ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СВІДОМОСТІ, САМОСВІДОМОСТІ, ПІДСВІДОМИХ  І  БЕЗСВІДОМИХ ПРОЦЕСІВ

ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СВІДОМОСТІ, САМОСВІДОМОСТІ, ПІДСВІДОМИХ  І  БЕЗСВІДОМИХ ПРОЦЕСІВ

Предмет, завдання і методи психології.

Психологія здавна усвідомлювалася людським розумом як наука про незвичайні та загадкові явища. Як приклад можна назвати глибоко укорінене уявлення про душу як особливу істоту, відділену від тіла. У зв’язку з цим людину уявляли як єдність двох частин — тіла і душі; поки людина живе, її душа знаходиться в тілі, а коли вона покидає тіло — людина вмирає. Коли ж людина спить, то душа ненадовго покидає тіло і переноситься в інше місце. Таким чином, задовго до виникнення психології як науки накопичувалися житейські психологічні знання людей самих про себе.

Певне уявлення про психіку людини дає людині і її життєвий досвід. Житейські психологічні відомості утворюють донаукові психологічні знання, зумовлені необхідністю розуміти іншу людину в процесі спільної праці, спільного життя, правильно реагувати на її дії та вчинки. Ці досить широкі знання можуть сприяти орієнтуванню в поведінці оточуючих людей. Вони можуть бути правильними, хоча загалом позбавлені систематичності, глибини, доказовості, адже ми засвоюємо їх не тільки завдяки власному досвіду, але й із художньої літератури, приказок, прислів’їв, казок, легенд тощо. Саме в них полягають витоки майже всіх психологічних теорій і галузей сучасної психології.

Психологія дуже стара і водночас молода наука. Маючи тисячолітнє минуле, вона тим самим уся ще в майбутньому, її існування як самостійної наукової дисципліни ледь чи налічує століття, але головна проблематика займає філософську думку з тих пір, як існує філософія.

Своєю назвою і першим визначенням психологія зобов’язана грецькій міфології. Ерот, син Афродіти, закохався в дуже красиву молоду жінку Психею, На жаль, Афродіта була дуже незадоволена тим, що її син, небожитель, захотів поєднати свою долю з простою смертною, і докладала всіх зусиль, щоб розлучити закоханих. Для цього вона змушувала Психею пройти через низку випробувань. Але кохання Психеї було таким сильним, а її прагнення знову зустрітися з Еротом таким великим, що це справило глибоке враження на богинь і богів. Вони вирішили допомогти їй виконати всі вимоги Афродіти. Ероту, у свою чергу, вдалося переконати Зевса — верховне божество греків — перетворити Психею в богиню, зробивши її безсмертною. Таким чином закохані поєдналися навіки.

Для греків цей міф був класичним зразком справжнього кохання, вищої реалізації людської душі. Тому Психея — смертна, яка набула безсмертя — стала символом душі, що шукає свій ідеал.

Амур і Психея

Що стосується слова психологія, то походить воно від грецьких слів “psyhe” (душа) і “logos” (наука), уперше з’явилося в XIV ст. І тільки в кінці XVIII ст. почалося виокремлення психології в окрему науку. Згідно з дуже поширеним уявленням перші психологічні погляди пов’язані з релігійними уявленнями. Насправді ж, як свідчить справжня історія науки, уже ранні уявлення древніх грецьких філософів виникають у процесі практичного пізнання людини в тісному зв’язку з накопиченням перших знань і розвиваються в боротьбі наукової думки, що зароджувалася, проти релігії з її міфологічними уявленнями про світ взагалі, про душу, зокрема. Вивчення, пояснення душі і є першим станом становлення предмета психології. Отже, спочатку психологія визначалася як наука про душу. Але відповісти на питання, що таке душа, виявилося не так просто. У різні історичні епохи вчені вкладали різний зміст у це слово. Становлення і розвиток наукових поглядів на сутність психіки завжди були пов’язані з розв’язанням основного питання філософії — співвідношення матерії та свідомості, матеріальної та духовної субстанцій.

Саме навколо розв’язання цього питання і виникло два діаметрально протилежні філософські напрями: ідеалістичний та матеріалістичний. Представники ідеалістичної філософії розглядали психіку як дещо первинне, що існує самостійно, незалежно від матерії. Вони визнають існування особливого духовного начала, незалежного від матерії, розглядають психічну діяльність як вияв матеріальної і безсмертної душі. А всі матеріальні речі і процеси тлумачать лише як наші відчуття і уявлення або ж як деякий загадковий вияв якогось „абсолютного духу”, „світової волі”, „ідеї”

 Основні етапи становлення психології як науки та світогляду на природу психічного.

Ідеалізм зародився тоді, коли люди, не маючи правильних уявлень про будову і функції тіла, думали, що психічні явища являють собою діяльність особливої, надприродної істоти — душі і духу, яка нібито вселяється в людину в момент народження і покидає її в момент сну і смерті. Спочатку душа уявлялась у вигляді особливого тонкого тіла або істоти, що живе в різних органах. Коли з’явилася релігія, то душа стала розумітися як своєрідний двійник тіла, як безтілесна і безсмертна духовна сутність, пов’язана з якимось „потойбічним світом”, де вона живе вічно, покидаючи людину. На цих засадах і виникли різні ідеалістичні системи філософії, які стверджували, що ідеї, дух, свідомість є первинним началом всього існуючого, а природа, матерія — вторинними, похідними від духа, ідей, свідомості.

Матеріалістичне розуміння психіки виявляється в тому, що психіка розглядалася як явище вторинне, похідне від матерії. Матеріалістичний підхід до розуміння психіки людини був на багато років витіснений ідеалістичною філософією, яка розглядала психіку людини як вияв її духовного життя, вважаючи, що юна не підпорядковується тим самим законам, що і вся матеріальна природа. І які б метаморфози не відбувалися з уявленням про душу, незмінним залишалося переконання в тому, що вона є рушійною силою життєдіяльності. Тільки в XVII ст. Рене Декарт почав нову епоху в розвитку психологічних знань. Він показав, що не тільки робота внутрішніх органів, але й поведінка організму — його взаємодія з іншими зовнішніми тілами — не мають потреби в душі. Особливо великий вплив його ідеї справили на подальшу долю психологічної науки. Р.Декарт увів одночасно два поняття: рефлекс і свідомість. Але у своєму вченні він протиставляє душу та тіло, стверджуючи, що існують дві незалежні одна від одної субстанції – матерія та дух. Тому в історії психології це вчення одержало назву “дуалізм” (від лат. dualis – «подвійний»). З точки зору дуалістів психічне не є функцією мозку, його продуктом, а існує саме по собі, поза мозком, незалежно від нього. У філософії цей напрям одержав назву суб’єктивного ідеалізму.

На ґрунті дуалістичних учень у психології XIX ст. одержала широке поширення ідеалістична теорія так званого психофізичного паралелізму, яка стверджувала, що психічне і фізичне існують паралельно, незалежно одне від одного, але спільно. Головними представниками цього напряму в психології є В.Вундт, Еббінгауз, Спенсер, Т.Рібо, А.Біне, У .Джемс та інші. Приблизно з цього часу виникає і нове уявлення про предмет психології. Здатність думати, відчувати, бажати стали називати свідомістю. Таким чином, психіку було прирівняно до свідомості. На зміну психології душі прийшла так звана психологія свідомості. Однак свідомість ще довго розумілась як явище особливого роду, уособлене від усіх інших природних процесів. Філософи по-різному тлумачили свідоме життя, вважаючи його виявом божественного розуму або результатом суб’єктивних відчуттів, де вони вбачали найпростіші „елементи”, з яких складається свідомість. Однак усіх філософів — ідеалістів об’єднувало спільне переконання в тому, що психічне життя — вияв особливого суб’єктивного світу, який пізнається тільки шляхом самоспостереження, недоступного ні для об’єктивного наукового аналізу, ні для причинного пояснення. Таке розуміння набуло дуже широкого поширення, а підхід став відомий під назвою інтроспективного тлумачення свідомості. Згідно з цією традицією психічне ототожнювалося зі свідомістю. У результаті такого розуміння свідомість виявлялася замкненою в самій собі, що означало повний відрив психічного від об’єктивного буття і самого суб’єкта.

Психологія, як наука зародилась в  античному світі. Проте трактування сутності душі і психічних процесів у древньогрецьких і римських філософів було різною. Геракліт (540-480 рр. до н.е.), Демокріт (460-370 рр. до н.е.), Епікур (341-270 рр. до н.е.) висловлювали матеріалістичні погляди на природу душі. В поетичній формі погляди античних матеріалістів на природу душі і її взаємовідносини з тілом виклав римський філософ Лукрецій Кар (99-55рр. До н.е.). Якщо Геракліт вважав, що “душа” є одним із станів вогню, що вічно рухається і змінюється, то Демокріт, Епікур і Лукрецій стверджували, що “душа” складається з особливих найдрібніших, надзвичайно рухливих атомів.

         В той же час, в античній філософії велике розповсюдження отримали і ідеалістичні погляди про влаштування світу і психіку людей. Відомо, що майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон Афінський (428/427-348/347 рр. до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як “ідеєю” – безсмертною  духовною сутністю, що тільки на час земного життя з’єднується з тілом, існуючи до цього в космічному “світі ідей”. За Платоном істине життя є лише результатом “пригадування душі” про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Після тілесної смерті душа знову відлітає в світ ідей. 

         В світі прийнято вважати, що психологія існує як самостійна наука з 1879 року, коли В.Вундт у Лейпцігу організував лабораторію експериментальної психології. При існуванні Радянського Союзу стверджувалося, що перша експеримантально-психологічна лабораторія була відкрита у Росії В.М.Бєхтєревим в 1885 р. в Петербурзі.

В.М.Бехтєрєв

Не применшуючи значення видатного вкладу в психологію цих великих трудівників а саме В.Вундта і В.Бехтерева необхідно відновити істину. Насправді перша психологічна лабораторія в світі була створена М.Троїцьким в Київській духовній академії при відкритій у академій в 1862 р. кафедрі психології. Зрозуміло, що в часи радянського войовничого атеїзму не можна було віддати першість теологічному вузу, тому цей факт замовчувався.

         Українські вчені внесли великий вклад в світову скарбницю знань з психології. В середині і другій половині 18-го століття питання психології розробляв і викладав професор Києво-Могилянської академії Г.Кониський. (1717-1795). 

Кониський Г.

Кониський відомий тим, що систематизував історичний огляд вивчення душі, завершуючи його аналізом тогочасної психологічної традиції поділу душі на вегетативну, чуттєву і раціональну. Прогресивною і важливою виявилася позиція Кониського щодо визнання активного характеру відображення органами чуття предметного світу. Визнаючи необхідність “згоди” між душею і тілом, він вважав, що головними властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя.

         Як уже було сказано вище в 1962 р. в Київській духовній академії була відкрита перша кафедра психології, а згодом і психологічна лабораторія. Пізніше М.М.Троїцький був запрошений на роботу до Петербурга.

 Подібним чином в Московський університет відїздить П.Д.Юркевич – автор знаменитої психологічної праці “Серце та його значушість у духовнім житті людини”. Юркевич підкреслював індивідуальність людської істоти, стверджував пріорітет переживань і почуттів, що йдуть від скрця над розумом. Він виокремлював в дущевному світі людини особистісне “суще”, яке переводить те, що може бути (ідею), в те, що є (дійсність). Можна з гордістю стверджувати, що саме наш український психолог і філософ П.Юркевич випередив психологів світу на півтора століття. З переїздом Троїцького і Юркевича починається вивчення і викладання наукової психології в  Росії.

         Представники нової хвилі української психології були І.А.Сікорський і Г.І.Челпанов. Сікорський починав свою діяльність з експериментального вивчення психічних процесів. Результати цих досліджень були узагальнені в праці “Про явища втоми при розумовій праці дітей шкільного віку” (1879). І.А.Сікорський був добре відомим за кордоном. Так згадана книга “Про явища втоми…” була негайно перекладена і видана у Бельгії та Франції ще в рік її з’яви на світ, а наступного року її видрукували в Англії. Були видані за кордоном також його книги “Душа дитини”, “Про заїкання”. Їх використовували як навчальний посібник у Німеччині. Також досліджував психологічні аспекти суїциду.

         І.А.Сікорський є автором унікальної праці з фізіогноміки “Всезагальна психологія з фізіогномікою у ілюстративному викладі”. Ця робота є підсумком діяльності вченого. Саме після виходу цієї книги в світ стало загальновизнаним, що основні риси характеру людини мають свої фізіономічні стигми (мітки). Досвідчений психолог-фізіогноміст практично миттєво по обличчю, очам, вухам і голові може розпізнати основні риси характеру людини. Кожен поважаючий себе майбутній медик повинен вивчити основи фізіогноміки, щоб уміти розпізнати душевну сутність хворого. Адже ще Гіппократ вчив: “Важливіше знати кого ти лікуєш, ніж що ти лікуєш”. Істотно вплинула на розвиток уявлень про природу психічного діяльність видатного психолога Г.І.Челпанова.

         Г.І.Челпанов вважав, що душа є “артистом”, котрий керує музичним інструментом, тобто мозком. Як артист може грати тільки тоді,  коли є інструмент, так і душа може справляти вплив на тіло лише у тому разі, якщо є мозок.

         У двадцятих-тридцятих роках ХХ століття загальновизнаним центром вивчення психології світового масштабу стала харківська школа. На жаль у тридцятих роках  більшість вчених з Харкова були переведені у Росію.

         Непересічний внесок у розвиток загальної психології зробив одеський психолог Л.С.Рубінштейн. Його фундаментальна двохтомна праця “Основи психології” є обов’язковим підручником для вивчення загальної психології у університетах.

      На сучасному етапі розвитку людства коли бурхливий розвиток науки і техніки вичерпує природні можливості все частіше на авансцену виступає так званий “людський фактор”,  значна роль у якому належить психології.

Розвиток психології з часу її оформлення як самостійної науки у другій половині XIX ст. відбувався в безперервній боротьбі теорій, які приходили на зміну одна одній і ставили перед собою різні цілі, користувалися різними способами дослідження. Однак майже всі теорії кінця XIX ст. і частина теорій XX ст. розроблялися в рамках інтроспективної психології свідомості. Характерним для цих теорій є обмеження предмета психологічних досліджень сферою усвідомлюваних переживань людини, які розглядалися відірвано від навколишньої дійсності і практичної діяльності людей. Питання про співвідношення свідомості та мозку розв’язувалося цими теоріями з позицій дуалізму.

У рамках інтроспективної психології відмінності між теоріями зводилися до різних характеристик свідомості з боку її структури, змісту та міри активності. Одна з характеристик виокремлювалася як провідна. На цих засадах прийнято виокремлювати п’ять різновидів ідеалістичної психології свідомості:

— теорія елементів свідомості, основоположники В. Вундт і Е. Тітченер, сюди ж частково належить Вюрцбурзька психологічна школа;

— психологія актів свідомості, пов’язана з іменем Франца Брентано;

— теорія потоку свідомості, створена Уільямом Джемсом;

— гештальттеорія — теорія феноменальних полів;

— описова психологія В.Дільтея.

Спільним для всіх цих теорій є те, що на місце реальної людини, яка активно взаємодіє з навколишнім світом, ставиться свідомість: у ній нібито розчиняється справжня людська істота. Уся діяльність зводиться до активності свідомості.

Головна особливість зазначених теорій полягає в характерному для них описовому підході до психіки, а не в пояснювальному, хоча до цього часу в психологію вже ввійшов експериментальний метод. 

У 1879р.  В.Вундтом у Лейпцігу була організована перша експериментальна психологічна лабораторія. У психології свідомості стає можливим і експеримент, який полягає в тому, що дослідник створює певну зовнішню умову і спостерігає, як при цьому відбувається перебіг процесів. Однак ці спостереження носять специфічний характер, будучи спостереженнями людини за самою собою, за власним внутрішнім станом, почуттями, думками. Вони одержали назву інтроспекції (“заглядання всередину”). Звичайно, таке спостереження позбавлене головної наукової вимоги — об’єктивності. У результаті на початку XXст. під впливом запитів розвитку наукового об’єктивного знання, з одного боку, і соціально-економічних вимог, з іншого, — виникла криза інтроспективної психології.

„Психологія свідомості” виявлялася безсилою перед численними практичними проблемами, зумовленими розвитком капіталістичного способу виробництва, що вимагало розробки засобів, які б дали змогу контролювати поведінку людини. Це призвело до того, що в другому десятилітті XX ст. виник новий напрям психології, представники якого оголосили і новий предмет психології. Ним стала не психіка, не свідомість, а поведінка, що розумілася як сукупність переважно рухових реакцій людини, які можна спостерігати зовні. Цей напрям одержав назву „біхевіоризм”(від англ. behaviour— „поведінка”). Це вже третій етап у розвитку уявлень про предмет психології. Основоположник біхевіоризму Дж.Уотсон убачав завдання психології в дослідженні поведінки живої істоти, яка адаптується до навколишнього середовища. За одне десятиліття біхевіоризм поширився по всьому світу і став одним з найбільш впливових напрямів психологічної науки.

Отже, спочатку психологія — наука про душу, потім — наука про свідомість без душі, і нарешті — наука про поведінку без свідомості. Таке розуміння предмета психології дуже швидко призвело до наступної кризи. Спостерігаючи за поведінкою, ми дійсно досліджуємо об’єктивні факти, але така об’єктивність оманлива, оскільки за кожним вчинком, поведінковим актом стоять думки, почуття, бажання людини. І неможливо вивчати поведінку, не вивчаючи думки, почуття, прагнення.

Причина криз у розумінні психології полягає в тих філософських методологічних позиціях, на яких ґрунтувалися названі теорії. Так, психологія свідомості розв’язувала основні питання про співвідношення між буттям та свідомістю, між об’єктивним та суб’єктивним з позицій ідеалізму. Біхевіористи вирішували ті самі проблеми з позицій вульгарного матеріалізму. Для них психічне зовсім не відрізнялося від матеріального. Так, неправильні вихідні філософські позиції закривали для психології шляхи до визначення її предмета.

Вихід з цього тупика відкрила філософія діалектичного матеріалізму, яка визнає лише одне начало всього існуючого — матерію, а психіку, мислення, свідомість розглядає як вторинне, похідне від матерії. Філософський матеріалізм є моністичним ученням, матеріалістичним монізмом (від грецького„монос” — один). Він ґрунтується на даних науки і практики і в міру їх розвитку уточнює і поглиблює свої висновки.

З точки зору діалектичного матеріалізму первинною є матерія; психіка, свідомість — це вторинне, відображення мозком об’єктивної дійсності. У цьому значенні матеріальне (предмети і явища дійсності) та ідеальне (відображення їх у вигляді відчуттів, думок тощо) протилежні один одному.

У системі категорій діалектичного матеріалізму, на які спирається вітчизняна психологія, головне місце належить категорії відображення. Саме за допомогою цієї категорії розкриваються найбільш істотні і суттєві характеристики психіки: психічні явища розглядаються як різні форми і рівні суб’єктивного відображення об’єктивної дійсності. Теорія відображення в психології виступає в ролі загальної методологічної платформи, яка дає змогу зрозуміти факти, поняття, концепції, визначити предмет психологічної науки, розробити методи дослідження.

Будь-яка матерія характеризується властивістю відображення. Будучи властивістю матерії, функцією мозку, психіка виступає як особлива форма відображення, як передумова розвитку психіки. Будучи специфічною формою відображення, психіка виникла в процесі розвитку матерії, переходячи від одних форм руху до інших. Виникнувши закономірно в ході біологічної еволюції, психіка стала найважливішим її чинником. Завдяки відображенню забезпечуються більш широкі різноманітні зв’язки організму з середовищем.

Внутрішнє психічне життя не існує без зовнішнього, фізичного. Тобто психіка, свідомість відображають об’єктивну реальність, яка існує зовні і незалежно від неї. Своєрідність психічного саме в тому й полягає, що воно є і реальною стороною буття, і його відображенням.

Отже, функція психіки полягає у відображенні властивостей і зв’язків дійсності і в регулюванні на цих засадах поведінки і діяльності людини. Виходячи з цього, предметом психології є конкретні факти психічного життя. Найскладнішим для психології є завдання виявлення законів психіки, розкриття тих зв’язків і відношень, які можна було б кваліфікувати як закономірні. Науковий підхід вимагає не тільки виявити об’єктивний закон, але й окреслити сферу його дії, а також умови, за яких він лише може діяти. Тому предметом вивчення в психології разом з психологічними фактами стають психологічні закони.

Але знання закономірних зв’язків саме по собі не розкриває конкретних механізмів, за допомогою яких закономірність може виявлятися. У завдання психології входить поряд з психологічними фактами і закономірностями встановлення механізмів психічної діяльності. А оскільки механізми передбачають роботу конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, за допомогою яких здійснюється той чи інший психологічний процес, то природу і дію цих механізмів психологія вивчає спільно з іншими науками.

Для того, щоб досить повно відповісти на питання про предмет психології, необхідно побудувати класифікацію психічних явищ. Ми будемо поділяти психічні явища на три основні класи: психічні процеси, психічні стани і психічні властивості особистості.

 Психічні процеси є первинними регуляторами поведінки людини. Вони мають певний початок, перебіг та кінець, тобто мають певні динамічні характеристики, до яких насамперед належать параметри, що визначають тривалість та стійкість психічного процесу. На фунті психічних процесів формуються певні стани, відбувається формування знань, умінь та навичок. У свою чергу, психічні процеси можуть поділятися на групи: пізнавальні, емоційні та вольові.

 

 

Форми прояву психіки

До пізнавальних психічних процесів належать ті процеси, які пов’язані зі сприйманням та обробкою інформації: увага, відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, мовлення, уява. Завдяки цим процесам людина одержує інформацію про навколишній світ та про себе. Однак самі по собі ці відомості або знання для людини не відіграють ніякої ролі, якщо вони для неї незначущі. Мабуть, кожен з вас звертав увагу на те, що одні події залишаються в пам’яті надовго, а про інші ми забуваємо відразу. Певна інформація може взагалі залишитися для людини непоміченою. Це може бути пов’язано також з тим, що будь-яка інформація має або не має емоційного забарвлення. Тому поряд з пізнавальними психічними процесами виокремлюють емоційні психічні процеси. До них належать такі психічні явища, як емоції, почуття, афекти, настрої та стрес.

Як правило, супроводження певних подій позитивними емоціями позитивно впливає на діяльність та стан людини, і навпаки, негативні емоції утруднюють виконання діяльності та погіршують стан людини. Але в деяких випадках певні перешкоди на шляху до досягнення мети підвищують активність людини, стимулюють долати перешкоди, що виникли. Це свідчить про важливість для формування поведінки людини не лише емоційних психічних процесів, а й вольових, які пов’язані з поведінкою людини в ситуації долання труднощів, регуляції своєї поведінки.

Психічні процеси тісно пов’язані між собою і виступають первинними чинниками формування психічних станів людини. Психічний стан характеризує стан психіки загалом, має свою динаміку, яка характеризується тривалістю, спрямованістю, стійкістю та інтенсивністю. Водночас психічні стани впливають на перебіг та результат психічних процесів і можуть підвищувати ефективність діяльності або гальмувати її. До психічних станів належать такі явища, як страх, бадьорість, пригнічення, піднесення, втома тощо.

Наступний клас психічних явищ – психічні властивості людини. Психічні властивості – це найсуттєвіші особливості особистості, що забезпечують певний кількісний і якісний рівень діяльності та поведінки людини. До психічних властивостей належать темперамент, характер і здібності. Рівень розвитку цих властивостей, особливості розвитку психічних процесів та переважання певних психічних станів визначають неповторність людини, її індивідуальність.

Таким чином, психологія — це наука, що вивчає факти, закономірності та механізми психіки.

Узагальнюючи вищесказане, можна виокремити чотири етапи у тлумаченні предмета психології.

Перший етап — психологія як наука про душу. Таке визначення психології було дано понад два тисячоліття тому. Наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища в житті людини.

Другий етап — психологія як наука про свідомість. Виникає в XVI ст. у зв’язку з розвитком природничих наук. Здатність думати, відчувати, бажати називали свідомістю. Основним методом дослідження вважалося самоспостереження та опис фактів.

В.Вундт і перша експериментальна психологічна лабораторія

Третій етап — психологія як наука про поведінку (XX ст.). Завдання психології — ставити експерименти і спостерігати за тим, що можна безпосередньо побачити, — поведінку, вчинки, реакції людини (мотиви, які викликають вчинки, не враховуються).

Четвертий етап — психологія як наука про об’єктивні закономірності, прояви і механізми психіки.

Психіка означає психічні явища, наявні в житті людини і тварини.

Ці явища загальновідомі. Задовольняючи свої різноманітні потреби, людина завжди відчуває, сприймає предмети і явища навколишнього світу, їх запам’ятовує, згадує і уявляє про них, повідомляє словами свої думки іншим людям, переживає різноманітні почуття, прагне до здійснення своїх інтересів, намірів, бажань, переборює труднощі на шляху до її досягнення.

Такі явища, як відчуття, сприймання, запам’ятовування, згадування,  уява, мислення, почуття, прагнення і т.д. називаються психічними процесами. Вони є різними проявами психічної діяльності людини.

У діяльності людини, її практичних відносинах до зовнішнього світу і до інших людей виявляються її психічні стани, як наприклад, її спокій, схвильованість, пригніченість, піднесення, уважність, байдужість, зацікавленість тощо, та її психічні властивості, а саме: її чутливість, спостережливість, пам’ятливість, її розумові емоційні вольові якості, її інтереси знання, вміння, переконання, її здібності, риси темпераменту і характеру. Вся сукупність психічних явищ в її взаємозв’язку і динаміці називають часто психічним життям людини.

Психіка властива і тваринам. Спостереження за поведінкою тварин, особливо вищих, які своєю організацією ближче до людини, переконують нас у тому, що вони так чи інакше орієнтуються в своєму середовищі, відчувають, сприймають, навколишні предмети і явища, дещо запам’ятовують, можуть дечого навчитись і внаслідок цього відповідно пристосуватися до свого середовища.

Ми будемо далі говорити про психічні явища в житті людини. Ці явища – особливий прояв її життя. Вони виникають в процесі її взаємодії з зовнішнім світом, внаслідок впливу його предметів, явищ на їх мозок і відповіді на цей вплив. У кожному психічному явищі є зв’язок людини з навколишнім світом.

Те, що ми відчуваємо, сприймаємо, уявляємо, що любимо чи ненавидимо, до чого прагнемо, чого бажаємо, існує об’єктивно, поза нами, і незалежно від нашої свідомості. В наших відчуттях, сприйманнях, уявленнях, думках, почуттях, прагненнях, бажаннях та інших психічних явищах воно відображається і так чи інакше впливає на нашу діяльність.

Пізнання людиною навколишнього світу дає її змогу активно впливати на цей світ, змінювати його предмети і явища відповідно до своїх потреб. Загальна психологія – це наука, яка вивчає сутність і її загальні закономірності виникнення, функціонування і розвиток психіки.

Які ж завдання психології?

розкрити закони виникнення, розвитку і перебігу психічної діяльності людини; становлення її психічних властивостей; з’ясувати життєве значення психіки і тим допомогти на практиці нею оволодіти.

Методи психології

Як і кожна наука, що є галуззю людського пізнання, психологія, крім предмета, має ще й свої методи дослідження.

Науковий метод складається зі змістовного синтезу методології, методик та прийомів дослідження.

Методологія включає в себе:

1) загальні точки зору, які повинен враховувати дослідник;

2) правила, яких він повинен дотримуватись у дослідженні;

3) засоби, якими він має користуватися.

Метод – це спосіб осягнення сутності предмета, пізнання за допомогою системи пізнавальних та перетворювальних засобів перетворювань і принципів.

За рівнем застосування методи поділяють на: універсальні і спеціальні.

Універсальними методами називаються ті методи, які використовуються не тільки в психології, а й в інших галузях наукового знання.

За етапами психологічного дослідження виділяють: методи теоретичного дослідження (моделювання, реконструювання, типологічний метод); методи емпіричного дослідження предмета; методи аналізу, тлумачення та інтерпретації теоретичних та емпіричних даних дослідження.

Центральним емпіричним методом універсальної групи є метод спостереження. Цей метод полягає в цілеспрямованому, обумовленому завданням умисному сприйнятті психічних явищ та з’ясуванні їх смислу.

Залежно від об’єкта спостереження, розрізняються два види методу спостереження; інтроспекція (спостереження власного психічного життя); екстраспекція  (безпосередні спостереження за психічним життям інших людей, тобто за їх поведінкою, різними проявами та творчістю).

Метод суб’єктивного спостереження, інтроспекція, передбачає перехід від «внутрішніх» до зовнішніх проявів результатів дослідження, що виливається в формі «словесного звіту».

Об’єктивне (екстраспекція) спостереження спрямоване до зовнішньої сторони проявів психічного.

Але завдяки дотриманню принципу єдності об’єктивних характеристик психіки і суб’єктивного змісту їх сутності стає можливим трактування змісту «зовнішніх» даних як осягнення змісту «внутрішніх» психічних проявів.

Також можна виділити неструктуризоване (виявляється недостатньо формалізований процес) та структуризоване (з високим рівнем стандартизації, використання бланків для фіксації результатів) спостереження.

Із частотою регулярності та довжиною проміжку часу проведення дослідження розрізняються на систематичні (проводяться циклічно, регулярно або безперервно) та несистематичні (часто використовуються в незапланованих ситуаціях, спонтанно виниклих явищах, що не очікувались і не включались у програму спостереження).

Спостереження, під час якого психолог-дослідник безпосередньо контактує, діє з учасниками дослідження, у його процесі називається включеним. Якщо досліджувані явища знаходяться у природних для них умовах, то таке спостереження називається польовим.

Але іноді потрібно створити можливість направленої організації умов, особливостей та характеру розгортання досліджуваного явища; тоді це досягається за допомогою лабораторної форми спостереження.

Провідне місце серед методів психологічного дослідження (а загалом і всього наукового пізнання) займає експеримент. Такий метод характеризується можливістю активного втручання в досліджувану ситуацію з боку дослідника. Експериментальний метод поділяється на два види: природний експеримент і лабораторний експеримент.

Природний експеримент являє собою ніби проміжну ланку між методом спостереження та лабораторним експериментом. При використанні цього методу у звичайних життєвих умовах дослідник піддає експериментальному впливу умови, в яких протікає явище, що вивчається, а саме явище спостерігається в його природному виявленні.

Лабораторний експеримент проводиться в штучних (лабораторних) умовах, коли експериментатор сам: ініціює лікувальний процес, організовує ситуацію; штучно моделює всі необхідні умови, використовує спеціальну апаратуру.

Залежно від рівня втручання дослідника у перебіг психічних явищ експеримент може бути: констатуючим – психічні явища вивчаються без втручання експериментатора: формуючим, коли психічні явища вивчаються у процесі «штучного» цілеспрямованого розвитку із використанням різноманітних заходів.

За схемою констатуючого експерименту можна також вивчати природу психічних властивостей у процесі їхнього розвитку, застосовуючи так звані поперечні та поздовжні зрізи.

При поперечному зрізі одночасно порівнюються психічні властивості кількох груп досліджуваних, які відрізняються за віком, щоб розкрити динаміку вікового розвитку досліджуваної психічної властивості.

При поздовжньому зрізі простежуються зміни у психічних властивостях певних людей протягом тривалого часу.

До універсальної групи методів психологічного дослідження належать такі емпіричні методи: бесіда, інтерв’ю, анкетування, біографічний, вивчення продуктів діяльності та літературно-історичних джерел.

Бесіда – метод одержання інформації на основі словесної (вербальної) комунікації.

Розрізняють три види бесіди:

1) «введення в експеримент»;

2) «експериментальна бесіда»;

3) «клінічна бесіда».

Інтерв’ю – спосіб отримання соціально-психологічної інформації за допомогою усного опитування. У психології цей метод поділяють на чотири види: діагностичний та клінічний, вільний та стандартизований.

Анкетування – метод соціально-психологічного дослідження за допомогою набору запитань, кожне з яких логічно пов’язане з центральним завданням дослідження. Методичним засобом для отримання інформації є анкета. Анкети бувають закриті, в них подаються варіанти відповіді; відкриті – без варіантів відповіді; анкети-віяла, в яких, окрім запропонованих варіантів, є місце для власної відповіді.

Використовуються різні типи анкетування залежно від характеру та способу отримання необхідної інформації: суцільне (охоплюються великі групи населення) та вибіркове (охоплюється конкретна група учасників); усне і письмове, індивідуальне чи групове; очне і заочне. Для отримання певної інформації не завжди вдається опитати кожну людину певної великої групи. Тому психологи працюють з певною вибіркою, в яку може входити половина опитуваної групи або 5-10 %. Вибірка – це група людей, відібраних для опитування згідно з певними характеристиками. Під час проведення відбору психологи повинні турбуватись про те. Щоб вибірка була репрезентативною. Репрезентативна вибірка – група людей, в якій рівномірно представлена вся досліджувана спільнота.

Соціальні дослідження, що проводяться в Україні, особливо у період виборчої кампанії, як правило, як правило, необ’єктивні, «замовні».

Біографічний метод у психології використовує ретроспективний погляд на життя особистості за допомогою системи дослідження, діагностики та проектування життєвого шляху людини.

Основним інструментом пізнання в даному методі виступає автобіографія. Автобіографії поділяються на спонтанні (копи ініціатива перегляду свого життя належить самій особистості) та провоковані(коли особистість спонукають розповідати про себе за визначеним планом).

Вивчення продуктів діяльності – це метод психологічного дослідження, спрямований на збір, систематизацію, аналіз і тлумачення продуктів діяльності людини. За ознакою предмета пізнання виділяється три дослідницькі та аналітичні процедури цього методу.

Перший – аналіз особистих документів (щоденників, листів), другий – аналіз офіційних матеріалів стосовно масової комунікації (записи розмов, порад, оголошення, розпорядження, накази), третій – аналіз змістових досягнень діяльності людини (професійні, суспільні, творчі).

Розглядаючи групу спеціальних методів психологічної діагностики в сучасній психології, можна зазначити, що одним із провідних є метод тестування. Тест – це набір стандартизованих задач та запитань, що мають певну шкалу знань. Тестовий метод дає змогу з певною ймовірністю виміряти індивідуальні відмінності, встановити актуальний рівень розвитку необхідних знань, навичок, особистісних характеристик індивіда тощо.

Термін «тест» ввів у лексикон вчений Д. Кеттел (1860-1944) у своїй статті «Mеntal Tests and Measurement)) («Розумові тести та виміри») в журналі «Mind» у 1890 р.

«Психологія не може стати надійною і точною, як фізичні науки, якщо не буде базуватися на експерименті та вимірюваннях. Кроку цьому напрямку може бути зроблений шляхом застосування серії розумових тестів до більшості людей. Результати можуть мати значну наукову цінність у відкритті постійності психічних процесів, їх взаємозалежності та змін в різних обставинах».

Тестування проводиться в три етапи. 1) вибір тесту; 2) проведення тесту; 3) інтерпретація результатів.

Тести поділяються на окремі групи. Вербальні та практичні – поділяються за особливостями задач, які використовуються в процедурі. Групові та індивідуальні – за формою процедур дослідження. Тести швидкості та результативності – розрізняються між собою залежно від довжини обмежень у часі, відведеному для проведення вимірюваних процедур.

Слід окремо виділити тести, які розрізняються за функціональною ознакою призначення щодо предмета дослідження. Для виявлення розумового потенціалу індивіду застосовуються тести інтелекту: культурно-вільний тест інтелекту Кеттела, шкали вимірювання інтелекту Векслера, аналітичний тест інтелекту Мейлі. З метою вивчення та оцінки творчих здібностей особистості використовуються тести креативності. Найбільш відомі тести Дж. Гілфорда та Е. Торанса. 

Основні теоретичні принципи психології: 1) визнання детермінованості психічних явищ матеріальної дійсності; 2) генетичний підхід до психічних явищ, дослідження їх у розвитку; 3) вивчення психіки людини у взаємозв’язку біологічних і соціальних факторів; 4) визнання нерозривного взаємозв’язку психіки і діяльності. Наукове розуміння психіки людини можливо лише при цілісному розгляді сукупності психічних явищ. Абсолютизація окремих сторін психіки приведе до помилкових концепцій і теорій.

Сучасна психологія – це розгалужена система наукових галузей, пов’язаних з різними сферами практичної діяльності людини. Нині налічується близько 50 психологічних дисциплін: психологія праці, спорту, медична, юридична, військова психологія, психологія аномального розвитку, соціальна психологія тощо. За своєю суттю це самостійні науки, але всі вони ґрунтуються на загальній психології, яка вивчає загальні закономірності виникнення, функціонування і розвитку психіки.

Деякі галузеві науки стануть у пригоді медичним працівникам. На окремих із них ми коротко зупинимось.

Основну систему психологічної науки становлять історія психології та загальна психологія. Загальна психологія є теоретичною базовою наукою, результати дослідження якої використовуються прикладними дисциплінами, а останні, у свою чергу, збагачують її. Серед завдань загальної психології центральне місце посідає розробка методологічних основ, теорії і методик вивчення психологічних явищ.

Психологія праці вивчає психологічні закономірності формування конкретних форм трудової діяльності людини і ставлення її до праці, у тому числі медичної. Ця наука має кілька розділів, які, хоч і тісно пов’язані між собою, є самостійними.

Так, інженерна психологія вивчає процеси і засоби інформаційної взаємодії між людиною і машиною. Основні проблеми інженерної психології: аналіз завдань людини в системах управління, розподіл функцій між людиною та автоматичними пристроями, зокрема ЕОМ: дослідження спільної діяльності операторів, процесів спілкування та інформаційної взаємодії між ними; вивчення факторів, які впливають на ефективність, якість, швидкість, надійність дій операторів.

Авіаційна психологія розглядає психологічні закономірності трудової діяльності авіаційних спеціалістів, вивчає вплив факторів польоту на розвиток психічних станів, формування професійної придатності, психологічної адаптації членів екіпажу до умов праці.

Космічна психологія вивчає психологічні особливості праці космонавта, залежність цих особливостей від специфічних факторів (невагомості, гіподинамії тощо), а також способи цілеспрямованої організації психічної діяльності космонавта під час підготовки і здійснення космічних польотів.

Педагогічна психологія вивчає психіку людини в процесі її навчання і виховання, встановлює і використовує закономірності психіки під час оволодіння знаннями, уміннями та навичками.

Вікова психологія тісно пов’язана з педагогічною, вивчає особливості психіки людини на різних етапах її розвитку – з моменту народження і до смерті. Вона поділяється на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, психологію зрілого віку, геронтопсихологію тощо.

Психологія аномального розвитку розгалужується на патопсихологію, яка вивчає структуру порушень психічної діяльності, закономірності розладу психіки порівняно з нормою, інтерпретуючи одержувані дані поняттями і категоріями психологічної науки (тобто розлади психіки людини вивчаються психологічними методами); олігофренопсихологію, яка вивчає порушення психічного розвитку та можливості його корекції в людей з тяжкими формами недорозвиненості мозку; сурдопсихологію психологію, яка вивчає психічний розвиток глухих і тих людей, що погано чують. можливості його корекції в умовах навчання і виховання, шляхи запобігання розвитку німоти в людей з дефектами слуху, що виключають нормальне мовне спілкування, можливості заміни слухового сприймання зоровим тощо; тифлопсихологію, яка вивчає психічний розвиток сліпих і слабозорих людей, шляхи і способи його корекції при навчанні та вихованні.

Юридична психологія вивчає закономірності і механізми психічної діяльності людей у сфері регульованих правом відносин. Систему юридичної психології утворює кримінальна психологія, яка вивчає психологічні механізми поведінки і формування особистості злочинця, мотиви злочинів тощо;слідча психологія, яка займається психологічними особливостями поведінки учасників карного процесу (психологічні вимоги до ведення допиту; особливості показань свідків тощо); виправна психологія, яка розробляє проблеми виховання у виправно-трудовій колонії і вивчає психологію ув’язненого, що перебуває в ній, тощо.

Соціальна психологія – галузь психології, яка вивчає закономірності поведінки й діяльності людей, зумовлені фактом об’єднання їх у соціальні групи.

Психологія особистості – галузь психології, яка вивчає психічні властивості людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні взаємозв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємозв’язана з навколишнім природним та соціальним середовищем.

Історія психології – галузь психологічних знань, що вивчає розвиток психіки і знань про неї в історичному і логічному аспектах з акцентом на першому з них. Вона показує історичне становлення психологічних знань, відшуковуючи зв’язок з духовною і матеріальною культурою народів світу, визначає пріоритетні напрямки досліджень у зв’язку з “духом часу”.

Широкий напрямок у сучасній психології відкриває велика галузь психологічної науки – медична психологія, яка вивчає психологічні аспекти діагностики, лікування, експертизи, гігієни, профілактики та реабілітації хворих. Серед важливих проблем медичної психології виділяють: взаємодію психічних та соматичних процесів, закономірності формування у хворого уявлення про свою хворобу, вивчення динаміки усвідомлення хворим свого стану, використання компенсаторних та захисних механізмів особистості в терапевтичних цілях, вивчення психологічної дії лікувальних методів та препаратів. Структура медичної психології включає в себе ряд розділів: клінічна психологія, патопсихологія, нейропсихологія, психопрофілактика і психогігієна, психокорекція, психофармакологія.

Медична психологія – це прикладна галузь науки, яка займається психологічними взаємозв’язками проблеми лікувальної діяльності та доглядом за хворими, проблеми впливу на хворих у найрізноманітніших ситуаціях, що виникають у ході цієї діяльності, а також проблеми поведінки медичних працівників. У центрі уваги цієї дисципліни – взаємовідношення хворого із середовищем лікувального закладу (відношення між лікарем і хворим, медичною сестрою і хворим, лікарем – медичною сестрою – хворим).

Основу системи психологічної науки становлять історія психології та загальна психологія. Кожна психологічна теорія або психологічний експеримент завжди ґрунтуються на певній філософській концепції людини, суспільно-політичній ідеології або етичній системі, які у психологічних побудовах знаходять свою конкретизацію та збагачення.

Поняття про свідомість

Виникнення психіки

Виникнення і розвиток психіки – одне з найскладніших питань(рис. 3). Наукове обґрунтування це питання дістало на основі досягнень біології та історії. На певному етапі розвитку природи завдяки взаємодії механічних, термічних, хімічних, акустичних, світлових властивостей матерії з неорганічної матерії виникла органічна матерія – білок.

В органічному світі процес відображення набув нових властивостей. Якщо для неорганічної матерії процес відображення має пасивний характер, то для живої матерії він активний. Його відмітна риса — спроможність предмета, що відображається, реагувати на те, що його відображає.

Першими проявами такого біологічного відображення є процеси обміну речовин – асиміляція та дисиміляція, – що відбуваються в живій матерії і є потрібною умовою життя. Складні білкові молекули, які називають коацерватами, спроможні реагувати на впливи, пов’язані з обміном речовин.

Досягнення сучасної біології і біохімії свідчать, що коацервати реагують на подразники, які полегшують або утруднюють засвоєння речовин, і на ті умови, за яких вони відбуваються. Індиферентні ж впливи не викликають реакції. Ця властивість коацерватів називається подразливістю.

Подразливість живої матерії є головною властивістю, що виявляється в еволюційній межі, коли відбувається перехід від неорганічної матерії до органічної. Подразливість характерна вже для рослинної стадії розвитку життя.

На стадії зародження життя живі істоти починають реагувати не лише на біотичні впливи, які є частиною процесу обміну речовин, а й на нейтральні, небіотичні впливи, якщо вони сигналізують про появу життєво важливих (біотичних) впливів.

Здатність реагувати на нейтральні подразнення, які сигналізують про появу життєво важливих впливів, називають чутливістю.

Поява чутливості є ознакою виникнення психіки. Матеріальним субстратом психіки є нервова система та її периферійні органи – рецептори. Ці механізми психіки є результатом тривалого процесу взаємодії живих організмів з їх середовищем.

Поведінка – це своєрідна активність, прояв життєдіяльності живих істот, спосіб, в який вони пристосовуються до свого оточення й задовольняють свої біологічні потреби. Поведінку тварин вивчають фізіологія і психологія. Фізіологія розкриває її фізіологічні та біохімічні, а психологія – психологічні механізми та закономірності.

Психічні реакції пов’язані з появою в живих організмів чутливості, тобто реакції на нейтральні, індиферентні для організму подразнення. Такі реакції спостерігаються ще в деяких видів найпростіших в умовах експерименту.

Експерименти показують, що в інфузорій (парамецій) можна викликати реакцію на індиферентні подразники (світло), поєднуючи їх з важливими для життя подразниками – температурою.

Отже, вже у найпростіших є своєрідні механізми пристосування до середовища існування як засіб забезпечення, життя. Ці механізми в процесі еволюції і поступово під впливом утруднених умов життя перетворилися у багатоклітинних організмів на нервову систему та рецептори.

Морфологічні та фізіологічні явища, форма та функція в цьому перетворенні перебувають в єдності, зумовлюючи одні одних.

Механізми регуляції поведінки живих істот і, функції, обсяг яких усталився під час діяльності, успадковуються наступними поколіннями, гарантуючи їм пристосування до умов існування.

Розрізняють такі головні форми розвитку нервової системи як механізму поведінки та психічної діяльності:

1) дифузна нервова система;

2) ганглієва (вузлова і ланцюгова) нервова система;

3) трубчаста нервова система.

Дифузна, або сіткоподібна, нервова система – це елементарна форма нервової системи, властива таким багатоклітинним живим істотам, як медуза, актинія, морська зірка. Провідність збудження в дифузній нервовій системі значно прискорюється, сягаючи 0,5 метра за секунду, натомість швидкість провідності збудження в протоплазмі, властива для найпростіших, які не мають нервової системи, дорівнює лише 1-2 мікрони за секунду.

Прискорення провідності імпульсів у дифузній нервовій системі дає живим істотам з нервовою системою такої будови можливість набагато швидше виробляти пристосувальні реакції. Однак можливості дифузної нервової системи вкрай обмежені через відсутність нервового центру, який би зосереджував інформацію, що надходить із зовнішнього світу, і опрацьовував її, створив програму диференційованої поведінки, що властива організмам, які перебувають на вищому еволюційному шаблі розвитку і мають ганглієву нервову систему.

Ганглієва нервова система виникла внаслідок значного утруднення умов життя, її розвиток був зумовлений потрібністю появи централізованих апаратів для переробки інформації та регуляції рухів. Таким апаратом стали нервові вузли, ганглії, які почали зосереджувати в собі збудження, що виникали в поєднаних нервовим вузлом нервових волокнах, і спрямовувати рухи – реакції на ці збудження.

Нервова система вузлової будови — перший етап централізації нервових процесів, її можна спостерігати у нижчих видів хробаків.

Виший етап розвитку вузлової нервової системи – ланцюгова система, коли в тілі істоти у відповідь на подразнення виникає вже низка об’єднаних у ланцюг вузлів, або гангліїв, серед яких головний ганглій зосереджує в собі збудження, обробляє їх і здійснює регуляцію рухів окремих частин тіла організму. Уже на прикладі кільчастих хробаків можна простежити механізм роботи ганглієвої нервової системи. А найвищий щабель розвитку ланцюгової нервової системи ілюструє будова ракоподібних, павуків, комах.

Так, у кільчастого хробака на передньому кінці, де розташована голова, зосереджуються нервові волокна, які завершуються рецепторами й сприймають хімічні, термічні, світлові зміни та вологість оточуючого середовища. Сигнали про ці зміни досягають головного ганглія, опрацьовуються там, і виникає «програма» поведінки, що позначається на рухах окремих сегментів тіла хробака.

Швидкість надходження збудження в ланцюговій нервовій системі значно перевищує провідність нервових сигналів у дифузній.

Отже, головний ганглій здійснює функцію регулювання життєдіяльності хробака. У ланцюговій системі виникає новий механізм функціонування нервової системи – інтеграція нервових імпульсів і централізоване керування життєдіяльністю організму.

На цьому етапі розвитку нервової системи з’являються рецептори – приймачі інформації. Дані порівняльної анатомії та фізіології свідчать, що спершу розвинулися органи контактування, а згодом – дистантні, або телерецептори (зір, слух, нюх).

Орган зору виник за певних умов як наслідок чутливості істоти до світлових (електромагнітних) подразнень. Спочатку чутливими були різні зони тіла організму, але згодом, на пізніших етапах еволюції, поступово чутливість зосереджувалася спереду, на голові.

Орган слуху розвинувся з чутливості до вібрацій. Він виникає найпізніше, тому в більшості безхребетних його немає. Нюхова чутливість виокремилася з недиференційованої хімічної чутливості: це поєднання нюху і смаку.

У багатьох безхребетних смакова та нюхова чутливість недиференційовані. Рецептори та їх диференціація розвинулися в процесі життєдіяльності, в рухах. Живі істоти, які мають диференційовані рецептори, набагато краще орієнтуються в середовищі, задовольняючи свої потреби в їжі, розмноженні, уникненні небезпеки.

Для комах характерною є наявність не лише органів руху або рецепторів, а й залоз внутрішньої секреції – для вироблення павутиння у павуків, переробки нектару у бджіл, зведення будівель з трубочок у хробаків тощо.

Живі істоти з ганглієвою нервовою системою здатні до “навчання” та “переучування”, вироблення після безлічі спроб навичок рухатися в заданому напрямку, щоб уникнути больового подразнення.

Хробакові потрібно зробити понад 150 спроб, щоб він з меншою кількістю помилок почав рухатися в лабіринті праворуч, аби уникнути електричного подразнення, яке діяло на нього під час руху ліворуч. А щоб перевчитися, тобто змінити цей “завчений” шлях руху, знадобилося понад 225 спроб.

Отже, ганглієва нервова система хробака дає йому можливість не лише виробляти нові форми поведінки, а й зберігати вже вироблені навички, що свідчить про наявність у дощового хробака примітивної форми пам’яті.

У хребетних тварин внаслідок утруднення умов життя нервова система значно ускладнилася. Процес інтеграції та централізації роботи нервової системи завершився утворенням цереброспінальної нервової системи: спинного та головного мозку, що розміщені в хребті та черепі.

Головний мозок утворився з мозкової трубки, тому нервову систему хребетних тварин називають трубчастою. У процесі розвитку хребетних тварин під впливом умов існування утворилися довгастий мозок і мозочок, середній і проміжний мозок і великі півкулі головного мозку, всередині яких розвинулася найскладніша за своєю будовою та функціями кора великих півкуль головного мозку.

Кора великих півкуль об’єднує, інтегрує в собі й регулює всю діяльність організму. Вищі відділи головного мозку утворювалися поступово, і їх структура та функції у різних хребетних, за різних природних умов неоднакові.

Тварини, які перебувають на вищому щаблі свого розвитку, мають більш розвинений головний мозок. Щодо цього показовими є такі дані про співвідношення розвитку головного та спинного мозку в різних тварин і людини: якщо розвиток спинного мозку взяти за 1, то питома вага головного мозку відносно спинного буде така: у черепахи – 1, у півня — 1, 5, у коня – 2, 5, у кішки — 3, у собаки — 5, у шимпанзе – 15, у людини — 49. З еволюцією тваринного світу питома вага кори головного мозку зростає, виконуючи провідну функцію.

Дослідження доводять, що екстирпація (знищення) кори по-різному позначається на зоровій та руховій функціях тварин, що перебувають на різних щаблях біологічної еволюції. Так, що стосується зорової функції, то птахи після знищення кори великих півкуль продовжують бачити, сідають на намічену місцевість, щури – не розрізняють форм предметів, реагують лише на світло, мавпа – сліпне.

Птахи після знищення кори великих півкуль не втрачають здатності літати, їх рухи не спотворюються, у кішки рухи поновлюються за кілька годин, собака за 24 години може стояти, але самостійні рухи розладнані, мавпа може стояти лише за сторонньою допомогою.

Екстирпація півкуль головного мозку в риб не позначається на їх життєдіяльності, у жаб – майже не позначається, у птахів – позначається: одужавши, птах починає літати, але втрачає орієнтацію в просторі; кішка не нападає на мишу, навіть зголоднівши; собака стає інвалідом – не може відшукати їжу, не впізнає господаря, втрачає можливість набувати досвід.

Характерна ознака психічної реакції – чутливість організму до індиферентних подразників, які за певних умов (коли вони збігаються з біологічно важливими подразниками) сигналізують про можливість або потрібність задовольнити біологічні потреби організму.

Чутливість виникає на основі подразливості. Чутливість, вважає О. М. Леонтьев, – це реакція на впливи, які орієнтують організм у середовищі, здійснюючи сигнальну функцію.

Подразливість – властивість усієї органічної природи. Завдяки їй у рослинному світі відбуваються вроджені реакції—тропізми.

Тропізм – це автоматичні рухи в певному напрямку рослин і найпростіших організмів, зумовлені відмінностями перебігу фізико-хімічних процесів у симетричних частинах організму, що є реакцією на однобічні впливи подразників на організм. Теорію тропізмів у тварин розробив Ж. Леб. Недоліком його теорії було твердження про те, що ці реакції тварин механічні, але під впливом досвіду вони набувають пластичності та мінливості.

Розрізняють фототропізми, хемотропізми, геліотропізми, гальвано-тропізми та ін., відповідно до різновидів енергії, що діють на організми у звичних умовах їх існування. Рух соняшника, наприклад, відбувається під впливом фото- і термотропізмів; у напрямку проростання коріння та стебла, в поведінці хробаків і деяких комах, які закопуються в землю або повзуть до верхівок рослин, виявляється дія геотропізмів, фототропізмі в або термотропізмів.

Під впливом умов існування виникла нервова система, основною властивістю якої є чутливість до впливів навколишнього середовища. Водночас виник механізм стихійного відображення, який ускладнювався у зв’язку з утрудненням умов існування, що й спричинило еволюційні зміни будови організму.

Розрізняють такі головні стадії розвитку психіки тварин:

а) стадія елементарної сенсорної психіки;

б) стадія перцептивної психіки;

в) стадія інтелекту.

Стадія елементарної сенсорної психіки. Характерна особливість цієї стадії розвитку психіки полягає в тому, що поведінка тварин зумовлюється впливом на організм окремих властивостей предметів, які повсякденно супроводжують життя тварин, – хімічних, світлових, температурних тощо.

Це стадія розвитку переважно безхребетних і тих хребетних мешканців води, земноводних і плазунів, у яких предметне сприймання відсутнє. На цій стадії відбувається диференціація чутливості до світла, дотику, запахів, рухова чутливість, внаслідок чого виникають і розвиваються аналізатори – дотиковий, зоровий, нюховий і слуховий.

Ступінь розвитку аналізаторів і їх рецепторів залежить від особливостей умов життя живих істот. Так, у павуків, комах добре розвинена дотикова чутливість (на щупальцях, на лапках, на крильцях). Чутливість до хімічних подразників розвинена вже в павуків та інших безхребетних. Ці комахи мають нюх та розрізняють подразники на смак. У хруща, наприклад, налічують близько 50 000 органів нюху, а в трутня -понад 30 000. Комахи відчувають дуже слабкі запахи. Бджола вирізняє запах помаранчевої шкірки з-поміж 43 ефірних запахів. Бджоли реагують на запах і не приймають “чужої*” бджоли до вулика. Комахи – топохімічні істоти, тобто такі, в яких різні зони чутливі до різноманітних хімічних подразників.

Відома чутливість комах до змін температури, чутливість зору. Бджоли розрізняють кольори та форми квітів, але не геометричні фігури. Більшість комах глухі. Лише такі з них мають слух, які коливальними рухами своїх крилець викликають досить інтенсивне коливання повітря, що спричинює звукові хвилі.

Стадія перцептивної психіки. Сенсорна стадія психіки передує перцептивній стадії нервової діяльності у тварин, що виникає на її основі. Для цієї стадії характерне відображення предметів як цілого, а не окремих їх властивостей, як це відбувається на етапі сенсорного розвитку психіки. Наприклад, якщо ссавця відгородити від їжі, то він реагуватиме не тільки на предмет, на який спрямована його діяльність (на їжу), а й на умови, за яких ця діяльність відбувається, – тварина реагуватиме на огорожу і шукатиме спосіб її обійти.

Рівень сенсорної нервової діяльності такої реакції на умови, за яких відбувається життєдіяльність тварин, не передбачає.

Стадія перцептивної психіки властива ссавцям. Поява її зумовлена низкою істотних анатомо-фізіологічних змін в організмі: розвитком великих півкуль головного мозку і особливо їх кори та дистантних аналізаторів (зорового, слухового), зростанням інтеграційної діяльності кори.

Умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль на рівні перцептивної психіки є підґрунтям для зародження уявлень.

Тривалість відтворення образів у пам’яті зростає протягом усього еволюційного розвитку хребетних тварин. Так, при одноразовому збудженні образна пам’ять працює: у щура – по 10-20 секунд, у собаки – близько 10 хвилин, у мавпи – 16-48 годин.

Тривалість збереження образів у пам’яті – важлива особливість перцептивного рівня розвитку психіки. Ця особливість є важливою передумовою для виникнення інтелектуальної поведінки тварин.

На стадії перцептивної психіки відбуваються складні зміни в процесах розрізнення та узагальнення уявлень. Виникають диференціація та узагальнення образів предметів. Ці узагальнення являють собою не суму окремих відчуттів, що виникли внаслідок одночасного впливу різних подразників, а їх комплекс, своєрідну інтеграцію, яка є підґрунтям для перенесення операції з однієї конкретної ситуації в іншу, подібну до неї, що робить поведінку тварин на цьому етапі психічного розвитку досить складною.

Успіх диференціації та узагальнення залежить не стільки від міри схожості впливів, що справляють враження на тварину, скільки від її біологічної ролі.

Розвиток узагальнення на стадії перцептивної психіки відбувається у зв’язку з розвитком інтегративних зон кори великих півкуль головного мозку, які об’єднують рухи в одну цілісну операцію (рухові поля), відчуття – у цілісний образ (сенсорні поля).

Стадія інтелекту. Психіка більшості ссавців залишається на стадії перцептивної психіки. Але в антропоїдів – людиноподібних мавп – ві-дображальна діяльність піднімається ще на один щабель розвитку психіки порівняно з перцептивною.

Цей вищий щабель називають стадією інтелекту, або “ручного мислення” (О. М. Леонтьєв). Як показали дослідження Кеслера, Ладигіної-Коте,Войтоніса, Вацуро, Рейнського та інших, мавпам, особливо шимпанзе, властива елементарна розумова діяльність, елементи наочно-дійового мислення. Мавпи швидше, ніж інші тварини, навчаються та переучуються, виявляють більшу активність процесів збудження та гальмування.

І. П. Павлов зазначав, що аналітико-синтетична діяльність кори головного мозку собаки – це конкретне, елементарне мислення. Але розумова діяльність, інтелект тварин – це зовсім не те, що розум людини. Між ними існують надзвичайно великі відмінності.

Для стадії інтелекту характерним є розв’язування завдань. Мавпа (шимпанзе) в експериментальних умовах не могла безпосередньо дістати їжу (банан, помаранчу тощо).

У клітці, де вона перебувала, лежала палиця, за допомогою якої можна було дістати їжу. Ставилося запитання: чи “здогадається” мавпа використати цю палицю, щоб дістати їжу. Спочатку шимпанзе робить спроби дістати їжу своєю рукою, але зазнає невдачі. Невдача на деякий час відволікає мавпу від поживи. Помітивши палицю, вона маніпулює нею. Якщо тварина одночасно помітить палицю та їжу, то здобуває їжу, підсунувши її до себе палицею.

Такі дослідження проводилися в різноманітних варіаціях. Мавпа успішно розв’язувала завдання під час експерименту. Найскладнішим з них було двофазове завдання, яке полягало в тому, що їжу можна було дістати довгою палицею, але спочатку цю довгу палицю потрібно було дістати короткою, яка лежала в межах безпосереднього досягання. Це завдання мавпа також розв’язувала.

Мавпи здатні поєднувати в один акт дві дії послідовної операції, з яких перша є підготовчою для здійснення другої, вирішальної операції (двофазові завдання).

У життєдіяльності тварин легко виявити наявність різноманітних взаємостосунків, їх виявом можуть бути своєрідні рухи, пози, акустичні сигнали. На різних щаблях розвитку живих істот ці стосунки і взаємовпливи набувають різної складності. З їх допомогою тварини повідомляють одна одній про небезпеку, поживу, гнів, страх, у різний спосіб передають ту чи іншу інформацію.

Але ці різновиди стосунків (“мова” тварин) мають інстинктивний характер, є виявом емоцій.

На відміну від людської мови, “мова” тварин не є засобом трансляції індивідуального досвіду іншим тваринам.

Елементи інтелектуальної поведінки антропоїдів зумовлені розвитком кори великих півкуль, особливо лобових долей та прифронтальних їх зон. Якщо в мавп знищити частину цих зон, то вони втратять змогу розв’язувати двофазові завдання.

Стадія інтелекту, що властива вищим ссавцям і досягла найвищого рівня розвитку в людиноподібних мавп, є передісторією виникнення та розвитку людської свідомості.

Для всіх щаблів психічного розвитку тварин характерні фіксованість та індивідуальна мінливість поведінки. Фіксовані форми поведінки є спадковими, інстинктивними формами поведінки.

Інстинкти – це акти взаємодії організму із середовищем, механізмом яких є комплекс безумовних рефлексів. Інстинктивна діяльність часто включає і механізми тропізмів. Наукове пояснення походженню інстинктів дав Ч. Дарвін, довівши, що поведінка тварин являє собою органічну єдність і стає результатом природного добору, тих змін у фізичній організації та поведінці, які були спричинені зовнішніми умовами і закріпилися в організмі тварини через доцільність для її життєдіяльності.

Розрізняють інстинкти живлення, розмноження, самозбереження та інші форми родового або видового пристосування до навколишнього середовища.

Інстинктивні форми поведінки — це великої сили потяги організму, а саме слово “інстинкт” (лат.) означає “потяг”.

Залежно від умов життя і стану організму інстинкти виникають, чергуються нові акти поведінки, розмноження, захисту, акти, пов’язані з живленням, тощо. У процесі індивідуального пристосування тварин до умов існування інстинктивні дії видаються осмисленими вчинками, але коли якась ланка інстинктивного акту порушується, тварини продовжують здійснювати наступні операції в ланцюжку інстинктивної дії, хоча успіху така дія не має.

Так, квочка продовжує сидіти на гнізді, якщо забрати з-під неї яйця, а бджола, почавши заліплювати наповнені медом щільники, продовжує це робити й тоді, коли викачати із щільників мед. Отже, інстинктивні дії – це неусвідомлювані, механічні дії.

У кожної тварини протягом життя інстинкти можуть змінюватися (можна домогтися “мирного” співіснування лисиці та курки, кішки та миші тощо). Але така індивідуальна зміна інстинкту – не спадкова властивість.

Зміна звичних форм поведінки виявляється в набуванні нових навичок і способів поведінки, що виникають у результаті багаторазового природного доцільного вживання рухів і дій або в процесі дресирування.

Головною передумовою виникнення людської свідомості було утруднення умов існування людиноподібних істот – антропоїдів. Під впливом умов життя їх центральна нервова система стала набагато складнішою за будовою та функціями. У зоні великих півкуль головного мозку поступово розвивалися тім’яні, скроневі та особливо лобові долі, які здійснювали вищі пристосувальні функції.

Досить помітно розвинулися вони в людини під впливом праці. Про це свідчить те, що у мавпи лобові долі становлять 0,4 відсотка об’єму великих півкуль, в орангутанга та шимпанзе – 3, 4 відсотка, а в людини – 10 відсотків.

На біологічному етапі розвитку психіки виникли передумови для появи вищих, суто людських, форм психіки – свідомості. Знання біологічного етапу розвитку психіки як передісторії людської свідомості дає можливість науково пояснити її виникнення.

Протягом усього розвитку в різних видах діяльності в людини поступово формувалися специфічно людська, свідомо спрямована пізнавальна діяльність, уява, людські почуття та якості волі, різноманітні психічні властивості, які істотно відрізняються від інстинктивної психічної діяльності тварин.

Праця, суспільний спосіб життя — це головні чинники історичного розвитку людської свідомості як вищої форми психіки, яка виявляє ставлення людини до свого середовища, здатність змінювати природу, пристосовувати її до своїх потреб. Ці особливості в психіці тварин відсутні. Вони не виокремлюють себе з навколишнього середовища, пасивно пристосовуються до його змін.

Знання умов виникнення та розвитку свідомості в людини мас велике значення для її формування. Свідомість людини не відразу стала такою, якою вона є тепер, а здолала тривалий шлях свого суспільно-історичного розвитку.

Перші люди, що виділилися з тваринного світу, мало ще відрізнялися від своїх предків-тварин, їх свідомість була обмеженою. Вона являла собою усвідомлення людиною її найближчого природного середовища і свого обмеженого зв’язку з іншими людьми. Людина почувалася безпорадною перед природою.

Свідомість первісної людини мала ще значною мірою стадний характер.

Рівень свідомості зумовлював низький рівень розвитку виробничої діяльності людей і їх суспільних відносин. Яким був спосіб життя людини, такою була і її свідомість.

З розвитком способів добування людьми засобів до існування, способів виробництва матеріальних надбань розвивалась і їх свідомість. Прагнучи задовольнити свої потреби, що виникали внаслідок змін умов життя, люди винайшли вогонь, поступово перейшли від вживання кам’яних знарядь праці, якими вони користувалися сотні тисяч років, до бронзових і залізних знарядь.

Поруч із мисливством, рибальством, скотарством виникло хліборобство, а далі ремісництво; від ремісництва люди перейшли до машинного виробництва і т. д.

А зміна знарядь праці зумовила ускладнення людських взаємин, розвивалися самі люди, їх потреби, життєвий досвід, їх свідомість, здібності та інші психічні властивості. Розвиток психічних властивостей людей являв собою і результат, і потрібну передумову вдосконалення і розвитку їх практичної діяльності.

Історичний розвиток людської свідомості був і є можливим через те, що кожне попереднє покоління не тільки фізично породжує наступне покоління, а й передає йому свої виробничі і культурні надбання.

Кожне нове покоління починає свою життєдіяльність із засвоєння результатів діяльності попередніх поколінь, розвиває її далі і передає свої здобутки нащадкам. Для здійснення зв’язку людських поколінь неабияке значення має:

а) передавання самих знарядь праці, створеної людьми техніки і створених за її допомогою матеріальних цінностей;

б) передавання засобами мови людського досвіду (в процесі навчання і виховання), результатів пізнавальної діяльності, досягнень науки і т. п.

Завдяки цьому стає можливим історичний поступ людства і розвитку людської свідомості.

Протягом усієї історії людство своєю працею створювало нові умови свого існування. Водночас люди і самі змінювались. Обставини такою ж мірою творили людей, як люди створювали ці обставини. Чим більше люди пізнавали навколишній світ і вдосконалювали знаряддя своєї праці, тим більшу владу здобували над життєвими обставинами.

Історичний розвиток людської свідомості виявився насамперед у збагаченні її змісту, який відображає об’єктивну дійсність, в розширенні світогляду людей. Разом із збагаченням змісту свідомості поступово розвинулись і її форми, набувши тієї різноманітності і тих специфічних особливостей, які характерні для сучасних людей.

Упродовж історії розвинулися безпосередні чуттєві форми відображення людиною світу. Стає досконалішим людський зір, особливо його здатність тонко розрізняти просторові властивості об’єктів, схоплювати різноманітні їх ознаки, відзначати красу їх форм і пропорцій, що відрізняє зір людини від зору тварини.

Орел, літаючи над хмарами, бачить свою здобич у траві. Людина не здатна помічати такі віддалені в просторі об’єкти, але вона бачить те, чого не бачить орел, вона удосконалила свій зір через техніку і мистецтво. Переваги и зору виявляються у вдумливому сприйманні пропорцій предметів, витворів живопису, скульптури і архітектури. Слух людини також набув надзвичайної витонченості, яка є результатом мовного спілкування з іншими людьми, виникнення і розвитку пісенної, музичної творчості.

Завдяки праці та іншим видам діяльності людська рука досягла такої досконалості, що змогла, ніби чарівною силою, викликати до життя шедеври образотворчого мистецтва.

Якісних змін зазнали й інші форми чуттєвого пізнання світу людиною.

Збагачення вмісту психіки людини – це і розвиток нових, суто людських видів і форм пам’яті, які полягають в опосередкованому мовою довільному запам’ятовуванні і відтворенні даних попереднього досвіду. Необхідність перетворювати дійсність у процесі праці спричинила до розвитку в людини здатностей перетворювати її в образи, уявляти предмети, над втіленням яких вона працює.

Розвинулися форми людського мислення, нерозривно пов’язані з розвитком мови, з її багатим словником і розвиненою граматичною будовою. Виникли передумови для розумової діяльності людини, що давали їй змогу застосовувати її результати до практичної діяльності, добирати найдоцільніші способи діяння, планувати дії, передбачати їх не тільки найближчі, а й найдальші результати.

У процесі праці і на її ґрунті в людини виникала нова мета і мотиви діяльності, формувалися різноманітні виробничі, технічні, пізнавальні, наукові, естетичні та інші потреби й інтереси. Розвинулися нові види діяльності людей, зокрема розумова, мистецька та інша діяльність. З розвитком життя людей збагатились і їх емоції, почуття.

Сформувалися суто людські почуття, зумовлені різноманітними видами людської діяльності, формою їх суспільних відносин. Виникнення нових видів діяльності людини сприяло розвиткові найрізноманітніших її здібностей. Під час праці ці здібності не тільки виявлялися, а й формувалися. Відомо, що всі здібності, що відрізняють людину від тварини, розвинулись і продовжують розвиватися в процесі праці.

Підкоряючи природу, людина виробила здатність опановувати себе, усвідомлювати свої обов’язки як члена суспільства і керуватися цим усвідомленням у своїй діяльності. Пізнаючи навколишню природу та інших людей, вона пізнавала себе саму. Історичний розвиток свідомості людини був водночас і розвитком її самосвідомості.

Свідомість людини визначає її суспільне буття. Тому правильно зрозуміти сутність свідомості можна, тільки враховуючи суспільні умови життя людини.

Свідомість людини має загальні риси, властиві їй на всіх щаблях розвитку. Водночас вона набуває своїх конкретно-історичних особливостей на кожному його ступені залежно від суспільних умов життя людей, їх виробничих відносин. Так, одні риси були притаманні людині первіснообщинного типу суспільності, коли людство протистояло природі спільно, коли основні засоби виробництва і його продукти були громадською власністю.

Суперечливі суспільні відносини людей визначають і суперечливий характер розвитку їх свідомості.

Історичний розвиток людської свідомості відбувається послідовно, із зміною людських поколінь. Завдяки цьому стає можливим продовження розвитку людського роду, його історії, яка складається з численних історій розвитку окремих людей кожного нового покоління.

Водночас історичний розвиток людей створює передумови для індивідуального розвитку людської особистості, її свідомості.

Вплив історії людського життя на розвиток людини визначають, по-перше, спадкові передумови, які є початковими для індивідуального розвитку, і, по-друге, зміна тих суспільних умов, в яких відбувається цей розвиток.

Людина народжується із спадковими, вродженими можливостями для свого подальшого розвитку. Ці можливості реалізуються в певних суспільних умовах її існування. Вона живе і діє в суспільстві, в ньому дістає певне виховання і освіту. Вступаючи у взаємостосунки з іншими людьми, засвоюючи матеріальні і духовні надбання, створені попередніми поколіннями людей, вона сама формується як свідома особистість.

Психіку мають як люди, так і тварини. Свідомість же виникла на певному історичному етапі становлення психіки людини і є результатом і продуктом її трудової діяльності.

Свідомість, як і психіка, є одним із найскладніших і в той же час загадкових проявів мозку.

Слово “свідомість” достатньо широко використовується у повсякденній мові та науковій літературі. Проте нс існує єдиного розуміння того, що воно означає. Дійсно, цим терміном позначаються два поняття, різні за змістом. У більш елементарному значенні – це просте пильнування з можливістю контакту із зовнішнім світом і адекватною реакцією на події, які відбуваються, тобто те, що втрачається під час сну і порушується при деяких хворобах.

Однак у науковій літературі, особливо з філософії та психології, під словом “свідомість” розуміється вищий прояв психіки, зв’язаний з абстракцією, відділенням себе від навколишнього середовища та соціальних контактів з іншими людьми. У цьому значенні термін “свідомість” застосовується зазвичай тільки до людини.

При всьому розходженні обох цих значень слова “свідомість” їх поєднує світ суб’єктивних, тобто пережитих усередині себе, відчуттів, думок і почуттів, що творять духовний світ людини, її внутрішнє життя. Спільність двох вказаних значень слова “свідомість” ґрунтується на факті, що випливає з відповіді наукового пізнання: складне, як правило, нс виникає з нічого, а відбувається в результаті еволюції від свого простішого попередника (у даному випадку свідомість має у своїй основі також простіші психічні прояви, такі як відчуття та емоції).

Говорячи про мозкові основи психіки та свідомості, необхідно відзначити, що ізольованої групи нейронів, які являють собою “центр свідомості”, немає. Однак після появи методів “зображення живого мозку”, таких як позитронно-емісійна томографія, функціональний магнітний резонанс, комп’ютерна ЕЕГ тощо, з’явилися деякі концепції мозкової організації суб’єктивно пережитих феноменів. Це концепції “світлої плями” чи “прожектора”. Друга посідає проміжне положення, претендуючи на пояснення як простих, так і складних феноменів за допомогою повторного входу порушення у “світлу пляму”, механізм кільцевого руху збудження та інформаційного синтезу. Третя орієнтована на пояснення мозкової основи свідомості як вищої форми психічного, її інтегруючої ролі завдяки зв’язку з мовою.

Свідомість – вищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. У її розвитку провідну роль відіграє спосіб життя, неоднаковий в умовах кожної з суспільно-економічних формацій. Оскільки свідомість є суспільним продуктом, то вона, природно, набуває нових властивостей залежно від специфіки суспільних умов життя людей, змінюючись услід за розвитком економічних відносин тощо. Так, в епоху первісного ладу свідомість людей визначалася тими відносинами, які виникли на основі суспільної власності. Потім вона змінилася під впливом приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на групи, класи.

Чіткий зв’язок залежності свідомості від мозку (як матеріального субстрату психіки) і психіки показують фактори еволюційного розвитку людини. Передусім слід звернути увагу на те, що виникнення свідомості у людини, поява мовлення і можливості працювати були підготовлені еволюцією людини як біологічного виду. Прямоходіння звільнило передні кінцівки від функцій ходіння і сприяло розвитку їх спеціалізації, пов’язаної з хватанням предметів, їх затриманням і маніпулюванням ними, що в цілому допомагало створенню для людини можливості працювати. Водночас із цим відбувався розвиток органів відчуття. У людини зір став домінуючим джерелом отримання інформації про навколишній світ.

Свідомість має й свою структуру. На думку академіка А. В. Петровського, вона містить у собі сукупність знань про світ; відмінність суб’єкта і об’єкта; ставлення особистості до об’єктивної дійсності, до інших людей, до себе; можливість цілеспрямованої діяльності.

Свідомість тісно пов’язана з мовленням і без нього у своїй вищій формі не існує. Однією з характеристик свідомості є здатність до комунікації, тобто передавання іншим людям того, що створює дана людина за допомогою мови та інших знакових систем. Обмінюючись один з одним різноманітною інформацією, люди виділяють у ній головне.

Для формування і прояву всіх цих специфічних якостей необхідним феноменом виступає мова. Засвоєна конкретною людиною мова у відомому розумінні стає її реальною свідомістю.

Поняття “свідомість” вживається у психології, психіатрії та інших науках у розумінні, що відповідає поданим вище його основним характеристикам (рис. 4). Як важливі властивості свідомості Р. Конечний і М. Боухал (1983) розрізняють: а) пильнування (вигілантність) свідомості. Воно обумовлюється здатністю сприйняти усі явища у навколишньому середовищі, розуміти їх значення (включати їх у адекватні зв’язки) та реагувати на подальші подразники; б) ясність (луцидність) свідомості, що характеризує більш грубі відхилення, чим вигілантність;

 

в) серед багатьох властивостей свідомості не останню роль відіграє її орієнтуюча якість, необхідна для правильного відображення зовнішнього світу та доцільного діяння на нього (пізнавальна та активно-творча сторони свідомості).

Свідомість, з урахуванням з її структури та властивостей, може бути представлена у наступній класифікації (С. Ю. Головін).

1. З точки зору процесу свідомість поділяється на два великих класи:

– процеси мимовільні, ті що відбуваються начебто самі собою;

– процеси довільні, ті що організуються та направляються самим суб’єктом.

2. З точки зори свідомості як стану виділяють:

– сон, розглянутий як період відпочинку;

– пильнування, або активний стан.

3. Свідомість щоденна – сукупність уявлень, знань, установок і стереотипів, основаних на безпосередньому повсякденному досвіді людей і домінуючих у соціальній спільності, до якої вони належать. Від свідомості у широкому розумінні вона відрізняється тим, що її основу не складають наукові знання, а швидше народна мудрість, яка дає можливість робити правильні висновки, що перевіряються практикою повсякденного життя.

4. Свідомість політична – відношення людини до суспільних інститутів (насамперед інститутів влади). Політична свідомість може бути тоталітарною, авторитарною, демократичною тощо.

5. Свідомість релігійна – містичне відбиття людьми пануючих над ними природних та соціальних сил в образах, уявленнях, ідеях, що співвідносяться з дією надприродних сил.

6. Свідомість екстравертована (поверхнева) – в ній усвідомлення зовнішнього та внутрішнього світу змінюються протягом дня.

Свідомість можна правильно зрозуміти і адекватно пояснити, якщо розглядати її як продукт і результат розвитку діяльності. Свідомість і діяльність не протилежні одна одній, але вони й нетотожні. Тут існує певна єдність і взаємозалежність. Єдність свідомості та діяльності полягає в тому, що 1) свідомість виникає і виявляється у процесі трудової діяльності, а діяльність формує свідомість; 2) діяльність є формою активності свідомості.

Свідомість має суспільну природу, оскільки вона виникає і розвивається (як у філогенезі, так і в онтогенезі) лише в людському суспільстві.

Виділяють кілька рівнів суспільної свідомості, починаючи від буденного, масового і закінчуючи вищими формами теоретичного мислення.

Суспільна свідомість проявляється через мову, науку, мистецтво, мораль, філософію, право незалежно від волі і розуму окремих людей. Засвоєна конкретною людиною суспільна свідомість певною мірою стає її власною свідомістю. У процесі житія людина користується тими багатствами думки, які виробило людство до появи певної людини на світ і які передались їй за допомогою мови. Тому свідомість окремої людини лише відносно незалежна від суспільної свідомості.

І. М. Сєченов вважав, що свідомість виникла відразу у двох формах: свідомості предметної та самосвідомості. Якщо результатом першої є знання про світ, то друга – самосвідомість – відображає знання людини про саму себе і свої реальні та потенціальні можливості. Таким чином, індивідуальна свідомість, спрямована передусім назовні, на той чи інший об’єкт, разом з тим спрямована і на внутрішній світ самого себе, свій духовний світ. Це, звичайно, умовний поділ. Однак такі показники самосвідомості, як самопізнання, самоконтроль і самовдосконалення, є вершиною розвитку людської психіки. Отже, розвиток свідомості, як суспільної, так і індивідуальної, вказує на рівень удосконалення як особистості, так і суспільства в цілому. Але щоб краще зрозуміти поняття “свідомість”, слід розглянути підсвідомі явища.

У процесі життєдіяльності людини ми бачимо не лише прояви усвідомлених явищ. Бувають такі явища, яких людина не усвідомлює. У саме поняття підсвідоме звичайно включають сукупність актуально неусвідомлюваних психічних процесів і станів, здатних справити помітний вплив на поведінку людини і зміст її свідомості. До них належать реакції на подразники, які ясно не відчуваються, зокрема, автоматизовані дії; сновидіння; обмовки, помилки при написанні або слуханні слів; мимовільне забування імен, обіцянок, намірів, подій, пов’язаних з неприємними переживаннями; захисні механізми (проекція, заміщення, витіснення).

Оскільки матеріальним субстратом свідомості є мозок, значить, існує і тісний зв’язок між фізіологічним його станом та станом активації свідомості. Тому градацію стану активації свідомості можна взяти, враховуючи градацію функціональних станів мозку. А вони, у свою чергу, поділяються на такі стани:

1) бадьорості;

2) сну;

3) гіпнозу.

Стан бадьорості – це усвідомлена форма психічної діяльності, від інтенсивності якої залежить ступінь активації свідомості.

Інтенсивність бадьорості визначається як “ступінь енергетичної мобілізації логічних систем” для організації дії механізмів відображення психіки, в тому числі й свідомості людини, як одного з компонентів психічного відображення дійсності.

Стан бадьорості проходить такі фази:

1) реакція просинання;

2) рівень активності бадьорості, який розвивається у прямолінійній залежності від приросту процесів збудження в центральній нервовій системі, не перевищуючи деякого діапазону активності організму;

3) стан дрімання.

Завершальний етап – це несвідоме відображення дійсності, сон. Сон – періодичний функціональний стан мозку і всього організму, який має специфічні якісні особливості діяльності центральної нервової системи і характеризується неповним припиненням свідомої психічної діяльності та зниженням активної взаємодії з навколишнім середовищем. Сон – нормальний фізіологічний стан людини і тварин, так само потрібний їм, як їжа; під час сну в нервових клітинах та корі головного мозку виникає гальмування.

А оскільки свідомість (за І. П. Павловим) характеризується наявністю оптимальної збудливості в корі великого мозку, то з настанням гальмування кори у свідомості відбуваються зміни залежно віл глибини сну. Поширення гальмування па глибші відділи мозку зумовлю” поглиблення сну. Сон – це складний і неоднорідний стан. За фізіологічними проявами розрізняють дві фази сну – повільну та швидку.

Під час засинання і перших стадій повільного сну уповільнюються дихання та серцевий ритм, знижуються артеріальний тиск, тонус м’язів. У глибших стадіях повільного сну частота дихання і скорочень серця дещо підвищується, а загальна кількість рухів сплячого стає мінімальною. У цей час його важко розбудити.

Під час швидкого сну діяльність серцево-судинної та дихальної систем різко підсилюється, артеріальний тиск підвищується, зростає рухова активність сплячої людини, рухи очних яблук стають швидкими (у зв’язку з чим цю фазу сну називають сном із швидкими рухами очей). Швидкі рухи очей свідчать проте, що сплячий у цей момент бачить сновидіння. За активністю фізіологічних функцій швидкий сон більш поверхневий, а з іншого боку, порівняно з повільним, глибший. Тому його іноді називають парадоксальним сном. Швидкий сон має велике значення в життєдіяльності людини

Сон людини циклічний. Кожен із циклів складається з окремих стадій повільного і швидкого сну. Тривалість одного циклу 1,5-2 год. (за ніч спостерігається до 3-5 циклів).

Існує кілька теорій виникнення сну та його функціонального значення. Це і теорія розлитого кіркового гальмування, і анаболічна, яка розглядає сон як стан, що сприяє відновленню енергетичних запасів мозку та організму в цілому, й інформаційна теорія, та якою інформація фіксується в довготривалій пам’яті без переробки. Сон сприяє повноцінному використанню наявного досвіду і набутої інформації в інтересах тієї діяльності, яка передбачається в період стану неспання. Правильніше розглядати функціональне призначення сну комплексно.

Глибина сну неоднакова в людини протягом ночі й залежить від індивідуальних властивостей і стану організму. У одних людей гальмування розвивається швидко і глибокий сон настає в першій половині ночі, в інших, навпаки, сон спочатку поверховий, а потім стає глибоким. Неглибокий сон поверховий і, як правило, супроводжуються сновидіннями.

Сновидіння – це образні уявлення, що виникають під час сну, які сприймаються людиною як реальність. Зміст сновидінь відбиває минулі враження та переживання людини, а також інформацію, яка надходить під час сну і сприймається викривлено. І.М Сєченов визначив сновидіння як “небувалу комбінацію вражень”. Наприклад, запах духів у сплячого викликає сновидіння про те, що людина знаходиться серед саду з квітучими трояндами. На зміст сновидінь можуть впливати не тільки світло, запах, температура навколишнього середовища, але й відповідна установка перед сном. Американський психолог П.Пенфілд довела, що таким чином можна “замовляти собі сон”.

У давнину тлумаченню сновидінь було присвячено багато праць: трактати “Про еон” і “Про вищі сновидіння” Аристотеля, “Про сновидіння” Гіппократа тощо. Уже в той час розрізняли сновидіння, що виникли з фізіологічних причин, і сновидіння, що мають передбачу вальний характер.

У наш час, розглядаючи фізіологічні основи сновидінь, вважають, що вони є наслідком неповного гальмування кори великого мозку, окремі ділянки якої лишаються незагальмованими. Швидка зміна сновидінь зумовлена відповідною хаотичністю процесів збудження і гальмування Не зовсім помилялися древні, коли говорили про пророчість сновидінь. Вони дійсно часом мають діагностичний характер. Іноді хворобі передує сновидіння, але імпульси з ураженої ділянки тіла настільки слабкі, що не фіксуються у свідомості. У стані сну ці імпульси потрапляють у кору головного мозку, яка перебуває в гіпнозо-фазовому стані, коли слабкі зовнішні та внутрішні подразники виявляються більш значущими, ніж сильні. Сновидіння в таких випадках є ніби першим попередженням хворобливого стану.

Крім того, у сновидіннях відбувається також активізація неусвідомлюваних форм психічної діяльності. Цим можна пояснити відомі факти наукових відкриттів, зроблених уві сні (відкриття Д. І. Менделєєвим періодичної системи елементів). Звичайно, цьому передує тривала, копітка робота вченого, який збирає великий фактичний матеріал, але заключний етап відкриття переноситься у сферу несвідомого.

Згідно з теорією психоаналізу 3. Фрейда, який назвав сновидіння “королівською дорогою у несвідоме”, причина їх полягає передусім у непереборній інстинктивній діяльності несвідомої сфери психіки людини. За Фрейдом, психологічно початок сонного стану означає, що людина відключилася від навколишнього світу і зосередилася на собі. Тому всі інстинктивні подразники, які йдуть від різних органів тіла, значно підсилюються і цим намагаються порушити нормальний плин сну. Проте в цей час з’являються сновидіння, які перешкоджають цьому процесові, оскільки вони подають несвідомому вже здійсненими всі неусвідомлені імпульси-бажання. Сновидіння, на думку Фрейда, – це ключі до душі людини, вони зумовлені “суто психологічними” причинами, а фізіологічні процеси відбуваються лише паралельно з ними.

З фізіологічної точки зору причиною сновидінь є ті самі матеріальні процеси, що зумовлюють виникнення психічної діяльності у стані неспання.

Гіпноз – теж неусвідомлений прояв свідомості, що за своїми фізіологічними якостями дуже схожий на сон.

Розглядаючи сон як внутрішнє гальмування, І. П. Павлов зауважив, що стан гіпнозу досягається організмом у випадку, коли процес внутрішнього гальмування зачіпає тільки частину кори великих півкуль головного мозку. І. П. Павлов відзначив, що “гіпноз – це такий же сон”. За своєю сутністю від сну він відрізняється особливостями фізіологічного перебігу.

“Це повільно наступаючий сон – сон, якай, по-перше, охоплює маленький, вузький район (мозку), а потім все більше розширюється, доходячи до того, що з великих півкуль досягає підкірки, залишаючи незайманими лише центри дихання, серцебиття тощо, хоча і в деякій мірі послаблює їх роботу”.

Стан гіпнозу досягається рядом психофізіологічних механізмів:

1 ) дія монотонних подразників;

2) релаксація, розслаблення м’язів;

3) сприймання звукових сигналів у сні;

4) дія фактора навіювання.

Феномен навіювання з фізіологічної точки зору виглядає як найбільш спрощений типовий умовний рефлекс людини. Він полягає в концентрації подразнення, яке викликає гіпнотизер, в одному вузькому місці мозку, разом з тим викликаючи гальмування в інших ділянках мозку і знімаючи цим дію всіх теперішніх та минулих подразників.

Щоб викликати гіпноз, застосовують різні подразники, що діють на зоровий, слуховий або шкірний аналізатор, але найсильнішим подразником є слово, яке завдяки минулому життєвому досвіду дорослої людини пов’язане з усіма зовнішніми і внутрішніми подразниками, що надходять до півкуль великого мозку.

Ефективність гіпнотерапії залежить від ступеня навіюваності пацієнта і глибини розвитку гіпнотичного сну, що, у свою чергу, визначається типом вищої нервової діяльності того, кого гіпнотизують. Велике значення мають віра хворого в даний метод і авторитет лікаря, який проводить гіпноз.

Поняття несвідомого у психологічній науці дуже ретельно досліджене 3. Фрейдом, у його “теорії несвідомого”, яку він побудував на низці феноменів, що спостерігалися при проведенні сеансів гіпнозу. Ним була помічена неусвідомленість причини виконуваних дій; абсолютне виконання дій, прагнення знайти пояснення своїм діям: можливість шляхом довгих розпитувань довести людину до пригадування істинної причини її дій.

На думку Фрейда, психічне життя людини визначається її потягами, головний з яких сексуальний – лібідо. Ці потяги мають великий енергетичний заряд, але не можуть бути безпосередньо задоволені завдяки механізму “моральної цензури”. Не звертаючи уваги на це, вони періодично прориваються у свідоме життя людини, приймаючи потворні або символічні форми: сновидіння, помилкові дії, неврологічні симптоми.

Для дослідження проявів несвідомого використовують метод вільних асоціацій та метод аналізу сновидінь.

У своїх роботах Фрейд встановив, що несвідоме проявляється у витісненні інфантильних і заборонених переживань, що зберігають свій енергетичний потенціал і виявляються у вигляді психічних порушень. Загалом теорія Фрейда розкриває несвідоме як дію природжених інстинктивних потягів у психічному житті людини, що у свою чергу ще й біологічно детермінуються, забуваючи при цьому про соціальні та природні чинники в детермінації людської життєдіяльності.

Перехід від несвідомого до свідомого – інсайт – момент осяяння, в ході якого людина раптово приходить до рішення тієї чи іншої проблеми.

Вважається, що момент інсайту не можна побачити ззовні. Те, що він відбувся, спостерігач може зрозуміти тільки в результаті його прояву в поведінці людини. Розрізнені раніше елементи психічного життя людини об’єднуються завдяки інсайту в єдине ціле. Людина не народжується зі здатністю до інсайту, вона набуває її.

Інтуїція – спосіб прийняття рішення шляхом аналізу, при якому результат ґрунтується головним чином на здогаді.

Інтуїція близька до станів (натхнення, духовного бачення, відвертості), які знаходяться в несвідомому рівні психіки людини. Сьогодні ніхто не заперечує, що інтуїція – це прояв несвідомого у людині.

Відомо, що більшість наукових відкриттів здійснюється непередбаченим шляхом. Інтуїція дійсно тісно пов’язана з творчим проривом. А. Ейнштейн любив грати на скрипці. 1 за цим заняттям він нерідко намагався знайти емоційний підйом для подолання труднощів мислення. Не даремно кажуть, що його теорія ймовірності – плід геніальної інтуїції.

Однак інтуїція взагалі не є “вихлопним клапаном” для пізнаючого розуму. Вона служить достатньо самостійним і самодостатнім засобом світосприйняття.

Інтуїція – базисний природний дар людини. Випереджаючи обставини та явища життєдіяльності, вона реалізує особистісну природу.

Рівень стану неспання, що супроводжує діяльність людини, навіть у нормі буває різним, тобто він має якісну характеристику. Інтенсивність бадьорого етану залежить від загального стану організму і тонусу ретикулярної формації. Отже, стан неспання – це сприятливе підґрунтя для функціонування свідомості.

З іншого боку, коли порушена свідомість, змінюється реальний стан, тобто вони взаємопов’язані. Серед основних ознак порушення в клініці розрізняють: нечітке сприймання навколишньої дійсності, порушення орієнтування в часі і просторі, а іноді й у власній особистості, ослаблення мислення. Спостерігається амнезія подій, що сталися з хворим у цей період. Стани порушеної свідомості гостро виникають і гостро (критично) розв’язуються.

Свідомість – це вища інтегрована форма психіки, яка складається під впливом суспільно-історичних умов у трудовій діяльності людини та її спілкування за допомогою мови з іншими людьми.

Основними характеристиками свідомості є :

1) відображення навколишнього світу за допомогою пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уява). Порушення діяльності будь-якого з пізнавальних процесів призводить до розладу свідомості;

2) розрізнення суб’єкта й об’єкта (тобто того, що належить “Я” і “не Я”), яке відбувається в процесі формування самосвідомості людини.

Людина є єдиною живою істотою, яка здатна до самопізнання та самооцінки своїх вчинків і себе в цілому. За висловом Гегеля, “людина є тварина, але вона вже не тварина, тому що знає, що вона тварина”.

Самосвідомість проявляється в пізнавальній (самовідчуття, самоспостереження, самоаналіз, самокритика), емоційній (самопочуття, самолюбство, скромність, гордість, почуття власної гідності) та вольовій (стриманість, самоконтроль, самовладання, дисципліна) формах;

3) забезпечення ціле утворювальної діяльності людини. Завдяки випереджальному відображенню людина розкриває причинно-наслідкові зв’язки, передбачає майбутнє, ставить перед собою мету, враховує мотиви і приймає вольові рішення, вносить необхідні корективи, переборює труднощі. Провадячи ту чи іншу діяльність, вона активно впливає на навколишній світ;

4) наявність емоційно-оцінних ставлень до всього, що відбувається навколо, до інших людей та до самої себе. Ця характеристика свідомості проявляється найбільш виразно в таких моральних почуттях, як почуття обов’язку, патріотизм, інтернаціоналізм та ін. Переживання підсилюють чіткість усвідомлення себе та навколишнього світу, а тому є важливим стимулом для активізації свідомості.

Людина здавна замислювалася над тим, як працює її свідомість, чим вона відрізняється від інших людей, котрі живуть поруч, як вона сприймає довкілля і водночас усвідомлює його, чому багато того, що бачать очі й чують вуха, проходить повз неї тощо.

Свідомість – це інтегральний момент психічних процесів. У психічній діяльності немає окремих психічних актів, усі вони взаємопов’язані, але при цьому кожен зберігає свою специфіку. Наприклад, свідомість зберігає те, що є об’єктом уваги (яка може бути мимовільною чи довільною); напружуючи пам’ять, ми виконуємо дію пригадування й усвідомлюємо її; відшукуючи олівець, ми усвідомлюємо дію сприймання тощо.

 Людська  свідомість має суспільну природу, оскільки вона виникає і розвивається  лише в людському суспільстві. Суспільна свідомість проявляється через мову, науку, мистецтво, мораль незалежно від волі і розуму окремих людей. Психологами встановлено, що 99% думок, які ми сприймаємо за свої власні в дійсності є думками інших людей. Це є мислительні конструкції вироблені спільним досвідом попередніх поколінь. Ми здебільшого їх лише модифікуємо і повторюємо, щоб залишитись в гармонії з навколишнім матеріальним і соціальним середовищем. Свідомість окремої людини лише відносно незалежна від суспільної свідомості.

      Свідомість індивідума виявляється у двох формах: предметної свідомості та самосвідомості. Результатом першої є знання про світ, а другої – знання про себе і свої можливості.

       Основними критеріями ясності свідомості є: 1) правильне орієнтування в просторі; 2) правильне орієнтування в часі; 3) правильне орієнтування у власному тілі; 4) правильна ідентифікація свого “Я”; 5) безперервність “потоку свідомості” (єдність минулого, теперішнього і майбутнього); 6) збереження здобутих знань і умінь; 7) можливість виділити свого “Я”, як суб’єкта з об’єктивного світу; 8) можливість цілеспрямованої усвідомленої діяльності.

Серед основних ознак порушення в клініці розрізняють: нечітке сприймання навколишньої дійсності, порушення орієнтування в часі і просторі, а іноді й у власній особистості, ослаблення мислення. Спостерігається амнезія подій, що сталися з хворим у цей період. Стани порушеної свідомості гостро виникають і гостро (критично) розв’язуються. Можливий і поступовий вихід, наприклад при алкогольному делірії. Звичайно такий стан короткочасний, але іноді він триває кілька днів.

Відомі такі порушення свідомості якісно продуктивного характеру: делірій, аменція, онейроїдний синдром, потьмарення свідомості (паморочний стан), стан амбулаторного автоматизму.

Делірій – галюцинаторне потьмарення свідомості. При делірії порушена здатність хворого орієнтуватися у просторі та часі, хоча орієнтація у власній особистості зберігається. Такий розлад свідомості супроводжується руховим збудженням, станом тривоги і яскравими зоровими, сценоподібними, часто жахливими галюцинаціями. Хворі обороняються від страшних нападаючих чудовиськ, утікають або кидаються з метою захисту на уявні образи.

У лікувальній практиці цей розлад свідомості здебільшого спостерігається у хворих на алкоголізм (біла гарячка), при тяжких інфекціях, інтоксикаціях, при гострих соматичних захворюваннях. Після виходу з делірію хворий частково пам’ятає пережите.

Аменція – форма потьмарення свідомості, при якій переважають розгубленість, мовчання, безладність мислення та руху. У хворого порушується здатність орієнтуватися не лише у часі та просторі, а й у власній особистості. Аментивний стан звичайно триває кілька тижнів, і спогади про свої переживання у хворого не зберігаються. Хворі розгублені, метушливі. їхню мову і мислення характеризує плутаність. Типовий зовнішній вигляд хворого – гарячкове почервоніння обличчя, сухі, запечені губи. Це порушення спостерігається при інтоксикації, інфекціях тощо.

Онейроїдний синдром – потьмарення свідомості, характеризується руховим загальмуванням і поринанням у фантастичні сновидіння. Хворий ніби збоку спостерігає незвичайні сцени, часто космічного змісту. Онейроїд нагадує сон наяву. Хворий неначе подумки бере участь у подіях, які переживає. На відміну від делірію, при якому хворий неначе бере участь у галюцинаторних переживаннях, при онейроїді хворий лишається тільки глядачем. Емоційний стан при онейроїді відповідає його переживанням. Спогади про перенесені переживання частково зберігаються.

Паморочне потьмарення свідомості (паморочний стан) – етан, що раптово виникає і так само раптово закінчується, після чого настає амнезія. Зовні поведінка хворого здається упорядкованою. Правда, відразу ж складається враження, що хворий ніби відчужений від дійсності. Коли виникають страхітливі галюцинації, вчинки хворого можуть становити загрозу для оточуючих. Паморочні зміни виникають при органічних ураженнях головного мозку та епілепсії. Після виходу із паморочного стану хворого спогадів про пережите у нього не залишається. Однак при поступовому виході з паморочного стану у свідомості хворого залишаються уривчасті спогади про пережите. У таких випадках можливе формування й окремих фрагментів хворобливих переживань, так званого залишкового марення.

Варіантом паморочного розладу свідомості є амбулаторний автоматизм – потьмарення свідомості без марення, галюцинацій або виявлених афективних розладів. Хворі виконують досить складні й цілеспрямовані дії, хоч після виходу з цього стану нічого нс пам’ятають. Амбулаторний автоматизм часто спостерігається у хворих на епілепсію. Виявом цього є сомнамбулізм (лунатизм, сноходіння). Більш тривалий стан амбулаторного автоматизму називається трансом. Транс триває тижні, місяці. За цей час хворі здійснюють складні переїзди, подорожі. Після виходу з трансу настає повна амнезія і хворий нс може згадати, яким чином він опинився у зовсім незнайомому місці.

Деперсоналізація – психопатологічний розлад самосвідомості з почуттям відчуження деяких або всіх психічних процесів. Так, власні думки, рухи, голос сприймаються хворим ніби збоку. Одним із проявів деперсоналізації є порушення схеми тіла. У хворого виникає невідповідність між патологічно зміненими відчуттями свого тіла із звичайним сформованим в нормі уявленням про взаєморозташування органів і частин тіла. Хворі вважають, що у них змінилося тіло і його звична схема (дуже велика голова, відставлені вуха, дуже довгий ніс). Вони постійно розглядають себе, стоячи годинами перед дзеркалом. Хворі намагаються вжити заходів, щоб усунути ваду.

Нерідко хвилювання з приводу своєї уявної потворності таке сильне, що може спричинити суїцидальні спроби. Деперсоналізація може виникнути при епілепсії, шизофренії, після черепно-мозкових травм.

Дереалізація – одна з форм порушення самосвідомості, розлад психічної діяльності, що виявляється в тяжкому відчутті нереальності, оманливості і непричетності до хворого оточуючого реального світу. Навколишнє сприймається викривлено. Викривлення може стосуватися форми, кольору, розміру. Незнайоме (люди, предмети, навколишня обстановка), бачене уперше, сприймається як уже знайоме, а знайоме сприймається як зовсім нове. Предмети і люди сприймаються невиразно окресленими, звуки глухі, нереальні. Порушується сприйняття часу, який здається хворому або дуже швидкоплинним, або застиглим. У хворих спостерігаються емоційні порушення у вигляді страху, тривоги, розгубленості. Дереалізація виникає при органічних ураженнях головного мозку, інтоксикаціях.

Перелічені розлади свідомості називають якісними, продуктивними, бо для них характерна наявність якоїсь психологічної продукції. Окрім них, розрізняють якісно непродуктивні розлади свідомості за типом її виключення. Це обнубіляція, гіперсомнія (сомнолентність), оглушення, сопор, кома.

Обнубіляція – найлегший ступінь потьмарення свідомості. Свідомість неначе запаморочується на кілька секунд або кілька хвилин. Характерне чергування періодів легкого потьмарення свідомості з моментами просвітлення. Орієнтування в часі і просторі зберігається. Амнезія після обнубіляції не настає.

Гіперсомнія (сомнолентність) – патологічна сонливість. Може тривати годинами і навіть протягом кількох діб. До свідомості доходять лише дуже сильні подразники. Як і при обнубіляції, орієнтування в оточуючому середовищі не порушується і амнезії не настає. Спостерігається при отруєнні алкоголем, снотворним, при зменшенні вмісту глюкози в крові, ураження середнього мозку.

При оглушенні (синдромі оглушення свідомості) – потьмарення свідомості, яке характеризується підвищенням порогу всіх зовнішніх подразників, сповільнюється й утруднюється перебіг психічних процесів. Можливий різний ступень оглушення. При легкому оглушенні спостерігається сонливість. Із наростанням оглушення хворий сприймає мову, але сам майже не говорить, лежить у ліжку із заплющеними очима. Характерними є нерухомість, бідність мімічних проявів. На запитання хворий відповідає після тривалої паузи і багаторазового повторення запитання. При глибокому оглушенні хворого розбудити майже неможливо, а якщо він прокидається, то на дуже короткий час, після чого знову поринає в сон. Виведений із стану сну, хворий лише коротко відповідає на елементарні запитання, поставлені голосно. Амнезія після стану оглушення часткова. Синдром оглушення свідомості спостерігається при нейроінфекціях. тифах, анемії тощо.

Сопор – глибока стадія оглушення, при якій немає реакцій на словесне звертання. У стані сопору у хворих артеріальний тиск знижується, спостерігається розлад ритму дихання, пульс ослаблений. Зберігаються лише реакція на больове подразнення і рефлекс зіниці. Часто спостерігається при тяжких інфекціях.

Кома – стан глибокого пригнічення функцій ЦНС, який характеризується повною втратою свідомості і реакцій на зовнішні подразники та розладом регуляції життєво важливих функцій організму. Спостерігається при цукровому діабеті, тяжкій черепно-мозковій травмі, при ускладненні станів оглушення й сопору внаслідок нейроінфекції тощо.

Непритомність – раптова короткочасна втрата свідомості, супроводжується блідістю, значним послабленням дихання та кровообігу, зниження м’язового тонусу. Тривалість непритомності може бути різною. Під час легкої непритомності свідомість втрачається на кілька секунд, під час глибокої – на кілька хвилин.

Причини непритомності різні. Однією з головних причин є гостра гіпоксія головного мозку. Спостерігається найчастіше психогенна непритомність, зумовлена дією факторів, які викликають перехідний спазм судин головного мозку. Це можуть бути негативні емоції у зв’язку з переляком, неприємним видовищем, конфліктною ситуацією, а також співпереживання. Медики-початківці іноді не витримують присутності на складних і тяжких операціях. У цих випадках спостерігаються брадикардія й падіння артеріального тиску. Непритомність ортостатична може статися внаслідок швидкої зміни положення з горизонтального на вертикальне чи тривалого нерухомого стану, при значних фізичних зусиллях, інтенсивній розумовій діяльності, що супроводжується емоційним напруженням, при хворобах серця, отруєннях тощо.

Залежно від виду порушень свідомості тактика лікаря при наданні допомоги має бути різною.

Особливої уваги потребують хворі, які знаходяться у стані делірію та паморочному потьмаренні свідомості, оскільки під впливом марення та напруженого афекту хворі здатні на небезпечні вчинки.

При деперсоналізації лікарю треба бути насторожі з огляду на можливість суїцидальних 

Література:

Вітенко І.С.  Вітенко Т.І. Основи психології.- ”Нова книга”, 2001р.- 251 с.

Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Либідь, 2005. – 464 с.

Максименко С. Д. Загальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Центр навч. літератури, 2004. – 272 с.

Основи психології: Підручник / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь, 2002. – 630 с.

Основи загальної  та медичної психології / за ред.І.С.Вітенка,О.С.Чабана.-Тернопіль:Укрмедкнига.-2003.-344с.

Степанов О.М., Фіцула М.М.Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник. –К.:Академвидав, 2006. -520с.

http://pidruchniki.ws/16381204/psihologiya/