РЕАКТИВНІСТЬ ОРГАНІЗМУ

РЕАКТИВНІСТЬ ОРГАНІЗМУ.

РОЛЬ РЕАКТИВНОСТІ В ПАТОЛОГІЇ ЛЮДИНИ

План

1.     Вступ

2.     Поняття про реактивність та резистентність

3.     Конституція

4.     Діатез

5.     Механізми реактивності

 

Проблема реактивності займала чільне місце у багатогранній науковій діяльності академіка М.М.Сиротиніна – видатного вченого, перу якого належать фундаментальні праці, присвячені даній проблемі. Він перший вивчав реактивність у тісному зв’язку з резистентністю. «Під реактивністю організму звичайно розуміють його властивість реагувати певним чином на дію довкілля. Резистентність організму – це стійкість до дії патогенних факторів. Обидва терміни відображають основні властивості живого організму і взаємопов’язані» (М.М.Сиротинін, 1966). М.М.Сиротинін розглядав реактивність як форму зміни життєдіяльності цілого організму в оточуючому його середовищі у відповідь на дію факторів. Він виділив види реактивності, описав пасивну і активну резистентність, первинну і вторинну її форми. Великого значення він надавав індивідуальній реактивності. «Вивчити реактивність, вміти керувати нею, щоб успішно боротися з хворобами – ось одне з основних завдань теоретичної і практичної медицини. Пізнати індивідуальну реактивність…» – так визначив він завдання цієї проблеми. Саме стан індивідуальної реактивності значною мірою обумовлює можливість виникнення хвороби, особливості її перебігу і завершення. Засвоєння студентами цього розділу курсу патологічної фізіології має велике практичне значення. Правильне розуміння проблеми реактивності і резистентності відіграє велику роль у формуванні клінічного мислення лікаря. Розділ «Реактивність організму і її роль в патології» вивчають після оволодіння таким поняттям, як хвороба і причини, що її викликають. Відомо, що хвороба виникає тоді, коли під впливом патогенних факторів порушується гомеостаз в організмі, порушується взаємодія між організмом і середовищем, що його оточує. Ця взаємодія може порушуватись у процесі життя індивіда або на рівні його предків, коли фактори довкілля викликали мутації, зміни генетичного коду, «дефекти власних програм» (М.Амосов). Яку роль відіграє сам організм, його властивості у виникненні і розвитку хвороби? Чи пасивного свідка, чи активного учасника цієї драми? Отже, слід з’ясувати роль організму, його властивостей у розвитку хвороби, тобто про реактивність організму.

Поняття про реактивність та резистентність

Під реактивністю розуміють властивість організму реагувати певним чином на дію оточуючого середовища (М.М.Сиротинін). Реактивність – це широке фізіологічне поняття. Воно відображає властивість організму як цілого відповідати змінами життєдіяльності на впливи навколишнього середовища (А.Д.Адо). Ці зміни життєдіяльності можуть бути дуже різноманітними і носять пристосувальний характер. Реактивність притаманна усякому живому організму. Вона формувалась у процесі еволюції, як у філогенезі так і в онтогенезі. У вченні про реактивність велику роль зіграли порівняльно патологічні дослідження І.І Мечнікова в галузі запалення та імунітету, роботи О.О.Богомольця, котрий пов’язував реактивність із конституцією, М.М.Сиротиніна, який розглядав поняття про реактивність разом із поняттям резистентності (reactio – протидія; resisteo – опір).

Резистентність – опірність, стійкість організму до дії патогенних подразників. Обидва терміни тісно взаємопов’язані і відображають властивості живого організму. Резистентність – більш вузьке поняття, ніж peaктивність. М.М.Сиротинін описав такі форми резистентності: активну, що виникає в результаті адаптації до пошкоджуючого фактора, пасивну, обумовлену анатомо-фізіологічними особливостями організму – будовою щільних покривів черепах, комах тощо. Активна здійснюється завдяки захисним, пристосувальним механізмам. Окрім того, він розрізняв первинну – спадкову резистентність і вторинну – набуту, або змінену. Наприклад, підвищення стійкості до гіпоксії в результаті акліматизації до високогір’я. Неспецифічна резистентність – це опірність до багатьох факторів; специфічна – до дії одного якого-небудь агента.

Види реактивності. Розрізняють видову (біологічну) і індивідуальну реактивність. Видова реактивність визначається спадковими анатомічними і фізіологічними особливостями представників певного виду. Вона направлена на збереження виду в цілому у відповідь на різноманітні впливи зовнішнього середовища представники виду відповідають зміною життєдіяльності захисно-пристосувального характеру. Наприклад, сезонні зміни життєдіяльності тварин (анабіоз, зимова сплячка), сезонні міграції риб і птахів, пов’язані зі змінами довкілля і розмноженням. На основі видової реактивності формується реактивність групи індивідів у межах виду, а також кожного окремого індивіда (А.Д. Адо).

Індивідуальна реактивність залежить від віку, статі, спадковості, конституції, функціонального стану регуляторних систем даного індивіда, а також від впливу факторів середовища, в якому живе організм. В постнатальному періоді реактивність і резистентність змінюються впродовж життя. Деякі хвороби притаманні переважно дітям, наприклад рахіт, краснуха та інші дитячі інфекції. У дітей часто – кишкові хвороби, диспепсії. Вони гірше, ніж у дорослі пристосовуються до значних коливань температури середовища. Зате в дитячому віці підвищена резистентність до гіпоксії. Найкраща реактивність і резистентність у людей зрілого віку. У старих резистентність знижена; збільшується частота захворювання злоякісними пухлинами, атеросклерозом; в’яло протікає запалення, гарячка, у них підвищена чутливість до гнійних захворювань, грипу і пневмоній. Механізми змін реактивності при старінні детально вивчені академіком В.В.Фролькісом. Глибокий їх аналіз дозволив йому дійти висновку, що зміни у фізіологічних системах старіючої людини нагадують такі, котрі розвиваються при стресі. Це уявлення лягло в основу розробленої ним гіпотези «стрес-вік-синдром».

Слід звернути увагу на прояви патологічної реактивності, що проявляються передчасним старінням у вигляді синдрому Вернера та Гатчінсона–Гілфорда. Як під час стресу, так і в старості в крові збільшується концентрація адренокортикотропного гормону, кортикостерону, адреналіну, знижується рівень лютеїнізуючого гормону, тироксину, тестостерону, інсулінова активність, розвивається імунодепресія, спостерігається атрофія тиміко-лімфатичної системи, активуються процеси ПОЛ, виникають ушкодження міокарда, шлунка, кишечнику, спостерігається зниження резистентності до інфекції. Одні порушення за стрес-вік-синдрому мають адаптаційне значення, інші – сприяють дезадаптації. Залежність реактивності від статі пов’язана з анатомічними і фізіологічними відмінностями. У жіночому організмі реактивність змінюється в зв’язку з менструальним циклом, вагітністю, клімактеричним періодом. Резистентність жінок до гіпоксії, голодування, крововтрати, радіального прискорення вища, ніж у чоловіків.

Конституція

Чи індивідуальні властивості незмінні? Ні, вони змінні і залежать від цілої низки акторів. Окремих індивідів можна об’єднати в групи за певними ознаками. Наприклад, групи крові, типи вищої нервової діяльності, інші показники допомагають розробити характеристику групової реактивності. Прикладом такої реактивності може служити конституція організму – сукупність функціональних і морфологічних особливостей, які склалися на певній спадковій основі під впливом факторів зовнішнього середовища і визначають його реактивність. «Сплав успадкованого і набутого» (І.П.Павлов). Хоча кожний людський організм неповторний, але спроби класифікувати рід Ноmо sapiens за будовою тіла, темпераментом та іншими його властивостями робились ще в сивій давнині за часів Гіппократа. Його генію ми зобов’язані тим, що серед великої кількості людських індивідуумів він зміг угледіти і виділити кілька характерних типів. Він був родоначальником вчення про конституцію і виділив основні типи конституцій, що зберігають значення і понині. В залежності від стану гуморального середовища Гіппократ розрізняв хорошу і погану, сильну і слабку, суху і вологу конституції. За темпераментом він поділив людей на холериків (легко збудливих), меланхоліків (замкнутих, нетовариських), флегматиків (спокійних, малорухливих) і сангвініків (енергійних, рухливих). Гіппократ підкреслював, що стан здоров’я людини залежить як від особливостей будови і функції організму, так і від способу життя, а також, що від конституції залежить схильність до певних хвороб.

Згодом було розроблено велику кількість класифікацій конституційних типів за морфологічними ознаками (наприклад: Сіго виділяє такі типи: дихальний, травний, м’язовий, церебральний; Ашнер – вузький, середній, широкий, Кречмер– пікнічний, атлетичний, астенічний). Потім почали враховувати і функціональні властивості, що виявилось більш прогресивним у класифікації конституцій. Наприклад, за М.В.Чорноруцьким виділяють астенічний, нормостенічний та гіперстенічний типи. О.О.Богомолець в основу своєї класифікації поклав особливості сполучної тканини, якій він надавав особливого значення у функціонуванні організму: Він розробив вчення про фізіологічну систему сполучної тканини (активної мезенхіми), встановив, що вона виконує в організмі пластичну, захисну, трофічну і бар’єрну функції. Сполучна тканина в типах конституцій за О.О.Богомольцем: 1. астенічна – ніжна; 2. фіброзна – щільна, волокниста; 3. пастозна – набрякла, пухка; 4. ліпоматозна – багато жирової тканини. Отже, конституційні особливості організму відіграють велику роль у розвитку патологічних процесів. Вони повинні враховуватись у діагностиці і терапії.

Діатез

Говорячи про конституцію організму, необхідно дати уявлення про діатез – аномалію конституції, яка характеризується ненормальною реакцією організму на фізіологічні і патологічні подразники.

Індивідуальна реактивність організму здійснюється і підтримується специфічними і неспецифічними механізмами. Специфічні механізми формують імунологічну реактивність. Провідну роль у неспецифічних механізмах реактивності відіграють регуляторні системи – нервова і ендокринна. Дослідженнями І.П.Павлова та його школи встановлено значення різних відділів центральної нервової системи в реактивності і резистентності організму. Наприклад, ослаблення функції кори (при неврозах, перенапруженнях нервової системи) викликає порушення реактивності, при якому і слабий і сильний подразник дають однаковий ефект, або у відповідь на слабкий подразник виникає сильна реакція і навпаки. У зв’язку з цим слід відмітити вплив психічної травми, важких переживань на виникнення і перебіг хвороби, наприклад, порушення функції щитовидної залози (тиреотоксикоз), підвищення артеріального тиску (гіпертонічна хвороба).

Американські вчені Фрідман і Розенман виділили два основних типи поведінки людей: типи А і Б. Тип А – хронічне нетерпіння, агресивні реакції, поспіх. Особи типу Б – розслаблені, не напружені, спокійні. Реактивність організму багато в чому залежить від емоцій людини. Дослідники відмітили, що серед осіб типу А частіше виникала ішемічна хвороба серця, інфаркт міокарда. Це приклад ролі нервової системи в реактивності. Ще Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), розглядаючи причини хвороб, вказував на необхідність у першу чергу бадьорого настрою, а Амбруаз Паре говорив, що виживають звичайно ті, хто хоче жити. Нервова система формує реактивність на всіх ділянках: в ініціальних ланках, в нервових провідниках, у спинному і довгастому мозку, в підкорковій області, і в корі великих півкуль (М.М.Сиротинін). Стан нервової системи впливає на здатність організму відповідати комплексом реакцій на різноманiтнi дії зовнішнього середовища і змінює резистентність до них. Так, тварини в стані зимової сплячки значно краще переносять кисневе голодування. Це пояснюється не тільки сильним гальмуванням центральної нервової системи, але і зниженням реактивності внаслідок пригнічення функції ендокринних залоз, головним чином щитовидної залози, і у зв’язку із зниженням обміну речовин.

Механізми реактивності

Роль ендокринної системи в реактивності. В умовах, котрі вимагають від організму швидкого напруження і реакції, провідну роль відіграє збудження симпатоадреналової системи. Американський вчений Уолтер Кеннон надавай великого значення цій системі швидкого реагування, яка створює в організмі умови для «боротьби або втечі» і наводив приклад картини зустрічі собаки з котом. Він назвав адреналін «аварійним гормоном». У науковій школі академіка Л.А.Орбелі було створено вчення про адаптаційно трофічну функцію симпатичної нервової системи і її роль у захисно пристосувальних реакціях. Канадський патолог Ганс Сельє розробив концепцію про «стрес» – неспецифічну реакцію організму на дію будь-яких подразників (стресорів). Згідно цій концепції провідна роль у неспецифічній резистентності організму належить гіпоталамо-гіпофізарно-наднирниковій системі (ГГНС). Ця система здійснює загальний адаптаційний синдром (ЗАС) – сукупність неспецифічних пристосувальних реакцій організму на дію стресора.

На думку Сельє, концепція «стрес» (напруження) значною мірою розшифровує дещо розпливчасте поняття реактивності і резистентності, допомагає прояснити природу цих понять, підводить під них морфологічну базу. Для стрес-реакції характерна морфологічна тріада: гіпертрофія кори наднирників, інволюція тиміко-лімфатичного апарату, геморагічні виразки слизової шлунково-кишкового тракту. ЗАС протікає у вигляді 3-х стадій: 1. реакція мобілізації (тривоги) з фазами шоку і протишоку; 2: стадія резистентності; 3. стадія виснаження. Реакція тривоги означає негайну мобілізацію захисних сил організму в результаті збудження ГГНС, посилення секреції кортиколіберину, АКГГ і кортикостероїдів. У стадії резистентності спостерігається гіпертрофія кори наднирників, виділення великої кількості гормонів.

Якщо продовжує тривало діяти сильний стресор, резистентність зберегтись не може, адаптація втрачена, наступає виснаження. Наслідки стресу залежать від сили і тривалості дії стресора, а також від потенціальних можливостей захисних сил організму. Видалення наднирників знижує резистентність до гіпоксії, а попереднє введення АКТГ підвищує її. Гіпофункція щитовидної залози підвищує резистентність до гіпоксії в зв’язку зі зниженням обміну речовин і споживання кисню; гіперфункція – навпаки, знижує її. Зниження функції острівцевоro апарату підшлункової залози при цукровому діабеті веде до зменшення резистентності організму – (в’яле загоєння ран, гнійничкові ураження шкіри).

Значення захисних систем та бар’єрних пристосувань. У механізмах реактивності і резистентності організму, збереженні його гомеостазу, велику роль відіграє складна система бар’єрів, які оберігають організм від несприятливих впливів навколишнього середовища. Розрізняють зовнішні і внутрішні бар’єри. Першим зовнішнім бар’єром є шкіра. Вона покрита багатошаровим ороговіваючим епітелієм, який є механічною перепоною для більшості мікробів. Поступове злущення поверхневого шару сприяє видаленню бактерій. Чистій шкірі притаманні бактерицидні властивості по відношенню до багатьох патогенних мікробів, наприклад, кишкової і черевнотифозної палички, гемолітичного стрептококу. Бактерицидність залежить також від кислотності поту, складу секрету сальних залоз. Велику роль у захисній функції шкіри відіграє її іннервація: порушення останньої змінює чутливість шкіри, підвищує її проникність, порушує в ній обмін речовин, що веде до зниження опірності. Слизові оболонки, що вистилають кон’юнктиву, носоглотку, дихальні, травні і сечостатеві шляхи, завдяки своїй слабкій проникності, перешкоджають проникнення мікробів. Цьому сприяє і секрет залоз слизових оболонок, який механічно видаляє чужорідні часточки. Слизові оболонки дихальних шляхів вкриті миготливим епітелієм, війки яких коливаються в бік носоглотки і видаляють пил і мікроби. Велике значення мають захисні рухові рефлекси – кашель, чихання, затримка дихання. У секретах слизових оболонок містяться бактерицидні речовини, наприклад лізоцим, який ферментативним шляхом розчиняє деякі види мікробів, імуноглобуліни. Шлунковий сік має значну стерилізуючу дію. Бактерицидні властивості має і кишковий сік. Захисна функція слизової кишечнику пояснюється також наявністю постійної флори, наприклад кишкової палички, яка є антагоністом черевнотифозної і дизентерійної паличок, стрептокока і стафілокока. Бар’єрна функція слизових оболонок регулюється нервовою системою. До зовнішніх бар’єрів належить печінка – складна біохімічна лабораторія, в якій знешкоджуються отруйні речовини, які пройшли через кишкову стінку в кров. Сюди належать селезінка, лімфатичні вузли та інші органи, які містять клітини системи мононуклеарнux фагоцитів (СМФ).

За визначенням ВООЗ, СМФ включає промоноцити і їх попередників, які знаходяться в кістковому мозку, моноцити периферичної крові і тканинні макрофаги. Це система клітин, об’єднаних спільністю функцій (високоактивний фагоцитоз), походження (стовбурові клітини кісткового мозку), структури (мононуклеари). СМФ є найбільш древньою системою неспецифічного захисту.

Зародження вчення про СМФ пов’язане з порівняльно-біологічними дослідженнями І.І.Мечнікова, котрий вперше описав процес фагоцитозу і класифікував фагоцити як «макрофаги» і «мікрофаги». Обидва типи фагоцитів відіграють важливу роль у захисті організму, оскільки вони швидко вбивають і перетравлюють більшість патогенних мікроорганізмів. І.І.Мечніков визнавав наявність близької спорідненості між мононуклеарними клітинами крові, селезінки, лімфовузлів, кісткового мозку і мікрофагами, що знаходяться поза цими органами, наприклад, у сполучній тканині. Це, спонукало його об’єднати їх у «макрофагальну систему» (1892). У подальшому Ашоф (1924) розвинув цю ідею і згрупував кілька типів клітин в систему, яку назвав ретикулоендотеліальною (РЕС). Але в світлі сучасних наукових даних з’ясувалось, що клітини, об’єднані Ашофом у систему РЕС, багато в чому відрізняються між собою і, в першу чергу, неоднаковою фагоцитарною активністю. Отже, в СМФ включені клітини із спорідненою морфологією, функцією і походженням. Ця класифікація найбільш послідовна, в основу їі покладений термін «мононуклеарний фагоцит», запропонований в 1892 р. І.І.Мечніковим.

 

Попередники макрофагів (Мф) походять від поліпотентної стовбурової клітини. Самою незрілою клітиною СМФ у кістковому мозку є промоноцит. Ця клітина здатна до розмноження; при поділі вона перетворюється у L. моноцити. Загальна кількість моноцитів (Мн) крові включає циркулюючий пул і пристінковий, причому останній в 3 рази перевищує перший. Саме з нього іде процес еміграції Мн із кров’яного русла. Показано, що 50% всіх Мн з крові щура за 2-3 доби переходить у тканини. Мн, котрі попали у відповідне тканинне мікрооточення, диференціюються в органо- і тканиноспецифічні Мф підшкірного жирового шару, печінки, легень, мікроглії та ін. Після міграції в тканини Мф живуть більше 60 діб, а, за деякими даними, можуть навіть жити роками. Виявлена секреція тканинними Мф продуктів, що стимулюють проліферацію і диференціювання клітин-попередників Мф, що свідчить про існування системи позитивної саморегуляції моноцитопоезу, яка функціонує за принципом зворотного зв’язку. Фактори, котрі впливають на продукцію Мн, можуть виділятися лімфоцитами, фібробластами. Поряд із шляхами саморегуляції моноцитопоезу, існує і центральна регуляція, що здійснюється нейрогуморальними механізмами. Дослідження П.Ф.Здродовського і його школи підтвердили важливу регуляторну роль гіпоталамо- гіпофізарно- надниркової системи. Тканинні Мф знайдені в різних органах (наприклад, у печінці, селезінці), у сполучній тканині і в серозних порожнинах. Функція цих клітин полягає у видаленні з крові, лімфи і тканин різних частинок, наприклад мікроорганізмів або загиблих клітин, які поглинаються фагоцитами. Цей процес неспецифічний, тому що на поглинання мікроскопічних часток впливають як внутрішні, так і зовнішні фактори. Проте, активна взаємодія цих клітин з лімфоцитами сприяє активації імунної системи та специфічних механізмів захисту організму. Після поглинання часток відбувається перенесення ферментів до фагоцитуючої вакуолі для розщеплення поглинутого матеріалу.

Отже, функціональними критеріями включення Мф, Мн в єдину систему, є активний фагоцитоз і піноцитоз. Це пояснюється наявністю на поверхні плазматичної мембрани Мф і Мн численних рецепторів, котрі приймають участь у процесах адгезії, ендоцитозу, сприйняття регуляторних (в тому числі і гормональних впливів). Найбільш вивчені рецептори для Ig, фракцій комплементу, лімфокінів. Висока активність фагоцитозу пояснюється саме цими особливостями будови зовнішньої клітинної плазматичної мембрани. Фагоцитоз, обумовлений імуноглобулінами з участю і без участі комплементу, названий імунним фагоцитозом.

Для клітин СМФ характерна також висока активність метаболічних процесів, завдяки наявності лізосомного апарату (первинні і вторинні лізосоми з широким спектром активних лізосомних ферментів). Нині описана патологія системи Мф, яка може бути генетично обумовленою, так і набутою. Найчастіше дефекти СМФ стосуються окремих метаболічних систем або функцій Мф. Недостатність активності цієї системи в значній кількості випадків є наслідком генетичних дефектів і виникаєть через патологію ферментних систем. Описані дефекти мієлопероксидази, глюкозо-6-фосфатдегідрогенази, ферментів глютатіонової системи. 3 ферментативними дефектами асоційовані функціональні: дефект продукції Н₂О₂ веде до зниження бактерицидності, недостатність лізосомних ферментів – до нагромадження в клітинах неперетравлених продуктів. Набуті дефекти СМФ стосуються локомоторних функцій клітин, що забезпечують мобілізацію Мф у вогнище запалення, фагоцитарну активність або їх бактерицидність. Набуті дефекти СМФ є наслідком первинних порушень обміну (при діабеті, ожирінні), злоякісних новоутворів, різних інтоксикацій або результатом дії інфекційних агентів а також медикаментів. Крім клітин СМФ здатність здійснювати фагоцитоз притаманна і мікрофагам – гранулоцитам (нейтрофіли, еозинофіли, базофіли) крові. Поряд із зовнішніми бар’єрами в організмі сформовані і діють внутрішні бар’єри, через які здійснюється обмін між кров’ю і внутрішнім середовищем органів, тканин і клітин. Ці бар’єри, названі академіком Л.С.Штерн гістогематичними (тканина-кров), складні фізіологічні механізми, які регулюють перехід із крові в тканинну рідину речовин, необхідних для дихання, живлення, росту клітин. Вони сприяють видаленню із мікросередовища проміжних продуктів обміну. Наявність цих бар’єрів дозволяє зрозуміти, чому деякі отруйні речовини, бактерії, які випадково потрапили або штучно введені в організм, а також продукти порушеного обміну речовин, які є в крові, пошкоджують одні органи і не зачіпають інших. Бар’єри проникливі вибірково, вони пропускають у тканинну рідину тільки певні речовини. Стан бар’єру в значній мірі визначає діяльність будь-якого органу, а чітка і безперебійна робота всієї бар’єрної системи організму сприяє збереженню гомеостазу в цілому. Вони не тільки захищають від шкідливих речовин, але і регулюють надходження в органи необхідних для їх живлення і обміну складових часток крові (білків, жирів, вуглеводів, солей, мікроелементів).

Із врахуванням місця розташування бар’єри поділяються на гемато-енцефалічний (ГЕБ – між кров’ю і мозком), гемато-офтальмічний (між кров’ю і тканинами ока), гемато-лабіринтний (між кров’ю і лімфою лабіринтів), плацентарний (між органами матері і плода), гемато-тестикулярний та інші. Вони відрізняються один від одного своїми фізіологічними властивостями, будовою. Перша лінія оборони – стінка капілярів. У різних органах клітини, з якої вона побудована, відрізняються формою, величиною ядра, здатністю фарбуватись фарбами, наявністю найбільш проникливих ділянок в стінках, кількістю найдрібніших міхурців, що захоплюють речовини крові. В сукупності всі ці особливості визначають одну із головних властивостей капілярів – вибірковість і ступінь проникливості для різних речовин. Стінка капілярів – основна, але не єдина ланка бар’єра. Захисні властивості має сполучна тканина, яка покриває судини і проникає в органи. В бар’єри входять також елементи СМФ, оболонка клітин і навіть внутрішньоклітинні бар’єри, які оточують найбільш складні утвори клітини. Найбільш міцно і складно організованими бар’єрами оточена центральна нервова система і органи розмноження. Для головного і спинного мозку постійність внутрішнього середовища має важливе значення. Нервові клітини більше, ніж будь які інші, чутливі до коливань його складу і властивостей.

Від стану ГЕБ залежить як постачання і живлення мозку, так і реакція нервових клітин на хімічні подразнення, на кожне зрушення у складі оточуючої рідини. В різних ділянках мозку проникливість бар’єра неоднакова. У мозку існують навіть безбар’єрні зони, куди проникають усі введені в кров речовини. Особливо високопроникний бар’єр в центральних утворах вегетативної нервової системи – в ділянці гіпоталамуса. Для його безпомилкової і безперервної роботи потрібна повна і своєчасна інформація про всі, навіть зовсім незначні зміни складу крові. Будь-яка затримка інформації може обернутися непоправною шкодою для організму. Тканинні елементи ГЕБ – ендотелій мозкових судин, базальна мембрана (яка є основною речовиною сполучної тканини), глія, оболонки мозку. Вони можуть затримувати і навіть руйнувати за допомогою ферментних систем різні речовини, знешкоджувати їх, окислювати, перетворювати в неактивні форми. Структурні особливості ГЕБ: а) між ендотеліальними клітинами мозкових судин нема щілин; б) гліальні клітини покривають всю зовнішню поверхню капіляра; в) базальна мембрана суцільна і дуже щільна. У багатьох випадках захисна функція ГЕБ приносить організму величезну допомогу, рятуючи від захворювань. Однак, як це не парадоксально, ця непроникливість ГЕБ в окремих випадках може сприяти хворобі, заважати лікуванню.

Так, ГЕБ не пропускає в мозок антитіла, затримує лікувальні сироватки, стає на шляху ефективних фармакологічних препаратів. Проникність бар’єра підвищується при високій температурі тіла. На цьому засноване застосування піротерапії – підвищення температури тіла за допомогою пірогенів і введення лікарських препаратів на фоні високої температури тіла для лікування нервових хвороб, особливо нейроінфекцій. Захисна функція бар’єрів залежить від нервових і гуморальних впливів, стану зовнішнього і внутрішнього середовища. Особливий вплив на ГЕБ має алкоголь. У початковій стадії алкоголізму проникність бар’єра різко підвищується, в мозок потрапляють речовини, які звичайно затримуються бар’єром, і здійснюють отруйний вплив на ЦНС. Через деякий час проникність бар’єра починає знижуватись. У стадії хронічного алкоголізму постачання мозку необхідними речовинами катастрофічно знижується. Розвиваються алкогольні психози, деградація особистості. Алкоголь легко проникає і через бар’єри статевих залоз, через плацентарний бар’єр. Він пошкоджує клітини статевих залоз, отруює плід. На проникність бар’єрів впливає не тільки висока температура тіла, але і різке переохолодження, голодування, безсоння, дія ультрафіолетового і рентгенівського проміння тощо.

Останнім часом великого значення в підтримці неспецифічної резистентності організму надають особливому класу ефекторних клітин, яким притаманна висока цитотоксичність проти різних мішенеподібних клітин. У 1974-75 рр. американський вчений Херберман описав явище лізису пухлинних клітин несенсибілізованими лімфоцитами, які були названі природними кілерними клітинами (natural killer cells – NK). За своєю будовою вони є мононуклеарами, належать до великих грануловмісних лімфоцитів (ВГЛ). ВГЛ – великі клітини діаметром 10-16 мм з відносно великим цитоплазмо-ядерним відношенням порівняно з середніми і малими лімфоцитами. У них ексцентрично розташоване ядро, бліда цитоплазма, азурофільні гранули і рідкі великі вакуолі. Вони швидко виявляють літичну здатність проти різних типів пухлинних і непухлинних клітин. Описана важлива роль NK у протипухлинній резистентності і захисті від вірусних інфекцій. NK знищують клітини-мішені без попередньої сенсибілізації на відміну від Т-кілерів, для яких потрібна попередня сенсибілізація, лише після цього вони проявляють антитілозалежну клітинну цитотоксичність. Протипухлинну резистентність розглядають як частину загальної системи неспецифічної резистентності організму, в котрій особливо важливу роль відіграють NK і макрофаги.

Гуморальні фактори реактивності. Захисну роль в організмі виконують і біологічно активні речовини, зокрема, система комплементу, яка складається з сироваткових білків С_l-С₉, які активуються під впливом комплексу антиген-антитіло. Система комплементу, як і система фагоцитозу, функціонально пов’язані з імунною системою, тобто вони беруть участь у високоспецифічних реакціях імунітету. Активуючись під впливом комплексу антиген-антитіло, комплемент стає активним, набуває властивості естераз і протеаз, руйнує оболонки клітин і мікроорганізмів, активує фагоцитоз і біологічно активні речовини. До гуморальних належать такі захисні фактopи, які надходять у порожнину рота, де міститься багато мікроорганізмів. Це антибактеріальні ферменти: лізоцим, PHK-аза, ДНК-аза, пероксидаза, джерелами яких є слина та емігруючі лейкоцити.

Останнім часом для більш поглибленого розуміння механізмів нейрогуморальної регуляції більшого значення надають модуляторним гуморальним системам, функція яких полягає в обмеженні або потенціюванні різних ланок регуляції, що в найбільш яскравій формі проявляється під час стресорних впливів, коли ці системи можуть обмежити стрес-реакцію організму і захистити серце, судини, шлунок від пошкоджуючої дії надлишку речовин, які виділяються при стресі: гормонів, медіаторів, катехоламінів. Ці модуляторні системи, названі «стрес-лімітуючими» (Ф.З.Меєрсон), розділені на «центральні», які реалізують свій модуляторний ефект на рівні центральної нервової системи, і «локальні», що здійснюють модулюючий вплив на рівні ефекторних органів.

До центральних відносять ГАМК-ергічну, опіоїдергічну, дофамінергічну, серотонінергічну системи головного мозку, систему бензодіазепінових рецепторів. Важливе місце серед локальних стрес-лімітуючих систем займає система простагландинів (ПГ). ПГ належать до групи ейкозаноїдів – низькомолекулярних сполук, похідних арахідонової кислоти. Їм притаманна здатність обмежувати надмірну активацію адренергічної ланки стрес-реакції та її пошкоджуючі ефекти, здійснюючи вазодилятаторну, протитромбозну, пряму цитопротекторну дію. Збільшення функціональної потужності системи простагландинів є фактором підвищення резистентності організму до пошкоджуючих впливів.

Bплив факторів зовнішнього середовища на реактивність. Індивідуальні властивості організму можуть змінюватись під впливом зовнішнього середовища. Реактивність пов’язана з екологією. Сюди належить велика кількість різноманітних факторів, які, в залежності від характеру їх дії, можуть чинити сприятливий або несприятливий вплив на резистентність. Деякі з них, змінюючи реактивність, можуть сприяти розвитку хвороби, або, навпаки, запобігати її виникненню. Реактивність значно залежить від функціонального стану нервової системи, на який, в свою чергу, великий вплив чинить зовнішнє і внутрішнє середовище. Шкідливі звички (куріння, алкоголізм, наркоманія) порушують діяльність мозку. Інтенсифікація трудової діяльності людини супроводжується значними психоемоційними перевантаженнями, що веде до зниження резистентності організму і розвитку патології системи кровообігу. Заходи, спрямовані на нормалізацію функціонального стану центральної нервової системи, включають в себе здоровий спосіб життя, відмову від шкідливих звичок. Здоровий психоемоційний клімат у колективі, фізичні вправи, загартування нормалізовують роботу центральної нервової системи і підвищують неспецифічну резистентність організму. Вплив на реактивність організму чинить харчування. Нераціональне харчування і голодування ослаблюють реакцію організму на дію патогенних агентів. Постійні токсичні впливи (алкоголь, нікотин, загазованість повітря у містах вихлопними газами автомобілів) знижують резистентність організму. Різкі зміни погоди, пора року і клімат також визначають стан реактивності і резистентності. Наприклад, низька температура може по-різному впливати на реактивність. Переохолодження підвищує чутливість до інфекційних хвороб (грип, пневмонія). В той самий час, гіпотермія використовується в медицині як засіб підвищення резистентноcтi організму до гіпоксії при операціях на серці і головному мозку.

Променева енергія: сонячні промені в малих дозах підвищують резистентність організму до інфекцій, у більших – знижують її. Тривала дія рентгенівських і гама-променів чинить негативний вплив на реактивність. Нині населення України і інших країн відчуває на собі наслідки радіаційної катастрофи в результаті вибуху Чорнобильської АЕС. Виявилось, що тривалий вплив іонізуючої радіації на організм людини навіть у невеликих сумарних дозах становить певну небезпеку для здоров’я, бо супроводжується зниженням резистентності до інфекційних та інших патогенних впливів внаслідок ослаблення імунітету, активації ПОЛ і хронічного стресового стану. Ці зміни призвели до зростання захворюваності серед контингентів радіаційного ризику, зокрема, до збільшення новоутворів щитовидної залози, особливо у дітей, патології системи кровотворення.

Закінчуючи викладання основних уявлень про реактивність , треба відзначити, що вона може бути фізіологічною і патологічною. Фізіологічна неспецифічна реактивність проявляється неспецифічними пристосувальними реакціями на дію факторів зовнішнього середовища, в результаті чого зберігається гомеостаз організму. Патологічна – виявляється за умов дії на організм сильних патогенних подразників, котрі обмежують адаптацію. Вона якісно змінена, відрізняється від фізіологічної незвичайною формою реагування. А.Д.Адо вказує, що патологічна реактивність виникає за умов дії на організм патогенних факторів середовища. Вона характеризується зниженням пристосувальних реакцій хворіючого або видужуючого організму. Прикладами несneцифічної патологічної реактивності А.Д.Адо наводить реактивність. при епілепсії, шокових станах і наркозі.