Релігієзнавство, як наука

      Релігієзнавство, як наука. Структура і завдання курсу.

                                  

1.     Предмет релігієзнавства.

2.     Гіпотези походження релігії.

3.     Проблема класифікації релігії.

4.     Функції релігії.

5.     Релігія і наука. Взаємодія і взаємодоповнення. 

 

1.                Предмет релігієзнавства.

     Предметом релігієзнавства є релігія взагалі як феномен людської свідомості та конкретні релігії, які зараз існують у світі. Релігієзнавство вивчає релігію як досить складне явище з різних наукових площин. Проблеми, які розглядає релігієзнавство умовно можна поділити на такі підрозділи:

а) сутність і зміст релігії, основні положення вивчає такий підрозділ релігієзнавства як філософія релігії;

б) виникнення, становлення і розвиток релігій вивчає історія релігій;

в) особливості релігійної свідомості і психіки взагалі вивчає психологія релігії;

г) формування релігії у соціумі (суспільстві) і культурі вивчає соціологія релігії;

д) особливості поширення релігій і їх територіальної взаємодії вивчає релігійна географія.

   Релігієзнавство як наука бере свій початок ще з праць античних філософів – Сократа, Платона, Цицерона, Плотіна, а також у християнських апологетів і богословів (апологія – захист хритстиян. віровчення) таких як Іустин Філософ, Василія Великого, Григорія Богослова, Блаженного Августина. Проте, вважається, що релігієзнавство як окрема наукова дисципліна має відлік від праць німецьких філософів (Кант, Гегель Фейєрбах) ХVIII ст. Активне вивчення релігій починається із їх інтенсивним ознайомленням.  

    Отже, релігієзнавсво – це наукова дисципліна у якій систематизовано природничі та гуманітарні поняття про релігію.

  

2.                Гіпотези походження релігії.

    Існує декілька точок зору на походження слова “релігія” (з лат. religio – совітливість, благочестя, благоговіння, релігія, святість, богослужіння). Цицерон вважав, що це слово походить від лат. дієслова relegere (знову збирати, знову обговорювати, обдумувати, відкладати на особливе застосування), що означає “благоговіти” або “відноситись до чого-небудь з особливою увагою, повагою”.

    Християнський письменник і оратор Лактацій вважав, що термін “релігія” походить від латинського дієслова religare, що означає “зв’язувати”, “з’єднувати”. Подібним чином розуміє релігію і Блж. Августин, який вважав, що “релігія” походить від дієслова reeligere, тобто возз’єднувати (втрачений зв’язок із Богом). Найновіші дослідження у цій галузі тлумачать слово “релігія” як re – префікс, що означає “повторення, повернення” до чогось чи когось та ligo – з’єдную, зв’язую.

     Т. ч., походження слова “релігія” вказує на два основних його значення: з’єднання і благоговіння.

     Є два типи теорій походження релігії, які залежать від світогляду особи:

      – негативний;

     – позитивний.

    Негативні:

I.       Натуралістична гіпотеза (з лат. natura – природа) – згідно якої релігія виникла внаслідок страху первісних людей перед незрозумілими предметами. Слабкі сторони даної теорії: по-перше, теорія не може пояснити чому стихійні явища (напр. землетруси, повінь) не стали предметом обожнення, а дерево чи камінь (точніше вироби з них) навпаки стали обожнюватись; по-друге, не пояснює того як страх або, навпаки, захват, захоплення перед земним світом могли викликати у “примітивній” свідомості людини ідею буття невидимого Бога.

II.    Анімістична гіпотеза (з лат. animus – дух) бачить походження релігії із сновидінь, обмороків, галюцинаціях, смерті і т. п. явищах, спостерігаючи які “нерозвинена людина” прийшла до думки про існування іншого світу. Недоліки: робиться по-суті фантастичне припущення, що не одна чи дві людини, а все людство було настільки божевільним, що не могло відрізнити сон, галюцинації від дійсності. Як подібна нерозвиненість свідомості могла призвести до високої ідеї Божества і утримувати її у повсякденному житті? Якщо навіть припустити щось подібне, то від визнання чогось реально існуючого до наступного його обожнення – це дистанція величезних розмірів, адже кожен знає як важко переконати не тільки чужу людину, але й рідних та близьких.

III.  Гіпотеза Фейєрбаха, згідно якої первісні люди не розрізняли діяльність мислення від фантазії. Бог і боги, за Фейєрбахом – це проекції людських якостей і природи, перетворені у самостійні істоти. Знову ж таки це по-суті звинувачення у психічній неврівноваженості людини.

IV. Соціальна гіпотеза є найсучаснішою, де релігія розглядається, як продукт суспільного розвитку, що виникає на певному етапі. Її прихильники вважають, що релігія виникла в результаті розвитку абстрактного мислення, яке дало простір для фантазій, а також від соціального фактору – почуття безсилля перед природою, а в класовому суспільстві – перед соціальним гнобленням.

    Дана гіпотеза суперечить сама собі: з однієї сторони підґрунтям для виникнення релігії має бути психологічно нерозвинений стан дикунства, з іншої – ці самі дикуни мають володіти певними абстрактно-філософськими поняттями. Попри це, у сучасних племенем відсутнє абстрактне мислення, зате є складна система релігійних поглядів. Тому повністю правий був Цицерон, котрий писав, що не можливо знайти жодне плем’я, яке б не знало богів.

Звідси висновок: релігія є фундаментальною характеристикою людської природи.

   

Позитивні

Є два види: психологічний – стверджує, що віра в Бога є вродженою ідеєю людської психіки, що притаманна людині від народження і теоретичний досвід, який стверджує, що релігія – це результат надчуттєвого трансцендентального (той, що за межами) досвіду.

 

3.                Проблема класифікації релігії.

Найбільш загальноприйнята класифікація релігії за двома критеріями:

   І. За локалізацією релігій виділяють три типи:

  а) родоплемінні – релігії племен, які не дійшли до стану нації, держави. Це магія (з грец. – чаклунство) – віра в існування надприродних засобів впливу на природу; фетишизм (з португ. – зачарована річ) – віра в існування у матеріальних об’єктів надприродних властивостей (талісмани, амулети); анімізм (з лат. – дух, душа) – віра в існування у матеріальних об’єктів і процесів надприродних двійників (тварин, людей, а також хвороб, війн, знаряддя і предмети праці). Світ реальних об’єктів доповнюється світом духовного буття (напр. культ предків). Новітнім анімізмом є віра у привиди і в спіритизм (можливість спілкування із померлими з допомогою предметів (блюдця)); тотемізм (з алгонкінського – його рід) – віра у надприродну спорідненість людських колективів з певними видами тварин (покровителів роду і племені); шаманізм (з евенкійської – несамовитий) віра в особливі надприродні можливості служителів культу (шаманів);

    б) ранні національні релігії: давньо-єгипетська, -індійська, -грецька, римська, Межиріччя. Характерними особливостями древніх вірувань є відсторонення від офіційного культу низів суспільства (простолюдинів, рабів); політеїзм (з грец. – багатобожжя); обов’язковість і складність жертвоприношень (рослинного, тваринного походжень, а також людські); наявність замкненої касти жреців або магів;

    в) національно-державні релігії, які поширені в межах певної території, народу, держави: іудаїзм (релігія євреїв), індуїзм (релігія індусів), конфуціанство (засновник Кун Фу-цзи), даосизм (засновник Лао-цзи, Дао – шлях ), синтоїзм (з японської букв. “шлях богів”), зороастризм (вогнепоклонники) (засновник Заратустра або Зороастр), джайнізм (засновник Джина з саскр. – переможець), сикхізм (засновник Нанак);

    г) світові релігії, які поширені на значній території: буддизм, християнство, іслам.

    ІІ. За онтологією: а) монотеїстичні (з грец. один) – іудаїзм, християнство, іслам;

         б) пантеїстичні (з грец. – всебожжя) – індуїзм, буддизм.

 

4.                Функції релігії.

1) світоглядна або людинотворча – релігія формує світогляд особистості і її життєву позицію;

2) аксіологічна (з грец. – цінність) – сукупність духовних і моральних цінностей, які передаються із покоління в покоління;

3) комунікативна – релігія є своєрідним засобом спілкування між людьми;

4) смислова – прагнення знайти смисл життя;

5) етична (регулятивна) – комплекс правил, якими регулюється життя людини у суспільстві;

6) психотерапевтична – сукупність методів, які корегують психологічні розлади;

7) інтегративна (об’єднувальна) – релігія з’єднує різні класи, народи, держави.

 

5.                Релігія і наука. Взаємодія і взаємодоповнення. 

Наука і релігія не можуть співпадати, оскільки сфера їхньої діяльності різна. Наука не змогла стати знаряддям атеїзму, бо не довела відсутність Бога. Більше того, багато вчених говорять про союз між наукою і релігією (Борн, Планк, Гейзенберг і ін.). М. Ломоносов чудово підмітив: “Творець дав роду людському дві книги. Перша – видимий світ… Друга – Святе Письмо… Гріх сіяти між ними плевела і розбрат.”

   З іншої сторони чи релігія заперечує науку? Ні, більше того, ми можемо говорити про релігійний світогляд, який доповнює наука, досвідно підтверджуючи буття Всевишнього, душі, надчуттєвого світу. В цьому значенні релігія є справді науковим світоглядом на відміну від інших: атеїстичного, матеріалістичного, які завжди залишаються вірою.

   Незаперечними є факти того, що багато церковнослужителів були одночасно і вченими. Найвідоміші – Копернік, св. митрополит Московський Інокентій, абат Мендель, священик П. Флоренський, патер В. Шмідт і ін.

 

 

Додатковий матеріал.

 

 Культура України зазнала істотних втрат від того, що десятиліттями цілий її пласт викреслювався з духовного життя суспільства. Ігнорувалися релігія, релігійна філософія, духовна музика, архітектура та мистецтво. Тому нині така підвищена увага людей до релігійної культури, становлення нормальних цивілізованих відносин між державою та церквою, релігійними організаціями й громадами, справжньої реалізації свободи совісті, коли людина може відверто висловити свої переконання, вільно виявити симпатії тим чи іншим ідеалам. Це процеси позитивні, і вони, безумовно, благотворно впливають на розвиток духовного життя суспільства. Окрім конструктивних тенденцій тут нерідко проявляються й деструктивні, зокрема: відроджується міф про вроджену релігійність українців, про те, що без релігії неможливо вивести суспільство з кризового стану; посилилися міжконфесійні конфлікти; зростає вплив нетрадиційних для України релігій; активізувалася діяльність різних закордонних релігійних місій, які часто-густо релігійною оболонкою прикривають недружелюбні цілі щодо України. Сучасній людині, особливо молоді, важко розібратися в сьогоднішній релігійній ситуації без ґрунтовного знання сутності релігії, її ролі в духовному і соціальному житті суспільства. Все це висуває проблему поширення релігієзнавчої освіти й пропаганди серед населення, зокрема серед молоді.
    У суспільній свідомості назріла потреба у вивченні релігієзнавства у середній загальноосвітній і вищій школах, яка подекуди стала задовольнятися стихійно, без належного розуміння сутності цієї дисципліни. Важливо передусім з’ясувати питання, що таке релігієзнавство, яка його структура та історія? В енциклопедичних словниках визначення поняття «релігієзнавство» не з’ясовується. Лише в атеїстичних словниках релігієзнавство розглядалося в контексті наукового атеїзму як його складова частина і яка не є окремою галуззю знань про релігію. У філософській та історичній літературі, особливо в зарубіжній, сформульовано інший підхід до розуміння релігієзнавства. Релігієзнавство розглядається як галузь наукових знань про релігію, її походження, закономірності розвитку і функціонування у різні історичні епохи, роль і значення релігії в суспільстві.
    Релігієзнавство як наукова галузь знань про релігію виникло в XIX ст. З давніх-давен вчені намагалися науково осмислити релігію, проаналізувати її сутність, дати цілісне уявлення, незалежно від віросповідання. Це робилося у Стародавніх Китаї, Індії, Греції та інших країнах. Відомо, що давньогрецький філософ Платон взяв собі за мету подати «чисте» розуміння релігії, яке гідне було б вшанування. Він висміював грубі й примітивні вірування своїх сучасників. Давні філософи Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар вважали релігію формою хибних знань, заперечували втручання богів у світові події та розвиток природи. Сицилійський мислитель Евгемер висунув теорію походження релігії як обоження душ великих людей минулого, передусім царів і героїв, які після смерті ставали богами. Про сутність релігії писали французькі матеріалісти XVIII ст., німецькі філософи Ф. Шлейєрмахер, Г. Гегель, Л. А. Фейербах, українські мислителі Г. С Сковорода, П. С Могила та ін. Ними були висловлені цікаві та плідні думки, проте усе це були пристрасні дослідження досить однобокого характеру.
    Англійський історик-етнограф Е. Тайлор (1832—1917) — основоположник релігієзнавства як окремої галузі наукових знань. Він досліджував історію культури і написав понад 250 праць, серед яких фундаментального значення набули «Первісна культура» й «Антропологія». Е. Тайлор висунув та обгрунтував анімістичну теорію походження релігії, розкрив її сутність, проаналізував соціальні функції і напрям розвитку релігії, започаткував
    культурологічний підхід до її аналізу. Істотний вклад у розвиток релігієзнавства зробили Г. Спенсер (1820—1903), Дж. Леббок (1834—1913), Дж. Фрейзер (1854—1941) та інші дослідники. Марксизм, спираючись на наукові здобутки та діалектичний метод, створив свою систему релігієзнавства, зробив істотний внесок у розвиток гносеологічного і соціологічного аналізу релігії, намагався поєднати наукове вивчення релігії з атеїстичним підходом, адже це давало змогу дискредитувати релігію з метою визначення шляхів її подолання. Такий підхід гальмував розвиток релігієзнавства як галузі наукових знань.
    У сучасних умовах релігієзнавство стало фундаментальною галуззю наукових знань, в якій сформувалися внутрішні частини і структурні підсистеми: філософія і феноменологія релігії, історія і географія релігій, психологія і соціологія релігії. Воно складається переважно з двох частин: теоретичної та історичної.
    Теоретична частина охоплює філософію релігії, її соціологію, психологію, феноменологію, біблієзнавство, загальне і порівняльне релігієзнавство; вивчає загальні закономірності релігії, виділяючи в ній найбільш істотне і необхідне.
    Історична частина містить історію релігії як соціального феномена, її географію та етнологію, історію окремих релігій в усіх їх різновидах; виявляє особливості та функції релігій тієї чи іншої епохи в їх хронологічній послідовності.
    Деякі вчені до релігієзнавства відносять науковий атеїзм в усіх формах його прояву, зокрема марксистський, екзистенціалістський і позитивістський, природничо-науковий та етичний атеїзм, а також теорію релігійного й атеїстичного виховання. Сформувалася цілісна система наукових знань про релігію, філософські та культурологічні концепції релігії.

Релігієзнавство — комплексна, самостійна галузь знань про релігію, структура якої охоплює філософію, історію, соціологію, психологію, що за допомогою певних методів досліджень вивчають релігію як соціально-історичне явище, пізнають закономірності її походження і розвитку, розкривають особливості відображення релігії в суспільній та індивідуальній свідомості. На цій основі виділяють теоретичний та історичний напрями релігієзнавства.
    Релігієзнавство вивчає релігію як соціальне явище, причини її походження, процес відображення релігії у людській свідомості, її місце та роль в структурі культури народу. Ці аспекти вивчаються у тісному зв’язку з аналізом соціального і природного середовищ, що впливає на процес формування релігійних вірувань.
    Складовою частиною релігієзнавства є вільнодумство.
    Вільнодумство розкриває сутність різних уявлень, теорій і концепцій релігії, які склалися історично, з’ясовує зміст їх, причини походження та закономірності розвитку, вплив на суспільне життя і людську свідомість у різні історичні епохи, вивчає форми прояву вільнодумства у різноманітних сферах культури, зокрема в науці, моралі, мистецтві, політиці, філософії, теології, на рівні суспільної та буденної свідомості.
    Вільнодумство різниться за формами прояву і відтінками змісту. Вихідним його принципом є визнання права розуму (мислення) на критичний аналіз релігії та вільне на основі наукового підходу дослідження (пізнання) навколишнього світу.
    Вільнодумство тісно пов’язане з теоретичним й історичним аспектами дослідження релігії. Вони становлять цілісну систему наукового дослідження релігії.
    Іноді релігієзнавство і теологія ототожнюються, оскільки мають деякі спільні риси, що досліджують одне й те саме явище — релігію та її церковні інституції. Проте ця подібність формальна. Між релігієзнавством і теологією є істотні відмінності.
    Релігієзнавство вивчає релігію як складову частину духовного життя суспільства, розкриває механізм її зв’язків з економічними, політичними і соціальними структурами суспільства, з’ясовує особливості впливу релігійних вірувань на свідомість людей у різні історичні епохи.
    Суспільно-історична природа релігії, еволюція різних релігійних вірувань досліджуються у контексті певних соціальних умов, які змінюються й обумовлюють модернізм релігії. Головним при цьому є філософський зміст дослідження, що акцентує увагу на філософсько-світоглядних аспектах розуміння природи, суспільства і людини. При дослідженні цих проблем релігієзнавство спирається на досягнення філософської думки, на історію і здобутки природничих і суспільних наук, особливо на досягнення науково-технічного прогресу, на здобутки у науковому досягненні феномена релігії.
    Основою вирішення релігієзнавчих світоглядних проблем є успіхи, здобуті в суспільствознавстві, історії, педагогіці, психології, медицині, хімії, фізиці, кібернетиці, біології, космології, екології та в інших науках. Отже, релігієзнавство вивчає релігію як об’єктивно існуючий феномен, що займає відповідне місце в духовному житті суспільства.
    Теологія (від грец. «теос» — Бог і «логос» — вчення) — це систематизований виклад віровчення, що обґрунтовує як незаперечну його істинність і доконечну потребу для людини.
    Теологія намагається ОСМИСЛИТИ релігію «зсередини» на основі відповідного релігійного досвіду. Релігія трактується переважно як зв’язок людини з Богом, Абсолютом або з якоюсь надприродною силою чи трансценденцією тощо. Вона виступає системою релігійно-догматичних доказів буття Бога й обгрунтування надприродного характеру релігійних цінностей.
    Теологія має, зазвичай, конфесійне апологетичне спрямування, захищає віровчення і культ певної конфесії від інших релігійних впливів, впливу на релігію наукового світогляду. Значне місце в теології посідають соціально-економічні та політичні доктрини, за допомогою яких богослови формують суспільну позицію церкви і пристосовують релігійну ідеологію до конкретно-історичних умов.
    Суспільство та його історія в теологічній інтерпретації виступають лише як результат «еманації» (прояву) сутності й волі Бога, реалізації його планів і творчої потенції. Теологічна думка ставить історію та прогресивний розвиток суспільства у пряму залежність від Божественного Розуму і кінцевого втілення у життя релігійних принципів, що викладені в канонічних книгах і церковних документах. Тому релігієзнавство й теологія є різними системами духовних і культурних цінностей, і немає ніяких підстав їх ототожнювати.
    Актуальним є питання взаємозв’язку релігієзнавства з атеїзмом. Вільнодумство має різноманітні форми вияву, починаючи із скептичного ставлення до релігії і закінчуючи повним її запереченням, тобто атеїзмом.
    Атеїзм — складова частина вільнодумства. Етимологічно слово «атеїзм» походить від грецького «теос» (Бог) і заперечувальної частки «а» (без, ні, проти), означає умовно «безбожність», «заперечення Бога». Насправді зміст атеїзму значно ширший — це світогляд, система поглядів, яка заперечує будь-які релігійні уявлення, релігію як таку в усіх її формах і виявах: первісні культи, традиційні церковні вчення, модернізовані богословські системи. Власне атеїзм — це антипод релігійного світогляду; висхідною, всезагальною, специфічною ознакою і принципом атеїзму є заперечення реальності надприродного світу: богів, диявола, духів, чудес тощо.
    За часів панування в Україні тоталітарного режиму атеїстичні ідеї та норми оцінки релігії пов’язувалися з антицерковною політикою, активізацією антирелігійної пропаганди. Конституційний принцип свободи совісті лише декларувався, а права віруючих на практиці порушувалися. Це породжувало значні деформації в духовному житті суспільства, створювало напруження між віруючими і невіруючими, спотворювало політику держави щодо релігії та церкви. Релігієзнавство раніше розглядалося як складова частина атеїзму, розвивалося в лоні марксистсько-ленінської філософії й атеїстичних знань. Сьогодні релігієзнавство спирається на широку філософську, науково-природничу і соціальну базу, є самостійною теоретичною дисципліною, яка за своїми принципами та методами дослідження релігії істотно відрізняється від політизованого атеїзму.
    Оскільки атеїзм протистоїть релігійному світоглядові, він сам не може не бути світоглядом: світоглядові може протистояти лише світогляд. Він заперечує істинність релігійного світогляду і пропонує нам дивитися на світ і своє місце у світі без припущення існування Бога. Атеїзм склався у лоні діалектичного матеріалізму і виокремився в самостійний напрям філософських знань. Чим зумовлене це вирізнення? Діалектичний матеріалізм, як відомо, грунтується на принципі саморуху, саморозвитку матерії. Цим він протистоїть усім різновидам ідеалізму, в тому числі релігії.
    Істина відповіді буде досягнута лише з урахуванням суттєвого моменту: релігія не зводиться до ідеалізму, не тотожна йому. Вона — особливий соціальний феномен. Протистояння філософського матеріалізму та ідеалізму відбувається у межах однієї і тієї самої форми суспільної свідомості — філософії. Релігія ж — якісно своєрідна форма суспільної свідомості. Саме тому у вищій формі матеріалізму — діалектичному матеріалізмі — його сторона, орієнтована проти релігії, виокремлюється переважно в самостійну галузь. Це визначає своєрідність основних проблем атеїзму, його предмета, внутрішньої структури та специфіки як галузі знань про релігію.
    Теоретичні проблеми релігієзнавства як світогляду можуть розвиватися лише у межах філософії або у контексті різних філософських шкіл. Релігієзнавство склалось в окрему, відносно самостійну (поряд з матеріалізмом, екзистенціалізмом, позитивізмом, логікою, етикою, естетикою, соціологією) наукову галузь знань.

Предмет релігієзнавства — вивчення історії і сутності як галузі гуманітарного знання релігії, критичний аналіз її теорій, поглядів на релігію, а також вивчення еволюції релігійності, процесів секуляризації духовного життя суспільства й утвердження наукового світогляду.
    Релігієзнавство вивчає сутність релігії, форм прояву релігійності, причини походження, закономірностей розвитку і функціонування релігії, місце та роль її в суспільстві.
    Ці питання вивчаються також іншими науками, зокрема історією, філософією, юриспруденцією. На відміну від них, релігієзнавство вивчає релігію в цілому, як форму суспільної свідомості. Подібно до інших наук, релігієзнавство може вивчати історію розвитку релігії, її міфи, віровчення, законодавчі положення. Проте інше релігієзнавство аналізує істинність релігійних переконань, віру У надприродне, розкриває справжню сутність релігійного світогляду. Результати наукового вивчення релігії, її взаємозв’язку з різними сферами культури виражаються у формулюванні універсальних понять, принципів і теорій, які характеризують об’єкт дослідження. Тому релігієзнавство виконує методологічну функцію щодо інших наук (літературознавства, правознавства, етнографії тощо), коли вони вдаються до аналізу релігії зі своєї точки зору. Справді наукове вивчення всіх аспектів релігії можливе лише у тому разі, якщо виходити з послідовних філософських позицій.
    Необхідність включення методики і механізмів дослідження до предмета релігієзнавства диктується тим, що релігійний світогляд, релігія не лише тримається на системі певних орієнтирів, але і вкорінена в почуття віруючих, вплетена в їхню поведінку. Секуляризація духовного життя суспільства, еволюція релігійного та утвердження наукового світогляду вимагають знання особливостей і характеру цих процесів, їх впливу на розум, почуття й волю віруючих і невіруючих. Якщо об’єкт дослідження релігієзнавства — релігія — є відносно стійким, то його предмет збільшується в обсязі і дещо змінюється в часі.
    Категорії релігієзнавства — це система понять, які у релігієзнавстві умовно поділяють на три групи: загальнонаукові, конкретні і специфічно релігієзнавчі поняття.
    До загальнонаукових належать філософські, соціально-філософські, історичні поняття: буття, свідомість, пізнання, фантазія, істина, помилка, культура, цивілізація, духовне виробництво, значення, совість, милосердя, страждання, система, структура, функція, закон тощо.
    До конкретних належать поняття: епоха, право, віра, почуття, настрої, страждання, житія, смерть, ілюзія та ін. Категорії з інших наук) у релігієзнавстві наповнюються відповідним змістом.
    До специфічно релігієзнавчих належать категорії: релігія, теологія, церква, конфесія, секта, деномінація, релігійний культ, обряд, молитва, ангели, рай, пекло, карма, деміфологізація, розцерковлення, секуляризація тощо.
    Усі ці категорії розкривають сутність релігії, її особливості і характер змін, що відбуваються у релігійному комплексі в рані історичні епохи.
    За формою викладу, змістом, своїми цілями релігієзнавство має два основні аспекти: критичний (заперечувальний) та позитивний ( стверджувальний ).
    Критичний і позитивний аспекти релігієзнавства визначаються метою філософського дослідження, формою його подачі та змістом. Проте аспекти релігієзнавства можуть окреслюватися залежно від аспектів вивчення і критики релігії, методів обгрунтування наукових положень.
    У цьому контексті розрізняють такі аспекти релігієзнавства: гносеологічний (теоретичний аналіз причин походження, еволюції та соціальної ролі релігії); соціально-історичний (дослідження соціальних функцій релігії, її місця, ролі у соціально-культурному розвитку); психологічний (аналіз психологічних аспектів релігії, її впливу на волю й почуття віруючих); соціологічний (вивчення особливостей соціальної детермінованості релігії, її структури та особливостей впливу на різноманітні сфери суспільного життя, аналіз еволюції релігійної свідомості); феноменологічний (аналіз і зіставлення релігійних ідей та уявлень з метою та мотивами практичної діяльності послідовників релігійних конфесій, які взаємодіють між собою; опис і порівняльний аналіз форм вияву релігійності). Всі названі аспекти становлять цілісну наукову систему дослідження релігії.

 Світогляд — це система узагальнених уявлень (поглядів) людини на світ та її місце в ньому. Світогляд визначає духовний світ людини.
    Саме у пізнанні світу полягає призначення людини. Ніщо інше і ніхто інший, крім людини, не може пізнати світ і того, що є в світі. Природа, як відомо, існує вічно, змінюється, переливається різними барвами. Але лише через людину та її світосприймання природа виступає як тепла і холодна, червона і зелена, добра і зла. Пізнання, знання та свідомість стали можливими для людини завдяки наявності в неї мозку, який, у свою чергу, є продуктом тривалого еволюційного розвитку природи.
    Пізнаючи навколишній світ, людина починає пізнавати і себе в ньому, де вона усвідомлює себе як істоту природну, суспільну, особистісну. Єдність узагальнених уявлень про світ і своє місце в світі формує світогляд.
    Розглянемо найістотніші риси світогляду.
    1. Світогляд поєднує, синтезує наші знання та уявлення про світ, дає змогу освоїтись нам зі світом у цілому, почувати себе в ньому відносно комфортно, працювати і перетворювати його відповідно до цього бачення світу.
    У світогляді відображається не лише наше світорозуміння, а й світовідчуття і ставлення до світу, тобто виявляються в органічній єдності всі аспекти нашої психічної діяльності — розум, почуття і воля. Крім того, що є у природі (відоме нам) і що може у ній бути (наші припущення), світогляд формує наші уявлення про світ. Лише через світогляд ми дістаємо відповідь на питання про сенс людського буття.
    II. Світогляд — вищий рівень духовного життя особи і суспільства. У ньому втілюються найвищі досягнення людського духу, він є адекватним вираженням досягнень усієї людської культури. За змістом і рівнем світогляду можна судити про зміст і рівень усього духовного життя особи і суспільства. Культура особи і суспільства зберігається і виявляється у світоглядних положеннях. Збагатити культуру людини — означає збагатити її світогляд; сприйняти те чи інше явище культури — означає сприйняти, засвоїти його світоглядний зміст.
    III. Світогляд — духовна основа людської особистості. Решта явищ духовного життя особи і суспільства виростає на грунті світогляду.
    Сама культура особи і суспільства входить коренями у світогляд, культивується на його основі і дає лише світоглядні результати. Культура людини і суспільства немовби ілюструє, розкриває зміст світогляду.
    IV. Світогляд — духовна основа мотивів людської діяльності. Оволодівши світоглядом людини, змінивши його, можна змінити поведінку людини.
    Ось чому боротьба за світогляд широких верств населення — це головна ставка в ідеологічних боріннях сучасності. Всесвітньо-історичний досвід свідчить, що більшість громадян ідуть за тими, чий світогляд вони поділяють. Найважливіше завдання виховання особи — формування наукового світогляду.
    Світогляд за своєю специфікою та обсягом є предметом вивчення філософії. Вивчаючи, пояснюючи світогляд, його проблеми, філософія постає перед нами як теоретична форма світогляду. Осягаючи світогляд, філософія встановила, що світогляд різнобічний, проте в аспекті окремої особи — єдиний і неповторний.
    Неповторність, самобутність особи — це неповторність її світогляду, особистого бачення світу. Водночас попри всю багатоманітність і неповторність світогляду його можна класифікувати, вивчати, виявляти в ньому спільні риси. Світогляд може бути науковим чи ненауковим, прогресивним або реакційним, оптимістичним чи песимістичним, цілісним або фрагментарним, нерелігійним чи релігійним.
    У суспільній свідомості наших співвітчизників переважає науковий світогляд, який тією чи іншою мірою виражає не локальну, а загальну тенденцію, характерну для країн сучасної цивілізації. Ця тенденція полягає в неухильному процесі секуляризації всіх сфер суспільного життя, в тому числі індивідуальної та суспільної свідомості. Це складний та непрямолінійний процес; у ньому є свої позитивні й негативні сторони, навіть поворотні рухи, але загальна його спрямованість збігається з досягненнями наукових знань, прогресу і гуманізму.
    За останніх півстоліття науковий світогляд оволодів свідомістю майже третини населення земної кулі. Принципово, що цей світогляд поділяють переважно молоді, освічені, працездатні люди. Отже, світогляд, зокрема й вільнодумство, — це світогляд більшості наших сучасників, він визначає специфіку і сучасне обличчя епохи. Без його знання не можна мати істинних уявлень про духовний світ особи, найсуттєвіші сторони культури сучасного людства, самому бути сучасним. Ось чому вивчення феномена релігії крокує поряд, у глибокому внутрішньому зв’язку з вивченням вільнодумства, його становлення, розвитку, багатства змісту і моральної цінності.

Методологія релігієзнавства грунтується на науковому дослідженні всіх складників, світоглядних засад і засобів впливу різних релігій.
    У процесі критичного аналізу релігії, обгрунтування наукового світогляду перед дослідниками постає ряд методологічних проблем. Наприклад, як досліджувати релігію і віру в Бога, якщо сам дослідник не вірить у Бога? Як розкрити сутність релігійних догм і доводити істинність тих чи інших висновків, положень наукового світогляду?
    Логіка міркувань, історичний досвід розвитку наукової думки свідчать, що для розгорнутого і результативного теоретичного аналізу релігії, утвердження наукового світогляду слід виконати низку обов’язкових вимог.
    Дати іманентний аналіз релігії («іманентний» — внутрішньо властивий). Для ЦЬОГО необхідно зрозуміти релігію «зсередини», подивитися на неї очима віруючого і крізь призму релігійного бачення показати внутрішню суперечливість релігійної картини світу, поглядів на природу, людину, історію суспільства тощо. Такий підхід передбачає ґрунтовне знання предмета, суто релігії, її вчення, історії, соціальної природи, особливостей впливу на віруючих.
    Серед прихильників церкви набула поширення думка, що осягнення релігії, її розуміння доступні лише віруючим. Люди невіруючі, зауважують прихильники релігії, позбавлені релігійного почуття і не можуть відчувати, бачити, розуміти релігійні догмати так само, як позбавлена музичного слуху людина не чує, не розуміє музики, а сліпий не сприймає живопису, кольорів, світла.
    Це надумані звинувачення, софістика. Релігійна віра, релігійні почуття — це звичайна людська віра, людські почуття. Будь-яка людина спроможна проникнути думкою у ці почуття, розібратися в емоційному світі віруючого, його переживаннях і настроях.
    Дати вивірені, наукові, переконливі відповіді на питання, що порушуються релігійним світоглядом. Релігія пропонує віруючому свої відповіді на проблеми буття. Вірою в існуючого Бога людина вирішує для себе світоглядні питання: звідки пішов світ; що буде з нею після смерті; що таке добро і зло; у чому сенс земного життя людини тощо.
    Іманентний аналіз релігії приводить віруючого до сумніву щодо істинності тих чи інших релігійних положень. Проте критичний аналіз релігійних вірувань на грунті релігії, на іі власному матеріалі може виявлятися недостатнім, адже віруючий залишається з тими ж невирішеними проблемами світогляду: в чому сенс життя людини, що таке добро і зло тощо.
    Науковий погляд дає/у кожному конкретному випадку вичерпну відповідь на запити світогляду віруючого. Спростовуючи релігійні тлумачення тих або-інших проблем, наука має дати власні переконливі відповіді на запитання віруючого, завдяки поширенню серед віруючих наукових досягнень, безпосередньо наукових знань, освіти та культури.
    Пояснити причини релігійних вірувань. Це одне з найбільш складних і вагомих завдань. Давні мислителі не мали змоги ретельно і глибоко розкрити джерела походження релігії. Серед них називали неуцтво, темноту і обман. Лише порівняно недавно, в XIX ст., філософська думка з’ясувала гносеологічні, психологічні й соціальні детермінанти релігії. Було визнано, що релігія є «енциклопедичним компендіумом», загальною теорією, крізь призму якої віруючий дивиться на світ й оцінює його, вона зумовлена соціальними причинами походження та існування.
    Без розуміння цього науковий аналіз релігії є незавершеним і непереконливим.
    Розкрити істинну сутність релігії. Без з’ясування глибинної сутності релігії, будь-якого її елемента може виявитися позбавленим змісту сам аналітичний підхід до неї. Чому ми критично аналізуємо релігію? Через те, що вона поширює міфи або її концепції позбавлені наукового значення? Звичайно, ні. У народних казках є міфи та недоречності, проте їх ніхто не розвінчує, навпаки, народна пам’ять зберігає і передає їх з покоління в покоління.
    Релігія містить безліч позитивних цінностей. Якби релігія була помилкою, самооманою, вона б не викликала такої підвищеної уваги людства до себе впродовж історичного періоду. Релігійні міфи про Прометея, наприклад, які були невід’ємною складовою частиною давньогрецької релігії, набули високого громадянського звучання, стали надбанням літератури і мистецтва, всієї цивілізації.
    Центром релігійного світорозуміння є проблема людини, її місця у навколишньому світі та сенсу її буття. Релігія виконує в суспільстві соціальні функції, через систему своїх цінностей впливає на світогляд і життєві орієнтири мільйонів людей, на державні й суспільні інститути, школу, виховання. У сутності релігії закладені прагнення впливати на інтелектуальний, духовний і моральний світ людини, ствердження незаперечності досконалості та вічності її істин. За своєю сутністю, вагомістю у житті суспільства релігія не може бути нейтральною до об’єктивної істини науки, людського розуму, суверенності особи. Вона не може не входити в суперечність із загальним прогресом думки, культури та освіти, перебуваючи у постійній неадекватності із загальними досягненнями цього прогресу.
    Як уже зазначалося, релігієзнавство розвивалось у рамках різних філософських шкіл як органічна частина філософії. У межах філософії складалась і розвивалася методологія наукового дослідження.
    Маючи власні методологічні завдання, релігієзнавство зверталося для їх вирішення до філософії. Релігієзнавство будь-якої конкретно-історичної школи завжди користувалося методологією того філософського напряму, в лоні якого воно розвивалося. Іншими словами, методологія певної філософської школи завжди була власною методологією відповідної форми релігієзнавства.
    Оскільки методологія має вирішальний вплив на розвиток кожної науки, релігієзнавство не позбавлене як позитивних рис, так і недоліків різних філософських шкіл.
    Спираючись на філософську основу, сучасне релігієзнавство спромоглося здійснити об’єктивний і всебічний аналіз релігії як соціального явища, послідовно викласти свої світоглядні проблеми. Завдяки науковій методології релігієзнавство вперше в історії змогло вирішити свої завдання, без чого немає і не може бути теоретичного розуміння та критичного аналізу релігії.

Мета курсу релігієзнавства, його завдання багатомірні та водночас цілком визначені. Майбутнім педагогам слід виробити чітке наукове уяа\ення про феномен релігії, закономірності її виникнення, еволюції, з’ясувати зміст релігії як соціального явища, основних функцій її у суспільстві, усвідомити сутність релігійної картини світу, визначити її адекватність сучасним науковим уявленням про навколишній світ, показати внутрішню суперечливість релігійних соціальних доктрин. Неупереджений, об’єктивний погляд на релігію як на складне суспільне утворення може бути забезпечений лише в разі наукового підходу до неї.
    Засвоєння курсу релігієзнавства сприяє гуманізації освіти, оволодінню досягнень світової та вітчизняної культури, вільному самовизначенню студентської молоді у світоглядних позиціях, виборі духовних цінностей. Релігієзнавство вносить вагомий внесок у професійну і загальноосвітню підготовку студентів, розвиває вміння вести педагогічну і науково-дослідну роботу відповідно до вимог сучасної науки.

    І. Релігієзнавство — вагомий світоглядний елемент духовної культури, що дає наукові знання про релігію. Без знання релігії та ідей вільнодумства не можна осягнути зміст минулої і сучасної культури, зрозуміти їхню актуальність нині.
   
    II. Релігієзнавство — один з найважливіших способів наукового сприйняття культури минулого, збагачення духовного світу особи досягненнями всієї попередньої культури. Остання створювалась, як відомо, в умовах неподільного панування релігійного світогляду, часто на його грунті. Нерідко історію минулого не можна зрозуміти поза зв’язком з релігією. Релігієзнавство запозичує свій матеріал з історії релігій, історії культури, етнографії, соціології тощо. Саме порівняння різних релігій в контексті культури дає можливість віднайти їх спільну основу, з’ясувати історію і тенденції розвитку, розкрити сутність і соціальні функції релігії. Релігієзнавство впливає на розвиток історичної пам’яті народу.
   
    III. Релігієзнавство — засіб виховання людини, її свідомого ставлення до релігії, вільного вибору світоглядної орієнтації між вірою і невір’ям, формування наукового світорозуміння. Релігієзнавство не лише розглядає історію релігії, а й аналізує суттєві світоглядні питання в контексті релігії та вільнодумства і пропонує відповідні варіанти відповідей. Зазначена дисципліна допомагає людині зробити власний світоглядний вибір, обрати той чи інший варіант орієнтації на духовні цінності. Вивчаючи релігієзнавство, студент оволодіває навиками ведення світоглядного діалогу, вмінням слухати та розуміти інших людей, світогляд і релігійна орієнтація яких відрізняються від його поглядів. Це навчає його діалектично мислити. З одного боку, допомагає уникнути догматизму і авторитаризму, з іншого — нігілізму й релятивізму.
   
    IV. Релігієзнавство, розкриваючи поняття свободи совісті, сутність правових державних конституційних і міжнародних правових норм, тлумачить водночас становлення громадянських прав особи, має орієнтацію в тих соціально-політичних і релігійних процесах, що відбуваються в країні, виявляє загальне та особливе в політиці різних партій і громадських рухів щодо релігії, церкви. Наукове розуміння принципу свободи совісті, знання тих процесів, що відбуваються в наш час у релігійному середовищі, вміння їх аналізувати та оцінювати, сприяє зростанню політичної культури людей.
    Вагома роль курсу релігієзнавства в утвердженні гуманістичних загальнонародних духовних цінностей, забезпеченні громадянської і міжконфесійної злагоди та взаєморозуміння, гармонізації міжнаціональних і міжконфесійних відносин. Засвоєння студентами теоретичних принципів і положень релігієзнавства вказує напрям до пошуку шляхів збереження цивілізації і виживання людства в ядерну епоху, формування нового ставлення до природи в умовах наростання екологічної кризи. Викладені в курсі релігієзнавства ідеї закликають до милосердя, участі у благодійницькій діяльності. Вони спрямовані проти бездушності, жорстокості і насильства, спонукають до спільних дій у соціальному оздоровленні суспільства, його моральному і духовному відродженні.
    Трансформація українського суспільства на загальноцивілізаційних засадах покликала до життя чимало плідних ідей, зокрема обгрунтованих критичних суджень. Вони несуть у собі творче начало, є своєрідним імпульсом для поглиблення наукових пошуків, вільних від догматизму та спрощених підходів. Водночас суспільні дискусії не обійшлись без легковажних ставлень до фундаментальних оцінок релігії і вільнодумства, виявились і спроби утвердити однозначну інтерпретацію їх історії.
    У вищих навчальних закладах вивчається багато суспільних дисциплін — філософія, історія, економіка, право, культурологія, соціологія, політологія, етика, естетика і т.д. Релігієзнавство конкретизує суспільно-політичні і гуманітарні знання студентів щодо аналізу релігії. Воно передбачає напружену працю студента, вивчення літературних джерел, набуття ґрунтовних знань, оволодіння мистецтвом аналізу вічноплинного життя у його діалектичних суперечностях.

 

§1. Релігія — форма суспільної свідомості.

   Релігія — винятково складне явище суспільного життя і за змістом і за способами життєдіяльності. Релігія — єдине явище суспільного життя, що стверджує і намагається обгрунтувати існування надприродного: /Бога, богів, дияволів, духів, чудес. Специфічним поглядом насвіт, природу, людину крізь призму надприродного релігія істотно відрізняється від науки, яка вивіряє вірогідність теоретичних висновків суспільною практикою. Нарешті, релігія багатоманітно вплетена у структуру соціального життя, торкається життєвих інтересів різних прошарків і груп людей. Тому релігію сприймають, розуміють, тлумачать по-різному бідні й багаті, служителі культу та пересічні віруючі, православні і мусульмани, вчені та митці. Усе /снування людини наука поділяє на суспільне буття і суспільну свідомість. Суспільне буття (як буття взагалі) і суспільна свідомість (як і свідомість загалом) — явища, які
    Суспільна свідомість, незважаючи на її неосяжність і невичерпну багатоманітність, вичерпують сім її форм: філософія, наука, мистецтво, мораль, політика, право і релігія.
    Форма суспільної свідомості — це форма усвідомлення людиною свого суспільного буття. Коли людина усвідомлює його у формі законів природи — це наука; у формі оцінки добра та зла — мораль; загальних категорій — філософія, художніх образів — мистецтво тощо.
    Оскільки релігія — одна із форм суспільної свідомості, їй притаманні ті загальні особливості, що властиві загалом суспільній свідомості й виявляються у всіх її формах.
    Загальні особливості релігії такі:
    релігія відображає суспільне буття, вона вторинна щодо нього; зі зміною суспільного буття змінюється і сама релігія;
    релігія, залежна від суспільного буття, водночас перебуває у взаємозв’язку і взаємозалежності з іншими формами суспільної свідомості;
    релігія справляє зворотний вплив на буття.
    Поряд із загальними особливостями релігія, як і всі інші форми суспільної свідомості, має і свої специфічні особливості. Вона є світоглядною формою суспільної свідомості, як і філософія, визначає світорозуміння людини.
    Релігія найбільш віддалена від суспільного буття. Це найбільш стала форма суспільної свідомості, яка найменше піддається змінам, адекватним змінам у суспільному бутті.
    Лише всебічне врахування загальних і специфічних особливостей релігії дає можливість її наукового вивчення, тлумачення, прогнозування можливих процесів її еволюції.
    Релігія, як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, має свої об’єкт і форму відображення.
    Об’єкт релігійного відображення. Оскільки релігія — світоглядна форма суспільної свідомості, вона може відображати все суспільне буття.
    Як світогляд релігія не обмежена нічим, для світогляду немає заборонених тем. Релігія значною мірою — це фантастичне відображення у свідомості людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в буденному їх житті.
    Отже, об’єктом релігійного відображення є умови життя людей, передусім ті суспільні відносини, що безпосередньо зачіпають інтереси людей.
    У процесі історії об’єкти релігійного відображення змінюються. Спочатку ними були грізні сили природи, які обожнювалися. Згодом виникли суспільні сили, чужі і нерідко ворожі щодо певної людини. Вони, як і природні, обожнювались і сприймалися як потойбічні сили, що керують життям людини незалежно від її волі. Поступово грізні природні та суспільні сили втілювалися в образі богів, а згодом — в образі одного всемогутнього Бога. Виникло уявлення про надприродний світ.
    Форма релігійного відображення. Специфікою релігійного відображення є уявлення про надприродне.
    Будь-які сторони суспільного буття людина сприймає через призму надприродного і усвідомлює себе як його невід’ємна частка. Умови власного буття людина сприймає як наслідок втручання добрих чи злих надприродних сил.
    Отже, релігія — це форма суспільної свідомості, в якій ілюзорно відображаються сили, що панують над людиною в її повсякденному житті і які трансформуються у ЇЇ свідомості у формі неземних сил. Будь-яку релігію характеризує віра в реальне існування надприродного і система опосередкованих зв’язків з ним.
    Існує багато інших визначень релігії, адже історично існували й існують конкретні релігії; якоїсь загальної чи абстрактної релігії не існує. Можна зазначити, що релігія є сферою духовного життя суспільства, соціальної групи, особи, способом практично-духовного освоєння світу та сферою духовного виробництва. Релігія — явище багатогранне. Вона є виявом сутності суспільства, аспектом життєдіяльності людини і суспільства, що складається історично; способом існування і подолання людського відчуження; формою відображення дійсності; феноменом культури; певною соціальною підсистемою.

§2 Основні структурні елементи релігії.

   Структурні елементи релігії — це ті її складові, які у єдиному взаємозв’язку становлять релігію як суспільну систему.
    Існують різні критерії виявлення структурних елементів релігії, звідси — строкатість у визначенні кількості і в назві цих елементів. Слід виходити з того, що релігія, як і взагалі всі явища духовного життя, є результатом психічної діяльності людини — її розуму, почуття і волі. Тому її складниками виступають світорозуміння, світовідчуття і ставлення до світу. Вони й становлять три основних елементи релігії, її каркас. Оскільки всі історичні релігії певним чином організовані, то характер їх організації становить четвертий структурний елемент.
    Релігійні ідеї та уявлення. Вони створюють концептуальний бік релігії, виражають усе, що становить релігію як суспільну та духовну категорію. Сюди належать міфи, концепції, теорії про надприродне, про бога, а також догмати, зміст священних книг, переказів, молитов тощо.
    Важливо зазначити, що наявність у свідомості релігійних ідей і уявлень сама по собі ще не становить релігії. Надприродні істоти можуть виступати у мистецтві як художні образи; людина може грунтовно знати релігійне вчення і не бути віруючою. Річ у тім, що надприродне в релігії сприймається як справді існуюче, з ним віруючий прагне встановити зв’язки як з реальним об’єктом. Це зумовлює створення невід’ємного елементу релігії — релігійного культу.
    Релігійний культ. Це являє собою зовнішній бік релігії. До нього належать релігійні обряди й свята, моління, богослужіння, пости і розговини, священні амулети, ікони, талісмани, храми, капища і релігійні дії, пов’язані з ними.
    Релігійні почуття. Вони є показником щирості релігійних вірувань і почувань.
    Особливих релігійних почуттів не існує. Це звичайні людські почуття, занурені в специфічну релігійну сферу. Вони пов’язані з вірою в нереальний світ надприродного.
    У практиці релігійного життя віруючий переживає цілу низку звичайних людських почуттів, але домінуюче місце серед них посідає почуття страху, потім — розчулення, катарсису.
    Релігійні організації. У кожній релігії є рядові віруючі (стадо, вівці) і жерці, духовенство (пастирі). Саме духовенство організоване між собою за ієрархічним принципом. Ця ієрархія є основою певної релігійної організації.
    Наведемо для ілюстрації ієрархічну побудову Руської православної церкви. В ній духовенство поділяється на чорне (ченці) й біле (одружені).
    Чорне духовенство (ченці) має підгрупи: архієреї, ієреї, диякони, які становлять відповідно вищу, середню і нижчу ланку церковної ієрархії. Вище духовенство під узагальненою назвою «архієреї» рекрутується лише з ченців. Архієрей, старший священик, — це загальна назва вищих чинів у православній ієрархії. До цієї групи духовенства належать вікарний єпископ, архієпископ, митрополит, патріарх. Очолює церкву патріарх, який обирається помісним собором.
    Біле духовенство (одружені) вищих посад у православній ієрархії обіймати не може. Воно поділяється на підгрупи: ієреї та диякони. Ієрей — офіційна назва православного священика.
    До середньої ланки чорного духовенства належать архімандрит, ігумен та ієромонах, білого — протопресвітер, протоієрей (благочинний), ієрей.
    До нижчої, або допоміжної, ланки духовенства належать диякони. У ченців — це архідиякон та ієродиякон, у білого духовенства — протодиякон і диякон. В інших церквах ієрархічна структура відрізняється від православної.

 

§.3 Соціальні функції релігії.

   Релігія, як і будь-яка форма суспільної свідомості, задовольняє певні потреби особи та суспільства, виконує певну соціальну функцію, що визначає її спосіб діяння у суспільстві та багатоманітність соціальних функцій. Зазначимо основні з них.
   
    Компенсаційна. Це найважливіша з функцій релігії. Вона ілюзорно, тобто в уяві самого віруючого, надає йому того, чого йому бракує в реальному житті: щастя, життєвих благ, здоров’я, захисту від життєвих негараздів.Релігія втішає людину в її стражданнях, обіцяє вічне життя і райське блаженство, закликає покладати всі надії на наймилостивішого Бога. Важливе значення має психологічний аспект компенсації — зняття стресу, катарсис, духовна насолода, надія на милосердя Боже.
   
    Світоглядна. Людина не може жити без світогляду, який є духовною основою її особистості. Релігія формує релігійний світогляд людини, замінюючи реальні знання ілюзорними уявленнями, істинність яких не піддається сумнівам.
    Релігійний світогляд сприймається без доказів, перевірки досвідом і практикою, береться на віру. Релігійний світогляд задає певні критерії або параметри, здебільшого догматичні, з точки зору яких згідно з ним мають осмислюватися природа, суспільство і людина, забезпечуватись відповідне цілепокладання і поведінка людей.
   
    Інтегративна. Релігія є засобом об’єднання єдиновірців своїм віровченням. Масштаби цього об’єднання поширюються в межах релігійної громади і навіть усього суспільства.
    У ранніх суспільних формаціях релігія освячувала початок і завершення трудових процесів, брала участь у соціалізації особистості через хрещення, вінчання, похорон, супроводжувала людину від колиски до домовини. Вона ж як світогляд зводила до основного знаменника всі інші елементи духовного життя суспільства. Водночас нерідко вкорінювала незгоди між людьми різних релігійних орієнтацій.
   
    Регулятивна. Релігія через систему своїх духовних цінностей, норм і правил впливає на приватне і громадське життя людини, багато в чому визначаючи її поведінку, життєву позицію, весь Уклад існування.
   
    Апологетична. Ця функція спрямовується на обгрунтування істинності та захист від критики того чи іншого віровчення, основних догматів і принципів релігії.
   
    У класовому суспільстві офіційна релігія є ідеологічним підмурком, духовною опорою влади панівних класів. Останні, наприклад, активно використовували християнські принципи: «Віддайте кесарю кесареве, Богу — Боже», «Усяка душа нехай буде покірна вищій владі, бо немає влади не від Бога, існуюча ж влада від Бога встановлена. Тому той, хто чинить опір владі, чинить опір Божому встановленню»; «Кожен залишається у тому званні, в якому покликаний»…
    Згодом функції релігії зазнали змін, але вона завжди залишалась важливим суспільним інститутом. Апологетична та інші соціальні функції релігії здійснюються у різному обсязі та з неоднаковим ступенем інтенсивності. Це залежить від конкретно-історичних умов, у яких задіяні численні чинники суспільного життя. Відмінності полягають у динаміці й акцентах, але наявність соціальних функцій релігії, принаймні у тенденції, не має винятків.

§4 Походження релігії

   Релігія як форма суспільної свідомості могла з’явитися лише за наявності суспільства і свідомості. Те й інше виникло на землі близько 40 тис. років тому з появою homo sapiens — людини розумної.
    Але час появи людини розумної і релігії не збігається. Достовірні джерела свідчать, що зародження релігії відбувалося протягом 20—15 тис. років до н.е. Саме у цей проміжок часу відбулися становлення релігії та її еволюція. Майже стільки ж тисячоліть передувала цьому епоха безрелігійного розвитку суспільства і людини. її існування викликане вкрай жорстокими умовами боротьби людини за виживання.
    Справді, коли б після виходу з тваринного світу людина одразу стала релігійною, вона поставила б себе у нездоланні, згубні умови: адже ще вчора вона (будучи твариною) за допомогою органів чуття мала реалізувати уявлення про навколишню дійсність, могла адекватно орієнтуватися в ній, а сьогодні вона людина розумна враз дістала релігію. Разом з релігією вона дістала б не ЛЙІІІЄ своєрідний орієнтир в навколишньому світі, а й потребу витрачати духовні й фізичні сили на служіння надприродному, догоджання духам.
    Якби таке сталося, людина розумна потрапила б у значно гірші умови життєдіяльності, ніж її найближчий посередник — людина-«тварина».Вона б була приречена і за законами еволюції просто б не вижила. Те, що становлення homo sapiens відбулося, засвідчує: він на самому початку історичного шляху не був занурений у стихію релігійності, не одразу став віруючим, тривалий час у його суспільстві не було релігії.
    Походження релігії зумовлене складним комплексом гносеологічних і соціально-економічних причин.
    Гносеологічні (від грец. «гнос» — знання, пізнання, свідомість) причини походження релігії вкорінені в особливостях людського пізнання. Як уже зазначалося, релігія — це, зокрема, сукупність вірувань, уявлень, ідей, отже, вона продукт свідомості. Якщо немає свідомості, нема й віри у надприродне. Свідомість була у homo sapiens, і лише в нього, і тому він міг повірити в Богів. Свідомість має деякі особливості, які є гносеологічною причиною релігії:
    I. Свідомість «ПОДВОЮЄ» дійсність, породжуючи дух, духовну дійсність. Реальна дійсність у свідомості людини набуває свого другого, подвоєного існування. У дійсності є тварини, ліс, люди, у свідомості вони набувають свого другого буття у вигляді понять і уявлень. Останні починають жити своїм особливим життям, продовжують існувати, коли самі об’єкти зникають з реальної дійсності (ліс згорів, тварина з’їдена, людина вмерла). /
    II. Свідомість, відображуючи дійсність, може «відлітати» від неї, фантазувати, спроможна помилитися. У свідомості людини можливі такі ідеї та уявлення, яким нічого не відповідає у реальному світі. Уявлення про надприродне і є одним із таких фантастичних уявлень.
    III. У свідомості людини може бути порушене уявлення про дійсне співвідношення буття (первинного) / свідомості (вторинного). Вторинне може в уявленні людини посісти місце первинного, існуюче в голові може здаватися існуючим у дійсності. Бог, наприклад, і є таким уявленням, яке виступає в очах віруючого реальною, дійсною істотою. Тут уявлення про Бога (як результат діяльності свідомості) уособлюється, проголошується реальною істотою, творцем буття.
    IV. Свідомість людини має здатність уособлювати, тобто надавати людських рис, оживляти, одушевляти предмети свого пізнання — ліс, воду, грім і блискавку, а також власні поняття, уявлення — добро і зло, справедливе і несправедливе. Прагнення до уособлення особливо характерне для відсталих
    народів, воно активно проявляє себе за відсутності реальних знань. Через етап уособлення проходить — у період дитинства — і духовний розвиток сучасної людини. Коли людина уособлювала невідоме, те, що викликало у неї страх, вона створювала уявлення про надприродне. Останнє, як відомо, не що інше, як уособлення предмета релігійного відображення.
   
    Гносеологічні причини створили можливість виникнення релігії, яка може здійснитися випадково чи в міру необхідності, а може і взагалі не реалізуватися. Щодо релігії, то вона виникла у людському суспільстві не випадково, а в міру потреби. Перетворення релігії із можливості на дійсність зумовили не гносеологічні, а соціальні причини.
    Соціально-економічні причини походження релігії полягали у специфіці соціального буття людини. Вони не суб’єктивні, не ідеологічного порядку, а об’єктивні. Головні з них:
   
    І. Низький економічний розвиток первісного суспільства. Первісні люди не мали нагромадженого досвіду праці; знаряддям їхньої праці були палиця, камінь, власні руки; засобом праці була неолюднена природа. Це зумовило вкрай низький рівень продуктивності праці, життя. У боротьбі за виживання людина змушена була мобілізувати свої фізичні й ще незрілі духовні сили — фантазію, кмітливість, здогадки. Тому вона не завжди діяла правильно. У результаті людина могла бачити окремі успіхи застосування своїх духовних зусиль (одягання в шкіри тварин під час полювання, проколювання зображень тварин перед полюванням тощо), проте не знала причин цих успіхів. Ось на ці непізнані сили, що таємничо проявлялися, людина й намагалася вплинути в боротьбі за своє існування. Ці таємничі сили уособлювались, усвідомлювались у вигляді духів, на яких вироблялися прийоми впливу. В цьому тривалому процесі поступово складалась, створювалась релігія;
   
    II. Безсилля людини перед стихіями природи. Епідемії, повені, посухи та інші несприятливі для людини природні явища пригнічували, примножували її безсилля. Вона не лише відчувала, а й реально залежала від грізних сил природи, могутність яких була безмежною. Безмежним був і предмет (об’єкт) релігійного відображення. Стихії природи, що грізно й нещадно тяжіли над людиною, не лише породили, а й у подальшому продовжували підтримувати, насичувати релігійну форму суспільної свідомості. Стихійні лиха, хвороби й донині служать для багатьох сильним імпульсом, поштовхом до релігії, молитов, знахарства. Загалом же з поглибленням процесу пізнання природи, оволодінням її законами посилюється влада людини над стихіями, що звужує об’єкт релігійного відображення, можливості самої релігії;
   
    Ш. Безсилля перед стихіями суспільного життя. Первісна людина перебувала у такій самій фатальній залежності від умов суспільного буття, як і від чужих їй, згубних і небезпечних стихій природи. Ці умови, стихії суспільного функціонування і розвитку були важливим об’єктом релігійного відображення, об’єктивною причиною виникнення релігії, існування релігійної форми суспільної свідомості. З появою класового суспільства безправ’я і безсилля пригноблених мас стають домінуючою причиною існування і відтворення релігії. Нерідко й сучасна людина, яка зазнала несприятливого впливу обставин суспільного життя (не поталанило, вибилась із колії, залишилася самотньою, втратила громадську підтримку, не дістала визнання тощо), набуває певної схильності до релігії (починає вірити у примхливу долю, звертається до ворожки, чаклуна);
   
    IV. Використання релігії панівними класами для зміцнення свого панування. Пануючий у суспільстві клас прагне до того, щоб вигідні йому ідеї утвердити в суспільстві, виставити їх загальними ідеями. Використання релігії з цією метою й понині є важливою соціальною причиною самого існування релігії;
    V. Традиція як механізм передачі й закріплення релігійності. Релігія, як і життя, раз виникнувши, більше не мала потреби у
    виникненні, вона продовжувала існувати внаслідок дії законів відтворення. Відтворюючись, релігія змінювалась під впливом соціальних
    умов і потреб, які самі змінювалися, розгалужувалась, диференціювалась і, зрештою, стала такою, якою вона проявилася в історії, існує й
    донині. Механізмом такого відтворення релігії стала традиція.
    Традиція — це форма спадкоємності в різних видах людської діяльності, зокрема духовної. Внаслідок мільярдного повторення і відтворення традиційною стає й сама релігія даного народу. Релігія перетворюється на невід’ємну ознаку національної культури того чи іншого народу. Звідси усталені уявлення про те, що росіянин — православний, поляк — католик, єврей — іудей, араб — мусульманин, бірманець — буддист, японець — синтоїст.

§5. Еволюція релігійних вірувань

   Становлення й еволюція релігії взаємопов’язані з розвитком суспільства і людської свідомості, рівнем пізнання людиною навколишньої дійсності. Оскільки специфічною ознакою релігії є віра в існування надприродної сили, критерієм еволюції, рівня розвиненості релігії є уявлення віруючих про ці сили.
    За цією ознакою в історії розвитку релігії виділяють три основні ступені.
   
    І. Первісні (ранні) форми релігії. До ранніх форм релігії належать: фетишизм — поклоніння неживим предметам; магія — дії та обряди, що здійснюються з метою надприродно впливати на явища природи, тварин чи людину; тотемізм — віра в надприродну спорідненість людини з тваринним і рослинним світом; анімізм — віра в душі й духів; культ предків.
    Первісні релігії були такими самими примітивними, як і суспільство, що породило їх. Надприродним для людини могло бути незвичайної форми дерево чи камінь, зображення тварини; дим, що відганяє комах, приємний запах чебрецю; зручна й удачлива на полюванні палиця, стріла; шкіра тварини, маска, що приносить успіх у тяжкому добуванні їжі, тощо. Довкола цих предметів здійснювалися ритуальні дії, їх наділяли таємничою, надприродною силою.
    Згодом люди переконувалися, що камінь, дерево, стріла, тварина — не боги, не надприродне. Починає формуватися вірування, що не самі по собі ці предмети, а щось приховане за ними є таємничою силою, яка й управляє цими предметами, явищами. Так складався пандемонізм (від грец. «пан» — все і «демоні» — дух) — уявлення, в якому надприродне ставилось поряд з природним.
    Кожен предмет, явище (так вважали) має духів: в лісі — лісовик, у воді — водяний, у хаті — домовий. Духи не створюють предметів, а лише живуть у них: у сухому озері водяний не водиться, у зруйнованій оселі домовий не живе. Первісні форми релігії дійшли до нашого часу в світосприйнятті народів, які відстали в своєму історичному розвитку, а також у вигляді релігійних пережитків (ворожіння, забобони, чаклунство) серед віруючих більш високих форм релігії і навіть серед невіруючих.
   
    II. Політеїзм (від грец. «полі» — багато і «теос» — Бог). Багатобожжя, віра в існування багатьох богів. У політеїстичних релігіях надприродне — це Бог у загальноприйнятому розумінні цього слова. Боги не стільки приховуються за предметами і явищами, скільки створюють їх і управляють ними.
    Політеїзм формується у період розкладу первісного й утвердження рабовласницького ладу. Він відбиває собою панування у суспільстві одного класу над іншим, але водночас і зростаючий рівень пізнання людиною навколишньої дійсності, нагромадження досвіду практичної взаємодії людини і природи, яке доведе неспроможність первісних релігійних вірувань. Класичною формою політеїзму є грецька і давньоримська релігії з їх сонмом богів, богинь, напівбогів і героїв.
    На останніх щаблях розвитку політеїзм підноситься на рівень генотеїзму — вирізнення серед багатьох богів одного головного, родоначальника усіх богів (Зевс у грецькій релігії, Юпітер — у римській, Перун — у релігії стародавніх слов’ян).
    Різновидом політеїзму є катенотеізм (грец. «кат» — по, «енос» — один, «теос» — Бог). У катенотеїзмі визнається існування багатьох богів, проте кожне плем’я, місцевість вшановують «по одному Богові», якого вважають захисником даного племені, місцевості.
    Катенотеізм, ймовірно, існував у Київській Русі до запровадження християнства. Його класичною формою є стародавній (часів написання Біблії) іудаїзм. У біблійні часи (VII ст. до н. є. — І ст. н. є.) євреї визнавали богів інших племен і народів, але вшановували лише свого Бога Яхве, визнаного покровителем тільки євреїв.
   
    III. Монотеїзм (єдинобожжя). З початком утворення великих монархічних держав, які об’єднали під володарюванням одного правителя цілі країни і народи, політеїзм замінюється монотеїзмом — релігією єдиного Бога.
    Це природно: на землі панує над усім і править один деспот, а на небі багато богів. Один править на землі — має один правити й на небі. Це соціальна передумова монотеїзму.
    Однак він має і гносеологічну передумову. В період розквіту рабовласницького ладу починає розвиватися філософія як форма суспільної свідомості. Філософія вже в змозі охопити всю дійсність єдиним поглядом, шукати в багатоманітності її проявів якісь єдині начала. Єдине осягнення всього світу, єдине начало вимагає визнання і єдиного творця цього світу, єдиного Бога. Коли ці передумови склалися, почав формуватися монотеїзм.
    Бог монотеїзму відрізнявся від попередніх богів і духів лише кількісно: він один. Як і його попередники, він зображувався у вигляді конкретно-чуттєвої істоти, як правило, людини — мав тіло, голову, руки. Значно пізніше, практично з епохи розвитку капіталізму, з його культом абстрактних товару, людини і свобод, починає формуватися на основі початкового, конкретно-чуттєвого монотеїзму абстрактний монотеїзм. У ньому Бога зображають за допомогою абстрактних визначень і категорій: Бог невидимий, не має ні тіла, ні рук, ні ніг; він всюдисущий, всемогутній, вічний, незмінний; він — дух. Такого Бога не можна побачити, відчути. Єдине, що залишається цьому Богові, — це те, що він особистість: чує, пильнує, діє, карає, управляє, має розум, почуття і волю.
    Абстрактний монотеїзм — останній щабель розвитку релігії. Якщо уявити собі релігію, що могла б ще більше «витончити», вдосконалити уявлення про надприродне, то логічним виглядає Бог, образ якого звільнився б і від особистісних атрибутів. У такій послідовності Бог перетворюється у якесь Начало, Загальний закон, Логос Всесвіту. Це вже не Бог релігії, а Бог філософії, не релігійне, а філософське поняття. Такому Богові вже не можна молитися, немає потреби поклонятися. Він уособлює собою Всесвіт, безкінечність, мікро- і макрокосм.
    Незважаючи на загальну еволюцію, до наших днів дійшли й ті форми релігії, через які вона пройшла в історії свого розвитку. Це підтверджує справедливість наукового висновку про релігію як консервативну форму суспільної свідомості. Загалом усі існуючі релігії еволюціонують у бік абстрактного монотеїзму. Далі, за його межами, вони в основному переходять в ідеалізм, розчиняються в міфології, мистецтві, а нерідко взагалі зникають.

Поняття релігія вживається на позначення віри, особливого погляду на світ, сукупності певних обрядово-культових дій, які випливають з переконання в існуванні того чи іншого різновиду надприродних сил. Цим словом також позначають об’єднання вірян у певну організацію.

Релігієзнавство — комплексна сфера людських знань про релігію.

^ Предмет релігієзнавства — релігія в усій різноманітної форм її вияву (шляхи виникнення релігії; особливості релігійних уявлень про світ і людину; специфічні межі релігійної етики й моралі; функції релігії у культурі та її відношення до інших компонентів культури; класифікація і типологія релігій в історії світової цивілізації тощо). До компетенції релігієзнавства належить також встановлення місця релігії у системі «світ – суспільство – людина»: адже релігія є одночасно картиною світу, авторитетним
традиційним соціальним інститутом та історичною формою світогляду.

На початку XXI ст. у предметі релігієзнавства на перший план виходить вивчення не стільки зовнішніх виявів релігійності, скільки внутрішнього релігійного досвіду. Більшого значення дослідники почали надавати вивченню взаємодії релігії з культурою.

Як галузь гуманітарного знання (а також предмет викладання), релігієзнавство виникає у другій половині XIX ст. Перші релігієзнавчі кафедри було відкрито наприкінці 70-х років XIX ст. у Голландії і Франції, а незабаром — в інших європейських країнах і США. Перший конгрес релігієзнавців відбувся у Стокгольмі 1897 р., а перший конгрес істориків релігії— 1900 р. у Парижі. У 1950 р. на сьомому ‘ конгресі було засновано Міжнародну асоціацію істориків релігії, яка і донині залишається найбільш авторитетною у світі організацією релігієзнавців.

Традиційно у структурі релігієзнавства виділялися лише чотири його відгалуження:

·                    
філософія релігії;

·                    
соціологія релігії;

·                    
психологія релігії;

·                    
історія релігії.

У XX ст. до них додалися ще два:

·                    
феноменологія релігії;

·                    
географія релігії.

В останні десятиріччя XX ст. процес спеціалізації релігієзнавства тривав. З’явилися нові його сфери, зокрема:

·                    
політологія релігії;

·                    
етнологія релігії.

^ Політологія релігії вивчає особливості процесу взаємодії релігійного і політичного чинників розвитку суспільства, які, наприклад, можуть поставати у формах поєднання релігійної і політичної влади у різних співвідношеннях (скажімо, єгипетські жерці, які брали участь в управлінні державою).

^ Етнологія релігії простежує взаємозв’язок і взаємодію релігії та народу (етносу): джерела і походження цих двох феноменів, вплив релігії на формування народу і навпаки —механізми, за допомогою яких етнос формує свою релігію, зміни, які той чи інший народ вносить у чужі релігії, засвоюючи їх і сприймаючи як свої власні.

До розв’язання своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загальнонаукових і спеціальнонаукових методів дослідження. Серед цих методів універсальними є два:

·                    
метод історизму. Він означає, що явище досліджується, по-перше, у тих умовах, в яких воно існує, по-друге, ураховується не тільки наявний стан досліджуваного явища, а й процес його виникнення, попереднього розвитку і тенденції функціонування загалом;

·                    
метод об’єктивізму. Явище відтворюється у його внутрішній суті, незалежно і від побутових уявлень про нього, і від теоретико-методологічних уподобань самого дослідника.

Кожен із розділів релігієзнавчого, знання застосовує власну систему спеціальнонаукових методів дослідження. Наприклад, у психології релігії можливий метод спостереження, а у соціології релігії — опитування.

Повноцінні результати дослідження будь-якої релігієзнавчої проблеми досягаються тільки за умови комплексного методологічного підходу до її висвітлення.

2. Оскільки протягом людської історії існували тисячі релігій, виникає потреба їх упорядкування — типологізації.

Поділ релігій на мертвію живі (сучасні) спирається на історію.

^ Мертві релігії— це ті, що колись існували, але згодом зникли. Деякі з них залишили по собі пам’ять у вигляді руїн святинь, гробниць, інших пам’яток, іноді у формі релігійної літератури, легенд, міфів то, що.

^ Живі релігії— це релігії, що існують нині, впливають на свідомість і поведінку певних груп людей, утому числі й нові релігійні рухи, що з’явилися в останні десятиліття.

Поділ на природні релігії і релігії одкровення спирається на генетичний принцип (принцип походження).

Під природними релігіями маються на увазі ті з них, що виникли стихійно на конкретному суспільно-історичному підґрунті у процесі розвитку первісних вірувань та культів.

Зовсім інший характер мають релігії, одкровення. Вони пов’язані із особою засновника і фактом надприродного одкровення («осяян-¹ ня»). Коли говорять про. засновників релігії, не мають на увазі, що окрема людина буквально заснувала ту або іншу релігію. Уважають, що вона зіграла визначальну роль у консолідації вже існуючих у певній групі вірувань і культів. Серед релігій одкровення найвідоміші — це зороастризм, буддизм, християнство, іслам.

Інші критерії для класифікації релігій:

·                    
кількість вірних та їх питома вага в загальній чисельності населення (статистичний);

·                    
ареал поширення (картографічний);

·                    
форми поширення: існують дискретні релігії, тобто розкидані по всьому сваті (іудаїзм, кришнаїзм), і континуальні, тобто поширені компактно по країнах і континентах (християнство, іслам);-

·                    
правовий статус (релігії, що підтримуються державою; релігії, що не підтримуються державою; релігії, до яких держава ставиться нейтрально);

·                    
державний статус (релігії, що мають статус державних; релігії, статус яких не закріплений державними документами; релігії національних меншин);

·                    
рівень організації (жорстко централізовані, нежорстко централізовані, децентралізовані релігії).

Релігії також можуть бути;

·                    
політеїстичними (великий пантеон богів) і монотеїстичними (єдинобожжя);

·                    
урбаністичними (міськими) і рустикальними (сільськими).

Найпоширеніша і загальновизнана схема, що охоплює розвиток релігій з найдавніших часів до сьогодення, побудована на географічному й етнографічному принципах:

І) ранні (родоплемінні, первісні) форми релігії (фетишизм, тотемізм, анімізм, магія, шаманізм тощо);

2.                
етнічні регіональні (національно-державні) релігії, поширені у межах певної
держави або у певних народів (іудаїзм, індуїзм, зороастризм тощо);

3.                
світові релігії (буддизм, християнство, іслам);

4.                
нові релігійні рухи (нетрадиційні релігії).

Якщо релігія функціонує в межах одного роду або племені, позначена примітивізмом віровчення і культу, відсутністю релігійної організації та особливого прошарку служителів культу — це рання (первісна) релігія. Ранні релігії були поширені у первісному суспільстві. У вкрай незначних масштабах вони збереглися і в сучасному світі.

Більш поширеними є релігії етнічні та регіональні (національно-державні), пов’язані з існуванням якої-небудь нації чи держави. Ступінь зрілості віровчення, культу, розвиненість релігійної організації відображає рівень розвитку того суспільства, в якому релігія існує.

Світові релігії не обмежуються ні етнічними групами, ні територією. Послідовники світових релігій спираються на віру в єдиного Бога,

^ Нові релігійні рухи, що з’явились у великій кількості останнім часом, дуже часто генетично-походять від котроїсь із традиційних релігій або їхньої суміші, але вже не пов’язують себе з першоджерелами, претендуючи на власну унікальність й універсальність.

3. Кожна релігія має два аспекти: зовнішній — як вона уявляється сторонньому спостерігачеві, і внутрішній, який відкривається вірянину, що живе згідно з її духовними й моральним приписами.

Із зовнішнього боку релігія є:

·                    
у суспільно-практичному відношенні — організацією з певною структурою
управління (Церква), правилами життя своїх послідовників, культом;

·                    
у філософському плані — світоглядом, який включає в себе систему конкретних положень (істин). До істин релігії належить передусім визнання Бога. Утілення ідеї Бога у різних релігіях — дуже різноманітні за фермою, змістом і ступенем ясності.

Із внутрішнього боку релігія — це особливе духовне життя, що-відкриває людині надприродний світ.

Існують і інші точки зору на структуру релігії. Згідно з однією з них, до зовнішньої структури релігії належать:

·                    
релігійні уявлення (спільний для вірян комплекс ідей і образів, пов’язаних із вірою в надприродне); .

·                    
релігійні дії (обряди, ритуали і звичаї, за допомогою яких віряни спілкуються з надприродним);

·                    
релігійні вияви (зовнішні вияви емоційно-психологічних станів, ” викликані вірою у надприродне);

·                    
релігійні організації.

До внутрішньої структури релігії відносять:

— релігійну картину світу (погляди на навколишній світ, освітлені ідеєю надприродного);

—релігійну науку життя (моральні й соціальні правила поведінки вірянина).

У вітчизняному релігієзнавстві доволі поширеним є соціологічний напрям. Його представники створили більш загальну структуризацію релігії. Згідно з цією концепцією, у структурі релігії виділяють:

·                    
релігійну свідомість;

·                    
релігійну діяльність;

·                    
релігійні відносини;

·                    
релігійні організації.

Нарешті, згідно зі ще однією точкою зору, релігія складається з чотирьох основних частин:

·                    
віри;

·                    
віровчення;релігійного культу;

·                    
релігійної організації.

Віра — особливий психічний стан повного визнання і прийняття якого-небудь твердження чи настанови без достатніх обґрунтувань.

Віра буває релігійною і нерелігійною. Основна ознака релігійної віри — це тверде переконання людини в існуванні надприродного, тоді як нерелігійна віра (наприклад, віра в існування живих організмів на інших планетах) цієї ознаки позбавлена.

Основу віровчення становить систематизований виклад змісту віри у догматах. Догмати — це релігійні істини, що раз і назавжди визнані незмінними й не підлягають критиці. Але віровчення охоплює не тільки догмати, тобто безпосередньо релігійні істини, але й погляди на економічний, політичний, суспільний устрій, моральні основи людського життя тощо, які на цих догматах базуються.

Віровчення найзначніших релігій міститься у священних книгах (Біблія для християн, Коран для мусульман). Святе Письмо за своєю суттю вважається Посланням, із яким Бог звернувся до людей, причому в істинність цього Послання залишається лише вірити.

Культ — система певних, детально встановлених індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з Богом. Обряди релігійного культу — це, наприклад, хресне знамення, поклони, кроплення святою водою, жертво-складання, запалювання свічок та ін. Найпоширенішим з обрядів є молитва — індивідуальне або колективне словесне звернення вірянина до предмета своєї віри.

Релігійна організація — оформлене об’єднання вірян однієї релігії, яке частіше за все очолюють служителі культу. Церква є вищою формою релігійної організації. На рівні Церкви організоване зокрема традиційне для України православне християнство.
4. Узагалі існують два основні підходи до вивчення релігії: теологічний (богословський) і світський (науково-філософський).

Теологічний (богословський) підхід у широкому розумінні розглядає релігію «зсередини» -— як зустріч і повсякчасне переживання людиною присутності Бога у власному житті і в навколишньому світі. Це відчуття, вважають прихильники богословського (теологічного) підходу, дається людині через безпосереднє «бачення» Бога, сповнене тієї ж внутрішньої достовірності, що й відчуття її власного «Я».

Цей підхід у християнстві репрезентований теологією (вчення про Бога у католицькій і протестантській традиції) і богослов’ям (вчення про прославлення Бога у православній традиції, оскільки можливість пізнання Бога тут відкидається).

Теологічні (богословські) дослідження у наш час неможливі без широкої загальнокультурної підготовки фахівців, без знання основних закономірностей природи, • суспільства, людини. Теологічно-богословські дисципліни так чи інакше використовують методи дослідження гуманітарних і природничих наук. Тож не випадково, що у 2002 р. в Україні богослов’я було визнано науково-навчальною дисципліною. Уже існує певний досвід її викладання.

Науково-філософський підхід вивчає релігію «ззовні» — як складову частину людської культури в її зв’язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Цей підхід репрезентований світським, академічним релігієзнавством.

Найсуттєвіші відрізнення теологічного і науково-філософського підходів до вивчення релігії:

1.                
сферою уваги філософії та науки є природний світ і людство, а сферою уваги теології та богослов’я — переважним чином божественне надприродне одкровення, в якому теологи й богослови сподіваються відшукати основоположні істини, необхідні для спасіння людської душі;

2.                
свій предмет філософія та наука вивчають, дотримуючись правил емпіричної (дослідної) чи логічної перевірки на істинність, тоді як теологія та богослов’я змушені, по-перше, визнавати багато положень, просто беручи їх на віру або покладаючись на авторитет священних текстів та спадщини «отців Церкви», по-друге, постійно апелювати до Бога як визначальної надприродної причини всіх явищ;

3) наукове релігієзнавство намагається виключити особисту реакцію вченого на досліджуваний об’єкт. У теології (богослов’ї) ж навпаки — вчений не тільки не відсторонений від об’єкта, що ним вивчається, а безпосередньо прилучений до нього своєю вірою;

А) наукове знання про релігію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, а є нейтральним, відстороненим. Воно однаково ставиться до різних релігій, намагаючись зрозуміти їхню загальну природу. На відміну від цього, теологія (богослов’я) завжди є конфесійною, концентрує свою увагу на одній конкретній вірі, всі інші вивчаючи з позиції саме цієї віри.

Найсуттєвіші ознаки, що об’єднують теологічний та науково-філософський підходи:

1.                
філософія й наука, якщо подумати, також ґрунтуються на вірі — це віра у розум, раціональне начало, яке панує у навколишньому природному і соціальному світі. Теологія націлена на сприйняття Бога за допомогою розуму;

2.                
науково-філософський і теологічний (богословський) підходи до релігії пов’язані між собою історично: теологія (богослов’я) є історично першою формою релігієзнавства.

Релігійність можна розглядати як вияв у конкретної людини певних релігійних почуттів.

Релігійних людей заведено називати вірянами. Однак велика група вірян не є однорідною.

На ступінь значущості релігії для віруючих впливають:

·                    
зовнішні чинники — соціокультурне оточення або історичний період. Приміром, зрозуміло, що релігійна активність середньовічного християнського населення Європи була вищою й одноріднішою, ніж у сучасних європейських християн;

·                    
внутрішні чинники — особливості віровчення, культу, організації конкретної релігії. Наприклад, в ісламі релігійна сфера тісно пов’язана із громадсько-політичною, і тому послідовники ісламу переважно демонструють значно більшу релігійну активність, ніж християни різних конфесій.

Загалом розрізняють:

·                    
активних вірян. Вони вірять у всі догнати віровчення, належать до релігійної
спільноти, регулярно виконують культові дії, поширюють релігійні погляди серед інших людей;

·                    
пасивних вірян. Вони визнають основні постулати віровчення, культові дії виконують нерегулярно, їхнє членство у релігійних організаціях є формальним, у поширенні своєї релігії активної участі не беруть;

·                    
тих, хто вагається між вірою і безвір’ям. Вони можуть сумніватися в основних положеннях віровчення, зрідка виконують найважливіші обряди; їхні зв’язки з релігійними організаціями є епізодичними;

•індиферентних, або не-вірян. У них нема релігійної віри, вони не відносять себе до жодного релігійного об’єднання, однак із повагою ставляться до релігії взагалі й до вірян. Можливі поодинокі випадки виконання релігійних обрядів з нерелігійних мотивів;

• атеїстів. Вони не вірять в існування надприродних сил і ніяк не пов’язані з релігійними практиками у своєму повсякденному житті.

В Україні наявна чітка тенденція зростання питомої ваги вірян серед дорослого населення (понад 18 років). Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе вірянами, було трохи більш як 40%, то у 2002 р, їх уже понад 60%.

Дослідники релігії нині кажуть про формування нової релігійної свідомості. Нова релігійна свідомість розглядається водночас і як протест проти кризових явищ у різних сферах життя західного суспільства, і як спроба пристосуватися до корінних змін у ньому в останню чверть XX ст.

Основні риси нової релігійної свідомості:

·                    
еклектичність, змішування релігійних і навколорелігійних ідей (магія, астрологія, чаклунство). Наприклад, за даними соціологів, сучасній людині так само легко повірити у чаклунство або переселення душ, як і в потойбічне життя чи воскресіння мертвих;

·                    
індивідуалізм — акцент не на колективній ритуальній практиці, а на особистісному досвіді єднання з божественним началом;

·                    
неінституційність, яка означає, що люди виявляють свою віру, не перебуваючи формально в тій або іншій релігійній спільноті;

·                    
підвищена релігійна мобільність. Третина опитаних нещодавно американців
зізналися, що змінювали у житті свою релігійну приналежність, до того ж подекуди (30%) — і не раз!

85% дорослого населення України пройшло обряд хрещення, тобто формально є християнами. Половина чи навіть більше невірян, індиферентних і переконаних атеїстів відвідують богослужіння у дні релігійних свят, матеріально підтримують Церкву.

З іншого боку, лише 20% вірян відвідують службу Божу раз на тиждень чи частіше, ще 20% — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більш як третина вірян знають лише одну молитву (ймовірно, «Отче наш»), іще третина — дві-три молитви.

Загалом опитування 2002 р. виявило лише 1,7% людей, яких за кількома критеріями можна віднести до «справжніх вірян». Переважно це одинокі жінки похилого віку, які мешкають у сільській місцевості.

Запропонована класифікація в цілому відбиває світоглядний плюралізм, властивий світовій цивілізації початку XXI ст.

 

Література:

1.                 Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. – К.: Наукова думка, 97

2.                 Лубський В. І. Релігієзнавство. – К., 97

3.                 Рибачук М. Ф. Релігієзнавство. – К., 97

4.                 Осипов А. И. Путь разума в поисках истины. – М., 97

5.                 Истории религии. Лекции, прочитанные в Санкт-Петербургском университете – С-Пб., 98

6.                 П. Д. Шантепи де ля Соссей. История религий. – М., 92

 

Додаткова література:

Релігієзнавство. Навч.посібник за ред. С.Бублика. – К., 1999.

– Релігієзнавство. Підручник за ред. В.Лубського. – К., 2000.

– Релігієзнавство. Підручник за ред. М.Заковича. – К., 2001.

– Релігієзнавчий словник. За ред. А.Колодного і Б.Лобовика.- К., 1996.

– Гудима А.М. Релігієзнавство. – Тернопіль, 2000.

– Докаш В., Лешан Ю. Загальне релігієзнавство. –Чернівці, 2005.

– Кислюк К.В., Кучер О.В. Релігієзнавство. – К., 2004.

– Титов В., Качурова С., Барабаш О. Релігієзнавство. – Харків, 2004.

– Черній А.М. Релігієзнавство. – К., 2003.

– Яроцький П.Л. Релігієзнавство. – К., 2003.

– Козловский И. История религий. Учебное пособие.- Донецк, 2004.

– Історія релігії. Збірник документів і матеріалів. Упорядники А.Бистрицька

– та І. Зуляк. – Тернопіль, 2003.

– Яблоков И.Н. Религиоведение.- М., 1998.

– Яблоков И.Н. Религиоведение. – М., 2001.

– Аринин Е.И. Религиоведение. – М., 2004.

– Религиоведение. Учебное пособие под ред. П.Лобазова.- Одесса, 2005.

– Религиоведение. Хрестоматия. Под ред. А. Красникова.- М., 2000.

– Религиоведение. Хрестоматия. Под ред. П.Костюковича. – Минск, 2000.

– Религия и общество. Хрестоматия. Под ред. В. Гараджи.- М., 1996.