РЕАБІЛІТАЦІЯ, ЇЇ ВИЗНАЧЕННЯ, ЗАВДАННЯ, СТАНОВЛЕННЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ
Термін «реабілітація» (походить від латинського: «habilitatis* – придатність, здатність, спроможність; префікс «ге» – зворотна або повторна дія) означає відновлення придатності, здатності, спроможності. Він вживається в усіх сферах діяльності людини – політичній, юридичній, розумовій, спортивній та ін. У медицині реабілітація визначається як процес відновлення здоров’я і працездатності хворих та інвалідів.
Комітет експертів з реабілітації ВООЗ (1963) наголосив, що реабілітація – це процес, метою якого є запобігання інвалідності під час лікування захворювань і допомога хворому у досягненні максимальної фізичної, психічної, професійної, соціальної та економічної повноцінності, на яку він буде здатний в межах існуючого захворювання.
Реабілітація в медицині – це система державних, соціально-економічних, психологічних, медичних, професійних, педагогічних заходів, спрямованих на відновлення здоров’я людини, її працездатності і соціального статусу, яка базується на біологічних, соціально-економічних, психологічних, морально-етичних та науково- медичних основах.
Біологічні основи – здатність організму пристосовуватись до певних умов функціонування в результаті компенсаторно-відновлювальних процесів.
Психологічні – властивість особистості до відчуття престижу і бажання відчути корисність і цінність своєї праці.
Соціально-економічні основи – корисність для суспільства праці інвалідів, які мають, як правило, глибокі професійні знання і великий життєвий досвід.
Економічний ефект реабілітації перекриває затрати суспільних засобів, затрачених на їх здійснення.
Морально-етичні – принцип високого гуманізму, притаманний нашому суспільству.
Науково-методичні основи – сучасні досягнення медицини тісно пов’язані з досягненнями суміжних наук, розвитком техніки, які забезпечують комплексне вирішення і значний прогрес у відновній та замісній терапії, наприклад, сучасні реконструктивні, пластичні хірургічні операції, протезування внутрішніх органів, малоінвазивні хірургічні втручання, комп’ютерні обстеження хворих та ін.
У реабілітації хворих пріоритет належить медичній реабілітації. Поруч з медичними працівниками активну участь беруть експерти, педагоги, психологи, соціологи, юристи, представники органів соціального забезпечення, профспілок, підприємств. Важливу роль у цьому складному процесі відіграють методисти та інструктори з лікувальної фізкультури, спеціалісти з масажу, які допомагають лікарям у проведенні реабілітаційних заходів і повинні володіти науковими основами та практичними навичками реабілітаційного лікування.
Система заходів , що мають на меті якнайшвидше і найбільш повне відновлення здоров’я хворих та інвалідів і повернення їх до активного життя і суспільно корисної праці . Реабілітація хворих та інвалідів у нашій країні представляє собою комплексну систему державних медичних , психологічний. , Соціально- економіч. , Педагогич . ,
Виробничих , побутових та інших заходів.
У відновному лікуванні потребують хворі, які перенесли важкі захворювання (інфаркт міокарда , крововиливу в головний мозок , пошкодження спинного мозку , захворювання суглобів і хребта , що супроводжуються деформаціями ) , хворі з вродженими чи набутими порушеннями опорно -рухового апарату; страждають дефектами зору , органів мови і слуху ; хворі з важкими ураженнями центральної нервової системи; психічно хворі ; хворі, що перенесли важкі операції на серці і внутрішніх органах; люди, які втратили працездатність внаслідок тривалих і частих захворювань ; інваліди всіх груп. Медична Р. спрямована на повне або часткове відновлення або компенсацію тієї чи іншої порушеною або втраченої функції або на можливе ” уповільнення прогресування захворювання.
Право на безкоштовну медичну , в т. ч. реабілітаційну , допомогу в СРСР закріплено законодавствами про охорону здоров’я , про працю . Передбачено пенсійне забезпечення трудящих у разі втрати ними працездатності ; право громадян на матеріальне забезпечення передбачено на весь термін непрацездатності . У новій Конституції СРСР – конституції розвиненого соціалізму підкреслено , що охорона здоров’я народу є однією з найважливіших завдань держави. Це створює ще більш сприятливі умови для подальшого розвитку реабілітаційного напряму . Реабілітаційне напрямок в охороні здоров’я і соціальному забезпеченні дає можливість людям , тривало і часто хворіють , уникнути інвалідності , а багатьом інвалідам повернутися до активної трудової та суспільного життя.
Р. в медицині є початковою ланкою в системі загальної Р. , бо захворіла людина насамперед потребує медичної допомоги. По суті , між періодом лікування хворого людини і періодом його мед . Р. , або відновного лікування , немає чіткої межі , т. к. лікування завжди спрямоване на відновлення здоров’я і повернення до трудової діяльності, проте заходи по мед. Р. починаються в лікарняному закладі , коли припинилися гострі прояви хвороби. Саме тоді настає пора відновлювальних заходів і доліковування недуги , для цього застосовують всі види необхідного лікування – хірургічне , терапевтичне , ортопедичне , курортне та ін
У разі неповного одужання , але за відсутності необхідності подальшого перебування в клінічному відділенні б-ци хворого виписують з неї і він поступає на амбулаторне лікування до поліклініки , а при стійких порушеннях його переводять у відділення відновного лікування в тій же чи іншій б -це. Перебування у відділенні відновного лікування , періодичне напрямок до місцевого санаторію або на курорт , де застосовуються фізіотерапія , леч. фізкультура і пр., і становить предмет власне мед . Р.
Цей період продовжується до тих пір , поки здоров’я і працездатність хворого не будуть відновлені або ж лікування не дасть належного ефекту . Але і в останньому випадку інвалід залишається під наглядом лікарів і отримує все необхідне для підтримки здоров’я і полегшення його стану.
Турбота про здоров’я людини є непорушним законом і для охорони здоров’я, і для всіх державних , громадських організацій , всього радянського об-ва. Хворий , або отримав травму , каліцтво , що став тимчасово непрацездатним або інвалідом , отримує не тільки лікування ; органи охорони здоров’я і соціального забезпечення , професійні спілки , органи народної освіти ( для дітей) , підприємства та організації , де працював хворий , вживають всіх необхідних заходів до відновлення його здоров’я , здійснюючи комплексні заходи щодо повернення його до активного життя , можливого полегшення стану
Всі інші форми Р. – психологічна , педагогічна , соціально-економічна , професійна , побутова – проводяться поряд з мед . Р. і в прямого зв’язку з нею.
Під психологічний. формою Р. розуміють вплив на психологічний. сферу хворого словом лікаря , спрямованим на подолання у свідомості хворого чи інваліда уявлення про безвиході становища , про марність лікування , на вироблення впевненості в благополучному результаті лікування, особливо при нек-яких , хоча б незначних , позитивних зрушеннях у перебігу хвороби . Ця форма Р. супроводжує весь цикл лікувально- відновлювальних заходів (існує приказка « слово – найкращий лікар »).
Під педагогич . формою Р. розуміють заходи виховного характеру відносно хворих дітей , спрямовані на те , щоб дитина оволодів необхідними вміннями та навичками з самообслуговування , отримав шкільну освіту. Дуже важливо виробити у дитини психологічний. впевненість у власній повноцінності і створити правильну проф. орієнтацію . Відносно дорослих здійснюються навчальні заходи , що передбачають підготовку їх до різних доступним їм видам діяльності , що створюють також упевненість у тому , що набуті знання в тій чи іншій області виявляться корисними в подальшому працевлаштуванні.
Під соціально – економіч. Р. мається на увазі цілий комплекс заходів : забезпечення хворого або інваліда необхідним і зручним для нього житлом , що знаходяться поблизу місця роботи , здійснення заходів , що підтримують впевненість хворого чи інваліда в тому , що він є корисним членом суспільства ; грошове забезпечення хворого або інваліда і його родини шляхом виплат з тимчасової непрацездатності або інвалідності , призначення пенсії і т. п.
Професійна Р. передбачає навчання або перенавчання доступним формам праці , забезпечення необхідними індивідуальними тих – нич . пристосуваннями для полегшення користування робочим інструментом , пристосування робочого місця до функціональних можливостей організму хворого чи інваліда на його колишньому підприємстві , організацію спеціальних цехів і підприємств для інвалідів з полегшеними умовами праці і скороченим робочим днем і т. д. Для придбання професії або перекваліфікації інвалідам надається безкоштовне навчання в спеціальних профтехучилищах і технікумах органів соціального забезпечення або про -в сліпих і глухих. Проживають в інтернатах при цих навчальних закладах забезпечуються безкоштовним змістом.
Побутова Р. має на увазі надання інваліду необхідних протезів , особистих засобів пересування вдома і на вулиці (спеціальні вело- та мотоколяски , автомашини з пристосованим управлінням та ін.)
Відновлювальне лікування в нашій країні проводиться безкоштовно ; терміни перебування у відділеннях відновного лікування б- ц , в деяких науково -дослідних ін- тах , які мають відділення відновного лікування , в фізіотерапевтичні . б- цях і, нарешті , в місцевих санаторіях і на курортах встановлюються індивідуально, залежно від форми і перебігу захворювання.
Протягом усього періоду відновного лікування хворий і інвалід повинні свідомо і відповідально ставитися до стану свого здоров’я я не ускладнювати його вживанням алкогольних напоїв , непомірним курінням і безладної життям , своєю поведінкою допомагати власному організму і лікарям в успішному застосуванні всіх медичних заходів , бути в повному контакті з лікарями , мед. і обслуговуючим персоналом леч. закладу, санаторію , курорту.
Завдання реабілітації
Головними завданнями реабілітації хворих є:
– максимально можливе відновлення здоров’я;
– функціональне відновлення (повне або компенсація при недостатності чи відсутності можливості відновлення);
– повернення до повсякденного життя;
– залучення до трудового процесу.
Основна мета реабілітації – повернення максимальної кількості хворих та інвалідів до суспільства, соціально корисної праці як необхідної умови здорового і повноцінного життя.
Завдання, мета і принципи реабілітації
Головними завданнями реабілітації є: а) функціональне відновлення (повне або компенсація при недостатньому чи відсутності відновлення); б) пристосування до повсякденного життя і праці; в) залучення до трудового процесу; г) диспансерний нагляд за реабілітованими. Основна мета реабілітації —адаптація до праці на попередньому робочому місці або реадаптація, тобто праця з меншими нервово-психічними і фізичними навантаженнями на новому робочому місці, але на тому самому підприємстві. В інших випадках метою реабілітації буде перекваліфікація і праця на тому ж підприємстві, а у разі неможливості — перекваліфікація у реабілітаційному центрі і працевлаштування відповідно до нової професії і стану людини. У педіатрії мета реабілітації не зводиться тільки до повернення дитини до стану перед захворюванням і у дитячий колектив, але й до розвитку її фізичних і психічних здатностей, відповідних віку.
Реабілітація буде малоефективною, якщо не дотримуватись декількох основних її принципів:
1.Ранній початок реабілітаційних заходів. Це допомагає швидше відновити функції організму, попередити ускладнення і у випадку розвитку інвалідності — боротися з нею на перших етапах лікування.
2.Безперервність реабілітаційних заходів. Цей принцип є основою ефективності реабілітації, тому що тільки безперервність та поетапна черговість реабілітаційних заходів — запорука скорочення часу на лікування, зниження інвалідності і витрат на відновне лікування, довготривале матеріальне утримання інвалідів.
3.Комплексність реабілітаційних заходів. Під керівництвом лікаря, реабілітація проводиться й іншими фахівцями: соціологом, психологом, педагогом, юристом та ін.
4.Індивідуальність реабілітаційних заходів. Реабілітаційні програми складають індивідуально для кожного хворого чи інваліда з урахуванням загального стану, особливостей перебігу хвороби, вихідного рівня фізичного стану, особистості хворого, віку, статі, професії тощо.
5.Необхідність реабілітації у колективі. Проходження реабілітації разом з іншими хворими чи інвалідами формує у пацієнта почуття члена колективу, морально підтримує його, нівелює дискомфорт, пов’язаний з наслідками захворювання. Добре ставлення оточуючих запалює і надає впевненості у своїх силах і сприяє швидшому одужанню.
6.Повернення хворого чи інваліда до активної праці — є основною метою реабілітації. її досягнення робить людину матеріально незалежною, морально задоволеною, психічно стійкою, активним учасником громадського життя.
Реабілітація вперше стала використовуватися для лікування інвалідів війни на початку XIX століття. Хворим потрібно було відновлювати працездатність чи здатність до самообслуговування, повертати їх у суспільство, за яке вони віддали здоров’я. Створене в 1922 році у СІЛА Міжнародне товариство по догляду за дітьми- каліками вперше у світі взяло на себе розробку найбільш важливих питань реабілітації. У 1958 році на засіданні Комітету експертів ВООЗ з медичної реабілітації було наголошено на необхідності застосування реабілітації для зменшення негативних фізичних, психічних, соціальних наслідків захворювань і звернено увагу на доцільність розвитку реабілітаційних служб.
Реабілітацію почали викладати у вищих навчальних закладах. Варшавська медична академія однією із перших у світі відкрила у 1961 році кафедру і клініку реабілітації. Спеціалістів-реабілітологів середньої ланки стали готувати в Англії, Данії та інших країнах.
В Україні зроблено немало для організації відновного лікування і надання допомоги інвалідам та немічним: у Києві було відкрито унікальний, найавторитетніший заклад у світі з вивчення проблем старіння та лікування осіб похилого і старечого віку – Інститут геронтології. В Дніпропетровську створений Науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності. В кожній області було створено шпиталі для інвалідів війни, школи для дітей-калік, будинки- інтернати, спеціалізовані санаторії, протезні заводи, організовано підготовку кадрів для роботи у цих закладах. Держава навчає і надає посильну допомогу незрячим, глухонімим, інвалідам Чорнобильської катастрофи, учасникам бойових дій. Відкриваються спеціалізовані центри для реабілітації хворих з травматолого- ортопедичними, нейрохірургічними, неврологічними, серцево-судинними захворюваннями.
Уже з 1991 року законом «Про основи соціальної захищеності інвалідів» питання реабілітації інвалідів в Україні почало вирішуватись на законодавчому рівні. Постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1992 року було затверджено «Положення про медико-соціальну експертизу*. У положенні зазначено, що «медико- соціальна експертиза виявляє компенсаторно-адаптаційні можливості осіб, реалізація яких сприятиме функціональній, соціальній, психологічній реабілітації інваліда».
Положенням введені посади спеціаліста з медико-соціальної реабілітації до складу міських, міжрайонних, районних медико-соціальних експертних комісій, а також Кримської та центральних міських комісій міст Києва та Севастополя.
Важливим документом, у якому набула подальшого розвитку концепція реабілітації інвалідів, є Положення про індивідуальну програму реабілітації та адаптації інвалідів, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.92 p. № 83.
Згідно з Положенням реабілітація та адаптація інваліда – це комплекс заходів, спрямований на відновлення здоров’я і здібностей інваліда та створення йому необхідних умов і рівних можливостей у всіх сферах діяльності. Документом, що визначає види, форми, обсяг реабілітаційних заходів, оптимальні строки їх здійснення та конкретних виконавців, є Індивідуальна програма реабілітації інвалідів, яка розробляється Медико-соціальною експертною комісією з урахуванням місцевих можливостей, соціально-економічних, географічних і національних особливостей. Положення визначає основні види реабілітаційної допомоги: медичну, професійну, соціально-побутову.
У статті 12 Закону України «Про охорону праці» від 21. 11. 2002 року вказується на необхідність раціонального працевлаштування інвалідів, під яким розуміють роботу, адекватну захворюванню і спеціальності, що сприяє відновленню порушених функцій і є найважливішим моментом профілактики інвалідності хворих.
Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) в генеральній концепції для національних служб охорони здоров’я «Здоров’я для всіх в XXI столітті» визначила, що концепція будується на трьох фундаментальних цінностях: здоров’я як визначальне право людини; справедливість відносно здоров’я та солідарності в діях як між країнами, так і всього суспільства в кожній країні; відповідальність окремих осіб, груп населення та організацій за подальший розвиток охорони здоров’я, а також їх участь у цьому процесі.
Відповідно до концепції ВООЗ в Україні розроблено програму «Здоров’я нації на 2002-2011 роки». Головною метою програми визначено збереження здоров’я населення України, підвищення народжуваності, зменшення смертності, продовження активного довголіття і тривалості життя, поліпшення медико- санітарної допомоги, забезпечення соціальної справедливості та прав громадян на охорону здоров’я.
Подальший планомірний розвиток медико-соціальної реабілітації допоможе повертати до повноцінного життя у суспільстві багатьох людей, які перенесли захворювання та травми, стане реальним заходом профілактики та зниження інвалідності.
1.2. Види реабілітації
Реабілітація хворих ґрунтується на використанні біологічних і соціальних механізмів адаптації та компенсації. Вона умовно поділена на три взаємопов’язані види: медичну ( у тому числі фізичну, психологічну), соціальну, чи побутову і професійну, чи виробничу реабілітацію, які спрямовані на ліквідацію трьох основних наслідків хвороби:
– відхилення від норми в морфофункціональному статусі;
– зниження працездатності;
– соціальна дезадаптація.
Медична реабілітація – основний вид реабілітаційного процесу хворого. Провідними методами медичної реабілітації є відновна терапія і реконструктивна хірургія з наступним (в разі необхідності) протезуванням.
Відновна терапія здійснюється, насамперед, за допомогою медикаментозного лікування, фізичної активації (ЛФК, масаж, фізіотерапія, працетерапія тощо), психологічних методів (групова та індивідуальна психотерапія).
Завдання медичної реабілітації:
– відновлення здоров’я;
– усунення патологічного процесу;
– попередження ускладнень та рецидивів;
– відновлення або часткова чи повна компенсація втрачених функцій;
– підготовка до побутових та виробничих навантажень;
– попередження або сповільнення подальшого розвитку патологічних процесів, які можуть призвести до тимчасової чи стійкої утрати працездатності, тобто проведення вторинної профілактики захворювань;
– попередження виникнення стійкої втрати працездатності (інвалідності).
Фізична активація (реабілітація) – складова медичної реабілітації, вона
включає комплекс заходів, спрямованих на відновлення фізичної працездатності хворих з тимчасовою та стійкою втратою працездатності. Роль засобів фізичної реабілітації підвищується в процесі переходу хворого від першого до наступних періодів лікування.
Найбільш поширеними засобами фізичної реабілітації є: лікувальна фізична культура, лікувальний масаж, фізичні фактори (природні і преформовані), заняття на тренажерах, користування ортопедичними пристосуваннями, автотренінг, працетерапія.
Завдання фізичної реабілітації:
– мобілізація резервних сил організму;
– активізація захисних і пристосувальних механізмів;
– попередження ускладнень та рецидивів захворювання;
– прискорення відновлення функції різних органів та систем;
– скорочення термінів клінічного та функціонального відновлення;
– тренування та загартовування організму;
– відновлення працездатності.
Психологічні методи (психологічна реабілітація) передбачають проведення реабілітаційних заходів, спрямованих на корекцію психологічного стану хворого, формування його ставлення до лікування та лікарських рекомендацій, навчання психогігієнічних навичок, орієнтації щодо повернення до активної життєдіяльності на рівні, адекватному його здібностям і можливостям. При цьому особливо важливим є період після виписування із стаціонару – процес адаптації до зміненого становища в сім’ї, суспільстві, сфері професійної діяльності.
Найчастіше використовують групову та індивідуальну психотерапію, автогенне тренування, поведінкову терапію. Крім цього, психологічна реабілітація включає сукупність принципів та правил поведінки медичного персоналу, близьких родичів, співробітників, аналогічних хворих, які залежать від психологічної реакції пацієнта на хворобу. Соціально-психологічні аспекти реабілітації передбачають вирішення таких питань, як відновлення особистих якостей і здібностей хворого для його взаємодії з соціальним оточенням, а також психокорекцію установок хворого до виконання обов’язків громадянина, члена суспільства, колективу, сім’ї.
У психологічній реабілітації важливе місце займає педагогічний аспект реабілітації – процес отримання освіти, професійного перенавчання, а також заняття за програмами так званих шкіл для хворих та їх родичів, спрямованих на те, щоб викласти суть захворювання, факторів ризику, зробити хворих та їх родичів свідомими і активними учасниками процесу реабілітації.
Реабілітація хворого розглядається як екопсихосоціальна система, що розглядає людину в єдності з природою і соціальним середовищем. Здоров’я чи хвороба людини залежать не тільки від біологічних змін в організмі, але і від змін суспільних умов. Хвороба змінює звичайний спосіб життя людини, в неї тимчасово чи постійно втрачаються можливості працювати, ускладнюються взаємостосунки, матеріальне становище, порушується процес культурного та духовного спілкування. Хворий страждає від болю, знижується фізична активність та працездатність, його турбують можливі наслідки хвороби, інколи потребує догляду.
Соціальна реабілітація – це державно-суспільні дії, спрямовані на :
– повернення людини до суспільно корисної праці;
– правовий захист;
– матеріальний захист її існування;
– відновлення соціального статусу особи шляхом: організації активного способу життя, відновлення ослаблених чи втрачених соціальних зв’язків, створення морально-психологічного комфорту в сім’ї, на роботі, забезпечення культурних потреб людини, відпочинку, занять спортом;
– при необхідності – розвиток навичок щодо обслуговування (спільна робота реабілітолога, фахівця з праці, психолога): підготовка хворого до користування стандартними чи спеціально зробленими пристроями, що полегшують самообслуговування;
вирішення матеріальних питань (житло, транспорт, телефонний зв’язок); перенавчання, працевлаштування хворих в спеціалізованих закладах, вдома (у разі необхідності);
надання різних видів соціальної допомоги (протезування, забезпечення засобами переміщення, робочими пристосуваннями, організація санаторно- курортного лікування тощо);
– юридичний захист хворого.
Вказані завдання вирішуються медичними закладами разом з органами соціального забезпечення.
Професійна реабілітація
Відновлення нормальних відносин хворого з суспільством, передусім, пов’язане з відновленням його працездатності. Основним методом професійної реабілітації є працетерапія – активний метод відновлення втрачених функцій.
Професійна (трудова) реабілітація передбачає професійну підготовку особи, яка перенесла захворювання до трудової діяльності та її працевлаштування. Відновлення працездатності може мати такі напрямки: повернення до попередньої роботи (адаптація); перекваліфікація на тому ж підприємстві (реадаптація), навчання новій професії при стійкій втраті працездатності (перекваліфікація). Реалізація завдань залежить від: характеру та перебігу хвороби, функціонального стану хворого, його фізичної спроможності, професії, кваліфікації, стажу роботи, посади, умов праці, бажання працювати.
У реабілітаційному процесі беруть участь: реабілітолог, фахівці з працетерапії, психологи, педагоги, соціологи, юристи. їх діяльність повинна бути спрямована на те, щоб зацікавити хворого процесом та результатами праці, відволікти його від думок про своє захворювання, зберегти залишкову функцію органів та систем, підвищити працездатність для подальшого життя. З цією метою застосовують тонізувальну, відновну, орієнтовну і продуктивну працетерапію.
Таким чином, засобами соціально-трудової реабілітації хворого є: звільнення від роботи за листком тимчасової непрацездатності, своєчасне обстеження і призначення групи інвалідності при стійкій втраті працездатності, покращення умов праці, виключення впливу професійних шкідливих факторів, навчання, перенавчання, працевлаштування, використання залишкової працездатності хворого шляхом створення спеціальних умов праці на виробництві чи в домашніх умовах.
При проведенні реабілітації хворих необхідно дотримуватись певних правил. До основних принципів реабілітації належать:
♦ ранній початок проведення реабілітаційних заходів;
♦ комплексність застосування всіх доступних і необхідних засобів;
♦ індивідуалізація програми реабілітації;
♦ етапність реабілітації;
♦ безперервність і наступництво протягом усіх етапів реабілітації:
♦ соціальна спрямованість засобів реабілітації;
♦ використання методів контролю адекватності навантаження і ефективності лікування;
♦ повернення до активної праці;
♦ продовження лікування після повернення до суспільно корисної праці;
♦ необхідність реабілітації у колективі, разом з іншими хворими.
Ранній початок: застосовується (при відсутності протипоказань) з метою прискорення видужання хворого, для профілактики різних дегенеративних процесів і виникнення ускладнень, зумовлених тривалим перебуванням хворого в ліжку. Разом з тим, реабілітаційні заходи не рекомендується застосовувати при тяжкому стані хворого, високій температурі, вираженій інтоксикації, вираженій серцево- судинній і легеневій недостатності хворого, різкому пригніченні адаптаційних і компенсаторних механізмів.
Комплексність використання усіх доступних методів передбачає застосування максимальної кількості показаних хворому реабілітаційних засобів, у їх розумному поєднанні. Призначені засоби реабілітації повинні бути доступні хворому як за матеріальним оснащенням, так і не мати протипоказань за урахуванням стану здоров’я хворого.
Індивідуалізація програми реабілітації. При визначенні програми реабілітації хворого необхідно враховувати не тільки причини, які вимагають застосування реабілітаційних заходів, а також індивідуальні особливостей хворого: функціональні можливості, руховий досвід, вік, стать, професію тощо.
Бтапність процесу реабілітації. Передбачається послідовне проходження хворим відповідних етапів реабілітації: від початку виникнення захворювання до кінцевого його наслідку. Кожен з етапів передбачає свої завдання, методи і засоби для їх вирішення.
Безперервність і наступництво важливе як в межах одного етапу, так і при переведенні до наступних етапів. Процес реабілітації кожного наступного етапу залежить від використаних засобів і наслідків їх застосування на попередньому.
На стаціонарному етапі реабілітації переважає медикаментозна терапія, на наступних – її частка зменшується, переважають немедикаментозні методи лікування.
Соціальна спрямованість реабілітаційних заходів. Оптимальним кінцевим етапом реабілітації є повне відновлення здоров’я і повернення хворого до попередньої професійної діяльності.
Використання методів контролю адекватності навантажень і ефективності реабілітації. Реабілітаційний процес може бути успішним лише при у випадку обліку характеру і особливостей відновлення порушених при тому чи іншому захворюванні функцій. Для призначення адекватного комплексного диференційованого відновного лікування необхідна правильна оцінка стану хворого за рядом параметрів, які характеризують те чи інше захворювання. Ефективність реабілітації оцінюється за динамікою останніх. Методи діагностики і контролю поділяються на наступні види:
– медична діагностика – здійснюється лікарем і включає опитування, анамнез, огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію, клінічні методи і дані лабораторних методів дослідження.
– функціональна діагностика;
– психодіагностика.
СОЦІАЛЬНА ТА ПРОФЕСІЙНА РЕАБІЛІТАЦІЯ
В Україні понад 2,6 млн інвалідів. Більшість з них потребує реабілітаційних заходів. Якщо врахувати зростання захворюваності на СНЩ, туберкульоз, то стане зрозумілою важливість цієї проблеми для держави.
Вважають, що турбота про інвалідів належить до витратних статей. Однак в країнах з розвинутою економікою ситуація кардинально інша. Наприклад, в США на один вкладений у справу реабілітації долар отримують тридцять п’ять доларів доходу. Одночасно відмітимо, що Україна втрачає шість мільярдів гривень через ігнорування реабілітаційних процесів лише однієї групи інвалідів – онкологічних.
Завдяки реабілітації людина адаптується до нових, пов’язаних з тією чи іншою патологією реалій, вчиться жити в цих умовах, заробляти гроші, змінюючи у разі необхідності професію і в кінцевому результаті сплачуючи державі податки, отже, збагачуючи її. Таким чином, вкладені в реабілітацію гроші повертаються значним прибутком. Реалізація цієї проблеми вимагає подальшого вдосконалення в державі системи соціальної та професійної реабілітації людей з особливими потребами.
Професійна реабілітація передбачає відновлення понижених або втрачених професійних функцій, відбір професії і адаптацію до неї інваліда, відновлення трудової діяльності інваліда за старою або новою професією.
Професійна реабілітація включає заходи щодо забезпечення зайнятості інвалідів, експертизи потенційних професійних здібностей, професійної орієнтації, професійної підготовки, підготовки робочого місця, професійно-виробничої адаптації, раціонального працевлаштування, динамічного контролю раціональності працевлаштування і успішністю професійно-виробничої адаптації. Професійна реабілітація (професійний відбір, професійна орієнтація, професійна освіта, професійні підготовка, перепідготовка, перекваліфікація, раціональне працевлаштування) спрямована на забезпечення конкурентоспроможності інваліда на ринку праці і його працевлаштування, як в звичайних виробничих умовах, так і в спеціально створених умовах праці.
Професійна орієнтація інвалідів в працездатному віці здійснюється відповідно до індивідуальної програми реабілітації інваліда для підвищення їх конкурентоспроможності на ринку роботи, визначення можливостей професійної підготовки, перепідготовки і подальшого працевлаштування.
Оскільки до центру звертаються люди з різними нозологіями: патологією опоно-рухового апарату внаслідок травми, інсульту, ДЦП , серцево-судинні, аутоімунні, ендокринні,онкологічні захворювання,особи з вадами слуху та зору, легкими та помірно вираженими ступенями розумової відсталості, невротичними розладами, як окремим захворюванням так і зумовленими соматичними недугами, які є інколи великою перешкодою до працездатності особи, то методологія проведення професійної реабілітації ускладнюється.
В основу цієї методології мають бути покладені принцип синергетичного синтезу найкращих педагогічних технологій, які можуть забезпечувати оптимізацію навчання людей з обмеженим фізичним здоров’ям і принцип індивідуального підходу у проведенні освітнього процесу залежно від конкретних умов і завдань реабілітації слухача з інвалідністю, його соціально-психологічних і фізичних даних.
Серед новітніх технологій навчання та інноваційних моделей освіти – особистісно орієнтована освіта, продуктивне навчання, технологія індивідуального стилю навчання, валеологічні технології освіти, ресурсно-орієнтоване навчання, модульне структурування дидактичного матеріалу та модульно-рейтингова організація навчання, дистанційна форма навчання, відкрита освіта.
Успішність професійної реабілітації і професійного навчання, як її складової, досягається через реалізацію таких заходів:
· точна ідентифікація інвалідів, визначення їхніх потреб у психологічній, психолого-педагогічній, медичній, соціальній, професійній; фізичній,фізкультурно-спортивній, трудовій реабілітаціях.
· розроблення спеціальних методик психологічної, медичної та професійної реабілітації;
· індивідуальний підхід;
· диференціація рівнів професійної підготовки.
Метою соціальної реабілітації інвалідів є:
– формування життєвих цілей ;
– формування впевненості у собі;
– розвиток комунікативності;
– розвитку самопізнання, самосвідомості, самоповаги та саморегуляції;
– розвитку інтелектуальних здібностей;
– подолання можливих стресових ситуацій;
– особистісного зростання;
– мотиваційний тренінг;
– подолання агресії та гніву. Заходи соціальної реабілітації:
– соціально-експертна діагностика з метою визначення рівня соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації та створення умов для саморозвитку та сприяння кращому засвоєнню навчального матеріалу;
– розробка на основі отриманих даних ІПРЗ соціального супроводу та заповнення індивідуальних карт соціального супроводу слухачів;
– навчання слухача (в разі потреби) основним навичкам (особиста гігієна, самообслуговування, пересування, спілкування тощо);
– соціально-педагогічна корекція (шляхом проведення індивідуальної та групової роботи), спрямовану на зміну ставлення слухача до своїх вад, становища в сім’ї та суспільстві, формування мотивації до навчання та отримання робітничої професії, набуття та підтримання навичок автономного проживання, стереотипів безпечної поведінки, опанування навичками захисту власних прав та інтересів, самоаналізу та позитивного сприйняття себе та оточуючих;
– залучення слухачів до участі в культурно-освітній, профілактично-виховній, спортивно-оздоровчій роботі, художній творчості та суспільно-корисній діяльності.
