ПРИСЛІВНИК. ПРИСЛІВНИКИ, ЩО ВІДПОВІДАЮТЬ НА ПИТАННЯ ДЕ?, КОЛИ?, ЗВІДКИ?, КУДИ?. ПРИСЛІВНИКИ-АНТОНІМИ. ВЖИВАННЯ ПРИСЛІВНИКІВ

ПРИСЛІВНИК. ПРИСЛІВНИКИ, ЩО ВІДПОВІДАЮТЬ НА ПИТАННЯ ДЕ?, nКОЛИ?, ЗВІДКИ?, КУДИ?. ПРИСЛІВНИКИ-АНТОНІМИ. ВЖИВАННЯ ПРИСЛІВНИКІВ–АНТОНІМІВ

 

Прислівник – це незмінна частина мови, що виражає якісну або кількісну ознаку дії чи стану або ступінь чи міру вияву іншої ознаки. Відповідає на одне з таких nпитань: як? яким чином? де? коли? або скільки за часом відбувається дія? куди nчи звідки скерований рух? та ін.

 

1. Прислівники, що відповідають на nпитання як?

 

близько – nearly, closely, около

весело – joyfully, весело

високо – highly, высоко

вузько – narrowly, узко

далеко – far, далеко

дешево – cheap(ly), дешево

добре – good, well, хорошо

дорого – еxpensive(ly), дорого

смачно – deliciously, вкусно

сонячно – sunny, солнечно

сумно – sadly, грустно

тепло – warmly, тепло

терміново – urgently, срочно

уважно – closely, внимательно

швидко – quickly, быстро

широко – widely, широко

холодно – cold(ly), холодно

хмарно – cloudly, облачно

цікаво – interestingly, интересно

 

Завдання 1. Поставте запитання до поданих відповідей

Зразок: Сьогодні nхолодно. Яка сьогодні погода?

2. Вчора було холодно. Яка погода була вчора?

 

3. n…………………..?_______________________Завтра буде холодно.

4. n………………………..?_______________________Вчора було тепло.

5. n………………………..?_______________________Сьогодні жарко.

6. n………………………..?_______________________Завтра буде тепло.

7. ………………………..?_______________________Сьогодні nжарко.

8. n………………………..?_______________________Завтра буде холодно.

9. n………………………..?_______________________Вчора було тепло.

 

 2. Прислівники, що відповідають на nпитання: де? куди? звідки?

близько – nearly, closely, близко
nдалеко – far, далеко

додому – to home, домой

вгору – upwards, вверх

вгорі – above, вверху

всередині – inside, внутри

вниз – downwards, вниз

вперед – forward, вперед

збоку – sideways, сбоку

здалека – from afar, издалека

знизу – from below, снизу

ліворуч – on the left, слева

праворуч – on the right, справа

між – between, между

назад – backward, назад

навпроти – against, напротив

прямо – directly, прямо
nспереду – in front, спереди

сюди – here, сюда

тут – here, здесь

там – there, там

туди – there, туда

 

Завдання 3. Дайте відповіді на запитання

 

1. Що є праворуч? Праворуч є двері, шафа, …

2. Що є ліворуч? Ліворуч є вікно, …

3. Що є попереду? Попереду є дошка, …

4. Що є позаду? Позаду є стіна, …

5. Що є на парті ліворуч? На парті ліворуч є книжка,…

6. Що є на парті праворуч? На парті праворуч є …

7. Що є ліворуч від дошки? …

8. Що є праворуч від дошки? …

 

Завдання 4. Опишіть свою аудиторію, використовуючи прислівники

 

Зразок: Це моя аудиторія. В аудиторії є nдошка. Вона розміщена попереду, на стіні. Дошка нова, велика. Біля дошки nзліва є плазма. Вона…

 

3. Прислівники, що відповідають на nпитання: коли? відколи? доки? як nдовго?

 

вчора – yesterday, вчера

вранці (уранці) – in the morning, утром

ввечері (увечері) – in the evening, вечером

вночі – at night, ночью

вдень – at daytime, днем

завжди – always, всегда

завтра – tomorrow, завтра

зараз – now, сейчас

іноді (інколи) – sometimes, иногда

навесні –in spring, весной

ніколи – never, никогда

пізніше – later, позже

після – after, после

позавчора – the day before yesterday, позавчера

потім – then, later, затем

вранці – in the morning, утром

рано – early, рано
nпізно – late, поздно

спочатку – firstly, сначала

сьогодні – today, сегодня

                                                                               

Завдання 5. Дайте відповіді на запитання

Зразок: Коли ви слухаєте музику? – Я слухаю nмузику ввечері.

 

1.                nКоли на вулиці світло?

2.                nКоли люди працюють?

3.                nКоли люди снідають?

4.                nКоли люди обідають?

5.                nКоли люди вечеряють?

6.                nКоли люди відпочивають?

7.                nКоли люди сплять?

 

Завдання 6. Допишіть прислівники до поданих слів

Зразок: Весна (коли?) – навесні.

 

·                  nЛіто (коли?)

·                  nОсінь (коли?)

·                  nЗима (коли?)

·                  nРік (коли?)

·                  nДень (коли?)

·                  nНіч (коли?)

·                  nВечір (коли?)

·                  nРанок (коли?)

·                  nТиждень (коли?)

 

4. Прислівники, що відповідають на nпитання: як багато? скільки? наскільки? n

багато – many, much, a lot of, много

мало – little, few, мало

трохи – a little, some, немного

зовсім – quite, совсем

дуже – very, очень

 

Прислівники–антоніми

 

Антоніми – слова з протилежними значеннями.

 

Високо – низько

глибоко – мілко

далеко – близько

добре – погано

вночі – вдень

голосно – тихо

вперед – назад

вниз – вверх

ввечері – зранку

 

Завдання 7. Доберіть антоніми до слів

Зразок: сонячно – nхмарно;

              весело – сумно.

 

Правильно  –

тут –

холодно –

добре –

голосно –

швидко –

весело –    

важко –     

сьогодні –

 

Завдання 8. Доберіть і запишіть антоніми до поданих слів 

Зразок: Сьогодні – вчора.    

 

Взимку –

увечері –

вночі –

завжди –

зараз –

далеко –

 

*Завдання 9. Доповніть речення за nзразком. Пригадайте давальний відмінок займенників

Зразок:  Сьогодні мінус тринадцять. (Я) – Мені холодно.

 

Чому ти купив ліки? (Ти)

Фредерік хоче знати, де Ольга живе. (Він)

Хлопець подарував мені квіти. (Я)

В Африці завжди плюс 40. (Вони)

Це нецікава лекція. (Вона)

У вас дуже великий багаж. (Ви)

 

Завдання 10. Доповніть діалоги. nЯким було запитання? Підкресліть прислівники

Зразок: – Коли ти був у бібліотеці?

– Я був у nбібліотеці в середу вранці.

 

_________________________________ – Лист мені принесли nу середу.

_________________________________ – Фільм буде nсьогодні ввечері.

__________________________________ – Рейс 359 (триста nп’ятдесят дев’ятий) вилітає o 5 (п’ятій) годині ранку.

_____________ – Ми з друзями були на стадіоні не в nсуботу, а в неділю.

___________________________ – Ми купили комп’ютер  у п’ятницю.

_________________________ – Наш потяг відходить у nвівторок вранці.

______________________________________ – В Англії? nДуже давно.

____________________ – Ахмеда? Я бачив його в nуніверситеті у середу.

 

Завдання 11. Від поданих словосполучень, утворіть прислівники та допишіть іменники: мороз, дощ, вітер, сонце, зірки

Зразок: Теплий день: надворі тепло, світить сонце.

 

1. Похмурий день: надворі сьогодні ________, немає n________.

2. Теплий вечір: надворі сьогодні __________, немає n___________.

3. Ясний день: сьогодні дуже __________, яскраве n__________.

4. Холодний день: надворі сьогодні __________, nсильний_________.

5. Темна ніч: навколо _________, немає ________.

 

Завдання 12. Доповніть речення словами мороз, nдощ, вітер, сонце Зразок: nСьогодні ясно. Світить сонце.

 

1. Надворі дуже холодно. Є _____.

2. Небо захмарилося. Буде _______.

3. Сьогодні тепло. Немає n________.

4. Надворі спокійно? Ні, є n________.

5. Сьогодні похмурий день. Немає n_______.

6. Надворі гарно. Тепла n_________.

 

Завдання 13. Доповніть речення

 

Рік має чотири пори року: _____, n_______, ________, __________.

Коли? Навесні , ___________, n___________, ___________.

Яка погода навесні? n_______________________________.

Яка погода влітку? ________________________________.  n

Восени небо __________. Іде  n___________. Падає __________.

Листя вже не зелене, а n____________. Віє ____________.

Яка погода взимку? n___________________________.

Влітку день настає __________, а nніч __________.

Взимку день починається n__________, а ніч __________.

Восени і взимку учні та nстуденти  _______ сплять.

Вони багато __________, n___________, ___________.

Взимку всі одягаються _________.

 

Cтупені порівняння прислівників

 

 

Зверніть увагу!

 

 

Завдання 14. Утворіть вищий ступінь порівняння прислівників

Зразок: Сьогодні тепло,а завтра буде ще тепліше.

 

1. Марія співає тихо, а nОксана ще …

2. Ввечері було холодно, а вранці ще – …

3. Абдула живе далеко від магазину, а nМухамед ще …

4. Сьогодні мені весело, завтра буде …

5. Галина ходить повільно, а Іра ще …

 

Завдання 15. Складіть речення, вживаючи ступінь порівняння прислівників

Зразок: Стівен добре розмовляє nукраїнською мовою, Тарас ще краще знає її, але найкраще нею говорить Соломія.

Сьогодні я почуваю себе погано, але вчора мені було ще гірше.

 

Завдання 16. Дайте відповіді на запитання

 

1.               nКоли у вас канікули?

2.               nКуди ви їдете відпочивати?

3.               nКоли ви працюєте в бібліотеці?

4.               nКоли ви відпочиваєте?

5.               nКоли ви робите зарядку?

6.               nКоли ви гуляєте у парку?

7.               nДе ви купуєте овочі?

8.               nДе знаходиться ваш гуртожиток?

9.               nДе ви купуєте ліки?

10.          nКоли ви слухаєте радіо?

11.          nЯк ви розмовляєте українською nмовою?

12.          nДе знаходиться педіатричне nвідділення?

13.          nДе працюють ваші батьки?

14.          nКоли ви їдете додому?

15.          nКоли ви ходите у бібліотеку?

16.          nКоли ви встаєте вранці?

17.          nДе ви гуляєте у неділю?

18.          nКоли ви готуєтеся до занять?

19.          nЯк ви слухаєте лекцію?

20.          nДе працює лікар?

 

Завдання 17.  Запитайте друзів за зразком і дайте відповіді на запитання

Зразок: Завтра неділя, (кафе, театр).

– Куди краще піти – в кафе чи в театр?

– Підемо в театр.

– А, може, краще в кафе?

 

1. Скоро nканікули, (додому, море).

2. Завтра nсубота, (парк, театр).

3. Сьогодні ми не вчимось, (на виставку, на дискотеку).

4. Вчора було свято, (на концерт, у ресторан).

 

Завдання 18. Прочитайте nтекст. Випишіть прислівники

 

Наш університет знаходиться nнедалеко від гуртожитку. У центрі міста розташований центральний корпус nуніверситету. Дістатися до нього можна досить швидко: маршруткою або nпішки. Перед корпусом – майдан Волі, посеред якого стоїть пам’ятник Данилу Галицькому. Праворуч nкорпусу є книжковий магазин. Позаду – банк.

 

Завдання 19. Дайте відповіді nна запитання до тексту / Answer the questions to the text.

 

1.                nДе знаходиться ваш університет?

2.                nДе розташований центральний nкорпус університету?

3.                nДе стоїть пам’ятник Данилу nГалицькому?

4.                nЯк можна дістатися до nуніверситету?

5.                nДе розташований книжковий магазин nі банк?

 

Завдання 20. Прочитайте nтекст. Випишіть прислівники

 

Мій робочий день

 

Мене звати Брайт. Я – студент nмедичного університету. Щодня я прокидаюся о сьомій годині ранку. Спочатку я nвмиваюся, чищу зуби, роблю ранкову зарядку. Потім готую сніданок, снідаю і йду nдо університету. Мої заняття розпочинаються о дев’ятій годині і тривають до nп’ятнадцятої години. Мені дуже подобається в університеті. Я хочу бути лікарем, nтому навчаюсь добре. Найцікавішими nбувають заняття з української мови та анатомії людини. А ще я дуже nлюблю заняття з фізіології.

Після занять я обідаю у nстудентському кафе, трішки відпочиваю: гуляю з друзями або слухаю музику. nВвечері готую їжу. З восьмої години вечора до одинадцятої виконую домашнє завдання на nзавтра. О дванадцятій годині я лягаю спати.

 

 

Завдання 21. Дайте відповіді на запитання до тексту

 

1.                nО котрій годині ви прокидаєтеся?

2.                nЩо ви робите після того як nпрокидаєтеся?

3.                nКоли ви готуєте сніданок?

4.                nО котрій годині починаються nзаняття в університеті?

5.                nДо котрої години тривають nзаняття?

6.                nЯк ви навчаєтеся?

7.                nКоли ви обідаєте?

8.                nЩо ви робите після занять?

9.                nКоли ви відпочиваєте?

10.           nКоли ви готуєте їжу?

11.           nКоли ви виконуєте домашнє nзавдання?

12.           nО котрій годині ви лягаєте спати? n

 

Завдання 22. Прочитайте діалог, випишіть nприслівники

 

– Алло!

– Привіт, Ахмеде! Ти де зараз?

– Зараз я у кав’ярні. Батьки відпочивають у готелі, а я знайомлюся з nмістом.

– А де ця кав’ярня? Як вона називається?

– Недалеко від готелю, там, де знаходиться драматичний театр і пам’ятник.

– Який пам’ятник?

– Пам’ятник Тарасу Шевченку. Знаєш?

– Цікаве запитання! Звичайно, знаю!

– Ой, так! Звичайно! Ти все знаєш! Тернопіль – твоє рідне місто. Так ось – nкав’ярня поряд з театром. Називається «Ретро».

– А! Знаю. Я там був позавчора із друзями. А що ти будеш робити потім, nпісля кав’ярні?

– Піду купувати подарунки.

– Кому?

– Мамі, батькові, друзям.

– А що ти хочеш їм купити?

– Ще не знаю.

– Слухай! У мене є ідея. Недалеко від кав’ярні, де ти зараз, є великий nмагазин «Українські сувеніри», там ти зможеш купити подарунки.

– Справді? А де він знаходиться? Ти знаєш точну адресу?

– Адреси не знаю. Але це дуже просто. Іди прямо до театральної площі, потім nправоруч і прямо. Там побачиш магазин.

– Добре. Дякую.

– А потім зателефонуй мені. Мені цікаво, що ти купиш. Бувай!

– Бувай!

 

*Завдання 23. Прочитайте nтекст. На місці крапок вставте прислівники, які відповідають на запитання в дужках

 

Екран монітора (як?) … nспалахнув. На ньому з’явився напис: «Зіграй зі мною в гру! Вона (коли?)… nнадійшла».

Марко (як?) … розпочав гру. n(Коли?) … треба було обрати в лісі дорогу. Марко, як справжній лицар, обрав шлях n(який?)… . (Коли?)… він мав знайти дерево, у дуплі якого було три речі. nДозволялося взяти з собою лише одну з них: ніж, ключ чи яйце. Хлопець (як?)… nвзяв ключ.

На обрії з’явився замок, до якого n(як?) … треба було втрапити. Ключ двері не відчиняв. Довелося улізти через nвікно.

Покружлявши порожніми коридорами, nМарко спустився в підземелля, де було повно скринь із золотом і сріблом. nХлопець (як?)… ткнув ключем у купу золота. Воно (коли?) … перетворилося на nсухе листя, яке (як скоро?)… заповнило весь підвал. Поки Марко намагався nвибратися, чиясь кістлява рука (як?)… вихопила з його кишені ключа й зникла. nПеред хлопцем з’явилися двері. Він (як?)… подмухав на них.

Почулися тріск і шипіння. Увесь nмонітор укрився глибокими тріщинами. Екран погас.

– Догрався, – (як?) … сказав nсам собі хлопець. – У підземеллі я почувався, ніби був там (як?) … . Ця nвіртуальна реальність здатна довести людину до божевілля.

(За Г. Пагутяк)

 

Слова для довідки: яскраво, стрімко, наполегливо, далі, сьогодні, дуже, охоче, спочатку, ліворуч, справа, посередині, згодом, упевнено, обов’язково, несподівано, звідти, раптово, легенько, невдоволено, насправді.

 

*Завдання 24. Прочитайте. Випишіть nсловосполучення з прислівником. Визначте прислівники–антоніми

Зразок: Сміявся (як?) радісно.

 

1. Там павук снував туди й сюди своє мудре мереживо (Б. Грінченко).

2. Сніг січе безперестанку, nсічень трудиться ізранку (М. Познанська).

3. Найцікавіше розповідав про nсебе чоловік здалеку (з газети).

 

Завдання 25. Прочитайте тексти. Випишіть та перекладіть прислівники.

 

 

Олександр Довженко

 (1894—1956)

 

У 30-х роках Олександр Довженко nпостав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом nмитець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов’янство поки що дало світові в nкінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».

40-ві і 50-ті роки приносять nДовженкові і славу письмен ника, художника слова, правда, основною мірою уже по nйого смерті.

Народився Олександр Петрович nДовженко 10 вересня 1 р. в м. Сосниці на Чернігівщині. На околиці цього nмістечка, що звалася В’юнище, за п’ять верст до чарівної Десни, і проживала nбагатодітна сім’я Довженків предки яких прибули до Сосниці з Полтавщини ще на nпочатку XVIII ст. Краса природи краю, пов’язаного з іменами Коцюбинського, nТичини, Блакитного, була могутнім фактором у формуванні творчої особистості nДовженка. «Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не nможе бути митцем»;2— писав він у «Автобіографії».

Проте джерела Довженкового nталанту — це не тільки розкіш придеснянської природи і його вроджені риси — nсприйнятливість до краси, багата уява, мрійливість. Це і народна пісня, казки, nколядування, і вплив селянського оточення — хліборобів, косарів, рибалок, його nрідних — діда, батька, матері, яка народила чотирнадцятеро, дітей, багато з nяких померло в юному віці («Народжена для пісень, вона проплакала все nжиття…»—1,18), і гумор, до якого всі в родині були такі удатні: «.:.основна nриса характеру нашої сім’ї — насміхатись над усім і в першу чергу один над nодним і над самим собою. …Своєрідність гумору була нашою родинною і nнаціональною ознакою…» (5,187).

Довженко вчився в Сосницькій nпочатковій, потім вищепочатковій школі, був відмінником, вступив 1911 р. до nГлухівського учительського інституту. Юнак дуже багато читає, зокрема і nзаборонену літературу, до якої тоді належали і твори Тараса Шевченка, Лесі nУкраїнки, знайомиться з революціонерами, бере участь у маївках, виставах, nмалює, організовує український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова nсіл, займається репетиторством. І хоч, підкреслюючи чиновний характер навчання nв Глухівському інституті, Довженко згодом зазначав, що 1914 р. він вийшов nзвідти «політично неписьменним і темним юнаком», це було не зовсім так. Багато nдала йому самоосвіта, зустрічі з різними людьми, принаймні, одержавши nпризначення до 2-го Житомирського змішаного вищого початкового училища, молодий nучитель добре справляється із обов’язками викладача фізики, природознавства, nгеографії, історії та гімнастики, стає, улюбленцем учнів.

Сам Довженко мріє про nуніверситет, Академію мистецтв, бере приватні уроки малювання, але тим часом n1917 р. він ‘ перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний nфакультет Комерційного інституту.

Революційні, nнаціонально-визвольні процеси цілковито заполонюють його. У 1918 p., будучи nголовою громади Комерційного інституту, він організував «загальностудентський nмітинг протесту проти призову в гетьманську армію і влаштував велику nдемонстрацію на вулиці Короленка» (1,23) — демонстрація була зустрінута кулями. nУ 1920 р. Довженко,, уже більшовик”, завідував Житомирською партійною nшколою, боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі. Згодом n— він секретар Київського губернського відділу народної освіти, комісар nУкраїнського державного театру ім. Т. Г. Шевченка.

Восени 1921 р. у Варшаві, працює nзавідуючим загальним відділом при українському посольстві, здійснює велику nроботу в дипломатичній місії по репатріації та обміну військовополоненими; з nвесни 1922 р.— в Німеччині, на посаді секретаря консульського відділу торгового nпредставництва Української Радянської республіки. Тут вступає до приватної nхудожньої майстерні й одночасно відвідує лекції в берлінській Академічній вищій nшколі образотворчого мистецтва.

А в липні 1923 р. Довженко nповертається до Харкова і незабаром стає відомим як художник-ілюстратор n«Вістей», автор виразистих політичних карикатур, який підписуватиметься nпсевдонімом «Сашко». Прагнув бути в гущі подій, був запальним учасником nлітературно-мистецьких диспутів і зустрічей, і за три роки роботи у «Вістях» n(1923—1926) здобув визнання і знайшов численних друзів.

Відразу і назавжди здружився nДовженко в Харкові з Юрієм Яновським, який працював редактором у nВсеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ) TV різний час залишивши Харків, вони nзнову зустрінуться в Одесі, куди Довженко приїздить 1926 р. і де Дновський уже nпрацює головним редактором на кіностудії] Одеська кінофабрика тоді розбудовувалася, nтут знімались такі відомі актори, як М. Заньковецька, А. Бучма, І. nЗамичковський, М. Надемський, згодом — Ю. Шумський, Н. Ужвій, П. Масоха, М. nБратерський, їм судилося стати першими акторами молодого українського кіно. nСценарії для Одеської студії писали в ті “роки П. Панч, Ю. Яновський, М. nБажан, Д.. Бузько, Л. Курбас, М. Йогансен. Нове мистецтво полонило 33-лі-тнього nхудожника. У новонароджуваному мистецтві, в основі якого — рух, а не статика, nДовженко відкривав для себе ту щасливу сферу, де б він міг реалізувати своє nдавнє, ще юнацьке, бажання «начебто розділитися на кілька частин і жити в nбагатьох життях, в багатьох професіях, країнах і навіть видах» (1,20).

Хроніка творчої діяльності О. nДовженка на Одеській кіностудії така: сатирична комедія «Вася-реформатор», n1926, короткометражна комедія «Ягідка конання», 1926, «Сумка дипкур’єра», 1927, n«Звенигора», 1928 Сценарії до двох перших фільмів Довженко писав сам, до двох nостанніх — інші автори, за його відчутною режисерською участю. Як актор nДовженко виступив перший і єдиний раз у картині «Сумка дипкур’єра», створивши nпривабливий символічно-значущий образ робітника-кочегара.

Першим своїм справжнім фільмом nДовженко вважав саме «Сумку дипкур’єра». Вона привертала увагу і серйозністю nзмісту, і вже виразними ознаками режисерської майстерності (композиційна nвправність, прагнення відповідно використати тло, вперше застосовано прийом nмісткої психологічної паузи та ін.) ‘.

Ще більшою мірою це можна було nсказати про фільм «Звенигора», у рецензії на який Микола Бажан, тодішній nредактор журналу «Кіно», захоплено писав, що це «зафільмована лірика, епос і nфілософія». Картину відзначали новаторське застосування монтажу, поєднання nсимволіки і побуту; відтворені в ній казково-фантастична колізія шукання nскарбів, образи безсмертного діда та його .двох онуків, більшовика Тимоша і nпетлюрівця Павла, розкривали і героїчну історію українського народу, і сучасне n— гостру братовбивчу війну в Україні, розпад роду.

Фільм «Звенигора» демонструвався nв Москві, відбулося два його великі громадські перегляди в Парижі, які nзакінчувалися овацією. Картина обійшла екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, nМексики, Канади та інших країн.

Епічно-пісенний, поетичний nхарактер кінорозповіді буде засвідчено і новою картиною Довженка «Арсенал», n1929, де він знову виступає як сценарист і режисер (віднині Довженко ставитиме nфільми тільки за власними сценаріями), а оператором був його соратник по перших nфільмах Данило Демуцький. «Арсенал» — це імперіалістична війна, події в Києві n1918 p., робітники київського збройного заводу, село, фронт — усе це поставало nв картині за допомогою драматично насичених символічних образів і деталей n(колючий дріт, окопи, вибухи, снарядів, і — убога хата, мати, інваліди на nмилицях, стара жінка-сівачка).

Події трактуються О. Довженком з nпрорадянських позицій, але національне й загальнолюдське не притлумлюються nвиключно класовим. В «Арсеналі» вражали-художньою несподіваністю талановито nзастосовані Довженком засоби умовності (у тупому розпачі б’є однорукий nсолдат-селянин коня :— «злидні заїдають». І раптом кінь повертається: «Не іуди nб’єш, Іване»’); народнопоетична образність, засоби українського фольклору, nпісні органічно поєдналися тут з технікою найсучаснішого мистецтва («Ой були в nматері три сини» — перший титр «Арсеналу»).

і930 р. з’явилася «Земля», яка nвпевнено вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла nДовженкові світову славу.

«Земля» — геніальна,— заявить nзгодом Михайло Ромм.— Я знаю багатьох режисерів, операторів і кінодраматургів, nяких саме ця картина примусила піти у кінематографію… До таких режисерів nналежав, зокрема, і я… «Земля» відкрила переді мною поетичний світ nкінематографа» ‘. Цей твір зробив глибокий вплив на молодих кінематографістів nФранції і особливо Англії. «На ліризмі цього фільму учились документалісти» 2,— nписав французький кінознавець Жорж ;, Садуль. У 1958 р. на всесвітній виставці nв Брюсселі 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 nнайкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» Довженка…

Кінокритики й кіномитлі nвідзначатимуть масштабні, романтично узагальнені образи героїн фільму, nнезвичайні ракурси, монументальність композиції багатьох кадрів, особливий nплавний ритм монтажу.

По деякім часі 1952 р. Довженко nповернеться до «Землі» і «запише» її, створивши блискучий прозовий твір.

Існує шедевр німого кіно «Земля», nіснує і кіноповість «Земля», що є набутком української літератури, який nсполучає пристрасть і глибоку думку, трагедійні конфлікти, філософську nнаснаженість і поетичне світобачення, різьблені народні характери і скупі й nвеличні картини вічно оновлюваної природи.

Так, «Земля» розповідала про nглибокі й складні процеси в українському селі, його колективізацію, появу nтрактора, розорювання меж. Так, у творі існує зовнішній подієвий шар змісту, nякий зафіксував Довженкові ілюзії щодо соціалістичної перебудови життя зокрема, nв українському селі. Незабаром голод 33-го показав, якими вони були трагічно nоманливими.

Однак, змальований у «Землі» nобраз старого селянина Опанаса Трубенка, його сина сількора й тракториста. nВасиля, діда Семена Трубенка і його давнього товариша й побратима Григорія, nкуркульського сина Хоми і його батька Архипа Білоконя не тільки й не стільки nвиявляють драматизм «класової боротьби» на селі, вони вводять нас у коло вічних nпроблем життя і смерті, молодості й старості, доброти і егоїзму, руху і nзаконсервованості.

«А чи не потанцювати мені?» — nкаже собі молодий герой «Землі», відчуваючи в ту трагічну, останню свою ніч n«незвичайну легкість і радість духу». Цей його танок, обірваний лиховісною nкулею, як і яблука, що падають довкола діда Семена, котрий зібрався вмирати, як nі урочистий, всенародний похорон Василя із отим благодатним, життєдайним” nсонячним дощем, виражають у творі і оптимізм нового світу, в який вірив nДовженко, і радість життя як такого.

Т«Довженкова патетика», nдовженківський «пафос» — були органічними і, якщо говорити про звеличення nмитцем рідного народу, людини-трудівника, хлібороба, людини як такої, героїки і nкраси, то вони, Довженкові пафос і патетика, реально обґрунтовані. Коли ж n«сфера їхнього поширення», як не раз буде далі, переноситиметься і на велику nреволюцію та її полководців, «соціалістичне будівництво», «соціалізм», на весь nтодішній лад і час, то тут письменникову творчість не могли оминути nсуперечності. На цьому ґрунті виникало іноді і читацьке чи й nлітературно-професійне неприйняття деякої частини доробку О. Довженка.

Зазнала критичних нападів і n«Земля», щоправда, уже з боку ортодоксів від мистецтва, вульгаризаторів, які nпобачили в ній «осцівування» селянської «буржуазної стихії» тощо.

Після короткочасної поїздки до nНімеччини під час зйомок «Землі» О. Довженко наступного, 1.930 року, разом із nсвоєю дружиною і надалі режисером усіх його фільмів, Ю. Солнцевою виїжджає у nтривале закордонне відрядження. Протягом червня-жовтня він відвідав Берлін, nГамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал» nвиступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька nдоповідей про нову кінематографію, з інтересом приглядався до «тонфільмів», nвисловив передбачення щодо телевізора й безекранного кінематографа, яке nвикликало сенсацію, зустрічався й вів дружні бесіди з Анрі Барбюсом, Роменом nРолланом, Жоржем Садулем, Леоном Муссінаком, Гербертом Уелсом, Любомиром nЛінгартом, Альбертом Ейнштейном.

[Додому Довженко повернувся з nновими задумами, працював натхненно й енергійно — садив сад на Київській nкіностудії і створював свою першу звукову картину «Іван», 193 JJ— про nбудівництво Дніпрогесу, входження сільського парубка в нове для нього життя. Фільм nуводив індустріальні пейзажі (вони вперше знімалися з рухомої точки), елементи nдокументалізму, інші новаторські прийоми, підтримані В. Пудовкіним, С. nЕйзенштейном, С. Юткевичем, В. Вишневським. Але пролунали на адресу митця й nогульні, вульгарні звинувачення.

Йшов страшний для України 1933-й nрік. Конфлікти Довженка на Київській студії і довкола неї загострювалися. Важко nсказати, як могли б далі розвиватися події, якби творець «Землі» й «Івана» з nйого мужньою і запальною вдачею, національно свідомою позицією лишився в Києві, nУкраїні в часи винищення української інтелігенції. Але щось чи хтось ніби nвберігав його.

1933 р. Довженко вже працює на nМосфільмі. Цього ж року він разом із О. Фадєєвим та Ю. Солнцевою кілька місяців nподорожує по Далекому Сходу — Амуру, тайзі, Сахаліну, готуючись до написання nсценарію „Аерограду” кіно-розповіді про нове місто, будоване в багатому nкраї, на березі океану, про тайгу, нове життя чукчів, про сучасне й майбутнє. nНа початку 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року nна екранах з’явився «оптимістичний» «Аероград»)

Довженко усвідомлено визначав nжанр своїх фільмів: «Аероград» і «Звенигора» — кінопоеми, «Іван» — кіноповість, n«Земля» і «Арсенал» — кіноепопеї. Кіноепопеєю став і його фільм «Щорс», що був nпоставлений на Київській студії і вийшов на екрани 1939 р.

Присвячений громадянській війні, n«Щорс» разом з тим був гострою відповіддю на події в світі, передусім на nвизрівання фашистської агресії. Довженко, за його словами, віддав картині «весь nсвій життєвий досвід», створюючи її «з любов’ю і великим напруженням всіх своїх nсил, як пам’ятник народу…» (1,32). Фільм швидко став популярним, глядачеві nподобались подані з гумором колоритні народні характери, особливо Боженка, nТрояна, Чижа… Запам’ятовувалася реквіємно-патетична сцена смерті Боженка: nобережно несуть на

носилках таращанці свого nумираючого командира, а навколо широкий безмежний степ, ревуть важкі гармати, в nпорожнє небо звивається дим і прах пожежі, «все виросло до велетенських nрозмірів своїх», могутньо звучать «Заповіт» Шевченка та тихі прощальні слова nБоженка.

У цьому фільмі Довженко висловив nсвоє мистецьке кредо у відомому зверненні до художників, операторів, nасистентів, освітлювачів: «Приготуйте найчистіші фарби, художники мої. Ми nбудемо писати відшумілу юність свою.

Перегляньте всіх артистів і nприведіть до мене артистів красивих і серйозних… Геть всі п’ятаки мідних nправд. Залиште тільки чисте золото правди» (1,209).

Фільм засвідчував уміння митця nтворити високий епічний синтез, органічну єдність життєвої конкретності й nкрилатого романтизму, реалістичного, до влучних і виразних подробиць, nзображення і узагальнено-символічних барв.

А проте, відкинувши деякі n«п’ятаки правд» зокрема, правди реальних прототипів своїх героїв, він погрішив nі проти високої істини — «чистого золота Правди», справжнього драматизму nсправжньої боротьби свого народу за волю у ті часи.

ЛУ вересні-жовтні 1939 р. О. nДовженко на чолі кіногрупи перебував на Західній Україні — створював nдокументальний фільм «Визволення», 1940, виголосив промову на засіданні nНародних зборів в залі Львівського оперного театру.

У травні 1941 р. він завершив nсценарій «Тарас Бульба», почав знімати фільм, задумавши поетичну епопею з nісторії українського народу, переносячи на екран прозу близького йому Гоголя…

Коли почалася війна, Довженко, nуже майже п’ятдесятилітній, не при великому здоров’ї, проситься на фронт і, хоч nспочатку мусив евакуюватися до Уфи, Ашгабада, врешті домагається свого. nПротягом 1942—1943 pp. він працює як пропагандист політуправління на nПівнічно-Західному, Сталінградському, Воронезькому фронтах, самовіддано несе nслужбу політпрацівника, військового кореспондента. Одночасно ставить nдокументальні фільми, пише кіносценарії, оповідання й статті, постійно виступає nпо радіо.

Працездатність, обсяг зробленого nДовженком за роки війни — величезні. Великий і його творчий набуток воєнного nчасу; це і написані протягом 1942—1943 pp. кіноповість «Україна в огні», nпротягом 1944—1945 pp.—«Повість полум’яних літ», і друковані в періодиці статті n«Народні лицарі», «Я бачу перемогу», «У грізний час», «Слава народові — воїну!» nта інші, і оповідання «Ніч перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, nзупинись!», «На колючому дроті», «Воля до життя», «Битва» «Перемога», «Мати», і nлистівка для поширення у ворожому тилу — зразок викривальної публіцистики — n«Лист до офіцера німецької армії», і чимало милого.

1943 р. Довженко знімає nповнометражний документальний фільм «Битва за нашу Радянську Україну», який nдубльовано 26-ма іноземними мовами. Дикторський текст написано самим митцем. n1945 р. О. Довженко створює ще один такий документально-хронікальний фільм — n«Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників на межі nукраїнських радянських земель». Ці стрічки давали повий поштовх розвитку nхудожніх засобів у воєнній кінодокументалістиці.

У Увесь воєнний доробок Довженка n— це ніби єдина натхненна книга про народ, його героїчний подвиг, його nстраждання й трагедії, його перемогу. Слушно зауважив Ю. Барабані: «Якби nзібрати під однією обкладинкою все, що у воєнні роки сказано було радянськими nписьменниками про Батьківщину, про любов до своєї землі, про її трагедії, то, nбезумовно, серед найяскравіших, найбільш хвилюючих глав цієї незвичайної nантології виявились би полум’яні довженківські сторінки про Україну».

У публіцистиці, оповіданнях, nщоденникових записах, усій воєнній прозі Довженка вражають напруга пристрасті, n«вогняна патетика». Відкриті почуття болю, любові, тривоги проймають Довженкові nроздуми про Україну, загарбану ворогом, в них палахкотить ненависть до фашистів, nгнів і презирство до зрадників, боягузів. «Стою на мітингу перед мікрофоном,— nтак починав митець свою промову на Другому антифашистському мітингу nпредставників українського народу в Саратові, 1942,— і великий біль і гнів nрозпалюють мою душу. Стою лицем на Захід, до моєї скорбної матері України…» n(4,44). Довженко умів звертатися до всього народу, говорити від його імені, nумів і створювати образи, в яких ніби матеріалізовано весь народ, його дух.

Такими, наприклад, виступають nдіди з наддеснянського села, Савка і Платон, в оповіданні «Ніч перед боєм», nодному з найсильніших у нашій воєнній прозі (опубліковане в серпні 1942 р. в nгазеті «Красная звезда»). Твір будується як розповідь капітана Колодуба про nперші місяці війни, про відступ: «Ми несли на плечах своїх поранених товаришів, nпадали з ними, проклинали все на світі і йшли далі. Ніде правди діти, були й nтакі, що й стрілялися од розпачу, і гордості й жалю. Були й такі, що кидали nзброю і з гіркою лайкою повзли до рідних хат, не мавши сили духу пройти мимо» n(3,231).

Старі діди-колгоспники, які, nспостерігаючи це, допомагають бійцям переправлятися на другий бік Десни, вміють nсказати й гірке слово правди червоноармійцям («Не з тієї пляшки наливаєте. nП’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте… Це напої бабські. А воїну nтреба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото nваше вино», 3,237),— усім своїм ладом мислення, своїми гострими й розважливими nсудженнями про життя і смерть, любов і ненависть, виповненими болем думками, nсамою своєю героїчною смертю являють нам правдивий образ воюючого українського nнароду.

Як і в оповіданні «Ніч перед nбоєм», в кіносценарії «Україна в огні» Довженко сміливо вникав в усі героїчні й nскладні, драматичні сторінки війни: відступу, окупації німецькими фашистами nУкраїни. Душі великі і душі ниці, безмежна любов до Батьківщини й безмежна nненависть до окупантів, зусилля ворогів шибеницями, розстрілами, провокаціями, nнатравлюванням людей один на одного залякати й розкласти народ — і його мужнє nпронесення свого знамена боротьби крізь усі жахи й морок окупації. Розкриваючи nгероїчне, Довженко розкривав і низьке, слабодухе, явища людської малості, nстраху, роздумував над їхніми причинами щоправда, подеколи надто відверто nпередоручаючи героям свої публіцистичні тези про недостатність виховання nісторією, неприпустимість зневажливого ставлення до історичного минулого.

«Україна в огні» — це крик болю, nце перше, гостре, вразливе сприймання фашистської навали. Довженко не оминає nгострих проблем, устами героїв запитує самого вождя, як же сталося, що не n«б’ємо ворога на його території» і цілий народ український — віддано на nзаклання. Ясна річ, кіноповість «не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для nдруку і для постановки… мені важко од свідомості,— записував у щоденнику О. nДовженко,— що «Україна в огні» — це правда» (5,177). Правда — і в написаній nчерез рік «Повісті полум’яних літ», де постає широка, епічна узагальнена nкартина війни, осмислення долі людини і народу в світлі великої перемоги, хоча nмитець був менше вдоволений нею, бо не мала вона тої гостроти й драматизму.

О. Довженко діалектично осмислює nсаму війну, полемізує з однобічними й поверховими поглядами на неї. Митець nбачить і героїзм людини, яка стала на оборону своєї Батьківщини, справедливість nїї помсти й кари, але він бачить також і тяжкі трагедії народу, зранюючий nморальний вплив війни на людину, бо «людина народжена для радості, праці, для nбратства». Як гуманістична формула звучать його слова із «Поеми про море»: n«Прекрасна людина в бою за Батьківщину. Прекрасна вона в стражданнях і в смерті nза неї. Але найсвітліша краса її в труді» (3,20). Напруженою була творча nдіяльність митця і в повоєнний час — це яскраво засвідчує хроніка його nрежисерської і письменницької праці в останнє десятиліття. Він створює художньо-документальний nфільм про Вірменію «Країна рідна» з власним дикторським текстом, починає роботу nнад романом «Золоті ворота», де головним персонажем мав виступати давно nвиношуваний ним і так чи інакше вже окреслюваний в різних творах, зокрема в n«Україні в огні» народний герой-трудівник і воїн Кравчина; пише п’єси «Молода nкров» і «Міра життя», остаточно завершує п’єсу «Потомки запорожців» («На зламі nстоліть», 1953), знімає фільм «Життя в цвіту», створює на основі кіносценарію nп’єсу з такою ж назвою (1946) і другий варіант фільму «Мічурін», 1949, пише nкілька оповідань («У полі», «Слава», «Сіятель» та ін.), сценарії «Прощай, nАмерико!» і «Відкриття Антарктиди», веде викладацьку роботу у ВДІКу, читає nлекції перед різними аудиторіями, виступає зі статтями, доповідями, промовляє з nтрибуни Другого з’їзду письменників СРСР, 1954.

Створює кіноповість «Зачарована nДесна»…

За фільм «Мічурін», фактично nперший кольоровий радянський художній фільм (після «Кам’яної квітки», 1946), nякий, можна припустити, не був власним сокровенним вибором митця — для nбіографічного кіножанру у нього були інші улюблені постаті в українській nісторії, О. Довженко був удруге удостоєний Сталінської премії 1949 року, тобто nповолі повертав собі офіційне визнання.

У 50-х роках розпочинається будівництво nКаховської ГЕС і письменник, задумавши фільм про цю подію, кілька років їздить nдо Каховки, живе там, зустрічається з будівельниками, селянами, інженерами, nвченими, збирає матеріал, веде записні книжки і щоденник. З притаманною йому nгромадянською пристрастю й зацікавленістю він дбає не лише про майбутній фільм, nа й висловлює незгоду, обурення, конструктивну критику: «Подумать треба зараз nже, поки не до кінця зіпсували, і про Нову Каховку. В ній минуле не nматеріалізовано ні в пам’ятниках старовини, ні в історичних будовах» (5,73).

1956 р. в березневому номері nжурналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна», появі якої Довженко дуже nрадів. У цей час була завершена й «Поема про море», трохи згодом письменник nпередав повість до видавництва «Радянський письменник», цікавився її nпідготовкою до друку і зауважував у листі до директора видавництва: «Мені треба nвже поспішати, друже мій, треба мені поспішати» (5,349).

У листопаді розпочались зйомки nкінофільму «Поема про море». А 25 листопада Олександр Довженко раптово помер…

1957 р. з’явилася друком збірка nповістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» nписьменницької слави, дедалі ширшої й могутнішої.

1958 р. вийшов на екрани фільм n«Поема про море», поставлений, як і «Повість полум’яних літ», 1960, «Зачарована nДесна», 1964, «Незабутнє», 1968 Ю. Солнцевою. Поставлені, як писалося, з точним nвідтворенням задуму митця, але… не ним самим. А час показує, що й не за ним.

і У кіноповісті «Зачарована nДесна» вабили до себе народні, виразно національні характери, про які потім nбудуть говорити не інакше, як про «довженківські», і щирий, все-проникаючий nліризм, тоді такою мірою ще не властивий, мабуть, жодному «радянському» nтворові, надто, якщо говорити про діапазон його тембрів — від найтрепетнішого, nнай-поетичнішого піаніссімо («Цить, Сашко, не плач, приказував мені прадід nТарас, коли я починав чогось там ревти,— не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та nпоїдемо на сінокіс на Десну, та накосимо сіна, та наловимо риби, та наваримо nкаші»—1,49) до громоподібного, набатного, спрямованого на глобальні болі й nпроблеми («Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, nзвірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, nрозлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних. З м’язів моїх і потрощених nкісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя nйшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена nважкими танками останньої війни людства»—1,62),— і філософське, синівське осмислення nй виявлення рис свого роду й народу, його духовних джерел.

«Зачарована Десна» — це, власне, nавтобіографічний твір, спогади письменника про своє дитинство, перші кроки nпізнання життя, про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда nЗахарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря, про «перші радощі, і nвболівання, і чари перших захоплень дитячих…» (1,36). Спогади ці час од часу nпереростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і nнесвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — nбагатство їхніх душ, моральне здоров’я, внутрішню культуру думок і почуттів, nїхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого», про війну і nспалене фашистами село, про джерела дитинства і ставлення до минулого: відомий nавторський монолог, який починається словами «Я син свого часу і весь належу nсучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись nводу…» (1,79) і в якому висловлено знамениту формулу: «Сучасне завжди на nдорозі з минулого в майбутнє» (1,80).

Повість О. Довженка з’явилася в nчас, коли в українській прозі, і не тільки в ній, значно посилився інтерес до nлірико-публіцистичного, лірико-епічного осягнення індивідуальної людської долі nі долі народу. У «Зачарованій Десні» народне й особисте поставало в nрівновеликій гармонійній взаємодії.

Про наявність у кіноповісті і nлірико-романтичного, і реалістично-побутового, і публіцистичного, і nсповідально-поетичного струменів йшлося не раз. Слід лише підкреслити особливе nзначення в цій цілісній «полісемічній» розповіді і лірико-іронічної тональності n— повість густо помережана «лагідними усмішками» ‘, а подекуди і зблисками nіронічно-сатиричного стилю, наприклад, згадки про «нетипову ворону», дуже nнекрасивих і коростявих коней, яких «не можна узагальнити».

Багато хто з дослідників Довженка nзвертає увагу на те, що різножанрові його твори тісно пов’язані між собою й nукладаються в єдиний цикл, чи єдину епопею, що висвітлює корінні етапи в житті nукраїнського села. Не раз говорив про це і сам Довженко, записуючи в щоденнику nдумки щодо «книжки про український народ», своє постійне «стремління до nсинтезу» (5,200).

Головним героєм його творів nсправді виступає увесь український народ; історичний шлях нашого народу, етапи nйого життя й боротьби є постійним об’єктом образного синтезу митця. nНезаперечним є одне: оповідання, кіноповісті Довженка мають внутрішню єдність, nзначно більшу, ніж звичайна спільність у творах, написаних тим самим nписьменником,— це і справді ніби одна книга про час і народ. її прологом по nправу може вважатися «Зачарована Десна»,,, а вершиною — «Поема про море», nперейнята прагненням широкого поетичного синтезу розповідь про сучасність і nісторію, народ і особистість, працю й красу, схвильовані роздуми про «народну nдушу» та «виховання почуттів».

Проза Довженка — це пристрасний nдоказ у спростуванні тенденцій до знецінення особистості в людині, відведення nїй прикладної ролі і куцих, нігілістичних поглядів на історію народу, nголо-злободенного розуміння морально-духовних якостей сучасників. Проблемність, nгострота, неприкрашена правда роздумів про життя і його пекучі проблеми — ось nщо найбільше приваблювало вже зразу по появі «Поеми про море» і відкривавче nзначення чого не зменшувалося й далі, а, навпаки, зростало, засвідчуючи не лише nмасштабність концепції Довженка, його «крилатий романтизм», а і глибинний nреалізм його прози.

Ось приклад, як розгортається в nтворі О. Довженка тема села з усіма його невідступними проблемами.

Голова колгоспу Сава Зарудний не nбез зажури розповідає про своє село. «Може, кому-небудь, особливо після nстолиці, говорить він, не дуже весело бачити нас. Сьогодні ми нічим не можемо nпохвастатися, крім хіба засухи та пилюки. Не мільйонери. Немає серед нас ні nдепутатів, ні знаменитостей колгоспних ланів… Людей бракує. Одні виросли, і, nрозпростерши крила, розлетілись по високих державних постах, інші — без крил nрозлізлись, треба й не треба, до лихої матері, хто куди, де більше асфальту, nелектрики, і вже звідти критикують нас і навчають сіяти й орати». «Не бачу я nдобра.., — скаже він у другий раз.— Всі від землі тікають, що це? Доки?» (3,25) nі застерігає: «…Обережно з землею! Земля мстить за зраду…» (3,14).

Гостро відчуті художником nчисленні проблеми виховання нової людини, моральної «освіченості» її душі, nемоційної вразливості чи зачерствіння. Колгоспник Григорій Шиян, якому nнаказують «звільнити територію», бо затоплять, каже: «не те що територію, nсорочку здійму, тільки усміхнись до мене по-людському, хоч раз, щоб я не nвзагалі, а в очах твоїх відчув добро». На це старий тесля Беса раб докидає: «Не nжди. Не та його душевна номенклатура» (3,52).

У кіноповісті, фактично, вперше в nтодішній літературі порушувалося питання, яке стане предметом широких художніх nроздумів у кінці 60-х років — про єдність матеріального і духовного, взаємозалежність nнауково-технічного прогресу і прогресу людини. З боку філософського тут не раз nзаявляла себе, а то й вибухала, складна діалектика загального й окремого. nБудівництво могутньої ГЕС, нового моря — це реальне творення добра, це тепло і nсвітло для людей, це вода в засушливому степу. Але в ім’я цього і Кравчині, і nШияну, і Бесарабу треба зруйнувати хату, в якій виріс і сам, і батько з nматір’ю, і діти, треба вирубати садок біля чистої криниці, треба вирвати щось nіз серця рідне і дороге. Автор записував у нотатнику: «Скільки спогадів іде на nдно! Скільки пісень, могил прадідів, городів, луків, рибальських просторів і nкраси старої природи!» (5,119). «Будую, будь воно прокляте»,— каже Кравчина, nковтаючи смуток «разом І пилом руйнування» — у цьому руйнуванні автор вбачає n«оборотний бік натхнення, патетики Каховки» (3,45). А той же Бесараб знов nвисловлюється дуже характерно: «Не в тім діло, хочеться, не хочеться. Треба nхотіти. Якщо це стало вже основним інтересом часу, тут на нехотінні далеко не nпоїдеш» (3,51).

Проблема діалектичної єдності n«вимог часу» і інтересів особистості, окремого і загального, індивідуального і nсуспільного гостро постає в багатьох образах і епізодах твору. Особливий її nваріант представлено образом аморального «діляги» й пристосуванця 50-х років nінженера Голика, який збесчестив і зрадив кохану дівчину Катерину, доньку nЗарудного, Так, думає він, я вчинив нечесно, підло, але, постривайте: як і nраніше, комунізм будується, море наближається, і все це чудово, і я теж у цьому nмогутньому потоці. «…Що моя аморальність? Ніщо. Крапля в морі… Треба ширше nдивитись…» (3,74), «з позицій інтересів держави й виробництва в цілому» n(3,76). При загальному посиленні критичного пафосу щодо негативних явищ у nнашому житті у літературі другої половини 50-х років ніде про них не було nсказано так гостро, альтернативно, як це сказав у «Поемі про море» Сава nЗарудний, його слова стосувалися, звичайно, не тільки «зростаючого кадра» — nГолика: «Я думаю, чому? Звідки в мене іноді це відчуття невлаштованості? Чому я nбідний більш, ніж треба?.. Хто закриває мені радість праці? Хто сіє в мені nсумніви часом навіть щодо краси моєї мети?.. Ти! Якщо ми можемо таке вчиняти nодне одному — розбестити, оббрехати, принизити,— для чого тоді нам море? Навіщо nрубати нам старі ліси, переносити десятки сіл? Навіщо нам нові моря, якщо в nдуші у нас не хвилі морські, а болотна гниль?» (3,87).

Позитивну «програму», ідеал nавтора втілено в цілому ряді «бриластих» і колоритних героїв — цим «Поема про nморе» не в останню чергу вирізнялася в літературному процесі. Генерал nФедорченко — людина мужньої долі й непохитного характеру; голова колгоспу Сава nЗарудний, що «весь проріс корінням хліба»; Іван Кравчина, красивий у роботі, бо nпрацює легко й швидко, у любові до величенького гурту своїх дітей, до. дружини nМарії; старий тесля Максим Федорченко, Олеся, п’ятдесятирічний Філон Бесараб з n«античним чолом» і голосом чистим і проникливим, як «в немолодих людей, яким nдоводилось більше працювати й думати, ніж говорити» (3,64), і цілий ряд інших.

У кіноповісті постає і образ nавтора — складний, емоційно та інтелектуальної багатий, де в чому суперечливий, nале надзвичайно глибокий і чуйний на людську красу характер. По-музикальному nсприйнятливий до навколишнього світу, естетично проникливий, автор «Поеми про nморе» переповнюється високими почуттями, і спостерігаючи птиць у вечірньому nнебі, і картини зосередженої людської праці. Думаючи про проблеми й труднощі в nжитті людини, він нещадно судить і себе; моральний максималізм — ще один з nДовженкових громадянських і естетичних «уроків». Образ автора в «Поемі про nморе» — явище художньо своєрідне, без його аналізу важко збагнути джерела nгармонії змісту й форми в кіноповісті, засади Довженкової естетики (вся nтворчість О. Довженка,— писав М. Рильський,— «це передусім він сам»).

Активна мистецька настроєність на nсучасність і її проблеми, органічний історизм образного мислення, принципи nтворення глибоко народних, національно своєрідних характерів, поєднання nвисокого романтичного злету Думки з проникливим аналізом реальної дійсності, nпереосмислення поетики народної творчості, вільне застосування гіперболізму, nгротеску, символіки — це і багато іншого істотно збагачувало пошуки української nпрози.

Довженко приніс у наше кіно і nлітературу дух творчого неспокою. На ньому тріщав «люстриновий піджак nкіноформи» (С. Ейзенштейн). Він був переконаний у безмежних можливостях nмистецтва, виступав проти догматичного «благополучизму», інерції, nзакостенілості, обстоював сміливі художні пошуки.

Його називали поетом і водночас nполітиком кіно. Його порівнюють з Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, nБальзаком, Бетховеном, Брехтом.

«Довженко — не однотонна текуча nмелодія, він всеохоплюючий, універсальний в найкращому понятті, весь у бурях nдраматизму, в зіткненнях, у борінні найпотужніших соціальних сил епохи…» ‘

Сам він казав, що свої картини n«писав з гарячою любов’ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя».

Система, використовуючи цю n«гарячу любов», не тільки підносила митця, а й ламала його. Досить згадати nісторію з його кіноповістю «Україна в огні» та й не тільки з нею. Як один із nзнаків тої боротьби Довженка за свою духовну свободу залишиться запис в його nщоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не nповірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному nтілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні nдо одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи nдобробуту,— невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в nнепотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника nстримати сльози, коли народу боляче?..».

 

Зачарована Десна

 

Автор – Олександр Довженко

 

До чого ж гарно і весело було в nнашому городі! Ото як вийти з сіней та подивись навколо — геть-чисто все зелене nта буйне. А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки nцвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, nквасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не nнасадить наша невгамовна мати.

 

— Нічого в світі так я не люблю, nяк саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка nрослиночка, ото мені радість, — любила проказувати вона.

 

Город до того переповнявсь nрослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на nодну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а nгарбузи звисали з тину прямо на вулицю.

 

А малини — красної, білої! А nвишень, а груш солодких, було. як наїсися, — цілий день живіт як бубон.

 

І росло ще, пригадую, багато nтютюну, в якому ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізнали перші мозолі nна дитячих руках.

 

А вздовж тину, за старою nповіткою, росли великі кущі смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин. nТам неслися кури нишком од матері і різне дрібне птаство. Туди ми рідко лазили. nТам було темно навіть удень, і ми боялись гадюки. Хто з нас у дитинстві не nбоявся гадюки, так за все життя й не побачивши її ніде?

 

Коло хати, що стояла в саду, nцвіли квіти, а за хатою, проти сінешніх дверей, коло вишень, поросла полином nстара погребня з одкритою лядою, звідки завжди пахло цвіллю. Там, у льоху, в nприсмерку плигали жаби. Напевно, там водилися й гадюки.

 

На погребні любив спати дід.

 

У нас був дід дуже схожий на nбога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих nсрібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх nмолитов.

 

У неділю перед богами горіла nмаленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого nМиколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі nбороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялась. Святий nФедосій більш скидався на батька. Федосію я не молився, в нього була ще темна nборода, а в руці ґирлига, одягнена чомусь у білу хустку. А от бог, схожий на nдіда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пічками другої неначе nзбирався взяти зубок часнику

 

Звали нашого діда, як я вже потім nдовідавсь, Семеном. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте nдовге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих nчумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний nпо-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні ми не nрозуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що Надавала nпрочитаному особливого, небуденного смислу.

 

Мати ненавиділа діда і вважала nйого за чорнокнижника. Ми не вірили матері і захищали діда од її нападів, бо nпсалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка — nкоричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки nзнищила псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячись палити nзразу весь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі.

 

Любив дід гарну бесіду й добре nслово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на nБатурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід nподорожньому:

 

— Прямо, та й прямо, та й прямо, nта й нікуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй бог здоров’я, — nзітхав він лагідно, коли подорожній нарешті зникав у кущах.

 

— А хто вона, діду, людина ота? nЗвідки вона?

 

— А бог її знає, хіба я знаю… nНу, чого стоїш як укопаний? — звертався дід до коня, сідаючи на воза. — Но, nтрогай-бо, ну…

 

Він був наш добрий дух лугу і nриби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з nтелятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і nрухалось навколо.

 

А коли ми ото часом наловимо nволоком чи топчійкою риби і принесемо до куреня, він, усміхаючись, докірливо nхитав головою і промовляв з почуттям тонкого жалю і примиренності з бігом часу:

 

— А-а, хіба це риба! Казна-що, не nриба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покійним Назаром, хай царствує, nяк підемо було…

 

Тут дід заводив нас у такі nказкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на nшиї, і тоді вже комарі нас поїдом їли, пили нашу кров, насолоджуючись, і вже nдавно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все nслухали, розкривши широко очі, поки не повергались в сон у запашному сіні під nдубами над зачарованою річкою Десною.

 

Найкращою рибою дід вважав nлинину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе nбрав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до nйого рук. Казали, він знав таке слово.

 

Влітку дід частенько лежав на nпогребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі nми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді nйому була найбільша втіха…

 

Більш за все на світі любив дід nсонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так nпід сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.

 

Дід любив кашляти. Кашляв він nчасом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід nпередражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю nвгадували навіть погоду.

 

Часом, коли сонце добре припече, nвін аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за nштани, де була та грижа, і закарлючуючи догори ноги, зовсім як маленький.

 

Тоді Пірат, що спав біля діда на nтраві, схоплювався спросоння, тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти nна діда.

 

— Та не гавкай хоч ти мені. Чого nб ото я гавкав, — жалівся дід.

 

— Гав-гав!

 

— Та щоб бодай тобі кістка в nгорло! Кахи-ках!..

 

Тисячі тонесеньких дудочок раптом nзагравали у діда всередині.

 

Кашель клекотів у нього в грудях, nяк лава у вулкані, довго і грізно, і дуже нескоро після найвищих нот; коли дід nбув уже весь синій, як квітка крученого панича, вулкан починав діяти, і тоді ми nтікали хто куди, а вслід нам довго ще неслися дідові громи і блаженне nкректіння.

 

Тікаючи од дідового реву, одного nразу стрибнув я з-під порічок прямо в тютюн. Тютюн був високий і nгустий-прегустий. Він саме цвів великими золотими гронами, як у попа на ризах, nа над ризами носилися бджоли — видимо-невидимо. Велике тютюнове листя зразу nобплутало мене. Я упав в зелену гущавину й поліз попід листям просто до nогірків.

 

В огірках теж були бджоли. Вони nпорались коло цвіту і так прудко літали до соняшника, до маку — й додому, і так nїм було ніколи, що, скільки я не намагавсь, як не дражнив їх, так ні одна nчомусь мене й не вкусила. А бджоляче жало хоч і болить, зате вже коли почнеш nплакати, дід уже чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикладати до nболючого місця. Тоді біль швидко проходив, а за копійку можна було купити у nМасія аж чотири цукерки і вже смакувати до самого вечора.

 

Погулявши коло бджіл і наївшись nогіркових пуп’янків, натрапив я на моркву. Більш за все чомусь любив я моркву. nВона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь поміж огірків. Я nоглянувся, чи не дивиться хто. Ніхто не дививсь. Навколо тільки дрімучий тютюн, nмак та кукурудзяні тополі й соняшники. Чисте полуденне небо, і тихо-тихо, nнемовби все заснуло. Одні тільки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, від nпогребні, доносивсь дідів рик. Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Вириваю nодну — мала. Гичка велика, а сама морквина дрібненька, біла і зовсім не nсолодка. Я за другу — ще тонша. Третю — тонка. А моркви захотілось, аж тремчу nвесь! Перебрав я цілий ряд, та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь — що робить? nТоді я посадив усю моркву назад: хай, думаю, доростає, — а сам подався далі nшукати смачного.

 

 Довго щось ходив я по городу. Після моркви nвисмоктував мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових, що росли попід тином, nпробував зелені калачики і білий, ще в молоці, мак, покуштував вишневого клею з nвишень, понадкушував на яблуні з десяток зелених кислих яблук і хотів уже йти nдо хати. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дідова мати. Я — бігом. А вона n— зирк та за мною. А я тоді — куди його тікать? — повалив соняшника одного, nдругого:

 

— Куди ти, бодай тобі ноги nповсихали!

 

Я в тютюн. «Побіжу, — думаю, — в nмалину, та рачки попід тютюном». Пірат за мною.

 

— Куди ти тютюн ламаєш, бодай nтобі руки і ноги поламало! А бодай би ти не виліз з того тютюну до хторого nпришествія! Щоб ти зів’яв був, невігласе, як ота морковочка зів’яла від твоїх nкаторжних рук!

 

Не вдаючись глибоко в історичний nаналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості nлюди в бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих — nМиколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. nСамого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались nутруждати безпосередньо. Прості люди хорошого виховання, до яких належала і nнаша сім’я, повсякденні свої інтереси вважали по скромності не достойними nбожественного втручання.

 

Тому з молитвами звертались до nдрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя nстежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи nсвятому духу — голубу.

 

Вірили в свята. Пригадую, баба nчасто казала мені: «А щоб тебе побило святе різдво», — або: «Побий його свята nпаска».

 

Отже, кинувшись через тютюн у nсад, прабаба бухнулась з розгону на коліна. Отак, як дід любив сонце, так його nмати, що її, як я теж аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. nВона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не nскугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала nщодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох десь у nтютюні.

 

Вона була малесенька й така nпрудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо nсвіті. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не nмогла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст nневпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї nтоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, nпрестарілої душі.

 

— Мати божа, царице небесна, — nгукала баба в саме небо, — голубонько моя, святая великомученице, побий його, nневігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту nморковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й nніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. Царице небесна, nзаступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не nвгору, а вниз, і щоб н почув він ні зозулі святої, ні божого грому. nМиколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому nконі, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї nморковочки, та бодай його пранці та болячки з’їли, та бодай його шашіль nпоточила…

 

Баба хрестилася в небо з такою nпристрастю, аж торохтіла вся од хрестів.

 

А в малині лежав повержений з nнебес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось nнесподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був nя. Причаївшись у малині за смородиною, я слухав бабиних молитов, як nзаворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з nнеба, що я тут у малині. Навіть Пірат і той дивився з-під смородини на бабу з nпереляком.

 

Не знаю, чим би закінчились nбабині молитви. Може, мені тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не nпочувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов.

 

— Мамо, а чи не принесли б ви nмені мисочку узвару? — звернувся він до своєї матері. — Так чогось у животі nпече!

 

— Га? Це ти тут лежиш, бодай ти nне встав!

 

І понеслася бабина гроза на nпогребню.

 

— Зараз принесу, бодай тебе nпранці з’їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був nмаленьким!..

 

Баба пішла до хати, а бог дивився nїй услід з погребні і тихо посміхався.

 

Про що говорили дід і баба за nузваром, я не чув. Не до узвару вже мені було і не до розмов. Я тихо поповз у nмалинову гущавину, майже аж до гадюк, не знаючи, куди подітися і що робить.

 

«Ех, якби оце мені вмерти тут у nмалині. Хай тоді шукають, хай плачуть наді мною, приплакують, хай жаліють, який nя був ловкий хлопчик, свята душечка. Хай потім понесуть мене до ями, а я коло nями як оживу, та чого коло ями, я ще раніше оживу, та як схоплюсь, а баба як nпобіжить куди-небудь і не вернеться, а ми тоді до хати та за коливо». Я дуже nлюблю коливо. У нас уже вмерло п’ять хлопчиків і дві дівчинки. Вони повмирали nмаленькими.

 

Мені захотілось до хати. Я поліз nпопід тином, поза купою гною, мимо гарбузиння, увійшов тихо в темні сіни й nспинивсь перед хатніми дверима.

 

«Зараз увійду й побачу все».

 

В мене захолонуло всередині, nненаче я наївся м’яти. Одчинив двері.

 

Хто й коли збудував нашу хату, nякі майстри — невідомо. Здавалось нам, ніби її зовсім ніхто й не будував, а nвиросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на nстареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в nній, і то не нам, а матері, — вікна повростали в землю і не було замків. У ній nніщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись — можна? Милості nпросимо! Мати жалілася на тісноту, ну, нам, малим, простору й краси вистачало, nа ще коли глянуть у віконце, так видно й соняшник, і груші, й небо. А на білій nстіні під богами, аж до мисника, висіло багато гарних картин — Почаївська nлавра, Київська лавра, вид Ново-Афонського, Симоно-Кананитського монастиря nпоблизу города Сухума на Кавказі. Над лаврами трималися в повітрі божі матері з nрушниками і білі ангели, як гусаки, крилаті.

 

Але картиною над картинами була nкартина страшного божого суду, що її мати купила за курку на ярмарку на страх nлютим своїм ворогам — бабі, дідові і батькові. Вона була така страшенна й разом nз тим повчальна, що на неї боявсь дивитися навіть Пірат. Верхню частину картини nзаймав дід і всі святі. Посередині лізли з домовини мерці — одні до раю вгору, nінші вниз. Через усю картину серединою і по всьому низу викручувався великий nголубий ужака. Він був набагато товщий від тих ужак, що ми колись убивали в nгарбузах. А під ужакою, внизу, геть-чисто все горіло, як на пожарі, то було nпекло. Там горіли грішні душі і чорти. А в самому низу картини, в окремих nклітках, було ще намальовано щось на зразок виставки чи прейскуранта кар за nгріхи. Хто брехав чи дражнився, — висів у вогні на гаку за язик. Хто не постив, n— за живіт. Хто їсть нишком у піст стоянку чи жарить яєчню з салом, — той на nгарячій сковороді голим задом, хто лаявся, той, навпаки, лизав сковороду nязиком.

 

Багато було різних гріхів і nбагато кар, але ніхто їх чомусь наче і не боявся.

 

Спочатку я просто жахався цієї nкартини, а потім поволі звик, як солдат на війні звикає до грому гармат.

 

В нашій сім’ї майже всі були nгрішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма, а nтут ще й фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч й думали інколи про nрай, все-таки більше сподівалися на пекло внизу картини. Тут уже всі мали свої nмісця.

 

Батькові наливали в рот чорти nгарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду nза свій довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда (мати божилася, що nце правда) тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник і що, читаючи nпо неділях волшебний псалтир, заклинав її, і тому вона третій рік все хворіє; nщо ту чорну книгу вона часто рвала нишком на шматки і розкидала у хліві, в nкошарі, в гарбузах, у малині, а вони ніби зліталися самі до шкіряної палітурки. nКрім того, дідовому покійному батькові Тарасу колись давно, ще за старих часів, nзмій носив уночі гроші в трубу.

 

І дійсно, в нижньому правому nкутку картини у диявола в руках сидів дід. Правда, він не дуже був схожий на nнашого діда, бо був голий, як у бані, і борода була в нього не біла, а руда, nприсмалена вогнем, а волосся на голові стояло сторч і аж цвірчало в полум’ї. nКалитка з грішми була у діда в руках.

 

Старший мій брат Оврам був давно nуже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого nверхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драв голубів на горищі і крав у nпіст з комори сало. Крім того, Оврамова душа любила молочні плівки, і він nздирав їх з гладишок у погребі і в коморі.

 

Сама мати божилася, що буде в раю nміж святими, як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх — діда й бабу — nта догоджає їм.

 

Мати молилася святому Юрію nПобідоносцеві, що топтав змія лошаком, і отак благала потопити її ворогів — nбатька, діда й бабу, що занапастили їй життя.

 

Мати клялася, що коли вона, бувши nще дівкою, спала в коморі, святий Юрій раз з’явився їй у сні в білих ризах, на nбілому коні, з довгим списом і, коли вона вже з переляку почала стогнати, nспитав її:

 

— Це ти, Одарко?

 

— Я.

 

— Не бійся, се я, святий Юрій, приснився, nщоб подати тобі знак. Ой будеш же тепер ти, Одарочко, робити моїм іменем людям nдобро…

 

З того часу, щось років через nдесять чи двадцять, мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від nзубів, пристріту й переляку, хоч і сама хворіла.

 

— Ось де я, гляньте, — було nпоказувала вона на якусь святу душу коло божої матері угорі картини страшного nсуду. — Бачите?

 

Мати так часто тикала пучкою в цю nправедну душу, що у душі вже замість лиця стала коричнева пляма, як столиця на nгеографічній карті. Але трохи згодом материні діла похитнулись. Якось вона nдовго не давала бабі їсти. А баба тоді взяла та й накупила у церкві свічок nпроти матері, та й поставила їх перед богом сторч догори. А од цього вже ніяка nлюдина не могла попасти в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, і її nстав часто по ночах душити домовик. Він жив у нас в комині і в трубі. Голосу не nподавав, кажуть, ніколи і схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух.

 

Фактично, святим був на всю хату nодин я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі nросла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?

 

Увійшовши до хати, я тихо nпідкрався до страшного суду і почав пильно, якось зовсім по-новому розглядати nпекельні кари, змальовані внизу картини. Нагору я боявся піднімати очі. Там nмене вже не було.

 

Якої ж бо кари заслужила моя nсвіжа грішна душа? Очевидно, за перший гріх все-таки невеличкої, отак не більше nза оцей вогонь по кісточки, що в лівому кутку. Ай-ай-ай…

 

Я подивився востаннє вгору на nсвятих, де сидів увесь їхній комітет, і мені так стало жаль, що я вже не їхній, nа тут-о, на віки вічні в пеклі, так стало жаль мені, що не витримав, притулив nголову до пекла, якраз під дідовою калиткою, і гірко заплакав.

 

Од споглядання пекельних кар мені nпочало щось пекти в п’ятах, і я прудко побіг через сіни і двір до клуні nнавшпиньки, немов по гарячій сковороді, що її лизала баба язиком. Тоді в nгазетах ще нічого не писали про мої аморальні вчинки, хоч я добре пам’ятаю, що nсвіт, якому я належав тоді, дуже гостро реагував на міі одчайдушний крик на nсковороді: залопотівши крильцями, над хатою звилися голуби, закудкудахкали кури nзаскугикали поросята. Пірат прокинувся і гавкнув спросоння: «А хто там мені nбігає по двору?» Вслід за тим зловісно рипнули двері, і на порозі темної комори nпоявилася баба:

 

— Чого ти ревеш, бодай тобі nкістка в горло?! Щоб ти кричав і не переставав! — І зразу до матері божої в nнебо: — Мати божа, цариця небесна! Як не дає він мені покою, не дай йому ні на nтому світі, на ні сьому!.. — Потім уздріла в небесах голубів над хатою та до nголубів: — Голубоньки мої, святі заступники! Та щоб же не бачив він вашого nпір’ячка святого і не чув вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього ні nкравця, ні шевця, ні плотника, ні молотника…

 

Далі баба почала творити про мене nпісню, виспівуючи її, як колядку:

 

Та ні орача в полі-і-і, ні nкосарика в лузі,

 

Не дай бо-оже.

 

Та ні косарика в лузі, ні купця в nдорозі,

 

Ой ні купця в дорозі, ні nрибалочки в морі.

 

Потім, коли голуби посідали на nстріху, вона знов перейшла на урочисту прозу:

 

— Покарайте його, святі nголубоньки, і ти, мати божа, такою роботою, щоб не знав він ні сну, ні nвідпочинку, і пошліть йому, благаю вас, такого начальника…

 

Докладної характеристики nмайбутнього начальник я вже не чув. Мені було не до начальства. Рятуватись nтреба, поки не пізно. Заліз я хутко в старий човен, що стояв у клуні в nзасторонку, і почав думати, що мені робити для поновлення святості.

 

От тоді-то вперше в житті і nвирішив я творити добрі діла. «Не буду, — думаю, — їсти скоромного цілий nтиждень! Носитиму дідові воду на погребню, скільки він схоче, і почну ходити до nцеркви». Далі я подумав, дивлячись на ластівок: «От коли б повипадали з кубла nластовенята! Я зараз же нагодував би їх мухами й хлібом, аби тільки ластівка nбачила, на які діла я здатний, і розказала Ісусу Христу».

 

Але ластовенята не падали. nПороззявлявши роти, вони жалібно пищали, а навколо кубла наді мною їхні батьки nневпинно снували й носили їм комах.

 

«Що ж його зробить? — думав я, nзалишивши ластівок. — Піду на вулицю шанувати великих людей. Дід казав, що за nце прощається багато всяких гріхів на тім світі. Піду знімати перед ними шапку nй казати «здрастуйте». Шапка якраз валялась в човні. Це була старенька дідова nшапка. Тепер уже нема таких шапок. Не шиють, та й колодок таких уже нема. Вона nбула товста і своїм виглядом дуже нагадувала мідний казан. І важка теж була, як nдобрий казанок.

 

Спочатку вона довго лежала в nсінях під ступою. Кішка виводила в ній кошенят, а зараз кошенят баба потопила в nкопанці і шапку викинула в човен, тому і пахла вона вже не дідом, а котами. nПроте розбиратись ніколи було. Аби було що зняти з голови для пошани. Я надів nшапку по самий рот і вийшов за ворота.

 

Вулиця була порожня. Всі дорослі nпрацювали в полі. Тільки коло крамниці, на ґанку, якраз проти колодязного журавля, nсидів у чорному сурдуті крамар Масій, дуже схожий на ластівку. Але перед Масієм nя не хотів знімати дідової шапки. Дід казав, що у Масія не було душі, а тільки nсама пара, тому він і обдурював усіх, хто тільки до нього не заходив. За це бог nсправедливо покарав його, повелівши злодіям своїм обікрасти його крамничку nкарбованців, казали, на десять, після чого жінка й діти його довго верещали й nплакали і сам він голосно кричав од бідності й накликав на всіх холеру. Наш nбатько хоч і сміявся з Масія, як з блазня, проте жалів і в лиху годину завжди nдопомагав йому й ні разу не зачепив, навіть нетверезий.

 

Де ж його найти людину для nпошани? Обійшовши в розпуці чимало безлюдних провулків, я нарешті збагнув, що nтреба зразу починати від старого сусіда Захарка. Він-то вже напевно сидить коло nхати.

 

Дід Захарко був коваль, хоч я nніколи не бачив, аби він щось кував. Все моє життя він ходив повз нашу хату з nцілим снопом довгих вудок і так гупав чобітьми, що ми прокидалися вночі, як од nгрому, коли він повертався часом з рибалки. У нього були великі чоботи і такі nважкі ноги, що, здавалося, під ним вгиналася земля. І ходив він трохи ніби nприсідаючи, як на сіні чи на ступі. Борода в нього була, як і в нашого діда, nзовсім уже сива, тільки посередині, там, де був рот, неначе ткнуло щось рудим nквачем.

 

Після рибалки дід Захарко nзапалював цигарку і довго сидів біля хати на колодці, дивлячись в одну точку, nнемовби на поплавок. Курив він такий лютий тютюн, що коло нього ніхто не міг nстояти близько. Його обходили кури й поросята. Собаки оббігали городами, а nневістка Галька спала в коморі, і часто бідкалася нашій матері, що дід її nзадушить своїм тютюном, і викидала його свитку надвір. Казали, що Захаркового nзапаху боялась навіть риба і тому погано клювала. Діда здалека було чути нюхом. nКоли він проходив повз нашу хату, над вулицею довго висів тютюновий слід. Сей nслід тютюновий висітиме ще колись в моїх картинах про рідну землю, де складе nмій предок востаннє всі свої мозолі поверх білої сорочки під яблунею серед nяблук і груш, і морква житиме в картинах, і гріх, і бабині прокляття, а тим nчасом іду я, засмучений хлопчик, до старого коваля спокутувати перший гріх.

 

— Здрастуйте, діду! — сказав я, nзнявши обома руками шапку, і швидко пішов далі.

 

Одповіді не було. Дід мене не nпомітив.

 

«Мабуть, не почув, — подумав я.— nТреба вернутись назад і сказати ще раз, голосніше».

 

— Здрастуйте, діду! — промовив я nще раз тремтячим голосом, скинувши оту важку шапку, і став прислухатись, чи не nскаже дід Захарко чого, чи не одпуститься мені хоч трохи гріхів. Але дід не nподавав голосу. Що його робить? Куди податись?

 

Я вийшов з провулка на вулицю в nнадії, що таки зустріну когось, кого б міг вшанувати. Та вулиця була порожня. nНавіть Масій і той кудись щез. У мене защеміло в горлі, а тут ще шия почала nболіти од шапки. Я постояв трохи і пішов ще раз до діда творить добрі діла.

 

— Діду, здрастуйте! — сказав я nйому, спинившись.

 

— Та йди ти під три чорти! Не nдратуй мене, крутишся тут, нечистий вас носить! — розгнівався дід.

 

Почувши отакі слова, я з переляку nаж підскочив. Страждання мої були безмірні. В тяжкому розпачі, забувши вмить nпро порятунок грішної душі, прудко дременув додому. Проскочивши тихенько через nдвір у клуню, знову ліг у човні на дідове хутро й подумав:

 

«І нащо я народився на світ? Не nтреба було родитися. — Потім вирішив: — Засну. Засну і виросту у сні. Дід nказав, що я уві сні росту».

 

Отак міркуючи, поплакав я трохи, nзгадавши страшний суд, подививсь на ластовенят і, згорнувшись у бубличок, nжалібно зітхнув. Який маленький лежу я в дідовому човні і стільки вже знаю nнеприємних і прикрих речей. Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде nдощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку, чи коли гавкають на nтебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоною дзюбкою скубе за штани. А nяк неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувати nтютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з nматір’ю або б’є посуд. Неприємно ходить босому по стерні або сміятись у церкві, nколи зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось-ось nперекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — nприємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті nтеля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, nчи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. nПриємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, nколи весною вода заливає хату й сіни і всі бродять, приємно спати в човні, в nжиті, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння nприємний. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінні. nПриємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким. Приємно, nколи позіхає дід і коли дзвонять до вечерні літом. І ще приємно, і дуже любив nя, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з людьми. Любив я, коли хтось на nдорозі вночі, проходячи повз нас, казав: «Здрастуйте». І любив, коли дід nодказував: «Дай бог здраствувать». Любив, коли скидалась велика риба в озері чи nв Десні на заході сонця. Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися, лежачи, на nзоряне небо. Любив засинати на возі і любив, коли віз спинявся коло хати в nдворі і мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип коліс під важкими возами nв жнива. Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів n— у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в nболоті, як спадала вода весняна. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, nвеснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони nнесподівано в траву. Якась тайна, і сум, і вічна неухильність закону почувалися nзавжди в цьому падінні плода. І грім, хоч мати і лякалась його, любив я з дощем nі вітром за його подарунки в саду.

 

Але більше за все на світі любив nя музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому nдитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав що більш за все я любив nслухати клепання коси. Колі тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав nнаш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша nмузика. Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під nмоїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи. Високий, nчистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху — косовицю. Я пам’ятаю його з nсамого малечку.

 

— Цить, Сашко, не плач, — nприказував мені прадід Тарас, коли я починав чогось там ревти, не плач, nдурачок. Приклепаємо косу, та поїдемо на сінокіс на Десну, та накосимо сіна, та nналовимо риби, та наваримо каші.

 

І я примовкав, а Тарас тоді, nдідів батько, брав мене на руки і розповідав про Десну, про трави, про таємничі nозера — Дзюбине, Церковне, Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, і nпогляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, nнапевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не nодняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро.

 

— Напораєм сіна та наваримо каші. nНе плач, хлопчику.

 

І я примовкав тоді, потім nтихенько, самими кінчиками пальців, одривавсь від землі і зразу ж опинявся на nТихому, на Церковному, на Сеймі. Це були найкращі в світі озера й річки. Таких nбільш нема й не буде ніколи ніде.

 

Отож, кажу, міркуючи собі в човні nна кожусі, поволі затулив я очі. Мені не стало темно в голові. Заплющуючи очі, nй по цей день я ще не маю темряви в душі. Ще світить мозок мій невпинно і ясно, nосвітлюючи видиме і невидиме без всякого числа і часом без порядку в безмежній nнизці картин. Картини пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Десні, nДунаї. Хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, nвчиняють битви і змагання в такому числі, що коли б одну тисячну долю судилось nприборкати і поставити в ясний книжковий чи картинний ряд, недаром жив би я на nсвіті і отягчав начальників і соглядатаїв своїх недаром.

 

Чого тільки не бачив я на самому nлише небі! Хмарний світ був переповнений велетнями і пророками. Велетні і nпророки невпинно змагались у битвах, і дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи nв смуток.

 

Неспокій, рух і боротьбу я бачив nскрізь — в дубовій вербовій корі, в старих пеньках, у дуплах, в болотній воді, nна поколупаних стінах. На чому б не спинилось моє око, скрізь і завжди я бачу nщось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар, nбійку чи потоп. Все жило в моїх очах подвійним життям. Все кликало на nпорівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите.

 

Ну що ж це я роблю? Мені треба nписати про човен, а я забув і пишу про хмари. Про старий отой човен у клуні в nзасторонку, про човничок отой…

 

Отак міркуючи собі, поволі nзатулив очі і вже почав рости. Аж ось потроху, тихо-тихо, човен наче захитався nпіді мною і поплив з клуні в сад по траві поміж деревами й кущами повз погребню nй любисток, проплив повз діда. Дід чомусь став маленький, меншенький від мене. nВін сидів у баби на руках у білій сорочці і лагідно всміхався мені вслід. А nчовен понесло й понесло через сад, пастівник — на Заріччя, з Заріччя мимо nхуторів — на Десну.

 

Заграй, музика, заспівайте, nангели в небі, пташки в лісі, жабоньки попід берегами, дівчаточка під вербами. nЯ пливу за водою. Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари nвесняні — весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — nкачки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. nПропливають лози, верби, в’язи, тополі у воді, зелені острови.

 

Отаке, ну таке пак щось гарне nприснилось у човні. Забув. А може, й не снилось, може, й справді було на Десні? nБуло-таки й справді, та вельми давно вже минуло й розгубилось на шляхах, і вже nніколи не вернеться святість босоногого дитинства. І тютюн уже не зацвіте для nмене поповими ризами, і не злякає мене страшний божий суд, якщо вже не злякав nлюдський.

 

Одні тільки бажання творити добрі nділа й зостались при мені на все життя.

 

Повечорів мій день, туман поле nясне укриває, і я дивлюсь, хвилюючись, навколо, — треба мені поспішати. Гості nпливуть на вербових човнах, хвиля хвилю з-за Десни доганяє, часті думи з nдалекого теплого краю везуть мені…Чого тобі? Ну, що тобі?..

 

Доглядали мене змалечку аж чотири nняньки. Це були мої брати: Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Пожили вони щось nнедовго, бо рано, казали, співать почали. Було як вилізуть всі четверо на тин, nсядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать. І де вони переймали пісні, nі хто їх учив? Ніхто не вчив.

 

Коли вони померли від пошесті nзразу всі в один день, люди казали: «Ото Господь забрав їх до свого nангельського хору». Вони справді виспівали всі свої пісні за маленький свій nвік, ніби віщуючи коротку свою мить.

 

Недаром деякі жіночі тонкі душі nне витримували їхніх концертів. Жінки дивилися на них, і, сумно хитаючи nголовами, хрестилися, і навіть плакали, самі не знаючи чого: «Ой не буде добра nз цих дітей…»

 

Сталося це, кажуть, якраз на nзелену неділю. Лихо прийшло в нашу хату біленьку. Мені тоді ще перший рік nминав.

 

Довідавшись на ярмарку в Борзні, nщо дома діти загибають з невідомої хвороби, батько ударив по конях. Як він nпромчав ті тридцять верстов, нещадно б’ючи коней, аби швидше нас врятувати, як nгукав на Десні перевозу і як далі летів — про це довго гомоніли подорожні. А nдома вже бачили тільки, як ударився він мокрими кіньми в ворота, аж ворота nрозбились, і покалічені коні попадали в кривавій піні. Кинувся батько до нас, а nми вже мертві лежимо, один лиш я живий. Що діяти? Бити матір? Мати напівмертва. nГірко заплакав наш батько над нами:

 

— Ой сини мої, сини! Дітки мої, nсоловейки!.. Та чого ж так рано відспівали…

 

Потім він називав нас орлятами, а nвже мати — соловейками. А люди ридали і довго жаліли, що ні рибалок не вийде nвже з нас, ні косариків у лузі, ні плугатарів у полі, ані вже воїнів славних.

 

З чим порівняти глибину nбатькового горя? Хіба з темною ніччю. В великім розпачі прокляв він ім’я боже і nбог мусив мовчати. Явися він тоді йому у всій своїй силі, напевно, батько nкинувся б і прохромив його вилами або зарубав сокирою.

 

Попа він вигнав геть із двору і nзаявив, що сам буде ховать дітей своїх.

 

Подібний вибух розпачу і гніву, nвже не на бога, а на нас, дорослих, бачили в нього над Дніпром, через півстоліття, nколи вдруге плакав він на покинутих київських горах, докоряючи нам усім до nодного. Правий був чи не правий поневолений старець, не нам його судити. Адже nдавно відомо вже, що сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх nобставин, як глибиною потрясіння. А кого вже, кого не потрясало життя!

 

Багато бачив я гарних людей, але nтакого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі nрозумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани nнеписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з nякоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

 

Скільки він землі виорав, скільки nхліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної nточечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до nрота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою nДесною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. nЗневажав начальство і царя. Цар ображав його гідність миршавою рудою борідкою, nнікчемною постаттю і що нібито мав чин нижче за генерала.

 

Одне, що в батька було некрасиве, n— одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди nзухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям. nІде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж nплакать хотілось мені, сховавшись в малині з Піратом. І все одно був красивий, n— стільки крилося в нього багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на nдіда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, — nоднаково. І коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв nна майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його мали, nподаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний.

 

З нього можна було писати nлицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів,— він годивсь на все. nБагато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі nпереорав, поки не звільнився від свого смутку.

 

У виконання вічного закону життя, nсхиливши сиву голову, шапку знявши й освятивши мислі мовчанням повертаю я nприбитий журбою талант свій до нього, нехай сам продиктує мені свій заповіт. nОсь він стоїть передо мною далеко на київських горах. Прекрасне лице його nпосиніло від німецьких побоїв. Руки й ноги спухли, і туга залила йому очі nслізьми, і голос уже однімає востаннє навіки. І я ледве чую оте далеке його: n«Діточки мої, соловейки…»

 

Якось однієї ночі в нашій хаті, nщо, як відомо, вже вросла по вікна в землю, сталось дві події.

 

Проснувшись ранком на печі, де nспав я в просі чи в житі, — ой брешу, — в ячмені, прокинувшись, отже в теплому nдушистому зерні, чую — щось твориться у хаті незвичайне, мов у казці: дід nплаче, мати плаче, курка в сінях кудкудаче, і пахне чимсь, ніби церковним. А nнадворі Пірат лютує на старців. А старці вже, чую, рипають у сінях і шарять по nдверях, шукаючи клямку. Я розплющую очі і не встигаю ще як слід прочуматись, аж nмати підходить до запічка і простягає на піч руки з ночвами, а в ночвах, nсповите в білих пелюшках, як на картині, дитя.

 

— Ти вже проснувся, синочку? А я nтобі ляльку принесла, дівчинку. Ось бачиш яка!

 

Я глянув на ляльку. Вона мені nзразу чомусь не сподобалась. Я її навіть трохи злякався: мордочка з кулачок і nсиза, як печене яблуко.

 

— Яка красива. Ну лялечка! — nніжно і зворушливо промовила мати. — І позіхає, глянь. Голубонько ж ти моя nсизенька, квіточка…

 

На щасливому материному лиці, що nсяяло і мовби світилося від радості, я побачив сльози. Що мати була дуже nтонкосльоза, ми знали всі добре. «Але чого їй зараз плакати?» — подумав я.

 

— Чого це ви, мамо?..

 

— Це я плачу для діда, щоб не nобижавсь, нехай йому добра не буде,— радісно прошепотіла вона мені на ухо, — nЗнаєш, яке у нас диво сталось?

 

— Яке?..

 

— А пропав вже я тепер, nсиротинка! Кахи! — почувся раптом розпачливий дідів вигук, після чого дід nзаревів від такого шаленого кашлю, що крейда посипалась із стелі на долівку. nТільки в дудочках і півниках, що вигравали в дідовому кашлі, десь проривалась nодчайдушна туга. Я тоді швидко підводжусь і — зирк через комин: ой! Прабаба nлежить на столі під богами, дідова мати. Згорнувши ручечки і теж по-своєму nненаче посміхаючись, що вже ніхто тепер її не буде ні дратувати, ні докоряти nдовгим життям, набігавшись і наколовши босі ноги за сто з чимсь років, лежить nтихесенько вже головою до царів, і князів, і страшного суду. Закрились nвсевидящі вічки, ущухла народна пристрасна її творчість, і всі її прокляття nнемовби вилетіли з хати разом з душею. Ой коли б хто знав, яка то радість, коли nвмирають прабаби, особливо зимою, в стареньких хатах! Яка то втіха! Хата враз nстає великою, повітря чисте, і світло, як у раю. Я хутко злізаю на запічок, nзвідти плигаю в дідові валянці і повз старців вибігаю стрімголов надвір. А nнадворі сонце гріє. Голуби літають, ніким не прокляті. Пірат веселий грає nланцюгом і дротом. На драній стрісі півень піє. Гуси з кабаном їдять щось з nодного корита в повній згоді. Горобці цвірінькають. Батько труну струже. Сніг nрозтає. Із стріх вода капле, із стріх вода капле… Так я тоді зліз на купу nлози та й ну гойдатися, та й ну гойдатися, та й ну гойдатися. А по дорозі з nвідрами по воду іде дід Захарко, дід коваль Захарко, іде дід Захарко.

 

— Ой діду, діду, у нас баба nвмерла. Їй же богу, правда, — гукнув я, щасливий, і почав реготати.

 

— Ух ти, розбійник! — розсердився nЗахарко. — Так тобі вже смішно, усе тобі смішно, ось я тобі зараз!.. Гей!

 

Де ж не взявся рудий бичок Мина, nщо любив дукатись, бо ріжки свербіли, а тут ще до боків кізяки примерзли і nживіт лоскотали. Так він тоді, відчинивши хвіртку отими рогами, що так nзасвербіли, і — гуру до Захарка! А той почав лаяти проклятого Мину і з криком: n«Рятуйте, кишки випускає!» — упав у калюжу. Ой, як не побачить наш вірний nсобака, що Піратом звався, як дукає Мина коваля Захарка, як торохтять відра, nкудкудачуть кури, батько труну робить, із стріх вода капле, та як не возгавкає! nЗатахкали качки, засичали гуси, полякались кури, горобці хто куди киш! А він, nклятий, ой, як не підскочить, і, забувши, певно, що на прив’язі, кинувсь nдоганяти Мину, і протяг на дроті через двір крещендо таку гучну ноту, що дріт nобірвався!

 

На якусь мить настала тиша. Над nхатою піднялись у небо голуби, знаменуючи мир і благодать. Я захлинався від nщастя і так насміявсь, що продовжувати письмом в такому жанрі вже не вистачає nсил. Тому, аби не впасти змалечку в символіку чи біологізм, перейду краще на nпобутову прозу, тим більше, що вона вже сама наближається.

 

З правого і з лівого боку від nколодязя з-за клуні журавлиними ключами появляються нові старці. Почувши, певно, nнюхом бабин мертвий дух, сліпці безпомилково звертають з великої дороги в нашу nвуличку і зразу починають співать:

 

Ті-гі-ла-а ваші ляжуть черв’ям на nросточеніє-е.

 

Кості ваші прийме сира мати nзе-ге-мля-а,

 

Тоді не поможуть ні друзі, ні nбраття,

 

Тільки вам поможе милостиня nва-га-ша-а!

 

Обвішані великими торбами, звівши nбільма, мовби посміхаючись у небо, вони співали своїх моторошних пісень, nтримаючись одне за одного й за довгі посохи. От на них з лютим гавкотом і nкинувсь Пірат. Він ненавидів старців, крім того, йому хотілось прислужитися nбатькові, що теж ненавидів жебрацтво. Тільки забув необачний Пірат, що сліпі nмають свою коварну поведенцію, в чім він зразу й пересвідчився на власній nспині.

 

— Ой-ой-ой! — жалібно заскиглив nвін, коли старечий ватаг Богдан Холод оперезав його посохом по спині.

 

Тепер уже нема таких старців. І nмолитов, і торб у бідності нема. Немає вже ні сліпоти, ні більм таких шалених nна очах, ні кривизни в ногах, ані горбів… Перевелися й щезли разом з nкуркулями.

 

Мати боялась і ненавиділа nстарців, але наділяла їх завжди щедро. Вона була гонориста, і їй дуже хотілось, nаби хоч сліпі вважали її за багату.

 

Старців налізло повен двір. nБогдан Холод, могутній і вже літній їх ватаг, не любив ходити з торбою по nхатах. Не подобались йому ні люди, ні собаки, і невідомо — був він сліпий чи nвидющий. Він дививсь тільки вниз і мав такі насуплені брови, що з-під них, якщо nй були в нього очі, нічого, крім землі під ногами, не було йому видно. А nстрашний був такий, що перед ним запиралися всі двері і примовкало все в хатах nі сінях, аж поки не одійде. Тому він майже не ходив нікуди і данину свою nзбирав, сидячи коло базару на розі. Він не просив її, він вимагав. Його nоглушливий лютий голос не годивсь для прохання.

 

— Подайте мені! Або копієчку!.. nАбо бубличка!.. Або яблучко!.. — гукав він грізним хрипким басом, повним nнезадоволення й досади. — Ну-бо, люди, ну!.. давайте-бо, що милість ваша! nПодайте, ну що-небудь!.. — І коли довго ніхто не обзивавсь на його заклики, він nлюто гепав палицею об землю. — Га! А бодай вам добра не було, вовки б вас nзагризли… По-да-айте!!!

 

Одного разу, вдаривши отак nкостуром об землю, він до смерті перелякав доньку справника Конашевича, що йшла nзамріявшись на побачення до якогось панича.

 

— Ай, зойкнула панночка і nстрибнула як несамовита. — Спасі-і-те!

 

— Подайте!..

 

На другий день поліцай Овраменко nпонизив старця в правах: він заборонив йому сидіти біля ринку. Холод осів на nоколиці, на безлюдді, під старим хлівом, де його потроху замучили жорстокі діти nоколишніх міщан.

 

— Туди йому й дорога, ідолу. nЛюдей хоч не буде лякать, — сказав наш батько й плюнув. — Не старець, чорт його nбери, а наче дуб, розбитий громом.

 

Батько ставився із зневагою до nХолода і сам не знав за що, мабуть, за марно погублену силу чи за пропащий nбогатирський голос, що завжди повергав його в смуток. Взагалі батько так nненавидів всякий недостаток, що навіть саме слово «бідність» не вживав відносно nсвоєї особи. Замість «моя бідність» він міг сказати «моє багатство», наприклад: n«Моє багатство не дозволяє купити мені нові, пробачте, чоботи».

 

З усіх старців батько визнавав nтільки одного — Кулика. І хоч Кулик, одягнений у чемерку і великі незносимі nчоботи, здавався зовні багатшим від батька, він не жалів для нього милостині і nніколи не образив його словом. Він шанував мистецтво. А Кулик завжди ходив з nбандурою і співав не про божественне. Батько шанував у Куликові зовнішню nпристойність митця. Сам же батько, хоч і мав вигляд переодягненого у поганющу nодежу артиста імператорських театрів, співати не вмів. Лише іноді, напившися з nсусідом і другом своїм Миколаєм Тройгубом, пробували удвох співати своєї єдиної nбурлацької, згадуючи бурлакування на Дону, та по Каховці, та по каховських nстепах запорозьких:

 

Чувалы тяжелы, да плечушки nболять, эх!

 

Да лучче бы я нанявся судном бортижать,

 

Лучче бы я нанявся… Э-эх! Да nсудном бортижать.

 

Ой да за рюмочку водки… и… nи!..

 

Далі пісня не йшла. Вони тягли nїї, як важку берлину проти води, але спів чомусь розповзався і вщухав від nнестройності голосового ладу. Тоді співці переставали диригувати один одному nруками і примовкали, прикро дивуючись своєму співацькому невмінню, і стихали nвже, і випивали мовчки, щось там нукаючи і тяжко зітхаючи: «Ой-ой-ой… ну!..»

 

Так. Отже, на чому ми спинились? nНа старцях.

 

Гукає в калюжі дід коваль Захарко. nМина хоче діда прохромить рогами. Голуби у небі. Із стріх вода капле. Про nпекельні муки співають старці. Пірат скаженіє. Поверх купи гною півень курку nтопче. Горобці на клуні. А я на лозі. Я гойдаюсь на мокрій лозі, і кашляю nгучно, й регочу, щасливий: я чую весну. І так мені гарно. Все таке веселе. І nпахне все гноєм, пахне мокрим снігом, мокрою лозою.

 

— Та-ту-у! Бичок діда топче!

 

— Де?

 

— У калюжі-і! — кричимо разом з nпівнем.

 

Жили ми в певній гармонії з nсилами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а nвесною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти nжиття. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, nі вода тоді текла куди і як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у nводі потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі nпорятунку. І тут починалась наша слава.

 

Як ми з батьком і дідом рятували nлюдей, корів і коней, про це можна написати цілу книгу. Це був мій дошкільний nгероїзм, за який мене тепер, напевно, послали б до Артеку. Тоді артеків ще не nзнали. Давно це діялось. Забув, котрого року, навесні, напередодні паски, nповідь була така, якої ніхто, ані дід наш, ні дідова баба не знали.

 

Вода прибувала з дивовижною nшвидкістю. В один день затопило ліси, сінокоси, городи. Стало смеркати, nрозгулялася буря. Ревом ревло над Десною всю ніч. Дзвонили дзвони. У темряві nдалеко десь гукали люди, жалібно гавкали пси, і шуміла й лящала негода. Ніхто nне спав. А на ранок усі вулиці були під водою, а вона ще прибуває. Що робити?

 

Тоді поліцейський справник nпосилає до нашого батька величезного поліцая Макара.

 

— Рятуй людей на Загребеллі. nПотопають, чув? — наказує він батьку сиплим голосом. — У тебе човен на всю nгубернію, і сам ти мореплавець.

 

Почувши про таку біду, мати зразу nв сльози:

 

— Паска свята?!

 

А батько вилаявсь, аби замовкла nмати, та й каже Макарові:

 

— Ой рад би я людей рятувати, nбоюся гріха. Удосвіта Христове воскресіння. Святої ж паски мушу з’їсти скибку і nвипити треба по закону. Два місяці не пив. Не можу паску зневажати.

 

— Сядеш у карцію, — сказав Макар nі понюхав на припічку жарене порося. — Замість грамоти за врятування nчоловічества й скотини, битимеш блощиць у буцигарні.

 

— Добре, здався батько. — Будь ви nнеладні, душогуби. Іду.

 

Мати, як завжди перед паскою, nздавалася трохи несамовитою, крикнула в жалібному розпачі:

 

— Ну, куди ти поїдеш? Паска!

 

— Давай несвячену. Грішить так nгрішить, сідай, Макаре! Христос воскрес!.. Наливайте по другій! З весною вас, з nвербою, з водою, з бідою!

 

 Отак почавши розговлятись у суботу, nпотрошки-помаленьку поснули ми, проспали службу божу і тільки вдосвіта з nвеликими труднощами стали підпливати човном до затопленого села Загребелля. Вся nзагребельська парафія сиділа на стріхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. nКартина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами nрозкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все nкраще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно nнеслося вперед, шуміло, блищало на сонці.

 

Весна красна!..

 

Ми гребли з усіх сил під мудрим nкерівництвом нашого батька. Було нам жарко од труда і весело. Батько сидів з nвеслом на кормі — веселий і дужий. Він почував себе спасителем потопаючих, nгероєм-мореплавателем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість nокеану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б nна цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив nсвої кораблі в шинку. Кажуть, п’яному море по коліна. Яке там! Неправда. Тільки nдовідавсь я про це не скоро. Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай хоч nіноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море n— бездонне і безкрає.

 

Вода прибувала з великою люттю. nНе встигло село отямитись, як опинилося на острові, і острів став зникати під nводою, потопати.

 

— Рятуйте-е!..

 

Бистра текла по вулицях, левадах nз піною і аж сичала попід призьбами й сінешніми дверима, заливала хліви, nкошари, клуні. Потім, піднявшись аж на півтора аршина зразу, ввірвалась в хати nчерез двері й вікна.

 

— Ой про-бі, ря-а-атуйте!

 

Хати хитало течією. Ревла худоба nпо кошарах. Позаклякали коні на припонах по шию у воді, свині потопились. З nсусідніх задесенських сіл несло потоплених роздутих биків. Вода добралася до церкви, nдо самих царських врат. Потонуло все село. Один лише Ярема Бобир, наш родич по nдідовому коліну, не постраждав у цій пригоді. Він знав прикмети до всіх nприродник явищ і особливо вірив у мишей. Про повідь він довідавсь наперед, ще nаж зимою. Коли на хрещення мишва почала тікати з клуні й комори по снігу, наш nхитрий дядечко зразу догадався, що буде весною біда. І як не сміялись тоді з nнього дурні необачні кутчани, він мовчки розібрав на сінях стріху, зробив на nдаху кошару, побудував східці, наносив повне горище сіна і збіжжя. І ось, коли nсело замість: «Христос Воскрес», — гука в розпачі: «Рятуйте», — велике Бобиреве nсімейство розговлялось на даху коло ясел в оточенні корови, коней, овечок, nкурей і голубів, зовсім як на старій картині, що висіла колись у церкві.

 

— Рятуй-те! Хата пливе!..— гукали nзнизу.

 

— Христос воскрес!

 

Тут Христу довелось почути за nводу таке, якого чув ні один засідатель за невідповідні діла. Та ще хтось nпустив провокаційну чутку, ніби попадя у великий піст їла скоромне, яке вона nодержувала вприпуст з закритого попівського розподільника. Галасу було багато. nПроте, коли вдуматись, це не були антирелігійні безбожницькі розмови. Сидячи на nстріхах з несвяченими пасками серед потопленої худоби, віруючі, очевидно, nхотіли, щоб бог був трохи більш уважним до створеного ним світу. Простіше nкажучи, їм хотілось від бога, матері божої і всіх святих чогось кращого, а не nтаких пригноблюючих і невчасних прикростей.

 

— Ну справді, яка це в нечистого nпаска, коли її, хай бог простить, доводиться їсти несвячену. Вся парахвія на nстріхах, а в хатах соми плавають.

 

— Христос воскрес, мокрогузи! — nвесело гукнув мій батько, коли човен, пропливши поверх тину в двір, стукнувся nносом під стріху.

 

— А, ну його к лихій годині, — nобізвався з стріхи немолодий вже чоловік Лев Кияниця і подав батькові чарку. — nВоістину воскрес. Рятуй, Петре, та хоч не смійся. Скоро он хату понесе. О, вже nворушиться!

 

— Ой пробі! Рятуйте! nПро-о-обочку! — закричали баби.

 

— «Воскресенія день просвітимось, nлюдіє! Паска господня, паска од смерті до жизні і од землі к небесі…»

 

— Рятуйте! Топимось…

 

Скоро з-за хати виплив невеличкий nчовник, а в човнику й співці — отець Кирило, дяк Яким і керманич за веслом — nпаламар Лука. Духовні особи плавали давно поміж хатами і святили паски, nпідтримуючи морально-релігійний рівень парафії.

 

— Давайте сюди, батюшко! Діти nпаски плачуть.

 

— Потерпіть, православні! — гукав nотець Кирило. — Преблагий создатель посилає нам знаменіє в водах своїх яко nблагоє предвозвестіє урожаю злаков і трав… Куди правиш, іроде! До стріхи, до nстріхи прав. Ой упаду!

 

Паламар Лука причалював отакечки nдо стріхи. Служителі культу кропили паски й крашанки весняною святою водою і nтак потроху нахваталися на холоді по чарці, що вже й забули якої співати.

 

— Тут, батюшко, не «воскресенія nдень», а «вниз по матушці» заспівати б слід, пожартував наш батько, сміючись.

 

— Чого смієшся! — розсердився nотець Кирило. Він не любив мого батька за красу і нешанобливу вдачу. — І тут ти nпроти бога, нечестивець, безвірнику лукавий!

 

— Батюшко, і ви, дяче, і ти, nпаламарю, давайте щодо сповідання віри умовимось одразу: я не проти бога, — nвесело сказав мій батько, притягаючи до човна арканом напівутоплену телицю. — nСашко, хватай її роги. Держи, не бійся! Я підведу аркан під черево… Не проти nбога я, духовні люди, не проти паски і навіть не проти великого посту. Не проти nвола його, і осла його, і всякого скота його… І коли я часом гнівлю його nвсесильне, всеблагеє, всевидящеє око, так це зовсім не тому, що я в нього не nвірую чи вірую в якогось іншого бога.

 

— Ось будеш ти смалитись у пеклі nза отакі слова! — заступився за господа дяк.

 

— Дарма, сказав батько і, nпідваживши телицю великим кілком, ловко втяг її у човен. — Раз уже я грішний, nтак де мені й смалитись, як не там, де ви кажете. Звичайно, богу з неба більш nніж нам видать, що й чого, який огонь чи воду пустити на нашого брата, чи nмишву, чи черву, чи суховій, чи лихе начальство або війну. Ну, з другого ж nбоку, я теж, як божеське створіння, маю свій інтерес і розсудительність, хоча й nдрібну, проте не злу і не дурну неначе. Справді, чого мені хвалити бога, і nособливо на великдень, от за таку повідь? Мені не звісні божі плани щодо такої nпорції води. Не бачу я, яке в оцій воді добро.

 

— Путі господні несповідимі, — nстрого промов отець Кирило.

 

— Авжеж, згодився батько і nпо-хазяйськи оглянув повідь. — В такому плануванні води повинен, очевидно, бути nвеликий божественний смисл, та тільки про себе я знаю одне: штани в мене мокрі nі чуб не висихає.

 

— Замовч, нечестивцю! — гнівно nгукнув отець Кирило, і тут раптом створилася прикрість. Похитнувшись у човні, nсвященнослужитель зателіпав руками і полетів сторч у воду! А човен тоді хить на nдругий бік, — од дяка й паламаря тільки жмурки пішли.

 

Ой як же не зарегоче наше nпотоплене село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! nОт народ! Отак сміятися з святої паски, з самих себе, з усього в світі на nВеликдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови nстирчать з холодної води. Ні! Національний характер загреблян не піднявсь до nверховин розуміння закономірності й доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх з nсвятої навіть паски. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько — великий nдобрий чоловік.

 

— Ну й парахвія! Щовесни отак nмокне вже тисячу, може, літ, і чорт їх не витопить і не вижене звідси. nПрирода!..

 

Зачепивши отця Кирила за золотий nланцюг ручкою весла, батько витяг його, як сома, в свій ковчег до корів і nовечок. Потім стали витягати дяка і, витягаючи, так нареготались, що забули про nпаламаря Луку, якого, мабуть, чи не з’їли раки, забув уже. Отака була вода.

 

Загинуло й щезло геть з лиця nземлі моє село не від води, а від вогню. І теж весною. Через півстоліття. В nогні теє село згоріло за допомогу партизанам, і люди, хто не був убитий, nкидалися в воду, охоплені полум’ям.

 

Згоріла церква, переповнена nкричущими людьми. Високе полум’я палахкотіло вночі, тріщало, вибухало глухими nвибухами, і тоді великі вогненні пласти соломи, немов душі загиблих матерів, nрозносило вітром в темну пустоту неба. Карателі ганялись по вулицях і городах nза жінками, однімали дітей і кидали в огонь палаючих хат, і жінки, аби не жити nвже, не бачити, не плакать, не клясти, плигали самі вслід за дітьми і згорали в nполум’ї страшного фашистського суду.

 

Повішені дивилися вгору з nмоторошних шибениць, гойдаючись на вірьовках і одкидаючи на землю й на воду nсвої жахливі тіні. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети чи таємні nпартизанські нетрі, — все згинуло. Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, nні садів, ні добрих веселих людей. Одні лише печища довго біліли серед попелу.

 

Горів і я тоді в тім вогні, nзагибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи nцерква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів nкатастрофічних. З м’язів моїх і потрощених кісток варили мило в середині nдвадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась nна дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства. І сталось nтак, що я не стримався одного разу і, вигукуючи з полум’я бойові гасла й nзаклики до лютої помсти ворогам, гукнув: «Болить мені, болить!»

 

— Чого ти крикнув? — укорили nмене. — Що призвело тебе до цього в такий великий час — біль, страх?

 

— Страждання. Я художник, nпробачте, і уява завжди складала мою радість і моє прокляття. Вона раптом nзрадила мене. При спогляданні лиха здалось мені на одну якусь мить, що загибає nне село моє, а весь народ. Чи може бути щось жахливішого в світі?!

 

З того часу я почав утішати себе nхимерною думкою, що бездоганність людська є в більшій мірі ділом удачі й щастя, nаніж наслідком чеснот.

 

І був я неправий, звичайно. nНіколи не треба забувати про своє призначення і завжди пам’ятати, що митці nпокликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя nпрекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих nблаг. Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу nпройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й nрадості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей.

 

Але сідаймо ще раз у вербові човни, nпрошу вас. Візьмімо весла ясенові і вернімось на Десну, на веселі води того nроку, коли рятували ми з батьком людей на Великдень.

 

Довго стояла вода весняна, nпам’ятаю. Ще в переплавну середу було її багато по левадах і долинах, тому і nкосовиця в те літо розпочалася пізно.

 

Збирались ми на косовицю завжди nдовго. Вже було сонце зайде, а ми ще збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає nкогось, потім, побачивши мене, як заголосить:

 

— Уже на возі, ой!.. Малого хоч nби не брали! Комарі з’їдять!

 

— Не з’їдять, цілий буде, — nсердиться батько.

 

— Так утопиться в Десні, от щоб я nпропала, втопиться!

 

— Не втоплюся, мамо!

 

— Невіглас! Упадеш там з кручі в nпрірву, ой лихо мені!

 

— Ну, мамо, чого б я падав з nкручі… годі…— я трохи не плачу.

 

— Так косою заріжешся. Кажи, nбудеш плигати поміж косами?

 

— Не буду! Ой їй же ти богу — не nбуду!

 

— Брешеш! Сашечко, останься дома, n— благає мене мати. — Там так страшно в кущах!

 

— Не страшно, мамо.

 

— Там же ями в озерах!

 

— Я не полізу в яму.

 

— Та гадюки там у лісі, ой!

 

— Ну, мамо, годі… ат!

 

— Не їдь-бо, синочку. Не пускайте nйого!..

 

На моє щастя, на материні nпрохання ніхто не звертає уваги. Батько востаннє оглядає воза.

 

— Чи все взяли, що треба?

 

Все взяли: картоплю, цибулю, nогірки, хліб, казан, велику дерев’яну миску, волок, рядно, косарський прилад, nграблі, — все вже на возі.

 

І ось відчиняються ворота, мати nхреститься і щось проказує, коні рушають — ми їдемо.

 

Я не оглядаюсь. Коло хати nмати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде nпроводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені nслід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні nкуля, ні шабля, ні наклеп лихий.

 

Довго вириватимусь я в дорогу, nпоспішаючи в тривожну далечінь. Прощання перейде колись у картини мої, розлука nзів’є собі гніздо в моєму серці. Всі покидатимуть когось і поспішатимуть nназустріч невідомому, і комусь буде жаль. Тільки я ще нічого не знаю про се.

 

Я лежу на возі. Навколо, спинами nдо мене, дід і батько з косарями. Мене везуть у царство трав, річок і таємничих nозер. Віз наш увесь дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили nзаліза, бо воно, казали, притягає грім. До Десни верстов п’ять дуже складної nдороги. Переїхати треба дві великі калюжі з гнилицями, що ніколи не висихали, nдва мости, потім знову одну гнилицю, потім два хутори з собаками і село Мале nУстє по вузесеньких кручених вуличках, далі треба їхати вздовж річки крутим nберегом і боятись, щоб не перекинутись у воду, потім треба було брати праворуч nуниз і з розгону — через річечку бродом, далі на гору і з гори, і знов на гору nі з гори, а далі праворуч раз і другий, і знов понад річкою між осик і дубів, і nвже аж там, над самою Десною, було моє царство.

 

По дорозі косарі гомоніли про nрізне, злазили з воза перед калюжами й на гору, потім сідали, і я знову бачив nнавколо себе вгорі їх велетенські спини, а над спинами і косами, які вони nтримали в руках, як воїни зброю, у високому темному небі світили мені зорі й nмолодик.

 

Пахне огірками, старим неретом nволока, хлібом, батьком і косарями, пахне болотом і травами, десь гукають, і… nзразу чую, деркачі й перепілки. Чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім nнебі Чумацький Шлях показує дорогу. Дивлюсь я на моє небо і повертаю з возом і nкосарями праворуч і ліворуч, і зоряний всесвіт повертає разом з нами, і я nнепомітно лину в сон, щасливий.

 

Прокидаюсь на березі Десни під nдубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою nтравою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє nна сонці. Стрибаю з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода, ласкава, nсолодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім nстрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве nторкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. В кущі — горіхи. В озері nводу скаламучу — риба.

 

Отак я раюю днів два або три, аж nпоки не скосять траву. Ношу дрова до куреня, розводжу огонь, чищу картоплю, nожину збираю косарям для горілки. Після косовиці починаєм гребти сіно гуртом, і nось потроху міняється наш світ чарівний: батько, дід і дядько стаюті чомусь nмовчазними і збентеженими, якась підозра проявляється в очах: вони починають nділити копиці.

 

Сінокіс у нас був гуртовий. Його nніхто не міг поділити, бо кожен боявсь, що йому припаде та третина якраз на nколіні Десни, яку щороку ріже нещадно весняна вода. Тому косили і гребли nгуртом. Потім ділили копиці, і вже тільки тоді кожен стягав їх у стоги до свого nкуреня. І так ставалося чомусь, не знаю, що при розподілі копиць ні одна майже nкосовиця не кінчалася миром. Завжди чомусь здавалось батьку або дядьку, що nхтось когось обдурив на одну копицю, і тоді, слово за слово, серця сповнялися nлютого гніву і великі наші батьки починали лаятись, гукати, а потім битися над nзачарованою річкою Десною.

 

Вони билися великими кілками, nграблищами, держаками вил, тримаючи їх в обох руках, як древні воїни. Часом nвони ганялись один за одним з сокирами, гукаючий так голосно і страшно, що луна nйшла по Десні, понад Черв’яковим лісом і понад тихими, таємничими озерами. Тоді nми, діти, теж починали ненавидіти одні одних, цебто ми з братом Самійлових nхлопців, і готові були теж кинутись у бій, та боялись. Для повноти ненависті у nнас ще не вистачало літ і недолі. До того ж нам вельми не хотілося втрачати nрибальське товариство. Ми одвертались і не дивились тоді на малих своїх nворогів.

 

Одні тільки коні не брали участі nу війні. Вони паслися вкупі, однаково худі й мозолясті, з великими вавками на nпотертих спинах, і хитали головами, байдуже дивлячись на нас і одганяючи дурних nсвоїх оводів.

 

У цих запеклих боях особливою nвідвагою і хоробрістю відзначався дід. Минуло вже півстоліття, як його не nстало, але скільки б я не жив, ніколи не забуду войовничої пристрасті, що nховалася в добрих дідових грудях.

 

Він був здатний до такого nшаленого накалу гніву, що йому міг би позаздрити найбільший у світі артист чи nгенерал.

 

 

Тестові завдання

 

1. Оберіть відповідь до запитання nколи?

А. завтра;

В. швидко;

С. читати;

D. працювати;

С. фонд.

2. Оберіть відповідь до запитання nколи?

А. неправильно;

В. тато;

С. праця;

D. уважно;

С. вчора.

3. Оберіть відповідь до запитання nколи?

А. повільно;

В. ліворуч;

С. студент;

D.вдень;

E. клієнт.

4. Оберіть відповідь до запитання nяк?

A. снідати;

B. добре;

C. сестра;

D. мова;

E. швидкий.

5. Оберіть відповідь до запитання nяк?

A. обідати;

B. її;

C. погано;

D. плечі;

E. виробництво.

6. Оберіть відповідь до запитання nяк?

A. правильно;

B. писати;

C. наш;

D. її;

E. плечі.

7. Оберіть відповідь до запитання nде?

A. спочатку;

B. тут;

C. повільно;

D. швидко;

E. керівник.

8. Оберіть відповідь до запитання nде?

A. гуртожиток;

B. праворуч;

C. тумбочка;

D. килим;

E. поверх.

9. Оберіть відповідь до запитання nде?

А. брат;

B. тато;

C. вдома;

D. стіл;

E. ліки.

10. У якому nрядку всі прислівники вищого ступеня?

А. глибше, nважче, найкраще;       

В. nнайспокійніше, грізніше, сумніше;

С. тепліше, nнижче, спокійніше, гучніше;

D. ще краще, найтепліше, разючіше;

Е. важливіше, nякнайменше, краще.

11. У якому рядку всі прислівники nвищого ступеня?

А. легше, найлегше, прозоріше;

В. важче, швидше, щонайшвидше;

С. найкраще, значно тепліше, глибше;

D. важче, nближче, дорожче, гірше;

Е. голосніше, найменш помітно, більше.

12. У якому nрядку всі прислівники вищого ступеня?

А. холодніше, яскравіше, сумніше;

В. щонайгірше, біліше, дальше, густіше;

С. менше, щонайлегше, веселіше;

D. менше, nякнайменше, легше;

Е. важливіше, якнайменше, краще.