Походження та форми релігії

Походження та форми релігії.

 

Релігійно-філософські моделі безсмертя.

 

                                                    

 

1.     Нова концепція смерті у сучасній науці.

 

2.     Моделі безсмертя у східній релігійній думці.

 

3.     Уявлення про участь душі у різних християнських доктринах.

 

 

 

1. Нова концепція смерті у сучасній науці.

 

Реаніматологія – наука про воскресіння (відновлення) душі (тіла). Вчені почали вивчати, що відчуває людина в стані смерті (клінічної). Стало очевидним, що є деякі живі клітини, оскільки під час смерті людина бачила певні видіння, які були розцінені як галюцинації. У 1975р. виходить книга Раймонда Муді “Життя після смерті”, де він зібрав свідчення близько 500 пацієнтів, що побували в стані клінічної смерті. Це викликало шок у науковому світі. Ряд вчених провели власні дослідження, щоб пересвідчитись чи не видає Муді бажане за дійсне. В результаті побачила світ Елізабет Кублеросс “Смерті немає”, де вона доводить, що смерті немає, що людина живе вічно і це не фантазія, не гіпотеза, а науковий факт, який не викликає сумнівів. Чи справді це галюцинації? Зовсім ні, бо вчені мали справу не із поодинокими фактами, які не мають зв’язку, а з потоком образів, що свідчили про не тілесний досвід світосприйняття.

 

Вчені виділяють декілька етапів, які характерні для посмертного досвіду:

 

–       мить смерті, коли душа покидає тіло;

 

–       усвідомлення особистістю своєї фізичної смерті і духовного безсмертя;

 

–       суд совісті, коли перед духовними очима людини проходить все її життя – совість дає чітку оцінку зробленому;

 

–       зустріч із померлими родичами, друзями чи просто незнайомими людьми;

 

–       душа мандрує по тих місцях, де пройшло її життя чи не встигла відвідати, але прагнула все життя;

 

–       зустріч із духовними істотами (темними, коли відчувають неспокій, холод або світлими, які привносять заспокоєння). Один із дослідників писав, що вище зазначені зустрічі можуть тільки ті, хто знає христ-ке віровчення про світ духовних істот.

 

     До цього ми можемо додати, що задовго до означених праць західних вчених, проф. Лука Войно-Ясенецький висловив подібні припущення у праці “Дух, душа і тіло” (1949 р.).

 

 

 

2. Моделі безсмертя у східній релігійній думці.

 

Всі гіпотези мають дві традиції:

 

I. Східна релігійна традиція.

 

II. Християнське вчення про смерть і безсмертя.

 

 Ці концепції є несумісними. Перша бере свій початок в індуїзмі в релігії Вед. Основним є вчення про реінкарнацію (метемпсихоз), яка твердить, що коли людина помирає, то душа її знову відроджується в іншому тілі і так багато разів, доки душа не виправиться від пороків (напр. якщо людина багато і нестримно їла, то після смерті вона відродиться в тілі свині). Сучасні прихильники цього вчення дещо видозмінюють його, одягають у філософські сентенції, гуманізують (напр. Реріхи), приховуючи правду. Так, древні індуси, коли ховали багатія, вбивали його жінку, слуг, худобу. Це робилося згідно їхнього уявлення, що він з часом буде жити на землі знову.

 

Порівняємо слова апостола Павела: “Людям покладено один раз померти, а потім суд” (Євр. 9 : 27).

 

 

 

3. Уявлення про участь душі у різних християнських доктринах.

 

Ми можемо виділити три загальні течії:

 

       1) Ортодоксальна (з грец. букв. – прямо, правильно мислити, православ’я) розроблена у працях перших християнських апологетів і отців Церкви (Василій Великий, Іоан Златоуст, Макарій Великий, Ісаак Сирін). Ця доктрина формувалася у II-XIV ст. Особливість вчення у тому, що зовсім не згадується так зване “чистилище”, яке виникло пізніше у західній церкві як виправдання догмату про надмірні заслуги святих перед Богом, які можна було придбати у вигляді індульгенції (з лат. букв. – «снисхождение»), давши викуп за гріхи церкві. Особливістю вчення східної церкви є митарства – випробування душі в різних гріхах, коли вона возноситься у райські обителі. Нараховується 20 основних митарств.

 

        2) Католицька догма містить вчення.про вище згадане чистилище та індульгенції;

 

        3) Протестантська пов’язана з іменем Мартіна Лютера, Кальвіна і ін. Сформувалась як протест проти вчення католицької церкви і розумілось як повернення до первісного християнства. Вони стверджували, що люди на землі можуть спастись, якщо можуть збагатитися, оскільки багатство, на їхню думку, було даром від Неба.

 

       Найбільш радикальні сектантські гілки (свідки Ієгови) взагалі відкидають існування душі, яка існує після смерті тіла і заперечують, відповідно існування пекла та раю. Рай для них – це вічне земне царство добра, яке саме для них дасть Ієгова.

 

 

Додатковий матеріал

 

Богословські концепції культури

   Останнім часом зріс інтерес до вивчення духовної культури та її ролі в розвитку суспільства. Виникають наукові дослідження з теорії, історії, соціології культури. Водночас помітні намагання відновити культурологічні концепції, які ототожнюють культуру з релігією. При цьому останню інтерпретують як універсальний елемент духовного життя, єдине живильне середовище видатних творінь людського генія і великих суспільних перетворень. Загальний інтерес до проблем культури зумовлений різними причинами. Для релігійних організацій утвердження функціональної залежності між релігією та всім різномаїттям духовного життя суспільства є засобом самоствердження і збереження своїх позицій у сучасному світі. Для зарубіжної культурології, зайнятої пошуком альтернативних теорій, які дають змогу подолати кризу сучасної «масової культури», релігія стає засобом обгрунтування нових культурологічних моделей. Цим пояснюються спроби оновленої інтерпретації поглядів західних соціологів — М. Вебера, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, які намагалися довести незалежність культури від суспільного буття.
    Наявність подібних тенденцій порушує перед наукою невідкладні завдання: показати справжню роль релігії в історії культури, з’ясувати особливості її впливу на духовні процеси і водночас розглянути значення вільнодумства як невід’ємного елемента духовної культури. Сучасні культурологічні концепції умовно поділяють на релігійно-богословські та світські, матеріалістичні.
    В усіх богословських системах релігію розглядають як основоположний елемент духовної культури. Теза англійського етнографа Дж. Фрезера «вся культура — з храму» стала центральною ідеєю релігійної культурології. У сучасному православ’ї, зокрема, набула поширення «єдина філософія культу», яку розробив російський релігійний філософ і богослов П. О. Флоренський (1889—1937). Сутність цієї теорії зводиться до положення: вся культура постає з релігійного культу. Культ визначає естетичну спрямованість, пізнавальне значення й виховну роль усіх без винятку духовних цінностей. П. О. Флоренський доходить висновку про культ як основу духовної культури, внутрішній імпульс її розвитку.
    Православні богослови вбачають у явищах культури лише релігійний зміст, який постійно нашаровується і деформується внаслідок світського впливу. На підставі цього вони твердять, що духовний розвиток, виходячи за межі релігії, неминуче породжує кризу культури.
    Останнім часом у багатьох богословських дисертаціях, наукових розвідках, публікаціях акцентується увага на історичній ролі православ’я у становленні й розвитку духовної культури Київської Русі. Для теоретичного обгрунтування конструктивної ролі церкви на всіх етапах людської цивілізації православні богослови висувають свої концепції подій світової і вітчизняної історії. При їх тлумаченні їхні зусилля зосереджуються на з’ясуванні політичних, економічних і соціальних аспектів діяльності церкви з тим, щоб активніше включити християнство в суспільну історію і культуру.
    Таке саме прагнення характерне для сучасних католицьких і протестантських концепцій культури. У прийнятій Другим Вати-канським собором (1962—1965) пастирській конституції зазначається, що християнське віровчення не лише оновлює духовну культуру, а й надприродним чином одухотворює її зсередини, очищає та звеличує її. Культура, згідно з цією конституцією, є наслідком божественного одкровення, яке зростило життєдайні пагони в людському серці. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей. Лише в Богові (і через Бога), згідно з нею, слід вбачати джерела виникнення і розвитку культури.
    Активно розробляється ісламська культурологія, де вирішальна роль у розвиткові науки, культури, етичних учень належить Коранові. В 1980 р. іслам проголошений «цивілізаторською» релігією. Згідно з твердженнями богословів, будівництвом арабських міст як місць поклоніння і центрів науки, культури, розвитком знань сучасний світ зобов’язаний ісламові.
    Отже, всі богословські концепції, якою б мірою вони не відрізнялися, вважають релігію єдиною основою, на якій могла виникнути духовна культура й досягти найвищих вершин. Лише завдяки релігії наука, мораль, живопис, архітектура набули повноцінного розвитку, стали вираженням людської активності й моральної відповідальності. Людська ж діяльність, не одухотворена світлом божественного розуму, стає, за твердженням богословів, головною причиною занепаду духовного життя і гальмом духовного прогресу.
    Оцінюючи ці основоположні принципи релігійного трактування проблем культури, слід передусім з’ясувати роль релігії, релігійних організацій та ідеологів у розвитку духовної культури в усій її складності й суперечливості. Ніхто не заперечує нині загальновідомі факти, які свідчать про вагому роль церков, монастирів, релігійних діячів у розвитку духовної культури, поширенні писемності й освіти, музичного й образотворчого мистецтва.
    Слід зауважити, що кожний новий етап у розвитку релігій, пов’язаний зі зміною попередніх вірувань, свідчить про кризу суспільних порядків та історичну необхідність соціальних зрушень. Так, запровадження християнства на Русі було викликане потребами релігійного освячення феодальних відносин. Нова суспільна структура вимагала нового ідеологічного забезпечення. Православ’я на Русі сприяло зміцненню прогресивних, порівняно з родоплемінними, феодальних відносин, брало під свій захист моногамну сім’ю, засуджувало існуючі раніше звичаї кровної помсти, сприяло розвиткові писемності, літератури, мистецтва, архітектури, широкому проникненні!) та освоєнню передової на той час візантійської культури.
    Позитивна роль церкви, монастирів, релігійних діячів у розвитку духовної культури не означає, що релігія є визначальною умовою і головною причиною розвитку духовної культури в усій її багатогранності. Православ’я з розвитком феодальних відносин, утвердженням авторитарної централізованої влади багато в чому стало гальмом соціального і культурного прогресу. Не випадковими були намагання російських релігійних мислителів В. Соловйова, М. Бердяева та інших модернізувати православ’я, ідеологічно переорієнтувати його на збереження та виконання ним своєї доктринальної ролі.
    Прогрес науки, філософської думки, мистецтва, літератури, моралі є наслідком задоволення суспільних потреб, обумовлених виробництвом матеріальних благ і відносинами, що складаються в процесі виробництва.
    Нові уявлення та ідеї виникають як відображення матеріального життя суспільства. Саме спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі.
    Не свідомість людей визначає їх буття, а суспільне буття визначає їх свідомість. Отже, не релігія була основою й причиною виникнення, становлення та розвитку культури, а вона сама, як і всі інші явища духовного порядку, виникла, еволюціонувала й поширилася під впливом соціально-економічних процесів і суспільних потреб. Безумовно, релігія впливала на суспільне життя. Вона неоднаково впливала на розвиток культури — гальмувала або сприяла її розвиткові.

Місце релігії у духовній культурі

   Для правильного розуміння ролі релігії у системі духовної культури необхідно з’ясувати сутність духовної культури.
    Культура — це специфічний спосіб активної творчої діяльності людини щодо освоєння оточуючої дійсності, діяльності, спрямованої на створення суспільно значущих матеріальних і духовних цінностей. Розрізняють матеріальну та духовну культури.
    Матеріальна культура охоплює широку сферу матеріального виробництва — знаряддя й засоби виробництва, техніку, технологію, інформатику, комп’ютеризацію, засоби споживання, розподіл матеріальних благ.
    Духовна культура містить усі форми суспільної свідомості: науку, філософію, мораль, релігію, політику, право, мистецтво, міфологію, знання. Загалом — це реалізація сутнісних сил людини. Вони відіграють величезну роль в освоєнні й перетворенні природної та соціальної дійсності.
    Отже, культура пов’язана з людською працею над задоволенням зростаючих потреб, з постійним розвитком людських сил і здібностей, що втілюються в предметах творчої праці, з усією сукупністю цінностей, які є опредмеченим результатом творчої діяльності.
    Таким чином, у культурі немає нічого божественного чи надприродного, її розвиток зумовлений не релігією і не свідомістю, а творчою працею. Релігія є продуктом діяльності широких верств населення, які в процесі суспільної практики за певних історичних умов створили систему ілюзорної компенсації неповноцінності свого буття. Згодом цей результат стихійної творчості мас через діяльність богословів трансформується певною мірою у струнке віровчення.
    Релігія — це передусім система духовної діяльності людей, її специфіка визначається спрямованістю цієї діяльності на ілюзорний об’єкт поклоніння, на надприродні сили. Саме фантастичні сили й істоти стають у віруючої людини предметом її мислення, почуттів і вольових процесів. При цьому релігійні вірування впливають на поведінку людей, реалізуються практично в їхніх культових діях.
    За Марксом, релігія є загальною теорією цього світу, його енциклопедичним компендіумом, логікою в популярній формі, спіритуалістичним питанням його честі, ентузіазмом, моральною санкцією, його теоретичною компенсацією, всезагальною підставою для втіхи й виправдання. Як свідчать сучасні релігієзнавці, релігійний комплекс містить 60—65 відсотків світських питань. Проблеми науки, філософії, моралі, права, мистецтва розглядаються крізь призму релігії, що й робить релігію досить стійким елементом духовної культури.
    Будь-яка культура в основному має дві сторони, чи два елементи: репродуктивний, тобто просте відтворення культурних цінностей, копіювання вже досягнутого, й продуктивний — творчий елемент, який передбачає створення чогось нового, прогресивнішого.
    Релігія пов’язана з репродуктивним елементом культури. Релігійні уявлення та обряди за своєю сутністю вельми консервативні й чинять опір будь-яким змінам. Останнє пояснюється тим, що релігія претендує на абсолютну істину, декларує вічність своїх догматів. Догматичність релігії підтримується й закріплюється церквою, яка вимагає від віруючих суворого підпорядкування її канонам. Релігійний культ, у свою чергу, виробляє у віруючих певні стереотипи свідомості й поведінки. Інакше кажучи, копіюються, повторюються, відтворюються стереотипні духовні цінності.
    У будь-яких суспільно-економічних формаціях релігія стає важливим засобом освячення існуючих соціальних порядків. З цією метою вона активно використовується державою, панівними верствами. В класових суспільствах релігія є не лише важливою складовою духовної культури, а й може стати її домінантою. У цьому разі в системі цінностей духовної культури релігійні цінності посідають провідні, головні позиції, і це накладає відбиток на всю культуру й суспільну свідомість у цілому (філософію, мистецтво, мораль). Так було, наприклад, в епоху середньовіччя.
    Проте домінуюча роль християнства в культурі цієї доби аж ніяк не свідчить, що тогочасна духовна культура зводилася лише до церковної, релігійної культури. Культурологічні дослідження свідчать, що крім офіційної християнської культури в середні віки у Західній Європі й на Русі існувала і народна культура. Ця культура суттєво відрізнялася від церковної культури, а в деяких проявах була навіть ворожою християнству. Такою, наприклад, була так звана сміхова культура середньовіччя. Вона мала обрядово-видовищну форму й містила святковості карнавального типу в Західній Європі, дійства скоморохів на Русі. Ця культура була притаманна соціальним низам. У ній висміювались і пародіюва-лись існуючі соціальні порядки, релігійні норми, церковні канони та обряди.
    Важливо з’ясувати вплив релігії на розвиток культури в цілому. Одним з головних критеріїв оцінки такого значення є характер впливу релігійного комплексу на людську особистість. Чи сприяла релігія впродовж тривалої історії розвитку особистості, збагаченню її знань, удосконаленню вмінь і здібностей, розширенню та піднесенню духовних потреб й інтересів людини? З наукових позицій відповідь на це запитання буде негативною. Однак це потребує додаткових пояснень.
    Досліджуючи вплив релігії на духовну культуру, слід розрізняти ядро релігії та її складові елементи.
    Ядро релігії — це віра в надприродне, яка в нових поколіннях відтворюється копіюванням, повторюванням. Проте функціонування релігії в суспільстві містить і діяльність церкви у сферах нерелігійних: освіті, філософії, мистецтві тощо. Богослови твердять, що релігія в добу середньовіччя сприяла збереженню писемності, мистецтва, філософії, що монастирі тоді були головними центрами духовної культури. Однак йдеться по суті про нерелі-гійні функції церкви. Внаслідок хрещення Русі православні богослови висунули тезу, за якою прийняття християнства є основою розвитку писемності, поширення візантійської культури. Проте слід врахувати, що християнство на Русі — це чужа релігія, духовне закабаления корінного населення. На перший план воно висунуло ідею людського страждання й проголосило останнє вищою моральною цінністю для людини. Християнство виступило проти людського розуму як головного джерела істини, насаджувало сліпу віру й містику. Вважати це кроком уперед у розвитку культури — досить проблематично, більше того, неправильно. Якщо ж прийняти богословську тезу, що християнство принесло на Русь культуру й освіту, то слід припустити, що наші предки не мали й дохристиянської культури.
    Вельми складна проблема — вплив релігії на розвиток мистецтва, який дуже суперечливий. Відомо, що іслам істотно загальмував розвиток образотворчого мистецтва, забороняючи зображати людину. Православ’я не сприяло розвиткові скульптури та художньої самодіяльності. Мистецтво тривалий час розвивалося у зв’язку з релігійними потребами.
    Важливе місце в пошуках сучасної культурологічної думки належить феноменові «культурного поля», в якому діє людина.
    Культурне поле формується певною мірою як надприродне середовище, в якому реалізується життєдіяльність людини. Культура тут виконує функцію середньої ланки в системі зв’язку людини та природи, тобто утворюється система «природа — культура — людина». Це істотний зв’язок, оскільки через нього опосередковано виражається єдність природи і людини.
    Ідея надприродного в релігії має зовсім інше значення. Вона виражає зв’язок релігійної особи з надприродною потойбічною силою. Однак ця ідея має свої витоки в культурі, оскільки вона могла виникнути і розвинутися лише в лоні цього «інобуття» природи. Така ідея є не що інше, як самоусвідомлення культури людини. В різних релігійних системах ідея надприродного, тобто Бога, виконує функцію зв’язку між природою і людиною, суспільством і людиною, між людьми. В цьому розумінні поняття «Бог» рівнозначне поняттю «культура», релігія ж розглядається як одна з форм духовно-практичного освоєння світу. Такий підхід дає змогу з’ясувати взаємозв’язок релігії і культури.
    Оскільки культура містить окрім культового (релігійного) і некультовий зміст, то співвідношення між культурою та релігією слід розуміти як співвідношення між цілим і його частиною. Якщо розглядати релігійний культ як самостійно цілісне явище, що незалежне від культури, то правомірно допустити реальність некультурного, тобто існування такого явища, яке не пов’язане з природою. Однак це практично неможливо, бо сам факт допуску в думці уяви про надприродний, потойбічний світ є процес інтелектуальний, суто людський, тобто культурний акт. Тому культура є основою релігії, культу, а не навпаки.
    Об’єктом релігійної віри та поклоніння можуть бути лише явища культури. Людина обожнює не природу взагалі, а лише ту її частину, яка міститься у процесі її особистої життєдіяльності, тобто лише окремі явища свого культурного простору. Це стосується і суспільного життя людини. Об’єктом поклоніння є не Бог, а лише ідея Бога. Різноманітні уявлення про надприродне в релігії завжди матеріалізовані у символах, скульптурах, іконах, піснях, молитвах, образах тощо. Все це форми культури. Християнин у своїй вірі має справу не з реальною істотою, а лише з уявою про Бога. В Євангелії він читає не слово самого Христа, а лише розповіді євангелістів про вчення Ісуса Христа. Отже, ідея Бога, що виникла у свідомості людей, існує як дійсно людська ідея, що виражена в культурній формі.
    В культі релігійна людина має справу суто лише з культурним «двійником», символом природних і суспільних явищ. Отже, релігія вторинна, похідний чинник еволюції культури. Поряд з іншими формами культури релігії належить одне з важливих місць у духовному житті суспільства.

 

 

 §1. Типи і класифікація сучасних релігій

   Нині у світі існує кілька десятків оригінальних, самостійних великих релігій. Головними з них є християнство, іслам, іудаїзм, буддизм, даосизм, індуїзм. Кожна з цих релігій в різних формах і під різними найменуваннями присвячена служінню єдиному всемогутньому і всюдисущому Богу. Внутрішні розбіжності у межах тієї чи іншої релігії визначають їх напрями, або течії. Християнство має три основні течії: православ’я, католицизм та протестантизм. В ісламі, наприклад, існують два головних напрями — сунізм і шиїзм; у буддизмі — хінаяна і махаяна. Крім головних, існує багато внутрішніх течій. Так, християнами вважають себе і католики, і православні, і лютерани, і баптисти, і мормони, й інокентіївці та ін.
    Церкви — це течії, які більшою чи меншою мірою виокремились у самостійні релігії і спираються на певну історичну основу. У християнстві основними церквами є католицька, православна, лютеранська, англіканська, кальвіністська. В іноземній літературі їх називають ще деномінаціями (віросповіданнями). До них, крім церков, відносять і релігійні конфесії, що склались порівняно недавно: адвентизм, баптизм, п’ятидесятництво тощо.
    Секти, або розколи — це нові утворення всередині церкви, які виникли внаслідок відокремлення від основної церкви. До сект належать баптисти, єговісти, п ятидесятники та ін.; до розколів — старокатолики, старообрядницькі розколи, ста-ропольська церква та ін.
    Усередині кожної церкви і віросповідання можуть існувати ще відмінні одна від одної школи, які церковна ортодоксія визнає як припустимі. Наприклад, в ісламі існують чотири школи тлумачення його віровчення: ханбалістська, ханфітська, маликітська та мафіїтська.
    У межах певної церкви можуть існувати спеціальні ордени для виконання окремих цільових завдань тієї чи іншої релігії. Такими орденами в католицькій церкві є єзуїти, августіанці, домінікани, василіани та ін., в ісламі — ахмадія, синусія та ін.
    В історії релігієзнавства відомо чимало спроб здійснити класифікацію релігійних вірувань, охопити єдиною схемою всі існуючі релігії. На наш погляд, доцільно класифікувати всі відомі в світі релігії за етнічною (від грец. «етнос» — народ тієї чи іншої місцевості) ознакою та рівнем розвитку.
    За етнічною ознакою релігії поділяються на:
   
    I. Родоплемінні. Дійшли до нашого часу з епохи первісного ладу, існують серед народів, які донині зберігають елементи родового й племінного способу життя. Поширені переважно серед аборигенів Африки (анімізм, фетишизм, магія, культ предків — звичайно в політичній літературі об’єднуються під загальною назвою анімізм (явище), анімісти (віруючі); аборигенів Америки і Австралії (тотемізм); серед народів Півночі (шаманство).
   
    II. Національні. Це релігії, замкнені національною ознакою, існують лише серед певного народу. До національних релігій належать іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, сикхізм, даосизм, парсизм.
   
    III. Світові. Поширені серед різних народів і націй сучасності. В наш час їх існує три — християнство, іслам, буддизм.
    За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:
    I. Ранні форми релігії. Релігії, породжені первісним ладом: анімізм, фетишизм, магія, тотемізм, культ предків.
    II. Політеїстичні. До них належать майже всі національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму) і світова релігія —буддизм.
    III. Монотеїстичні. Таких релігій нині чотири. Дві з них —християнство, іслам — світові релігії, дві — іудаїзм і сикхізм —національні релігії.
   
    До окремої групи належать синкретичні форми релігії, що утворилися внаслідок зрощення, злиття різних етнічних і світових релігій. Серед них: афрохристиянські релігії (церква херувімів і серафимів та ін.); ісламо-християнські секти (алавіти, деякі відгалуження ісмаїлітів); буд до -китайські секти (дзен-буддизм, хао-хао тощо); іудео-християнські релігії (мормони).
    Сьогодні, в період глибокої кризи релігії у глобальному масштабі, на руїнах старих церков і сект виникають нові, нетрадиційні, форми релігії. їх дуже багато, серед них є одноденки і такі, що вже усталилися. До нетрадиційних форм релігії можна віднести церкву Муна (мунізм), церкву Антихриста, церкву Сатани, церкву свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом карате і дзюдо. Прихильники цих течій є і в нашому суспільстві серед певних груп і прошарків молоді, а також інтелігенції, переважно технічної.

§1. Наука та релігія.

   У процесі історії взаємозв’язки науки і релігії характеризувалися як гострими, нерідко трагічними конфліктами, так і спробами примирити науку й релігію. Конфлікти вибухали тоді, коли релігія намагалася привласнити монопольне право визначати все духовне життя суспільства, бути вищим арбітром істини в поглядах на світ. У боротьбі з теологією наука завоювала собі право на незалежне від релігії існування. Відбулося розмежування сфер релігійної віри і наукового пізнання — наука, пізнаючи навколишній світ, використовує власні методи і відповідно до принципів наукового мислення пояснює його на основі внутрішніх закономірностей розвитку. Релігія зосередила свою увагу на так званих граничних питаннях людського буття, зокрема на питаннях про походження людини, сенсу і цінності життя, безсмертя душі, її існуванні в потойбічному світі тощо. Головним методом вирішення цих питань у теології є релігійна віра.
    Питання про те, що знаходиться в центрі Всесвіту — Земля чи Сонце — більше не є предметом дискусій між наукою та релігією. Будова і закономірності розвитку Всесвіту знаходяться повністю в компетенції науки. Здобуті наукою знання про навколишній світ не розглядаються як абсолютні. В процесі пізнання вони уточнюються і поглиблюються. Але релігія й нині претендує на абсолютну істину у розв’язанні таких питань, як походження світу, людини, сенсу і цінності її життя. Зберігаються розбіжності між наукою і релігією у поглядах на істину. їх суттєві ознаки такі:
   
    I. Як наука, так і релігія пропонують людині певний вибір положень, кожне з яких видається за істинне. Водночас вихідний пункт і обгрунтування істин науки і релігії різні. Науковий світогляд, пропонуючи як істинні, наприклад, твердження про те, що Всесвіт нескінченний у просторі й часі, що причиною грому є електричні розряди, а грипу — віруси тощо, виходить із реальної дійсності та міри проникнення у цю дійсність.
    Коли ж релігія пропонує на віру, наприклад, те, що існує потойбічне життя, що Ісус Христос своєю кров’ю сплатив Богові за наші гріхи та забезпечив нам райське життя на небі, що згодом настане Армагеддон і т.п., — для ствердження цього вона посилається на тексти священних книг: Біблію, Коран, Зенд-Авесту, Веди, Трипітаки тощо.
   
    II. Вивчаючи дійсність, наука формує свої положення у вигляді гіпотез, теорій і законів. Релігія ж формує свої положення у вигляді «абсолютних істин». Зміна догм веде до зміни релігій: вклоняєшся іконі — ти православний, перестав вклонятися іконі — ти протестант. Хрестишся трьома пальцями —православний, двома — старообрядець, п’ятьма — католик.
    III. Істинність наукових положень підтверджується чуттєвим сприйняттям, раціональним аналізом, перевіркою на практиці. Жодна з релігій не витримує такої перевірки, її основні положення сприймаються на віру.
    IV. Наукові положення сприймаються і засвоюються людиною завдяки їх переконливості, доказовості, доступності для вивчення, перевірки на практиці. Релігійні вірування прищеплюються людині навіюванням і самонавіюванням. У дитинстві релігії навчають батьки, а в подальшому житті стереотипи, що склалися, підтримуються у віруючого релігійними проповідниками, спілкуванням з одновірцями. Читання молитов, діяльна участь у релігійному житті громади є активною формою самонавіювання релігійних вірувань. Отже, віруючий в оточенні мусульман і сам стає мусульманином, серед християн — християнином, серед буддистів — буддистом. Бурхливий розвиток наукових знань, величезні здобутки науково-технічного прогресу поступово формують нове ставлення до навколишнього світу, новий тип культури і розуміння пізнавальних можливостей людини, яке, за влучним висловом Аапласа, не потребує гіпотези про Бога. В минулому релігія посиланнями на Бога довела пояснення людині тих явищ, яких вона не розуміла і пояснити не могла. Релігійна віра, як говорили філософи, компенсувала людині незнання. Нині ситуація цілком змінилась. Наукове пізнання навколишнього світу не залежить від релігії.

§2. Співвідношення наукових знань і релігії.

   Роль науки як засобу пізнання істотно зросла в XX ст. і продовжує зростати. Саме науці людство зобов’язане величезним приростом знань про навколишній світ, проникненням у таємниці макро- і мікросвіту. Здобуті знання істотно розширили горизонти бачення людиною природи і творчого її освоєння. Проте зростання знань про навколишній світ не привело до автоматичного відмирання релігії, як це вважалося з точки зору просвітництва. Взаємодія науки та релігії виявилась значно складнішою. Розвиток науки пов’язаний не тільки з досягненнями, а й з втратами. Успішне вирішення одних проблем породжувало інші, часто драматичні, проблеми. В наш час зростає попит не тільки на наукові знання, а й на моральну оцінку цих знань, особливо діяльності людини в сфері економіки, нових технологій, політики. Людство зіткнулось з гострими екологічними проблемами. В такій ситуації релігія виступає як критичний чинник щодо матеріально-технічної бази сучасної цивілізації, яка досить швидко розвивається. Триває діалог науки і релігії з глобальних проблем сучасності, обговорюється майбутнє людської цивілізації.
    У сучасну епоху в теології здійснюється переосмислення взаємин науки та релігії, співвідношення наукових знань і релігійної віри. Богослови висловлюють різні точки зору з цього приводу.
    Найбільш поширеними є богословські погляди на сутність конфліктів між наукою та релігією.
   
    І. Деякі богослови вважають, що конфлікт спричинила сама церква. Протистояння науки і релігії, на їх думку, зумовлене нерозумінням Святого Письма, в якому Бог чітко наказав людині панувати над світом і цим самим зобов’язав її займатися наукою, пізнавати світ. Без допомоги наукових знань неможливо виконати настанови Творця. Англійський фізик і протестантський богослов А. Хайард вважає, що самі служителі церкви часто спростовували наукові теорії як не сумісні з Біблією, навіть не ознайомившись з ними. Вони, на думку А. Хайарда, виступаючи проти науки, вважали, що захищають Біблію і віру, а насправді вони захищали власну, часто невірну інтерпретацію Біблії і формували в людей хибну думку, що християнство суперечить науковим знанням.
   
    II. Найпоширеніша серед богословів точка зору, що винуватці конфлікту — і наука, і релігія. На думку німецьких католицьких богословів Е. Фера і О. Шпюльбека, австрій ського протестантського богослова Н. Янга, причина конфліктів між наукою і релігією полягає в тому, що вчені та богослови
    переходили межі своїх досліджень і вторгались у сфери, де вони неспроможні висловити компетентних думок. Теологи вимагали від учених, щоб результати їх досліджень узгоджувались з релігій ними догмами, а вчені спростовували ці домагання і твердили, що їх наукові досягнення підтверджують хибність релігійного світорозуміння та уяви про Бога. Наслідки такого протиборства, на думку богословів, виявилися плачевними для церкви. Вчені, вивчаючи закономірності природи, тепер не звертаються за допомогою до релігії і не беруть на себе моральної відповідальності за соціальні наслідки своїх наукових відкриттів. Церква могла б стати «моральним арбітром» у запровадженні нових технологій у виробництво.
    Без примирення науки і релігії цього досягти неможливо.
   
    III. Окремі богослови висувають ідею про можливість доповнення релігією і наукою одна одної. Вони виходять з того, що кожному явищу властиві сутність і значення, їх наукова інтерпретація грунтується на принципі причинності, а релігій на — на переконанні. Звичайно, вчений, на думку богословів, може виявити і з’ясувати сутність окремих явищ чи предметів, але розкрити сутності світу як цілісної системи, він не може. Тому
    наука не може вказати людині життєвих орієнтирів, визначити мету її існування. Релігія допомагає осягнути повну істину на основі зміни, вдосконалення самої людини, допомагаючи їй зрозу міти сенс і цінність життя. Можна вважати, твердить американський філософ X. Ролстон, що «наука шукає знання, а релігія —мудрість. Вони не виключають одна одну, а частково доповнюють, наука пояснює і інформує, а релігія відкриває і реформує». Оскільки людське життя не поділене на сепаратні частини і переживається як цілісна, взаємозв’язана система, тому наука і релігія, на думку
    богословів, можуть доповнювати одна одну.
   
    IV. Іноді богослови намагаються ототожнювати науку та релігію. Основою такого підходу є теза, що наука і релігія, пізнаючи навколишній світ, користуються понятійними конструкція ми, які є продуктом мислення. Наприклад, фізики користуються поняттям «нейтрино», за допомогою якого описуються властивості та фізичні процеси, які неможливо з’ясувати за допомогою класичної фізики. Те ж саме можна сказати і про теологічне визначення Божественної Трійці. На думку американських теологів Г. Гріна і К. Петерса, поняття «Трійця» так само є понятійною конструкцією, характеристики якої не можуть бути описані в класичних термінах. Безпосереднє спостереження того чи іншого явища, неможливість його зображення зовсім не означає, що дане явище не існує. Заперечувати існування Бога лише на тій підставі, що він не видимий, не більш логічне, вважають богослови, ніж заперечувати існування елементарної частки «нейтрино» по тій же причині. Наука і релігія, на їх думку, тотожні.
    Богослови впродовж століть, особливо сьогодні, у добу науково-технічного прогресу, намагаються примирити релігійну віру та людський розум, науку й релігію. При цьому вони намагаються зберегти недоторканими основні релігійні догми.
   
    Форми примирення богословами науки і релігії.
    I. У минулому й нині богослови намагаються принизити розум і звеличити віру, релігію. Вони проголошують розум
    причиною першого гріха у світі і причиною втрати райського блаженства. За біблійною легендою, перші люди, Адам і Єва, жили
    з насолодою в раю доти, доки з намови диявола не побажали «скуштувати плодів пізнання». Біблія стверджує; «Мудрість світу
    цього є безумством перед Богом». Блаженний Августин, християнський богослов IV ст., вважав, що розум вартий поваги лише у
    тому разі, якщо він слухняно прямує за релігійною вірою. «Щоб твердо знати, треба спочатку повірити», — повторював він.
    Отже, однією з форм розв’язання конфлікту між вірою, релігією і розумом, наукою богослови вважають незаперечне визнання, в тому числі науковцями, примату, первісності віри перед знаннями й практичним досвідом.
    II. З розвитком культурного прогресу вагомішими ставали успіхи розуму та науки в поясненні дійсності. Це розуміли й богослови. Вони висунули ідею «гармонізації» розуму, науки з релігією: «Гармонія між наукою і релігією настає тоді, — стверджував Фома Аквінський, — коли розум
    не втручається у богослов’я, коли він шукає засобів виправдання віри в Бога».
    Відповідно до такої «гармонії» в епоху Відродження сформувалася теорія так званої двоїстої істини, за якою і утворилися істина віри й істина розуму. Внаслідок цієї теорії істинним, з погляду віри, є положення про те, що Христос помер і сам себе воскресив; що існує Бог, але він у трьох особах. З погляду ж розуму це виглядає неприйнятним. То й що? Хай розум цього і не сприймає, але залишить все це у недоторканому стані релігійній вірі.
    Теорія двоїстої істини відіграла прогресивну роль, оскільки припускала існування науки за неподільного панування релігії та церкви.
    ІII. Богослови посилаються на труднощі процесу пізнання і неоднозначність наслідків науково-технічного прогресу.
    В цьому аспекті вони висувають тезу про особливу роль церкви, релігії в усуванні його негативних наслідків, розв’язанні спричинених ним суспільних конфліктів, власне в гуманізації науково-технічного прогресу. У процесі пізнання наука, вирішуючи одні завдання, розпочинає вирішувати
    нові, більш складні. Здобуті знання збільшують острів знань, водночас розширюють межі дотику цього острова з невідомим.
    Посилаючись на це, богослови твердять, що наука виявляє своє безсилля, оскільки більше ставить проблем, ніж їх вирішує, що
    вона нічого повністю вирішити не може. І це при тому, що наука постійно озброює нас все новими й новими достовірними знаннями.
    Приниження релігійної віри і звеличення розуму призвело, заявляють богослови, до створення зброї масового знищення, виснаження природних ресурсів, екологічних катастроф, — усе це, мовляв, — розплата за претензії розуму. Негативні наслідки науково-технічного прогресу є результатом не наукових або технологічних процесів, а соціальних чинників.
    Людство не може відмовитися від здобутих наукою знань, від досягнень науково-технічного прогресу — електроенергії, виплавки металів, від телевізорів, літаків. Людство вже не в змозі повернути у печерний час, до натурального господарства. Процес незворотний. Запобігти ж негативним наслідкам науково-технічного прогресу можна лише соціальними заходами.
    IV. Задля обгрунтування можливості «узгодити» науку та релігію богослови нерідко посилаються на релігійність окремих учених, в особі яких начебто органічно поєднувалися релігійна віра й наукове пізнання. Звідси богословська теза про можливість співіснування іфри і науки у науковій діяль ності, технічному прогресі. Проте серед учених найменший, порівняно з іншими верствами суспільства, відсоток віруючих. Саме стан релігійності поміж учених підтверджує істину: чим більше науки, тим менше віри. Крім того, досліджуючи природу, виявляючи в ній прояв природничих закономірностей, а не надприродних сил, навіть віруючий учений заперечує Бога в царині свого дослідження. Віруючий вчений-психолог не впускає Бога у психологічне життя людини, біолог — у живу природу, астроном — у Всесвіт.
    Ім’я будь-якого вченого-віруючого ми знаємо не тому, що він віруючий, а тому, що він учений. Авторитет ученого з галузі науки не слід переносити у галузь релігійної віри, оскільки за характером релігійності вчений-віруючий нічим не відрізняється від звичайних віруючих.
    У питаннях відкритих наукових істин між усіма вченими, у тому числі віруючими, встановлюється повна єдність поглядів. З питань же релігії серед вчених — те саме протистояння, яке ми спостерігаємо поміж віруючими взагалі. Однак учений-віруючий став віруючим не через вивчення науки, а внаслідок виховання в дитинстві, дотримується релігійних поглядів за традицією своїх батьків, домашнього оточення, співвітчизників. Наприклад, фізик Архімед був язичником, фізик Макс Планк — католиком, фізик Альберт Ейнштейн — іудеєм, фізик Андрій Сахаров — православним. Учених об’єднують наукові знання, а не релігійні вподобання.
    Віруючий впевнений, що Бог його чує, допоможе, збереже, вилікує. «Про що б не молилася людина, вона молиться про чудо», — зазначав російський письменник Іван Тургенев.
    IV. Геоцентризм і антропоцентризм — визнання Землі центром Всесвіту, а людини — центром світових подій, центром турбот Бога.
    V. Існування безсмертної душі, а звідси — віра у загробне життя, потойбічний рай, переселення душ тощо.
    VI. Провіденціалізм — віра у заздалегідь визначену долю людини, історичних процесів, скінченність світу у вигляді Армагеддону, Страшного суду, пекельних мук. Критичний аналіз головних положень релігійного світогляду є складовою частиною процесу становлення й утвердження наукового світогляду.
   
    Релігійний світогляд, як і будь-який інший, дає віруючому систему узагальнених поглядів на світ і місце людини в світі. І хоча все у релігійному світогляді розглядається крізь призму надприродного, у світогляді віруючої людини, у релігійному віровченні поряд з релігійними ідеями і концепціями співіснують і нерелігійні елементи.
    Релігійний світогляд складається з певної сукупності своєрідних положень. Ці положення виражають собою віру людини в існування світу надприродного, визнання якого виключає науковий підхід до пізнання дійсності; існування, реальність якого спростовується всією сукупністю наукових досягнень.
    Головні положення релігійного світогляду
    I. Визнання існування надприродних істот — богів, дияволів, духів, бісів та інших ілюзорних сил, їхнього верховенства над
    світом реальним, природним.
    II. Креаціонізм (від лат. «креаціо» — творю) — творення світу з нічого, творення живих істот, людини, душі тощо.
    III. Чудеса — порушення законів природи внаслідок втручання божества. Без віри в чудеса, без демонстрації чудес не
    існувала і не може існувати жодна релігія, жодне віросповідання, хоч у кожній релігії, віросповіданні подається свій, специфічний
    набір чудес. Поновлення ікон, нетлінність мощей, явлення Богородиці — це загальновизнані чудеса для християн-православних
    і християн-католиків, а для християн-єговістів — це явне святотатство.
    Однак будь-який віруючий переконаний, що Бог творить чудеса, що він постійно управляє світом, втручається у хід подій. Без такої віри не може бути, наприклад, молитви.

 

§3. Релігійне витлумачення людини.

   Релігійне і наукове пояснення походження людини мають свої особливості й відрізняються одне від одного. Релігійна інтерпретація виходить з того, що людина створена Богом за своїм «образом і подобою», тобто спирається на ідею креаціонізму. Наукове пояснення включає ідеї еволюції, теорії антропогенезу, тобто поява людини обумовлена тривалим процесом розвитку органічного світу, становлення і функціонування суспільства.
    Історія поглядів на походження та сутність людини має безліч варіантів. Первісні уявлення містяться у міфологічній свідомості. Людина розглядається як прямий нащадок тварин тих чи інших видів, які є її безпосередніми пращурами. Такі погляди відповідно орієнтували систему релігійних вірувань, обрядові дії і поведінку людей, їх світосприймання в цілому. Одним із варіантів пояснення людського походження є давні грецькі міфи. Пантеон богів, їх життя і воля передують появі людей. Існування богів і людей здійснюється у двох паралельних світах, які пов’язані між собою. Цей зв’язок між ними, за міфами, відбувається через шлюбні угоди та дітонародження. Людина походить від Бога, але природне її походження залишається таємницею.
    В історії світоглядної думки тисячоліттями панував погляд про органічну належність людини до природного світу, про її природне існування. Вона розглядалася як частка природи, яка підвладна природним закономірностям. У первісних філософських системах домінував погляд, що людина існує у всесвітньому Логосі, є його невід’ємною складовою часткою і залежить від циклів його розвитку.
    Проблема походження людини в найбільш категоричній формі чи не вперше була поставлена в релігійній свідомості. В релігійних і філософських джерелах різних народів зафіксовані уявлення про походження людини, її місце та призначення у світі, про сутність людини і співвідношення в ній тілесного й духовного. Спільною у різноманітних поглядах є теза, що людина — істота розумна.
    Згодом склалася специфічна галузь знань про людину, яка дістала назву релігійна антропологія.
    Для неї характерним є розгляд проблем людини через призму існування надприродної сили та її визначального впливу на долю людини. В іудаїзмі, християнстві, ісламі надприродна сила (Бог) має здатність творити світ і людину з нічого за власною волею. Подібні уявлення властиві й багатьом східним релігіям, в яких інтерпретація походження людини різниться деталями, проте в головному вона збігається. Людина — наслідок творіння. Класична релігійна модель появи людини представлена у священних книгах різних релігій. Так, християнська Біблія подає опис процесу творіння Богом людини: «І сотворив Господь Бог людину із пороху земного, — сказано у Старому завіті, — і дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Буття, 2:7). Далі розповідається, що Бог поселив першу людину по імені Адам в едемському раю, щоб порала та доглядала його (Буття, 2 : 8, 15). Був Адам в раю самотнім, бо серед створених Богом живих істот не мав помічників. Тоді Господь вирішив створити жінку, щоб усунути самотність Адама. Біблія про це розповідає так: «І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, — і заснув він. І він узяв одно із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку і привів її до Адама» (Буття, 2 : 21— 22). В цих найдавніших релігійних текстах (IX—VIII ст. до н. є.) зроблена спроба осмислити не лише проблему походження людини, а й її сутність. Складові елементи людської природи, а саме тіло, душа і дух, християнська теологія розглядає як різні складові, що створені різним способом у процесі творіння. Християнство та іудаїзм твердять, що людина завдячує своїм життям не лише сотворінню Богом її тіла з праху земного, а й особливому творчому акту Всевишнього, який чудесним способом наділив людину життям. Цим самим підкреслюється наявність у людині надприродного аспекту, а саме духовності і моральності. В релігійній свідомості людина роздвоюється на матеріальне земне і духовне надприродне начала.
    З релігійної точки зору духовне начало — дух, душа, атман — має надприродне походження і є вищим началом. Воно має сок-ральні функції і відображає зв’язок людини з Богом. Теза про те, що Бог дав життя людині через своє дихання, наголошує, на думку богословів, що людина розумна істота і є втіленням Бога. Згідно з християнською антропологією людина є доказом буття Бога, оскільки він наділив її життям і безсмертною душею. Іоан Да-маскін писав, що людина володіє задатками богопізнання, оскільки знання про буття Бога сам Господь заклав у природу людини.
    Матеріальне начало в багатьох релігіях розцінюється як недосконале і гріховне, що є джерелом зла. В розвинених релігіях, зокрема у християнстві, іудаїзмі та ісламі, підкреслюється значення тілесного існування людини, наголошується на її цілісності, прославляється й обожнюється тілесна людина, формується концепція воскресіння плоті. Це вчення досягло кульмінаційної точки в християнських догматах про боговтілення і олюднення («вочеловечения»). Зрештою теологія адресує Богові базові засади в розумінні походження та існування людини. Намагаючись вирішити проблему співвідношення в людині біологічного та соціального, теологія стикається з багатьма труднощами, зокрема в інтерпретації матеріального й духовного. З точки зору релігії, людина походить з праху земного, її тіло смертне, воно розкладається і перетворюється в земний прах, тобто в недосконале матеріальне начало. Отже, людина не може бути образом і подобою Бога. Намагаючись подолати цю суперечність, богослови вдаються до модернізації, вважаючи, що біблійний вираз «земний прах» є досить туманним. У Біблії не вказано, яку матерію Бог використав у процесі творіння людини — глину чи якісь прості тіла. Це питання, на думку богословів, виходить за межі релігії і є прерогативою наукового пізнання. ЦДодо духовного начала людини, то, на думку богословів, — це життєвий принцип, символ душі — вона як Бог невидима. За Біблією душа створена Богом, вона є його відображенням і подобою. У теологічній інтерпретації божественна подібність душі — це розум, здатність пізнавати та розкривати таємниці світу, свобода вибору, дотримання принципів моралі і норм соціальної поведінки. Всі ці якості людини, як відомо, соціально й історично обумовлені, вони змінюються. Якщо вони встановлені Богом, тоді ці якості повинні мати характер абсолютних істин.
    Шукаючи вихід із суперечливої ситуації, богослови вдаються до символічного розуміння Біблії, посилаючись на авторитет отців християнства. Вже в IV ст., наголошують вони, Августин Блаженний радив християнам не сприймати буквально біблійну розповідь про створення світу, яка багата алегоричними образами і символами: «Я розумію, що було б наївно уязляти, що Бог займався виліплюванням людського тіла. Бог — чистий дух, він не має ані пальців, ані рота». До того ж у період творення нікого не існувало, хто б зміг зафіксувати дії Бога. Ми маємо справу, підкреслюють богослови, з образною мовою, притчами, алегоричними порівняннями, які відображають спрощену уяву давніх народів про походження та структуру людини. Це стосується й біблійної розповіді про створення жінки з ребра Адама. Доведено, що в чоловіка і жінки однакова кількість ребер. Біблійний образ «ребра» — це своєрідний символ, що вказує на взаємне притяжіння людської статі. Чоловік і жінка створені для того, щоб доповнювати один одного в їх повсякденному житті. За християнством природа чоловіка та жінки однакова, жінка також є особистістю, її гідність рівна з чоловічою.
    У католицькій теології модернізації піддається догмат, що Адам і Єва є прародичами сучасного людства. Так, відомий антрополог і богослов Тейяр де Шарден висловив думку, що людина нашого часу не може серйозно сприймати біблійну тезу, а саме — сучасне людство бере свій початок від однієї пари людей. Поняття Адам і Євa — це алегоричний образ, яким автори Біблії позначили множину людей, що передувала сучасній людській цивілізації.
    Сучасна наука попри всі розбіжності та суперечності існуючих наукових уявлень про виникнення людини на основі фактичних даних подає таку картину поетапного походження людства:
    стадія австралопітеків — мавполюдей, здатних до діяльності за допомогою знарядь. Вони жили 5—2,5 млн років до н.е.
    стадія пітекантропів і синантропів, здатних до використання мови як регулятора початкових виробничих відносин. Вони жили 1,5 млн років до н.е.
    стадія неандертальців, яким властиві розвиток мови як засобу обміну інформацією, здатність формування логіко-понятійної форми відображення дійсності. Вони жили від 200 — 40 тис. років до н.е.
    стадія кроманьйонців, як прообраз сучасної людини, в них розвивались предметна свідомість, родова спільність, власне господарювання. Ця схема задовольняє певною мірою наукову допитливість, хоча, безсумнівно, потребує подальших уточнень.
    У священних книгах людина розглядається як вінець Божого творіння, його образ і подоба. Вона дістала від Бога настанову панувати над усією землею, тваринами і рослинним світом, покликана турбуватись про них, обробляти землю і нести відповідальність за життя на ній (Буття, 1 : 26—28, 2 : 15; 8 : 7—9). Для християнської антропології зразковим вважається визначення людини, дане Василем Кесаріііським (330—379). «Людина, — писав він, — є розумне творіння Бога, створене за образом його Творця, тварь, що дістала вказівку стати Богом». У цьому визначенні зроблена одна з перших спроб усвідомити волю людини, її совість і відповідальність, прагнення до вищих духовних цінностей. Аналогічна уява характерна для інших релігій. В Корані, наприклад, людина осмислена як «намісник» Бога на Землі (Аят 2 : 8), вона обдарована розумом і вищими знаннями (Аят, 2 : 29).
    У буддизмі людина посідає найвище місце в ієрархії інших живих істот. Лише їй належить здатність розірвати окови сан-сари і досягти нірвани, тобто злитися з Буддою. В християнській, буддистській, мусульманських релігіях у сакральній формі описується стан людини в суспільстві, визначаються її роль і міра відповідальності, висловлюються ідеї щодо єдності людського роду.
    У різних релігійних вченнях робиться спроба зняти суперечність між сутністю та існуванням людини. В християнстві, наприклад, людина виступає суб’єктом гріхопадіння та об’єктом спасіння. Соціальне відчуження особи інтерпретується як порушення єдності людини з Богом, виводиться на основі її відходу від божественної першооснови. Порушення зв’язку людини з сакральним сприймається релігійною свідомістю як моральна деградація особи, її абсолютна духовна спустошеність. Людина, яка відійшла від Бога і втратила з ним спілкування, на думку богословів, позбавлена божої благодаті і спасіння, перебуває у постійній гріховності. В неї порушена гармонія внутрішніх сил і плоть бунтує проти душі, емоції протестують проти розуму. Все це призводить до тяжких наслідків у житті людства — хвороб, ворожнечі, вбивства, воєн, тяжкої праці, зрештою до смерті. Відновлення сакральної єдності з надприродним стає ідеалом людського вдосконалення, усвідомлюється в релігії як призначення людини. Примирення з Богом, здобуття милості і спасіння, завоювання божої любові стають покликанням і сенсом людського існування. Соціальне витісняється релігійним і суспільна діяльність людини відходить на задній план. Досягнення такого ідеалу в різних релігіях різне. У буддизмі, наприклад, він подається через образ Будди і бодхисаттви, в християнстві — через образ Ісуса Христа, який терпить і страждає, вказуючи віруючим шлях до спасіння. Християнство вважає Ісуса Христа досконалою людиною, другим Адамом. Через нього, на думку богословів, люди вступають у патерналістичні відносини з Богом і прилучаються до сакрального.
    Наріжним каменем релігійної антропології є вчення про душу, сенс і цінність життя. Згідно з релігійними уявленнями душа розглядається як нематеріальна надприродна сила, що тимчасово перебуває в тілі людини і є джерелом її життя. Вона має надприродні властивості, зокрема безсмертя, і дарується людині Богом. З вченням про душу пов’язані релігійні погляди про безсмертя, загробну відплату і блаженство в царстві небесному. Релігійна концепція душі роздвоює природу людини, поділяючи її на грішне тіло і праведну душу. Це вчення не зовсім узгоджується з науковою концепцією онтогенезу людини як цілісної особистості. Деякі теологи-модерністи намагаються усунути цю суперечність, розглядаючи людину як цілісну істоту, не роздвоєну особистість. Так, німецький богослов К. Ранер трактує онтогенез особистості як природний процес, в якому творча воля Бога проявляється через вторинні причини, тобто діє опосередковано. Родичі, на його думку, є первинною причиною цілісної особистості, включаючи і її душу. Однак це не безпосереднє породження або передача дитині душі. Відтворення душі у тілі дитини відбувається з допомогою сили Божої ще в утробі матері, і цей процес обумовлений впливом біологічних, психологічних і соціокультурних чинників.
    У теології існують різні погляди на природу душі. В переважній більшості релігій душа вважається безсмертною, але це не виключає інших поглядів. Так, богослов раннього християнства Арнобій вважав, що душа має невизначену природу: якщо людина не знає Бога, то її душа смертна, якщо вона звертається до божого милосердя — її душа безсмертна. Деякі християнські богослови вважали, що душа вмирає разом з тілом. Так, античний богослов Титіан (II ст. н. є.) твердив, що душа має земне походження. В ній немає нічого світлого, за своєю природою вона темна і здатна до руйнування. Аналогічної точки зору дотримувався один з перших християнських святих Іреней Ліонський (кінець II — початок III ст.), вважаючи, що душа вмирає.
    У сучасному християнстві також не існує єдиної точки зору на природу душі. Якщо католицькі та православні богослови вважають душу безсмертною, то деякі протестанські богослови твердять, що душа вмирає разом з тілом. Так, єговістський теолог Руттер-форд наголошує, що ідея про безсмертя душі зародилась у диявола. Якби справді людина мала безсмертну душу, то вона не змогла б померти. «Тоді Бог, — пише Руттерфорд, — не зміг би привести у виконання свій вирок, винесений грішникам, і божа справедливість зазнала б невдачі». Погляди про смертність душі формально поділяють адвентисти сьомого дня. На їх думку, душа вмирає разом з тілом і перебуває в могилі до страшного суду, коли вирішиться остаточно її доля.
    Людина, як вважають християнські богослови, завжди балансує на грані двох світів — матеріального і духовного. Тому вона втрачає внутрішню рівновагу і перебуває у стані постійного роздвоєння, тривожних переживань за свою майбутню долю. 7\ише віра у безсмертя і здобуття Божої благодаті робить людину внутрішньо гармонійною та цілісною.
    Безсмертя душі у релігійній свідомості пов’язується з концепцією гріха. Гріх — це провина людей перед Богом, невиконання його настанов і вимог. На перших сторінках Біблії сказано, що Бог сотворив людину за своїм образом і подобою, внаслідок чого вона стала в певному розумінні співучасником божественного життя і жила вільно в едемському саду, перебувала у тісному спілкуванні з Богом. Всевишній наказав першій людині користуватися всіма благами, але заборонив споживати плоди з дерева добра і зла. «Не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти помреш» (Буття, 2 : 17). Отже, за порушення людиною вимог Божих належить жорстока кара — смерть.
    Перші люди допустили зловживання свободою, дарованою їм Богом. Вони скуштували забороненого плода з дерева добра і зла, порушивши гармонійні відносини з Творцем, почала противитись його волі. Сутність первородного гріха в трактовці християнської теології полягає в тому, що людина сама визначає свою долю, домагається життєвих успіхів без допомоги будь-яких надприродних сил. Окрім того, вона сама здатна вирішувати, що є добро і зло. Ось як описується людське гріхопадіння в Душ-пастирській конституції про церкву в сучасному світі, прийнятій Другим Ватиканським собором: «…одначе людина, створена Богом у праведності, за намовою лихого, вже з самого початку історії зловживала своєю свободою, поставши проти Бога й забажавши досягти своєї цілі поза Богом». Прагнення людини досягти успіхів у пізнанні, освоєнні та перетворенні навколишнього світу власними зусиллями без надії на божественне провидіння складає сутність первородного гріха і обтяжує життя людини. Основним джерелом усіх бід людства, вважають богослови, є гординя, бунтівний дух і нездоланний гріх, що існують до цього часу. При переході від покоління до покоління гріховність людей, на думку богословів, не слабне, а, навпаки, зростає разом з розвитком соціального і науково-технічного прогресу, з прагненням людини розширити межі пізнання об’єктивного світу. Постійне покаяння у гріхах, вимолювання прощення і милості Божої становить мету і сенс життя людини, оскільки це, з точки зору релігії, запорука спасіння, здобуття блаженства і вічного життя в царстві Божому.
    Проблема смерті і безсмертя багатовимірна. Вона має біологічні, соціально-культурні й світоглядні виміри. Біологічно смерть трактується як природний кінець будь-якої живої істоти, припинення життєдіяльності організму. Проте біологічна смерть не є абсолютним запереченням життя. Існування і розвиток кожного живого організму відбуваються як безперервний процес народження, розквіту та індивідуальної смерті. Смертний індивід відтворюється у своєму потомстві, продовжує життя в людському роді. Соціально-культурні виміри життя і смерті не збігаються з біологічними. Людина як соціальний індивід формується в процесі праці й спілкування з іншими людьми, освоєння матеріальної та духовної культури, створення нових цінностей. Найдовше людина продовжує жити в тому, що вона зробила для інших людей, у творіннях своїх рук, свого розуму. І чим більше людина встигне зробити за життя, тим безсмертнішою буде пам’ять про неї. Давньокитайський філософ Лао-Цзи писав: «Хто вмер, але не забутий, той безсмертний». Світоглядний аспект розуміння життя і смерті є найбільш актуальним. Усвідомлення скінченності земного життя окремої людини є світоглядною основою для особистого самовизначення, тобто осмислення власних потреб, цінностей буття, цілей і сенсу життя. Це фундаментальні засади орієнтації особистості на соціальні цінності земного світу або цінності надприродного, потойбічного світу.
    Релігійне та наукове витлумачення людини, сенсу і цінності її життя знаходиться в різних площинах. Людина безсмертна в соціальному плані, її внеском у розвиток матеріальної та духовної культури. В родовому аспекті всі люди — діти своїх предків. У природі ні вид, ні рід не старіють, вони відтворюються і продовжують жити.

Первісні форми релігії
План

1.                
Первісні форми релігії

2.                
Олімпійська релігія стародавніх греків і римлян

3.                
Релігія стародавнього Єгипту

4.                
Релігії Китаю

5.                
Релігії Індії

6.                
Релігія єврейського народу (іудаїзм)

1. Питання про те, котрі з відомих нам вірувань, обрядів, і культів, що зародилися за кілька десятків тисяч років до н. є., слід визнавати за окремі, самостійні первісні форми релігії, ще не має загальноприйнятого вирішення у релігієзнавчій літературі. Безумовною формою примітивних релігій визнається тільки тотемізм.

Багато дослідників погоджуються з тим, що переважній більшості первісних проявів релігії були притаманні такі особливості:

·                    
відсутність абстрактних уявлень про Бога як безлику силу, що перебуває над світом, керуючи природою і людьми. Замість цього стародавні люди поклонялися безпосередньо матеріальним предметам, природним явищам, тваринам і рослинам, що наділялися надприродними властивостями і якостями;

·                    
змішування життя і культу. У зв’язку з цим заведено навіть говорити, що «життя первісної людини було її богослужінням». Кожен вчинок такої людини здійснювався відповідно до освячених тисячолітньою традицією обрядів і правил, що було важливо для нагромадження, збереження й передавання від одного покоління до іншого моральних приписів, правил поведінки, елементарних знань і навичок, необхідних для виживання у навколишньому світі;

•родоплемінний, а не світовий характер релігійних культів. Кожне первісне плем’я мало свої власні релігійні культи: одні поклонялися ведмедеві, інші вірили у чудодійну силу померлих предків тощо.

Появу первісних вірувань і культів учені пояснюють особливостями мислення перших людей, щохприймали навколишній світ як живу й одушевлену істоту з власними почуттями, емоціями й волею.

Основні форми первісних вірувань та культів:

·                    
фетишизм — поклоніння матеріальним предметам як таким, що нібито наділені надприродними властивостями;

·                    
тотемізм — уявлення про надприродний зв’язок людини чи групи людей із
конкретною твариною або рослиною;

·                    
анімізм — віра у самостійне надприродне існування душі і духів як своєрідних «двійників» людей, тварин, рослин, предметів і навіть природних явищ;

·                    
магія — комплекс ритуальних обрядів і дій, які, згідно з переконанням їхніх
виконавців, можуть надприродним чином впливати на навколишній світі виконуються з певною практичною метою. Розрізняють магію контактну та імітативну. Контактна магія ґрунтується на безпосередньому фізичному контакті з предметом чи його частиною, імітативна — на маніпуляціях із його замінником (зображенням, лялькою, символом тощо). Особливим різновидом магічних практик уважається система табу — надприродно пояснюваних заборон і приписів, функціонування яких (накладання, зняття, покарання) відбувається за певним ритуалом;

·                    
шаманізм — особливий комплекс обрядів і ритуалів, пов’язаний із віруваннями у надприродні здібності й можливості давніх служителів культів — шаманів.

Насправді у первісному суспільстві різнорідні вірування та культи співіснували і перепліталися у найвигадливіших комбінаціях. Однак названі вище первісні форми релігії були настільки поширеними, універсальними, що зустрічалися практично у всіх конкретних релігійних виявах старожитнього суспільства.

З переходом від первісності до цивілізації архаїчні форми релігії не занепали, а стали складовою частиною більш розвинених релігій або принаймні залишилися у народній культурі. Разом із тим, як свідчить релігійна статистика, навіть на межі ХХ-ХХІ ст. різні форми первісних релігій сповідувало не менш як 100 млн. осіб: 80% від цього числа припадає на Африку, 18% — на Азію і Латинську Америку, 2% — на народи Австралії й Океанії, Цікаво відзначити, що іще кілька десятиліть тому у таких африканських державах, як Мозамбік, Кот д’Івуар, Мадагаскар, Буркіна-Фасо, Зімбабве, Сьєрра-Леоне, первісних форм релігії дотримувалось від 50 до 70% населення.

2. Олімпійська релігія в основі своїй склалась у стародавніх греків у VI—V ст. до н. є.. Багато в чому цю релігію запозичували римляни, починаючи з III ст. до н. є.

Давньогрецька олімпійська релігія мала політеїстичний характер. Місцем перебування більшості богів пантеону вважалася гора Олімп. На чолі олімпійських богів стояв Зевс (рим. Юпітер), батько богів і людей, який, утім, творцем світу не був. Його братами були Лід (Плутон), правитель підземного царства, і Посейдон (Нептун), повелитель водної стихії. Інші відомі боги: Афіна (Мінерва) — богиня мудрості; Арес (Марс) — бог війни; Афродіта (Венера) — богиня кохання й краси; Аполлон — бог мистецтва, скотарства, стрільби з лука; Діоніс (Вакх) — бог виноробства; Деметра (Церера) — богиня земної плодючості тощо.

Священні тексти олімпійської релігії відсутні, проте існували цикли міфів, присвячені олімпійським богам.

Специфічною рисою олімпійської релігії була теофанія — вірування в те, що боги періодично являються у світі людей. Про ці явлення оповідали численні міфи. Для богоявлення достатньо було простої примхи — наприклад, закоханості бога у земну жінку.

Елементи давньогрецького олімпійського культу:

1.                
співи (переважно хорове виконання гімнів на честь богів);

2.                
театралізована хода й вистави (розігрувалися міфологічні сцени з життя богів);

3.                
жертво складання (криваві й безкровні). Часто складали масові жертви —
гекатомби (до 450 биків).

Свята, що вважалися невіддільною частиною релігії, часто прибирали форми ігор на честь якогось бога або героя. Найвідомішими серед загальногрецьких змагань були Олімпійські ігри, що проводилися раз на чотири роки. Саме за олімпіадами стародавні треки вели своє літочислення.

Центрами вшанування богів були кам’яні храми із фігурними зображеннями цих богів усередині храму. Ці зображення могли бути кам’яними, дерев’яними, глиняними, мармуровими тощо. Вони прикрашалися золотом і слоновою кісткою.

Своєрідними жрецькими об’єднаннями були оракули, що займалися ворожіннями й давали поради на всі випадки життя. Найбільшим авторитетом з VII ст. до н.е. користувався оракул при храмі Аполлона у Дельфах.

Релігійна організація стародавніх греків відзначалася багатоступеневістю. Сім’ї та роди утворювали фратрії — кровні братства, які нібито вели свій родовід від загального предка. Усі елліни відрізняли себе від нееллінів (варварів) і вважалися членами єдиної культової спільноти на чолі із Зевсом.

Римська релігійна міфологія від свого початку творила «римський міф» — легенду про чудесне заснування міста Рима та його велике всесвітнє призначення.

Римляни поділяли своїх богів на небесних, земних та підземних. Найбільше значення вони надавали Капітолійській тріаді, яку становили разом Юпітер, Юнона, Мінерва. Прикметною особливістю їхнього пантеону було обожнення загальних понять. Приміром, Вікторія уособлювала перемогу, Лібертас — свободу, Конкордія — суспільну злагоду.

Культова практика стародавніх римлян чітко поділялась на домашню (родинну) й публічну.

У колі родини найдужче шанували власних померлих предків, зображення яких у вигляді масок зберігались у домі. Особливі обряди виконувались при укладенні шлюбу, народженні дитини, досягненні .повноліття тощо. Виконання жрецьких обов’язків тут покладалось на голову родини.

Публічний культ включав у себе молитви, урочисті присяги під час укладання угод, масові процесії під звуки сурм і флейт, публічні жертвоскладання тощо.

Центром суспільного і державного культу в Стародавньому Римі вважався храм на честь «Юпітера Найкращого і Найвеличнішого», що на Капітолійському пагорбі. Жерці були об’єднані у колегії (товариства). Верховні жрецькі колегії звалися понтифікатами.

Прикметна особливість і домашнього, і публічного культу — дивінації (спроби в певних ознаках прочитати волю богів). За приклад можуть служити авспіції (ворожіння з пташиного лету), гаруспіції (ворожіння з нутрощів жертовних тварин).

3. Релігія Стародавнього Єгипту в своїй основі виникла у III тисячолітті до н.е. і проіснувала до середини І тисячоліття н.е. Весь цей час у ній відбувалися вельми значні зміни. Найвідоміша з них — релігійна реформа Ехнатона, який у XIV ст. до н.е. вперше в історії релігії спробував запровадити культ єдиного бога Атона.

Пантеон Єгипту поділявся на місцевих богів, шанованих у певній місцевості,і загальноєгипетських. Загальноєгипетські боги: Ра — бог-сонце, верховний бог держави, цар богів, покровитель фараонів; Амон — іще один сонячний бог, що з часом злився з богом Ра; Ізіда — цариця богів, велика богиня-мати, божество родючості й землеробства; Озіріс — бог позаземного світу, безсмертя; Анубіс — бог мертвих, хранитель гробниць.

Крім поклоніння богам, у Єгипті був розвинений культ тварин. Найшанованіші тварини: бик Апіс; богйня-кішка Вубастіс; крокодил; сокіл або яструб; змія (зображення змії використовувалося на головному уборі правителя Єгипту для захисту від ворогів). Тому, хто скоював замах на священних тварин загрожувала смертна кара.

Обожнювався також правитель — фараон. Єгиптяни вірили, що фараон — нащадок династії богів, які спрадавна правили небом і землею, земне втілення бога Гора.

Віронавчальні підвалини староєгипетської релігії містяться у міфах. Найбільш поширені міфи — про Озіріса і Ізіду. Ці міфи в алегоричній формі відображають зв’язок між життям і смертю, зміну вмирання і воскресіння, яка відбувається у природі щорічно.

Особливий вид релігійно-магічної літератури становлять тексти, присвячені заупокійному культові. Велика увага у них приділяється правилам поведінки в потойбічному світі і магічним заклинанням, за допомогою яких можна подолати всі його небезпеки (умовна назва — «Книга мертвих»).

Найбільші культові центри Стародавнього Єгипту — Геліополь, Мемфіс і Фіви, де були споруджені монументальні храмові комплекси Карнак і Луксор (в головній залі Карнаку міг би вільно розміститися Собор Паризької Богоматері).

Кожне божество мало своїх жерців, на чолі яких стояв верховний жрець, якого призначав фараон. Серед жерців були також співаки й музиканти, що брали активну участь у різних обрядах. Жерці відрізнялися від решти єгиптян голеною головою, білим лляним одягом і білими сандаліями.

Зображенням божеств, що зберігалися у храмах, щоденно віддавали урочисті почесті, підносили їжу й питво, оскільки вважалося, що самі божества незримо присутні у своїх матеріальних образах. Служба відбувалася всередині храму, а її учасниками були тільки жерці. Крім того, кожен храм мав власний розклад свят на честь свого божества.

Святкування, як правило, супроводжувались урочистими процесіями із зображеннями божеств, містеріями — театралізованими виставами з життя богів, що розігрували жерці. У святах брали участь і пересічні єгиптяни…

Найважливішим елементом староєгипетської релігії був поховальний і заупокійний культ. Метою заупокійного культу було забезпечити продовження гідного життя людини і після її смерті. Цей культ включав: збереження тілесної оболонки померлого (муміфікація тіла); будівництво гробниці, у якій нібито перебувала Ка — двійник людини (у віруваннях фігурувала ще Ба — уявна істота, що являла собою душу людини чи божества); складання регулярних жертв (іноді у вигляді простих написів зі спеціальною магічною формулою). Живі могли звертатися до мертвих по допомогу чи пораду (наприклад, надсилаючи їм листи).

Важливе значення мав обряд відкриття вуст — магічна обробка всіх отворів тіла з метою забезпечити померлим можливість бачити, чути тощо. Подібній обробці піддавалися статуї й зображення богів: їх прагнули перетворити на живі умістища божественної душі.

Згідно з єгипетськими уявленнями, фараони після смерті баркою вирушали у східну частину неба, де перебували разом із богами. Прості смертні після завершення свого земного життя мали ще пройти суд Озіріса: бог оцінював гріховність або праведність земного шляху людини. Залежно від вироку, на людину чекало або продовження існування у замогильному світі (дуаті), або повна й остаточна загибель.

4. Даосизм — національна релігія давнього і середньовічного Китаю. Нарівні з конфуціанством і буддизмом, запозиченим з Індії, він входить до так званої «тріади вчень», які являють собою підвалини всієї духовної культури Китаю протягом більшої частини його історії.

Засновником даосизму є мислитель Лао-цзи (VI—V ст. до н.е.). Основний зміст віровчення даосизму сформувався пізніше; він може бути зведений до вчення про безсмертя і шляхи його здобуття.

Даоська практика набуття безсмертя включала в себе не тільки релігійні обряди, а й різноманітні способи фізичного та хімічного впливу на організм — від здорового способу життя до спроб виготовити особливу «пігулку безсмертя».

Існував і своєрідний «народний даосизм», зайнятий складанням гороскопів, астрологічних карт, книг для ворожіння, виготовленням талісманів і знахарством.

Елементи релігійної організації в даосизмі з’явилися тільки у II ст. н.е., коли Чжан Дао Лін на території сучасної провінції Сичуань створив своєрідну теократичну державу з чіткою структурою, принципами, підданством. Себе ж він назвав тянь-ші (небесний наставник). До 1927 р. у різних місцях і з різним офіційним статусом ця держава існувала у Китаї як автономне політичне утворення. У VII—X ст. виник інститут’лаоського чернецтва.

Даоський пантеон увібрав у себе всіх найпопулярніших у народі давніх божеств, духів і т. д. Верховним божеством був визнаний Юй Хуан Шанді, Нефритовий імператор, повелитель неба і землі. Поруч із ним у пантеоні розташувався сам Лао-цзи.

До”XX ст. даосизм розчинився у матеріальній і духовній культурі Китаю (гомеопатичні препарати з лікарських рослин, дихальна гімнастика цигун і комплекс вправ тайцзи-цюань), Конфуціанство — китайське релігійне і соціально-політичне вчення про принципи справедливого і гармонійного управління державою та відносини між людьми. Засновником конфуціанства став Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Конфуцій — це латинізований варіант імені, китайською мовою правильніше Кун-цзи. тобто Мудрець (Учитель) з роду Кун. УИ ст. до н.е. конфуціанство піднеслося до рангу офіційної ідеології і залишалося нею аж до революційних подій 1913 р.

Основний священний текст конфуціанства — «Лунь-юй», тобто «Бесіди та висловлювання» Конфуція, які записали його учні (VI-V ст. до н.е.).

У конфуціанстві немає окремо створеного пантеону. Вагоме значення надається вшануванню Неба як символу божественного верховного порядку у Всесвіті. Центром Всесвіту вважався Китай (Піднебесна). Небо, згідно з традиційними китайськими уявленнями, дає китайському імператорові верховний дозвіл на управління країною. Самого Конфуція після його смерті не перетворили на бога, але в очах простих китайців він і так вищий над усіма богами та героями.

З VI ст. на території Китаю стали будувати храми на честь Конфуція, їх число сягало 1500. Двічі на місяць у них проводилися звичайні церемонії із запалюванням свічок і куріннями ароматів, а двічі на рік — навесні й восени — особливо урочисті обряди з кривавими жертвоскладаннями. Нині статуетки Конфуція та ієрогліфічні таблички з його ім’ям можна зустріти у невеликих каплицях або храмах різних китайських божеств.

Етика конфуціанства включає у себе чотири чесноти: жень (шанобливість, людинолюбство), сі (обов’язок), лі (ритуал, етикет, культурна поведінка),(відданість, стійкість). Відповідно до конфуціанської етики, найпершим моральним завданням будь-якої людини є суворе дотримання соціальних обов’язків, які накладаються на неї тим місцем у суспільстві, яке вона посідає від народження. Правил лі (соціального етикету), за деякими підрахунками, нараховується 300 основних і 3000 другорядних; ці правила мають жорстко виконуватися. Важливе значення мають також культ синівської шанобливості і культ предків.

5. Індуїзм сповідує переважна більшість (понад 80%) багатонаціонального населення сучасної Індії. Загальна чисельність прихильників індуїзму наближається до 1 млрд.

Своїм корінням індуїзм сягає у II—І тисячоліття до н. є. Основні священні тексти — це чотири Веди, з яких головною є Ріґведа (Веда Гімнів).

Головна особливість індуїзму — тісний зв’язок із традиційною структурою індійського суспільства, його поділом прошарки, звані варнами і кастами.

Пантеон індуїзму включає безліч богів. На найвищому щаблі пантеону перебуває Трімурті— індуська трійця: Брахма, Вішну і Шіва.

Віровчення індуїзму може бути зведене до постулату про циклічний устрій буття і вчення про переселення душ. Світ увесь час функціонує за циклом: від «золотого віку» до «залізного» — сучасного стану загального занепаду і кризи. Епохи звуться ютами.

Душа людини перебуває у сансарі — нескінченному колі тілесних перероджень. Порядок перероджень визначається непорушним для всіх живих істот, у тому числі богів, законом етичної віддяки — кормою. Згідно із законом карми, подальші перевтілення людини залежать від суми добрих і поганих діянь, вчинених як у, нинішньому втіленні, так і в попередніх.

Завдання людини — жити узгоджуючись зі своєю дхармою (обов’язком, призначенням) і робити все, щоб вийти з кола перероджень. З релігійного боку для цього потрібно:

·                    
регулярно здійснювати безкровні домашні жертвоскладання (пудж);

·                    
виконувати обряди життєвого циклу і вшанування предків;

·                    
відвідувати храми, здійснювати прощу, давати обітниці й додержувати їх.
Серед жрецтва великим авторитетом користуються гуру, які виступають у ролі духовних

радників певної (зазвичай дуже заможної) сім’ї або групи сімей.

Найулюбленіше індуїстське свято — Голі— присвячується божеству любові Камі (в багатьох районах Індії — богові Кришні). Зараз від його прадавніх ритуалів зберігся тільки звичай посипа-ти один одного червоним порошком і поливати підфарбованою водою.

Джайнізм виник у УІ-У ст. до н.е. на сході сучасної Індії (штат Біхар). Уважається, що найбільший вплив на формування джайнізму здійснив Махавіра Джина (приблизно 599-527 рр. до н.е.).

Священний канон джайнів — Агама, або Сіддханта, ядро якого становлять проповіді Махавіри.

Джайни вірять у те, що світ існує вічно. У своєму існуванні він проходить періоди піднесення і спаду. Джайни також вірять у переселення душ згідно із законом Карми. Мета людини — покласти край потоку нескінченних перероджень. Для цього необхідно дотримуватися трьох основних принципів, що їх виклав Махавіра Джина:

• «довершене переконання», тобто правильний погляд на світ;

·                    
«довершене пізнання», тобто осягнення істинної суті душі і навколишнього світу, подолання невідання, яке є причиною земних пристрастей і бажань;

·                    
«довершена поведінка», тобто дотримання п’яти великих морально-етичних обітниць (незаподіяння шкоди всьому живому, правдивість, непривласнення чужого, дотримання цноти, відмова від усього марнотного/тобто від власності, розваг, задоволень тощо).

Миряни зобов’язані суворо дотримуватися принципу ахімси — незаподіяння шкоди живим істотам. Слід також відвідувати святі місця, храми і храмові майданчики зі статуями великих святих, подвижників минулого.

Аскети (ченці) мандрують країною у простому білому одязі або зовсім без нього. Голова джайна-аскета позбавлена волосся, він повсякчасно постить, дотримується численних обітниць, наприклад, обітниці мовчання. Джайни-аскети крізь тканину цідять воду для пиття, бо у ній можуть знаходитися невидимі живі істоти; вони метуть перед собою шлях, щоб не роздавити ненароком мурашки чи хробака; не розпалюють уночі вогонь, бо в його полум’ї можуть загинути нічні метелики.

Послідовники джайнізму становлять приблизно 0,5% населення сучасної Індії.

6. Іудаїзм — релігійна система єврейського народу. Чисельність іудеїв у світі на сьогодні становить приблизно 17 млн. осіб у 80 державах.

Іудаїзм виник на межі II—І тисячоліттях до н.е. у Палестині. Найважливіша подія в .історії іудаїзму — побудова у Єрусалимі, столиці давнього Ізраїльсько-іудейського царства, храму на честь Ягве (Єгови).

Наприкінці І ст. н. є. Ізраїль повністю втратив свою незалежність, храм було дощенту спалено. Євреї розселилися по всьому світі, зберігаючи, однак, почуття духовної єдності (діаспора). Державну незалежність Ізраїлю було відновлено тільки наприкінці 1947 р.

Віровчення й основи культу іудаїзму викладені у Святому Письмі. Самі євреї називають своє Святе Письмо Тонах; для християн це Старий Заповіт у Біблії.

Між III і V ст. н.е. було створено Талмуд (давньоєвр. «вивчення») ^А побудований на біблійному віровченні багатотомний релігійно-філософський, моральний, побутовий, законодавчий і судовий кодекс.

Віровчення іудаїзму базується на вірі у Заповіт — угоду між Богом та єврейським народом. Цей Заповіт містить два основні положення:

1.                
Бог Ягве (Єгова) — не просто один з богів, а єдиний Бог, творець і владар усього,
що відбувається в природі, суспільстві і долі кожної людини;

2.                
єврейський народ є богообраним народом — месією. Він перебуватиме під
особливим заступництвом Бога доти, доки поклонятиметься Йому і свято
дотримуватиметься Його законів.

Основний зміст законів, дотримання яких вимагає Заповіт, складає Декалог, або 10 заповідей. Ось ці заповіді:

1.                
вшановувати єдиного Бога;

2.                
не створювати собі кумира — об’єкт марного поклоніння;

3.                
не згадувати імені Бога без необхідності;

4.                
шанувати день суботній;

5.                
поважати батьків;

6.                
не вбивати;

7.                
не чинити перелюбу;

8.                
не красти;

9.                
не лжесвідчити;

10) не бажати нічого від ближнього свого. Особливе значення мають також правила
вживання «правильної» (кошерноі) їжі. Наприклад, і досьогодні євреям не можна їсти деяких видів м’яса.

Серед релігійних обрядів найбільшого значення іудаїзм надає обрізанню як наочному символові Заповіту. Обрізання — відтинання пропонця (крайньої плоті) у хлопчиків за допомогою спеціального інструменту. Цю операцію здійснює особливий фахівець (могел).

До остаточної втрати державності й розселення євреїв їхнє релігійне життя зосереджувалось у Єрусалимському храмі, а основним обрядом було жертвоскладання.

Пізніше (у період діаспори) функції Храму перебрала на себе синагога, а функції храмових служителів — рабини (давньоєвр. «учителі»).

Синагога — це молитовний будинок, свого роду громадський та релігійний центр самостійної єврейської громади, де рабини й інші знавці тлумачать людям священні тексти, моляться (але не складають жертв).

Рабин — людина, яка очолює автономну єврейську релігійну громаду. Його призначення — розв’язувати всі питання у житті громади, виходячи з релігійних постанов, які він зобов’язаний знати напам’ять.

Іудейське богослужіння складається з індивідуальної та спільної молитви, читання Тори (П’ятикнижжя Мойсеевого), виконання особливих релігійних співів.

Окреме місце у святковому циклі євреїв посідає шабат — субота, яка є не просто вихідним днем, а щотижневим святом.

Свято Великодня триває тиждень, знаменуючи початок Виходу євреїв з Єгипту. Найяскравіша його подія — Седер, ритуальна трапеза. Наступні сім діб потрібно вживати в їжу мацу — прісні перепічки, спечені без дріжджів та солі.

Серед представників різних напрямів у іудаїзмі звертають на себе увагу ортодокси — хасиди. Сформувалася хасидська течія лише у середині XVIII ст. серед євреїв України (тоді частини Російської імперії). Фундатор хасидизму Бешт (1700—1760) проповідував, що рабинська вченість і дотримання численних ритуальних правил не потрібні, що треба прагнути до безпосереднього спілкування з Богом, яке полягає у молитовній розмові. Це дещо зближує єврейський хасидизм із християнським протестантизмом.

Віровчення (особливо принцип монотеїзму) і культ (особливо принцип молитовного богослужіння, свята Великодня і П’ятдесятий ці) іудаїзму стали джерелом для християнства та ісламу.

 

Література:

 

1.           Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. – К.: Наукова думка, 97

 

2.           Лубський В. І. Релігієзнавство. – К., 97

 

3.           Рибачук М. Ф. Релігієзнавство. – К., 97

 

4.           Осипов А. И. Путь разума в поисках истины. – М., 97

 

5.           Истории религии. Лекции, прочитанные в Санкт-Петербургском университете – С-Пб., 98

 

6.                                 П. Д. Шантепи де ля Соссей. История религий. – М., 92

 

Додаткова література:

Релігієзнавство. Навч.посібник за ред. С.Бублика. – К., 1999.

– Релігієзнавство. Підручник за ред. В.Лубського. – К., 2000.

– Релігієзнавство. Підручник за ред. М.Заковича. – К., 2001.

– Релігієзнавчий словник. За ред. А.Колодного і Б.Лобовика.- К., 1996.

– Гудима А.М. Релігієзнавство. – Тернопіль, 2000.

– Докаш В., Лешан Ю. Загальне релігієзнавство. –Чернівці, 2005.

– Кислюк К.В., Кучер О.В. Релігієзнавство. – К., 2004.

– Титов В., Качурова С., Барабаш О. Релігієзнавство. – Харків, 2004.

– Черній А.М. Релігієзнавство. – К., 2003.

– Яроцький П.Л. Релігієзнавство. – К., 2003.

– Козловский И. История религий. Учебное пособие.- Донецк, 2004.

– Історія релігії. Збірник документів і матеріалів. Упорядники А.Бистрицька

– та І. Зуляк. – Тернопіль, 2003.

– Яблоков И.Н. Религиоведение.- М., 1998.

– Яблоков И.Н. Религиоведение. – М., 2001.

– Аринин Е.И. Религиоведение. – М., 2004.

– Религиоведение. Учебное пособие под ред. П.Лобазова.- Одесса, 2005.

– Религиоведение. Хрестоматия. Под ред. А. Красникова.- М., 2000.

– Религиоведение. Хрестоматия. Под ред. П.Костюковича. – Минск, 2000.

– Религия и общество. Хрестоматия. Под ред. В. Гараджи.- М., 1996.