ПІДТИП ТРАХЕЙНОДИХАЮЧІ. КЛАС КОМАХИ (INSECTA). РЯД ДВОКРИЛІ (DIPTERA)  . КОМАРІ, МУХИ,

ПІДТИП ТРАХЕЙНОДИХАЮЧІ. КЛАС КОМАХИ (INSECTA). РЯД ДВОКРИЛІ (DIPTERA)  . КОМАРІ, МУХИ, МОСКІТИ. ГНУС ТА ЙОГО КОМПОНЕНТИ.

 

Двокрилі (Diptera) — один з найбільших рядів комах, який нараховує приблизно 240 000 видів комарів, мошок, мокреців, ґедзів, мух, оводів тощо, проте тільки біля половини з них (біля120 000 видів) є описаними.[1]. Це одна з найважливіших груп комах, як у екологічному сенсі, так і в медичному та економічному значенні. двокрилі, зокрема комарі (Culicidae), є надзвичайно важливими переносниками малярії, пропасниці Денґе, вірусу Західного Нілу, жовтої лихоманки, енцефаліту та інших інфекційних захворювань (Пішак, Бажора, 2009).

Личинки справжніх комарів (Culicidae) живуть у прісних водоймах і є кормом риб і земноводних. Дорослі комахи живляться нектаром квітів і є запилювачами, проте самки для формування яєць потребують додаткового білкового живлення і використовують для цього кров наземних тварин.

Мошки (Simuliidae) – кровосисні довговусі двокрилі комахи невеликих розмірів, личинки яких розвиваються у водоймах з швидкою течією.

В деяких районах України і в Криму людині дуже докучають мокреці (Ceratopogonidae) та москіти (Phlebotomidae) — дуже дрібні комарики, личинки яких розвиваються у вологому ґрунті, нірках гризунів. Вони відомі як переносники багатьох хвороб.

Серед коротковусих двокрилих відомі хатня муха та інші сірі, зелені та сині мухи, червоподібні личинки яких розвиваються у смітниках, покидах тощо. Відомо, що ці мухи розповсюджують збудників дизентерії, черевного тифу, туберкульозу, поліомієліту, яйця гострика, аскариди.

 

Класифікація

Загін двукрилих (Diptera) ділять, відповідно до різних системам, на 121–138 сімейств, які групуються у два або три підзагони. При класифікації найчастіше використовують такі ознаки, як жилкування крил, довжина антен і кількість члеників у яких, кількість і місцезнаходження щетинок і шипиків на тілі і ногах, конфігурація зовнішніх статевих придатків, наявність або відсутність простих вічок і форма отворів, крізь який імаго залишає лялечкову шкірку чи пупарій. Забарвлення, розміри і форма тіла, які завжди дозволяють оцінювати рівень спорідненості, оскільки природний відбір часто призводить до зовнішньої подібності представників дуже далеких груп. Запропонована нижче схема, куди входять лише найважливіші сімейства, – лише один з можливих способів класифікації приблизно 100 м тисяч видів двукрилих; число видів в сімействах зазначено приблизно.

Підряд Nematocera (довговусі). Ці комахи характеризуються довгими антенами, у яких більше трьох члеників. Група включає у собе 36 сімейств. Антени у імаго складаються з 6 чи більше однакових, рухомо з’єднаних члеників, а нижньощелепні щупики зазвичай з 4 чи 5. У личинок добре розвинена темнозабарвлена головна капсула. лялечка не криється у личинкову оболонку, тобто. пупарій не утворюється.  Сюди входять:

·        Tipulidae (довгоножки): 10 000 видів, космополіти.

·        Psychodidae (бабочниці): 400 видів, субкосмополити.

·        Chironomidae (звонці, чи дергуниы): 2000 видів, космополіти.

·        Ceratopogonidae (мокреці): 1500 видів, субкосмополити.

·        Culicidae (справжні комарі): 1600 видів, космополіти.

·        Mycetophilidae (грибні комарики): 2400 видів, космополіти.

·        Cecidomyiidae (галиці): 4500 видів, субкосмополити.

·        Bibionidae (товстоножки): 500 видів, живуть головним чином у Євразії й Північній Америці.

·        Simuliidae (мошки): 600 видів, субкосмополити, але численні на теренах Євразії, Північної та Південної Америці.

·        Blepharoceridae (сітчатокрилки): 75 видів, живуть високогір’ях.

·        Підряд Brachycera (коротковусі) включає приблизно 100 м сімейств. Антени дорослих комах складаються із трьох члеників, у тому числі останній (дистальний) потовщений, має на спинному боці чи вершині придатки у вигляді щетинки чи палички. Щупики складаються з двох члеників. Голова у личинки погано оформлена чи рудиментарна. У представників одних сімейств (прямошовних) лялечка вільна; за іншими випадках (круглошовні двукрилі) розвивається всередині пупарія.

·        Tabanidae (сліпняки): 3000 видів, головним чином у тропіках і субтропіках.

·        Stratiomyiidae (львинки): 1500 видів, субкосмополити.

·        Rhagionidae (бекасницы): 500 видів, головним чином Північній Америці і Євразії.

·        Nemestrinidae : 250 видів, субкосмополити, але головним чином Центральній Азії та в Північній Африці.

·        Bombyliidae (жужалки): 2000 видів, субкосмополити, але головним чином Північній Америці і Середземномор’ї.

·        Asilidae (ктирі): 5000 видів, субкосмополити, але найбільш різноманітні в тропіках.

·        Mydaidae: 200 видів, поширені у багатьох, але ізольованих регіонах.

·        Dolichopodidae (зеленушки): 2000 видів, космополіти.

·        Empididae (товкунчики): 3000 видів, головним чином Євразії, Північної та Південної Америці.

·        Phoridae (горбатки): 1000 видів, переважно у тропіках.

·        Platypezidae (грибні мушки): 100 видів, головним чином у Євразії й Північній Америці.

·        Pipunculidae: 400 видів, здебільшого північних континентах.

·        Syrphidae (журчалки): 4000 видів, субкосмополити.

·        Conopidae (великоголовки): 500 видів, субкосмополити.

·        Ortalidae (пятнокрылки): 1200 видів, космополіти, але найчастіше в тропіках.

·        Trypetidae (пестрокрылки): 2000 видів, головним чином у тропіках і субтропіках.

·        Sciomyzidae (тенницы): 200 видів, головним чином північних континентах і південному сході Азії.

·        Drosophilidae (плодові мушки): 750 видів, субкосмополити.

·        Ephydridae (береговушки): 800 видів, головним чином Євразії й Північній Америці.

·        Chloropidae (злакові мухи): 1200 видів, космополіти.

·        Agromyzidae (минирующие мухи): 1000 видів, космополіти, але рясні на теренах Євразії.

·        Anthomyiidae (квіткарки): 3000 видів, космополіти.

·        Calliphoridae (падальні мухи): 500 видів, субкосмополити, але головним чином у Північній півкулі.

·        Sarcophagidae (сірі м’ясні мухи): 1000 видів, субкосмополити, але головним чином тропіках.

·        Muscidae (справжні мухи): 150 видів, космополіти.

·        Tachinidae 5000 видів, космополіти, але найбільш різноманітні в тропіках.

·        Oestridae (носоглоточні гедзі): 150 видів, субкосмополити, але головним чином теплих областях.

·        Hippoboscidae (кровососи): 400 видів, субкосмополити, переважно паразити птахів.

·        Streblidae: 50 видів, паразити кажанів.

·        Nycteribiidae (паучницы): 100 видів, паразити кажанів.

 

Життєвий цикл комах

 

Життєвий цикл комах відбувається з метаморфозом і має епіморфний характер — з яйця виходить личинка з усіма сегментами, яка більщ-менш відрізняється від дорослої особини — імаго. Розрізняють два основні типи метаморфозу — неповне та повне перетворення.

При неповному перетворенні, або геміметаболії, комаха проходить такі фази розвитку: яйце, личинка, імаго. З яйця виходить личинка, зовні схожа на дорослу особину. Вона має фасеткові очі, такий самий як і в дорослих ротовий апарат, а на старших стадіях — зовнішні зачатки крил. Приклади – сарана, постільна блощиця тощо.

Неповне перетворення

При повному перетворенні, або голометаболії, комахи проходять такі фази: яйце, личинка, лялечка, імаго. З яйця виходить личинка, яка різко відрізняється від імаго більшою гомономністю метамерії, відсутністю зовнішніх зачатків крил, слабшим розвитком органів чуття. Як приклад можна взяти хруща травневого,совка,хатня муха ,буряковий довгоносик та інші.

Повне перетворення

 

Ембріональний розвиток

Яйцеклітини комах багаті на жовток, який займає всю центральну частину яйця. Тому дробіння в них часткове, поверхневе; у результаті утворюється поверхневий шар однакових клітин — бластодерма, яка покриває центральну масу жовтка. На майбутній черевній стороні зародка клітини бластодерми починають інтенсивніше ділитися, бластодерма потовщується. Ця ділянка зветься зародковою смужкою. Пізніше за її рахунок формується більша частина зародка.

У зародковій смужці відбувається гаструляція (найчастіше інвагінацією або епіболією), причому спочатку утворюються лише два зародкових листки: ектодерма та мезодерма. Ектодерма дає початок зовнішнім покривам тіла, трахеям, нервовій системі, статевим протокам, передньому та задньому відділам кишечника, що виникають як внинання покривів на передньому та задньому кінцях зародка. Із мезодерми утворюється мускулатура, жирове тіло, серце з аортою, гемоцити. Мезодерма бере участь також у розвитку статевої системи. Статевий зачаток, як правило, відокремлюється значно раніше від інших тканин у вигляді парної групи клітин біля заднього кінця зародка.

Ентодерма, з якої походить середня кишка, у різних комах може будуватися двома шляхами: або за рахунок ядер, що залишилися в товщі жовтка й мігрували до зародкової смужки, або з невеличких зачатків на дні передньої та задньої кишок, які розростаються назустріч один одному, доки не утвориться суцільна трубка — кишечник.

Паралельно з розростанням зародка в оболонках починається його сегментація. На головному кінці з’являються зачатки очей, відокремлюються сегменти голови, грудей та черевця. З’являються зачатки кінцівок, у тому числі й на черевці. Пізніше черевні кінцівки зникають. Мезодерма при цьому теж сегментується на кілька целомічних мішечків, які потім розпадаються.

Урешті-решт увесь жовток вичерпується, і сформований зародок заповнює все яйце. Він прогризає чи прориває оболонку яйця й виходить назовні.

 

Яйце метелика Eurema hecabe

 

 

 

 

Личинки комах.

Личинки у комах мають найрізноманітніші форми, будову та життєві форми. Вони живляться, ростуть, кілька разів линяють. Закінчивши свій ріст, личинка останньої стадії припиняє живлення, стає нерухомою, линяє востаннє й перетворюється на лялечку.

Метаморфоз комах відбувається під контролем гормональної (ендокринної) системи. Метаморфоз регулює нейроендокринний комплекс органів, до якого входять нейросекреторні клітини мозку, кардіальні тіла, прилеглі тіла та парна передньогрудна, або проторакальна залоза. Нейросекреторні клітини мозку виробляють активаційний гормон. Через довгі аксони цих клітин він надходить до кардіальних тіл, а з них — у гемолімфу. У личинок активаційний гормон стимулює роботу проторакальних залоз, які починають виділяти линяльний гормон — екдізон. Останній впливає на клітини гіподерми, спричиняючи спочатку синтез ферментів, які розчиняють стару кутикулу, а пізніше — синтез матеріалу для побудови нової кутикули. Крім того, екдізон стимулює ріст і диференціацію всіх тканин личинки, особливо в гонадах, імагінальних дисках тощо.

Паралельно з екдізоном при личинкових линяннях виділяється ювенільний (юнацький) гормон, що гальмує метаморфоз, тобто перешкоджає линянню личинки на дорослу фазу. Наявність ювенільного гормону в гемолімфі визначає характер линяння. При високій концентрації ювенільного гормону екдізон гальмує розвиток імагінальних органів та стимулює секрецію личинкової кутикули, і линяння завершується появою чергової личинкової стадії. Зниження концентрації ювенільного гормону визначає линяння личинки на лялечку (або останню личинкову стадію при неповному метаморфозі). Припинення надходження ювенільного гормону в гемолімфу обумовлює линяння лялечки (або останньої личинкової стадії при неповному перетворенні) на імаго.

Німфа Одноденки (Ephemeroptera) — личинкова стадія

 

Лялечка

Характерна особливість лялечки — нерухомість (за деякими винятками) і нездатність до живлення (вона живе за рахунок нагромаджених личинкою резервів). Зовні лялечка хоч і не схожа на імаго, проте вже має ряд ознак дорослої фази — зовнішні зачатки крил, ніг, вусиків, фасеткові очі тощо. Розрізняють три типи лялечок: відкриті, покриті й приховані. У відкритих зачатки крил і кінцівок вільні, лише притиснуті до тіла (більшість жуків, перетинчастокрилих, бліх, багатьох двокрилих та ін.). У покритих лялечок імагінальні придатки тісно зрощені з тілом унаслідок того, що личинка при останньому линянні виділяє секрет, який при затвердінні вкриває лялечку твердою оболонкою (більшість метеликів, деякі жуки та ін.). Приховані лялечки вкриті шкіркою останньої личинкової стадії, яка не скидається, а утворює несправжній кокон — пупарій, усередині якого міститься типова вільна лялечка (у вищих двокрилих).

Лялечка нерухома, але це тільки зовнішнє враження: на цій фазі відбуваються інтенсивні процеси внутрішньої перебудови — гістоліз та гістогенез. Оскільки характер руху імаго, особливо політ, і його живлення інакші, ніж у личинкової фази, то і м’язи, і травна система, а часто й ротовий апарат, кінцівки та інші личинкові органи мають зовсім перебудуватися. Більшість органів личинки руйнується; цей процес зветься гістолізом. Він відбувається фагоцитозом, автолізом (самоперетравлення), а також за допомогою ферментів. У різних комах переважає той чи інший механізм, але найчастіше діють усі три: гемоцити виділяють у гемолімфу ферменти, які руйнують тканини; їх залишки фагоцитуються гемоцитами. Крім того, в деяких тканинах відбувається автоліз.

Коли гістоліз досягає свого піку, внутрішні органи лялечки перетворюються на напіврідку масу, яка складається з гемолімфи, збагаченої продуктами розпаду. Не руйнуються лише нервова і статева системи та спинна кровоносна судина. Нервова система може доповнюватися новими клітинами, в ній можуть концентруватися ганглії, проте вона ніколи не втрачає своєї цілісності.

Паралельно з гістолізом відбувається гістогенез — побудова імагінальних органів. Органи дорослої комахи формуються з особливих зачатків — імагінальних дисків. Це невеличкі скупчення недиференційованих клітин, розташовані в певних місцях тіла личинки. Кожен імагінальний диск має своє призначення: є диски, з яких утворюються крила, кінцівки, певні ділянки кишечника, фасеткові очі тощо. Імагінальні диски закладаються ще під час ембріонального розвитку або в ранніх личинок; протягом личинкового розвитку вони ростуть, але не диференціюються. Тільки в личинки останньої стадії перед залялькуванням їхні клітини диференціюються; в лялечки вони розгортаються, утворюючи імагінальні органи. Важливу роль у метаморфозі відіграє жирове тіло. На личинковій фазі в ньому нагромаджуються поживні речовини (жири, білки, вуглеводи), що використовуються як пластичний матеріал і джерело енергії при побудові імагінальних органів.

 

 

Покрита лялечка Вітрильника поліксени (Papilio polyxena)

Гіперметаморфоз.

Явище гіперметаморфозу спостерігається у ектопаразитичних Brachinus (родина Туруни). Число личинкових стадій в них збільшене. Перша личинкова стадія характеризується типовою для турунів будовою і виконує функцію пошуку жертви та прикріплення до неї. Друга, третя і четверта личинкові стадії живляться на жертві і мають зовсім інший вигляд — вони сильно депігментовані, мають короткі ноги, редуковані вусики і потовщене тіло. П’ята личинкова стадія не живиться і може розглядатися як передлялечка.

 

 

Комахи з повним перетворенням

 

Ряд Твердокрилі, або Жуки. Це найчисленніший ряд комах в Україні, їх нараховується близько 6000 видів. Сама назва «твердокрилі» свідчить про те, що перша пара крил у них перетвори­лася на тверді надкрила. Вони не беруть участі у польоті, в той час як для цього служить друга пара перетинчастих крил. Ротовий апарат у жуків типово гризучий. Серед них є хижі, рослино- і багатоїдні.

Особливо корисними є більшість турунів і серед них найбіль­ший— ту рун кримський, занесений у Червону книгу України. Не можна не захопитися красою цього жука, який в основному зустрічається в лісах і садах Криму. Синьо-фіолето­вий колір його надкрил, багата та різноманітна за фактурою їхня поверхня — все в ньому вражає.

 

 

Дуже гарні і корисні жуки-красотіли. Тримаються вони на деревах, де полюють за гусінню соснового шовкопряда та іншими гусеницями, яких не поїдає більшість птахів. Учепившись у гусінь, жуки падають з нею на землю, де і поїдають її. Ці гарні олені живуть у лісі, де ростуть дуби. Влітку ввечері вони літають біля верхівок дерев. Удень часто сидять на стовбурах дерев, з яких витікає сік. Дуже люблять жуки ласувати цим соком, часом по­чинають битися за місце, де соку більше. Яйця вони відкладають у порохняві пеньки, дупла. Личинки, що виходять з яєць, живляться деревною трухою і ростуть. Жуки-олені є окрасою нашої природи, їх треба берегти.

 

 

Красотіл пахучий

 

Великий інтерес у дітей викликають хрущі. В Україні най­більш поширені хрущ мармуровий, хрущ травневий, західний, черв­невий. Усі вони великі, гарні, особливо хрущ мармуровий. Увагу дітей слід привернути до гарного рудувато-бурого забарвлення з білими плямками, які утворюють мармуровий малюнок. Усі хрущі мають спільні риси у способі життя. Дорослі жуки живляться лис­тям берези, клена та іншими деревами. Життя їх триває 2-3 міся­ці. Яйця жуки відкладають у землю. Личинки хруща розвиваються також у землі протягом трьох років. Живляться вони у грунті ко­рінням молодих дерев, чим і завдають значної шкоди лісам.

Зацікавить дітей п’явиця червоногруда — гарний жук з синім блискучим тілом і червоною передньою спинкою. Личинка жука зовні схожа на маленьку п’явку. Зустріти їх можна і на дикорослях рослинах, і на листях злаків — ячменю, вівса, пшениці, яким вони шкодять.

Здійснюючи прогулянки в ліс, неважко показати дітям жуків-короїдів та їхні пошкодження. Особливо поширені короїди-типографи, стенографи. Сам жук маленький, з масивною головою. Розглядаючи дерево, пошкоджене короїдом, можна знайти вхідний отвір, куди забираються самки короїдів. Вони роблять у корі великі маточні ходи, в стінках яких відкладають яйця. Личинки, що виходять, прогризають личинкові ходи, в кінці яких перетворюються на лялечок. Короїди найчастіше трапляються на ослаблених деревах. Жуками і їх личинками живляться дятли, синиці, повзики.

Трапляються у лісі жуки-вусачі. Розглядаючи з дітьми вусача, слід пов’язати назву з дуже довгими вусами, спрямованими в сто­рони і поверх тіла назад. Вусачі відкладають яйця у кору дерев. Личинки вгризаються в кору, а потім у деревину, де прокладають ходи. Жуки, що вийшли з лялечки, дуже часто відвідують квітки, виїдаючи тичинки і маточки. Деякі живляться листям, молодою корою, соком, що витікає з дерев. З наших вусачів найбільшим е дубовий вусач — окраса нашої природи. Дуже рідкісні і гарні вусачі — альпійський і мускусний внесені до Чер­воної книги України і повинні охоронятися.

 

Ряд Сітчастокрилі. До цього ряду належать комахи з двома парами сітчастих крил. Звідси і походить їх назва. Ротовий апарат у них гризучого типу. І дорослі комахи, і їх личинки — хижаки.

До цікавих представників сітчастокрилих належить мурашиний лев. Зустрічаються ці комахи найчастіше на піщаних ділянках. Дорослий мурашиний лев за зовнішнім виглядом схожий на ба­бок, від яких його легко відрізнити за більш довгими булавовидними вусиками. Вдень комахи сидять на різних трав’янистих рос­линах і, якщо їх сполохнути, вони неохоче злітають, повільно пе­релітаючи на інше місце. Свою назву вони одержали завдяки своє­рідному способу життя хижої личинки. Живуть личинки в сухому піску, вириваючи в ньому лійкоподібну ямку, на дно якої вони за­риваються, висуваючи лише щелепи. Маленькі комахи, пробігаючи по краях ямки, що осипається, скочуються в неї і стають здобиччю лева.

 

На півдні України, в Криму, зустрічаються родичі мурашиних левів — аскалафи. Зовні вони схожі на метеликів. Крила строкаті, з яскравими жовтими, білими, темними плямами. На відміну від метеликів, вусики у них такої самої довжини, як і тіло. Личинки підстерігають здобич, сидячи під камінням і хапаючи її міцними щелепами. Аскалаф внесений до Червоної книги України і підля­гає охорону.

Ряд Лускокрилі, або Метелики. З усіх комах метелики викли­кають найбільше захоплення. В давньому Римі існувала легенда, що метелики походять від квіток, які відірвалися від рослин.

Найбільш відмінна особливість метеликів у тому, що крила у них покриті лусочками, які мають вигляд списів, черепички і надають крилам метеликів своєрідного забарвлення. Ротовий апа­рат у метеликів має вигляд згорнутого спіралькою сисного хобот­ка. Під час висмоктування нектару хоботок розпрямляється. Роз­виток у їх відбувається з повним перетворенням. З яйця виходить зовсім не схожа на дорослу комаху червоподібна личинка, яка називається гусінню. Доросла гусінь перетворюється в малорухливу лялечку. Лялечки часто містяться всередині коконів різної форми. Гусінь більшості метеликів живиться різними частинками рослин, їсть шерсть, віск. Метелики відкладають яйця там, де живляться їх личинки. Дорослі метелики живляться переважно нектаром. Якщо на майданчику дошкільного закладу багато квітучих рослин протягом усього літа — це передумова проведення цікавих спосте­режень за метеликами.

Уже в травні можна зустріти гарного метелика-адмірала (адмирала). У адмірала на передніх оксамитово-чорних крилах наче накладено яскраво-червону смужку, а на задніх — таку ж обля­мівку з чорними цяточками. Мабуть, за таке урочисте вбрання і назвали цього метелика адміралом. Пурхаючи по квітках, сідаю­чи на них, метелик не тільки п’є солодкий нектар, але й на своїх ніжках переносить пилок з однієї квітки на іншу, що дуже корисно для рослин. Влітку він відкладає яйця на будяки, кропиву. На них і вигодовується гусінь цього метелика. Якщо ви захочете побачити цих гарних метеликів у себе в садку, саджайте побільше квітів і метелики прилетять, щоб порадувати вас своєю красою».

Найбільш знайомий усім шкідник городу білан капустяний — досить великий метелик з білими крилами і чорними верхівковими плямами на передніх крилах. Метелик відкладає жовтуваті яйця на нижній поверхні листків капусти і гусінь, що виходить з них, починає обгризати листя.

Білан жилкуватий — великий, гарний метелик, має великі білі крила з чорними жилками. Гусінь білана жилкуватого живиться листям яблуні, груші, сливи, тому належить до шкідни­ків саду. Зимує гусінь на деревах у спільному гнізді з засохлого листя.

 

  

Різноманітність метеликів у природі

Ніжні зірочки названі так тому, що мають крила з жовтогаря­чою верхівкою. У самиць крила білого кольору з чорним верхом. Гусінь їх живе на дикорослих рослинах — хрінниці, талабані тощо.

Зрідка (переважно в Карпатах) зустрічається аполлон — вели­кий гарний метелик. Передні крила в нього білі з чорними цят­ками, а задні білі з двома червоними і білою серединними пляма­ми, оточеними чорним. Про свою неїстівність він попереджує сам: якщо його потривожити, він звалюється на землю, розправляє кри­ла, демонструючи червоні плями. В цей час він шкребе ніжками по нижній поверхні крил, видаючи шипіння. Аполлон внесений до Червоної книги України.

Один з найкрасивіших метеликів на землі — парусник-поліксена, що зустрічається на півдні нашої країни, також введений до Червоної книги України.

До своєрідних метеликів належать бражники. Вони досить ве­ликі, з кремезним обтічної форми тілом, політ їх надзвичайно стрімкий. Літають переважно у присмерку. Висмоктуючи нектар з квіток, не сідають на рослину, а ширяють над нею. Хоботок браж­ників довгий. У більшості бражників гусінь має хвостовий прида­ток — ріг. В Україні зустрічається понад 20 видів бражників, з них 5 занесено до Червоної книги України, оскільки зустрічають­ся досить рідко, а тому охороняються законом. Це — бражник мертва голова, у якого малюнок з пухнастих волосків на спинці дійсно віддалено нагадує череп. Метелики літають вночі, живлять­ся соком з дерев, інколи крадуть мед у бджіл.

Кільчастий коконопряд — це досить великий метелик з однорід­но рудим забарвленням крил. Назва походить від того, що свої сіренькі яйця самка відкладає щільним кільцем навколо тонень­ких гілочок яблуні, груші тощо. Гусінь поїдає листя плодових дерев. У лісі особливої шкоди завдає коконопряд сосновий. Велика гусінь коконопряда часто з’являється у великій кількості і об’їдає хвою сосни, що призводить до загибелі дерев.

Чималої шкоди лісам і садам завдають метелики хвилівки: золотогузка, непарний шовкопряд, монашка.

Побачивши золотогузку садову — невеликого метелика з білими крилами, можна пояснити дітям: свою назву він вдержав за те, що кінець черевця у самиці покритий золотими во­лосками. Ними самиця вкриває зверху відкладені на листок яйця. Гусінь об’їдає листя плодових дерев. Восени золотогузки спліта­ють щільне гніздо з листя, де й зимують.

Непарний шовкопряд — багатоїдний шкідник, гусінь якого може розвиватися майже на 300 різних рослинах, а особливо на дубі, тополі тощо. Свою назву він одержав через те, що самець і самиця сильно різняться не тільки розмірами (самець значно менший), але і забарвленням: у самців передні крила сірувато-бурі з темними зубчастими лініями, задні крила також бурі.

Ряд Перетинчастокрилі. Це одні з найбільш високоорганізованих і численних комах. В Україні їх нараховується до 10 тис. видів.

Для перетинчастокрилих характерні дві пари перетинчастих прозорих крил з порівняно негустим перетинчастим жилкуванням. Звідси і назва — перетинчастокрилі. Задні крила завжди менші, ніж передні. Ротовий апарат у більшості комах гризучого або гризучо-лижучого типу (хоботок бджіл). На черевці є яйцеклад або яйцеклад видозмінений у знаряддя захисту і нападу — жало. У перетинчастокрилих добре розвинуті нервова система і органи чутя, що зумовлює їх складну поведінку.

До перетинчастокрилих належать горіхотворки, до яких до­шкільники виявляють значний інтерес. Це дрібні комахи, що роз­виваються у галах — специфічних утвореннях на різних частинах рослин. Розвиток галів зумовлений подразнюючою дією на ткани­ни рослин речовин, які виділяються личинками. Перетворення на лялечок відбувається всередині галів.

Найбільш поширеного їздця-ефіальта можна нерідко зустріти в лісі, в саду. Це — велика комаха 2-4 см завдовжки, з тонким довгим яйцекладом. Розглядаючи на корі комаху, розкажіть дітям, що ефіальт просуває свій довгий яйцеклад крізь кору і відкладає яйця на личинки вусачів. Личинки ефіальта живляться личинками жуків і приносять користь деревам, позбавляючи їх від шкідників.

У сільській місцевості, де застосовуються біологічні засоби бо­ротьби з шкідливими комахами, можна розповісти дітям про кри­хітного їздця-трихограму, який паразитує в яйцях багатьох шкід­ників, наприклад озимої совки. Личинки їздців, живлячись в тілі живого хазяїна, не пошкоджують його життєво-важливих органів. Тому хазяїн, хоч і стає більш кволим, продовжує пересуватися і живитися до кінця днів і лише наприкінці розвитку паразит ви­їдає важливі внутрішні органи.

До перетинчастокрилих належать також жалячі комахи: бджоли, оси, джмелі, мурашки, які ведуть як поодинокий, так і гуртовий спосіб життя. Всіх цих комах звичайно можна зустріти на ділянках дошкільних закладів і тому вони є дуже цікавим матеріалом для спостережень з дітьми.

З бджолиних найбільш знайомою комахою є бджола домашня, у якої суспільний спосіб життя. Сильна сім’я може нараховувати до 10 тис. осіб. У бджолиній сім’ї завжди є матка, самці і робочі бджоли. Молода матка один раз у житті піднімається у шлюбний поліг, запліднюється, після чого повертається у вулик і живе там протягом 4-5 років, відкладаючи яйця. З запліднених яєць розвиваються робочі бджоли і матки, з незапліднених — трутні. Влітку життя робочої бджоли триває 30-40 днів.

За місцем і способом гніздування диких бджіл відносять до земляних, стеблових, квартирантів. Земляні бджоли риють нірки переважно у щільних грунтах. Бджоли-квартиранти влаштовують гнізда у черепашках молюсків, у порожнинах скель, стін, фунда­ментів. Стеблові бджоли поселяються у стеблах з м’якою серцеви­ною.

Рано навесні на вербі можна побачити з дітьми багато сірих бджілок, вкритих білими волосками, це — андрени. Ці бджоли риють нірки на ділянках з піщаним грунтом.

Поодинокі бджоли люблять світло і тепло, їх улюблені місця — схили балок і ярів, узлісся, лісосмуги, узбіччя доріг. Тут вони ін­коли влаштовують колонії. Розкажіть дітям, що маленькі поодинокі бджоли — прекрасні запилювачі.

Не менш важливими запилювачами і цікавими об’єктами для спостережень з дітьми є джмелі. Вони живуть великими сім’ями (в середньому 100-200 осіб), яка складається з матки, молодих самок, а наприкінці літа і самців. Джмелина сім’я, на відміну від сімей медоносних бджіл, існує один рік).

До найбільш поширених в Україні джмелів належить джміль кам’яний, джміль земляний, джміль польовий, джміль моховий.

Волоски на тілі кам’яного джмеля чорні, ли­ше кінчик черевця яскравогарячого кольору.

Джміль земляний має яскраве забарвлення. Гарні і його темна грудка з яскравою жовтою смугою, а особливо привабливе за сполученням кольорів черевце: біля основи жовте, посередині чорне, а на кінці біле.

Джміль польовий поширений скрізь в Україні. Груди зверху, основа й кінець черевця у нього руді, боки грудей жовті.

У джмеля степового, що поширений на півдні України, грудка жовта з чорною перев’яззю, черевце жовте.

Моховий джміль вкритий яскраво-жовтими волосками.

Всі ці джмелі — прекрасні запилювачі різноманітних рослин.

Розмноження і розселення мурашок відбувається так: раз на рік (у деяких видів двічі) в кожного виду в свій час у гнізді з’являється багато крилатих мурашок. Це молоді самці і самиці. Деякий час вони ще живуть у гнізді, а потім починають відлітати. В теплі дні, в кінці літа або восени, особливо після дощу, над гніздами здіймаються цілі хмарки крилатих мурашок. У повітрі або на землі відбувається запліднення, після чого самці гинуть, а самки відгризають крила і починають шукати місце для заснування гнізда. Тут самка риє невелику нірку і відкладає першу порцію яєць. Коли виходять личинки, самка годує їх виділеннями слинних залоз. На утворення поживних речовин ідуть запаси жиру і непотрібні м’язи крил. До дорослого стану доживає лише части­на робочих мурашок. Тепер самка вже перестає годувати личинок і займається тільки відкладанням яєць. Усю роботу беруть на себе молоді мурашки.

Серед мурашок, які найчастіше зустрічаються в природі, слід відмітити рудих лісових мурашок, які корисні тим, що знищують шкідливих комах і розпушують грунт. Там, де в лісах багато мурашників, не буде спалахів масового розмноження шкідливих комах; пильщиків, п’ядунів, совок. Сім’я одного мурашника середніх розмірів захищає ліс на чверті гектара. Для захисту лісів там, де мурашок раніше не було, їх розселяють штучним шляхом.

Дітям можна розповісти, що руді лісові мурашки живуть тільки в лісі. Тому вони й називаються лісовими, їх хатинка — мурашник. Якщо придивитися до нього, то можна помітити, що він зроб лений з маленьких гілочок, хвоїнок, бруньок, шматочків кори дерев, грудок землі. Проте це тільки частина мурашника. Ще більша його частина розміщена під землею. У мурашнику, наче у багато поверховому будинку, багато ходів, коридорів. У них живуть му­рашки, їх личинки і лялечки.

Ряд Двокрилі. Характерною ознакою двокрилих е наявність однієї пари перетинчастих крил. Задні крила перетворені у маленькі булавоподібні придатки — дзижчальця, що мають значення для координації польоту.

Ротові органи різної будови: у комарів-кровососів колючо-сисного типу, у ґедзів — ріжучо-лижучого, у більшості мух — типо­во-лижучого типу.

Велику групу двокрилих представлено комарами. Ці комахи добре знайомі дітям з ранніх років: комар малярійний, комар звичайний — Culex, комар кусака — Aedes. У всіх цих комарів самки у дорослій стадії живляться кров’ю людини та теплокров­них тварин, а самці живляться нектаром квітів. Для ссання крові у комарів-кровососів е досконале пристосування — стилет у витягнутій нижній губі.

Особливо цінні личинки комарів дергунів, або дзвінців. Назву ці комари одержали за те, що тихими літніми вечорами над берегами водойм можна почути тонкий ме­лодійний дзвін. Це дзвін від комариків, що рояться у повітрі то злітаючи вгору, то падаючи вниз. Дзвінці не мають розвинутих ротових органів.

Влітку у відкриті вікна житлових приміщень, дитячих садків інколи залітають комарі-довгоноги: комар-довгоніг шкідливий і комар-довгоніг перев’язаний. У природі їх можна зустріти на мокрій луці, на лісовій галявині, де вони вилітають з-під ніг і, пролетівши кілька метрів, знову ховаються серед трави. Комарі-довгоноги відрізняються струнким тілом і дуже довгими, тонкими і слабкими ногами, які служать їм не тільки для лазання серед рослин, але і своєрідним захистом від ворогів.

Однак серед мух з паразитуючими личинками є і корисні. До них належать тахіни. Це середнього розміру мухи, здебільшого густо вкриті міцними щетинками. Самки тахін відкладають яйця або личинки всередину тіла інших комах, у тому числі в гусінь багатьох шкідливих метеликів, наприклад, соснової совки, сосно­вого шовкопряда. Тому тахін використовують поруч з їздцями для біологічної боротьби проти шкідників.

Ряд Волохокрильці, або Ручайники. За формою тіла волохо-крильці дуже подібні до метеликів. В Україні зустрічається близько 100 видів волохокрильців. Відрізнити їх найлегше за крилами— у метеликів вони покриті лусочками, а у ручайників — волос­ками, звідки і походить назва цих комах. У спокійному стані їх темно забарвлені крила складені дашком. Голова з довгими нитко­подібними вусиками. Ротові органи у дорослих комах редуковані, тому дорослі волохокрильці не живляться. Це малопомітні комахи, що неохоче літають. Після парування самки волохокрильців відкладають у воду драглисті грудочки яєць. З яєць виходять личинки, які у більшості випадків починають будувати хатки.

Стадію лялечки комаха проходить у воді, прикріплюючи чохлик на спокійній ділянці дна. Личинки волохокрильців — цікаві об’єкти для спостережень з дошкільниками в куточку природи, де їх утримують в акваріумах з невеликою кількістю води.

Медичне значення мають представники родин комарів (Culicidae), мошок (Simuliidae), мокреців (Ceratopogonidae), москітів (Phlebomidae), ґедзів (Tabanidae), мух (Muscidae), що заподіюють істотну шкоду здоров’ю людини.

Комарі, мокреці, мошки, москіти, ґедзі – утворюють комплекс кровосисних двокрилих комах під загальною назвою “гнус”.

У цих комах серед кровосисних видів кров’ю живляться тільки самки. В Україні місця масового виплоду гнусу зосереджені в поліських районах, Карпатах, заплавах великих річок, заболочених ставках, верхів’ях водосховищ, лиманах, районах рисосіяння та ін.

Велику роль у вивченні фауни та екології гнусу мають праці видатного українського ентомолога А.К. Шевченко та її учнів.

Родина Комарі справжні. У Євразії поширені три роди кровосисних комарів: Anopheles, Aedes i Culex.  Anopheles передають людині збудників малярії. Деякі види Aedes  передають збудників туляремії, японського енцефаліту, хоріоменінгіту, жовтої пропасниці. Деякі види Сulех передають вірус японського енцефаліту.

 У Євразії налічується близько 10 видів комарів роду. Найпоширеніший з них комар звичайний малярійний.

Морфофізіологічні особливості. Яйця комарів Anopheles відріняються від яєць Aedes i Culex не тільки за формою, але й за способом відкладання

Anopheles  відкладають яйця розкидано, поодинці на поверхні води. Кожне з них з пояском і має плавальну камеру. Яйця  Culex  не мають пояска і камер, відкладаються на поверхню води купками у вигляді човника. Яйця Aedes відкладаються на сиру землю біля ючих водойм і рідше на поверхню во­ди як купками, так і розкидано.

Личинки Culex і Аеdes мають дихальний сифон у вигляді трубки на пе­редостанньому членику. Личинки кома­рів Culex  і Aedes у воді розташовують­ся під кутом, прикріплюючись сифоном до її поверхні.

У личинок Anopheles  на відміну від личинок Culex  і Aedes  не­має дихального сифона. Личинки Аnopheles мають тільки одну пару дихальних отворів на передостанньому членику і тому розташовуються на воді горизонтально.

Лялечка має форму коми. Лялечка Anopheles відрізняється від лялечок інших комарів будовою дихальних трубочок (сифональні ріжки). У Anopheles  дихальні трубки конічної форми, у Culex  — циліндричної.

 

 

Будова тіла комара звичайного (Culex pipiens)

 

На iмагінальній стадії є відмінності у будові придатків голови, кольорі крил і посадці. У самок Аnopheles нижньощелепні щупики за довжиною приблизно рівні з хоботком, у немалярійних комарів—у кілька разів коротші від хоботка. У самців Аnopheles  нижньощелепні щупики за довжиною рівні з хоботком, з булавоподібними потовщеннями на кінці, у немалярійних комарів – звичайно довші від хо­ботка, без булавоподібного потовщення. У kомарів жилки крил вкриті лус­ками, які можуть утворювати малюнок із плям. У комарів Culex  такі плями відсутні.

Відмінності у будові голови комарів Anopheles та Culex

 

При посадці комарі Аnopheles  три­мають черевце піднятим і знаходяться під кутом до поверхні. В інших-кома­рів тіло при посадці зігнуте, черевце нахилене до субстрату або паралельне до нього.

Посадка комарів родів Anopheles та Culex

 

Життєвий цикл і біологічні особли­вості. Яйця, личинки і лялечки розви­ваються у воді. Молодий окрилений комар-анофелес спочатку знаходиться поблизу водойми у побережній рослин­ності. У цей нас комірі (самки і самці) живляться тільки соками рослин. Через кілька днів при настанні сутінків самці утворюють рої. Самка влітає у рій і залишає його з одним із самців для парування. Після запліднення сам­ка шукає здобич і ссе кров людини чи тварин. Кров необхідна для розвитку яєць.

 Для живлення кров’ю у самок є колючо-сисний ротовий апарат. У самця сисні ротові органи пристосовані для живлення рослинними соками. Самки Аnopheles  живляться переважно у приміщеннях, тому від водойм летять до населених пунктів. Зона поширення комарів навколо анофелогенних водойм досягає приблизно 3 км. Нассавшись крові, самка відлітає у якийсь притулок і лишається у ньому у спокої протягом кількох днів, поки завершиться перетравлювання крові і, одночасно, дозрівання запліднених яєць. Потім самка летить до водойми і відкладає яйця. Описаний цикл життя самки від початку живлення кров’ю до відкладання яєць дістав назву гонотрофічного циклу (гр. gonos—сім’я, статева клітина, і trophe — живлення).

Після відкладення яєць самка знову шукає здобич, живиться кров’ю. Та­ких циклів протягом літа може бути 2-3 -6. Тривалість життя самки у літній період близько 1 місяця. Самці незабаром після спаровування гинуть;

Цикл розвитку комарів родів Anopheles та Culex

Тривалість їх життя дорівнює кільком дням. Для відкладання яєць Аnopheles використовують водойми із стоячою або повільнопроточною водою. Кіль­кість яєць в одній кладці коливається від 60 до 350. Із яєць вилуплюються личинки, які живуть на поверхні води. Вони дихають атмосферним повітрям.

Личинки Аnopheles  живуть виключно у чистих або майже чистих водой­мах. Водойми із значною кількістю органічних речовин і завислих частинок, як і затінені, для них непридатні. У боротьбі з комарами  Аnopheles.  Добрий ефект дає обсаджування берегів водойм деревами з великою і розлогою кроною.

Тривалість розвитку личинки залежить від температури води. Розвиток починається при температурі не нижче +10 °С. Оптимальна температура +25 °С. Мінімальний період розвитку личинки 15 днів. Живляться личинки бактеріями і рослинними рештками, для чого фільтрують воду і заковтують всі частинки, які можуть пройти у ротовий отвір. Ця біологічна особливість комарів використовується для знищення їх шляхом розпилення на поверхні водойми порошкоподібних отруйних речовин. Личинки перетворюються на лялечок. Лялечки— в імаґо.

 

Цикл розвитку малярійного плазмодія

 

Кількість поколінь комарів Аnopheles  залежить від тривалості літа і мо­же бути від 2 (Карелія) до 5-7 (За­кавказзя, Середня Азія). В осінніх са­мок виробляється жирове тіло, за ра­хунок якого підтримується існування імаго під час зимівлі. Самці гинуть восени.

Найефективнішими є заходи щодо  оздоровлення території, але вони і найбільш дорогі. До них відносять гід­ротехнічні та меліоративні роботи по осушенню боліт, поглибленню водойм, спрямленню річок тощо. Проводять та­кож боніфікаційні роботи, які зводять­ся до періодичного очищення водойм від водної рослинності або ліквідації дрібних водойм, які не мають госпо­дарського значення.

 

Малярійний плазмодій

 

Для знищення личинок комарів у водоймах можуть використовуватися мінеральні олії, які розбризкуються по поверхні. Олії, зменшуючи поверхне­вий натяг, перешкоджають утримуван­ню личинок на поверхні води. Крім того, вони закупорюють трахеї личинок комарів, і вони, позбавившись можли­вості дихати, гинуть. Використовують­ся і порошкоподібні отрути. У субтро­піках застосовують біологічні методи, використовуючи для цього рибку гам­бузію, яка живиться виключно личин­ками комарів. Але гамбузія може жити тільки у водоймах, в яких температу­ра не падає нижче 4-5 °С. її успішно у боротьбі з малярією було застосова­но в Абхазії. Перспективними є біологічні методи боротьби, але вони ще майже не роз­роблені. До них відносять використан­ня природних ворогів (наприклад, при­ваблювання кажанів), збудників гриб­них, бактеріальних і вірусних хвороб комарів; генетичних методів, напри­клад, випускання у природу стериль­них самців тощо.

З метою індивідуального захисту від кровососів застосовують репеленти, які наносять на відкриті частини тіла.

Родина Метеликові. З цієї родини медичне значення мають москіти Рhlebotomus. Укуси   москітів болючі, спричинюють свербіння; можуть роз­виватися гарячкові стани. Москіти — переносники збудників шкірного і віс­церального лейшманіозу.

Географічне поширення обмежене переважно субтропіками. У Середній Азії, Закавказзі, Криму, Молдові зареєстровано кілька видів москітів.

 

Москіт роду Рhlebotomus.

 

Морфофізіологічні  особливості. Москіти — дрібні комахи з довгими ніжками, яскраво-жовтого, сірого або брунатного кольору, довжина тіла.1,3-3,5мм. Самки живляться кров’ю людини і тварин. Нападають вночі та в сутінках у найбільш жарку пору року. Москіти зустрічаються як поблизу житла людини, так і  у дикій природі, де вони живуть у печерах, норах гризунів та інших тварин.

Життєвий цикл. Метаморфоз здійснюється при температурі, близькій до 20 °С. Личинки розвиваються у смітті, опалому листі тощо, які гниють. При оптимальних температурах від кладки яєць до розвитку імаго проходить 46 днів. Окрилені москіти тримаються поблизу місця виплоду.

Заходи боротьби з москітами: очищення територій від сміття. Для знищення москітів у місцях днювання використовуються контактні інсектициди. 

Москіти є переносниками збудників лейшманіозів. Лейшманіо́зи (лат. Leishmaniasis) — група паразитарних природно-вогнищевих, в основному зоонозних, трансмісивних захворювань, поширених у тропічних і субтропічних країнах; викликається паразитують найпростішими роду Leishmania, які передаються людини через укуси москітів. Захворювання часто зустрічається в тропіках, особливо Перу, Колумбії і східній Африці, також Середземномор’ї і Азії.

 

 

Дифузний шкірний лейшманіоз(Leischmaniosis cutanea)

Син.: хвороба Боровського, шкірний лейшманіоз Cтарого світу.

Етіологія. Збудник дифузного шкірного лейшманіозу Leischmania tropica. Переносники лейшманій – москіти з роду Рhlebotomus.

Існує два різновиди збудника шкірного лейшманіозу: L. tropica major викликає гострий некротичний, або сільський зоонозний лейшманіоз і L. tropica minor зумовлює розвиток міського антропонозного, або пізнього некротичного лейшманіозу.

Біологія розвитку паразита. Життєвий цикл лейшманій складається з двох морфологічно уособлених стадій. В організмі людини і теплокровних тварин виявляють безджгутикові, або тканинні форми лейшманій (амастигота), що паразитують у клітинах шкіри та лімфатичних вузлів, зрідка в клітинах крові. Вони кулястої або овальної форми, розміром 3-5 х 1-3 мкм. В організмі членистоногого (москітів) або на живильних середовищах лейшманії збільшуються за розміром –  10-20х4-6 мкм, набувають веретеноподібної форми, виникає джгутик. Ця стадія отримала назву промастигота.

Епідеміологія. Зоонозний шкірний лейшманіоз зустрічається у країнах Північної і Західної Америки та Азії, в Туркменістані, Узбекистані. Антропонозний шкірний лейшманіоз поширений в країнах Близького Сходу, Західної і Південної Африки, Індії, країнах Середньої Азії.

Для L. tropica major основним природнім резервуаром є велика піщанка, червонохвоста і полуднева піщанки, тонкопалий ховрашок та інші гризуни. Переносником збудника є москіти Рhlebotomus рарраtasiі.

Джерелом інвазії L. tropica minor  є хвора людина, переносником – москіти Рhlebotomus sergentі.

Спосіб зараження людини. Збудник шкірного лейшманіозу проникає трансмісивним шляхом через укус інвазованим москітом (специфічна інокуляція). Самка москіта нападає на хвору людину або на гризуна пустель і напівпустель, інфікується і через 6-8 днів стає заразною.

 

 

Життєвий цикл збудника шкірного лейшманіозу

Передача збудника відбувається при укусі москітом або при роздавлюванні його, коли лейшманії проникають у ранку. Зростання зараження припадає на теплі місяці, коли кількість комах максимальна. Чутливість до збудника загальна. Після перенесеного захворювання формується стійкий пожиттєвий імунітет.

Патогенез і патологічна анатомія. Лейшманії проникають у шкіру при укусі москітом. На місці вхідних воріт лейшманії розмножуються. Утворюється специфічна гранульома (лейшманіома), яка складається з макрофагів, ендотеліальних, плазматичних і лімфатичних клітин, нейтрофілів і фібробластів. У цих клітинах, особливо в макрофагах, міститься велика кількість лейшманій (амастигот). Через 3-6 міс. Внаслідок некротичних процесів на місці гранульоми утворюється виразка, що заживає рубцем. Зокрема, паразити поширюються лімфатичними судинами в інші ділянки шкіри, що призводить до виникнення множинних горбиків (обсіменіння), лімфангоїту і лімфаденіту. У кровоносних судинах гіперплазія ендотелію зумовлює звуження їх просвіту. Лейшманії паразитують у клітинах шкіри і макрофагах гранульоми.

Патологоанатомічні зміни (ураження судин, некроз тощо) та сенсибілізація організму зумовлюють характерний перебіг захворювання. Підвищена чутливість до лейшманіальних антигенів виникає на тлі активного патологічного процесу і зберігається тривалий час (роки) після одужання.

Клініка. Прояви хвороби значною мірою залежать від штаму збудника й імунологічного стану організму-хазяїна. Інкубаційний період триває від декількох тижнів до декількох місяців і навіть років.

На шкірі спочатку виникає гладенька, рожевого кольору папула розміром 3-5 мм. Згодом вона збільшується і через 3-6 міс досягає 1-2 см у діаметрі. У центрі горбика з’являється лусочка, потім кірочка. Остання злущується, і відкривається виразка: її краї нерівні, кратероподібні, форма овальна, оточена щільним інфільтратом, який нагадує валок. Через 8-9 міс діаметр виразки досягає 4-6 см, з неї виділяється серозна або серозно-гнійна рідина. Виразка поступово рубцюється як з центру, так і з країв. Весь процес від горбика до утворення рубця триває від 1 до 2 років і більше. Кількість виразок може бути від 1-3 до 8-10.

У людей літнього віку можливе лімфогенне поширення лейшманій з розвитком дифузно-інфільтративних лейшманіом з виродливістю носа, вух. На місці рубців або навколо них утворюються нові горбики, що зливаються в суцільний конгломерат (люпоїдний лейшманіоз). Процес триває від 5 до 20 років. Внаслідок приєднання вторинної бактеріальної інфекції виникають піодермія, флегмона, бешиха, фузоспірильоз. Прогноз для життя сприятливий. Залишаються косметичні дефекти.

Діагностика. Вирішальне значення в розпізнанні хвороби має виявлення лейшманій. Горбики і вузлики знекровлюють, затискаючи їх між пальцями, потім роблять поверхневий надріз, кінцем скальпеля зішкрібують або зрізають кусочок тканини. З отриманого матеріалу готують мазки, які фіксують і забарвлюють за методом Романовського. З виразки вищипують пінцетом шматочок гранульоми біля крайової зони інфільтрату.

Шкірний лейшманіоз слід диференціювати з сифілісом, епітеліомою, туберкульозом шкіри, фурункульозом тощо. Крім клінічних проявів, слід враховувати епідеміологічний анамнез, результати лабораторних досліджень. Особливі труднощі виникають при розпізнанні туберкулоїдної форми лейшманіозу шкіри. У цьому випадку проводять посів на М-агар серозної рідини або крові, часток, отриманих з ураженої ділянки шкіри, гістологічне дослідження біоптату, нашкірну пробу, серологічні реакції зв’язування комплементу й аглютинації.

 

Прояви шкірного лейшманіозу

 

Профілактика. Профілактика полягає в ранньому виявлені і лікуванні хворих, накладанні пов’язок на уражені місця тіла, щоб не допустити зараження москітів. В осередках шкірного лейшманіозу знищують гризунів. Великого значення набуває боротьба з москітами і захист від їх укусів. Ефективні щеплення живою культурою L. tropica major, що зумовлюють стійкий імунітет.

Вісцеральний лейшманіоз

(Leischmaniosis visceralis)

Син.: кала-азар, індійський вісцеральний лейшманіоз, лихоманка дум-дум, чорна хвороба, дитячий лейшманіоз.

Вісцеральний лейшманіоз – трансмісивна інвазія, що характеризується хронічним перебігом, хвилеподібною лихоманкою, спленомегалією, гепатомегалією, прогресуючим недокрів’ям, лейкопенією.

Етіологія. Збудник вісцерального лейшманіозу (рис.79) має значну кількість біологічних рас і штамів. Розрізняють три види: L. donovani – збудник індійського лейшманіозу; L. donovani infantus – збудник середземноморсько-середньоазіатського (дитячого) лейшманіозу; L. archibaldi – збудник східно-африканського лейшманіозу. За морфологічними ознаками збудники не відрізняються від інших видів.

 

 

Лейшманії – будники лейшманіозів.

 

Життєвий цикл збудника вісцерального лейшманіозу Leischmania donovani

 

Проникаючи у кровотік, локалізуються в клітинах мононуклеарно-фагоцитарної системи.

Епідеміологія. Типовий антропоноз. Захворювання зустрічається в Індії, Китаї, південних районах Середньої Азії, Африці, Середземноморському узбережжі, деяких країнах Південної і Центральної Америки. Особливо сприйнятливі до хвороби діти і молоді люди. Джерело інвазії – хвора людина, собаки. Переносники – москіти флеботомуси. Самка нападає на хворого, живиться кров’ю. За 6-8 днів лейшманії в тілі москіта проходять повний розвиток і переносник стає джерелом інвазії. Людина заражається при укусі москіта. Описані випадки передачі збудника при гемотрансфузіях. Після перенесеного захворювання розвивається стійкий пожиттєвий імунітет.

 

 

Leischmania donovani

 

Патогенез. Паразити інтенсивно розмножуються в різних внутрішніх органах – печінці, селезінці, лімфатичних вузлах, кишках тощо, що викликає значне збільшення їх розмірів. В уражених ділянках виникає некротичний процес, стінки кишки вкриваються виразками. У процесі розвитку інвазії важливого значення набуває імунопатологічний процес. У частини хворих на тілі виникають специфічні ураження шкіри (лейшманоїди), де розмножуються паразити.

Клініка. При перебігові хвороби розрізняють 3 періоди: початковий, розпалу і термінальний. Інкубаційний період триває 6-8 місяців. Захворюванню властива гарячка, яка часто набуває тривалого характеру, постійно рецидивує. Поступово розвивається гепатоспленомегалія, виснаження і панцитопенія.

При пальпації печінка і селезінка збільшені, щільні, не болючі. Шкіра набуває темного, майже чорного кольору. Волосся стає сухим, ламким. Лімфатичні вузли збільшені, проте не болючі.

Стан хворого поступово погіршується, він втрачає в масі, настає виснаження. Розвивається клінічна картина гіперспленізму: лейкопенія, тромбоцитопенія, агранулоцитоз. На шкірі з’являється висип (шкірний лейшманоїд). Виникає печінкова гіпертензія, асцит і набряки. Термінальній стадії хвороби властива кахексія.

Прогноз завжди серйозний, при несвоєчасному лікуванні – несприятливий.

Діагностика. Збудника виявляють при пункційній біопсії печінки, селезінки, кісткового мозку, уражених ділянок шкіри або лімфатичних вузлів. Діагноз встановлюють знаходженням L.donovani у клітинах органів або крові. Внутрішньошкірна проба на лейшманії в гострий період хвороби негативна. З метою серодіагностики застосовують реакцію зв’язування комплементу, реакцію ензимних антитіл, реакцію латекс-аглютинації з антигеном з культури лейшманій. Диференціальний діагноз проводять з малярією, тифами, бруцельозом, сепсисом, лейкозом, лімфогранулематозом.

Профілактика. Раннє виявлення і лікування хворих, боротьба з москітами, оздоровлення природних осередків, лікування (або знищення) хворих собак.

 

Родина Мухи (Muscidae).

 

З цієї родини найбільше медичне значення мають мухи – механічні переносники збудників хвороб (муха кімнатна, муха-жигалка) і збудники міазів. Також муха цеце є облігатним переносником трипаносом – збудників африканського трипаносомозу.

Муха кімнатна (Musca domestica) трапляється в населених місцях усієї земної кулі і має велике епідеміологічне значення. Мухи є механічними переносниками збудників черевного тифу, холери, дизентерії, туберкульозу, цист найпростіших, яєць гельмінтів. Спалахи епідемій кишкових захворювань частіше всього приходяться на літній період, коли чисельність мух досягає максимуму. Зазвичай самки відкладають яйця в гниючі залишки рослинного і тваринного походження, у сміттєвих і помийних ямах, на смітниках, у місцях скупчення харчових відходів. Через тиждень виходять з яєць личинки, які живуть у верхніх шарах скупчень відходів. Перед перетворенням у лялечку личинки спускаються в більш глибокі шари або проникають у ґрунт. Тривалість розвитку залежить від температури субстрату.

 

 

Муха кімнатна (Musca domestica)

 

 Ротовий апарат мухи хатньої лижучо-сисний. завдяки чому вона може смоктати рідку їжу. Видiляючи багато слини, муха розмочує тверду їжу. Звичним місцем відкладання яєць є різні покидьки, випорожнення людини, сміття.

Розмножуються мухи досить інтен­сивно, за один раз самка відкладає до 160 яєць. При сприятливих температурних умовах через добу з яєць ви­ходять личинки, які через 1—2 тижні заляльковуються. Уже через місяць з’являється нове покоління мух. Ли­чинки мухи хатньої теплолюбні. Заляльковуються звичайно вони у землі або субстраті, на якому знаходяться органічні речовини, які були помеш­канням для личинок. Заляльковування відбувається при температурі не біль­ше 25 °С. Мухи, які виходять з лялечок, здатні досягти поверхні субстрату, долаючи шар сміття товщиною більше 30см.

 

 

Систематичне положення.

 

Клас – Справжні комахи

Ряд – Двокрилі

Родина – Справжні мухи

Рід/Вид – Musca domestica

 

Основні дані:

 

РОЗМІРИ

Довжина: 6-8 мм.

Ротовий апарат: смоктальний.

Крила: одна пара, плюс пара дзижчалець – орган рівноваги.

 

 

Musca domestica

РОЗМНОЖЕННЯ

Період розмноження: залежить від місця проживання.

Кількість яєць: робить декілька яйцекладок, у кожній з них близько 100-150 яєць, в країнах зі спекотним кліматом – 600 яєць.

Час розвитку личинок: залежить від клімату.

СПОСІБ ЖИТТЯ

Звички: одиночні комахи; у місцях, де є багато їжі, збирається багато мух.

Їжа: тухле м’ясо, гнилі фрукти, екскременти.

 

СПОРІДНЕНІ ВИДИ

Найвідоміші – осіння жигалка, і хатня муха. Існування багатьох справжніх мух тісно пов’язане з людиною. Кімнатна муха вже не зустрічається в дикій природі. Її личинки розвиваються у гної, фекаліях та різних відходах, що їх дорослі комахи часто знаходять у людських поселеннях.

 

ЦИКЛ РОЗВИТКУ

 

   Цикл розвитку кімнатної мухи має чотири фази. Доросла комаха відкладає за один раз близько 100-150 яєць. Муха повторює кладки кожні 2-4 дні, тому в цілому вона відкладає приблизно 600 яєць.

   Відомо, що в теплих країнах плодючість кімнатної мухи зростає, і за кілька разів вона може відкласти навіть 2 000 й більше яєць. Самка залишає яйця на гної, фекаліях і різних відходах, щоб у личинок, які виклюнулися з яєць, було вдосталь їжі.

   Личинки викльовуються через 8-24 години. У них немає голови. Личинки цих комах розріджують їжу, випускаючи на неї травні соки. Такий спосіб живлення личинок комах називається позакишковим. Личинки плавають в напівперетравленому середовищі, яке постійно ними заковтується. Через декілька днів личинка обертається на лялечку.

   Лялечку покриває жорстка оболонка – пупарій. Коли розвиток комахи завершується, у верхній частині пупарію надувається подібна до міхура шишка, яка тріскається, внаслідок чого комаха виходить назовні.

   Молода муха вже на третій день приступає до розмноження. У країнах з тропічним кліматом, де постійно тепло і волого, цей цикл триває всього один тиждень. Кімнатні мухи можуть розмножуватися доти, доки температура повітря не опуститься нижче 15С.

Цикл розвитку кімнатної мухи:

 

   1. Яйця: за один раз самка відкладає 100-150 яєць. Яйцекладки повторюються з інтервалом в 2-4 дні. Відкладає яйця в гною, фекаліях, різному смітті, де личинки знайдуть достатньо їжі.

   2. Личинки: не мають голови. З’являються з яєць через 12-24 години. Харчуються розрідженою їжею, на яку випускають травні соки.

   3. Пупарій: через 3-4 дні личинка обертається на лялечку. Її покриває жорстка бочкоподібна капсула.

   4. Молода муха, що вийшла з лялечки. Пройде ще декілька годин, перш ніж вона стане подібна до дорослої особини.

   5. Кімнатна муха: вже через З дні після виходу з лялечки приступає до відкладання яєць.

 

ЇЖА

 

   Кімнатна муха не може харчуватися твердою їжею, тому вона повинна поглинати її в рідкому вигляді. Ротовий апарат цієї комахи чудово підходить для такого живлення. Це хоботок смоктального типу.

   Кімнатна муха харчується в основному екскрементами, тухлим м’ясом і гнилими рослинними залишками. Все це муха споживає в напіврідкому стані, оскільки перш ніж приступити до їди, вона випускає на неї травні соки. Разом з їжею до кишечника цієї комахи потрапляють різні мікроорганізми. Хвороботворні бактерії в її кишечнику не гинуть, тому, коли муха обробляє їжу своїми травними соками, разом з ними назовні виділяються цілком життєздатні мікроорганізми.

   Так вони потрапляють на продукти харчування або кухонне начиння, звідки згодом переносяться в організм людини. Кімнатні мухи поширюють бактеріальні і вірусні захворювання. Щоб уникнути зараження, необхідно дотримуватись правил гігієни.

 

 

КІМНАТНА МУХА І ЛЮДИНА

 

   Життя кімнатної мухи тісно пов’язане з людиною, тому вона належить до синантропних комах. Поблизу людських поселеннях кімнатна муха знаходить багато місць, придатних для відкладання яєць – це всілякі звалища, сміттєві контейнери, врешті, продукти, які погано зберігаються. Ця маленька шкідлива комаха є рознощиком багатьох небезпечних для людини хвороб. Причина цього явища полягає в тому, що хвороботворні бактерії в кишечнику мухи не перетравлюються і знову виділяються назовні. Кімнатна муха залишає хвороботворні бактерії на харчових продуктах, кухонному начинні, дверних ручках та інших предметах, до яких потім торкається руками людина. На цих комахах були виявлені бацили черевного тифу, дизентерійна паличка, холерний віброн і збудники багатьох інших небезпечних захворювань.

 

 

Ареал кімнатної мухи

 

 

 

МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ

   Кімнатна муха трапляється всюди (але не в дикій природі, а в населених пунктах), немає її тільки в полярних регіонах.

 

ЗБЕРЕЖЕННЯ

 

   Це небезпечний розповсюджувач самих різних інфекцій. Кожна особина, побувавши на фекаліях або покидьках, несе на тілі і в кишечнику мільйони мікроорганізмів.

 

Муха-жигалка

 

Муха-жигалка або осіння жигалка (Stomoxys calcitrans) – механічний переносник збудників сибірської виразки і сепсису. Поширюється повсюдно. Жигалка є кровосисною мухою. Живиться, в основному на тваринах, але часто нападає і на людину, наносить болючі укуси, тому що на хоботку має пластинки з хітиновими “зубами”, якими вона пошкоджує шкіру і зіскрібає епідерміс, харчується кров’ю та одночасно впускає отруйну слину і викликає сильне подразнення.

 

 

1-    кімнатна муха, 2- муха-жигалка

 

 Синя м’ясна муха (Calliphora vicina). Велика муха 7-14 мм темно-синього кольору з металевим відливом і сірим нальотом на черевці; тіло покрите міцними чорними волосками. Голова і продихи жовтогарячі з чорними волосками. Трапляється повсюдно як у дикій природі, так і в населених пунктах. Розмножується в трупах тварин, м’ясних продуктах, рідше – у фекаліях людини. Дорослі мухи можуть залітати в будинки і відкладати яйця на харчові продукти, особливо м’ясні.

Весняна падальна муха (Protophorma tetras – novae). Велика або середніх розмірів муха (8-11 мм) металево-синього кольору із зеленим відливом; тіло чорне, щупики червоно-жовті, ноги чорні. Поширена переважно в північних і середніх широтах. Трапляється більше в містах і селищах міського типу, що пов’язано з визначеними місцями виплоду і характером харчування мухи. 

Вольфартовa  муxa (Wohlfartia magnifica). Личинки викликають хворобу міаз. Муха зустрічається у середній смузі і південній частині Євро­пи. Дорослі комахи—жителі полів— живляться нектаром квітів. Живородяща.  

 

Личинки відкладає у відкриті порожнини: очі, ніс, вуха, ранки на тілі овець, коней, верблюдів та інших тварин, а інколи — людей, особливо дітей, які сплять. Личинки заглиблюються у тканини, роз’їдаючи їх аж до кісток і руйнуючи кровоносні судини. Резуль­татом цього бувають нагнивання, кровотечі, гангренозні процеси. Хвороба супроводжується сильними болями; ураження очей може викликати сліпоту. Відомі смертельні випадки. Паразитичний спосіб життя личинки ведуть до заляльковування. Лялечки розвиваються у землі.

 Мухи  цеце є облігатними переносниками    трипаносом – збудників африканського трипаносомозу. Епідеміологічне значення мають два види:  Glossina palpalis i Glossina morsitans.

Муха цеце (Glossina morsitans) — коричнева або жовта муха завдовжки 1 см. Крила схрещені на спині, хоботок голкоподібний, направлений вперед. Налічується 22 різних видів мухи цеце. Усі вони живуть у субсахарній Африці. Як самки, так і самці пожадливо п’ють кров хребетних тварин, висмоктуючи за один раз утричі більше крові, ніж важать самі.

Вони смокчуть кров у найрізномаїтіших рослиноїдних тварин, як міцевих, так і завезених. Кусають вони й людей. Укус такої мухи залишає глибоку й болючу рану. Вона водночас і свербить, і болить. На місці укусу виникає ґулька.

Певні види мухи цеце переносять хворобу, збудниками якої є мікроскопічні паразити трипаносоми. Якщо муха цеце смокче кров тварини, що має таку хворобу, то разом з кров’ю поглинає цих паразитів. Відтак усередині мухи вони починають розвиватися й розмножуватися. Коли така муха кусає іншу тварину, то паразити потрапляють від мухи у кровообіг тварини.

Ця хвороба називається трипаносомозом. Форма трипаносомозу, котрою хворіють тварини, називається наганою. Паразити нагани процвітають у кровообігу багатьох тубільних тварин Африки, особливо антилоп, кафських буйволів, африканських свиней, дукерів, копитних тварин Redunca та бородавочників. Паразити не шкодять цим тваринам. Але паразити винищують завезену до Африки худобу, а саме: верблюдів, псів, ослів, козлів, коней, мулів, буйволів, свиней та овець. За журналом “Нешнл джіоґрефік”, нагана щороку винищує три мільйони голів худоби.

Такі скотарі, як народ масаї зі Східної Африки, навчились уникати тих місць, де найбільше мух цеце, але інколи це неможливо через посуху та брак пасовиськ. Під час одної посухи чотири родини щодня втрачали через муху одну худобину.

Існують ліки проти нагани, але декотрі уряди дозволяють використовувати їх лише під наглядом ветеринара. І не без причини, бо недостатня доза не лише прирече на смерть тварину, але й стане причиною виникнення паразитів, що протидіятимуть лікам.

 

На людей трипаносома нагани не впливає. Проте муха цеце переносить від людини до людини інший вид трипаносоми. Така форма трипаносомозу називається сонною хворобою. Але не гадайте, що хворий на сонну хворобу просто багато спить. Ця хвороба не є блаженним сном. Вона починається слабкістю, стомлюваністю та легкою гарячкою. Відтак настає хронічна сонливість, висока температура, біль у суглобах, набрякають тканини тіла й збільшується печінка та селезінка. На кінцевій стадії паразити руйнують центральну нервову систему і хворий зазнає розумових відхилень, апоплектичного удару, коми та помирає.

Нині ця хвороба непокоїть 25 000 чоловік щороку. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, понад 50 мільйонів чоловік у 36 країнах субсахарної Африки є під ризиком підхопити цю хворобу. Сонна хвороба, якщо її не лікувати, закінчується фатально, але лікарі винайшли ліки від неї — препарат, що називається ефлорнітіном.

Людина веде довготривалу війну проти мухи цеце та хвороби, яку вона розносить. У 1907 році Уїнстон Черчілль написав про кампанію усунення мухи цеце: “Люди безжалісно заплутують її у густі тенета”. Але коли озирнутися у минуле, то стає очевидним, що Черчіллеві “густі тенета” мали великі дірки. У книжці “Засади паразитології” (англ.) пишеться: “За 80 літ винищування цеце у її популяції мало що змінилося”

 

Трипаносома бруцей – збудник африканського трипаносомозу або сонної хвороби.

Найсильніший аргумент у захист цеце — її роль у винищенні худоби лише сприяє збереженню африканської фауни. Велетенська частина Африки подібна до степів Західних Сполучених Штатів Америки, тобто ця земля може прогодувати необхідну людині худобу. Але через муху цеце свійські тварини знищуються трипаносомами, що не шкодять місцевим рослиноїдним тваринам.

Багато хто вважає, що якби не муха цеце, то розмаїтість африканської фауни вже давно б замінилася поголів’ями свійських тварин. “Я за цеце, — сказав Віллі ван Нікерк, радник Ботсванського заповідника.— «Усуньте цеце, й наплодиться стільки худоби, що вона оббере Африку, перетворивши цей континент у велике пустище”. Він додає: “Муха повинна жити”.

 

Со́нна хворо́ба або африка́нський трипаносомо́з

Со́нна хворо́ба або африка́нський трипаносомо́з — зоонозне інфекційне захворювання людей і тварин, яке спричиняють найпростіші виду Trypanosoma brucei, роду Trypanosoma, переносником якого є муха цеце (лат. glossina morsitans, англ. tse-tse fly).

 

Епідеміологія

 

Сонна хвороба — природно-вогнищеве захворювання, поширене тільки в Африці в межах між 15 ° пн.ш. і 28 ° пд.ш. Щороку сонна хвороба діагностується у 50 — 70 тис. осіб. Смертність від сонної хвороба настільки висока, що, наприклад, в деяких районах Уганди, як вказує Н. Н. Плотніков, чисельність населення за 6 років знизилася з 300 тис. до 100 тис. осіб. Тільки в Гвінеї щорічно відзначалися 1500–2000 смертних випадків . На боротьбу з цією страшною недугою 36 країн Африканського континенту, де вона лютує, щорічно витрачають близько 350 млн доларів на рік, проте до теперішнього часу все ще не створено вакцини проти сонної хвороби.

Розрізняють два види африканської сонної хвороби — гамбійська та родезійська сонна хвороба. Поширена біля великих озер, річок, саван і часто зустрічається в місцях вирубки тропічних лісів. В організм людини збудник сонної хвороби проникає після укусів мух цеце, які хворіють від тварин і людей, що є носіями патогенних паразитів з роду Trypanosoma. У крові людини, укушеного мухою, швидко розмножуються трипаносоми, прониклі туди зі слиною комахи. Збудники сонної хвороби — пласкі паразити довгасто-веретеноподібної форми. Вони дуже маленькі (12-20 мкм в довжину), але рухливі, легко переміщуються з місця на місце за допомогою напівпрозорої мембрани, що йде уздовж тіла.

 

Патогенез

 

Муха цеце інокулює паразитів в підшкірне простір під час кровосмоктання. Деяка кількість трипаносом відразу потрапляє в кровотік, але більша їх частина залишається в місці укусу, де відбувається активне розмноження збудників інфекції та формування характерного хворобливого вузла — шанкра. Потім паразити починають поширюватися по тілу через міжтканинний простір і лімфатичні судини. Цікаво те, що сонна хвороба постійно мутує. Перша хвиля тріпонасом гине від антитіл, але в ході цієї невидимої боротьби виробляється нова, антигенна форма інфекції. При цьому один штам сонної хвороби утворює кілька сотень нових варіантів паразитів. Тому за відсутності адекватного лікування людина абсолютно беззахисна перед африканською сонною хворобою. Також у фахівців не існує уявлення про те, як саме відбувається ураження тканин.

 

Клініка

Симптоми сонної хвороби:

·        наявність вхідного шанкра — хворобливого вузла в місці інокуляції трипаносом. Він з’являється через 5-7 днів після того, як збудник сонної хвороби потрапляє в організм. Шанкр може з’явитися на будь-якій ділянці тіла. Іноді він виявляє, але в кінцевому підсумку майже завжди спонтанно гоїться;

·        ремітуюча лихоманка;

·        сильний головний біль;

·        проблеми з концентрацією уваги;

·        тахікардія;

·        збільшення вузлів в задньому шийному трикутнику;

·        хворобливі підшкірні набряки;

·        в європейців додатково до основних симптомів проявляється кільцеподібна еритема.

При гамбійського типі, загострення хвороби змінюються латентними періодами спокою. При цьому інфекція може довгий час залишатися нерозпізнаною аж до часу, поки в повну силу не проявляться ознаки ураження центральної нервової системи. При родезійському типі, симптоми якого виражені сильніше, виявляється швидше. При цьому типі у пацієнтів практично відразу настає виснаження, проте, ураження лімфатичних вузлів менш помітні. За відсутності лікування хворі гинуть від інтеркурентних (інших, тих що долучилися) інфекцій і міокардиту ще до того, як розвинеться типовий синдром сонної хвороби.

З розвитком інфекції симптоми сонної хвороби проявляються чимраз сильніше. У хворих відсутній вираз обличчя, відвисає нижня губа, опускаються повіки. Пацієнти немов впадають в ступор і чим далі, тим важче спонукати їх виконувати найпростіші дії. Вони ніколи не відмовляються від їжі, але і не просять її, вкрай рідко йдуть на контакт з оточуючими. На останніх стадіях сонна хвороба призводить до судомних нападів, транзиторних паралічів, коми і неминучої смерті.

 

Лікування та профілактика африканської сонної хвороби

 

Для її попередження застосовують пентамідин — ізотіонат, який вводять внутрішньовенно з розрахунку 0,003 г на 1 кг маси тіла.

Для лікування сонної хвороби традиційно використовуються: сурамин, органічні сполуки миш’яку і пентамідин.

Мокрецеві (родина Geratopogonidae). Основна маса крово­сисних мокрець належить до роду Сulicoides. Це найдрібніші з літаючих кровосисних комах. Довжина їхнього тіла 1—2,5 мм. Самки нападають на людину і тварин у ранкові години і ввечері. Личинки і лялечки розвива­ються у вологому ґрунті, лісовій під­стилці, дуплах дерев, невеликих стоя­чих водоймах. Мокреці — механічні пе­реносники збудника туляремії, а у тро­піках — специфічні переносники не­матод.

Ґедзі (родина Tabanidae). Довжина тіла — 0,8-3 см (залежить від виду). Тіло — компактне, голова і переливчасті очі — великі. Ґедзі маютькоротке компактне тіло і масивну голову з великими опуклими очима, що переливаються зеленим, червоним і фіолетовимкольорами, які утворюють плями та смуги. Ротовий апарат — колючо-сисний.

Родина Оводів (Oestridae). До оводів відносяться мухи, що розвиваються в органах і тканинах тварин (облігатні паразити), де велика частина життя проходить у личинковій фазі. Доросла муха живе декілька днів і в імагінальній фазі не живиться. Личинки, що розвиваються в тілі хазяїна, покидають його, зариваються в землю, де заляльковуються і досягають дорослої фази.

Розрізняють 3 родини оводів: Gasterophilidae – шлункові оводи, Hypodermatidae – підшкірні оводи і Oestridae – порожнинні оводи. Всі види оводів пов’язані с певним хазяїном і мають, в основному, ветеринарне значення, але деякі з них можуть мати і медичне значення.

 

Гнус та засоби боротьби з ним.

Гнус – це велика група комах , до якої входять мошки , комарі , гедзі, москіти та інші двокрилі шкідники. Гнус в літній сезон доставляє багато неприємностей людині і різним видам тварин. Укуси комах у людей різного віку викликають пухлини , почервоніння , біль , а також алергічні реакції. Мошки , комарі та інші кровоссальні організми переносять небезпечні для людини і домашніх тварин захворювання.

Гнус залітає в житлові приміщення через кватирки , вікна та вхідні двері . Комахи можуть зіпсувати відпочинок людям, які приїжджають в заміські пансіонати і санаторії , дітям , які проводять канікули в оздоровчих таборах. З гнусом необхідно боротися , віддаючи перевагу ефективним способам знищення та відлякування комах.

 

Заходи боротьби з гнусом

Для захисту приміщень від комарів , мух , ос і мошок застосовують захисні сітки , які можна встановити на кватирки і вікна. Капроновою фіранкою стоїть в літній сезон захистити дверний проріз. Для надійності фіранки просочують якимось пахучим речовиною , відлякує гнус . У давнину в будинках використовувався спеціальний полог , який встановлювався над ліжком. Оскільки гнус в приміщеннях звичайно турбує сплячих людей , то використання над ліжкового полога може стати актуальним і сьогодні.

З кімнатними мухами допомагають боротися пастки і отруєні приманки. Але комарі , мошки і москіти пастками і приманками відловлюються погано. Наприклад , існують отруєні приманки для боротьби з міськими комарами , але їх використання викликає загибель досить малої кількості особин. Іноді для боротьби з гнусом використовуються так звані світлові пастки. Їх можна придбати в спеціалізованих магазинах або зробити своїми руками , але ці пристосування теж не відрізняються високою ефективністю.

Більш дієвим способом боротьби з гнусом є застосування спеціальних інсектицидів – хімічних препаратів. Проте варто враховувати , що у хімпрепаратів , які використовуються в побуті , є істотний недолік , – вони негативно впливають на людей. Застосування різного роду інсектицидів може розглядатися лише як запобіжного разової дії . Але якщо заліт гнусу в домашні приміщення відбувається постійно, то хімпрепарати використовувати не рекомендується , вони завдадуть шкоди людям і домашнім тваринам.

Якщо квартир, дача або заміський котедж виявилися заражені комахами, то самостійно знищити гнус вам навряд чи вдасться. Захистити себе та членів сім’ї ви можете за допомогою фахівців .

 

Будова пастки для комах – компон.ентів гнусу