РЕАКЦІЇ ГІПЕРЧУТЛИВОСТІ

РЕАКЦІЇ ГІПЕРЧУТЛИВОСТІ

 

 Алергія

1. Класифікація гіперчутливості за Coombs  i  Gell

Бувають випадки, коли організм при повторному контакті з антигеном, реагує посиленям імунної відповіді. Якщо антиген потрапляє в організм у відносно великій кількості або  імунна  реактивність дуже висока, то це може обумовити неадекватну реакцію і привести до пошкодження тканин – гіперчутливості.

Такі реакції гіперчутливості Coombs i Gell поділили на чотири типи:

1. Реакції анафілактичні, атопічні.

2. Реакції цитолітичні, цитотоксичні.                       

3. Реакції    імунних комплексів (гістотоксичні).

4. Реакції туберкулінового типу.

Причиною виникнення перших трьох типів реакції є взаємодія антигена з антитілом, і вони належать до, так званих, реакцій (гіперчутливості) негайного типу. Реакції четвертого типу базуються на взаємодії рецепторів Т-лімфоцитів з відповідними антигенами і належать до реакцій сповільненого типу.

2. Класифікація  алергенів

У залежності від виду алергена, способу його попадання в організм, імунологічної реактивності людини, можуть розвинутись чотири основні типи алергічних реакцій (реакцій гіперчутливості): тип I – анафілактичний, атопічний; тип II– цитолітичний, цитотоксичний; тип III – імунокомплексний, гістотоксичний; тип  IV– туберкуліновий, клітинний.

Всі алергени поділяються на неінфекційні та інфекційні. Найбільш багаточисленною і різноманітною є група неінфекційних алергенів. До них відносяться: пилкові, побутові, епідермальні, харчові алергени.

Однією із найбільш розповсюджених груп неінфекційних алергенів є група алергенів із пилка рослин, яка спричиняє масові алергічні захворювання – полінози. Полінози тісно пов’язані із сезоном цвітіння різноманітних рослин. У цей час у повітрі одночасно може знаходитись декілька десятків видів пилка.

Розрізняють такі види пилкових алергенів:

1. Із пилку бур’янів – амброзії, лободи, полину, пирію тощо.

2. Із пилку дерев – клена, дуба, берези, ліщини, ясеня.

3. Із пилку злаків – жита, сонячника, кукурудзи. 

4. Із пилку лугових трав.

До побутових алергенів відносяться: алергени домашнього і бібліотечного пилу, алергени із пера подушки та кліщові алергени. Побутові алергени, особливо  алергени домашнього пилу, відрізняються значною сенсибілізуючою активністю і є основними причинними факторами атопічних захворювань (бронхіальна астма,  кропивниця, астматичний бронхіт, набряк Квінке, вазомоторний риніт тощо.

Епідермальні алергени – алергени із шерсті собак, котів, кроликів, гвінейських свинок, лупи коней, волосся людини. Вони здатні викликати алергічні реакції різних типів через наявність в них перехресних антигенів.

Група харчових алергенів теж багаточислена та різноманітна: алергени курячого яйця, коровячого молока, алергени із риб,  круп,  м’яса, цитрусових.

Серед інфекційних алергенів розрізняють: бактеріальні (стафілокока, стрептокока, кишкової палички, коринебактерій, протея, пневмокока), грибкові (кандіди, аспергілових грибків, мукора, ризопуса), вірусні (аденовірусні, герпетичні, грипозні тощо). 

У практиці охорони здоров’я алергени використовують як для специфічної діагностики алергічних станів, так і для їх специфічного лікування.

 

                3. ГІПЕРЧУТЛИВІСТЬ НЕГАЙНОГО ТИПУ (ГНТ)

 При гіперчутливості негайного типу відповідь на повторне введення антигену проявляеться досить швидко – через декілька хвилин (до 8 годин). Розрізняють три види реакції цього типу.

3.1. Реакції першого типу (анафілактичні, атопічні). Цей тип riперчутливості часто пов’язаний iз присутністю в крові IgE – peaгiнів i спостерігається при бронхіальній астмі, кропивниці, набряку Квінке, анафілактичному шоку тощо. При анафілактичних реакціях зустрічаються i анафілактичні антитіла IgG_r. Треба зауважити, що атопічні стани виникають тільки в людей i велике значення при цьому має спадковість i конституційний тип.

При первинному потраплянні алергена в організм синтезуються IgE, які адсорбуються на тучних клітинах (алергоцитах) i базофільних лейкоцитах. Алергоцити широко розповсюджені в тка­нинах організму, їх багато на слизових оболонках, стінках кровоносних судин. У цитоплазмі тучних клітин містяться численні гранули, наповнені комплексами біологічно активних речовин, що мають вирішальне значения у розвитку анафілактичних реакцій. Такі ж речовини, але в меншій кількості, мають i базофіли.

Сполучення IgE з цими клітинами відбувається за допомогою специфічних рецепторів R₁ i R₂ до епсілон ланцюга цього імуноглобуліну. Аналогічні рецептори наявні на макрофагах i тромбоци­тах. Кожна клітина має від 10⁴ до 10⁶ рецепторів, що дозволяе двом молекулам IgE з’єднуватись з однією молекулою антигена. При повторному контакті одна молекула антигена зв’язується з двома молекулами Ig Е, що обумовлює дегрануляцію алергоцитів. Схема розвитку анафілактичної (атопічної) реакції

базофілів. Цей процес відбувається досить швидко, протягом декількох секунд. Виявляється, що комплекс антигена з IgE спричиняє агрегацію протеїну, який утворює клітинний канал для вби-рання кальцію. У свою чергу внутріклітинне нагромадження кальцію дестабілізує клітинні гранули в тучних клітинах i базофілах шляхом стимуляції фосфоліпаз i протеїнкінази.

Другий механізм дегрануляції цих клітин полягає в підвищеній продукції внутріклітинного циклічного аденозинмонофосфату, який активує відповідні протеїнкінази. Кальцій також стимулює утворення актину, що сприяє пересуванню гранул до клітинних мембран, де вони виділяють свій вміст у позаклітинний простір. Дегрануляція тучних клітин i базофілів може відбуватися підчас приєднання до них специфічних антитіл i наступної активації системи комплементу. Але на відміну від механізму гіперчутли вості негайного типу, в даному випадку клітини руйнуються.

Дегрануляція супроводжується масивним викидом медіаторів, які локально діють на організм. Найважливішими медіаторами алергічних реакцій є гістамін, гепарин, базофільний каллікреін, лейкотриєни,    простагландин D₂, фактор активаціі тромбоцитів, фактор хемотаксису еозинофілів, фактор хемотаксису нейтрофілів тощо.

Фізіологічна дія гістаміну проявляється стимуляцією скорочення гладких м’язів трахеї, бронхів, кишечника i ендоепітеліальних залоз, а також підвищенні проникності судин шкіри та інших органів. Ці ефекти пригнічуютъся Н₁ – інгібіторами гістаміну. У той же час гicтамін здатний пригнічувати відповідь Т-клітин на антиген i диференціацію В-лімфоцитів. При короткочасній обробці гістаміном in vitro частина Т-клітин iз фенотипом CD-4 міняе свій фенотип на CD-8. Останнім часом все більше даних підтверджує те, що i навпаки Т-клітини здійснюють регуляторну функцію відносно тучних клітин i базофілів, сприяючи стимуляції біосинтезу гістаміну, збільшують кількість клонів тучних клітин із їx попередників у селезінці тощо.

Гeпapин тучних клітин в основному діє як антикоагулянт, водночас вiн стимулює мirpaцiю ендотеліальних клітин у капілярах, пригнічує дію комплементу, стимулює фагоцитоз.

Базофільний калікреїн, як i інші калікреїни, каталізує утво­рення кінінів, які змінюють тонус i проникність кровоносних судин, знижують кров’яний тиск, викликають секрецію медіаторів лейкоцитами. Одним iз найкраще вивчених кінінів є брадикідин.

Лейкотриєни (LTA₄, LTB₄, LTC₄, LTD₄, LTE₄) утворюються з арахідонової кислоти за участю 5-ліпоксигенази. Вони посилюють  скорочення гладких м’язів, посилюють проникливість судин, стимулюють міграцію клітин до вогнища запалення тощо.

Простагландин-D₂ скорочує гладкі м’язи бронхів, пригнічує агрегацію тромбоцитів.

Фактор активації тромбоцитів викликає спазм бронхів, посилює проникність судин, стимулюе функціональну ак­тивність тромбоцитів, активує нейтрофіли, моноцити та еозинофіли.

Фактори хемотаксису еозинофілів i нейтрофілів виклика­ють еозинофілію, нейтрофілію.

У нормальних умовах вище названі медіатори сприяють розвитку захисної гострої запальної реакції (при цьому треба мати на увазі те, що компоненти комплементу СЗа i C5a – анафілатоксини теж активують тучні клітини, хоч i без участі рецепторів Ig E). В атопічних станах відбувається інтенсивне звільнення цих анафілатоксинів, що призводить до звуження просвіту бронхів i розширення кровоносних судин. Цей стан може бути небезпечним для життя. Біля 10% населення в тій чи іншій мipi стражда-ють від алергій на екзоалергени – квітковий пилок, лупу тварин, виділення кліщів тощо.

Контакт алергена з IgE, який адсорбувався в тканині бронхів, слизової носа i кон’юктиви, спричиняе виділення медіаторів i викликає симптоми астми або ciннoї лихоманки.

Значна увага в клініці приділяється xapчовій алергії. Контакт харчових алергенів із IgE, розміщеними на тучних клітинах шлунково-кишкового тракту, може призвести до місцевих анафілактичних реакцій, таких як блювота i діарея. Крім того, внаслідок вивільнення медіаторів підвищується проникність слизової кише­чника i всмоктування алергену. Алерген, що потрапив у кровоплин, утворює комплекси з антитілами, які відкладаються в суглобах або дифундують в інші органи i тканини, наприклад, шкіру чи легені, викликаючи додаткові місцеві реакції. Так, у сенсибілізованих людей полуниці можуть викликати кропивницю, а яйця – приступ астми.

Механізм цього типу гіперчутливості i поетапні способи пре­вентивної терапії в цілому наведені нижче.

3.2. Реакції цитотоксичні, цитолітичні. Ці реакції спостерігаються при переливанні крові та вживанні різних лікарських засобів.

ізоімунні реакції при переливанні крові: а) при переливанні групонесумісної крові ізогемаглютиніни зумовлюють склеювання введених еритроцитів, що приводить до їx лізису;

б) мати, в якої відсутній RhD, може бути сенсибілізована ери-троцитами дитини, які містять антигени Rh D. Сенсибілізація відбувається при народженні першої дитини, коли в результаті плацентарної кровотечі еритроцити дитини потрапляють у материнський кровотік. Антитіла, що утворюються проти еритроцитів – це в основному Ig G i під час наступних вагітностей здатні проходити через плаценту. Реакція цих антитіл з RhD антигеном еритроцитів плода обумовлює їx гемоліз у присутності комплементу, i у новонародженого виникае гемолітична хвороба.

Для профілактики цього стану i запобігання сенсибілізації ма­тері Rh D перед народженням першої дитини їй вводять невелику кількість анти Rh D антитіл (перед пологами). Крім того для попередження гемолітичної хвороби плоду при наступній вагітності практикується введення матері анти Rh D антитіл у першу добу після пологів.

Медикаментозні реакції. Різноманітні фармакологічні препа­рати i продукти їx деградації можуть зв’язуватися з тканинами i клітинами організму i тим caмим із гаптенів перетворюються на повноцінні антигени, які індукують синтез антитіл, що реагують з ними. Часто це відбувається на поверхні форменних елементів крові. До утвореного комплексу антиген-антитіло приєднується комплемент, що обумовлює подальший лізис цих клітин i вивільнення біологічно активних субстанцій. Прикладами такого стану можуть бути гемолітична анемія внаслідок тривалого застосування фенацитину i агранулоцитоз під час вживання амідопірину тощо.

3.3. Реакції  імунокомплексні (феномен Артюса) супроводжуються утворенням імунних комплексів.

Досить часто зустрічаються випадки, коли організм тривалий час контактує з надлишком антигена. Це спостерігається при довготривалому перебуванні з opгaнiзмi мікроорганізму (персистентна інфекція), при синтезі аутоантитіл проти власних тканин тощо. У цьому випадку взаемодія антигену з антитілом приводить до утворення нерозчинних імунних комплексів-преципітатів, які здатні відкладатись на стінках кровоносних судин i блокувати циркуляцію крові, а це спричиняє порушення мікроциркуляції в даній ділянці. Якщо з такими комплексами зв’язуються компоненти комплемен­ту, то утворюються продукти розщеплення СЗа i C5a, які є анафілатоксинами. Ці речовини викликають виділення активних біологічних факторів із тучних клітин, які підвищують проникність судин i залучають у зону запалення поліморфноядерні лейкоцити, що фагоцитують ці комплекси. При цьому виділяється вміст лізосом (протеолітичні ферменти, ферменти, що утворюють кініни i полікатіонні білки), які зумовлюють місцеве пошкодження тканини i стимулюють запальний процес. Додатковий вплив можуть мати компоненти С5 i C7, що приєднуються до цього комплексу, а потім активують С8 i С9, викликаючи лізис. У деяких випадках трапляється агрегація тромбоцитів, яка зумовлює продукцію вазоактивних амінів, утворення мікротромбів i розвиток місцевої ішемії. Механізм цих реакцй показано на схемі

 

Прикладом таких реакцій с феномен Артюса. Артюс виявив, що внутрішкірне введения розчинного антигена гіперімунізованим кроликам спричиняє почервоніння шкіри, набряк, який досягае максимуму через 6-8 годин. Потім виникае геморагія, а через 48-72 години – некроз i утворюється виразка. На місці введення спостерігають інтенсивну інфільтрацію поліморфноядерними лейкоцитами.

Подібного типу реакції можуть розвиватися при багатьох за-хворюваннях, особливо при алергічних бронхопневмоніях, які виникають при контакті з антигенами актиноміцетів, грибів, дріжджів. Так, наприклад, у працівників ферм, які контактують із поцвілим сіном, i таким чином сенсибілізованих актиноміцетами, часто розвивається астматичний бронхіт. Вдихання спор грибів з пилом приводить до потраплення антигена в легені i розвитку реакції гіперчутливості, викликаної утворенням імунних комплексів. Подібна картина виникає i в людей, які розводять пташок: папужок, голубів. Антигеном у цьому випадку буде сироватковий білок, що міститься в екскрементах птахів. До таких захворювань належать i хвороба сироробів (алергени – спори грибків), хвороба хутрівників (білки лисячого хутра) тощо.

Часто імунокомплексні реакціi  обумовлені місцевим вивільненням антигена iз мікроорганізмів (при лікуванні сифілісу пеніциліном). Утворення розчинних імунних комплексів може призвести до сироватковоі хвороби i гломерулонефриту.

Сироваткова хвороба виникае при введенні значної дози чужорідної сироватки (наприклад, кінської протидифтерійної). Іноді через 6-8 днів після ін’єкції сироватки розвивається стан, який характеризується підвищенням температури, збільшенням лімфовузлів, генералізованою кропивницею i болючістю суглобів. У сироватці зменшується кількість комплементу як результат утворення розчинних комплексів антиген-антитіло при надлишку антигена. Розвитку сироваткової хвороби можна запобігати антагоністами гістаміну i серотоніну.

Судинне русло, особливо капілярна сітка, відіграючи важливу роль у фільтраціі, також є тим місцем, де можуть відкладатись iмyнні комплекси. Якраз цим i пояснюється ураження цент­ральної нервової системи при системному червоному вовчаку i склерозуючому паненцефаломіеліті.

Виявити стан сенсибілізації організму можна за допомогою клінічних алергічних проб.

               4. ГІПЕРЧУТЛИВІСТЬ СПОВІЛЬНЕНОГО ТИПУ

Peaкції четвертого типу (клітинні реакції, туберкулінові).

Вони відрізняються від попередніх тим, що не залежать від ци-ркулюючих чи зв’язаних антитіл, а обумовлені сенсибілізованими Т-лімфоцитами.

Така форма гіперчутливості спостерігається при багатьох інфекційних хворобах (туберкульоз, бруцельоз, сифіліс, мікози, гельмінтози, дифтерія, тощо), при відторгненні трансплантата, а також при контактному дерматиті, який виникає при сенсибілізації простими хімічними сполуками. Найбільш яскравим прикладом таких реакцій є туберкулінова проба Манту. При внутрішкірному введенні туберкуліну людині, в організмі якої є туберкульозна паличка, через 24-48 год. на місці ін’єкції розвивається щільна гіперемована папула з некрозом у центрі. Звідси походить i термін “гіперчутливість сповільненого типу”. При гістологічному дослідженні цього інфільтрату помітно, що він переважно складається із клітин моно-цитарно-макрофагального ряду i лімфоцитів. Цим реакція відрізняється від феномена Артюса, при якому в місці ураження переваж­но накопичуються поліморфноядерні гранулоцити.

На відміну від інших типів алергічних реакцій, гіперчутливість сповільненого типу неможливо перенести від сенсибілізованого до несенсибілізованого організму за допомогою сироваткових антитіл. Для цього необхідко перенести Т-лімфоцити, тобто можливий тільки адоптивний перенос. Як же розвиваються реакції цього типу?

Після першого контакту з антигеном зростае кілъкість сенсибілі-зованих CD4 Т-лімфоцитів (Tх-1), частина iз них – це Т-лімфоцити пам’яті.

 При повторному попаданні антигену в організм Tх-1 хелпери ГСТ його розпізнають у комплексі з антигеном гістосумісності другого класу на поверхні макрофага, що стимулює їx бласттрансформацію і проліферацію. Активовані Tх-l клітини виділяють значну кількість цитокінів клітинного імунітету.

 

 

Часто ці цитокіни називають лімфокінами. Їх можна розділити на три групи:

1) лімфокіни, які беруть участь у розпізнаванні чужорідного антигена;

2) лімфокіни, які сприяють дозріванню імунокомпетентних клітин;

3) лімфокіни, які діють в ефекторній фазі.

Лімфокіни проявляють багатогранну біологічну активність і впливають па імунокомпетентні і допоміжні клітини а також тканини. Вони здатні викликати запальну реакцію при внутрішкірному введенні тваринам, стимулювати мітози i бласттрансформацію, гальмувати міграцію, підсилювати фагоцитарну активність макрофагів, виявляти цитотоксичну дію, стимулювати проліферацію лімфоцитів i синтез антитіл. До цих біологічно активних речовин відносять:

1. Цитокіни, які впливають на лімфоцити (фактор переносу, мітогенний фактор, фактор, що замінює Т-лімфоцити; фактор, який стимулює Т-лімфоцити; фактор, який стимулює В-лімфоцити).

2. Цитокіни, які впливають на макрофаги (фактор, який пригнічує міграцію макрофагів (МПФ), фактор, який активує макро­фаги (МАФ) та інші.

3. Цитотоксичні цитокіни (лімфотоксин, фактор, який гальмує проліферацію клітин у культурі, фактор, який гальмує синтез ДНК).

4. Хемотаксичні цитокіни (фактори, які викликають хемотак­сис макрофагів, нейтрофілів, лімфоцитів i еозинофілів).

    5. Антивірусні i антимікробні цитокіни (інтерферон та інші).

6. Цитокіни, які стимулюють проліферативні процеси.

    7.   Активатори та інгібітори синтезу антитіл (антигенспецифічний фактор Т-клітин, супресор IgE, IgM).

Особливе значения має фактор переносу (Лоуренса) – речовина, яка переносить стан сенсибілізації. Біологічна роль цього фактора – збільшення кількості сенсибілізованих лімфоцитів шля­хом активації інтактних лімфоцитів.

Однак, головним цитокіном – пускачем ГСТ є g-інтерферон, який найсильніше активує макрофаги, спрямовуючи їx дію на деструкцію антигена в місці його перебування. CD8 Т-ефектори теж приймають участь у знищенні антигена.

Таким чином, захисний механізм організму в реакціях ГСТ спрямований на iзoляцiю патогенного чинника, обмеження його розповсюдження i, зрештою, знешкодження. Він реалізується шляхом мобілізації клітин лімфоїдно-макрофагальної системи, виділення ними вищезгаданих лімфокінів i активацією цитотоксичних клітин, серед яких значне місце займають Т- кілери.

ГСТ відрізняється від реакції негайного типу за такими ознаками: 1) після повторного проникнення в тканини антигена реакція виникае через 8-72 години; 2) стан ГСТ неможливо пасивно передати через відсутність специфічних антитіл; 3) майже всі клітини сенсибілізованого організму при контакті з антигеном реагують порушенням клітинної npоникності i метаболізму, але якась iз цих тканин дає найбільш виражену реакцію. Антигістамінні препарати, як правило, при цьому виді гіперчутливості не допомагають.

Оскільки при деяких інфекційних захворюваннях збудник може тривалий час перебувати в організмі, то ввівши внутрішкірно мікробний алерген, можна викликати місцеву алергічну реа­кцію, яка розвивається за механізмом ГСТ.

Використання таких алергічних реакцій має велике значення в діагностиці багатьох захворювань. Для постановки діагностичних алергічних проб медична промисловість випускає спеціальні препарати, отримані з мікроорганізмів – алергени, назва яких асоційована із збудником або хворобою. Препарат, що вживається з діагностичною метою при бруцельозі називається бруцелін, при туляремії – тулярин, при сибірковій виразці  – антраксин, при туберкульозі – туберкулін тощо. Bci алергічні проби такого типу проводяться однотипно – внутрішкірно вводять 0,1 мл відповідного алергену. Облік постановки тесту – на 2-3 добу.

Останнім часом стали виділяти алерічні реакції п’ятого типу, які спостерігають при багатьох аутоімунних процесах. Реакції цього типу обумовлені взаємодією аутоантитіл iз важливими компонен­тами клітинноі мембрани, наприклад, iз рецептором гормону, що викликае активізацію клітини ( при тиреотоксикозі).

 

 Аутоімунні    реакції

Як відомо, імунна система забезпечує гомеостаз організму. Але в деяких ситуаціях імунологічні реакції сприяють сенсибілізації організму до власних тканин i обумовлюють розвиток патологічного процесу. Аутоімунний процес – це такий стан, при якому з’являються антитіла або сенсибілізовані лімфоцити до антигенів власних тканин. Наявність аутоантитіл не завжди є свідченням патології. Аутоантитіла можна виявити у здорових oci6, наприклад, проти ядер клітин епітелію щитовидноі залози, міоглобіну, тиреоглобуліну, клітин гладкої мускулатури та інші. Кількість аутоантитіл підвищується з віком, причому в жінок у більшій мipi, ніж у чоловіків. Існує думка, що синтез аутоантитіл у неве­ликих кількостях до різноманітних антигенів організму є нор­мальним процесом, необхідним для транспорту i елімінації мак­ромолекул, що виникають при руйнуванні i відмиранні клітин.

Аутоімунними захворюваннями вважаються такі патологічні процеси, при яких аутоімунні peaкцiї відіграють основну патогенетичну роль.

У відповідності з теорією Бернета, у період ембріогенезу всі клони імунокомпетентних клітин, які могли б реагувати з антиге­нами власних тканин елімінуються, а тому імунна відповідь на антигени власного організму відсутня. Крім тих випадків, коли антигени не контактували з імунокомпетентними клітинами (кришталик ока, тканина щитовидної залози, сперматозоїди та інші). Таким чином, вже в процесі формування імунної системи розвивається здатність організму відрізняти “своє” від “чужого”. Згідно з клонально-селекційною теорією аутоімунітет є наслідком порушення толерантності до аутоантигенів. Стан толерантності в органiзмі підтримується різними механізмами, включаючи супресорні впливи та антиідіотипні антитіла. При ваді імунної системи процеси саморозпізнавання значною мipoю порушуються. Серед факторів, що сприяють розвитку аутоімунітету, велику роль надають вірусним інфекціям i спадковості. Визнання вipycнoї етіології деяких аутоімунних захворювань виникає із того, що збудник змінює рецепторний апарат клітин господаря i модифікує антигени клітинних мембран. Антивірусні антитіла часто перехресно реагують з антигенами господаря, стимулюють синтез антиідіотипних антитіл, що взаємодіють з цими антигенами. Важливе значення мають i генетичні фактори. До аутоімунних захворювань відносять аутоімунну тромбоцитопенію, системний червоний вовчак, які асоціюються з певними локусами головного комплексу гістосумісності.

У відповідності до гіпотези “заборонених клонів” допускається можливість появи генетично змінених лiмфoцитiв, що здатні реагувати на різноманітні антигени тканин з появою аутоантитіл або сенсибілізованих лімфоцитів, які деструктивно впливають на відповідні тканини організму.

Однією з причин появи аутоантитіл є можливість поліклоналъної активації В-лімфоцитів. Встановлено, що ряд мітогенів викликає проліферацію i диференціацію всіх В-клонів. Такими провокуючими факторами можуть бути як інфекційні, так i інші екзогенні впливи. Велику роль у виникненні аутоімунних захворювань відіграє порушення імунорегуляції: первинні дефекти В-клітин, дефіцит супресорної активності, підвищена активність Т-хелперів або комбінація цих вад. Експериментальні дослідження показали, що стимуляція аутореактивних клонів – це результат значної активації Т-хелперів. 3 іншого боку, при зниженні функції супресорів В-клітини починають реагувати на тканинні антигени синте­зом аутоантитіл, які обумовлюють розвиток аутоімунної хвороби. Імунодефіцит cynpecopiв спостерігається при системному червоному вовчаку, тиреоїдиті Хашимото, ревматоїдному артриті. Зниження супресорної активності може бути зумовлене вродженим дефектом вилочкової залози або виникає під впливом токсичних, вірусних та інших факторів.

Існують прямі докази того, що ідіотипна сітка імунноі системи може бути причиною синтезу патологічних аутоантитіл. Їх продукція пов’язана з виникненням антиідіотипних антитіл до вipyсних антитіл. При цьому антиідіотипні антитіла реагують з реце­пторами до вірусів, що розміщені на клітинах.

У звичайних умовах всі власні антигени організму мають свій “внутрішній образ” у вигляді відповідного ідіотипу. Внутрішні образи власних антигенів нездатні викликати імунної реакції, але мутації можуть обумовити їx перехід в імуногенну форму i таким чином стимулювати аутоімунні пошкодження.

Залежно від локалізації патологічного процесу аутоімунні захво-рювання поділяють на органоспецифічні i неорганоспецифічні.

При органоспецифічних виявляють аутоантитіла специфічні до антигену відповідного органу. До таких захворювань відносять аутоімунні хвороби крові, щитовидної залози, поліендокринопатії, ураження центральної нервової системи та очей.

Патологічний процес у даному випадку можна відтворити екс-периментально, вводячи тваринам цей антиген разом з ад’ювантом Фрейнда.

Для вcix цих захворювань характерне деструктивне уражен­ня певного органа, зумовлене імунною клітинною відповіддю (в основному аутореактивними Т-лімфоцитами).

До неорганоспецифічних системних захворювань відносять сис­тем ний червоний вовчак, псоріаз, хвороби сполучної тканини. У цих хворих виробляються аутоантитіла до різних клітинних i позаклітинних структур (ядер, мітохондрій тощо). Тканинні пошкодження часто розвиваються внаслідок утворення імунних комплексів.

Критерії підтвердження аутоімунної патології:

1) наявністъ аутоантигенів;

2) наявність відповідних аутоантитіл або сенсибілізованих лімфоцитів;

3)  пасивний пepeбir захворювання.

 

Таким чином, аутоімунні захворювання супроводжуються утворенням аутоантитіл, імунних комплексів, функціональною недостатністю супресорних механізмів, порушенням функції комплементу, генетичними вадами. У діагностиці аутоімунної патології велике зна­чения мае співвідношення Т-хелперів i супресорних клітин.