КУЛЬТУРА ПИСЕМНОЇ НАУКОВОЇ МОВИ

ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ ЛІТЕРАТУРИ.

РЕФЕРАТ. НАПИСАННЯ РЕФЕРАТУ

 

Особливості писемної мови. Система мовних засобів

Для літературної мови, що реалізується в літературному мовленні, властиві усна і писемна форми її існування. Усне і писемне мовлення – це форми реалізації мови як засобу спілкування.

Писемне мовлення для  ділових людей, науковців, і медичних працівників у тому числі, дуже важливий елемент, бо саме через ділову документацію, листування, наукові праці встановлюються певні ділові контакти, описуються певні професійні процеси, доводяться до читача наукові ідеї, погляди.

Писемне мовлення відрізняється від усного такими особливостями:

1) фіксується графічними знаками (в основному літерами, рідше малюнками, схемами, таблицями);

2) воно завжди вторинне і спирається на усне мовлення;

3) має форму в основному монологічну;

4) пов’язане з попереднім обдумуванням;

5) характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;

6) чітко підпорядковується стилю і типу мовлення;

7) у ньому є повний і ґрунтовний виклад думок;

8) редагування думки і форми її вираження;

9) самоаналіз написаного.

 Писемне мовлення визначається як загальною культурою суспільства, так і культурою кожного його члена зокрема. Воно є віддзеркаленням культури розумової і культури усного мовлення. Тому все, що було сказано про мовленнєве спілкування в різних сферах життєдіяльності людини, має проекцію й на писемну форму мовлення, особливо на наукове писемне мовлення.

Культура наукової мови – нормативне застосування наукової мови в усній і писемній, діалогічній і монологічній формах, високий рівень мовнокомунікативої культури.

Термін «культура української мови» має кілька визначень. Узагальнену його характеристику подають сучасні лінгвісти Любов Мацько і Лариса Кравець: «Культура мови – мовознавча наука, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики формує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць і явищ, виробляє механізми нормування і кодифікації (уведення у словники та мовну практику)». Паралельно вживають термін  культура мовлення – нормативність і доцільність викладу інформації, тобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання граматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації. Особливостями культури мовлення вчені (Г. Винокур, Б. Головін, С. Єрмоленко та ін.) вважають правильність, вправність, мовну майстерність, стилістичне чуття слова, доречність застосування варіантних мовних форм.
Ці терміни співвідносяться між собою так само, як мова (загальне) і мовлення (конкретне). Сучасна мовознавець Алла Коваль наголошує на різних планах діяльності: для культури мови характерний об’єктивно-історичний план або програма діяльності, для культури мовлення — інструктивно-регулятивний. Завдання культури мови — визначення мовних норм на всіх рівнях мовної системи, культури мовлення — аналіз усієї повноти сучасного мовного життя відповідно до системи мови, визначення різних композиційних форм мовних побудов з уточненням меж уживання слів, виразів, конструкцій.
Одним із різновидів культури мовлення є наукове мовлення.
        Наукове мовлення – функціонування національної мови у сфері наукової комунікації.

Термін «культура наукового мовлення» слід використовувати, коли йдеться про певні ситуативні мовні норми, тобто конкретний акт мовлення; «культура наукової мови» — стосовно предмета навчального курсу. Основою наукової мови є літературна мова, на її специфіці позначаються результати досліджень різних галузей науки.

У 20–30-ті роки ХХ ст., ураховуючи потреби мовної культури населення, в дослідженнях членів Празького лінгвістичного гуртка було сформульовано поняття «функціональна мова».

Функціональна мова – мова, призначена для спеціальних цілей та обслуговування окремих сфер людського спілкування.

Німецькі лінгвісти запропонували натомість поняття «предметні (фахові) мови».

Предметна (фахова) мова – сукупність мовних засобів, які використовують у професійній сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері.

Початок 50-х років ХХ ст. був ознаменований появою книги про мову науки як функціональний різновид мови англійського вченого Теодора Сейворі, що слугувала провісником теорії мов для спеціальних цілей, у т. ч. й науки.
Спеціальне вивчення наукового мовлення в українському і російському мовознавстві розпочалося в 60-ті роки ХХ ст. Перші праці (М. Кожиної, А. Коваль, А. Васильєвої, М. Котюрової та ін.) подавали визначення специфіки наукового стилю, виявлення екстралінгвістичних факторів, які впливають на формування наукових текстів та їх стильових ознак, містили дослідження проблем мовленнєвої системності наукового стилю, типів наукового тексту (О. Лаптєва, О. Сиротіна, М. Сенкевич та ін.), поняття «культура мови» (А. Коваль, М. Жовтобрюх, А. Пилинський).

У дослідженнях 70–90-х років ХХ ст. розглядали проблеми писемної та усної форм наукового мовлення, його адресованості, діалогічності, експресивності (Н. Милованова, М. Кожина, Т. Михайлюк, Л. Славгородська), композиції та зв’язності, інтертекстуальності наукового тексту (М. Котюрова, Н. Данилевська), поняття «мовна норма» (А. Пилинський, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюх), друкували культуромовні поради Б. Антоненка-Давидовича, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюха, А. Коваль, Л. Мацько, О. Сербенської, В. Русанівського, Є. Чак.

Культуру наукової мови кінця ХХ – початку ХХІ ст. досліджують функціональна стилістика (вивчає особливості мовних норм у зв’язку з різними функціональними стилями), лінгвістична прагматика (аналізує цілі учасників спілкування і методи їх досягнення, ставлення людини до власного і чужого мовлення), лінгвістика тексту (розглядає норми побудови, структурно-стилістичні особливості тексту), психолінгвістика (з’ясовує процеси мовотворчості, сприйняття і формування мовлення та співвіднесеність цих процесів із системою мови).

Об’єктом таких досліджень є наукова мова (наукові тексти),  предметом — мовно-жанрові особливості наукового стилю, етичні норми наукового спілкування. Результати досліджень дають змогу:

·                   поглибити знання про науковий стиль загалом і кожної (насамперед української) мови зокрема;

·                   розширити уявлення про наукову мову, головні категорії, властивості, структуру, мовні засоби наукового тексту, основи майстерності наукового виступу, виробити потребу в нормативному вживанні мовних засобів наукового стилю;

·                   опанувати технології роботи з науковим текстом, розвивати вміння і навички мовностилістичного аналізу наукового тексту;

·                   формувати стилістичну компетенцію;

·                   виховувати мовний смак і мовне чуття, критичне ставлення до ненормативної вимови;

·                   аргументовано, спираючись на словники і мовленнєві зразки, оцінювати наукове мовлення в різних комунікативних ситуаціях щодо дотримання норм літературної мови;

·                   використовувати основні засоби кодифікації (словники, довідники), створювати нормативні наукові тексти зі спеціальності, писати відгуки і рецензії на наукові роботи, правильно вживати й оформляти цитати;

·                   редагувати наукові тексти різних жанрів;

·                   керувати аудиторією, послуговуючись вербальними і невербальними прийомами презентації наукової спрямованості, у т. ч. електронної, застосовувати методи мовного оформлення.

Ключовими поняттями курсу є «мова науки», «науковий стиль», «наукове мовлення», «мова наукової літератури». Термін «мова науки» використовують під час вивчення закономірностей побудови наукового тексту на фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному рівнях.

Мова науки — засоби мови, що характеризують усі функціонально-стильові різновиди наукової сфери спілкування; специфічна система граматичних і семантичних засобів вираження знакових одиниць, які становлять ядро і периферію наукового стилю.

Мова науки, або мова наукового стилю викладу, наукова (спеціальна) мова, виконує епістемічну, когнітивну, комунікативну функції і слугує для задоволення соціальних, гносеологічних, комунікативно-прагматичних потреб особистості і соціуму. Лексику мови різних наук представляють загальнонаукові слова, стійкі словосполучення, терміни, невербальні знаки (символи, піктограми тощо), словотвірна підсистема, відповідні синтаксичні конструкції. Складником мови науки є науковий стиль.
Культура наукової мови охоплює нормативний, комунікативний, етичний аспекти. Нормативний аспект передбачає знання літературних норм і вміння застосовувати їх у науковому мовленні. Комунікативний — пропонує відбір мовних засобів, які якнайкраще виконують завдання наукового спілкування. Дотримання норм поведінки, повага до учасників спілкування, доброзичливість, тактовність становлять  етичний аспект наукової мови.
Важливим аспектом культури наукової мови дослідники (Н. Бабич, Ф. Бацевич, О. Баженова, Д. Гринчишин, Р. Зорівчак, М. Котюрова, Л. Мацько, М. Пентилюк, О. Пономарів, А. Сербенська, Є. Чак) називають прикладний аспект. Наукові тексти розглядають як носії функціонально-стильової специфіки, що дає змогу пояснювати мовленнєві огріхи, їх психологічну природу, фактори впливу на їх появу. Започатковано навіть окремий напрям досліджень — «лінгвістика помилок», або «помилкознавство», «девіатологія».
Опанування наукової української мови є однією з важливих передумов підготовки досконалого наукового тексту, успішної презентації результатів наукового дослідження.

Сутність та особливості наукового стилю української мови

Науковий стиль є одним із функціональних стилів мови.

Функціональний стиль (грец. stylos — паличка для письма) — суспільно усвідомлена сукупність прийомів уживання, відбору та сполучення мовленнєвих засобів, функціонально зумовлена соціально значущою сферою спілкування.

Серед функціональних стилів виокремлюють розмовний, публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, художній, конфесійній. Кожний із них характеризується певними ознаками (стислість — розгорнутість, емоційність — беземоційність, офіційність — невимушеність тощо) і мовними одиницями. У табл. 1.1 наведено функціональне призначення й ознаки офіційно-ділового, художнього, розмовного, публіцистичного стилів.

Науковий стиль є одним із основних джерел збагачення та якісної видозміни мови.

Науковий стиль – функціональний різновид літературної мови, що обслуговує різні галузі науки, виробництва, освіти і реалізується у спеціалізованих текстах різних жанрів.

Формується і розвивається він під впливом рівня науки і наукових знань в Україні, ступеня розвитку літературної мови, мовної практики письменників, учених, діячів культури.
У табл. 1.2 подано основні характеристики наукового стилю. Витоки цього стилю спостерігаються ще в давній книжній українській мові періоду Київської Русі — історичні переклади про Давні Грецію, Рим і Візантію; «Хроніка» Георгія (Многогрішного) про історію Візантії, Ізборник Святослава 1073 р. тощо; XVI—XVII ст. — трактати, лексикони, послання, які готували і видавали в Острозькій, Києво-Могилянській академіях, Львівському братстві, Києво-Печерській лаврі та інших навчальних закладах і монастирях України.

Загальна характеристика наукового стилю

Статті, надруковані у другій половині XIX ст. в журналі «Основа», визначили перспективи розвитку наукового стилю української мови на подальші десятиліття. Вагомим підґрунтям для формування української наукової мови і мовної особистості були традиції Києво-Могилянської академії, Харківського і Київського університетів, Ніжинського історико-філологічного інституту імені князя Безбородька та ін. Традиційні лекції і практичні заняття літературознавці, мовознавці, етнографи, педагоги П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров, М. Лавровський, М. Максимович, О. Потебня, Ф. Прокопович, І. Срезневський, М. Сумцов спрямовували на «загострення розуму», розвиток інтелектуально-творчого мислення, активізацію пізнавальної діяльності, самостійності, самокритичності.

Аналіз досвіду викладання показує, що у вітчизняній вищій школі дотримувалися традиції діалогового спілкування зі студентами. У «Правилах» (1844) Університету Св. Володимира, Статуті Харківського університету було наголошено на обов’язковому написанні з першого року навчання наукових творів. Ознайомлення студентів із класичними мовами, народною словесністю, текстами художніх творів російської, грецької, латинської літератур, особливостями історії, побуту відбувалося через «елементи наукової бесіди», «короткі диспути», «діалоги на лекціях», «порпання в наукових книгах», «розмірковування», граматичний розбір давніх текстів. Такі дослідницькі види роботи допомагали студентам глибше розкрити суть художнього слова.

Значну роль у становленні наукового стилю відіграли наукові праці П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова. Наукове товариство імені Шевченка головне завдання вбачало у формуванні української наукової термінології: «Плекати та розвивати науки в українсько-руській мові». У «Записках Наукового товариства імені Шевченка» друкували праці з історії, фольклористики, етнографії, мово- і літературознавства, економіки, права, філософії, біології, медицини, геології, фізики, математики, хімії, техніки.
Діяльність Термінологічної комісії, створеної у 1918 р. при Київському науковому товаристві, а також Інституту української наукової мови з 1921 р. була спрямована на вироблення спеціальної термінології з різних галузей знання, підготовку і видання термінологічних словників.

Вагомий вплив на розвиток наукової мови мали праці українських учених. Теоретиком вироблення наукового стилю на Наддніпрянщині вважають українського мовознавця, публіциста Пантелеймона Куліша (1819—1879). У 1857 р. він написав і видав у Санкт-Петербурзі «Граматку української мови» — один із перших підручників нової української мови. У ній, як і в «Записках про Південну Русь», Куліш упроваджував новий фонетичний правопис (згодом його назвали кулішівкою), що мав важливе значення у становленні сучасної української орфографії.

«Шлях науці уготовляється словом», а «для створення думки наукової поезія необхідна», — доводив український мовознавець Олександр Потебня (1835—1891). Він визнавав домінанту наукової творчості як вирішальний фактор формування професіонала і громадянина.

Сутність і механізми наукової творчості як специфічний різновид творчої діяльності, основні ознаки наукової мови та наукової термінології вивчав український письменник, дослідник Іван Франко (1856–1916). Його науковий стиль мови характеризувався функціональною настановою на інтелектуально-логічне сприйняття, повідомлювально-оцінною специфікою, а сформований ним новий стиль наукового мовлення був репрезентований у працях з естетики, історії культури, літературознавства і критики наприкінці 80-х років XIX ст.
Творцем науково-публіцистичного, науково-популярного стилю української мови, нової української наукової термінології, інтелектуалізатором української наукової мови XIX ст. вважають публіциста, філософа Михайла Драгоманова (1841–1895). Для називання літератури як мистецтва слова він використовував терміни «белетристика», «письменство»; діячів літератури – «літературний діяч», «писатель», «письменник», «писателька», «письмак», «письмовець», «літератор», «мальовник», «оповідач», «писач»; діячів літератури в галузі критики – «рецензент», «коментатор»; фахівця з мови – «філолог», «лінгвіст». Хоча не всі терміни узвичаїлися в науковій мові, М. Драгоманов вплинув на вибір перспективи розвитку національної термінології.

Над виробленням цілісної системи термінологічної розбудови української літературної мови працював державний і культурний діяч Іван Огієнко (1882–1972). «Термін, – писав він, – це зовнішній знак певного наукового розуміння. Найперша вимога від кожного терміна – щоб він найвідповідніше передавав сховане в нім розуміння…», «наша мова дуже гнучка й зовсім придатна для творення термінологічних назов». Сьогодення актуалізує його слова про те, що «наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння».
Проблеми національної термінології досліджував Агатангел Кримський (1871–1942). Помітним явищем у галузі україністики кінця XIX – початку XX ст. стала його праця «Українська граматика» у двох томах (1907–1908), основана на історичних джерелах.

Науковий пошук був пріоритетним у діяльності Володимира Вернадського (1836–1945): «Передумовою можливості наукової роботи для вченого повинна стати реальність», «Логічна робота вченого повинна будуватися на даних наукового досвіду і спостереження». Він зауважував, що дослідник має відповідати за наслідки своїх відкриттів. На його думку, завжди є вчені, які яскраво відчувають і охоплюють живу, реальну природу Землі, для яких розуміння єдиної Природи є основою всієї їх наукової роботи.

Навчитися думати по-українському і «не збиватися на чуже» закликала Олена Курило (1890 – імовірно 1946): «Треба читати уважно українських класиків слова, вважати на їх мову, відзначати в ній своє, українське… Таке свідоме вивчання язикових особливостей витворює певне чуття самої мови… Живою бо має бути літературна мова». Кожне положення мовознавець логічно обґрунтовувала і доповнювала прикладами з усної народної творчості та письменства, міжмовними паралелями із західно- та східнослов’янських мов.
Вихованню чуття наукового слова, виробленню мовного смаку сприяли тексти високохудожніх українських творів, дискусії, мовні конкурси, присвячені пропагуванню мовностилістичних норм, праці І. Білодіда, С. Єрмоленко, В. Виноградова, М. Жовтобрюха, Л. Мацько, Є. Чак, А. Коваль, В. Русанівського, І. Чередниченка та інших мовознавців і письменників, радіо- і телепередачі «Слово про слово», «Живе слово». На сучасному етапі питання наукового стилю розробляють О. Бабич, О. Баженова, О. Васильєва, М. Кожина, М. Котюрова, В. Костомаров, Л. Кравець, Л. Мацько, В. Морозов, О. Лаптєва, М. Сенкевич, О. Сербенська, П. Селігей, Л. Симоненко, Л. Струганець та ін. Лінгвісти з’ясовують поняття «науковий стиль», визначають його мету, описують категорії, виявляють системні зв’язки між одиницями наукового стилю, характеризують ознаки і мовні засоби його вираження.

Метою наукового стилю є повідомлення об’єктивної інформації, доведення істинності наукового знання, пояснення причин явищ, опис істотних ознак, властивостей предмета наукового пізнання.

Науковий стиль виконує такі основні функції:
1) інформативну (функція повідомлення);

2) епістемічну (наукове тлумачення явищ, з’ясування, обґрунтування гіпотез, класифікація понять, систематизація знань);

3) комунікативну (передавання спеціальної інформації);

4) перформативну (встановлення певних фактів або зв’язків за допомогою мовного матеріалу);

5) гносеологічну (пізнавальну, спрямовану на розширення знань читача);

6) когнітивну (отримання нового знання);

7) функцію впливу (прагнення автора переконати читачів (слухачів) у правильності своєї позиції);

8) функцію аргументованого доказу (наведення доказів або фактів, які підтверджують істинність пояснення і думки);

9) діалогічну (звернення автора до думки читача, зіставлення автором свого погляду з підходами, позиціями інших науковців).

Сферою реалізації наукового стилю є переважно писемне мовлення, однак відчутне зростання наукових контактів у вигляді конференцій, симпозіумів, семінарів загострює увагу і до усного наукового мовлення. Послуговується науковий стиль такими мовними одиницями:
– міжстильові одиниці (загальнонаукові, книжні слова), які однаковою мірою використовують у більшості стилів (перевага, досвід, результат, факт, покладена);
– мовні одиниці, які мають функціонально-стильове забарвлення наукового стилю (гіпотеза, актуальність проблеми, наукове значення, апробація, експериментальна база, ступінь дослідженості).

Інформацію в науковому стилі можна передавати також за допомогою так званої штучної, графічної, мови – графіків, креслень, рисунків, математичних, фізичних символів, назв хімічних елементів, математичних знаків.

Науковий стиль характеризується спеціальними засобами передавання інформації: відбором типів речень, використанням виразних можливостей порядку слів, повторів тощо.

У межах наукового функціонального стилю виокремлюють такі типи мовних висловлювань: опис, розповідь, міркування, доказ. В  описах перераховують у певній послідовності ознаки та властивості того чи того об’єкта. Кожний наступний елемент додає нові відомості до попереднього. Наприклад: Індивідуальне завдання — це форма організації навчання, що має на меті поглибити, узагальнити та закріпити знання, які студенти отримують у процесі навчання (В. Дороз). В описі досліджень, приладів використовують неозначено-особові речення, які дають змогу зосередити увагу на дії: Основоположним принципом будь-якого наукового дослідження вважають методологічний принцип об’єктивності. Він виражається у всебічному врахуванні факторів, які зумовлюють те чи інше явище, умов, в яких вони розвиваються, адекватності дослідницьких підходів і засобів, які дають можливість одержати справжні знання про об’єкт, передбачають виключення суб’єктивізму, однобічності й упередженості в підборі й оцінці фактів (С. Гончаренко).

Розповідь у науковому тексті застосовують для повідомлення. Вона характеризується, як правило, наявністю різновидових дієслів. Приклад: Випрацювання української морфологічної термінології на живомовній національній основі припадає на середину – другу половину ХІХ ст. Національне іноді стихійно, але більшою мірою цілеспрямовано вироблялося в західноукраїнських граматиках Т. Глинського, І. Могильницького, М. Лучкая, М. Осадци, П. Дячана, О. Партицького, О. Огоновського, С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера та ін. (І. Ярошевич).

Власне описові та розповідні наукові тексти функціонують рідко. Частіше використовують змішаний тип викладу – розповідно-описовий.

У текстах-міркуваннях досліджують явища або предмети, розкривають їх внутрішні ознаки і доводять певні положення. Міркування дає змогу на основі зафіксованих фактів осмислити їх, зіставити, дійти до певного висновку. У таких текстах можливі два способи розташування матеріалу: 1) від загального до часткового, від узагальнень до фактів, спостережень, тобто спочатку подають тезу, а відтак аргументи та ілюстрації; 2) від часткового до загального, від спостережень і фактів до узагальнень, висновку. Наприклад: У дисертації зосереджено увагу на лінгвістичній об’єктивації феномену неокласичного тексту, де критерій стилістичної домінанти в аналізі аргументується дослідницькою увагою до екстра- й інтралінгвальних факторів. До екстралінгвальних віднесено позамовну культурну ситуацію, що спричинила текст, зумовила його цілісність і приналежність до «поля культури». Інтралінгвальна сутність зумовлена особливостями мовної свідомості, репрезентованої в тексті та його одиницях, що розгортається у просторі мовної системи, можливості реалізації функцій (А. Калєтнік).

Доказ у науковому мовленні є одним із різновидів міркування. Науковий доказ оформлюють як текст із чіткою структурою (теза — аргументи (система умовиводів) — висновок) і системою мовних засобів, що необхідні для досягнення істинності висловленого судження.

Тези містять відповідь на запитання «Що доводиться?», аргументи реалізують мету — надати теоретичні або емпіричні узагальнення, які переконують в істинності тези, демонструють закономірний зв’язок явищ. До типових мовних засобів доказу належать сполучники і прислівники якщо, так що, звідси, тоді, тому, дієслова 1-ї особи множини на позначення логічних операцій (визначимо, отримаємо, знайдемо) та ін. Висновок доказу будують як своєрідний повтор тези і оформлюють за допомогою слів висновок, результат, наслідок, вставних слів (отже, так), конструкцій наслідку (встановлено, що…; можна легко довести…: це підтверджується існуванням…; вважаємо, що такі умови достатні для…). Наприклад: Не будь-який пошук відповіді на запитання можна зарахувати до проблемних. Якщо в результаті дослідження з’ясується, що аналізоване нами відоме явище підпорядковане вже відомому закону, то поставлене запитання не є проблемним. Отже, до проблемних відносимо монографічні дослідження, які містять поєднання аналізу непізнаного, невідомого з припущенням про можливість дії невідомого з припущенням про можливість дії невідомого закону в певному непізнаному середовищі (С. Гончаренко).

За сферами наукового знання тексти цього стилю поділяють на

ü науково-технічні (містять описи технічних об’єктів, аналіз технологій та ін.),

ü науково-природничі (тексти з біології, хімії, фізики, географії, що подають опис наук про живу і неживу природу) та

ü науково-гуманітарні (тексти з філології, культурології, філософії, історії, що осмислюють феномен культури, людської особистості).

Функціональна класифікація дає змогу виділити такі підстилі наукового стилю:

·                   власне науковий,

·                   науково-навчальний (дидактичний),

·                   науково-технічний (виробничо-технічний),

·                   науково-популярний, науково-інформативний (науково-реферативний),

·                   науково-довідковий (довідково-енциклопедичний),

·                   науково-діловий.

Частина вчених зараховує науково-інформативний та науково-довідковий різновиди до власне наукового підстилю. У межах наукового стилю виокремлюють також науково-публіцистичний та науково-фантастичний підстилі. Кожний підстиль охоплює різні жанри і види текстів (табл. 1.3).

За ступенем узагальнення розрізняють первинні і вторинні жанри.
Жанр (франц. genre – вид, стиль, жанр) – форма організації мовного матеріалу в межах певного стилю мовлення, що історично склалася і характеризується функціонально-смисловою специфікою і стереотипною композиційною структурою.

До первинних наукових текстів, мета яких – передавання первинних наукових відомостей, отриманих у процесі наукових досліджень, належать монографія, дисертація, дипломні, магістерські роботи, наукова стаття, наукова доповідь та ін. До вторинних наукових текстів (їх мета – опис змісту первинних текстів) зараховують конспекти, реферати, анотації, рецензії, тези, науково-технічні огляди, наукові звіти, резюме, протоколи засідань наукових товариств тощо.

За формою жанри наукового мовлення поділяють на великі і малі. До великих жанрів належать дисертації, енциклопедії, монографії, довідники, навчальні посібники, до  малих – наукові статті, реферати, анотації, тези, огляди, рецензії.

Власне науковий (академічний) підстиль. Призначений він для написання первинних і вторинних наукових текстів, що повідомляють наукову інформацію, доводять її новизну. Характерними ознаками власне наукового підстилю є академічність викладу, насиченість термінами, книжність, чіткість визначень, точність, переконливість аргументації, синтаксичних конструкцій, логічна послідовність викладу, лаконічність форми. Тексти цього різновиду адресовані фахівцям відповідного профілю.
У власне науковому стилі пишуть твори таких жанрів:

1) монографію – одноосібно написану книгу, в якій зібрано, систематизовано й узагальнено значну кількість фактичного матеріалу, результати великого наукового дослідження, одержано переконливі висновки;

2) дисертацію – оригінальне самостійне науково завершене дослідження, яке може сприяти розв’язанню певної наукової проблеми (для кандидатської дисертації) або відкриттю нових напрямів у науці (для докторської дисертації);

3) наукову статтю – вид наукових публікацій, де описано кінцеві або проміжні результати дослідження, обґрунтовано способи їх отримання, а також окреслено перспективи наступних напрацювань;

4) курсову роботу – дослідження, що передбачає поглиблення й узагальнення знань із певної фахової чи професійно орієнтованої дисципліни (з окремих розділів або повного навчального курсу), розвиток дослідницьких навичок, спроможності самостійного осмислення наукової проблеми;

5) дипломну роботу – навчально-наукове дослідження, що включає систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних знань із базової фахової навчальної дисципліни та їх застосування для розв’язання конкретних наукових і практичних завдань у відповідній галузі знання. Дипломна робота може бути поглибленою розробкою теми курсової роботи, а також виконувати функції підготовчого етапу до магістерського дослідження;

6) магістерську роботу (магістерську дисертацію) – кваліфікаційну самостійну науково-дослідницьку роботу, що містить сукупність перспективних і актуальних проблем, відображає творчий потенціал дослідника, його вміння інтерпретувати різні концепції і теорії, здатність до творчого осмислення аналізованого матеріалу, рівень володіння професійною мовою у предметній галузі знання. Магістерська робота, виконана на основі ґрунтовного теоретичного дослідження, може становити основу для подальшої роботи над кандидатською дисертацією.

У науковому стилі пишуть твори малих жанрів – реферати, анотації, рецензії, наукові доповіді тощо.

Науково-навчальний підстиль. Ним послуговуються при написанні підручників, навчальних та методичних посібників, практикумів (збірників завдань і вправ), навчальних програм, курсів лекцій, словників, конспектів, методичних рекомендацій, хрестоматій тощо. Наукову інформацію такий підстиль подає аргументовано і доступно для студентів чи учнів. Науково-навчальні тексти характеризуються дидактичною спрямованістю, ілюстраціями, логікою і стрункістю. Відбір матеріалу, зміст і форма навчальної літератури залежать від адресності — для вищої школи, середньої, інших типів шкіл.

Лекції властиві логічна строгість, об’єктивність, послідовність у викладі думки, точність формулювань, використання наукових синтаксичних стандартів, наявність термінологічної й абстрактної лексики, розмаїття стійких словосполучень, певна експресивна забарвленість, використання логічних засобів впливу і переконання.

Основна функція лекції – повідомлення інформації, нового знання. Лекції поділяють за змістом (з природничих, технічних, гуманітарних наук), різновидами усного мовлення (лекція-монолог, лекція-діалог), слухацькою аудиторією (для школярів, студентів, учителів, науковців), присутністю-неприсутністю адресата (слухача) (традиційна лекція, радіо- , телелекція).
У конспекті лекцій пропонують стислий виклад курсу лекцій або окремих розділів навчальної дисципліни. Натомість  навчальна програма визначає зміст, обсяг, порядок вивчення і викладання певної навчальної дисципліни чи її розділу.

У методичних рекомендаціях характеризують питання теми, модуля (розділу) навчальної дисципліни або практичної діяльності. Практикум містить практичні завдання і вправи, спрямовані на формування і розвиток професійних знань, умінь і навичок. Хрестоматія – збірник вибраних творів або уривків із них, які стосуються певної галузі знання.

До спільних ознак підручника і навчального посібника належать: науковість, об’єктивність викладеного матеріалу; відповідність навчальній програмі; наступність і перспективність у процесі розгортання навчального курсу; доступність подання матеріалу. Проте вони відрізняються: підручник містить весь обов’язковий зміст навчального курсу, навчальний посібник доповнює підручник і може розглядати не всі розділи, теми, проблеми, а лише ті, що, на думку автора, потребують особливої уваги.

Навчально-наочний посібник – це навчальне  видання, що містить ілюстративно-наочні матеріали, навчально-методичний посібник – навчальне видання з методики викладання навчальної дисципліни, яке крім викладу навчального матеріалу містить методичні вказівки щодо викладання дисципліни або організації самостійної роботи студентів.

Науково-популярний підстиль. Використовують його для написання статей, есе, наукових праць, інтерв’ю, оглядів наукової інформації. Завдання науково-популярної літератури – в доступній і зрозумілій формі з допомогою різних прийомів активізації уваги читача (яскраві образи, порівняння) ознайомити читача з науковими знаннями.

Наукові положення у таких текстах ілюструють прикладами. Натомість уникають спеціальних умовних позначень, символів, формул, складних схем. Замість вузькоспеціалізованих термінів пропонують загальновживану лексику, подають спрощені визначення. Науково-популярним текстам властиві прості речення, рідше – складні синтаксичні конструкції. Наприклад: Оскільки думка існує в слові, значить, мова є способом існування всякої розумової діяльності. Її виняткову роль в житті й духовному розвитку суспільства розуміли з давніх-давен. Тому й сама мова завжди була предметом наукового інтересу. Так що мовознавство – одна з найдавніших наук (А. Матвієнко).

Отже, науковий стиль – це інформаційний простір функціонування наукових мовленнєвих жанрів. У кожному підстилі і жанрі існує відповідна текстова організація із загальномовними і стильовими нормами.
Основним комунікативним завданням спілкування в науковій сфері є вираження наукових понять та умовиводів. Мислення в цій сфері має узагальнений, абстрагований, логічний характер. Цим обумовлені і такі специфічні ознаки наукового стилю, як абстрагованість, стислість, узагальненість, діалогічність, підкреслена логічність, об’єктивність викладу, ясність, смислова точність, однозначність, інформативна насиченість. Він характеризується також нормативністю мовлення, предметністю, понятійністю, доказовістю, лаконічністю, переконливістю, аргументованістю, стандартизованістю (вибір з певною метою мовних кліше). Ці особливості залежать від жанру, предмета розгляду, адресата.

Абстрагованість і узагальненість наукового стилю створюють шляхом використання іменників абстрактного й узагальненого значення, загальнонаукових термінів, дієслів теперішнього часу в «позачасовому» значенні, зворотних і безособових дієслів, дієслівно-іменних сполучень, неозначено- та безособових речень. Наприклад: проводити дослідження, здійснювати аналіз, піддавати критиці.

Логічність викладу виявляється в послідовності висловлювання, його доказовості й аргументованості, побудові мовлення відповідно до законів логіки із збереженням відношень і зв’язків реальної дійсності. Це досягається завдяки уважному ставленню до цілого тексту, зв’язності думок і зрозумілому композиційному задуму.

Дійовий засіб вираження логічних зв’язків – спеціальні функціонально-синтаксичні засоби, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже та ін.), заперечення (проте, тим часом, але, тоді як, одначе, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до іншої, рубрикацію тексту (перш ніж перейти до…, звернімося до…, розглянемо, зупинимося на…, розглянувши…, перейдемо до…, важливо зупинитися на…, доцільно розглянути…), результат, висновок (отже, все сказане дає змогу зробити висновок, підсумовуючи, зазначимо…).

Засобами логічного зв’язку можуть слугувати займенники, прикметники, дієприкметники (цей, той, такий, названий, указаний та ін.), а також повтори ключових слів у тексті, однорідні члени речення з узагальнювальним словом, вставні слова і словосполучення, що увиразнюють логіку мислення і послідовність викладу, прямий порядок слів у реченні.

Смислових точності та однозначності висловлювань досягають шляхом використання термінів і слів у прямому значенні, уточнень у вигляді виносок, посилань, цитат, прізвищ, цифрових даних, які аргументують наукові положення і підсилюють об’єктивність та достовірність висловленого. Недоречно вжите в науковому тексті слово може призвести до подвійного тлумачення цілого речення.

Один із показників загального мовно-культурного рівня дослідника – правильне і вільне володіння термінами.

Термін (лат. terminus — межа) – слово або словосполучення, що позначає спеціальне поняття певної галузі знання або діяльності.

Цінність терміна в тому, що він несе логічну інформацію великого обсягу. Не можна довільно використовувати в одному тексті різну термінологію. Слід пам’ятати, що кожна галузь науки має притаманну тільки їй термінологічну систему. У науковому тексті без потреби не застосовують професійної лексики.

Професіоналізми – слова та вирази, поширені в певному науковому середовищі. Їх уживають на позначення спеціальних понять певної професії: монітор, файл, принтер, сканер. Як професіоналізми можуть використовуватися слова і сполучення слів, за якими суспільною практикою закріплене певне лексичне значення. До таких назв належать складні одиниці термінологічної лексики (соляна кислота, сірчана кислота, вуглекислий газ).

Професіоналізмами також послуговуються як неофіційними, експресивно забарвленими синонімами до складних або неусталених термінів (оперативка – оперативна нарада, заліковка – залікова книжка). Часто професіоналізмами є загальновживані слова, використані у специфічному значенні, наприклад вікно (між уроками) – зі сфери педагогічної діяльності.

Об’єктивність викладу (різні погляди, відсутність суб’єктивізму, безособовість мовного вираження, зосередженість на предметі) виявляється у зваженому оцінюванні ступеня дослідженості проблеми, шляхів її розв’язання, ефективності певної теорії, рівня завершеності її вивчення, в обґрунтованості результатів, наведенні експериментальних даних тощо. Вказівку на джерело повідомлення (кому конкретно належить певне висловлення) подають з урахуванням вставних слів і словосполучень (на думку, за даними, автор переконаний тощо). Об’єктивність форми досягається також шляхом уникнення вигуків і часток на позначення емоцій і почуттів, емоційно забарвленої лексики й експресивних моделей речень, завдяки переважанню нейтрального порядку слів, відсутності окличної інтонації та обмеженості питальної. Об’єктивність визначає особливості манери розповіді: відмову від 1-ї і 2-ї особи, використання односкладних безособових, неозначено- та означено-особових речень.

Виявом об’єктивності у наукових текстах є також ґрунтовний огляд літературних джерел з наведенням посилань. Ігнорування цієї ознаки може бути розцінено як плагіат.

Логічна послідовність наукової роботи полягає в органічному зв’язку розділів, послідовній конкретизації висловленої думки або тези, її доповненні, поглибленні, що загалом сприяє кращому баченню тексту.

Ясності усного мовлення досягають завдяки чіткій дикції, логічному і фонетичному наголошуванню, правильному інтонуванню, спокійному і ввічливому тону. На письмі ясність виявляється в послідовності викладу матеріалу (відображає логічне розгортання думки), точному називанні, повторі ключових слів, членуванні наукового тексту на абзаци.

Стислість наукового тексту полягає в умінні автора уникати непотрібних повторів, багатослів’я або мовної надмірності.

Хоча науковий текст і монологічний, йому властива спрямованість на адресата. Так дослідник повідомляє про мету дослідження (зупинимося на), кваліфікує свої дії (розглянемо, проілюструємо, наведемо приклад), прагне висловити власне бачення стосовно певної проблеми, подискутувати з фахівцями. Цю ознаку наукового стилю визначають як  діалогічність, виражену у використанні проблемних запитань, цитат, оцінних мовних засобів тощо.

Інформативна насиченість наукового стилю – це ступінь смислової і змістової новизни наукового тексту, що виявляється в авторській концепції, системі авторських оцінок. Цього досягають шляхом доказовості та об’єктивності викладу, насиченості вузькоспеціалізованими і загальнонауковими термінами: Не можна не погодитися, що мовна особистість — це насамперед соціальне явище, вона пов’язана із соціально-культурною сферою суспільства. Водночас не можна ігнорувати, як на нашу думку, в мовній особистості й індивідуально-психологічний аспект, тобто не можна розмежовувати мову і мовлення в мовній особистості, вони обумовлюють одне одного і взаємопов’язані (А. Богуш).

Ступінь інформативності повідомлення залежить від потенційного читача. Підвищення інформативної насиченості за мінімальної витрати мовних засобів свідчить про мовну економію (вилучення мовного елементу (слова, словосполучення) у структурі висловлювання, що не впливає на його загальний зміст).

Отже, науковий стиль, реалізуючись у різних підстилях (власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний, науково-довідковий та ін.) і жанрах (наукова стаття, монографія, дипломна робота, дисертація тощо), активно обслуговує наукову галузь: повідомляє, аргументує, уточнює, конкретизує, оцінює, забезпечує науковий діалог і полілог. Сферою використання наукового стилю є писемне й усне мовлення.

[Уривок із навчального посібника Семеног О. М. Культура наукової української мови. – К. : Академія, 2012  // http://academia-pc.com.ua/page/80}

Метою наукового твору є знайомство читача з результатами досліджень учених у різних галузях знань. Їй підпорядковані і спосіб викладення мате­ріалу, і, відповідно, мовні засоби, що використо­вуються. Ці засоби повинні забезпечувати повне і точне осмислення теми, послідовність і взаємозв’язок думок. Усі міркування автора твору спрямовані на переконливе обґрунтування висновків, результатів, які були досягнуті під час досліджень. Чітка послідовність мислення автора передбачає насамперед логічне, а не емоційно-чуттєве сприйняття наукового твору, тому емоційно-експресивні мовні засоби не є домінуючими в ньому.

Важливою рисою наукової мови є нахил до розгорне­них складних речень з розгалуженою системою різних ви­дів підрядності, відокремлених зворотів (особливо дієприк­метникових та дієприслівникових), вставних і вставлених конструкцій. Синтаксис наукового стилю має яскраво ви­ражений книжний характер, чітко організовану будову ре­чень, без чого неможливо було б висловити складну думку. Велика питома вага тут належить складнопідрядним ре­ченням, зокрема з причиновим та наслідковим зв’язком. Такі речення найбільше відповідають специфіці наукового викладу. 

Особливість наукового стилю визначається частим вживанням термінів, спеціальної лексики, складних речень. Хоча, безперечно, не слід забувати і про лексичне багатство мови, її виражальні можливості і намагатися писати не тільки змістовно, але й цікаво.

Загальновживані слова, терміни, загальнонаукова лексика визначають мовні особливості стилю творів, в яких йдеться про результати досліджень, досягнення вчених. Слова в таких творах вживаються у своїх прямих значеннях, синонімів у наукових працях обмаль. Із зображувальних засобів переважають порів­няння. Вони допомагають скласти об’ємне уявлення про предмет розповіді.

Природно, найбільшу частину інформації викладено із застосуванням саме загальнонаукових та спеціаль­них термінів. Вживають також слова й усталені слово­сполучення, що допомагають послідовно, логічно пов’я­зати між собою окремі частини наукового тексту. Це насамперед: таким чином, однак, крім цього, з іншого боку, в свою чергу, в даному разі, по-перше, описаний вище, наведені результати; на підставі отриманих даних; як показали дослідження.

Особливо необхідно виділити слова, які свідчать про ступінь достовірності (дійсно, зрозуміло, віро­гідно), об’єктивність наведеної інформації (думають, вважають, стверджують, здається, можливо). Ці мовні засоби до того ж надають висловлюванню відносного характеру. А ось абсолютні твердження вимагають від автора найвищого ступеня відповідальності. У науковому стилі розширені функції іменників і прикметників за рахунок дещо звуженого викорис­тання дієслова.

У науковій  літературі поширені безособові, неоз­начено-особові речення, які використовуються для опису фактів, явищ, процесів.  Часто вживають розповідні речення, досить рідко — питальні, а кличні майже не трапляються, оскільки вони емоційно забарвлені.

Види наукового тексту

Анотація. У процесі навчання студент послуговується науко­вою літературою, а деякі види наукових текстів йому доводиться готувати самостійно.

Анотація (лат. аnnоtаtіо — зауваження) — це гранично стисла характеристика друкованих видань щодо їх змісту, форми, призначення. Вона відповідає на питання: про що йдеться в першоджерелі? Іноді в анотації навіть дається критична оцінка наукового твору. Завдяки анотації читач отримує можливість скласти попереднє уявлення про незнайомий друко­ваний твір, відшукати, відібрати необхідну інформа­цію. Саме тому в анотації слід зазначати характер публікації (стаття, монографія, підручник), її будову, актуальність теми, на кого розрахована і який має обсяг. Крім цього, необхідно зазначити, що нового в даному виданні порівняно з іншими на таку ж тему.

Орієнтовна схема анотації:

1. Прізвище, ім’я, по батькові автора.

2.    Назва твору.

3.    Місце видання, видавництво, рік видання.

4.    Обсяг (загальна кількість сторінок,  малюнків, таблиць).

5.    Стислий зміст  (перелік основних положень тексту).

6.    Висновки.

7.    Використана у творі література.

8.    Читацька адреса.

Під час написання анотації досить часто викорис­товують такі слова й словосполучення.

1. Наукову працю присвячено (чому?). У ній розглядається, досліджується, говориться, дається, зазначається, що… Стаття повідомляє (про що?), (кому?); знайомить (кого?), (з ким?), (з чим?); аналізує (що?); дає аналіз (чого?)…

2.          Особлива увага приділяється (чому?). У центрі уваги виявляється (що?). Автор дає огляд (чого?) і робить висновок, що… Представлено дані (про що ?).
Досліджуються маловивчені проблеми (чого ?). Наведені дані засвідчують, що… Автор зупиняється на таких проблемах, як…

3.     Актуальне(а)
           Важливе (а)

Суттєве (а)

4.          Стаття (книга, праця) має наукове значення, робить певний внесок у науку, має науково-популяр­ний характер, розрахована на (кого?) спеціалістів,
широке коло читачів; адресована (кому ?); може бути цікавою, корисною (для кого ?); може бути викорис­тана (для чого?).

Приклади анотацій:

Навчально-тематичний українсько-російсько-латинсько-англійсько-французько-іспанський словник з гістології, цитології та ембріології /М.Х. Абакаров, В.Г. Ковешніков, Ю.Б. Чайковський, — Луганськ: Луганський державний медичний університет, 1996. — 326 с., 113 мал.

Навчально-тематичний багатомовний ілю­стрований словник призначений для студентів-іноземців вищих навчальних медичних закладів, містить 1530 термінів, які підлягають обов’язковому засвоєнню відповідно до програми, підручника та мето­дичних рекомендацій щодо практичних занять з гістології, цитології та ембріології.

Терміни в «Словнику» розташовано за тематичним принципом, і таким чином збережено ситуативність їх засвоєння. Розумінню і запам’ятовуванню термінів сприяють оригінальні ілюстрації (113 мал.), які також мають тлумачне значення.

 

Шевчук С. В. Українське ділове мовлення: Навч. посібник. — К.: Вища шк., 1997. — 271 с.

Посібник містить відомості про стилі сучасної української мови, зокрема про офіційно-діловий. Наведено класифікацію ділових паперів та вимоги до їх складання, зразки оформлення різних видів документів, а також пов’язаний з темою теоретичний матеріал із сучасної української мови. Система вправ і завдань має на меті як набуття студентами навичок складання різних ділових паперів, так і закріплення знань з мови.

Для студентів вищих навчальних закладів, а також для учнів ліцеїв, гімназій, вчителів шкіл. Стане у пригоді працівникам організацій та установ.

 

Оформлення наукового тексту. Бібліографія, цитати, посилання

 

 Науково-писемні тексти мають свої специфічні ознаки.

У писемному мовленні надзвичайно велике значення мають виразність, чіткість літер, акуратність тексту (неохайність написаного свідчить про погану звичку й про неповагу до того, хто читатиме текст). Друкують звичайно чорним кольором середньої жирності по 57 – 60 знаків у рядку, враховуючи проміжки між словами.

Якщо виникає потреба скористатися іншим алфавітом (напр., латинкою), то іноземний текст набирають (вдруковують) або чорною тушшю пишуть (вписують). Поєднання частково надрукованих окремих букв і написаних не допускається.

Розташовувати текст на форматі, тобто стандартному аркуші паперу — у звичному користуванні розрізняють два формати: А 4 (210 х 297) та А 5 (146 х 210) – треба з урахуванням пропорції, естетики співвідношення формату й обсягу тексту. Не варто втискувати в рядок частину фрази, якщо вона може бути перенесена в наступний.

Писати потрібно, залишаючи поля, – цього вимагають і технічні умови, наприклад, підшивання ділових паперів, і традиція зберігати поле для поміток, правок, доповнень, і навіть естетика форматів. Згідно з Державним стандартом (ДСТ), поля повинні бути такими: ліве – 30 мм, праве – 10 мм, верхнє – 20 мм, нижнє – 20 мм.

Друкують звичайно на одному боці стандартного листка білого паперу одного сорту.

Таблиці, малюнки, креслення, схеми, графіки, фотографії у писаному тексті повинні мати розмір стандартного аркуша. Таблиці треба віддрукувати й розграфити. Цифровий матеріал таблиць друкується через 1,5 інтервала, текст головки і боковини можна друкувати через 1 інтервал. Пропуски в таблицях позначаються тире (-). Цифри повинні розташовуватися в колонки одна під одною.

Небажаними у писемному тексті є виправлення і домальовування чорнилом.

Нумерація сторінок іде за порядком від титульного листа до останнього, без пропусків, повторів, літерних доповнень. Таким чином, титульний лист є першою сторінкою (нумерація не ставиться), на наступній сторінці – 2 і т.д. Порядковий номер друкується посередині верхнього поля сторінки.

Списки використаної літератури

у наукових працях оформляються таким чином: порядковий номер у списку ставлять зліва, другий та наступні рядки опису рівняють по першій букві першого рядка опису. Прізвища авторів у заголовку бібліографічного опису можна виділяти розрядкою, великими буквами або підкреслюванням.

Після згадки у тексті відповідної роботи чи після цитати з неї вказують у квадратних дужках номер, під яким ця робота наведена у списку літератури, а при необхідності також номер тому і сторінки: [12]; [13, IV, с.28]. Якщо список не нумерований, то так: (Жовтобрюх М.А., 1995). Прізвища іноземних авторів в тексті роботи звичайно вказують мовою оригіналу. Наводимо зразок оформлення списку літератури (зверніть увагу, як паспортизується журнальна, газетна праці, праця з колективного збірника, багатотомного видання тощо):

 

 Слова можна записувати скорочено з метою економії часу і текстової площі. Але скорочування повинно здійснюватися так, щоб не допустити двозначності чи непорозуміння: скорочуємо або за прийнятими традицією правилами, або усікаємо таку частина слова, без якої слово не перестане бути зрозумілим кожному, хто читатиме текст. Графічні скорочення вимовляються повністю і скорочуються лише на письмі. Такі скорочення (крім стандартних скорочених значень десяткових одиниць виміру: м – метр, мм – міліметр, см – сантиметр, дм – дециметр, г – грам, кг — кілограм, ц – центнер, т — тонна, га -гектар; до речі, одиниці виміру скорочуються тільки після числових назв) пишуться з крапками на місці скорочення, при цьому зберігається написання великих та малих літер і дефісів, як і в повних назвах: півн.-сх. (північно-східний), півд.-зах. (південно-західний) та ін.

До найпоширеніших загальноприйнятих скорочень належать:

акад. – академік,    

 гр. – громадянин,

вид. – видання,     

вид-во – видавництво,       

див. — дивись,

в.о. – виконувач обов’язків,       

 доц. – доцент,

год. – година,    

 зав. – завідувач,

ін. – інші,    

проф. – професор,

ім. – імені,       

п. – пан, пані,

інж. – інженер,  

пп.- панове,

і т. д. – і так далі (і т. п. – калька з російської, в українській мові не вживається), 

р-н – район,

р. – роки,

сек. – секунда,   

і т.ін. – і такс інше,

смт, – селище міського типу, 

  і под. – і подібне,

ст. – станція; сторіччя,    

 м. – місто,

с. — село,     

напр. – наприклад,

т.-том,                                    

 н.е. – нашої ери, (до н.е.),

т-во – товариство,                         

о. – острів; отець,

та ін. – та інші,    

обл. – область,

К. – Київ (у бібліографії),     

    оз. – озеро,

    М. – Москва (у бібліографії),   

    пом. – помічник,

   X. – Харків (у бібліографії), 

    порівн. – порівняй, порівняти.

Слова не скорочуються на літері, яка позначає голосний звук, і на м’якому знакові. Наприклад, слово селянський може бути скорочене: сел., селян., селянськ. При збігу двох однакових приголосних скорочення треба робити після першого приголосного: стін. (стінний) календар, ден. (денна) норма. При збігу двох і більше різних приголосних скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного, залежно від структури слова: власноруч, або власноручн. (власноручний), зовніш. або зовнішн. (зовнішній), але тільки власт. (властивий).

Скорочення імен та по батькові-ініціальне, тому написання типу їв., Андр., Ант., Олекс, неправильні (у рідкісних випадках при наявності відомих однофамільців допускається інше скорочення, наприклад: П.П.Чучка (батько) і Пв. Пв. Чучка (син) – відомі мовознавці, обох називають Павло Павлович. Якщо перед прізвищем є назва наукового ступеня, вченого звання, посади, професії, то після цієї назви пишемо прізвище, а потім ініціали       (проф. Олійник Ї.С.), без таких назв ініціали записуються перед прізвищем       (1. С. Олійник). Цього вимагає й етика. Так само й у публіцистичних матеріалах не бажано писати ім’я після прізвища – в усному мовленні наголос падатиме на ім’я, а це нелогічно, неправильно – не ім’я, а прізвище виділяє з групи подібних (отже, Василь Петренко, а не Петренко Василь). У списках, наприклад, у шкільному журналі, де діє алфавітний принцип, на першому місці пишуть прізвище.

Поштові відправлення (листи, бандеролі) підписують так: прізвище, ім’я та по батькові (у давальному відмінку), вулиця, будинок, квартира, село, район, область, індекс, країна:

Андрюку Петрові Васильовичу

вул. Південна, № 3, кв.1,

с. Плотича,

Збаразький  р-н,

Тернопільська  обл.,

18005,

Україна

 

Щоб уникнути одноманітності, чоловічі прізвища або імена, що відмінюються за II відміною, варто подавати з паралельними закінченнями: Жовтобрюху Михайлові Андрійовичу чи  Карпенкові Юрію Олександровичу.

Дотримання специфічних правил вимагають епіграфи і цитати. Чужі слова, як правило, беруть в лапки. Функцію виокремлення можуть виконувати й інші знаки.

Зміщення епіграфа відносно тексту (написання справа на листку) уже виділяє його, тому епіграфи не беруть у лапки. Якщо вказівка на автора слів наведеного епіграфа додається відразу після останнього слова, то ініціали (або один ініціал – для письменників, а сьогодні вже й в інших випадках) і прізвище записується в дужках, а після них ставиться крапка. Якщо фраза епіграфа закінчувалась знаком питання або знаком оклику, то їх пишуть після останнього слова, автора зазначаємо в дужках, а після дужки все ж ставимо крапку. Якщо ж вказівка на автора подасться з нового рядка – як підпис (а так краще, особливо для епіграфа, що є віршованим текстом), то ініціали й прізвище в дужки не беругься, а після прізвища ставимо крапку.

Цитати можуть, бути у віршованій і в прозовій формі. Віршовані цитати (обсягом в строфу або півстрофи) виносимо на новий рядок, записуємо без лапок, розташовуючи пропорційно на аркуші. Це позбавляє від неточностей у написанні кожного рядка строфи з великої чи з малої літери, що при записуванні суцільним текстом («у втяжку») погрібно враховувати..

Цитати ж із прозових текстів (або окремі слова іншого автора) записуємо як пряму мову, тобто беремо їх у лапки. Щоправда, великі за обсягом цитати теж можна виносити в наступний рядок, але записуємо весь текст, змістивши його вправо відносно основного тексту.

У цитатах потрібно зберігати всі особливості авторського написання, не можна змінювати жодного слова, на місці пропущених слів ставимо у квадратних дужках три крапки. Коли якесь слово потребує пояснення, то вказуємо, що це пояснення наше (напр.: “Він (поет. — М.С.) не йде на компроміс із совістю”). Якщо в цитаті підкреслюємо слово або частину фрази, то після цитати в дужках вказуємо: (підкреслення наше. – М.С); якщо слово виділяємо в друкованому тексті курсивом чи жирним (або прописним) шрифтом, зазначаємо: (виділено нами. – М.С.). Цитату необхідно подавати у властивому їй колориті, у точному значенні, без найменшої видозміни.

РЕФЕРАТ. НАПИСАННЯ РЕФЕРАТУ

 Реферат (лат. reffere — доповідати, повідомля­ти) — це текст, написаний на основі першоджерела з метою викладу його змісту. На відміну від анотації, реферат більш конкретний. У ньому повинна бути відповідь на запитання: що нового можна знайти в даній публікації? Саме таке завдання стоїть перед референтом (тим, хто пише реферат), який повідомляє про основні характеристики, зміст первинного доку­менту. Цим він допомагає читачеві відібрати необхідну для нього літературу. Реферат — документ вторинний, компілятивний, у більшості випадків не може замі­нити першоджерело. Монографічний реферат готують за одним джерелом, оглядовий — за декіль­кома книгами, главами або статтями.

Здебільшого пишуть саме оглядові реферати. Тому перед початком роботи над рефератом треба чітко визначити його тему й основну думку. Це допоможе цілеспрямовано працювати з літературою і водночас складати план майбутнього реферату. Він створюється на підставі плану та зібраного матеріалу. Вважають оптимальним реферат обсягом 10—12 друкованих сторінок. Найчастіше його пишуть своїми словами. Цитати вводять у текст лише тоді, коли вони необхідні для повнішого розкриття теми або якщо вони викли­кають у референта заперечення.

На титульній сторінці реферату необхідно вказати назву установи, де він виконаний; його тему; прізвище, ім’я, по батькові автора і керівника роботи. Список використаної літератури подають наприкінці тексту.

Орієнтовна схема реферату

Вступна частина. 

Опис. Це власне реферативна частина, в якій стисло викладаються відомості про основні теми першо­джерела; зроблено докладний аналіз кількох найваж­ливіших із них; висвітлено позицію автора і думки референта щодо неї.

Заключна частина реферату складається з виснов­ків, узагальнень автора, зауважень референта сто­совно значення статті чи книги, оцінки повноти та своєчасності аналізу зазначених проблем.

Відповідно до наведеної схеми реферату під час його написання можна використовувати такі мовні засоби.

1.  Праця, монографія, стаття поділяється, містить, має назву; в ній розглядається, висловлюється, викладається, узагальнюється (що?); присвячена темі, проблемі, питанню; є узагальненням, переказом, оглядом, описом, аналізом; говориться (про що?); дається оцінка, виклад (чого?).

2.  Висловлено погляди автора (щодо); він зосереджує свою увагу; автор торкається (порушує, повідомляє, сповіщає, зауважує…) таких проблем; є дискусійні положення; обґрунтовується теза; особливу увагу приділено; автор зупиня­ється (зокрема) на таких проблемах (питаннях,
фактах); щодо (стосовно) проблем (фактів, пи­тань) автор; підкреслюється велике значення; наводиться багатий статистичний матеріал; суть
проблеми зводиться до (полягає); вказується на необхідність; наводить на думку; важливо відзна­чити; беручи до уваги; наведені дані свідчать;
окремо розглядаються питання; далі висвітлю­ються проблеми; робота поділяється (має) на; починається з; складається з; закінчується; міс­тить; доведено, що…; автор наводить приклад (цитату, факти, дані); посилається на…; ілюструє.

3. У заключній частині автор пише, робить вис­новок (доходить висновку, підводить до висновку); узагальнюючи сказане; в підсумку можна відзначити; автор переконливо доводить; суть викладеного (згаданого, зазначеного) вище зво­диться до, полягає в тому; критично ставитися; незрозуміло; викликає сумнів; визнає переваги; відзначає недоліки; автор не розкриває змісту; сумнівно, що…

Останні слова і словосполучення дають змогу висловити референтові свою згоду з позицією автора або критичне ставлення до неї, дати їй оцінку.

 

Зразок титульної сторінки реферату

 

 

РЕЦЕНЗІЯ (ВІДГУК)

Рецензія (лат. recensio — розгляд) — це відгук, критичний аналіз та оцінка художнього або наукового твору. Спочатку рецензія відігравала службову роль — інформувала читача про новий друкований твір, звертала увагу на його переваги і недоліки, давала уявлення про його призначення та можливості використання. Поступово рецензія стала самостійним жанром творчої діяльності. Іноді рецензією називають розгорнуту анотацію, в якій розкривається зміст книги, а сам підбір матеріалу стає прихованою оцінкою.

 

 Орієнтовна схема рецензії

1. Предмет аналізу. Автор, назва книги, статті, видання.

2. Вступ. Аргументоване пояснення рецензента, чому саме до цього видання він звертається,  яка проблема в ньому розглядається і наскільки вона актуальна.

3.      Основна частина.  Виклад змісту  (основних положень) рецензованого твору (можливе цитування), позиції автора, розгорнута аргументація оцінок.

4. Заключна частина. Висновки рецензента.

У роботі над рецензією вживають, зокрема, такі словосполучення.

У рецензованій книжці велику цінність стано­вить… У цій книжці автор з нових позицій роз­криває… Достоїнство публікації полягає в тому…

Автор переконливо аргументує свої думки… У книжці відзначається важливість… Автор підкреслює, що … Книжка розрахована на широкий загал і буде цікавою багатьом читачам.   

Саме такі види науково-мовних творів допомагають студенту-медику  навчитися самостійно мислити в процесі пізнання.

 Уникнути помилок у писемному мовленні допоможуть і досконалі знання єдиного орфографічного режиму, якого повинні дотримуватися усі носії мови.

    У повсякденному спілкуванні з пацієнтами, колегами лікар використовує лексичні засоби, характерні для офіційно-ділового, публіцистичного і навіть художнього стилів мовлення. Розмовний і науковий стилі разом з офіційно-діловим є характерними для фахового мовлення лікаря. У розмовному стилі вживають переважно побутову лексику, фразеологізми, вставні слова, вигуки, неповні речення. Науковому ж стилю притаманні повні речення, складні синтаксичні конструкції, терміни, логічність, точність, обгрунтованість викладу.

    Висловитися, порозумітися, поспілкуватися ми можемо повною мірою лише завдяки мові, тобто вона задовольняє одну з найважливіших життєвих потреб людини. „Коли ми говоримо „мова”, – відзначав філолог Я.В.Устенський, – ми думаємо „слова”. Це природно : мова складається із слів…” Мова – засіб спілкування і джерело інформації про світ, про народ, якому вона належить. Наше слово до того ж і розповідь про себе. Слово – форма, одяг наших думок, почуттів, переживань. Що кому болить, той про те й говорить.

     Фахова мова медика – це діалоги фармацевта з покупцем в аптеці або лікаря з хворим у поліклініці чи лікарні, написанння різних довідок, протоколу операцій, історії хвороби чи реферату. Обов’язковим для будь-якої фахової мови є вживання специфічних термінів високого рівня стандартизації, зваженість і точність формулювань, і цілком природно, що саме терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про опанування фахової мови. Однак і загальновживана лексика у фаховій мові зазнає певних змін, окремі слова набувають нових значень або нових відтінків.

     Слово за своїм змістовним багатством, узагальнюваним значенням принципово відрізняється від умовних подразників першої сигнальної системи і є подразником другої сигнальної системи. Діапазон фізичної і психічної дії слова розширюється завдяки тембру, силі голосу, інтонації та швидкості його вимовляння. Напевне, саме тому Гете стверджував, що написане слово не більше, ніж сурогат слова сказаного. Найбільше вражає, запам’ятовується все те, що сприймається на рівні емоцій, почуттів. Необережне слово здатне спричинити задишку, кашель, серцебиття, підвищення артеріального тиску, з’яву холодного поту, відчуття нудоти. Навпаки, слово зважене і своєчасно сказане надає впевненості в успіхові лікування, додає, як-то кажуть, життя до років, а не років до життя.

     Працівників охорони здоров’я сьогодні цікавить реалізація наукового та розмовно-побутового стилів мовлення в повсякденних ситуаціях на роботі, у процесі навчання в медичному закладі або під час написання наукового тексту. Тому в посібнику мову викладено в її практичному, прагматичному аспекті. Інакше кажучи, йдеться переважно про її основну, комунікативну функцію. Для повноцінного спілкування треба мати необхідний словниковий запас і вчитися правильно будувати речення. Тому в книжці пропонуються  не численні правила граматики, а найпоширеніші мовні конструкції. За їх допомогою можна оволодіти навичками автоматичного, підсвідомого словотворення, наголошування слів. У мовній практиці це сприятиме дотриманню усталених літературних норм, чого не гарантують лише знання правил, вміння теоретичного відрізняти нормативні вислови від ненормативних. Узагалі, культура мовлення кожного носія мови залежить від свідомого ставлення до написаного і мовленого слова від того, що називають „відчуттям слова”. А воно показове для особистості художньо обдарованої чи небайдужої до літератури. Можливо, тільки нахил до читання реально сприяє розвиткові „відчуття слова”. Тобто бібліотерапія, про яку йшлося вище, і сприяє одужанню і вчить бути вимогливим до своєї мови. Спеціальна лексика, зрозуміло, не може повністю забезпечити потреби реального спілкування, зокрема, такі типи мовлення, як розповідь (повідомлення про події), опис (словесне зображення предмета), роздум, міркування (доведення або пояснення чогось). Усі вони вимагають від мовця змістовності і точності, послідовності і доречності, багатства і виразності мови. А це означає, що тему виступу або статті слід розкрити з необхідною повнотою, водночас уникнувши всього, що заважає, відволікає від адекватного сприйняття головної думки. Тут у нагоді авторові стане план, що надасть викладу думок послідовності, взаємозв’язку. Враження буде зіпсоване, мети не буде досягнуто, коли лікар уживатиме однотипні речення, часто повторюватиме одні й ті самі слова або мова ряснітиме словами, що не несуть смислового навантаження, стають „паразитами”, „бур’яном”.

       Важливою вимогою до завершеного висловлювання є відповідність теми змісту і стилю мовлення. Слід зауважити при усному мовленні на зовнішні обставини, характер, настрій, стан співрозмовника, аудиторії, стежити за точністю висловлювання власної думки, власного ставлення до предмета обговорення.

        Однією з ознак культури мовлення є доречність. Мовні засоби мають відповідати ситуації спілкування, меті висловлювання. Скажімо, діалектизми і канцеляризми вживаються в художньому стилі для індивідуалізації персонажів. У науковому стилі такі слова недоречні. Так само залежно від ситуації використовують слова звертання : товаришу, пане, шановний Іване Степановичу, колего…

        Нині все більше громадян України починають послуговуватися державною мовою. І тому саме на часі подбати про культуру української мови. А вона вимагає від носія мови свідомого і послідовного дотримання мовних норм. Справедливе твердження : культура мовлення – не тільки показник якості володіння мовою, а й духовне обличчя людини. Мабуть, не буде перебільшенням сказати й таке : сьогодні це обличчя певною мірою втрачено. Найбільш типові помилки, пов’язані з порушенням орфоепічних, орфографічних, граматичних, лексичних норм,  наводять на думку, що значна частина населення володіє не українською мовою, а так званим суржиком.

        Що стосується фахової мови, то спеціалісти виділяють тут помилки двох типів. Одні пов’язані з впливом російської мови, інші – з прагненням будь-якою ціною „заукраїнізувати” українську термінологію.

         В.Скуратівський слушно зауважив, що „одним із суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення – поняття не тільки лінгвістичне, а й психологічне, естетичне та етичне.” Мовленнєвий етикет (ширше – етико-психологічні основи спілкування) становить не підгрунтя, на якому й тільки можливе професійне формування лікаря. Усі його зусилля допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне, фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетактовність, проявлені під час опитуваня. Спілкування лікаря з хворим – це бесіда обпільно зацікавлених людей, мета яких перемогти недугу. Вона вимагає від медика певних зусиль, нервових витрат, щоб залишатися доброзичливим, невимушеним, терпимим. Усе це, в свою чергу, необхідно для подолання в бесіді з пацієнтом цілком природної його тривожності, дратівливості, виснаженості. Майже завжди соматична хвороба супроводжується страхом, переживаннями, очікуваннями, які здатні спричинити стресовий, депресивний стан. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Інтонація може змінити зміст одного і того є слова. Воно може підбадьорити, стати „щитом і бальзамом ран”, і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мовлення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджуватися з його виразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він потім – прискіпливо аналізує, щоб винести вирок : довіряти чи ні.

           Свідченням культури мовлення є також логічний наголос. „Наголос, – писав К.С.Станіславський, – вказівний палець, що відмічає головне у фразі чи тексті! У слові, що виділяється, прихована душа, внутрішня сутність, основні моменти піотексту… Наголос – це любовне або злісне, поважне або презирливе, відкрите або хитре, двозначне, саркастичне виділення наголошеного складу чи слова.”

            Між „що сказати” і „як сказати” не існує альтернативи. І все ж принцип „не зашкодь” вимагає від лікаря бути особливо уважним, обережним у виборі слів, тим більше, коли йдеться про трагічний діагноз і треба зробити вибір : казати правду чи утриматися. Тут рецептів на кожний випадок немає. Не слід висловлювати думки з попереднього діагнозу. Лише остаточний висновок дає підстави для призначень, порад, рекомендацій. Біля ліжка хворого не можна зловживати медичною термінологією. Вона дратує його, примушує нервуватися в очікуванні чогось несподіваного. Є слова-табу, які необхідно виключити із словника медика. Насамперед, це зневажливі, грубі, безцеремонні звертання до колег, пацієнтів, запитання, репліки, коментарі в умовах, коли хворий не може бути відвертим, або коли вони змушують його засоромитися, замкнутися. Стосується це і побутового, професійного жаргону. Скажімо, принизливо людину, що страждає, називати за діагнозом : діабетик, астматик. Слово, поведінка лікаря можуть стати причиною багатьох так званих ятрогенних захворювань. І це тема окремої розмови. А ось комплімент, так само як і висловлене співчуття, не тільки покращує настрій, а й, за ствердженням деяких вчених, навіть подовжує життя.

         Справжній цілитель завжди психотерапевт. І тому, пише професор О.М.Орлов, по-дикунськи виглядає „чорний гумор”, яким бравують іноді медики один перед одним. Маємо на увазі, зокрема, такі висловлювання : „не хвилюйтеся, розтин покаже”, „все ясно, як у морзі”, „спокійний, як пульс небіжчика”, „важко в лікуванні, легко в труні”, „лікар Х. помиляється один раз,…але щодня”. Не припустимо ставити під сумнів, критикувати дії колеги-лікаря, навіть якщо той не зміг допомогти пацієнтові, розчарував його. Іноді хворий розповідає все не так, як було насправді, не зрозумівши логіки дій лікаря, котрий прагнув зробити якнайкраще, але чогось не врахував.

       Повага майбутніх фахівців навчального медичного закладу до людини перевіряється вже на першому курсі, особливо під час практичних занять з анатомії, де досить часто небіжчик стає об’єктом студентських жартів. Для одних це спроба перебороти неприємні відчуття або страх, для інших – вияв юнацького скептицизму, коли немає нічого святого. Ось чому все більше викладачів наполягають на тому, щоб називати труп „фізичним тілом”. Натяк досить прозорий, якщо душа залишила тіло, то це не привід для знущання. Від наруги над небіжчиком один крок до зневаги живої людини. А от гумор, жарти в спілкуванні лікаря з хворими можуть дати навіть лікувальний ефект, коли хворі їх розуміють і підтримують.

        Усе сказане вище хтось, цілком можливо, прокоментує поблажливо : ну кому, мовляв, це не відомо? Але ж істини ніколи не старіють. Вони мають здатність повертатися до нових поколінь людей в усій своїй актуальності, значущості, новизні, ставити в центрі уваги громадської думки. Майже сто років тому письменник і лікар В.Вересаєв зауважив, що в його часи кожен крок медика позначений карбованцем, і дзвін цього карбованця постійно стоїть між лікарем і людиною, що страждає. Певною мірою сказане можна віднести і до нашого сьогодення. Тому і слід завжди думати про „вічні питання”, що стоять між тим, хто надягнув білий халат, і тим, хто звернувся до нього по допомогу.

С.Д. Дешко, Л.М. Гуня, І.І. Добош (Львів, Україна)

Мова та стиль наукових і науково-методичних праць

Мові і стилю наукової чи науково-методичної праці слід приділити дуже серйозну увагу, адже саме мовно-стилістична культура найкраще виявляє загальну культуру її автора.

Монографії, статті, дисертації, підручники (навчальні посібники) для вищої школи мають не просто містити сукупність систематизованих відомостей з тієї чи іншої дисципліни, ці відомості потрібно викласти літературною мовою [1; с. 10-40].

Мова наукової чи навчальної книжки відіграє надзвичайно важливу роль у сприйманні матеріалу. Усі елементи таких праць – композиція, синтаксичні особливості, система термінів, засобів введення у текст інформації – спрямовані на те, щоб передати читачеві певну інформацію, навчити його усвідомлено засвоювати текст, викликати зацікавлення самим процесом навчального читання.

Будь-яке нове поняття, що вводиться, наприклад, у підручник, має подаватися з описом. Саме опис (або визначення) предмета робить текст навчальним [2; с. 50-80].

Істотне місце у композиційно-мовній структурі тексту підручника посідають система доказів та способи аргументації навчального матеріалу.

У процесі вивчення науки, засвоєння її категорійного апарату студент прилучається і до мови цієї науки. Навчальна книжка озброює студента термінологією, формує і закріплює вміння викладати суть основних проблем дисципліни, професійно і грамотно використовувати в своєму мовленні не лише терміни, а й типові для цієї дисципліни мовні звороти.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу. Це відображається в усій системі мовних засобів. Для наукового тексту характерними є смислова завершеність, цілісність, пов’язаність, точність, доречність мовлення.

Для вираження логічних зв’язків існують спеціальні функціонально-синтаксичні засоби, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже і т. ін.), заперечення (проте, але, тоді як, одначе), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, крім того), перехід від однієї думки до іншої (раніше ніж перейти до…, звернімося до…, розглянемо, зупинимось на…, перейдемо до…, варто розглянути…), результат, висновок (отже, значить, як висновок, підсумовуючи, слід сказати…).

Логічність мовлення виявляється також в точності і правильності вживання слів, словосполучень, речень.

Наслідком неохайного ставлення до добору слів є тавтологія (невиправдане повторення спільнокореневих слів) та плеоназм (вживання зайвих слів), використані без певної стилістичної мети (передовий авангард науки, місцевий абориген, свій автопортрет тощо) [3; с. 37-44].

Науковий текст характеризується тим , що його основу становлять лише точні відомості та факти. Це зумовлює і точність їх словесного вияву, і , таким чином, використання спеціальної термінології.

Завдяки спеціальним термінам стає можливим у стислій та економній формі давати розгорнуті визначення і характеристики наукових фактів, понять, процесів, явищ. Треба добре пам’ятати, що науковий термін – це не просто слово, а втілення сутності того чи іншого явища. Отже, добирати наукові терміни і визначення необхідно дуже уважно. Не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, пам’ятаючи, що кожна галузь має свою, притаманну тільки їй термінологічну систему.

До термінів ставляться такі вимоги: а) повинен мати форму, зафіксовану в словнику; б) має вживатися з одним значенням, в) утворюючи похідні форми, слід дотримуватися літературних норм і не робити цього на власний розсуд; г) якщо значення терміна викликає сумніви, слід звернутися до тлумачного словника; д) не вживати в одному тексті і український термін , і його іншомовний відповідник.

Не використовується також замість прийнятих у певній науці термінів професійна лексика, тобто слова та вирази, поширені у науковому чи виробничому середовищі. Професіоналізми – це не позначення наукових понять, а умовні, вищою мірою диференційовані найменування реалій, які використовуються в середовищі вузьких фахівців і зрозумілі лише їм (липовий баланс, заморозити рахунки, живі гроші, закладушка, голяки тощо).

Фразеологія у наукових текстах також специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначити логічні зв’язки між частинами висловлювань (такі, наприклад, стійкі сполучення, як “навести результати”, “як показав аналіз”, “підсумовуючи сказане”, “звідси випливає” і т. ін.), з іншого боку, позначати певні поняття, будучи, по суті, термінами (такі, наприклад, як “струм високої напруги”, “державне право”, “вільна економічна зона” і т. ін.)

.Серед особливостей наукової мови варто відзначити наявність великої кількості іменників із абстрактним значенням, віддієслівних іменників (розгляд, вивчення, створення, застосування, визначення, стимулювання тощо), відсутність експресії. Звідси домінуюча форма оцінки – констатація ознак, притаманних слову, яке визначають. Тому більшість прикметників є тут частинами термінологічних виразів. Так, правильно буде прикметник “наступні” замінити на “такі”, який всюди підкреслює послідовність перерахування особливостей і прикмет.

У наукових текстах широко вживаються дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, рідше – дієслова умовного і майже ніколи – наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що зумовлено необхідністю підкреслити предмет дослідження (наприклад, “У статті розглядаються…”, “Передбачено виділити додаткові кредити…”).

У науковій мові дуже поширені вказівні займенники “цей”, “той”, “такий”. Вони не лише конкретизують предмет, але й визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання (наприклад, “Ці дані служать достатньою підставою для висновку…”).Займенники “щось”, “дещо”, “що-небудь” через неконкретність їх значення в тексті наукових праць не використовують [4; с. 100-150].

У писемній науковій мові часто вживаються вставні слова та словосполучення на позначення ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи інший факт можна подати як достовірний (справді, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовірно); вказати на джерело повідомлення, автора висловленої думки чи якогось виразу (за повідомленням, на думку, на нашу думку).Такий текст виключає емоційно забарвлені слова та вигуки.

Якостями, які визначають культуру наукової мови, є точність, ясність і стислість. Смислова точність – одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації. Недоречно вжите слово може суттєво викривити сенс написаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи іншої фрази, надати всьому тексту небажаної тональності.

На жаль, автори наукових та науково-методичних праць не завжди досягають правильного слововживання: недбало добираючи слова, спотворюють висловлену думку, припускаючись лексичних помилок, позбавляють наукову мову точності та ясності. Часто призводить до помилок незнання синонімічних можливостей слова. Уміле ж використання синонімів робить мовлення багатшим, досконалішим. Добираючи слова з синонімічного ряду, треба враховувати відтінок у значенні, стильову залежність (наприклад, думка – твердження, ідея, задум; застосовувати – використовувати, запроваджувати; реалізація – виконання, здійснення, втілення, проведення; період – етап, епоха, час, пора, вік, проміжок часу). Буває, що точність порушується через синонімію термінів, коли пишуть то “розрідження”, то “вакуум”, то “водяна турбіна”; або в одному випадку “томати”, а в іншому – “помідори.” Отже, термінів-синонімів в одному вислові бути не повинно.

Ще одна необхідна якість наукової мови – її ясність. Ясність – це вміння писати доступно і дохідливо. Особливо багато неясностей виникає там, де автори замість точних кількісних значень використовують слова і словосполучення з невизначеним або занадто узагальненим значенням. Нерідко доступність і дохідливість називають простотою. Простота викладу сприяє тому, що текст читається легко, тобто думки автора сприймаються без ускладнень. Проте не можна ототожнювати простоту і примітивність. Популяризація тут виправдана лише в тих випадках, коли наукова праця призначена для масового читача.

Стислість – третя важлива якість наукової мови. Реалізація цієї якості означає вміння уникнути непотрібних повторів, надмірної деталізації і словесного мотлоху. Тому слова і словосполучення, які не несуть жодного смислового навантаження, повинні бути повністю вилучені з тексту.

Отже, для підготовки якісного рукопису необхідно дотримуватися таких вимог до його мови:

·                    мова підручника (навчального посібника) має бути зрозумілою, чіткою, лаконічною;

·                    мова навчальної книжки має вводити студента у мову науки, виховувати в нього наукове мислення, необхідне для формування його як майбутнього фахівця;

·                    для позначення певних понять і явищ слід вживати усталені назви;

·                    навчальний матеріал має бути викладений науковим стилем сучасної української літературної мови з урахуванням термінів із споріднених галузей науки;

·                    іншомовні слова можна вживати лише тоді, коли немає відповідника у рідній мові [5, с. 10-40].

 

Література:

1.                Українська мова. Енциклопедія, 2000. – 752 с.

2.                Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми: Підручник/ О.О.Селіванова. – Полтава: Довкілля – К., 2008. – 712 с.

3.                Антонечко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо / Б.Д.Антоненко-Давидович; [уклад. Я.Б.Тимошенко]. – К.: Либідь, 1991. – 256 с.

4.                Беляєв О. Культура мовлення вчителя-словесника / О.Беляєв // Дивослово. – 1995. – №1. – С. 37-44.

5.                Коваль А.П. Культура української мови / А.П.Коваль. – К.: Наукова думка, 1964. – 196 с.