Рекомендована література:

                                      ЛЕКЦІЯ 2

Тема: Історія соціологічних вчень, розвиток соціології медицини.

                                       План

1. Класичний період у розвитку світової соціології.

2. Емпіричні соціальні дослідження ХIХ початку ХХ ст..

3. Становлення і розвиток соціологічної думки в Україні.

4. Поняття соціології медицини.

 

Рекомендована література:

1.Соціологія. За ред. В.П.Андрущенко. – К.-Харків, 1998.

2.Соціологія. За ред.. В.Г.Городяненка. – К.: Академія, 2003.

3. Соціологія. За ред.. В.М.Пічі. – К.: Заповіт, 1999.

4.Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології від античності до початку ХХ століття. – К.: Либідь, 1993.

5. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навч. посібник /  Міжрегіональна академія управління персоналом. – К., 1999. – 344 с.: схеми.

6. Павліченко П.П., Литвиненко Д.А. Соціологія: Навч. посібник для студентів несоціологічних спеціальностей. – К.: Лібра. – 255 с.

7. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій: в 6-ти кн..- Львів, 1996.

 

1. Класичний період у розвитку світової соціології.

 Родоначальником позитивізму вважають Огюста Конта (1798-1857). Головне спрямування позитивізму полягало у відмові від абстрактних міркувань про суспільство, у створенні «позитивної» соціологічної теорії, яка повинна була стати такою ж доказовою і за­гальнозначущою, як і природничі теорії.

Основна наукова розробка О. Конта «Курс позитив­ної філософії» у 6 томах була опублікована у 1830— 1842 рр. Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спочатку наводить визначення суспільної науки як «соціальної фізики», а відтак — як «соціології». Цей термін у наукових колах було зустрінуто скептич­но, але згодом він прижився. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства.

Контівська соціологія ґрунтувалася на законах біо­логії, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів, яка дедалі уск­ладнювалася через вплив кожного покоління на на­ступне. На той час це була новаторська думка, як і вимога до соціології вивчати існуючі закони, а не шу­кати трансцендентних (апріорних) причин, обґрунто­вувати достовірність своїх висновків фактами та їх взаємозв’язками, а не філософськими інтерпретаціями сутності історії.

Істотними у контівській соціології є методи дослі­дження суспільства. Виступаючи проти умоглядності, крайнощів емпіризму, Конт обґрунтував застосування в соціології методу спостереження, а також експери­ментального й історичного методів. Основним методом дослідження в соціології вважав спостереження, а найбільш адекватним природі соціальних явищ — іс­торичний метод, тобто історичне порівняння різних послідовних станів людства.

О. Конт поділяв соціологію на дві частини: соціаль­ну статику, яка розглядає суспільство як єдине органі­чне ціле, вивчає умови його існування, закони функці­онування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем. Соціальна статика — це теорія суспільного порядку, організації, гармонії. Така концепція спрямована про­ти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. У со­ціальній статиці головним є питання природи соціаль­ного зв’язку, взаємодії елементів соціального організ­му, що існують за всіх історичних умов. Тут у Конта на передній план виходить органічно пов’язане з ідеєю еволюції поняття «система», яке дотепер є одним з центральних в соціології.

У розумінні закономірностей розвитку природи і суспільства О. Конт виходив із закону трьох стадій розвитку пізнавальної діяльності, суспільної свідомос­ті людей. Мислення, на його думку, у своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну.

1.Теологічна — домінує релігійна міфологія, яви­ща природи і життя людей пояснюються впливом над­природних сил. Відбувається перехід від політеїзму до монотеїзму.

2. Метафізична — місце релігійного уявлення займає дослідне знання про явища світу і життя лю­дей, але за слабкого розвитку науки поняття, що ві­дображають ці явища, досить абстрактні.

3. Позитивна — на зміну теологічним і метафізич­ним підходам приходять наукові дослідження законів довкілля і життя людей.

Суспільства в процесі еволюції проходять три основні стадії: примітивну, проміжну і позитивну. Конт вважав, що суспільство стає також більш складним, диференційованим і спеціалізованим через поділ праці. Поряд з мовою і релігією поділ праці веде до зміцнення соціальної солідарності, породжуючи новий соціальний поділ між класами, а також між приватною і суспільною сферами.

Закон трьох стадій О. Конт застосував і для пояс­нення еволюції суспільства. Кожна з цих стадій роз­витку людського інтелекту створює основу соціальної організації, пронизує всі сторони суспільного життя.

 Основні праці О.Конта: шеститомна праця ‘’Курс позитивної філософії’’ (1830-1842) і чотиритомна праця ‘’Система позитивної політики’’ (1851-1854).

Інтерес до позитивізму пожвавився вже після смер­ті його автора, починаючи з 60-х років XIX ст. Ідеї Конта були уточнені, поглиблені й розвинуті англійсь­ким філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820—1903). Ним залишена величезна наукова спад­щина. Його праця «Основи соціології» (1877 р.) була однією з перших спроб побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. Загальновизна­на заслуга Спенсера полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Соціальна еволюція, за Спенсером, — це прогре­сивний розвиток суспільства по шляху його усклад­нення і вдосконалення діяльності соціальних інститу­тів. Основними складовими еволюції, в тому числі соціальної, є: інтеграція — перехід від простого до складного; диференціація — перехід від однорідного до різнорідного; зростання порядку — перехід від невизначеного до визначеного.

Г. Спенсер за аналогією між суспільством і живим організмом твердив, що розподіл функцій між органа­ми — спільна риса як суспільства, так і живого орга­нізму. Але він бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюцію пояснював як реалізацію принципу «інтег­рації матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з довкіллям, на його думку, регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в бо­ротьбі за існування між суспільством і навколишнім середовищем, між різними типами суспільств, між ін­дивідами. Джерелом класових відмінностей вважав за­воювання: переможці утворюють панівний клас, пере­можені стають рабами чи кріпаками.

Кожне розвинуте суспільство, на думку Спенсера, має три системи органів: виробничу, розподільну і ре­гулятивну. Як специфічні частини суспільства виділяв соціальні інститути: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні та промислові, розглядаючи їх як продукти повільної еволюції.

Г. Спенсер виокремив два типи суспільства: війсь­кове та індустріальне. Військове суспільство характе­ризується централізованим контролем та ієрархічною системою влади, в ньому понад усе ціниться дисциплі­на, а церква схожа на військову організацію. В ін­дустріальному суспільстві переважає промисловість і торгівля, з’являється політична свобода, стає гнучкі­шою соціальна організація. Головною ознакою сус­пільного розвитку Г. Спенсер вважав розподіл праці, який веде до становлення індустріального суспільства.

Соціологія Г. Спенсера підкреслено індивідуалістична: «Суспільство існує для блага своїх членів, а не члени його існують заради суспільства». Він сформулював закон «рівної свободи», за яким усі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава — вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними това­риствами. Головне завдання держави — здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності гро­мадян від пограбування і війн.

У теоретичному аспекті заслуга Спенсера у спробі сформулювати структурно-функціональний підхід до вивчення суспільства як соціального явища. Своєю концепцією структурної диференціації, розумінням суспільства як саморегульованої системи, аналізом взаємозв’язку соціальних функцій зі структурою сус­пільства Спенсер передбачив багато положень струк­турного функціоналізму в соціології та етнології. Він першим почав систематично використовувати у соціо­логії поняття «система», «функція», «структура», «ін­ститут».

В ХIХ ст. більшість соціологічних шкіл на основі вчення О.Конта і Г.Спенсера (розуміння соціології як ‘’соціальної фізики’’, що орієнтується на методи біології, фізики), намагались зрозуміти соціальне з допомогою біологічного або природного, а тому одержали в історії соціології назву натуралістична соціологія. Виникають в соціології школи: органіки, соціальний дарвінізм, расово-антропологічна, географічна та ін.

Органічна школа в соціології. (Г.Спенсер, О.Стронін, А.Шеффле та ін.) Розглядала суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільс­тва — аналогічно до розподілу функцій між різними органами. Скажімо, німецький соціолог Альберт Шеффле (1831 —1908) економічне життя суспільства отото­жнював з обміном речовин в організмі, тобто суспільство – це органічна цілісність, подібна до біологічного організму, але відрізняється від нього п’ятьма типами соціальної тканини та трьома видами основних органів. Зокрема, Шеффле виділяє існування таких п’яти видів так званої соціальної тканини:

– засоби комунікації і житлове обладнання, які не притаманні

біологічному організму;

– захисна тканина (одяг, покрівля, різноманітні покриття);

– тканини, що складаються з економічних, культурних, соціальних

організацій;

–         тканини, що утворюють організації та установи, призначення яких

виконання державних функцій, реалізація влади;

–         психофізична тканина ( основа інтелектуальної сфери діяльності).

          Функціонування суспільства на противагу біологічному організмові забезпечують, згідно з твердженням соціолога, три такі види органів та інститутів:

–         зовнішні органи (виробництво, транспорт, торгівля, охорона);

– внутрішні (спілкування, виховання, релігія, наука, література, мистецтво);

–         координаційно-регулюючі (держава та її установи).

          Основною особливістю функціонування суспільства Шеффле вважає існування духовно-психологічної взаємодії суб’єктів. Її зовнішнім проявом є символи, що виражають ідеї та специфіку технічної діяльності, в яких відбувається матеріалізація людської думки.

          В загальному, органістичний напрям в соціології був кроком назад в порівнянні з концепціями суспільного договору і філософії історії.

Мислителів другої половини XIX ст. приваблювали впевненість у нездоланності соціальної еволюції, ви­знання закономірності всього існуючого, точність висновків. Західна соціологія цього періоду розвивала­ся під впливом двох основних концепцій, органічно пов’язаних з позитивізмом, — еволюції та натуралізму. Теоретична соціологія прагнула реконструювати голов­ні фази історичної еволюції, описавши одночасно структуру суспільства. Розвиток суспільства соціологи-позитивісти розглядали як прямолінійну еволюцію, а його структуру   зводили   до   механічного   підпорядкування різних елементів. Залежно від того, що висували вони на передній план — природні чинники, рушійні сили соціального розвитку, методологічні зразки певної природничої науки, формувалися певні натуралістич­ні школи в соціології.

Соціальний дарвінізм (У.Беджгот, Л.Гумплович, Г.Ратценхофер та ін).  Ця школа започаткована напри­кінці XIX ст., спиралась на вчення Г. Спенсера, зводя­чи закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції і принципів при­родного добору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих організмів. На відміну від органіцизму, що орієнтувався переважно на пошук зовнішніх аналогій між організмом і суспільством, соціальний дарвінізм прагнув використати закони біології. Основна ідея соціального дарвінізму – спроби довести, що в основі соціальної структури лежать природні здібності людини. Будь-які соціологічні положення не мають суперечити природним науковим законам, що управляють людською природою. Основними ознаками, які характеризували соціал-дарвіністський напрям в розвитку соціології були:

–         натуралізація соціального;

–         визнання боротьби за існування та природного відбору як головних соціальних детермінант;

–          аналіз в цьому контексті соціальних конфліктів і суперечностей.

 Найвідомішим представником цієї школи вва­жають польсько-австрійського соціолога Людвіга Гумпловича (1838—1909).

Заперечуючи біологічні аналогії, властиві органіцизму, в поясненні розвитку суспільства, Л. Гумплович пояснював соціальні явища з позицій натуралізму, розглядаючи історію людства як природний процес, а соціальні закони як просто різновидність законів природи. Звідси фаталізм. Фетишизація історичної необхідності в його концепціях. Предмет соціології – дослідження соціальних спільностей і їх взаємовідносин, що відрізняє соціологію від філософії, історії. Концепцію розуміння суспільства Л.Гумплович називає моністичною, монізмом, розуміючи природність фактів людського існування. Його монізм, по суті, натуралізм, що ґрунтується на природних процесах, де соціальне є лише різновидністю законів природи. В основі соціології лежать закони біології. Л.Гумплович не переносить механічні закони природи на суспільство, а підкреслює, що кожний загальний закон трансформується і проявляється через суспільні явища. Пізнання специфічного прояву дій загальних законів через соціальні явища розглядає як соціальні закони. Л.Гумплович прихильник концепції соціального реалізму, за якого суспільство розглядається як субстанційне утворення, особлива система, що не зводиться до взаємодії індивідів. Суть концепції соціального реалізму полягає в тому, що людство не єдине за походженням і генетично різні соціальні спільності походять з різних джерел, що і обумовлює неоднорідність змагання, суперництво між соціальними спільностями є природне і вічне.

Представник соціал-дарвіністичного напряму, англійський дослідник У.Беджгот у праці ‘’Фізика і політика’’ обґрунтувати наступні ідеї:

–         боротьба між різними соціальними групами є головним законом соціальної еволюції;

–         прагнення до панування в суспільстві є соціальним варіантом дії законів природи;

–         згуртованість соціальної групи забезпечується нормами, вимогами, правилами, які передаються шляхом наслідування;

–         ціннісні орієнтації та норми соціальної групи є відносними за своїм характером, оскільки зазнають певних еволюційних змін або взагалі втрачають своє значення;

–         у суспільстві перемагають ті групи, які зазнали найменших змін у процесі еволюції.

          На початку ХХ століття соціал-дарвіністський напрям вичерпав свій потенціал, оскільки його основні принципи не були пов’язані з виявленням соціальних механізмів розвитку суспільства.

Расово-антропологічна школа.(Ж.-А. де Гобіно, О. Аммон, Ж. де Ляпуж, Х.С. Чемберлен).

 Її представники інтерпретували суспільний розвиток у поняттях спад­ковості, «расового добору», боротьби «вищих» і «ниж­чих» рас.

В расово-антропологічній школі виділяють два напрями: перший пов’язаний із спробами розкрити глобальні рушійні сили розвитку всесвітньої історії, другий – виходить з розуміння природного відбору і боротьби за виживання, що проповідувалось соціальним дарвінізмом.

Представниками расово-антропологічної школи стали філософи, соціологи, що стояли на позиціях органіцизму, соціального дарвінізму (Жозеф-Артюр де Гобіно, Отто Аммон, Жорж Ваше де Ляпуж, Стюарт Чемберлен).

Спільним для концепції цієї школи було:

–         визнання расового чинника як головної детермінанти суспільного розвитку;

–         проголошення культурної та біологічної відмінності рас;

–         визнання ієрархічності рас;

–         заперечення можливості змішування рас.

          Ж.Гобіно у праці ‘’Нариси про нерівність людських рас’’ обґрунтовує наступні ідеї:

– расові особливості – це головні детермінанти суспільного розвитку;

– інтенсивність розвитку раси залежить від її біологічної чистоти;

– ‘’історичною расою’’ є біла раса.

Расово-антропологічний напрям в соціології, базуючись на соціально-психологічних засадах відчуження і протиставлення народів і рас, заклав ідеологічні засади політичної практики фашизму і расизму. Концепції расово-антропологічної школи однозначно рішуче осуджені і відкинуті наукою. Їх вивчення має не наукове, а загальноосвітнє значення.

Географічна школа. (Г.Т.Бокль, С.Соловйов, Л.І.Мєчніков, Ф.Ратцель та ін.) Вона охоплювала натураліс­тичні вчення, які головну роль у розвитку суспільств, народів відводили їх географічному положенню і при­родним умовам, не враховуючи складної взаємодії людської діяльності з середовищем проживання. Як правило, вплив цього напряму на такі аспекти соціального буття як виробництво, побут, сфера культури, темперамент людей перебільшують.

Основні ідеї цієї школи були закладені ще у творчості Ж.Бодена і Ш.Монтеск’є, які намагалися дослідити роль географічного середовища та природних умов у житті суспільства.

Основну увагу представники географічної школи зосереджували на взаємовідносинах географічного середовища і соціальних груп, значенні географічного середовища для розміщення промисловості, економічного зростання, процесів урбанізації й індустріалізації, розвитку культури і політичного устрою. Географічна школа вперше поставила питання про характер взаємодії суспільства і природи. На жаль, вона не змогла визначити правильне співвідношення між соціальними та природними умовами існування суспільства і надала перевагу останнім.

Розгорнуту соціологічну систему в руслі географічної школи створив англійський історик Томас Бокль (1821 —1862), який обґрунтовував меха­нічний географічний детермінізм, проповідував майже повну зумовленість діяльності людини природним се­редовищем. Намагався підняти історію на один рівень з іншими галузями суспільного знання. Вирішальне значення в суспільному розвитку Бокль надавав таким географічним чинникам, як клімат, грунт, ландшафт, їжа та ін. Вважав, що все повинно бути результатом двоякої дії: дії зовнішніх умов на дух людини і духу людини на зовнішні умови. Основною рушійною силою суспільного прогресу він вважав ‘’розумовий чинник’’.

Визначне місце в історії географічної школи в політичній соціології займає російський  географ, соціолог, публіцист Л.І.Мечніков (1838-1888). В центрі його соціологічної концепції лежить ідея суспільного прогресу історії людства. Соціальний прогрес, зв’язаний з розвитком промислового виробництва і техніки, свідчить про гіганське зростання влади людини над природою. Прогрес також безпосередньо зв’язаний з еволюцією соціальних зв’язків між людьми і ‘’фактом зростання загальнолюдської солідарності’’. Соціальні явища і процеси, є критеріями і рисою суспільного прогресу, підкреслював Л.І.Мечніков. Опираючись на вчення Ч.Дарвіна про боротьбу за існування і природний відбір в біологічному світі, Л.Мечніков відмічав, що такі ж процеси ведуть до диференціації організмів і органів та спеціалізації їх функцій, що в сукупності ‘’колективної праці всіх органів забезпечують життя цілісному організму. Теж саме відбувається і в суспільстві’’. Тут суспільні процеси і явища мають вивчатись політичною соціологією, визначати тенденції і шляхи розвитку, прогресу, досліджувати прояви солідарності і об’єднання дюдських сил. Люди об’єднуються, кооперуючись, узагальнюючи зусилля з метою виживання. Природа рідко створює сприятливі умови для існування людини. З сукупності факторів, що визначають розвиток суспільства, Л.Мечніков виділяє природно-географічні і фізичні явища і сфери.

Основоположником географічного детермінізму ХIХ ст.. в Росії був історик С.Соловйов, у концепції якого можна виділити три тенденції:

–         соціологічний реалізм, який одержав своє втілення в розкритті впливу географічного середовища на життя людей;

–         погляд на державу як на розумного творця влади і станів;

–         залежність прогресу від релігійних переконань людини.

У багаточисленних працях С.Соловйова є положення, згідно з якими психологічний склад населення, соціальна структура суспільства обумовлюються навколишніми природними умовами.

Варто зазначити, що в межах географічної школи сформувався такий напрямок як геополітика, який намагався обґрунтовувати залежність розвитку економіки, політичного устрою, культури, психології народів від факторів географічного середовища.

Найяскравіший представник німецької школи геополітики — Карл Хаусхофер (1869—1946). Ця школа визна­чальними вважала суто природні причини, географіч­но детерміновані тенденції політичного розвитку та експансії держав-організмів. З арсеналу геополітики були почерпнуті сумнозвісні аргументи щодо дефіциту «життєвого простору» і неприродності політичних кордонів Німеччини для виправдання фашистської аг­ресії. За сучасних умов поняття «геополітика» має і позитивне тлумачення. Це — міждисциплінарний на­прям, що вивчає залежність зовнішньої політики дер­жав, міжнародних відносин від системи політичних, економічних, військових взаємозв’язків, зумовлених географічним положенням країн, кліматом, природни­ми ресурсами, розселенням тощо. Геополітика у тако­му розумінні передбачає вироблення геостратегії дер­жави, основних напрямів її зовнішньополітичної ді­яльності.

Засновником геополітичного напрямку в Україні (рубіж ХIХ-ХХ ст.) був академік С.Рудницький. У низці своїх праць, зокрема ‘’Огляд національної території України’’ (1920 р.), ‘’Українська справа зі становища політичної географії’’ (1923 р.) вчений намагався обґрунтувати роль геополітичного чинника в побудові держави. На його думку, тип політичного устрою держави залежить від історико-географічних традицій народу-державотворця, а процес формування та розвитку держави повинен відбуватися як політико-географічної одиниці.

Спроби звести соціальне до біологічного, властиві позитивістській соціології, виявлялись неспроможни­ми. А наприкінці XIX ст. призвели до кризи біолого-натуралістичних теорій, посилення психологічних тенденцій у соціології. Соціологи, незадоволені примі­тивними біоорганічними аналогіями, виявляли зростаючий інтерес до проблем мотивації та психологічних механізмів соціальної поведінки. З іншого боку, зародження експериментальної психології та її інституціалізація як самостійної дисципліни високо піднесли її науковий престиж, сприяли «експансії» психологізму в інші галузі знань. Внаслідок злиття цих двох зустрі­чних рухів і склався ще один напрям у соціології — психологічний.

Психологічна соціологія не була єдиним цілим. Основне, на чому вона трималася, — прагнення зводити соціальне до психологічного. Але ці спроби реалізовувалися не однаково, та й розуміння психологічного бу­ло різним.

У психологічній соціології помітними є такі концепції:

– психологічний еволюціонізм;

– інстинктивізм;

– «психологія народів» (тісно пов’язана з етногра­фією);

– інтеракціонізм.

Психологічне тлумачення соціальних процесів не вимагало негайного розриву з ідеями біолого-еволюційної школи. Спочатку йшлося про доповнення еволюціоністської схеми вивченням психологічних механізмів розвитку і функціонування суспільства. Найбільшого поширення психолого-еволюціоністська соціологія, пов’язана з позитивістською традицією, набула в США. Засновник психологічного напряму в американській соціології Лестер-Френк Уорд (1841 — 1913) стверджував, що з виникненням людства єдина до тих пір еволюція роздвоюється, і спонтанний розвиток стихійних сил (генезис) доповнюється свідомими діями людини, що ставить перед собою певні цілі. Цей свідомий аспект еволюції Уорд називає телезисом. Первинною соціальною силою вважає бажання (голод, спрага тощо), пов’язані з підтриманням життя індивіда, сексуальні прагнення, що забезпечують продовження людського роду, тощо. На основі первинних бажань формуються складніші — інтелектуальні, моральні та естетичні, за допомогою яких Уорд намагається пояснити поступальний розвиток суспільства, його меліорацію (поліпшення). Крім індивідуального, він визнає існування й «колективного телезису».

Інший американець Франклін-Генрі Гіддінгс (1855 —1931), засновник першої в США кафедри соціології у Колумбійському університеті, вважав, що суспільство — це психічне явище, зумовлене психічним процесом, а тому соціологія повинна поєднувати як суб’єктивне, так і об’єктивне бачення соціального світу. Сам він зосередив увагу на суб’єктивному, психологічному аспекті. Первинний та елементарний суб’єктивний соціальний факт, за Гіддінгсом, — це «усвідомлення роду», тобто визнання себе й інших причетними до одного роду.

Конструюючи суспільство за зразком індивіда, психологи XIX ст. прагнули віднайти внутріособистісну психологічну детермінанту чи кілька детермінант, які б могли одночасно пояснити індивідуальну і групову поведінку. Експериментальні дослідження показали наявність у людській психіці потужних неусвідомлених процесів (гіпнотичних станів, психопатології). Це сприяло тому, що й соціальні явища почали інтерпретувати в термінах неусвідомлених «інстинктів», «прагнень», «імпульсів», називаючи їх соціальними. Видатним представником інстинктивізму вважається англійський психолог Вільям Мак-Дугал (1871 — 1938), який останні 17 років життя працював у США. Кожне суспільне явище він розглядав як певний інстинкт чи низку інстинктів. Так, війни пояснював схильністю людей до забіякуватості, а нагромадження суспільного багатства — скупістю й корисливістю. Найбільшого соціального значення Мак-Дугал надав стадному інстинкту, який утримує людей разом і є в основі більшості інстинктів суспільства.

Наприкінці XIX ст. посилюється інтерес до вивчення безпосередніх явищ групової поведінки людей.

Будь-який масовий рух почали ототожнювати з ірраціональним і руйнівним натовпом. Так, на думку французького лікаря, антрополога, соціолога Гюстава Лебона (1841-1931), європейське суспільство вступає в новий період свого розвитку – в ‘’еру юрби’’, коли розумне критичне начало, втілене в особистості, придушується ірраціональною масовою свідомістю. За Леоном, юрба – зібрання індивідів, незалежно від їх національності, професії чи події, що зумовила це зібрання. Психологічні риси зібрання відмінні від рис, що характеризують окремих індивідів. У зібранні виникає колективна душа, завдяки цьому воно стає організованою, одухотвореною юрбою, єдиним творінням, підкоряється закону духовної єдності.

Габріель Тард (1843-1904), французький юрист і соціолог,  один з основоположників психології і представник психологічного напрямку в соціології, автор праць із соціальної психології, прагнув звільнити соціологію від біологізму і органіцизму, полемізував зі школою Е.Дюркгейма з позицій номіналізму, тобто джерелом і єдиним суб’єктом соціального є індивід і соціальні дії, вважав, що суспільство є продуктом взаємодії індивідуальних свідомостей через передачу людьми один одному і засвоєння ними вірувань, переконань, бажань, намірів та ін. Ставилась мета: створення науки – соціальної психології, що мала вивчати взаємодію соціальних свідомостей і тим самим виступати фундаментом соціології – науки про суспільство. Суспільні процеси пояснювались дією психологічного механізму наслідування, на якому будуються людські взаємовідносини. Відповідно до цього він трактував громадську думку і ‘’психологію натовпу’’. Аналізуючи натовпи і злочинні секти, підкреслював ірраціональність, спадковість поведінки, загострену потребу у вождях. Головну увагу звертав на процесс диференціації громадської думки і формування на цій підставі інтелектуальної спільноти, зцементованої єдності думок.

Поєднати психологізм з органіцизмом спробувала інтеракціоністська орієнтація в соціології, що зародилась у США. В центрі її уваги – процесс взаємодії індивідів. Але сама особистість, будучи суб’єктом цієї взаємодії, усвідомлюється не як абстрактний індивід, а як соціальна істота, що належить до певних соціальних груп і виконує певні соціальні ролі.

Георг Зіммель (1858-1918) німецький філософ, соціолог, представник релятивізму, сформулював оригінальне для того часу бачення предмета, методу і завдань соціологічної науки. Вона, на його думку, повинна конституціюватися не традиційно для соціальних наук (зосереджуючись на одному предметі дослідження), а як метод, що застосовується в усіх науках, предметом яких є явища суспільного життя. Завдання соціології — виділити та охопити законо­мірності, які неможливо проаналізувати засобами кожної з цих наук.

Специфічною щодо пізнання соціальних явищ у Зіммеля є теорія історичного розуміння. Згідно з нею будь-який вид діяльності можна вважати зрозумілим, коли психічні процеси, на основі яких склалася певна усвідомлена соціальна дія, викликають в інтерпретатора ту саму реакцію, що й у самого діяча. Таке розуміння — розуміння «об’єктивної» дії, а не діючої особи — перший етап процесу. Наступний — розуміння мотивів і відчуттів діючого індивіда. Будь-яке соціологічне судження повинно бути сформульоване в межах загальновизнаних цінностей. Результатом розуміння є при цьому не усвідомлення причини чи наслідку, а усвідомлення сутності дії, тобто логіки зв’язку цієї дії з уявленнями, потребами, інтересами людей. Ця теорія, на думку Зіммеля, мала стати інструментом критики: вона піддавала сумніву те, що в соціологічних дослідженнях сприймалось як очевидне. Одночасно розуміння повинно було служити засобом контролю за суб’єктивним компонентом пізнання. Теоретична спадщина Зіммеля містить ґрунтові дослідження рольової теорії, динаміки соціальних груп, соціології влади, соціології конфлікту.

Одним з творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький філософ, соціолог Еміль Дюркгейм (1858—1917). Найважливіші проблеми теоретичної соціології, які він розробляв, — природа суспільства, інтегративна основа, «здоровий» і «паталогічний» його стани, методи соціологічного дослідження, статус соціології як науки. У 1896 р. в університеті міста Бордо він очолив першу у Франції кафедру соціології. З 1898 по 1913 рік редагував жур­нал «Соціологічний щорічник» (12 томів). Співробітники журналу, прихильники дюркгеймівських ідей, створили наукову школу, яка отримала назву французької соціологічної школи.

Е. Дюркгейм продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і принципом об’єктивного спостереження. У своїй книзі «Метод соціології» він формулює правила соціологічного пізнання, які мали гарантувати об’єктивність та ефективність наукового пошуку. Основне з них: соціальні факти потрібно розглядати як предмети. Згідно з ним суспільство як реальність слід вивчати ззовні, об’єктивними методами. Досліджувати потрібно не поняття про соціальну реальність, а її безпосередньо. Звідси ще одне правило: соціальні факти слід пояснювати іншими соціальними факторами.

Основними ознаками соціальних фактів є:

— об’єктивне існування щодо окремих індивідів;

— примусовий вплив на індивідів.

Соціологія, за Дюркгеймом, є наукою про соціальні факти — ідеї, норми, цінності, вироблені колективною свідомістю людей. Їх вплив на людей здійснюється через соціальні інститути (правові, релігійні та ін.).

Е. Дюркгейм активно займався аналізом змін у суспільстві, особливо розвитком розподілу праці у процесі індустріалізації. Він вважав, що розподіл праці значно послаблює роль релігії як основи соціального зв’язку. З посиленням розподілу праці люди набувають більшої взаємозалежності, бо їх потреби задовільняються внаслідок праці багатьох людей, а процеси і зміни у світі настільки стрімкі та інтенсивні, що не всі здатні включитись у них. Внаслідок швидкого оновлення соціального життя розривається традиційний порядок і моральні устої, підтримувані релігією. У суспільстві стає дедалі більше людей, які живуть без усвідомлення мети, сенсу, відчувають свою непотрібність і незатребуваність. З цим процесом Дюркгейм пов’язував виникнення та існування явища «аномії».

Аномія — стан соціальної системи, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов’язкових норм, ставиться до них негативно або байдуже.

Велику увагу приділяв проблемам самогубства, розглядаючи його як дію людини, невдоволеної життям (нещастям), як соціальний факт, породжений соціальним середовищем, — теж своєрідна аномія.

Науковий доробок Е. Дюркгейма справив значний вплив на розвиток соціології. Вплив його ідей у всю її галузь — від загальної соціологічної теорії до прикладних досліджень.

Значний внесок у соціологію кінця XIX — початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864— 1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Відкидаючи натуралізм позитивістської соціології, Вебер запозичив з позитивізму ідею емпіричного дослідження соціальних явищ. Суспільство та його індивіди трактувались Вебером як такі, що виявляються в процесі інтеракції, а не як певні «готові факти». Вебер віддавав пріоритет індивіду, фактором розвитку суспільства називав культурні цінності, вірив в інтелігенцію. Вважав, що тільки індивід володіє мотивами, цілями, інтересами і свідомістю. Колективна свідомість — скоріше метафора, ніж точне поняття. «Клас», «капіталізм», «християнство» — такі самі узагальнені поняття. Поняття «підприємець», «робітник», «король» позначають середньотипового представника конкретної соціальної верстви. Але ці поняття — абстракція, створена для того, щоб одним іменем позначити сукупності людей, фактів, явищ. Вебер називає їх «ідеальними типами». Отже, ідеальний тип, за Вебером, — не мета, а засіб, методологічний інструмент дослідника, застосовуваний для впорядкування хаотичної соціальної дійсності та її розуміння. Його створюють з метою зіставлення з конкретною емпірією, визначення ступеня відхилень емпіричних фактів від своїх еталонів — ідеальних типів.

М. Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіда. Соціологію він визначав як науку, яка прагне зрозуміти «соціальну дію і таким чином казуально пояснити її процес і дію». Саме необхідність розуміння дій предмета свого дослідження відрізняє соціологію від природничих наук. На відміну від Дюркгейма, Вебер твердив, що ні суспільство в цілому, ні форми колективності не слід розглядати як суб’єкти дії: ними можуть бути тільки окремі індивіди. Соціологія досліджує усвідомлену, зорієнтовану на інших людей поведінку особистості. Такі дії називає соціальними, виділяючи чотири ідеальних їх типи:

– цілераціональна дія — людина виразно уявляє мету і засоби її досягнення та зворотну реакцію інших людей на свої дії; критерієм раціональності є успіх;

– ціннісно-раціональна дія — виконується на основі свідомої віри в етичну, естетичну, релігійну цінність певної поведінки;

– афективна дія — здійснюється на основі неусвідомлених психологічних імпульсів, почуттів;

– традиційна дія — відбувається на основі звички.

           Два останні типи дії не є, за Вебером, соціальними, оскільки виражають усвідомлений і покладений в основу дії смисл. Найважливішою є цілераціональна дія. Вебер впевнений, що раціоналізація соціальної дії — тен­денція історичного процесу: раціоналізується спосіб гос­подарювання, управління, спосіб мислення людей і спо­сіб їх життя в цілому. Все це супроводжується зростан­ням соціальної ролі науки, яка, за Вебером, є втіленням принципу раціональності.

Капіталізм як соціально-економічна формація, навколо якої наприкінці XIX ст. точилися гострі нау­кові дискусії, розглядався Вебером як певна форма економічного раціоналізму. Він не заперечував основ­них моментів марксового розуміння капіталізму як системи об’єктивно діючих економічних законів. Але його цікавив не об’єктивний, а суб’єктивний аспект економічного раціоналізму, певні нахили людей до ра­ціональної економічної поведінки. Саме це становило стрижень його найвідомішої праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905).

На відміну від Маркса, Вебер не вважав організа­цію економіки основою соціальної стратифікації сус­пільства, виокремивши три основних компоненти не­рівності, які, на його думку, водночас взаємопов’яза­ні й незалежні. Багатство означає значно більше, ніж зарплата. Багаті часто взагалі не працюють, проте одержують великі прибутки за рахунок власності, ка­піталовкладень, нерухомого майна, акцій, облігацій. Представники різних соціальних класів — селяни, робітники, купці — мають неоднакові можливості для одержання прибутків і придбання товарів. Цим теорія Вебера близька до теорії Маркса. Однак, за Ве­бером, не все залежить від багатства. Оскільки різні групи людей користуються різною повагою, мають неоднаковий престиж, він впровадив поняття «статусні групи», яке виражає другий компонент нерівності. Члени статусних груп ведуть тільки їм власти­вий спосіб життя (використання вільного часу, за­няття елітарними видами спорту, вживання певного класу напоїв тощо). Статусні групи не обов’язково складаються з багатих, до них належать люди різно­го достатку.

На статус людини впливає кілька чинників. Багатство відіграє важливу роль, але не менш вагомим є престиж, який може зовсім не залежати від багатства. Так, професор коледжу, священик престижніші, ніж власник порнографічного театру, який має значно ви­щі доходи.

Окрім багатства і престижу, Вебер окреслив третій тип стратифікації — владу — здатність людини чи групи людей реалізовувати плани, здійснювати певну політику, долаючи опір інших людей або груп. Інколи можна не володіти багатством і не бути престижним, але мати владу.

Суттєвим є внесок Вебера у соціологію релігії. Порівнюючи провідні релігійні системи Індії, Китаю з релігійними системами Заходу, він дійшов висновку, що деякі аспекти християнської віри мали великий вплив па розвиток капіталізму.

Окремим напрямом його наукових досліджень була соціологія політики і права. Метод розуміючої соціології дав змогу по-новому оцінити зміст і механізми влади. Легітимне (ненасильницьке) панування людини над людиною можливе, за Вебером, лише тоді, коли підлеглі усвідомлюють користь того, що ними керують інші люди. Беручи до уваги три підстави для такого розуміння, він відповідно виділяє три чистих типи панування:

1. Традиційне — базується на звичаях, традиціях певної поведінки, певного типу підкорення. Найбільш чистим його типом є панування патріархальне: батька родини, царя.

2. Харизматичне — опирається на безперечну довіру до лідера. Харизматичний лідер — не просто старша за посадою людина, а обов’язково вождь, за яким ідуть послідовники. Харизмою (Божим даром) наділені великі полководці, видатні політики, пророки, засновники держав.

3. Легальне — ґрунтується на довірі до права, закону, згідно з яким підкоряються не особистості, а чинним законам.

Розглядаючи систему легального панування, М. Ве­бер значну увагу приділяє аналізу апарату влади — бюрократії, вбачаючи в ньому технічно найчистіший тип легального панування, найраціональнішу форму здійснення влади.

Веберівські дослідження започаткували концепції наукового управління суспільством. Проблеми, які він розглядав, є і нині провідними в соціології. Обґрунто­ваними ним базовими соціологічними поняттями і тепер керуються фахівці при вивченні соціальної структури, процесів соціальних змін, при аналізі соці­альних диспозицій особистості, її мотивів і ціннісних орієнтацій, поведінки у виробничій, політичній, культурній сферах.

Питирим Сорокін (1889-1968) народився і одержав освіту в Росії, був висланий із країни у 1922 р., після чого оселився в США. В 1930 р. став першим професором соціології в Гарвардському університеті. Представник інтегрального напрямку сучасної соціології, автор теорії соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Значний внесок зробив в розробку проблем предмету і структури соціології, механізму і шляхів соціального розвитку, соціальної нерівності, соціальної структури суспільства, соціокультурної динаміки, конвергенції соціальних систем і т.д. Об’єднав в єдине ціле всі аспекти соціологічного вивчення суспільного життя, створив ту інтегральну соціологію, яка синтезувала все найкраще, що було досліджено того часу в соціології. Основні праці Сорокіна: ‘’Система соціології’’ (1920 р.), ‘’Cоціологія революції’’ (1925 р.), ‘’Соціальна мобільність’’ (1927 р.), ‘’Cучасні соціологічні теорії’’ (1928 р.), ‘’Соціальна культура і динаміка’’ (1937-1941 рр.), ‘’Соціокультурна причинність, простір і час’’ (1943 р.), ‘’Американська сексуальна революція’’ (1956 р.), ‘’Основні тенденції нашого часу’’ (1964 р.), ‘’Соціологічні теорії сьогодення’’ (1966 р.).

В праці ‘’Система соціології’’ П.Сорокін проголосив такі основні принципи соціології:

– соціологія, як наука, повинна будуватись за типом природничих наук;

– соціологія повинна вивчати світ таким, яким він є, тобто суб’єктивне втручання в науку з позицій моральних та інших наук, є недопустимим;

– соціологія повинна бути об’єктивною дисципліною, тобто вивчати реальні взаємодії людей, які є доступними об’єктивному виміру і вивченню;

– оскільки соціологія хоче бути дослідницькою і точною наукою, вона повинна позбутися усякого ‘’філософствування’’, умоглядної, недоведеною наукою побудови;

– розрив з філософствуванням означає і розрив з ідеєю монізму, тобто зведення будь-якого явища до одного якого-небудь начала.

П.Сорокін ділив соціологію на теоретичну і прикладну. Об’єктивними вивченнями його соціології є перш за все соціальна поведінка і діяльність людей, соціальні групи і структура суспільства в цілому, а також соціальні процеси, які в ньому відбуваються. Розробив теорію цінностей і культурної динаміки.

Толкотт Парсонс – дальший розвиток концепція соціальної дії знаходить у його теоріях. Він включив ідеї соціальної дії в загальну теорію соціальної поведінки людини. Соціальна дія, вважав Т.Парсонс, є елементом системи людської дії, де поняття дія зближується з поняттям поведінка. Свідомість соціальної дії розглядалась як наслідок певної роботи механізму людської свідомості, що ставить свідоме в залежність від несвідомого. Соціальна дія складається з певних компонентів: діяч з його потребами і метою, ситуація – сукупність конкретних умов, обставин середовища, в якій діє діяч і орієнтація діяча на ситуації, формуючи конкретні способи та методи реалізації потреб, мети. В конкретній ситуації соціальні спільності, верстви, індивіди виділяють різні об’єкти за їх значущістю для досягнення мети, відрізняють корисні або шкідливі елементи ситуації, визначають, що першочергове, важливе і що другорядне, аналізують можливі наслідки і результати соціальних дій. Зважувати варіанти, шанси, характерні для будь-якої дії людини. Та тут-то соціальні дії, коли людина, орієнтуючись на ситуацію, бере до уваги реакцію інших людей, їх потреби і мету, розробляє способи, методи своїх дій, орієнтуючись на інших, передбачаючи, враховуючи чи будуть сприяти або перешкоджати його діям інші соціальні суб’єкти, з якими він має взаємодіяти, хто і як швидше поведе себе в подіях, що відбуваються з урахуванням всіх обставин, який варіант дій слід обрати.

Відомий італійський соціолог Вільфредо-Федеріко Парето (1848—1923) вважав соціологію синтезом різних суспільних дисциплін, а її метою — вивчення суспільства в цілому. Під час дослідження загальних принципів організації, функціонування і зміни суспільства намагався застосовувати так званий логіко-експериментальний метод. Пропонував користуватися емпірично обґрунтованими судженнями, суворо дотримуватися логічних правил при переході від спостережень до узагальнень. Ціннісні, в тому числі етичні, елементи теорії, на його думку, завжди спричиняють викривлення, фальсифікацію фактів, і тому не варто їх використовувати.

В.-Ф. Парето прагнув пояснити природу, особливості та соціальні функції ідеології, вважаючи її словесним покровом, демагогічним хитруванням. А теоретична форма надана їй для маскування нелогічного характеру дії. Ідеологію створюють для прикриття справжніх спонукальних мотивів дій.

Суттєвий елемент соціальної системи — соціальна гетерогенність (неоднорідність), зумовлена довічною психологічною нерівністю індивідів. Еліту і нееліту утворюють відповідно вища і нижча верстви суспільства. Найобдарованіші представники низів «підіймаються нагору», поповнюючи ряди правлячої еліти, найслабші представники якої, деградуючи, «опускаються донизу», у маси. Відбувається циркуляція (кругообіг) еліт. Якщо вона відбувається повільно, у вищих сферах нагромаджуються елементи, які уособлюють безсилля і занепад. Серед нижчих зростає кількість індивідів, наділених рисами, необхідними для управління суспільством. Настає епоха революції, сутність якої, на думку Парето, полягає в оновленні правлячої еліти, поповненні необхідних для управління психологічних сил і відновленні завдяки цьому суспільної рівноваги. Суспільну рівновагу може забезпечити тільки рішуча, здатна до насилля, здобуття користі від влади, не грабуючи жодними засобами, еліта.

2. Емпіричні соціальні дослідження ХIХ початку ХХ ст..

 На початку свого розвитку соціологічна теорія та емпіричні соціальні дослідження розвивалися пара­лельно і були слабко пов’язані між собою. Досліджен­ня стимулювалися практичними потребами, необхідністю збирання інформації для обґрунтування соціальних реформ, які поставали на тлі гострих проблем суспільства XIX ст.: швидкого зростання міст і міського населення у період індустріалізації, поляризації бідності й багатства, зростання злочинності, посилення класової боротьби.

Перші емпіричні соціальні дослідження (роботи англійських політичних арифметиків XVII ст., французькі урядові обстеження XVII—XVIII ст.) не мали систематичного характеру. У XIX ст. їх кількість швидко зросла. Вони постачали нові факти, зумовлюючи водночас удосконалення їх збору та аналізу. Франко-бельгійський вчений Адольф Кетле (1796—1874) виробив основи соціальної статистики; француз Фредерік Ле-Пле (1806—1882) — монографічний метод вивчення сімейних бюджетів. Були започатковані перші центри соціальних досліджень — Лондонське статистичне товариство, Товариство соціальної політики в Німеччині та ін. Емпіричні дослідження починають відчувати потребу в соціологічній теорії, вона — в емпіричній перевірці своїх положень. Однак тривалий час соціальні дослідження практично не були пов’язані з теоретичною соціологією, в якій переважали глобальні, історико-еволюційні схеми. Лише наприкінці XIX ст. у працях Дюркгейма, Вебера, Тьонніса становище починає змінюватися. На початку XX ст. проблема поєднання теоретичної та емпіричної соціології особливо актуа-лізується, починається спеціальна розробка методології і техніки емпіричних соціальних досліджень.

Становище соціології в системі суспільствознавства кінця XIX — початку XX ст. не було однозначним. З одного боку, соціологія динамічно розвивається, розширюється тематика емпіричних соціальних досліджень, з’являються наукові товариства і кафедри, спеціалізована періодика, з іншого — представники традиційних суспільних наук продовжують ставитися до неї з недовірою, а в самій соціологічній теорії панує розлад.

В Англії центром соціології стало створене в 1903 р. Лондонське соціологічне товариство, яке з 1908 р. почало видавати журнал «Соціологічний огляд». Але чіткої програми товариство не мало. В 1907 р. на приватні кошти була створена перша в Англії кафедра соціології в Лондонському університеті. Однак в Оксфорді і Кембриджі до соціології все ще ставилися з явною недовірою, і британська соціологія довго мусила гніздитися на теренах антропології та етнографії.

Інституціалізація соціології як університетської дисципліни у Франції почалася наприкінці XIX ст. під впливом Дюркгейма, який у 1896 р. очолив кафедру «соціальної науки» (Бордоський університет) — першу кафедру соціології у Франції.

Складнішим виявилося становище соціології в Німеччині. Філософські факультети, де були зосереджені всі гуманітарні науки, ігнорували емпіричні дослідження. Професійна неприязнь «традиційних» філософів до соціології зумовлювалася й тим, що вона асоціювалася з позитивізмом, соціалістичною спрямованістю та іноземним впливом.

Іншою була ситуація в США. Відсутність жорстких обмежень у системі вищої освіти, наявність коштів, конкуренція між університетами, вплив прагматизму і широкий рух на користь соціальних реформ відкривали соціології широкі можливості, яких не було в інших країнах. Перший курс соціології було прочитано у Єльському університеті у 1876 р. У 1893 р. відкрито першу кафедру в Чикаго, де започатковано і соціологічну фахову спеціалізацію. У 1901 р. 169 американських університетів і коледжів пропонували своїм слухачам курси соціології. Через чотири роки було засновано Американське соціологічне товариство.

З часом починають створюватися і міжнародні соціологічні центри. У 1894 р. у Парижі відбувається перший конгрес Міжнародного інституту соціології. Проте міжнародний обмін соціологічними ідеями ще довго був обмеженим.

3. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями .Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Учені, які досліджують особливості тогочасної української соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження здебільшого трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К, Маркса, виявляли обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, слабо були спрямовані на вироблення власних соціологічних теорій, хоча окремі оригінальні ідеї вони висловлювали. Визначальна риса соціологічної думки в Україні — тісний взаємозв’язок із суспільно-політичними проблемами, з завданнями утвердження національної державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне відродження. Специфічною ознакою вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної самосвідомості. А перші українські соціологи були передусім громадськими діячами, а вже потім науковцями.

Домінувало у тогочасній соціологічній думці звернення до соціально-культурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість соціально-політичними, економічними аспектами.

3. Становлення і розвиток соціологічної думки в Україні.

 У соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850—1891) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, «громадівські» погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, твердив С. Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для взаємодії з навколишньою природою. Зростатиме середній рівень розвитку більшості людей, з’являться можливості для самовияву талантів.

С. Подолинський значну увагу приділяв аналізу соціального становища різних груп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національності особи). Ці думки висловлював у праці «Ремесла і фабрики на Україні».

Серед учених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841 —1895), який чимало уваги приділяв перспективам історичного поступу України, можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним з найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод (всенародного земського представництва з контролем за діями виконавчої влади, недоторканності свободи особи, слова, товариств). На його думку, політичні та національні інтереси російського населення можуть бути забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним і культурним життям. Драгоманов обґрунтував тезу, що справжньої політичної свободи не може бути за тогочасної централізації. На підтвердження цього він наводить факт, що в Європі з часів Великої французької революції всі перевороти саме тому і не досягали найближчої мети, бо самодержавство королів змінювалося самодержавством парламентської більшості, залишаючи недоторканною і навіть удосконалюючи централізовану бюрократичну машину управління.

М. Драгоманов критикував ідеологію російських народників П. Лаврова, П. Ткачова, Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли автономій іншим народам у майбутньому. Російські революційні діячі не сприйняли тоді ідей Драгоманова про федеративний принцип взаємозв’язку народів Росії. Але концепція Драгоманова набула широкого розголосу поміж української інтелігенції, справила позитивне враження і на Європу. Зокрема, її підтримував Е. Бернштейн.

М. Драгоманов черпав досвід з демократичних надбань європейських держав. Йому була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею національності «всесвітньою правдою», яка допомагала б кожній нації рухатися шляхом історичного поступу. Національність не може бути причиною насилля над людьми, а права осіб будь-якої національності мають бути рівними.

Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль відводив порівняльному методу досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків.

Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851 —1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття причин спокою чи руху людських суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

У ставленні до соціології як системи наукового знання Ковалевський дотримувався тієї ж класифікації наук, що й Конт, але психологію вважав галуззю не біології, а соціології. Конкретні науки (етнографія, статистика, політична економія та ін.) забезпечують соціологію необхідними даними. У свою чергу, ці науки повинні спиратися на загальні закони співіснування і розвитку, які покликана встановлювати соціологія як наука про порядок і прогрес людських суспільств. Однак соціологія має не запозичувати у конкретних дисциплін основні засади, а виробляти їх сама, беручи до уваги різноманітні людські відчуття і потреби.

М. Ковалевський не вважав, що ідеї правлять світом, стверджував, що не існує єдиного визначального соціального чинника. Вести мову про головний чинник — те саме, що говорити про краплі річкової води, які своїм рухом зумовлюють її течію. Соціологічна теорія Ковалевського — явище складне, різноманітне, органічно пов’язане з його історичними дослідженнями.

Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він одним з перших вітчизняних дослідників пов’язував назву «Русь» зі слов’янським племенем полян і, всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказував на її генетичний зв’язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише стверджувати наступність історичного минулого й сьогодення, а й певною мірою, самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між; Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов’янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.

До Грушевського в російській історіографії загальноприйнятою була така схема історії Російської держави: передісторія Східної Європи, неслов’янська колонізація, розселення слов’ян, формування Київської держави, історія, що сягала XII ст. Потім вона переходила до Великого князівства Володимирського, від нього в XIV ст. — до князівства Московського, де була започаткована історія Московського царства, згодом імперії. З історії українсько-руських і білоруських земель, які лишилися за межами Московського царства, часом бралися найважливіші епізоди (держава Данила, формування Великого князівства Литовського, унія з Польщею тощо) з прилученням до російської держави. Ця схема переслідувала генеалогічну ідею — довести право московської династії князів, а потім царів, тримати під владою не тільки власне московські, а й інші, завойовані, землі. Згодом, коли основний акцент був перенесений на історію народу, суспільства, культури, дана концепція була реалізована В працях з історії великоросійського народу, активно використовувалася для обґрунтування ідеї Москви як «третього Риму».

М. Грушевський довів, що Київська держава, право, культура були утворені українсько-руською народністю. Володимиро-московська держава — то витвір іншої, великоруської народності. Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський (XIII ст.), потім — литовсько-польський (XIV—XVI ст.). Володимиро-московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла зі свого кореня, і відносини її з Київською можна було б скоріше прирівняти, наприклад, до відносин Римської держави з її гальськими провінціями. Тому це не можна розглядати як спадкоємність двох періодів у політичному і культурному житті Франції. Те, що московські князі пересадили у великоросійські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, не дає права включати Київську державу в історію з великоросійської народності. Етнографічна й історична близькість української народності до великоросійської не повинна спричиняти їх перемішування. Запропонований Грушевським підхід дає змогу послідовно представляти історію великоросійської, українсько-руської і білоруської народностей, а не заступати історію східного слов’янства історією великоруського народу; не ігнорувати історію білоруської та українсько-руської народностей або поєднувати її з великоруською. Він наполягав на необхідності усунення еклектичного характеру «руської історії», припинення зшивання докупи епізодів з історії різних народностей, розгляду історії кожної народності в «її генетичному приємстві від початків аж до нині».

Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співробітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя України. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки громадського і державного життя, або генетична соціологія (М. Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович); історія української революції (П. Христюк); теорія нації (В. Старосольський); держава і державне право (М. Шраг) та ін.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франко (1856— 1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об’єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв’язків між незалежними державами.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але вони досліджували окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення соціологічних проблем. І все ж таки у цей період сформувалася українська соціологічна традиція. Спрощені трактування поступалися місцем диференційованим, самодостатнішим концепціям. Складався та оформлювався власне соціологічний апарат. Була започаткована системна робота щодо методології і техніки досліджень. Нові соціологічні ідеї, які проростали в Європі, знайшли і в Україні благодійний ґрунт. Поступово окреслювався предмет досліджень вітчизняної соціології, чіткішими ставали грані, що відмежовували її від суміжних дисциплін.

Таким чином, усім національним соціологіям за часів їх становлення була притаманна проблема визначення свого предмета або демаркації з сусідніми дисциплінами. Для України вона виглядатиме як проблема виділення з суспільно-політичної публіцистики. Це спричинило швидке поширення серед гуманітаріїв і громадських діячів України інтересу до ідей, поглядів та теорій провідних соціологів Європи, насамперед Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса, В. Парето та інших.

А діалектична єдність універсальних та національних елементів, що сформувалася в ці часи, стала передумовою її подальшої наукової продуктивності.

Історія світової соціології загалом, як і історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. — у складі колишнього СРСР, значно деформували процес розвитку наукової позиції вітчизняної соціології. Тривалий час вона не була ідентифікованою наукою, структурно існувала лише в системі радянської соціології.

У перші десятиліття XX ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював її у 1918—1920 рр. Б. Кістяківський, пізніше — марксист С. Семківський.

Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією з вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал про вплив різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господарській, гуманітарній сферах. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова, який досліджував психологію натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя. У «Записках соціально-економічного відділу» окремих соціологічних питань торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. Перед цим він заснував у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 р.), який згодом переїхав до Праги, а в 1921 р. — до Відня. Але його намір не був підтриманий, і М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології.

М. Грушевський і його соратники видали низку соціологічних праць: «Спроба соціологічного пояснення української казки» (К. Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької демократії» (Ф. Савченко) та ін. Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об’єднаних в Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.

Це був період поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського напряму: «Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології» М. Бухаріна (1921), «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» Л. Садинського (1923), «Марксизм і соціологія» С. Каценбогена (1926), «Соціологія шлюбу і сім’ї: досвід вступу у марксистську генеономію» С.Вольфсона (1929), «Основні питання марксистської соціології» С. Оранського (1929) та ін.

Науковий плюралізм довше зберігався у прикладній соціології. Так, у 20-ті роки в Україні певні позиції займало фрейдистське вчення. Відомий фізіолог, професор А. Зелений, досліджуючи біологічні, фізіологічні, рефлексологічні аспекти суспільного життя, твердив про майбутню «соціофізіологію». Соціальні проблеми управління розробляв Всеукраїнський інститут праці (Харків). Тут були започатковані дослідження організації виробництва, підготовки кадрів, стимулювання і нормування праці.

Ці дослідження засвідчили, наприклад, що одним із способів ухилення адміністрації від виконання рішень є перекладання своїх обов’язків на «творчу активність мас», що дріб’язкова опіка, надмірно деталізовані розпорядження завдають шкоди, оскільки рядовий працівник, боячись помилитися, постійно заглядає в інструкцію, що подовжує термін виконання завдання. У цьому інституті існував психологічний відділ, де застосовували тести професійного відбору та професійної орієнтації.

Учені цієї установи займалися соціальною інженерією, під якою розуміли насамперед діяльність щодо вдосконалення організації виробництва з урахуванням соціальних чинників, спрямовану на забезпечення робочого місця, поліпшення умов праці робітників. Зокрема, застосовувалися так звані оперограми — креслення робочого процесу з нанесенням маршрутів і послідовності етапів обробки, з урахуванням обсягу роботи і необхідного для нього часу. Оперограма становила собою модель, сконструйовану на основі інженерного розрахунку. Відповідно визначали штат працівників, складали інструкції виконавцям, замовлення на обладнання, визначали мету і завдання діяльності людей.

З кінця 20-х років на теорію та практику соціологічної (практично «марксистсько-ленінської») науки починають впливати сталінські «теоретичні» положення. До «вторгнення» Сталіна у філософію та соціологію вчені інколи дозволяли собі різні трактування предмета, теорії, структури, методології соціології, хоча виходити за межі марксистського напряму не ризикували. У цей час, правда, інколи висловлювалися сумніви щодо існування соціології як науки. Згодом Сталін вольовим рішенням «скасував» її, як і інші неугодні йому науки — генетику, психологію, кібернетику та ін. Теоретичне обґрунтування цього містить розділ «Про діалектичний та історичний матеріалізм» короткого курсу «Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)» (1938). З того часу найважливіші складові марксистської соціології (теорія формацій, класів тощо), основний понятійний апарат і категорії стали розглядати тільки на філософському та абстрактно-теоретичному рівнях. Соціологічні методи конкретного дослідження суспільства були не тільки вилучені з ужитку, а й протиставлені соціологічному знанню як знанню філософському. На конкретне вивчення процесів, явищ соціального життя було накладено сувору заборону. Соціологію було оголошено псевдонаукою, несумісною з марксизмом, ворожою йому. Фундаментальні та прикладні дослідження в цій галузі були фактично припинені.

«Скасування» соціології як науки було зумовлено тим, що її принципи, теорія і методи пізнання та освоєння соціальної дійсності не вписувалися у сталінське волюнтаристське управління суспільством. Наукова соціологія була ворожою соціальній апологетиці. Офіційні, здебільшого «валові» економічні показники з року в рік демонстрували «зростання» добробуту людей, а соціальні, які відображали реальне задоволення потреб людей, демонстрували протилежне — зниження їх достатку, зростання соціальної напруженості. Тому соціальна міфологія була зведена в ранг науки, а реальна наука оголошена «буржуазною лженаукою».

Соціологічна думка в СРСР (у тому числі й в Україні) приглушувалася до початку 60-х років. А праці з історичного матеріалізму аналізували соціальні явища, процеси на загальному, абстрактно-теоретичному, рівні, відірвано від реального життя. Філософський детермінізм, заперечення соціологічного мислення відкривали дорогу безмежному пануванню консерватизму в науці про суспільство. Відродження соціологічних досліджень почалося з настанням «хрущовської відлиги». Але якщо ці дослідження визнавалися, то соціологія як наука — ні. У науковому обігу побутувало визначення соціології як науки, що займається тільки конкретними дослідженнями.

Становлення і розвиток соціологічних досліджень наштовхувалися на опір деяких філософів, які взяли на озброєння концепцію 30-х років, ототожнювали соціологію з історичним матеріалізмом, розглядали її як органічну частину системи філософського знання. Відповідно соціологія була оголошена філософською наукою (складовою філософії), а конкретні соціологічні дослідження виводилися за межі соціологічного знання як не сумісні зі специфікою філософського пізнання світу. їх трактували як спробу привнести у філософію елементи позитивізму («буржуазної науки»). Ініціаторів конкретних соціологічних досліджень постійно піддавали критиці, їм відводили роль «збирачів фактів». Нерідко соціологічним дослідженням відводилась обслуговуюча роль, згідно з якою вони повинні були «ілюструвати» досягнення соціального розвитку країни, приховуючи відомості щодо потворних його рис. Саме тому праці «застійних» років були здебільшого тенденційними, однобокими.

Значний масив соціальної інформації, який становив неабияку наукову цінність і міг бути використаний для вирішення багатьох соціальних проблем, був ігнорованим. Владні структури не брали до уваги тривожних сигналів соціологів щодо погіршення екологічного стану, наростання відчуження влади від народу, негативних тенденцій у міжнаціональних відносинах тощо. Нерідко ініціаторів досліджень піддавали партійним, адміністративним покаранням. Багато наукових понять («екологія», «відчуження», «соціальна статистика», «соціальна динаміка», «соціологія релігії» та ін.) навіть у період «відлиги» було заборонено, їх використання могло стати приводом до ярликування вченого як послідовника та пропагандиста «реакційної буржуазної соціології». Але, незважаючи на всі ці обставини, соціологічні дослідження розвивалися, поступово розширюючи сферу теоретичного соціологічного знання.

У 1958 р. виникла Радянська Соціологічна Асоціація. Через два роки в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ — сектор дослідження нових форм праці й побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 р. почав працювати Інститут конкретних соціальних досліджень. У 1974 р. побачив світ перший і до середини 80-х років єдиний у СРСР фаховий журнал «Социологические исследования».

В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю — відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України — почав функціонувати у 1969 р. Вплив хрущовських ліберальних реформ на розвиток соціології було посилено імпортом соціологічної фразеології. З 1957 по 1961 рік тільки Інститут філософії у Москві відвідали 217 зарубіжних філософів і соціологів.

У 60-ті роки започатковуються соціологічні дослідження різної тематичної спрямованості. Зокрема на металургійних, текстильних, машинобудівних підприємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси соціологи вивчали умови життя, залежність способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників. Досвід соціологічної служби Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського в 70-х роках поширювався через періодичні видання, знайшов своє відображення у повісті письменника Олександра Билінова «Вибір» (Дніпропетровськ: Промінь, 1980).

Соціологічний підрозділ Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР розробив методики соціального планування на промислових підприємствах республіки. Ці методики і пов’язані з ними концепції, як і розробки Донецького відділення Інституту економіки АН України, помітно збагатили промислову соціологію та соціологію праці в Україні.

Широкий спектр соціальних проблем шлюбу і сім’ї був типізований у праці Л. Харчева «Шлюб і сім’я в СРСР» (1965). У 1966 р. випущено двотомник «Соціологія в СРСР», в якому узагальнювався досвід емпіричних досліджень різних сфер суспільства, а також досліджень із загальної соціологічної теорії, різноманітних проблем функціонування і розвитку соціальної сфери (праці, побуту тощо). Водночас у Великобританії були опубліковані два томи вибраних праць радянських соціологів під назвами «Індустрія і праця в СРСР», «Місто, регіон і народонаселення». У деяких університетах були запроваджені спецкурси з прикладної соціології. Для аспірантів і студентів підготовлені перші навчальні посібники («Робоча книга соціолога», 1976; «Теорія і практика соціологічних досліджень в СРСР», 1979 та ін.).

Але марксистська ідеологія не збиралася відводити соціології належне їй місце. За розквіту адміністративно-командної системи (кінець 60-х — середина 80-х років) відбувся ще один наступ на неї. ЦК КПРС були піддані різкій критиці книги Ю. Левади. Колектив Інституту соціологічних досліджень звинувачено у «насадженні буржуазних теоретичних концепцій і поглядів». Було перекроєно кадровий склад інституту, проти деяких соціологів робилися спроби порушити кримінальні справи.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної науки. У червні 1988 р. ЦК КПРС видав постанову «Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у вирішенні вузлових проблем радянського суспільства». Наприкінці 80-х років виникла принципово нова для радянської системи інституція — Всесоюзний центр вивчення громадської думки (директор Т. І. Заславська), що став безперечним лідером у масових опитуваннях. Почали відкриватися нові дослідницькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів, утворено спеціалізовані ради із захисту дисертацій, виходить журнал «Соціологія: теорія, методи, маркетинг». Тож соціологія стала універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії соціології (А. Ручка, В. Танчер), соціології освіти, проблем вищої школи (В. Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницька, М. Шульга), соціології підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко) тощо.

Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб’єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціології в дослідженні та управлінні суспільними процесами.

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку ХХI ст. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціології у різних галузях суспільного життя, очищення від намагань маніпулювати громадською думкою під прикриттям так званих ‘’соціологічних досліджень’’. Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. ‘’Про розвиток соціологічної науки в Україні’’,з яких передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціології, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних і соціально-психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.

4. Поняття соціології медицини.

          Соціологія медицини – галузь соціології, яка вивчає населення з соціальних позицій. Хоча соціологія медицини як спеціалізована галузь соціології склалась відносно пізно ( в 1950 – і рр.), вона стала дуже швидко розвиватись зокрема тому, що була визнана важливість соціологічної освіти для студентів – медиків. У Великобританії, напр., почала виходити ціла низка солідних журналів, пов’язаних з соціологією медицини, такі як ‘’Здоров’я і соціальна поведінка’’ і ‘’Соціологія здоров’я і хвороби’’, щоквартальне видання меморіального фонду Мілльбанка ‘’Соціальна наука і медицина’’.

          Соціологія медицини має декілька підгалузей:

          1) соціологія лікарських професій;

          2) соціологія хвороби і поведінки хворого;

          3) соціологія інститутів медицини і організації охорони здоров’я;

          4) вивчення соціальних чинників етимології хвороби;

          5) вивчення соціальних чинників народжуваності і смертності;

          6) аналіз соціальних чинників на потребу в медичному обладнанні і характер його використання;

          7) соціологія взаємодії лікаря і пацієнта;

          8) вивчення соціальних наслідків розвитку різних систем охорони здоров’я ( таких як, приватна або державна);

          9) порівняльне дослідження зразків хвороби і служб охорони здоров’я в різних країнах.

          Існує суттєва відмінність використання соціології в межах медицини і власне соціології медицини. У першому випадку передбачається використання соціології з метою прояснення проблем, що визначаються з медичної точки зору, таких як проблема додержання хворим лікарського режиму. При цьому ігноруються такі спірні проблеми, як проблеми злочинної недбалості лікаря. Щодо соціології медицини, то її більше цікавлять проблеми відносин між лікарями і пацієнтами, а також між медициною і державою, питання ятрогенеза, тобто проблеми загрози людському здоров’ю за умов втручання медицини ( проблеми залежності від антибіотиків, амфетамінів і барбітуратів). У межах соціології медицини активно проявляють себе символічний інтеракціонізм, функціоналізм і фемінізм, які вважають, що стан здоров’я населення є наслідком не медичного втручання, а умов соціально-політичного середовища в тій чи іншій країні. В Україні для соціології медицини нагальним є завдання:

–         виявлення зв’язку соціології медицини з іншими соціальними функціями системи охорони здоров’я та іншими галузями соціальної сфери;

–         розробка оптимальної структурно-організаційної моделі всієї сфери охорони здоров’я в умовах ринкової економіки;

–         вивчення системи соціальних відносин у цій галузі з метою їх впорядкування;

–         розробка варіантів впорядкування взаємодії установ охорони здоров’я з органами місцевого управління на різних рівнях з метою забезпечення санітарно-гігієнічного благополуччя країни, регіонів, міст, сіл, здоров’я людей.

          Геронтологія ( гр. geron – старець і  logos – поняття, вчення) – наука про старість, в межах якої досліджуються процес старіння, похилий вік і проблеми людей похилого віку. У даний час існує значна зацікавленість:

          1) процесами соціального конструювання поняття віку, державної політики стосовно людей старшого віку і досвіду старіння;

          2) ідеями старіння як нормального процесу ( на противагу патологічному);

          Не дивлячись на ці зміни, геронтологи зайняті швидше соціальними, а не соціологічними питаннями. В Україні соціологічні дослідження з геронтології в основному зосереджені в Інституті геронтології ( м. Київ). 

          Гігієна соціальна – галузь медицини, яка вивчає вплив соціальних факторів на стан здоров’я населення та його окремих груп і виробляє науково обґрунтовані рекомендації для здійснення заходів щодо усунення і попередження шкідливого для здоров’я населення впливу соціальних факторів в інтересах охорони і підвищення рівня і якості суспільного життя.

          Клінічна соціологія – підхід до соціології, метою якого є професійне втручання в соціальне життя, особливо в проведенні оцінки і в пошуку розв’язання соціальних проблем. Цей термін першим використав Л.Вірт у 1931р. при аналізі роботи соціологів у клініках, у штат яких входили також психіатри, психологи та соціальні працівники. Ці клініки в основному займалися проблемами поведінки дітей, однак Л.Вірт передбачив зростання кількості клінік, діяльність яких включала б соціологічний аспект, тобто таких клінік, які б брали до уваги й ширший аспект соціальних проблем. Діяльність соціолога повинна стати частиною терапевтичної діяльності клініки. Він повинен проводити дослідження, давати персоналу певні знання та брати практичну участь у проблемах клієнтів. Л.Вірт також стверджував, що соціологія є важливою з точки зору можливості надання лікарям та психіатрам свого бачення соціальних аспектів розумового та фізичного захворювання.

          Соціологія здоров’я і хвороби – термін, який часто заміняє термін соціологія медицини в силу того, що відображає теоретичні інтереси соціології, а не професійні інтереси медицини. Соціологія здоров’я і хвороби характеризує наступне:

          1) критичне ставлення до медичної моделі й аналізу понять здоров/я і хвороби як особливо проблематичних;

          2) інтерес до феменології здоровя і хвороби й особлива увага до того, як пацієнти переносять свої страждання і в чому вони виражаються;

          3) значний вплив на неї має поняття хворого ролі, хоча ця галузь соціології передбачає і його критику;

          4) положення про панування остаточного підходу до розуміння проблем здоров’я в умовах сучасного суспільства, коли медики-професіонали займаються перш за все хворобою;

          5) критика медикалізації соціальних проблем.

          На практиці дослідження як в галузі соціології медицини, так і в галузі здоров’я і хвороби мають багато спільного.

          Хворого роль – термін, вперше запропонований Л. Гендерсоном у 1935 р., а потім використаний Т.Парсонсом. З соціологічної точки зору, хворобу можна розглядати як форму соціального відхилення, в межах якого індивід відіграє специфічну роль. Хворого роль має 4 основні характеристики:

          1) звільнення від звичайних соціальних обов’язків;

          2) хвора людина не вважає себе винною в тому, що вона хвора;

          3) хворий повинен прагнути до одержання компетентної професійної допомоги, оскільки хвороба соціальна небажана;

          4) очікується, що людина в ролі хворої буде виконувати режим, запропонований компетентним лікарем.

           На думку деяких соціологів, модель хворого роль, запропонована Т.Парсонсом, сприяла розвитку соціологічної критики медичної моделі.