Ожиріння

Ожиріння та методи корекції фігури. Основи раціонального харчування. Підходи до дієтотерапії. Методи та засоби боротьби з ожирінням в умовах косметологічного кабінету. Сучасний погляд на целюліт. Методи боротьби з целюлітом. Метаболізм жирової тканини. Стадії формування целюліта. Препарати для внутрішньої та зовнішньої терапії. Антицелюлітні засоби. Обгортання, мезотерапія, грязелікування, вакуумний масаж, міостимуляція, електроліполіз

Ожиріння

Ожиріння — це найпоширеніший харчовий розлад у розвинутих країнах. На серйозності цього розладу необхідно постійно наголошувати, бо воно пов’язується із зрослою смертністю, схильністю до розвитку тяжких хвороб та зменшує працездатність і щастя тих, хто страждає на нього.
Ожиріння можна визначити як хворобливий стан, при якому виявляють надлишок жиру в організмі. Внаслідок такого визначення можна поставити два запитання: як виміряти кількість жиру в організмі і що означає “надлишок”?
Усі методи виміру жирового вмісту в живих суб’єктах є, більшою чи меншою мірою, непрямими. Найпростіший, але водночас і найбільш опосередкований — це вимір ваги тіла, і саме цю методу майже завжди застосовують у клінічній практиці. У клінічному контексті “бажаною” або “ідеальною” для певного зросту є та вага, яка пов’язана з найнижчою смертністю (користуючись термінами страхових агентів), а надлишкова — та, яку пов’язують із збільшеною смертністю.

Етіологія
Накопичення надлишку жиру відбувається внаслідок порушення рівноваги між споживанням енергії та її витратами і може виникати різними шляхами. Тому ожиріння є клінічною ознакою з кількома можливими причинами. Задовільної етіологічної класифікації ожиріння не існує, хоча відомо, що ряд факторів пов’язані з його розвитком.
Вік. До ожиріння найбільш схильні люди середнього віку, але воно може виникнути на будь-якому етапі життя. Ожиріння в дитинстві та юності може спричинити ожиріння і у дорослому віці.
Соціально-економічні фактори. У високорозвинених країнах ожиріння більше поширене серед нижчих соціально-економічних верств. У країнах, що розвиваються, воно зустрічається тільки серед верхівки. Деякі професії сприяють ожирінню, наприклад, кухарі та бармени, водночас як жокеї, манекенниці та пілоти мусять бути стрункими. У деяких суспільствах товстих чоловіків поважають, а товстих жінок вважають гарними, у інших же — навпаки.
Спадковість. Сімейна тенденція існує в багатьох випадках, але важко розмежувати фактори оточення та генетичні компоненти. На харчування і діяльність впливають соціяльні, культурні та економічні фактори, які можуть передаватися з покоління в покоління. Однак дослідження близнюків та прийомних дітей вказують на важливість впливу генетичних факторів на загальну кількість жиру в організмі та його розподіл. Немає доказів того, що ожиріння викликає якийсь один ген, як це доведено у штамах генетичного ожиріння гризунів.
Ендокринні фактори. Ендокринний вплив на кількість жиру в організмі розглядається за нормальних фізіологічних ситуацій і за патологічних станів. Нормальний вміст жиру у молодої дорослої жінки приблизно вдвічі перевищує подібний вміст у молодого чоловіка, а вагітність характеризується збільшенням жиру. Ожиріння у жінок, як правило, починається з досягненням статевої зрілості, впродовж вагітности і в період клімаксу. Ожиріння часто, хоч і не обов’язково, супроводжується гіпотиреозою, гіпогонадизмом, гіпопітуітаризмом та синдромом Кушинґа. Однак у переважної більшості хворих на ожиріння клінічні ознаки ендокринного розладу відсутні. Концентрації інсуліну та кортизолу в плазмі, як правило, підвищені, а гормону росту зменшені, однак ці зміни, можливо, є швидше наслідком, ніж причиною ожиріння, оскільки вони з втратою ваги зникають.
Енергобаланс Навіть незначний постійний надлишок калорій може зрештою привести до великого накопичення жиру. Якщо з’їдати щоденно зайвий шматочок хліба (28 г) та їздити на машині замість того, щоб пройтися пішки 15 хв, то денний надлишок в 60 ккал (250 кдж) за 4 роки зросте до 10 кг запасів жиру.
Такі соціальні фактори, як реклама продуктів харчування та чаювання на роботі можуть сприяти переїданню; частина людей переїдає, коли їх щось бентежить. Існують свідчення того, що у людей з ожирінням бажання їсти менше визначається “внутрішніми факторами”, наприклад, голодом чи наїданням досхочу, аніж зовнішніми, такими як доступністю, виглядом та смаком їжі або обстановкою, в якій подають їжу.
Фізична бездіяльність відіграє важливу роль у розвитку ожиріння. Достаток, як правило, асоціюється із зменшенням енерговитрат. Добре відомо, що фізична активність серед товстих менша, ніж серед худих, але це може бути наслідком, а не причиною ожиріння.
Більше того, кількість енергії, яку витрачає людина з ожирінням при роботі, вірогідно, більша внаслідок необхідності пересувати зайву вагу.
Дехто з товстих людей вірять у те, що вони їдять не більше за худих, і часто говорять про неможливість зменшити вагу при низькокалорійній дієті. Ці запевнення, разом з нездатністю більшості дієтичних обстежень показати значну різницю в енергопостачанні товстих та худих людей, привели до з’яви гіпотези про те, що в багатьох випадках розвиток ожиріння залежить від порушення обміну речовин, що викликає зменшені енерговитрати. Недавній розвиток нової безкровної методи (названої водною методою) у поєднанні з кальорієметрією усього організму для виміру загальних енерговитрат уперше дав можливість вивчати живі суб’єкти протягом тривалого періоду. Такі дослідження показали, що не лише основний обмін, а й термічна реакція на їжу та кількість затраченої енерґії при діяльності у худих і товстих приблизно однакові, якщо зважати на різницю маси тіла без жиру і загальної маси тіла. Більше того, якщо само моніторинг енергопостачання відбивав енергозатрати худих людей, то товсті при такій самоконтролі повідомляли про нижче енергопостачання порівняно з енерговитратами. Отже, відносно слабке, однак істотне переїдання може залишатися невиявленим, якщо при обстеженнях застосовують стандартні методи.
Ліки. Вживання стероїдів, оральних контрацептивів, фенотіазинів та інсуліну, як правило, призводить до ожиріння, головним чином через стимуляцію апетиту.

Клінічні ознаки
У більшості випадків діагнозу очевидна із зовнішнього вигляду хворого, але ступінь ожиріння можна встановити, визначаючи зріст та вагу та співвідносячи їх за табл. 3.12. Крім того, можна вимірювати товщину шкірних складок на трьохголовому м’язі, користуючись спеціальним пружинним циркулем. Встановлення діагнози ожиріння засвідчує помітка понад 20 мм у чоловіків та 28 мм у жінок.
Цей дуже поширений розлад часто не помічають, бо лікар займається лише одним з його численних ускладнень або ж ігнорує його.
Ожиріння слід відрізняти від збільшення ваги внаслідок затримки води, викликаної серцевою, нирковою чи печінковою недостатністю, маючи на увазі те, що клінічно набряк не проявляється до підвищення рівня позаклітинної рідини приблизно у понад 15 відсотків випадків.

Ускладнення
Психологічні. У хворих з ожирінням часто виникають психологічні труднощі, але тут важко розрізнити причину і наслідок. Пригнічені, нервові або емоційно невдоволені хворі можуть шукати відради в їжі. Багато товстих, особливо молоді жінки, соромляться своєї непривабливої зовнішности, внаслідок чого у них розвиваються психологічні та сексуальні проблеми.
Фізичні вади. Вони перераховуються в інформаційному блоці.

Обмінні розлади. Не інсулінозалежний цукровий діабет, гіперліпідемія (підвищення холестеролу та тригліцерину), жовчні каміння, гіперурикемія та подагра — всі ці розлади більш поширені серед товстих людей порівняно з усім населенням взагалі.
Серцево-судинні розлади. Ожиріння збільшує навантаження на серце, яке із збільшенням ваги зростає. Хвилинний серцевий викид, ударний об’єм та об’єм циркулюючої крови також збільшується. Поширена гіпертензія, але у хворих з ожирінням кров’яний тиск, що вимірюють стандартним манометром, може бути вищим порівняно з прямими внутрішньоартеріальними вимірами. Основне джерело помилки при вимірюванні — неможливість повністю охопити руку манжеткою.
Суперечливим є твердження про роль самого лише ожиріння в етіології ішемічної хвороби серця. Не виникає сумніву, що ожиріння пов’язане з цим захворюванням, але важко відокремити роль ожиріння від ролі інших факторів ризику, які можуть бути причинно пов’язаними, такими як діабет, гіпертензія та гіперліпідемія. У деяких наукових розвідках повідомлялося про прямий зв’язок між центральним ожирінням при великій пропорції талії/стегон та ішемічного хворобою. Окремо слід наголосити на бездіяльності деяких працівників, яка може бути причиною і наслідком ожиріння, а також відіграє важливу роль в ґенезі ішемічної хвороби серця.
Тривалість життя. Надмірна вага асоціюється з підвищеним рівнем смертности в усіх вікових групах. Рівень смертности, який перевищує загальну норму, варіює більш чи менш пропорційно ступеню ожиріння.
Існують також свідчення того, що самого лише значного зменшення ваги товстих осіб достатньою для зниження темпів підвищення рівня смертности. У Товаристві страхування та вивчення кров’яного тиску у 1979 році смертність була знижена майже до норми у тих, кому вдалося втратити й підтримувати вагу у бажаних межах. Відтак, діягноза та ефективне лікування ожиріння життєво важливі, а тому вимірювання ваги і зросту пацієн¬та мають стати такою ж складовою частиною клінічного обстеження, як вимір кров’яного тиску чи аналіза крови і сечі.

Лікування
Що б не було першопричиною ожиріння у кожному окремому випадку, безпосередньою причиною буває енергетичний дисбаланс, а зменшення ваги можна досягти лише за рахунок зменшення енерґонадходження або збільшення витрат чи шляхом поєднання того і іншого. Це передбачає зміну способу життя людини. Тому лікування проходить важко, а пацієнт потребує мотивування. Хворий повинен попереду бачити винагороду і мати психологічне розуміння та поради щодо поведінки. Чи не найважливішими для успіху є санітарно-просвітницька робота серед хворих, роз’яснення помилок. Не існує їжі “для того, щоб схуднути” чи “пігулок для схуднення”, які б не залежали від зменшення енерговитрат.
Найкращі довготривалі результати отримують тоді, коли у хворих є сильні мотивації, у них є знання, вони дотримуються структурованих дієт, розрахованих на забезпечення 800—1600 ккал на добу , регулярно проходять огляд і зважуються спочатку кожних 1—2 тижні у одного й того ж лікаря. Кількість хворих, що потребують нагляду, настільки велика, необхідність у додаткових заходах настільки суттєва, а успіх деяких непрофесійних організацій, як, наприклад, “хранителі ваги”, має такі переваги порівняно з традиційними медичними методами, що доцільно було б скористатися здобутками цих груп. Біль-шість з них відсилає членів організації до своїх власних лікарів при їх першому натяку на будь-які симптоми.
Яким би чином не організовувався нагляд, важливо, щоб хворі на ожиріння отримали точні рекомендації, як змінити звички в харчуванні, вирішити, якої ваги можна прагнути та визначити темпи її втрати.
Успіх залежить не стільки від операцій, ліків, ін’єкцій чи інших здійснюваних терапевтом маніпуляцій, скільки від здатності хворого самому керувати хворобою і змиритися на невизначений час з деякими обмеженнями свободи харчування.
Роль лікаря полягає в наданні рекомендацій та постійній підтримці. Багато лікарів вважають товстих людей непривабливими, мало розуміють їхні проблеми, тому їм не вдається встановити з пацієнтами задовільних контактів. Таке ставлення призводить до частих невдач в лікуванні.

Формування дієти для схуднення
Основною метою має стати тижнева втрата ваги до 0,5—1 кг. Середнього віку домогосподарка, що страждає на ожиріння, як правило задовільно втрачає вагу при дієті, яка забезпечує 800-1000 ккал на добу. Чоловік з ожирінням, зайнятий активною фізичною працею, не зможе витримати дієти з енерґетичністю менше 1000 ккал, але на задовільну втрату ваги можна сподіватися при дієті, що становить приблизно 1500 ккал на добу.

Оскільки люди з ожирінням споживають невелику кількість вуглеводів, то кетоза у них розвивається рідко, і то у формі натяків на неї, яких ніколи не достатньо для виникнення симптомів хвороби. При дієті в 1000 ккал на день допустимими є 100 г вуглеводів у продуктах, що забезпечують складні вуглеводи та клітковину (наприклад, фрукти, овочі та крупи із необрушеного зерна).
Жири. У дієту в 1000 ккал, що містить 100 г вуглеводів та 50 г білка, не можна включати більше 40—45 г жиру. Така доза, хоч і мала, цілком достатня для того, аби зробити їжу смачною.
Вітаміни. Харчування має передбачати споживання великої кількості зелених овочів та фруктів, оскільки вони містять небагато калорій, тоді як їхній обсяг допомагає заповнити шлунок і тим позбавитися почуття голоду. Вони також допомагають звести до мінімуму запори, які поширені при незначній кількості споживаної їжі. Активність вітаміну А та вміст вітаміну С достатні для задоволення потреб організму. При дієті з споживанням м’яса, риби, яєць, фруктів та овочів інших вітамінів також вистачатиме.
Мінерали. Єдині мінерали, що потребують серйозного ставлення, — це кальцій та залізо. Якщо дієта включає 300 мл знятого молока (100 ккал), то навряд чи у дорослого пацієнта з’явиться порушення рівноваги кальцію. Менша певність існує щодо заліза, і тому може виникнути потреба в призначенні препаратів заліза.
Алкогольні напої. Вони також є джерелом калорій, але не містять основних поживних речовин і мають тенденцію стимулювати апетит, їх найкраще уникати, якщо й уживати, то відповідно треба скорочувати кількість споживаної їжі. 100 мл сухого вина або 30 мл віскі з водою забезпечують 70 ккал, а половина кухля осадженого пива — 80 ккал.
Загальні зауваження. Ця дієта придатна для лікування осіб з ожирінням у Великобританії, але може виявитися неприйнятною в інших країнах. Дієтологи, які обізнані з місцевими традиціями харчування, можуть порадити соціально прийнятні дієти, які забезпечують близько 1000 ккал, до яких входять 100 г вуглеводів, 50—60 г білка та 40—45г жирів.
Неефективність такої дієти майже завжди вказує на недотримання її, хоча хворий це заперечує. У таких випадках лікування в лікарні при суворій контролі впродовж 1—2 тижнів може бути корисним, щоб довести ефективність рекомендованого режиму при ретельному його виконанні, та щоб мати час для активної роз’яснювальної роботи.

Лікувальне голодування
Пацієнтам із сильним ожирінням, яким не допомагає традиційне лікування, рекомендується проводити голодування у лікарні, обмежившись лише водою, некалорійними напоями, вітамінами, мінеральними та білковими додатками протягом кількох тижнів.
Хоча на початку втрата ваги може бути помітною, довготривалі результати не кращі, аніж при дієтах, оскільки багато хворих знову набирають більшість втраченої ваги при порушенні суворого режиму. Такий режим проти-показаний хворим старшого віку, особливо тим, хто мають серцево-судинні ускладнення, бо це з часом призводить до смерти. На ранніх етапах може виникати кетоза, може розвинутися гіперурикемія, яка іноді супроводжується подагрою.
Фізичні навантаження
Більшість людей з ожирінням веде сидячий спосіб життя, а тому на них сприятливо впливають такі фізичні навантаження, як прогулянки, плавання та садівництво за умови, що вони не перевищують можливостей серцево-судинної системи. Регулярні щоденні фізичні навантаження набагато корисніші за епізодичні.
На годинну прогулянку із швидкістю 3 милі за годину витрачається близько 240 ккал понад основних (для товстіших осіб — більше). Це може здатися крихтою, що дорівнює близько ЗО г жиру в організмі, але якщо денна прогулянка перейде у звичку, то це сприятиме (за інших рівних умов) до втрати 10 кг на рік. Лікарю варто запропонувати, обговорити та розробити з кожним пацієнтом програму, яка передбачає збільшення навантаження у межах фізичних можливостей, що покращують якість життя людини (див. табл.3.13).

Медикаментозна терапія
Вона не змінює дієтичного режиму, застосовується обмежено як допоміжний засіб для хворих з рефракторним ожирінням, яких ретельно відбирають.
Амфетаміноподібні ліки з аноректичними властивостями, але які викликають менше подразнення центральної нервової системи, — це дістилпропіон (75 мг одноразово щодня) та фентермін (15—ЗО мг до сніданку). їх можна призначати, чергуючи на періоди приблизно в місяць, щоб досягти короткочасної мети. їх не слід рекомендувати хворим з гіпертензією або ішемічною хворобою серця.
Фенфлурамін, який збільшує вивільнення серотоніну в мозок, може діяти, стимулюючи швидше відчуття ситності, аніж викликаючи анорексію. Він може спричиняти нудоту, діярею, сонливість, задишку внаслідок легеневої гіпертензії, надмірну сонливість і депресію, особливо при різкому переході до дійсності. Його слід давати лише під наглядом лікаря дозою в 20 г, поступово збільшуючи, але не більше 120 г на добу за умови, що не з’являються неґативні ознаки. Лікування слід продовжувати до втрати ваги.
Ці ліки не можна призначати психіатричним хворим. Діуретики слід вживати обережно і лише при набряку, бо калієва недостатність тут виявляється частіше, ніж звичайно, коли хворі перебувають на обмеженій дієті.
Застосування тиротоксини хворим з нормальною функцією щитовидної залози не тільки не приносить користі, а й потенційно небезпечне, особливо при хворобах серця. Його слід приписувати лише тоді, коли гіпотиреоїдизм співіснує з ожирінням.

Хірургічне лікування
Фіксація щелеп, щоб не допустити їжі, використовувалась для лікування тих, хто не спромігся дотримуватися низькокальорійної дієти. Хоча це, як правило, веде до помітної втрати у вазі, багато з пацієнтів надолужують її після припинення процедури. Альтернативна та досить безпечна операція (хоча й належить до серйозних) — це зменшення розміру шлунку, наприклад, вшивання його. Обхід тонкої кишки, спрямований на стимуляцію малабсорбції, був здійснений у деяких центрах для лікування “смертельного” ожиріння, однак ускладнення можуть бути важкими, а то й летальними. Слід наголосити, що оперативне лікування варто рекомендувати для хворих з сильним, невиліковним ожирінням.

Прогноза
Особи з ожирінням легко втрачають до 5 кг ваги. Цим пояснюється тимчасовий успіх численних популярних “дієт схуднення”. Наскільки важко досягти дальших втрат, загалом не з’ясовано. Опубліковані повідомлення 7-ми клінік лікування ожиріння в Америці показали, що задовільні результати коливалися лише в межах 12—28 відсотків, якщо за показник успіху брали втрату у вазі 12 кг чи більше.
Досвід багатьох клінік також показує, що пацієнту важко втримати зменшену вагу, оскільки це вимагає деякого довготривалого обмеження енергопостачання.

Профілактика
Вона має частково залежати від лікаря, котрий помічає, що його пацієнти, незалежно від того, діти це чи дорослі, набирають зайвої ваги. Лише заради цього серед іншої інформації про свого пацієнта, яку лікар повинен мати, необхідні записи реґулярно вимірюваної ваги. Обов’язок лікаря щодо хворого з зайвою вагою полягає, принаймні, в наданні порад та роз’ясненнях: увагу хворого слід привернути до небезпеки ожиріння та відповідних метод його коригування.
Усі існуючі оздоровчі служби варто залучити до підтримки постійної роботи по роз’ясненню та переконанню хворих та потенційних хворих в необхідності уникати ожиріння. Допологові служби, дитячі клініки, оздоровчі служби в школах, патронажні сестри та багато інших, до кого звертаються за порадою, можуть зробити свій внесок у цю справу. Зростає також роля засобів масової інформації.

Ожиріння — результат надмірного харчування й обмеженої рухової активності, велике значення має спадковий чинник.
Залежно від етіології виділяють IV ступені ожиріння: І ступінь — надлишок маси тіла складає 20—29% ; ІІ — 30—49%; III — 50—99% ; IV — 100% і більше.
Основними принципами лікування хворих на ожиріння є об-меження харчування, збільшення енергетичних витрат і функці-ональне зміцнення всього організму. Під час організації лікуваль-ного процесу слід передбачати збільшення витрат і зменшення надходження поживних речовин. Тому за всіх форм ожиріння обо-в’язкове правильне поєднання режиму харчування і руху.
Застосовуючи лише жорстке обмеження в харчуванні, можна досягти помітних успіхів у зменшенні маси тіла, але за відсутності м’язової активності втрата жирових відкладень призводить до ос-лаблення організму, в’ялості і зморщування тканин.
Завдання ЛФК у комплексній терапії ожиріння спрямовані на підвищення обміну речовин, енерговитрат, неспецифічної опір-ності й адаптаційних можливостей організму, зменшення маси тіла, запобігання ускладненням і відновлення порушених функцій різних органів і систем.
Для посилення ліполітичних процесів, активізації вуглевод-ного і водно-сольового обміну широко використовують фізичні вправи прикладного і спортивного характеру (ходьба, біг підтюп-цем, плавання, лижі, їзда на велосипеді) у поєднанні із загальни-ми гімнастичними вправами. При цьому необхідне виконання різноманітних вправ, які посилюють окисні процеси, з обов’язко-вим включенням вправ для великих м’язових груп, з вираженим м’язовим зусиллям, що їх виконують у середньому або швидкому темпі.
Особливо інтенсивному окисненню жирів з вивільненням їх з депо спричиняють щоденна ходьба в прискореному темпі і біг підтюпцем. Біг підтюпцем має бути адекватним стану здоров’я, ступеню ожиріння і зросту хворих. Починати біг слід у повільно-му темпі: 1 км за 8—10 хв, відстань — 400—800 м. У міру адап-тації організму та встановлення ритму дихання дистанція посту-пово збільшується до 8—10 км, а час зменшується до 5—7 хв.
Особам з ожирінням І—II ступеня і за відсутності виражених змін з боку серцево-судинної системи довжину пробігу поступово збільшують до 10 км (більша відстань не доцільна, оскільки при-зводить до стомлення організму і зниження всіх його функцій). Щоденний біг підтюпцем (7—10 км) у поєднанні з раціональним харчуванням дає можливість зменшити масу тіла до нормальних величин і підтримувати її на належному рівні без застосування інших засобів ЛФК. При ожирінні III ступеня швидкість і відстань підбирають суворо індивідуально. Хворим з ожирінням IV ступеня краще обмежитися щоденними пішохідними прогулянками.
Інтенсивність і характер фізичного навантаження залежать також від періоду лікування. У 1-й період хворого адаптують до зростаючих навантажень помірної інтенсивності, переважно піші прогулянки, РГГ і ЛГ, дихальні вправи, прохолодні обливання, обтирання, гідро- і самомасаж.
У 2-й період розв’язують основні завдання ЛФК. Використо-вують вправи для великих м’язових груп зі значною амплітудою
рухів. Широко застосовують махи, нахили, повороти й обертання тулуба, вправи з обтяженням (гантелі, еспандери, набивні й на-дувні м’ячі тощо). До комплексу включають піші прогулянки, біг підтюпцем, туристичні походи, ходьбу на лижах, плавання, їзду на велосипеді та ін.
Туристичні піші й лижні походи, а також їзда на велосипеді сприятливо впливають на хворих з надмірною масою тіла. Голов-ними позитивними особливостями фізичних вправ при цьому за-хворюванні є: глибока біологічність та адекватність, універ-сальність — немає жодного органа, що не реагував би на рухи; відсутність негативної побічної дії (при правильному дозуванні навантажень і раціональній методиці занять); можливість трива-лого застосування, що не має обмежень, переходячи з лікуваль-ного на профілактичне і загальнооздоровче.
Після вивчення впливу дозованих фізичних вправ на хворих з ожирінням було встановлено, що систематичні заняття позитив-но позначаються на динаміці всіх показників кардіореспіраторної системи й обміну речовин.

 

 Етіопатогенез та гістопатологія целюліту

Проблема целюліту до певної міри торкається в основному жінок не залежно від віку, статури чи маси тіла. На відміну, в чоловіків целюліт проявляється рідко, у випадках фемінізації при надмірному продукуванні естрогенів і зменшеному виділенні тестостерону.

Причина виникнення целюліту у жінок пов’язана з морфо-функціональними відмінностями жіночої та чоловічої шкіри, а також зі специфічною дією жіночих статевих гормонів (естрогену, фолікуліну).

Шкіра у жінок тонша ніж у мужчин, проте товщина підшкірної жирової клітковини у жінок більша. Після 12 років у дівчат маса підшкірного жиру продовжує поступово збільшуватись, що не спостерігається у хлопчиків. Залежність від статі характерна і для розподілу жирової тканини у гіподермі в різних областях тіла. У мужчин нагромадження жиру відбувається в області живота і верхньої частини тулубу. У жінок жир відкладається насамперед в області стегон, сідниць і нижній частині тулуба. Навіть при астенічному типу тілобудови відносний вміст підшкірного жиру у жінок вищий, ніж у чоловіків.

Анатомічна структура целюліту була встановлена гістологічно. В чоловіків, фіброзні перегородки розташовані у вигляді густої сітки, що розділяє жирові дольки на малі полігональні частки. В жінок жирові дольки (papillae adiposae) розділені перегородками, що розташовані радіально і дугоподібно, які утримують дерму біля м’язової фасції, проходячи через підшкірний жир. Жирові дольки гіподерми, втискуються в дерму (інколи наближаються до дерма-епідермального з’єднання), змінюючи зовнішній вигляд поверхні .

Протягом останніх років виникло декілька ключових теорій, які пояснюють етіопатогенез целюліту: мікроциркуляторні зміни, гіперполімеризація фіброзної сполучної тканини, зміни в жировій тканині, наявність запальних факторів тощо.

В процесі прогресування целюліту відбуваються метаболічні та структурні зміни, які розпочинаються з розладів судинної системи дерми, викликані змінами в прекапілярних сфінктерах артеріол і нагромадженні гіперполімеризованих глікозаміногліканів (ГАГ) в капілярній стінці, в матриксі між колагеновими та еластиновими волокнами. Підвищений капілярний тиск спричинює зростання капіляро-венулярної проникності і затримки надмірної рідини в дермі, гіподермі та фіброзних перегородках. Глікозаміноглікани, володіючи гідрофільними властивостями, підвищують міжклітинний тиск і додатково притягують воду. Виникає едема, яка спричинює до судинного стискування та ектазії, сповільненого венозного току, тканинної гіпоксії. На даній стадії целюліту гістологічні дані підтвердили наявність капілярних розривів та мікрогеморагій. Спостерігається зменшення температури поверхні шкіри в уражених місцях, відчувається біль при локальній пальпації.

Гістопатологічні стадії розвитку целюліту

Клінічна класифікація

Гістопатологія

Стадія 1

Бліда, м’яка шкіра, відсутні будь які видимі клінічні зміни      

Ліпоедема, мембранні розриви, анізопойкілоцитоз, підвищена капілярна проникність, капілярна ектазія, мікроаневризми  в посткапілярних венулах

Стадія 2

Після стиснення шкіри або скорочення м’язів видима горбистість шкіри, в розслабленому стані відсутні зовнішні прояви (мал. 1.2); гіпоеластичність та гіпотермія поверхні шкіри        

Прогресуючий анізопойкілоцитоз, пов’язаний з лімфатичним застоєм та проліферацією фіброцитів (фібрилопоез), гіперплазія та гіпертрофія адипоцитів, розширення капілярів з одночасним виникненням пре капілярних фібринових волокон, мікрогеморагії

Стадія 3

Виражена „апельсинова шкірка” у стані спокою, пальпуються болючі мікро вузли у глибоких шарах       (мал. 1.3); знижена еластичність та температура шкіри      

Едема, фолікулярний кератоз, неофібрило-генез, дегенеровані адипоцити інкапсулюються в мікровузли оточені колагеновими фібрилами, склероз і потовщення внутрішнього шару артеріол; розширення венул та малих вен, утворення численних мікроаневризм та геморагій в жировій тканині; новоутворення капілярів; зникнення розмежування дерми та гіподерми з прогресуючим утворенням жиро-вих мікровузлів; склероз сполучної тканини

Стадія 4

Характерні ознаки 3-ої стадії, пальпуються болючі, видимі макровузли, нерівна, матра-соподібна шкіра спостерігаться у стані спокою (мал. 1.4)         

Характерні попередні ознаки, склероз фіброзних перегородок жирової тканини та нижніх шарів дерми спричинює утворення макровузлів. Дифузний ліпосклероз, телеангіктазії, мікроварикози та варикози, локальні дистрофічні явища

 Класифікація целюліту

     На даний час не існує єдиної класифікації целюліту.

Згідно однієї класифікації – целюліт ділиться на різні форми:

Ø     вузлувата, коли присутні одиничні чи множинні вузли м’якої чи щільної консистенції, та форму у вигляді бляшок, при якій вузли зливаються і утворюють великі ділянки з горбистою поверхнею, що виражена атрофією і западанням в центрі.

Ø     жирова, набрякова та фіброзна форми

Ø     щільна і горбиста форма у молодих жінок та м’яка і в’яла, що межує з патологією вен і супроводжується набряками, у жінок за 40 років.

За складністю перебігу целюліт поділяють на чотири стадії.

n     На першій дії відбувається застій інтерстиціальної рідини між клітинами гіподерми, що появляється у  вигляді розм’якшення  тканини  в  ділянках з найбільшим відкладенням жиру (м’який целюліт).

n     Друга стадія характеризується ущільненням і затвердінням сполучнотканинних ретикулярних і колагенових волокон, що розташовані між жировими дольками, погіршеною циркуляцією крові і лімфи на рівні капілярів; при натискуванні на шкірі залишаються вм’ятини (шкіра втрачає еластичність).

n     На третій стадії розвиваються ліпосклероз, формуються мікровузли, виникає симптом “апельсинової шкірки” (“жорсткий”   целюліт).

n     На четвертій стадії вузлів стає більше,   вони збільшуються в розмірах легко пальпуються і часто є болючі при дотику чи натискуванні.

Dancey E. процес виникнення целюліту ділить на шість етапів:

n     На першому етапі всі зміни відбуваються на клітинному рівні: зменшення кровопостачання тканин, затримка рідини в міжклітинному просторі, запалення кровоносних судин, сповільнення циркуляції лімфатичної рідини.

n     На другому етапі кров і лімфатична рідина проникають в тканини, збільшуючи внутрішньотканинний тиск і таким чином сильніше перешкоджають кровопостачанню і відтоку лімфи. Візуально спостерігаються невеликі ділянки із зміненим кольором, шкіра потовщується, при натискуванні болюча і на ній легко виникають синяки.

n     На третьому етапі характерне потовщення шкіри, набряк тканин, який починає тиснути на фолікули волосся і потові залози, в результаті чого шкіра набуває характерного вигляду „апельсинової шкірки”.

n     Четвертий етап характеризується тим, що відтік лімфатичної рідини майже відсутній, що спричиняє утворення волокнистих елементів в сполучній тканині гіподерми. Волокна утворюють навколо жирових дольок щільну сітку, що утримує нагромаджену в тканинах рідину. Температура шкіри суттєво понижується, судини легко травмуються і утворюють синяки, що важко розсмоктуються.

n     На п’ятому етапі серед целюлітної тканини з пониженою температурою виникають гарячі острівці. Наростаючий тиск в тканинах стає причиною того, що кров минає жирові скупчення, не проходячи крізь них. В результаті  ділянки, через які протікає кров, реагують розширенням кровоносних судин.

n  На шостому етапі навколо жирових клітин продовжуються утворюватись капсули. Із ліпоцитів жир не видаляється із-за недостатнього кровопостачання. Формуються великі стільникоподібні маси – стеатоми, які спотворюють фігуру, утворюючи на поверхні шкіри непривабливі потовщення і горби.

 

  Фізичні та інструментальні методи лікування

Лімфодренаж – це комплекс лікувальних процедур, дія яких направлена на нормалізацію руху лімфи по судинах та виведення зайвої рідини з міжклітинного простору за допомогою різних методик.

Ендермологія – одна з найпопулярніших на сьогоднішній день методик лікування целюліту і локальних жирових відкладень. Цей метод був розроблений в кінці 70-х років Луї-Полем Готье (L.P.G) і запатентований в 1986 році всесвітньо відомою компанією LPG Systems. З тих пір LPG Systems є лідером в цій галузі, рік від року удосконалюючи свою запатентовану технологію вакуумно-роликового масажу.

Ліпомасаж – останнє покоління ендермологічих процедур, направлених на лікування стійких  локальних жирових відкладень, целюліту і моделювання контурів тіла.

 

Міостимуляція – це процес застосування імпульсних струмів для лікування і відновлення природної роботи м’язів, тканин, нервів, внутрішніх органів.

 

Електроліполіз – метод руйнування целюлітної жирової тканини під дією імпульсів електричного струму, що проводиться через шкіру, за допомогою нашкірних електродів.

 

Вакуумний масаж полягає в створенні перепаду тиску на поверхні м’яких тканин, що дозволяє активізувати обмінні процеси в глибших шарах.

 

Пресотерапія або пресомасаж – це ще одна методика, яка використовується косметичними салонами в боротьбі проти целюліту. Проте можливості пресотерапії не обмежуються тільки цим. Точкою впливу пресотерапії є лімфатична система, на яку впливають стислим повітрям, що подається через спеціальні манжети, тиск якого дозується комп’ютером.

 

Серед косметичних проблем особливо виділяється проблема виникнення, лікування і профілактики целюліту. Не зважаючи на наявність широко розповсюдженої інформації в популярних медичних та фармацевтичних виданнях, дані наукової літератури є обмежені та суперечливі.

Слово „ЦЕЛЮЛІТ” є комбінацією французького „CELLULE” (клітина) та суфіксу ,,-ITE“, що означає захворювання.

Вперше термін „целюліт”  з’явився у французькій науковій літературі на початку 20-х років минулого століття, який запропонували лікарі Alquier i Pavot. Вони описали целюліт як незапальний комплекс клітинної дистрофії мезенхімної тканини, спричиненої порушеннями водного метаболізму, яке проявляється насиченням прилеглих тканин міжклітинною рідиною. Вчені вважали, що порушення є наслідком реакції сполучної тканини на різноманітні фактори (травматичні, токсичні, інфекційні, дисендокринні)

В сучасному трактуванні „целюліт” описує зміни топографії шкіри в області стегон, сідниць, живота, які проявляються у вигляді „апельсинової шкірки”, що непропорційно виникає у 85% жінок, які досягнули статевого дозрівання

За визначенням Laurusa L. „целюліт – це пошкодження сполучної тканини (а саме підшкірної жирової клітковини), що відображається у набряклості шкіри, яка набуває вигляду усіяної порами матрасоподібної поверхні („шкірка апельсину”). В медичному словнику Stedmana, целюліт описаний наступним чином „Розмовний термін, який вживається для характеристики відкладення жиру і фіброзної тканини, що спричинює до нерівності верхніх шарів шкіри”. Згідно трактування Вассі Р. та співавторів., целюліт – це розлади функціонування шкіри, що візуально проявляються у формі „апельсинової шкірки” чи нерівної шкіри, які пов’язані з різними дерма-гіподермальними змінами, змінами у жировій тканині, венозно-лімфатичній системі і міжклітинному матриксі.

Пізніше, в процесі вивчення, були запропоновані інші, більш описові синонімічні назви целюліту, які в тій чи іншій мірі торкались патогенезу: статус протрузус кутіс, дермо-панікулоз, нодулярний ліпосклероз, гіноїдна ліподистрофія, едемато-фібросклеротична панікулопатія тощо.

Целюліт не можна прирівнювати до ожиріння, при якому виникає дифузна гіпертрофія та гіперплазія ліпоцитів. Хоча згадані ознаки характерні для целюліту, але розвиваються локалізовано в області сідниць живота, стегон, колін. Крім того при даному стані спостерігаються й інші структурні зміни: збільшення вільної води у міжклітинному просторі (ліпоедема), збільшення лімфатичної рідини (ліполімфоедема), склероз сполучнотканиниих волокон, порушення обмінних процесів в жировій тканині (ліподистрофія), розлади кровообігу.

1. Етіопатогенез та гістопатологія целюліту

Проблема целюліту до певної міри торкається в основному жінок не залежно від віку, статури чи маси тіла. На відміну, в чоловіків целюліт проявляється рідко, у випадках фемінізації при надмірному продукуванні естрогенів і зменшеному виділенні тестостерону.

Причина виникнення целюліту у жінок пов’язана з морфо-функціональними відмінностями жіночої та чоловічої шкіри, а також зі специфічною дією жіночих статевих гормонів (естрогену, фолікуліну).

Шкіра у жінок тонша ніж у мужчин, проте товщина підшкірної жирової клітковини у жінок більша. Після 12 років у дівчат маса підшкірного жиру продовжує поступово збільшуватись, що не спостерігається у хлопчиків. Залежність від статі характерна і для розподілу жирової тканини у гіподермі в різних областях тіла. У мужчин нагромадження жиру відбувається в області живота і верхньої частини тулубу. У жінок жир відкладається насамперед в області стегон, сідниць і нижній частині тулуба. Навіть при астенічному типу тілобудови відносний вміст підшкірного жиру у жінок вищий, ніж у чоловіків.

Анатомічна структура целюліту була встановлена гістологічно. В чоловіків, фіброзні перегородки розташовані у вигляді густої сітки, що розділяє жирові дольки на малі полігональні частки. В жінок жирові дольки (papillae adiposae) розділені перегородками, що розташовані радіально і дугоподібно, які утримують дерму біля м’язової фасції, проходячи через підшкірний жир. Жирові дольки гіподерми, втискуються в дерму (інколи наближаються до дерма-епідермального з’єднання), змінюючи зовнішній вигляд поверхні .

Протягом останніх років виникло декілька ключових теорій, які пояснюють етіопатогенез целюліту: мікроциркуляторні зміни, гіперполімеризація фіброзної сполучної тканини, зміни в жировій тканині, наявність запальних факторів тощо.

В процесі прогресування целюліту відбуваються метаболічні та структурні зміни, які розпочинаються з розладів судинної системи дерми, викликані змінами в прекапілярних сфінктерах артеріол і нагромадженні гіперполімеризованих глікозаміногліканів (ГАГ) в капілярній стінці, в матриксі між колагеновими та еластиновими волокнами. Підвищений капілярний тиск спричинює зростання капіляро-венулярної проникності і затримки надмірної рідини в дермі, гіподермі та фіброзних перегородках. Глікозаміноглікани, володіючи гідрофільними властивостями, підвищують міжклітинний тиск і додатково притягують воду. Виникає едема, яка спричинює до судинного стискування та ектазії, сповільненого венозного току, тканинної гіпоксії. На даній стадії целюліту гістологічні дані підтвердили наявність капілярних розривів та мікрогеморагій. Спостерігається зменшення температури поверхні шкіри в уражених місцях, відчувається біль при локальній пальпації.

 

Згідно досліджень патофізіологія целюліту розвивається протягом чотирьох еволюційних стадій:

1) зміни в прекапілярних артеріолярних сфінктерах спричинюють модифікацію капіляро-венулярної проникності, а також до капілярної ектазії з наявністю інтерліпоцитарної транссудації та едеми;

2) едема спричинює метаболічні зміни, які в свою чергу призводять до гіперплазії та гіпертрофії ретикулярної сітки. В результаті капіляри та адипоцити оточуються нерегулярною, різної товщини, сполучнотканинною сіткою – утворюються анізопойкілоцитарні адипоцити (зміна форми та товщини ліпоцитів);

3) колагенові волокна з’єднуються разом навколо ліпоцитарних угрупувань, утворюючи мікровузли;

4) мікровузли зливають в процесі прогресуючого склерозу, утворюючи макровузли.

 

Гістопатологічні стадії розвитку целюліту

 

В сучасних умовах також розвинулась теорія, що причиною виникнення целюліту є запальний процес в дермі та гіподермі. Так, Kligman, після дослідження (біопсії) тканини з целюлітом зазначив дифузне поширення у фіброзних перегородках хронічних запальних клітин, включаючи макрофаги та лімфоцити. Згідно даних автора, перегородки є джерелом слабкого запального процесу, що спричинює адиполіз та атрофію дерми. Проте інші автори не знайшли підтвердження наявності запалення чи адиполізу у пацієнтів з целюлітом.

 

2. Симптоми целюліту

 Деякі ознаки при целюліті, частково суб’єктивні й частково об’єктивні, є особливо характерними. Суб’єктивні симптоми, які частіше повідомляються пацієнтами, наступні: важкість та напруження нижніх кінцівок, холодні стопи, нічні судоми, парестезії, біль, спричинений навіть незначною травмою. Об’єктивні ознаки, на які частіше вказують дослідники, такі: дифузна (апельсинова шкірка) та локальна (матрасоподібна поверхня) нерівності шкіри, ознаки розтяжок, зміни кольору шкіри. Також може спостерігатись відсутність еластичності шкіри, тонка текстура, присутні мікровузли, а також макровузли, які легко пальпуються і є часто болючими. Клінічні дослідження виявляють венозний застій та венозну недостатність нижніх кінцівок, телеангектазії та мікроварикози, зміни трофіки шкіри.

 

3. Основні фактори, що викликають розвиток целюліту

Гормональні фактори

Гормони, найважливішим з яких є естроген, відіграють ключову роль у патогенезі целюліту. Свідченням цього є те, що прояви целюліту виникають при гормональних змінах в організмі: статеве дозрівання, менопауза, погіршення стану протягом вагітності, лактації, менструації, вживанні контрацептивних засобів. Гормони є відповідальними за зміни в жировій та сполучній тканині, в системі кровообігу та лімфі. Естрогени інгібують секреторну активність сальних залоз, підвищують рівень гіалуронової кислоти в дермі, змінюють активність фібробластів, що призводить до затримки води у тканині та прогресуючому розвитку целюліту. Інші речовини (інсулін, катехоламіни, тироїдні гормони, пролактин та ін.) також беруть участь в патофізіології даного стану.

Провокуючі чинники

Розвиток целюліту визначають генетичні й спадкові фактори, серед яких важливо виділити наступні:

–  стать (целюліту піддаються переважно жінки);

–   раса (білі жінки більше схильні, ніж азійскі та чорні);

–  біотип (в латинських жінок целюліт розвивається на стегнах, англо-саксонів – на животі);

–  розташування жирової тканини;

–  кількість, розташування та чутливість гормональних рецепторів та клітинах-мішенях;

– передумови розвитку периферичної ангіопатії.

Передумовою у виникненні целюліту є також співіснуючі стани організму:

– спосіб життя: незбалансоване та надмірне харчування, гіподинамія, стреси, куріння, зловживання алкоголем;

– наявність супутніх захворювань: порушення лімфатичного дренажу, венозного кровообігу, функціонування органів травлення, захворювання печінки, гормональні захворювання тощо; целюліт ускладнюється при вагітності та з віком.

Проблеми, які викликані харчуванням, пов’язані не тільки з кількістю спожитої їжі, але із її якістю. Основу сучасного раціону складає їжа швидкого приготування з великим вмістом насичених жирів, цукрів, солі, синтетичних добавок (барвників, консервантів). Надмірне вживання жирів та вуглеводів стимулює гіперінсулінемію та підвищений ліпогенез; надмірне вживання солі провокує затримку рідини; бідна на клітковину дієта призводить до закрепів та підвищення венозної резистентоності нижніх кінцівках, що в свою чергу провокує застій та підвищення капілярної проникності.

Спосіб споживанні їжі також сприяє процесу утворення целюліту. Нерегулярне харчування, поспішне і недостатнє пережовування їжі викликає проблеми з перистальтикою, що веде до захворювань кишкового тракту. Зловживання різноманітними дієтами, особливо в юному віці, створює дисбаланс в організмі і майбутні проблеми з фігурою.

Сидячий спосіб життя є причиною порушення кровообігу, послаблення  відтоку лімфи, застою в кишечнику, що в подальшому може позначитись на здоров’ї. Сидіння на протязі тривалого періоду часу викликає тиск на стегна і сідниці, що перешкоджає нормальному кровоточу в цих областях і пошкоджує капіляри. Внаслідок тиску тканини не отримують достатню кількість кисню і поживних речовин, а кров і лімфа інфільтрується в жирову тканину.

Інші фактори ризику при целюліті – неправильна осанка, носіння тісного взуття, що порушують кровообіг нижніх кінцівок, сприяють набрякам.

Важливим факторами при розвитку целюліту є стреси і напруження нервової системи. Емоційні розлади викликають підвищення рівня катехоламінів (норадреналіну та адреналіну), висока концентрація яких стимулює ліпогенез. При стресі порушується функціонування всіх основних систем організму: дихальної, серцево-судинної, травної, сечової, ендокринної. Дисбаланс рівноваги в організмі може спричинити до розвитку целюліту.

 Шкідливі звички, такі як куріння, зловживання алкоголем, кофеїном у великих дозах спричинює до надмірного утворення побічних продуктів окислення – вільних радикалів, які пошкоджують життєво важливі тканинні структури.

Кофеїн, що міститься у каві та чаї, при внутрішньому застосування з одного боку підсилює ліполіз, але з іншого боку активізує адренергічну систему, яка спричинює до погіршення периферичного кровопостачання, що є однією з основних причин утворення целюліту. Негативний вплив нікотину на організм пов’язаний з тим, що він зв’язує кисень, внаслідок чого характерна гіпоксії тканин.

 

4. Класифікація целюліту

     На даний час не існує єдиної класифікації целюліту.

Згідно однієї класифікації – целюліт ділиться на різні форми:

     вузлувата, коли присутні одиничні чи множинні вузли м’якої чи щільної консистенції, та форму у вигляді бляшок, при якій вузли зливаються і утворюють великі ділянки з горбистою поверхнею, що виражена атрофією і западанням в центрі.

     жирова, набрякова та фіброзна форми

     щільна і горбиста форма у молодих жінок та м’яка і в’яла, що межує з патологією вен і супроводжується набряками, у жінок за 40 років.

За складністю перебігу целюліт поділяють на чотири стадії.

     На першій дії відбувається застій інтерстиціальної рідини між клітинами гіподерми, що появляється у  вигляді розм’якшення  тканини  в  ділянках з найбільшим відкладенням жиру (м’який целюліт).

     Друга стадія характеризується ущільненням і затвердінням сполучнотканинних ретикулярних і колагенових волокон, що розташовані між жировими дольками, погіршеною циркуляцією крові і лімфи на рівні капілярів; при натискуванні на шкірі залишаються вм’ятини (шкіра втрачає еластичність).

     На третій стадії розвиваються ліпосклероз, формуються мікровузли, виникає симптом “апельсинової шкірки” (“жорсткий”   целюліт).

     На четвертій стадії вузлів стає більше,   вони збільшуються в розмірах легко пальпуються і часто є болючі при дотику чи натискуванні.

Dancey E. процес виникнення целюліту ділить на шість етапів:

     На першому етапі всі зміни відбуваються на клітинному рівні: зменшення кровопостачання тканин, затримка рідини в міжклітинному просторі, запалення кровоносних судин, сповільнення циркуляції лімфатичної рідини.

     На другому етапі кров і лімфатична рідина проникають в тканини, збільшуючи внутрішньотканинний тиск і таким чином сильніше перешкоджають кровопостачанню і відтоку лімфи. Візуально спостерігаються невеликі ділянки із зміненим кольором, шкіра потовщується, при натискуванні болюча і на ній легко виникають синяки.

     На третьому етапі характерне потовщення шкіри, набряк тканин, який починає тиснути на фолікули волосся і потові залози, в результаті чого шкіра набуває характерного вигляду „апельсинової шкірки”.

     Четвертий етап характеризується тим, що відтік лімфатичної рідини майже відсутній, що спричиняє утворення волокнистих елементів в сполучній тканині гіподерми. Волокна утворюють навколо жирових дольок щільну сітку, що утримує нагромаджену в тканинах рідину. Температура шкіри суттєво понижується, судини легко травмуються і утворюють синяки, що важко розсмоктуються.

     На п’ятому етапі серед целюлітної тканини з пониженою температурою виникають гарячі острівці. Наростаючий тиск в тканинах стає причиною того, що кров минає жирові скупчення, не проходячи крізь них. В результаті  ділянки, через які протікає кров, реагують розширенням кровоносних судин.

n  На шостому етапі навколо жирових клітин продовжуються утворюватись капсули. Із ліпоцитів жир не видаляється із-за недостатнього кровопостачання. Формуються великі стільникоподібні маси – стеатоми, які спотворюють фігуру, утворюючи на поверхні шкіри непривабливі потовщення і горби.

 

5. Методи діагностики целюліту

З метою коректної класифікації целюліту та оцінки ефективності антицелюлітної терапії використовуються різні неінвазивні та інвазивні методи дослідження змін фізичних параметрів, характерних для даного стану.

Найчастіше проводять антропометричні вимірювання маси, росту та обхвату стегон, використовуючи звичайні лікарняні ваги, шкалу, метрову стрічку. Враховуючи масу та висоту людини, розраховують індекс маси тіла за формулою: маса(кг)/висота (м)². Зменшення об’єму стегон свідчить про зменшення набряку, а також про розпад жирової тканини. Цей метод є важливим при оцінці ожиріння, проте недостатній для аналізу целюліту, який передбачає визначення стану мікроциркуляції, розмірів мікро та макровузлів, біомеханічних параметрів шкіри тощо.

Тому з метою детальної характеристики фізичних параметрів шкіри застосовують різні інструментальні методи аналізу.

Ультрасонографія використовує ультразвук для вивчення товщини і стану сполучної тканини та едематозного компоненту целюліту. Ультразвук, проходячи через різні структурні елементи тканини, генерує відлуння, яке за допомогою електричного трансдуктора зображається у вигляді амплітуд на осцилоскопі. Частота та розміри амплітуд дозволяють оцінити стан шкіри.

Дослідження за допомогою лазерного випромінювання базується на оптичній методиці оцінки мікроциркуляції шкіри.

Інший метод визначення рівня мікроциркуляції шкіри базується на даних про те, що при підвищеному кровотоку підвищується температура поверхні шкіри. Термографія – електро-оптичний метод, який застосовується для аналізу температури поверхні шкіри, використовуючи прилад з термочутливими кристалами. Після декілька секундного контакту зі шкірою прилад реагує на інфрачервоне випромінювання, зображаючи гаму кольорових спектрів від голубого (холодного) до червоно-білого (гарячого). Відповідно, однорідне зелене чи жовтувате зображення свідчить про відсутність чи І стадію целюліту, зображення з плямами, темними прогалинами вказує на більш прогресуючу стадію.

Одним з інноваційних методів оцінки целюліту є метод зображення магнітного резонансу (Magnetic resonance imaging), який дозволяє розрізнити структурні особливості епідермісу, дерми, гіподерми на субміліметрової рівні. При ЗМР чітко зображується зміни архітектури шкіри, особливості розташування сполучнотканинних перегородок, рівень втискувань жирових дольок в дерму.

Ксерографія – метод впливу Х-променів на шкіру з використанням електромагнітного поля, модифікованого електростатично зарядженим селеном. Метод дозволяє розрізнити товщину сполучної, жирової, м’язової тканини, проте не реагує на зміни мікроциркуляції.

Метод плікометрії використовує прилад плікометр для оцінки товщини шкірних складок і відповідно розрахунку відсотків жиру в тілі. Вимірювання здійснюються в стандартних умовах, які гарантують надійність та відповідність отриманих результатів, а саме: вимірювання проводяться на сухій шкірі у визначеному місці на стегнах, ноги максимально розслабленні, складки утворюють за допомогою великого та вказівного пальця, плікометр розташовується строго перпендикулярно до поверхні складки та 1 см від пальців.

Біомеханічні властивості шкіри (еластичність, пружність, цупкість та ін.) як стандартні показники косметичного ефекту вимірюють за допомогою різних біоінженерних приладів.

Гістологічне дослідження (інвазивний метод) є прямий та найбільш точний метод аналізу, проте незручний та складний у виконанні. Оцінює зміни в сполучній, епітеліальній, жировій тканині, особливості мікроциркуляції та жирового обміну при целюліті.

 

 

6. Сучасні аспекти лікування целюліту

Целюліт розвивається поступово і має властивість швидко прогресувати, тому для ефективного лікування необхідно виявити його на ранніх стадіях та мінімізувати зовнішні фізичні прояви.

Nurnberger і Muller розділяють терапію на дві категорії: лікування і профілактику. Профілактика передбачає раціональне харчування, відмову від куріння, здоровий та активний спосіб життя. Перегодовування плоду в третьому триместрі вагітності призводить до гіперпластичного росту жирової тканини (збільшення кількості жирових клітин), що в майбутньому може проявитися у схильності до повноти. Тому важливим є також обмеження вживання жирів та вуглеводів при вагітності з метою підтримки нормальної кількості жирових клітин.

Лікування включає зменшення маси тіла за рахунок збалансованого харчування та відповідних фізичних вправ; різноманітні фізіотерапевтичні процедури для стимулювання кровообігу, підвищення м’язового тонусу та еластичності шкіри; застосування лікувально-косметичних засобів.

Сучасні моделі корекції целюліту спрямовані впливати на поверхню шкіри, сполучну тканину, жирову тканину, а також циркуляцію у місцях схильних/підданих целюліту.

 

7. Фізичні та інструментальні методи лікування

Раніше целюліт вважався проблемою віку та маси. Целюліт не є особливістю тільки повних жінок, проте надмірна маса погіршує стан через зростання втискувань жирових дольок в дерму. Тому схуднення розглядається як один із методів боротьби з целюлітом за рахунок зменшення розмірів адипоцитів, хоча при цьому статево зумовлена ультраструктура сполучнотканинних перегородок залишатиметься не змінною.

Методи стимуляції ліполізу не повністю вирішують проблему гіпертрофії жирової тканини. Це пов’язано з декількома причинами. По перше, через структурну організацію жирових дольок, які нерівномірно постачаються кровоносними судинами, ускладнюється стимулювання виділення жиру із клітин. По-друге, в першу чергу буде використовуватись більш доступна жирова тканина. По-третє, виникає проблема утилізації і засвоєння вільних жирних кислот, які утворюються при гідролізі ліпідів.

Для дорослого організму, який не потребує значної кількості речовин для біосинтезу тканин, основний спосіб позбавлення жирних кислот є м’язова робота. Окислення жирних кислот за допомогою інтенсивних фізичних вправ не завжди є ефективним. При важкій фізичній роботі в м’язах засвоюються насамперед вуглеводи, а розщеплення жирних кислот інгібується, та виникає втома внаслідок нагромадження молочної кислоти. Проте при помірних і тривалих навантаженнях м’язи в якості джерела енергії використовують жирні кислоти.

Отже, схуднення є одним з напрямків корекції зовнішніх проявів целюліту, тому першим етапом в лікуванні є дотримання необхідної дієти та виконання фізичних вправ.

Для підвищення м’язового тонусу, стимуляції ліполізу та циркуляції крові в косметичних салонах пропонують широкий спектр процедур: різні види масажу (аромомасаж, лімфодренаж, кріомасаж, вакуумний масаж, пресомасаж), електроміостимуляція, електроліполіз, ультразвукова пульсотерапія, гідротерапія, електрофорез, мікротокова терапія, озонотерапія, обгортування, таласотерапія, мезотерапія тощо.

Проте, важливо зазначити, що апаратні методи лікування можуть бути протипоказані для пацієнтів з деякими інфекційними захворюваннями, пухлинами, хворобами судин тощо.

 

7.1 Лімфодренаж

     Лімфодренаж – це комплекс лікувальних процедур, дія яких направлена на нормалізацію руху лімфи по судинах та виведення зайвої рідини з міжклітинного простору за допомогою різних методик.

     По глибині дії на тканини організму розрізняють поверхневий, глибокий і внутрішній лімфодренаж. Поверхневе проведення процедури лімфодренажу сприяє терапевтичній дії на лімфатичні судини, локалізовані в поверхневих шарах шкіри і стимуляцію рецепторів, зв’язаних з гладкими м’язами. Глибокий лімфодренаж сприяє відновленню функції лімфатичних судин глибоких шарів шкіри. Точкою дії внутрішнього лімфодренажу є регіональні лімфатичні вузли, розташовані в підколінній, паховій і стегновій областях.

Види лімфодренажу

Ручний лімфодренаж – це масаж, який сприяє відновленню тонусу судин і виведення рідини з організму.

Апаратний лімфодренаж – це фізіотерапевтичні процедури, які проводять за допомогою імпульсних струмів, мікрострумів, вакууму, перепадів тиску і ультразвуку.

      Лімфодренаж відновлює:

– Обмінні процеси в клітинах тканин і органів;

– Сприяє нормалізації ваги;

– Знімає набряки тканин і відновлює їх водний баланс;

– Усуває в’ялість шкіри (шкіра стає пружною і гладкою) і явища целюліту;

–  Поліпшує венозний кровообіг;

– Стимулює захисні сили організму, підвищуючи його імунітет і стресостійкість.

     Так як лімфодренаж відновлює лімфатичний і венозний відтік, то вже після першої процедури у людини з’являється приємне відчуття легкості.

Лімфодренаж проводять:

– для лікування целюліту на всіх стадіях його розвитку;

– в комплексній терапії хронічної венозної недостатності;

– для лікування та профілактики запальних явищ після травми шкіри і м’яких тканин;

– для усунення вугревого висипу (видаляються продукти розпаду тканин і токсичні речовини);

– при ускладненнях цукрового діабету;

– при рубцях (сприяє їх розсмоктуванню);

– для попередження передчасного старіння;

     Проведення лімфодренажу протипоказано:

– при гострих захворюваннях і загостренні хронічних захворювань;

– при тромбофлебіті, ламкості судин;

– при будь-яких пухлинах (масаж стимулює ріст клітин пухлини);

– при гострих запальних захворюваннях шкіри;

– при важких серцево-судинних захворюваннях;

– при порушеннях з боку щитовидної залози;

– при вагітності.

     Сьогодні на лікувально-косметологічному ринку є апарати, які здійснюють лімфодренаж на всіх трьох рівнях. Це устаткування працює на основі чергування підвищеного і пониженого тиску повітря, на комбінації дозованого вакууму і роликового масажу, а також при використанні мікрострумової дії, що нормалізує електрофізіологічну діяльність клітин.

     Залежно від виду діючого фізичного чинника, розрізняють електротерапевтичний (електричний струм) лімфодренаж, вакуумний (негативний тиск повітря) лімфодренаж і прессо-масаж, коли використовується чергування підвищеного і зниженого тиску (імпульсна баротерапія).

7.2 Ендермологія ( LPG )

     Ендермологія – одна з найпопулярніших на сьогоднішній день методик лікування целюліту і локальних жирових відкладень. Цей метод був розроблений в кінці 70-х років Луї-Полем Готье (L.P.G) і запатентований в 1986 році всесвітньо відомою компанією LPG Systems. З тих пір LPG Systems є лідером в цій галузі, рік від року удосконалюючи свою запатентовану технологію вакуумно-роликового масажу.

     Новизна ендермології полягає в тому, що в ході однієї процедури вирішується повний спектр проблем естетики тіла:

-зменшення об’єму жирової тканини;

-лікування целюліту;

-моделювання контура тіла;

-зміцнення і зменшення площі розтягнутої в’ялої шкіри;

-зняття набряків різного походження.

     Виняткова ефективність технології доведена численними клінічними дослідженнями фахівців у всьому світі.

     Технологія багатовимірної дії на м’які тканини, втілена в апараті Cellu M6 Keymodule. Суть методу полягає в механічній об’ємній розминці шкірної складки, підтримуваною вакуумною аспірацією малої величини. Апарат складається з дисплея, на якому задається індивідуальна програма, і робочої маніпули. Ноу-хау LPG Sуstems стали незалежні, автономно рухомі валики. Фахівець-оператор працює по шкірі спеціальною камерою-маніпулою, в якій обертаються два валика. Один «захоплює» шкірну складку, другий її розгладжує. Ці «хвилі» пробігають по всьому тілу – від шиї – до п’ят. При цьому вони рухаються вперед і назад, по діагоналі і в бік, а валики обертаються то в одному напрямі, то назустріч один одному, то в протилежні сторони.

     Запатентована конструкція робочої маніпули з трьома змінними модулями дає можливість працювати з тканинами на різній глибині від шкіри і підшкірно жирової клітковини до м’язів, зв’язок і сухожиль.

     Процедури ендермології призначаються курсами.

Курс процедур включає 12-24 сеансів залежно від індивідуальних завдань і початкових даних пацієнта, оцінку яких фахівець обов’язково проводить перед початком курсу і після перших 7-8 сеансів (орієнтування середина курсу).

     Процедури проводяться 2 рази на тиждень протягом першої половини курсу і 1-2 рази після оцінки результату в середині курсу.

     Кожна процедура триває 35 хвилин незалежно від розміру тіла пацієнта і цілей процедури. Збільшувати час сеансу категорично не рекомендується. Дія на організм така велика, що після 35 хвилин роботи тканини просто перестають реагувати на процедуру.

Процедура ендермології для клієнта максимально комфортна і безболісна.

     Під час процедури клієнт використовує спеціальний ендермологічний костюм, який забезпечує ефективний контакт з валиками і опрацювання тканин на різній глибині.

     По механізму дії ендермологію не можна порівнювати ні з однією відомою естетичною методикою. Ні вакуумні процедури, ні ручний або вібраційний масаж не є прототипом технології LPG. Інтелектуальне програмування і ергономічний дизайн апарату робить виконання технологічно складної процедури легким для оператора і практично виключає можливі помилки.

Ендермологія на сьогоднішній день сама вивчена технологія естетичної медицини. Методика має величезну бібліографію. Дослідження проводилися в клініках і дослідницьких центрах всього світу.

Дослідження показують, що після проведеної процедури спостерігається:

•    Збільшення венозного потоку у великій підшкірній вені (Saphenous) в 2-3 рази (ефект триває 6 годин);

•    Збільшення потоку лімфи в 3 рази (ефект триває 3 години і більше);

•    Збільшення притоку крові в шкіру в 4-5 разів (ефект триває 6 годин).

Після проведеного курсу процедур (від 10 процедур):

•    Збільшення змісту колагену в шкірі на 27-130%;

•    Збільшення кількості фібробластов (клітин шкіри, що синтезують колаген, еластин, гіалуронуву кислоту);

•   Поліпшення структури шкіри на межі дерма/підшкірно жирова клітковина;

•    Поліпшення макро- і мікрорельєфу шкіри.

     При цьому треба відзначити, що маючи сильну дію на тканини, ендермологія є однією з найбільш фізіологічних і безпечних процедур для пацієнта. Більше того, технологія надає загальнооздоровчу, іммуномоделюючу і релаксуючу дію на організм.

Протоколи LPG

     Запрограмовані протоколи LPG вибираються залежно від  проблеми:

o   Естетична ендермологія ефективно лікує целюліт, зменшує об’єм підшкірно-жирової клітковини, моделює контури тіла, скорочує і підтягає розтягнуту шкіру, покращує текстуру шкіри.

o   Спортивна ендермологія у декілька разів зменшує відновний період після тривалих фізичних навантажень, лікує спортивні травми і відновлює пошкодження м’язів, сухожиль, а також знімає больовий і набряковий синдроми.

o   Терапевтична ендермологія усуває м’язові спазми, болі в спині і поясниці, знімає набряки, у тому числі і при синдромі «важких ніг», працює по рубцях і поверхнях шкіри після опіків.

 

     Унікальні поєднання ефективності, безпеки і широкого спектру можливостей принесло процедурам ендермології величезну популярність у всьому світі.

 

7.3 Ліпомасаж

     Ліпомасаж – останнє покоління ендермологічих процедур, направлених на лікування стійких  локальних жирових відкладень, целюліту і моделювання контурів тіла.

     Крім класичних рухів маніпули, в ліпомасажі використовуються нові: Розгойдування (Rock), Скручування (Swing), Помпаж (Bouncing), Шліфовка (Sanding). Кожен рух призначений для вирішення певного завдання: зменшення об’єму, зміцнення шкіри, відновлення контура.

     На додаток до різних варіантів рухів і складок, методика ліпомасажу припускає проведення процедури під час виконання пацієнтом певних фізичних вправ. Це допомагає локалізувати навіть глибокі жирові відкладення і ефективно впливати на них. Для виконання вправ використовуються еластичні еспандери.

Показання до застосування

– наявність виражених локальних жирових деформацій;

– наявність асиметрії в розташуванні локальних жирових відкладеннь;

– асиметричність підсідничних складок;

– локальне зниження тургора шкіри (профілактика і лікування).

     Застосування ліпомасажу дозволяє скоротити загальне число процедур ендермології і добитися чудових стійких результатів.

 

7.4 Міостимуляція

     Міостимуляція – це процес застосування імпульсних струмів для лікування і відновлення природної роботи м’язів, тканин, нервів, внутрішніх органів.

     Міостимуляція, як лікувальний метод відома достатньо давно. Вона користується заслуженою пошаною в лікарів і успішно застосовується, як фізіотерапевтична процедура ось вже більше 20 років. Спочатку міостімуляция була задумана як гімнастика для лежачих хворих, у яких немає можливості отримувати активні фізичні навантаження звичайним способом.

     Синоніми  міостимуляції – нейростимуляція, фізіостимуляція, міоліфтинг, електроміостимуляція, електростимуляція.

     У косметології міостимуляція користується великою популярністю – її ефективно використовують для корекції фігури, корекції обличчя, збільшення м’язової маси, зміцнення і тренування мускулатури, анальгезії, відновлення калієвий-натрієвого балансу і багатьох інших процедур.

     Показання для міостимуляції:

1. В’ялість м’язів і шкіри.

2. Надмірна вага.

3. Целюліт.

4.Порушення артеріального кровообігу, периферичного венозного, венозно-лімфатична недостатність.

     Основні ефекти міостимуляції:

– зменшення локальних жирових відкладень;

– підвищення м’язового тонусу і рельєфу м’язів;

– ліфтинг шкіри і підвищення її пружності;

– зменшення припухлості і набряклості тканин;

– антицелюлітна дія;

– моделювання силуету.

     Апарати, за допомогою яких проводиться міостимуляція, є дуже поширені –  апарати ЕСМА, фізіотерапевтичне устаткування для електроміостимуляції, а також різні електростимулятори і міостимулятори.

     Як правило, такі апарати є набором електродів із спеціальними пристосуваннями, за допомогою яких вони кріпляться до різних частин тіла, і основного електронного блоку. У цьому блоці генерується струм певної частоти і сили. Професійні міостімулятори мають до 10 вихідних каналів. Це дозволяє одночасно тренувати декілька м’язових груп. У комплекті з такими пристроями часто пропонуються спеціальні креми, для того, щоб не нашкодити шкірі і зробити її провідність ще кращою.

     Звичайний курс міостимуляції складає 15-20 сеансів, що проводяться два-три рази в тиждень. Основний частотний діапазон для міостимуляції 30—150 Гц. Силу струму встановлюють спочатку мінімальну і поступово підсилюють дію на м’язи. Відчуття хворобливості і дискомфорту бути не повинно. Дискомфорт під час міостимуляції може відчуватися внаслідок нещільної фіксації електродів, недостатній їх вологості, наявності судинних зірочок на шкірі і дуже великій силі струму.

     Тривалість одного сеансу міостимуляції стандартна – 40 хвилин. Протягом процедури фахівець проводить дію різними струмами, регулюючи їх інтенсивність і частоту для досягнення оптимального результату у кожному конкретному випадку.

     Загальна схема міостімуляциі включає:

– 5 хвилин підготовчий режим, орієнтований на релаксацію;

– 10 хвилин спалювання жиру (або режим, направлений на підвищення пружності шкіри);

– 20 хвилин активне зміцнення м’язів;

– 5 хвилин зняття набряклості, лімфодренаж, релаксація.

     Дія міостимуляції:

•        на м’язовому рівні: відновлення тонусу, нарощування м’язової маси;

•        на судинному рівні: активізація крово- і лімфообігу;

•        на рівні жирової клітини: локальний ліполіз;

•        загальна дія на організм: поліпшення функціонального стану нервової і ендокринної систем, активізація обміну речовин, ліполізу і кровообігу.

     Перевагою міостимуляції є те, що вона дозволяє дістатися до м’язів, які розташовані дуже глибоко, і які в звичайних умовах навантажити складно: наприклад, м’язи внутрішньої поверхні стегна. Великий суб’єктивний плюс міостимуляції для жінок – можливість працювати над м’язовою масою, не вдаючись до навантажень, що виснажують, в спортзалі.

     Але міостимуляція має досить багато протипоказань. До них відносяться: захворювання крові, ниркова і печінкова недостатність, новоутворення, туберкульоз і тромбофлебіт, камені в нирках і жовчному міхурі, пошкодження шкіри і м’яких тканин, алергічні висипи. Процедура протипоказана також особам з кардіостимулятором, із внутрішньоматковими протизаплідними засо­бами, вагітним жінкам, надмірно нервовим натурам і тим, хто переніс хірур­гічне втручання менше ніж 3 місяці тому.

 

7.5 Електроліполіз

     Електроліполіз – метод руйнування целюлітної жирової тканини під дією імпульсів електричного струму, що проводиться через шкіру, за допомогою нашкірних електродів.

     Можливі два види електроліполізу — електродний і голковий. У першому випадку електроди кріпляться на поверхню шкіри проблемних зон, в другому — голки-електроди вводять безпосередньо в жирову тканину.

     Процедура голкового електроліполізу проводитися за допомогою спеціальних голок-електродів, які вводяться в підшкірно-жирову тканину, тобто безпосередньо в проблемну зону. Голки мають діаметр 0,3мм і довжину від 25мм до 150мм., зберігаються в закритій стерильній упаковці і призначаються для одноразового введення. Скошений кінчик з “алмазним заточуванням” голки забезпечує безболісність підшкірного введення.

     Жирові клітки мають позитивний заряд на зовнішній поверхні оболонки клітини і негативний на внутрішній. Під час проведення процедури по електродах проходить низькочастотний змінний струм, що змінює цей заряд імпульсами 15-20 разів на хвилину. В результаті кожна клітина вимушена витрачати певну енергію, щоб знов повернутися в первинний стан, активізуючи при цьому процес розщеплювання жирів: жир емульгується – розпадається на дрібніші складові, стає більш рухомим і легко віддаляється з клітини в міжклітинну речовину.

     Ефект від голкового електроліполізу виявляється зазвичай на 3 – 7 день після проведення процедури: жирові клітини за цей період часу “висушуються” і емульгований з них жир виводиться в тканини.

Розчинений жир виводиться з організму через лімфатичну систему. Для активізації процесу рекомендуються апаратні лімфодренаж або прессотерапія.

     Процедура голкового електроліполізу безболісна, не вимагає анестезії, не має побічних ефектів, характеризується стійкими тривалими результатами після проведеного курсу лікування.

     Процедури проводяться з періодичністю один раз в тиждень по 60 хвилин. Для досягнення оптимального, помітного результату рекомендується від 6 до 12 процедур, проведених у поєднанні з апаратним лімфодренажем і сеансами антицелюлітного масажу. Максимальний ефект від процедур голкового електроліполізу виявляється через 3 – 4 тижні після проведеного курсу і триває близько року і більше. Для підтримки досягнутого результату, необхідно один раз в 6 місяців відвідувати фахівця.

Процедура складається з 3-х етапів:

1-ий етап – проведення електроліполізу, жирова тканина розщеплюється, при цьому відчувається легке і приємне поколювання.

2-ий етап – дія на глибокі м’язи, при скороченні яких відбувається активніше “виштовхування” продуктів розпаду з жирової клітини.

3-ій етап – дія на поверхневі м’язи, підтяжка і тонізація шкіри, лімфодренаж. Відчувається приємне стиснення і розслаблення “проблемних” зон.

     Електроліполіз проводять на сучасних  професійних апаратах ЭСМA, електростимуляторних апаратах і апаратах для електроліполізу.

                        Результат електроліполізу:

§  відновлення порушеного водно-сольового балансу, однієї з головних причин виникнення целюліту;

§  прискорення внутрішньоклітинного обміну і поступове спустошення жирових клітин із зменшенням їх загальної жирової маси;

§  підвищення локальної температури тканин, розігрівання “холодних” целюлітних зон і покращення мікроциркуляції в зоні дії;

§  стимуляція м’язових волокон кровоносних судин, поліпшення мікроциркуляції і живлення тканин;

§  стимуляція лімфатичної системи і видалення продуктів розпаду, надлишку рідини і токсинів;

§  зміцнення м’язової тканини і зменшення видимого об’єму;

§  підвищення еластичності шкіри;

§  поліпшення функціонального стану нервової і ендокринної систем;

§  стабілізація гормонального фону;

§  активізація крово – і лімфообігу.

Протипоказання:

-онкологічні захворювання;

-запальні процеси на шкірі;

-гіпертонія;

– ниркова недостатність;

-наявність кардіостимуляторів;

-при вагітності;

-при епілепсії;

-при тромбофлебіті;

-при індивідуальній непереносимості процедури.

 

 

7.6 Вакуумний масаж

     Вакуумний масаж полягає в створенні перепаду тиску на поверхні м’яких тканин, що дозволяє активізувати обмінні процеси в глибших шарах.

     Традиційно для його проведення в косметичних кабінетах застосовують апарат LPG. Він дає чудові результати при боротьбі з целюлітом, і його єдиним недоліком є дуже висока ціна. Але LPG — не єдиний пристрій, за допомогою якого можна робити вакуумний масаж. Його більш дешевий ана­лог — Starvac SP — дає змогу до­сягти тих же результатів, щоправ­да, процедур доведеться провести більше.

     Starvac SP — це система ваку­умно-роликового масажу, що доз­воляє, завдяки спеціальним насадкам, усунути целюліт, який ді­агностується в багатьох жінок. Вакуумно-роликова система при­ладу створює на поверхні шкіри контрольоване розрідження по­вітря. Шкірна складка втягується між двома роликами. Відстань між нимирегулюється, «підлаштовуючись» до товщини шкірної складки. Під час руху насадки шкірна складка прокочується між двома валиками, і в результаті виходить унікальне поєднання: ма­саж + прокочування + вакуум.

     Оператор самостійно визначає рівень декомпресії і тиску по­вітря в насадках. Рівень інтенсивності впливу підбирається у відповідності до чутливості шкіри.

За допомогою Starvac SP успішно лікується:

— целюліт (жирові відкладення зменшуються і жирові кліти­ни реваскулюються);

— порушення обміну речовин (поліпшується метаболізм через значну гіперемію чи почервоніння);

— дермальні проблеми (знімаються спазми).

     Спеціальними рухами чашок-насадок можна поліпшити обмін речовин у глибоких шарах шкіри, а також змінити на краще вигляд шкіри за рахунок активізації капілярного кровообігу, кис­невого обміну і підвищення проникності цитоплазматичних мембран. У результаті активізуються відсмоктування жиру та інфільт­рація тканин.

     Механічні рухи роликів дають змогу зменшити целюлітні горбики, розбиваючи їх. За допомогою Starvac SP можна також позбуватися зморшок, мішків під очима.

     Вакуумний масаж поліпшує мікроциркуляцію крові у ткани­нах, прискорює обмін речовин, сприяє локальному виведенню надлишкової рідини і токсинів, знімає м’язову напругу.

     Проведен­ня вакуумного масажу дає найкращі результати на початкових стадіях целюліту, коли ще не остаточно сформувалися вузли і щільна сполучна тканина. Він також використовується в різних комплексних програмах з корекції фігури.

     Вакуумний масаж проводять через контактне середовище – вазелінова або рослинна олія з додаванням аромоолій, ліпоактивних гелів, що володіють лікувальними властивостями. Масажист здійснює кругові рухи, м’яко надавлюючи на шкіру. Процедура займає за часом близько 30 хвилин. Результат стає помітним після 12-15 процедур, оптимальний інтервал між якими становить 2 -3 дні. Після сеансу вакуумного масажу на тілі (особливо в проблемних зонах) можуть залишатися червоні плями, що виникають у результаті збільшення проникності стінок капілярів, які за деякий час зникають.  

     Вакуумний масаж по праву визнаний універсальною лікувально-косметичною процедурою, що знаходить відображення в широкому спектрі його застосування, через малий перелік протипоказань – це гострі запальні захворювання внутрішніх органів, дефект шкіри в області впливу, жовчо-кам’яна та сечо-кам’яна хвороба, і тромбофлебіт.

 

7.7 Пресотерапія

     Пресотерапія або пресомасаж – це ще одна методика, яка використовується косметичними салонами в боротьбі проти целюліту. Проте можливості пресотерапії не обмежуються тільки цим. Точкою впливу пресотерапії є лімфатична система, на яку впливають стислим повітрям, що подається через спеціальні манжети, тиск якого дозується комп’ютером.

     Під час процедури пацієнт розташовується на кушетці. В залежності від області дії застосовуються: для ніг – спеціальні довгі чобітки, для живота і стегон – широкий пояс, для рук – довгі нарукавники. Еластичні манжети, підключені до приладу повітропроводами, надають механічну дію на шкіру і м’язи тіла, глибокі венозні і лімфатичні судини випрямлених кінцівок чергуванням підвищеного і зниженого тиску повітря. Період чергування вакууму і компресії під час пресотерапії складає від 30 с до 2 хв. Зниження тиску в манжетах призводить до розширення судин, збільшуючи притік крові до шкіри, підшкірної клітковини і м’язів.

     Лімфатична система не тільки живить і захищає наш організм, але і очищає його. Пресотерапія, виводячи з організму надлишкову рідину і шкідливі речовини, відновлює водний баланс, що пояснюється нормалізацією циркуляції лімфи і міжклітинної рідини. Це покращує венозний кровообіг, активізує обмінні процеси в клітинах шкіри і жирових клітинах.

     Пресотерапія дозволяє позбавитися від набряків різного походження, значно зменшити об’єми тіла, ефективно боротися з целюлітом і ожирінням, усунути в’ялість шкіри, роблячи її пружною і гладкою.

     У медицині пресотерапія (імпульсна баротерапія), маючи спазмолітичний і судинорозширюючий ефект, використовується в комплексному лікуванні стійкої м’язової напруги, і профілактиці варикозного розширення вен, знімаючи тяжкість в ногах і тонізуючи стінки судин. Пресотерапія активно бориться з посттравматичними і післяопераційними набряками. Існують спеціальні програми застосування пресотерапії в реабілітації після ліпосакції.

      Пресотерапія проводиться на сучасному іспанському устаткуванні Sorisa Pressor, що не має аналогів в світі. Унікальність апарату Pressor полягає в тому, що він програмується під індивідуальні потреби кожного пацієнта. Можлива одночасна дія стислим повітрям на стопи, гомілки, стегна, руки, живіт і сідниці.Ще одна важлива перевага апарату – високий комфорт і хороша переносимість пресотерапії. Для більшої зручності устаткування Sorisa забезпечене спеціальними липучками, що дозволяють закріпити чобітки, довгі нарукавники і пояс максимально щільно. Апарат Pressor підходить для будь-якої фігури за рахунок продуманої системи регулювання. Під час сеансу відчуття дискомфорту виключені, а після процедури відмічається приємне відчуття легкості у всьому тілі.

      Тривалість сеансу пресотерапії – до 45 хвилин. Курс зазвичай складає 10-15 процедур. Пресотерапія проводиться кожні 2-3 дні. При необхідності повторний курс проводять через 5-6 місяців.

     Пресотерапія протипоказана при недавно перенесеному тромбозі, тромбофлебіті, гострих запаленнях шкіри, нагноєннях, переломах, вагітності, серцево-судинній недостатності II Б – III стадії, набряках серцевого і ниркового походження, нирковій недостатності і набряках при захворюваннях печінки, пошкодженнях дрібних і великих судин при цукровому діабеті, під час менструального циклу.

     Пресотерапія, володіючи щадним режимом дії, особливо показана тим, кому заборонений лімфодренаж шляхом електростимуляції м’язової тканини, дією ультразвуком, електрофорезом або ручним масажем. Якщо таких протипоказань немає, пресотерапія навіть підсилює ефект ультразвукової терапії і електроміостимуляції. Пресотерапія може поєднуватися з різними методиками лікування целюліту, омолоджування шкіри і корекції фігури, наприклад, з обгортанням.

     Сеанс починається з того, що на проблемні ділянки тіла наноситься щіточкою грязьова маска, найчастіше з морських водоростей. Коли маска нанесена  цю частину тіла замотують в спеціальну косметичну плівку, і накривають термоковдрою. Щоб ефект обгортання був максимальним, підключають пресотерапію. Це значно, але м’яко підсилює кровообіг і лімфодренаж, що примушує целюліт відступити, а шкіру розгладитися. Об’єми тіла зменшуються при цьому на 1,5 – 2 см. Такий ефект можна спостерігати вже після першого комбінованого сеансу при лімфонабряклому целюліті. Інші форми целюліту і важкі його стадії стійкіші до подібного лікування.

     Після процедури пресотерапії, яка має також розслабляючу дію, жінка відчуває себе відпочившою, бадьорою, і захищеною від дрібних незгод, чому сприяє відчуття легкості в ногах і у всьому тілі, і часто одразу видимий ефект пресотерапії.

 

8. Інші косметичні процедури

В косметичних салонах пропонують спектр терапевтичних процедур, які одночасно поєднують фізичний вплив із застосуванням лікарських речовин.

Електрофорез. Міжклітинна рідина як і кров вміщує електроліти, завдяки чому проводить електричний струм. На відміну, роговий шар епідермісу діє як безпровідниковий бар’єр, який перешкоджає вільному проникненню лікарських речовин у глибші тканини шкіри. Під дією гальванічного струму речовини із ампульних концентратів дисоціюють на іони і глибоко проникають, несучи активні компоненти безпосередньо в клітини. Гальванічний струм в свою чергу викликає вазомоторну активність (почергове скорочення та розслаблення судин), що позитивно впливає на обмінні процеси та активізує мікроциркуляцію в шкірі.

Сучасний і ефективний фізіотерапевтичний метод лікування целюліту – ультразвуковий вплив на проблемні зони. Механічна дія ультразвуку обумовлена високочастотними коливаннями, які передаються тканинам з різною силою та глибиною проникнення. Ультразвук виявляє механічний вплив на фіброзу сполучну тканину, покращує тонус м’язів, підсилює кровопостачання, активізує ліполіз та обмінні процеси в цілому. Ультразвукові хвилі дозволяють вводити лікарські препарати, що відкриває нові можливості для лікування целюліту.

В сучасній косметології широко практикується компресорне обгортування під плівкою. До складу антицелюлітних розчинів для обгортування вводять комплекс препаратів на основі бурих водоростей з додаванням інших компонентів рослинного походження, що підсилюють ліполіз, відновлюють мікроциркуляцію. Обгортування виконують ізотермічним (за температурою тіла), гарячим (термоактивним) і холодним методом. Така технологія активізує циркуляцію лімфи, стимулює процеси осмосу і дифузії, при яких активнодіючі компоненти потрапляють в тканини з одночасним виведенням шлаків із них.

Таласотерапія або грязелікування є давнім методом терапії целюліту. Лікувальні грязі – це складний природний біохімічний комплекс (мінеральні і органічні сполуки, вітаміни і біогенні стимулятори), що виявляє різнобічний вплив на організм людини. Грязі здатні довго утримувати тепло, що сприяє розширенню судин і покращенню крово- і лімфотоку. Завдяки вмісту біологічно активних речовин виявляють стимулюючу обмінні процеси активність. Деякі компоненти здатні адсорбувати шкірні виділення, таким чином сприяючи очищенню шкіри.

Мезотерапія – метод введення препаратів в середній (мезодермальний) шар шкіри на глибину 3-4 мл, в малих дозах, з метою отримання фармакологічного ефекту (за рахунок введення медикаментів), а також ефекту фізичної стимуляції (за рахунок нанесення уколів на шкіру). Для лікування целюліту використовують вазоактивні препарати, що виявляють лімфокінетичну, венотонізуючу, ліполітичну, зміцнюючу судинну стінку дію. Активнодіючі компоненти (лікарські речовини, рослинні екстракти, вітаміни тощо) повинні бути водорозчинні. Використовується мануальна техніка введення препаратів звичайним шприцом і механічна за допомогою спеціального приладів – інжекторів. При обох видах техніки застосовуються спеціальні голки (голка Лебеля). Лікування проводиться одним препаратом – монотерапія, або сумішшю препаратів (мезококтелі). Не рекомендується змішувати більше 3 речовин, щоб уникнути можливої фізико-хімічної взаємодії і терапевтичної несумісності. Суміші повинні готуватись ex temporае. Терапія проводиться 1-2 рази на місяць.

Досвід лікування целюліту показав, що будь-який метод, застосований окремо, не приносить тривалого позитивного результату. Підходи до корекції целюліту є комплексні, які включають відповідну дієту, фізичні вправи, масаж, фізіотерапевтичні процедури та застосування лікувально-косметичних засобів.

 

9. Засоби для корекції целюліту на основі синтетичних та природних компонентів

            Целюліт – комплексний стан, який заторкує різні аспекти патофізіології (зміни в жировій, фіброзній тканині, порушення мікроциркуляції тощо), в зв’язку з цим широкий спектр синтетичних та природних активно діючих речовин застосовується при його лікуванні. Целюліт розвивається поступово, роками, тому фармакологічне лікування може тривати до декількох місяців поки з’явиться видимий для лікаря чи пацієнта терапевтичний ефект. Лікарські засоби застосовуються місцево, орально, трансдермально, парантерально.

Один із методів лікування целюліту — це застосування антицелюлітних препаратів з біологічно активними речовинами (БАР) рослинного походження. Біологічні речовини здатні зменшувати чи усувати негативні прояви целюліту. Найчастіше у складі антицелюлітних засобів застосовують такі рослинні БАР: сапоніни, флавоноїди, похідні ксантину, рослинні ферменти, вільний чи зв’язаний йод та інші, фармакологічна дія яких представлена в таблиці.

Біологічно активні речовини у складі косметичних засобів для корекції фігури

 

Отже, у складі антицелюлітних засобів поєднують комплекс БАР, що проявляє протизапальну, антинабрякову, дію, зміцнює судинну стінку покращує мікроциркуляцію, активізує лі поліз, сприяє виведенню жирів тощо.

Плющ звичайний (Hedera helix L.) – вічнозелена рослина-ліана родини аралієві (Araliaceae). Для  виготовлення  препаратів  використовують  листя плюща (folia Hedera helicis), які вмішують тритерпенові сапоніни (а-, /3-, 7- гедерин), флавоноїди (рутин, кверцетин), фенолкарбонові кислоти (кофейна та хлорогенова), дубильні речовини та ін. Екстракт з листя плющу є основним компонентом в антицелюлітних   засобах.    Діючі   речовин    активізують циркуляцію крові, проявляють антиексудативну активність, сприяють дренажу вільної рідини з міжклітинного простору, зменшують проникність капілярів, володіють протизапальною дією.

Каштан кінський або гіркокаштан звичайний (Aesculus hippicastanum L.) – високе листопадне дерево родини гіркокаштанові (Hippocastanaceae). Для виготовлення зовнішніх засобів для корекції фігури використовують насіння каштану (semina Hippocastani). Насіння вміщує тритерпеновий сапонін есцин, кумаринові глікозиди (ескулін), флавоноїди (кверцетин, кемферол), дубильні речовини та ін. Екстракт з каштану кінського завдяки наявності комплексу біологічно активних речовин покращує циркуляцію крові, зміцнює судинну стінку, зменшує проникність капілярів, володіє антитромбозною активністю

Рускус остистий (Ruscus aculeatus L.) – вічнозелений півкущик родини лілійні (Liliaceae), сировина – кореневища іглиці (rhizomata Ruscus). Кореневища вміщують стероїдні сапоніни (рускогенін, неорускогенін), флавоноїди, стерини (ситостерол, стигмастерол тощо) та ін. Спиртовий екстракт або чистий рускогенін звужують венозні судини, укріплюють венозну стінку, зменшують проникність і хрупкість капілярів, зменшують утворення тромбів

Центела азіатська (Centella asiatica L.) – рослина родини селерові (Аріасеае), використовують траву центели (herba Centellae). Діючі речовини, які виявлені у сировині – тритерпенові сапоніни, флавоноїди (рутин, кверцетин, кемпферол), алкалоїди, дубильні речовини. Препарати з рослини виявляють тонізуючу дію, покращують обмін речовин, активізують венозний кровообіг.

Гінкго дволопатеве (Ginkgo biloba L.) – листопадна голонасінна рослина родини гінкгові (Ginkgoaceae). З лікувальною метою використовують листя гінкго (folia Ginkgo). Листя вміщує флавоноїди (лютеолін, глікозиди кемпферолу, кверцетину), біфлафоноїди (гінкгетин, білобетин, аментофлавон), сесквітерпени та дитерпени. Екстракт з гінко при зовнішньому застосуванні виявляє протизапальну дію, нормалізує периферичний кровообіг, активізує венозний застій

Арніка гірська (Frnica montana L.) – багаторічна травяниста рослина родини айстрові (Asteraceae). Квіти арніки (flores Arnicae) вміщують ефірну олію, каротиноїди, флавоноїди, дубильні речовини, аскорбінову кислоту тощо. Екстракт арніки при зовнішньому застосуванні виявляє антисептичну, протизапальну, ранозагоюючу активність, сприяє розсмоктуванню гематом.

Ананас (Ananas comosus L.) – трав’яниста багаторічна рослина родини бромелієві (Bromeliaceae). Рослина є джерелом броменаліну – рослинного протеолітичного ферменту, який одержують із соку фруктів (рідше із соку стебел). Броменалін є сумішшю декількох протеаз і незначної кількості непротеолітичних ферментів, таких як кислотна фосфатаза, пероксидаза, колагеназа. При зовнішньому застосуванні виявляє протизапальну, антитромбозну, протинабрякову, рано-загоюючу дію, підсилює елімінацію жиру.

Динне дерево або папая (Сагіса papaya L.) високе дерево родини папаєві (Сагісасеае). Як сировину використовують молочний сік зі шкірки незрілих плодів папаї (Papaya–Latex). Сік вміщує рослинні ферменти, основний з яких папаїн, а також хімопапаїн А, хімопапаїн Б, лізоцим, каллаза, ліпаза, амінокислоти. При зовнішньому застосуванні препарати з папаї володіють подібним фармакологічним ефектом, що й з ананасу.

Фукус пухирчастий (Fucus vesiculosus L.) належить до бурих водоростей (Fucaceae), для виготовленні ліків використовують слань (thalli Fucus). Фукус містить йод у формі органічних солей та зв’язаних з білком, поліфенольні сполуки, слизи. Завдяки вмісту йоду виявляє ліполітичну активність і зупиняє нагромадження жиру в адипоцитах.

Ламінарія цукриста або морська капуста (Laminaria saccharina L.) -багаторічна морська бура водорость родини ламінарієві (Laminariaceae). Для лікарських потреб використовують пластинчасту частину слані ламінарії (thalli Laminariae). Слань містить органічний йод і бром, полісахариди, вітаміни В1 В2, В 12, С, каротиноїди, фолієву кислоту, амінокислоти. При зовнішньому застосуванні виявляє ліполітичну, протизапальну, стимулюючу обмінні процеси активність.

     У складі препаратів антицелюлітної дії використовують екстракти рослин, які вміщують похідні ксантину або пуринові алкалоїди: екстракт кави (Coffea arabica L.), який вміщує кофеїн, теобромін; какао (Theobroma cacao L.) – кофеїн, теобромін; гуарани (Paulinia cupana Kunth.) – кофеїн, теофілін, ксантин, гуанін, гіпоксантин; коли (Cola acuminata Schott et Endl.) – кофеїн, теобромін, коланін; мате (Ilex paraguariensis A. St.-Hill.) – кофеїн, теобромін; чаю (Thea chinensis L.) – кофеїн, теобромін, теофілін, ксантин, диметилксантин.

Засоби для корекції целюліту представлені широким асортиментом лікувально-косметичних форм, таких як креми, гелі, лосьйони, олійки, пластирі, розчини для просочування бинтів, мила, грязі, ароматичні препарати, таблетки, капсули, а також комплекс препаратів для антицелюлітної фізіотерапії.

 

 

10. Загальна корекція целюліту

     Обстеження у ендокринолога та гінеколога

     Дієта з обмеженням вуглеводів, солодкого і жирного. Рекомендована білкова дієта.

     Фізичне навантаження – шейпінг, аеробіка, прогулянки на довгі відстані.

     Венотропні препарати, зміцнюючи капілярну стінку засоби – рутин, вітамін С, есцин, вазоактивні – ксантинолу нікотинат, пентоксіфілін.

     Вітаміни групи В, С, Д. Мікроелементи – цинк, хром, залізо.

     Нутріцевтики і БАДи – зелений чай, йод, морська капуста, кофеїн, бромелайн, хітозан (поглинач жиру), убіхінон, аргінін, послаблюючі засоби.

 

11. Препарати для системної корекції

     Мерідіа (сібутрамін) – США –єдиний препарат фізіологічно знешкоджуючий саму причину утворення жирових відкладень – збільшує розхід енергії і надає відчуття ситості. Ефективніший в 4 рази за всяку дієту.Форма випуску – капсули. Приймають по 1 капсулі в день. Небажані ефекти – головний біль, сухість в роті, запори.

     Орлістат – інгібітор шлунково-кишкових ліпаз. Блокує розщеплення 30 %  жирів, які виводяться в незмінному стані із організму, а організм розходує свої жири. Приймається по 1 капсулі 3 рази на день. Побічні ефекти – стеарея, сухість шкіри

     Целюкар – капсули

     Імедин – таблетки

     Др. Тайс «Нова фігура» –  капсули