ПРЯМА МОВА. ЗАМІНА ПРЯМОЇ МОВИ НЕПРЯМОЮ.

ПРЯМА МОВА. ЗАМІНА ПРЯМОЇ МОВИ НЕПРЯМОЮ.

ДІАЛОГ. ПОБУДОВА ДІАЛОГУ.

 

Прямою мовою називається чуже мовлення, передане дослівно, з повним збереженням змісту, форми та інтонації.

Непрямою мовою називається чуже мовлення, передане не дослівно, без збереження форми та інтонації, а тільки зі збереженням змісту.

 

При перетворенні прямої мови на непряму утворюється складнопідрядне речення з підрядним додатковим реченням із сполучником.

При відтворенні непрямою мовою спеціальних запитань питальні слова (займенники і прислівники) стають сполучними словами.

 

 

Розділові знаки при прямій мові

Пряма мова після слів автора

 

 

 

 

 

 

 

П

 

 

 

 

Пряма мова перед словами автора

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Завдання 1. Вкажіть, яке речення просте

 

1. Високий тиск.

2. Кардіолог є у лікарні.

3. Студент поміряв тиск пацієнту.

4. Я вчу слова, щоб добре знати українську мову.

5. Температура підвищена.

6. У поліклініці.

7. У цій їдальні студенти обідають.

8. Хороша погода.

9. Болить горло.

10. У мене є брат, який навчається у коледжі.

11. У кімнаті.

12. Історичний музей.

13. Я слухаю пацієнта.

14. Мій друг.

 

Завдання 2. Складіть речення з наведених слів

 

1. Я, читати, цікава, книга.

2. Моя, сім’я, є, великий.

3. Він, вчити, біологія.

4. Ми, любити, дивитися, кіно.

5. Вона, мати, новий, сумка.

6. Ти, приїхати, з, Нігерія.

7. Ви, писати, лист, мама.

8. Я, вчитися, в, медичний, університет.

9. Моя, мама, працювати, лікар.

10. Ми, вчити, українська, мова.

 

Завдання 3. Дайте відповіді на запитання

 

1. Де ти купуєш ліки?

2. Коли ти слухаєш музику?

3. Хто лікує хворих?

4. Як ти розмовляєш українською мовою?

5. Де ти відпочиваєш влітку?

6. Коли ти вчиш українську мову?

7. Як розмовляють студенти українською мовою?

8. Де ти купуєш овочі?

9. Який сьогодні місяць?

10. З якої країни ти приїхав?

11. Де ти навчаєшся?

12. Ким ти будеш?

 

Зверніть увагу!

 

 

Завдання 4. Доповніть таблиці

Пряма мова:

– вживається після дієслова для підсилення бажання, поради, просьби, наказу (is used after the verb to enhance desire, tips, petition, order)

 

 

– вживається після дієслова для підсилення питання і для підтвердження сказаного

 

 

– якщо питання уже є у прямій мові, воно (питання) буде і у непрямій

 

 

 

Завдання 5. У якому рядку речення із прямою мовою?

 

1. Лікар повернув мені рецепт.

2. Сьогодні викладач був зайнятий як ніколи.

3. Оксана сказала: «Треба викликати лікаря».

4. Лікар сказав пацієнту: «Раджу Вам пити багато чаю».

5. Я вступив до медичного університету, тому що хочу бути лікарем.

6. Брат і сестра п’ють каву з тортом.

 

Завдання 6. Замість крапок вставте сполучники що, щоб

 

1. Хусейн спитав Джозефа, … він хоче купити у магазині.

2. Тамара попросила Прайс, … вона допомогла їй купити сорочку татові.

3. Лікар сказав Катерині, … у неї нежить.

4. Лікар сказав їй, … вона в понеділок прийшла на перевірку.

5. Брайт сказав Моханадові, … він купив сметану та сир.

6. Джозеф сказав, … він подзвонить мамі.

7. Тато сказав синові, … він подзвонив йому.

 

Завдання 7. Продовжіть

 

1.               Дідусь сказав мені, що…

2.               Мама сказала, щоб…

3.               Батьки написали, що…

4.               Батько написав, щоб…

5.               Сестра попросила мене, …

6.               Брат хоче, …

7.               Він спитав,…

8.               Я відповів, …

 

Завдання 8. Замініть пряму мову непрямою

Зразок:

 

Ребекка попросила: «Мамо, купи мені плаття». – Ребекка попросила маму, щоб вона купила їй плаття.

1. Мерал запитала: «Куди ми підемо завтра?»

2. Мустафа запитав: «Що ти купуєш у магазині?»

3. Викладач сказав: «Завтра буде іспит».

4. Мама запитала дочку: «Коли ти приїдеш додому?»

5. Викладач спитав: «До кого Ви ходили вчора?»

6. Джошуа вигукнув: «Друже, допоможи мені!»

7. Декан наголосив: «Студенти, зайдіть в аудиторію!»

8. Ахмед поцікавився: «Як тебе звати?»

9. Я запитав: «Котра година?»

10. Викладач запитав Пола: «Ви підготувалися до заняття?»

11. Лікар запитав у хворого: «Яка у Вас температура?»

12. Хворий відповів: «Вчора була температура 39 градусів».

13. Лікар поцікавився: «А нежить у Вас є?»

14. Хворий відповів: «Ні, немає».

15. Лікар порадив: «Вам потрібно приймати антибіотики».

 

Завдання 9. Замініть непряму мову прямою

 

1. Сестра запитала, що вона хоче купити у супермаркеті.

2. Джастіс попросив, щоб ми сказали, як довго будемо у Тернополі.

3. Під час зустрічі вона поцікавилася, що ми будемо робити влітку.

4. Ми відповіли їй, що поїдемо до Києва на все літо.

 

Завдання 10. Доповніть таблицю

 

 

Завдання 11. Прочитайте текст

 

У лікарні

 

Василько лежав у ліжку й думав:

– Завтра я не піду до школи, але у мене так багато роботи. А тут таке нещастя: лікар сказав, що треба лежати цілий тиждень. Що робити?

Василько повернувся на бік, застогнав від болю. У цей час до палати зайшов лікар і поцікавилася:

– Васильку, тобі нудно лежати?

– Звичайно, нудно.

– Я прийшов запитати, чи паморочиться в голові?

– Так, паморочиться.

– Давай ти приймеш ці ліки. Добре?

– Ну що ж, давайте… А що ще я повинен робити? – запитав він.

– Ти лежи, – з подивом подивився лікар на Василька і розсміявся.

– Чому Ви смієтеся? – образився Василько.

– Пробач, будь ласка… Скільки тобі років, хлопчику? – запитав лікар.

– Чотирнадцять.

– Ти зовсім дорослий. А що ще тебе болить?

– У мене все болить, лікарю: голова та груди.

– Відкрий рота. Покажи язик… Так… Скажи «а». Тепер зніми сорочку, я подивлюся твій живіт… Так болить? А так? Нічого серйозного. Зараз випишу рецепт. Нехай твоя мама піде до аптеки за ліками. Будеш приймати по дві таблетки тричі на день. Ввечері я знову прийду оглянути тебе. У мене немає ніяких сумнівів, що це ангіна. А чому такий сумний? – запитав лікар.

– Я сам не знаю, – відповів якомога серйозніше хлопець.

– Одужуй, Васильку. До побачення, – сказав лікар і вийшов з кімнати.

 

 

Завдання 12. Дайте відповіді на питання до тексту

 

1. Хто лежав у ліжку?

2. Що думав Василько?

3. Хто зайшов до Василька в палату?

4. Що запитав лікар у хлопця?

5. Що відповів Василько?

6. Що дав лікар хлопчику?

7. Що порекомендував лікар хворому?

8. Скільки років Василькові?

9. Як оглядав лікар пацієнта?

10. Який діагноз поставив лікар?

11. Хто повинен піти за ліками?

12. Як повинен пити ліки хлопець?

13. Коли знову зайде лікар до Василька?

14. Що під кінець запитав лікар?

15. Що побажав лікар Василькові?

 

*Завдання 13. Прочитайте ще раз текст і перекажіть його, використовуючи непряму мову

Зразок: Лікар запитав:

– Скільки тобі років, хлопчику?

Лікар запитав у хлопчика, скільки йому років.

 

*Завдання 14. Перебудуйте речення з непрямою мовою на речення з прямою мовою, поставте потрібні розділові знаки

 

Відомий грузинський письменник Нодар Думбадзе стверджував що людина не дасть умерти книзі.

Ще древні єгиптяни говорили що на світі нічого немає кращого за книги. Лікарі рекомендують щоб не хворіти, потрібно загартовувати організм.

Народна мудрість повчає що життя прожити – не поле перейти.      

 

Завдання 15. Складіть короткі діалоги за картинками

 

1.                                    2.                                                 3.

      

 

4.                                          5.                                        6.

    

 

Завдання 16. Дайте заперечну відповідь на поставлені запитання

Зразок: – Ти добре знаєш українську мову?

– Ні, я погано знаю українську мову.

 

1. У тебе багато друзів?

________________________________

2. Ти добре знаєш місто, в якому живеш?

________________________________

3. Ти можеш виписати рецепт хворому?

________________________________

4. У твоїй кімнаті є комп’ютер?

________________________________

5. Ти вчишся на стоматологічному факультеті?

________________________________

 

Завдання 17. Вкажіть у реченнях пряму мову і слова автора

 

 

1. Джесіка сказала: «Я хочу зателефонувати мамі».

2. «Тобі сподобався Тернопіль?» – запитали ми Брайта.

3. Фарханк порадив Хусейнові: «Прочитай цю книжку».

4. Алаа запитав Джона: «У тебе є лекція з філософії?».

 

*Завдання 18. Запишіть 10 речень, використовуючи пряму мову. Перетворіть пряму мову у непряму

 

Завдання 19. Складіть діалог між лікарем і пацієнтом

 

Завдання 20. Прочитайте текст. Вкажіть, де автор використовує пряму мову, а де непряму.

 

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Я (РОМАНТИКА)

 

«З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.

…Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».

Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул — глуха канонада. Насуваються дві грози.

 

І

 

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі — до неможливості натягнутий дріт.

День і ніч я пропадаю в «чека ». Наше помешкання — палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.

На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське «ала—ла—ла».

Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. «Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.

Обиватель:

— Тут засідає садизм! Я:

—  …(мовчу)».

Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша.

Моїх товаришів легко пізнати:

доктор Тагабат,

Андрюша,

третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).

Я:

— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!

З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай.

Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,.

У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.

Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою — «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.

Я:

— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно):

— Розстрілять!

Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері…

— … «Розстрілять»???

І мати тихо, зажурено дивиться на мене.

Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села.

…Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п’ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: «так треба».

Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — «розстрілять» — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. «І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Але який вихід? Я не бачив виходу.

Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. …Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

Я подумав, що доктор — злий геній, зла моя воля, а дегенерат — па-лач із гільйотини. Атоді подумав — нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії.

…Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить!

Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три—чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті.

Ні, неправда. Шість сотень,

шість тисяч, шість мільйонів —

тьма на моїй совісті!!!

І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим.

Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м’ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. «Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо».

Я здригнувся: «Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!» І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом.

Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

—  Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар/Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

Перед лампадаю, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон.

 

II

 

Наші назад: з позиції на позицію. На фронті — паніка, в тилу — теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.

Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт. Мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати «цей винний і майже невинний обивательський хлам». А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу гнітюча мовчазність.

Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!

Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:

—  Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.

В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені «своє право» купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю.

Доктор Тагабат знову розреготався, потім сказав, що йде відпочивати і передав мені справу. Це було «діло № 282».

Вартовий пішов за підсудними.

(Так, це був незамінимий вартовий: він доглядав розстріли, від яких ухилявся не тільки Андрюша, а й ми з доктором.)

У кабінет ввійшли двоє: жінка в траурі і мужчина в пенсне. Вони були налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Почав до-. питувати. У них були зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі.

Філософи? Шукачі нової правди? Чекаєте приходу нового спасителя світу? «Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так!»

«…Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?

Мужчина й женщина:

— Так!»

— Так чого ж ви не робите Месії з «чека»?

—  Розстрілять!

Жінка сказала глухо і мертво, що вона мати трьох дітей. Чоловік упав на коліна.

Підскочив вартовий і вивів їх. Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни.

Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.

—  Ведіть!

В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде!

Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:

—  Роз—стрі—лять!

але вертаюся і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.

Я в тривозі метнувся — чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: «Сину! Мій м’ятежний сину!»

Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:

—  «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло!.. «Мамо»?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з «мамою», як умів розправлятися з іншими.

…Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:

—  Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». І я голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

Здавив щелепи і кинув різко: «Всіху підвал. Я зараз буду тут». Не встиг я цього промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом …з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п’яний, в нікуди.

 

Ill

 

Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов’язки перед революцією.

І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину.

…В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:

—  Слухай! Дозволь її випустить!

Я:

— Кого?

— Твою матір!

Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: «Провалівай!» Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.

Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам’ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат і хіхікає:

—  От так стража! Всі повтікали!..

А він залишився. «Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким вогнем». Я подумав тоді: «Це сторож моєї душі» — і побрів без мислі на міські пустирі.

А надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я остаточно збився з ніг!

…Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос.

Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п’є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Його погляд нервує мене і непокоїть.

Сонце зійшло. Конає вечір.

Різко кажу доктору: «Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд». Тоді він іронічно й байдуже:« Ну і що ж? Добре!» Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене — це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним.

Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом.

…З—за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла енергічна перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.

Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м’ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.

«Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни».

Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?

Невже я ведуїїна розстріл? Так, це була дійсність. «Справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть».

А може, це помилка? Може, треба зробити по—іншому? Ах, це ж легкодухість! Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога «до загірних озер невідомої прекрасної комуни».

«І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.

Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!»

Я подивився — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. «…Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями».

Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене.

Навкруги — пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути:

— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.

І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.

Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала.

Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. «…Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос, похилилась вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць».

Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.

Та раптом — дегенерат: «Ну, комунаре, підводься! Порадо батальйону!»

В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову.

…Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка.

…Я зупинився серед мертвого степу:

— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».

 

 

ДІАЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ

Особливості діалогічного мовлення та його функції 1.1. Особливості діалогічного мовлення та його функції

Діалогічне мовлення характеризується певними комунікативними психологічними й лінгвістичними особливостями. Діалогічне мовлення – це процес взаємодії двох або більше учасників спілкування. Тому в межах мовленнєвого акту кожен з учасників по черзі виступає як слухач і як мовець.

Розглянемо комунікативні, психологічні та мовні особливості цього виду мовленнєвої діяльності.

Діалогічне мовлення виконує такі комунікативні функції:

1. Запит інформації – повідомлення інформації;

2. Пропозиція (у формі прохання, наказу, поради) – прийняття/неприйняття запропонованого;

3. Обмін судженнями/думками/враженнями;

4. Взаємопереконання/обгрунтування власної точки зору.

Кожна з цих функцій має свої специфічні мовні засоби та є домінантною у відповідному типі діалогу.

Охарактеризуємо діалогічне мовлення з психологічної точки зору.

Діалогічне мовлення завжди вмотивоване. Проте в умовах навчання мотив сам по собі виникає далеко не завжди. Отже, необхідно створити умови, за яких у школярів з’явилося б бажання та потреба щось сказати, передати почуття, тобто, за висловом К. Станіславського, слід поставити їх у “запропоновані обставини”. Крім того, сприятливий психологічний клімат на уроці, доброзичливі стосунки, зацікавленість у роботі сприятимуть вмотивованості діалогічного мовлення.

Діалогічне мовлення, як і монологічне, характеризується зверненістю. Спілкування, як правило, проходить у безпосередньому контакті учасників, які добре обізнані з умовами в яких відбувається комунікація. Діалог передбачає зорове сприйняття співрозмовника й певну незавершеність висловлювань, що доповнюються позамовними засобами спілкування (мімікою, жестами, контактом очей, позами співрозмовників). З їх допомогою мовець виражає свої бажання, сумніви, жаль, припущення. Отже, їх не можна ігнорувати в навчанні іншомовного спілкування.

Однією з найважливіших психологічних особливостей діалогічного мовлення є його ситуативність. Ситуативним діалогічне мовлення є тому, що часто його зміст можна зрозуміти лише з урахуванням тієї ситуації, в якій воно здійснюється.

Іншими словами, існує чітка співвіднесеність діалогічного мовлення з ситуацією, що, однак, не слід розуміти буквально. Справа в тому, як зазначає Ю. І. Пассов, що власне зовнішніх обставин ситуації у момент мовлення може не бути, проте вони існують у свідомості комумікантів. Це можуть бути якісь минулі події, відомі ли ше співрозмовникам, їхні переживання, життєвий досвід, спільні відомості. Класичним прикладом ситуативності є репліка “Іде!”, яка в школі може означати, шо йде вчитель і учням слід негайно заходити до класу й сідати на свої місця, а на трамвайній зупинці – появу довгоочікуваного транспорту й т. п.

• Слід зазначити, що в процесі навчання нас цікавлять не будь-які ситуації дійсності, а лише такі, що спонукають до мовлення. Такі ситуації називають мовленнєвими, або комунікативними. Вони завжди містять у собі стимул до мовлення.

Уявімо, що ви відчуваєте спрагу. Якщо ви прийшли додому, то, звичайно, підете на кухню і вип’єте води (соку,чаю тощо). Але коли ви прийшли в гості, то потреба випити води стане стиму лом до мовлення, в даному разі – звернення до господині (господаря) дому: “Чи не дасте мені склянку води? У мене страшенна спрага”. Реакція співрозмовника буде як вербальною (“Будь ласка”, “Із задоволенням” тощо), так і невербальною: він (вона) наллє вам склянку води або пригостить чашкою чаю. З вашого боку буде висловлена подяка.

Питаннями ситуативності мовлення й створення навчальних комунікативних ситуацій займалося багато вчених: Є. П. Шубін, Й. М. Берман і В. А. Бухбіндер, В. А. Скалкін і Г. А. Рубінштейн, Є. М. Розенбаум, В. О. Артемов, Ю. І. Пассов, А. Хорнбі та багато інших.

Проте ніхто доступніше за В. О. Артемова не сформулював компонентного складу комунікативної ситуації, аналізуючи комунікативні ознаки мовленнєвих вчинків: “…для сценічної актуалізації мовленнєвого вчинку важливо враховувати: хто, кому, що, навіщо, за яких обставин і з яким ставленням повідомляє й наказує, пропонує тощо” Спираючись на роботу, можна конкретніше визначити компоненти комунікатвної ситуації:

• комуніканти та їх стосунки (суб’єкти спілкування);

• об’єкт (предмет) розмови;

• ставлення суб’єкта (суб’єктів) до предмета розмови;

• умови мовленнєвого акту.

Навчальні комунікативні ситуації створюються на уроці за допомогою вербальних і різних невербальних аудіовізуальних засобів. Вони мають стимулювати мотивацію навчання, викликати інтерес до участі у спілкуванні, бажання найкраще виконати завдання.

Характерною особливістю діалогічного мовлення є його емоційна забарвленість. Мовлення, як правило, емоційно забарвлене, оскільки мовець передає свої думки, почуття, ставлення до того,про що йдеться.Це знаходить відображення у відборі лексико-граматичних засобів, у структурі реплік, в інтонаційному оформленні тощо. Справжній діалог містить репліки подиву, захоплення, оцінки, розчарування, незадоволення та інше.

Іншою визначальною рисою мовлення є його спонтанність. Відомо, що мовленнєва поведінка кожного учасника діалогу значною мірою зумовлюється мовленнєвою поведінкою партнера. Саме тому діалогічне мовлення, на відміну від монологічного, неможливо спланувати заздалегідь. Обмін репліками відбувається досить швидко, і реакція вимагає нормального темпу мовлення. Це й зумовлює спонтанність, непідготовленість мовленнєвих дій, потребує досить високого ступеня автоматизму та готовності до використання мовного матеріалу.

Діалогічне мовлення має двосторонній характер. Спілкуючись, співрозмовник виступає то в ролі мовця, то слухача, який повинен реагувати на репліку партнера. Іншими словами, обмін репліками не може здійснюватись без взаємного розуміння, яке відбувається через аудіювання. Отже, володіння діалогічним мовленням передбачає володіння говорінням та аудіюванням, що вимагає від учасників спілкування двосторонньої мовленнєвої активності та ініціативності.

 

ДІАЛОГ

 

Діалог – це дослівно відтворена розмова двох або кількох осіб. Окремі висловлювання, повідомлення чи запитання, з яких складається діалог, називаються репліками.

 

Діалог може вводитися словами автора, а може виступати й без них. Пунктуаційно діалог оформляється своєрідно: кожну репліку пишуть з нового рядка й перед нею ставиться тире:

 

Верес стояв високий, зграбний. Він привіз із Теплої балки усмішку, і вона усе ж так цвіла на його виду.

 

– Чого це ви так сяєте, Савичу, з самого ранку?

 

-А оце напився води із Ядиної криниці, і на мене напала якась дика веселість.

 

– Мені привезли б, може, і я засяяв бияк нова копійка.

 

– їздив я туди, звісно, не по воду. Ідея з ‘явилася, Михайле Васильовичу.

 

– Знову ідея!

 

– Колись на хуторі стояли два вітряки. Ще іяіх пам ‘ятаю. -Ну і що? Вже років до двадцяти як їх знесли.

 

– Знаю. От і подумав, що поруч із криницею можна поставити вітряк. Буде і схованка для людей, і гарно, й оригінально (К. Мотрич).

 

ЦИТАТА

 

Цитата це дослівний уривок з якогось тексту, твору або дослівно наведені чиїсь слова, що використовуються як авторитетне підтвердження чи заперечення власних думок, суджень.

 

Цитати у вигляді завершеного висловлення, що супроводжуються посиланням на автора зі словами говорити, казати, писати тощо, нічим не відрізняються за своїм оформленням від прямої мови, беруться в лапки, виділяються розділовими знаками, яких вимагає місце розташування прямої мови і слів автора: “Дорожить людина тим, – писав В. О. Сухомлинський,-у чому вона залишила часточку свого життя, крихітку серця свого, крапельку крові”.

 

Цитату можна скорочувати. На місці пропуску слів або словосполучень ставляться крапки: О. Т. Гончар писав про Т.Г. Шевченка: “Для нас Шевченко-це самосвідомість української нації, слава, гідність і честь України. Шевченко для нас – це народність і гуманізм нашої літератури…”.

 

Цитати обов’язково паспортизуються, тобто в дужках зазначаються ініціали й прізвище автора, а часом і назва твору або й повні бібліографічні відомості: місце видання, видавництво, рік видання, номер тому, сторінка, на якій міститься наведена цитата. Крапка ставиться не після цитати, а після дужок з бібліографічними даними: “Ніщо нам не коштує так дешево і ніщо не цінується нами так дорого, як ввічливість” (М Сервантес). “Без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні всебічної людської вихованості, ні духовної культури” (Сухомлинський В. О. Слово рідної мови // Українська мова і література в школі.-1968.- № 12. – С. 2).

 

 У друкованих працях усі бібліографічні відомості подаються у покликанні внизу сторінки, під текстом.

 

ТЕКСТ І ЙОГО СКЛАДНИКИ

 

Текст (зв’язок, поєднання, тканина) – об’єднаний і змістом і граматично писемний чи усний мовленнєвий масив, основними показниками якого є цілісність і масивність28.

 

Мінімальний словесний масив складається з послідовно розміщеної сукупності речень, об’єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст має такі ознаки:

 

* цілісність;

 

* зв’язність;

 

* структурна організованість;

 

* завершеність.

 

Найменшою реальною одиницею тексту є складне синтаксичне ціле, яке в сучасному мовознавстві називають ще надфразною єдністю, прозовою строфою.

 

Складне синтаксичне ціле (надфразна єдність) – це об’єднання взаємозв’язаних за змістом і будовою двох або більше речень в композиційно-синтаксичну конструкцію.

 

Складне синтаксичне ціле має такі ознаки: а) є одиницею найвищого рівня, що являє собою об’єднання самостійних речень у більші відрізки мовлення; б) до його складу входять різні за структурою речення, які об’єднуються інтонацією та іншими засобами зв’язку (лексичними, морфологічними, синтаксичними); в) окремі речення у складному синтаксичному цілому становлять структурно семантичну єдність і мають смислову завершеність; г) ця єдність грунтується на спільності теми, яку розкриває кожне з наступних речень; ґ) має ритмомелодійну оформленість: паузи між окремими реченнями цього утворення порівняно однакові, а в кінці – значна пауза і знижується тон; д) перше речення є своєрідним зачином, а всі інші розгортають тему.

 

Отже, складне синтаксичне ціле – це поєднання в одне ціле низки речень, що характеризуються відносною завершеністю теми, єдністю думки й тісною структурною пов’язаністю всіх компонентів: Людина, яка втрачає свій корінь, подібна до підточеного дерева. Якщо людина знає свій корінь і живиться його соками, тоді вона має життєдайну силу, закладену в насінні і в корінні. Тоді й повітря, яким вона дихає, видаватиметься їй цілющим, і земля, на якій зростає людина, буде дорожчою. Люди, пам ятайте про свій корінь. Бо без коріння немає й крони, без крони немає плоду, а без плоду немає насіння… (І. Цюпа).

 

Наведене складне синтаксичне ціле вирізняється смисловою завершеністю. Перше речення є зачином, а друге, третє, четверте й п’яте послідовно розгортають тему, названу в першому реченні. Крім змістової пов’язаності, речення у складі цього цілого поєднуються за допомоги таких структурних засобів: повторенням слова людина; вживанням особового займенника вона, прислівника тоді, співвідношенням видо-часових і способових форм дієслів-присудків: форма теперішнього часу недоконаного виду та форма наказового способу.

 

СТРУКТУРНІ ТИПИ СКЛАДНИХ СИНТАКСИЧИХ ЦІЛИХ

 

Залежно від способу зв’язку між реченнями, що утворюють складне синтаксичне ціле, серед останніх розрізняють два основні структурні типи:

 

1) складні синтаксичні цілі з паралельним зв’язком компонентів;

 

2) складні синтаксичні цілі з ланцюговим зв’язком компонентів. За паралельного зв’язку речення відносно самостійні, не пов’язані

 

граматично з іншими; вони поєднані між собою лише смисловими відношеннями, що випливають із семантичної структури тексту. Паралельні зв’язки між частинами базуються на смислових відношеннях переліку, зіставлення або протиставлення. Такі складні синтаксичні цілі використовуються для опису послідовно змінюваних, незалежних одна від одної подій, станів картин чи дій, що відбуваються водночас: Осінь. Дерева ронять листя, трава й квіти в ‘януть, сохнуть, насіння їхнє на землю осипається. Тварини також до зими готуються. Мандрівні птахи збираються у великі зграї, щоб летіти у вирій. Маленькі звіринки запасають у своїх коморах їжу, лагодять і утеплюють свої житла та самі зодягаються в теплу зимову шубку. Комахи під кору дереву різні щілинки ховаються. Так усе живе – і рослини, і тварини – готується до довгої та холодної зими (В. Чапліна). Тут кожне речення самостійне. Перше речення служить зачином, наступні характеризуються синтаксичним паралелізмом.

 

За ланцюгового зв’язку речення характеризуються меншою самостійністю. Семантична цілісність складного синтаксичного цілого за такого зв’язку досягається шляхом повторення окремих елементів або заміщення їх займенниками. Речення немовби проникають одне в одне, розкриваючи тему: Буває, що затихають чарівні звуки якоїсь мови, вона перестає бути засобом усного спілкування. Така мова зберігається лише в пам ятках давнього письменства. Такою мовою є, наприклад, давньогрецька. Мова немовби вмирає і заховує свою красу у нетлінних творіннях художників слова. Тому називають її мертвою. Але подібний стан іноді є відносним. Бо деякі мертві мови продовжують життя в сучасних мовах, мовах-нащадках, що розвивалися на їхній основі (І. Вихованець).

 

У межах складного синтаксичного цілого можуть сполучатися паралельний і ланцюговий зв’язки, це так звані змішані складні синтаксичні

 

цілі: Стояла середина серпня, якраз та пора, коли найліпше ловіти рибу, бо вона порозкошувалася за весну й виросла за літо. Туман не був густий, безпросвітний і холодний, а легкий, сизий і теплий.

 

Озеро з одного боку обіймав ліс, а з другого, відразу за очеретами, його облягали осушені болота. Нічого цього не було видно за туманом. У ньому стіною подрімували сосни: ліс начеб не виявляв ознак свого життя, а біля нього сонно дихало озеро, зупинившись у своїх берегах. Врочиста тиша й солодка непорушність огортали світ, як це завжди буває перед сходом сонця (Б, Харчук).

 

Складне синтаксичне ціле не слід ототожнювати з абзацом, який належить до інтонаційно-синтаксичних одиниць. Абзац – це пов’язана змістом частина тексту від одного відступу до іншого. Це може бути опис нового етапу в розвитку дії, характеристика нового персонажа твору, авторський відступ. Поділ тексту на абзаци залежить від жанру твору, стилістичних особливостей його. Найчастіше складне синтаксичне ціле містить кілька абзаців, але часто збігається з абзацом.

 

МОВЛЕННЯ

 

Культура мовлення — це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість — основні вимоги мовного етикету.

Мова та мовлення: спільне й відмінне

У мовленні реалізуються всі багатства мови, всі її виражальні можливості. Водночас час мова збагачується через мовлення. Наведемо приклади: 1. Мова – знакова система; знаки – це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці тощо. Під системою розуміються рівні мови, її внутрішні зв’язки, взаємодії, правила мови, парадигми, моделі. Мовлення – це саме спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування, самовираження. 2. Мова – потенційна система знаків. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване – викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету. 3. Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає винятки, саме у мовленні (узусі) з’являються нові слова. 4. Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від мови – індивідуальне. 5. Мова стабілізує, об’єднує народність, націю, державу. Мовлення, будучи реалізацією мови, також об’єднує, але водночас породжує жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалектні та індивідуальні особливості людей. Мовлення – індивідуальне, ситуативне. 6. Мова має рівневу структуру (фонетичний, лексичний, морфемний, морфологічний, синтаксичний та ін. рівні), а також певну кількість звуків, морфем, відмінків тощо. Мовлення ж – лінійне, воно розгортається у часі і просторі. Кількість речень і текстів може бути необмежена. З філософського погляду, мова – це категорія сутності і загального, мовлення – виконує роль явища й окремого. 7. Мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє тощо), мову – ні.

Органи мовлення та їх функції

Пам’ять репрезентує процеси збереження минулого досвіду, що дають можливість ще раз використати відоме вже в діяльності, у свідомості. У пам’яті зберігається інформація, закодована у формі образів і у формі мовних кодових одиниць і правил. Механізми пам’яті характеризуються такими властивостями: 1) запам’ятовування; 2) збереження; 3) розуміння (усвідомлення); 4) відтворення. Пам’ять існує у двох формах: довготривалої і короткочасної пам’яті.

Довготривала пам’ять – це підсистема, що забезпечує постійне збереження: мова, як правило, зберігається навіть при відсутності її повтору. Однак найкраще зберігання – це відтворення, т.т. мовлення.

Короткочасна (оперативна) пам’ять – також підсистема, вона забезпечує оперативне утримання і перетворення даних, що передані з довготривалої пам’яті. Механізм оперативної пам’яті приймає від органів сприйняття мовлення інформацію у мовних формах і передає її у довготривалу пам’ять (усне чи письмове висловлювання).

Мовленнєві центри мозку – керують всіма мовленнєвими операціями, а також мовною пам’яттю.

Апарат вимови, механізм говоріння – органи, відомі всім людям: легені, гортань, голосові зв’язки, рот, ніс, м’яке піднебіння, рухома нижня щелепа, губи, язик.

Органи аудіювання забезпечують прийом акустичних сигналів, т.т. усного мовлення.

Органи письма – це умовність. Для письма людина використовує: органи зору, руки як органи діяльності; частково – ноги, тіло для опори під час писання.

Письмо – вираження думки у графічному коді, обслуговують і мовленнєві центри мозку, і пам’ять, і координувальні механізми, і навіть органи вимови.

Читання, як і письмо, теж – перекодування. Його забезпечує зоровий апарат, а у варіанті голосного читання – блок вимови. Таким чином, фізіологічна основа – єдина для мислення і мовлення.

Основні види мовлення

Термін “мовлення” позначає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, т.т. текст – усний, письмовий або навіть мислиннєвий. Мовлення поділяється на зовнішнє і внутрішнє.

Внутрішнє мовлення має чотири види: 1) говоріння; 2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення); 3) письмо; 4) читання (письмове мовлення).

Мовлення розмежовується також за стилями.

Усне мовлення. Таке мовлення виникло природним шляхом на початку людського розуму. Очевидно, що звукове мовлення стало переважати у спілкуванні людей у зв’язку з його перевагами як універсальний засіб контактів на невеликій відстані. Усне мовлення має два напрямки: 1) відправлення мовленнєвого сигналу та його прийом; 2) говоріння й аудіювання. Говоріння – це озвучення думки, кодовий перехід з мислиннєвого коду (з коду внутрішнього мовлення) на звуковий код, на код акустичний (фонетичний). Для вільного усного мовлення необхідна гнучкість механізмів вимови, безпомилкова їх координація, моментальний вибір слів, вільне володіння синтаксичними механізмами. Аудіювання – це кодовий перехід з акустичного коду на код внутрішнього мовлення (на код думання – мислиннєвий код). Перевага усного мовлення в тому, що воно може поєднуватися з так званими невербальними засобами спілкування (жести, міміка, інтонація тощо). Також таке мовлення швидко відбувається, є можливість швидких реакцій, зворотного зв’язку. Недоліками можна назвати різні перешкоди між співрозмовниками, а також моментальність перебігу спілкування.

Письмове мовлення. Цей вид має багато кодів: ідеографічне письмо, ієрогліфічне, фонемне письмо. Письмове мовлення має два напрямки: 1) письмо як письмове вираження думки; 2) читання. Письмо – це процес, дія, перекодування змісту думки з коду мислення на графічний, літерний код. Проміжною ланкою перекодування служить фонема. Письмо – це: а) підготовка, формування висловлювання на внутрішньому рівні; б) кодові переходи; в) техніка запису – накреслення потрібних графічних знаків за правилами та орфографічними нормами. Переваги письма такі: мовлення підготовлене, унормоване, відредаговане (як правило). Інший вид письмового мовлення – це читання (вголос і про себе). Процес читання – це знову ж таки кодовий перехід з графічного коду (надрукованого чи написаного тексту) на акустичний і, зазвичай одночасно, на код мислення. Процес читання відбувається таким чином: 1) сприймаються графічні знаки (техніка читання); 2) здійснюються кодові переходи; 3) усвідомлюється прочитане через код мислення, через знаки-еталони, що зберігаються у пам’яті.

Мислення і мовлення

Дуже часто говорять, що мовлення і мислення – два боки одного явища. Однак це не зовсім так, оскільки з трьох відомих видів мислення – конкретно-діяльного, образного, логічного – тільки останній дійсно функціонує на мовному матеріалі. Інше різночитання у проблемі мислення і мовлення – що з чим співвідносити? Що являє собою логічне мислення? Цей процес пізнавальної діяльності індивіда має два види: 1) теоретичне мислення; 2) емпіричне мислення.

Внутрішнє мовлення в широкому розумінні – це розуміння зв’язків і навіть єдність мислення і мовлення. Однак існують відмінності:

· 1) на рівні функцій: мовлення (зовнішнє) служить спілкуванню; думка (мислення) цієї функції не виконує (забезпечує інколи таємницю);

· 2) мовлення може бути зафіксоване в кодах – графічному, акустичному, думка фіксується тільки у внутрішньому коді особистості;

· 3) мовлення – довільне, думка може бути і недовільною.

Думка формулюється у мовленні (зовнішньому), і не тільки формулюється, а й формується в мовленні (внутрішньому), у мовних знакових системах. Теорія мовленнєвої діяльності досліджує мислення, що виявляється в аналізі аспектів, направлених на оперування значеннями, смислом, мислиннєвими кодами та кодовими переходами. Варто зазначити, що, коли слова та їх сполучення не наповнюються у свідомості мовця чи слухача реальним змістом, це призводить до відриву мовлення від мислення (чи мислення від мовлення), до неточностей. Порівнюючи мислення і мовлення, як правило, визнають, що думка ширша від мовлення. Однак у певних випадках мовлення є ширшим за думку: воно – варіативне: одну й ту саму думку можна виразити в багатьох мовленнєвих варіантах.

Мотивація мовлення

Кожна свідома дія людини зумовлена мотивацією. Саме мотивація визначає активність особистості, зокрема мовленнєву активність. У різних ситуаціях процес мотивації відбувається по-різному: в умовах дискусійного діалогу, наприклад, він повинен уміститися в 2-3 секунди. Але навіть в таких умовах учасник полеміки на етапі мотивації своєї чергової репліки повинен оцінити ситуацію суперечки, вибрати зі свого “запасу” аргументів потрібні, залишивши для себе “резервні”, передбачити можливі нові випади противника.

Постановка мети мовленнєвого акту є началом акту, що організовує його. Мотивація є також початком так званого мовленнєвого наміру (інтенції).

Функціональні різновиди мовлення

За функціональним призначенням розрізняють:

· Стилі мовлення.

· Жанри мовлення.

· Розмовне мовлення.

· Навчально-наукове мовлення.

· Художнє мовлення.

  Процес національного відродження українського народу позначився корінними змінами в усіх сферах суспільного життя. У сфері вищої освіти набула актуальності проблема впровадження нових напрямків, змісту, методів та форм  підготовки студентів до професійної діяльності. Саме тому помітне місце на сучасному етапі реформування всіх ланок школи займають процеси посилення інтенсивності й ролі  інтеграції як синтетичного бачення досліджуваних феноменів, явищ, предметів в організації процесу навчання.

     Існує велика кількість видів інтеграції: за методами, прийомами, способами, рівнями, напрямками. Це ціла галузь науки, яку умовно можна назвати структурною методологією інтеграції. Сучасна система освіти дозволяє використовувати далеко не всі види інтеграції. Результати ж застосовуваних на практиці видів інтегративного навчання проявляються перш за все в розвитку творчого мислення молоді, сприяють не тільки інтенсифікації, систематизації, оптимізації її навчально – пізнавальної діяльності, але й оволодінню культурою (мовленнєвою, етичною, історичною, економічною, філософською тощо). А за типом культури можна визначити й тип свідомості людини, тому інтеграція так актуальна й необхідна в сучасній освіті. Більшість дослідників (В.Голвнер, В.Шубинський, А.Католіков, Л.І.Гетман. Ю.І.Чекан, В.Н.Максимова та ін.) єдині у визначенні цілей та результатів інтегрованого навчання.

     У нашій статті ми спробуємо показати інтегративні відносини мови та економіки в системі вищої освіти як двох елементів цілісної системи наукового знання.

    Мова – як фундамент, на якому побудовано  суспільні відносини, „як один із факторів самоорганізації нації, є важливим критерієм духовності, культури, освіченості народу і студентської молоді зокрема” [2, 73]. Затверджені  8 вересня 1997 року Постановою Кабінету Міністрів України „Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови” передбачають широке впровадження української мови у сферу ділових стосунків, виробництва, науки, освіти [1,37]. Отже, вивчення літературної мови, її норм, опанування майстерного володіння мовою в усіх практично актуальних для спеціаліста сферах спілкування  – це невід’ємна частина професійної підготовки сучасної молоді до майбутньої діяльності. За умов інтенсивного розвитку  науково-технічного прогресу, який постійно насичує професійне мовлення новими поняттями й термінами, основним критерієм визначення рівня культури професійного мовлення є ступінь оволодіння професійною термінологією і лексикою.

     Українське професійне мовлення перебуває на етапі становлення, унормування. Йому властиві ознаки, що визначають рівень культури усного й писемного ділового мовлення: правильність, комунікативна досконалість, аргументованість, доцільність, стислість, точність. Специфіка професійного мовлення полягає в обслуговуванні сфери виробничих відносин, потреб спілкування між представниками однієї професії. Добре знання мови фаху „підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації”.  Кожна галузь науки має свої мовленнєві особливості, що виражаються в специфічній фаховій термінології, мовних кліше, професіоналізмах і утворюють мову фахової галузі.

Поняття «професійне спілкування» і «професійна мова».

В українському мовознавстві нещодавно почали виділяти спеціальну (фахову) мову – особливий функціональний різновид літературної мови, що обслуговує професійну сферу спілкування.

Українська мова професійного спілкування починається з ІІ пол. ХІХ ст., з формування наукової мови і створення українських термінологій різних галузей знання.

Виділяють такі головні ознаки спеціальної мови і професійного спілкування:

1. Основна ситуація, що актуалізує використання цього різновиду мови, – спілкування в межах спеціальної сфери (наука, техніка, виробництво, управління, сільське господарство, транспорт, зв’язок, медицина, дипломатія та ін.). Спеціальна тематика, спеціальні цілі бесіди спонукають спеціалістів переходити на професійну мову.

2. Спілкування спеціальною мовою здійснюється за системою «людина – людина» (хоча не виключена також система «Людина – машина – людина»). Але це не просто людина – це людина, яка професійно працює в конкретній галузі знання (науки, техніки, виробництва, управління тощо). Основною необхідною якістю носія (споживача) цієї мови стає професіоналізм, що вимагає володіння понятійно-категоріальним апаратом певної сфери діяльності та відповідною системою термінів.

На відміну від арго (сленгу) професійну мову визначає предмет, який вона описує, а не коло осіб, що нею користуються.

Очевидно, слід розрізняти терміни мова лікарів, мова політиків, мова бізнесменів, що вживаються на позначення відповідного жаргону (сленгу), варіанта розмовної позалітературної мови, медична професійна мова, політична професійна мова, професійна мова економіки – позначають комунікативно-функціональні різновиди літературної мови.

3. Спеціальна мова – це природна мова з елементами мов штучних, точніше спеціалізованих штучних мов або символічних мов науки, а також мов людино-машинного спілкування. Спеціальна мова – вербальна мова, але з досить розвинутою тенденцією до прилучення до її складу авербальних засобів, що використовуються і в функції номінації спеціального поняття і в функції його дефініції (як додатковий матеріал у вигляді малюнків, креслень, схем тощо).

4. Спеціальна мова – поліфункціональна мовна формація. Будучи одним з функціональних різновидів високорозвинутої літературної мови, спеціальна мова займає широке поле мовного простору і виконує основні функції мови: відображення дійсності і зберігання знань (епістемічна функція), одержання нового знання (когнітивна функція), передавання спеціальної інформації (комунікативна функція).

Виконуючи досить різні, але однаково важливі функції, мова професійного спілкування сама стає функцією людини в процесі її діяльності та оцінюється як основна соціально-рольова функція людини, реалізація якої дає їй засоби для існування, але водночас вимагає від неї відповідних знань і вмінь, що здобуваються в результаті навчання, а також досвідом і звичкою.

5. Володіння спеціальною мовою – вторинне явище, оскільки її носії спочатку мають бути носіями національної літературної мови.

Процес переходу професіонала під час спілкування на спеціальну мову можна охарактеризувати як певну зміну мовного регістру. У цілому мова (інструмент) залишається тією ж національною літературною мовою, але в конкретних (професійних) умовах вона змістовно редукується, стає залежно від галузі знання і предмета спілкування монотематичною (хоча й не завжди), насичується спеціальними словами й виразами, використання яких передбачає той самий необхідний професіоналізм, тобто компетентність. Все це можливе тільки при переході суб’єктів спілкування на професійний рівень свідомості.

6. У професійній комунікації на основі психологічних і соціальних особливостей статусу партнерів у комунікації – відправника мови і адресата – дослідники виділяють як самостійні інтерпрофесійну і інтрапрофесійну комунікації. Інтерпрофесійна комунікація складається з мовних актів, в яких професійні ролі комунікантів не збігаються. Характерним прикладом у цьому випадку є спілкування «лікар—пацієнт». Інтрапрофесійна комунікація здійснюється всередині певної соціально-професійної спільноти.

Крім комунікації за моделлю «спеціаліст—спеціаліст», що сама по собі неоднорідна, оскільки включає однодисциплінарні і різнодисциплінарні гілки, актуальна й модель спілкування «спеціаліст—неспеціаліст». Остання реалізується в досить широко представленому наборі таких «жанрів», як науково-популярні твори, словники, орієнтовані на дилетантів, а також численні інструкції з експлуатації численних приладів, інструкції із збирання предметів побуту, брошури з рекомендаціями для людей, що страждають на поширені хвороби, науково-популярні радіо- та телепередачі тощо. У цій моделі мову спілкування розглядають вже не як суто спеціальні термінологічні системи, а як неоднорідні комплекси, розшарування яких на горизонтальні пласти визначається такими параметрами, як комунікативна ситуація, партнер комунікації та комунікативні умови. Все сказане підтверджує думку про неоднорідність мови для спеціальних цілей.

7. Спеціальна мова – поліструктурна мовна система, що забезпечує різні комунікативні потреби. На змістовому рівні спеціальна мова складається з конкретних професійних (фахових) мов, які при спільній основі спеціальної мови кожен раз набувають своїх пріоритетів у плані вираження. Звичайно, що мова математики суттєво відрізняється від мови історії, а мова хімії від мови філології. Але при цьому в них є спільні різновиди, характер яких зумовлений формою реалізації, – писемна й усна форми.

Установилося своєрідне співвідношення форм реалізації з основними функціями спеціальної мови: у функції накопичення і передавання знань писемна (точніше, друкована) мова має майже монопольне становище; у функції поширення знань перевага також на боці писемної мови; у професійному спілкуванні провідною залишається усна мова.

8. Сучасній спеціальній мові властива внутрішня стилістична неоднорідність, у зв’язку з чим дослідники говорять про «багатошарові моделі» професійних мов.

Німецькі вчені для окремих професійних мов розробили приблизно такі багатошарові моделі: для сфери професійних мов техніки: мова науки (мова теорії, спеціальна термінологія), мова виробництва (цехова мова, професійна розмовна мова, власне виробнича мова, спеціалізована за дрібнішими галузями), мова продавців (мова розподілювачів); для політичної професійної мови: наукова мова, ділова мова, професійна розмовна мова; для професійної мови хімії: наукова мова, жаргон, що застосовують в лабораторіях, мова підручників, мова викладання; для медичної професійної мови: наукова мова, професійна розмовна мова, мова підручників, мова практики, або мова клінік.

Порівняння цих різних моделей дозволяє виділити три основних шари: перший шар – це наукова мова; другий шар – це професійна розмовна мова (виробнича мова, лабораторний жаргон), яка складається насамперед з неточно визначених професійних слів та жаргонізмів і служить переважно для повсякденного спілкування людей, що працюють у певній галузі; третій шар – це мова розподіляюча (мова продавців, мова торгівлі, мова агітації, мова реклами).

9. Лексико-семантична система спеціальної мови – диференційний, визначальний чинник цієї функціональної мови.

Сутність та основна відмінність спеціальної мови – в специфіці плану змісту. Саме змістова організація визначила конкретну адресованість спеціальної мови, форми її функціонування, жанрово-стилістичну своєрідність. Об’єктивація змісту разом з комунікативним характером наукової та іншої творчості вимагали відповідних засобів вираження. Відбувся і відбувається, з одного боку, відбір із загальномовного національного та інтернаціонального фонду готових одиниць номінації, з іншого, – формування (як правило, за образом і подобою існуючих) власних засобів вираження необхідних смислів, категорій, понять.

Те, що диференційний, визначальний чинник спеціальної мови в її лексико-семантичному апараті, що саме він здатний здійснити основне призначення мови, не викликає сумнівів.

 

Культура мови є мовознавчою наукою, яка на ґрунті даних лексики, фонетики, граматики, стилістики виробляє критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних оди­ниць та явищ, механізми нормування і кодифікації (введення в словники та у їх мовну практику).

Культура мовлення – лінгводидактична наука (наука мовно­го навчання), яка вивчає стан і статус (критерії і типологію) норм сучасної української мови в конкретну епоху та рівень лінгвіс­тичної компетенції сучасних мовців, соціальний та особистіс- ний аспекти їх культуромовної діяльності.

Культура мови – це рівень сформованості літературної мови, її розвитку, стилістичної диференціації, пізнавально-інте- лектуальної глибини і місткості, показником чого є наявність і фіксованість її норм – орфоепічно-орфографічних, лексико- семантичних, граматичних і стилістичних – у канонічних фольклорних і художніх текстах, словниках, довідниках, енци­клопедіях.

Якщо культура мови не залежить від конкретного звичай­ного мовця (коли цей мовець не геній Тарас Шевченко чи титан мислі й праці Іван Франко – великі, геніальні мовотворчі осо­бистості), то культура мовлення залежить від кожного мовця, від того, яку він створює навколо себе вербальну комунікатив­ну ситуацію, мовну ауру, що формує мовний смак чи несмак.

Культура мовлення – це дотримання мовцями усталених мовних норм усної і писемної форм літературної мови та ціле­спрямоване майстерне використання виражальних засобів мови залежно від стилю, жанру, типу мовлення і відповідна лінгво- методична наука про це, бо «лише прозорість мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо».

Культура усної чи писемної мови зростає по висхідній від орфографічно-пунктуаційної грамотності до стилістичної ви­разності та комунікативної доцільності, далі до комунікатив­ної оптимальності і, нарешті, до мовної майстерності, яка ба­зується на всіх ознаках попередніх рівнів мови і має свої додат­кові ознаки – образність та творчість. Мовна майстерність здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а й талан­том. У понятті «Культура мови» можна виділити кілька рівнів:

1) граматична правильність,

2) стилістична виразність,

3) ко­мунікативна оптимальність,

4) мовна майстерність.

Мовна майстерність талановитого мовця може почати вияв­лятись уже на рівні граматичної правильності, тобто на першо­му етапі опанування мовою. Абсолютно чіткої межі між рівня­ми немає. Засвоюючи норми, мовець вчиться правильності мов­лення, опановує елементи його стилістичної виразності, тому що неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним.

Рівень правильності мовлення досягається при засвоєнні основних норм (вимовних, лексичних, граматичних, стилістич­них) літературної мови.

Стилістична виразність і комунікативна доцільність спираються на здобутки першого рівня — правильності. Проте до­сягається він дотриманням ще й інших вимог, за якими форму­ються такі комунікативні якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство та есте­тичність виражальних засобів.

Точність — одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складаєть­ся з двох компонентів: а) адекватного, об’єктивного мовного відображення дійсності; б) вживання слів і висловлювань, узви­чаєних для мовців, які володіють нормами літературної мови.

Точності можна досягти, виконуючи такі вимоги:

Оформляти й виражати думку треба відповідно до пред­метів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам’я­тати, що в народі здавна точність пов’язувалася з умінням чітко мислити, знанням об’єкта мовлення, умінням зіставляти слово з особою, предметом, дією, явищем; слово має виражати най­істотніше в них. О. Потебня писав, що «… кожне слово як дійсний акт думки є точним показником ступеня розвитку дум­ки»1, і далі: «І чим важливіша для кого діяльність думки, тим більше він буде цінити знахідку відповідного слова»2.

Обов’язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища і колориту спілку­вання, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типо­ві мовного спілкування рівень точності «свій», своя міра мовної правди і неправди, і мовець має їх відчувати. Наприклад, жар­тома сказане в дружній бесіді слово може сприйматися адре­сатом як образа, якщо вилучити його з контексту фантазійно- дотепного, довірливого спілкування і перенести на рівень офі­ційно-ділового, де «все правда». Може здатися, що серед наве­дених нижче висловів тільки останній є точним, а всі інші — евфемізми, тобто замінники з наближеним до нього значенням: Чи Ви не помилились ? (Може, це зовсім пе такі); Чи сказане Вами справді с такимі (Чи с правдою те, що Ви сказали!); Може, це не зовсім такі (Може, це Ваша фантазія?); Може, Ви помили­лися? (Ви, мабуть, помилилися); Мені здасться, Ви кажете не­правду (Це Ваша вигадка); Це все неправда (Це все обман); Це все лжа (Ви брешете). Насправді всі можуть бути точними у певному контексті і відповідати мовній ситуації.

Точність мови — це відповідність змісту мови предметно- речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору слова чи вислову, а також від уміння мов­ця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище і поняття про них. При цьому треба враховувати, з яким нині значенням вжи­вається певне слово, а не вживати його з будь-яким іншим зна­ченням, яке також йому було властиве або й на сьогодні рідко вживається.

Поняття «точність» практичної (щоденної) мови не збігаєть­ся з поняттями точності у науковій, офіційно-діловій і худож­ній мові.

У науковому та офіційно-діловому стилях точність дося­гається через систему термінів, в художньому — через систему образних засобів мови.

Точність охоплює і граматичну правильність, тому що без неї важко досягти точності. Однак граматична правильність не є гарантією точності. В одному з підручників є таке грама­тично правильне речення: Великий сніг йде вночі. В учнів може скластися неточне враження, що великий сніг можливий тільки вночі, бо на це зорієнтовує порядок слів, адже комунікативно вагомі слова ставляться на початку або в кінці речення, і мов­на практика дітей уже це засвідчила.

У реченні Метелики падають з неба, поданому окремо, та­кож є неточність (метелики падають), бо метелики літають і не падають з неба. Автор підручника мала на увазі сніжинки і їх схожість із метеликами, але не врахувала, що у першокласників ще немає достатнього досвіду образного бачення та узагаль­нення. Для них треба спочатку точно назвати речі своїми іме­нами, потім показати, чим вони схожі, виділити риси подібності і скласти речення з порівнянням: Сніжинки падають з неба. Вони, як метелики, літають у повітрі.

Логічність мовлення є його основною якістю, необхідною для успішного виконання пізнавальної та комунікативної функцій мови.

Першою умовою логічності мовлення є логічність мислен­ня, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спира­тись на попередні етапи мислення, розвивати наступні, шука­ти джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати пояснення та обгрунтування фактам, аргументувати їх, вмоти­вовувати висновки — все це необхідні умови логічності мовлен­ня, а отже, і високої культури його, адже без культури мислен­ня не може бути культури мовлення.

Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мов­них засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, досягти смислової зв’язності мовлення, уникаючи таким чином суперечливості у викладі ма­теріалу. Тобто кожен мовець має володіти не лише логікою мис­лення, а й логікою викладу думки, яка залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від при­значення і мети спілкування. Всі чинники спілкування відклада­ються у зовнішньому вираженні логіки викладу — у мовленнє­вому текстовому матеріалі і можуть бути піддані лінгвістичному і, зокрема, семантико-стилістичному аналізові. В результаті цьо­го і виявляється те, наскільки точно в мовному матеріалі відоб­ражено розвиток думки, чи є у викладі алогізми та інші неточно­сті; якщо є, то чим вони зумовлені. Логічність як комунікативна якість властива всім типам мовлення, тому що ґрунтується на зв’язку мови та мислення. Проте вона може своєрідно виявлятися у різних функціональних стилях і жанрових різновидах мови. Найбільш послідовно витримується логічність у науковому стилі мови, де вона становить основну і специфічну для цього стилю якість і називається відкритою (однозначною, без підтексту). Принцип «відкритої логічності» є основним для організації нау­кового тексту і виявляється у словосполученнях, реченнях, поряд­ку слів, надфразових єдностях, зв’язному тексті (в тричастинній його композиції — вступі, викладові, висновках). Основними за­собами вираження логічності є точний добір слова для називаи- ня, правильні (логічні, несуперечливі) сполучення слів щодо зада­них смислових зв’язків між реаліями та валентністю слів, порядок слів відповідно до смислового членування на «дане» і «нове». Важ­ливими є лексичні повтори-«підхоплювачі», співвіднесеність за­йменників, вживання синонімів та антонімів, використання служ­бових слів і словосполучень для вираження причиново-наслідко- вих зв’язків і смислових відношень між частинами.

Ясність мови визначається як її зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Здаватиметься ясним усне мовлення адресату, якщо його мислення встигатиме за мисленням мов­ця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме, тобто буде ефект очікування. Слухач у такій ситуації адекватно «прочитує» те, що чує, про що здогадується, і нерідко каже: «Я все зрозумів». Ясності усного мовлення сприяють: чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений ритм, спокійний та ввічливий тон.

На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викла­ду матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точ­ним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором домінантних, ключо­вих і наскрізних слів.

Ясність має бути обов’язковою ознакою гарної мови в усіх типах спілкування. Пам’ятаймо, що основною ознакою доброго стилю Арістотель вважав ясність.

Чистота мови уявляється передусім бездоганністю її елемен­тів — без неосвоєних недоречних запозичень з інших мов, не­властивих українській мові форм. Нині українська мова зазнає шаленого тиску з боку російської та англійської і засмічується їх елементами. Вчені зазначають, що до зросійщення української мови додався процес британізації чи американізації: брифінг, екс- клюзив, маркетинг, менеджер, ділер, кілер тощо. Адже кілер — це вбивця, і від того, що він убиває на замовлення, вбивство не перестає бути вбивством, а він убивцею, кримінальним злочин­цем, отже, не треба його ховати за незнайомим словом.

Частина цих елементів практично увійде в лексику україн­ської мови як синоніми до наших слів. Гірше буде, якщо при цьому витісняться питомо українські слова, бо це загрожува­тиме самобутності нашої мови.

Засмічують літературну мову не лише чужі слова, а й свої вульгаризми, лайливі слова, все те, що ображає гідність людини і не відповідає моральним критеріям українського менталітету.

Чистота мови повинна простежуватися на всіх рівнях її струк­тури і використання: на рівні орфоепії — літературно-норма- тивна вимова; на рівні орфографії— грамотне письмо; на рівні лексики — відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, не- вмотивованих повторів; на рівні граматики — правильна, за­вершена побудова речень, нормативні словоформи; з погляду стилістики — відповідність меті, завданням, ситуації спілкуван­ня, стилям, підстилям і жанрам мовлення.

Чистота мови є запорукою її виразності й естетичності.

Виразність мови складається з двох засад: інформаційної ви­разності (змістової*) і виражальної (чуттєво-мовної). Тому вва­жають, що виразність — це швидше ознака структурної специ­фіки тексту, а не лише слів. Виразність може бути відкритою, інтенсивно показаною (експліцитна, експресивна) і прихованою (імпліцитца, імпресивна).

Виразність є ознакою культури мови всіх стилів. У науко­вих текстах вона досягається точністю слів і логічністю викла­ду, профільними терміносистемами. У художній літературі ви­разність «робиться» художніми засобами і стилістичними фігу­рами, комбінуванням слів, що мають переносні значення, здатні до зміни. Офіційно-діловий стиль базується на адміністратив­но-управлінській термінології, сегментуванні тексту, різних рів­нях стандартизації. Публіцистичний стиль увиразнюється сус­пільно-політичною лексикою, інформаційними штампами та експресивними художніми засобами.

Лекція, урок належать до навчального підстилю наукового стилю. їх виразність досягається цінністю наукової інформації, дидактичною послідовністю її викладу, аксіомністю чи доведе­ністю тез, точністю, емоційністю лексики.

Різноманітність і багатство мови можна вважати однією спільною ознакою, тому що різноманітність — це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць, а багатство означає низку різноманітностей. Під цими поняттями розуміють тематичні групи лексики, багату синоні­мію (лексичну та граматичну), тропіку (метафори, епітети, по­рівняння, метонімії, синекдохи тощо), стилістичні фігури (повто­ри, паралелізм, періоди, градації).

Як і деякі інші, поняття «різноманітність і багатство» мови відносне. Щодо всієї мови має значення «велика різноманітність і велике багатство», а стосовно певного стилю, підстилю, жан­ру, конкретного тексту послідовно зменшується, можливо, аж до одного слова, тому що текст може потребувати доречності, точності, однозначності, яку здатне дати тільки саме одне слово. Вживання слова обмежується його стильовим і стилістичним значенням.

Одним із критеріїв культури мови є естетичність. Вона спи­рається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, доречність, лаконічність, виразність, різноманітність, образ­ність, які у взаємодії та пропорційності створюють гармонію усного чи письмового тексту. Одноманітний, нечіткий, невираз­ний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної, вишуканої мови і не викличе по­чуття естетичного задоволення.

Естетика щоденної практичної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного задоволення викликається ввічливим, дотепним мовленням.

Проте естетичність мови найповніше виявляється у художній літературі, основною функцією якої є естетичний вплив на чита­ча. Тут вона досягається зоровою та слуховою образністю, емо­ційно-вольовою експресивністю лексики, барвами мовних за­собів.

Про багатство і виразність індивідуального мовлення лю­дини бажано судити, зважаючи на те, кому воно належить і в якій сфері реалізоване:

а) мовлення письменника, науковця, управлінця, робітника, селянина, педагога, учня, малюка тощо;

б) побутове мовлення, мова художнього твору, офіційного листа, наукової статті;

в) чи є ситуація виграшною для мовця, чи може він у ній пов­ністю виявити якість свого мовлення і можливості творчого використання.

Для того щоб досягти виразності й багатства індивідуаль­ної мови, треба:

·        постійно збагачувати інтелект, удосконалювати мислен­ня, не лінуватися думати, розширювати ерудицію;

·        критично ставитися до власного мовлення, помічати свої мовні помилки, щоб потім уникати їх;

·        пам’ятати про те, що гарно говорити — наш мовний обо­в’язок перед українським народом, перед історією;

·        вважати одноманітне мовлення неестетичним, а бідність словника — ознакою поганого тону;

·        постійно збагачуватися новими мовними засобами зі сфе­ри професійного власного мовлення та споріднених фахів;

·        користуватися словниками і довідниками;

·        виробити увагу до бездоганного мовлення сторонньої людини, аналізувати, чим воно досконале: багатством словни­ка, інтонацій, особливостями тембру, різноманітністю синтак­сичних структур, умінням будувати фрази і текст, індивідуаль­ною образністю, порівняннями, епітетами, метафорами тощо;

·        читати, якщо не постійно, то хоча б періодично, україн­ську класичну і сучасну літературу та публіцистику, пресу для того, щоб мати «на слуху» рівень розвитку сучасної української літературної мови;

·        періодично читати вголос; читати «з олівцем»;

·        постійно бути уважним до власного мовлення і мовлення найближчих людей, колег, не розслаблюватися, дбати про при­родність, невимушеність мовлення;

·        заучувати гарні зразки мовлення напам’ять;

·        бути уважним до життя, до різноманіття його форм, явищ, процесів як у природі, так і в суспільстві; помічати, як усе відоб­ражається у нашій мовній картині світу;

·        сприймати мову як свою людинолюбну сутність, як кар­тину світу, як порадника і помічника у суспільному житті;

·        своє мовне вдосконалення розуміти як постійний органіч­ний стан і поширювати це розуміння серед інших.

Мовна культура не постає на порожньому місці; це постійна робота, спрямована на виховання і вдосконалення кращих людських чеснот, створення свого фахового образу, досягнен­ня соціального престижу в суспільстві.

Культура мовлення людини є показником рівня освіченості, загальної культури особистості, національної самосвідомості, громадянської активності. Тому для формування мовної куль­тури дуже важливо, щоб процес успішного мовного навчання одночасно супроводжувався мовним вихованням (цей момент досі не зреалізовано) і виробленням шляхетної мовної поведінки.

Мова є одночасно явищем індивідуальним і соціальним, обслу­говує кожну окрему людину і все суспільство. Вона спрямована як у внутрішній світ людини, її психіку, так і в зовнішній світ природи і людських стосунків. На ґрунті мови й конкретно-чут- тєвого досвіду людина зростає як особистість. Той, хто прагне досягти успіху в житті, «створити себе», неодмінно має викорис­тати для цього можливості мови, культурного використання її.

Мова — скарбниця знань, доступ до якої вільний для кож­ного. І кожний може скористатися інтелектуальною власністю нації для задоволення своїх потреб у будь-якій ситуації мовно­го спілкування, коли він виступає в різних соціальних ролях: учня, студента, фахівця, ученого, інженера тощо.

Особистість молодої людини формується переважно на мові, на її лексико-понятійному арсеналі та її засобами і розкриваєть­ся як освічена виразна індивідуальність. Видатний український учений Олександр Опанасович Потебня писав: «Мовна індиві­дуальність виділяє людину як особистість, і чим яскравіша ця осо­бистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства»

Між рівнем освіченості, загальної культури і рівнем мовної культури людини існує чітка співрозмірність і залежність. Осві­чена людина може осягнути кілька мов, і це дуже добре. Проте важливо, щоб інші мови не заступали мову держави своєї нації. Висока культура суспільства не може бути без мовної культу­ри окремої особистості, а мовну культуру складають і знання літературної мови та володіння нею, і вміле використання скарбів народного слова, і досконале оперування фаховою тер­мінологією, і толерантне спілкування та естетичне чуття мови.

Мовна культура має ввійти у світоглядні орієнтації сучасної молодої людини. Це важливий компонент здорового способу життя. Цілеспрямованість на інтелектуальне зростання, твор­чий пошук, духовні устремління потребують від кожної моло­дої людини інтенсивного вивчення української державної мови, оволодіння лексиконом, виражальними засобами, тому що мова є і засобом інтелектуально-культурних досягнень, і спо­собом їх презентації в суспільстві. За словами Л. Фейєрбаха, «що б людина не називала і не виражала, завжди вона розкри­ває свою особисту сутність; тому мова є критерієм того, на яко­му рівні знаходиться людська культура»1. Отже, кожна молода людина, зі шкільних років плануючи своє суспільне життя, дба­ючи про фахове зростання, досягнення певної кар’єри, мала б розробити для себе програму власного мовного вдосконален­ня. І цю потребу в ній треба виховувати.

У комплексі рис творчої особистості інтелектуальної еліти — ирофесіоналів-пошуковців — та формуванні їхньої життєвої стратегії важливе місце має займати мовна освіта, мовна куль­тура і мовна поведінка. Сучасна молода людина живе, прагне діяти і спілкуватися у кількох життєвих сферах одночасно:

у родинній, де часто спілкування йде «зверху вниз» — по­вчально з боку дорослих. Засвоюючи мовні стереотипи дорос­лих, хлопець чи дівчина намагається з часом вирівняти спілку­вання, доводячи свою дорослість. Здебільшого це вдається, іноді створюється конфліктна ситуація. Тут важливо, щоб кращі на­ціональні українські мовні традиції помірно та поступово осу­часнювалися;

у психологічній, де мовець шукає духовної сумісності з іншими індивідами і можливості реалізувати свою волю, емоції, інтелект, прагматику;

у соціальній сфері — тут мовець здобуває кар’єру і шукає гармонії соціальних відносин, утвердження себе в соціумі, ви­знання й авторитету, оцінки, пошани;

у навчальній і навчально-професійній, де мовець прагне реалізувати себе як громадянин України на рівні виробничих, майнових, економічних відносин, досягти кар’єри, професій­ної майстерності.

Кожна сфера має свої правила і закони мовного спілкуван­ня, які має опановувати сучасна молода людина в міру свого зростання, навчання і виховання.

Формування мовної культури, тобто усного і писемного мов­лення, навичок і поведінки мовного спілкування, відбувається поступово і неухильно, якщо молода людина свідомо ставить­ся до зростання своєї мовної особистості і ставить перед собою мету досягти високої мовної культури.

Мовна особистість проходить кілька етапів до досконалості становлення і розвитку, щоразу підіймаючись на вищий рівень мовної культури. Умовно це можна подати так.

Перший рівень — це мовна правильність. Він здобувається мовною освітою, тобто вивченням правил користування мо­вою, її лексикою, граматичними формами, фонетичним ладом, елементами текстотворення. Тут виробляються орфоепічні, орфографічні та пунктуаційні навички, вміння будувати речен­ня і нескладні типові тексти, користуватися ними. Цей рівень має досягатися в основній ланці середньої школи. На жаль, не всіма, навіть старшокласниками-випускниками шкіл, це дося­гається, тому проблема переноситься у вищу школу. Оскільки рівень правильності — це базовий рівень, то практично на ньо­му все мовне навчання зосереджується у середній школі.

Другий рівень — інтеріоризація. Тут виявляються вміння реалізовувати себе у висловленнях відповідно до власного внут­рішнього стану; вміння творити себе засобами мови і виража­ти свою особистість; володіти основними формами усного і писемного міркування (монолог, діалог, полілог; опис, розпо­відь, спілкування) за допомогою стилів. Це рівень виразності і комунікативної достатності. Цей рівень також має забезпечува­тися шкільною мовною освітою, зокрема у старших класах, але реально виходить так, що й у вищій школі над ним ще треба працювати.

Третій рівень удосконалення мовної особистості можна на­звати рівнем насиченості мовою. Мовець уже володіє комуніка­тивними ознаками мови (логічністю, предметністю, точністю, виразністю, образністю, естетичністю), багатством і різнотем- ністю мовних засобів. Він у мові — як риба у воді, — має бага­тий лексикон, володіє жанрами і стилями текстотворення. Це ідеал мовної особистості, якого можна досягти на вершині мов­ної шкільної освіти, але досягають цього лише окремі учні.

Наступним рівнем удосконалення мовної особистості вва­жають рівень адекватного вибору. Тут цінується вміння говори­ти цілеспрямовано, досконало володіти функціональними ти­пами мовлення, стилями літературної мови, володіти у кожній мовній ситуації точною мовною реакцією. Це рівень комуніка­тивної досконалості, який досягається в мовній освіті вищої школи. Обираючи вищий навчальний заклад, студент пере­орієнтовується на такий вибір функціональних типів спілку­вання і мовних засобів, який був би адекватним його майбут­ньому фаху.

Найвищими рівнями формування мовної особистості і виява­ми мовної культури є рівень володіння фаховою метамовою (терміносистемами, фразеологією, композиційно-жанровими формами текстотворення, мовними формулами) та рівень мов­ного іміджу соціальних ролей: політика, державного працівника, керівника, вченого — етичними й естетичними манерами жи­вого мовлення. Усі студенти вищих навчальних закладів України мають прагнути досягти названих рівнів володіння державною мовою, тому що це одна з основних умов фахового зростання, досягнення професійної майстерності в обраній сфері діяльності та елітарного становища в суспільному житті. Викладачі-філологи зобов’язані займатися методичним проектуванням, роз­робляти такі робочі програми й інше навчально-методичне забезпечення, в яких би враховувалися особливості усіх рівнів мовної освіти, мовного виховання і мовної поведінки.

На жаль, досі немає періодичних видань, часописів, стабіль­них програм і посібників з лінгвометодики ВНЗ. Поки що вона «живе» на рівні міжособистісного спілкування викладачів та спорадичних статей. Потрібне науково-методичне видання «Українська мова у вищій школі».

Існує застарілий стереотип, якого за інерцією дотримується освітянське керівництво: мовної освіти, яку дає середня шко­ла, має вистачати і на вищу школу, і на все життя. На жаль, це не так. По-перше, середня школа не дає і навряд чи зможе да­вати оптимально якісну україномовну освіту. По-друге, сучасна людина не може жити запасом шкільних знань: мова змінюється і розвивається, та й особистість сучасної молодої людини по­стійно змінюється і розвивається. Молода людина має прагну­ти до самореалізації, інтелектуально-духовного зростання і вдосконалення, до самоадаптації і конкурентоздатності, а «сло­во об’єктивує думку, ставить її перед нами, служить тією спра­вою, без якої неможливе самопізнання… Вчитись удоско­налювати своє мовлення потрібно все життя. Нарешті, середня школа, даючи знання про мову і знання самої мови, дуже часто мало уваги приділяє мовному вихованню, тобто усвідомлено­му, а не спонтанному вибору мови спілкування, вихованню мовного чуття і смаку, мовної обізнаності. Вища школа має продовжувати мовну освіту студентів-фахівців у єдності з мов­ною поведінкою та привчати до перспективи неперервної мов­ної самоосвіти.

Важливим є поняття стилів навчання, що визначають шляхи здобування знань. Умовно їх називають так: стиль діяча, стиль мислителя, стиль теоретика, стиль практика, стиль активіста, стиль рефлекто­ра. Така система стилів окреслює всі поступові етапи трива­лого навчального процесу, які становлять цілісність, але окре­ма особистість може надавати перевагу якомусь одному чи кільком етапам і мати в цьому більше успіху. Дуже важливо при цьому зорієнтуватись у послідовності етапів і зрозуміти, що є найважливішим і прийнятним саме для конкретного су­б’єкта навчального процесу.

Досягти значних успіхів у навчальному процесі можна, якщо добре розвинути стилі навчання на кожному етапі. Якщо лю­дина розвине в собі риси активіста, передусім волю до дії, то не одночасно робить її практиком. Стаючи практиком, людина мас що рефлексувати, тобто аналізує й оцінює свою практич­ну діяльність, а отже, стає теоретиком (мислителем).Ставши теоретиком і практиком, людині легше стати вмілим прагма­тиком, успішно планувати свою діяльність надалі, яка знову ж таки даватиме матеріал для аналізу й осмислення досвіду.

Враховуючи те, що всі етапи забезпечуються мовною кому­нікацією. є можливість запропонувати кілька порад, як, вико­ристовуючи ситуацію і збагачуючи мовну компетенцію, мож­на вдосконалювати стиль навчання. Однак перед цим слід ви­значити. що перешкоджає вам бути оптимально підготовленим на кожному етапі (чи стадії). На етапі «активіст» це можуть бути:

·        страх помилитися або зробити щось невдало;

·        побоювання бути смішним у колективі;

·        невпевненість під час виконання справи;

·        сумніви в доцільності справи і її результатах;

·        надмірна серйозність і чесність.

Сплануйте свої дії так, щоб ви змогли подолати певні пере­шкоди або хоча б послабити їх. План продумайте і «впишіть» в обставини вашого способу життя. Для плану пропонуються такі загальні поради:

1.     розширювати комунікативні ситуації’: хоч раз на тиждень ро­бити й обговорювати щось нове або таке, що робили дуже рідко і давно (відвідати колишню вчительку, забуту однокласницю, новий музей, збори, мітинг, незнайомий район міста, сусіднє село тощо);

2.     пробувати виходити за межі своїх ролей і перемикати сте­реотипи комунікацій, тобто зробити те, чого раніше не любили робити: прочитати газету, погляди якої не поділяєте, розкрити­ковану книгу, відвідати концерт музики, яку не любите;

3.     розпочинати розмови (короткі) з незнайомими людьми, вибирати наздогад співрозмовників, йти і говорити з ними. Шукати теми розмов на ходу в певних ситуаціях;

4.     у людних місцях, особливо на зборах, конференціях, уро­чистих зібраннях, вечірках, усюди, де є багато людей, змушу­вати себе розпочинати та підтримувати бесіду з кожним, хто біля вас, кого бачите;

5.     під час виборів ходити, збираючи підписи, агітуючи за когось чи щось, — це велика школа мовного спілкування;

6.     намагатися бути в центрі уваги: очолювати збори, брати участь в обговоренні, спрямуванні дискусії, виступати на пре­зентаціях. Ставити перед собою певні завдання: проголошува­ти промову не менше десяти хвилин, сказати про щось так, як ще ніхто не казав;

7.     вчитися розмірковувати вголос перед слухачами. Органі­зувати з колегою ділову гру, в якій ви маєте називати один одно­му якісь теми та ідеї й обговорювати їх, виголошуючи промо­ви протягом певної кількості хвилин. Виробляти вміння про­понувати ідеї та пропозиції (ставити за мету — подавати до кількадесят ідей за десять хвилин).

На перший погляд, названі поради можуть здатися дещо дивними, але, розумно скориставшися ними, можна сформу­вати в собі активний стиль навчання і діяльності.

На етапі «рефлектор», або «мислитель», перешкодами до вдосконалення стилю навчання можуть бути:

·        ваш нахил до активних дій;

·        звичка швидко змінювати вид діяльності;

·        брак вільного часу для обдумування;

·        небажання вислуховувати та аналізувати інформацію;

·        невміння і небажання занотовувати потрібну інформацію.

Для того щоб не позбутися корисних навичок активіста і

·        разом з тим розвивати в собі риси мислителя, сплануйте свою діяльність, зваживши на такі поради:

·        спостерігайте за людьми і вивчайте їхню поведінку скрізь, особливо там, де справи вас конкретно не стосуються і ви можете бути максимально об’єктивним. Помічайте, хто найбільше гово­рить і що, хто перебиває, як аргументують тези; що призводить до суперечок, як поводить себе головуючий, які висновки тощо;

·        звертайте увагу на єдність вербальної і невербальної по­ведінки. Визначайте ключові слова у виступах, часто повто­рювані експресеми. Підрахуйте кількість жестів, з’ясуйте, що вони підсилюють; що роблять руки, коли людина говорить, яке в неї при цьому обличчя, очі, загальний вигляд — і що все це означає, тобто шукайте внутрішню думку, підтекст;

·        намагайтеся критично оцінювати кожну зустріч, факт, по­дію. Пригадуючи послідовність, визначте вдалі і невдалі місця, що можна було б зробити краще, де помилка;

·        користуйтесь технікою. Запишіть кілька розмов і прослу­хайте їх кілька разів, проаналізуйте деталі змісту і їх мовне вира­ження та з’ясуйте, як вплинули чи не вплинули вони на результат;

·        ведіть щоденник, аналізуйте події, враження і робіть вис­новки. Вчіться описувати себе і події свого життя;

·        оберіть тему дослідження, ретельно зберіть інформацію з різних джерел, проаналізуйте її, зробіть висновки;

·        навчіться слухати і в деталях запам’ятовувати інформа­цію з радіо- і телевізійних передач. Спробуйте цікаво, ефектно прокоментувати їх;

·        підготуйте невеликі, але ретельно опрацьовані письмові роботи: статті, звіти, доповіді, рецензії. Напишіть добре аргу­ментовану політичну заяву, складіть угоду. Дайте тексту «відпо­чити», а потім знову попрацюйте з ним;

·        виробіть звичку аналізувати «за» і «проти». Кожному твердженню шукайте спростування і навпаки та робіть вис­новки;

·        намагайтеся передбачати наслідки кожної події чи факту, навіть якщо вони звичайні. Вчіться думати і досконало, точно висловлювати свої думки.

На етапі (стадії) «теоретик» перешкодами для вдосконален­ня стилю навчання можуть бути:

·        звичка не заглиблюватися у суть справи, а судити про все на підставі зовнішніх вражень;

·        покладатися на інтуїцію та своє власне суб’єктивне ба­чення;

·        надто поверховий підхід до життя;

·        звичка жити одним днем;

·        імпульсивність та безпосередність поведінки;

·        звичка спочатку говорити, а потім думати, в результаті чого з’являється неорганізоване, нечітке і суперечливе мовлення.

Плануючи розпочати вдосконалення стилю «теоретика», визначте посильні і доступні Вам кроки, зваживши на такі реко­мендації:

·       змушуйте себе хоча б тридцять хвилин щоденно читати щось таке, що потребує напруження думки. Почитайте поради про правильне мислення. Що б не читали, намагайтеся коротко, хоч подумки, якщо немає можливості вголос, підсумовувати прочитане своїми словами, а ще краще — переказати це комусь;

·       знаходьте помилки, слабкі місця та суперечності у живо­му мовленні інших людей, аналізуйте причини їх появи (не знає, не чув, неуважний тощо), особливо помилки у судженнях;

·       зіставляйте й аналізуйте події, факти, явища протилежної орієнтації (твори різних літературних шкіл, ідейних та стильо­вих напрямків; промовців з протилежними поглядами, заяви різних політичних партій про одне й те саме);

·       замислюйтесь над тим, з якими людьми і як часто ви спілкуєтеся, що дає для вашого інтелектуального й морального зростання це спілкування;

·       проаналізуйте й опишіть власне життя впродовж якогось певного тижня чи місяця: що зробив(ла), який результат, на що витрачено час, гроші, чого досяг(ла), що залишилось, які події пережив(ла), чи одержав(ла) задоволення від прожитого часу, чи невдоволений(а); чого треба уникнути, чого не дібра­но; чи збагатив(ла)ся думками, душею тощо;

·       спробуйте проаналізувати якусь складну ситуацію, з’ясу­вати, чому вона розвивалася саме так, і в якому місці і часі її можна було б спрямувати інакше;

·       частіше намагайтеся все класифікувати: це можуть бути теорії, погляди, гіпотези, праці, факти, події, люди та їхнє мов­лення;

·       шукайте основні поняття і терміни (домінанти, ключові слова, фрази, наскрізні теми й образи);

·       намагайтеся прогнозувати ситуації, шукайте їм підстави та аргументи. Якщо прогноз не справдився, знаходьте помил­ки і непередбачуваність;

·       вчіться правильно та якомога більше ставити запитання. Не задовольняйтеся стандартними відповідями. Відшукуйте оригінальних мовців;

·       пробуйте шукати зв’язки між різними, здавалось би, окре­мими подіями тижня, року, місяця. Особливо успішно це завдан­ня можна виконувати за газетними матеріалами, тому що про­стежується зв’язок між подіями і виступами політиків та їх вчин­ками, між законами та фактами і т. ін.;

·       розробіть систему нотування і все коротко записуйте, щоб потім повернутися і зміцнити «знахідки» у пам’яті, а решту відхилити.

На етапі «прагматик» перешкодами для вдосконалення сти­лю навчання можуть стати інші риси і звички, навіть уже здо­буті на попередніх етапах, а саме:

·        ваша впевненість у тому, що у вас нічого не вийде, ви не такий, як інші, — слабший, гірший, дурніший, повільніший тощо і не в тих умовах живете;

·        віддаєте перевагу не практичним рішенням, а тривалому роз­думуванню над подіями і фактами, проблемами і темами; тривалий час роздумуючи, гаєте час і не робите того, що могли б зробити;

·        звичка не завершувати справи;

·        звичка відволікатися чимось цікавішим;

·        звичка не сприймати чужих порад.

Удосконалитись у своїх прагматичних ролях ви можете, ско­риставшись хоч деякими з таких порад:

·        шукайте прийоми роботи, практичні шляхи розв’язання проблем. Це може бути аналітичний звіт, критичний аналіз виконаного завдання, шляхи врегулювання конфлікту, прийо­ми представлення, демонстрації, економії часу і ресурсів, прийо­ми побудови тексту, дискусії тощо;

·        намагайтесь скрізь (на заняттях, зборах, нарадах) висува­ти реальні плани майбутніх дій;

·        виробіть правило: що я повинен зробити, як, якими засоба­ми і до якого часу, інакше завжди відставатимете і мало зробите;

·        вивчайте прийоми інших людей, особливо ваших керівни­ків; все краще запозичуйте, комбінуйте після критичного аналізу;

·        будьте уважні до відомих і видатних людей (політиків, урядовців, артистів, учених, письменників), до їхньої мови, по­ведінки, аргументів. У них завжди є чому навчитись, інакше вони не стали б видатними;

·        заручайтесь підтримкою відомих фахівців, консультуйтесь з ними, пам’ятайте, що вчитися ніколи не пізно;

·        сміливо змінюйте прийоми навчання і роботи, якщо ваша робота не дає бажаного результату;

·        прагматик — це реаліст. Він реально дивиться на світ і вміє робити реальні речі. Ідея «зроби сам» має втілюватися у реальні проекти (оволодійте комп’ютером, вивчіть державну та інозем­ну мови, напишіть твір, намалюйте картину, посадіть сад тощо).

Оволодіння всіма стилями (стадіями) навчання підготує учня, гімназиста, ліцеїста, студента як всебічно розвинену особистість і майбутнього спеціаліста. Проте природні дані і попередня підготовка не у всіх студентів однакові. Реально виходить так, що більшість учнів, студентів мають схильність до якогось одно­го стилю, і то до різних: один — практик, інший — теоретик. В учнівських і студентських групах це створює додаткові мож­ливості для логічного аналізу, вирівнювання стилів навчання, пошуку свого «я», свого стилю навчання і праці, критичного аналізу і запозичення досвіду колеги, який має інший, розвиненіший стиль. Тут у вчителя, викладача є можливість спосте­рігати за динамікою стилів навчання та оволодіння навичками того стилю, якого студенту бракувало. Вимоги і консультації педагога мають спрямовувати індивідуальність студента на вдосконалення всіх стилів навчання та інтенсивного розвитку того стилю, до якого схильний індивід.

Кожний студент-випускник мріє про таке працевлаштуван­ня, яке дало б можливість реалізувати себе як фахівця і задо­вольнити свої запити. Для цього треба знати, який у нього тип домінує, «знайти себе». Цю роботу полегшить таблиця «ключових моментів».

Ключові моменти, які необхідно з’ясувати тим, у кого домінує стиль активіста

Чи вивчу я щось таке, чого раніше не вмів або не знав?

Чи запропонують мені різноманітні види діяльності? (У ме­не немає бажання просто сидіти та слухати чиїсь повчання біль­ше ніж одну годину.)

Чи поставляться з розумінням до того, якщо я захочу спро­бувати себе у чомусь (припущуся помилки, захочу просто роз­важитися, змінити зачіску.)

Чи матиму я змогу спробувати себе у складних ситуаціях та позмагатися з опонентами?

Чи буде можливість спілкуватися з людьми такого само­го типу, як я?

Чи дадуть мені змогу зробити щось самостійно?

Ключові моменти, які необхідно з’ясувати тим, у кого домінує стиль мислителя

Чи буде у мене достатньо часу для сприйняття, розмірко­вувань, для підготовки певної роботи?

Чи будуть створені сприятливі умови для зібрання необ­хідної інформації?

Чи буде змога спілкуватися з широким колом людей, щоб мати різні погляди на проблеми?

Чи буде можливість спостерігати за роботою інших пра­цівників?

Ключові моменти, які необхідно з’ясувати тим, у кого домінує стиль теоретика

Чи буде достатньо можливостей для проведення дослі­джень?

Чи свідчать цілі та програма дій про добре розроблену структуру та мету?

Чи матиму я справи з комплексними ідеями та концепція­ми, що сприятимуть моєму розвитку?

Чиє підходи та концепції, які треба буде дослідити, акту­альними та досить обґрунтованими?

Чи буду я спілкуватися з людьми мого рівня розвитку?

Чи дасть мені цей вид діяльності можливість розробити в цілому загальну проблему чи модель?

Ключові моменти, які необхідно з’ясувати тим, у кого домінує стиль прагматика

Чи буде достатньо можливостей для практики та експе­риментування?

Чи забезпечать мене достатньою кількістю практичних порад та методик?

Чи будемо ми мати справу з актуальними проблемами? Чи зможу я розробити план розв’язання своїх проблем?

Чи будуть нами керувати досвідчені спеціалісти, які зна­ють свою справу?

Чи дадуть змогу запропоновані види діяльності відразу ж зарекомендувати себе?

Чи будуть комфортними умови професійного спілкування?

Мовна норма (від лат. norma – правило, взірець) – це сукупність мовних засобів, що в даному мовному колективі на певному історичному етапі вважаються правильними і зразковими. Мовна норма забезпечує людям можливість взаєморозуміння. Норма може бути діалектною і літературною.

Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співіснуючих фактів національної мови у процесі спілкування.

Літературна норма виробляється всією суспільномовною практикою народу, відшліфовується майстрами слова різних стилів, обґрунтовується в основних закономірностях мовознавчою наукою і кодифікується (“узаконюється”) у граматиках, словниках, довідниках, підручниках.

Літературну норму встановлюють на основі таких критеріїв:

1.    Системний критерій. Враховує відповідність мовних явищ до законів, системи мови.

2.    Національний критерій. Бере до уваги відповідність мовного явища національному характерові, “народному духові”.

3.    Естетичний критерій. Враховує, що мовний факт зустрічає схвалення мовців завдяки його естетичності, функціонально-стилістичній доцільності (доречності), відповідає вимогам певного стилю.

4.    Критерій мови авторитетних письменників і визнаних зразків. Передбачає, що мовні факти слід вважати нормативними тоді, коли їх можна підтвердити посиланнями на твори авторитетних письменників минулого і сучасності, а також на визнані добірні зразки, позбавлені виразного авторства (наукова і науково-навчальна література, державно-урядові документи, правописні кодекси і словники, вимова провідних акторів, дикторів).

5.    Статистичний критерій. Враховує регулярність вживання мовного явища.

6.    Культурно-історичний (територіальний) критерій. Бере до уваги належність мовних фактів до мови населення чітко окресленої території, на якій побутують певні мовно-літературні традиції.

Критерії нормативності застосовують завжди комплексно.

Нормативність мови виявляється на різних її рівнях. Тому одна з відомих класифікацій мовних норм – це класифікація за мовними рівнями. Відповідно до неї розрізняють такі типи норм:

1.Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], вживання фрикативного г [голос] та проривного ґ [ґрунт].

2.Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна ббйдуже – байдэже; не можна довільно збмок і замук (це різні слова – омографи); треба фенумен, текстовъй, фаховъй, одинбдцять).

3.Норми словотворення регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не можна спостерігальник, спостережувач).

4.Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна ношей (треба нош), можна – у мові фольклору та художньому стилі літературної мови – зелен, дрібен, не можна молод, стар).

5.Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень (напр., не можна “Iхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився”, можна “Iхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився”).

6.Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні, закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є словосполучення “грудна клітка”, а “не грудна клітина”).

7.Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення й умов спілкування (напр., слова серце, серденько; очі, оченята, баньки, балухи вживаються у розмовному стилі, а в науковому – тільки серце, очі).

Норми словотворення, морфологічні і синтаксичні іноді об’єднують в одну групу – граматичні норми.

Норми орфографічні регулюють написання слів (це різні види орфограм).

Норми пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків, з допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту.

Крім того, за рівнем міцності (стійкості) літературні норми можна поділити на сильні (стійкі) та слабкі (нестійкі).

Не можна вважати освіченою, інтелігентною людиною, яка не дбає про високий рівень своєї мовної культури. А одним з важливих її елементів є правильне наголошування слів.

В українській мові наголошені голосні характеризує передусім більша тривалість і виразний тембр, а часом і більша сила. Наголос служить засобом фонетичної організації слів: навколо наголошеного складу групуються ненаголошені. Кожне повнозначне слово має своє постійне наголошування, тобто наголос є індивідуальною (зовнішньою) ознакою слова і його форм. В українській мові наголос різномісний, вільний, тому що він може падати на будь-який склад (морфему) слова: вИпадок, навчАння, сантимЕтр, багаторазОвий.  Щоб знати його місце в слові, треба знати саме це слово. Український наголос також рухомий, тобто він може пересуватися з одного складу на інший у різних формах того ж  слова, наприклад: брАт – братИ, робИти – роблЮ – рОбиш, писАти – пишУ – пИшеш.

У сучасній українській літературній мові існують єдині норми наголошування, які склалися насамперед на базі середньо наддніпрянських говорів, але значний вплив на процес нормування наголосу мали й південно-західні говори. Дотримання і зміцнення норм наголошування є обов’язковим для всіх мовців.

У повсякденній мовній практиці трапляється чимало прикрих порушень норм. Це можна пояснити як впливом діалектної мови, так і недостатньою обізнаністю мовців із системою літературного наголосу. Виникли вади також у результаті тривалого побутування в нашому суспільстві російсько-української двомовності.

Деякі слова дуже часто вживають із помилковим наголосом. Наводимо низку таких слів з літературним наголосом.

Медичні терміни: вИдужання, зАлоза, спИна, медикамЕнт, кИшка, борОдавка, кропивА, сЕча, сирОватка, щЕлепа, щИпці, покАзник, різнОвид, різкИй, кишковИй, паховИй, пахвИнний, пахвОвий, м’Язовий, джгутОвий, корИсний, тонкИй, сечовИй, спиртовИй, восковИй, черговИй, пологОвий, експЕртний, сітчАстий, решІтчастий, алкогОльний, їстівнИй, скронЕвий, камфОровий, цілодобовИй, кістковИй, Очний, пІдлітковий, пОристий, кульшовИй, клУбовий, проникнИй.

прикметники із суфіксом -аст (ий): головчАстий, гребінчАстий, зубчАстий, лапчАстий, сітчАстий; -н (ий): Очний, щЕлепний, міжщЕлепний, міжзУбний, підгрУдний, проникнИй, корИсний, камфОрний, алкогОльний, експЕртний, диспансЕрний; -ов (ий): джгутОвий, кістковИй, міжкістковИй, м’я′зовИй, міжм’я′зовИй, нирковИй, наднирковИй, міжнирковИй, кишковИй, крижовИй, поперекОвий, кульшовИй, щЕлеповий, хрящовИй, міжхрящовИй, клУбовий, лобкОвий, зародкОвий, плодовИй, пологОвий, камфОровий, пІдлітковий, черговИй, цілодобовИй, сечовИй, спиртовИй, восковИй, бурштинвИй; -івн (ий): їстівнИй; -ист (ий): пОристий; -ев (ий): скронЕвий; -к (ий): плОский, різкИй, тонкИй;

 

Акцентування слів іншомовного походження на ґрунті української мови в цілому відповідає наголошуванню слів у тих мовах, з яких вони запозичені. Часом слова запозичуються не прямим шляхом, а через мови-посередники, і в таких випадках мають наголос мови-посередника. Тому мовці, не знаючи шляху запозичення слова українською мовою, орієнтуючись тільки на знання латинської мови і деяких іноземних, не завжди можуть правильно визначити норму української літературної мови. Так, часто помиляються у наголошуванні таких українських медичних термінів іншомовного походження: камфорА (це слово в латинську прийшло з арабської, його наша мова запозичила з німецької чи італійської з наголошеним останнім складом, а не з наголосом латинської мови), диспансЕр (через посередництво російської та французької мов запозичено з англійської), бюлетЕнь (запозичено з французької мови через російську), епікрИз (норму визначено під впливом грецької мови).

 

Окремо слід сказати про слова, запозичені з грецької та латинської мов або створені на їхній основі, з кінцевим терміноелементом на -ія. Плутанина тут виникає у зв’язку з тим, що ще в латинській мові в одних терміноелементах наголос падає на передостанній склад (звук і), а в інших – на третій склад з кінця слова. Крім того, у багатьох з цих слів в українській та російській мовах усталені різні наголоси, що нерідко спричиняє вагання в наголошуванні. У російській мові в цій групі є набагато більше слів з наголошеним передостаннім складом (“грецький” варіант), ніж в українській мові, де наголос часто падає на третій склад від кінця слова (“латинський” варіант). Тому треба не помилятися під час наголошення слів з такими терміноелементами.

 

Як бачите, система наголосів української мови досить складна, певним закономірностям наголошування підпорядковуються не всі слова та їхні форми. Тому якщо виникають сумніви щодо наголосу певного слова, треба звертатися за довідкою до таких словників: “Українська літературна вимова і наголос” (К., 1973), “Орфоепічний словник” М.І.Погрібного (К., 1984), “Орфографічний словник української мови” (К., 1994), “Російсько-український словник наукової термінології. Біологія. Хімія. Медицина” (К., 1996).

 

Отже, вдосконалюйтесь у володінні усною формою літературної мови, засвоюйте нормативний наголос і не забувайте, що саме мову лікаря беруть собі за зразок пацієнти, їхні родичі, інші люди, з якими йому доводиться спілкуватися.

 

Прочитайте оповідання. Знайдіть пряму мову.

 

ЗОЛОТЕ ДНО

 

Автор – Джек Лондон

 

Це оповідання — а воно правдивіше, ніж ви гадаєте, — про країну золотих копалень, отже, не диво, що в ньому йтиметься про чиєсь безталання. Власне, все залежить від того, як дивитися на речі. Вигадькові Мітчелу та Зачмеленому Білові, наприклад, вислів «безталання» видався б занадто слабким. А що в цій справі на їхню гадку найбільше покладатися можна, відомо всім на Юконі.

Восени 1896 року ці двоє приятелів спустилися до східного Юконового берега й витягли канадського човна з прикритого мохом сховища. На вигляд були вони не дуже знадливі. Вигарувавши ціле літо в пошуках золота, майже надголодь, вони страшенно обносилися за дорогу й так виснажилися, що ледве душа трималася в тілі. У кожного навколо голови дзижчав комариний вінець. Обличчя їм були пообмащувані синьою глиною. Кожен ніс грудку тієї ще мокрої глини і, як тільки вона висихала на обличчі й обсипалася, одразу ж натомісць намащував свіжої. В голосі їм бриніла скарга, рухи були роздратовані, все свідчило про безсоння та марну боротьбу з дрібною крилатою напастю.

— Ці комарі на той світ мене заженуть, — застогнав Вигадько Мітчел, коли човен трапив носом на течію і відійшов від берега.

— Не журися! Ми вже ось-ось будемо на місці, — відповів Зачмелений Віл, удаючи бадьорого, хоч його замогильний голос звучав тужно. — На Сороковій Милі ми будемо за сорок хвилин, а тоді… от чорт!

Він випустив весло й ляснув себе по шиї. Потім, лаючись, приклав свіжу грудку глини на щойно вкушене місце. Вигадькові Мітчелу було не до сміху. Дивлячись на приятеля, він і собі наклав густіший шар глини на шию.

Вони перепливли Юкон і на бистрині легко й хутко погнали човна вздовж західного берега. Хвилин за сорок приятелі обминули кінець острова при лівому березі, і зненацька перед ними й справді виринула Сорокова Миля. Обидва випростались і вп’ялися в неї очима. Вони кинули човна на волю течії і дивилися довго й пильно, і подив на їхніх обличчях поволі поступався місцем жахові. Над жодним із сотень дерев’яних будинків не здіймався дим. Не гупали сокири, вганяючись у дерево, не стукали молотки, не співали пилки. Ні собаки, ні люди не вешталися біля величезної комори. Ні пароплавів біля берега, ні каяків, ні пласких човнів, ні плотів. Ані суденця на річці, ані найменшої ознаки житття в містечку.

— Либонь, архангел Гавриїл уже заграв у ріжок, і ми з тобою припізнилися, — зауважив Зачмелений Віл.

Зауважив він байдуже, ніби нічого незвичайного не сталося. Вигадько Мітчел відповів так само байдуже, наче й він був цілком спокійний.

— Мабуть, усі поставали баптистами, позабирали човни та подалися на страшний суд, — пожартував він і собі.

— Мій батько був баптист, — мовив Зачмелений Віл. — І він завжди тримався тієї думки, що до раю на сорок тисяч миль ближче водою.

Їхня легковажна розмова на цьому й урвалася. Човен пристав до берега, і вони вилізли на високу кручу. Їм було аж моторошно, коли вони йшли порожніми вулицями. Сонце спокійно осявало містечко. Перед зачиненими дверима дансингу «Каледонія» вітерець бив об жердину мотузкою, що нею піднімають прапор. Гули комарі, співали вільшанки, голодні горобці стрибали поміж будинків, але ніде не було й знаку людського життя.

— Мені страх як випити хочеться, — сказав Зачмелений Віл, мимохідь стишивши голос до хрипкого шепоту.

Його приятель тільки кивнув мовчки головою, немов боявся порушити тишу голосом. Так пленталися вони в напруженому мовчанні, аж урешті несподівано опинилися перед відчиненими дверима. Над ними, вздовж усього будинку, висіла вивіска з незграбно виведеним написом «Монте Карло». Біля дверей, насунувши капелюха на очі та відкинувшись на стільці, сидів собі на сонечку якийсь чоловік. То був дід із довгою сивою бородою та довгим білим чубом, що надавали йому вигляду патріарха.

— Це начебто Джім Кемінгз! Певне, він, як і ми, спізнився на страшний суд, — сказав Вигадько Мітчел.

— Видно, не чув Гавриїлового рогу, — докинув Зачмелений Віл. — Здорові були, Джіме! Прокиньтеся! — гукнув він до старого.

Дід підвівся з стільця, припадаючи на ногу, і, спросоння кліпаючи очима, несамохіть забурмотів:

— Чо хочете, добродії? Чо хочете?

Вони пішли за ним усередину й підступили до довгого прилавка, де ще не так давно ледве могли впоратися шестеро шинкарів. У великому приміщенні, звичайно повному гамору, було тихо й похмуро, немов на кладовищі. Ні стукоту марок, ні дзижчання куль із слонової кістки. Рулетка й столи на фараона, накриті білою полотниною, нагадували якісь надгробки. З зали до танців, далі позаду, не чулося веселих жіночих голосів. Старий Джім Кемінгз витирав тремтячими руками чарку, а Вигадько Мітчел виводив свої ініціали на запорошеному прилавкові.

— Де ж дівчата? — гукнув Зачмелений Віл, удаючи веселого.

— Поїхали, — відповів старий шинкар голосом кволим і хирим, як він сам, і тремтячим, як його рука.

— Де Бідвел і Барлоу?

— Поїхали.

— А Чарлі Світвотер?

— Поїхав.

— А його сестра?

— Теж поїхала.

— А ваша дочка Салі та її мала дитина?

— Поїхали, всі поїхали.

Старий сумно похитав головою, неуважно щось шукаючи поміж припорошених пляшок.

— А бий його сила божа! Куди? — вигукнув Вигадько Мітчел, якому несила було довше стримуватися. — Чума їх виполошила, чи що?

— Як, хіба ви не чули? — стиха захихотів старий. — Усі подалися в Доусон.

— А що це таке? — спитав Віл. — Річка чи місцина? Чи якийсь шинок?

— Ви ніколи не чули про Доусон, га? — знову захихотів старий. — Та ж то ціле місто, більше за Сорокову Милю. Еге ж, сер, більше за Сорокову Милю.

— Я живу тут уже сім років, — з притиском промовив Біл, — а далебі ніколи не чув про таке місто. Краще налийте-но ще віскі, бо мені аж голова обертом пішла від вашої новини. То де саме, кажете, той Доусон?

— На низовині, якраз коло гирла Клондайку, — відповів старий Джім. — А ви де тинялися ціле літо?

— Не все вам одно, де ми були, — із серцем відповів Мітчел. — Ми тинялися там, де комарів стільки, що треба кинути палицю в повітря, аби побачити сонце та довідатися, котра година. Правда, Біле?

— Правда, та ще й яка, — сказав Біл. — А з тим Доусоном, Джіме, скажіть, як воно все почалося?

— Та натрапили на річку Бонанзу й промивають по унції золота з одного заступа, а до жили ще не докопалися.

— Хто натрапив?

— Кармак.

Почувши це ім’я, приятелі розчаровано перезирнулися й підморгпули один одному.

— Джордж Сиваш, — чмихнув Зачмелений Біл.

— Той, що живе з індіянкою, — глузливо докинув Мітчел.

— Я б пошкодував мокасинів, аби йти за ним, хоч що б він там знайшов, — сказав Біл.

— Так само й я, — мовив його приятель. — Це такий ледацюга, що сам собі лосося не спіймає. Отож він і злигався з індіянами. Певне, і його чорнопикий швагер, як його там, отой Скукум Джім, разом з ним? Га?

Старий кивнув головою.

— Авжеж, і вся Сорокова Миля там, опріч мене та ще скількох калік.

— І п’яниць, — додав Вигадько Мітчел.

— Що вже ні, то ні! — палко заперечив старий.

— Закладаюсь на віскі, що п’яниця Гонкінз не з ними! — вигукнув упевнено Зачмелений Біл.

Обличчя старого Джіма проясніло:

— От і програли, Біле!

— Як же те невситиме жлукто зважилося покинути Сорокову Милю? — спитав Мітчел.

— Вони зв’язали його й кинули на дно човна, — пояснив старий Джім. — Прийшли просто, стягли його з стільця, он там у кутку, і ще трьох п’яниць знайшли під піаніном. Кажу вам, усі, весь табір виїхав угору Юконом до Доусона, немов сам дідько гнався за ними — жінки, діти, немовлята на руках, усі гамузом. Бідвел прибіг до мене й каже: «Джіме, допантруй тут «Монте Карло», а я поїду». — «Де Барлоу?»— питаю. А він: «Пішов, а я беру віскі і їду за ним». І по цьому помчав до човна й драла річкою проти води, немов навіжений, навіть не спитав, чи я лишуся, чи ні. Отож я тут і сиджу, а оце вперше продав віскі за три дні. Приятелі знову перезирнулись.

— Щастить нам пасти задніх! — сказав Зачмелений Біл. — Чи ми з тобою, Вигадьку, не з тих, що прибігають з виделками, коли розсипають юшку?

— То, може, подамося навздогінці, га? — мовив Вигадько Мітчел. — За тими ледарями, п’яницями й хвальками?

— І за бабіями, — додав Біл. — Жодного путнього копача на цілу юрбу. Путні копачі, ось як ми з тобою, Вигадьку, — просторікував він, — усі порозходились і добре гріють чуба на Березовому ручаї. А в цій навіженій юрбі, що подалася в Доусон, немає таки путнього копача. І хай там що, а я ні кроку не ступлю задля якоїсь там Кармакової знахідки. Хай я побачу спочатку барву того піску.

— І я так само, — погодився Мітчел. — Ану ще по чарці.

Скріпивши віскі свою постанову, приятелі витягли на берег човна, перенесли, що в ньому було, до своєї хатини, й почали варити обід. Але після обіду їх охопив неспокій. Вони звикли до тиші великих пустель, але ця замогильна тиша міста нервувала їх. Вони ловили себе на тому, що мимохіть прислухаються, чи не впіймають, бува, знайомих звуків, «сподівались, — як сказав Біл, — що ось-ось тобі заторохтить, але ніщо не торохтіло». Вони попленталися спорожнілими вулицями до «Монте Карло» і ще раз випили, тоді помандрували до річки, до пристані, де тільки вода, вируючи, то припливала, то відпливала від берега, та лосось часом скидався, виблискуючи на сонці.

Вони сіли в холодку під коморою і розбалакалися з сухотним крамарем, який залишився тут тільки тому, що харкав кров’ю. Біл і Мітчел сказали йому, що мають намір відпочити після літньої праці. Розповідали, як вони тішитимуться дозвіллям, розповідали настирливо, немов боялися, що він їм не повірить, і водночас хотіли, щоб він відраджував їм відпочивати. Але крамар слухав їх байдуже. Він знов навертав розмову на події в Клондайку, і вони ніяк не могли збити його на інше. Він не здатен був ні про що інше ані думати, ані говорити, аж урешті Зачмелений Біл не витримав.

— Хай він пропаде, той Доусон! — сердито вигукнув він.

— Авжеж, — згодився Вигадько Мітчел, раптом пожвавішавши. — Послухати вас, то можна подумати, що там і справді щось путнє, а не похід ледарів та новаків.

Але саме ту хвилину з’явився човен знизу річки. Довгий і вузький, він близько пропливав під берегом: троє людей, стоячи, штовхали його довгими тичками проти бистрини.

— Це із Серкл-Сіті, — мовив крамар, — Я їх зранку чекаю. Бо ж Сорокова Миля ближче до Доусона на сто сімдесят миль. Але гляньте, вони не гають часу!

— А ми посидимо та подивимося, як то вони спішитимуть, — самовдоволепо сказав Біл.

Коли це з’явився другий човен, а за деякий час ще два. Саме тоді перший човен порівнявся з людьми у березі. Люди на човні привіталися, але й на мить не перестали відпихатися, і хоч посувалися поволі, а проте за півгодини їх уже стало не видно.

А знизу й далі їхали човен за човном безкраєю вервечкою. Біла й Мітчела проймав щораз більший неспокій. Вони крадькома допитливо поглядали один на одного, і коли їхні погляди збігалися, ніяково відвертались. Проте кінець кінцем вони таки глянули один одному в очі.

Вигадько розтулив рота й хотів щось сказати, але враз утратив дар слова і з роззявленим ротом мовчки дивився на свого приятеля.

— І я так думаю, Вигадьку, — мовив Біл.

Вони засоромлено всміхнулись один до одного і, погодившись мовчки, підвелися й пішли. Вони все наддавали ходи, а ближче до хатини, то вже й бігли.

— Не можна гаяти часу, коли вся ця навала суне туди, — захлинаючись, сказав Вигадько, одною рукою засовуючи макітру на тісто в казан, а другою хапаючи сковорідку та кавник.

— Ще б пак, — важко дихаючи, відповів Біл; він з головою пірнув у торбу на одяг, де були теплі шкарпетки та білизна. — До речі, Вигадьку, не забудь соду, вона скраю на полиці, за грубкою.

За півгодини, зіпхнувши у воду човна, вони вже вантажили його, а крамар глузував з них: мовляв, яка то непостійна вдача людська та яка заразлива ота золота лихоманка. Проте, коли Біл і Мітчел відіпхнулися довгими тичками і човен виплив на бистрину, він гукнув до них:

— Ну, до побачення, щасти вам! Та не забудьте й на мою пайку яку займанку!

Вони радо закивали головами, жаліючи бідолаху, що мусить сидіти в містечку.

Мітчел і Віл ішли так, що аж потом обливалися. Люди на Півночі, перейнакшивши святе письмо, кажуть, що в поході перемагає прудконогий, на займанках — дужий, а користь з усього має держава, збираючи орендну платню. Обидва, і Мітчел, і Віл, були прудконогі й дужі. Вони йшли швидкою сягнистою ступою по розквашеній стежці й доводили до розпуки двох новаків, що намагалися триматись їх. За ними від самого Доусона, де копачі кидали човни й починали подорож суходолом, простували перші гурти із Серкл-Сіті. Ще пливучи від Сорокової Милі, приятелі одного по одному повипереджали всі човни і біля самого Доусона навіть першого з них. А на суходолі й геть-то лишили позаду тих із човнів.

— Ну, хай тримаються, — сміявся Зачмелений Віл, стираючи піт з чола та оглядаючись назад.

З-за дерев на стежку вигулькнули троє мандрівників. Двоє йшли слідом за ними, а там іще видніли якісь чоловік і жінка.

— Хутчіш, Вигадьку! Ану-бо, наддай, ану! Віл приспішив ходу, а Мітчел і собі оглянувся.

— Ну й стрибають же вони, хай їм чорт!

— А ось один уже дострибався, — мовив Віл, показуючи вбік від стежки.

Там лежав горілиць чоловік, важко дихаючи, цілком виснажений. Обличчя його було жахливе, очі налиті кров’ю і тьмяні, немов у мерця.

— Чечако! — буркнув Вигадько Мітчел, вкладаючи в те слово всю зневагу бувальця до новака, що бере з собою в дорогу борошно, заправлене дріжджами, і вживає прянощів, як пече млинці.

За звичкою старожитців, приятелі мали намір запаколити собі місце нижче від першої займанки. Але дійшовши до вирізаного на дереві напису «81-а нижня», що означало цілих вісім миль нижче першої займанки, названої «Знахідкою», вони завернули назад. Ті вісім миль приятелі здолали менше ніж за дві години. Убивча хода, як на таку погану стежку. Вони випередили десятки знесилених людей, що попадали побіля стежки.

На «Знахідці» вони мало що довідалися про верхів’я річки. Кармаків швагер, індіянин Скукум Джім, знав, що річка поділена вже десь до третьої милі, та коли Мітчел і Біл дійшли до стовпа з позначкою «79-а верхня», тобто ще миль із вісім, то поскидали з спини подорожні клунки й сіли закурити. Даремні були їхні зусилля. Бонанза була позапаколювана кілками геть уся від верхів’я до гирла.

— Усе пообтикувано, аж до самого хребта, — нарікав Біл, коли вони ввечері повернулися до «Знахідки» й заходилися підсмажувати бекон та варити каву на Кармаковій плиті.

— Спробуйте оцей струмочок, — запропонував другого дня вранці Кармак.

«Оцей струмочок» була широка річка, що вливалася в Бонанзу коло займанки «7-а верхня». Приятелі з погордою бувальців поставилися до поради чоловіка, що жив з індіянкою, і замість того змарнували день на Адамовій річці, другій вітці Бонанзи, що видалася їм куди багатшою. Але й тут було те саме: паколи губились аж десь на обрії.

Три дні Кармак давав свою раду, і три дні вони з погордою відкидали її. Та четвертого дня вже нікуди було йти, отож вони подалися вгору «оцим струмочком». Вони знали, що на тій річці майже немає займанок, але й самі не мали великого бажання ставити там паколи. Пішли радше, аби зігнати на комусь свою злість. На той час вони вже зовсім зневірилися й поставали циніками: кепкували геть з усього, ображали кожного чечако, якого здибали по дорозі.

Займанки кінчалися номером двадцять третім. Далі річка була вільна.

— Лосяче пасовисько, — пирхнув Вигадько Мітчел.

А Біл урочисто відміряв п’ятсот футів угору по річці й позначив межу займанки стовпцями. Потім узяв днище із скриньки з-під свічок, на рівному боці зробив написа і прибив його посередині займанки:

 

Це лосяче пасовисько застерігається за шведами та чечаками.

Біл Рейдер

 

Вигадько прочитав табличку й похвалив її:

— Я такої самої гадки. Мабуть, підпишуся й собі.

Отож Чарлз Мітчел прикрасив табличку і своїм прізвищем. І не один суворий бувалець усміхнувся, бачивши той напис: жарт їм припав до серця.

— Ну як струмочок? — спитав Кармак, коли вони вернулися до табору.

— А хай йому чорт! — відповів Зачмелений Біл. — Ми з Мітчелом вирушимо до Золотого Дна, ось тільки трохи мідпочинемо.

«Золоте Дно» — то була легендарна річка, яка всім старожитцям марилася. Переказували, ніби там стільки золота, що нарінок треба було промивати в жолобах. Але за ті кілька днів відпочинку, що вони дозволили собі перед подорожжю до «Золотого Дна», їхні плани змінила трохи одна подія: з’явився якийсь швед на прізвище Анс Гундерсон.

Цей Гундерсон ціле літо працював на заробітках на Міллеровій річці за Шістдесятою Милею, а під осінь його, як і сотні інших безпричальних людей, підхопила хвиля золотої лихоманки й викинула на берег Бонанзи. Він був високий на зріст, худорлявий, з довгими, як у первісної людини, руками. Його мозолясті долоні, понівечені тяжкою працею, скидалися на глибокі коряки. Розмовляв він спроквола і робив усе не хапаючись. А в блакитних його очах, таких ясних, як і білявий чуб, світилася ніби неземна мрія. Піхто не міг сказати, а надто він сам, що то була за мрія. А може, він тільки здавався мрійником через те, що був безмежно наївним. За такого принаймні мали його звичайні люди, а Зачмелений Біл і Вигадько Мітчел саме й належали до звичайних людей.

Приятелі згайнували день, заходячи побалакати то до тієї, то до іншої хатини, а ввечері зійшлись у величезному наметі, де тимчасово розмістилося «Монте Карло». Тут шукачі золота давали відпочинок своїм знеможеним кісткам, а погане віскі продавалося по долару за склянку. Але що за гроші правив золотий пісок, а важили його завжди з надвишкою, склянка коштувала навіть більше як долар. Біл і Мітчел не пили, головне тому, що спільна їхня торбина була не надто повна, щоб витримати часті мандри до ваги.

— Знаєш, Біле, я надибав чечако, в якого можна розжитися на мішок борошна, — радісно сповістив Мітчел.

Біл зрадів. На харчі було сутужно, і приятелі їх не досить мали до «Золотого Дна».

— Борошно коштує долар за фунт, — мовив він. — То чим же ти йому заплатиш?

— Просто віддам половину нашої займанки, — відповів Вигадько.

— Якої? — здивувався Біл. Тоді пригадав застережену за шведами ділянку. — Ага! Але я б не дорожився, — додав він. — Віддай йому всю, поки вона ще твоя, бо він має й так право її зайняти.

Вигадько похитав головою:

— Ні, бо тоді він злякається та й утече. Я вдаватиму, ніби то вартісна займанка, і ми продаємо її лише тому, що дуже вже обмаль у нас їжі. А як сторгуємося, тоді можна буде подарувати йому всю.

— А як хтось купився на нашу табличку й узяв собі ту ділянку? — зауважив Віл, хоч був дуже радий обміняти займанку на мішок борошна.

— Ніхто її не взяв, — запевнив його Вигадько. — Вона там рахується під номером двадцять четвертим. Чечако поставились до неї поважно й почали вбивати паколи далі. Зайняли вже навіть кряж. Я балакав з одним, він тільки-но вернувся звідти й насилу ноги притяг.

Тоді вперше вони почули повільну заникувату мову Анса Гундерсона.

— Мені подобається те місце, — казав він господареві бару. — Я маю намір запаколити собі там займанку.

Приятелі підморгнули один одному, і за кілька хвилин здивований та вдячний швед уже пив погане віскі з чужинцями, в яких серця були тверді, мов кремінь. Але він мав таку саму тверду голову, як вони серце. Торба з золотом раз у раз мандрувала на вагу, щоразу Вигадько Мітчел пильно дивився на нього, проте Анс Гундерсон не впивався. Полум’я неземної мрії спалахувало в його блакитних очах, таких ясних, як море літньої години, однак запалювали те полум’я розповіді про золото та промивальне причандалля, а не віскі, яке він ковтав напрочуд легко.

Приятелів брав розпач, хоч вони й удавали з себе веселих.

— Не соромся, друже! — гукав Зачмелений Віл, кладучи Тундерсонові руку на плече. — Пий ще! Ми якраз святкуємо Вигадьків день народження. Це мій приятель Вигадько, Вигадько Мітчел. А тебе як звати?

Швед сказав, і Віл гучно ляснув долонею Вигадька по спині. А той удавав, ніби йому було ніяково, що він став осередком уваги. Анс Гундерсон повеселішав і вперше за той вечір почастував їх віскі. Потім ролі змінилися, і обережний та стриманий швед став раптом марнотратний. Але торбина, з якої він платив, була таки важкенька. «Не менше як вісімсот доларів», — прикинув на око Вигадько. Підбадьорений тією торбиною, він вибрав слушну хвилю й наодинці поговорив з Бідвелом, власником намету й поганого віскі.

— Ось моя торбина, Бідвеле, — сказав Вигадько щиро й упевнено, як і годилося старояштцеві в розмові із старожитцем. — Підкинь до неї п’ятдесят доларів на день-два, а ми тобі віддячимо, Біл і я.

Після цього торбина стала частіше мандрувати на вагу, і святкування Вигадькового дня народження стало ще бучніше. Він навіть завів традиційну пісню старожитців «Сік із забороненого плоду», але збився і, щоб приховати своє збентеження, запропонував ще випити.

Бідвел теж ушанував його раз чи двічі, частуючи всю компанію, і Мітчел з Білом були вже вщент п’яні, коли в Анса Гундерсона вії обважніли, а язик почав поволеньки розв’язуватися.

Біл розчулився й ставав дедалі довірливіший. Він розповідав про свої турботи господареві бару, всьому світові взагалі, і Ансові Гундерсонові зокрема. Акторського таланту на це не треба було: погане віскі робило своє діло. Він почав жаліти себе самого й Мітчела і навіть щиро заплакав, коли оповідав, що він і його приятель надумали продати половину доброї займанки лише тому, що в них обмаль харчів. Навіть Вигадько розчулився, його слухаючи.

— Скільки ви хочете за неї? — спитав Анс Гундерсон, і в очах йому спалахнула жадоба.

Біл і Мітчел не дочули його, і Гундерсонові довелося ще раз питати. Вони навмисне зволікали, а швед розпалювався дедалі дужче. Похитуючись і тримаючись за прилавок, він пильно дослухався до того, як вони радилися, відійшовши набік, чи продавати, чи ні, та голосним шепотом сперечалися, яку ціну взяти.

— Дві сотні… гик… з половиною, — кінець кінцем оповістив Біл, — тільки ми, мабуть, взагалі її не продамо.

— І добре зробите, якщо хочете знати й мою думку, — докинув Бідвел.

— Авжеж, — додав Вигадько. — Ми не якісь там доброчинці, щоб задурно розкидати майно шведам та чечако.

— Вип’ємо ще, — сказав Анс Гундерсон, гикнувши й хитро міняючи тему до слушнішого часу.

Тепер, щоб наблизити той слушніший час, його торбина з золотом почала раз у раз мандрувати між боковою кишенею та вагою.

Біл і Мітчел перше впиралися, але врешті почали поступатися — надто він упадав. Тоді Гундерсон став обережніший, відтяг Відвела набік і, спираючись на нього, щоб не впасти, спитав:

— Чи це добрі люди, як ви гадаєте?

— Авжеж, — щиро відповів Бідвел. — Я віддавна їх знаю. Вони старожитці. І якщо продають ділянку, то вже є що продавати. Вони не шахраї.

— Я буду купувати, — оповістив Анс Гундерсон двом приятелям, коли непевною ходою вернувся до них.

Але тепер він глибше поринув у свої мрії і заявив, що купить тільки цілу займанку або зовсім не купуватиме. Це дуже засмутило Зачмеленого Біла. Він лаяв на всі застави загребущих чечако та шведів і, лаючись, кілька разів засинав, схиливши голову на груди, і тільки ледь чутно бурмотів щось. Але, діставши штурхана від Вигадька чи Відвела, прокидався й знову заповзято починав лаятися та сипати прокльонами.

Анс Гундерсон весь той час спокійно мовчав. Йому здавалося, що кожна образа додавала ціни займанці. Бо як іще пояснити, що приятелі так шкодують її продавати? І відчув полегкість, коли Зачмелений Біл захріп, звалившись на підлогу, і він міг взичити увагу другому, не такому незговірливому приятелеві.

Вигадько Мітчел був здатливий, але з нього виявився кепський рахівник. Проливаючи гіркі сльози, він згоджувався продати півзайманки за двісті п’ятдесят доларів або цілу за сімсот п’ятдесят. Анс Гундерсон і Бідвел намагалися втовкмачити йому, що він не так рахує, але зусилля їхні були даремні. Він виливав у сльозах свій жаль і над прилавком, і на їхніх плечах, проте сльози не відмінили його думки, що коли одна половина коштує двісті п’ятдесят, то дві половини втричі більше.

Нарешті, — а треба сказати, що навіть Бідвел добре не пам’ятав, як закінчилася ніч, — зробили запродажню, за якою Біл Рейдер та Чарлз Мітчел поступалися усіма правами на займанку, відому як «Ельдорадо 24»— таку назву дав річці якийсь оптимістичний чечако.

Коли Вигадько підписався, їм усім трьом довелося добре поморочитися, щоб розбудити Біла. Він довго хитався над документом з пером у руці, і за кожним порухом в очах Анса Гундерсона то спалахувало, то пригасало чарівне золоте видиво. Коли, кінець кінцем, многоцінного підписа виведено на запродажній і золото пересипано з торбини в торбину, швед полегшено зітхнув, упав під стіл і проспав, немов убитий, до ранку.

Ранок видався холодний і похмурий. Швед почував себе зле. Найперше він невтямки помацав свою торбину і злякався, що вона виявилася така легка. Тоді поволі йому пригадалися нічні пригоди. Чиїсь хрипкі голоси остаточно збудили його. Він розплющив очі й виглянув із-під столу.

Двоє ранніх відвідувачів, або радше людей, що всю ніч були в дорозі, голосно говорили про те, що Ельдорадо — річка геть ні на що не здала. Хвилюючись, Гундерсон понишпорив у кишені і знайшов запродажню на «Ельдорадо 24».

За десять хвилин швед уже витрусив з-під коців Зачмеленого Біла та Вигадька Мітчела і, люто поблискуючи очима, тицяв їм назад пописаний кривулями брудний шмат паперу.

— Я хочу забрати свої гроші, — бурмотів він. — Я хочу свої гроші назад.

До горла йому підступав клубок, з очей котилися сльози й текли по щоках. Він стояв навколішки й ревно благав віддати гроші. Вигадько й Біл не сміялися. Не такі вони були жорстокі, щоб аж сміятися.

— Уперше чую, щоб людина відмагалася від свого вчинку й отак скиглила, — мовив Біл. — І мушу сказати, що я не розумію цього.

— І я так само, — зауважив Вигадько Мітчел. — Купити займанку — це все одно, що купити на ярмарку коня.

Здивування їхнє було щире. Самі вони ніколи не плакалися, зробивши якусь справу, отож не розуміли цього і в іншій людині.

— Бідний чечако, — буркнув Зачмелений Біл, дивлячись услід шведові, що сумно почвалав стежкою.

— Але й ми ще не втрапили на Золоте Дно, — заспокоїв його Вигадько Мітчел.

Надвечір того ж таки дня вони, закупивши на Гундерсонове золото за неймовірну ціну борошна та сала, подалися через хребет у напрямку струмків, що течуть між Клондайком та річкою Індіяна.

А через три місяці приятелі верталися назад тим самим хребтом у хуртовину і трапили на стежку, що вела до «Ельдорадо 24». Трапили випадково. Вони й гадки не мали шукати своєї колишньої займанки. Крізь білу заслону нічого не видно було, та коли вони ступили на саму займанку, хуртовина трохи вщухла, й подорожні побачили купу свіжої ріні й коловорот, що його крутив якийсь чолов’яга. Побачили, як він витяг цеберку ріні з ями й перекинув на купу. Другий чоловік, що набирав у ночовки свіжої ріні, здався їм наче знайомий. Він мав довгі руки й білявого, як льон, чуба. Та не встигли приятелі підійти ближче, як він повернувся з ночовками й побіг до хатини. Він був простоволосий і, певне, поспішав, бо сніг падав йому за комір. Біл і Мітчел кинулися за ним і зайшли теж до хатини. Чоловік стояв навколішки біля грубки й промивав рінь у діжці з водою.

Він так захопився, що й не чув, як вони увійшли. Вони стали позад нього. Він спритно кружляв ночовками, спиняючись раз чи двічі вибрати пальцями більші грудки ріні. Вода в діжці була каламутна, отже, вони не могли побачити, що залишилося в ночовках. Раптом чоловік підняв ночовки й вихлюпнув із них воду. На дні показалася жовта маса, немов щойно сколочене масло.

Зачмелений Біл ковтнув слину. Він навіть у сні не марив, що перша проба може дати стільки золота.

— Чимало, друже, — хрипко сказав він, — Скільки ви там намили?

Анс Гундерсон відповів, не підводячи голови:

— Мабуть, унцій з п’ятдесят.

— То ви, певне, дуже багаті, га?

Анс Гундерсон і далі не підводив голови, вимиваючи найдрібніші зернинки, але відповів:

— Та гадаю, що здобуду тисяч п’ятсот доларів.

— Нічогенько! — шанобливо сказав Зачмелений Біл.

— Авжеж, Біле, нічогенько, — додав і собі Вигадько Мітчел, і обидва тихенько вийшли, зачинивши за собою двері.

 

 

Тестові завдання

 

1. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. Андрійку сказали, що він застудився.

B. Що відчув Максим, коли прокинувся?

C. Коли лікар пішов, Олені стало сумно.

D. Треба було тепліше вдягатися.

E. Микола подумав: «Мабуть, я застудився».

2. У якому рядку є речення з прямою мовою:

А. Кого він бачить.

B. Обіцяю тобі повернути його без запізнення.

C. Оксана запитала Максима: «Чому ти не встаєш?».

D. Хто був з тобою?

E. Він згадував вчорашній день.

3. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. Аптекар прочитав рецепт.

B. Наталка запитала Андрія, що з ним трапилось.

C. Аптекар повернув мені рецепт.

D. Сьогодні лікар був дуже зайнятий.

E. Оксана сказала: «Треба викликати лікаря».

4. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. «Що трапилося?» – запитала мама.

B. Потім я став читати далі.

C. Мій друг читає книгу.

D. Ми навчаємося в Тернополі.

E. Відвідайте свою бабусю.

5. У якому рядку є речення з прямою мовою?

А. Коли Марина закінчить цей факультет, вона буде стоматологом.

B. Лікар сказав братові: «Пийте багато чаю».

C. Я вступив до медичного університету, тому що хочу бути лікарем.

D. Брат і сестра п’ють чай з тортом.

E. Ми сьогодні склали іспит з української мови.

6. У котрому рядку пряма мова у реченні «Лікар запитав: «Що вас турбує?» правильно замінена непрямою?

А. Лікар сказав, щоб вас турбувати.

B. Лікар відповів, де вас турбувати.

C. Лікар запитав, що вас турбує.

D. Лікар попередив не турбувати.

E. Лікар розповів, де вас турбує.

7. У котрому рядку пряма мова у реченні «Пацієнт відповів: «У мене болить горло і голова?» правильно замінена непрямою?

А. Пацієнт сказав, як у нього болить горло і голова.

B. Пацієнт сказав, де у нього болить горло і голова.

C. Пацієнт розповів, коли у нього болить горло і голова.

D. Пацієнт сказав, чому у нього болить горло і голова.

E. Пацієнт відповів, що у нього болить горло і голова.

8. У котрому рядку пряма мова у реченні «Лікар запитав: «Коли ви захворіли?» правильно замінена непрямою?

А. Лікар сказав, що я захворів.

B. Лікар відповів, що я захворів.

C. Лікар подумав, що я захворів.

D. Лікар запитав, коли я захворів.

E. Лікар розповів, коли я захворів.

9.  У котрому рядку пряма мова у реченні «Лікар відповів: «Необхідно зробити аналізи» правильно замінена непрямою?

А. Лікар відповів, де необхідно зробити аналізи.

B. Лікар відповів, що необхідно зробити аналізи.

C. Лікар сказав, що необхідно зробити аналізи.

D. Лікар відповів, коли необхідно зробити аналізи.

E. Лікар розповів, які треба зробити аналізи.

10. У котрому рядку пряма мова у реченні «Хлопець сказав: «Я хочу поїхати на море» правильно замінена непрямою?

A. Хлопець сказав, куди треба їхати на море.

B. Хлопець відповів, що він не хоче їхати на море.

C. Хлопець сказав, що він хоче поїхати на море.

D. Хлопець розповідав, як він їздив на море.

E. Хлопець запитав, чи хочемо ми поїхати на море.

11. У котрому рядку пряма мова у реченні «Подруга мені запропонувала: «Прочитай цю книгу» правильно замінена непрямою?

A. Подруга мені сказала, що вона хоче прочитати книгу.

B. Подруга запитала мене, чи хочу я прочитати книгу.

C. Друг сказав мені, що сьогодні вони не читатимуть книг.

D. Подруга мені запропонувала, щоб я прочитала цю книгу.

E. Подруга сказала, що треба прочитати цю книгу.

12. У котрому рядку пряма мова у реченні «Мама зустріла сина і запитала: «Де ти був?» правильно замінена непрямою?

A. Мама запитала сина, чому він так довго був.

B. Батько зустрів сина і запитав, де він так довго був.

C. Батько зустрів сина і запитав, де він був.

D. Мама зустріла сина і сказала йому, що він сьогодні сидить вдома.

E. Мама зустріла сина і запитала, де він був.