Предмет та завдання психіатрії та наркології, їх місце серед інших медичних дисциплін. історія розвитку і сучасний стан психіатрії та наркології. Класифікація психічних розладів і захворювань. Принципи терапії, профілактики та реабілітації психічних розладів. патологія пізнавальних процесів. порушення відчуття, сприймань, уявлень, їх вікові особливості. Порушення пам’яті.
Історія психіатрії. Основні теорії в психіатрії.
Скільки часу існує людство, стільки існують і хвороби людини. Прийнято розрізняти хвороби соми тіла і хвороби психіки. Потрібно зауважити, що організм це одне ціле. Тому патологічні процеси, які уражають тіло – обов’язково, в тій чи іншій мірі, (викликають реакцію) зі сторони психіки і, навпаки, психічні хвороби мають сомато-неврологічні розлади, які проявляються в різних пропорціях. Наприклад, приблизно 30 % хворих переносять після грипу короткочасний астеноневротичний синдром. Кожна третя жінка після пологів має період післяпологової депресії тривалістю до одного тижня. Від 30 до 50 % хворих, які тривало лікуються у лікарів соматоневрологічного профілю, в дійсності страждають так званими функціональними психосоматичними розладами, які при неправильній діагностиці і лікуванні переходять в органічну патологію, або набувають хронічного перебігу, що часто стає причиною довготривалої втрати працездатності або інвалідності.
За даними ВООЗ, на початку 90-х років ХХ століття тою чи іншою формою розладу психіки страждало приблизно 400 млн людей (тобто кожен 13-й). Згідно прогнозу це число буде збільшуватись головним чином за рахунок продовження життя. Відділ психічного здоров’я ВООЗ вважає, що одночасно з ростом субпопуляції молодих людей збільшиться число хворих шизофренією. А поряд з подальшим зростанням тривалості життя будуть зростати інволюційні і старечі психози. В зв’язку з ростом травматизму, в першу чергу як результат автодорожних пригод обов’язково збільшиться число хворих з посттравматичними порушеннями психіки. Відмічається бурхливий ріст неврозів і нейротизації населення, спричинений урбанізацією, технізацією, ускладненням життя із-за високої комунікабельності, потреб оперативного вирішення важливих завдань, та інше. Нарешті, потрібно бути готовим до появи зовсім нових соматогенних і інфекційних психозів, зумовлених появою нових хвороб типу ВІЛ-інфекції чи професійних захворювань, пов’язаних з тривалим перебуванням в стані невагомості чи з причини катастрофічного погіршення екологічного стану, в тому числі радіаційної обстановки. Технічний прогрес неодмінно призведе до появи нових класів наркотиків і токсичних речовин, в тому числі і психотропної зброї, що в принципі викличе нові види наркоманій і токсикоманій а, при певних обставинах, і масових психозів внаслідок застосування бойових отруйних речовин з психотропною дією.
Згідно офіційних даних в Україні за 9 років (з 1986 по 1994 рр) число психічних розладів зросли на 86,9 %, розумова відсталість – на 66,5; зареєстрованих наркоманів збільшилася у 2,5 раза.
Відомо, що в США близько 50 млн людей мають різні захворювання мозку, які завдають суспільству збитків на 305 млрд. доларів щорічно. Не випадково 101 сесією Конгресу США 13 липня 1989 р. прийнятий Закон 101-58 про оголошення 1990-1999 років “Десятиріччям мозку”.
Згідно стандартів цивілізованого світу так звані сімейні лікарі і медичні сестри здебільшого виконують також роль “духівників для сім”ї”.
Завданням психіатрії – однієї з галузей клінічної медицини – є вивчення походження і сутності психічних хвороб, їх клінічних проявів, лікування і профілактики. В сферу завдань психіатрії входить також проведення трудової, військової та судово-психіатричної експертиз, а також організація психіатричної та наркологічної допомоги населенню.
КЛАСИФІКАЦІЯ І ТИПИ ПЕРЕБІГУ ПСИХІЧНИХ РОЗЛАДІВ
Клінічні ознаки психічних розладів щонайрізноманітніші. За допомогою класифікації та шляхом виділення груп хворих із клінічно схожими психопатологічними ознаками теоретики й практики психіатрії намагаються забезпечити планування адекватного лікування, прогнозування перебігу хвороби, в тому числі й на кінцевих етапах. Не заперечуючи потреби кожного хворого в індивідуалізації лікувально-профілактичного підходу, слід вказати, що зарахування його хворобливого стану до тієї чи тієї класифікаційної рубрики є доцільним з огляду на потребу в плануванні медичної, психологічної та соціальної допомоги відповідно до існуючих стандартів. Ці стандарти мають допомогти досягти взаєморозуміння між лікарями під час обговорення природи страждань пацієнтів, порівняти результати клінічних досліджень, забезпечити гарантований рівень медичної допомоги. Крім того, порівняння результатів спостережень кожного лікаря з критеріями класифікаційних категорій дисциплінує його клінічне мислення, сприяє професійному росту, взаєморозумінню під час обміну досвідом із колегами.
У історичному аспекті можна виділити кілька етапів становлення та удосконалення класифікацій психічних захворювань. На першому етапі оригінальні класифікації було розроблено всесвітньо відомими вченими-психіатрами. Вони з’явилися у
XIX — на початку XX ст. У цей період найбільший внесок у формування сучасних поглядів на систематику психічних розладів зробили такі відомі психіатри: Е. Крепелін, М. Блейлер, А. Мейєр. Серед вітчизняних учених це були С. С. Корсаков, П. О. Бутковський, В. П. Осипов, В. А. Гіляровський та ін. Згодом професійні об’єднання психіатрів деяких країн створили національні класифікації. Так, загальносвітове визнання дістала систематика Американської психіатричної асоціації, яку вперше було опубліковано в 1952 р. Потім її неодноразово переробляли. В сучасному вигляді існує як “Довідник з діагностики та статистики психічних розладів” — . Готують наступний варіант цієї систематики. Зазначені вище напрацю-вання дали можливість об’єднати зусилля психіатрів різних країн, і з метою розширення та полегшення співпраці до Міжнародної класифікації хвороб (МКХ) в міжнародних масштабах було введено розділ про психічні розлади. Він розробляється й регулярно поновлюється Всесвітньою організацією охорони здоров’я.
В останньому, десятому, варіанті цієї класифікації (МКХ-10) ураховано пропозиції наукових працівників та клініцистів з майже 40 країн світу (ПО інститутів). В Україні до практичного використання її офіційно прийнято в 1998 р. Нині працюють над МКХ-11.
У цих систематиках вміщено такі головні категорії класифікації:
Розумова відсталість — постійне з самого дитинства недорозвинення психічної і, передусім, інтелектуальної функції.
Розлади особистості — аномальна поведінка, що проявляється постійно з самого дитинства.
Психічний розлад — аномальна поведінка або хворобливе психічне переживання певного ступеня тяжкості, котрі виникають після періоду нормального функціонування.
Адаптаційні розлади — виражені меншою мірою, ніж у попередньої категорії хворих, розлади, зумовлені стресогенними ситуаціями.
Інші розлади — що їх не можна зарахувати до попередньої категорії (наркотична залежність, аномалії щодо сексуальної переваги, вживання їжі, порушення сну тощо).
Порушення розвитку — постійні порушення мови, зорово-просторових навичок, рухової координації та інших функцій, що починаються в дитинстві й пов’язані з біологічною незрілістю ЦНС.
Інші розлади, специфічні для дитячого та підліткового віку, властиві даному періоду життя розлади уваги, активності, поведінки, емоцій, соціального функціонування, рухів, харчування, мови, нервовий тик, енурез, енкопрез.
Розділ часткової психіатрії у пропонованому підручнику складається з глав, відповідно до традиційної вітчизняної клі-ніко-нозологічної систематики.
Ця симптоматика включає такі основні форми психічних розладів:
• інфекційні;
• церебротравматичні;
• алкоголізм та токсикоманії;
• епілепсія;
• шизофренія;
• афективні психози (маніакально-депресивний, циклотимія);
• психогенії (реактивні стани, неврози);
• пресенільні та сенільні;
• олігофренія та затримка розвитку;
• психопатії (розлади особистості) та акцентуації особистості.
З огляду на актуальність проблеми на сучасному етапі виділено психічні розлади, що виникають унаслідок впливу несприятливих екологічних чинників (“Екологічна психіатрія” і “Психосоматичні та соматопсихічні розлади”).
Згідно з традиційною систематикою у діагнозі враховано нозологічну належність, основний та додаткові психопатологічні синдроми, клінічну форму та види перебігу хвороби. Це дозволяє призначити адекватне лікування та соціальні заходи.
Заключний діагноз передбачає багатоосьове шифрування відповідно до п’ятої (F) глави — “Психічні та поведінкові розлади” — “Міжнародної класифікації хвороб”. Залежно від цього розрізняють такі категорії МКХ-10:
F 0 органічні, включаючи й симптоматичні, психічні розлади;
F 1 психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання пси-хоактивних речовин;
F 2 шизофренія, шизотипові та маячні розлади;
F 3 афективні розлади настрою;
F 4 невротичні, що пов’язані зі стресом, і соматоформні розлади;
F 5 поведінкові та емоційні розлади, що пов’язані з фізіологічними порушеннями та фізичними чинниками;
F 6 розлади зрілої особистості та поведінки у дорослих;
F 7 розумова відсталість;
F 8 порушення психічного розвитку;
F 9 поведінкові та емоційні розлади, що починаються ще в дитячому та підлітковому віці.
У МКХ-10 багато чого запозичено з DSM, зокрема стосовно концепції систематизації та порядку її побудови. В процесі розробки DSM IV перегляду чимало основних категорій було взято з МКХ-10. В обох класифікаціях дається схожий опис груп синдромів, форм, варіантів психічних розладів.
У DSM-IV наведено такі основні категорії:
• розлади малюкового, дитячого та підліткового віку;
• делірій, деменція, зумовлені соматичними або неврологічними захворюваннями, що раніше не були класифіковані;
• розлади, пов’язані із вживанням психоактивних речовин;
• шизофренія та інші психотичні розлади;
• розлади настрою;
• тривожні стани;
• соматоформні розлади;
• імітовані розлади;
• дисоційований розлад;
• сексуальні дисфункції та розлади статевої ідентифікації;
• розлади харчової поведінки;
• розлади сну;
• розлади імпульсивного контролю, що раніше не були класифіковані;
• розлади адаптації;
• розлади особистості;
• інші стани, що можуть мати клінічні симптоми. Розглянуті класифікації містять низку загальних категорій,
А саме: виділення вікових розбіжностей, органічних психічних розладів, тих, що пов’язані із вживанням психоактивних речовин, зарахованих до розладу настрою тощо. Тому в третій частині цього підручника водночас із традиційними вітчизня-
ними назвами хворобливих станів наведено також відповідні переліки категорій з МКХ-10 та DSM-IV.
На практиці лікар починає класифікацію виявленого психічного розладу з узагальнення симптомів хвороби, повідомлених пацієнтом або іншими особами, та ознак, виявлених під час безпосереднього дослідження психічного стану хворого. Після чого робить першу спробу порівняти узагальнені вже взаємозв’-язані симптоми з наведеними в класифікації психопатологічними синдромами. При цьому більшість синдромів відхиляють на підставі того, що для конкретного хворого вони не є дискримінуючими (тобто такими, котрі спостерігаються при певному синдромі, але рідко — при іншому). Вибрати провідний синдром і зарахувати його до певної діагностичної категорії допомагає розгляд первинно відібраних синдромів у поперечному та поздовжньому розрізах. Поперечний розріз становить собою аналіз динаміки симптомів за останні кілька тижнів. Наприклад, швидка (за кілька діб) редукція нещодавно виниклої маячної симптоматики характерна для реактивних психозів. При лонгітудіальному аналізі увагу звертають на походження розладу, порівняльно-вікові розбіжності серед різних діагностичних категорій, тривалий перебіг хвороби. Так, безпосередній чіткий зв’язок появи симптомів з психотравмівною ситуацією теж підтвердить думку про реактивний стан. У той час як поява маячні на тлі тривалого вживання алкогольних напоїв, хронічний торпідний перебіг, навіть у разі загострення під час психо-травмівних ситуацій за однієї й тієї самої фабули маячіння, переважить у бік категорії “алкогольний психоз”. Останнє судження підтвердять наявність алкогольної деградації особистості (поперечний розріз) та алкогольні психотичні епізоди в минулому.
Правильній побудові логічних операцій у процесі верифікації наявних у хворого психічних розладів сприяє практичне використання розроблених Я. П. Фрумкіним та І. Я. Завілянсь-ким (1964) так званих принципів відповідності. Згідно з ними під час проведення діагностики великого значення слід надавати співвідношенню: 1) між об’єктивним станом хворого і анамнезом, тривалістю хвороби, особливостями розвитку симптомів; 2) між ознаками, що найбільш типово відбивають суть хвороби, і додатковими її проявами; 3) між клінічними психопатологічними, соматоневрологічними та лабораторними особливостями; 4) між психопатологічними синдромами і типом перебігу психічної хвороби.
Основні типи перебігу психічних хвороб
1. Прогредієнтний, процесуальний: поступове поглиблення психопатології з формуванням дефекту особистості. За таким типом перебігають шизофренія, епілепсія, алкоголізм, хвороби Піка, Альцгеймера та ін.
2. Фазовий, або циркулярний, інтермітуючий: закономірне виникнення нападів або фаз хворобливого стану, у проміжок між якими людина відносно здорова. Наприклад, маніакально-депресивний чи біполярний психоз, інколи — шизофренія та ін.
3. Реактивний: виникнення розладу безпосередньо пов’язане з дією психотравмівних життєвих обставин. У клініці хвороби відбиваються психотравмівні обставини. Ознаки психічного розладу редукують після нормалізації ситуації, що травмує психіку (тріада Ясперса),— реактивні стани або реактивні психогенні психози.
4. Розвиток: поступове наростання психопатологічної симптоматики” (без формування дефекту особистості). За несприятливого поєднання обставин, що сприяють розвитку хвороби, може бути соціальна дезадаптація — невротичні, психопатичні розлади.
5. Епізод: розлад психіки, спровокований певним патологічним” чинником, який раптово почав діяти. Хворобливий стан не набуває систематизованого характеру, а є лише окремим епізодом у житті людини. Наприклад, печінкова або гіпоглікемічна кома тощо.
Загальні принципи лiкування психiчних захворювань
Психофармакотропнi засоби
Серед усiх методiв лiкування психiчно хворих на першому мiсцi є застосування психотропних засобiв. До цих середникiв вiдносяться препарати мiнерального, рослинного i синтетичного походження, що впливають на психiчну дiяльнiсть людини i тварин.
В залежностi вiд переважаючої клiнiчної дiї видiляють такi групи психотропних середникiв:
1. Нейролептики.
2. Транквiлiзатори.
3. Антидепресанти.
4. Психостимулятори.
Нейролептики
Це група речовин, що здатнi на фонi формально збереженої свiдомостi викликати своєрiдне пригнiчення емоцiйно-вольової i психiчної активностi. У хворого виникає вiдчуття спокою, ослаблення внутрiшньої напруги, зменшення чи зникнення психомоторного збудження, наступає загальмування iз своєрiдною байдужiстю до навколишнього i своєї психопатологiчної симптоматики. Саме останнє – вплив на продуктивну психосимптоматику (галюцинацiї, маячнi переживання, психосенсорнi порушення i iн.) – є вiдмiнною ознакою нейролептикiв (на вiдмiну вiд iнших груп психотропних засобiв).
Серед препаратiв цiєї групи в клiнiцi широко використовується ряд препаратів: Амiназiн, Тизерцiн, Лепонекс, Трифтазiн, Етаперазин, Модiтен-депо, Флушпiрiлен, Семап, Галоперидола деканоат
Транквiлiзатори
Iз сучасних психотропних засобiв найширше використовуються транквiлiзатори.
Назва “транквiляре” означає робити спокiйним, незворушним. А ще поширенi синонiми антифобiчнi, анксiолiтичнi, атарактики, малi транквiлiзатори i iн.
На вiдмiну вiд нейролептикiв, не мають антипсихотичних властивостей, тобто не дiють на галюцинацiї, маячнi iдеї, лише послаблюють страх, напруженiсть, тривогу, нав’язливостi i iншу невротичну симптоматику, не викликають екстрапiрамідних розладiв.
Мепротан, Еленiум, Феназепам, Дiазепам
Антидепресанти
До цiєї групи вiдносяться засоби, що усувають симптоми емоцiйного пригнiчення, депресiї. Використовуються вони широко в клiнiцi при лiкуваннi депресивних станiв в рамках рiзних нозоологiчних форм.
В дiї антидепресантiв видiляють щонайменше три компоненти: антидепресивна дiя – це основний антипсихотичний ефект i додаткова дiя: седативна або стимулююча.
В залежностi вiд того, що переважає – седативна чи стимулююча дiя – видiляють двi пiдгрупи антидепресантiв:
антидепресанти iз седативною
антидепресанти iз стимулюючою дiєю.
Амiтриптiлiн (триптiзол), Iмiзiн (мелiпрамiн).
Психостимулятори
Пiдвищують розумову дiяльнiсть, фiзичну працездатнiсть, знiмають вiдчуття втоми, сонливiсть, прискорюють процеси мислення. Цi препарати можуть спричиняти порушення засинання, а також порушення апетиту. Тому призначаються лише в першiй половинi дня.
Покази: невротичнi та неврозоподiбнi розлади iз млявiстю, загальмованiстю, астенiєю, апатiєю, зниженням працездатностi, iпохондричнiстю.
Сiднокарб, Сiднофен
Ноотропи
Препарати метаболiчної дiї (ноотропи) мають спiльну властивiсть – нормалiзуючий вплив на процеси тканинного метаболiзму в центральнiй нервовiй системi. Цi засоби широко використовуються в терапiї астенiчних станiв рiзного генезу, порушеннях пам’ятi (судинного, травматичного, iнфекцiйного походження), постiнсультних станах, комах рiзного генезу, iнтоксикацiях, розумовiй вiдсталостi.
Амiналон (гаммалон), Пiрiдiтол (енцефабол), Пантогам, Пiрацетам (ноотропiл).
Антипароксизмальнi препарати
Вибiр протипароксизмальних засобiв залежить вiд типу розладiв. В лiкуваннi генералiзованих судомних нападiв найбiльш ефективними є натрiя вальпроат (депакiн, депакiн-хроно), карбамазепiн (фiнлепсiн, карбасан), етосуксимiд (суксилеп), гексамiдин, фенобарбiтал (люмiнал).
Для лiкування малих нападiв застосовують натрiю вальпроат (депакiн,конвулекс), клоназепам (рiвотрiл, антелепсiн); також можлива комбiнацiя цих препаратiв з транквiлiзаторами. При полiморфних безсудомних пароксизмах (моторних, психомоторних, сенсорних, вегетативних та iн.) показано бензонал, карбамазепiн (фiнлепсiн), клоназепам (рiвотрiл). Також комбiнацiя цих препаратiв з транквiлiзаторами.
Фенобарбiтал. Бензонал., Гексамiдин, Карбамазепiн (фiнлепсiн, стазепiн, зептол), Клоназепам (антелепсiн, рiвотрiл), Етосуксимiд (суксилеп), Депакiн (конвулекс, апiлепсiн)
Реабілітація психічно хворих
За сучасними тенденціями лікування психічно хворих орієнтоване на відновлення їхнього індивідуального і соціального статусу за допомогою реабілітаційних заходів. Реабілітація спрямована на раннє та ефективне лікування хворих, профілактику їх інвалідизації, своєчасне і ефективне повернення недужих та інвалідів у суспільство, до трудової діяльності. Велике значення має відновлення соціальних зв’язків, втрачених під час хвороби. Це можливе на підставі використання чинного законодавства, проведення комплексних заходів медичного, соціально-економічного, психологічного, педагогічного, юридичного характеру.
Форми і методи реабілітації різноманітні. Це диференційовані лікувальні режими, праце- та психотерапія, лікувальна фізкультура, культ- та мистецтвотерапія (арттерапія), спеціальні методи соціальної активізації хворих (самоорганізація, самообслуговування), профорієнтація, індивідуальні й колективні форми патронажу та ін.
У міжнародній практиці виділяють три етапи реабілітації: медичний, професійний, соціальний. Чіткої межі між; ними немає, але на кожному етапі мають вирішуватися конкретні завдання з кінцевою метою — відновлення особистості та усунення соціальної дезадаптації. На медичному етапі реабілітації намагаються ліквідувати продуктивні психопатологічні симптоми та запобігти розвитку госпіталізму (так званого лікарняного недоумства), інвалідизації і соціальній недостатності. Професійний етап передбачає закріплення досягнутого терапевтичного ефекту і відновлення працездатності та соціальних зв’язків. Метод соціального етапу реабілітації спрямований на максимальне відновлення суспільного становища хворого і забезпечення соціальної адаптації й працевлаштування.
Відчуття і сприймання
Психічні процеси – це відчуття, сприймання, увага, пам’ять, уявлення, уява, мислення, емоції, воля та свідомість. В процесі вивчення психології психічні процеси вивчаються кожен окремо і в певній логічній послідовності. Проте, в дійсності, психічні процеси окремо друг від друга не існують. Всі вони є взаємопов’язаними, а особливості протікання психічних процесів залежить від властивостей особистості конкретної людини. Іншими словами – всі психічні процеси є взазаємопов’язані, а характер їх протікання визначаються особистістю і відбуваються в єдності з особистістю. Вивчаючи окремі психічні процеси потрібно завжди пам’ятати про цілісність психічної діяльності.
В основі психічної діяльності лежить процес відчуття.
Відчуття – це процес відображення окремих властивостей предмета і явищ об’єктивної реальності при їх безпосередній дії на аналізатор. Аналізатор складається з рецептора, провідника та представництва центральної нервової системи і системи зворотного зв’язку.
Сприймання – це психічний процес, що полягає в цілісному відображенні предметів і явищ об’єктивної реальності як результат синтезу інформації, що поступило від подразнень аналізаторів.
Класифікація рецепторів
І – Екстерорецепти (зовнішні)
1. Дистанційні:
А) орган зору – око
Б) орган слуху – завнішнє і середнє вухо і улитка (закрутка)
в) орган нюху – ніс
2. Контактні:
А) рецептори дотику і тиснення
Б) рецептори тепла
В)рецептори холоду
Г) рецептори болю.
ІІ. Пропріорецептори
А) рецептори положення і рівноваги – вестибулярний аппарат
Б) рецептори кінестетичних функцій (рецептори в м’язах, сухожилках, суглобах і на поверхні фаланг).
Ш. Інтерорецептори (вісцерорецептори)
1. Рецептори харчотравної системи:
А) рецептори нюху – носоглотка
Б) рецептори смаку – язик і глотка
В) сенсорні клітини спраги – слизова глотки
Г) сенсорні клітини голоду – шлунок
Д) сенсорні клітини нудоти – шлунок
2. Рецептори системи кровообігу
3. Рецептори дихальної системи
4. Рецептори системи розмноження
5. Рецептори болю всіх внутрішніх органів.
Основні властивості сприймання:
· Цілісність сприймання..
· Осмисленість сприймання.
· Константність (сталість).
· Вибірковість сприймання.
· Установка сприймання.
· Спостережливість і спостерження.
Серед складних форм сприймання виділяють сприймання часу, простору і руху.
Порушення сприймання
При психiчних захворювання вiдмiчаються кiлькiснi i якiснi порушення сприймання.
Кiлькiснi порушення сприймання – це є розлади сили сприймання природних подразникiв. Ця група розладiв прявляється у виглядi гiперстезiї, гiпестезiї і анестезiї.
Гiперстезiя – це є пiдвищення чутливостi до звичайної сили подразникiв, що дiють на органи чуття. Вона спостерiгається при неврастенiї, астенiчних i затяжних реактивних станах, при вживаннi наркотикiв стимулюючої i галюциногенної дiї, травматичних, судинних та iнфекцiйних ураженнях головного мозку. При гiперестезiї цокiт каблучкiв, голосна мова, яскраве свiтло, робота телевiзора, навiть часте вiдвiдування є для хворого надсильними подразниками. Тому медична сестра повинна забезпечити таким пацiєнтам лiкувально-охоронний режим.
Гiпестезiя – це зниження чутливостi до подразникiв. Спостерiгається при станi оглушеної свiдомостi викликаної рiзними причинами (наприклад, алкогольною, наркотичною або iншою iнтоксикацiєю), психоорганiчному синдромi.
Анестезiя – це повна втрата чутливостi до подразникiв при вiдсутностi органiчних змiн в рецепторах, провiдних шляхах i корковому центрi аналiзатора. Цей вид анестезiї є характерним для iстерiї, кататонiчного ступору та органiчного ураження нервової системи.
Основими видами якiсного порушення сприймання є галюцинацiї, iлюзiї, сенестопатiї, i психосенсорнi розлади.
Галюцинацiї це чуттєво – суб’єктивне переживання сприймання образiв, предметiв i явищ без їх реального iснування. Галюцинацiї дiляться по аналiзаторах: зоровi – вiд елементарних у виглядi iскор, спалахiв, кiлець до яскравих образiв тварин, людей, цiлих сцен.Вони найчастiше зустрiчаються при гострих захворюваннях, якi супроводжуються порушенням свiдомостi (бiла гарячка, iнтоксикацiйнi та iнфекцiйнi психози, онейроїднi стани).
Найчастiше зустрiчаються слуховi галюцинацiї. Вони також рiзноманiтнi – вiд елементарних в виглядi трiску, писку, свисту, шуму, стуку до голосiв, якi звертаються до хворих або говорять про нього. Найбiльш небезпечними є так, якi наказують званi iмперативнi галюцинацiї здiйснювати рiзнi, часто небезпечнi для хворого або оточуючих вчинки або, навпаки, забороняють розмовляти, дiяти, приймати їжу. При наявностi iмперативних галюцинацiй хворий пiдлягає госпiталiзацiї в психiатричну лiкарню згiдно невiдкладних показань. Слуховi галюцинацiї найбiльш характернi для шизофренiї та алкогольних психозiв.
Нюховi галюцинацiї проявляються у виглядi рiзноманiтних запахiв, найчастiше неприємних (бензину, ацетону, екскрементiв, протухлих яєць, трупiв), якi сприймаються ззовнi або з власного тiла (особливо часто з рота або носа). Нюховi галюцинацiї найбiльш характернi для шизофренiї або ураження скроневих дiлянок головного мозку.
С`маковi галюцинацiї носять дуже неприємний характер: смак гнилого, протухлого. Вони часто поєднуються з нюховими галюцинацiями i характернi для шизофренiї.
Тактильнi галюцинацiї досить рiзноманiтнi, частiше всього проявляються у виглядi вiдчуття повзання комах по тiлу, волосся або ниток в ротовiй порожнинi, палiння i незвичайних вiдчуттiв в рiзних частинах тiла. Тактильнi галюцинацiї зустрiчаються при iнтоксикацiях, шизофренiї, iнволюцiйних психозах, на тлi атеросклерозу судин головного мозку.
Вiдчуття ниток, волосся або дротинок у ротi є характерним симптомом для делiрiїв, викликаних отруєнням тетраетилсвинцем або алкогольними сурогатами. При кокаїнiзмi нерiдко зустрiчається феномен Маньяна – вiдчуття повзання мурашок на шкiрi i пiд нею. В останньому випадку хворий вiдчуває нестерпне свербiння i до кровi роздирає, а iнколи i зрiзає шкiру, щоб видалити неiснуючi iстоти. (мал. Зорові істинні зоогалюцинації)
Iз галюцинацiй окремо видiляють псевдогалюцинацiї, (мал. Хворий бачить око в голові) коли галюцинаторнi переживання сприймаються нечiтко та неприродньо, причому “голоси” звучать в головi, або iнших частинах тiла, а не в навколишньому просторi. Псевдогалюцинацiї входять до складу синдрому Кандiнського-Клерамбо, що є безперечною ознакою параноїдної форми шизофренiї.
Синдром Кандiнського-Клерамбо включає в себе окрiм псевдогалюцинацiй (мал.хворого з зоровими псевдогалюцинаціями) також ментизм i психiчний автоматизм. Ментизм – це мимовiльний, некерований хворим плин думок на рiзну тематику, який вимучує хворого. Психiчний автоматизм – це суб’єктивне вiдчуття хворим штучностi, зробленостi, насильство. Розрізняють три види психiчного автоматизму, якi проявляються як окремо, так i комбiновано.
1. Iдеаторний автоматизм. Хворий вiдчуває стороннiй вплив на його мислення (хтось повторює його думки вголос, викладає їх, насильно вкладує рiзнi iдеї, не дає самостiйно думати, робить думки хворого вiдомими всiм, тощо).
2. Сенсорний автоматизм. Хворий сприймає рiзнi вiдчуття (печiї, болiв у рiзних органiв, недомагання, страху, злостi, холоду, тощо) з твердою впевненiстю що це хтось йому робить насильно. Вiн фiзично вiдчуває цей штучний вплив.
3. Моторний автоматизм. У хворого вiдчуття i впевненiсть, що його рухи, дiї i поступки нав’язанi йому штучно якоюсь силою. Єднiсть хворого при цьому розщеплюється. Одне “Я” хворого автоматично робить якiсь дiї (навiть небезпечнi для нього самого чи оточуючих), а друге “Я” з жахом спостерiгає i не може нiчого протидiяти тiй силi, яка керує хворим як автоматом. Явища психiчного автоматизму супроводжуються маячними iдеями переслiдування i стороннього впливу. Хворi з синдромом Кандiнського-Клерамбо повиннi знаходитись на режимi «А» (в наглядовiй палатi).
Iлюзiя – це хибне сприймання реальних речей, об’єктiв чи явищ iз спотворенням їх справжнього змiсту. Психiчними iлюзiями називають такi, якi виникають у зв’язку з переважаючими у свiдомостi думками, уявленнями, коли вони супроводжуються сильними емоцiями, особливо на тлi порушеної свiдомостi. В основному спостерiгаються зоровi iлюзiї. При бiлiй гарячцi хворий санiтара чи лiкаря може сприймати за бандита, одяг на вiшаку за повторне чудовисько. Хворий зi слуховими галюцинцiями в постукуваннi колес вагону (“тук-тук”) вчуває загрозливе “уб“ю ! уб”ю!”. При сильних змiнах емоцiйного стану спостерiгаються афективні ілюзії (у станi важкої депресiї всi навколишнi люди сприймаються сумними).
Близькi до iлюзiй парейдолiї. При парейдолiях у рiзних узорах, фiгурах (орнаменти шпалер, складки фiранки, плями на стiнi, хмари i т.д.) хворi з психiчними розладами вбачають образи людей, тварин, чудовиськ. Парейдолiї можуть спостерiгатись i у здорових дiтей i людей художнього типу, але це є лише “гра уяви” i вони це усвiдомлюють.
Сенестопатiї – стан, при якому хворий вiдчуває невизначенi, важкi, дуже неприємнi i нестерпнi вiдчуття (стягування, натягування, переливання, палiння, лоскотання i т.п.) в рiзних дiлянках тiла: головного мозку, внутрiшнiх органах, кiнцiвках, до того ж нерiдко звертає на себе увагу незвичнiсть, часто химернiсть цих вiдчуттiв.
Психосенсорнi розлади – це змiнене зорове сприймання реально iснуючих предметiв об’єктiв, явищ або суб’єктiв iз збереженням їх впiзнавання i значення. Дереалiзацiя – стан, при якому навколишнє середовище, оточення сприймається хворим нечiтко, неясно, як щось безбарвне, декоративне,нереальне Деперсоналiзацiя – це порушення самосвiдомостi, вiдчуття змiни, втрати, вiдчуження або роздвоєння свого “Я”.
Пам’ять
Пам’ять це здатність до фіксування, зберігання, відтворення й забування різноманітного досвіду та інформації.
Основні види пам’яті за тривалістю.
За тривалістю утримання інформації і можливості її відтворення розрізняють два основних види пам’яті
· короткотривалу
· довготривалу пам’ять.
Види пам’яті за її змістом.
Залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється розрізняють чотири види пам’яті за її змістом:
· рухову,
· емоційну,
· образну
· асоціативну (словесно-логічну).
Смислове і механічне запам’ятовування. Крім поділу запам’ятовування на мимовільне і довільне, розрізняють ще смислове (логічне) і механічне запам’ятовування.
Смислове запам’ятовування зв’язане з розумінням матеріалу, що запам’ятовується.
Механічне запам’ятовування наявне у всіх тих випадках, коли не забезпечується осмислювання, розуміння запам’ятовуваного матеріалу.
Види відтворення.
Впізнавання – це відтворення якого-небудь об’єкта за умови повторного його сприймання. Так, сприймаючи повторно які-небудь предмети, читаючи вдруге певну книжку тощо, ми відтворюємо образи цих предметів, думки прочитаної книжки, що збереглись від попередніх сприймань, і тому сприймаємо їх не як нові для нас, а як уже знайомі нам.
Згадування відрізняється від впізнання тим, що воно відбувається без повторного сприймання того об’єкта, образ якого відтворюється. Так, ми відтворюємо образ раніше сприйнятої місцевості, думки прочитаної книжки або прослуханої лекції за умови, коли ми їх зараз не сприймаємо. Згадування є складнішим процесом ніж впізнавання, бо впізнаванню допомагає повторне сприйняття предметів. У розвитку пам’яті впізнавання виникає раніше ніж згадування.
Відтворення у обох названих його видах за характером свого перебігу буває мимовільним (ненавмисним) і довільним (навмисним). При мимовільному відтворенні не ставиться спеціальної мети. Воно подібне до мимовільного запам’ятовування, не є спеціальною дією, і не має мети відтворення.
Довільне відтворення спрямоване на згадування необхідної інформації. Тому довільне відтворення подібне до довільного запам’ятовування, є специфічною розумовою, дією як за своєю метою, так і за засобами досягнення мети.
Основні закономірності пов’язані з пам’яттю.
Практичні рекомендації.
1. Закон Еббінгауза. Якщо матеріал, який потрібно заучати, розділити на кілька частин і учити по частинах, то сумарна затрата часу буде меншою ніж вивчення усього інформаційного блоку.
2. Феномен Міллера. Матеріал, який вивчається бажано ділити не більше ніж на 7 частин. Надто велике подрібнення матеріалу погіршує процес запам’ятовування. Хвора людина запам’ятовує менший об’єм інформації ніж здорова. Лікар не повинна давати хворому кілька інструкцій одночасно, типу: “Ви повинні до 11 години відвідати такі-то кабінети функціонального дослідження, а по дорозі у відділення купити такі-то ліки”. У цьому випадку хворий повинен запам’ятати номера і назви цих кабінетів, порядок і час їх відвідувань, що там йому повинні зробити і т.п. Навіть здорова людина здебільшого запам’ятовує 7 повідомлень, а тут перед нами хворий, у якого нервово-психічні процеси ослаблені. Якщо дійсно необхідно дати одночасно багато інформації потрібно записати її розбірливим для хворого почерком і дати йому вказівки у вигляді записки.
3. Фактор “краю”. Краще запам’ятовується перше, а найкраще – останнє повідомлення. Інформація, яка міститься у середині повідомлення запам’ятовується гірше. Отже найважливіші для хворого чи молодшого медперсоналу повідомлення потрібно давати на початку і в кінці розмови. Необхідно перевірити, чи правильно зрозумів вас співрозмовник.
4. Фактор сну. Перехід основної маси інформації з короткотривалої пам’яті у довгострокову здебільшого проходить під час сну. Ось чому найбільш важливий матеріал бажано вивчати або повторювати безпосередньо перед сном, а ранком після пробудження перевірити себе, що з вивченого можна згадати. Те, що забулось потрібно повторити. Перед екзаменом і заліком необхідно виспатись.
5. Феномен Фрейда. Неприємна інформація у істероїдних осіб психогенно запам’ятовується гірше і забувається швидше. Частина інформації, яку отримує хворий є для нього неприємною і він витісняє її у сферу підсвідомого. Про це потрібно завжди пам’ятати медсестрі (наприклад запрошувати хворого на неприємну маніпуляцію саме перед її проведенням, щоб хворий не “забув” про неї через деякий час).
6. Феномен “абсолютної новизни”. Абсолютна новизна збентежує людину і нерідко викликає стан тривоги. Людина погано сприймає невідому і незрозумілу їй інформацію і не може запамя’тати її. Деяка інформація є для хворого абсолютно новою. Лікар повинен у дохідливій формі пояснити хворому сутність незрозумілого йому питання, чим значною мірою зменшується тривожний настрій.
7. Фактор занотовування інформації. Встановлено, що інформацію, яка знаходиться у блоці короткотривалої пам’яті і носить оперативний характер можна за допомогою вольових зусиль утримувати в зоні усвідомленої уваги. Але відволікання уваги на утримання цієї інформації негативно впливає на іншу діяльність. Її потрібно записувати і при необхідності звертатись до записаного (розпорядження і доручення лікарів поточного характеру, номера телефонів, імена і по батькові нових хворих і т.д.). Цим звільняться короткотривала пам’ять і увага для іншої необхідної діяльності. Психологами встановлено, що те що записано швидше забувається. Отже матеріал лекцій потрібно повторювати.
8. Феномен Еббінгауза. З плином часу кількість зафіксованої у пам’яті інформації суттєво зменшується. Особливо багато забувається деталей у перші години (до доби). Необхідну інформацію (наприклад лекцію) необхідно записувати відразу по ходу сприймання. Еббінгауз встановив, що через рік після заучування у пам’яті залишається приблизно 15 відсотків інформації незалежно від об’єму вивченого матеріалу. Отже, чим більше інформації засвоюють студенти під час навчання, тим більше необхідних знань і умінь зберігатиметься у довготривалій пам’яті.
9. Феномен “ілюзії пам’яті”. Через певний час людина точно згадує головну сутність події, а деталі її забуває і “згадує” не такими, якими вони були в дійсності. Останні обидва феномени мають велике значення у роботі чергової медичної сестри. Якщо з хворим щось трапилось вночі, то під час ранкової передачі зміни чергова медсестра забуде деякі деталі, а деякі “згадує” не такими якими вони були в дійсності. А саме “деталі” нерідко є важливими для ефективного втручання лікаря. Інколи, особливо неприємні події медична сестра може забути згідно феномена Фрейда. Ось чому зміну стану хворого необхідно відразу детально описати у журналі спостережень.
10. Феномен “незакінченої дії”. Людина краще і довше пам’ятає незавершену нею справу, ніж роботу, яка виконана до кінця. Але незавершена дія не дає якісно зосередитись на виконанні послідуючої роботи, відволікає увагу від неї. Про це також повинна пам’ятати медична сестра, котрій необхідно обслужити багатьох хворих. Найкращим виходом з подібної ситуації є адекватне планування ходу виконання своєї роботи таким чином, щоб у першу чергу завершити термінові складні і відповідальні маніпуляції, а потім перейти до одночасного виконання більш простих і нетермінових.
11. Двоїста роль установки. Позитивна установка на вивчення матеріалу допомагає сконцентрувати на ньому увагу і покращує якість запам’ятовування. Негативна установка затруднює хід основних психічних процесів у тому числі і запам’ятовування. Так буває, коли у довготривалій пам’яті залишаються неприємні спогади про образ і дії тієї або іншої людини, а тому засвоєння наступної інформації котра пов’язана з цією людиною утруднюється. Інколи характер хворих і деякі їх поступки викликають у оточуючих почуття антипатії. Проте медик повинен завжди пам’ятати, що перед ним, передусім, хвора людина і “витісняти” почуття антипатії або огиди з зони активної уваги.
12. Фактор мотивації. Людина завжди краще запам’ятовує те, що хоче виучити, ніж інформацію, яка їй не є цікавою. Зацікавлення впливає з потреб, які необхідно у себе розвивати. Якщо студент не має внутрішньої потреби стати медиком. навчання буде неефективним.
13. Принцип специфічності кодування. Інформація, котра зберігається у пам’яті, завжди тісно зв’язана з ситуацією у якій вона запам’яталась. Наприклад, студент розгублюється відповідаючи на практичному занятті або на заліку, хоч знає матеріал. Це значною мірою обумовлено тим, що підготовка до практичного заняття або заліку, проходить у спокійних умовах, а відповідь викладачу на тлі дії інших факторів різні рівні адреналіну, тонусу кори і підкірки, симпатичної і парасимпатичної нервової системи, стану психічної напруженості, втомленості, рівня тривожності і т.п.). Психологами встановлено, що відтворення матеріалу проходить краще за тих умов, у яких він вивчався, а у даному випадку зовнішні і внутрішні умови різні. Саме це стосується і деяких хворих з тривожними рисами характеру. Збираючись відвідати медичний заклад, хворий в умі детально “програє сценарій” розмови. А під час безпосереднього контакту з медиком може розгубитись і йому важко толково розповісти про свій стан. Лікар повинен відрізняти розгубленість від безтолковості і вміти створити належний психологічний клімат спілкування.
14. Принцип “заглиблення у предмет заучування”. Матеріал запам’ятовується тим краще, чим більше він зв’язаний з іншими фактами і вивчається у різних контекстах і під різними кутами зору. У цьому полягає смисл різних прикладів, які приводяться у лекціях так і у підручниках. Особливо цінними є приклади, які створює сама людина. Чим більше ми вивчаємо предмет, тим більше ми його розуміємо і пізнаємо, чим глибше розуміємо тим він стає більш цікавим. Хворий стає тим ближчим для медика, чим більше він цікавиться ним у різних аспектах.
15. Роль контексту у запам”ятовуванні і осмисленні. Контекст, у якому засвоюється матеріал або проходить та чи інша подія інколи є більш важливим ніж сама подія або інформація. Вивчаючи матеріал, потрібно мати чітку уяву про його місце у загальному контексті, який визначається кінцевою метою і обставинами. Любу свою роботу медична сестра повинна розглядати у загальному контексті допомоги хворому. Тоді медична сестра нічого не забуде і буде виконувати свої обов’язки грамотно і своєчасно.
16. Принцип “природності і насилля”. Психологами встановлено, що ефективніше запам’ятовується те, що засвоюється природнім шляхом у міру внутрішньої потреби за умови коли немає насилля над собою. Дитина засвоює рідну мову без усякого насилля над собою. Раніше діти надзвичайно легко вивчали іноземні мови у гувернантів, значна частина яких зовсім не володіла місцевою мовою. Дитина не знає, що таке іменник, прикметник, дієслово і т.п. Вона задовольняє свою природну потребу у спілкуванні і просто починає розмовляти, а уже у школі пізнає структуру і правила мови. У школяра мозок розвинений краще ніж у немовляти, проте вивчити йому іноземну мову здебільшого важко. В даному випадку потрібно себе заставити, включити систему довготривалої пам’яті, проявити бажання і силу волі. Любий тиск на психіку викликає внутрішній усвідомлений або неусвідомлений супротив.
Порушення пам’ятi.
Розрiзняють кiлькiснi та якiснi порушення пам’ятi
До кiлькiсних порушень пам’ятi вiдносяться гiпермнезiя, гiпомнезiя i амнезiя.
Гiпермнезiя (посилення пам’ятi) – звичайно короткочасне посилення пам“ятi на тлi хворобливих станiв, а iнколи i у здорових людей. Воно проявляється у надто легкому вiдтвореннi давно забутої iнформацiї. Гiпермнезiя спостерiгається при манiакальних i гарячкових станах, внаслiдок прийому наркотикiв стимулюючої дiї, у гiпнотичному станi i у моменти смертельної небезпеки.
Гiпомнезiя (послаблення пам’ятi) проявляється у погiршеннi вiдтворення iнформацiї, необхiдної в даний момент, у зниженнi здатностi вiдтворення окремих подiй, деталей (дати, цифри, iмена). Послаблення пам’ятi спостерiгаються на схилi вiку, при атеросклерозi судин головного мозку, психоорганiчному синдромi, астенiчних станах, оглушеннi.
Амнезiя – порушення пам’ятi у виглядi втрати здатностi зберiгати i вiдтворювати ранiше набуту iнформацiю. Спостерiгається при старечому недоумствi, хворобах Альцгеймера i Пiка, органiчних i судинних ушкодженнях головного мозку. Амнезуються також епiлептичний припадок, аментивне та паморочне потьмарення свiдомостi, абсанси, фуги, транси, тяжкi форми делiрiю, стани непритомностi, сопору i коми. При гістріорних розладах (iстерiї) можуть мати мiсце амнезiї функцiонального характеру.
Розрiзняють такi рiзновиди амнезiї:
1. Фiксацiйна – втрата здатностi до запам“ятовування, вiдсутнiсть пам“ятi на текучі подiї.
2. Анетероградна – втрата спогадiв про подiї, що вiдбувалися безпосередньо пiсля закiнчення стану непритомностi або iншого розладу психiки.
3. Ретроградна – випадiння з пам“ятi подiй, якi передували стану непритомностi або психiчному захворюванню.
4. Антероретроградна – поєднання антероградної i ретроградної амнезiй.
5. Ретардована – запiзнiла амнезiя; вона характеризується тим, що вiдразу пiсля захворювання або стану непритомностi хворий може розповiсти про минулi переживання i подiї, але пiзнiше вони амнезуються.
6. Афектогенна (вибiркова) – поширюється лише на подiї негативного емоцiйного забарвлення, тимчасом як нейтральнi або приємнi подiї, що вiдбуваються в той самий перiод, зберiгаються в пам“ятi. Цей вид амнезiї характерний для iстерiї.
7. Часткова – охоплює лише деякi подiї або певнi системи звязкiв (дати, цифри, iмена). Звичайно спостерiгається при атеросклерозi судин головного мозку, виражених астенiчних станах.
8. Загальна – випадають з пам“ятi всi подiї того чи iншого перiоду. Трапляється при бiльшостi станiв порушення свiдомостi.
9. Прогресуюча – втрата здатностi до запам“ятовування i поступове спустошення запасiв пам’ятi, яке вiдбувається згiдно закону Рiбо, за яким втрата iнформацiї проходить в зворотньому напрямку до її накопичення, тобто в першу чергу забуваються текучі подiї, потiм хворий не може вiдтворити недавнi факти, вiдтак забуває iнформацiю, яка була набута ранiше. Прогресуюча амнезiя характерна для старечих психозiв, хвороби Альцгеймера, Пiка, атеросклерозу судин головного мозку.
Якiснi порушення пам“ятi, або спотворення спогадiв, носять назву парамнезiї. Розрiзняють такi види парамнезiй:
1. Iлюзiї пам“ятi або ретроспективне спостворення спогадiв: хворий згадує реальнi подiї, до яких додає вигаданi подробицi.
2. Псевдоремiнiсценцiї – несправжнi спогади про подiї, якi не мали мiсця у хворого, але, в принципi, могли з ним вiдбутися. Критична самооцiнка подiй, якi пригадує хворий, при цьому збережена.
3. Конфабуляцiї – заповнення прогалин уявними або неiснуючими подiями, якi не могли вiдбутися з хворим. Самокритична оцiнка цих подiй хворим втрачена. Це свiдчить про зниження iнтелекту.
4. Криптомнезiї – розлад пам’ятi (спотворення), який виражається у втратi здатностi розрiзняти мiж собою реальнi бувшi подiї i подiї, яких не було, але про них людина могла прочитати, почути вiд iнших, побачити. Розрiзняють асоцiйованi криптомнезiї, почуте, побачене у сновидiннях згадується як пережите реально. Вiдчуженi криптомнезiї – подiї, якi були в дiйсностi з особою згадуються як почутi, прочитанi, десь побаченi (власне згадується як чуже).
5. Екмнезiї – перенiс подiй з минулого в теперiшнiй час. Наприклад, лiтня жiнка, не пам“ятаючи нiчого з текучих подiй, живе спогадами юнацьких лiт – готується до весiлля та iнше (старi як дiти).
6. Анекфорiя – спогади при нагадуваннi. Спостерiгається в лiтньому вiцi.
Корсакiвський амнестичний синдром – це поєднання розладiв запам“ятовування текучих подiй (фiксацiйна амнезiя), ретроградної та чи антероградної амнезiї з псевдоремiнiсценцiями, рiдше конфабуляцiями на тлi зниження психiчної активностi. Синдром описний С.С.Корсаковим при алкогольному полiневритичному психозi. Спостерiгається також при травматичних, iнфекцiйних та iнтоксикацiйних ураженнях головного мозку.
