Психологічні особливості хворих з різними захворюваннями. Психологічні аспекти залежної, суїцидальної поведінки, танатології та

3 Червня, 2024
0
0
Зміст

Психологічні особливості хворих з різними захворюваннями. Психологічні аспекти залежної, суїцидальної поведінки, танатології та евтаназії. Психогігієна, психопрофілактика, основи психотерапії.

В хірургічній клініці розрізняють декілька етапів ведення хворого.

На діагностичному етапі лікар повинен думати про те враження, яке складеться у хворого внаслідок його повідомлення про діагноз. Для цього він повинен враховувати особистісно-преморбідні особливості пацієнта (вразливість, емоційну нестійкість, тривожність, ригідність і т.п.). Інформація про діагноз повинна доводитися до хворого в доступних для нього висловах, без надмірного вживання медичної термінології, заключати в собі деякі прогностичні вказівки і нагадування про можливі ускладнення (швидкість загоєння, інфекція і т.п.)

Description: http://www.yourdictionary.com/images/definitions/lg/operation.jpg

В передопераційний період особливості психологічного стану і типи психічних реакцій хворого поділяють на два етапи: перший – включає обстеження, уточнення діагнозу і необхідності операції, отримання згоди пацієнта на операцію. Психологічний стан хворих на цьому етапі визначається переважно емоційними реакціями, характер і ступінь вираженості яких може бути різноманітним і набувати тенденції до коливання (напр.: страх може мати відтінки від незначного неспокою і тривоги до жаху і навіть ейфорії). Другий етап передопераційної підготовки включає безпосереднє очікування операції, коли прийнято остаточне рішення про її проведення і повідомлені строки. Психологічні порушення, що мали місце на першому етапі, можуть компенсуватися, а іноді, навпаки, підсилюватися.

Частіше всього в клінічній практиці лікаря-хірурга у хворих спостерігаються варіанти нормосоматонозогнозії: вони, відчуваючи хвилювання, адекватно відносяться до майбутньої операції як найбільш прийнятного виходу з хворобливого стану, правильно оцінюють ступінь операційного ризику і можливих ускладнень.

Найбільш типові варіанти гіперсоматонозогнозії виділені М.В.Виноградовим:

1.     Переоцінка значущості операційного ризику. Може виражатися:

–        зниженням настрою з переважанням тривоги, страху смертельного виходу, побоювання приєднання післяопераційних ускладнень;

–        повним зовнішнім спокоєм, байдужістю, за якою може ховатися відчуття безнадійності, пасивне очікування поганого або смертельного виходу.

Description: http://genesis.ua/wp-content/uploads/2012/10/main5.jpg

2.     Недовіра до лікарів, діагнозу, обґрунтованості хірургічного втручання, що супроводжується зниженим настроєм і злістю по відношенню до оточуючих.

3.     Заперечення необхідності операції з свідомим покриттям симптомів хвороби з метою запобігання її.

Гіпосоматонозогнозія або анозогнозія, проявляється в недооцінці хворим важкості свого стану. Зустрічається рідко, типова для алкоголіків, наркоманів з вираженими змінами особистості.

Напередодні і в день операції, окрім лікуючого лікаря-хірурга, важлива роль відводиться лікарю-анестезіологу та медичним сестрам.

В післяопераційному періоді особливості реакцій, їх вираженість і тривалість залежать від характеру захворювання, протікання післяопераційного періоду (порушень, пов’язаних безпосередньо з операцією і подальших ускладнень), особистісного преморбіду. На психічний стан хворого також може впливати больовий синдром. Психотичні стани можуть виникати у хворих похилого віку з явищами атеросклерозу, а також у хворих, що раніше зловживали алкоголем або страждали на алкоголізм, із захворюваннями печінки і нирок, при панкреонекрозі (деліріозний синдром, галюцинаторно-маячні порушення.

Description: http://swiss-medicine.ru/images/kliniki-shvejcarii/genolier/klinika-sant-anna-05.jpg

Психічні прояви у хворих з ЧМТ визначаються характером пошкодження головного мозку (струс, забій, гематома, відкрита травма черепа з ушкодженням структур мозку і т.п.). В залежності від типу психологічного захисту у хворих можна спостерігати як варіанти нормонозогнозії, так і гіпернозогнозії.

Особливості психічного стану жінки під час вагітності протягом багатьох років, привертають увагу фахівців. При цьому відзначається як емоційно негативна роль вагітності, так і позитивна. Про сприятливий вплив вагітності на різні психічні розлади писав ще Гіппократ, указуючи на те, що: “Істеричним дівчатам я пропоную заміжжя, щоб вони вилікувалися вагітністю”.

Всілякі особливості в психологічному стані жінки під час вагітності можна розглядати як прояв адаптації організму й особистості жінки до вагітності, що наступила, і оцінювати ці прояви з позиції різних рівнів адаптації.

В І триместрі вагітності можуть спостерігатись нестійкість емоційного стану з підвищеною капризністю, образливістю, бажанням отримувати більше уваги і догляду. Можливі тривожні розлади які виникають із-за ситуацій, які раніше здавалися не образливими.

Description: http://vagitnist.org.ua/wp-content/uploads/05/043.jpg

Дані розлади пов’язані з переживанням вагітної з приводу факторів, які можуть негативно вплинути на розвиток дитини, перебіг вагітності. Особливо характерні дані розлади для тривожних і емотивних особистостей. Для деяких жінок актуальні переживання з приводу втрати жіночої привабливості, втрати жіночості, що може вплинути на стосунки з чоловіком.

Крайнім ступенем розвитку афективних порушень є депресивні прояви, які частіше виникають внаслідок неблагоприємної сімейної ситуації або під впливомпсихотравмуючих обставин.

Крім цього для даного періоду характерні прояви токсикозу, про які ви зможете прочитати в підручнику.

Середина вагітності (ІІ триместр) вважається найбільш спокійною з точки зору психічних розладів.

Description: http://pohlyad.com/application/_images/big/news/2013/07/11/fd.jpg

В ІІІ триместрі психологічна напруга у вагітної як правило збільшується і частішають психічні розлади.

Психозів, пов’язаних безпосередньо з процесом пологів не спостерігається. Відомими є післяпологові психози, в клініці яких можна спостерігати ознаки екзогенно-органічних, афективних і шизофреноподібних розладів. Всі вони супроводжуються астенією. Звернути увагу на сучасний стан. Найбільш характерними психічними розладами в післяпологовому періоді є депресивні розлади. Вони частіше починаються на 10-14 день після пологів. Можуть бути ендогенні та реактивні психогенні депресії. В останньому випадку причинами є смерть дитини під час пологів, народження дитини з вадами або вродженими хворобами, складні сімейні та побутові ситуації та ін. В таких випадках хворі потребують активної психологічної допомоги для подолання ними кризової ситуації і створення нової життєвої домінанти з урахуванням своїх можливостей.

Description: http://medictest.net/uploads/posts/2013-03/1364669783_0022785_1349335389.jpg

Можуть спостерігатись і маніакальні стани.

Програма психологічного супроводу вагітної повинна бути направлена на надання підтримки і допомоги жінці в мобілізації фізичних і психічних сил дляблагоприємного перебігу вагітності і народження здорової дитини.

Онкологічна патологія

Психічні розлади різного ступеня вираженості (від психологічних до нозологічних реакцій на діагноз і прогноз захворювання до гострих психозів) при онкологічній патології – часте явище, що спостерігається як онкологами, хірургами, гінекологами, так і психіатрами і психологами. Онкологічний процес виступає для психічної діяльності в двох важливих аспектах. З однієї сторони (психогенної), діагноз захворювання, зараховується традиційно до групи невиліковних і, як наслідок, підвищено значимих, перетворює один лише факт захворюваності в серйозну психічну травму, здатну сформувати психічні порушення психогенно-реактивного характеру. З іншої сторони (соматогенній), онкологічна патологія може розглядатися як крайній, один з найбільш важких у соматичному плані фактор, з комплексом психічної і фізичної астенії, виснаженням, що істотно впливає на психічну діяльність і формуючі соматогенні психічні розлади. До того ж, якщо онкологічний процес локалізується в гормонозалежних і гормонопродукующих органах, то великий ризик розвитку так названого психоендокринного симптомокомплексу зі специфічними клінічними проявами.

Description: http://donbass.ua/multimedia/images/news/original/image_384787926794256684082328639906445814.jpg

Виділяється п’ять фаз реагування на злоякісні новотвори і рак (Kubler-Ross):

2 фаза (дисфорична) настає після підтвердження діагнозу і виявляється бурхливим протестом, дисфорією, схильністю робити які-небудь агресивні дії у відношенні навколишніх або себе (наприклад, суіцидальні).

3 фаза (аутосугестивна) характеризується прийняттям фактів про наявність у пацієнта злоякісного процесу і необхідності тривалого й інтенсивного лікування.

4 фаза (депресивна) настає після тривалого періоду терапії і виявляється поступовою втратою надії на видужання, появою песимізму, пригніченості і пасивності.

5 фаза (апатична) з’являється на останніх етапах захворювання і виражається “примиренням” хворого з долею, прийняттям будь-якого результату і супроводжується байдужністю стосовно зовнішніх і внутрішніх процесів.

Оперативні (хірургічні) втручання в онкологічній практиці є одними з основних етапів терапії, унаслідок цього вони виступають додатковим фактором, що впливає на психопатологічне симптомо- і синдромоутворення. У комплексі оперативного втручання істотну роль для психіки можуть грати як супутні йому анестезіологічні маніпуляції і можливість безпосереднього патогенного впливу на діяльність мозку, так і психологічна значимість радикальних хірургічних операцій з видаленням органа або формуванням визначеного косметичного дефекту.

Найбільш відомими соматичними захворюваннями, пов’язаними з психологічним впливом і виявляються крім соматичного, психічними симптомами, є гіпертонічна хвороба, виразкова хвороба шлунка і 12-палої кишки, ішемічна хвороба серця і деякі інші. У даній главі приведені описи психологічних особливостей хворих із хронічною терапевтичною патологією, що не віднесена до психосоматичних захворювань.

Ситуація хронічного соматичного захворювання описується В.В.Николаєвою, як провокуюча кризу психічного розвитку в цілому і розвитку особистості зокрема. Зміни особистості при важких соматичних захворюваннях розглядаються як новотвори, що виникають у період кризи розвитку. Об’єктивна ситуація важкого, небезпечного соматичного захворювання, відрив від звичного соціального оточення, можливість операції, що калічить, інвалідність приводять до зміни об’єктивного положення людини в соціальному середовищі (Л.І.Божович). Суть патогенного впливу хвороби на особистість полягає в тім, що масивна і тривала інтоксикація, порушення обмінних процесів, виснаження приводять до зміни протікання психічних процесів, до зниження операціонально-технічних можливостей пацієнтів (В.В.Миколаєва). Центральним психологічним механізмом особистісних змін в умовах хронічної соматичної хвороби виступає перебудова ієрархії мотивів по типі їхнього перепідпорядкування новому головному смислоутворюючому мотиву – збереження життя і відновлення здоров’я, названому А.Ш.Тхостовим “зрушенням мети на мотив”.

Описано ряд критеріїв, по яких особистість хворого при хронічному і тривалому плині захворювання, вважається зміненою (В.В.Миколаєва)

1.    Зміна змісту ведучого мотиву діяльності (формування нового мотиву ведучої діяльності – приміром , патологічна діяльність голодування при анорексії).

2.    Заміна змісту ведучого мотиву змістом більш низького порядку (наприклад, мотив “самообслуговування” при іпохондрії).

3.    Зниження рівня опосередкованості діяльності (діяльність спрощується, цільова її структура збіднюється).

4.    Звуження основного кола відносин людини зі світом, тобто звуження інтересів, збідніння мотиваційної сфери.

5.    Порушення ступеня критичності і самоконтролю.

6.    При прогресуванні хронічної хвороби міняється вся система відносин хворих. Значимими стають тільки ті події, що не суперечать знову виділилисьсмислоутворюючому мотиву збереження життя. Унаслідок цього, з’являється замкнутість, відчуженість, збідніння контактів з людьми, пасивність. Виділення мотиву збереження життя веде до формування обмежувального поводження: інертності, зниженню активності.

 

Залежна поведінка як наслідок зниження психічної стійкості

Ризик залежної поведінки в тому, що певний ступінь дисгармонії поглиблюється, знижує психологічну стійкість особистості, порушує її нормальне функціонування в тих сферах буття, які не пов´язані з напрямом активності. Якщо акцент активності виражений сильно, то слідом за дисгармонією виникають психічні відхилення і фізичні розлади.
   Зниження психічної стійкості збільшує ризик виникнення залежності. Вчені виокремлюють три основні групи психологічних залежностей: хімічну, односпрямовану (акцентуровану) активність, інтеракційну. Розглянемо коротко причини того або іншого виду залежності.
   Хімічна залежність виникає у разі виходу емоціогенних подій за межі оптимуму – їхнього дефіциту або перенасичення. Зрозуміло, що особливо значущі позитивні емоції – щодо їхньої бажаності й необхідності. Що вужчі в цієї людини межі оптимуму (як індивідуальної характеристики), то менша її психічна стійкість.Психоактивний препарат (алкоголь, токсикант, наркотик) оглушує і таким чином знижує значущість подій у разі їхнього пересичення. Вдаючись до ейфорійного переживання, відволікаючись від актуальних подій, індивід суб´єктивно віддаляє їх від себе, зменшуючи кількість значущих подій.

Description: https://encrypted-tbn2.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcSFoVVC4vgfqHy3RpMT8-Ud90HRObu2Gxulm_gsX9LVhyxRiwsr Психоактивна речовина може також спричинювати події, причому не лише в крайній формі, тобто у вигляді галюцинацій. Наприклад, розкріпачення і розслаблення в стані алкогольного сп´яніння інтенсифікує спілкування, полегшує здійснення вчинків, які перебували до того під самоконтролем.
   Алкоголь дає релаксаційний ефект. Знижуючи рівень порушення в корі головного мозку, він послаблює інтенсивність переживання тривоги (емоцію тривоги). Ще один ефект його дії: ослаблення негативних емоцій (тривоги, страху, незадоволеності собою) або почуттів, (провини, заздрості, сорому, образи), що входять до психічної регуляції міжособистісної взаємодії, знижує емоційний дискомфорт.
   Одна з причин односпрямованої (акцентурованої) активності (захоплення іграми, сексом, трудоголізм) – особистісна дисгармонія, а саме: недостатній особистісний розвиток і функціонування у сфері духовного буття, у напрямі пізнання і самопізнання, міжособистісної взаємодії. Ця залежність виникає як певний варіант компенсації перебільшення цінності подій, породжуваних в акцентурованій активності (праці, грі, сексі), як спроба витіснити значення інших цінностей, не пов´язаних з акцентурованою активністю.
   Захоплення активністю – це натхнення, пристрасність. Якщо поглинає робота, то хобі – іншого захоплення – не потрібно. Хобі й робота зливаються. Велике завантаження роботою може бути пов´язане з різною мотивацією. Наприклад, з прагненням заробити більше грошей, зміцнити або підвищити соціальний статус. Якщо робота не творча чи людина не надто нею захоплюється, така діяльність не стане опорою стійкості. Щобільше, вона породжуватиме емоційне пересичення, зайве напруження і бажання знизити дискомфорт.
   Зниження самодостатності, автентичності у разі браку самоідентифікації, ослабленні почуття соціальної належності до певної групи – усе це умови, які спрямовують до інтеракційної залежності (наприклад, від деструктивного культу, чи «фатальна» закоханість). Фрустрована потреба бути прийнятим іншими, недостатній авторитет і повага в значущому колі, знижена самоповага підштовхують індивіда до глибшого занурення в інтеракцію (Куликов).

Description: http://reshebnik.rv.ua/wp-content/uploads/images/vlublennost-1.jpg

 Надмірність може виявитися в різних видах активності: в іграх простих і складних (наприклад, сюжетно-рольових), «блуканні» Інтернетом, інтернет-спілкуванні, сексуальній поведінці, професійній діяльності, непрофесійних захопленнях (полювання, риболовля тощо), пристрасті купувати що-небудь («магазиноманія»). Повний перелік навряд чи можливо скласти.
   Ознаки ігрової залежності (ігроманія). І людям, і багатьом тваринам властива здатність до гри і потреба в ній. Але гра може перетворитися на пристрасть. Гравці хоча й не шкодять своєму організмові, однак пристрасть до гри зрештою руйнує їхню особистість. Посилюючись, залежність від гри дедалі більше позбавляє особу контролю над собою, і зрештою життя без гри стає
нестерпним.
   На думку О.М. Моховикова, щоб розпізнати ігрову залежність, бажано отримати відповіді на такі запитання:

 – як часто людина грає?

– чи заробляє вона гроші, щоб витратити їх на гру?

   – як довго вона грає, чи втрачає відчуття простору і часу, чи програє більше, ніж запланувала?

 – чи виявляє тривожне занепокоєння, якщо не має змоги реалізувати азарт?

 – наскільки велике бажання відігратися після програшу?

– чи думає про гру вдома, на роботі тощо?

 – чи заподіює гра збиток її заняттям, благополуччю родини?

– чи грає вона далі, незважаючи на борги?

 Виокремлюють три типи проблемних гравців, за аналогією з поглибленням проблем у питущої людини (Моховиков).

   Гравець, що сміється. Для нього ігрова залежність ще є розвагою. Цьому сприяють наснага, емоційне збудження і випадкові виграші. Невдачі – у контрольованих межах. Оскільки виграш згодом стає дедалі важливішим, то ставки у грі постійно збільшуються. Фінансову втрату він сприймає не як особисту невдачу, а як привід для звинувачень: «Вони махлювали» або «Автомат спеціально зіпсували». Відчуваючи провину, гравці, що сміються, раціоналізують: «Це був не мій день», «Я був недостатньо уважний» або «Був не так одягнений».

Description: https://encrypted-tbn0.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcSPUwRS5Xzw80yr4gy-gtNjCHqljoUV8focxAb7y0ZBlu-01mu3
   Гравець, який плаче, починає позичати гроші для гри. Виграш для нього означає насамперед необхідність віддати борг, який усе одно неухильно зростає. Ігрова пристрасть домінує над рештою життя. Гравець, який плаче, багато часу проводить за грою, забуваючи про існування значущого оточення, життя в якому стає минулим. Але його ще не покидає ілюзорна віра, що якоїсь щасливої миті всі проблеми успішно буде розв´язано.
   Зневірений гравець увесь час зайнятий грою. Зазвичай не має друзів, постійної роботи або навчання. Він розуміє, що йде дорогою від поганого до гіршого, але не в змозі зупинитися. Припинивши грати, він почуває реальні ознаки нервово-психічного розладу: головні болі, порушення сну й апетиту, що нагадують алкогольне похмілля. Крім того, часто з´являється нудьга, почуття провини, тривога або депресія

 Комп´ютерні ігри. Поширеність комп´ютерних ігор в усьому світі вражає. Багато говорять про користь розвиваючого ефекту комп´ютерних ігор, про їхню важливу роль у навчанні.  Комп´ютерні ігри сприяють розвиткові творчого мислення, оволодінню новими знаками і значеннями, взаємозв´язками, логічними операціями, дають уявлення про способи маніпулювання з предметами і символами. Завдяки новизні, яскравості, динамічності, поєднанні повторення і несподіванки вони підтримують високу мотивацію гравців. Комп´ютерні ігри мають умовний характер, дають змогу відволіктися від реальності, де є відповідальність тощо.

Description: http://arteminform.ru/news/images/stories/igromania.jpg

 Потенційна схильність до комп´ютерних ігор пов´язана з певними особистісними рисами. Психографічний аналіз свідчить про наявність у гравців таких властивостей: егоцентризм, активність, енергійність, агресивність, демонстративність. Учені дійшли висновку, що комп´ютерні ігри впливають не лише на розвиток швидкості реакції і логічного мислення, а й на особистісні ознаки гравців, зокрема й на процеси самосвідомості. Комп´ютерні ігри можуть бути своєрідним «наркотиком» чи своєрідним захисним механізмом.

  Проблему небезпеки фізичних і психічних розладів у підлітків, які проводять багато часу за комп´ютерними іграми, аналізував C.O. Шапкін.

   Проблема агресивності неповнолітніх і пов´язаних з нею правопорушень має в західному суспільстві широкий резонанс і, мабуть, тому є однією з центральних тем психологічних досліджень. Опубліковано чимало праць про вплив комп´ютерних ігор на формування агресивності в дітей і підлітків. Аналіз цих праць дозволяє констатувати значну поляризацію думок: одні автори доводять, що комп´ютерні ігри агресивного змісту підвищують агресивність користувачів, інші заперечують цей взаємозв´язок.
   Про перехід комп´ютерної гри з розваги в залежну поведінку засвідчують такі ознаки:

   – поява почуття радості, ейфорії під час контакту з комп´ютером чи ігровою приставкою, а також у передчутті контакту;

 – відсутність контролю за часом під час гри;

 – бажання більше часу проводити біля комп´ютера чи ігрової приставки;

 – поява відчуття роздратування, гнівливості або пригнічення, порожнечі,

 депресії у разі відсутності контакту з комп´ютером чи ігровою приставкою;

 – використання комп´ютера, ігрової приставки для зняття внутрішнього напруження, тривоги, депресії, тобто загалом для поліпшення настрою;

 – поява проблем у взаєминах з батьками, у школі чи на роботі.

 – зміни в інших видах поведінки (поява байдужості до того, що раніше хвилювало, недбалість у виконанні справ тощо).

Description: http://100casino.net/uploads/igrok%20v%20igrovoy%20avtomat.png

 Інтернет-залежність. Ознаки і наслідки інтернет-залежності. Користування Інтернетом має зокрема такі форми: комп´ютерні ігри; «зависання» у чатах; перегляд порнографічних сайтів; використання електронної пошти; електронні покупки.
   Докладно проаналізував феномен залежності від Інтернету О.Є. Войськунський. Робота в Інтернеті має властивість захоплювати людину цілком, не залишаючи їй іноді ні часу, ні сил на інші види діяльності. Серед поведінкових характеристик, які можна зарахувати до цього синдрому, такі:

 – нездатність і небажання відволіктися навіть на короткий час від роботи в Інтернеті, а тим більше припинити її;

 – розпач і роздратування, які виникають у разі вимушеної перерви і нав´язливі міркування про Інтернет у такі періоди;

 – прагнення проводити за роботою в Інтернеті дедалі більше часу і нездатність спланувати час закінчення конкретного сеансу роботи;

  – витрачання на Інтернет щоразу більше коштів, зокрема запланованих на інші цілі заощаджень, або позичання грошей;

 – готовність брехати друзям і членам родини, кажучи про менший час і частоту перебування на зв´язку з Інтернетом;

 – здатність і схильність забувати під час роботи в Інтернеті про домашні справи, навчання або службові обов´язки, важливі особисті й ділові зустрічі, ігнорувати навчання чи кар´єру;

Description: http://blogs.casinoz.su/images/imagestore/6400/6341/origin/tumblr_llfz80ygov1qghlc9-i6341.JPG

  прагнення і здатність звільнитися на час перебування в Інтернеті від почуття провини чи безпорадності, які виникли раніше, від станів тривоги або депресії, поява відчуття емоційного підйому і своєрідної ейфорії;

 – небажання сприймати критику такого способу життя з боку близьких чи керівництва; готовність миритися з руйнуванням родини, втратою друзів і кола спілкування через захопленість Інтернетом;

 – зневага до власного здоров´я, зокрема значне скорочення тривалості сну у зв´язку з систематичним користуванням Інтернетом уночі;

 – уникнення фізичної активності або прагнення скоротити її, виправдовуючись необхідністю виконати термінову роботу, пов´язаної з роботою в Інтернеті;

 – нехтування особистої гігієни через прагнення проводити весь без залишку «особистий» час в Інтернеті; постійне «забування» про їжу, готовність задовольнятися випадковою й одноманітною їжею, поглинаючи її нерегулярно й не відриваючись від комп´ютера; зловживання кавою й іншими тонізуючими засобами.

 Спілкування в Інтернеті. Дослідники зазначають емоційну прив´язаність користувачів Інтернету до співрозмовників з чатів. Використавши соціально-психологічну термінологію, можна стверджувати, що в групах гравців або комунікантів можна було б реєструвати вияв інгрупового фаворитизму. Часта і тривала робота в Інтернеті – одна з ознак, за якою неспеціалісти найчастіше роблять висновок про залежність від Інтернету. Інтернет дає змогу задовольняти потреби в повазі й самоповазі.
   Інтернет-залежність – явище багатовимірне, воно дає можливість втекти у віртуальну реальність людям з низькою самооцінкою, тривожним, схильним до депресії, які відчувають свою незахищеність, самотнім, тим, кого не розуміють близькі, хто відчуває тягар від своєї роботи, навчання або соціального оточення. Інтернет дає змогу шукати новизну, задовольняти прагнення до постійної стимуляції почуттів, потреби в емоційному насиченні (можливість виговоритися, відчути, що тебе розуміють і приймають, звільнитися, у такий спосіб, від сильного переживання неприємностей у реальному житті, одержати підтримку і схвалення).

Description: http://sport-xl.org/uploads/posts/2013-12/1388094397_haker.jpg

Втеча у віртуальну залежність – процес стадіальний. На першій стадії відбувається знайомство й зацікавленість Інтернетом і новими можливостями. На другій – Інтернет замінює значущі аспекти життя. На третій стадії можна говорити про власне втечу: «Ви втікаєте з реального світу і зі свого життя, і ця втеча не дає вам спробувати що-небудь змінити у своєму реальному світі. Ви живете десь в іншому місці»

 Серед різновидів інтернет-залежності Д. Грінфілд розрізняє:

 – залежність від використання сексуальних ресурсів Інтернету;

 – залежність від соціальних контактів, здійснюваних і в чатах, і за допомогою електронної пошти;

 – залежність від можливості грати на біржі, брати участь в аукціонах, грати в азартні ігри, робити покупки в електронних магазинах;

 – залежність від так званого «бродяжництва», або тривалої (багатогодинної) навігації без конкретної мети; джерелом задоволення при цьому є сам факт перебування в мережі, або мультимедійні форми стимуляції відвідувачів сайтів, або пізнання нового в результаті таких блукань

 Азартна поведінка користувачів Інтернету привертає дедалі більше уваги. Центр онлайнової залежності розробив трирівневу модель, яка пояснює прихильність багатьох людей до азартного застосування Інтернету. Відповідно до моделі, залежність від Інтернету виникає внаслідок доступності відповідних дій – магазини і казино завжди до послуг клієнтів. Тобто не треба чекати їхнього відкриття і не потрібно залишати будинок, щоб здійснити покупки чи зіграти на біржі. Крім того, результати зазвичай стають відомі вкрай швидко. Має значення контроль за власними діями і наслідками прийнятих рішень (не потрібні посередники). Важливий також емоційний підйом, збудження від результатів власних дій – можливих виграшів/програшів, отриманих доходів (у тому числі й втрат), перемог чи поразок на аукціонах тощо.

 Практичні рекомендації щодо рятування від залежності. М. Орман рекомендує всім, хто прагне позбутися від інтернет-залежності, такі дії:

– Визначити час, який можна проводити в Інтернеті.

 – Змушувати себе час до часу кілька днів поспіль не працювати в Інтернеті.

 – Програмними діями заблокувати доступ до певних ресурсів.

 – Встановити для себе правило: у жодному разі не заходити в Інтернет упродовж робочого дня (якщо тільки це не є частиною робочих обов´язків).

 – Ввести вагомі для себе (однак без заподіяння шкоди здоров´ю) санкції за недотримання цих правил і обмежень.

 – Накладати на себе такі санкції доти, доки не відновиться здатність виконувати обіцянки самому собі.

 – Змушувати себе замість роботи в Інтернеті займатися чимось іншим.

 – Призвичаїтися до інших насолод, здатних замінити або перевершити задоволення, яке дає Інтернет.

 – Звертатися по допомогу щоразу, коли власних зусиль недостатньо.

 – Уникати зустрічей і перебування в місцях, що могли б спонукати повернутися до аддиктивної поведінки.

 Д. Грінфілд пропонує скорочувати тривалість сесій в Інтернеті і влаштовувати «вихідні» (спершу – раз на тиждень), уникаючи при цьому контактів з людьми, які могли б спонукати «зірватися». Як і М. Орман, він рекомендує ні від кого, і особливо від друзів і членів родини, не приховувати своє захоплення Інтернетом, а в разі необхідності звернутися до фахівця з психічного здоров´я. Радить також знайти нові інтереси, нових друзів і приятелів.

 Для порятунку від віртуальної залежності Д. Грінфілд рекомендує фізичні вправи і менше часу дивитися телепередачі.

 Набір симптомів, на підставі яких менеджер може зробити висновок про наявність у працівників залежності від Інтернету: швидка стомлюваність, часті посилання на нездужання і необхідність звернутися до лікаря; зменшення продуктивності роботи і збільшення кількості помилок; підвищена дратівливість або, навпаки,депресивність; мінімізація спілкування з колегами і нетерплячість у робочих контактах; підвищена готовність говорити про Інтернет або, навпаки, уникання цієї теми в розмовах з колегами; надто часте перевіряння електронної поштової скриньки.
   Існує низка рекомендацій батькам і вихователям. Необхідно привчити дітей звертатися по допомогу дорослих, яким вони довіряють, якщо хтось закликає її до неетичних або заборонених батьками дій. Про залежність дитини від Інтернету можуть засвідчувати такі ознаки: дитина виглядає стомленою, у неї погіршується успішність, вона втрачає інтерес до захоплень і хобі, цурається друзів і приятелів, перестає слухатися, особливо коли це стосується обмеження часу роботи в Інтернеті.

Description: https://encrypted-tbn3.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcSGp552ZM28W1T_0ARgvVdsyVedro9SFxvLSKcSeGmg2cQtqueVvg

   Психотерапія адиктивної поведінки повинна бути націлена на формування адекватної самооцінки, підвищення самосвідомості, посилення контролю над імпульсами, збільшення стабільності міжособистісних відносин і соціальну адаптацію, а у випадках виникнення залежності в дітей раннього віку у створенні сприятливих умов для задоволення їх потеб. У деяких випадках психокорекційний вплив варто націлювати не на усунення існуючої залежності як такої, а на зміну соціально неприйнятної адикції й заміні її на більш прийнятну (наприклад, алкогольної або наркотичної на трудову або спортивну).

Description: http://xn--g1acmfevh.com.ua/wp-content/uploads/2012/10/%D0%9F%D0%BE%D0%B7%D0%B8%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B0%D1%8F-%D0%BF%D1%81%D0%B8%D1%85%D0%BE%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%8F-%D0%B2-%D0%A5%D0%B0%D1%80%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B5.png

   Виділення ранніх типів залежностей дозволить розширити погляд на проблеми адиктивних проявів дитячого віку, розглянуті в даній статті. Зміщення меж профілактики адиктивної поведінки до початкового, раннього й дошкільного періодів допоможе знизити ймовірність виникнення неврозів і деяких типів залежностей як на ранніх етапах онтогенезу, так й у пізніших періодах його розвитку.

 Прогнозування формування й розвитку адиктивної поведінки на провідних етапах онтогенезу буде сприяти розробці програм, спрямованих на своєчасне виявлення, корекцію й превенцію залежностей, що мають нехімічне і хімічне походження.

Адиктивна поведінка (addiction – схильність) одна з форм деструктивної поведінки, яка виражається в прагненні до відходу від реальності шляхом зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних предметах або активностях (видах діяльності), що супроводжується розвитком інтенсивних емоцій. Цей процес настільки захоплює людину, що починає керувати його життям. Людина стає безпорадним перед своєю пристрастю. Вольові зусилля слабшають і не дають можливості протистояти адикції.

Критерії залежності

Основними критеріями залежної поведінки в девіантної психології, прийнято вважати такі:

Description: http://www.infosmi.net/images/stories/articles/2013/Zdorovie/01-2013/01/28-25-kokoan.jpg

  • Споглядальне, пасивне стосунки з дійсністю, поверхневе сприйняття того, що відбувається тільки на основі зовнішніх ознак. Ігнорування суті явищ, цілі вчинків.
  • Зовнішня социабельность, що поєднується зі страхом перед стійкими емоційними контактами.
  • Прагнення говорити неправду і йти від відповідальності у прийнятті рішень.
  • Перевага штучної реальності, заміна нею всіх інших цінностей, подій, явищ життя, які ігноруються. Використання втечі в штучну реальність як основного методу розв’язання проблем.
  • Тривожність і агресивність.
  • Безуспішні спроби скоротити перебування в штучної реальності, що супроводжується почуттям провини.
  • Стереотипність, повторюваність поведінки.
  • “Тунельне” сприйняття життя, певної вузькість і вибірковість. Поглинання залежністю всіх сил, всієї інформації від життя, що призводить до неможливості робити щось, що не пов’язане із залежністю, повним усуненням з дійсності.

Description: http://image.tsn.ua/media/images2/original/Nov2011/383513401.jpg

  • Розпад колишніх відносин і зв’язків, їх агресивна сприйняття як “ворогів”, скритність, брехливість. Зміна значущого оточення на нове, взаємодія з якимздійснюється тільки для забезпечення виходу в штучну реальність, протікає за принципом ігор дітей 2-3 років “не разом, а поруч”.

Самогу́бство (суїцид) — свідоме самостійне позбавлення себе життя, спричинене своєю безпосередньою, умисною і бажаною дією. Медичний термін самогубства «суїцид» має коріння у латинській мові — лат. sui caedere вбивати себе.

 

Едуар Мане. Суїцид, 1877

Description: http://www.stihi.ru/pics/2010/08/26/425.jpg Суїцид — акт самогубства або спроби самогубства, який здійснюється у стані сильного душевного розладу або під впливом якогось психічного захворювання.

Самовільний вихід із життя — це усвідомлений акт самоусунення з життя під впливом гострих психотравмуючих ситуацій, при яких власне життя як вища цінність втрачає сенс.

Вперше увагу суіцидам із наукової точки зору приділив французький соціолог Еміль Дюркгайм, якого вважають засновником суїцидології. У своїй праці “Самогубство” (1897) він довів, що навіть такий вчинок, як самогубство, який, на перший погляд видається зумовленим лише особистими чинниками, насправді є соціальним фактом — продуктом тих значень, очікувань і угод, які виникають у процесі спілкування людей між собою. Соціолог вказав на те, що індивіди, які мають потужнішу сітку соціальних зв’язків є менше схильними до самогубств, ніж індивіди, які слабо пов’язані з життям груп (атеїсти частіше вдаються до суїциду, ніж віруючі люди, самотні — частіше, ніж сімейні, військові — частіше ніж цивільні, а під час мирного часу — частіше, ніж під час воєн і революцій). Виходить самогубство є характернішим для представників одних соціальних груп, аніж для вихідців із інших соціумів, а відтак — воно є явищем соціальним. Тобто, якщо вчинками людини керує її свідомість, а це свідчить, що значною мірою вона належить не самому індивіду, а соціальному цілому, частиною якого вона є.

Величезний статистичний матеріал дозволив ученому дійти висновку: “Склад індивідів, які утворюють певне суспільство, з року в рік змінюється, а кількість самогубств, однак, залишається постійним до того часу, доки не зміниться саме суспільство”. З того часу багато держав навіть засекретили статистику самогубств як стратегічну інформацію, яка показує ступінь згуртованості нації .

Description: http://062.ua/uploaded/files/9c/d5/9cd571eb79a22ac06de6f67bbbe9b605/%D0%B4%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%86%D0%BA%20%D0%B6%D0%B4%20%D1%81%D1%83%D0%B8%D1%86%D0%B8%D0%B4.jpg

При дослідженні самогубств Е.Дюркгайм виділяв також таке понятті як анóмія – відчуття дезінтеграції, власної непотрібності, яке виникає в індивіда при швидкій зміні суспільної ситуації та при послабленні соціальних зв`язків. Воно призводить до виникнення відхилень та соціальної девіації.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, серед населення віком від 15 до 44 років самогубство є одним з трьох головних причин смертності. Щороку у світі близько мільйона людей покінчують життя самогубством, тобто одна людина кожні 40 секунд.

Щодо суспільних категорій, які найбільш схильні до скоєння подібних вчинків, то найвищий показник самогубств відзначається серед психічно хворих,хронічнихалкоголіків

наркоманівінвалідів. До групи ризику можна також віднести літніх людей, засуджених, а також дітей і підлітків.

Кількість самогубств, скоєних дітьми, збільшується, а вік самогубців зменшується. Особливо вразливою до соціальних негараздів у суспільстві є молодь. Про це свідчить і значне зростання кількості самогубств серед молодих людей: за період 1991—1994 р. кількість самогубств в Україні серед молоді зросла вдвічі. Основні їх причини лежать у сфері соціальній, соціально-психологічній, що окреслює втрату соціальних зв’язків, депресіюфрустрацію, алкоголізм, наркоманію, невдачі у навчанні, конфлікти із родичами, однолітками, страх перед майбутнім, самотність, розчарування у коханні, втратою сенсу життя і професійних перспектив, хронічною відсутністю грошей і роботи тощо. Тому нинішні молоді громадяни, на відміну від старшого покоління, поставлені подвійно в екстремальні умови, вихід з яких може бути непередбачуваним і неконтрольованим.

За даними центру досліджень дитинства Українського НДІ, у 27% дітей віком від 10 до 17 років час від часу з’являються суїцидальні думки. Крім того, більшість дитячих самогубств пов’язана не з психічними захворюваннями, як здається на перший погляд, а з недоліками морального виховання. До важливих чинниківсуїцидальності неповнолітніх можна віднести ще й такі: втрата батьківської любові, нерозділене кохання, розлучення батьків, що породжує відчай, образу, ревнощі, вражене самолюбство, приниження, знущання, вагітність, які породжують відчай, страх, тривогу, при нестійкій, ще не повністю сформованій психіці.

 

1.   Суїцидальна поведінка — поняття більш ширше і поряд з суїцидом, включає в себе суїцидальні замахи, спроби та прояви.

2.   Суїцидальні замахи — всі суїцидальні акти, котрі не закінчились летально по причині, незалежній від суїцидента.

3.   Суїцидальними спробами вважають демонстративно-установчі дії, при яких суїцидент частіше всього знає про безпеку здійснюючого ним акту.

4.   Суїцидальні прояви — думки, вислови, натяки, які не супроводжуються будь-якими діями, направленими на позбавлення себе життя.

5.   Аномічні самогубства — акт самогубства, що є наслідком неспроможності людини пристосуватися до швидкоплинних умов суспільства.

6.   Фрустрація — психічний стан людини, що виражається в характерних переживаннях і поведінці і те, що викликається об’єктивно непереборними (або суб’єктивно сприйманими як непереборні) труднощами на шляху до досягнення мети.

7.   Евтаназія — практика припинення (або скорочення) лікарем життя людини (чи тварини), яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, на задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі з метою припинення страждань.

Причини суїциду різноманітні, полягають не тільки в особистісних деформаціях суб’єкта і обстановці, яка травмує психічно, але й у соціально-економічній та моральній організації суспільства.

 

 Description: http://yahooeu.ru/uploads/posts/2011-06/1308377419_media_xl_1667846.jpg

Сьогодні психологи виділяють такі основні мотиви суїциідальної поведінки серед молоді:

1.   Переживання образи, самотності, відчуженості, неможливість бути зрозумілим.

2.   Реальна або уявна втрата батьківської любові, нерозділене кохання (кохання без взаємності), ревнощі.

3.   Переживання, пов’язані із смертю одного з батьків, розлучення батьків.

4.   Почуття провини, сорому, образи, незадоволеності собою.

5.   Страх перед ганьбою, глузуванням, приниженням.

6.   Страх перед покаранням.

7.   Любовні невдачі, сексуальні ексцеси, вагітність.

8.   Почуття помсти, погроз, шантажу.

9.   Бажання привернути до себе увагу, викликати жаль, співчуття.

Сімейні конфлікти спричинюють 60-80% суїцидів. Здебільшого це — несправедливе ставлення, образи, приниження, ревнощі, подружня зрада. А ще — розлучення, хвороба чи смерть близьких, нерозділене кохання, статева неспроможність. З іншого боку, за статистикою люди, які перебувають у шлюбі, вчиняють самогубство значно рідше, ніж холостяки або розлучені. Великий рівень суїцидів спостерігається серед людей, які втратили партнера — вони покінчують з життям утричі частіше, ніж сімейні.

 

Description: https://encrypted-tbn1.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcQ9QJB8lLsSb82kXzzW5jc1xUE-dtiYV6UoznwV8Iud6svMoiCj 

На початку XX століття було з’ясовано, що на рівень суїцидальності впливають також нові технічні засоби передавання інформації: радіокінематограф. У час бурхливого розвитку ЗМІкомп’ютерних ігор із поширеним у них некрофілією

садомазохістським смакуванням смерті, у тому числі й суїцидальної, ці тенденції поглибились. Розвиток науково-технічного прогресу, накопичення інформаційних ресурсів, поява соціальних інновацій далеко не завжди йдуть паралельно із зростанням задоволеності життям, гармонією з довкіллям.

Не сприяють зниженню рівня самогубств такі супутники науково-технічного прогресу у суспільстві, як загроза економічних і технологічних катастроф, екологічний дискомфорт від надмірного скупчення людей у забруднених, неестетичних, гнітючих містах, інтенсифікація контактів, надмірні емоційні навантаження тих, хто прагне зробити кар’єру.

Фахівці відзначають збільшення кількості самогубств після аварії на Чорнобильській АЕС: у так званій «зоні відчуження» та серед чорнобильців-ліквідаторів. Суспільні катаклізми безпосередньо впливають на рівень самогубств. Наприклад, після зведення Берлінської стіни рівень самогубств у східному секторі збільшився у 25 разів. Внаслідок економічних криз часто людина відчуває себе повною невдахою, звинувачуючи у першу чергу не зовнішні обставини, а саму себе. У такій ситуації майбутнє видається їй невизначеним, а самогубство — єдиним способом виходу із скрути.

Інша група дослідників стверджує протилежне — рівень життя і кількість самогубств не пов’язані між собою. Красномовним прикладом тому може служити Швеція — одна з високорозвинених і багатих країн Європи, вона протягом 10 років є одним із лідерів за кількістю суїцидів.

Життєві реалії й наукові дослідження засвідчують тісний взаємозв’язок між наркоманією, алкоголізмом, депресією і суїцидальною поведінкою. Статистика свідчить, алкоголь за життя вживали 60% самогубців, хоча безпосередньо перед самогубством алкоголь вживається тільки у 8% випадків, наркотики — у 4%.

Соціологічне дослідження показало, що самогубство найчастіше є наслідком психічного розладу, який не був вчасно розпізнаним. Відповідно до досліджень, проведених в м. Тернополі, серед самогубців спостерігаються явна перевага осіб, що страждають на психічні розлади, а саме з 40 молодих людей 33 особи вважають, що основною причиною скоєння самогубств є психологічні проблеми людини. Також 9 чоловіків і 9 жінок (45% опитуваних) вважають, що люди, які намагались здійснити суїцид є психологічно неврівноваженими особами.

Фактори ризику

Приблизно половина самовбивць здійснювали перед цим хоча б одну суїцидальну спробу, а після такої спроби 1 чоловік з 100 здійснюють самогубство протягом року, що означає сторазове підвищення ризику самогубства.

Соціальні

Молоді люди та підлітки скоюють самогубство частіше дорослих[4], чоловіки втричі частіше за жінок (хоча жінки здійснюють в 4 рази більше спроб самогубства). У безробітних, а також у некваліфікованих працівників, схильність до самогубства підвищена. Лікарі, особливо жінки, також схильні до підвищеного ризику:метааналіз 25 джерел показав, що жінки-лікарі здійснюють в 2,3 раза більше самогубств, ніж в середньому серед населення, а чоловіки — в 1,4 раза.

Ті, хто ніколи не перебував у шлюбі, частіше за все здійснюють самогубства. Далі, в порядку зниження ризику йдуть овдовілі, розведені, і одружені, але не мають дітей. Проживання в самоті також збільшує ризик. Підвищують ризик самогубства і негаразди в сім’ї [.

Description: http://vip.volyn.ua/sites/default/files/imagecache/800x600s/818683kxp_0.jpg

Погане поводження та інші види негативного досвіду в дитинстві збільшують схильність до суїциду в дорослому віці, щонайменше через такі проміжні фактори, тісно пов’язані з негативними переживаннями в дитинстві, як зловживання алкоголем та наркотиками, а також схильність до депресії.

Медичні

Захворювання, особливо ті, котрі супроводжуються хронічними болями, хронічні захворювання взагалі, а також нещодавно перенесені хірургічні втручання підвищують ризик самогубства. Слід зазначити, що ВІЛ-інфекція, як така, не збільшує ризику.

Description: http://fakty.ictv.ua/public/images/gallery/2012/09/26/thumbnail-20120926180420n.jpg

Наявність близьких родичів, які вчинили суїцид, збільшує ризик у шість разів. Спадковий фактор суїциду становить від 30 до 50%, але не з’ясовано, що є основною причиною цього — генетичні причини (включаючи успадкування психічних захворювань) або сам факт самогубства близьких родичів.

Підліткові самогубства

Причиною підліткових самогубств найчастіше є бідність, відносини в родині і з однолітками, алкоголь і наркотики, неприємності з навчанням, нерозділене кохання, пережите в дитинстві насилля, соціальна ізоляціяневиліковні хвороби.

Description: http://www.credo-ua.org/wp-content/uploads/2012/09/wiara-dziecka-horyz1.jpg

Цією проблемою займалися такі чеські дослідники, як І. Лангмайєр і З. Матейчик. Вони досліджували проблему депривації

 — безвихідь, непотрібність, втраченої, як загального визначення для емоційної поведінки. Англійський психолог Дональд Хебб, в свою чергу, розглядав ту ж саму проблему у світлі біологічно недостатнього середовища.

Підвищений ризик самогубства мають гомосексуальні підлітки, які здійснюють спроби суїциду в чотири рази частіше.

Захисні фактори

Міцні сімейні та соціальні зв’язки знижують вірогідність суїциду. Наявність дітей, особливо для жінок, а також вагітність є сильними факторами зниження ризику.Релігійні переконання і, особливо, участь у релігійній діяльності пов’язані із зменшенням вірогідності самогубства. Релігія не може вплинути на думку підлітка так, як це зроблять оточуючі. Навіть самий релігійний підліток буде вимушений піти з життя під дією зовнішніх втручань оточуючих на його ще несформовану психіку. Певне місце посідає і самогубство через гомофобію оточуючих, через не можливість розповісти про свої вподобання, страх втрати батьківської любові та поваги.

Евтаназія

Термін “евтаназія” має давньогрецьке походження (еи – хороший, ггіапато8 – смерть) і безпосередньо означає легка смерть (приємна, прекрасна). У Давній Греції евтаназія не мало медичного змісту і означало щасливу смерть за батьківщину. В науковий обіг термін евтаназія ввів англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). У трактаті “Про гідність та примноження наук” (1623) він писав: “… я повністю переконаний, що обов’язок лікаря полягає не лише в тому, щоб відновлювати здоров’я, а й у тому, щоб полегшувати страждання і муки, що несуть хвороби, і це не лише тоді, коли таке полегшення болю як небезпечного симптому може привести до одужання, а й у тому випадку, коли вже немає жодної надії на спасіння і можна зробити лише саму смерть більш легкою та спокійною, тому що ця евтаназія … вже сама по собі є немалим щастям”, – окресливши цим сучасний медичний підхід до проблеми невиліковно хворого.

Description: http://udoktora.net/wp-content/uploads/2011/11/e%60vtanaziya-mozhet-byit-raznoy-460x342.jpg

На сьогодні під терміном “евтаназія” розуміють – умисне припинення життя невиліковно хворого з метою позбавлення його від нестерпних страждань, що не піддаються лікуванню наявними медичними методами та засобами.

Евтаназія як новий спосіб медичного вирішення проблеми смерті актуалізується під впливом, по-перше, науково-технічних досягнень в медичній практиці, зокрема, завдяки розвитку реаніматології, науки, що вивчає механізми вмирання та оживлення вмираючого організму, що робить можливим керування процесом вмирання.

Реаніматологія, сформована в 60-70 роках XX ст., є ознакою революційних перетворень у медицині, обумовлених передусім зміною традиційних критеріїв людської смерті – припинення дихання та серцебиття – на прийняття нового критерію, а саме, “смерті мозку”. Це викликало появу нових моральних проблем в лікарській практиці, зокрема, чи завжди реанімаційні процедури є благом для пацієнта?

Наявні факти свідчать, що в одних випадках комплекс технічних засобів для підтримання життя повертає хворих до повноцінного існування, але в інших така “підтримка” виявляється лише способом продовження часу вмирання. Межа між підтримкою життя та продовженням вмирання стає настільки тонкою, що смерть стає тривалим механізованим процесом вмирання, технологічно який можна продовжити до десяти років.

14 квітня 1975 р. 21-річна Карен Енн Квінлен з міста Лендінг в штаті Нью-Джерсі (США), перебуваючи на дружній вечірці раптово впала в коматозний стан. Протягом чверті години вона була бездиханною, потім дихання на короткий час відновилося і знову пропало на такий же час. Причини такого стану достеменно невідомі, однак припускають, що то була реакція на заспокійливий препарат, що вона вживала у стані легкого сп’яніння. В лікарні Карен перебувала у глибокій комі, а згодом стан пацієнтки змінився на період повного оціпеніння та часткового відновлення роботи деяких м’язів. Під час таких “пробуджень” Карен не могла вживати їжу, самостійна дихальна функція не відновлювалася. Лікарі дійшли висновку, що Карен перебуває у стійкому вегетативному стані, викликаному смертю значної частини клітин головного мозку. За такого діагнозу вегетативна нервова система продовжує функціонувати, однак хвора людина повністю позбавляється свого “я”, втрачаючи пам’ять, здатність мислити і як наслідок – здійснювати осмислені контакти із зовнішнім світом. Через кілька місяців прийомний батько дівчини правовірний католик Джозеф Квінлен після неодноразового обговорення стану доньки з лікарями та священиками, вирішив припинити її страждання і попросив дирекцію лікарні надати дозвіл для відключення апаратури для життєзабезпечення. Адміністрація клініки відмовила в такому проханні, і Джозеф Квінлен звернувся до суду. Після низки судових слухань ця справа потрапила до Верховного Суду штату Нью-Джерсі. У 1976 р. вирішено, що якби хвора на короткий час прийшла до здатності осмислювати навколишнє і усвідомила свій стан, то вона сама б не захотіла продовжувати таке псевдоіснування. Тому було винесене постанову, що у випадку підтвердження лікарями остаточної втрати функцій мозку та зі згоди її рідних вони можуть відключити апаратуру для життєзабезпечення без страху карного переслідування. На підставі цього рішення Карен відключили від вентилятора. Однак сталося непе-редбачуване: Карен почала дихати самостійно. Шоковані батьки дали згоду на продовження її життя на штучному харчуванні в інвалідному будинку. Карен пробула в цій установі ще дев’ять років і влітку 1985 р. померла від запалення легенів).

Зміна ціннісного спектра сучасного секуляризованого суспільства, в котрому відчутна домінанта гедоністичних прагнень (орієнтація на задоволення, уникнення неприємного) робить біль, страждання, смерть – найбільш негативними, категорично неприйнятними цінностями. Це стимулює розмисли з приводу міри гуманності допуску передсмертних страждань та можливості їхнього уникнення. Покладаючись на ідею “прав людини”, принцип автономії пацієнта, що слугують підґрунтям у визнанні права людини на власну смерть, людство прагне досягти “повного фізичного, психічного та соціального благополуччя”, у тому числі і (а можливо, найголовніше) безболісної смерті.

У сучасній науковій літературі розрізняють евтаназію активну і пасивну (критерій – позиція лікаря) та добровільну і недобровільну (критерій – позиція хворого). Змістове ж наповнення різних форм ев-таназії у сучасній літературі немає однозначних тверджень.

Активна евтаназія передбачає прямі дії, спрямовані на умертвіння пацієнта, – введення смертельної дози ліків (це може здійснити сам пацієнт або за допомогою сторонньої особи).

Пасивна евтаназія в сучасній літературі трактується як: 1) відмова від застосування таких методів лікування у невиліковно хворого, що лише подовжують період вмирання і зменшують якість решти його життя; 2) опосередковане санкціонування лікарем вмирання хворого через усунення від дій, котрі б могли підтримати життя.

Description: http://image.tsn.ua/media/images2/original/Mar2009/e9bcfabc91_116897.jpg

Добровільна евтаназія – передбачає однозначну інформовану згоду пацієнта (поширеною практикою сьогодення в США та країнах Західної Європи є завбачливо юридично оформлений документ, що виражає волю особи стосовно евтаназії – living will (“воля, висловлена за життя”) – підписаний його автором у присутності двох свідків, жоден з них не повинен бути пов’язаний з автором родинними та дружніми стосунками, не повинен бути його спадкоємцем, ні його лікарем, ні особою, котра залежить від будь-якого лікувального закладу; таке розпорядження записується на спеціальному бланку і може бути відмінене, якщо йдеться про вагітну пацієнтку; термін дії такого розпорядження п’ять років).

Недобровільна евтаназія: 1) здійснюється за відсутності безпосередньої згоди хворого за припущення, що його воля не суперечила б прийнятому рішенню; 2) здійснюється на підставі опікунського рішення (з боку родичів чи етичного комітету) за відсутності безпосередньої згоди хворого, що перебуває у коматозному стані, а також у разі вирішення долі новонароджених дітей з певними фізичними вадами.

Description: https://encrypted-tbn3.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcQhR-zzAt9u_58dpo9uUTQUhi5-cDGFwVL57b3bP3TxBXaKhsoV

Комбінування названих форм евтаназії обумовлює чотири основні її види:

– активна добровільна;

– пасивна добровільна;

– активна недобровільна;

– пасивна недобровільна

У науково-практичному вимірі ставлення до названих видів евтаназії різноманітне. Так, активна добровільна евтаназія деякими дослідниками ототожнюється із самовбивством, якщо акт евтаназії здійснюється самим пацієнтом за допомогою смертельної дози ліків, призначених лікарем; активна недобровільна – з примусовою евтаназією, фактично з прямим вбивством і багатьма теоретиками та медичними практиками вважається безумовно морально неприйнятною. Варто наголосити, що специфіка етичного розгляду дилеми евтаназії полягає не в тому, який спосіб умертвіння невиліковно хворого є морально бездоганнішим, а в моральній легітимації прийняття рішення про здійснення евтаназії.

Йдеться про те, якщо людина має право на гідне життя, то чи означає це, що вона має моральне право і на гідну смерть, час якої визначає самовільно? Чи варто покладатися на природу і наукові та практичні досягнення сучасної медицини, тим самим прирікаючи людину на тривале і болісне вмирання, чи можна допомогти невиліковно хворому піти з життя, вчиняючи чи не вчиняючи спеціальні дії? Вирішення цих проблем залежить від відповіді на ще кілька питань: Цінність життя є абсолютною чи вона визначається певними якісними характеристиками? Якщо так, то якими? Смерть – це завжди зло чи бувають ситуації, коли смерть є благом?

Спроби пошуку відповіді на ці, безперечно, фундаментальні питання фіксуються ще в античні часи. Так, Сократ був переконаний, що “більш за все потрібно цінувати не життя як таке, а життя гідне”. Сократ, Платон, філософи-стоїки, Сенека виправдовували умертвіння важкохворих навіть без їхньої згоди. Платон вважав, що моральним обов’язком хворого, коли він стає тягарем для суспільства, є самогубство. Існувала й протилежна позиція, котру обстоювали піфагорійці, Аристотель, що були противниками умертвіння важкохворих людей. В “Клятві” Гіппократа зафіксовано не лише заборону на здійснення евтаназії, а й на допомогу самогубцеві. Однак в іншому трактаті “Про мистецтво” Гіппократ не радить надавати медичну допомогу вмираючим, якщо відомо, що медицина неспроможна в лікуванні даної хвороби.

В епоху Середньовіччя традиційне християнство не припускало можливості евтаназії, її розглядали як один із найважчих видів самогубства. Августин і Фома Аквінський різко засуджували самогубство навіть з причин нестерпного болю.

Як уже зазначалося, сучасний підхід до проблеми передсмертного хворого було закладено в Новий час Ф. Беконом. На початку минулого століття зміст поняття “евтаназія” як турбота про комфортне вмирання, започаткований філософом, суттєво коригується. Евтаназію починають розуміти як “милосердне вбивство”.

1906 р. – у США (штат Огайо) здійснена перша спроба прийняти закон, який би дозволяв евтаназію.

1935 р. – у Лондоні створено перше в світі Міжнародне товариство прихильників евтаназії.

1930-ті роки – у Німеччині в контексті ідей “расової гігієни” теоретично обґрунтовується примусова активна евтаназія. У 1939-1941 pp. на підставі наказу Гітлера в примусовому порядку знищено в газових камерах приблизно 275 тис. німців – душевнохворих, людей похилого віку та дітей з важкими фізичними вадами.

1941 р. – Швейцарія стала першою країною, котра легалізувала “вбивство з милосердя”.

1958 р. – професор юриспруденції Оксфордського університету Гленвілль Вільямс опублікував дослідження “Святість життя та карне законодавство”, в якому вперше запропонував використовувати добровільну евтаназію для певної категорії пацієнтів.

1962 р. – Японія легалізувала евтаназію, однак на практиці здійснити таке право надто важко через складність бюрократичних процедур.

1967 р. – у США складено перший “заповіт, котрий підлягав виконанню при житті заповідача” (living will – юридичний документ, що засвідчував волю особи на здійснення евтаназії).

1968 р. – фахівці медичного факультету Гарвардського університету запропонували вважати критерієм смерті людини незворотно втрачені функції головного мозку, а не припинення серцебиття та дихання.

1973 р. – Американська лікарняна асоціація уклала Білль про права пацієнта (Patient Bill of Rights), де зазначалося, що хворий має право відмовитися від процедур, котрі підтримують його життя.

1974 р. – у журналі “The Humanist” опубліковано Маніфест ев-таназії, підписаний більше 40 відомими особами, серед яких лауреати Нобелівської премії.

1974 р. – у США відкритий перший хоспіс.

1975 р. – у Нідерландах вперше відкрито опубліковано рекомендації для безболісного відходу з життя.

1976 р. – у штаті Каліфорнія (США) опубліковано закон про природу смерть (Natural Deacth Act), яким визнається за кожним дорослим індивідом право не використовувати або переривати “терапію підтримки життя” (будь-який медичний засіб чи втручання, що використовує механічну або штучну апаратуру для підтримки чи заміни природної життєвої функції і у випадку застосування може привести лише до відтермінування смерті) за екстремальних життєвих обставин.

1976 р. – відбувся Перший Міжнародний конгрес організацій, що виступали за легалізацію евтаназії.

1978 р. – перша у світі постановка вистави (Лондон, Нью-Йорк), темою якої стало право людини на смерть.

1980 р. – Папа Римський Іоанн Павло Другий опублікував Декларацію про “Евтаназію”. Католикам заборонялося “вбивство з милосердя”, але дозволялося використовувати будь-які засоби для боротьби з болем та відмовлятися від застосування екстраординарних заходів для підтримки життя.

Description: http://www.likar.info/pictures_ckfinder/images/euthanasia_horek.jpg

1987 р. – прийнято Декларацію про евтаназію на 39-й Всесвітній медичній асамблеї, що відбулася в Мадриді (Іспанія). В цій декларації, зокрема, зазначається, щоевтаназія як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на прохання хворого, чи на підставі звернення з подібних проханням його близьких, є неетичною. Але це не заважає необхідності поважливого ставлення лікаря до бажання хворого не чинити перешкод природному ходу процесу вмирання в термінальній фазі захворювання.

1990 р. – початок діяльності сьогодні всесвітньо відомого лікаря Джека Кеворкяна (“Доктор Смерть”), що допоміг піти з життя жінці, яка страждала на хворобу Альцгеймера. В цьому ж році Конгрес США прийняв закон, що дозволяв пацієнтам відмовлятися від процедур, необхідних для підтримання їхнього життя.

1996 р. – на території австралійського штату Північна Територія прийнято закон “Права заключного третього акту” (Rights of the Terminalli III Act”), який став першим у світі законодавчим актом, що схвалив евтаназію, розглядаючи її за певних умов як громадянське право. Внаслідок бурхливих дебатів з цього приводу по всій країні у 1977 р. Верхня палата Федерального Парламенту відмінила цей закон.

1997 р. – у Колумбії Конституційний Суд країни дозволив евтаназію, однак відповідний закон не був ратифікований парламентом, тому евтаназія в цій країні вважається злочином.

Від 1998 р. у штаті Орегон (США) діє закон, що дозволяє активну евтаназію.

1999 р. – у США засуджено до 25-ти років ув’язнення лікаря Дж. Кеворкяна за здійснення смертельної ін’єкції хворому, що було кваліфіковане як вбивство.

2002 р. – Бельгія та Нідерланди законодавчо закріпили право на евтаназію.

2003 р. – у Люксембурзі парламент країни більшістю в один голос заборонив легалізацію евтаназії.

2003 р. – у Новій Зеландії парламент країни більшістю в три голоси відхилив проект закону про легалізацію евтаназії.

2003 р. – Нижня палата парламенту Швейцарії більшістю голосів відхилила пропозицію стосовно легалізації евтаназії. Формально евтаназія в Швейцарії заборонена, але фактично дозволена, бо законодавство передбачає, що допомога при здійсненні самогубства не суперечить закону. За ст. 115 Кримінального кодексу Швейцарської Конфедерації, надання допомоги в акті самогубства, якщо це не переслідує особистих корисних цілей, не заборонено. Швейцарія – єдина країна у світі, де евтаназія не заборонена для іноземців, що стимулює розвиток “смертельного туризму” до країни для безнадійно хворих.

2004 р. – Французький парламент ухвалив закон щодо пасивної евтаназії.

2009 р. – у Люксембурзі легалізовано евтаназію.

2010 р. – у Швеції законодавчо дозволено активну евтаназію. У Норвегії подібні дії караються законом. У Великобританії та Канаді асистентам самовбивць загрожує до 14 років позбавлення волі. Однак в британському парламенті періодично ведуться дебати стосовно дозволу “самовбивства із міркувань гуманності”. В Італії, Уругваї, Угорщині, Росії евтаназія заборонена законом. Згідно з Законом України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” Ст. 52 евтаназія в Україні заборонена.

Проблема евтаназії є однією з найактуальніших та найскладніших в сучасній біоетиці, оскільки зачіпає інтереси без винятку всіх людей і за драматичністю та складністю морального обґрунтування прийнятного вирішення не має рівних. В обговореннях цієї надскладної проблеми, в котрих беруть участь медики, філософи, релігійні та громадські діячі, численні пацієнти, їх родичі та близькі, напрацьовуються та обґрунтовуються аргументи на користь ліберальної (“за”) чи консервативної (“проти”) позиції. Розглянемо основні з них.

По-перше, право людини на гідне життя, що конкретизується в праві на вільне самовизначення; виборі своєї долі; захисті від неефективного та негуманного лікування; в праві збереження особистої гідності, котра може бути важливішою за смерть; врешті – в праві на саму смерть. Зміст цього аргументу зводиться до того, що втрата особистої гідності – страшніша за смерть.

На думку прихильників ліберальної позиції, визнання права хворої людини на смерть не несе жодної загрози суспільним інтересам, оскільки стосується сфери особистої свободи, що не підлягає соціальній регламентації. Опосередкованим аргументом на користь того, що людина вільна розпоряджатися своїм життям, є вказівка на право людини піддавати своє життя смертельному ризику, наприклад, виконуючи свої професійні обов’язки.

Початок активного формування ідеології на захист евтаназії розпочався після публікації вже згадуваного Маніфесту евтаназії в журналі “The Humanist” (1974). Автори цього звернення закликали надати свободу невиліковно хворим людям “раціонально розпоряджатися своєю власною долею”, якщо визнається цінність і гідність людини.

По-друге, життя є благом лише тоді, коли в цілому задоволення домінують над стражданнями, позитивні емоції над негативними. Цей аргумент є найбільш значимим при обґрунтуванні правової легітимації евтаназії, особливо коли життя сповнене нестерпного болю без надії на полегшення і є чітко виражене бажання хворого завершити свій земний шлях.

Таке твердження, на думку російського етика A.A. Гусейнова, не бездоганне, оскільки у випадку евтаназії вибір здійснюється не між життям, наповненим стражданнями, і життям, в котрому домінують задоволення, а між життям та не-життям. Цей аргумент заперечує цінність життя як блага не залежно від того, як у ньому розподіляться задоволення та страждання, оскільки класифікація проявів життя на позитивні та негативні можлива лише за умови початкового припущення, що саме життя як таке є благом, а це є запереченням даного аргументу на користь евтаназії. A.A. Гусейнов переконаний, що життя є благо і залишається благом навіть тоді, коли стає суцільним стражданням.

Життя можна вважати благом до тих пір, поки воно має людську форму, існує в полі культури та моральних відносин. Перебування в коматозному стані виключає наявність таких життєвих параметрів, ознаки особистісного життя зникають, людина деградує до зоологічного, рослинного рівня. Таким чином, прихильники евтаназії вважають, що людина втрачає етичні санкції і може розглядатися як об’єкт, як річ, тому питання про припинення її існування лежить поза моральними вимірами.

Цей аргумент є досить вразливим, оскільки у світовій культурі зафіксована вікова практика збереження пам’яті про померлих, поклоніння місцям їхнього поховання, що свідчить про зв’язок морального змісту з предметом. Як стверджує A.A. Гусейнов, якщо моральне ставлення поширюється на останки, то тим більше воно повинно поширюватися на живе тіло.

Підтримування життя на стадії вмирання, що здійснюється за допомогою складних технологій, є надто витратним у фінансовому плані. Кошти, що витрачаються на збереження безнадійно хворих, було б справедливіше, з погляду прихильників ліберальної позиції, використати на лікування хворих, що мають шанс на одужання. Логічним висновком у концепції обґрунтування правомірності евтаназії є евтаназія неповноцінних. Особливо гостро це складне питання постає у стосунку новонароджених. Очевидно сумнівно, що цей суто практичний аргумент, котрий є значимим в межах винятково практичних рішень, може бути достатнім за моральної легітимації евтаназії.

Турбота про генетичне здоров’я людської популяції. Необхідність позбавлення від неповноцінніх людей, особливо це стосується новонароджених, мотивується біологічними чинниками, турботою убезпечення від загрози виродження людського роду внаслідок накопичення патологічних генів у популяції. Такого типу міркування зазнали практичного втілення в фашистській Німеччині 1939-1941 рр., коли була розроблена та здійснена програма зі знищення “життєво неповноцінних” людей.

Проти

Евтаназія порушує принцип святості людського життя, оскільки основним аргументом на користь евтаназії є твердження про благість не самого життя як такого, а життя з певними якісними ознаками. Як стверджує A.A. Гусейнов, евтаназія в такому випадку мислиться як гідний спосіб поведінки в ситуації, коли життя втрачає якості, що роблять її благом. З цього твердження слідує, що життя спрямоване на благо вище за саме життя як таке, що саме по собі життя не є благом. У межах світосприйняття, котре визнає життя благом, аргументувати евтаназію неможливо, переконаний філософ.

Евтаназія є неймовірним навантаженням на людську совість. Вже став хрестоматійним так званий випадок лікаря Джона Краая. У 1965 р. лікаря похилого віку Дж.Краай звинуватили у навмисному вбивстві свого 80-річного пацієнта та товариша Фредеріка Вагнера, що страждав на хворобу Альцгеймера. Щоб припинити страждання свого друга, Краай таємно, нікому не повідомляючи, увів йому потрійну дозу інсуліну, внаслідок чого Ф. Вагнер помер. Краай зафіксував смерть Вагнера, а коли правда відкрилася – лікаря заарештували. На час слідства доктора Краая відпустили під заставу, а через два тижні він зробив собі смертельну ін’єкцію і пішов з життя.

Як зазначає A.A. Гусейнов, неймовірний тиск прийнятого рішення про евтаназію опосередковано підтверджується тим, що відповідні рішення, які приймаються в країнах, в яких практика евтаназії має напрацьовані юридично узаконені форми, ухвалюють колегіально – спеціально створеними етичними комітетами, колективними органами, що представляють достатньо повно інтереси хворого та суспільства. До складу цих комітетів входять лікарі, представники адміністрації лікувальної установи, працівник служби соціального страхування, представники релігійної общини, громадськості, філософи, етики та ін. Таке розширене представництво якраз і обумовлене необхідністю колективного розподілу відповід

Description: http://open.az/uploads/posts/2010-05/1273830781_124.jpgальності за рішення, що виходить за межі етично прийнятного.

Моральна санкція евтаназії збільшує небезпеку зловживань зі сторони лікарів та родичів пацієнта, особливо в ситуації безнадійного стану, що може привести до дискредитації лікарського фаху та мати негативні наслідки для суспільного життя в цілому (потенційна небезпека формування соціальної стратегії позбавлення від недієздатних громадян, котра матиме правове забезпечення). Мораль є одним з останніх перешкод на шляху зловживань, тому моральна легітимація евтаназії, що надає їй статусу благої справи, може відкривати необмежені можливості для того, щоб “грішити з чистою совістю”.

Евтаназія неприпустима з огляду на можливість діагностичних та прогностичних помило

Прихильники цього аргументу стверджують, що у випадку неправильного діагностування можна втратити безпідставно людське життя, а також поспішність здійснення евтаназії може не враховувати, що невиліковне захворювання “сьогодні” матиме засоби до лікування “завтра”. Правова легітимація евтаназії може стати серйозною перешкодою розвитку медичного знання, спрямованого на пошук нових лікувальних засобів від смертельних захворювань.

Існує альтернатива евтаназії – сучасна паліативна медицина16, котра розвивається на основі розуміння евтаназії як сукупності дій, спрямованих на полегшення процесу вмирання, а не здійснення акту “милосердного вбивства”. Як уже зазначалося, таке розуміння евтаназії започатковане Ф. Беконом.

В основі концепції паліативної медицини лежить відмова від екстраординарних (трудомістких, болючих, дефіцитних, високовартісних) методів лікування і зосередження на полегшенні болю хворим, котрі перебувають у вкрай важкому стані. Така допомога надається в хоспісах (англ. hospice – початково означало постоялий двір, особливо для хворих подорожніх, котрий утримувався, як правило, релігійним орденом; від лат. hospitium – гостинність, притулок, готель) – медико-соціальна установа, в якій спеціально підготовлені лікарі та середній медичний персонал ефективно вирішують проблеми боротьби з болем та іншими симптомами, пов’язаними з процесом вмирання. Велика увага приділяється також послабленню душевних страждань, здійснюється психологічна підготовка пацієнта та його родини до прийняття смерті як природного етапу завершення життя. Паліативна допомога може здійснюватися не лише стаціонарно, а й амбулаторно. Тому правильніше розуміння хосггісу буде не лише як спеціальної установи, а як спеціальної концепції надання кваліфікованої допомоги навченим персоналом смертельно хворим людям в останній період їхнього життя. Мета хоспісів – зменшити страждання – нерідко вимагає таких доз знеболювальних ліків, що це прискорює смерть пацієнта. Така тактика називається непрямою (опосередкованою) евтана-зією, “евтаназією подвійного ефекту” (double-effect euthanasia), що в принципі виправдовується сучасною біоетикою.

Перший притулок для догляду за вмираючими від раку хворими відкритий 1842 р. в Ліоні (Франція) Ж. Гарне. Аналогічний заклад 1879 р. відкрито в Дубліні ірландськими сестрами милосердя, а 1905 р. – в Лондоні. Перший сучасний хоспіс, що має назву хоспіс Святого Кристофера, відкрито в Лондоні 1967 р. Саме його лікарями були вперше сформульовані клінічні принципи лікування паліативної терапії. Відкриття цього хоспісу поклало початок хоспісному руху у всьому світі. Перший український хоспіс створено у 1996 р. у Львові під патронатом УГКЦ. На сьогодні хоспіси діють у Луганську, Донецьку, Харкові, Києві. В Україні функціонує Всеукраїнська асоціація паліативної допомоги.

Паліативний вид допомоги надається тільки в тих ситуаціях, коли медицина не спроможна вилікувати хворого і суспільство зобов’язане забезпечити людині можливість гідного вмирання.

Варто зазначити, що проблема евтаназії є актуальною лише для секуляризованої (вільної від релігійного впливу) свідомості. Позиція представників християнської релігії (католицизм, православ’я) є категоричною щодо можливості здійснення евтаназії, оскільки людина не владна над своїм життям, а звідси і не може самовільно визначати час своєї смерті.

Проблема евтаназії в сучасному етико-філософському знанні не має однозначного вирішення, як це можна спостерігати в медичній теорії й особливо в медичній практиці, а також в юриспруденції, котрі передусім акцентують увагу на питаннях: Чи повинно суспільство наполягати на подовженні немічного людського життя, збільшуючи час вегетативного існування, та продовжуючи муки і біль? Як чинити у тому випадку, коли смертельно хворий приречений при такому виборі на тривале вмирання? Чи потрібно продовжувати життя, коли шанси на повернення до повноцінного життя надзвичайно малі?

Етико-філософський дискурс передбачає пошук відповідей на питання іншого порядку, про які говорить професор Оксфордського університету Філіпа Фут: Чи є акти евтаназії такими, що можуть бути виправданими коли-небудь… Чи існує достатнє виправдання вибору смерті для іншого, чи може смерть коли-небудь вважатися більш корисною, аніж шкідливою, оскільки саме на такій основі приймається рішення? Як право на життя впливає на моральність актів евтаназії? Чи можуть такі акти інколи (чи завжди) суперечити праву людей на життя? Чи маємо ми право вбити кого-небудь заради його власного ж блага, якщо немає ніякої уяви, про те, що він однозначно хоче жити? Що можна сказати про випадок, коли немає жодних сумнівів у тому, що хтось хоче померти: або він сказав нам раніше, що хотів би цього за подібних обставин і не подав ніякого знаку щодо зміни цього, або що він говорить нам це тепер, перебуваючи в повній свідомості та повному розумі. Чому хтось не може відмовитися від свого права на життя?

Проблема евтаназії в етичному вимірі вкорінюється в проблеми життя та смерті, сенсу людського існування, ролі страждання у життя людини, призначення людини як такої. Ці проблеми належать до так званих вічних питань філософського знання, специфіка яких полягає в тому, що кожен цивілізаційний етап розвитку людства потребує власного варіанта їхнього вирішення.

Танатологія

Заключною стадією індивідуального існування організму є його смерть, внаслідок якої незворотно припиняється його життєдіяльність.
Вивченням проблеми вмирання і смерті займається така галузь медичної науки, як танатологія (від грец. tanhatos — смерть, lоgоs — вчення). Цей термін введений у медицину І.І.Мечниковим (1903). Під танатологією розуміють вчення про процеси вмирання організму від початкових проявів до повного розпаду трупа.

Description: https://encrypted-tbn3.gstatic.com/images?q=tbn:ANd9GcQu2w_0wyTeahAqYkewiC-wQgNWitR_DA2EUC2We8Rt2NAwfADPcg

Сучасна танатологія вивчає термінальні стани, дина¬міку процесу вмирання (танатогенез), клінічні, біохімічні і морфологічні зміни, які супроводжують настання смерті.
За змістом розрізняють загальну та спеціальну танатологію. Загальна танатологія вивчає питання діагностики смерті, динаміку її розвитку, трупні зміни та їх залежність від впливу навколишнього середовища, особливості дослід¬ження трупа для визначення причини смерті, засоби штучної консервації і поховання. Спеціальна танатологія займається розробкою тих самих питань стосовно до різних хвороб і причин смерті.
Останнім часом виділяють також молекулярну танатологію, яка вивчає структурно-біохімічні механізми, що зумовлюють зупинку серця.
Питанням танатології надається важливого значення і в судовій медицині. Так, при судово-медичному дослідженні трупа завжди виникає потреба встановити не тільки причину і генез смерті, а й розв’язати специфічні питання щодо давності настання смерті, темпу умирання, положення тіла після настання смерті та його змін тощо. Розв’язанням цих та інших питань відповідно до цілей і завдань судово-медичної експертизи і займається судово-медична танатологія.
Під час вмирання незалежно від причин, які до нього призвели, організм людини перебуває у так званому термі¬нальному стані, який здатний до зворотньогорозвитку і передує настанню біологічної смерті. Різним типам умирання властиві загальні закономірності, які характеризуються прогресуючим згасанням функцій різних систем організму, органів і тканин. Насамперед відбувається пригнічення функцій дихальної системи та органів кровообігу, внаслідок чого розвивається вентиляційна і циркуляторна гіпоксія (В.О.Неговський, 1975).
Description: http://3.bp.blogspot.com/-s35Cao-7fA4/UuWFFrFBT4I/AAAAAAAAFvY/XTPfiDJi_Ck/s1600/worst-way-to-die-2.jpg

Кисневе голодування спричиняє в органах і тканинах спочатку компенсаторно-пристосувальні, а потім — патологічні зміни, яким І.В.Давидовський дав назву “агонуючого пристосування”. Так, централізація кровообігу, яка спрямована на підтримку, насамперед, функцій головного мозку, призводить до порушеннямікроциркуляції на периферії. Це зумовлює порушення структури і функцій паренхіматозних органів. Унаслідок дезінтеграції функції головного мозку, що прогресує, енергетичний обмін речовин як у центральній нервовій системі, так і в паренхіматозних органах переключається на анаеробний гліколіз, що призводить до накопичення молочної кислоти. За умов наростаючої гіпоксії виникає “хибне коло”, що призводить до наростання ацидозу. У кров потрапляють біологічно активні речовини, які спричиняють парези і паралічі судин мікроциркуляторного русла, підвищення судинної проникності, згущення крові, виникнення стазів,дрібнокрапкових крововиливів, тромбоутворення. Параліч периферичних судин зумовлює пригнічення скорочувальної функції міокарда, що може привести до зупинки серця.
На розвиток і прояви термінального стану значно впливає патологічний процес, який його спричинив. Так, у разі несумісних із життям пошкоджень — множинної черепно-мозкової травми, розчленування тіла, розриву серця, аневризми аорти — смерть, як правило, настає досить швидко. Якщо вмирання тривале, термінальний стан можна умовно поділити на кілька етапів: 
1) передагональний;
2) термінальну паузу;
3) агонію;
4) клінічну смерть;
5) біологічну смерть.

ПСИХОЛОГIЯ ПОМИРАЮЧИХ ХВОРИХ

 Психологiчнi особливостi помираючих хворих входять до предмета вивчення танатології – науки про вмирання. Нині прийнято видiляти 5 стадiй психiчногостану, через якi проходять пацiєнти, що помирають вiд невилiковного захворювання:

1. Стадiя вiдмови, несприйняття трагiчного факту. Домiнують вислови: «Тiльки не я», «не може бути», «це не рак» тощо. Заперечується факт смертельного захворювання, зростає тривога, пацiєнт активно обстежується у рiзних спецiалiстiв, використовує будь-якi методи лiкування, можлива анозогнозiя.

2. Стадiя протесту: «Чому саме я? У мене ж ще стiльки справ» i т.ін. Ця стадiя дуже важка для хворого i його родичiв. Вони часто звертаються до лiкаря з запитаннями, скiльки ще залишилося жити. Прогресують реактивна депресiя, виникають суїцидальнi тенденцiї. На цьому етапi дуже важлива допомога психолога,пiдтримка членiв сім’ї.

Description: http://s.pikabu.ru/images/big_size_comm/2013-05_5/13693051343748.jpg

3. Прохання про вiдстрочку. У цьому перiодi вiдбувається сприйняття iстини i того, що вiдбувається, але «не тепер, ще трошки». Бiльшiсть, навiть ранiше невiруючiпацiєнти, звертаються подумки до Бога.

Першi три стадiї складають перiод кризи.

4. Реактивна депресiя, яка поєднується з почуттям провини, образи, горя. Хворий розумiє, що помирає, жалкує про свої негативнi звички, образи. Але вiн вже готовий прийняти смерть, закiнчив усi свої земнi турботи, заглибився у себе.

5. Прийняття власної смертi. Пацiєнт отримує мир i спокiй. Втрачає iнтерес до оточуючого, внутрiшньо зiбраний i знаходиться у полонi своїх думок, готуючись до неминучого.

Психогігієна, психопрофілактика, основи психотерапії

 Психогігієна – галузь медичної психології, яка вивчає вплив факторів  і умов зовнішнього середовища, виховання і самовиховання на психічний розвиток і психічний стан людини, розробляє рекомендації щодо збереження  і зміцнення психічного здоров’я суспільства і окремих осіб. Елементи психічної гігієни з’явились в життєвій філософії людини задовго до того, як почалась наукова систематична розробка принципів психічної гігієни і розвиток розумово-гігієнічної діяльності.

В античній літературі ми часто зустрічаємось з поняттям міри, психічної гармонії, життєвої мудрості. Демокрит говорив про евтімію, тобто  добре врівноважене життя. Епікур про атараксію – душевний спокій мудрої людини, яка пізнала закони природи і позбавилась страху смерті. Церковна ідеологія середньовіччя із своїм дуалізмом душі і тіла опиралась перш за все на релігійні і моральні категорії,  дещо односторонньо розглядаючи і оцінюючи психічні явища з точки зору гріха, вини, самовідданої любові, відношення до надприродних сил і підготовки до загробного життя. Релігійний світогляд того часу давав можливість людям в більшій мірі пасивно пристосовуватись до  життєвих умов, зменшував ступінь суб’єктивного незадоволення мас, що, в усякому разі стримувало соціальні вибухи, які виливались би в більш часті повстання. А нові повстання – це нова кров, нові жертви, нові репресії, нові психотравми. З цього можна зробити висновок, що і середньовікова релігія з позицій життєвої мудрості виконувала відповідну розумово-гігієнічну “атарактичну” функцію.

Народження і становлення буржуазії в період Ренесансу принесло в життя не тільки розмах великих справ, ентузіазм, відкриття і прогрес, але також несправедливість, жорстокість і страждання, про що красномовно свідчить історія відкриття і колонізації заморських земель, бурхливого розвитку промисловості в першу чергу в Європі і в США.

Дещо пізніше всесторонній мислитель і педагог Ян Амос Коменський з наукових позицій торкнувся області, тісно зв’язаної з психічною гігієною. В своїх “Правилах життя” він писав: “Якщо хтось порушує думку або совість, то це потрібно заборонити раніше, щоб з цими речами не мати нічого спільного. Нашу думку може порушити надмірна кількість і непомірність роботи. Хто заглибиться в неї, обов’язково знайде і терні, які інколи виглядають як троянди. Отже, якщо хочеш мати спокій – уникай необачності. Що приходиться на твою долю – роби мовчки, що приходиться на долю інших – залиши. І в своїх власних справах не будь надмірно дбайливим, педантичним по відношенню до будь-якої дрібниці. Щоб бути більш працездатним – дай собі інколи відпочинок або зміни вид праці. Там, де напруження не чергується з відпочинком, там немає виносливості. Натягнутий лук трісне. В іншому місці Коменський пише: “Зберігай правила помірності в усьому. Хочеш бути спокійним? Не розсіюйся по багатьом речам, не займайся непотрібними справами, не піддавайся гніву. Хочеш бути мудрим? Не бажай всього, що ти бачиш, не вір всьому, що чуєш, не говори всього, що знаєш, не роби всього, що вмієш, а тільки те, що корисно”.

Поняття “психічна гігієна” виникла в 19ст. Але початок організованого психічно-гігієнічного руху було започатковано К.Бірсом, який в 1908р. випустив книгу “Душа, яка знайшлася знову”. Автор сам тривалий час був пацієнтом однієї американської лікарні для психічно хворих і після виписки з неї проаналізував недоліки в поведінці і позиції лікарів та інших працівників по відношенню до хворих. Після цього Бірс розвинув діяльність, яка була нправлена на покращення умов життя психічно хворих в лікарнях і на зміну підходу і відношення суспільства до них після виписки їх з медичного закладу.

Під час і після закінчення першої світової війни різко виросла кількість психогенних захворювань, що привернуло до себе увагу і стало причиною обговорення на двох спеціальних Міжнародних Конференціях – у Вашінгтоні (1930) та в Парижі (1937). Після другої світової війни відбувся перший Міжнародний Конгрес Лондон, 1948, який ухвалив створити Всесвітню організацію з психічного здоров’я.

Психогігієна складається з таких основних розділів: вікова психогігієна, психогігієна праці і побуту, психогігієна сім’ї і сексуального життя(табл.1)

Основні положення психогігієни практично повністю вкладаються в зміст старовинної молитви індійських мудреців: “Боже! Дай мені сили, щоб змінити те, що  можу змінити, мужності, щоб спокійно сприйняти те, що я змінити не можу і мудрості,  щоб відрізнити одне від другого”?

Психопрофілактика – це галузь медичної психології, яка розробляє заходи, що запобігають виникненню психічних захворювань, а також вивчає питання соціальної і трудової адаптації хворих.

Значний прогрес науки в цілому в тому числі і медицини, сприяє тому, що  значна частина населення має спрощений погляд на хворобу та лікувальний процес і розуміють цю проблему як систему: хвора людина – лікар – ліки або інша лікувальна технологія – курс лікування – здорова людина. Багато людей не розуміють. Що медицина не всесильна, що вона не може повністю вилікувати більшість хвороб і що профілактика захворювань є найдієвішим засобом збереження здоров’я.

Здорова людина здебільшого вважає своє здоров’я природнім станом, у непорушності котрого вона не сумнівається і психологічно не сприймає можливість захворювання. Така людина своє здоров’я вважає доказом того, що вона не робить нічого того, що могла б суттєво загрожувати їй. Та частина населення, котра інформувала про сутність і необхідність профілактики, усвідомлює, що більшість її положень незв’язані з певними особистими неприємностями і обмеженнями (страх перед профілактичними щепленнями, необхідність похудати. Необхідність покинути палити і вживати алкогольні напої, необхідність більше рухатись і займатись спортом, необхідність обмежити сексуальні контакти і т.п.). Це є причиною двоякого відношення населення до профілактики: бажання бути здоровим і усвідомлення необхідності проведення профілактичних заходів, з однієї сторони, і вищезгадане негативне відношення до неприємностей і обмежень, з іншої. Результат такого внутрішнього психологічного конфлікту обумовлюється індивідуальною і груповою психологією тих, кого це стосується. Загальнолюдська психологія багата на ефекти. Які на перший погляд здаються парадоксами. Наприклад, щойно вакцинація приведе до майже повного попередження хвороби, відразу ж зменшується кількість явних доводів для її проведення. Серед значної частини населення виникає думка, що вакцинація, мабуть, була непотрібною, тому що все одно ніхто б не захворів. Так виникають погляди на санітарно-гігієнічні заходи як надто бюрократичні і формальні.

Description: http://st.kinopoisk.ru/im/kadr/1/5/1/kinopoisk.ru-Magnolia-1519603.jpg

Особи з тривожно-помисловими рисами характеру приймають профілактичні заходи як доказ масового розповсюдження або безпосередньої загрози якоїсь хвороби і з страхом очікують, що саме у них розвинеться це захворювання. Розповсюдженість таких фобій є обернено пропорційного психологічній підготовці груп населення. Досить часто такі страхи турбують батьків, особливо надтурботливих матерів, котрі мають одну дитину.

Серед частини населення можуть розповсюджуватись слухи, здебільшого необгрунтовані, про ускладнення, які розвиваються у результаті щеплень. В регіонах з низьким культурним рівнем такі слухи можуть спровокувати панічну поведінку.

В ряді країн відмічається двояке ставлення робітників до шкідливих умов праці, наприклад до запиленості або загазованості. З однієї сторони, вони розуміють їх шкідливість для власного здоров’я, а з іншої – зниження рівня цих шкідливих факторів призводить до зниження розміру платні, тому що зменшується доплата за шкідливі умови праці, а частина доходу підприємства витрачається на впровадження дорогих систем, які забезпечують зменшення рівня шкідливих умов праці. Спостерігались випадки, коли робітники навмисне псували такого роду обладнання.

Таким чином психологічний ефект більш високої платні за умови збереження дії шкідливих для факторів здоров’я нерідко перевищує усвідомлення необхідності збереження самого здоров’я. Подібного роду установка обумовлена особливостями спрямованості і рівнем загальної культури особистості і трудового колективу.

В плані санітарної просвіти має значення психологія і спрямованість установок медичного працівника, наприклад, його погляди на шкідливі звички, які можуть вступати в протиріччя з відповідними задачами санітарної просвіти. Лікар, котрий багато курить, навряд чи буде ефективно вступати проти паління, лікар котрий зловживає спиртні напої не зможе переконливо впливати на хворих алкоголізмом. Адже психологічний контакт лектора з слухачами органічно включає в себе поєднання розумних аргументів з емоційним і сугестивним впливом, оцінку інформованості слухачів про лекцію, оцінку відношення слухачів до теми і до самого лектора цікавість, згоду, протест, недовір’я), тактовність і переконання лектора. Деякі лекції можуть викликати нездоровий інтерес до невдало розкритої теми, або викликати необгрунтовані страхи. В цьому зв’язку В. Франкл ставив питання про колективні ятрогенні неврози, які викликаються неадекватними по стилю і змісту лекціями і порадами, котрі передаються по радіо, телебаченню і через інші засоби масової інформації без належного зворотнього зв’язку.

Профілактика психічних захворювань поділяється на первинну, вторинну і третинну.

     Первинна профілактика – це система заходів, яка забезпечує попередження появи: психічної хвороби чи формування дисгармонічної структури особистості. Серед цих заходів основним є (табл.1):

а) первинна провізорна профілактика – головною метою є охорона психічного здоров’я наступних поколінь. Вона грунтується на громадських заходах, спрямованих на оздоровлення побуту, праці, життя, створення умов для формування здорової сім’ї та вдосконалення виховання підростаючого покоління, досягнення гармонії розвитку у всіх послідуючих поколіннях;   

б) первинна генетична профілактика – головною метою має науковий прогноз можливих наслідків спадкових психічних захворювань для психічного здоров’я  наступних поколінь. Вона створює умови для керування спадковістю та оздоровлення спадковості без шкоди і дискриминації особи. Безпосередньо здійснюється медико-генетичними консультаціями.

В) первинна ембріологічна профілактика – спрямована на оздоровлення жінки (гігієна шлюбу і зачаття, гігієна вагітності, охорона процесу зародкового розвитку та виключення потенційно небезпечних шкідливостей, організація високої якості допомоги в родах). Ці заходи забезпечуються жіночими консультаціями, та закладами рододопомоги.

Г) первинна постнатальна профілактика – здійснюється з метою раннього виявлення вад розвитку у новонароджених, своєчасної їх корекції і включає проведенням системи заходів, які забезпечують поетапний розвиток дитини, підлітка, юнака. Поряд з педіатричною службою в організації цього виду профілактики приймають участь дитячі психіатри, психологи та спеціалісти в області фізіології розвитку.

Вторинна профілактика – система заходів, спрямованих на попередження небезпечного для життя або неблагоприємного перебігу психічного захворювання. До цих заходів відносяться:

-рання діагностика, прогноз та попередження небезпечних для життя хворого станів;

-ранній початок лікувально-коригуючих заходів, швидке досягнення максимально повної ремісії або повної редукції хвороби;

-виключення можливості рецидивуючого перебігу;

-довготривала підтримуюча корекція психіки хворого після хвороби та в період ремісії.

Третинна профілактика – система заходів, спрямованих на попередження психічної інвалідизації при затяжному, хронічному перебігу хвороби. Це здійснюється шляхом застосування медикаментозних і інших коригуючих методів терапії для переривання хронічного перебігу хвороби, оздоровлення умов життя і побуту хворих, систематичного використання засобів реадаптації та активного праце- і побутовлаштування в період ремісії.

 Табл.1

 

Психотерапiя

Психотерапія, як напрямок роботи, має безліч визначень, так як методів впливу на людську психіку багато і всі вони різні. Загальноприйнято вважати, щопсихотерапія — це корекційна робота, спрямована на вирішення проблем в емоційній, поведінковій та міжособистісній сфері людини.

Description: http://www.zdorovieinfo.ru/upload/images/Fotolia_28704406_Subscription_s.jpg

Психотерапія буває медична, яка розглядає психічні захворювання та методи нормалізації людської психіки з точки зору медицини та фармакології, і психологічна, яка розглядає стан людини через призму його переживань та індивідуальних проблем. Головним завданням медичної психотерапії є зникнення симптомів психічних захворювань і повернення людині соціальних та індивідуальних функцій. Метою психологічної терапії є дозвіл внутрішніх особистісних проблем, покращення якості життя та особистісний ріст пацієнта.

За кількістю пацієнтів, що одночасно беруть участь в сеансі психотерапії, психотерапія класифікується як: індивідуальна та групова.

Техніки, які застосовує психотерапевт, мають різну спрямованість, залежно від того, через який з аспектів особистості відбувається вплив, розрізняють психотерапію:

1.    сугестивну (навіювання);

2.    аналітичну (аналіз того, що відбувалося і виявлення причин, що призвели до даного станом);

3.    поведінкову (біхевіоральної) вплив на поведінку людини;

4.    когнітивну (пізнавальну) засновану на знаннях людини;

5.    екзистенціальну (смислове) спрямовану на пошук смислових значень;

6.    раціональну (що впливає на розум людини).

Методи, які застосовують у роботі психотерапевти, різні, один з них застосовні як в індивідуальному, так і в груповому порядку, деякі застосовні тільки індивідуально, а є різновиди методів психотерапії, які застосовуються виключно у групі.

Метод — це інструмент психотерапевта, яким він впливає на людину, коректуючи його нинішній стан і приводить його в норму. Головним завданням психотерапевта є зняття емоційної напруги, вирішення внутрішньоособистісних проблем, корекція ситуації, що склалася.

Основним методом впливу психотерапевта на особистість є мова, слова, які направлені на адресу людини, мають вплинути на його емоційний стан і привести до змін. Не одних тільки слів недостатньо, іноді проблема ховається глибоко в підсвідомості і тоді психотерапевта на допомогу приходять музика, танці, малювання, ліплення, ігри та інші методи, які допомагають виявити причини, що призвели до травмуючої ситуації, і змінити нинішній стан людини.

 Групова психотерапія. Поняття психотерапевтичної групи

Групова психотерапія була запроваджена в практику психологічної допомоги у 1932 році Дж.Морено, а через 10 років вже існували журнал з групової психотерапії та професійна організація групових психотерапевтів.

Під груповою психотерапією розуміють такий метод психотерапії, при якому одночасно надається допомога кільком клієнтам.

Поява групової психотерапії обумовлена, на думку Морено, недостатньою кількістю психотерапевтів та значною економією часу. 

 Description: http://polinar.com.ua/about/news/img/about/gallery/news/seminars/march%202013/news2/group-psy.jpg

 Найпершим методом групової психотерапії була психодрама.

У 40-х роках з’являються Т-групи (К.Левін), що передбачали формування міжособистісних стосунків і вивчення процесів у малих групах та у їх різновиді – групі сенситивності.

Сьогодні ці групи трансформувалися у групи, які розвивають спеціальні вміння, та групи особистісного розвитку або групи зустрічей.

Психотерапевтичні групи – це невеличкі тимчасові об’єднання людей під керівництвом психолога або соціального працівника, які мають спільну мету міжособистісного дослідження, особистісного зростання та саморозкриття.

Це групи, в яких відбувається цілісний глибинний розвиток особистості та самоактуалізація здорової людини, прискорюється процес її психічного визрівання.

Залежно від загальної мети група має відносно чітку ієрархічну структуру. Один з членів психотерапевтичної групи виступає в ролі лідера, інші перебувають в ролі підлеглих. Ця структура може змінюватися залежно від цілей психотерапії. Загальні цілі в поєднанні з потребами окремих членів групи визначають групові норми, тобто форми і стиль поведінки всіх учасників групи.

Description: http://amalgama.md/wp-content/uploads/2013/04/group_cons.jpg

Варто, на думку Лемкуля, відрізняти груповий тренінг та роботу з групою від власне групової психотерапії. Ремшмідт пояснює це так: “Груповий тренінг сконцентрований на подоланні певних порушень поведінки і вимагає високої структурованості (цілеспрямовані вправи, жорсткий терапевтичний план), при груповій психотерапії йдеться про набуття емоційного досвіду і досягнення інтрапсихічних змін; при цьому ступінь структурування малий” .

Всі форми групової терапії застосовують переважно вербальні методи, а також методи, орієнтовані на дію або біхевіоральні методи. Останнім часом все більшого значення набувають підходи, орієнтовані на діяльність. Вони містять терапевтичні елементи і основні принципи обох вказаних вище методів, але відрізняються від них акцентом на активну діяльність і проведення групових вправ.

Успішність групової психокорекції та психотерапії багато в чому залежить від особистості керівника (тренера групи). Керівник групи виконує, зазвичай, чотири ролі: експерта, каталізатора, диригента та зразкового учасника. Тобто він коментує групові процеси, допомагає учасникам об’єктивно оцінювати свою поведінку та її вплив на ситуацію; сприяє розвитку подій; вирівнює внески кожного учасника до групової взаємодії; відкритий та автентичний.

Психодинамічний напрям

Психодинамічний напрям, за О.Ф.Бондаренком, базується на принципі визначального впливу минулого досвіду на формування світовідчуття, певної манери поведінки людини, її внутрішніх і зовнішніх проблем. Психотерапевт розв’язує питання, пов’язані з динамічними аспектами психіки клієнта (мотивами, внутрішніми конфліктами, суперечностями), існування й розвиток яких забезпечують функціонування та розвиток особистісного “Я”.

Основною метою психологічної допомоги у класичному психоаналізі є:

1) усвідомлення неусвідомленого (мотивів, захисних механізмів, способів поведінки) і прийняття адекватної та реалістичної його інтерпретації;

2) посилення Ego-свідомості для вироблення більш реалістичної поведінки.

Позиція і роль психотерапевта у класичному психоаналізі досить жорстко фіксована. О.Ф.Бондаренко виділяє такі основні вимоги до нього: невтручання, відстороненість, нейтралітет і особистісна закритість; уміння і здатність витримувати перенесення і працювати з контрперенесенням; тонка спостережливість і здатність до адекватних інтерпретацій. Одна з найважливіших вимог до консультанта – усвідомлення власних проблем, реакцій та їх можливого впливу на клієнта. Недарма проходження тривалого й детального курсу психоаналізу є неодмінною умовою професійної підготовки психоаналітика.

Класичний психоаналіз включає 5 базових психотехнік:

1) метод вільних асоціацій, передбачає породження мимовільних, таких, що випадково спадають на думку, висловлювань, зміст яких може відображати будь-які переживання клієнта. Для психотерапевта важливими є зміст і послідовність висловлювань;

2) тлумачення сновидінь. У сновидіннях розрізняється маніфестований і латентний зміст (останній включає в себе витіснені і неусвідомлювані, втілені в алегоричну форму, переживання). Враховується те, що під час сну послаблюються Ego-захисні механізми і виявляються приховані від свідомості переживання, а також те, що сновидіння – це процес трансформації переживань у більш прийнятну для сприйняття і оволодіння форму;

3) інтерпретація, тобто тлумачення, пояснення, що включає три процедури: ідентифікацію (позначення, роз’яснення), власне тлумачення і переклад на мову повсякденного життя клієнта;

4) аналіз опору, забезпечує усвідомлення клієнтом своїх Ego-захисних механізмів і прийняття необхідності конфронтації щодо них;

5) аналіз перенесення (трансферу). Перенесення є неодмінним атрибутом психотерапії у психоаналізі. Аналіз перенесення сприяє усвідомленню фіксацій, які визначають поведінку і переживання клієнта .

В аналітичній психотерапії Карла Юнга центральне місце посідають наступні ідеї: 1) подолання будь-якої однобічності у розвитку особистості, особливо пов’язаної зі схильністю до обстоювання свідомих патернів та ідеалів і заперечення “темного боку” особистого й громадського життя; 2) індивідуації як всебічного, повного розвитку самості, що синтезує свідоме і несвідоме.

Сам К. Юнг підкреслював емпіричний, досвідний характер психотерапії, яку розлядав як різновид освітнього процесу. Він говорив про “загальний невроз віку”, а не про хворобу клієнта. Метою психотерапевтичної допомоги є навчити розумінню внутрішнього світу і самопізнанню через переживання всієї повноти свого буття, що в перспективі веде до поглиблення повноти гармонійного буття.

Description: http://img0.liveinternet.ru/images/attach/c/0/40/538/40538185_730jung.jpg

У цьому напрямку психотерапії відсутня будь-яка фіксація позиції психотерапевта. Він будує свої психотерапевтичні стосунки з клієнтом через використання перенесення і контрперенесення, прийняття клієнта у роботі з його внутрішнім світом. Важливим моментом є допомога клієнту у розмежуванні усвідомлюваних і неусвідомлюваних інстанцій та встановлення комунікацій між ними.

Індивідуальна психотерапія Альфреда Адлера (за О. Ф. Бондаренком) обстоює необхідність сприйняття світу з позиції “системи відліку” клієнта, при цьому не заперечується об’єктивне зумовлення поведінки, але воно вважається менш важливим, ніж цінності, цілі, уявлення, висновки, якими керується людина. Особистість виступає неподільною цілісністю, яка є інтегральною частиною соціуму. Звідси і значна увага до міжособистісних проблем, і твердження, що вся людська поведінка має цілеспрямований характер. Почуття неповноцінності, його компенсація й соціальне середовище – ось ті три змінні, результативна сила впливу яких сприяє формуванню в особистості прагнення до значущості й зверхності.

Адлерівська психотерапія виходить з переконання, що задоволеність життям багато в чому залежить від “соціального інтересу”. Здорова особистість – це особистість, здатна до продуктивної активності, яка передбачає соціальні, особистісні почуття та когнітивні припущення.

В адлерівській психотерапевтичній моделі цілі психологічної допомоги – це зниження почуття неповноцінності, розвиток соціального інтересу, корекція цілей і мотивів з перспективою зміни стилю життя.

Психологи, які працюють в межах цього напрямку, прагнуть, перш за все, знайти одну з чотирьох типів помилок в “картині світу” клієнта: недовіра, себелюбство, нереалістичні амбіції й брак впевненості. Вихідна позиція психотерапевта – діагностика. Важливе значення для неї має інформація про “сімейне сузір’я” клієнта та його “ранні спогади”. Стосунки з клієнтом будуються за принципом “контракту”.

Техніка психотерапевтичної роботи даного напрямку включає такі процедури: встановлення правильних психотерапевтичних стосунків, аналіз і вироблення особистісної динаміки клієнта, заохочення саморозуміння і допомога в переорієнтації.

Біхевіоральна (поведінкова) психотерапія за основну мету має створення нових умов для навчання людини, завдяки чому вона може оволодіти своїми діями та змінити поведінку. Сьогодні в біхевіоральній психотерапії існують три головні течії: класичне зумовлення, оперантне зумовлення та “мультимодальне програмування”.

Як зазначає О. Ф. Бондаренко, зумовлювання – поняття, що охоплює всю сукупність стимулів поведінки. Розрізняють два види зумовлювання: класичне (павловське), коли навчання відбувається лише за допомогою поєднання стимулів, та оперантне (скіннерівське), коли навчання проводиться шляхом вибору стимулу, який супроводжується позитивним (на противагу негативному) підкріпленням. Розрізняють також безумовне навчання, що відбувається поза спеціально організованими стимулами.

Головна мета біхевіоральної психотерапії – забезпечити нові умови для навчання, виробити нову систему стимулів і на цій основі допомогти оволодіти новою поведінкою у процесі тренінгу. Людина розглядається як продукт і творець навколишнього середовища. Психолог виступає у чітко окресленій ролі вчителя, наставника або лікаря, який слугує соціально-психологічною моделлю, зразком для наслідування, яким він виступає в очах клієнта.

Техніка психотерапевтичної роботи цього напрямку будується на твердженні, що певна поведінка є наслідком певного впливу. Це означає, що невротична (дезадаптивна) поведінка – це результат неправильного навчання. Тому в основу психотерапії покладено сукупність прийомів формування нової поведінки (переучування), встановлених шляхом експериментальних досліджень і теоретичних припущень біхевіоризму.

3. Гуманістичний напрям психотерапії

Гуманістичний напрям психотерапії базується на цінності актуальної ситуації, відчуттів і досвіду клієнта, з вірою у його конструктивні сили. Як зазначає Г.Онищенко, в центрі гуманістичного підходу є людина, її особистість. Але увага приділяється її сьогоденню, вірі клієнта в свої сили .

У межах цього напрямку розрізняють три основні течії: власне екзистенційну (“переживальну”), центровану на клієнтові (роджеріанську) та гештальт-терапію.

Головною метою екзистенційної психотерапії є допомога клієнтові у пошуку сенсу життя, усвідомленні своєї особистісної свободи та відповідальності і у розкритті своїх потенцій як особистості в повноцінному спілкуванні. Одночасно завданням екзистенційної психотерапії виступає безумовне визнання особистості клієнта та його долі надзвичайно важливим, унікальним явищем, існування якого є самоцінним.

Позиція психотерапевта відзначається розумінням клієнта в семантиці його власного внутрішнього світу, образу “Я” та дійсності. Головна увага приділяється теперішньому моменту життя клієнта та його актуальним переживанням, як зазначає О. Ф. Бондаренко. Складність позиції психотерапевта полягає в тому, що психолог повинен уміти поєднувати своє розуміння клієнта із здатністю до конфронтації з тим, що називається “обмеженим існуванням” у клієнті.

Представники європейської та американської екзистенційної психології заперечують значення будь-яких психотехнік у психотерапії, а лише підкреслюють значення процесів розуміння, усвідомлення й прийняття рішень, тобто тих особистісних дій, які заперечують “методику” психотерапії, не вимагаючи нічого, крім уміння вислуховувати й співпереживати.

К. Роджерс у центр своєї психотерапевтичної практики поставив особистість клієнта, що почуває свою безпорадність, закритість для істинного спілкування тощо. Основною гіпотезою К.Роджерса стало те, що стосунки між клієнтом та психотерапевтом є каталізатором, умовою позитивних особистісних змін. К.Роджерсвизначає головну мету психологічної допомоги як забезпечення становлення “цілковито діючої особистості”, допомога особистісному зростанню, завдяки якому людина сама розв’язує свої проблеми, а другорядна мета – створити відповідний “психологічний клімат”, терапевтичні стосунки. Увага концентрується не на проблемах людини, а на її особистості.

Основна вимога до психотерапевта при цьому – відмовитися від програвання будь-яких ролей і намагатися бути самим собою.

Структура психотерапевтичного процесу складається з семи етапів:

1) заблокованість внутрішньої комунікації, заперечення наявних проблем, відсутність бажання змін;

2) самовираження, коли клієнт в атмосфері прийняття починає потроху відкривати свої проблеми, почуття;

3) розвивається саморозкриття і прийняття себе клієнтом в усій своїй складності і суперечливості, обмеженості та незавершеності;

4) відбувається процес ставлення до власного феноменологічного світу як до свого, тобто долається відчуженість від власного “Я” і, як наслідок, зростає потреба бути самим собою;

5) розвиток конгруентності, самоприйняття й відповідальності, встановлення внутрішньої комунікації; поведінка і самовідчуття “Я” стають органічними, спонтанними. Відбувається інтегрування особистісного досвіду в єдине ціле;

6) особистісні зміни, відкритість собі й світові, клієнт стає конгруентним зі світом і собою, відкритий власному досвіду .

Роджеріанський підхід знайшов широке застосування у розв’язанні конфліктів, у роботі з підлітками.

Description: http://seminarov.net/wp-content/uploads/2013/09/fbL9qW8G_VU.jpg

Гештальт-психотерапія спрямована на посилення психологічних позицій особистості, розширення особистісної самосвідомості та має яскраво виражену

функціональну спрямованість.

Фредерік Перлз-засновник методу гештальтерапії

Головною метою гештальт-терапії є допомога людині у повній реалізації свого потенціалу. У ній виділяються допоміжні цілі:

1) забезпечення повноцінної роботи актуальної самосвідомості;

2) зміщення фокусу контролю всередину, заохочення незалежності і самодостатності; 3) виявлення психологічних блоків, які заважають зростанню і подолання їх.

О. Ф. Бондаренко зазначає, що у гештальт-терапії психотерапевт розглядається як “каталізатор”, “помічник” і співтворець інтегрованої в єдине ціле, в “гештальт” особистості клієнта. Психотерапевт намагається уникати безпосереднього втручання в інтимні почуття клієнта, намагається полегшити виявлення цих почуттів.

Когнітивний напрям психотерапії почав виділятися в останні десятиліття XX століття. Він пов’язаний з розвитком когнітивної психології, яка приділяє головну увагу пізнавальним структурам психіки, займається особистісними конструктами та логічними здібностями. Когнітивний напрям, на думку О. Ф. Бондаренка, об’єднує три основні підходи: раціонально-емотивну терапію (PET) А. Елліса, когнітивну терапію А. Бека, реалістичну терапію У. Глассера.

Раціонально-емотивна терапія (PET) передбачає, що джерело психологічних порушень при всій їх різноманітності – система ірраціональних уявлень про світ, що засвоюється звичайно у дитинстві від значущих дорослих. Серцевиною емоційних порушень є, як правило, самозвинувачення.

Центральним поняттям у PET є поняття “пастка”, тобто всі ті когнітивні утворення, які викликають необгрунтовану (невротичну) тривогу, роздратування тощо.

Головною метою психотерапевта є допомога у перегляді системи переконань, норм і уявлень. Окрема мета – звільнитися від ідеї самозвинувачення, формування соціального інтересу, інтересу до себе, саморегулювання, терпимості, гнучкості, самоприйняття, здатності до ризику, реалізму тощо [9].

Позиція психотерапевта – директивна. Він роз’яснює, переконує. Він – авторитет, який спростовує помилкові судження, вказуючи на їх неточність, довільність тощо.

Цей психотерапевтичний напрям знаходить широке застосування серед соціальних працівників, у сімейному консультуванні та на промислових підприємствах.

Когнітивна психотерапія Л.Бека головну увагу приділяє емоційним розладам, зокрема депресіям. Мета, прийоми роботи та вихідні передумови, на думку О. Ф. Бондаренка, в цілому збігаються з РЕТ. Процедура психотерапії полягає у спеціальній організації спілкування з психологом, коли ставляться питання: “Що ти втрачаєш, якщо?…” або “Звідки ти знаєш, що безглуздо спробувати ?..” тощо. Потім визначається більш складна програма дій, на основі якої встановлюється співробітництво з психологом. Вживаються заходи для зниження рівня самокритики й самозвинувачення, вироблення альтернативних рішень і способів дій. Велике значення має гумор, іронія, за допомогою яких досягається когнітивне зрушення у сприйнятті ситуації.

Description: http://mokc.by/sites/default/files/images/Depression-Treatment-and-Counseling.jpg

Реалістична терапія призначалася для психокорекційної роботи з молодими правопорушницями з метою навчання відповідальної і реалістичної поведінки у конкретних ситуаціях. Може використовуватися у випадках, коли потрібне нетривале психологічне втручання: у суїцидологічних центрах, у сімейному консультуванні, при підготовці менеджерів і в різних центрах психологічної допомоги.

Головною метою психотерапії, як зазначає О. Ф. Бондаренко, є допомога клієнтові стати розважливим та емоційно витривалим, досягнути особистісної незалежності, піднесення рівня самосвідомості й розробити план особистісного вдосконалення.

Позиція психотерапевта близька до позиції вчителя. Потрібні такі цілком певні професійні якості: сенситивність, емпатичність, здатність бути вимогливим і виступати моделлю поведінки .

Головний інструмент практичної роботи полягає у послідовній реалізації семи кроків спільної з клієнтом роботи, які в сукупності забезпечують досягненняпсихопедагогічних цілей:

1) встановлення стосунків з клієнтом (заприязнитися, прийняти, вміти вислухати й виявити щире піклування);

2) забути про минуле й головну увагу приділяти теперішній поведінці;

3) заохочувати клієнта до оцінювання своєї поведінки;

4) допомогти клієнтові у пошукові альтернативних способів дії та виробленні плану, який повинен бути простим, ясним, конкретним;

5) зобов’язати виконати план;

6) відмовитися прийняти пробачення;

7) бути жорстким, але не застосовувати покарання.

Вибір однієї з психотерапевтичних моделей визначається не лише характером психологічної проблеми, специфікою замовлень клієнта, але й можливостями психотерапевта, часом та місцем проведення психотерапії.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Приєднуйся до нас!
Підписатись на новини:
Наші соц мережі