ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ

Тема №2

Теорія виховання. Виховання медпрацівника.

План

1.       Основні положення теорії виховання.

2.    Сутність морального виховання та самовиховання медичного працівника.

3.    Деонтологічні професійно значущі якості медсестри.

4.    Особливості спілкування медсестри з пацієнтом.

 

Питання:

1.    Продовжіть речення: Виховання – це ….

2.    Вкажіть основні напрямки виховання.

3.    Вкажіть основні закономірності виховання.

4.    На яких принципах ґрунтується процес виховання?

5.    Які стилі сімейного виховання Вам відомі?

6.    Дайте визначення наступним поняттям:

Спілкування –

Деонтологія –

Самовиховання –

7.       Вкажіть якості, що забезпечують успішність виконання професійної діяльності медсестри.

8.       Що становить структуру спілкування?

9.       Які стилі спілкування Вам відомі?

10.     Яку роль відіграє слово у лікуванні?

 

 

 

Зміст питань теми

Процес виховання, його специфіка, компоненти і рушійні сили

Процес виховання – система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Процес виховання залежить від об’єктивних і суб’єктивних чинників.

Об’єктивними чинниками є: особливості розбудови України взагалі та системи закладів освіти зокрема; перебудова економіки на ринкових засадах; особливості розвитку соціальної сфери; відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення сфери спілкування з іноземними громадянами; вплив природного середовища.

До суб’єктивних чинників відносять: соціально-педагогічну діяльність сім’ї та громадських організацій; навчально-виховну діяльність закладів освіти в особі їх працівників; цілеспрямовану діяльність засобів масової інформації; діяльність закладів культури; виховну діяльність позашкільних установ та діяльність церкви.

Процес виховання складається з мети і завдання, змісту й методики організації виховного впливу, а також його результату та корекції. Щодо формування особистості структура процесу виховання має такі компоненти: свідомість особистості, емоційно-почуттєва сфера, навички та звички поведінки. Провідну роль відіграє розвиток її свідомості.

Свідомість — властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об’єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій, у попередньому мис-ленному накресленні їх і передбаченні наслідків, у ре¬гулюванні відносин людини з людиною і соціальною дійс¬ністю.

Структурними елементами свідомості є відчуття, мислення, емоції, воля, самосвідомість. Свідомість відіграє провідну роль у діяльності й поведінці людини. Через свідомість учні в процесі навчання і виховання набувають знань, умінь та навичок, засвоюють досвід поведінки. Їх свідомість виявляється у ставленні до навчання та інших видів діяльності, до людей і суспільства загалом, до самих себе, навчальних та інших обов’язків.

Не менш важливі у формуванні особистості й почуття, в яких виявляється ставлення людини до навколишньої дійсності й до самої себе.

Почуття — психічні стани і процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб’єктивне переживання подій та емоційне ставлення до навколишнього світу.

Виховання свідомості та емоційно-почуттєвої сфери має поєднуватися з формуванням навичок і звичок поведінки.

Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію, раціо¬нально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.

Звичка — схильність людини до відносно устале¬них способів дій.

Навички і звички поведінки формуються у процесі цілеспрямованої, систематичної діяльності учнів, у якій вони набувають необхідного досвіду поведінки. Тому важливо враховувати наявний у школярів досвід попередньої поведінки» збагачуючи позитивне надбання й долаючи негативні звички. Формування навичок і звичок поведінки потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених ви¬мог, відповідності їх рівневі розвитку учнів і є успішним лише за дотримання педагогами і батьками єдиних вимог до учнів.

У процесі виховання можуть формуватися й негативні звички через засвоєння дитиною хибного досвіду поведінки в ненормальному середовищі, в якому вона в силу життєвих умов перебувала чи перебуває. Подолання таких звичок потребує спеціальної виховної роботи, а їх викорінення передусім пов’язане із з’ясуванням причин появи, їх усуненням.

Процес виховання — динамічний, неперервний, безупинний. Його рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. Розрізняють внутрішні й зовнішні суперечності.

Внутрішні суперечності:

а) суперечність між зростаючими соціальне значущи¬ми завданнями, які потрібно розв’язати вихованцю, і можливостями, що обмежують його вчинки та дії, спрямовані на їх розв’язання. Ця суперечність супроводжує виховання особистості, тому її розвиток може призупинитися, якщо не ставити перед нею нових ускладнених завдань;

б) суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця. Виховний процес повинен будуватися таким чином, щоб його зміст або форми реалізації цього змісту не викликали спротиву вихованця.

Зовнішні суперечності:

а) невідповідність між виховними впливами школи і сім’ї. Нерідко батьки не дотримуються вимог, які висуває до їх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність вимог, що негативно позначається на вихованні школярів;

б) зіткнення організованого виховного впливу шко¬ли зі стихійним впливом на школярів навколишнього світу. Серед таких негативних чинників, — вуличні підліткові групи, зарубіжні телефільми-бойовики та ін. Вирішення цієї суперечності можливе лише за умови формування у школярів внутрішньої стійкості й уміння протистояти негативним явищам;

в) неоднакове ставлення до учнів учителів, які не завжди дотримуються принципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується ситуативна поведінка, пристосовництво, безпринципність, що негативно позначаються на виховному процесі взагалі;

г) суперечність, породжена тим, що окремі учні, які мають досвід негативної поведінки, постійно конфліктують з педагогами, однокласниками, батьками. Йдеться про сформований динамічний стереотип, який характеризується наявністю постійних, стабільних, стійких негативних нервових зв’язків, що створює особливі труднощі у перевихованні. Ця категорія школярів потребує спеціальної виховної роботи.

Хоча зовнішні суперечності є тимчасовими, вони можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому виявлення їх і усунення повинні перебувати завжди в центрі уваги педагогів. Але найважливіший чинник — профілактична робота щодо запобігання таким суперечностям.

 

Мета і завдання виховання

   Сучасна школа вимагає докорінного переосмислення усієї системи виховання, оновлення змісту, форм і методів духовного становлення особистості на основі гуманізації життєдіяльності учня, створення умов для самореалізації у різних видах творчої діяльності.

   Всебічно і гармонійно сформована особистість є метою цивілізованого суспільства. Цей ідеал не втратив своєї значимості протягом сторіч, починаючи з афінської системи виховання, де й зародилося розуміння гармонійності людини (калокагатія — ідеал фізичної і моральної досконалості). Гармонія була метою виховання в афінській, римській, візантійській системах, а через тисячу років — в епоху Відродження, згодом — у період нового часу (XVIII—XIX ст.). З ініціативи видатного французького представника “нової філософії” Рене Декарта (1596—1650) термін “гармонія” було доповнено терміном “всебічність”. Так було сформовано концепцію гармонійно розвиненої людини.

   Із збільшенням обсягу наукових знань, особливо у XVIII ст., коли природничі й точні науки нагромаджували велику кількість нових фактів, часто будучи неспроможними розкрити їх внутрішню сутність, спеціалізація в мистецтві, науці стала закономірною, а всебічність перестала бути актуальною. Поняття “всебічний і гармонійний розвиток” почали трактувати як ідеал, до якого слід прагнути в процесі виховання. Проте сучасне його розуміння не є однозначним: одні схильні вживати його щодо професійної сфери, інші — стосовно сфери духовного розвитку, поділяючи людей за освітою на “фізиків” і “ліриків”; дехто вбачає у всебічності набір чеснот.

   Вітчизняна педагогіка не відразу підійшла до розуміння мети виховання як втілення цього ідеалу в життя. Прикладом є іронічна думка видатного українського педагога Антона Макаренка (1888—1939): “Розігнавшись на західноєвропейських трамплінах, наші теоретики стрибають надто високо і вбачають мету виховання у всебічному розвитку людини … Під метою виховання я розумію програму людської особи, програму людського характеру, причому в поняття характеру я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх виявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання, геть усю картину людської особи; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особи, до якої ми повинні прагнути… Я побачив у своїй виховній роботі, що, дійсно, повинна бути й загальна програма… й індивідуальний коректив до неї”. У наведених міркуваннях мета виховання переплітається із завданнями, які кожна епоха ставить перед суспільством, а суспільство перед школою.

   Наука доводить, що виховання є глибоко національним за своєю суттю, змістом, характером. “Національне виховання, — писала українська громадська, культурно-освітня діячка, педагог Софія Русова (1856—1940), — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а, значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів…”.

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності.

   Постає як створена народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв, інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, у процесі якої воно засвоює духовну і матеріальну культуру нації, виробляє національну свідомість. Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання, забезпечує етнізацію дітей як необхідної та невід’ємної складової їх соціалізації. Національне виховання духовно відтворює в дітях народне, увічнює те специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, а також загальнолюдське, спільне для всіх націй.

   Правильно організоване національне виховання формує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує національну та особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер.

   Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

   “Педагогічна система кожної історичної епохи, — зазначає академік М. Стельмахович, — висуває свій оригінальний чи актуальний, уже знаний образ людини. Кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у виховному ідеалі”.

   Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що виникають із розуміння мети життя.

   Він об’єднує ціннісні орієнтації, життєві принципи і плани, рівень домагань, задуми і вчинки у цілісну лінію життєвої поведінки людини. Формування його залежить від виховання, умов життя і діяльності, від особливостей її власного досвіду. Залежно від сфер життєдіяльності формуються суспільні, політичні, національні, естетичні ідеали особистості.

   Найбільш глибоко ідеал, наприклад, національного виховання розкрито у працях довго замовчуваного українського педагога Григорія Ващенка (1878—1967) (“Виховний ідеал”, “Виховна роль мистецтва”, “Тіловиховання як засіб виховання волі й характеру” та ін.). Основу його ідеалу національного виховання становлять загальнолюдські (моральний закон творення добра, боротьби зі злом, пошук правди, справедливості тощо) й національні цінності, які стали духовним надбанням народу. Носієм загальнолюдських цінностей, на його думку, є християнська релігія, яка орієнтує людину на служіння вищому ідеалу.

   Та оскільки людина народжується і живе в конкретному національному середовищі, що вирізняється серед інших своєю мовою, культурою, звичаями, вона проймається розумінням особливостей свого народу, етносу, нації. Тому ідеал національного виховання, за Г. Ващенком, повинен ґрунтуватися на служінні Богові та своїй нації. У педагогічному сенсі виховний ідеал — людина, яка служить Богові та Україні. Така орієнтація категорично протиставляє українське національне виховання, з одного боку, більшовицькій моделі, в основі якої був матеріалізм та атеїзм; а з другого — націонал-соціалістичній ідеології фашизму, наскрізь пройнятій культом сили і зневаги до людини.

   Національне виховання в українській школі орієнтується на історичні потреби нації, головна серед яких на сучасному етапі — державотворення. Проте загальна мета виховання — залучати молоде покоління до творчої участі у рідній культурі, а через неї також до культури загальнолюдської — залишається основоположною. Бо народ тільки тоді розвине національну зрілість, коли, не втрачаючи своєї національної самозосередженості, спиратиметься на загальнолюдські духовні цінності (О. Вишневський).

   Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до повноцінного суспільного життя, яке передбачає виконання ролей громадянина, трудівника, громадського діяча, сім’янина, товариша.

   Зміст національного виховання відображає в єдності його загальну мету, завдання й складові частини. Основними складовими виховання, реалізація яких забезпечує всебічний і гармонійний розвиток особистості, є:

— громадянське виховання: формування громадянськості, яка дає змогу людині відчувати себе юридично, соціально, морально й політично дієздатною;

— розумове виховання: озброєння учнів знаннями основ наук, формування наукового світогляду та національної самосвідомості, оволодіння основними мислительними операціями, вироблення умінь і навичок культури розумової праці;

— моральне виховання: формування в учнів загальнолюдських норм гуманістичної моралі (добра, взаєморозуміння, милосердя, віри у творчі можливості людини), моральних понять, поглядів, переконань, моральних почуттів, вироблення навичок і звичок моральної поведінки, культури спілкування, культивування інтелігентності;

— трудове виховання: ознайомлення учнів з науковими основами сучасного виробництва, практична й психологічна підготовка їх до праці, свідомого вибору професії;

— естетичне виховання: формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних смаків, вироблення вмінь і навичок привносити в життя красу, розвиток в учнів творчих здібностей;

— фізичне виховання: виховання здорової зміни, підготовка до фізичної праці, захисту Батьківщини.

   Завдання сучасної системи виховання, які випливають із суспільних потреб сьогодення, полягають у реальному переході до педагогічної творчості та індивідуального впливу, у переорієнтації учнівських і вчительських колективів на подолання авторитарно-командного стилю у ставленні до учнів. Пріоритетним стає гуманістичне виховання — створення умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб’єкта діяльності, особистості, індивідуальності.

   Основні завдання виховної діяльності зумовлені пріоритетними напрямами реформування школи, визначеними Державною національною програмою “Освіта” (“Україна XXI століття”), до яких належать:

— формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовності її захищати;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;

— формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

— прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших національностей, які мешкають на території України;

— виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;

— утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших чеснот;

— формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;

— забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров’я;

— виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

— формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та громадянською відповідальністю;

— розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов її самореалізації;

— формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя за ринкових відносин.

   Головна мета, пріоритетні напрями, основні шляхи реформування української системи національного виховання сформульовані у восьмому розділі “Декларації про державний суверенітет України” від 16 липня 1990 р., Державній національній програмі “Освіта” (“Україна XXI століття”), “Концепції школи нової генерації — української національної школи-родини” (1994 p.). “Концепції безперервної системи національного виховання” (1994 р.), “Концепції розвитку загальної середньої освіти” (2000 р.), “Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи” (2000 p.).

Закономірності та принципи виховання

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі істотні зв’язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефектив¬ності розвитку особистості школяра.

У виховному процесі виявляються такі закономірності.

Виховання органічно пов’язане із суспільними по¬требами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбу¬дова незалежної держави Україна потребує формуван¬ня в підростаючого покоління національної свідомості, любові до своєї Вітчизни, до рідної мови, до свого наро¬ду, його традицій, історії та культури.

Людина виховується під впливом найрізноманітні¬ших чинників. Недарма кажуть, що виховує все: і лю¬ди, і речі, і явища. Важлива роль у вихованні належить людям, насамперед батькам і педагогам. Це покладає на них особливу відповідальність.

Процес виховання відбувається найуспішніше в при¬родному для нього національному річищі з урахуван¬ням менталітету вихованця. З огляду на це, дитину ма¬ють оточувати рідна мова, природа, національна куль¬тура, звичаї, традиції тощо.

Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це, зокре¬ма, стосується формування її думок, поглядів, переко¬нань, ціннісних орієнтацій, емоційної .сфери. Виховний процес повинен постійно трансформувати зовнішні ви¬ховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

Визначальними у вихованні є діяльність та спілкування. Діяльність — головний чинник єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем певних видів ді¬яльності (навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.).

Ефективність виховання залежить від ставлення осо¬бистості до навколишньої дійсності взагалі та до спрямо¬ваних на неї педагогічних впливів зокрема. Сформовані у процесі виховання погляди і переконання, мотиви по¬ведінки визначають позицію вихованця щодо спрямова¬них на нього педагогічних впливів. У разі несприйняття цих впливів проводять спеціальну виховну роботу і лише згодом здійснюють позитивний виховний вплив.

Ефективність виховного процесу залежить від сто¬сунків в учнівському в колективі. Здорова морально-пси¬хологічна атмосфера в колективі сприяє формуванню у дітей позитивних моральних якостей, відбувається про¬цес взаємовиховання. І навпаки, у колективі спеціального виправно-виховного закладу, якщо там немає на¬лежного порядку, відбувається взаємна деморалізація його членів.

Ефективність виховного процесу зростає, коли уч¬ні займаються самовихованням, тобто коли поєднується виховання і самовиховання.

Ці закономірності необхідно враховувати під час ство¬рення будь-якої виховної ситуації. Це дає змогу педа¬гогу відпрацювати задану схему дій, щоб досягти пос¬тавленої мети, допомагає йому в процесі виховної роботи (у плануванні, організації, оцінюванні процесу вихован¬ня) перетворити можливість, що випливає із закономір¬них зв’язків, на дійсність.

Принципи виховання — керівні положення, що відображають за¬гальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу.

Процес виховання ґрунтується на таких принципах.

Цілеспрямованість виховання. Передбачає спряму¬вання виховної роботи на досягнення основної мети ви¬ховання — всебічно розвиненої особистості, підготовки її до свідомої та активної трудової діяльності. Реалізу¬ється цей принцип за умови підпорядкованості виховної роботи загальній меті, знання цієї мети вихователями і

вихованцями, недопущення стихійності у вихованні, на¬явності перспективи, проектування рівня вихованості особистості відповідно до запланованої мети.

Зв’язок виховання з життям. Його суть — виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на те, що вони повинні жити життям суспільства, брати посильну участь у ньому вже за шкільною партою і готуватися до трудової діяльності. Реалізація цього принципу передбачає вико¬ристання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, сис¬тематичне ознайомлення учнів із суспільно-політичними подіями в країні, залучення їх до посильної участі в громадській роботі.

Прилучаючись до активного життя, школярі засвоюють досвід старших поколінь, можуть і повинні брати посиль¬ну участь у процесі державотворення. Завдяки цьому в них формується психологічна, моральна і практична готовність до самостійного суспільного життя й діяльності.

Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Пове¬дінка людини — це її свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості — складний і суперечливий процес, оскільки формування навичок правильної поведінки на¬багато складніше, ніж виховання свідомості. Для подо¬лання цієї суперечності необхідне правильне співвідно¬шення методів формування свідомості та суспільної по¬ведінки, запобігання відхиленням у них, вироблення в учнів несприйнятливості до будь-яких негативних впли¬вів, готовності боротися з ними.

Виховання в праці. В основі цього принципу — ідея, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності, від особистої участі в праці. Цей прин¬цип спирається і на таку психологічну якість, як праг¬нення дитини до активної діяльності. Реалізується за умови усвідомлення учнями, що праця — єдине дже¬рело задоволення матеріальних і духовних потреб, чин¬ник усебічного розвитку особистості, сумлінне ставлення до неї — важлива позитивна риса.

Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується на діа¬лектичній взаємозалежності педагогічних явищ і про¬цесів. Втілення його в життя передбачає: єдність ме¬ти, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів шко¬ли, сім’ї, громадськості, засобів масової інформації, ву¬лиці; врахування вікових та індивідуальних особливо¬стей учнів; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування вихов¬ної роботи.

Виховання особистості в колективі. Індивід стає осо¬бистістю завдяки спілкуванню і пов’язаному з ним ві¬докремленню. Найкращі умови для спілкування й ві¬докремлення створюються в колективі. Отже, цей прин¬цип виховання зумовлений об’єктивними закономір¬ностями розвитку дитини і відповідає природі суспіль¬ства. Його реалізація передбачає усвідомлення учнями того, що колектив — могутній засіб виховання, що пев¬ні риси особистості формуються тільки в колективі, зна¬чення згуртованості колективу та його думки для вихо¬вання школярів, участь учнів у самоврядуванні сприя¬ють розвиткові самостійності, самодіяльності, ініціати¬ви та ін. Найбільша виховна цінність колективу в тому, що між його членами виникають найрізноманітніші сто¬сунки: взаємної відповідальності й залежності, ділові, організаторів і виконавців, між вихователями і вихо¬ванцями, між старшими й молодшими, міжособистісні стосунки (симпатії, товариськості, дружби, любові).

Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зу¬мовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду; ви¬ховання творчої особистості можливе, якщо існують умови для вияву самостійності й творчості, схвалюються ініціатива та самодіяльність. Цей принцип передбачає безпосередню участь учнів у плануванні своїх громадсь¬ких справ, усвідомлення їх необхідності й значення, контроль за їх виконанням, оцінювання досягнутих ре¬зультатів. При цьому важливо запобігти жорсткому рег¬ламентуванню діяльності дитячого самоврядування, ад¬мініструванню, надмірній опіці.

Поєднання поваги до особистості вихованця з ро¬зумною вимогливістю до нього. У цьому — головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необ¬хідних взаємин вихователів і вихованців. Цей прин¬цип передбачає: єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, поважання їхньої думки та ін. Його втілення в життя ускладнюртьгя тим, що серед учнів нерідко є складні, озлоблені діти Педагог повинен бути терпля¬чим до всіх дітей без винятку, поважати їх людську гідність. А.Макаренко наголошував, що треба висувати якнайбільше вимог до людини, але водночас і виявля¬ти якнайбільше поваги до неї. Розумна вимогливість є також свідченням поваги до особистості дитини. Її ви¬ховний потенціал зростає, якщо вона доцільна, випли¬ває з потреб виховного процесу, із завдань всебічного розвитку особистості.

Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. Такий підхід як індивідуальна корекція загальної системи ви¬ховання — важлива вимога до організації виховного про¬цесу і одна з умов підвищення його ефективності Вихов¬ні заходи які не враховують цієї вимоги, не заторкують внутрішніх сторін особистості вихованця й тому мало¬ефективні Результати виховного процесу значною мірою залежать від того, наскільки в ньому враховано вікові та індивідуальні особливості учнів.

Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідо¬мості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. Такі яко¬сті людської особистості не можна сформувати, якщо виховний процес являтиме собою випадковий набір ви¬ховних заходів, що матимуть епізодичний, а не систем¬ний характер. Реалізація цього принципу передбачає пе¬редусім, що залежно від віку та рівня розвитку учнів педагог добирає зміст і методику виховної роботи з ни¬ми 3 віком змінюється педагогічне керівництво дитя¬чим колективом, що виявляється у наданні йому більшої самостійності в усіх питаннях його життєдіяльності. Під¬вищується і вимогливість до нього вихователів. Важли¬во прогнозувати можливі наслідки заходів впливу на школяра. Індивідуальний підхід потрібен до кожного вихованця, а не лише до тих, хто вирізняється незвич¬ною поведінкою. Досвідчені педагоги намагаються ба¬чити кожного учня таким, яким він є, і відповідно до цього будувати виховну роботу з класом.

Єдність педагогічних вимог школи, сім’ї і громадсь¬кості. Повинна охоплювати всі сторони навчально-ви¬ховної роботи школи, всі форми діяльності учнівського та педагогічного колективів, сім’ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах поведінки школярів, у стилі життя школи, її традиці¬ях. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного процесу. Школа як провідна ланка в системі виховання учнівської молоді повинна не лише залучати до цієї спра¬ви сім’ю, громадські та інші організації, а й озброювати їх основами психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання, дбати про підвищення педагогічної культури батьків.

Концепція національного виховання розглядає такі його принципи:

— народність — єдність загальнолюдського і націо¬нального. Національна спрямованість виховання, ово¬лодіння рідною мовою, формування національної сві¬домості, любові до рідної землі та свого народу; прище¬плення шанобливого ставлення до культури, спадщи¬ни, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості всіх народів, що населяють Україну;

— природовідповідність — урахування багатогранної й цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, їх анатомічних, фізіологічних, пси¬хологічних, національних та регіональних особливостей;

— культуровідповідність — органічний зв’язок з іс¬торією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, за¬безпечення духовної єдності поколінь;

— гуманізація — створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життє¬вих сил; гуманізація взаємин вихователя і вихованців; виховання — центр навчально-виховного процесу, по¬вага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір’я до неї; виховання гуманної особистості;

— демократизація — усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності. Глибоке ус¬відомлення взаємозв’язку між ідеалами свободи, права¬ми людини і громадянською відповідальністю:

— етнізація — наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості гро¬мадянина. Забезпечення можливості всім дітям навча¬тися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, почуття належності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету народу, увіч¬нення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання їх як типових носіїв націо¬нальної культури. Принцип етнізації — невід’ємна скла¬дова соціалізації дітей, він однаковою мірою стосуєть¬ся всіх народів, що живуть в Україні.

Лише сукупність цих принципів забезпечує успішне визначення завдань, підбір змісту, методів, засобів і форм виховання. Єдність принципів виховання потребує від пе¬дагога вміння використовувати їх у взаємозв’язку, з ура¬хуванням конкретних можливостей і умов.

 

Самовиховання: суть, умови, етапи, прийоми

Самовиховання — свідома діяльність людини, спрямована на ви¬роблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Самовиховання успішно здійснюється за певних умов. Передусім воно потребує від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Щоб збагатити учнів відповідними знаннями і вміннями, про¬водять цикл бесід про психічну діяльність людини, сві¬домість, волю, почуття, характер, мотиви поведінки, ін¬тереси, здібності, потреби, темперамент, а також розкри¬вають сутність самовиховання, методи і прийоми робо¬ти над собою.

Важливий аспект самовиховання — логічне мислен¬ня, вміння проаналізувати кожен свій вчинок, що спри¬яє виробленню вимогливості до себе як постійної риси характеру, без якої неможливо досягти успіху в цій справі. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах де¬тально аналізують порушення правил поведінки, їх при¬чини, привчають учнів до самоаналізу.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому слід залучати шко¬лярів до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість, відповідальність. Долаючи труднощі, во¬ни загартовують волю, доводять розпочату справу до кін¬ця і таким чином переконуються, що навіть невеликі ус¬піхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто не має жит¬тєвої мети, ідеалу. Тому важливо знати ідеали учнів, до¬помогти сформувати ідеали тим, хто їх не має.

Успішність процесу самовиховання значною мірою за¬лежить від рівня розвитку колективу взагалі. У згурто¬ваному колективі, де панує здорова громадська думка, ат¬мосфера доброзичливості, розвинута взаємовимогливість, самовиховання відбувається, як правило, успішно.

Процес самовиховання тривалий і охоплює кілька етапів.

Перший етап. Педагоги передусім виявляють ставлення учнів до процесу самовиховання, проводячи анкетування за такими запитаннями: Чи займаєшся самовихованням? Що спонукає тебе працювати над собою? Яких головних цілей ти прагнеш досягти самовихованням? Які прийоми використовуєш у роботі над собою? У чому відчуваєш труд¬нощі в цій роботі і як їх долаєш? Якої допомоги потребу¬єш від дорослих у процесі самовиховання?

На цьому етапі в учнів формують спонукальні моти¬ви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед до¬магаються, щоб вихованець усвідомив, що його доля за¬лежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної роботи над собою. Він також повинен збаг¬нути, що самовиховання — і його особиста справа, і спра¬ва суспільства.

Другий етап починається з появою в учня бажання самовдосконалення. Педагог на цьому етапі повинен до¬помогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, ви¬робити в учня стійке бажання наслідувати його. З’ясу¬вавши відмінність між собою і своїм ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. У процесі самовихован¬ня учень порівнює себе з ідеалом. Оскільки він сам по¬стійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдо¬сконалення, збагачення. Ідеал допомагає йому скласти програму самовиховання. На цьому етапі варто обгово¬рити з учнями окремі фрагменти індивідуальних про¬грам самоосвіти та самовиховання видатних осіб.

Третій етап. Учень починає систематично працюва¬ти над собою, реалізовуючи програму самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах діяль¬ності: навчанні, праці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Пе¬дагог допомагає учневі контролювати результати втіле¬них рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи ко¬лективу послаблюється, зростають самостійність та іні¬ціатива самого вихованця.

Для здійснення виховної роботи відповідно до розг¬лянутих етапів самовиховання класний керівник пови¬нен чітко її планувати.

У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою.

Прийом самопереконання Його суть полягає в то¬му, що учневі пропонують у певній конкретній ситуації знайти аргументи і за їх допомогою переконати себе в тому, правильно чи неправильно він вчинив, або в кон¬фліктній ситуації переключити думки на інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли.

Прийом самонавіювання. Його пропонують викорис¬товувати у випадках, коли необхідно подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних си¬лах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторен¬ня учнем подумки або вголос певних суджень. Наприк¬лад, щоб подолати запальність, можна запропонувати та¬ке судженням “Ненавиджу в собі запальність. Я повинен і можу її позбутися.”

Прийом самопідбадьорювання.  Він ефективний, ко¬ли учень губиться в складних ситуаціях, зневірюеться у власних билах та можливостях

Прийом самозаохочення. Застосовують у випадках, коли учень, долаючи певні труднощі, виконав ск чадне завдання. До них вдаються, коли необхідно подолати негативні риси особистості

Прийом самопримусу. Допомагає у боротьбі з внут¬рішньою неорганізованістю, небажанням вчитися чи пра¬цювати, з лінощами

Прийом самоаналізу Йому належить вирішальна роль у самовихованні. Він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку,,

Практичні прийоми. До них, зокрема, належить прий¬ом “крок уперед” — щоденне планування діяльності на наступний день. Доповнює його прийом “оцінювання про¬житого дня” — аналіз учнем своїх дій, вчинків та недо¬ліків.

Прийом “правила моєї поведінки” Полягає у дот¬риманні складених для учня правил поведінки о Привчає до виконання своїх обов’язків.

Прийом самозобов’язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на місяць, чверть, півріччя або рік, залежно від того, які риси особистості він прагне сформувати чи подолати і в який термін

Прийом “упізнай себе”. Має характер гри учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища, той впізнає себе. а товариші доповнюють цю характеристикуо

Прийоми “самохарактеристики” та “взаємохарактеристики“. Полягають у тому, що підготовлені таким чи¬ном характеристики обговорюються в колективі, це прив¬чає учнів до самоаналізу і дає педагогові багатий мате¬ріал для роботи з ними.

 

Професійна мораль медичного працівника

 

Мораль (від лат. moralis — моральний, moris — звичай) — це сукупність історично зумовлених правил, норм, звичаїв, принципів співжиття і поведінки людей їхні відносини в процесі виробництва матеріальних і духовних цінностей, що визначають їхні обов’язки один до одного, до соціальних груп, верств класів, до суспільства, і виконання яких базується на громадській думці.

Етичні закони і позиції у медицині — це погляди і знання, які наочно інтегрують моральні основи особистості лікаря й загалом лікарювання, теорію й практику стосунків з хворими, суспільством та колегами. Медична етика включає постулати про лікарський обов’язок, слово лікаря, лікарську тасмницю, добро й зло, інші моральні та філософські категорії І пріоритети в охороні здоров’я. А лікарська деонтологія — це догми професійних обов’язків у медицині, вона с прикладною частиною концептуального вчення про медичну етику.

Зрозуміла річ, не існує окремих етичних категорій щодо поведінки лікаря, фельдшера, медичної сестри чи санітарки. Етичні принципи у медицині — неподільне ціле, хоча кожний окремий медичний фах мас свої професійні, а отже, й етичні відмінності. Проте переважають всеосяжні моральні правила й загальні етичні настанови: слово, чесноти, намагання й знання медичного працівника, його невід’ємні моральні гасла в практичній поведінці відіграють істотну роль у зціленні хворого й допомозі йому.

У системі моралі, як у вирішальній сфері суспільної свідомості, своєрідне й дуже змістовне місце належить професійній (фаховій) моралі. Показово, що групою львівських лі кар їв-науковців створено проект “Етичного кодексу лікаря” (проф. А. Гнатишак, проф. В. Нор, проф. В. Ромовська, д-р мед. наук Б. Савчик, проф. Б. Ковалів, доц. Л. Криштальська, д-р мед. наук Б. Надрага, доц. А. Рудницька). У нашій роботі посилатимемося й на цей документ.

У кожній професії Існують певні етичні протиріччя І своєрідні способи їх вирішення, до чого залучається людина зі своїм суб’єктивним світом почуттів, прагнень, моральних оцінок.

Серед різноманітних ситуацій у професійних стосунках необхідно виділити найтиповіші риси й особливості, котрі характеризують специфіку професійних стосунків або відносну самостійність професії.

Суть професійної моралі полягає у відображенні особливостей професійних стосунків. Оскільки мораль відображає суспільне буття в цілому, то виникає питання про характер відображення професійного розподілу в моралі. Професіоналізація — су спільно-економічне явище, якому властивий закономірний, об’єктивний характер розвитку. Відтак, воно обов’язково знаходить відповідне віддзеркалення в суспільній свідомості взагалі і в індивідуальній свідомості зокрема.

Специфіка професійної моралі — проекція залежності моралі від якісного різноманіття взаємовідносин людей. Згідно з працею конкретної категорії у моральній свідомості особистості формуються уявлення, які зіставлені з типом професійних стосунків. Як тільки вони набувають якісної стійкості, то ведуть до формування певних моральних стереотипів відповідно до характеру праці.

Якщо такі стосунки мають стійкий характер, в людині, яка сформувалася під їхнім впливом, виробляється звичаєве коло відповідно до способу дій. Професійна мораль особливо притаманна тим професіям (медична, педагогічна, юридична, військова тощо), в яких об’єктом впливу є безпосередньо сама людина, а професійна діяльність, залежно від свого характеру, зачіпає нагальні життєві Інтереси особистості.

У цих випадках моральний чинник займає головне місце у системі способів професійного впливу. Через це суспільство висуває підвищені вимоги до відповідних моральних якостей працівників згаданих професій і навіть до цілих соціальних прошарків.

Вирішуючи питання про природу професійної моралі, необхідно виходити із принципу зв’язку моралі, практичної діяльності та знань із урахуванням ціннісного аспекту всієї проблеми. Через ставлення до об’єкта впливу реалізується ставлення до людини, оскільки ця паралель передбачає суспільну і особисту потреби. С. Л. Рубінштейн вважав, що в самій дії людини має місце моральне ставлення, тобто якраз через дію проявляється моральність особистості.

Ставлення людини до природи також мас суспільний характер, тобто воно опосередковане людськими взаємостосунками. Знання про будову навколишнього світу перебуває у відповідному співвідношенні з реальним і бажаним

У своїй діяльності, в процесі визначення власних ідеалів людина орієнтується на знання законів природи та суспільства Детермінізм (визначення, формулювання) моралі полягає в тому, що вона зумовлена об’єктивними законами розвитку суспільства Розвиток моралі йде через вирішення протиріч між бажаним і існуючим, ідеалом і дійсністю, а досягнення самого ідеалу лежить на шляху суспільної практики і розвитку суспільних відносин

Моральна свідомість характеризується відповідним ставленням до суспільства класу, професійних завдань, до діяльності тощо Все це діалектично взаємозв’язано Загальні моральні уявлення формуються залежно від конкретних ситуацій у різних сферах діяльності Особливості професійних стосунків формують у свідомості особистості відповідні моральні уявлення, звички і переконання

Умови життя, характер і мета соціальних груп створюють у суспільній свідомості діалектику загального й окремішнього існує багато конкретних форм спілкування Вимоги суспільства в умовах соціальної роздробленості виступають вже як вимоги професії, класу, нації в цілому

Поділ праці й існування професій (професійна відмінність) як об’єктивний чинник суспільного розвитку неминуче впливає на свідомість людей, на систему моральних оцінок, звичок, традицій, форм поведінки, а отже, на їхню етику

У підсумку, особисте в моралі відображує специфіку інтересів, мету якоїсь конкретної соціальної групи, а також зв’язок особистості й довкілля Заперечення загального та Індивідуального в моралі веде до різкого відокремлення морального ідеалу, норм і правил поведінки від практичної діяльності, тобто суб’єктивного від об’єктивного

У реальному житті таке відокремлення і знецінення носить відносний характер Особливості професійних стосунків як об’єктивний чинник неодмінно проявляється в моральній якості і формує необхідні норми поведінки конкретної професійної групи, специфічні вимоги до п представників

Мораль людини виявляється в п поведінці, вчинках, котрі оцінюються не лише з точки зору інтересів суспільства як цілого, але й окремих його груп, а також окремо взятих інтересів Залежно від характеру моральної єдності й ступеня п стійкості з’являються специфічні норми поведінки і моральні оцінки А і Титаренко наголошує, що спільна діяльність людей по-своєму формує моральні оцінки

Моральна оцінка — особливий акт який орієнтує перевагу певної норми поведінки і наказує, пропонує діяти відповідно до неї Це твердження чітко виявляється в особливостях професійної моралі, які входять у моральну свідомість кожної людини як спонукання до дії і доречності відповідних моральних оцінок у тій чи іншій формі діяльності

Дії, які належать до сфери моралі, вираховуються із загальної сукупності людських дій у тому випадку, коли люди замислюються над їх суспільним значенням або беззастережно виправдовують свою поведінку У професійній діяльності позитивну моральну оцінку отримують тільки такі форми поведінки і тільки такі якості особистості котрі сприяють високій ефективності праці в даній сфері і хоча моральна оцінка завжди випливає із суспільного інтересу, вона бере до уваги відповідні людські взаємостосунки.

Моральна оцінка професійної діяльності визначається двома основними критеріями а) що об’єктивно Дає професія для суспільного розвитку і б) що суб’єктивно дає професія індивіду в розумінні етичного впливу на нього, оскільки різні професії мають неоднаковий моральний вплив на людей котрі присвятили себе цим професіям

Єдність згаданих моментів виявляється у моральному ідеалі як вищій формі моральної свідомості. Моральний ідеал, який виражає прагнення до нового рівня розвитку суспільства й особистості, вбирає в себе також уявлення про досконалі професійні якості. У тих професіях, де об’єктом впливу є сама людина, моральність виступає не лише одним із найважливіших чинників ефективності професійної діяльності, а й також є формою її самовираження.

Специфіка професійної діяльності зумовлює також різницю моральних оцінок. Кожна функція, дія, сфера діяльності несе в собі відповідне їй значення і вимірюється суспільною шкалою цінностей.

Професійна мораль та її особливості визначають спрямованість професійної діяльності.

Загальні закономірності появи і розвитку професійних стосунків з їх відображенням у моралі сприяють розумінню змісту лікарської етики й моралі. Хворий, коли звертається до лікаря, стає об’єктом професійного впливу. Треба пам’ятати, що у професійному відношенні лікар має справу з об’єктом найвищого ступеня складності — людиною. Розмаїття чинників, котрі визначають початок, перебіг і кінець будь-якої хвороби, кожний раз ставить перед лікарем виключно важку гносеологічну (пізнавальну) задачу, котру він повинен розв’язати протягом короткого часу.

Медична наука, яка розкриває закономірності патологічних процесів, на їх основі визначає засоби та методи лікування, — фундамент діяльності лікаря. Без об’єктивно істинних знань ця діяльність, навіть за умови збереження моральних принципів, є не професійною. Лікар повинен володіти такими якостями, як спостережливість і проникливість, розвинуте клінічне мислення, професійна наполегливість і пристрасність тощо.

Людина — не тільки дуже складний, а й найцінніший об’єкт впливу, тому що вона є особистістю. Через це стосунки лікаря і хворого передусім особистісні, суб’єктивні, тобто соціальні. Соціальна функція медицини позначається на суб’єктивних відносинах і виявляється у моральній свідомості як норма, яка вимагає підкорення інтересів лікаря інтересам суспільства через ставлення до хворого.

Довіряючись лікарю, хворий чекає від нього прояву вищих моральних якостей, хоче бачити в лікареві зосередження моральних чеснот і насамперед співчуття, виключну сумлінність та самодисципліну, чесність і високу майстерність, вправність, серйозне ставлення до своєї справи і здатність до самозречення. Наявність цих якостей є моральною гарантією, основою для довіри й авторитету.

Лікар має ставитися до хворого не як до людини взагалі, а як до особистості. Інакше гуманізм є лише принципом, а не реальним вчинком. Отже, лікарський гуманізм — цілком конкретний, реальний гуманізм. Щодо моралі як суті, то маємо тут деяку однозначність, не залежну від обставин. Вона нібито забезпечує “надійність” лікаря у його стосунках з людьми (здоровими і хворими) безпосередньо на робочому місці й у побуті, визначає всі етичні принципи його. Починаючи спілкування з хворим, лікар зобов’язаний сконцентрувати на ньому свою увагу, нібито забувши про себе, цілком підкоривши розум, волю, знання й досвід справі збереження життя, полегшення страждань, відновлення здоров’я.

Гуманізм лікаря збігається з соціальною функцією медицини і втілений у моральній ідеї та почуттях. Він виявляється в активному, вільному прагненні присвятити себе хворим і, долаючи труднощі, використати усі можливості для відновлення та охорони здоров’я, не спричиняючи у той самий час діями і словами додаткових страждань.

 

Деонтологічні якості медичних працівників

Під етикою розуміють науку про суть, закони виникнен¬ня, розвиток і функції моралі, про відносини між людьми і обов’язки, які випливають з цих відносин. Вперше термін «етика» застосував Арістотель, який розумів її як філософію моральної поведінки людей.

Медична етика вийшла з надр загальної етики і її слід розглядати як специфічний прояв загальної етики. Медична етика — це вчення про роль моральних засад у діяльності медичних працівників, про їх високогуманне ставлення до людини як необхідну умову успішного лікування хворого.

Основні етичні норми, які формувалися в процесі над¬ання медичної допомоги хворим, були узагальнені й сфор¬мовані вченими-лікарями різних епох, коли спеціальності медсестри ще не було.

Так, у древньоіндійській книзі «Аюрведа» («Книга жит¬тя» — V—VI ст. до н.е.) знаходимо досить чіткий портрет лікаря: «Він повинен мати чисте, співчутливе серце, правдивий характер, спокійний темперамент, вирізнятися великою поміркованістю і порядністю, постійним прагненням робити добро». Перші наукові узагальнення народного досвіду лікування і правил поведінки лікаря біля ліжка хворого знаходимо в працях Гіппократа (V—VI ст. до н. е.) та інших вчених Стародавніх Греції і Риму. В «Клятві Гіппократа» чітко сформульовано професійний обов’язок лі¬каря: «Чесно і добросовісно служити хворій людині, в своїх діях утримуватись від нанесення будь-якої шкоди і неспра¬ведливості».

За пропозицією голландського лікаря Ніколаса ван Пуль¬па (XVII ст.), емблемою медиків стала палаюча свічка. Внутрішній зміст цього символу висловлений у девізі: «Зго¬раю, щоб світити».

Як і в Стародавній Греції, лікарі Середньовіччя приносили клятву на вірність своїй професії. Визначний представник середньовічної медицини арабський філософ і лікар Авіценна (IX—X ст.) у своїй праці «Канон лікарської науки» пише про те, що лікар має володіти очима сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем лева.

Представники медичної науки XVIII—XIX ст. теж внесли свій вклад у розвиток етичних ідей, і серед них значне місце належить Д. С. Самойловичу. За його словами, «лікарі повинні бути милосердними, співчутливими, послужливими, повинні любити свого ближнього, як самого себе».

М. Я. Мудров — основоположник клінічної медицини в Росії — давав високу етичну оцінку праці жінок, які залу¬чалися до догляду за хворими, і ласкаво називав їх «сиділ¬ками». Він відводив їм важливу роль у виходжуванні важ¬кохворих і створенні сприятливої обстановки в лікарнях.

Основний принцип моралі медичного працівника — це гуманізм. Медичному працівникові мають бути притаманні чуйність, увага до хворого, намагання виправдати його до¬вір’я. Медичний працівник повинен не лише сумлінно вико¬нувати свої обов’язки щодо хворого, але й боротися за фізичну досконалість і психічне здоров’я людей, проводити профілактичну і санітарно-просвітню роботу, зберігати лі¬карську таємницю, надавати медичну допомогу хворому не¬залежно від його національної та расової належності, полі¬тичних і релігійних переконань тощо.

Науку про професійний обов’язок медичних працівників щодо хворих і здорових людей називають деонтологією.

Деонтологія — це вчення про принципи поведінки мед¬працівників з метою забезпечення максимальної користі для хворого. Основою деонтології є адміністративно-регламенту¬ючі форми (накази, інструкції) норм поведінки медпраців¬ників, їх професійних обов’язків і організації лікувально-діагностичного процесу. Суть деонтології можна викласти такими словами: «До хворого треба ставитись так, як ти хотів би, щоб ставились до .тебе».

Після закінчення вищих медичних навчальних закладів молоді лікарі дають клятву Гіппократа. Клятва вимагає від лікаря бути завжди готовим надати медичну допомогу хво¬рому. В медичних училищах випускники дають Урочисту обіцянку, яка певною мірою відображає зміст присяги лікаря.

Медична сестра має усвідомлювати свою відповідальність за життя хворого, однак це почуття не повинне переходити в сентиментальність, яка стане на заваді зібраності, актив¬ності у боротьбі за здоров’я, а нерідко й життя хворого.

Однією з основних рис характеру медичної сестри має бути чесність. Ні в якому разі не можна приховувати до¬пущені помилки. М.І. Пирогов говорив з цього приводу: «Необхідно мати мужність обнародувати свої помилки, щоб застерегти від них інших працівників».

Медична сестра повинна сумлінно виконувати свої обо¬в’язки щодо роздачі лікарських препаратів і здійснення мані¬пуляцій. Вона зобов’язана бути завжди зібраною, спокійною і врівноваженою, не допускати нервозності і метушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати паніки і розгубленості. В таких випадках дії медсестри повинні бути чіткими та впевненими. Слід пам’ятати, що неуважність у роботі, сторонні розмови під час обслугову¬вання хворих, а також відлюдність, зарозумілість підривають авторитет медичної сестри. Кваліфіковане, чітке, своєчасне і старанне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворого в успіх лікування. Істотне значення для створення сприятливої атмосфери в лікувальному закладі має зовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратна, в білосніжному ха¬латі, з прибраним під шапочку волоссям, медична сестра викликає довір’я хворого. І навпаки, зім’ятий чи забруднений халат, недоглянуті руки, надлишок прикрас і косметики, подразливі запахи несприятливо впливають на хворого.

Важливим обов’язком медичної сестри є збереження про¬фесійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого. Ще Гіппократ говорив: «Отjчи хворого любов’ю і розумною утіхою, а головне — залиши його в незнанні того, що на нього чекає і особливо — що йому загрожує». Медичні сестри не мають права розголошувати і обговорю¬вати відомості про хворобу та інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання професійних обов’язків. Медичним сестрам не треба брати на себе функції, які віднесені до лікарської компетенції, роз’яснювати хворим або їхнім родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, інструментальних та рентгеноло¬гічних досліджень. Вони можуть говорити лише про за¬гальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної сестри до хворих не повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою ніжністю, не допускати кокетства та нав’язливості.

Недопустимо у присутності хворих обговорювати або кри¬тикувати професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

Для формування особистості медика важливе значення має рівень загального культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, уміння організувати своє самови¬ховання. Соціально-психологічною основою ефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як співпереживання та милосердя. Вони мають стати внутріш¬ньою духовною потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками та діями.

До питань етики належать також і медичні помилки, які слід відрізняти від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки можуть бути пов’язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, недосконалими методами дослідження, їх слід розглядати й аналізувати в колективі, щоб не повторювати більше.

Службові взаємини палатної медичної сестри складаються зі взаємин із співробітниками, хворими та родичами. Пере¬дусім культура службових взаємин у колективі базується на високій трудовій дисципліні, товариській взаємодопомозі, ввічливості та доброзичливому ставленні до людей. Проявами добрих взаємин між медсестрами є постійна готовність до¬помогти колезі в скрутних ситуаціях, що можуть виникнути при виконанні різних процедур.

Психологічний клімат у медичному колективі — це не просто сума особистих якостей його співробітників. Він ут¬ворюється внаслідок взаємин між членами колективу. Дже¬релом складних взаємин у деяких медичних колективах часто є відсутність у колективі творчої роботи по спряму¬ванню зусиль його членів на виконання основного завдан¬ня — боротьби за здоров’я хворого. Висока культура взаємин палатних сестер — це вимогливість кожної сестри до себе, вміння тактовно та у доброзичливій формі звернути увагу своїх колег на їхні недоліки в роботі, а також без образ сприйняти справедливі зауваження щодо своєї особи. Само¬впевненість і зарозумілість у роботі медичних працівників неприпустимі, в інтересах хворого треба виявляти максимум такту і самодисципліни.

На особливу увагу заслуговують взаємини палатної сестри з молодшим медичним персоналом. Палатна сестра по відно¬шенню до санітарки є не лише товаришем по роботі, але й керівником, учителем і наставником. Свої розпорядження сестра повинна робити у ввічливій формі, без проявів роздратування чи зарозумілості. Однак при виконанні служ¬бових обов’язків не слід встановлювати й фамільярних сто¬сунків. Палатна сестра зобов’язана систематично контролю¬вати виконання молодшим персоналом її розпоряджень. У присутності хворих чи їхніх родичів не слід робити санітаркам зауваження. Звертатися до санітарки, особливо старшої за віком, треба по імені та по-батькові. У розмовах про санітарку з хворими або їхніми родичами краще називати її нянею. Молоді медичні сестри, які недавно закінчили училище, володіють певним обсягом знань, але не мають досвіду роботи, можуть багато чого повчитися у досвідчених санітарок, які добре вміють виконувати різні процедури по догляду за хворими. І все-таки, навчаючись у санітарок, палатна сестра повинна завжди бути старшою на посту, коректно вимагати від молодшого медперсоналу виконання їхніх службових обов’язків.

Основу взаємин медичної сестри і лікаря складає су¬бординація, тобто система службового підпорядкування мо¬лодшого за посадою старшому. Одержавши від лікаря роз¬порядження, медсестра повинна ретельно їх виконувати. Про труднощі, що можуть виникнути при виконанні призначень, необхідно доповісти палатному лікарю, якщо він відсутній, — завідуючому відділенням, а у вечірній час — черговому лікарю. Якщо у медсестри виникли сумніви щодо доцільності якогось призначення або вона вважає його шкідливим чи небезпечним для хворого, вона зобов’язана не в присутності хворих повідомити про свої сумніви лікарю, який зробив це призначення, і виконати його лише після того, як лікар підтвердить своє рішення. Якщо медична сестра і після підтвердження лікарем призначення продовжує вагатися що¬до його доцільності, вона зобов’язана доповісти про це завідуючому відділенням. При обході палат черговим лікарем або відвідуванні хворого лікарем-консультантом палатна се¬стра зобов’язана створити сприятливі умови для їхньої роботи.

З методологічної точки зору поняття лікарської етики виражає сутність, а поняття медичної етики — зміст аспекту професійної етики. У пропонованій роботі переважно вживається поняття лікарської етики, через яке виявляються суттєві риси медичної професії, тому що лікар є центральною фігурою охорони здоров’я і медицини. Це положення зовсім не означає приниження ролі середнього медичного персоналу. Адже вихідними вимогами етики лікаря є одночасно і вимоги медичної етики, тобто на них орієнтовані всі медичні професії, діяльність усього медичного персоналу. Структура медичної етики включає в себе конкретизовані вимоги щодо спеціальностей усіх трьох рівнів медичної професії, які доцільніше вивчати у розділі науки деонтології. Вона вивчає моральне, етичне і інтелектуальне обличчя медичного працівника, взаємини медичного персоналу з хворими та їх родичами, а також колегами у медичному колективі. Таким чином, коли йдеться про розроблення загальних проблем етики професії, поняття лікарської і медичної етики стають тотожними. Медичну етику слід розглядати як специфічний прояв загальної етики саме в діяльності медичного персоналу Вона включає питання лікарського гуманізму, проблеми обов’язку, часто і совісті медичних працівників у процесі лікування, профілактики захворювань і проведенні організаційних заходів Медична етика відображає моральні норми у таких системах, як “лікар — хворий”, “лікар — медичний колектив”, “лікар — науковий керівник”, “лікар — суспільство” та ін.

Наведені вище психологічні варіанти спілкування між лікарем та пацієнтом повсякчасно найвиразніші в ургентній хірурги, анестезіології і реанімації У таких випадках існує декілька вирішальних моментів у хроніці лікарських дій і настанов період невідкладної госпіталізації хворого у реанімаційне відділення, констатація необхідності термінового або ендоскопічного втручання, раптова зупинка дихання та кровообігу, переведення пацієнта, після певної стабілізації його стану, з реанімаційного відділення до профільної клініки.

У дотриманні етичних та деонтологічних вимог в екстремальних ситуаціях, і перш за все, в емоційній напрузі, яка передує операції, особливу роль “янгола-захисника” хворого і його рідних грає лікар-анестезіолог. Воно і зрозуміло, з погляду патофізіології маємо класичний емоційний стрес, коли як прояв адаптаційних реакцій збільшується синтез катехоламінів, підвищується артеріальний тиск, прискорюється пульс, змінюються інші показники нейроендокринної регуляції.

Зрозуміло, головне завдання фахівця на цьому відповідальному етапі лікування, поряд з вербальним впливом, — здійснення ефективної медикаментозної корекції. І тут вкрай потрібна “моральна асептика” (за висловом Й. Кассирського). Анестезіолог стикається з некерованим страхом хворого щодо застосування наркозу, хибним передчуттям фізичного дискомфорту чи навіть раптової смерті. Відтак, його тактика — то вдумлива деонтологічна праця з хворою людиною, а не просто з організмом у стадії вираженої патології. Зокрема, в пацієнта може переважати синдром іпохондричної чи тривожної депресії або, навпаки, анозогнозія — демонстративне нехтування відчуттям страху, переоцінка сили характеру та

Окрім досконалого володіння технологією своєї спеціальності, анестезіолог повинен досить добре розумітися на тій галузі хірургії, де постійно співпрацює. Ці знання створюють взаєморозуміння в операційному залі. Хоча капітаном хірургічного корабля є хірург, однак деонтологічний та етичний штурвал у ці години знаходиться в руках анестезіологів. Знаменно, що найкваліфікованіші анестезіологи ніколи не гордують ні своєю персоною, ні високою технікою маніпулювання, і їх справжній морально-етичний здобуток у професійній тактиці — уявна “відсутність” в операційній, але фактична всепроникність в елементи подолання хвороби, психологічний і фаховий рух попереду хірурга.

Про представників служби знеболювання існує слушна думка, що саме цьому фаху повинні бути притаманні особлива чуйність, делікатність і відповідальність за хворого. Ідеться, зокрема, про ставлення до болю хворого. Навіть невеличкий розріз — уже операція. Сучасна анестезіологія виходить з позиції забезпечення повного знеболений за будь-якого хірургічного втручання, і у цьому ми вбачаємо красномовний етичний принцип.

Дуже великою трагедією, сильним переживанням для лікаря є смерть хворого. Та і загалом спілкування з родичами пацієнтів у медицині високого ризику, скажімо в кардіохірургії, потребує щирого такту і терпіння.

У теоретичному обґрунтуванні медичної етики необхідно виходити із аналізу об’єктивних суспільних відносин, особливостей праці медичного персоналу, специфіки їхньої моральної відповідальності. Відомо, що об’єктом професійної діяльності лікарів с хвора людина. Відповідно до цього формуються своєрідні моральні якості, уявлення, які відповідають характеру такої діяльності. З цього приводу М. Г. Чернишевський зауважив, що якщо певні стосунки мають характер постійності, у людини, яка сформувалася під їхнім впливом, з’являються і своєрідні моральні звички. Специфіка медичної етики визначається не тільки тим, що лікарі мають справу зі станом здоров’я людини (бо до людини мають відношення і представники інших професій).

Особливості співвідношення етики і медицини зумовлюються також своєрідним характером медичної науки, яка досліджує проблеми на межі біологічної і соціальної, фізіологічної і психічної життєдіяльності людини. У зв’язку з цим у професійно-етичній діяльності лікаря має місце особливе, своєрідне, неповторне поєднання класових й загальнолюдських норм моралі. Останні вироблялися протягом усієї історії розвитку медичної науки і практики, символізуючи етичні висоти загалом.

Честь і гідність, авторитет і обов’язок лікаря мають риси всебічності і специфічності водночас. Це потрібно розуміти у тому контексті, що мораль лікаря, яка поширюється на всіх людей, охоплює єдність у розмаїтті.

Специфіка професійної медичної етики полягає у тому, що моральні принципи, людські цінності у медицині безпосередньо пов’язані з тими засобами і прийомами, які використовує дана наука й етика; наукове пізнання і моральна оцінка, істина і добро досягають у медицині свого найвищого розвитку. Об’єктивно-істинне пізнання закономірностей природного і соціального у житті людини у поєднанні з етичною оцінкою і визначенням моральної мети — шлях, яким повинна йти медична наука у боротьбі за здоров’я  людини!

Медична етика на сьогодні набула нових рис і особливостей. Зросла соціальна відповідальність лікарів, змінився характер етичних проблем і зміст діяльності лікарів.

Певна переоцінка пізнавальних, культурних і психологічних цінностей знаходить відображення і в етичних питаннях медицини. Ці нові погляди вимагають виключної наукової компетентності, широкого соціальне-гуманістичного кругозору.

Медична етика мас внутрішній зв’язок з компетентністю, класифікацією лікарів, медичних сестер за їх діловими якостями. Не власне моральні якості, а їхнє поєднання з професійними знаннями, навичками і досвідом створює ту своєрідну домінанту, яка реалізується під час виконання професійного обов’язку. Причому, коли йдеться про професійну медичну мораль, потрібно не тільки формулювати кодекс відповідних положень стосовно трудової діяльності, а і сприяти виробленню у лікаря здатності до моральної орієнтації у складних клінічних ситуаціях, які вимагають високих морально-ділових і соціальних якостей.

 

Сестринська етика та деонтологія

Після закінчення вищих  медичних  навчальних  закладів  молоді  лікарі дають клятву Гіппократа. Клятва  вимагає  від  лікаря  бути  завжди  готовим надати медичну  допомогу  хворому.  В  медичних  училищах  випускники  дають Урочисту обіцянку, яка певною мірою відображає зміст присяги лікаря.

Медична  сестра  має  усвідомлювати  свою  відповідальність  за  життя хворого, однак це почуття не повинне  переходити  в  сентиментальність,  яка стане на заваді зібраності, активності у боротьбі за здоров’я, а  нерідко  й життя хворого.

Однією з основних рис характеру медичної сестри має бути чесність.  Ні в якому разі не можна приховувати допущені помилки. М.І. Пирогов  говорив  з цього приводу:

«Необхідно мати мужність обнародувати свої помилки, щоб застерегти від них інших працівників».

Медична сестра повинна сумлінно виконувати свої обов’язки щодо роздачі лікарських  препаратів  і  здійснення  маніпуляцій.  Вона  зобов’язана  бути завжди зібраною, спокійною  і  врівноваженою,  не  допускати  нервозності  і метушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати  паніки  і розгубленості. В таких  випадках  дії  медсестри  повинні  бути  чіткими  та впевненими. Слід пам’ятати» що неуважність у роботі,  сторонні  розмови  під час обслуговування хворих, а  також  відлюдність,  зарозумілість  підривають авторитет  медичної  сестри.  Кваліфіковане,  чітке,  своєчасне  і  старанне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворого  в  успіх  лікування.

Істотне значення для створення сприятливої атмосфери в лікувальному  закладі має зовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратна, в  білосніжному  халаті, з прибраним під шапочку волоссям, медична сестра викликає  довір’я  хворого. І  навпаки,  зім’ятий  чи  забруднений  халат,  недоглянуті  руки,  надлишок прикрас і косметики, подразливі запахи несприятливо впливають на хворого.

Важливим обов’язком медичної сестри є збереження професійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого.  Медичні  сестри  не мають права розголошувати і обговорювати відомості про  хворобу  та  інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання  професійних  обов’язків.

Медичним  сестрам  не  треба  брати  на  себе  функції,  які  віднесені   до лікарської компетенції,  роз’яснювати  хворим  або  їхнім  родичам  характер захворювання, інтерпретувати результати  лабораторних,  інструментальних  та рентгенологічних досліджень. Вони можуть говорити лише  про  загальний  стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної сестри до  хворих  не  повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою  ніжністю, не допускати кокетства та нав’язливості»

Недопустимо  у  присутності  хворих   обговорювати   або   критикувати професійний рівень і призначення лікарів.  Це  підриває  не  лише  авторитет лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

Для  формування  особистості  медика  важливе  значення   має   рівень загального  культурного  розвитку,  знайомство  з  літературою,  мистецтвом, уміння  організувати  своє  самовиховання»  Соціально-психологічною  основою ефективного  етико-деонтологічного  виховання  є  такі  моральні  риси,   як співпереживання  та  милосердя.  Вони  мають  стати   внутрішньою   духовною потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними  вчинками  та діями.

До питань етики належать також і медичні помилки, які слід  відрізняти від злочинних дій, що караються  законом.  Професійні  помилки  можуть  бути пов’язані з недостатнім рівнем  знань,  відсутністю  досвіду,  недосконалими методами дослідження. Їх слід розглядати й аналізувати в колективі,  щоб  не повторювати більше.

Службові взаємини палатної медичної сестри складаються зі  взаємин  із співробітниками, хворими та родичами. Передусім культура  службових  взаємин у  колективі  базується  на   високій   трудовій   дисципліні,   товариській взаємодопомозі, ввічливості та доброзичливому ставленні до  людей.  Проявами добрих взаємин між медсестрами є  постійна  готовність  допомогти  колезі  в скрутних ситуаціях, що можуть виникнути при виконанні різних процедур.

Психологічний клімат  у  медичному  колективі  —  це  не  просто  сума особистих якостей його співробітників.  Він  утворюється  внаслідок  взаємин між  членами  колективу.  Джерелом  складних  взаємин  у   деяких   медичних колективах часто є відсутність у колективі  творчої  роботи  по  спрямуванню зусиль його членів на виконання основного завдання —  боротьби  за  здоров’я хворого. Висока культура взаємин палатних сестер —  це  вимогливість  кожної сестри до себе, вміння тактовно та  у  доброзичливій  формі  звернути  увагу своїх колег  на  Їхні  недоліки  в  роботі,  а  також  без  образ  сприйняти справедливі зауваження щодо своєї особи. Самовпевненість і  зарозумілість  у роботі  медичних  працівників  неприпустимі,  в  інтересах   хворого   треба виявляти максимум такту і самодисципліни.

      На особливу увагу заслуговують взаємини  палатної  сестри  з  молодшим медичним персоналом. Палатна сестра по відношенню до  санітарки  є  не  лише товаришем  по  роботі,  але  й  керівником,  учителем  і  наставником.  Свої розпорядження  сестра  повинна  робити  у  ввічливій  формі,   без   проявів роздратування чи зарозумілості. Однак при виконанні службових обов’язків  не слід встановлювати  й  фамільярних  стосунків.  Палатна  сестра  зобов’язана систематично контролювати виконання молодшим персоналом її  розпоряджень.  У присутності хворих чи їхніх родичів не слід  робити  санітаркам  зауваження. Звертатися до санітарки, особливо старшої за віком, треба  по  імені  та  по батькові. У розмовах про санітарку  з  хворими  або  їхніми  родичами  краще називати її нянею. Молоді медичні сестри,  які  недавно  закінчили  училище, володіють певним обсягом знань, але не мають досвіду роботи,  можуть  багато чого повчитися у досвідчених санітарок, які добре  вміють  виконувати  різні процедури по  догляду  за  хворими.  І  все-таки,  навчаючись  у  санітарок, палатна сестра повинна завжди бути старшою на посту, коректно  вимагати  від молодшого медперсоналу виконання їхніх службових обов’язків.

      Основу взаємин медичної сестри і лікаря  складає  субординація,  тобто система службового підпорядкування молодшого за посадою старшому.  Одержавши від лікаря розпорядження, медсестра  повинна  ретельно  їх  виконувати.  Про труднощі, що можуть виникнути при виконанні призначень, необхідне  доповісти палатному лікарю,  якщо  він  відсутній,  —  завідуючому  відділенням,  а  у вечірній час — черговому лікарю.  Якщо  у  медсестри  виникли  сумніви  щодо доцільності  якогось  призначення  або  вона  вважає   його   шкідливим   чи небезпечним  для  хворого,  вона  зобов’язана  не   в   присутності   хворих повідомити про свої сумніви лікарю, який зробив це призначення,  і  виконати його лише після того,  як  лікар  підтвердить  своє  рішення.  Якщо  медична сестра і після підтвердження лікарем  призначення  продовжує  вагатися  щодо його  доцільності,   вона   зобов’язана   доповісти   про   це   завідуючому відділенням. При обході палат  черговим  лікарем  або  відвідуванні  хворого лікарем-консультантом палатна сестра зобов’язана створити  сприятливі  умови для їхньої роботи.

      Для  того  щоб  створити  умови  для  дотримання  правил  деонтології, побудови найсприятливіших  взаємин  з  хворими,  лікарі  і  середні  медичні працівники  повинні  чітко  уявляти  весь   комплекс   переживань   хворого, пов’язаних з хворобою. Звичайно, крім  власне  переживань,  тобто  емоційних порушень, у кожного хворого є також певні уявлення про хворобу, різні  думки — судження і висновки, пов’язані з нею.  Крім  того,  хворому  притаманні  й такі  психологічні  процеси,  як  боротьба   мотивів,   прийняття   рішення, прагнення до певної мети, тобто явища, що відносяться до вольової сфери.

      Внутрішня картина хвороби — це ‘сукупність не лише емоційних порушень, але й певних процесів інтелектуального та вольового порядку,  пов’язаних  зі свідомістю, переживанням і ставленням до хвороби.

      Спрощено структуру внутрішньої картини хвороби можна представити таким чином. Основним і первинним компонентом цієї структури  є  емоційна  реакція хворого на факт захворювання. З часом ці  емоційні  порушення  ускладнюються за  рахунок  недостатності  інформації,  а  також  взаємовпливів  пацієнтів.

Виникають стани страху, тривоги, депресії. Мислення хворого базуються не  на логічних закономірностях, а на емоційній значимості  тих  чи  інших  фактів.

Проблеми хвороби займають у ньому непропорційно  велике  місце,  відтісняючи інші проблеми (робота,  сім’я,  суспільна  діяльність).  Деякі  положення  і висновки набувають значення надцінних ідей, які важко  піддаються  корекції.

У людей зі слабкою волею захворювання може призвести  до  стану  пасивності, депресії. У людей з сильною волею спостерігається прийняття  і  впровадження в життя рішень,  спрямованих  як  на  боротьбу  з  хворобою  та  раціональне пристосування до життя, так і на розвиток надцінних і маячних ідей.

      Концепція хвороби — це теорія, яка розглядає всі аспекти захворювання: причини, механізми розвитку, клінічні прояви та  їх  значення  для  хворого, прогноз,  можливість  і  ефективність  лікування.  Зауважимо,  що  концепція хвороби,  створена  лікарем,  опирається   на   дані   всебічних   клінічних досліджень і багатий досвід медицини, тоді як концепція хворого являє  собою спотворене розуміння захворювання.  Починаючи  лікування  хворого,  медичний персонал повинен з’ясувати, в чому  полягає  концепція  хвороби  пацієнта  і поступово коригувати її,  щоб  хворий  дійшов  правильного  розуміння  свого захворювання і своїх перспектив.

      Адекватне ставлення до свого захворювання  (здоров’я)  —  це  визнання пацієнтом факту  захворювання  (рівня  здоров’я)  із  врахуванням  медичного висновку, співпраця пацієнта з лікарем і медичною сестрою.

      Сірійський лікар Абуль Фарадж, який жив у  XIII  ст.,  звертаючись  до хворого, говорив: «Нас троє — ти, хвороба і я. Якщо  ти  будеш  з  хворобою, вас буде двоє і я залишусь один — ви  мене  переможете.  Якщо  ти  будеш  зі мною, нас буде двоє, хвороба буде одна — ми її переможемо».

      Завдання медичного персоналу полягає в тому, щоб  створити  у  хворого розумне  ставлення  до  хвороби,   яке   забезпечить   найкраще   дотримання лікувального режиму і проведення лікування в цілому.

      Хворий і медичний персонал повинні підтримувати постійний контакт. Для цього визначають мету лікування і  його  перспективи.  Щоб  поставити  перед хворим певну мету, слід враховувати його особистісні якості і стан  вольових процесів. Необхідно всю поведінку хворого  підкорити  досягненню  конкретної мети лікування. Певну роль тут можуть відіграти хворі, які одужують.

      Другим психологічним моментом є підтримання надії на успіх  лікування. Емоційне обнадіювання має поєднуватись з поясненням хворому  основних  типів перебігу захворювання. Це застереже хворого від розчарувань у лікуванні  при можливому погіршенні його  стану.  Пацієнт  знатиме,  що  деяке  загострення захворювання  закономірне,  передбачене  лікарем  і  що  воно  не  стане  на перешкоді сприятливого перебігу хвороби.

      Наведемо варіанти неадекватного ставлення пацієнта до захворювання або стану свого здоров’я: 1)  негативне  —  ігнорування  факту  Хвороби,  впливу факторів ризику,  стану  передхвороби;  2)  зверхнє  —  недооцінка  важкості хвороби,  факторів   ризику,   передхвороби;   3)   поринання   в   хворобу, передхворобу; 4) іпохондричне ставлення — безпідставний страх за здоров’я  і життя (при неврозах); 5) утилітарне — одержання певної вигоди  від  хвороби, матеріальної чи моральної.

      Негативний вплив на психіку, емоції і поведінку хворого може справляти лікарняна обстановка,  особливо  якщо  в  лікувальному  закладі  порушуються гігієнічний та лікувально-охоронний режими, не дотримуються  норми  медичної етики й естетики. За таких умов можливе  погіршення  не  лише  психічного  й емоційного,  але  й  фізичного  стану  хворого,  загострення  його  хвороби. Негативний вплив лікарняної обстановки на  здоров’я  пацієнта,  особливо  за умов   неправильної   організації   його   утримання,    визначає    поняття «госпіталізм».

      Ріст санітарної культури населення вносить ще один аспект  у  взаємини хворого та медичного  персоналу.  Пацієнт  з  різних  джерел  може  отримати відомості про свою хворобу, що нерідко дезинформують його,  стають  причиною сумнівів щодо  правильності  лікування.  Часто  таке  «медичне»  мислення  у пацієнтів  спостерігається  вже  в  ході  обстеження,  при  ранніх   проявах хвороби, коли хворий стурбований змінами  самопочуття  і  стає  схильним  до помилкових трактувань  свого  стану»  Цьому  сприяють  побоювання,  з  якими людина йде на прийом до лікаря, елементи недовіри до  можливостей  медицини, а іноді й страху. Такі згубні самовпливи хворого у зв’язку  з  хворобою  або певним станом здоров’я називають егогеніями.

      Під час госпіталізації хворих  слід  враховувати  проблему  сумісності пацієнтів. Егротогенія  —  це  взаємний  вплив  пацієнтів,  який  може  бути позитивним або негативним. До хворих з відхиленнями  в  поведінці  має  бути особливе ставлення не лише з боку медичного персоналу, а й пацієнтів.

      Порушити  психологічний  спокій  хворого  може   також   ятрогенія — патологічний  стан,  зумовлений  необережними   висловлюваннями   чи   діями медичних працівників. Відповідаючи  на  запитання  хворих  про  ті  чи  інші прояви хвороби, медична сестра повинна  продумати,  чи  не  спричиняться  її відповіді до марних переживань хворого, чи  не  призведуть  вони  до  фобії, тобто страху захворіти на ту чи  іншу  хворобу  (наприклад,  канцерофобії  — страху захворіти на рак,  кардіо-фобії  —  страху  мати  захворювання  серця тощо). Не можна зловживати  в  присутності  хворого  професійними,  особливо жаргонними термінами і висловами,  які  можуть  травмувати  психіку  хворого  (неврастенік, істерик, ревматик,  артерії  твердуваті,  склерозовані,  аорта дуже ущільнена та ін.).

      Документи,    які    відображають    результати    лабораторних     та інструментальних досліджень, повинні бути недоступними для  хворого.  Їх  не потрібно  обговорювати  з  хворим,  оскільки  не  виключено,  що  лікар  вже інформував хворого про них, а інтерпретація цих даних медичною сестрою  може бути дещо іншою — це породить сумніви і недовіру  до  лікаря  і  може  стати причиною фобій — непереборних нав’язливих страхів.

      Однією з форм ятрогенії є так звана німа ятрогенія — вона  виникає  як наслідок бездіяльності або неуваги персоналу до хворого, нероз’яснення  йому діагнозу (тоді він отримує спотворену інформацію з інших джерел).

      Для встановлення  контакту  між  хворим  і  медичною  сестрою  важливе значення має її особистість.  Медична  сестра  може  любити  свою  професію, прекрасно володіти  навичками,  однак  якщо  вона  через  особливості  свого характеру часте конфліктує з хворими, її професійні якості  не  можуть  бути повністю  реалізовані.  Буває,  що  часті  психоемоційні  перевантаження   у процесі  професійної  діяльності,  а  також  деякі   особливості   психічної індивідуальності  призводять   до   того,   що   її   характер   змінюється, деформується. Проявляються такі негативні  риси,  як  байдужість,  грубість, дратівливість при контакті з хворими, а іноді — пригніченість від  безсилля, особливо при лікуванні важко хворих пацієнтів.

      Тому медичній сестрі слід оберігати себе від професійної деформації, а також намагатись зберегти душевну  рівновагу  пацієнта,  утвердити  в  ньому позицію на одужання.

 

Зовнішній вигляд сестринського персоналу

«Цей лікар, який добре розуміє сутність використання системи, яка виключає будь-які силуванні засоби, добре знає, що його кращими помічниками є сестри . Часто вони впливають на хворих ліпше, ніж найкращий лік. Лікар їм може до¬ручити інколи делікатні завдання, до¬віряти в їх руки щастя хворих, і насам¬перед, звичайно, догляд за цими хворими»

(I.Conally).

Запорукою успішності роботи медичної сестри є любов до своєї професії. У роботі та поведінці вона має бути взірцем ви¬сокої культури, ввічливості, скромності та акуратності. Такі риси, як співчуття, терпіння, доброзичливість, чесність, рішучість, дис¬циплінованість, принциповість, повинна виховувати в собі кожна медична сестра.

Стосунки з хворими, його родичами та колегами по роботі мають бути такими, щоб максимально оберігати психіку хворого, вміти стримувати себе в різних ситуаціях, ввічливо, доброзичливо з’ясовувати стосунки з хворим і його родичами. Медична сестра повинна пам’ятати, що її зовнішність має великий вплив на виздоровлення хворого. Є чудовий вислів П. Бейліна про зовнішній вигляд медичної сестри:

«Сестру я визначаю по тому, який у неї халат,—чистий, ви¬прасуваний, накрохмалений, застібнутий на всі ґудзики, значить, такій медичній сестрі можна довіритись. Значить пишається своєю професією, халат одягає, як казкова королева мантію».

Білий халат для медичної сестри — це не просто її робочий одяг, що захищає від забруднення та інфікування, його призна¬чення не можна звузити до енциклопедичного визначення: «За¬хист лікаря й убезпечення хворого». Це дещо більше: люди в бі¬лих халатах відроджують у хворого надію на допомогу, а іноді і спасіння. Білий халат—це своєрідна «візитна картка» медичної сестри, що відображає її фізичну й духовну чистоту Він по¬винен бути ідеально чистим, випрасуваним, відповідати зросту і розміру медичної сестри, без прикрас. До білого халата не слід пришпиляти значки, заповнювати кишені громіздкими предмета¬ми, Він повинен створювати приємне враження своєю акуратністю та скромністю. Білий халат ще визначає,—і це дуже важливо,— місце медичної сестри в житті В цьому його моральний зміст.

Форма робить солдата—солдатом, офіцера—офіцером, мо¬ряка—моряком, медичного працівника—медичним працівни¬ком. А з того, як її носять, судять про гідність людини.

Білий халат Схильність медицини до білого кольору по¬яснюється не тільки підвищеною властивістю білого кольору сиг¬налізувати про забруднення. З білим кольором історично по¬в’язане уявлення про чистоту і святість, уявлення про біле і чорне—уявлення про демонізм і смерть. Це уявлення про біле й чорне успадковане від древніх греків. Біла туніка була символом божественності і мудрості.

Сам вигляд білого халата та зовнішній вигляд медичної сес¬три пом’якшує страждання хворого, дарує йому надію. Медична сестра повинна бути взірцем чистоти та акуратності. Її робочим одягом є халат, шапочка або косинка, тапочки. Халат має засті¬батися ззаду, а шапочка чи косинка повністю прикривати волос¬ся. Для роздавання їжі та годування важкохворих має бути інший чистий халат. Виходячи за межі лікарні або відвідуючи санітар¬ний вузол, медична сестра повинна знімати халат. Перед кожною маніпуляцією, годуванням важкохворих слід добре вимити руки з милом. Деякі процедури (клізми, промивання шлунку, вну¬трішньовенні ін’єкції і інші) медична сестра повинна виконувати в гумових рукавичках.

У дитячих хірургічних відділеннях або пологових будинках медична сестра повинна постійно носити маску.

Медична сестра, прийшовши на роботу, повинна вдягнути чистий, спеціально призначений для роботи одяг, а вже поверх нього,—білий халат. І медичні сестри, які працюють за велінням серця, за покликанням,—одягнувши білий халат, відчувають, щ& вони вже інші, не такі, які були до цього, вони виділяються від Інших, усвідомлюючи те, що вони є потрібними людям у найважчу хвилину їхнього життя. І від цього усвідомлення навіть хода стає впевненою, спокійною, тихою. Медичні сестри, які працюють в ди¬тячих палатах пологових будинків, не повинні носити годинники, прикраси в вухах, на руках, пальцях рук. Це пояснюється тим. що прикрасами можна нанести травму дитині, крім цього, під браслетами, перстнями, годинником, навіть і після ретельної об¬робки, залишається життєздатною мікробна флора. Бажано бу¬ло б обходитись і без манікюру, так як під лаком проходить на¬копичення бруду і мікроорганізмів.

Неприємне враження справляє медична сестра, якщо від неї чути сильний запах духів, часнику чи цибулі, а також неприємний запах з рота в результаті недотримання чистоти порожнини рота, каріозних зубів, захворювання носоглотки чи шлунка. Необхідно дотримуватись питань профілактики захворювань та особистої гігієни.

Небайдужими до зовнішнього вигляду медичної сестри є діти, особливо хворі діти, у яких є загостреним сприйняття зовнішнього світу. Погодьтеся, що далеко не приємні асоціації виникають, на¬приклад у 3—4-х річної дитини, до якої наближується дуже на¬фарбована жінка-лікар чи медична сестра: чорні круги навколо очей, густо нафарбовані губи, яскравочервоні довгі нігті .

Крім цього, ми не повинні забувати те, що діти беруть приклад з обслуговуючого персоналу. Тому, медична сестра, яка працює з дітьми, не повинна мати дефектів мови: неправильної вимови слів, заїкання і т. д.

До етичних питань відноситься і власна репутація медпраців¬ника. Ця репутація має бути бездоганною.

Чи може хворий повірити у слова медичної сестри, що пере¬конує його у шкідивості куріння чи зловживання алкоголю, якщо від неї чути запах нікотину чи алкоголю.

Відмова від куріння і алкоголю—прямий обов’язок кожного медичного працівника, незалежно від його службового положен¬ня, звань, наукових і інших заслуг. Якщо медичний працівник не в стані відмовитись від цих шкідливих звичок, то він повинен знайти в собі сили і мужність не демонструвати їх хворим. Перш за все,—це особистий приклад.

Фельдшер, акушерка чи медсестра мають бути на висоті і в сексуальному відношенні. Іноді в процесі збору анамнезу, при проведенні психотерапевтичних бесід приходиться виясняти різні проблеми статевого характеру. Тут необхідно проявляти чуйний і тактичний підхід до хворих, поведінка усіх медпрацівників в та¬ких ситуаціях має бути бездоганною.

Вже давно помічено: якщо у медичної сестри халат чистий, вона І навколо себе бруду не потерпить, буде суворою до інфек¬цій. Не буває так: халат виблискує, а під нігтями—траур. Чис¬тота—релігія медицини.

Хто вміє стежити за собою, той не допустить недбайливості, неохайності, хворі в того доглянуті.

А може бути й таке: форма заради форми. Скурпульозна ува¬га до свого зовнішнього вигляду переходить у педантизм, само¬ціль, у кокетування. Вирядиться і вже боїться братися за «чор¬ну» роботу, хоча й належить їй цю роботу робити. Бувають не¬охайні, але досвідчені й чуйні медичні сестри, а бувають акурат¬ні й підтягнуті недоброзичливці.

Халат—наче прикриття. На неукові і злій людині такий ха¬лат—маскування, Ми говоримо: «Пляма на білому халаті», а маємо на увазі пляму на совісті. Ми говоримо: «Бережіть честь халата», а маємо на увазі вірність обов’язку і чистоту душі.

При спілкуванні з хворими, виконанні маніпуляцій (часто не¬приємних і болісних), медична сестра повинна уміти відвернути увагу хворого від тяжких та неприємних думок, враховуючи інди¬відуальні особливості пацієнта та його стан в даний момент:

одного пацієнта треба заставити потерпіти, іншого зацікавити якоюсь розповіддю і т. д. Часто хворі запитують у медичної сес¬три про свій діагноз та прогноз. Ніколи не можна повідомляти хворого про наявність у нього невиліковного захворювання, а відносно прогнозу—завжди треба висловлювати впевненість в сприятливих наслідках. Правда, при цьому не варто переконувати тяжкохворого у тому, що недуга його «дріб’язкова», так як хво¬рі часто непогано знають характер свого захворювання і при за¬надто оптимістичних відповідях часто втрачають довіру до пер¬соналу. Краще відповісти приблизно так; «Звичайно, хвороба Ва¬ша нелегка і лікуватися доведеться довго, але врешті— решт все буде добре!»

Хворого необхідно постійно оберігати від психічної травми, яка може погіршити його стан, а в деяких випадках спонукати до відмови від лікування, Інколи хворі стають нетерплячими, підозріливими, негативно відносяться до лікування. В спілкуванні з такими пацієнтами не¬обхідні терплячість і тактовність: треба уміти дохідливе пояснити доцільність та користь тієї чи іншої лікувальної процедури, ви¬конати її по-можливості найбільш щадним шляхом.

Медична сестра повинна чітко і сумлінно виконувати всі при¬значення лікаря, дотримуючись певної послідовності та часу ви¬конання окремих маніпуляцій. Адже призначаючи час та пе¬ріодичність введення медикаментів, лікар враховує тривалість їх дій та можливість комбінації з іншими препаратами.

3 цих же міркувань медична сестра не повинна самостійно відміняти призначення лікаря або робити щось на свій розсуд, як наприклад: хворий з виразкою шлунка попросив у медсестри теплу грілку на ділянку епігастрії, мовляв, він часто користував¬ся таким засобом вдома і це дещо полегшувало йому біль. Не сказавши нічого лікарю, не подивившись на результати допоміж¬них методів обстеження (низький гемоглобін, наявність захованої крові у калі), медсестра виконала прохання хворого. В резуль¬таті—шлункова кровотеча і необхідність хірургічного втручання. Часто в стані хворого наступає погіршення, але при цьому не по¬винно допускатися панікування чи розгубленості: всі дії медичної сестри повинні бути чіткими та впевненими. Щоб не сталося (кро¬вотеча, аритмія, колапс і т. д.), недопустимо, щоб хворий бачив перелякані очі та чув тремтячий голос або голосні, на все відді¬лення викрики: «Швидше, хворий задихається!» і т. п. Якою б тривожною не була ситуація, голоси повинні звучати тихо і спо¬кійно хоча би тому, щоб не порушувати спокій інших пацієнтів. Тиша у відділі повинна бути постійною—ніякі ліки не допо¬можуть хворому, якщо він дратується і не може заснути через го¬лосну розмову, тупіт ніг у коридорі.

Окрім контакту з хворими, медичній сестрі досить часто до¬водиться спілкуватися з їхніми родичами та близькими людьми. При цьому теж необхідно враховувати багато факторів. При¬ховуючи від хворого наявність у нього невиліковної недуги або погіршення його стану, медичні працівники зобов’язані в зрозу¬мілій і доступній формі повідомити про це його родичам. Але і серед них можуть виявитися хворі люди, в розмові з якими по¬трібно уміти проявити обережність та тактовність. Перед роз¬мовою з відвідувачами необхідно порадитися з лікарем, а інколи (якщо це можливо) запитати хворого, про що можна повідомити їм, а про що краще змовчати.

Медична сестра просто зобов’язана бути завжди витриманою, привітною, ніколи не забувати про усмішку. Жодні особисті не¬приємності не повинні «відбиватися» на її роботі, в її тоні при розмовах з колегами та хворими. Недопустимими є надмірна сухість та офіційність, легковажні жарти та фамільярність у .від¬носинах з пацієнтами. ,

Поведінка медичної сестри повинна викликати повагу до неї, довіру, створювати у хворих впевненість, що вона все знає і все уміє, що їй можна довіряти своє здоров’я і життя. і

« . В палату входите така ласкава,

Неначе світла, росяна весна.

І біль у нас одразу затихає,

А в серці кожного надія ожива .»

Нехай про кожну з вас, медичні сестри, хворі пишуть вірші, по¬дібні до цього. Ніколи не забувайте, що у вашій праці завжди по¬трібно мати час на приязнь, «чарівне» слово, на усмішку, яка є му¬зикою душі для хворих; а ще завжди треба мати час на мило¬сердя.

 

Суть та структура спілкування

Навчально-виховний процес у школі – явище складне, багатогранне, динамічне. Його специфіка зумовлюється передусім розширеним спілкуванням, найбільшою, на думку Антуана де Сент Екзюпері, розкішшю на світі. Для вчителів ця розкіш – не що інше, як професійна необхідність. З її допомогою здійснюється основне у педагогічній діяльності – вплив особистості на особистість.

Сьогодні психолого-педагогічна наука переконливо доводить, для того, щоб виховання було ефективним, у дитини необхідно викликати позитивне ставлення до того, що ми хочемо виховати. А те чи інше ставлення завжди формується в діяльності, через складний механізм взаємовідносин, спілкування. Особистість може жити і існувати тільки в спілкуванні з іншими особистостями. Поза спілкуванням, в ізоляції від суспільства особистість не може розвиватися, не може існувати. Тільки в спілкуванні з дорослими, зі своїми ровесниками формується особистість дитини.

Проблема спілкування дуже важлива. Вчені бачать у цій проблемі той вузол питань, які неможливо обійти, вирішуючи проблеми школи, розвитку науки, культури т.п.

Спілкування – це складний, багатоплановий процес встановлення контактів між людьми, який породжений потребами у спільній діяльності. Спілкування може виступати одночасно як: процес взаємодії особистостей; процес обміну інформацією; відношення людей один до одного; взаємовплив людей один на одного; процес їх співпереживання і взаєморозуміння.

Слід розмежовувати поняття “спілкування” і “комунікація”.

Комунікація – це взаємодія двох систем, у ході якої від однієї системи до іншої передається сигнал, що несе певну інформацію.

Спілкування – це вузький комунікативний акт, пов’язаний з передачею інформації за допомогою слова. Воно є більш вужчим поняттям, ніж комунікація. Це обмін інформацією між людьми. Зміст спілкування реалізується через вербальні (мова) і невербальні (жести, міміка, пантоміміка) засоби.

У спілкуванні можна виділити дві сторони: відношення і взаємодія.

Відношення і взаємодія у спілкуванні ніби підводна і надводна частини айсберга, де видима частина — серія мовних і немовних дій, а внутрішня, невидима — потреби, мотиви, інтереси, почуття, все те, що спонукає людину до спілкування.

Структура спілкування:

•                    комунікативна сторона (обмін інформацією);

•                    інтерактивна (організація взаємодії між індивідами, які вступають у спілкування);

•                    перцептивне (сприймання людини людиною).

Всі ці сторони спілкування тісно пов’язані між собою. Адже інформацію необхідно не тільки прийняти, але і осмислити. Передача, прийом, розуміння інформації зумовлює взаємозв’язок: діяльність — спілкування — пізнання. Обмінюючись інформацією, партнери впливають один на одного.

Спілкування — одна із форм взаємодії людей в процесі їх діяльності. В залежності від цього розрізняють такі види спілкування:

•                    соціально орієнтованим (лекція, розповідь, виступ);

•                    груповим предметно орієнтованим, яке безпосередньо обслуговує колективну працю;

•                    особистісно орієнтованим спілкування як спілкування однієї особистості з іншою особистістю.

Вміння спілкуватись — явище багатопланове, що включає в себе ряд компонентів. Виділимо 3 основні компоненти уміння спілкуватися:

1)                 комунікабельність — здатність відчувати задоволення від процесу комунікації, володіння комунікативними уміннями й навичками;

2)                 соціальна спорідненість — бажання знаходитись у суспільстві, серед інших людей;

3)                 альтруїстичні тенденції — бажання приносити радість людям, з якими людина спілкується.

Уміння спілкуватись має яскраво виражену емоційну природу, основу якої складають комунікативні та альтруїстичні емоції. Серед комунікативних емоцій виділяють: бажання ділитися думками, почуття симпатії, повага до учасників спілкування, прихильність тощо.

Уміння спілкуватися передбачає певний рівень психологічної культури, яка включає

•                     уміння розумітись в інших людях,

•                    уміння адекватно відгукуватись на поведінку людей,

•                    уміння вибирати такі способи звертання, які підходять, відповідають індивідуальним особливостям тих, хто вступає у спілкування.

Психологічна культура — це насамперед стихійний досвід. Але стихійний досвід збагачується теоретичними знаннями, формуванням здібності співпереживати, вправами у такій поведінці, яка б не принижувала гідності інших людей і т.д.

Стилі спілкування

Стиль спілкування – індивідуальна стабільна форма комунікативної поведінки людини, яка проявляється за будь-яких умов взаємодії — в ділових стосунках, у стилі керівництва, у способах прийняття рішень та розв’язання конфліктів, в обраних прийомах впливу на людей.

Стилі спілкування мають своєрідне емоційно-вольове забарвлення, яке визначається темпераментом, психофізіологічними та індивідуальними особливостями людини, арсеналом її вербальних та невербальних засобів. В управлінському спілкуванні можна виділити такі стиль авторитарний, демократичний, ліберальний, які мають певні ознаки.

Ознаки авторитарного стилю: ділові, короткі розпорядження; чітка мова, казенний, непрозорий тон; емоції та етичні моменти не беруться до уваги. Позиція лідера — поза групою. Справи у групі плануються заздалегідь, визначаються лише поточні, безпосередні цілі. Голос керівника – вирішальний.

Ознаки демократичного стилю: товариський тон, інструкції подаються у формі пропозицій. Похвала та догана — з поясненнями. Розпорядження та заборони — з дискусіями. Позиція лідера – всередині групи. Всі заходи плануються колективно. За реалізацію пропозицій відповідають всі. Пропозиції обговорюються. Етичній стороні спілкування надається належна увага.

Ознаки ліберального стилю: рівень — конвенціональний, погоджувальний, відсутність елементів схвалення чи догани. Позиція лідера майже не помітна для групи. Процеси в колективі відбуваються самі по собі. Лідер не дає вказівок; наявна безліч потурань. Робота розподіляється, виходячи з окремих інтересів або йде від одного лідера. На етичному аспекті спілкування особлива увага не фіксується.

 

Роль слова у діяльності медика

Чудодійна сила слова

Усе сказане й написане завжди комусь адресовано. Від лікаря пацієнт чекає розуміння та співпереживання, тому і потрібно шукати найточніші і найвиразніші слова, тим самим активно впливаючи на його настрій, самопочуття. «Слова, як і ліки, — підкреслював письменник і лікар П. Бейлін, — мають пряму токсичну чи побічну дію. На окремі слова виробляється несприйняття — вони можуть викликати «алергію», шок. А передозуєш, хай навіть за змістом своїм лікувальні слова, може розвинутися «лікарська хвороба». Балакуча людина може викликати у своїх слухачів головний біль і втому».

Віра в магічну, чудодійну силу слова притаманна всім релігіям, фольклору, давній народній медицині. У ній слову завжди віддавали перевагу перед рослиною і ножем. В єгипетському папірусі Еберса (XVI ст. до н.е.) хворому нагадують: «Заклинання благотворні у супроводі ліків, а ліки благотворні у супроводі заклинань». З часом слово стало самостійним засобом лікування і профілактики. Вважалося, що слову підко¬ряються злі духи, хвороби, воно впливає на хід подій, перед ним відступають природні напасті, його чують боги. Христос, який зцілював людей від фізичних та душевних страждань, теж покладався на слово, що лікує. Головне — усвідомлювати: «По вірі вашій нехай буде вам». Тому іноді кажуть: професія психотера¬певта бере свій початок від Ісуса Христа, а Новий Завіт — перший, так би мовити, підручник з цієї галузі медицини.

Лікування – це мистецтво використання слова

Лікування для медика завжди залишатиметься мистецтвом. І як мистецтво, вимагатиме від нього розвиненої уяви, інтуїції, гармонії розуму і серця. Ці якості допомагають обрати оптимальний шлях ліку¬вання, його стратегію й тактику. Слово лікаря є свід¬ченням його милосердя, чуйності, загальної культури й освіченості. Слово «врач» з’явилося в мові слов’ян в XI ст. і пов’язане з дієсловом «врать» у значенні «заговаривать, уговорить, говорить». Звідси тлума¬чення слова «врач» як «утешителя, человека, умеющего заговаривать, действовать силой слова».

У медицині термін «анальгезія» означає симптом важкого захворювання, коли втрачається здатність відчувати біль. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти, як важко встановити в такому разі діагноз, а відтак своєчасно допомогти людині. Мистецтво слова проти¬стоїть втраті здатності до співпереживання, сприй¬няття болю чужого як свого. Тому мав рацію О.Герцен, коли писав: «Література не лікар, а біль». Саме зав¬дяки літературі, мистецтву нині, в умовах комерціалі¬зації буття, можна якоюсь мірою запобігти духовній деформації та моральній деградації особистості. Зна¬чення мистецтва слова в медицині розуміли ще в середні віки, коли гуманітарна освіта була для лікаря своєрідним допуском до практичної роботи. Він повинен у своїй роботі керуватися принципом: лікувати людину, а не хворобу. Слово лікаря, як і письменника, покликане повернути тому, хто потре¬бує, втрачену гармонію з оточуючим світом. При цьому в медицині виходять з поняття «норма», а в мистецтві — «міра». Література більш орієнтована на хвороби суспільства, а медицина — на його оздо¬ровлення через зцілення окремої особистості. Мистецтво слова має унікальні цілющі, пізнавальні, виховні можливості. Сфера його вжитку практично безмежна, оскільки воно не пов’язане з жодним конкретним органом відчуття, як скажімо, музика чи живопис. У цьому сенсі слово — дійсно «найпластичніший матеріал» (Регель). Воно здатне викликати і прямі образи, й асоціації, що відновлюють у пам’яті давно пережите. Скажімо, досить вимовити слово «хірургія», щоб у більшості людей виникло відчуття, схоже на біль.

Культура мовлення лікаря – успіх у лікуванні

Фахова мова медика — це діалоги фармацевта з покупцем в аптеці або лікаря з хворим у поліклініці чи лікарні, написання різних довідок, протоколу операції, історії хвороби чи реферату. Обов’язковим для будь-якої фахової мови є вживання специфічних термінів високого рівня стандартизації, зваженість і точність формулювань. І цілком природно, що саме терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про опанування фахової мови. Однак і загальновживана лексика у фаховій мові зазнає певних змін, окремі слова набувають нових значень або нових відтінків.

Слово за своїм змістовним багатством, узагальнювальним значенням принципово відрізняється від умовних подразників першої сигнальної системи і є подразником другої сигнальної системи. Діапазон психічної і фізичної дії слова розширюється завдяки тембру, силі голосу, інтонації та швидкості його вимов¬ляння. Напевне, саме тому Гете стверджував, що написане слово не більше, ніж сурогат слова сказаного. Найбільше вражає, запам’ятовується все те, що сприймається насамперед на рівні емоцій, почуттів. Необережне слово здатне спричинити задишку, кашель, серцебиття, підвищення артеріального тиску, з’яву холодного поту, відчуття нудоти тощо. Навпаки, слово зважене і своєчасно сказане надає впевненості в успіхові лікування, додає, як-то кажуть, життя до років, а не років до життя.

Працівників охорони здоров’я сьогодні цікавить реалізація наукового та розмовно-побутового стилів мовлення в повсякденних ситуаціях на роботі, у процесі навчання в медичному закладі або під час написання наукового тексту. Тому в посібнику мову викладено в її практичному, прагматичному аспекті. Інакше кажучи, йдеться переважно про її основну, комунікативну функцію.

Для повноцінного спілкування треба мати необ¬хідний словниковий запас і вміти правильно будувати речення. Тому в книжці пропонуються не численні правила граматики, а найпоширеніші мовні конструк¬ції. За їх допомогою можна оволодіти навичками автоматичного, підсвідомого словотворення, наголошу¬вання слів. У мовній практиці це сприятиме дотри¬манню усталених літературних норм, чого не гаран¬тують лише знання правил, вміння теоретично відрізняти нормативні вислови від ненормативних. Узагалі, культура мовлення кожного носія мови зале¬жить від свідомого ставлення до написаного і мовле¬ного слова, від того, що називають «відчуттям слова». А воно показове для особистості художньо обдаро¬ваної чи небайдужої до літератури. Можливо, тільки нахил до читання реально сприяє розвиткові «відчуття слова». Тобто бібліотерапія, про яку йшлося вище, і сприяє одужанню, і вчить бути вимогливим до своєї мови. Спеціальна лексика, зрозуміло, не може пов¬ністю забезпечити потреби реального спілкування, зокрема, такі типи мовлення, як розповідь (повідомлен¬ня про події), опис (словесне зображення предмета), роздум, міркування (доведення або пояснення чогось). Усі вони вимагають від мовця змістовності і точності, послідовності і доречності, багатства і виразності мови. А це означає, що тему виступу або статті слід розкрити з необхідною повнотою, водночас уникнувши всього, що заважає, відволікає від адекватного сприйняття основної думки. Тут у пригоді авторові стане план, що надасть викладу думок послідовності, взаємо¬зв’язку. Враження буде зіпсоване, мети не буде досягнуто, коли лікар уживатиме однотипні речення, часто повторюватиме одні й ті самі слова або мова ряснітиме словами, що не несуть смислового наван¬таження, стають «паразитами», «бур’яном».

Важливою вимогою до завершеного висловлювання є відповідність темі, змісту і стилю мовлення. Слід зважити при усному мовленні на зовнішні обставини, характер, настрій, стан співрозмовника, аудиторії, стежити за точністю висловлювання власної думки, власного ставлення, до предмета обговорення.

Однією з ознак культури мовлення є доречність. Мовні засоби мають відповідати ситуації спілкування, меті висловлювання. Скажімо, діалектизми і канцеляризми вживаються в художньому стилі для індивідуалі¬зації персонажів. У науковому стилі такі слова недо¬речні. Так само залежно від ситуації використовують слова-звертання: товаришу, пане, шановний Іване Степановичу, колего та ін.

Нині все більше громадян України починають послуговуватися державною мовою. І тому саме на часі подбати про культуру української мови. А вона вимагає від носія мови свідомого і послідовного дотримання мовних норм. Справедливе твердження: культура мовлення — не тільки показник якості воло¬діння мовою, а й духовне обличчя людини. Мабуть, не буде перебільшенням сказати й таке: сьогодні це обличчя певною мірою втрачено. Найбільш типові помилки, пов’язані з порушенням орфоепічних, орфо¬графічних, граматичних, лексичних норм, наводять на думку, що значна частина населення володіє не українською мовою, а так званим суржиком.

Що стосується фахової мови, то спеціалісти виділя¬ють тут помилки двох типів. Одні пов’язані з впливом російської мови, інші — з прагненням будь-якою ціною «заукраїнізувати» українську термінологію. Це і спонукало авторів посібника навести найважливіші правила української мови в стислій і наочній формі таблиць.

В. Скуратівський слушно зауважив, що «одним із суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення — поняття не тільки лінгвістичне, а й психо¬логічне, естетичне та етичне». Мовленнєвий етикет (ширше — етико-психологічні основи спілкування) становить те підґрунтя, на якому тільки й можливе професійне формування лікаря. Усі його зусилля допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне, фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетак¬товність, проявлені під час опитування. Спілкування лікаря з хворим — це бесіда обопільно зацікавлених людей, мета яких перемогти недугу. Вона вимагає від медика певних зусиль, нервових витрат, щоб залиша¬тися доброзичливим, невимушеним, терпимим. Усе це, в свою чергу, необхідно для подолання в бесіді з паці¬єнтом цілком природної його тривожності, дратівли¬вості, виснаженості. Майже завжди соматична хвороба супроводжується страхом, переживаннями, очікуван¬нями, які здатні спричинити стресовий, депресивний стан. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Інтонація може змінити зміст одного і того ж слова. Воно може підбадьорити, стати «щитом і бальзамом для ран», і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мов¬лення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджу¬ватися з його виразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він потім прискіп¬ливо аналізує, щоб винести вирок: довіряти чи ні.

Свідченням культури мовлення є також логічний наголос. «Наголос, — писав К. С. Станіславський, — вказівний палець, що відмічає головне у фразі чи в тексті! У слові, що виділяється, прихована душа, внутрішня сутність, основні моменти підтексту… Наголос — це любовне або злісне, поважне або пре¬зирливе, відкрите або хитре, двозначне, саркастичне виділення наголошеного складу чи слова».

Повага до пацієнта – ознака справжнього медика

Між «що сказати» і «як сказати» не існує альтер¬нативи. І все ж принцип «не зашкодь» вимагає від лікаря бути особливо уважним, обережним у виборі слів, тим більше, коли йдеться про трагічний діагноз і треба зробити вибір: казати правду чи утриматися. Тут рецептів на кожен випадок немає. Не слід вислов¬лювати думки з приводу попереднього діагнозу. Лише остаточний висновок дає підстави для призначень, порад, рекомендацій. Біля ліжка хворого не можна зловживати медичною термінологією. Вона дратує його, примушує нервуватися в очікуванні чогось несподіваного. Є слова-табу, які необхідно виключити із словника медика. Насамперед, це зневажливі, грубі, безцеремонні звертання до колег, пацієнтів, запитання, репліки, коментарі в умовах, коли хворий не може бути відвертим, або коли вони змушують його засоро¬митися, замкнутися. Стосується це і побутового, про¬фесійного жаргону. Скажімо, принизливо людину, що страждає, називати за діагнозом: діабетик, астматик і таке інше. Слово, поведінка лікаря можуть стати при¬чиною багатьох так званих ятрогенних захворювань. І це тема окремої розмови. А ось комплімент, так само як і висловлене співчуття, не тільки покращує настрій, а й, за ствердженням деяких учених, навіть подовжує життя.

Справжній цілитель завжди психотерапевт. І тому, пише професор О. М. Орлов, по-дикунськи виглядає «чорний гумор», яким бравують іноді медики один перед одним. Маємо на увазі, зокрема, такі вислов¬лювання: «не хвилюйтеся, розтин покаже», «все ясно, як у морзі», «спокійний, як пульс небіжчика», «важко в лікуванні, легко в труні», «лікар X. помиляється один раз,… але щодня». Неприпустимо ставити під сумнів, критикувати дії колеги-лікаря, навіть якщо той не зміг допомогти пацієнтові, розчарував його. Іноді хворий розповідає все не так, як було насправді, не зрозу¬мівши логіки дій лікаря, котрий прагнув зробити якнайкраще, але чогось не врахував.

Повага майбутніх фахівців навчального медичного закладу до людини перевіряється вже на першому курсі, особливо під час практичних занять із анатомії, де досить часто небіжчик стає об’єктом студентських жартів. Для одних це спроба перебороти неприємні відчуття або страх, для інших — вияв юнацького скеп¬тицизму, коли немає нічого святого. Ось чому все більше викладачів наполягають на тому, щоб називати труп «фізичним тілом». Натяк досить прозорий: якщо душа залишила тіло, то це не привід для знущання. Від наруги над небіжчиком один крок до зневаги живої людини. А от гумор, жарти у спілкуванні лікаря з хво¬рими можуть дати навіть лікувальний ефект, коли хворі їх розуміють і підтримують.

 

Тестові завдання для самоконтролю:

1. Комунікативна компетентність лікаря підвищується з розвитком такої якості, як

а) ригідність

б) агресивність

в) здатність до емпатії

г) тривожність

 

2. Синдром емоційного згорання – є наслідком

а) невпевненості в собі і підвищеній відповідальності

б) надмірній вразливості

в) професійній некомпетентності

г) критики з боку старших

 

3. У професійному спілкуванні лікаря з хворими переважають пози

а) симетричні

б) природні симетричні

в) природні асиметричні закриті

г) природні асиметричні відкриті

 

4. Протягом фази орієнтації лікар

а) спостерігає невербальну поведінку хворого

б) вирішує, які лабораторні обстеження слід призначити хворому

в) формулює ряд гіпотез (визначає зону пошуку)

г) ставить діагноз

1.      

2.       5. Здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми, зокрема в умовах лікувальної взаємодії називається

а) інтерактивною толерантністю

б) інтерактивною компетентністю

в) комунікативною спроможністю

г) комунікативною толерантністю

д) комунікативною компетенцією

 

3.       6. Поєднання таких якостей як емоційна дистанційованість лікаря від глибинних проблем пацієнта, орієнтація на симптоми, орієнтація на технократичний підхід до лікування входить в структуру одного з наступних психологічних типів лікаря

а) співчутливого

б) емоційно-нейтрального

в) апатичного

г) директивного

д) недирективного

 

7. До «важких» відносяться пацієнти, що мають

а) эпилептоидные риси

б) депресивні риси з суїциїдальною настроєністю

в) гипертимные риси

г) астено-невротичні риси

 

8. Поведінка при агравації характеризується

а) свідомим зображенням симптомів отсутствующего захворювання

б) зменшенням симптомів хвороби

в) перебільшенням симптомів хвороби

г) неусвідомленням симптомів хвороби

 

9. Професійна адаптація полягає в

а) відробітку практичних навиків

б) підвищенні рівня знань

в) встановленні емоційної дистанції з хворими

г) вдосконаленні професіоналізму, встановленні адекватної емоційної дистанції з хворими, формуванні індивідуального лікарського «іміджу»

 

10. Лікар як хворий – це

а) вдячний пацієнт, що полегшує працю лікаря, що лікує;

б) такий же, як і решта всіх пацієнтів;

в) «найважчий» і «найнетиповіший» хворий;

г) «найтиповіший» хворий.

 

11. Емпатія – це

а) здібність до співчуття, співпереживання

б) схильність до підвищеного настрою

в) схильність переживати почуття провини

г) потреба в емоційній підтримці з боку навколишніх людей

 

4.       12. Виділяють всі нижченаведені типи психологічної установки в процесі лікувальної взаємодії за виключенням

а) позитивна

б) негативна

в) адекватна

г) неадекватна

д) кататимна

 

5.       13. У поняття «Ідеального пацієнта» лікар, як правило, включає всі нижченаведені характеристики за винятком однієї

а) віра і відсутність сумнівів в силах і уміннях лікаря, що лікує

б) готовність беззаперечно виконувати призначення

в) уміння стисло і чітко висловлювати проблему і скарги

г) хороша обізнаність в медичних питаннях

д) мала обізнаність в медичних питаннях

 

14. Партнерська модель взаємин лікар – хворий широко використовується

а) клініці внутрішніх хвороб

б) акушерстві і гінекології

в) психіатрії і неврології

г) психотерапії

 

15. Комунікативна компетентність лікаря знижується під впливом наступних властивостей

а) эмпатия

б) підвищена тривожність

в) упевненість поведінки

г) сензитивность

 

16. Перше враження хворого про лікаря

а) складається в перші 18 секунд знайомства

б) формується протягом першої зустрічі лікаря і хворого

в) складається поступово, у міру того, як вони краще дізнаються один одного

г) нестійкий і швидко коригується під впливом інших вражень

 

6.       17. Пацієнти з невротичними розладами в образ «ідеального лікаря» в не схильні включати таку якість, як

а) відчуття гумору

б) компетентність

в) розум

г) уважність

д) захопленість роботою

 

18. Комунікативний бар’єр у взаєминах може бути пов’язаний з високим рівнем

а) сензитивности до відкидання

б) сприйняття соціальної підтримки

в) агресивності

г) депресивності

 

19. Відчуття психологічного контакту дає елемент невербального спілкування

а) погляд в очі

б) жест вітання

в) поворот корпусу тіла і голови убік хворого

г) кивок головою

 

20. Гучна мова частіше наголошується у

а) осіб астено-невротичного типу

б) хворих з елементами навязливих станів

в) хворих з іпохондричними переживаннями

г) пацієнтів в гіпоманіакальному стані

 

21. Владна, авторитарна модель відносин лікар – хворий з фіксованою структурою і жорстким розподілом ролей – це модель

а) керівництво

б) партнерства

в) керівництво-партнерство

г) модель контракту

 

22. Який найкращий шлях до розуміння пацієнта

а) перевірити його інтелект

б) вислухати його звіт

в) використовувати різну техніку дослідження

г) використовувати стандартне діагностичне інтерв’ю