ПРЯМА МОВА. ЗАМІНА ПРЯМОЇ МОВИ НЕПРЯМОЮ. ДІАЛОГ

ПРЯМА МОВА. ЗАМІНА ПРЯМОЇ МОВИ НЕПРЯМОЮ. ДІАЛОГ. ПОБУДОВА ДІАЛОГУ

 

 

Прямою мовою називається чуже nмовлення, передане дослівно, з повним збереженням змісту, форми та інтонації.

Непрямою мовою називається чуже nмовлення, передане не дослівно, без збереження форми та інтонації, а тільки зі nзбереженням змісту.

 

При перетворенні прямої мови на nнепряму утворюється складнопідрядне речення з підрядним додатковим реченням із nсполучником.

При відтворенні непрямою мовою nспеціальних запитань питальні слова (займенники і прислівники) стають nсполучними словами.

 

 

Розділові знаки при прямій мові

Пряма мова після слів автора

<!–[if gte vml 1]>

Самір сказав мені: «Ти запізнишся на заняття, якщо будеш довго спати».

А: «П».

Микола голосно вигукнув: «Яке чудове місто!»

А: «П!»

Викладач запитав студентів: «Хто сьогодні відсутній?»

А: «П?»

n<![endif]–>

n

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пряма мова перед словами автора

<!–[if gte vml 1]>

«Повертайся додому!» – крикнула мама.

«Яке заняття у нас завтра?» – запитав студент у своїх друзів.

«П?» – а.

«П!» – а.

«Розкажи нам про свою країну», – попросили ми його.

«П», – а.

n<![endif]–>

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Завдання 1. Вкажіть, яке речення просте

 

1. Високий тиск.

2. Кардіолог є у лікарні.

3. Студент поміряв тиск пацієнту.

4. Я вчу слова, щоб добре знати українську мову.

5. Температура підвищена.

6. У поліклініці.

7. У цій їдальні студенти обідають.

8. Хороша погода.

9. Болить горло.

10. У мене є брат, який навчається у коледжі.

11. У кімнаті.

12. Історичний музей.

13. Я слухаю пацієнта.

14. Мій друг.

 

Завдання 2. Складіть речення з наведених слів

 

1. Я, читати, nцікава, книга.

2. Моя, сім’я, nє, великий.

3. Він, вчити, nбіологія.

4. Ми, любити, nдивитися, кіно.

5. Вона, мати, nновий, сумка.

6. Ти, nприїхати, з, Нігерія.

7. Ви, писати, nлист, мама.

8. Я, вчитися, nв, медичний, університет.

9. Моя, мама, nпрацювати, лікар.

10. Ми, вчити, nукраїнська, мова.

 

Завдання 3. Дайте відповіді на запитання

 

1. Де ти купуєш nліки?

2. Коли ти nслухаєш музику?

3. Хто лікує nхворих?

4. Як ти розмовляєш nукраїнською мовою?

5. Де ти nвідпочиваєш влітку?

6. Коли ти вчиш nукраїнську мову?

7. Як nрозмовляють студенти українською мовою?

8. Де ти купуєш овочі?

9. Який сьогодні місяць?

10. З якої країни ти приїхав?

11. Де ти навчаєшся?

12. Ким ти будеш?

 

Зверніть увагу!

 

 

Завдання 4. Доповніть таблиці

Пряма мова:

– вживається після дієслова для підсилення бажання, поради, просьби, наказу (is used after the verb to enhance desire, tips, petition, order)

 

 

– вживається після дієслова для підсилення питання і nдля підтвердження сказаного

 

 

– якщо питання nуже є у прямій мові, воно (питання) буде і у непрямій

 

 

 

Завдання 5. У якому рядку речення із прямою мовою?

 

1. Лікар повернув мені рецепт.

2. Сьогодні викладач був зайнятий nяк ніколи.

3. Оксана сказала: «Треба nвикликати лікаря».

4. Лікар сказав пацієнту: «Раджу nВам пити багато чаю».

5. Я вступив до медичного nуніверситету, тому що хочу бути лікарем.

6. Брат і сестра п’ють каву з nтортом.

 

Завдання 6. Замість крапок вставте nсполучники що, щоб

 

1. nХусейн спитав Джозефа, … він хоче купити у магазині.

2. nТамара попросила Прайс, … вона допомогла їй купити сорочку татові.

3. nЛікар сказав Катерині, … у неї нежить.

4. nЛікар сказав їй, … вона в понеділок прийшла на перевірку.

5. nБрайт сказав Моханадові, … він купив сметану та сир.

6. nДжозеф сказав, … він подзвонить мамі.

7. Тато nсказав синові, … він подзвонив йому.

 

Завдання 7. Продовжіть

 

1.               nДідусь nсказав мені, що…

2.               nМама nсказала, щоб…

3.               nБатьки nнаписали, що…

4.               nБатько nнаписав, щоб…

5.               nСестра nпопросила мене, …

6.               nБрат nхоче, …

7.               nВін nспитав,…

8.               nЯ nвідповів, …

 

Завдання 8. Замініть пряму мову непрямою

Зразок:

 

Ребекка попросила: «Мамо, купи мені плаття». – Ребекка попросила маму, щоб nвона купила їй плаття.

1. Мерал запитала: «Куди ми nпідемо завтра?»

2. Мустафа запитав: «Що ти купуєш nу магазині?»

3. Викладач сказав: «Завтра буде nіспит».

4. Мама запитала дочку: «Коли ти nприїдеш додому?»

5. Викладач спитав: «До кого Ви nходили вчора?»

6. Джошуа вигукнув: «Друже, nдопоможи мені!»

7. Декан наголосив: «Студенти, nзайдіть в аудиторію!»

8. Ахмед поцікавився: «Як тебе nзвати?»

9. Я запитав: «Котра година?»

10. Викладач запитав Пола: «Ви підготувалися до заняття?»

11. Лікар запитав у хворого: «Яка у Вас температура?»

12. Хворий відповів: «Вчора була температура 39 градусів».

13. Лікар поцікавився: «А нежить у Вас є?»

14. Хворий відповів: «Ні, немає».

15. Лікар порадив: «Вам потрібно приймати антибіотики».

 

Завдання 9. Замініть непряму мову прямою

 

1. Сестра запитала, що вона хоче nкупити у супермаркеті.

2. Джастіс попросив, щоб ми nсказали, як довго будемо у Тернополі.

3. Під час зустрічі вона nпоцікавилася, що ми будемо робити влітку.

4. Ми відповіли їй, що поїдемо до nКиєва на все літо.

 

Завдання 10. Доповніть таблицю

 

 

Завдання 11. Прочитайте текст

 

У лікарні

 

Василько лежав у ліжку й думав:

– Завтра я не піду до школи, але nу мене так багато роботи. А тут таке нещастя: лікар сказав, що треба лежати цілий nтиждень. Що робити?

Василько повернувся на бік, nзастогнав від болю. У цей час до палати зайшов лікар і поцікавилася:

– Васильку, тобі нудно лежати?

– Звичайно, нудно.

– Я прийшов запитати, чи nпаморочиться в голові?

– Так, паморочиться.

– Давай ти приймеш ці ліки. nДобре?

– Ну що ж, давайте… А що ще я nповинен робити? – запитав він.

– Ти лежи, – з подивом подивився nлікар на Василька і розсміявся.

– Чому Ви смієтеся? – образився nВасилько.

– Пробач, будь ласка… Скільки nтобі років, хлопчику? – запитав лікар.

– Чотирнадцять.

– Ти зовсім дорослий. А що ще nтебе болить?

– У мене все болить, лікарю: nголова та груди.

– Відкрий рота. Покажи язик… Так… nСкажи «а». Тепер зніми сорочку, я подивлюся твій живіт… Так болить? А так? nНічого серйозного. Зараз випишу рецепт. Нехай твоя мама піде до аптеки за nліками. Будеш приймати по дві таблетки тричі на день. Ввечері я знову прийду nоглянути тебе. У мене немає ніяких сумнівів, що це ангіна. А чому такий сумний? n– запитав лікар.

– Я сам не знаю, – відповів nякомога серйозніше хлопець.

– Одужуй, Васильку. До побачення, n– сказав лікар і вийшов з кімнати.

 

 

Завдання 12. Дайте відповіді на питання до тексту

 

1. Хто лежав у ліжку?

2. Що думав Василько?

3. Хто зайшов до Василька в nпалату?

4. Що запитав лікар у хлопця?

5. Що відповів Василько?

6. Що дав лікар хлопчику?

7. Що порекомендував лікар nхворому?

8. Скільки років Василькові?

9. Як оглядав лікар пацієнта?

10. Який діагноз поставив nлікар?

11. Хто повинен піти за ліками?

12. Як повинен пити ліки хлопець? n

13. Коли знову зайде лікар до nВасилька?

14. Що під кінець запитав лікар?

15. Що побажав лікар Василькові?

 

*Завдання 13. Прочитайте ще раз текст і перекажіть його, використовуючи nнепряму мову

Зразок: Лікар запитав:

– Скільки тобі років, хлопчику?

Лікар запитав у хлопчика, скільки йому років.

 

*Завдання 14. Перебудуйте речення nз непрямою мовою на речення з прямою мовою, поставте потрібні розділові знаки

 

Відомий грузинський письменник Нодар Думбадзе стверджував що людина не nдасть умерти книзі.

Ще древні єгиптяни говорили що на світі нічого немає кращого за книги. Лікарі рекомендують щоб не хворіти, потрібно nзагартовувати організм.

Народна мудрість повчає що життя прожити – не поле перейти.      

 

Завдання 15. Складіть короткі діалоги за картинками

 

1.                                    n2.                                                 n3.

      

 

4.                                          n5.                                        n6.

    

 

Завдання 16. Дайте заперечну відповідь на поставлені запитання

Зразок: – Ти добре знаєш nукраїнську мову?

– Ні, я погано знаю українську nмову.

 

1. У тебе багато друзів?

________________________________

2. Ти добре знаєш місто, в якому nживеш?

________________________________

3. Ти можеш виписати рецепт nхворому?

________________________________

4. У твоїй кімнаті є комп’ютер?

________________________________

5. Ти вчишся на стоматологічному nфакультеті?

________________________________

 

Завдання 17. Вкажіть у реченнях пряму мову і слова автора

 

 

1. Джесіка сказала: «Я хочу зателефонувати мамі».

2. «Тобі сподобався Тернопіль?» – запитали ми Брайта.

3. Фарханк порадив Хусейнові: «Прочитай цю книжку».

4. Алаа запитав Джона: «У тебе є лекція з філософії?».

 

*Завдання 18. Запишіть 10 речень, nвикористовуючи пряму мову. Перетворіть пряму мову у непряму

 

Завдання 19. Складіть діалог між лікарем і пацієнтом

 

Завдання 20. Прочитайте текст. Вкажіть, де автор nвикористовує пряму мову, а де непряму.

 

Тіні забутих предків

(уривок з твору)

 

Автор – Михайло Коцюбинський

 

 

 

Іван був nдев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою nбула Анничка.

Не знати, чи nто вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на nвисокій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все nплакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече nрозумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком nдумала навіть, що то не од неї дитина. Не “сокотилася” баба при nзлогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла nобміняти її дитину на своє бісеня.

Туго росла nдитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелося шить їй штани. nАле так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме nнікому або без причини кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед nхати, заплющило очі, роззявило рота і верещить.

Тоді мати nвиймала люльку з зубів і, замахнувшись на нього, люто гукала:

— Ігі на nтебе! Ти, обмініннику. Щез би у озеро та в тріски!..

І він щезав.

Котивсь nзеленими царинками(3), маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно nзабирався у темний ліс, де гаджуги кивали над ним галузками, як ведмідь лабами.

Звідси nдивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові nчорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркала, nблищали в рамах дерев. Під ним, в долині, кипів холодний Черемош. По далеких nгорбах дрімали на сонці самотні оселі. Були так тихо і сумно, чорні смереки nбезперестанку спускали сум свій в Черемош, а він ніс його долом й оповідав.

— Іва!.. nМо-ой! — гукали на Івана од хати, але він того не слухав, збирав малини, пукав nз листочків, робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись вдати голоси nптахів та всі ті згуки, що чув у лісі. Ледве помітний в лісовім зелі, збирав nквітки і косичив ними свою кресаню (бриль), а утомившись, лягав десь під сіном, nщо сохло на остривах(5), і співали йому до сну та й будили його своїм дзвоном nгірські потоки.

Коли Іванові nминуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів nзнаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає nканя, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно nпозирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує nнечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, nякі пасуть там свою маржинку(6): оленів, зайців і серн; що там блукає веселий nчугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в nлісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях(7), нявки розводять свої nбезконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, nщо гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувать байки nі молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на nкаменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й nзагороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду.

Не раз, nпрокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, сповнений жахом.

Весь світ nбув як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Тепер він nвже мав обов’язки — його посилали пасти корови. Гнав в ліс своїх жовтаню та nголубаню, і коли вони потопали в хвилях лісових трав та молодих смеречок і вже nзвідти обзивались до нього, як з-під води, тужливим дзвоном своїх дзвінків, він nсідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, nяких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав nденцівку і слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні і невловимі.

Знизу nпідіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од nчасу до часу прозорий дзвін колокільця. З-за галузки смереки виглядали зажурені nгори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори nщохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно nбуло вдивитись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати nхимерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не nдавалась.

Одного разу nвін покинув свої корови і подряпавсь на самий грунь (верх). Ледве помітною nстежкою підіймавсь вище і вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої nожини й малини. Легко перескакував з камінця на камінчик, перелазив через nповалені дерева, продирався крізь гіллячки кущів. За ним підіймався з долини nвічний шум річки, росли гори, і вже вставав на крайнебі блакитний привид nЧорногори. Довгі плакучі трави крили тепер боки гори, дзвінки корів обзивались, nяк далеке зітхання, все частіше попадалось велике каміння, що далі, на самім nвершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих nобіймах корінням смерек. Під ногами в Івана кождий камінь вкривали рудаві мхи, nгрубі м’які, шовкові. Теплі і ніжні, вони ховали у собі позолочену сонцем воду nлітніх дощів, м’яко вгинались і обіймали ногу, як пухова подушка. Кучерява nзелень гогозів і афин(8) запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху nсипнула росою червоних та синіх ягід.

Тут Іван сів nодпочити.

Ніжно nдзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло злотом nглибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри, з-за nІгриця оксамитовим гулом котився грім.

Іван сидів і nслухав, забувши зовсім, що має доглядати корови.

І ось раптом nв сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась nкруг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, витягнув шию і nз радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він nпринаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не nвидно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі, — і скаменів. На nкамені, верхи, сидів “той”, щезник, скривив гостру борідку, нагнув nріжки і, заплющивши очі, дув у флояру. “Нема моїх кіз… Нема моїх nкіз…” — розливалась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки nнадулись і розплющились очі. “Є мої кози… Є мої кози…” — nзаскакали радісно згуки, і Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, nзатрясли головами бородаті цапи.

Він хтів nтікати — й не міг. Сидів прикутий на місці і німо кричав од холодного жаху, а nколи врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі, а цапи nобернулись в коріння дерев, повалених вітром.

Іван гнав тепер nвниз, без тями, наосліп, рвав зрадливі обійми ожин, ламав сухі гіллячки, nкотився по слизьких мхах і з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарешті впав. nСкільки лежав, не пам’ятає.

Прийшовши до nсебе і вздрівши знайомі місця, він заспокоївся трохи. Здивований, наслухав nякийсь час. Пісня, здавалось, бриніла вже в ньому. Він вийняв денцівку. Зразу nйому не йшло, мелодія не давалась. Починав грати спочатку, напружував пам’ять, nловив якісь згуки, і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому nспокою, і лісом поплила чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його nсерце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в nІвана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закрутився в nтанці. Перебирав ногами, ставав легко на пальці, бив босими п’ятами в землю, nщібав голубці, крутився і присідав. “Є мої кози… Є мої кози…” — nщось співало у ньому. На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство nсмерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а nобидві корови — жовтаня і голубаня, просунувши голови межи галузки, привітно nдивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю.

Так знайшов nвін у лісі те, чого шукав.

Вдома, в nродині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам’яті вже двічі коло nїх хати трембітала трембіта(10), оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли nбрата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний nвеселий легінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була nстара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли nзлістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати nІванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за nтатову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій.

То байка, що nІван був дев’ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. Їхня родина була nневелика: старині двоє та п’ятеро дітей. Решта п’ятнадцять спочило на цвинтарі nбіля церковці.

Всі вони nбули богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на храм. Там можна nпобачитись було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялась nнагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з nПалійчуків.

Витягалось nнайкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, nбагато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна nта білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече. Іван теж nдістав нову кресаню і довгу дзьобню, що била його по ногах.

Сідлались nконі, і суточками(11) зеленим верхом ішов пишний похід та закосичував плай nгейби червоним маком.

По горах, nдолами й верхами, тяглися святочно прибрані люди. Зелена отава царинок nрозцвіталася раптом, вздовж Черемошу плив різнобарвний потік, а десь високо, на nчорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний nдашок гуцульського парасоля. Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів. Вони nвже вертали з храму, тато був трохи напитий. Раптом на вузенькій дорозі, між nскелею і Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки й жінки — nспинились і збились в купу. В лютому Євалті, що звіявсь одразу, як вихор, nневідомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. nЯк кремінь і криця, стялись роди– Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван nвстиг розібрати, про що їм йдеться, тато розмахнув бартку і вдарив плазом nкомусь по чолі, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. nЙойкнула челядь(12), кинулась одтягати. а вже людина з лицем червоним, як його nгачі, тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята nсмерека. Іван кинувся в бійку. Не пам’ятав, що робить. Щось підняло його. Але nдорослі потолочили йому ноги, і він не міг протиснутись туди, де бились. Все ще nгарячий, роз’юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що nтряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не nдумавши довго, ударив її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей nсорочку і почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. nЗвідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. nАле він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього nспідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:

 

— Нічьо… nВ мене є другі… май ліпші.

 

Вона наче nйого потішала.

 

Здивований nлагідним тоном, хлопець мовчав.

 

— Мені неня nкупила нову запаску… і постоли… і мережані капчурі… і…

 

Він все ще nне знав, що сказати.

 

— Я си обую nфайно та й буду дівка…

 

Тоді йому nзаздрісне стало.

 

— А я вже nвмію грати в денцівку.

 

— Наш Федір nзробив си таку файну флояру… та й як зайграє…

 

Іван nнадувся.

 

— Я вже nщезника бачив.

 

Вона nнеймовірно подивилась на нього.

 

— А наш о ж nти б’єш си?

 

— А ти нашо nколо воза стояла?

 

Вона nподумала трохи, не знаючи, що одповісти, і почала шукать щось за пазухою.

 

Витягла nврешті довгий цукерок.

 

— Ади!

 

Половину nвкусила, а другу поважним, повним довір’я рухом подала йому.

 

— На!

 

Він nзавагався, але узяв.

 

Тепер вони nвже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона nоповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вівці), що якась nМарцинова — сліпа на одно око — покрала у них муку… і таке інше, обом nцікаве, близьке і зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м’яко поринав у nІваново серце…

 

І втретє nзатрембітала трембіта про смерть в самотній хаті на високій кичері: другого дня nпо бійці помер старий Палійчук.

 

Тяжкі часи nнастали в родині Івана по смерті Єазди. Загніздилось безладдя, спливали nгаразди, продавались царинки одна по одній, і маржина десь танула так, як по nгорах весною сніги.

 

Але в nІвановій пам’яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, nскривджене ним безневинно, повним довір’я рухом подало йому половину цукерка. В nйого давній і безпричинний смуток влилась нова течійка. Вона несвідомо тягла nйого в гори, носила по сусідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти nМарічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята.

 

Марічка його nприйняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки. А й справді! nНехай жовтаня та голубаня для себе б’ють в колокільці та вирікують в лісі, а nвін йме пасти її ягнята.

 

І як вони nпасли!

 

 

Білі ярки, nзабившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах nдвоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом. Втомившись, вони забирались на біле nкаміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо nчорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж nгорами летів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, nсамотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. nАле вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усякий згук, що nмусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, nглухе гупання барди, хекання втомлених грудей.

 

— Чуєш, nІва? — шепотіла Марічка.

 

— Чому б не nмав чути? А чую.

 

Вони обоє nзнали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева і хека з втомлених nгрудей.

 

Ляк проганяв nїх звідти в долину, де потік плив спокійніше. Вони робили собі курбало у nпотоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались в нім, як двоє лісних звірят, nщо не знають, що таке сором. Сонце спочивало на їх яснім волоссі і било в очі, nа льодова вода потоку щипала тіло.

 

Марічка nперша змерзала і пускалася бігти.

 

— Стій,– nгукав на неї Іван,– звідки ти?

 

— З nЯ-вор-рова,– цокотіла зубами синя Марічка.

 

— А чия ти?

 

— nКовальова.

 

— Бувай nздорова, ковальова! — щипав її Іван і пускавсь доганяти, аж поки потомлені, nале загріті, не падали на траву.

 

В тихім nплесі потічка, над яким горів царівник сонячним світом та синів лабуштан низкою nчеревичків, жалібно кумкали жаби.

 

Іван nнахилявся понад потоком і питав жабу:

 

— nКума-кума, шо-с варила?

 

— Бурак — nборщ. Бурак — борщ. Бурак — борщ… — кректала Марічка…

 

— nБураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! — верещали обоє, заплющивши очі, аж nжаби здивовано мовкли.

 

І так вони nпасли, що не раз розгубили овечки.

 

Коли вони nстаршими стали, забави були вже інші.

 

Тепер Іван nбув уже леЄінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив nширокий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити nмало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались nлиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не nзнала, як кохаються діти. ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на nфлояру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не nбачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто nне грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні nсмереки. Холодно було і мороз йшов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі nзгуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже бог-сонце nі вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла nземля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по nцаринках нявки, а під ногами у них зеленіє перша трава. Зеленим духом дихнули nсмереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в nзеленій — земля, в блакитній — небо… А долом Черемош мчить, жене зелену nкров гір, неспокійну й шумливу…

 

Трембіта!.. nТуру-рай-ра… Туру-рай-ра…

 

Заграло nсерце у вівчарів, заблеяли вівці, учувши пашу.. Шумить шваром полонина холодна, nа з диких ломів, з гайна, встає на задні лаби ведмідь, пробує голос і вже nбачить заспаним оком свою поживу.

 

Б’ють nплови(13) весняні, ричать громом гірські верхи — і дух злого холодом віє од nЧорногори… а тут раптом з’являється сонце — праве боже лице — і вже nдзвенить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на гору, з поточка в поточок nпурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають nкрильця…

 

Ой прибігла nз полонинки

 

Білая овечка n-

 

Люблю тебе, nфайла любко,

 

Та й твої nсловечка…

 

Тихо nдзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі, плачуть nдзвінки коров, і гори безперестанку спускають сум свій в потоки.

 

З лускотом й nзойком летить десь в долину зрубане дерево в лісі, аж гори одвітно зітхають,– nі знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть… Спочив хтось навіки по тяжкій nпраці. Закувала зозуленька та й коло Менчила… от тепер вже співаночка комусь nси скінчила…

 

Марічка nобзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,– співанками. Вона їх nзнала безліч. Звідки вони з’являлись — не могла б розказати. Вони, здається, nгойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як nсходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око nне впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леЄінь, зрадила nдівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і nпросту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті.

 

Марічка і nсама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої nколіна і потиху гойдалася в такт. її круглі литки, опалені сонцем і од колін nголі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламались, nколи вона починала:

 

Зозулька ми nзакувала сива та маленька.

 

На все село nіскладена пісенька новенька…

 

Маріччина nпісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія nПараска, як він вмирав од того та навчав не любити чужі молодиці. Або про горе nматері, якої син загинув у лісі, придушений деревом. Пісні були сумні, прості і nревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно кінчала:

 

Ой кувала ми nзозулька та й коло потічка.

 

А хто ісклав nспіваночку? Йванкова Марічка.

 

Вона давно nвже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, nбачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,– все було так просто, nприродно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. nПравда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка nне боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким nпошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво nосміхалась до себе і обіймала Івана за шию.

 

— Любчику nІванку! Ци будемо в парі усе?

 

— Єк бог nдаст, моє солодашко.

 

— Ой, ні! nВелику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам.

 

Тоді його nочі темніли і груз топірець в землю.

 

— Я не nтребую їхнею згодою. Най що хотє роб’є, а ти будеш моєю.

 

— Ой nмой-мой! Шо ти говориш…

 

— Шо чуєш, nдушко.

 

І наче на nзлість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались.

 

Однак не все nтак складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло nчого усім робити і треба було йти в найми.

 

Жура гризла nІвана.

 

— Мушу йти nв полонину, Марічко,– сумував, він заздалегідь.

 

— Шо ж, nйди, Іванку,– покірно обзивалась Марічка.– Така нам доля судилась…

 

І вона nспіванками косичила їх розлучення, Їй було жалко, що надовго перервуться їхні nстрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву nголовку, стиха співала йому над вухом:

 

Ізгадай мні, nмій миленький,

 

Два рази на nднину,

 

А я тебе nізгадаю

 

Сім раз на nгодину.

 

— Ізгадаєш?

 

— Ізгадаю, nМарічко.

 

— Нічьо! — nпотішала вона його.– Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на nкопицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай… Може, nпочую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де nпробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка nнад полонинков — тоту бачить Іванко…

 

Тільки nспівати залишу….

 

— Чьому? nСпівай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну.

 

Але вона nтільки сумно головою хитала.

 

Співаночки nмої милі,

 

Де я вас nподію?

 

Хіба я вас, nспіваночки,

 

Горами nпосію, —

 

стиха nобізвалась до нього Марічка.

 

Гой ви мете, nспіваночки,

 

Горами nспівати,

 

Я си буду, nмолоденька,

 

Сльозами nвмивати.

 

Марічка nзітхнула і ще сумніше додала:

 

Ой як буде nдобра доля,

 

Я вас nпозбираю,

 

А як буде nлиха доля,

 

Я вас nзанехаю…

 

— Отак і nмені… Може, і занехаю…

 

Іван слухав nтоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками nсвоїми, що їх співають ліси й сіножаті, груні й полонини, дзвонять потоки і nвиспівує сонце… Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає nспіванки, щоб було одбуть чим весілля…

 

x x x

 

 

 

Теплим nвесняним ранком Іван ішов в полонину.

 

Ліси ще nдихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а плай(14) радісно підіймався nугору поміж воринням(15). Хоч йому тяжко було покидати Марічку, а проте сонце і nта шумлива зелена воля, що підпирала верхами небо, вливали в нього бадьорість. nВін легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, nаби тільки почути свій голос:

 

— Слава Ісусу!

 

— Навіки nслава.

 

По далеких nгорбах самотіли тихі гуцульські оседки, вишневі од смерекового диму, яким nпрокурились, гострі дашки оборогів(16) з запашним сіном, а в долині кучерявий nЧеремош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим nвогнем. Переходячи потік за потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом nдзвінком корова або білиця сипала вниз під смереку об’їдки шишок, Іван nпіднімався все вище. Сонце починало пекти, і кам’яниста доріжка мулила ноги. nТепер вже хати попадалися рідше. Черемош простягся в долині, як срібна нитка, і nшум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сіножатям, м’яким і nповним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб nзакосичить кресаню жмутком червоної грані або блідим вінком невістульки. Вниз nзападалися боки гори у глибокі чорні ізвори, звідки родились холодні потоки, nкуди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог nмаржини — “вуйко”. Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до nнеї, коли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь жовті корні nсмерек і аж сюди приносив гомін лісів! Коло такого поточна якась добра душа nлишала горнятко або коновочку гуслянки.

 

А стежка nвела все далі, кудись у ломи, де гнили одна на одній голі колючі смереки, без nкори й хвої, як кістяки. Пусто і дико було на тих лісових кладовищах, забутих nбогом й людьми, де лиш готури гутіли та вились гадюки. Тут була тиша, великий nспокій природи, строгість і сум. За плечима в Івана росли вже гори і голубіли nудалині. Орел здіймався з кам’яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом nкрил, чулось холодне полонинське дихання, і розросталось небо. Замість лісів nтепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались nноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним nсвої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, nморські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть nна землю та заллять світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські nверхи, оповились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився nІгрець, колола небо гострим шпилем Говерля, і Чорногора важким своїм тілом nдавила землю.

 

Полонина! nВін вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою. Блакитне море nзбурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині nвали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг.

 

Вітер, nгострий, як наточена бартка, бив йому в груди, його дихання в одно зливалось із nдиханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнуть на всі легені, nщоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, nале раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк…

 

Треба було nспішити.

 

За горбком, nу долинці, де вітер не так дошкуляв, він знайшов стаю(17), закопчену димом. nДіра у стінці для диму чорніла холодним отвором. Загороди на вівці стояли nпорожні, і вівчарі порались там, щоб було де ночувати при вівцях. Ватаг занятий nбув добуванням живого вогню.

 

Заклавши в nодвірки скалку, двоє людей перетягли ремінь, від чого скалка крутилась й nскрипіла.

 

— Слава nІсусу! — привітався Іван.

 

Але йому nнічого не одновіли.

 

Так само nфуркала скалка, і двоє людей, скуплені й строгі, тим самим рухом перетягали nремінь. Скалка починала куритись, і скоро маленький вогник вискочив з неї та nзапалав з обох кінців. Ватаг побожно підняв вогонь і встромив в ватру, зложену nколо дверей.

 

— Навіки nслава! — обернувся він до Івана.– Тепер маєм живий вогонь, а доки ме він nгоріти, ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених…

 

І завів nІвана до стаї, де од порожніх бербениць, путин(18) та голих лавиць йшов запах nпустки.

 

— Завтра nприженуть нам худібку, коли б допоміг панбіг усю людям віддати,– обізвавсь nватаг і розповів, що Іван має робити.

 

Щось було nспокійне, навіть величне в мові та в рухах полонинського Єазди.

 

— Мико!..– nгукнув він у двері.– А розклади борше ватру у стаї…

 

Тонкий nкучерявий Микола, з повним жіночим обличчям, вніс в стаю вогонь.

 

— Ти ж хто, nбраччіку, будеш — вівчар? — зацікавивсь Іван.

 

— Ні, я nспузар,– одкрив зуби Микола,– маю пильнувати ватри, аби не згасла через все nліто, бо була б біда!..– Він навіть з жахом озирнувся навколо.– Та й піти до nпотоку води, та й у ліс дров…

 

Тим часом ватра nрозгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг nдо неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею, а далі, nкинутий вітром, зачеплявся за гори, перетинав чорну смугу лісів та стелився по nдалеких блакитних верхах.

 

Полонина nпочинала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього nлихого. І, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо своїм гадючим тілом та дихав усе nновими клубами диму…

 

Чотири nсильних вівчарки, поклавши в траву свої кожухи, дивились задумливо в гори, nготові в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби та наїжити шерсть.

 

День уже nгас. Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві з золотом ризи.

 

Микола nкликав вечерять.

 

Тоді nзійшлись до стаї всі вівчарі і сіли біля живого вогню, щоб в мирності з’їсти nсвою першу полонинську кулешу…

 

x x x

 

 

 

Яка ж тота nполонинка повесні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!..

 

Високий nватаг, наче дух полонини, обходить з вогнем стоїще. Обличчя в нього поважне, як nу жерця, ноги ступають твердо й широко, а дим з головешки фурка за ним крилатим nзмієм. На воротях стоїща, куди мають переходити вівці, ватаг кида вогонь, а сам nнаслухав. Він чує хід полонинський не тільки вухом. Він серцем чує, як з nглибоких долин, де киплять ріки та рвуть береги, з тихих осель і царинок nкотиться вгору, на поклик весни, жива хвиля худібки і під ногами її радо зітхає nземля. Він чує далеке дихання отари, ричання корів і ледве вловимий голос nпісень. А коли врешті показалися люди і підняли угору довгі трембіти, позолочені nсонцем, щоб привітать полонину серед синіх верхів, коли заблеяли вівці і nшумливим потоком залляли всі загороди, ватаг впав на коліна та підняв руки до nнеба. За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони nпрохали у бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який nпереступала, щоб господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на nводах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра й припадку. Як допоміг бог nзібрати худібку докупи, щоб так допоміг усю людям віддати…

 

Ласкаво nслухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вітер, nпролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу nголовку…

 

x x x

 

 

 

Полонинко, nверховинко, чим-есь так згорділа, чи не тими овечками, що-сь тільки уздріла?

 

— Гісь! nГісь! — підганяє ззаду вівчар. Вівці ліниво згинають коліна, тремтять на nтонких ніжках і трусять вовну.– Гісь! Гісь!..– Голі морди, з старечим виразом nзануди, одкривають слиняві губи, щоб поскаржитись бозна-кому: “Бе-е… nме-е…” Два вівчарі ведуть перед. Червоні гачі мірно розтинають повітря, nод руху киває на ході за кресанею квітка,– Бир-бир!..– Вівчарки нюхають вітер nі одним оком скоса поглядають на вівці, чи все в порядку. Треться вовна об nвовну, біла об чорну, хвилюють пухнаті хребти, як дрібні в озері хвилі, і nдрагліє отара.– Птруа… птруа!..– Горляний поклик все навертає крайніх в nотару, тримає повідь у берегах. Гори голубіють навколо, як море, вітер nгромадить на небі хмари. Тремтять кучеряві овечі хвости, а голови всі нахилились, nі білі плескаті зуби вигризають у корінь солодку бриндушу, храбуст або рожевий nгорішок.– Бир! Бир!..– Стелить отарі під ноги полонина свій килим, а вона nнакриває її рухомим рябим кожухом. Хрум-хрусь… Бе-е… ме-е!.. Хрусь-хрусь… nТіні од хмар бродять по ближчих горбах, пересувають їх з місця на місце. nХодять, здається, гори, як вали в морі, і тільки далекі непорушно голубіють на nмісці. Сонце залляло овечу вовну, розклавшись веселкою в ній, запалило трави nзеленим вогнем, за вівчарями ідуть довгі їх тіні.– Птруа… nПтруа!..-Хрум-хрусь… хрусь-хрусь… Нечутно ступають пастухи в постолах, nкотиться м’яко вовниста хвиля по полонині, а вітер почина грати на далекім nворинні. Дз-з..– тонко співає він в одколоту скалку, докучно бринить, як муха. nДз-з…– обзивається грубо друге вориння, наводячи сум. Хмари все прибувають. nВони вже закрили півнеба, гасне далекий Бескид, і чорніє, і похмурніє в тінях, nнемов удівець, а полонина ще молодіє. І питається вітер тонко в воринні: n”Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?” -“Бо зелена nполонинка за мене не піде”,– сумно зітхає Бескид. Блакитне небо nзамазалось сірим, море гір потемніло, полонина погасла, і отара овець повзе по nній, як сірий лишай. Холодний вітер розправля крила і б’є ними у груди попід nкептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись до нього спиною. Хай б’є… nТонко заводить вориння, як муха в тенетах, скиглить біль нестерпучий, плаче nсамотній сум… Дз-з… дзи-и… Невгавуче, безперестанку. Висотує жили і крає nножем по серці. Хтів би не слухать, але не можна, хтів би втекти — та де? nГісь-гісь!.. А ти куди?.. Шляг би ті трафив! Бир-бир!.. Мурко!.. Але Мурко вже nнавертає. Обганяє вівцю, вітер настовбурчив на ньому шерсть, а він зловив вже nзубами за карк вівцю і кинув в отару. Дз-з-и и… Дз-зі-і-і… Так зуби болять nодноманітним і нестерпучим болем. Зціпив би зуби й замовк. Боли. Дзичи, пек ті nта цур! Що воно плаче? Відай, се “той”, бодай скаменів!.. Отак, nздається, впав би на землю, безсилий, затулив вуха руками та би заплакав… Бо nвже не годен… Дз-з-и-и… Дзі-у-у!.. Йой!..

 

Іван виймає nфлояру і дме у неї що має сили, але “той”, навіжений, сильніший за nнього. Летить од Чорногори, як розгнузданий кінь, б’є копитами трави і розмечує nгривою згуки флояри. А Чорногора, мов відьма, блима за ним більмом — сніговим nполем з-під чорних розпатланих кіс і лякає. Дз-и-и… Дзі-у-у!..

 

Закотилися nвівці в долинку, і тут тихіше.

 

На сірому nнебі показалось блакитне озерце. Остра полонинська трава сильніше запахла. nОзерце в небі виступа з берегів і вже широко розлило води. Заголубіли знову nверхи, а всі долини налились золотом сонця.

 

Іван nдивиться вниз. Там десь, між горами, де люди, по зеленій отаві походжають білі nноги Марічки. її очі звернені десь на полонину. Чи співає свої співанки? А nможе, справді порозсівала по горах, вони зійшли квітками, а Марічка замовкла?

 

Ой як будуть nвівчарики

 

Білі вівці nпасти,

 

Будуть мої nспіваночки

 

За кресаню nкласти…-

 

згадується nйому милий дівочий голос, і він зриває квітку та закосичує нею кресаню.

 

Птруа… nптруа… Сонце пече. Робиться душно. Котяться вівці, пирхають на бігу, кривлять nстаречі губи, щоб краще стяти зубами солодкий храбуст, та лишають по собі свіжі nбабельки. Хрусь-хрусь… хрум-хрум… Треться вовна об вовну, біла об чорну, nхвилюють хребти, як в озері хвильки… Бе-е… ме-е… а собаки усе тримають nотару у берегах.

 

Потомились nвівчарки. Лягають і носять боками в траві. На довгий червоний язик, що звиса nміж іклами, сідають мухи.

 

— Бир-бир! n– сердито гукає Іван, і вже собаки при вівцях.

 

Далеко, на nполонині, під густим лісом, пасуться корови. Бовгар(19) сперся в задумі на nдовгу трембіту.

 

Так поволі nтягнеться час. Гірське повітря прополоскало груди, хочеться їсти. І як nсамотньо! Стоїш тут маленький, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, nщо його обливають блакитні води далеких гір. А там, по суворих диких верхах, nдесь у безводах, в безслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко nборотись. Лиш одно — сокотися…

 

Гісь-гісь! nТрусяться вівці зеленим полем, м’яко ступають по траві постоли… Тиша така, що nчутно, як кров тече в жилах… Сон налягає. Кладе м’якеньку лапу на очі і на nлице і шепче до вуха: спи… Вівці тануть перед очима… от вже з овець стали nягнята, а от нічого нема. Поплили трави, як зелена вода. Приходить Марічка. Ой nне обдуриш, небого, ой ні… Іван знає, що то лісна, а не Марічка, що то вона nнадить його. Щось тягне його за нею! Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави nзеленим потоком…

 

І раптом nдике передсмертне ревіння корови викидав його зі сну. Що? Де? Бонгар як стояв, nопершись трембітою в землю, так і застиг. Рудий бугай вдарив ногами в землю, nзігнув воласту шию і підняв хвіст. Він вже мчить на той крик, високо скаче і nрве ногами траву. Ріже ногами повітря. Бовгар стрепенувся і поспішав за ним до nлісу. Бахнув у лісі стріл. Бах-бах-бах…– загриміли з рушниць верхи. nБах-бах-бах…– озвались дальші, і все німів. Тиша.

 

“Певно, n”вуйко” зарізав корову”,– дума Іван і пильніше оглядає свою nотару.

 

— nПтруа-птруа…– Сонце наче заснуло, вітер затих і перенісся з землі на небо. nВін вже громадить там хмари, таке саме збурене море верхів, яке бачив круг nполонини. В безконечних просторах загинув час, і не знати, чи день стоїть, чи nминає…

 

Раптом до nвуха долітав давно жданий поклик трембіти. Він приносить од стаї запах кулеші nта диму і довгим мелодійним тремтінням оповідав, що кошари чекають на вівці…

 

— nГісь-гісь…– Мечуться пси, блеють овечки і ллються перистим потоком в долину, nтрясучи вим’ям, обважнілим од молока…

 

x x x

 

 

 

Вже третю nдобу сів на полонині дрібний мачкатий дощик. Закурились верхи, закуталось небо, nі в сірій мряці пропали гори. Вівці ледве ходили, важкі, повні водою, як губка; nодежа на вівчарях стала холодна й цупка. Тільки й спочинку було, що під дашком nу струнці(20) під час доїння.

 

Іван сидить, nопершись плечима в дошку, а ногами стискає дійницю. Біля нього — чорний nпелехатий козар(21), що за кожним словом клене, а там ще вівчарі. Нетерплячі nдроб’єта, яким прибува молоко, пруться з загороди у струнку, щоб їх швидше nздоїли. Але ж бо почекайте, сараки, бо так не йде… Лиш по одній…

 

— Рист! — nсердито кидає ззаду гонінник в овечий лемент та хльоска мокрим прутом.– Рист! nРист!..– підбадьорюють вівчарі та одхиляють коліна од дірки, кудою скаче у nструнку вівця.– А! Бодай бис…– клене козар і не кінчає: ану скажеш в таку nгодину!

 

Навиклим nрухом Іван хапа вівцю за хребет і тягне до себе задом понад широку дійницю. nПокірно стоїть вівця, невигідно розчепіривши ноги, гака дурна, і слуха, як nдзюрить з неї молоко у дійницю.– Рист! — хльоска ззаду гонінник.– Рист! nРист! — покликують і собі вівчарі. Здоєні вівці, немов стуманілі, падають в nзагороді на камінь, кладуть голову на лапки і кривлять голі старечі губи.– nРист! Рист!..– Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим’я, одтягають nдійки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм і підіймає з дійниці масну nсолодку пару. — Рист! Рист! — Вскакують вівці як очманілі, розчепірюють над nдійницями ноги, і десять вівчарських рук мнуть тепле вим’я. Жалібно плаче мокра nотара по сей і той бік струнки, падають в загороду знесилені вівці, а густе nмолоко дзвінко дзюрить в дійницю та затікає теплим струмочком аж за рукав.– nРист! Рист!..

 

Козар nсміється очима до своїх кіз. Вони не те, що овечки, в них гостре серце. Не nпадають трупом, як плохі вівці, а твердо стоять на тоненьких ногах. Цікаво nпідняли ріжки і дивляться в мряку, наче крізь неї щось бачать, і так бадьоро nтрясуться у них тоненькі борідки…

 

x x x

 

 

 

Опустіли nкошари. Тиша і пустка. Може, там десь в глибоких долинах, звідки гори починають nрости, і лунають сміх людський та голоси, але у се віриться мало. Тут, в nполониш, де небо накриває безлюдні простори, що живуть в самотині тільки для nсебе, вікує тиша.

 

Лиш в стаї nтріщить невгасимий погонь і все висилає синій дим свій на мандри. Здоєне молоко nважко спочиває в дерев’яній посуді, над ним схилився ватаг. Він вже його nзаправив. З подри(22), де сохнуть великі круглі боханці будзу, повіває на nватага вітер, але не може прогнати зі стаї запаху вугля, сиру і овечої вовни. nБо тим самим пахне і ватаг. Нові бербениці й барильця німують в кутку, хоч nтільки запукай до них — і обізветься голос, що там жиє. Холодна жентиця(23) nсвітить з коновки зеленим оком. Ватаг сидить серед свого начиння, як батько nсеред дітей. Все воно — чорні лавки і стіни, ватра і дим, будз, бербериці й nжентиця,– все воно близьке і рідне, на всьому спочила його тепла рука.

 

Молоко вже nгусне, але ще йому не пора. Тоді ватаг вийма з-за череса цілий жмуток nдерев’яних колодок і починав читати. Там закарбовано все, в тій дерев’яній nкнизі, хто скільки має овець і що кому належить. Турбота зсува йому брови, а nвін уперто чита: “Мосійчук має штирнадцять дроб’ет, а му належит…”

 

За стінкою nстаї спузар виводить:

 

Питається у nбаранця

 

Круторіжка nвівця:

 

Ци ти nвробиш, баранчику,

 

Зеленого nсінця?

 

– Розспівався! n– сердиться ватаг і наново перелічує карби.

 

Не знаєш ти, nкруторіжко,

 

Яка буде nзима,

 

Ци ти nвийдеш, ци не вийдеш

 

З полонинки nжива, —

 

докінчує nспузар у сінях і входить в стаю.

 

Закопчений, nчорний, згинається над вогнем, і білі зуби блищать у нього. Вогонь потріскує nстиха.

 

Молоко в nпутині жовкне і гусне. Ватаг схилився над ним скуплений, навіть суворий. nРозщібає поволі рукава і по сам лікоть занурює в нього свої голі, зарослі nволоссям руки. І так застигає над молоком…

 

Тепер має nбути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на nмолоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує. Все наче застигло в німому nчеканні, бербениці затаїли у собі голос, притаїлись будзи на полицях, поснули nсном чорним стіни і лави, вогонь ледве диха, і навіть дим соромливо тікає в nвікно. Тільки по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насподі в nпосуді одбувається щось. Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то nопускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та гладять там nвсередині, і раптом з дна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове nтіло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в nбілій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води nдзвінко стікають в посуду…

 

Ватаг легко nзітхнув. Тепер і спузар може вже глянуть. Славний родився будз, ватагові на nвтіху і на пожиток людям…

 

Одчиняються nдвері нарозтіж, вітер дме з подри, ватра з радості лиже чорний котел, в якому nсироватка Єуля коломийки, і серед диму й вогню блищать в спузаря зуби…

 

А коли сонце nзаходить, ватаг виносить зі стаї трембіту і трубить побідно на всі пустинні nгори, що день скінчився миром, що будз йому вдався, кулеша готова і струнки nчекають на нове молоко…

 

x x x

 

 

За своє nлітування у полонині зазнав Іван немало пригод. Раз він побачив дивну картину. nМав уже гнати вівці до стаї, коли ненароком озирнувся на близький верх. Мряка nзнизилась і укутала ліс, а він став легкий і сивий, як привид. Тільки полянка nзеленіла під ним та чорніла одинока смерека. І ось та смерека закурилась і nпочала рости. Росте та й росте — і ось виступив з неї якийсь чоловік. Став на nполянці, білий, високий, і гукнув назад себе у ліс. І зараз вийшли з лісу nолені, один за другим, а що вийде новий, то роги у нього все кращі та веселіші. nГуртом вибігли серни, потремтіли на тоненьких ногах та й почали щипати траву. А nщо розсиплються серни, то ведмідь їх заверне, отак як вівці вівчарка. А той nбілий пасе — ще й погейкує на худібку. Тут раптом звівся вітер, а то стадо як пирсне, nтак і пропало. Отак як би хукнув на скло, воно за пітніє, а потому щезне усе, nначе нічого не було. Він показував іншим, але ті дивувалися: “Де? Сама лиш nмряка”.

 

За два тижні n”великий” — так вівчарі пошепки називали ведмедя — зарізав ще п’ять nкорів.

 

Часто nнегура(24) заставала вівці у полонині. У густій мряці, білій, як молоко, все nпропадало: небо, гори, ліси, пастухи.– Г-ей! — кликав Іван перед себе.– nГ-ей! — відзивалось глухо на його поклик, як з-під води, а звідки, де був той, nщо кричав,– невідомо. Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі nпропадали й вони. Іван йшов безпомічний, простягти руки перед собою, наче nбоявся на щось наткнутись, і кликав: — Гей!..– Де ти? — обзивалось вже ззаду n– і Іван мусив ставати. Стояв безпорадний, згублений у липкому тумані, і коли nприкладав до уст трембіту, щоб обізватись, другий кінець трембіти розпливався у nмряці, а здушений голос її, тут же на місці, падав йому під ноги. Так вони nрозгубили кілька овечок.

 

“Вуйко” nроздер ще дві корови, але то було востаннє: добирався вночі до стаї та й nнастромився на кіл. Тепер його шкура сушиться на кілках і на неї брешуть nсобаки.

 

Часом била nна полонині плова. Святий Ілля воювавсь з тими — цур їм та пек! Так блискав nмечем і так гримав з рушниці — свят єси господи! — що лупилося небо та nзападало на гори, а щойно лусне, то щось чорне за кожним разом зів’єся nтуди-сюди — та й шусть під камінь… Він, щез би, глумиться богові, nпідставляє, свою гузицю, а вівчареві біда: страху набереться, ще й змокне до nнитки…

 

У петрівку nупали зими — і то такі тяжкії, що три дні не сходив сніг. Тоді розчахнулось nбагато овечок…

 

Зрідка nприходили люди з долини, їх обступали, питаючись навперейми:

 

— Що чути nселом?

 

І, як ті nдіти, слухали прості оповідання про те, скільки люди вробили сіна, що nбуришки(25) нема, кукурудзи ріденькі, а Мочарникова Ілена померла.

 

Потому всі nразом пили за здоров’я маржинки, гості набирали у бербениці бриндзи та в nмирності знову спускались в долини.

 

Вечорами nбіля стаї палали вогні. Вівчарі скидали з себе одежу та трусили над ними воші nабо, зібравшись докупи, зголоднілі за літо без “челядини”, вели nбезконечні масні розмови. Їх регіт покривав навіть сонні зітхання худоби.

 

Іван, перше nніж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди співучого і говіркого.

 

— Мико!.. nХоди д’мені, браччіку!..

 

— Почекай, nбраччіку Йва, я зараз! — гукав од стаї спузар, і вже звідти долітала до Івана nйого співанка:

 

Чорногора nхліб не родить,

 

Не родить nпшеницю,

 

Викохує nвівчариків,

 

Сирок і nжентицю…

 

Микола був nсиротою і виріс у полонині. “Плекали мя вівці”,– говорив він про nсебе, пригладжуючи непокірні кучерики.

 

Упоравшись, nлягав спузар біля Івана, весь чорний, пересичений димом, й блищав молодими nзубами при вогні ватри. Іван присувався ближче до нього, ловив Миколу за шию й nпрохав:

 

— Оповіж, nбраччіку, казку якус, ти їх багато знаєш…

 

З чорного nнеба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.

 

В долинах nдрімали гори.

 

— Відай, nростут,– кидав наче до себе Іван.

 

— Хто?

 

— Гори.

 

— Перше nросли, тепер перестали…

 

Микола nмовкне, але потім додає стиха:

 

— З nпервовіку не було гір, лише вода… Така вода, гейби море без берегів. Та й бог nходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. “Хто ти nє?” — запитав. А воно каже: “Не знаю. Живий сме, а ходити не nможу”. А то був арідник. Бог про него не знав, бо він був, як бог, з nпервовіку. Дав бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими. От nвкучилось їм все по воді ходити, схотів бог землю зробити, а як дістати з дна nморя глини — не знає, бо бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А nарідник мав силу до всього — та й каже: “Я бих туди пронир”.– n”Пронри”. От він пірнув на дно, згріб в жменю глини, а решту сховав nдо рота для себе. Узяв бог глину, розсіяв. “Більше нема?” — n(.Нема”. Поблагословив бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в nроті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна nйому дихати вже, очі на лоба лізуть. “Плюй!” — радить бог. Зачав він nплювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вище за другу, до самого nнеба доходять. Вони б і небо пробили, коли б бог не закляв. Відтоді перестали nгори рости…

 

Дивно nІванові, що такі красні гори, такі веселі, а сотворив їх злий.

 

— Кажи, nбраччіку, далі,– просить Іван, а Микола знов починав:

 

— Арідник nбув здатний до всього, що надумав — зробив. А бог, як що хотів мати, мусив nвимудровувати в нього або украсти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і nграв, а вівці пасуться. Побачив бог та й вкрав тото в него, і вже обоє nпастушат. Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка,– то все від нього, від nсотони. Де що лиш в — віз, кінь, музика, млин або хата,– все вигадав він… А nбог лиш крав та давав людям. Таке-то…

 

Раз арідник nзмерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов бог до ватри і дивиться на nвогонь. А той вже знав, чого він. “Все ти, каже, у мене покрав, а сього не nдам”. Але дивиться арідник, а бог кладе вже ватру. Так йому стало досадно, nщо він озьмив та й плюнув у божу ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. nПерше ватра була без диму, чиста, а відтоді курить…

 

Довго Микола nоповідає, а коли ненароком згадає чорта, Іван хрестить груди під кептарем. nМикола ж тоді плює, аби нечистий не мав над ним сили…

 

x x x

 

 

Занедужав nМикола — і Іван замість нього пильнує ватри. Проти вогню, на лаві, спить nватаг, а там, в кутку, де неспокійно хвилюють тіні од бербениць, постогнує nхорий. В чорнім котлі кипить вода, дим збивається вгорі, під дах, і вилітає nкрізь Єонти. Часом нечистий дихне у діру, і тоді дим з силою буха та гризе очі, nале то добре, бо не можна заснути. А сон налягає. Щоб одігнати його, Іван nвстромлює очі в живий вогонь. Він мусить сокотити вогонь, сю полонинську душу, nбо хто знає, що б сталось, якби не вберіг! Весела грань сміється до Івана з-під nважкого накладу і раптом чезне. Перед очима пливуть вже зелені плями, nрозпливаються у царинки, у смерековий ліс. По царинці ступають білі ноги nМарічки. Вона кида в поліг граблі і простягає до нього руки. І у ту мить, коли nІван ось-ось мав почути м’яке тіло Марічки на своїх грудях, з лісу виходить з nриком ведмідь, а білі вівці мечуться вбік і одділяють його од Марічки. n”Ху, пек ті та цур!.. Невже заснув?” Жар з ватри кліпає оком, ватаг nхропе, а під чорним покривалом рухливих тіней стогне Микола.

 

Чи не пора nварити кулешу на сніданок для вівчарів?

 

Іван nвиходить з стаї.

 

Тиша і холод nобіймають його. Десь в загородах диха худібка, збились вовною вівці, слабо nблищать біля застайок ватри. Вівчарки обступили Івана, витягують залежане тіло, nгребуться і труться до ніг. Чорні гори залляли долини, як велетенська отара. nВони вікують у такій тиші, що чують навіть дихання худоби. А над ними nрозстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки. Чи nще щось є в світі, опріч сих двох полонин? Одна послалась долом, друга горою, а nміж ними, як дрібна цятка, чорніє пастух.

 

А може, нема nнічого. Може, ніч затопила вже гори, може. зсунулись гори, роздушили усе живуще nі лиш одно Іванове серце глухо калата під кептарем у безконечних мертвих nпросторах? Самота, як біль зубів, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже nдушить його, ся затверділа тиша, байдужний спокій, сей сон небуття. Нетерплячка nстука йому до голови, за горло хапає неспокій–і, стрепенувшись раптом, він з nкриком, улюлюканням й зойком кида собою у полонину, щоб серед Євалту вівчарок nдико ревучим клубком зламати тишу, розбити ніч на скалки, як камінь шибку. nОв-ов-во!..– одзиваються збуджені гори… Га-га-га…– повторяють в тривозі nдалекі верхи, і знову зімкнулась розбита тиша. Вівчарки вертають назад, скалять nдо Івана зуби та махають хвостами.

 

Але nзробилось іще сумніше. Схотілось сонця, веселого шуму ріки, теплого хатнього nдуху, розмови. Жаль вхопив серце, солодка туга. Згадки почали його заливати та nхвилюватись перед очима. І раптом почув він тихе: “Іва-а!” Хтось його nкликав. О! Знову: “Іва-а!..”

 

Марічка? Де nвона взялась? Прийшла на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе? Чи, може, йому nпричулось? Ні, вона тут. Серце калата в Іванових грудях, але він вагається ще. nКуди іти? І знову, утретє, долітає до нього звідкись: “Іва-а!..” nМарічка… вона… напевно… Він біжить навпростець, без стежки, туди, звідки nчув голос, але стрічає лиш прірву, кудою не можна ні збігти, ані дістатись на nполонину. Стоїть й заглядає у чорну безодню. Тоді йому робиться ясно: се його nкличе лісна. І, хрестячи груди та озираючись лячно, він повертає до стаї.

 

Пора варити nкулешу. В киплячий казан він сипле муку, крає її навхрест, і скоро запашна пара nмішається з запахом диму. Ватаг потягається вже… почина дніти. Але хто його nкликав? А може, то була таки Марічка?

 

Його тягне nподивитися ще, коли стало видніше. Йде в полонину. Холодні роси сідають йому на nпостоли, небо зачервонілось, і зблідли зорі. Іван виходить на верх — і раптом nхолоне. Де він? Що з ним? Куди ділися гори? Води обляли кругом полонину, nпотопили верхи, і полонина пливе самотою в безкрайому морі. Од Чорногори nподихнув вітер, повні води хвилюються стиха, чутно, як невидиме ще сонце росте nв глибині, а ось виткнувся з моря весь сивий верх, з якого стікає вода. Сильніше nподиха холод, зростають вали на морі, і верхи, один за другим, пробиваються з nбілої піни. Світ наче наново родився. Води постікали з верхів і ходять вже під nногами, сонце простелило на небі свою корону і ось-ось покаже лице, а з стаї nнесеться сумний голос трембіти і будить зі сну полонину.

 

x x x

 

 

 

Так літував nІван у полонині, аж поки вона не спустіла. Стекла маржинка назад в долини, nрозібрана хазяями, одтрембітали своє трембіти, лежать здоптані трави, а вітер nосінній заводить над ними, як над мерцем. Лишились тільки ватаг зі спузарем. nВони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам nнародився, неначе бог, сам має й заснути. А коли і їх вже не стало, на nзасмучену полонину приволіклась мара та й нипа по стаї й по загородах, чи не лишилось nчого для неї.

 

x x x

 

 

 

Надаремне nІван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли nбрела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи(26) збили nМарічку з ніг, кинули потім на гоц(27) і понесли поміж скелі в долину. Марічку nнесла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не nмогли врятувати.

 

Іван не nвірив. Се, певно, штуки Гутенюків. Дізнались про їхнє кохання й сховали nМарічку.

 

А коли зо nвсіх боків чув лиш те саме, рішив шукати тіла. Мусило ж прибитись десь до nкашіци(28), десь люди мали його спіймати. Пішов вздовж річки, повний пекучого nгніву і злоби до її вічного шуму, до киплячої люті.

 

В одному nселі знайшов-таки тіло. Його вже витягли на зарінок, але він не пізнав в ньому nМарічки. Се не Марічка була, а якийсь мокрий лантух, синя кривава маса, стерта nрічним камінням, як у млині…

 

Великий жаль nвхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: “На, nжери і мене!” Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. nЗатуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання nйого Марічки. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує nрани, і навіть голод не міг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогози, пив nводу з потоків і тим живився. Потому щез. Люди гадали, що він загинув з nвеликого жалю, а дівчата склали співанки про їхнє кохання та смерть, які nрозійшлися по горах. Шість літ не було чутки про нього, на сьомий раптом nз’явився. Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. nОповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік так походив, а відтак nоженився. Треба ж було Єаздувати.

 

Коли nзамовкли стріли пістолів і одспівали весілля, а жінка пригнала до загороди nвівці й корови, Іван був задоволений навіть. Його Палагна була з багацького nроду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю. Правда, вона nлюбила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі nзгарди, але то байка! Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій nписаний ботей (стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі,– він nне журився.

 

Тепер він nмав коло чого ходити. Не був жадний багатства — не па те гуцул жиє на світі,– nсаме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами — та кою nбула для нього худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про nвигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо nкотились, а корови уположались. Скрізь, од усього була небезпека, і треба було nдобре глядіти маржину од гадини, звіра і од відьом, які всякими способами nпотягали манну з коров та потинали худібку. Треба було багато знати, nпідкурювать, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти. Палагна йому nпомагала. З неї була добра Єаздиня, і свої вічні турботи він ділив з нею.

 

— Ну і nсусіди дав нам пан-біг! — жалілась вона чоловікові.– Війшла даві в притулу nХима, глянула на ягнєта та як сплесне в долоні: “їй! Які вони файні!” nНа, маєш, гадаю собі. Не встигла та за поріг, а двоє ягнєт закрутилось на місці n– та й вже по них… Ігій на тебе, відьмо…

 

— А я йду nсночі,– оповідав Іван,– повз її хату та й дивлюся — кочеється шос кругле, nгейби капшук. Та й світиться так, наче зірниця. Став я й дивлюся, а воно по nцаринці, через вориннє та й просто в Химині двері… Абих так здоров був!.. nЯкби був догадався та зняв свої гачі, може б, ними відьму імив, а так nпропало…

 

З другого nбоку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. nВін був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках nтримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його nбоялись, але потребували усі.

 

Траплялось, nщо і Іван звертався до нього, але за кожним разом, стрічаючи погляд чорних nпекучих очей моль-фара, спльовував непомітно: “Сіль тобі в оці!..”

 

Проте nнайгірше докучала їм Хима. Стара улеслива баба, завжди така привітна, вона nвечорами перекидалась в білого пса та нипала по загородах сусідських. Не раз nІван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв.

 

Ряба корова nна очах худла і все менше та менше давала подою. Палагна знала, чия то справа. nВона підглядала, говорила примівки, по кілька разів на вечір бігала до коров, nвставала навіть вночі. Раз наробила такого крику, що Іван біг в загороду як nнавіжений і мусив одганяти од порога велику жабу, що намагалась перелізти у nхлів. Але жаба раптом десь щезла, а з-за вориння скрипів вже голосок Химин:

 

— Добрий nвам вечір, сусідоньки красні… хе-хе…

 

Безвстидна!

 

Чого вона nтільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло nсмерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. nСпивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один nприсягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб’є у неї чотири кілки, неначе nдійки,– і надоїть повну дійницю.

 

Скільки nклопоту було в Івава! Він не мав навіть коли спам’ятатись. Ґаздівство nпотребувало вічної праці, життя маржини так тісно в’язалось з його власним nжиттям, що витісняло всякі інші думки. Але часами, несподівано зовсім, коли він nзводив очі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий nзадуманий ліс, звідти злітав до нього давно забутий голос:

 

Ізгадай мні, nмій миленький,

 

Два рази на nднину,

 

А я тебе nізгадаю

 

Сім раз на nгодину…

 

Тоді він nкидав роботу і десь пропадав.

 

Фудульна nПалагна, що звикла шість день на тиждень робити і тільки в свято одпочивала, nпишаючись красним лудінням, сердито дорікала за його примхи. Але він гнівавсь:

 

— Заткнися. nПазь лиш своє і дай мені спокій…

 

Він сам nсердивсь на себе: “Нащо воно?” — і винувато йшов до худоби.

 

Приносив їй nхліба чи грудку солі. З довірливим риком тяглася до нього його біланя або nголубаня, висувала теплий червоний язик і разом з сіллю лизала руки. Вогкі nблискучі очі приязно дивились на нього, а теплий дух молочного вим’я та свіжого nгною знову вертали втрачений спокій і рівновагу.

 

В кошарі nйого обливало ціле море овець, таких маленьких, круглих. Вони знали господаря nсвого, сі барани і ягниці, і з радісним беканням терлись до його ніг. Він nзапускав пальці в пухнату вовну або з батьківським почуттям брав на руки ягня n– і дух полонини віяв тоді над ним та О кликав у гори. Ставало спокійно і nтепло на серці.

 

У сьому була nІванова радість.

 

Чи він кохав nПалагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він Єазда, вона Єаздиня, і nхоч дітей у них не було, зате була худібка– чого ж ще більше? На добрім nхазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, як nІванова мати, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало у неї nстільки намиста, що челядь з заздрощів аж розсідалась. Вони їздили разом до nміста або на храм. Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл nв стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї. На храмах були nлюди та далекі роди, пінилось пиво, лилась горілка, злітались усякі новини з nдалеких гір, Іван обіймав молодиці, Палагну цілували чужі чоловіки — ото диво nяке! — і вдоволені, що набулись так файно, вони вертались знову до щоденних nтурбот.

 

До них теж nприїздили чесні Єазди в гостину.

 

— Слава nІсусу. Як жінка, маржинка, ци дужі?

 

— Гаразд, nяк ви?..

 

Засідали за nмережаний стіл. тяжкі в своїм овечім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та nгуслянку гостру, од якої облазив язик.

 

Так йшло nжиття.

 

Для праці — nбудні, для ворожіння — свято.

 

На святий вечір nІван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим й nсвященним, він все робив поважно, неначе службу божу служив. Клав Палагні живий nвогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при nтім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював nладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні nПалагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, nвін, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила nскоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього nПалагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі nсили, перед якими берігся через ціле життя. Брав в одну руку зі стравою миску, nа в другу сокиру і виходив надвір. Зелені гори, убравшись у білі гуглі, nприслухались чуйно, як дзвеніло на небі золото зір, мороз блискав срібним nмечем, потинаючи згуки в повітрі, а Іван простягав руку у сю скуту зимою nбезлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, nпланетників всяких, вовків лісових та ведмедів. Він кликав бурю, щоб була nласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу,– nале вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрошував тричі. Тоді nвін заклинав їх, щоб не з’являлись ніколи,– і легко зітхав.

 

Палагна nчекала в хаті. Вогонь в печі лежав втомившись, тихо дрімаючи жаром, страви nспочивали на сіні, різдвяна мирність спливала з темних кутків, голод тягнув до nїжі, але вони ще не сміли сісти за стіл. Палагна поглядала на чоловіка — і в nзгоді вони разом згинали коліна, благаючи бога, щоб припустив до вечері ті nдуші, що їх ніхто не знає, що пропадом пропадають, бутанами побиті(29), nдорогами покалічені, водами потоплені. Ніхто за них не згадає, ані встаючи, ані nлягаючи, ніхто не згадає, дорогою йдучи, а вони, бідні душі, гірко пробувають у nпеклі, чекаючи вечора святого…

 

І коли так nмолились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка, а nдуші нагло померлих невидиме сідають на лави.

 

— Продуй nперше, ніж маєш сісти! — вимагала від Івана Палагна.

 

Але він знав nі без неї. Старанно продмухував місце на лаві, щоб не привалить яку душу, і nзасідав до вечері…

 

На Маланки nдо маржини у загороду приходив сам бог. На високому небі ясно горіли зорі, люто nтріщав мороз, а сивий бог йшов босоніж по пухкому снігу і тихо одхиляв двері nкошари.

 

Прокинувшись nвночі, Іван наслухав і, здавалося, чув, як лагідний голос питає маржинку: n”Ци ти, худібка, наїжена, напоєна добре? Ци сокотить тебе Єазда?” nРадісно блеяли вівці, веселим риком обзивались корови — Єазда доглядає їх nдобре, сумлінно, поїть, годує і навіть нині вичесав шерсть. Тепер пан-біг nнапевно обдарує його новим приплодом.

 

І бог давав nприплід. Овечки мирно котились, чинили ягнички, корови щасливо уположались.

 

Палагна nвічно заклопотана була своїм ворожінням. Палила поміж маржиною ватру, аби вона nбула світуча, красна, як боже світло, аби до неї не мав приступу злий. Вона nробила, що тільки знала, аби худоба була така тиха, як корінь в землі, така nманниста, як у потоці вода. Вона так ніжно промовляла до неї:

 

— Ти меш nгодувати мене і мого Єазду, а я тебе буду шанувати, щоб ти легко спала, щобис nрідко рикала, щоби тебе чередінниця не пізнала, де ти ночувала, де ти стояла, nщоби тебе хто не урік…

 

Так йшло nжиття худоб’яче й людське, що зливалось докупи, як два джерельця у горах в один nпотік.

 

x x x

 

 

 

Завтра nвелике свято. Теплий Юрій одбира од холодного Дмитра ключі світові, щоб править nземлею. Повні води, на яких плава земля, піднесуть її вище до сонця, Юрій nзакосичить ліси і царинки, вівця ме обростати у вовну, як літом земля травою, а nсінокоси спічнуть од худібки, заростаючи велико зелом. Завтра — весна, день nрадості й сонця, а вже сьогодні гори цвітуть вогнями і синій дим загортає nсмереки прозорим серпанком А коли сонце знизилось, одцвіли ватри і дими nодлетіли у небо, радісним риком обізвалась худоба, перегнана через жар, аби nбула остра у літі, як тота ватра, аби множилась так, як намноживсь од вогню nпопіл.

 

Пізно обляглись nперед Юрієм люди, хоч рано мали вставати.

 

Палагна nзбудилась, як тільки почало дніти. “Чи ще не рано?” — подумала nвголос, але зараз згадала, що нині свято і треба йти на царинку. Одкинула nтеплий ліжник і встала на ноги. Іван ще спав, піч позіхала в кутку чорним nотвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун. Палагна розщібнула сорочку, nскинула з себе, постояла гола посеред хати і, боязко озираючись на Івана, пішла nдо дверей. Скрипнули двері, і ранішній холод обвіяв їй тіло. Гори ще спали. nСпали ще смерекові ліси, як ченці строгі, посірілі за ніч царинки і сиві шпилі, nщо розпливались в тумані. Холодна мрич підіймалась з долини та простягала білі nмохнаті лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Черемош.

 

Палагна nступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішнім холодку. Вона була певна, nщо ніхто її не побачить, а якби й побачив, то що? Звісно, шкода було б, якби nпропало її ворожіння. Іншої думки в неї не було. На благовіщення ще вона nзакопала у муравлисько сіль, булку й намисто і нині треба було все те звідти nдістати. Помалу звикла до зимна. Її туге тіло, що не знало ще материнства, nсвобідно і гордо пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як nпозолочена хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарешті спинилась під буком. nАле перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла угору руки і потяглася смачно nвсім тілом, хруснувши кісточками. І враз почула, що тратить силу. Щось їй nнедобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе і раптом впірнула в чорну nвогнисту безодню, що не пускала її від себе.

 

Юра-мольфар nстояв по той бік вориння і дивився на неї.

 

Вона хотіла nкрикнуть на нього — і не могла. Хотіла закрити груди руками — й не мала сили nїх зняти. Намагалась втекти — і вросла в землю. Стояла безсила, сливе зомліла, nі уперто дивилась у дві чорні жаринки, що випивали з неї всю силу.

 

Врешті у ній nворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння! Палагна зробила над собою зусилля, nщоб підняти ту злість, і сердито обізвалась до нього:

 

— Чого nвилупив баньки? Не видів?

 

Не спускаючи nз неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами:

 

— Такої, як nви, Палагно, бігме, не видів.

 

Й закинув nногу через вориння.

 

Вона бачила nдобре, як плили до неї ті дві жаринки, що спопелили її волю, а все ж стояла, nнездатна поворухнутись, чи то в солодкім, чи то в жахливім чеканні.

 

Він був вже nблизько. Бачила мережані шви кептара… блискучі зуби в отворі рота… nнапівпідняту руку… Тепло його тіла зблизька війнуло на неї, а вона все ще nстояла.

 

І аж коли nзалізні пальці стиснули їй руку та потягли до себе, вона з криком шарпонулась і nпобігла до хати.

 

Мольфар nстояв, роздуваючи ніздрі, і дивився услід, як біле Палагнине тіло вигиналось на nтравах, мов габи в Черемоші.

 

Потому, коли nПалагна вже щезла, він переліз знову вориння і знов почав розсівать по царинці nпопіл од учорашньої ватри, аби корови та вівці, що будуть тут пастись, пишно nплодились, щоб кожна ягничка чинила по двоє…

 

Палагна nприбігла додому лиха. Добре, що хоч Іван нічого не бачив. Ну і сусідонько nфайний, смага б ті втяла! Не мав коли приступитись до неї!.. Ігій на тебе!.. А nщо ворожіння пропало — то вже пропало… Вагалась, чи казати про Юру Іванові, nчи дати спокій. Ще бійка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш nзачепись… От були дати в лице та й вже.. Але Палагна звала, що не годна зняти nна нього руку. Навіть при одній думці про се почувала млость у всім тілі, в nруках і в ногах, якусь солодку знемогу. Чула немов павутиння на всьому тілі од nгарячого погляду чорних очей, од блиску зубів в пожадливо одкритому роті. І що nб вона не робила в той день, мольфарів погляд її в’язав.

 

Вже зо два nтижні минуло від того часу, а Палагна Іванові не казала про стрічу а Юром. Вона nлиш придивлялась до чоловіка. Щось було важке у ньому, якась жура його гризла nта ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. nПомітно худ, ставав байдужий. Ні, Юра кращий. Коли б захотіла мати любаса, nузяла б Юру. Але Палагна була фудульна, її силком не візьмеш. До того, була nсердита на мольфара.

 

Раз вони nстрілись біля ріки. Палагні на мить здалося, що вона гола, що тонке павутиння nопутало все тіло її. Вона наче крізь сон почула:

 

— Як спали, nПалагвочко, душко?

 

На язиці в nнеї вертілась відповідь: “Гаразд, як ви?” Але вона здержалась, nзакопилила губу, гордо підняла голову і минула його, немов не бачила навіть.

 

— Як дужі? n– почула ззаду удруге.

 

Але не nобернулась.

 

“Ну, nтепер начувайся біди!” — подумала зі страхом.

 

І справді nледве вернулась додому, Іван стрів її звісткою, що здохла ягничка. Але, на nдиво, їй анітрошки не жалко було ягнички. Навіть злість брала, що Іван так nпобивається дуже за нею.

 

Юра більше nне переходив Палагні дороги. Однак її думка все частіше зверталась до нього. nЦікаво й охоче прислухалась Палагна оповіданням про його силу і дивувалась, nскільки він може, той палкий Юра, що не видів кращої од Палагни! Він був nмогутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й nчорніла, як дим, людина, він міг наслати смерть і життя, розігнать хмару і nсперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці nкохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї nруки, в яких тримає світові сили.

 

Її серце nчасами в’яло для корів і чоловіка, вони там блідли, як розсівається мрич, що на nхвилинку сіда на смереки. З нудьгою вона йшла на царинку, під бук, і там nпочувала на своїх грудях тепле дихання Юри, залізні пальці його руки. Він мав nби з неї любаску, коли б тоді з’явився.

 

Але він не nз’являвся…

 

Була гаряча nднина. Ігрець закурився, земля парувала, од Чорногори бігли безперестанку хмари nта виливались дощі, на які збоку світило сонце. Так було парно, що Палагна nнізащо не полізла б на грунь, коли б не приснився їй сон, який віщував для nхудоби недобре. Вона хотіла одвідать корови у лісі. Круг неї гори курились од nмричі, наче скипіли гірські потоки й запарували. Черемош знизу шумів. Йому nтвердо було лежати на скелях, і він перескакував з каменя на камінь. Але ледве nвстигла Палагна злізти на верх, коли од Чорногори махнув крилом вітер і захитав nдерева. “Коли б не було бурі”,– погадала вона і обернулась лицем до nвітру. Ну, так і є… Там клекотіла важка синьо-біласта хмара. Здавалось, сама nЧорногора знялася в небо, готова спуститись на землю та все роздушити. Вітер nбіг перед нею та розпихав смереки, а гори й долини зчорніли одразу, як після nпожежі. Нічого було і думати йти далі. Палагна заховалась під наметом смереки. nСмерека скрипіла. Здалеку м’яко котився грім, тіні прудко бігли по горах, nзмиваючи фарби, а високі гаджуги згинались удвоє по далеких верхах. “Ще nаби градом не вергло”,– лякалась Палагна, загортаючись у кептар.

 

А над nголовою уже шуміло. Там, в Чорногорі, чорнокнижники сікли десь лід по замерзлих nозерах, а душі страчених нагло збирали той лід у міхи і мчались з ними на nхмарах, щоб розсівать по землі. “Пропадуть сіножаті, засипле їх ледом, і nбуде плакать голодна Худібка”,– думала гірко. Але не встигла скінчити nдумки, як вдарив грім. Захиталися гори, гаджуги впали верхами на землю, земля nпіднялась, і все закрутилось у вихрі. Палагна ледве встигла вхопитись за стовбур nі, мов крізь туман, побачила раптом, як дряпавсь на гору якийсь чоловік. nБоровся з вітром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камінь і все nдерся на верх. Ось він вже близько, зігнувся удвоє, біжить –і врешті став на nвершку. Палагна пізнала Юру.

 

— Цес, nпевно, до мене…– налякалась Палагна, але Юра, видимо, її не бачив.

 

Став проти nхмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і nвперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І nраптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину nі підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що nтримав у руці, і крикнув у синій клекіт:

 

— Стій! Я nтебе не пускаю!..

 

Хмара nподумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу.

 

— Ой! — nзакрила Палагна очі рукою, як розсипались гори.

 

Але Юра так nсамо міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки.

 

— Ага! Ти nтак!– крикнув Юра до хмари.– То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи nй громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й nводи… Іди рознесися, як вітер по світі… Розсядься і розситися, ти тут сили nне маєш…

 

Але хмара nтільки моргнула зневажливо лівим крилом і почала завертати направо, понад царинки.

 

— Нещастя! n– стиснула руки Палагна.– Чисто виб’є сіна…

 

Однак Юра не nхотів піддатись. Він лиш зблід дужче, лиш очі потемніли у нього. Коли хмара nнаправо — то й він направо, хмара наліво — і він наліво. Він бігав за нею, nборючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в’юн, по горі, nзавертаючи хмару, моцувався із нею, спирав… Ось-ось, ще трошки, ще з сього nкраю… Чув в грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав nВітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, nзавертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а він, залитий nпотом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямі, боячись втратить останні nсили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ nзалива очі, хмара перемагає, і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий nціпок:

 

— Стій!..

 

І хмара nраптом спинилась. Підняла здивовано край, сперлась, як кінь на задні ноги, nзаклекотіла внутрішнім гнівом, одчаєм знесилля і вже просила:

 

— Пусти! Де nся подіну?

 

— Не пущу!

 

— Пусти, бо nгинем! — кликали жалібно душі, згинаючись під вагою переповнених градом nмішків.

 

— Ага! nТепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не nдоіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, ворони не долітають, де nхристиянського гласу не чути… Туди пускаю тебе…

 

І дивна річ n– хмара скорилась, покірно повернула наліво і розв’язала мішки над рікою, nзасипаючи густим градом зарінок. Біла завіса закрила гори, а в глибокій долині nщось клекотіло, ламалось і глухо шуміло. Юра упав на землю і важко дихав.

 

А коли сонце nпродерло хмару і мокрі трави враз осміхнулись, Юра наче у сні побачив, що до nнього біжить Палагна. Вона сяла уся привітно, як сонце, коли нагнулась над ним nз турботним питанням:

 

— Ци тобі, nЮрчику, не сталось чого лихого?

 

— Нічьо, nПалагночко, душко, нічьо… Ади! Я одвернув бурю…

 

І простяг nруки до неї…

 

Так Палагна nстала любаскою Юри.

 

x x x

Іван nдивувався Палагні. Вона і перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило nу неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі nдротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию. Часом щезала з дому й верталася nпізно, червона, розтріпана, п’яна неначе.

 

— Де ти nволочишся все?! — сердивсь Іван.– Гляди, Єаздине!

 

Але Палагна nтільки сміялась.

 

— Овва! То nвже мені і погуляти не вольно… Я хочу набутись. Раз жиємо на світі…

 

Що правда, nто правда, життя наше коротке — блисне та й згасне. Іван сам так думав, але ж nбо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмі з Юрою-мольфаром, прилюдно nцілувалась і обіймалася з ним, не криючись навіть, що має любаса. Хіба вона nперша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись.

 

Всі говорили nпро Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й nмольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван сидів і сох, втрачаючи силу. Він nсам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь nрозпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка nне давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни nжалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром.

 

Не з злості, nа для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за nІвана, може б, нічого не було.

 

Бо, nстрівшись раз в корчмі, Семен вдарив Юру в лице.

 

— А ти, nлайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони?

 

Тоді Іванові nсоромно стало. Він скочив до Юри:

 

— Пазь nсвоєї Гафії, а моєї не руш! — І затряс барткою в Юри перед лицем.

 

— Ти купив nїї на торзі? — спалахнув Юра.

 

Його бартка nтак само мигтіла перед очима в Івана.

 

— Потеруха nб тя стерла!..

 

— Опришку nєден!..

 

— На, маєш.

 

–Іван тяв nперший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров’ю, встиг рубанути Івана між очі nі об’юшив його аж до Грудей. Посліпли обоє од хвилі гарячої крові, що заливала nїм очі, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони nтанцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. nЮра мав вже скалічену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надвоє Іванову nбартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і nгарним, величним рухом одкинув набік свій топірець.

 

— На nбезоружного з бартков не йду!..

 

Тоді вони nвзялись за барки.

 

їх ледве nрозборонили.

 

Ну, що ж. nІван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров’ю, та й пішов межи вівці. Там nзнайшов свій спочинок й розраду.

 

Однак бійка nне помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так nсамо марнів Іван. Його шкура зчорніла та обліпила кості, очі запались ще nглибше, його жерли гарячка, роздратовання і неспокій. Він навіть втратив охоту nдо їжі.

 

“Не nінакше, як мольфарова справа,– гірко думав Іван,– наважився на життя, хоче з nсвіту мя звести та й сушить…”

 

Він ходив до nворожки, та одвертала,– не помогло: відай, мольфар сильніший.

 

Іван навіть nупевнився у тім. Проходячи якось повз хату Юри, він почув голос Палагни. Невже nвона? Йому сперло у грудях.

 

Притиснувши nсерце рукою, Іван приклав вухо до брасі ми. Не помилився. Там була Палагна. nШукаючи шпари, щоб зазирнути у двір, Іван тихо посувався попід баркан. Нарешті nйому удалось знайти якусь дірку у баркані, і він побачив Палагну і мольфара. nЮра. зігнувшись, тримав перед Палагною глиняну ляльку і тикав пальцями в неї од nніг до голови.

 

— Б’ю кілок nтут,– шептав зловісно,– і сохнуть руки та й ноги. В живіт — карається на nживіт; не годен їсти…

 

— А єкби у nголову вбив? — питала цікаво Палагна.

 

— Тоді гине nв той мах…

 

Се ж вони на nнього змовлялись!..

 

Свідомість nтого туманом шибнула до голови Івана. От скочить через баркан і забити обох на nмісці. Іван стиснув рукою бартку, зміряв очима баркан, але раптом зів’яв. nЗнесилля й байдужність знову обняли все його тіло. Нащо? До чого? Так вже, nпевно, йому судилось. Він змерз одразу, безсило опустив бартку і посунувся nдалі. Ішов спустілий, не чуючи землі під ногами, згубивши стежку. Червоні круги nлітали перед його очима та розпливались по горах.

 

Куди він nйшов? Не міг навіть згадати. Блукав без мети, злазив на гори, спускався і nпідіймався, куди ноги носили. Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона nклекотіла та шуміла під ногами у нього, ся кров зелена зелених гір, а він nвдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась nперша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді nвже згадки самі почали зринати одна по одній, наливати порожні груди. Він знов nбачив Марічку, її миле обличчя, її просту і щиру ласкавість, чув її голос, її nспіванки… “Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе nізгадаю сім раз на годину…” І от тепер нічого того нема. Нема й не nвернеться вже, як не може ніколи вернутись на ріці піна, що спливла за водою. nКолись Марічка, а тепер він… Вже його зірка ледве тримається в небі, готова nскотитись. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт… нетривке й nдочасне.

 

Сонце nсховалось за гори, в тихих вечірніх тінях закурились гуцульські хати. Синій дим nвився крізь шпари дахівок, густо окутував хати, що розцвітались на зелені гір, nяк великі блакитні квітки.

 

Тусок nобіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч невідомим, тяглася в nінші, кращі світи, де можна б спочити.

 

А коли nнадійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх осель, як потвори злим nоком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за нього, що він вже поліг у nборотьбі.

 

x x x

 

 

 

Іван nпрокинувсь.

 

— nВставай,–будила його Марічка.— Вставай і ходім.

 

Він глянув nна таї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла.

 

Підвівся і nвийшов з нею.

 

Вони мовчки nздіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив при світлі зірок її nобличчя. Перелізли вориння, що одділяло царинку од лісу, і вступили у густу nзаросль смерічок.

 

— Чогось nтак змарнів? Ци ти недужий? — обізвалась Марічка.

 

— За тобов, nдушко Марічко… за тобов банував…– Не питав, куди йдуть. Йому було так nдобре з нею.

 

— Чи nпам’ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти мені йграв, а я nзакладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі?

 

— Ой nпам’ятаю, Марічко, й повік не забуду…

 

Він бачив nперед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, nа нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить nкриваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. nНа вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися nззаду, і чув тепло її тіла.

 

— Давно я nмала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді, пам’ятаєш, як билась nстариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи кров…

 

— Ти nпобігла потому, я кинув твої уплітки в воду, а ти дала мені цукерок…

 

— Я тебе nпокохала одразу…

 

Вони все nзаглублялися в ліс. Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті nлаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, в собі замкнута тиша, і nтільки в долинах розбивалася шумом піниста сваволя потоків.

 

— Раз я nхотіла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох, зарилась у папороть і nлежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не плакав. А я лежала й дусила у собі nсміх. А коли врешті знайшов, шо ти зробив зо мною?..

 

— Ха-ха!

 

— Ігій!.. nБезвстиднику єден…

 

Мило надула nгуби і так лукаво поглядала на нього.

 

— Ха-ха! — nсміявся Іван.

 

— Ха-ха! — nсміялися обоє, притулившись до себе. Вона нагадала йому всі їхні дитячі забави, nхолодні купелі у потоках, жарти і співанки, страхи і втіхи, гарячі обійми і nмуку розлуки. Всі ті милі дрібнички, які гріли їм серце.

 

— Чому так nдовго не вертав з полонини, Іванку? Що там робив-есь?

 

Івана nкортіло їй розказати, як його кликала у полонині лісна, прибравши голос nМарічки, але він обминав тоту згадку. Свідомість його двоїлась. Чув, що коло nйого Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у nбезвісті, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було, він йшов за її nсміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий й щасливий, яким nбув колись.

 

Всі його nклопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар — все кудись щезло, nвсе одлетіло, наче ніколи нічого такого не було. Безжурна молодість й радість nзнову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть nлісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків.

 

— А я тебе nвсе виглядала та й все чекала, коли з полонини повернеш. Не їла, не спала, nспіванки розгубила, світ мні зів’яв… Поки ми ся та й любили, сухі дуби цвіли, nа як ми ся розлучили, сиренькі пов’яли…

 

— Не кажи nтак, Марічко, не кажи, любко… Тепер ми вже разом та й довіку укупі будем…

 

— Довіку? nХа-ха…

 

Іван nздригнувся і став. Сухий зловісний сміх різнув йому по серці. Неймовірно nозирнувся на неї.

 

— Смієшся, nМарічко?

 

— Що ти, nІванку! Я не сміялась. То тобі вчулось. Ти вже пристав? Тобі трудно іти? Ходім nще трошки. Ходімо!..

 

Вона благала n– і він пішов далі, міцно притиснувшись плечем до плеча, з одним бажанням — nйти так, щоб не лишитись позаду і не побачить, що у Марічки замість одежі, nзамість спини… Е, що там… не хотів думать.

 

Ліс все nгустішав. Прілий дух гнилих пнів, запах кладовища лісного йшов на них з пущі, nде трухліли мертві смереки та гніздились погані гриби — гадяр і голубінка. nВеликі каміння холоділи під слизьким мохом, голі корні смерек заплітали стежки, nвкриті верствою сухої глиці.

 

Вони йшли nдалі й далі, забирались в холодний і непривітний глиб верховинних лісів.

 

Прийшли на nполянку. Тут було трохи ясніше, смереки наче замкнули поза собою чорність nглибокої ночі.

 

Враз Марічка nздригнулась і стала. Витягла шию і наслухала. Іван помітив, як тривога слизнула nпо обличчі у неї, звела її брови. Що сталось? Але Марічка нетерпляче спинила nйого питання, поклала палець на губи на знак мовчання і раптом зникла. Все се nсталось так несподівано й чудно, що Іван не встиг спам’ятатись.

 

Чого вона nналякалась, куди й чого втекла? Він постояв трохи па місці, сподіваючись, що nМарічка надійде зараз, але коли її довго не було, він стиха покликав:

 

— nМарічко!..

 

М’яке nзапинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо.

 

Іван nстривоживсь. Хотів шукати Марічку, але не звав, в який бік іти, бо не помітив, nкуди вона зникла. Ще готова десь заблудитись у лісі або зірватись у прірву. Чи nне покласти ватру? Побачить вогонь і буде знати, куди вернутись.

 

Іван накидав nсухих галузок і підпалив. Вогонь потрішав трохи підсподом і вигнав дим. А коли nдим заметавсь над вогнем, заметалися тіні кострубатих смерек і залюднили nполянку.

 

Іван сів на nпеньок і обдивився. Поляна була закидана вся трухлявими пнями, колючою сіткою nгострих вершків, між якими вилась дика малина. Спідні галузки смерек, тонкі й nпосохлі, звисала додолу, як руда борода.

 

Сум знову nобняв Івана. Він знову був сам. Марічка не йшла. Закурив люльку і вдивлявся в nпогонь, щоб чим-небудь скоротити чекання. Мусила ж врешті прийти Марічка. Йому nнавіть здавалось, що він чує її ходу і тріск під ногами гіллячок. О! Врешті, nвона… Хотів встати і піти їй назустріч, але не встиг.

 

Сухі nгіллячки розсунулись тихо, і з лісу вийшов якийсь чоловік.

 

Він був без nодежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, nзаклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі nвовною руки і підійшов до Івана.

 

Тоді Іван nзразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить nлюдей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере.

 

Чугайстир nдобродушно всміхнувся, кліпнув лукаво оком і поспитав Івана:

 

— Куди nпобігла?

 

— Хто?

 

— Нявка.

 

“Се він nпро Марічку,– з ляком подумав Іван, і серце сильно закалатало йому в грудях: n– Ось чого вона зникла!..”

 

— Не nзнаю… Не видів,– байдужно обізвався Іван і запросив чугайстра:

 

— Сідайте.

 

Чугайстир nсів на пеньок, обтрусився з сухого листу і простяг до вогню ноги.

 

Обоє nмовчали. Лісовий чоловік грівсь коло ватри та розтирав собі круглий живіт, а nІван думав уперто, яким би чином довше затримать чугайстра, щоб Марічка nякнайдалі встигла втекти.

 

Але nчугайстир сам допоміг.

 

Підморгнув до nІвана лукавим оком і обізвався:

 

— Може б, nти трошки пішов зо мною у танець?

 

— А чому б nні? — радо піднявся Іван.

 

Докинув у nватру смеріччя, поглянув па постоли, обсмикнув сорочку на собі і став до танцю.

 

Чугайстир nпоклав волохаті руки на боки і вже хитався.

 

— Ну, nпочинай!..

 

Що ж, як nпочинати, то починати.

 

Іван тупнув nна місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім nтанці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував nротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на nоднім місці, згинались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його nзагрівав. Він вже підскакував вище, присідав нижче, додавав собі духу веселим nбурчанням і оддувався, неначе ковальський міх. Піт краплями виступав круг очей, nстікав струмочком од чола до рота, під пахвами й на животі блищало у нього, як nу коняки, а чугайстир вже розійшовся:

 

— Гайдук nраз! Ще такий! — кричав на Івана і бив п’ятами в землю.

 

— Ще nкривий!.. Ще сліпий!..–піддавав жару Іван. — Го-го! Як танцювати, то nтанцювати.

 

— Най буде nтак! — плескав в долоні чугайстир, і присідав до землі, і крутився круг себе.

 

— Ха-ха-ха! n– хльоскав себе по стегнах Іван.

 

Хіба він не nгоден вже танцювати?

 

Ватра nрозгорялась веселим вогнем і одділяла од танцюючих тіні, що корчились й бились nна залитій світлом полянці.

 

Чугайстир nвтомлявся. Щохвилини підносив до лоба руку, всю в брудних нігтях, обтираючи nпіт, і вже не скакав, а тільки дрібно трусив волохатим тілом на місці.

 

— Може, вже nбуде? — сапав чугайстир.

 

— Е, ні… nще трошки.

 

Іван і сам nумлівав од утоми. Загрівся, був увесь мокрий, ноги боліли у нього, а груди nледве ловили віддих.

 

— Я ще nзаграю до танцю,– бадьорив він чугайстра й сягнув по флояру за черес.– Ти ще nтакої не чув, небоже…

 

Він заграв nпісню, що підслухав у щезника в лісі: “Є мої кози!.. Є мої кози!..” n– і чугайстир, оживлений згуками пісні, знов вище підкидав п’яти, заплющив од nвдоволення очі і наче забув про утому.

 

Тепер nМарічка могла бути спокійна.

 

“Тікай, nМарічко… не бійся, душко… твій ворог танцює”,– співала флояра.

 

Шерсть nприлипла до тіла чугайстра, наче він тільки що виліз з води, слина стікала nцівкою з рота, одкритого втіхою рухів, він весь блищав при вогні, а Іван nпіддавав йому духу веселою грою і, наче в нестямі, в знемозі і в забутті, бив в nкамінь поляни ногами, з яких облетіли вже постоли…

 

Нарешті nчугайстир знемігся.

 

— Буде, не nможу…

 

Впав на nтраву і важко сапав, заплющивши очі. Іван звалився на землю рядом з чугайстром. nІ так дихали разом.

 

Врешті nчугайстир стиха хихикнув:

 

— Ну й nвимахавсь нині я файно…

 

Пом’яв nзадоволено круглий живіт, покректав, розгладив на грудях волосся й почав nпрощатись.

 

— Дякувать nкрасно за танець…

 

— Ідіть nздорові.

 

— Май ся nгаразд…

 

Розсунув nсухі гіллячки смереки і впірнув в ліс.

 

Полянку знов nобняли морок і тиша. Дотліваюча ватра кліпала в пітьмі одиноким червоним оком.

 

Але де була nМарічка?

 

Іван мав ще nбагато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій nтусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе nподружжя… Але де вона була? Куди подалась? Може, наліво? Йому здалося, що він nбачив її востаннє з лівого боку.

 

Іван подався nналіво. Тут була гущина. Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було nпролазить між їх шершавими пнями. Сухі нижні гіллячки кололи йому лице. Але він nйшов. Брів у густій пітьмі, спотикався і натикався безперестанку на стовбур. nЧасом йому здавалось, що хтось його кличе. Ставав, затаївши у грудях віддих, і nприслухався. Але ліс наливала така глибока тиша, що шелестіння сухих гіллячок, nоб які терся плечем, здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий nсокирою, в лісі. Іван йшов далі, простягнувши наперед руки, неначе сліпець, nякий ловить руками повітря зі страху наткнутись на перешкоду.

 

Раптом до nйого вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання:

 

— Іва!..

 

Голос ішов nззаду, десь з глибини, наче добувався крізь море смерекової глиці.

 

Значить, nМарічка була не тут.

 

Треба було nвертатись назад. Іван поспішавсь, стукавсь коліньми в смереки, одводив руками nгіллячки і жмурив очі, щоб не наколотись на хвою. Ніч наче чіплялась йому за nноги і не пускала, а він волік її за собою та розпихав грудьми. Блукав уже nдовго, а не знаходив полянки. Тепер земля під його ногами почала спускатись в nдолину. Великі каміння перетинали йому дорогу. Він їх обходив, сковзаючись раз nу раз на слизькім мху, спотикаючись на цупкому корінні, тримаючись за траву, nщоб не зірватись.

 

І знову з nпровалля, з-під його ніг, дійшов до нього слабенький поклик, заглушений лісом:

 

— Іва-а!..

 

Він хотів nодгукнутись на голос Марічки, але не смів, щоб не почув чугайстир.

 

Тепер вже nзвав, де має її шукати. Податись управо і спуститися вниз. Але тут було іще nкрутіше, і здавалося дивним, як могла злізти звідси Марічка. Дрібні каміння nсипались під ногами в Івана, з глухим гарчанням спадаючи в чорну глибінь. Але nвін, зручний і звиклий до гір, умів спинитись на краю кручі і знов обережно nшукав підпори для ніг. Дедалі ставало трудніше спускатись. Раз мало не впав, та nвхопився за виступ скелі і повис на руках. Не знав, що там під ним, але чув nхолод і зловісне дихання безодні, яка докривала на нього свою ненажерливу пащу.

 

— Іва-а! — nстогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки.

 

— Іду, nМарічко! — билась в Іванових грудях одповідь, лякаючись вилетіть звідти.

 

Вів вже nзабув обережність. Скакав по каміннях, як дикий баран, ледве ловлячи віддих nодкритим ротом, калічив руки і ноги, припадав грудьми до гострої скелі, тратив nчасами грунт під ногами і крізь гарячий туман бажання, в якому котився в nдолину, чув тільки, як його наглить дорогий голос:

 

— Іва-а!..

 

— Я тут! — nкрикнув Іван і почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула nназад. Хапав руками повітря, ловив ногою камінь, одірваний нею, і чув, що nлетить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тілі. Чорна важка гора nрозправила крила смерек і вмить. як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра nсмертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск nкості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло,– і все розплилось в nчервонім вогні, в якому згоріло його життя…

 

Другої днини nзнайшли пастухи ледве живого Івана.

 

 

Тестові завдання

 

1. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. Андрійку сказали, що він застудився.

B. Що відчув Максим, коли прокинувся?

C. Коли лікар пішов, Олені стало сумно.

D. Треба було тепліше вдягатися.

E. Микола подумав: «Мабуть, я застудився».

2. У якому рядку є речення з прямою мовою:

А. Кого він бачить.

B. Обіцяю тобі повернути його без запізнення.

C. Оксана запитала Максима: «Чому ти не встаєш?».

D. Хто був з тобою?

E. Він згадував вчорашній день.

3. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. Аптекар прочитав рецепт.

B. Наталка запитала Андрія, що з ним трапилось.

C. Аптекар повернув мені рецепт.

D. Сьогодні лікар був дуже зайнятий.

E. Оксана сказала: «Треба викликати лікаря».

4. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. «Що трапилося?» – запитала мама.

B. Потім я став читати далі.

C. Мій друг читає книгу.

D. Ми навчаємося в Тернополі.

E. Відвідайте свою бабусю.

5. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. Коли Марина закінчить цей факультет, вона буде nстоматологом.

B. Лікар сказав братові: «Пийте багато чаю».

C. Я вступив до медичного університету, тому що nхочу бути лікарем.

D. Брат і сестра п’ють чай з тортом.

E. Ми сьогодні склали іспит з української мови.

6. У котрому рядку пряма мова у реченні «Лікар nзапитав: «Що вас турбує?» правильно замінена непрямою?

А. Лікар сказав, щоб вас турбувати.

B. Лікар відповів, де вас турбувати.

C. Лікар запитав, що вас турбує.

D. Лікар попередив не турбувати.

E. Лікар розповів, де вас турбує.

7. У котрому рядку пряма мова у реченні «Пацієнт nвідповів: «У мене болить горло і голова?» правильно замінена непрямою?

А. Пацієнт сказав, як у нього болить горло і голова.

B. Пацієнт сказав, де у нього болить горло і nголова.

C. Пацієнт розповів, коли у нього болить горло і nголова.

D. Пацієнт сказав, чому у нього болить горло і nголова.

E. Пацієнт відповів, що у нього болить горло і nголова.

8. У котрому рядку пряма мова у реченні «Лікар nзапитав: «Коли ви захворіли?» правильно замінена непрямою?

А. Лікар сказав, що я захворів.

B. Лікар відповів, що я захворів.

C. Лікар подумав, що я захворів.

D. Лікар запитав, коли я захворів.

E. Лікар розповів, коли я захворів.

9.  У котрому рядку пряма мова у реченні «Лікар відповів: «Необхідно зробити аналізи» правильно замінена nнепрямою?

А. Лікар відповів, де необхідно зробити аналізи.

B. Лікар відповів, що необхідно зробити аналізи.

C. Лікар сказав, що необхідно зробити аналізи.

D. Лікар відповів, коли необхідно зробити аналізи.

E. Лікар розповів, які треба зробити аналізи.

10. У котрому рядку пряма мова у реченні «Хлопець сказав: «Я хочу nпоїхати на море» правильно замінена непрямою?

A. Хлопець сказав, куди треба nїхати на море.

B. Хлопець відповів, що він не nхоче їхати на море.

C. Хлопець сказав, що він хоче nпоїхати на море.

D. Хлопець розповідав, як він nїздив на море.

E. Хлопець запитав, чи хочемо ми nпоїхати на море.

11. У котрому рядку пряма мова у реченні «Подруга мені запропонувала: n«Прочитай цю книгу» правильно замінена непрямою?

A. Подруга мені сказала, що вона nхоче прочитати книгу.

B. Подруга запитала мене, чи хочу nя прочитати книгу.

C. Друг сказав мені, що сьогодні nвони не читатимуть книг.

D. Подруга мені запропонувала, nщоб я прочитала цю книгу.

E. Подруга сказала, що треба nпрочитати цю книгу.

12. У котрому рядку пряма мова у реченні «Мама зустріла сина і nзапитала: «Де ти був?» правильно замінена непрямою?

A. Мама запитала сина, чому він nтак довго був.

B. Батько зустрів сина і запитав, nде він так довго був.

C. Батько зустрів сина і запитав, nде він був.

D. Мама зустріла сина і сказала nйому, що він сьогодні сидить вдома.

E. Мама зустріла сина і запитала, де він був.

n