Православ’я – історія становлення. Хрещення Русі.
1. Православ’я – історія становлення.
2. Особливості православного віровчення.
3. Православний культ: ікони, мощі.
4. Духовне життя у православній аскетиці.
5. Соціальна доктрина православної церкви.
6. Поширення православ’я на Русі.
1. Православ’я – історія становлення.
Прийнято вважати, що християнство розділилось на західне і східне – католицизм та православ’я у 1054р. Однак треба зазначити, що відмінності між цими історичними гілками намітились значно раніше і причиною стали зовсім не політичні фактори (цезарепапізм на сході та теократизм на заході – папа світський і духовний монарх), а перш за все пов’язані із відмінностями у психології західних і східних християн. Починаючи приблизно із VII ст. формуються різні типи культур – західний (більше уваги на холодний раціоналізм, опір тільки на власний досвід, намагання дати всьому логічне пояснення) і східний (більше уваги на містичну, духовну сторону у питаннях віри).
Перший догмат, що вніс сум’яття у життя православно-кафолічної (вселенської або католицької по латині) Церкви виник в Іспанії у VI ст. в м. Толедо. Намагаючись примирити німецьке плем’я вест-готів (котрі були аріанами) із Церквою, помісний собор вирішив додати до православного символу віри, а саме до 7-го члену Символу віри, “і від Сина” або по-латині filioque (філіокве). Новий символ віри змінював догмат про святу Трійцю і був неправильним, однак, попри настійне заперечення зі сторони східних церков, особливо Константинопольської, новий догмат ставав все більш широковживаним у Зх. церкві.
Відносний мир і спокій, що був на заході, дозволяв поступовому і все зростаючому впливу Римської кафедри нав’язувати це вчення східним кафедрам, які постійно потерпали від війн поперемінно із персами-вогнепоклонниками, арабами, турками-сельджуками, турками-османами і власне з мусульманами. Замість політичної і військової підтримки від церкви-сестри, Константинопольський патріархат, який залишився наодинці із ворогами (Олександрійський, Антіохійський, Ієрусалимський патріархати були практично географічно знищені), змушували спочатку прийняти нові догмати, тобто погодитись на унію (з лат. unio – зводити до єдиного), а вже потім військова допомога, що носила декларативний характер (поміч якщо і надсилалась, то дуже мізерна і то половину становили платні найманці).
У 1054р. папські посли перервали літургію у св. Софії, кинувши на престол акт про відлучення “схизматиків” – усю Вселенську Церкву, що не визнавала римських нововведень. Т. ч., на превеликий жаль, стався прикрий розкол у Вселенській церкві. З тих пір за Сх. Церквою закріпилась назва “православна” або ортодоксальна (з грец. orto dokeo – правильно мислю, православ’я), де акцент робився на збереженні у чистоті, неушкодженості, незмінності апостольського віровчення, яке не допускає політично-нових догматичних нововведень і чітко регламентує церковне та духовне життя.
Зх. церква також вважалась православною, але акцент робився на терміні католицька (всесвітня), а це означало, що головне своє завдання Зх. церква вбачала у поширенні влади римського престолу у всьому світі.
2. Особливості православного віровчення.
Віровчення православної церкви базується на Біблії і Священному переданні. Священне передання – це сукупність обрядових дійств, приписів, які були передані безпосередньо праотцями, пророками, Іісусом Христом, апостолами своїм послідовникам. Про передання чітко сказав апостол Павел в одному із своїх послань: ”Тримайтеся твердо слів, яких ми навчили вас через послання, а також того, що ми передали вам, коли були у вас.” У св. передання входять також твори святих отців.
Святі Отці – це подвижники православної церкви, які прославились святістю свого життя, чий авторитет засвідчив Сам Господь, подаючи різні чудеса через них (дари зцілення, прозорливості (бачення майбутніх подій)) або через їхні речі; їхні писання вшановуються як Богонатхненні, а вони визнаються Учителями і Отцями церкви.
Догматика православ’я базується на рішеннях 7-ми Вселенських соборів і виражена коротко у Нікео-Цареградському (тобто прийнятий у м. Нікея та Константинополі, або як називали його слов’яни – Царгород) символі віри прийнятому на 1-му Вселенському і остаточно закріпленому на 2-му соборах відповідно у Нікеї (325р.) та у Константинополі (381р.). Його прийняття було пов’язано із необхідністю боротьби проти єресі (з грец. ereo – виділяю, виокремлюю; у християнському тлумаченні – це спотворене або хибне вчення) Арія. Поряд із прийняттям символу віри 1-й собор затвердив список св. книг у Біблії і особливо у Новому Завіті (так у 4-му ст. ходило близько 20 Євангелій, основна маса яких була апокрифами). Слід зазначити, що єретики різних періодів практично завжди мали підтримку імператорів, тобто чітко реагували на політичну кон’юктуру і були у більшості.
У православній церкві найбільшу владу мають не окремі особистості, а церковні собори. Окрім помісних соборів, що мають значення для певної регіональної (тепер це розуміється як національної) церкви, обов’язковими для всіх православних церков є рішення 7-ми Вселенських соборів.
Найбільшими центрами православ’я були:
– Ієрусалимська кафедра;
– Антіохійська;
– Олександрійська;
– Константинопольська;
– Римська (до 1054р.);
Дещо пізніше (з 14-го ст.) піднімається Московська. Найбільш древніми є: Вірменська (до 6-го ст.), Грузинська, Болгарська, Сербська помісні церкви.
3. Православний культ: ікони, мощі.
В центрі православного культу стоїть Церква, яка згідно слів апостола є стовп і утвердження істини. Церква – це не храм, а містичне Тіло Христове, зібрання всіх віруючих. Її Главою є сам Христос. Спасіння душі можливе тільки у Церкві через таїнства, які подають благодать від Духа Святого, що спасає людину. Сам термін “спасіння” (з грец. сотірісо означає букв. «лікування душі»). Видимим виявом церкви є храм, який будують у формі хреста або ковчега (корабля по-сучасному). Православні храми обов’язково будують вівтарем на схід. Вівтар це те місце, де вино і хліб під час літургії пресуществляються у Тіло і Кров Христові.
Чому храми будуються на схід?
1) Сад Едемський (рай) знаходиться на Сході;
2) Схід – символ світла, а Христос є світлом;
3) Друге пришестя Христове буде зі Сходу як Сина Світла.
Є 7 великих таїнств:
1 – хрещення;
2 – миропомазання;
3 – покаяння;
4 – причастя;
5 – шлюб;
6 – соборування;
7 – священство.
Основою церковного життя християнина є таїнства покаяння (з грец. метанойя – озн. «зміна, переміна») і причастя. У покаянні душа очищується від гріхів, а у причасті благодать змінює і підкріплює людину. Особливе місце займає Богородиця, яка стала матір’ю Бога. За свій подвиг вона поставлена вище всіх людей і ангелів – Царицею Неба і землі. А також святі, які досягли єдності з Богом і через них Господь подає допомогу. Найшанованіші: Миколай-чудотворець, Василій Великий, Григорій Богослов; пророки Іоан Предтеча, Ілія та ін.
Особливого поклоніння у православ’ї удостоїлись нетлінні (тобто те, що не розклалось, не згнило, не піддалося тлінню) останки святих або мощі (букв. зі старослов’янської – «сила, міць» Божа), напр., Іов та Амфілохій Почаївські, Києво-Печерські отці та багато інших. Важливе місце займає шанування святих зображень або ікон (з грец. озн. «образ, зображення», по народному – «образИ» – наголос на останній склад). Першу ікону, за переданням, написав євангеліст Лука з дошки стола на якому була звершена Таємна вечеря.
Проти ікон, ікношанування велась і ведеться постійна війна. Так, з історії відомо, що намагаючись приєднати мусульман до Візантійської імперії, імператор дав наказ, ремісникам від релігії, обґрунтувати заборону ікон. У VIII ст. з’явилась єресь іконоборців. На захист шанування (почитання) ікон виступили найбільші авторитети сх. Церкви: Феодор Студит, Іоан Дамаскін. У 787р. відбувся VII Вселенський собор у м. Нікеї, що засудив єресь іконоборства і постановив шанувати ікони.
Аргументи іконоборців:
1) у Євангелії від Іоана сказано: “Бога ніхто не бачив ніде”, тобто будь-яке зображення Бога є фантазією;
2) у заповідях Мойсея сказано: “Не сотвори собі кумира і не поклоняйся йому ні на небі, ні на землі, ні під водою.”
Контраргументи православ’я:
1) так, Бога ніхто не бачив, але, оскільки Бог прийняв людську природу, то можна зображати її. Не випадково іконоборці, борючись із святими зображеннями, логічно підходили до заперечення Божественної природи Христа;
2) так, Бог повелів Мойсею не робити ніяких зображень, але в той же час повелів зробити золотих херувимів на Ковчезі завіту, яким поклонялись іудеї. Бог не суперечить сам собі, бо річ не у зображенні, а в первообразі, тобто того, що стоїть за зображенням (напр. сучасні фотографії). Між ідолами і іконами велика різниця – різниця первообразів. З точки зору християнства – за іконами Бог і всі Його святі, а за ідолами (кумирами) вся нечиста сила (диявол – з грец. діаболос «наклепник, двуликий брехун», біси).
Серед ікон найбільш шановними є чудотворні, тобто ті ікони по молитві перед якими віруючі отримують особливу благодатну поміч (зцілення фізичне та духовне, захист від ворогів) – Почаївська, Казанська, Володимирська.
4. Духовне життя у православній аскетиці.
Духовне життя у християнстві починається із розуміння того, що я грішний (-а). Це перша сходинка до смирення – розуміти, змиритися із цією думкою про власну душевну гріховність. Справжня любов завжди тісно зв’язана із смиренням. Смирення – фундаментальна чеснота, яка протилежна гордості і самолюбству. Якщо їхня сутність – це влада, зверхність над іншими, то смирення чітко виражено у словах Христа – хто з вас бажає бути першим, хай буде слугою всім. Ісаак Сирін писав, що смирення є тайною Христовою, яку знають тільки істинні учні його, згідно слів Спасителя: “Прийдіть і навчіться від мене і знайдете мир душам вашим, бо я є кроткий і смиренний серцем”. Смирення – це усвідомлення того, що людина без Бога є ніщо, свої вона має лише гріхи, а всі таланти від Всевишнього.
Початком і кінцем духовного життя у православ’ї є покаяння – очищення серця, розуму і волі протягом всього земного життя. Воно має декілька значень – як навернення грішника до Бога, зміна образу життя і як постійний процес самовдосконалення (Авва Дорофей: “Чим ближче людина до Бога, тим більше вона бачить свої гріхи.”). Фундаментальним поняттям у духовному житті є “прєлєсть” – це стан самообману, який характеризується непомірною фантазією, що поєднана із гордістю. Людина, яка від неправильного духовного життя потрапляє у цей стан, створює сама собі різні образи, невпинно фантазує, які приймає за реальність. Саме тому у праволав’ї забороняється під час молитви уявляти будь-які образи, а всю увагу зосередити на словах молитви.
Центральне місце у православній аскетиці займає вчення про страсті (пристрасті) від яких звільняє покаяння, молитва і піст. Всі страсті, за словами св. отців можна поділити на три групи, або ще як їх називали ті ж таки отці – «три кити на яких тримається (зиждится) цей видимий світ»:
срєбролюбіє – любов до грошей та влади;
сластолюбіє – задоволення всіх похотей людських;
славолюбіє – бажання прославитись за життя і щоб пам’ятали майбутні покоління.
Щоб їх подолати, потрібно пройти 3 стани:
1 – коли людина підневільна страстям;
2 – новоначальних подвижників, коли людина вже не служить сама собі, не виконує діл, які вимагають страсті, але само бажання ще залишилось;
3 – стан очищення від страстей, служіння Господу.
5. Соціальна доктрина православної церкви.
Керівним органом православної церкви є собори, котрі вище будь-яких церковних чинів. Собори бувають вселенські і помісні (в межах церкви). Вселенські собори виробили православне вчення і догматику обов’язкові для всіх помісних (регіональних або за національною ознакою) церков.
Іншою стороною соціальної доктрини православної церкви є особливе шанування царської влади. Монархія – це земна копія влади у царстві Небесному, адже тут повністю зберігається логіка – якщо один Бог, то і правитель має бути один в земному царстві – Монарх (моно – з грец. «один, одинак», звідси «монах» – одинак, самітник, відлюдник, або по старосл. – «інок», тобто «інший»). І правитель має бути обов’язково християнин. Його антиподом є анти-христ (анти з грец. – той, що стоїть навпроти, протистоїть)
Натомість – демократія – це крайня форма безвладдя, безначалля яка згадується під назвою останньої (перед кінцем світу) “Лаодікійської церкви” у апокаліпсисі Іоана Богослова.
6. Поширення православ’я на Русі.
Прийнято вважати, що християнство східного або візантійського обряду активно розповсюджувалось із хрещенням Русі Володимиром Великим у 988р. Однак, на сьогодні є підстави говорити про те, що поширення християнства на території Київської Русі було значно раніше:
1) так, на 1-му Вселенському соборі є підпис єпископа Скіфського;
2) у грецьких колоніях на узбережжі Чорного моря християнство поширювалося вже після II ст.;
3) у похованнях черніхівської культури (2-7ст.) віднайдено предмети християнського культу;
4) у Візантійських хроніках згадується про хрещення Русі у 860р. князем Аскольдом.
Окремим фактом є хрещення княгині Ольги. Однак ці факти не спростовують версію, що християнство стало державною релігією Київської Русі у 988р., після останнього 8-ми річного гоніння язичників на християн.
Додатковий матеріал
Християнство — найпоширеніша світова релігія, що налічує у своїх лавах понад 2 млрд. людей (мінімальні дані — 1,4-1,5 млрд.). Воно сформувалося на початку І ст. н.е. у Палестині — історичній області у Західній Азії, на території якої розташовуються сучасні держави Ізраїль, Ліван, Сирія і Йорданія.
До IV ст. відбувався процес організаційного оформлення й уніфікації християнства. Він перебігав у боротьбі різних точок зору, багато з яких були оголошені єресями (аріанство, несторіанство тощо), себто такими, що заперечують догмати та/або організаційні форми панівної Церкви.
Завершується цей процес після проведення Всесвітніх соборів (перший відбувся 325 р., останній — 1054 р.), тобто зборів представників усіх християнських Церков. Найвідоміші — сім перших Всесвітніх соборів, що відбулися у IV—VIII ст. їх рішення визнають усі християни. Саме на них було ухвалено Символ віри, затверджено сім основних таїнств, пізніше — склад книг Нового Заповіту і Біблії загалом.
У цей перібд найвпливовішими були п’ять центрів християнства. Навколо них формувалися найшановніші й понині православні Церкви:
·
Єрусалимська;
·
Антіохійська;
·
Александрійська;
·
Константинопольська; а також
·
Римсько-Католицька Церква.
Ще у V ст. почали утворюватися різні національні Церкви, число яких згодом перевищило-півтора десятка. Серед них виділяються шість Давніх Східних Церков, які або не брали участі, або не визнали рішень Всесвітнього Халкідонського собору 451 р. про подвійну — боголюдську — природу Христа (наприклад, Вірменська Апостольська Церква).
У цей же часу східній частині Римської імперії — Візантії — остаточно склалася самостійна церковна організація, яка у 1054 р. розірвала і без того недуже міцні зв’язки із західною християнською Церквою. Сталося це шляхом накладення взаємної анафеми (відлучення від Церкви) з боку Папи Римського та патріарха Константинопольського, формально знятої тільки у 1965 р. Ця подія дістала назву Великого Розколу (Схизми).
Так виникли дві основні течії у християнстві — католицизм і православ’я. Католики і православні різняться між собою віровченням, культом, богослужінням і формамирелігійної організації.
Римсько-Католицька Церква (РКЦ) нараховує у своїх лавах понад половину всіх християн. Вона являє собою централізовану організацію на чолі з Папою Римським. Набула широкого поширення у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, частково в Африці. На початку 1960-х років після II Ватиканського собору Римсько-Католицька Церква оголосила про широкий рух за «оновлення» Церкви з метою її пристосування до суспільних змін.
У союзі (унії) з РКЦ функціонують іще більш як 10 Церков, що визнають авторитет Папи Римського, але зберігають національні відмінносте у внутрішньо-церковному житті. Найчисленніша за кількістю послідовників— Українська Греко-Католицька Церква (понад 6 млн. осіб).
Православ’я набуло поширення головним чином у країнах Східної Європи. Загалом існує 15 автокефальних (самостійних) православних Церков. Найбільшим авторитетом традиційно користується Константинопольський патріархат. Однак найчисленніша — Російська Православна Церква (до 80 млн. вірян). Православ’я об’єднує 10—15% всіх християн.
У XVI—XVII ст. у процесі Реформації— релігійного, соціокультурного, і громадсько-політичного руху за «виправлення» Римсько-Католйцької Церкви у дусі первинних євангельських ідеалів — виникло третє відгалуження християнства: протестантизм. Протестантизм ґрунтується на принципі «спасіння тільки вірою», відкидає посередницьку роль Церкви у спілкуванні між людиною та Богом і додержуй автономії окремих релігійних громад.
У протестантизмі нараховується до 25 тис. різних організацій. Серед них виділяють такі сучасні впливові напрями:
·
баптизм;
·
адвентизм;
·
методизм;
·
п’ятдесятництво тощо.
Загальне число послідовників протестантизму — до 400-500 млн. осіб (20-25% християн). Протестантизм сьогодні є найдинамічнішою гілкою християнства. Однак протягом XX ст. питома вага християн у населенні Землі залишалася незмінною (до третини).
В Україні представлені три відгалуження християнства, але половина всіх релігійних громад у країні належить до православ’я. Організаційно православні громади поділені між трьома Православними Церквами:
·
Українська Православна Церква Московського патріархату;
·
Українська Православна Церква Київського патріархату;
·
Українська Автокефальна Православна Церква.
4. Основним джерелом православного віровчення є Біблія. Біблія складається з кількох десятків книг Старого і Нового Заповіту. Старий Заповіт був запозичений християнством з іудаїзму. Новий Заповіт було створено у І—IV ст. на основі євангельської проповіді Ісуса Христа.
Православні вірять:
·
у єдиного Бога, що створив світ і людину (Бог єдиний, але являє собою так звану трійцю: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого),
·
у первородний гріх, що його вчинили перші люди — Адам та Єва;
·
в Ісуса Христа — Бога-Сина, що втілився (тобто прибрав людського вигляду, народившись через непорочне зачаття від Діви Марії), добровільно склав себе в жертву за гріхи людства і прийде знову, щоб судити живих та мертвих і встановити вічне Царство на землі, як і на небі;
·
у безсмертя душі, в існування пекла і раю, де душі померлих перебувають до
Страшного суду.
Підвалини культу становлять сім основних обрядів — таїнств:
• хрещення;
·
миропомазання;
·
причастя (євхаристія);
·
покаяння (сповідь);
·
шлюб;
·
оливосвячення (соборування);
·
священство.
Таїнство хрещення символізує прийняття людини в лоно Церкви. У Православній Церкві дитину тричі занурюють у воду або обливають водою.
Таїнство причастя (або святу євхаристію), за християнським віровченням, запровадив сам Ісус Христос на Таємній Вечері. Воно полягає у тому, що віряни причащаються хлібом і вином під час головної служби Православної Церкви.
Православна культова система включає у себе також молитви, поклоніння, святим і реліквіям, хресту, іконам, свята і пости..
Православ’я розглядає молитву як «співбесіду з Богом», під час якої міцніє віра, християни вчаться терпіння, впевняються у Божих заповідях.
Культ святих — посмертне шанування осіб, нібито наділених надприродними властивостями. Святі — це благочестиві люди, які за життя або після смерті були наділені даром творити дива. Частіш за все поклоніння святому супроводжується містичним шануванням його останків — мощів. Поклоніння хресту зумовлене тим, що це — символ християнської віри, який втілює мученицьку смерть Ісуса Христа і грядуще воскресіння. Хрестом увінчані православні храми, ним прикрашені головні убори священнослужителів, його носять на тілі прості віряни.
Церковні свята розглядаються як важливий засіб навчання віри, виховання християнського світогляду. Великдень — найбільш шановане свято, встановлене на згадку про воскресіння розп’ятого на хресті Ісуса Христа. Відзначається у неділю, у проміжок між кінцем березня і початком травня.
У дні посту віряни мають утримуватися від споживання м’ясної і молочної їжі; уникати веселощів і розваг; очищати себе фізично і духовно. Існують пости багатоденні й одноденні (середа і п’ятниця).-
Богослужіння— колективні молитви у супроводі хорового співу,
Храми прикрашені іконами — живописними зображеннями священних персонажів.
У православ’ї розвинений інститут чернецтва. Найбільший центр православного чернецтва — гора Афон у Греції. Найвідоміший монастир в Україні — Києво-Печерська Лавра.
Існує три ступені православного духівництва:
·
диякон;
·
священик;
·
єпископ.
Кожен з рівнів священства має свої особливості в одязі, за кожним закріплено певні права й обов’язки. Диякон допомагає у проведенні обрядів, священик може проводити шість таїнств із семи, а єпископ має право здійснювати й сьоме — покладати інших на священство.
Православне духівництво поділяється також на чорне і біле.
Біле духівництво — диякони і священики. Білому духівництву дозволено брати шлюб.
Чорне духівництво — ченці і вищі священнослужителі (єпископи, архієпископи, митрополити).
Голова Православної Церкви — патріарх, що обирається Помісним Собором. Православна Церква складається з парафій, які об’єднуються у більші адміністративно-територіальні округи — єпархії на чолі з єпископом.
5. Католицизм нині являє собою наймасштабнішу течію християнства. Прихильниками католицизму є понад 1 млрд. людей. Населення, хрещене за католицьким обрядом, становить більшість у 50 країнах світу. Географічно католицизм найбільш розповсюджений.в Америці та країнах Західної Європи.
Католицьку та Православну Церкви дотепер розділяють такі догматичні розбіжності:
1.
догмат «філіокве» (латин./ііщие — «і від Сина»). Ідеться про джерело Святого Духа. Західні християни вважають, що Святий Дух іде і від Бога-Отця, і від Бога-Сина, тоді як православні переконані, що тільки від Бога-Отця;
2.
учення про чистилище як проміжне місце між раєм і пеклом, де .перебувають душі грішників, але таких, чиї гріхи не є смертними. Католицька церква визнає чистилище, православна визнає тільки пекло і рай;
3)учення про «наднеобхіднізаслуги», тобто добрі справи, що перевищують звичайний релігійний обов’язок. Завдяки їм католицька Церква може допомогти у спасінні душі навіть запеклому грішникові;
4) теорія та практика індульгенцій. Індульгенціями називали грамоти про відпущення гріхів, що їх видавала католицька церква за особливі заслуги, а частіше за гроші;
5} особливе шанування Діви Марії (Мадонни) — матері Ісуса Христа. У православ’ї ставлення до Богородиці шанобливе, але не таке підкреслене, як у католицизмі;
в) учення про верховенство (примат) Папи Римського над усіма християнами та його непомильність у справах віри.
Канонічні відмінності католицького та православного культів:
1.
для всього католицького духівництва діє принцип целібату (латин. саеіеЬя — «неодружений»), себто обітниця безшлюбності;
2.
для католиків таїнство шлюбу вважається непорушним, православ’я ж допускає можливість розлучення й повторного одруження;
3.
у православ’ї й миряни, і духівництво причащаються хлібом та вином; у
католицизмі ж миряни причащаються тільки хлібом;
4.
католики хрестяться п’ятьма пальцями, вчиняють хресне знамення зверху вниз і зліва направо. Православні ж хрестяться трьома пальцями, хресне знамення вчиняють зверху вниз і справа наліво;
5.
католицьке чернецтво має власні організації— ордени та конгрегації, яких на
сьогодні налічується більш як 140. Православне чернецтво орденів не має.
Католицизм і православ’я відрізняються і процесом богослужіння. У православному храмі під час богослужіння треба стояти. У католицькому храмі віряни сидять, а встають тільки під час співання певних молитов. У православному богослужінні не використовується музика, тільки читання і спів; у католицькій службі до цього додається ще і музичний супровід (орган, фісгармонія). У православному храмі святе місце — вівтар — відгороджений від власне храму іконостасом; у католицьких храмах іконостасів немає. В інтер’єрі православного храму переважають ікони, у католицьких храмах — скульптурні композиції.
Якщо православ’я в організаційному плані являє собою сукупність автокефальних Церков, що об’єднані спільною догматикою, культом, але дещо розрізняються в обрядах і визнають тільки духовний авторитет константинопольського патріарха, то Католицька Церква являє собою єдину організацію на чолі з Папою Римським.
Для керування Церквою Папа має власну систему органів влади — Святий Престол. Вона включає у себе:
·
єпископський синод — дорадчий орган при Папі;
·
Святу Колегію з вищих посадових осіб Церкви — кардиналів:
·
Римську Курію.
Крім верховного керівництва Церквою, Папі Римському належить вища законодавча, судова і виконавча влада у межах його резиденції — Ватикану. З березня 2006 р. папський престол посідає Бенедикт XVI.
Уперше римсько-католицькі єпископи відвідали Київ уже у X ст. З кінця XVI ст. в Україні діє Українська Греко-Католицька Церква. Загалом католицькі та уніатські громади становлять приблизно шосту частину всіх релігійних організацій в Україні.
6. Протестантизм виник унаслідок розколу всередині Римсько-Католицької Церкви. Цей розкол відбувся під впливом Реформації— широкого релігійного, соціокультурного та громадсько-політичного руху ХУІ-ШІ ст., що висувало гасло «виправлення» католицького віровчення, культу й організації в дусі первинних євангельських ідеалів.
Фундатором і найвидатнішим діячем Реформації був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546). Віровчення протестантизму в найповнішому вигляді сформульовано в «Автсбурзькому визнанні віри», ухваленому в 1559 р. після тривалої громадянської війни між різними німецькими землями.
Підвалини віровчення протестантизму Мартін Лютер звів до формули «тільки віра, тільки Письмо, тільки милосердя Боже».
Перший догмат у цій формулі — догмат про виправдання однією лише вірою.. На погляд М. Лютера, ані добрі справи, ані виняткові заслуги перед Церквою, ані знатне походження, ані багатство не можуть гарантувати людині спасіння душі. На цьому шляху людині може допомогти тільки щира й глибока віра у спокутну жертву Христа, який добровільно прийняв страшну смерть у муках, щоб змити з роду людського первородний гріх Адама.
Догмат про милосердя Боже безпосередньо випливав з першого: адже людина, яка повірила у те, що Господь, нічим не зобов’язаний світові, жертвує заради нього Своїм єдиним Сином, бачить у Ньому вже не грізного суддю, що прагне якомога швидше здійснити Страшний суд (так розуміла тоді образ Бога Римо-Католицька Церква), але турботливого і милосердного Отця, готового зрозуміти і простити кожного, незважаючи на міру його праведності чи гріховності.
Третім найважливішим догматом Лютера стало визнання абсолютного авторитету Святого Письма як єдиного джерела віри у Бога.
Відповідно до цих основних віронавчальних положень у протестантизмі сформувалися три основні особливості культу:
1.
принцип «загального священства», що насамперед означало усунення
привілейованого становища духівництва. Церковна ієрархія втрачала права посередника
між Богом і людьми. Хоча служителі культу в протестантизмі зберігаються, вони
позбавлені права сповідати і відпускати гріхи; вони у своїй діяльності підзвітні тій
громаді, що їх обирає; для них скасовано безшлюбність;
2.
принцип «дешевої Церкви». У протестантизмі скасовано всі зовнішні та внутрішні
прикраси, ікони, пишність богослужіння й церемоніалу. Із семи таїнств зберігаються два:.
хрещення й причастя, причому вони розглядаються радше як символічні дії. Відкинуто
шанування мощів і реліквій, культ святих тощо;
3.
принцип «світського аскетизму», відповідно до якого повсякденна світська
діяльність вірянина вважається різновидом релігійної практики і сприяє спасінню душі.
Тепер від кожного простого вірянина на щодень вимагалося те, що раніше покладалося
здебільшого на священиків, ченців, людей, які добровільно обрали шлях святого життя.
Основою церковної організації будь-яких протестантських віросповідань стали, як і у часи раннього християнства, автономні громади на чолі з проповідниками. Загальне керівництво тією або іншою Церквою здійснює Синод або Конгрегація, в якій пропорційно представлені як священнослужителі (якими деінде можуть бути й жінки), так і найбільш визнані й діяльні члени протестантських громад. У протестантизмі зліквідовано чернецтво і закрито монастирі.
Фахівці вбачають в особливостях світогляду і культової практики протестантизму формування капіталістичних ринкових відносин (М. Вебер).
Загальне число послідовників протестантизму наближається до 400-500 млн. осіб (20-25% християн). Протестантизм поширений у країнах Північної Європи й Америки.
Виділяють:
·
старі протестантські організації (лютеранство, кальвінізм, англіканство);
·
нові протестантські організації (баптизм, п’ятдесятництво, методизм, адвентизм).
В Україні перші протестантські громади з’явилися у XVI ст., через кілька десятиліть після початку Реформації. Сьогодні у країні репрезентовано різні напрями протестантизму. Разом протестантські організації за кількістю становлять майже третину всіх релігійних громад України.
митрополія київська І всієї русі
литів київських формально перебувала в Києві, а фактично у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299p.).
Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-Волинським князівством постала необхідність створити свою митрополію, що дозволило б йому втримати політичну вагу. У 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича (внука Данила Галицького) було засновано Галицьку митрополію для південно-західних руських земель, непідвладних Золотій Орді, яку неодноразово скасовували й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвячення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митрополитом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще маленького селища Москви як майбутнього центру, Петро без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира митрополичу кафедру (1325) і стає духовним натхненником московського князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира було надано в 1354 р. тільки за умови, що Київ буде “першим її престолом і першою кафедрою”.
Київська митрополія ще понад сто років по тому зберігала свою першу назву — митрополія Київська і всієї Русі. Руська церква і Київська митрополія того часу — синоніми, різні назви однієї й тієї ж релігійної організації.
У 1448 р. Руська церква, фактично, хоч і без канонічного оформлення, стає автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинополя, обравши у Москві митрополитом єпископа Іону, кий останнім носив титул “Київський і всієї Русі”. Наступний уже звався Митрополитом Московським і всієї Русі.
На початку XIV ст. українські землі, як відомо, опинилися під владою литовських князів, а Руська православна церква під впливом московських і литовських князів, які прагнули мати на київській митрополичій кафедрі свого претендента. Оскільки кожна сторона у 1354 році надіслала на висвячення свого претендента, Константинопольський патріарх висвятив двох митрополитів: Алексія — Митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) та Романа — Митрополитом Литовським (Київським), під опіку якого було віддано єпархії Білорусі та України. Але Романові не вдалося утвердитися в Києві. А московсько-литовське протистояння спричинило розкол
Київської митрополії, ка тривалий час перебувала без митрополита.
Лише у 1458 р. Константинополь не без допомоги папи Римського висвятив на Київську митрополичу кафедру Григорія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний великим князем литовським Казимиром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Охоплюючи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично припинила церковні зв’язки з Москвою, повернувшись під верховенство Константинопольського патріарха. Звільнившись від московської опіки, українське православ’я опинилося під владою литовських князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати церковні справи, призначати єпископів і навіть самого митрополита. А митрополити, хоч вони і називалися київськими, фактично перебували у Вільно або Новогрудку (тепер — райцентр Гродненської області).
Якщо на перших порах литовські князі підтримували православ’я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перейшов у католицизм, навертаючи до нього населення держави. Православ’я відповідно опинилося в дискримінованому становищі. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константинополя теж підірвало авторитет православ’я, ослабило вплив Константинопольського патріарха.
А тим часом Москва у 1589—1593 роках офіційно оформила автокефальні права для своєї церкви, висунувши претензії на роль “третього й останнього Риму”.
З прийняттям у 1569 р. Люблінської, а в 1596 р. Берестейської уній, православна ієрархія в Україні фактично опиняється у безправному становищі. На початку XVIII ст. вона мала лише одного єпископа. Відновлення її в правах відбулося в 1620 р. Єрусалимським патріархом за підтримки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді ж митрополитом Київським було обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йову Борецького. Патріаршою грамотою дозволялося єпископам самим обирати митрополита за неможливості узгодити це питання з Константинопольським патріархом.
Після 1654 р. постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Але не всі ієрархи, зокрема Сильвестр Косів, поділяли такі наміри. Декотрі з них і в наступні роки орієнтувалися на Польшу. Але у 1685 р
Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації Русі в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церков (1054) на православну і католицьку руські священнослужителі залишилися в підпорядкуванні Візантійської церкви. Толерантними були їх відносини з наверненими до католицизму західними сусідами, про що свідчать військово-політичні, торговельні, родинні зносини, обопільний обмін посольствами з Римом тощо.
До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Переяслав, а пізніше Київ. На межі X—XI ст. засновуються єпархії, як правило, в межах удільних князівств з центрами у Новгороді, Білгороді (нині с. Білогородка на Київщині), Юр’єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Волинському, Чернігові, Ростові та ін. У різні часи на Русі існувало до 20 єпархій. Хоч у X—XI ст. митрополити й архієреї (керівники єпархій) були греками (лише двічі ними були не греки), і їх призначав Константинопольський патріарх. Київська митрополія фактично була автономною, митрополит користувався багатьма патріаршими правами.
Єпископства ставали центрами поширення візантійської культури, оскільки разом з єпископами прибували переписувачі книг, іконописці, церковні зодчі.
Духовенство поділялось на “біле” (парафіяльні священики, що не давали обітниці безшлюбності) та “чорне” (ченці — здебільшого високі духовні ієрархи). У XIII ст. на Русі було до 50 монастирів, 17 — у Києві. Потреба мати місцевих священиків спонукала до створення навчальних закладів. Уже за Володимира у Києві, Новгороді та інших містах були засновані школи для підготовки священнослужителів та переписувачів церковно-богослужбових книг. Згодом вони стають центрами освіти, поширення грамоти. Започатковується робота над першими руськими літописами.
У цей час сформувався один з феноменів — київське християнство, яке, запозичивши обрядові й культові форми, не сприймало візантійської теократії (форма правління, за якої повнота влади в державі належить духовенству), цезаропапизму (коли главою церкви є фактично правитель держави, він призначає ієрархів). Київське християнство було за розмежування функцій церкви і держави, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, сповідуючи принцип рівноцінності всіх народів, однакової відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання про державу (патріотизм). Ці основні його засади були обґрунтовані у “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона.
За Володимира могутність Руської держави досягла найвищого рівня. А вже за Ярослава Мудрого (1019—1054) починається її поступовий занепад, головна причина та ознака якого — дроблення єдиної держави на численні удільні, часто ворогуючі між собою, князівства. Київ втрачає значення загально руського державного центру, а жодне інше місто такого значення не мало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою компенсувала відсутність державної єдності Русі.
У роки монголо-татарської навали Руська церква зазнала великих втрат, більшість храмів було пограбовано, церковні книги знищено, сотні священиків і монахів піддано гонінням, багатьох страчено, що спричинило занепад релігійного життя. У 1240 р. хан Батий захопив І зруйнував Київ, який уже втратив значення загально руського церковного центру.
Після монголо-татарської навали кафедра митрополитів київських формально перебувала в Києві, а фактично у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299p.).
Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-Волинським князівством постала необхідність створити свою митрополію, що дозволило б йому втримати політичну вагу. У 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича (внука Данила Галицького) було засновано Галицьку митрополію для південно-західних руських земель, непідвладних Золотій Орді, яку неодноразово скасовували й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвячення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митрополитом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще маленького селища Москви як майбутнього центру, Петро без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира митрополичу кафедру (1325) і стає духовним натхненником московського князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира було надано в 1354 р. тільки за умови, що Київ буде “першим її престолом і першою кафедрою”.
Київська митрополія ще понад сто років по тому зберігала свою першу назву — митрополія Київська і всієї Русі. Руська церква і Київська митрополія того часу — синоніми, різні назви однієї й тієї ж релігійної організації.
У 1448 р. Руська церква, фактично, хоч і без канонічного оформлення, стає автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинополя, обравши у Москві митрополитом єпископа Іону, який останнім носив титул “Київський і всієї Русі”. Наступний уже звався Митрополитом Московським і всієї Русі.
На початку XIV ст. українські землі, як відомо, опинилися під владою литовських князів, а Руська православна церква під впливом московських і литовських князів, які прагнули мати на київській митрополичій кафедрі свого претендента. Оскільки кожна сторона у 1354 році надіслала на висвячення свого претендента, Константинопольський патріарх висвятив двох митрополитів: Алексія — Митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) та Романа — Митрополитом Литовським (Київським), під опіку якого було віддано єпархії Білорусі та України. Але Романові не вдалося утвердитися в Києві. А московсько-литовське протистояння спричинило розкол
Київської митрополії, ка тривалий час перебувала без митрополита.
Лише у 1458 р. Константинополь не без допомоги папи Римського висвятив на Київську митрополичу кафедру Григорія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний великим князем литовським Казимиром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Охоплюючи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично припинила церковні зв’язки з Москвою, повернувшись під верховенство Константинопольського патріарха. Звільнившись від московської опіки, українське православ’я опинилося під владою литовських князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати церковні справи, призначати єпископів і навіть самого митрополита. А митрополити, хоч вони і називалися київськими, фактично перебували у Вільно або Новогрудку (тепер — райцентр Гродненської області).
Якщо на перших порах литовські князі підтримували православ’я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перейшов у католицизм, навертаючи до нього населення держави. Православ’я відповідно опинилося в дискримінованому становищі. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константинополя теж підірвало авторитет православ’я, ослабило вплив Константинопольського патріарха.
А тим часом Москва у 1589—1593 роках офіційно оформила автокефальні права для своєї церкви, висунувши претензії на роль “третього й останнього Риму”.
З прийняттям у 1569 р. Люблінської, а в 1596 р. Берестейської уній, православна ієрархія в Україні фактично опиняється у безправному становищі. На початку XVIII ст. вона мала лише одного єпископа. Відновлення її в правах відбулося в 1620 р. Єрусалимським патріархом за підтримки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді ж митрополитом Київським було обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йову Борецького. Патріаршою грамотою дозволялося єпископам самим обирати митрополита за неможливості узгодити це питання з Константинопольським патріархом.
Після 1654 р. постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Але не всі ієрархи, зокрема Сильвестр Косів, поділяли такі наміри. Декотрі з них і в наступні роки орієнтувалися на Польшу. Але у 1685 р.
Луцького єпископа Гедеона Святополка за підтримки гетьмана Івана Самойловича обрали митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархатові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату. На цьому на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні.
До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.
українська автокефальна православна
церква (уапц)
Автокефалія (гр. antos — сам, kephale — голова) — самоврядування та адміністративна незалежність помісних православних церков.
Перші автокефальні церкви — Константинопольська, Александрійська, Єрусалимська — виникли в IV ст. у процесі відособлення патріархій і митрополій. Це було зумовлено намаганням звільнитися від влади константинопольських імператора і патріарха.
Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Константинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанціюватися від нього Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті — у 1072 р. Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Климентов! Смолятичу. Однак всі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії заступила проблема виживання православ’я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) завойовниками.
Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії в Україні православна церква набирає рис національної української церкви, особливо за митрополита Петра Могили. У народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.
З утвердженням Московського патріархату, а особливо після 1654 р., роль Київської митрополії почала згасати, єдиним помітним у Європі центром духовного життя залишалася Києво-Могилянська академія, та згодом кращі її кадри були рекрутовані до Москви.
Після того як Петро І у 1721 р. скасував патріаршество, заснувавши Священний синод — бюрократичну установу для нагляду за справами церкви, а Катерина II в 1764 р. позбавила церкву земельних володінь, Руська православна церква стала абсолютно залежною від самодержавства, складовою частиною державного бюрократичного апарату, знаряддям русифікаторської політики. Тоді український єпископат, який формувався здебільшого з українського панства, виконуючи московські настанови, доклався до процесу нівеляції специфічних національних рис православ’я в Україні. Чого вартий хоча б той факт, що в українських церквах оголошувалась анафема гетьману І. Мазепі.
Це загострило проблему автокефальності української церкви. Серед нижчого українського православного духовенства та прогресивної інтелігенції українофобська політика церковної ієрархії наштовхнулася на опір. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість, насамперед діячі Кирило-Мефодіївського братства, знову починає ставити питання про автокефалію православної церкви в Україні.
Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905—1907 pp., коли в Руській православній церкві намітилася внутрішня криза. Тогочасні українські ліберальні газети систематично друкували матеріали про злиденний стан українського духовенства, про байдужість до них керівництва церкви. Непоодинокі були й заклики до національного оновлення, демократизації церковного життя. Проте рух за суверенізацію православної церкви в Україні так і не набув широкого розвитку аж до Лютневої революції 1917р. На пастирських зібраннях у березні того ж року було створено ініціативний орган з відокремлення українських єпархій від РПЦ — Виконавчий комітет духовенства і мирян, який заявив про свою лояльність до Тимчасового уряду і підтримав Центральну раду. До Центральної ради з правом вирішального голосу були делеговані протоієрей Н. Шараївський, священики А. Хоздицький, Г. Чернявський, а членом виконкому Центральної ради став представник духовенства, яке виступало за автокефалію православної церкви в Україні, — П. Погорілко. Однак не всі українські священики приєдналися до національного руху. На пастирських зборах, патріарших з’їздах, що відбувалися з березня 1917 p., більшість становили світські прихильники перетворень — парафіяльний актив (миряни). З рішучими закликами за відокремлення української церкви виступили також Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін. У багатьох парафіях віруючі вимагали замінити священиків-росіян українцями, надати Україні церковну автономію, але ці виступи не були масовими. У робітничих масах церковним перетворенням не надавали великого значення. А селяни, які становили більшість віруючих, недостатньо орієнтувалися в тодішній швидкоплинній політичній ситуації.
Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім потрібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг чітко заявити тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 p., але Тимчасовий уряд його заборонив.
Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради, яка, однак, особливого інтересу до цієї проблеми не виявила, в листопаді 1917 р. створили комітет із скликання Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі без погодження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) — найвищим органом церковного управління в Україні. ВПЦР готувала заклики до віруючих про скликання Всеукраїнського церковного собору та розсилала в єпархії листи щодо представництва на ньому. Боячись поглиблення церковного розколу і маючи певність у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні не підтримає ініціаторів відокремлення, патріарх Тихон погодився з його проведенням. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня 1918 p., прихильники патріарха Тихона намагалися дати відсіч ідеї створення автокефальної церкви в Україні. Назрівало зіткнення між прихильниками та противниками автокефалії. Прагнучи запобігти цьому і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня Соборна рада оголосила перерву в роботі.
За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею автономії української церкви, яку й було тоді проголошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору (січень 1920) було записано, що “богослужбовою мовою в православній церкві в Україні залишити, як і раніше, церковнослов’янську”. Українською було дозволено користуватися лише після богослужіння, в проповіді, якщо цього побажають парафіяни. Багато учасників собору розцінили його рішення як такі, що не відповідають національно-демократичним соборним основам церковного будівництва. Комісія у церковних справах на чолі зі священиком Ю. Жевченком —- одним з майбутніх єпископів Української автокефальної православної церкви — вимагала “звільнення української церкви від зовнішньої інодержавної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (автокефалії)”.
Лише після краху Гетьманату з’явилися можливості для здобуття автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: В. Чехівський став прем’єр-міністром, а міністром віросповідань — І. Липа.
Оскільки становлення Української автокефалії було ускладнене опозицією з боку ієрархів Руської православної церкви, 1 січня 1919 р. Директорія видала “Закон про Українську автокефальну православну церкву”, в якому було заявлено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з державної скарбниці, а Українська автокефальна церква з її синодом і духовною ієрархію ні в якій залежності від Всеросійського патріарха не перебуває.
Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на досягнення автокефалії, зазнала переслідувань з боку денікінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю територію України. Боротьбу проти автокефалії очолив митрополит Агапіт, затверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнським. Велено було перевести богослужіння, церковне листування на російську мову та поминати на всіх службах “Богохраниму Державу Російську, іі верховного вождя з градоправителями і христолюбиве
воїнство”. Автокефальні парафії ліквідовували, храми, в тому числі св. Софію у Києві, відібрали.
Поразку денікінщини прихильники автокефалії використали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпорядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чинність “Закону про Українську автокефальну православну церкву”. Єпископів, які виступали проти автокефалії, ВПЦР оголосила такими, які відкололися від української церкви.
Прихильники автокефалії усвідомлювали, що їх церква канонічною бути не може і почали енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Ради вони зверталися з проханням до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для Української автокефальної православної церкви. Перший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. їм надійшла офіційна відмова від місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу митрополита Дорофея.
У грудні 1920 р. ВПЦР запросила на кафедру єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, зіславшись на слабке здоров’я. Усе це поставило під загрозу канонічне оформлення автокефальної церкви в Україні.
У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним із етапів підготовки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися українізації парафій, ліквідації старорежимного церковного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас був створений прецедент: зробити Українську автокефальну православну церкву канонічною в обхід церковних канонів. 14 жовтня 1921 р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський православний церковний собор, зібравши до 500 представників духовенства і мирян. Були запрошені й екзарх України митрополит Михаїл, усі православні єпископи. Але оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому домінували прихильники Патріарха Тихона, і без узгодженння з вищою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не взяв. А митрополит Михаїл, хоч і прибув на собор, заявив, що це зібрання він за собор не визнає і прохання поставити єпископа задовольнити не може.
Головуючий на Всеукраїнському православному церковному соборі В. Чехівський закликав звільнитися від залежності від Московської церкви, тому що вона веде русифікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпорядкування Української церкви Московському патріарху недійсним і аморальним, як і постанови Московського (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автокефалію української православної церкви, її аполітичність, використання української мови в богослужіннях, проголосив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Визнано доцільними і “єдино можливими” правила церковного ладу, встановлені вселенськими та помісними соборами, із зауваженнями, що “вимоги життя церкви можуть… виключити їх зо вжитку”. Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій “ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно”.
Проголошення Української автокефальної православної церкви викликало протидію традиціоналістського напряму в Руській православній церкві, а обновленське крило РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ 1923 p., підготовленому обновленцями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України митрополит Київський Михаїл звернувся до православного населення із закликом не піддаватися “омані автокефалістів”, не визнавати постанов “їхнього неканонічного собору”, не йти за ними.
Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей.
Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років відбувався різними шляхами. Одна з основних груп обновленців РПЦ — “Жива церква” — виступала за створення умок для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства, заснування шкіл і курсів для підготовки священнослужителів, спеціалістів з перекладу релігійної літератури українською
мовою, видання періодики, створення спеціальних підприємств (свічкарні, книгарні, церковні крамниці), читання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.
У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Харкові проголосили створення незалежної від патріарха Української православної автокефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, іншу літературу. УПАЦ приваблювала віруючих демократичними реформами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх канонів, в тому числі й соборного висвячення єпископів.
На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до Радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Вона сприйняла декрет про відокремлення церкви від держави, Були створені перешкоди в реєстрації статуту УАПЦ, а її керівництво — митрополита В. Липовського, благовісника В. Чехівського стали переслідувати.
Під час інспірованої НКВС кампанії проти так званої “Спілки визволення України” у 1929 р. за ґрати потрапили й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. III Всеукраїнський православний собор оголошує про саморозпуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. не залишилося жодної.
У західноукраїнських землях, які у 20-ті роки відійшли до Польщі, діяла автокефальна церква — ПАПУ (Польська автокефальна православна церква), яка дотримувалася відвертих антирадянських, антикомуністичних поглядів і перебувала у напружених відносинах з УАПЦ. її кадровий, організаційний ресурс прислужився для відновлення автокефалії в Україні в роки Другої світової війни.
Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено декілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Австралії, країнах Латинської Америки та Західної Європи, де проживали українці.
Новий імпульс ідея відродження УАПЦ отримала зі створенням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор
УАПЦ, а в листопаді — інтронізація патріарха, яким було обрано митрополита Мстислава (Скрипника).
У червні 1992 р. у Києві відбувся об’єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета (Денисенка) на повну канонічність, незалежність (автокефалію), і УАПЦ утворили Українську православну церкву — Київський патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті голови УАПЦ митрополита Мстислава, на соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополитом Володимира Ярему (Дмитрія). Громади УАПЦ діють в основному в Західних областях України. Всього їх до 1200.
Руська православна церква рішуче виступила проти УАПЦ. Недовго підтримувала її й Українська греко-католицька церква. Не визнала її й жодна з автокефальних православних церков, не підтримав Константинопольський патріарх.
У процесі історичного розвитку й тепер український автокефаліям не є монолітним у своїй основі. Учені нараховують до восьми його варіантів. За кожними — відповідні політичні сили; наявні у них відмінності щодо соціальної бази, мотивів і цілей. Існує і два центри його — Київ і Львів. Автокефалія у західних областях породжена наступом греко-католицької церкви на православ’я. У східних областях до автокефалії більш схильне міське населення, особливо інтелігенція, їх ще називають віруючими регулярного типу.
Розбіжностей у віровченні між автокефальною і православною церквою немає. Суперечність лише в тому, хто очолюватиме церкву, де буде їх центр, якою мовою правитиметься богослужіння.
У даний час православні віруючі України об’єднані навколо Української православної церкви — автономного церковного утворення при одночасному канонічному підпорядкуванні Московському патріархату (УПЦ МП); Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), утвореної в 1992 р. на об’єднавчому соборі.
Істотний і невід’ємний елемент православ’я — специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення становить спільний для всього християнства Символ віри.
Символ віри властивий будь-якій релігії. Це стислий виклад основоположних догматів, на яких розбудовується вся розгалужена система віровчення. Християнський (апостольський) Символ віри прийнято на перших вселенських соборах церкви у Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.) після тривалих богословських дискусій, гострих зіткнень поглядів і позицій отців церкви.
Символ віри догматизує, виводить у ранг абсолютних істин, які мають сприйматися беззастережно і без сумніву, тобто на віру, ряд положень, що стосуються образу Бога, церкви, потойбічного життя. Основні з цих догматів: про три іпостасі Бога (Бог-отець, Бог-син, Бог-дух святий); зішестя святого духа від Бога-отця; про боголюдину, спокуту жертовну смерть, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа; про друге пришестя Спасителя, воскресіння в день Страшного суду всіх померлих для життя вічного; про гріховну природу людини, необхідність смирення й упокорення задля небесного блаженства; про святість єдиної апостольської церкви тощо.
Утвердженню Символу віри у свідомості віруючих, пропаганді його сутності православ’я надає особливого значення. Символ віри виконується як молитва на богослужіннях і в побуті, в традиціях православ’я та хорове його виконання у храмах. Змістовне тлумачення Символу віри подано в православному Катехізисі, що виконує функцію навчального посібника в системі початкової релігійної освіти парафіян.
Ідейним джерелом православного віровчення є Біблія і священний переказ, який охоплює рішення перших семи вселенських соборів (IV—IX ст.), а також теологічну й філософську спадщину, політико-соціальні доктрини «учителів церкви», християнських письменників II—VIII ст. — Юстина, Тертулліана, Климента Александрійського, Орігена, Василя Великого, Григорія Ніського, Августина та ін. Християнська ортодоксія розглядає земне Життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків. Головним складником православ’я як вчення є віра в
надприродні сили та явища. Православ’я має в своєму пантеоні неосяжну кількість надприродних істот, яким поклоняються
віруючі: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила, безплотний дух, творець і управитель світу та його протилежність— не
менш могутній Люцифер, диявол, Богом створений, проте занепалий ангел.
Бог і диявол — стрижневі постаті у православній ієрархії надприродних істот. Вона доповнюється уявленнями про інші духовні сутності — безліч ангелів і чортів, що становлять небесне воїнство вічно ворогуючих Бога та диявола. Завершують цей уявний світ надприродних істот образи святих, тобто людей, удостоєних раювання за виняткові заслуги перед Богом. Православний календар містить понад тисячу імен святих, серед яких — царі, імператори, церковні діячі.
Православна церква дотримується рішення третього всеселенського собору в Ефесі (431 р.) про визнання діви Марії богородицею, матір’ю Ісуса Христа, народженого внаслідок непорочного зачаття. Вшанування діви Марії як богині, заступниці знедолених, має на меті піднести авторитет православної релігії серед віруючих жінок.
З православного віровчення постає діяльний бік релігії, її культ. У православ’ї він має свої особливості, видові відмінності, що формують віросповідне обличчя церкви. Серед культових особливостей православ’я слід зазначити поклоніння іконам, нетлінним мощам, культ хреста й очисної сили води. Культові дії православ’я формувалися у надрах християнства і сягають глибини століть, у давні вірування наших далеких пращурів.
Культ ікон — живописних зображень Ісуса Христа, діви Марії, святих, різноманітних церковних подій — є відгомоном первісних релігійних вірувань, зокрема фетишизму і магії. Залишки дохристиянських вірувань пережили століття і ввійшли до арсеналу навіть світових релігій. Ікона у православ’ї виступає як фетиш. Вшановуючи її, віруючі сприймають іконопис як молитовний образ, який може вплинути в бажаному напрямі на Бога та святих. Водночас ікона сприймається і як самостійне божество, наділене магічною силою. Через ікони церква впливає на почуття віруючих також могутньою силою мистецтва.
Культ мощей також поширений у православ’ї. Це останки померлих людей, які в певних умовах середовища, температурного режиму, характеру грунтів зберігаються, природно муміфікуються. Нетлінність останків церква оголошує чудом, видає за доказ святості земного життя певної людини. Через культ мощей православ’я прагне підтримати й зміцнити віру в святих, божих угодників. їхні мощі, повчає церква, сповнені чудодійної сили, а місця поховання святих мають цілющі властивості. Тому кожен монастир і деякою мірою церква володіють нетлінними мощами святих.
Хрест — священний символ розіп’ятого Ісуса Христа, знаряддя його страти. Наука свідчить, що християнство запозичило цей символ з дохристиянських культів. У багатьох давніх народів хрест був символом вогню, який добувався тертям, символом сонця, самого життя. Вшанування хреста було узаконене в християнській церкві лише в IV ст. Умовність цього символу доводиться й тим, що в одних течіях християнства визнається різна конфігурація хреста (в православ’ї — чотири-, шести- і восьмиконечний), в інших, наприклад в адвентистів, баптистів, п’ятидесятників, культ хреста взагалі відсутній.
Культ «святої води» так само визначився під впливом давніх вірувань, коли вода, її цілюща, очисна сила була фетишем первісних людей. Цю віру прагне закріпити сучасна церква, вживаючи «освячену» воду для різних магічних дій. Свіжа вода із зимової криниці, в яку занурюють срібний хрест, майже позбувається бактерій і довго зберігається. Просте дійство церква підносить як чудодійний акт, оточує його ореолом святості.
Православ’я, подібно до інших релігій, широко застосовує магічні дії, покликані вплинути на надприродні сили.
Молитва — це традиційний магічний прийом, звернення до Бога, своєрідні заклинання у формі благань. У них служителі культу та віруючі прохають надприродні сили подарувати різні блага і відвернути зло. Молитвами супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Місцем колективних молінь є православні храми. Тексти молитов створюються духовенством і вміщуються в молитовниках. Молитви є інтегруючим чинником, який згуртовує єдиновірців під склепінням храму; вони виробляють стійку емоційно-психологічну потребу в колективних магічних діях, формують переконання про рятівну місію церкви.
Релігійні обряди — це магічні церемонії, що відбуваються за усталеним ритуалом. Обряди православної церкви грунтуються на семи таїнствах: хрещення, миропомазання, сповідь, причастя, шлюб, священство, соборування. Обряди різнобічно впливають на почуття і розум віруючих — довершеністю форм, розмаїттям магічних дій, широким спектром церковної атрибутики, піднесеною урочистістю виконання, утаємниченим сенсом.
Хрещення символізує прилучення особи до православної віри та релігійної громади. Водночас хрещення має звільнити людину від первородного гріха, «змити» його. Для цього немовля, нібито від народження заплямоване гріхопадінням перших людей, тричі занурюють у воду. Вважається, що дитина народилася знову, але вже для духовного життя. На рідних і хрещених батьків церква покладає обов’ язок навчати хрещених істин віри, нести моральну відповідальність за релігійне виховання дитини.
Миропомазання здійснюється церквою як символічне єднання віруючого зі «святим духом». Через змащування миром — свяченою запашною олією — відкритих частин тіла на віруючих, за вченням церкви, сходить Божа благодать. Миропомазання має свідчити про духовне зростання в релігії, відкривати доступ до наступних таїнств.
Сповідь, або покаяння, є найдійовішим засобом духовного впливу на віруючих. Сутність сповіді полягає в тому, що віруючий сповідається про гріховні вчинки й помисли і цим заслуговує прощення (відпущення) гріхів, отже, зберігає духовний зв’язок з церквою і надію на її заступництво.
Причастя, або євхаристія, започатковане, стверджує церква, самим Ісусом Христом, що надає цьому таїнству особливої ваги. Віруючі причащаються освяченим пшеничним хлібом і виноградним вином, символами тіла й крові Христа. Вважається, що з причастям приходить цілюща сила для тіла та гріховної душі. Здійснення цього таїнства є «спільною справою» всієї церкви. Євхаристія — необхідна умова єдності віруючого з церквою, витоки цього таїнства — в тотемних віруваннях давніх народів, звичаях поїдати тіла і пити кров священних тварин — тотемів.
Шлюб як церковне таїнство склався у православ’ї значно пізніше інших таїнств. Це пояснюється міцністю вікових народних традицій, які супроводжували й символізували подружній союз. Утверджуючи свою місіонерську роль, церква формувала переконання в тому, що шлюб без освячення не може бути тривким. Через шлюбний обряд церква поширює свою моральну санкцію на сімейно-побутове життя парафіян, стосунки у сім’ї, виховання дітей. Церква вимагає підпорядкувати подружнє кохання любові до Бога і самої церкви, проголошує зверхність чоловіка в сім’ї, його пастирську роль у цій «малій церкві», а дружину розглядає як помічницю духовного «кормчого». Шлюбний союз церква трактує як вічний, а розлучення і повторний шлюб — як вимушену поступку людській слабкості.
Священство стосується безпосередньо внутрішнього життя церкви, формування її ієрархії: єпископів, священиків, дияконів. За усталеним ритуалом покладання рук єпископа християнин начебто дістає особливу благодать бути пастирем церкви або його помічником — дияконом. Таїнство священства підкреслює виняткову роль церковної ієрархії як посередника між рядовими віруючими і Богом. Висвячені за відповідним обрядом дістають право навчати паству істин релігії і виключне право на тлумачення цих істин. Головне призначення таїнства — піднести авторитет церкви як суспільного інституту, утвердити її в ролі духовного наставника і поводиря.
Соборування (останнє помазання) є таїнством, в якому церква здійснює свій духовний патронаж над недужими. Водночас з помазанням хворого освяченим єлеєм служитель культу просить Божу благодать для зцілення тілесних недугів. Та найбільше випрошується відпущення гріхів, оскільки церква традиційно вважає тілесну хворобу наслідком гріха, а сам гріх розглядає як хворобу духа.
Релігійні свята пов’язані з тими чи іншими епізодами життя Ісуса Христа, діви Марії, апостолів, праведників, святих, самої церкви. Існує ціла низка релігійних свят. Найголовніші з них — Пасха (Великдень), Різдво, Хрещення, Благовіщення, Трійця, Спас тощо. У селах поширені храмові чи престольні свята — на честь святих, чиє ім’я носить храм.
Церковні свята формувалися тривалий час, багато з них увібрали в себе елементи народних святкових обрядів, їх колорит, стали не лише церковною, а й народною традицією, національно забарвленим феноменом культурного життя. Рішенням Верховної Ради Пасха, Різдво й Трійця проголошені в Україні державними святами.
Пости відіграють істотну роль у культовому житті православної церкви. Походження постів сягає сивої давнини і стосується різних харчових табу — заборон у первісних релігійних віруваннях. Особливо вшановуються у православ’ї Великий піст перед Пасхою, Петрівка, Спасів піст на честь Богородиці, Різдвяний, або Пилипівка.
Пости, як і молитви, створюють у віруючих особливий душевно-емоційний стан, відчуття внутрішньої причетності до людської та божественної природи Ісуса Христа, об’єднують їх спільними помислами і переживаннями.
Православ’я, на відміну від католицизму, не має єдиного управлінського центру. У світі в наш час налічується 15 автокефальних національних церков. Вони діють автономно в організації внутрішньоцерковного життя. їх очолюють патріархи, архієпископи чи митрополити, обрані довічно помісними соборами. При главах церков діють синоди, колегіальні органи управління.
Найбільш численною і впливовою була Руська православна церква (РПЦ) на території колишнього СРСР. До складу РПЦ входить Українська православна церква (УПЦ). Третього жовтня 1990 р. їй надано статус автономії, тобто самостійності та незалежності в управлінні, проте канонічно вона підпорядкована Московському патріархату. її синод обирає єпископів, призначає їх на посади, розпоряджається коштами церкви. Українська православна церква визнає верховенство патріарха Московського і всія Русі.
Очолює УПЦ митрополит Київський і всієї України, управління єпархіями здійснюють єпархіальні архієреї. Єпархії поділяються на церковні округи. В УПЦ, як і в інших православних церквах, послідовно здійснюється ієрархічний принцип, за яким нижче духовенство підпорядковується вищому.
Українська православна церква має 35 єпархій, в яких діють понад вісім тисяч громад віруючих, налічує 105 жіночих і чоловічих монастирів. Серед них найвідоміші Києво-Печерська та Почаївська лаври. Діють 12 духовних навчальних закладів. Духовні семінарії існують у Києві, Одесі й Луцьку. Тут навчаються понад дві тисячі слухачів, єпархіальні школи готують псаломщиків і регентів. У Києві відкрито духовну академію, яка готує кадри вищого рівня. На рівні релігійних громад створено 16 братств, діють понад 1550 недільних релігійних шкіл, де Закон Божий вивчають діти віруючих. УПЦ має 27 періодичних видань, серед яких чільне місце посідають газети, журнали та релігійні календарі. Церковну службу здійснюють понад п’ять тисяч священиків. Найбільші релігійні громади УПЦ сконцентровані у східних областях України, проте чимало релігійних громад і православних храмів діють у західних областях нашої держави.
Література:
1. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. – К.: Наукова думка, 97
2. Лубківський В. І. Релігієзнавство. – К., 97
3. Рибачук М. Ф. Релігієзнавство. – К., 97
4. Осипов А. И. Путь разума в поисках истины. – М., 97
5. Истории религии. Лекции, прочитанные в Санкт-Петербургском университете – С-Пб., 98
6. П. Д. Шантепи де ля Соссей. История религий. – М., 92
7. Булгаков С. Православие. – М., 92
8. Смирнов Е. «История христианской Церкви», репринтное издание 1915г.