Релігієзнавство, як наука

      Релігієзнавство, як наука. Структура і завдання курсу.

                                  

1.     Предмет релігієзнавства.

2.     Гіпотези походження релігії.

3.     Проблема класифікації релігії.

4.     Функції релігії.

5.     Релігія і наука. Взаємодія і взаємодоповнення. 

 

1.                Предмет релігієзнавства.

     Предметом релігієзнавства є релігія взагалі як феномен людської свідомості та конкретні релігії, які зараз існують у світі. Релігієзнавство вивчає релігію як досить складне явище з різних наукових площин. Проблеми, які розглядає релігієзнавство умовно можна поділити на такі підрозділи:

а) сутність і зміст релігії, основні положення вивчає такий підрозділ релігієзнавства як філософія релігії;

б) виникнення, становлення і розвиток релігій вивчає історія релігій;

в) особливості релігійної свідомості і психіки взагалі вивчає психологія релігії;

г) формування релігії у соціумі (суспільстві) і культурі вивчає соціологія релігії;

д) особливості поширення релігій і їх територіальної взаємодії вивчає релігійна географія.

   Релігієзнавство як наука бере свій початок ще з праць античних філософів – Сократа, Платона, Цицерона, Плотіна, а також у християнських апологетів і богословів (апологія – захист хритстиян. віровчення) таких як Іустин Філософ, Василія Великого, Григорія Богослова, Блаженного Августина. Проте, вважається, що релігієзнавство як окрема наукова дисципліна має відлік від праць німецьких філософів (Кант, Гегель Фейєрбах) ХVIII ст. Активне вивчення релігій починається із їх інтенсивним ознайомленням.  

    Отже, релігієзнавсво – це наукова дисципліна у якій систематизовано природничі та гуманітарні поняття про релігію.

 

2.                Гіпотези походження релігії.

    Існує декілька точок зору на походження слова “релігія” (з лат. religio – совітливість, благочестя, благоговіння, релігія, святість, богослужіння). Цицерон вважав, що це слово походить від лат. дієслова relegere (знову збирати, знову обговорювати, обдумувати, відкладати на особливе застосування), що означає “благоговіти” або “відноситись до чого-небудь з особливою увагою, повагою”.

    Християнський письменник і оратор Лактацій вважав, що термін “релігія” походить від латинського дієслова religare, що означає “зв’язувати”, “з’єднувати”. Подібним чином розуміє релігію і Блж. Августин, який вважав, що “релігія” походить від дієслова reeligere, тобто возз’єднувати (втрачений зв’язок із Богом). Найновіші дослідження у цій галузі тлумачать слово “релігія” як re – префікс, що означає “повторення, повернення” до чогось чи когось та ligo – з’єдную, зв’язую.

     Т. ч., походження слова “релігія” вказує на два основних його значення: з’єднання і благоговіння.

     Є два типи теорій походження релігії, які залежать від світогляду особи:

      – негативний;

     – позитивний.

    Негативні:

I.       Натуралістична гіпотеза (з лат. natura – природа) – згідно якої релігія виникла внаслідок страху первісних людей перед незрозумілими предметами. Слабкі сторони даної теорії: по-перше, теорія не може пояснити чому стихійні явища (напр. землетруси, повінь) не стали предметом обожнення, а дерево чи камінь (точніше вироби з них) навпаки стали обожнюватись; по-друге, не пояснює того як страх або, навпаки, захват, захоплення перед земним світом могли викликати у “примітивній” свідомості людини ідею буття невидимого Бога.

II.    Анімістична гіпотеза (з лат. animus – дух) бачить походження релігії із сновидінь, обмороків, галюцинаціях, смерті і т. п. явищах, спостерігаючи які “нерозвинена людина” прийшла до думки про існування іншого світу. Недоліки: робиться по-суті фантастичне припущення, що не одна чи дві людини, а все людство було настільки божевільним, що не могло відрізнити сон, галюцинації від дійсності. Як подібна нерозвиненість свідомості могла призвести до високої ідеї Божества і утримувати її у повсякденному житті? Якщо навіть припустити щось подібне, то від визнання чогось реально існуючого до наступного його обожнення – це дистанція величезних розмірів, адже кожен знає як важко переконати не тільки чужу людину, але й рідних та близьких.

III.  Гіпотеза Фейєрбаха, згідно якої первісні люди не розрізняли діяльність мислення від фантазії. Бог і боги, за Фейєрбахом – це проекції людських якостей і природи, перетворені у самостійні істоти. Знову ж таки це по-суті звинувачення у психічній неврівноваженості людини.

IV. Соціальна гіпотеза є найсучаснішою, де релігія розглядається, як продукт суспільного розвитку, що виникає на певному етапі. Її прихильники вважають, що релігія виникла в результаті розвитку абстрактного мислення, яке дало простір для фантазій, а також від соціального фактору – почуття безсилля перед природою, а в класовому суспільстві – перед соціальним гнобленням.

    Дана гіпотеза суперечить сама собі: з однієї сторони підґрунтям для виникнення релігії має бути психологічно нерозвинений стан дикунства, з іншої – ці самі дикуни мають володіти певними абстрактно-філософськими поняттями. Попри це, у сучасних племенем відсутнє абстрактне мислення, зате є складна система релігійних поглядів. Тому повністю правий був Цицерон, котрий писав, що не можливо знайти жодне плем’я, яке б не знало богів.

Звідси висновок: релігія є фундаментальною характеристикою людської природи.

   

Позитивні

Є два види: психологічний – стверджує, що віра в Бога є вродженою ідеєю людської психіки, що притаманна людині від народження і теоретичний досвід, який стверджує, що релігія – це результат надчуттєвого трансцендентального (той, що за межами) досвіду.

 

3.                Проблема класифікації релігії.

Найбільш загальноприйнята класифікація релігії за двома критеріями:

   І. За локалізацією релігій виділяють три типи:

  а) родоплемінні – релігії племен, які не дійшли до стану нації, держави. Це магія (з грец. – чаклунство) – віра в існування надприродних засобів впливу на природу; фетишизм (з португ. – зачарована річ) – віра в існування у матеріальних об’єктів надприродних властивостей (талісмани, амулети); анімізм (з лат. – дух, душа) – віра в існування у матеріальних об’єктів і процесів надприродних двійників (тварин, людей, а також хвороб, війн, знаряддя і предмети праці). Світ реальних об’єктів доповнюється світом духовного буття (напр. культ предків). Новітнім анімізмом є віра у привиди і в спіритизм (можливість спілкування із померлими з допомогою предметів (блюдця)); тотемізм (з алгонкінського – його рід) – віра у надприродну спорідненість людських колективів з певними видами тварин (покровителів роду і племені); шаманізм (з евенкійської – несамовитий) віра в особливі надприродні можливості служителів культу (шаманів);

    б) ранні національні релігії: давньо-єгипетська, -індійська, -грецька, римська, Межиріччя. Характерними особливостями древніх вірувань є відсторонення від офіційного культу низів суспільства (простолюдинів, рабів); політеїзм (з грец. – багатобожжя); обов’язковість і складність жертвоприношень (рослинного, тваринного походжень, а також людські); наявність замкненої касти жреців або магів;

    в) національно-державні релігії, які поширені в межах певної території, народу, держави: іудаїзм (релігія євреїв), індуїзм (релігія індусів), конфуціанство (засновник Кун Фу-цзи), даосизм (засновник Лао-цзи, Дао – шлях ), синтоїзм (з японської букв. “шлях богів”), зороастризм (вогнепоклонники) (засновник Заратустра або Зороастр), джайнізм (засновник Джина з саскр. – переможець), сикхізм (засновник Нанак);

    г) світові релігії, які поширені на значній території: буддизм, християнство, іслам.

    ІІ. За онтологією: а) монотеїстичні (з грец. один) – іудаїзм, християнство, іслам;

         б) пантеїстичні (з грец. – всебожжя) – індуїзм, буддизм.

 

 

4.                Функції релігії.

1) світоглядна або людинотворча – релігія формує світогляд особистості і її життєву позицію;

2) аксіологічна (з грец. – цінність) – сукупність духовних і моральних цінностей, які передаються із покоління в покоління;

3) комунікативна – релігія є своєрідним засобом спілкування між людьми;

4) смислова – прагнення знайти смисл життя;

5) етична (регулятивна) – комплекс правил, якими регулюється життя людини у суспільстві;

6) психотерапевтична – сукупність методів, які корегують психологічні розлади;

7) інтегративна (об’єднувальна) – релігія з’єднує різні класи, народи, держави.

 

5.                Релігія і наука. Взаємодія і взаємодоповнення. 

Наука і релігія не можуть співпадати, оскільки сфера їхньої діяльності різна. Наука не змогла стати знаряддям атеїзму, бо не довела відсутність Бога. Більше того, багато вчених говорять про союз між наукою і релігією (Борн, Планк, Гейзенберг і ін.). М. Ломоносов чудово підмітив: “Творець дав роду людському дві книги. Перша – видимий світ… Друга – Святе Письмо… Гріх сіяти між ними плевела і розбрат.”

   З іншої сторони чи релігія заперечує науку? Ні, більше того, ми можемо говорити про релігійний світогляд, який доповнює наука, досвідно підтверджуючи буття Всевишнього, душі, надчуттєвого світу. В цьому значенні релігія є справді науковим світоглядом на відміну від інших: атеїстичного, матеріалістичного, які завжди залишаються вірою.

   Незаперечними є факти того, що багато церковнослужителів були одночасно і вченими. Найвідоміші – Копернік, св. митрополит Московський Інокентій, абат Мендель, священик П. Флоренський, патер В. Шмідт і ін.

 

 

Походження та форми релігії.

Релігійно-філософські моделі безсмертя.

 

                                                    

 

1.     Нова концепція смерті у сучасній науці.

2.     Моделі безсмертя у східній релігійній думці.

3.     Уявлення про участь душі у різних християнських доктринах.

 

1. Нова концепція смерті у сучасній науці.

 

Реаніматологія – наука про воскресіння (відновлення) душі (тіла). Вчені почали вивчати, що відчуває людина в стані смерті (клінічної). Стало очевидним, що є деякі живі клітини, оскільки під час смерті людина бачила певні видіння, які були розцінені як галюцинації. У 1975р. виходить книга Раймонда Муді “Життя після смерті”, де він зібрав свідчення близько 500 пацієнтів, що побували в стані клінічної смерті. Це викликало шок у науковому світі. Ряд вчених провели власні дослідження, щоб пересвідчитись чи не видає Муді бажане за дійсне. В результаті побачила світ Елізабет Кублеросс “Смерті немає”, де вона доводить, що смерті немає, що людина живе вічно і це не фантазія, не гіпотеза, а науковий факт, який не викликає сумнівів. Чи справді це галюцинації? Зовсім ні, бо вчені мали справу не із поодинокими фактами, які не мають зв’язку, а з потоком образів, що свідчили про не тілесний досвід світосприйняття.

Вчені виділяють декілька етапів, які характерні для посмертного досвіду:

–       мить смерті, коли душа покидає тіло;

–       усвідомлення особистістю своєї фізичної смерті і духовного безсмертя;

–       суд совісті, коли перед духовними очима людини проходить все її життя – совість дає чітку оцінку зробленому;

–       зустріч із померлими родичами, друзями чи просто незнайомими людьми;

–       душа мандрує по тих місцях, де пройшло її життя чи не встигла відвідати, але прагнула все життя;

–       зустріч із духовними істотами (темними, коли відчувають неспокій, холод або світлими, які привносять заспокоєння). Один із дослідників писав, що вище зазначені зустрічі можуть тільки ті, хто знає христ-ке віровчення про світ духовних істот.

     До цього ми можемо додати, що задовго до означених праць західних вчених, проф. Лука Войно-Ясенецький висловив подібні припущення у праці “Дух, душа і тіло” (1949 р.).

 

 

2. Моделі безсмертя у східній релігійній думці.

 

Всі гіпотези мають дві традиції:

 

I. Східна релігійна традиція.

 

II. Християнське вчення про смерть і безсмертя.

 

 Ці концепції є несумісними. Перша бере свій початок в індуїзмі в релігії Вед. Основним є вчення про реінкарнацію (метемпсихоз), яка твердить, що коли людина помирає, то душа її знову відроджується в іншому тілі і так багато разів, доки душа не виправиться від пороків (напр. якщо людина багато і нестримно їла, то після смерті вона відродиться в тілі свині). Сучасні прихильники цього вчення дещо видозмінюють його, одягають у філософські сентенції, гуманізують (напр. Реріхи), приховуючи правду. Так, древні індуси, коли ховали багатія, вбивали його жінку, слуг, худобу. Це робилося згідно їхнього уявлення, що він з часом буде жити на землі знову.

Порівняємо слова апостола Павла: “Людям покладено один раз померти, а потім суд” (Євр. 9 : 27).

 

 

3. Уявлення про участь душі у різних християнських доктринах.

 

Ми можемо виділити три загальні течії:

 

       1) Ортодоксальна (з грец. букв. – прямо, правильно мислити, православ’я) розроблена у працях перших християнських апологетів і отців Церкви (Василій Великий, Іоан Златоуст, Макарій Великий, Ісаак Сирін). Ця доктрина формувалася у II-XIV ст. Особливість вчення у тому, що зовсім не згадується так зване “чистилище”, яке виникло пізніше у західній церкві як виправдання догмату про надмірні заслуги святих перед Богом, які можна було придбати у вигляді індульгенції (з лат. букв. – «снисхождение»), давши викуп за гріхи церкві. Особливістю вчення східної церкви є митарства – випробування душі в різних гріхах, коли вона возноситься у райські обителі. Нараховується 20 основних митарств.

        2) Католицька догма містить вчення.про вище згадане чистилище та індульгенції;

        3) Протестантська пов’язана з іменем Мартіна Лютера, Кальвіна і ін. Сформувалась як протест проти вчення католицької церкви і розумілось як повернення до первісного християнства. Вони стверджували, що люди на землі можуть спастись, якщо можуть збагатитися, оскільки багатство, на їхню думку, було даром від Неба.

       Найбільш радикальні сектантські гілки (свідки Ієгови) взагалі відкидають існування душі, яка існує після смерті тіла і заперечують, відповідно існування пекла та раю. Рай для них – це вічне земне царство добра, яке саме для них дасть Ієгова.

 

 

Світові релігії. Буддизм: виникнення віровчення і культу.

 

1.     Релігійно-філософські витоки.

2.     Життя Сіддхартхи Гаутами.

3.     Основи віровчення.

4.     Релігійні напрямки у буддизмі і його географія.

 

1.       Релігійно-філософські витоки.

 

   Буддизм як світова релігія виникла у Індії на поч. VI ст. і сформувався на базі критики індуїзму, який охоплював всі тогочасні релгійні системи індусів. Основні етапи становлення індуїзму:

    1. Ранній етап – до 15 ст. н. е. – релігія Вед (з санск. – знання). Веди – це священні книги індусів, які містять відомості про богів, які за суттю є обожнені сили природи. Їх є велика к-сть – більше 3000 тисяч (напр. Агні – бог вогню, Індра – бог дощів, Варуна – бог морів і т. д.).

    2. Індійський етап – втручання арійських племен-завойовників, які синтезували свою та індійську релігії. Окрім Вед з’являються інші священнні тексти Брахмани (світовий дух) – це своєрідні філософські трактати, які пояснюють, тлумачать св. Ведичні тексти. Формується нова доктрина – брахманізм, де головну роль відіграють 3 найбільші божества: Брахма – створив світ, Вішну – керує світом, Шива – руйнує світ.

    3. Етап виникнення каст (через нім. Kaste або фр. саste від порт. саstа — «походження», буквально «чиста порода»). Загроза асиміляції арійців із місцевим населенням спонукає завойовників до певних обмежень (соціальних утисків) для корінного населення. Формується вчення про касти або соціальних груп:

    а) каста жерців або брамінів є правлячою у суспільстві;

    б) каста воїнів (кшатріїв) у яких одне заняття – ведення війни;

    в) каста ремісників, землеробів, купців (вайш’ї);

    г) каста власне місцевих жителів шудрів – слуг, рабів, функція яких служити іншим кастам.

    Закон суворо забороняв перехід з нижчої касти у вищу і навпаки. Проте, сучасний індуїзм відмовився від каст з метою залучення у свої ряди якомога більше прихильників і перетворився на інтернаціональне вчення. Всі люди, згідно індуїзму, підпадають під карму – закон воздаяння або сума діянь людини у минулому (до народження), який визначає майбутню участь людини на землі. Т. ч. індуїзм намагається пояснити соціальну нерівність, мовляв, якщо ти народився бідним жебраком, то це означає, що твоя доля визначена була вже наперед. По суті, це освячення існуючого порядку речей, щоб бідний не думав як стати багатим, а був покірним слугою, а багаті не боятимуться, що може з’явитись конкурент. Цю соціальну нерівність примирила теорія реінкарнації (з лат. – re – знову; in – в; carno – тіло) – теорія переселення душ. Таких перероджень-переселень може бути велика кількість (напр. Будда мав переродитись 550 разів).

       Кінцевою метою індуїзму є досягнення стану звільнення від перероджень. Поруч із даними вченнями виникає буддизм як соціальна критика брахманізму, котрий звільняв від духовного рабства карми, стверджуючи, що земних страждань може позбутись будь-хто, незалежно від соціального положення (касти).

 

2.  Життя Сіддхартхи Гаутами.

 

    Термін “будда” з санскриту озн. “просвітлений, пробуджений”. Це не ім’я, це особистість, яка досягла досконалого життя. Будда стоїть вище людей і богів.

    Засновником буддизму є реальна історична особистість – індійський царевич Сіддхартха Гаутама, який жив у VI ст. до Р. Х. в Непалі в розкоші і багатстві. Коли він одружився і мав сина, то вперше у житті побачив страдаючих людей: хворого, слабкого старця, поховальну процесію і аскета. Ця одночасна зустріч перевернула його світогляд. Він кинув усе і намагався знайти шлях, який би звільнив людей від страждань. Проводячи свій час під деревом, він довів себе постом до голодного і повного виснаження. В цьому стані його раптом осяяла істина і він став Буддою.

     Основним завданням буддиста є досягнення нірвани (букв. означає “згасання”) – душевний стан, коли людина позбавляється бажань, почуттів які й приносять страждання. Це стан абсолютного спокою. Сам Будда вважав, що він не зазнавав перероджень, оскільки на нього зійшло осяяння. Перебуваючи у стані суворого посту і аскетизму (від др.-грец. ἀσκητής «той, що вправляється, атлет», від ἀσκέω «оброблювати, відділювати, вправлятися») протягом 7 років, Будда намагався побороти мару – дух зла. Коли проста дівчина пожаліла його і дала поїсти, він раптом зрозумів, що хоче їсти. Дух зла залишив його, а Будда зрозумів, що досягнути нірвани можна “середнім” шляхом, відмовившись від аскетизму і від бажань.

    

3. Основи віровчення.

   

Є дві крайності, які повинен уникати послідовник Будди і хоче досягнути досконалості:

      – надмірний аскетизм, коли людина намагається умертвити тіло (плоть);

      – тваринне життя за пристрастями, коли людина надмірно любить свої бажання.  

   Також необхідно дотримуватись 4-х святих істин:

1)     існування людини – це страждання; 2) причина страждань у самій людині, а саме бажання життєвих благ і насолоди; 3) уникнути страждань можна тільки звільнившись від бажання жити з насолодою; 4) звільнитись від бажань можна тільки ставши на шлях, який складається з 8 етапів:

    1 – правдиве знання (полягає у правильних поглядах, звільнених від забобонів); 2 – правильна думка (твердо відмовитись від бажань та нанесення моральної чи фізичної шкоди людині чи живій тварині); 3 – правильна мова (говорити правду, не обманювати, утримуватись від пустослів’я); 4 – правильні дії (не вбивати живої істоти, не зраджувати у сімейних стосунках); 5 – правильне зусилля (заробляти собі на життя без шкоди для інших. Заборона на ряд професій: м’ясника, поліцейського і т. п.); 6 – правильна поведінка (не вживати алкоголю); 7 – правильна увага (спостерігати за собою); 8 – правильне споглядання (медитація – з лат. розмірковування). На 8-му етапі людина входить у нірвану (небуття).

 

 

 

4.        Релігійні напрямки у буддизмі і його географія.

 

Після того, як у 265 р. до Р. Х. буддизм приймає імператор Індії, починається бурхливий ріст монастирів, які стають центрами розповсюдження цього вчення не тільки в Індії, але й по всій Південно-Східній Азії. Незабаром вчення розділилось на дві гілки – консервативну і ліберальну.

I.       Консервативна школа буддистів відома під назвою Тхеравада (Шлях старших) і Хінаяма (Мале колесо). Розповсюджена у Цейлоні (Шрі-Ланка), Бірмі, Таїланді, Камбоджі.

  II. Ліберальна школа наз. Махаяна (Велике колесо) або північний буддизм. Розповсюджена у Непалі, Кореї, Китаї, Японії, Тібеті.

      Різниця між ними у тлумаченні вчення Будди і практичним досягненням нірвани. Через 700 років після смерті Будди (480 р. до Р. Х.) виникло вчення про його божественність. Пізніше, починаючи з VII ст. аж до XIV ст. формується ламаїзм (лама з тібет. – чернець), який перебрав на себе функцію втілення на землі “живих богів” – хубілгамів (вищі лами), оскільки у них “втілюється” Будда і бодисаттви (букв. – той, хто прагне просвітлення), які оселяються серед людей, щоб рятувати їх. Їм належить вища духовна і світська влада у Тібеті. Цікавим є процес молитви – віруючі крутять “молитовні барабани” – циліндри, де знаходяться надруковані на папері молитви. Чим довше і швидше крутиться циліндр, тим більше молитов зараховується віруючим.

  Іншою гілкою буддизму є дзен-буддизм (чань по китайськи від санскр. – дх’яна, що озн. споглядання, зосередження), який набув особливої популярності в наш час у західних країнах. Оскільки це вчення повністю відкидає логіку, замінюючи її “живою інтуїцією”, то воно стало своєрідною ідеологією морального нігілізму (з лат.  nihil – ніщо, нічого) американських хіпі та бітників, а західні психологи вбачають у цьому вченні мало не засіб психотерапії (лікування душевних стресів). Основою дзен-буддизму є мантра (з санскр. «знаряддя здійснення психічного акту») — священий гімн в індуїзмі та буддизмі, який вимагає точного відтворення звуків, та його складових; фраза, яка позбавлена будь-якого логічного розуміння, яку учень має постійно повторювати протягом дня. Якщо він виконував старанно всі вимоги, то незабаром на нього сходить “просвітлення”.

 Будду поховали з особливими почестями. Його тіло за­горнули в п’ятсот нових саванів, поклали у два залізні ящики і спалили на духмяному вогнищі на березі Гангу. Після спалення не було ні попелу, ні сажі — лише самі кістки. На їх залишки як на реліквії претендувало чимало правителів і народів Індії. Було вирішено поділити їх на вісім частин, захоронити у буддійських каплицях (ступах), збудованих царем Ашокою, який вславився як завзятий послідовник Будди.

Учення Будди відразу знайшло прихильників у індійському суспільстві, оскільки було запереченням брахманістського освячення кастового ладу. Ідея рівності всіх людей, незалежно від касти, і можливість спасіння для всіх зробили буддизм прийнятним для найширших мас — він одразу став народною релігією. Раби і нижчі касти вбача­ли в ньому шлях до спасіння, хай і в неземному житті, в наступних перевтіленнях (буддизм цілком успадкував брахманістське вчення про перевтілення душ після смерті). Водночас буддійська проповідь соціальної пасив­ності, відмови від боротьби, підкорення долі, цілковите нехтування дійсністю забезпечили йому підтримку пере­дусім вищих верств суспільства.

Поширення буддизму після смерті Будди відбувалос за сприятливих для нього умов. Економічний розвиток Зі часів рабовласництва стимулював товарно-грошові відносини,  зростала продуктивність праці. Для утриманню рівноваги в суспільстві потрібна була могутня держава. Та­кою стала рабовласницька деспотія, яка набула особливо­го розвитку на сході Індії.

В цей період Індія зазнала іноземного вторгнення. В 330—325 pp. до н.е. Олександр Македонський здійснив похід до Північної Індії й повернувся річкою Інд назад до узбережжя Аравійського моря. Але вже приблизно 305 р. до н.е. цар Чандрагупта (317—293 до н.е.), засновник ди­настії Маурья, повернув землі, а цар Ашока (268—232 до н.е.) під своєю владою тримав уже всю Індію і навіть час­тину нинішнього Афганістану. Він був ревним адептом буддизму, сприяв його зміцненню і поширенню в Індії, усвідомивши, що ця релігія допоможе подолати племінну роздрібленість, сприятиме утвердженню державної єд­ності. За нього буддизм став державною релігією.

Протягом VI ст. до н.е. — V ст. н.е. буддизм зазнав переможного розквіту і стрімкого падіння у боротьбі з брах­манізмом, джайнізмом, а потім — з індуїзмом, який усу­нув буддизм із суспільної арени Індії. Це було спричинене тим, що буддизм виявився неадекватним індійському національному мисленню, яке вимагало глибшої духов­ності й ширшого простору для уяви. Індійцям потрібні бу­ли етичні принципи, які б обґрунтовували феодальне роз­шарування й одночасно усували б проблеми, породжені багатоетнічністю народу, розгалуженістю вірувань.

Натомість неабияку активність виявили буддійські місіонери. До середини І тис. н.е. вони поширили буддизм на Цейлоні, в Індонезії, в Індокитаї, на початку н.е. — у Китаї та Тибеті, у IV—VI ст. — у Кореї та Японії, в XVI— XVII ст. — в Монголії, у XVIII ст. — в Бурятії, спричинив­ши значний вплив його на політичну історію, культуру, мистецтво, літературу, філософію, науку народів цих країн.

Однак у Китаї він був помітно потіснений конфуціан­ством, в Японії — синтоїзмом. В Індії буддизм з початку І тис. н.е. втрачає вплив і до XII ст. н.е. зливається з індуїзмом. Ортодоксальних буддистів в сучасній Індії приблизно 1,7 % всього населення.

Трипітака — священна книга буддизму

Канонічна буддійська література Трипітака (“три кор­зини”) створювалась в Індії і на Цейлоні протягом ос­танніх двох—трьох століть до нашої ери і перших століть нашої ери. Очевидно, тексти спочатку писали на пальмо­вих листках і складали в корзини. Звідси й пішла назва. Мовою буддійської літератури були палійська і санскрит.

Найповніше збереглася палійська версія Трипітаки. її канонічні тексти поділяються на три частини. Перша — Віная-пітака (“корзина статусу”) — описує обов’язкові правила прийому до буддійських общин, приписи про життя періоду дощів, правила щодо житла, одягу тощо.

Друга частина — Сутта-пітака (“корзина повчань”) — найповніша збірка буддійських повчань і промов, голо­вними серед яких є промови Будди та його учнів. Тут вміщено діалоги, вірші, легенди, афоризми, йдеться про переваги буддизму над брахманізмом, критикується аске­тизм, якому протиставляються любов, співчуття, добро­зичливість. Разом з міфами про створення світу вміщено

оповідь про останні дні життя Будди, обставини його смерті, спалення його тіла і розподіл останків після спа­лення. Книга містить численні відомості про звичаї, на­родні традиції, особливості релігійної думки.

Третя частина — Абідарма-пітака (“корзина тлумачен­ня вчення”) в метафізичному й психологічному аспектах розглядає буддійське вчення. Чуттєвий світ тут тлумачить­ся як породження свідомості людини. Релігійні та філо­софські питання подано як одкровення Будди. Ця частина Трипітаки найпізніше ввійшла до канону, і тому деякі буддійські богословські школи не вважають її священною.

Філософська концепція буддизму

Буддизм має особливу філософську насиченість. Серед його дослідників навіть виникали суперечки: чим він є — релігією чи філософією. І це небезпідставно, бо індійська філософська думка завжди звернена до релігії, а релігія тяжіє до філософії.

Відомий російський дослідник азіатської культури М.Реріх вважав, що філософія буддизму має два аспекти: 1) вчення про природу речей; 2) вчення про шляхи пізнан­ня. Отже, як філософія, буддизм має свої онтологію і гно­сеологію. Будда невизначено ставився до основного пи­тання філософії, тобто не вважав себе ні матеріалістом, ні ідеалістом, але висловлював глибокі філософські мірку­вання. Його учні теж не пристали ні до матеріалізму, ні до ідеалізму. Тому буддизм не можна віднести до жодного з цих філософських напрямів.

У буддизмі існує концепція дхарм, яка своєрідно обґрунтовує розуміння світу. Згідно з нею, реальний на­вколишній світ є ілюзорним виявом великого містичного начала, представленого найдрібнішими духовними час­тинками, психофізичними елементами (дхармами). У буддійській, к і ведичній та індуїстській, літературі, термін “дхарма” багатоплановий, вживається і для позна­чення понять “закон”, “вчення”, “правило” тощо (санскр. — “те, що тримає”). Все існуюче — дхарми, які мають власну сутність. Релігія — теж дхарма, вона утримує людей і захищає від лиха. Дхарма — початок матеріально­го і духовного світу. З дхарм він утворений. Дхарми рухомі, тому і світ рухомий. Вони то з’являються, то зникають, переходять в інший стан, в іншу річ, інше явище, але не руй­нуються. Це зумовлює рухомість світу.

Буддійське вчення про дхарми подібне до атомістичної концепції давніх греків, але та концепція мала ма­теріалістичну спрямованість. У буддизмі ж дхарми — оду­хотворені елементи світу. На противагу матеріалістичному протиставленню матеріального і духовного буддизм поєднує їх в єдиний, нероздільний комплекс. Подібно гераклітовому розумінню світу як вогню, що одвічно спала­хує і згасає, буддизм уявляє світ як полум’я, підкреслюю­чи важливість не того, що було, а того що відбувається.

За буддизмом, з дхарм складається і потойбічний, над­природний світ, навіть сам Будда і його душа. Завдяки своєму прозрінню він — сутність надприродна. Надпри­родні — святі, дива, Будди, бодхисатви (люди, в яких втілилися Будди) тощо. Природне і надприродне утво­рюються з дхарм волею надприродного “Я”. Це “Я” є ду­ховною цілісністю, цілком звільненою від матерії, воно протистоїть матерії, творить її. Це — майже Бог (в інших буддистів — Бог дхарми). Усе є продуктом вольового рішення “Я”. Буття — теж його продукт. Але буддизм ніколи не уявляв буття як щось матеріальне, не вважав йо­го існуванням і рухом матерії за об’єктивними законами. Матеріальне буття — це буття психологічного процесу в свідомості людини, яка не залежна від матеріального світу, бо вона живе в ньому, пов’язана з ним. Як бачимо, і в да­ному випадку ідеальне передує матеріальному. Отже, он­тологія (вчення про буття) буддизму не є ні матеріалістич­ною, ні ідеалістичною. А філософія буддизму уникає роз­гляду співвідношення духу й матерії, суб’єкта й об’єкта. Але в Будди немає ні слова про створення світу Богом. Світ наче існує одвічно. Він зосередився на рухові душі в матеріальному світі. Онтологічна проблема (проблема світу — його одвічність чи створення) у Будди не має філо­софського вирішення. Він і не ставив такої мети, в центрі його вчення — душа людини.

І гносеологічні проблеми (вчення про пізнання світу) у буддизмі пов’язані з буддійським ученням про душу. Ду­ша — не якась нематеріальна окрема сутність, як в іудеїв, християн і мусульман, а психологічна єдність, що скла­дається з дхарм. Вона творить особистість людини, пізнає світ, передусім людину, через саму себе. Тому процес пізнання — споглядання і самоспоглядання через самозаглиблення. І в цьому буддизм не виявляє ні ма­теріалістичних, ні ідеалістичних рис.

Ці філософські положення буддизму з часом були де­тальніше розроблені, але філософської єдності так і не досягли. У І—V ст. н.е. у ньому склалися філософські шко­ли вайшешиків, саутрантиків, мудхямиків, йогосарів. Стрижнем буддійського віровчення є його анімістична концепція. Як відомо, в анімістичних побудовах усіх релігій основою є вчення про Бога і душу. Буддійське містить чимало суперечностей. З одного боку, Будда — Сіддхартха Гаутама — не Бог. Він не творив світ і не ке­рує ним, а є одним із будд, які засновували, розвивали вчення і згодом зникали. Приходив новий будда і “рухав колесо закону”. Так буде й надалі. Будда вважав, що влас­не його вчення через 500 років зникне і прийде новий будда. Навіть називають ім’я наступника — Майтрея. Буд­да прагне змінювати світ, хоч і бачить його вади. Він не може скасувати покарання за гріхи (карму), а може лише посприяти людям уникнути жорстокої карми облагородженням їх поведінки. До того ж Будда — смертний. Але він — сутність надприродна, нікому не підлегла, значущіша, ніж будь-які інші боги.

Він не мав вчителя, за своєю волею зазнав перевтілень, народився і вмер. Коли він виголосив першу проповідь у Бенаресі, а його перші п’ять учнів звернулися до нього: “Друже Гаутама”, — він звелів, щоб його звали Татхататою (“тим, хто вірно йде”). Отже, Будда ставив себе найвищим серед богів. А його послідовники — перші п’ять учнів, які пішли за ним одразу, визнали його Богом.

У твердженні, що ранній буддизм був релігією без Бо­га, можна визнати лише те, що він не сповідував єдиного Бога-творця. Та й це твердження спірне, адже буддизм сприйняв брахманістський пантеон богів. Він тільки за­кликав утриматися від жертвопринесень цим богам, про­голошував зверхність Будди над ними. Визнаючи богів, не заперечував їх творчих можливостей.

Будда вчив, що Бог є духовним началом усього сущо­го, він перебуває у стані абсолютного спокою — нірвані (угасанні, зникненні). Поруч з ним існують численні дрібні божества: будди, бодхисатви — святі, які керують світом і допомагають людям досягти нірвани. Такою є за­гальна схема буддійського анімізму.

Буддійське розуміння Бога як безмежного небуття, найвищого начала, з якого все виходить і в яке все повертається, не набуло в теології раннього буддизму достатньо­го обґрунтування. Цим зумовлене твердження про “вели­ке мовчання” Будди, що дало привід навіть оголосити буд­дизм “атеїстичною релігією”. Насправді це не так, оскільки буддизм не уникає віри у надприродне, має своє уявлення про Бога.

Недосконалість буддійського вчення про Бога компен­сується вченням про людину:— всі аспекти його віровчен­ня звернуті до людини, її особи, душі, присвячені її спасінню.

Буддизм запозичив з брахманізму концепцію пересе­лення душі з тіла однієї істоти в іншу. В цьому розумінні душа — безсмертна. Але він істотно уточнив цю кон­цепцію. Згідно з буддійським ученням, душа складається з окремих дхарм, які після фізичної смерті людини не зни­кають, а лише втрачають місце в композиції, що існувала, бо вона теж зникає. І негайно утворюється нова компо­зиція, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, що зазнає змін. Залежно від того, як ця лю­дина жила, як виконувала карму, дхарму, джамму (в дано­му разі вони — синоніми терміну “закон”, правила висо­коморального способу життя), буде здійснюватися нове втілення перекомпонованої композиції дхарм» Якщо лю­дина не виконувала вимог закону, то її душа вселиться у тіло людини, яка матиме гірше життя, ніж попередня, а то і в тіло нижчої істоти — тварини. Якщо виконувала, — в тіло людини вищого суспільного рангу — монаха, архата (святого).

Так відбувається ціла система перетворень. Але вони не виводять людину із сансари. Лише в останній їх ланці (існуванні душі в тілі архата) душа готується до виходу із сансари, а після смерті архата припиняє перевтілення. Зви­чайні люди не знають про перевтілення своєї душі в мину­лому. Про це знав тільки Будда. Але Далай-лама XIV, ви­кладаючи основи буддійського вчення, припускає, що лю­ди можуть зберігати пам’ять про попередні переродження.

Буддійська інтерпретація перевтілення душ не відво­дить Богові ніякої ролі в цьому процесі. Перевтілення відбувається за законами карми, і ніхто, навіть Будда, не може вплинути на нього. Очевидно, цим зумовлена нероз­виненість у буддизмі вчення про Бога, який виявився не­потрібним Будді для побудови його системи.

Виходячи із сансари, душа людини потрапляє у нірвану.

Нірвана — заспокоєння, згасання, стан, за якого вірую­чий звільнений від відчуттів, уявлень, свідомості, прист­растей, страждань.

Ланцюг перевтілень розривається. Зникає життя, на­стає нове небуття. Поняття “нірвана” (“ніббана”) є одним з найскладніших у буддійському віровченні. У махаяні во­но доповнене поняттям раю, який знаходиться в країні Сукаварті. Там в розкішних садах перебувають душі пра­ведників, їм залишилося перевтілитися ще раз, і вони по­траплять до нірвани.

Своєрідно вирішує буддійське вчення проблему особи й особистості. Дехто з дослідників твердить, що буддизм занижує роль особистості, оскільки вона — лише мить у ланцюгу перетворень. Але це не зовсім так, адже особа як конкретна комбінація карм втілює в собі певні кості та можливості. Від неї залежить, як вони будуть реалізовані. Щоправда, особистість скута надприродною Надособою — Божественним буттям. Як безкрайнє море породжує хвилі зі своїх вод, а через якийсь час вони перетворюються на морську гладінь, так Бог народжує із себе світ і знову вби­рає його в себе. Людина при цьому — ніщо. Пе­ревтілюється Єдине Божественне. Але це не приниження людини, бо вона єдиносуща з Божеством, вияв Божества. Головна проблема людини в тому, що вона не знає цього. Ця концепція відмінна від християнської, згідно з якою, душа — творіння Боже, але наділена свободою вибору і відповідальністю перед Богом. Людини не було. Бог ство­рив її подібною до себе. Спасіння її —- не в розчиненні в Богові, а в приєднанні до нього.

Буддійське вчення містить три принципи (трилакшани), які відрізняють його від попередніх релігій:

— анітья — визнання змінності світу;

— анатта (анатман) — відсутність вічної безтілесної душі;

— духкха — визнання життя як постійне страждання.

Буддійська космологія виходить з того, що світ — по­родження спокою, без початку і кінця, у ньому є імпуль­си, що породжують активну природу. Ця природа скла­дається з психічних (пуруша) і фізичних (пракриті) начал. З них і формується буття. Так виникають світи. Окремі ча­стини буття обмежені в просторі й часі, згодом зникають. Світи гинуть.

Вищою психічною субстанцією є космічне коло Будди-Абібудди — повсюдно існуюче тіло, яке співчуває істо­там чуттєвого буття, що живуть у сансарі. Воно може самоматеріадізуватися, щоб допомогти людям подолати гор­диню і пиху (“Червоного півня”), невігластво і всеїдність (“Чорну свиню”), злобу і підступність (“Зелену змію”). Так космологічні уявлення у буддизмі зливаються з мо­ральними настановами.

Морально-етичні принципи буддизму

Стрижнем віровчення буддизму є людина. Про неї йдеться у “Чотирьох благородних істинах”, у “Восьмис­кладовому шляху спасіння”. Чітко визначена мета людсь­кого існування: самовдосконаленням домогтися зупинен­ня перевтілень, вирватись із сансари і досягти нірвани. Для цього непотрібні жертвопринесення, культові церемонії. Звернення до людини — релігійне новаторство буд­дизму, воно має моральний аспект.

До Будди моральність визначали за приналежністю до касти, соціальним станом людини. Будда оголосив усіх рівними в духовній сфері. Матеріальний бік людського буття як вияв сансари він ігнорував. Тому заперечував право приватної власності, національну обмеженість, проголо­шував загальне братерство людей, позбавлених права при­ватної власності. Він був упевнений, що людство рухати­меться до самовдосконалення, незалежно від віри в Бога.

Етична система буддизму містить основні норми за­гальнолюдської моралі. Смиренність, лагідність, любов до всього живого, терпимість, співчуття, готовність до вза­ємодопомоги та інші моральні якості — це кроки до спа­сіння.

Буддизм вибудував цілісну моральну систему без дог­матичних норм поведінки, без канонізації зовнішніх форм (звідси нехтування культових проблем). Він визнає істо­ричну і просторову різноманітність моральних норм, що сприяє співіснуванню протилежних моральних підходів. Наприклад, засуджує будь-яке вбивство, навіть комахи, і водночас дозволяє споживання м’яса. Подібно розглядає проблеми провини і відповідальності, злочину і кари.

Але загалом буддизм послідовно розвиває гуманістич­ну концепцію особи, відстоює цінність її, вимагає поваги до неї. Провідним мотивом його моральної концепції є людинолюбство. Він домагається утвердження духовної рівноваги людини, внутрішньої віддаленості від усього, бо світ (сансара) — найбільше зло. Водночас буддизм визнає необхідність жити і діяти, як і те, що людина не може жи­ти в суспільстві й бути незалежною від нього. Але при цьо­му він наполягає на акцентуванні уваги людини на своєму внутрішньому бутті, психологічному стані, на самозаглиб­ленні та відповідному моралізуванні.

Поглиблюючи моральні настанови “Восьмискладового шляху спасіння”, Будда формулює “Десять великих доброчинностей”: щедрість у подаянні, дотримання етичних норм, терпимість, щирість, лагідність, смирення, само-обожнення, не гнівливість, не заподіяння зла живим істо­там, милосердя, не протидія силою силі. Найбільші “П’ять поганей” — убивство, крадіжка, перелюбство, брехня, пи­яцтво, їх людина повинна уникати. Зазначає буддизм і “Десять зол” — це згадувані “П’ять поганей”, а ще обжер­ливість; надмірна захопленість музикою, співами, танцями і театром, бо це розбещує слух; надмірна любов до нати­рань, запахів, квітів, коштовностей, бо це розбещує зір і нюх; пристрасть до м’якого ложа, бо це розбещує відчут­тя; користолюбство.

Буддійську мораль сучасний глава духовенства Далай-лама XIV розглядає через призму не доброчинностей: три фізичні не доброчинності — вбивство (від комахи до люди­ни), крадіжка, розпуста; чотири не доброчинності мови — брехня, злослів’я, грубість, пустослів’я; три не доброчинності розуму — заздрість, зловмисність, хибні погляди.

Але буддизм не проповідує аскетизм, хоч і не запере­чує його. Він наполягає на стриманості щодо матеріальних благ, дотриманні середнього шляху, заперечує як заглиб­леність у чуттєві насолоди, так і умертвління плоті.

Дещо своєрідною сприймається проповідь любові та милосердя до всього живого в етичних положеннях буддиз­му, який не вбачав різниці між добрим і злим, корисним і шкідливим. Буддист споживає воду, користуючись ситеч­ком, щоб, бува, комаха випадково не постраждала при цьо­му. А йдучи дорогою, гілкою розчищає шлях перед собою, щоб не наступити на живе. Це стосується і людей: нікому не заважати, нікого не образити, нікому не вчинити шкоди.

Буддизм пропагує рівне ставлення до всіх, закликає до особливого співчуття людям, чиї інтереси ущемлено, вва­жає зайвим захищати людину від насильства, карати за не­добрі вчинки, навіть за вбивство. Він проголошує, що, відповідаючи насильством на зло, люди лише множать йо­го. Тому до всього слід ставитися спокійно, не виявляти пристрасті до зла, ухилятися від нього. Коли всі так роби­тимуть, зло зникне.

Новизна буддійського вчення не стільки у вирішенні моральних проблем, утвердженні загальнолюдських цінно­стей (це було відомо до нього), скільки у практичних реко­мендаціях щодо їх досягнення. Ще одна особливість його моральної концепції — в наданні особливого значення не зовнішнім чинникам, що впливають на людину, а силам її особистості. Спасіння людини залежить не від жертвопри­несення, не від молитви, не від чийогось покровительства чи заступництва, а тільки від її самовдосконалення.

Самовдосконалення у буддизмі пов’язане з уявлення­ми про істинне знання, скероване не на зовнішній світ, а на самоспоглядання. Воно досягається шляхом медитацій, практикою буддійської йоги чи так званої дхьяни. Завдя­ки медитативному трансу людина має досягти чотирьох    щаблів сходження, чотирьох вищих станів: доброзичли­вості, піднесеної радості, співчуття до близьких, цілкови­тої безпристрасності. Щоб стати праведною, вона повин­на виробити у собі здатність постійно перебувати в одно­му з цих станів. Це забезпечить їй незалежність щодо сансари внаслідок набуття чотирьох найвищих доброчинств. Допоможуть людині в цій справі вісім досконалостей (певних стадій зосередженого міркування) та відповідні здібності:

1) відсторонення від зовнішніх подразників;

2) відключення внутрішніх подразників;

3) цілковите припинення розумово-емоційної діяль­ності;

4) екстатичний стан цілковитої відчуженості;

5) подолання відчуття простору і часу;

6) усвідомлення хибності “Я” і вихід за його межі;

7) усвідомлення “пустоти” всього сущого;

8) подолання антиномії (суперечності) “свідоме— несвідоме”.

Завдяки цьому можна осягнути чотири вищі мудрості:

1) радість, що виникає внаслідок відмежування від зовнішнього світу і концентрації мислення на важливій ідеї;

2) спокій, який зупиняє розумову діяльність;

3) захоплення, що виникає внаслідок відключення відчуттів;

4) транс, що забезпечує цілковиту ізольованість від будь-яких подразнень, повну самозаміненість душі.

Буддизм виробив специфічну форму культової практи­ки — бхавану, яка полягає у заглибленні у свій внутрішній світ з метою роздумів над вченням Будди.

У буддизмі не існує єдиної централізованої церкви, а лише об’єднання в національних чи державних межах. Не уникнув він теоретично-богословських розбіжностей, ад­же ще в V ст. до н.е. у його лоні було 18 сект. Для подо­лання розбіжностей було скликано собори: перший — в Раджагрихі (прибл. 477 до н.е.), другий  в Райшалі (прибл. 367 до н.е.), третій — в Паталіпутрі (3 ст. до н.е.). Ці собори повної єдності не досягли і церковної ор­ганізації не створили, але сприяли активнішому поширен­ню буддійської релігії.

Перші три століття буддизм мирно співіснував з брах­манізмом і джайнізмом. Бувало, в одній релігійній общині мирно уживалися віруючі трьох релігій. Але згодом визна­чилася перевага буддизму як релігії, що більш відповідала тому часові. Буддизм не був опозиційним ні до якої влади. Швидко він став державною релігією багатьох впливових держав, що існували на теренах Індії.

Стрімке поширення буддизму було зумовлене його соціальним змістом — він виявився потрібним людям в умовах жорстокого рабовласництва. Будда дав їм надію на спасіння. На початку І тис. н.е. буддизм охоплює всю південну частину азіатського материка, а наприкінці йо­го — територію від Каспійського моря до Тихого океану, від Якутії до Індонезії. Цей масштабний вихід на історич­ну арену наштовхувався на місцеві культи, що супровод­жувалося взаємними асимілятивними процесами. Цьому сприяли пластичність віровчення буддизму і не розробленість його культових аспектів.

 

 

Іслам – виникнення і особливості поширення. Релігійні течії у мусульманстві.

 

  1. Релігійні уявлення арабів-язичників.

  2. Мухамед – засновник ісламу. 

  3. Особливості віровчення.

  4. Мусульманський культ.

  5. Релігійні течії ісламу.

 

1. Релігійні уявлення арабів-язичників.

 

  Іслам (з араб. “покірність”) надзвичайно швидко поширився на землі арабів і сьогодні у світі нараховується більше 800 млн. послідовників. Щоб зрозуміти це вчення, необхідно мати уявлення про домагометанські вірування кочовиків-арабів, оскільки іслам увібрав в себе як язичницькі так і іудейські і навіть християнські елементи.

   Араби до виникнення ісламу були язичниками – кожне плем’я мало свого окремого бога-покровителя і хоч визнавався верховний бог-покровитель, який все створив (Аллах), але його ім’я навіть не згадується у язичницьких культах.

   Найбільшою святинею Аравійського півострова була Мекка із храмом, який своєю будовою у вигляді куба отримав назву Краба (з араб. куб). У цьому храмі знаходилось 360 кам’яних зображень різних племенних богів. Такі релігійні розбіжності не сприяли політичній консолідації арабського світу – між ними постійно тривали сутички і війни, через що араби знаходились з одного боку під владою персів, а з іншого – греків. Серед арабів були релігійні реформатори, котрі відкидали традиційне багатобожжя і сповідували монотеїзм. На їх погляди вплинули ідеї як єврейських емігрантів (іудаїзм), так і арабів-християн. Ці реформатори наз. халіфи і відзначалися відносно благочестивим життям. Серед халіфів, під впливом іудаїзму, були поширені месіанські ідеї. Вони очікували арабського месію, який мав вдихнути в арабський світ нове релігійне вчення і надати йому політичну незалежність. Центром халіфів було м. Ясриба (пізніше Медіна), що означає “місто пророка”.

  

2. Мухамед – засновник ісламу. 

 

  Засновником ісламу була реальна історична особистість Мухамед, якого мусульмани вважають останнім і найбільшим пророком Аллаха, який передав людям істинне вчення, яке викладене у Корані (з араб. озн. “читання”).

   Мухамед народився ~ 579р. у м. Мекка. Рано залишився без батьків і ріс у бідності. Завдяки своїй спритності і розуму у віці 24р. став управляючим справами однієї багатої вдови Хадіджи на якій згодом одружився, хоч вона була старша за нього майже на двадцять років.

   Подорожуючи у своїх торгівельних справах по різних країнах Мухамед мав звичку вести бесіду із різними релігійними проповідниками через що він мав нагоду ознайомитись із іудаїзмом і християнством. Сам Мухамад належав до релігійної течії халіфів.

У віці 40р. сталася подія, яка привела до пророчого служіння. Халіфи мали звичку час від часу усамітнюватись на молитву на одній із гір, що і практикував Мухамед. Під час однієї з таких молитов йому з’явився нібито сам ангел Джабраїл (Гавриїл) із свитком в руках і заставив читати цей свиток. Хоч Мухамед не вмів читати, але він почав розуміти написаний текст. Спочатку Мухамед вважав, що це одержимість (вважають, що він був хворий на епілепсію і під час припадків він “отримував” “одкровення”), але його жінка переконала, що він божий обранець – пророк. Проте цілих два роки Мухамед утримувався від будь-яких дій, допоки під час другого видіння ангел не закликав його проповідувати, що є тільки один бог – Аллах, а він – Мухамед (у латинській транскрипції Магомет) – його пророк. Він гостро критикував арабів за язичництво; його співвітчизники вороже сприйняли проповідь і у 622р. Мухамед змушений був тікати разом із своїми прихильниками у м. Ясриба (Медіна), де він був захоплено сприйнятий як арабський мессія. Його возвишенню у Медіні над іншими політичними діячами сприяло те, що він почав виконувати функцію судді – як пророк Аллаха (закріпив цю функцію догматично через чергове одкровення). Коли Мухамед своєю проповіддю і діяльністю привернув більшість жителів Медіни на свій бік, то із своїми політичними противниками він розправився фізично. Список не угодних Аллаху і пророку завершили євреї, общину яких він наказав вирізати, окрім молодої єврейки, якотру він взяв собі за жінку.

   З тих пір відсутність любові, милосердя, принцип релігійної нетерпимості стають догматом нової віри. Розправившись із своїми ворогами у Медіні Мухамед починає військові дії проти Мекки, грабуючи каравани, які йшли з інших країн до цього міста. Аллах сказав: “Якщо ти зустрінеш невірного, то вдар його мечем по шиї. Не ти вбиваєш його, а Аллах”.

Під страхом жорстокої розправи Мекка врешті-решт приймає іслам, а за нею інші арабські племена. Тих, хто не хотів підкоритись ісламу і його пророку просто винищували. Помер Мухамед у 632р. у Мецці. Після його смерті частина мусульман думала за християнською традицією, що пророк на 3-й день вознесеться на небо, однак цього не сталося. Влада Мухамеда перейшла до його спадкоємця – Халіфа, а сама держава стала наз. Халіфат (держава-спадщина пророка).

   Деякі особливості життя “пророка”: Мухамед спочатку мав одну дружину, яка була старша від нього майже на двадцять років, а після виступу на “проповідь” вже мав 11 дружин, причому чим ближче до старості, тим молодша дружина. Своїм послідовникам дозволив мати не більше 4-х дружин із вільних громадянок, зате можна було мати багато наложниць і рабинь. Ісаак Сірін (родом сірійський араб із Дамаска, Сірія) прямо у своїх творах називав Мухамеда лжепророком, а його вчення – лжевченням, свідченням чого є масове винищення християн і церков на сході.

  

 3. Особливості віровчення.

 

Віровчення ісламу базується на двох книгах:

   1 – Коран, яка є найбільш поширеною. До Мухамеда араби були не освічені, а тому читання священних книг є обов’язком кожного віруючого. Коран є збірником одкровень пророка або сур, яких нараховується 114;

   2 – Сунна (з араб. зразок, приклад) є зібранням висловлювань і діянь пророка Мухамеда.

   Основні догми Корану:

   1) немає бога, окрім Аллаха, а Магомет його пророк. Звідси вимога незаперечної покірності Аллаху і пророку;

   2) Мухамед є останнім пророком до самого страшного суда. Коран визнає інших пророків, які були до Мухамеда – це Ібрагім (Авраам), Іса (Іісус) – однак Мухамед безмірно більший від них;

   3) священна ревність проти невірних (постійні війни);

   4) Коран визнає думку ангелів (диявол – шайтан), визнає пекло, а рай розуміють як вічну насолоду перебування із гуріями (особи жіночої статі) і страшний суд.

 

4. Мусульманський культ.

 

   Мусульманський культ опирається на 5-ть основних культових звичаїв, дій, які визначені у книзі Шаріат – збірнику мусульманських законів.

   1) обов’язкова молитва: “Немає Бога окрім Аллаха і Мухамед пророк його”;

   2) щоденна молитва, яка складається із 5-ти звертань: при сході сонця; в полудень; під час заходу сонця; коли наступає ніч; ніч. Під час цих молитов мусульманин повинен повертатись лицем в сторону Мекки;

   3) сплата постійного податку (десятини) на утримання державно-релігійного апарату;

   4) піст у місяць Рамадан. Під час посту забороняється їсти, пити, розважатися від сходу до заходу сонця (протягом дня). В кінці дня можна їсти скільки і що завгодно;

   5) паломництво – хадж – до святих місць – Мекки і Медіни.

   Одне з набільш шановних свят – байран (розговіння) після посту. Святковий день – п’ятниця. Деякі обряди:

   – обрізання дітей чоловічої статі;

   – жінки з часів Мухамед повинні покривати своє обличчя паранджею, або платком хіджабом – для збереження чистоти сердець.

Мусульманський світ ділиться на дві великі течії: сунітів і шиїтів.

   I – суніти (90% всіх мусульман) крім корану визнають сунну;

   II – шиїти (10%) заперечують сунну, оскільки вона була написана значно пізніше. Крім того, є розбіжності в поглядах на владу.

Віровчення ісламу

Віровчення ісламу передбачає сповідування системи догматів. У сунітському варіанті, який сформувався в VII— VIII ст., їх сім:

1. Віра в єдиного бога — Аллаха. Головний догмат ісла­му — єдинобожжя виражений простою формою сповіду­вання віри: “Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— по­сланець Аллаха”. Ця форма називається шахада, або таухід, що означає “свідчення”. Промовляючи ці слова, му­сульманин ніби засвідчує визнання принципу монотеїзму. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу. Шахада входить до бага­тьох молитв. Вона є елементом азану — молитви, здійсню­ваної п’ять разів на день, її текст, зображений каліграфічним арабським письмом, прикрашає мусуль­манський орнамент.

Віра у всемогутнього, суворого, але справедливого Аллаха пов’язана з уявленнями про кінець світу, страшний

суд та про посмертну відплату. Ці догми перейшли в іслам з іудаїзму та християнства і мало чим відрізняються від їх трактувань.

Якщо догматика ісламу (іман) проста, то цього не мож­на сказати про його культову практику (дін), що містить п’ять обов’язкових положень — п’ять “стовпів” ісламу. Деякі мусульманські богослови вважають шостим “сто­впом” віри боротьбу проти “невірних” — джихад, або га­зават (війна за віру), що було одним з головних обов’язків мусульманина, всієї общини на першому етапі історії ісла­му. Однак, починаючи з IX—X ст., з’явилися уявлення про вищу форму джихаду як про внутрішнє духовне самовдос­коналення на шляху пізнання Аллаха.

2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на ґрунті коранічних уявлень. Ангели — істоти, які виконують веління Алла­ха — охороняють рай та пекло.

3. Віра в Священне Письмо. Коран мусульмани вважа­ють священною книгою ісламу — найвищим одкровен­ням.

4. Віра в пророків та посланництво Мухаммеда. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха.

5. Віра в кінець світу та загробне життя.

6. Віра у визначення долі людини Богом.

7. Віра у воскресіння після смерті. Шиїтська система віровчення сформувалася у ХИ-ХИ І ст. і визнає тільки п’ять догматів:

1. Таухид — єдинобожжя.

2. Адль — справедливість.

3. Нубуваат — пророцтво.

4. Імамат — влада імамів.

5. Киямат — воскресіння.

Принципи ісламського віровчення, викладеного в Ко­рані та Суні, покладено в основу моральних і обрядових правил, обов’язкових для кожного мусульманина. Вони є джерелом мусульманського права — шаріату (араб, шарі — вірний шлях до мети).

Шаріат — комплекс юридичних норм, приписів та правил поведінки, релігійного життя та вчинків громадянина, дотримання яких є угодним Аллаху.

Правосуддя на основі норм шаріату здійснюють му­сульманські судочиновники — каді. У більшості ісламсь­ких країн і нині діють шаріатські суди, в компетенції яких справи ритуального, родинного, приватного, частково й  карного права. За нормами шаріату застосовують тілесні покарання (биття ціпками по п’ятках) — у Пакистані, Судані, аравійських монархіях, смертну кару (в Ірані — за ‘ подружню невірність, проституцію, незгоду з Богом, чоти­риразове порушення посту, неодноразове вживання алкогольних напоїв, гомосексуалізм тощо).

Обряди та свята ісламу

намаз (щоденна п’ятиразова молитва)

Мусульманин повинен п’ять разів на добу читати мо­литву: на світанку, ополудні, в другій половині дня, після заходу сонця та на початку ночі.

Існує мусульманське повір’я про те, що під час диво­вижної подорожі Мухаммеда на небеса Аллах заповідав йому молитись 50 разів на день, але пізніше скоротив кількість молитов до п’яти. Мабуть, звичай п’ятиразової молитви прийшов до мусульман від зороастрійців. Не ви­падково на означення слова “молитва” вживають арабсь­ке — “салят” та іранське — “намаз”. Воно більш пошире­не саме в тому регіоні, де до ісламу панував зороастризм — у Середній Азії, Ірані, Афганістані.

Іслам має особливу форму повідомлення віруючих про час намазу. Кличе до молитви служитель мечеті — муедзин. Виходячи на балкон мінарету, він співучим голосом кілька разів зачитує вірші: “Аллах великий! Свідчу, що не­має Бога, крім Аллаха. Свідчу, що Мухаммед — посланець Аллаха. Підіймайтеся на молитву, йдіть до спасіння. Мо­литва корисніша від сну”. Останнє речення вимовляється тільки перед ранковим намазом.

Перед намазом обов’язкове омивання обличчя та р> до ліктів, голови та ніг до щиколоток. Ісламу властива кралізація води, ставлення до неї як до чудодійної силі Вважається, що вода очищає не тільки від фізичного бруду, а й від моральної нечистоти. Омивання, наприклад,! необхідне після спілкування з іновірцями (гяурами).

Намаз здійснюють у будь-якому місці, де застав віруючого азан (заклик до молитви): у полі, біля верстата, у кабінеті. Потрібно, щоб місце було чисте, а той, хто молиться, стояв обличчям до Мекки. Під час намазу промовляють славослов’я Аллаху, деякі сури Корану. Конкретних! прохань, звернених до Бога, молитва не містить.

Намаз супроводжують колінопреклоніння, низькі по­клони. Це дало привід мусульманським богословам ствер­джувати корисність намазу як своєрідної гімнастики. Здійснювати його слід на особливому молитовному ки­лимку. Араби називають його — саджада, турки — намаз-лик. У мечеті підлога вкрита великим килимом, перед входом взуття знімають. Голова мусульманина під час на­мазу повинна бути вкрита — тюбетейкою, фескою, чал­мою, беретом.

У великих містах Туреччини, Єгипту, Сирії, Тунісу ма­ло хто молиться стільки разів. Ритм сучасного життя зму­сив скоротити кількість намазів до двох — ранкового та вечірнього. Однак у селах цей звичай зберігся. Суворо до­тримуються його і в країнах, де іслам — державна релігія: Саудівській Аравії, Ірані, Лівії, державах Перської затоки. В Алжирі на фабриках, в установах є так звані “зелені ку­точки”, в яких мусульмани творять намаз.

Існують й інші види спілкування мусульманина з Бо­гом: дуа — молитва, що містить якесь конкретне прохан­ня до Аллаха; маулід — подячна або поминальна молитва; нічні молитви під час посту. Полуденну молитву в п’ятни­цю слід здійснювати у мечеті; їй передує проповідь — хутба, яка трактує релігійні, моральні питання, проблеми політики.

ураза (піст)

Дотримуватися посту (саум, сийам) потрібно дев’ятого місяця за мусульманським місячним календарем, введе­ним Мухаммедом у 632 р. В арабських країнах його нази­вають рамадан, у Туреччині, Ірані, Афганістані, Пакис­тані — рамазан. Шаріат описує умови посту до найдрібніших подробиць.

Під час посту цілий день не можна їсти, пити, палити, нюхати що-небудь з їжі або приємне на запах, навіть приймати ліки. Потрібно також утримуватися від усього, Що може приносити задоволення. Заборонено й процеду­ри, пов’язані з введенням в організм лікувальних препа­ратів — уколи, клізми та ін. Шаріат стверджує, що піст бу­де порушено, якщо навіть злизнути хоча б краплину дощу, Що випадково впала на губу, або зануривши голову у воду, Рятуючись від перегрівання. Статеве збудження чи дотик До жінки теж роблять піст недійсним. Вимоги що до посту  слід виконувати лише вдень. З настанням вечора до світанку піст тимчасово припиняється. Невипадково і са­ма назва посту у багатьох країнах походить від перського слова “руз” (день), “рузе” — в іранських мовах; “роза” — в урду; “ураза” — у мовах Середньої Азії. Інколи піст на­зивають за ім’ям місяця — рамаданом, або рамазаном.

Шаріат перелічує поважні причини, які дозволяють відійти від дотримання посту. Його не обов’язково вико­нувати хворим, старим та неповнолітнім. Від посту звільняються вагітні й матері-годувальниці. Обов’язок по­стити не поширюється на тих, хто подорожує, учасників бойових дій. Усі, хто не постив, за винятком дітей, людей похилого віку та невиліковно хворих, зобов’язані компен­сувати його, коли відпадуть поважні причини: відпостити в будь-який інший місяць чи сплатити певну суму грошей або роздати милостиню жебракам. Відшкодування нале­жить і тим, хто порушив піст. Це спокутується подвійним постом (каффара), тобто аналогічним утриманням протя­гом 60 діб. Спокутувальний піст можна замінити добрими вчинками: годувати цілий день жебраків або 60 діб — од­ного жебрака. В давні часи такою дією вважалося звільнення раба.

Крім тілесного посту, потрібне й моральне утримання: негоже сваритися, обманювати, зводити наклепи. Серед найтяжчих гріхів — блюзнірство, осуд Мухаммеда, образа духовної особи, які роблять піст недійсним і вимагають подвійного відшкодування. Піст передусім служить поси­ленню віри в Аллаха, релігійні догми ісламу. На це спря­мована уся культова обрядовість посту. Щодня перед світанком мусульманин повинен промовити сакрамен­тальну формулу (нійа), заявивши про намір постити й бла­гати Аллаха благословити його в цьому. Без цього піст недійсний. У вільний час потрібно читати Коран. У мече­тях вдень та увечері мулли читають проповіді. Колектив­ною нічною молитвою відзначається ніч з 26 на 27 рама­дана — ніч, коли, згідно з віровченням, з неба Мухаммеду зійшов Коран.

У провінційних містах посту дотримуються багато лю­дей, в селах — фактично всі. Вдень більшість закладів гро­мадського харчування зачинено. В Саудівській Аравії, Па­кистані, Ірані, Марокко, Судані, Лівії дотримання посту контролює поліція, яка здійснює рейди підприємствами громадського харчування, відправляючи порушників шаріату за ґрати на декілька діб.

Увечері про закінчення денного стримування оповіща­ють радіо, телебачення, іноді постріл з гармати. Влітку приблизно о восьмій, а взимку о п’ятій вечора почи­нається розговіння — іфтар. Усі, хто постив, починають трапезу, часто разом з родичами, сусідами, знайомими. У заможних родинах приймають гостей. Нерідко банкети тривають до світанку. Радіо, телебачення транслюють пе­редачі з молитвами та проповідями.

У містах вечори рамадану чимось схожі на новорічну ніч. З настанням темряви спалахує ілюмінація. Світлові написи закликають правовірних бути богобоязливими, до­брочесними, не скоювати гріховних вчинків. Після трапе­зи народ виходить на вулиці. Жваво йде торгівля різними стравами, фруктами, горіхами. Поступово нічне пожвав­лення стихає. Народ розходиться по домівках: треба відпочити і встигнути ще раз поїсти до світанку, особливо якщо наступного дня чекає праця.

Останні дні рамадану присвячені генеральному приби­ранню в помешканнях, установах, на вулицях. Усе це свідчить про підготовку до свята розговіння, яке завершує місячний піст. Воно припадає на перші три дні шавваля — десятого місяця за мусульманським місячним календарем, які є вихідними. Це свято має різні назви: в арабських країнах — “ідуль-фітр” (свято розговіння), “аль-їд ус-сагір” (мале свято). Малим його називають у Туреччині — “кючук байрам”, а в Середній Азії — «ураза-байрам”.

Під час свята розговіння традиційними є обмін пода­рунками, придбання нових речей та вживання різно­манітних ласощів. Турки називають це свято “солодким” (шекер-байрам). Друзі й знайомі ходять у гості один до од­ного, підлеглі роблять візити до керівництва, обов’язково з подарунком. В останній день свята відвідують цвинтарі та згадують померлих родичів. Благодійні установи допо­магають нужденним.

ХАДЖЖ (ПАЛОМНИЦТВО ДО СВЯЩЕННИХ МІСЦЬ ІСЛАМУ)

Кожен повнолітній мусульманин, якщо він не хворий і має кошти, повинен здійснити хоча б раз за життя хаджж — відвідати Мекку, священне місто ісламу. Після того він отримує право на поважний титул “хаджжи”. Літня чи хвора людина може відправити замість себе кого-небудь іншого, забезпечивши фінансово його мандрівку.

До Мекки вирушають на початку дванадцятого місяця, тому він і має назву “зу-ль-хаджжа”. Святе місто ісламу можна відвідати й іншого місяця. Цей вид паломництва називається умра — мале паломництво. Але воно не в такій шані, як хаджж. Перебування в Мецці триває до де­сяти діб.

Історія цього звичаю започаткована 631 p., коли Му­хаммед відвідав це місто після десяти років перебування у Медині. Тоді ж він і здійснив ритуал поклоніння Каабі (те­пер це головне святилище ісламу, споруда в центрі За­повідної мечеті в Мецці) та іншим місцевим святиням, чим канонізував зичницькі звичаї, ввівши їх до культу Ісламу.

Територію Мекки вважають священною. Паломник виконує омивання усього тіла (гусль), одягає особливі речі (іхрам) — одяг з двох шматків тканини, один на стегна (щось подібне до спідниці), другий накриває груди, ліве плече. Кінці цієї тканини зав’язані на правому боці. Обид­ва шматки не повинні мати швів. Подібний одяг існував в арабів ще до ісламу, він схожий на одяг євреїв. Взувати можна тільки сандалії. Голова залишається непокритою. Заборонено голитися, стригти нігті, користуватися парфу­мами.

Разом з чоловіками хаджж можуть здійснювати їх дру­жини, що має бути засвідчено документально. Одяг па­ломниць повинен повністю прикривати їх фігуру, волосся також має бути прикрите. Відкритими залишаються тільки руки й обличчя. До прийому прочан готуються не тільки влада, духовенство, а й усі мешканці Мекки. На час хаджу місто перетворюється на гігантський постоялий двір. Оскільки готелів не вистачає, прочан приймають у приват­них оселях. На околицях з’являються міста з наметів. До Мекки з’їжджаються і представники мусульманського ділового світу.

Прочани збираються в центрі міста біля Заповідної ме­четі. У дворі її, крім Кааби, знаходиться священне джере­ло Замзам. Тут хаджжи слухають проповіді, творять молит­ви, обходять сім разів довкола Кааби. Кожен намагається поцілувати Чорний камінь чи хоча б доторкнутися до ньо­го рукою. Потім починається біг між пагорбами Сафа та Марва (за легендою, мати Ісмаїла Хаджар (Агарь) бігала тут в пошуках води для свого сина). Церемонії хаджжу тривають декілька днів. Дев’ятого дня паломники йдуть у долину Арафат, де відбувається головний обряд хаджжу —перебування біля скелі Арафат, де стояв пророк під час ос­танніх відвідин Мекки. Тут можна сидіти, лежати, стояти, ховатися від спеки під наметами, але не ходити. Цього дня прочани повинні постити. Постять і віруючі, які не беруть участі у хаджжі.

На світанку десятого зу-ль-хаджжа пілігрими відвіду­ють долину Міна, де у давнину знаходились язичницькі ідоли, кидають каміння у місця, де вони стояли. Після цього святковим різанням жертовних тварин починається найбільше мусульманське свято — жертвопринесення. Після його закінчення прочани підстригають волосся та нігті (жінки відрізають невелике пасмо) й закопують їх у землю. Це ритуальне діяння починає вивільнення від ста­ну іхраму. Потім всі повертаються до меккської мечеті, об­ходять Каабу, пагорби Сафа і Марва. Хаджж закінчено.

Багато прочан відвідують й Медину, щоб поклонитися гробниці Мухаммеда. Додому вони повертаються у зеленій чалмі, арабській бурмусі або білій довгополій туніці. Цей одяг символізує вчинення хаджжу. Коли прочанин пере­ступає рідний поріг, у домі ріжуть жертовного барана, вла­штовують святкову зустріч.

Оскільки не всім мусульманам доступний хаджж, було прийнято кульмінаційну частину паломництва — жертво­принесення — здійснювати за місцем проживання або там, де застане правовірного десятий день зу-ль-хаджжа. У жертву приносять якусь худобу. Готують м’ясні страви, влаштовують багатолюдні трапези.

Цей обряд пов’язаний з давньою легендою, за якою прабатько арабів Ібрагім був настільки відданий Богові, що виконував усі його веління. За волею Бога Ібрагім виг­нав у пустелю улюбленого сина Ісмаїла та його матір — ра­биню Хаджар (Агарь). Аллах, щоправда, не дав їм загину­ти від спраги: у пустелі вони знайшли колодязь з водою — Замзам. Навколо нього і виникло згодом місто Мекка. Але Бог послав ще одне випробування Ібрагіму: звелів прине­сти в жертву Ісмаїла. Коли Ібрагім заніс над сином ножа, Аллах дозволив замінити цю жертву вбивством ягняти. Згодом Ібрагім з Ісмаїлом збудували у Мецці храм — Каа­бу, де зберігався Чорний камінь, що впав з неба. Мораль цієї легенди в тому, що людина повинна підкорятися волі Всевишнього, і тільки тоді матиме його благословіння. Легенда символізує і відмову від людських жертв, які при­носили предки арабів.

Напередодні свята в мусульманських країнах відбуваються ярмарки тварин, їх продають на спеціально відведе­них площах, у Туреччині, наприклад, забивають мільйон голів. У Саудівську Аравію, країни Перської затоки, де місцеве скотарство неспроможне задовольнити потреб, доставляють тисячі баранів й овець з Австралії та Нової Зеландії.

Худобу приносять у жертву не тільки в свято. Мусуль­манин, зарізавши ягня, роздає м’ясо правовірним, сподіваючись, що в нагороду за це Аллах допоможе йому владнати свої справи. Коли заможну родину відвідує бажа­ний гість, теж ріжуть ягня, а його кров’ю змащують лоба гостю. І перед початком спорудження будинку мулла при­носить у жертву ягня, повернувши його головою до Мек­ки, а кров’ю змочує фундамент.

Чим більше жертв принесе мусульманин за життя, тим простіше йому буде потрапити до раю.

В ісламі багато свят та пам’ятних дат відзначають у нічний час. Це ніч присуду долі, ніч зачаття Пророка, ніч народження Пророка, ніч вознесіння Пророка на небо, ніч откровения Мухаммеду його пророцької місії. Місяці, на які випадає більшість нічних свят й пам’ятних дат — ра-джаб, ша-бан, рамадан, — вважають священними.

ЗАКЯТ (СПЛАТА ПОДАТКУ)

До п’яти стовпів ісламу належить звичай збирання гро­шей у заможних членів мусульманської громади для роз­дачі їх бідним чи на користь мусульманського духовенст­ва. В Корані це називається — “очищення” (закят). Вважається, що у такий спосіб заможний очищається перед Аллахом за володіння надмірним багатством. Добровільне пожертвування — садак.

СУННАТ (ОБРЯД ОБРІЗАННЯ)

В ісламі існує обряд обрізання. Хлопчик має бути підданий йому від семи днів до 15 років. Але найчастіше обрізання роблять у 7—8 років, приурочуючи його до по­чатку шкільних занять.

Обрізанню передує підстригання волосся, перевірка на знання головних молитов. Хлопчика одягають у свят­ковий костюм зі стрічкою через плече, на якій написано

“машаллах” (“це те, що побажав Аллах”). Його садовлять верхи на коня, верблюда, у візок, в таксі й везуть до фахівця, який здійснює цю процедуру. Обрізання — вели­ке сімейне свято.

НІКАХ (ШЛЮБ)

Дуже важливий обряд у житті мусульманина. Молодят вінчає один із служителів ісламу. Найчастіше він читає четверту суру Корану, де викладено головні положення ісламу про місце, права та обов’язки жінки в сім’ї й суспільстві.

МІРАДЖ (СВЯТО ВОЗНЕСІННЯ ПРОРОКА НА НЕБО)

Відзначають його за місячним календарем у місяць ра-джаб. Мірадж (раджаб-байрам) постав у ранньому серед­ньовіччі. Для цього було використано легенду, за якою пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив на білій фантастичній істоті Бураці (від араб. — блискучий, блискавка) прогулянку в Єрусалим, а звідти — на сім небес до престолу Аллаха. Там він розмовляв з Ал­лахом, сказавши при цьому 99 тисяч слів. Усе це відбува­лося так швидко, що, повернувшись, Мухаммед переко­нався, що ліжко його ще тепле, а з перекинутої ним чаші не встигла витекти вода.

Легенда про мірадж є настільки фантастичною, що навіть у середньовіччі в шиїтському напрямі ісламу побу­тувала думка, наче подорож на небо Мухаммед здійснив уві сні.

ДЖИНАЗА (ОБРЯД ПОХОВАННЯ ПОМЕРЛИХ)

Зберіг багато з доісламських звичаїв. “Поспішайте ховати своїх померлих, — казав, згідно з легендою, Му­хаммед. — Вони скоріше досягнуть вічного блаженства, якщо були праведні в земному житті. А якщо мали гріхи, то тим скоріше віддаліться від них: осудженим горіти в полум’ї пекла”. Мусульманина ховають протягом 24 го­дин від моменту смерті. Його обмивають, натирають роз­чином камфори, загортають у саван з білого полотна і несуть головою вперед на цвинтар. Перед похованням мул­ла читає молитву. Пам’ятників на могилі не ставлять, а тільки невеликий чотирикутний стовп.

Важливими мусульманськими святами є також Кур-бан-байрам — свято жертвопринесення, пов’язане з хадж-жем; Ураза-байрам — свято розговіння, пов’язане із закінченням місячного посту рамадану; Мавлюд — свято дня народження Пророка Мухаммеда.

В ісламі існує і низка заборон щодо їжі: не вживати м’яса померлих тварин, крові, свинини й того, що заколо­то без звертання до Аллаха, а також спиртних напоїв. Бра­ти їжу можна тільки правою рукою. Різати хліб ножем забо­ронено, його належить тільки ламати. Не рекомендується знімати шкірку з яблук, персиків, слив. Не схвалюється надмірне вживання води та ще й великими ковтками. Пе­ред початком і після вживання їжі треба молитися.

сунізм

Прихильники цього напряму називають себе “ахль ассуна” (люди Суни), вважаючи, що саме вони дотримуються традицій пророка. Формально сунітом вважають того, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів, до­стовірність Суни, дотримується ритуальних, побутових, соціальних правил, відображених в ній. Більшість мусуль­ман світу (90 відсотків) є сунітами.

Суна (араб. — звичай, зразок) — приклад життєвого шля­ху посланця Аллаха для мусульманської общини загалом і кожного мусульманина зокрема, друге після Корану джерело віровчення ісламу.

Викладена у формі висловлювань Мухаммеда та опо­відей (хадисів) його діянь людьми, які близько знали про­рока.

На відміну від шиїзму, сунізм не визнає посередництва між Аллахом та людьми після смерті Мухаммеда, запере­чує тезу про особливу природу Алі та особливе право його нащадків на імамат. .

Імамат — інститут верховного керівництва мусульмансь­кою релігійною громадою, який зосереджує світську І ду­ховну влади.

Сунітський напрям охоплює 48 сект, серед ких існує значна відмінність щодо тлумачення свят, елементів мо­литов та інших ритуальних обрядів, молитовних установ, структури релігійних об’єднань, духовенства тощо.

суфізм

Це містико-аскетична течія в сунізмі. Першими суфіями вважають аскетів, які жили в Іраку та Сирії на­прикінці VIII — на початку IX ст., намагаючись збагнути зміст Корану. Суфії суворо дотримувались його приписів та Суни, додаткових постів, приймали обітниці. Вони бу­ли байдужими до багатства та прикрощів життя, вважаю­чи головною метою позбавлення своїх особистих якостей та набуття божественних, тобто пряме з’єднання із божественною “істиною”. Нині суфізм втратив колишню попу­лярність, хоча в окремих країнах його позиції ще досить міцні. Це дуже неоднорідна, розгалужена течія, до якої входять окремі братства.

Чиштія

Як суфійське братство зародилося у Східному Ірані, ос­таточно сформувалося на початку XIII ст. в Індії. До нього  належали не тільки мусульмани. Воно було суворо цент­ралізоване, доки в середині XIV ст. у ньому не виникли декілька відгалужень, два з яких (сабірія та нізамія) вияви­лися життєздатними. Чиштія дотримувалося принципу за­гальної рівності, відмовлялося від будь-яких контактів з властями, ігнорувало матеріальні накопичення, забороня­ло жебрацтво (суфій повинен здобувати собі їжу власною працею), вживання алкоголю, наркотиків, тютюну.

нізамія

Братство, засноване шейхом Нізам ад-Діном, як одне з відгалужень братства Чиштія. До XIV ст. центральна оби­тель знаходилася у Гийаспуре (біля Делі). Вченням мало чим відрізнялося від чиштія, але учасники братства були послідовнішим щодо виконання наказів шаріату. Багато його громад запозичили деякі елементи індійської йоги. сенусія

Це суфійське братство, засноване у 1837 р. алжирським марабутом (членом мусульманського військово-релігійно­го ордену дервішів — ченців-жебраків) Мухаммедом Ібн Алі ас-Сенусі. Згодом сенусіти перенесли свою діяльність на територію сучасної Лівії. Сенусі висунув гасла бороть­би за повернення до “чистоти раннього ісламу”, виступив проти поширення європейського впливу, проголосив єди­ною священною книгою ісламу Коран. Сучасні керівники Лівії вважають сенусітів мусульманськими реакціонерами. Крім Лівії, братство сенусітів діє в Єгипті, Судані, у дея­ких державах Західної Європи.

саадія

Братство засноване на початку XIV ст. у Дамаску Саад ад-Діном аль-Джибаві. Сповідує суворий аскетизм. Деякі традиції збереглися в Єгипті, Сирії, Югославії.

сухардія

Засноване у Багдаді наприкінці XI ст. Омаром ас-Сух-раварді, який проповідував помірні суфійські погляди. Вчення особливо поширилося в Індії, де від індуїстів та буддистів запозичило деякі світоглядні положення та еле­менти психотехніки йоги. У XVI—XVII ст. розпалося на декілька самостійних відгалужень: шаггарія, бахаія, джалалія. На заході ісламського світу послідовниками сухардія вважали себе братства ширелія, рахманія, хабібія, деркавія та ін.

МАВЛАНІ

Братство заснував поет Джалал ад-дін Румі на пріз­висько Мавлана (від араб. — “наш господар”). Спочатку до нього належали представники середніх та нижчих міських верств, але поступово воно стало організацією аристократів, учасники повинні були заробляти на життя. Жебрацтво було категорично заборонено.

мюридизм

Як релігійно-містична течія сформувалося на Пів­нічному Кавказі у XIX ст. У її основі — принципи суфізму щодо зближення людини з Богом, культу бідності. Основ­ним гаслом був джихад (священна війна за віру) проти тих, хто заперечував ідею ісламського теократичного прав­ління. Головною метою ідеологи кавказького мюридизму вважали ісламське панування. Найвищого розвитку досяг у ЗО—40-ві роки XIX ст., коли на Кавказі було створено Імамат Шаміля, що проіснував до 1859 р.

накшбандія

Керівником цього суфійського братства був Бах ад-Дін Накшбанд. Починаючи з XV ст., стало найпоширенішим (після кадирії) братством. Воно дало декілька могутніх відгалужень, які переросли у самостійні братства. Накшбандія завжди було активним у соціально-політичній сфері. Помітна його роль в утвердженні ісламу в Середній Азії та Східному Туркестані, серед киргизьких народів. Для накшбандія обов’язковими є контакти із світськими властями щодо інтересів простих людей. Цим зумовлена політична активність братства. Заперечує аскетизм (усі члени братства є мирянами), особливу увагу приділяє ду­ховному спілкуванню вчителя й учня.

ваххабізм

Вчення, засноване в Аравії у XVIII ст. Мухаммедом Ібн Абд аль-Ваххабом, проповідує: повернення до чистоти раннього ісламу часів Мухаммеда, найсуворіше дотри­мання принципу єдинобожжя, відмову від поклоніння

святим місцям. Виступає проти тих, хто закликає мусуль­ман відмовлятися від розкошів у побуті, одязі та культурі.

АНСАРІЯ

Братство виникло під час визвольної боротьби у Судані в XIX ст., очолив його дервіш Мухаммад Ібн Ахмад. По­ширене у теперішньому північно-західному Судані.

ханбаліти

Послідовники релігійно-правової школи імама Ахмада ібн Ханбаля, одного з чотирьох мазхабів, донині визнаних в усьому мусульманському світі. Правовій системі хан-балітів властиві буквалізм, заперечення свободи поглядів у релігійному житті, фанатична суворість у дотриманні об­рядових та правових норм шаріату.

муходжири

Започаткували його сподвижники Мухаммеда, які пе­реїхали разом з ним з Мекки до Ясріба. Найбільш набли­жена до нього частина мусульман.

асхаби

Сюди належать сподвижники Мухаммеда, які прийня­ли іслам та брали участь у створенні мусульманської дер­жави за його життя.

мутазиліти

Як творці першої в ісламі теологічної системи раціоналістичного спрямування проповідували єдність та чисту духовність Бога. Вважали Коран джерелом релігійної істини, але припускали його алегоричне тлума­чення, не визнавали сліпого дотримування легенд.

Шиїзм

Цей напрям охоплює сукупність течій, сект, які визна­ють Алі (звідси їх самоназва – «ші-Алі», букв. «партія Алі») та його нащадків єдиними законними спад­коємцями та духовними послідовниками пророка Мухам­меда. Якщо сунізм був пануючим на території халіфату, то шиїзм перебував в опозиції, переслідувався, тому деякі шиїтські угруповання були фактично ізольовані одне від одного, що породжувало нові їх специфічні риси. Відігра­вала свою роль і практика, згідно з якою в разі пересліду­вань за віру шиїту дозволялося приховувати свої релігійні погляди, видавати себе за правовірного суніта. Це спричи­нило активний розвиток сектантських течій. Але всі шиїтські течії відстоюють “чистоту релігійної віри”, єди­ними послідовниками вважають тільки себе.

Багато шиїтських сект поділилися за принципом виз­нання певного імама. Інколи їх поділяють на “помірко­вані” та “крайні”.

імаміти

Найчисленніша течія у шиїзмі. Ідейні засади сформу­вали шиїти, які проповідували, що згідно з божественною волею, імамат є прерогативою тільки роду Алі й пере­дається “ясною вказівкою” вустами Пророка або поперед­нього імама. Імаміти визнають дванадцять імамів. Вважа­ють, що спасителем виступить дванадцятий імам Мухам­мед абуль Касим, який народився в 873 р. у Багдаді й зник у дванадцятирічному віці. Віруючих у дванадцятого імама називають “дванадесятниками”. Імамітське віровчення зводиться до таких принципів (основ) віри:

1) вчення про єдиного Бога;

2) віра в божественну справедливість;

3) визнання пророчої місії Мухаммеда;

4) віра в воскресіння мертвих, судний день і по­тойбічне життя;

5) вчення про імамат (головний догмат імамітського   ісламу).

В основі імамітської доктрини — уявлення про божест­венну природу верховної влади. Розглядаючи імамат як “божественне установлення”, як продовження пророцтва, імамітські богослови вважають, що божественне одкровен­ня має два аспекти: зовнішній і внутрішній. Імамат виступае головною космічною силою, а імам є виконавцем боже­ственного веління. Він — духовний керівник, своєрідний центр, навколо якого обертаються всі сфери буття.

Це вчення є державною релігією Ірану та Іраку. Імаміти живуть в Афганістані, Бахрейні, ОАЕ, Катарі, Ку­вейті, Лівані, Омані, Сирії, Саудівській Аравії, Бірмі, В’єтнамі, Таїланді, Індії, Азербайджані, Єгипті, Судані, Ефіопії, Кенії.

зейдити

На їх прапорі — ім’я п’ятого імама Зейда Ібн Алі. У 740 р. він очолив повстання проти Омеядського халіфату, але в одній із збройних сутичок загинув. Після цього течія розпалася на кілька угруповань, але всі зейдити вважають, що імамат повинен залишитися в родині Алі. Повстання проти “тиранів” (незаконних з точки зору шиїтів прави­телів) — обов’язок кожного істинно віруючого.

У богословських догматах зейдити зайняли “помірко­вану” щодо сунітів позицію. Визнаючи, що імам повинен бути з роду Алі, вони заперечують божественну природу імамату і вважають, що імамом може бути будь-хто з роду Алідів, допускають можливість існування одночасно кількох імамів у різних мусульманських країнах. На про­тивагу імамітам, вони не визнають тези про “приховано­го” імама, не допускають приховування своїх релігійних поглядів. Усе це сприяло лояльному ставленню сунітських властей до зейдитів, незважаючи на те, що збройні по­встання були їхнім політичним принципом.

Більшість зейдитів проживає у Північному Ємені (по­над 50 відсотків населення). Великі громади є в Са­удівській Аравії, Пакистані.

ісмаїліти

Секта виникла приблизно у 760 р. після того, як шос­тий шиїтський імам Джафар Садик позбавив свого стар­шого сина Ісмаїла права на імамат, передавши його своєму молодшому братові. Формальним приводом для цього бу­ла пристрасть Ісмаїла до міцних напоїв, що неприпустимо для правовірного мусульманина. Насправді Ісмаїл наполя­гав на рішучішій опозиції багдадському халіфату, ніж вважав Джафар Садик. Навколо нього стали гуртуватися незадоволені соціальними порядками. Ісмаїл невдовзі помер. Аби народ пересвідчився в цьому, тіло його було вистав­лено в одній з мединських мечетей. Але дехто з послідо­вників Ісмаїла стверджував, що насправді він не помер, а переховується і з часом повернеться до активної ді­яльності. Вони вважали його сьомим, останнім імамом. Інші твердили, оскільки Ісмаїл помер, то сьомим імамом слід проголосити його сина — Мухаммеда. У будь-якому разі повинно бути лише сім імамів, і сьомий повинен з’явитися в ролі махді — особи, яка йде вірним шляхом під керівництвом Аллаха і має сповістити про кінець світу. Тому всім благочесним мусульманам потрібно об’єдна­тись, очікуючи цю подію.

Ісмаїліти активно проповідували своє вчення в усіх му­сульманських країнах, створили таємні гуртки в Сирії, Іраку, Ірані, Північній Африці, їх організація базувалася на ієрархічних засадах із сімома ступенями посвячення, кожному з яких відповідали певні норми інформування віруючого у політичних і релігійних справах. Кожен з них відкриває ісмаїліту сокровенне, езотеричне знання, все менше заземлене в істини Корану та ісламу. На п’ятому ступені ісмаїліт дізнається, що зміст Корану не зводиться до буквального значення його тексту, тобто, він алегоричний. На шостому — так само алегорично тлу­мачаться вимоги виконання обрядів. Останній ступінь більше нагадував релігійно-філософську систему, ніж ісламську догматику.

Серед ісмаїлітів панувала сувора внутрішня дисципліна. Мали  вони  і свою філософсько-теологічну догматику. Помітний вплив на її формування справила філософія нео­платонізму. Головна ідея платонізму про еманацію (пе­ретікання) духу в світ плоті знайшла в ісмаїлізмі своє втілення у формі вчення про те, що Бог послідовно еманує (випромінює) свою сутність у світ, яка переходить до про-років-проповідників. їх сім: Адам, Авраам, Ной, Мойсей, Іісус, Мухаммед і другий Мухаммед — син Ісмаїла. Кожен пророк у своїх проповідях розкриває перед людьми сутність божественної істини. А його помічник тлумачить і поши­рює їх. При Мойсеєві був Аарон, при Іісусові — Петро, при Мухаммедов! — Алі. Між появами нових пророків божест­венну сутність несуть в собі імами, їх також сім, останній з них — сьомий — є і пророком. Ним став Мухаммед — син Ісмаїла, який завершує собою божественну еманацію.

кармати

Радикальний релігійно-політичний напрям ісмаїлізму, що виник наприкінці IX ст. у Сирії та Іраку. З часом стає вагомим чинником у повстаннях рабів, виступах ремісників, землеробів. Загони карматів влаштовували набіги на населені пункти, нападали на каравани прочан. У 930 р. захопили Мекку і пограбували її. Кармати знищу­вали не тільки воїнів своїх противників, а й цивільне на­селення, окремих забирали в рабство.

Вони сповідували вчення ісмаїлітів в його ортодок­сальній сунітській формі. Богословські тонкощі езотерич­ного вчення, пов’язаного з неоплатонізмом, не були до­ступні більшості з них. Мечетей не будували, приписи Ко­рану про п’ятиразову молитву, пости, паломництво не ви­конували. У їх віровченні головну роль відігравало очіку­вання майбутнього махді — засновника династії султанів Бахрейну Абу Саїда. На початку X ст. в Східній Аравії створили свою державу, центром якої було місто ал-Хаса (друга назва — Лахса). Вона проіснувала майже півтори століття, до 1029 р. Поза межами Бахрейнського султана­ту карматський рух давався взнаки протягом усього серед­ньовіччя.

асасини

Побутує версія, що назва цієї секти, яка належить до ісмаїлітського відгалуження в шиїзмі, пов’язана з тим, що її члени вживали наркотики. Європейці здебільшого асасинами називають релігійно-фанатичних убивць, оскільки головним методом релігійної та політичної бо­ротьби членів секти були вбивства ворожих до неї діячів.

Приводом для формування її стало те, що халіф Єгип­ту Мустансір позбавив свого старшого сина Нізара права на наслідування халіфату, передавши його молодшому си­нові — Мусталі. Невдовзі Нізара було вбито, а невдоволені в халіфаті угруповання розпочали боротьбу під прапором Нізара. Цей рух мав особливо міцні позиції у північно-західній частині держави, виступав проти соціально-політичних порядків.

У 1090 р. керівник нізаритської партії Хасан Ібн Саб-бах утікає з Єгипту і в горах на південь від Каспійського моря починає вербувати невдоволених під прапори “при­хованого” імама з династії Нізаритів. З часом Хасан ово­лодів кількома фортецями північно-західного Ірану,

звідки розсилав своїх підлеглих для вбивств ворожих йому ісламських правителів. Сам він не залишав свою головну базу — фортецю Ала мут до кінця життя (помер у 1124). Так само поводилися керівники секти після смерті Хаса-на, позбавляючи життя багатьох правителів феодальних держав Близького і Середнього Сходу, їх називали “гірськими шейхами”, часто не знаючи, хто вони на­справді. Перших “гірських шейхів” вважали представни­ками “прихованого” імама. Але четвертий “гірський шейх” Хасан II (1162—1166) проголосив себе таким “при­хованим” імамом, який відкрився для встановлення не­бесного правління на землі.

З часом асасинський рух поширився на захід, де утво­рилося відносно самостійне сирійське відгалуження, а центром стала гірська фортеця Масіяф. Фактично сирійські асасини були самостійним угрупованням.

Секта мала суворі ієрархічні принципи з різними сту­пенями посвячення. Шейху були підпорядковані так звані “великі місіонери”, які керували рядовими членами. На найнижчому щаблі були “федаї”, які безпосередньо вико­нували смертні вироки, винесені шейхом чи його набли­женими. Сліпо підкоряючись наказам, федаї вважали, що після своєї смерті, яка найчастіше наставала одразу після виконання ними вироку, опиняться в раю. Ними ставали здебільшого селяни з місць, де мешкав шейх, або ті, хто зазнав переслідувань феодалів.

Кожен вищий ступінь посвячення був пов’язаний з меншим релігійним фанатизмом, який поступався політичному розрахункові. Найвищий ступінь ієрархії швидше нагадував синкретичну політизовану філософську систему. Керівники секти для досягнення політичного успіху вступали в контакти не тільки з шиїтськими, а й з сунітськими угрупованнями. Свої справжні релігійні по­гляди вони приховували.

У 50-ті роки XIII ст. монгольська навала знищила асасинські угруповання в гірському Ірані, а в 1273 р. їх було остаточно ліквідовано в Сирії.

друзи

Виникнення цієї ісмаїлітської секти пов’язане з осо­бою халіфа Єгипту — Хакіма (996—1021) і його наближе­ного — Даразі, від імені кого походить назва «друзи».

Хакім був жорстокою людиною, за його правління бу­ло страчено понад 18 тисяч осіб. Релігійні позиції його були непослідовними. Він декілька разів проголошував свою належність то до шиїзму, то до сунізму. В останні роки життя вирішив, що йому належить бути сьомим імамом. У цьому Хакіма підтримав турецький ісмаїліт Даразі, який оселився в Каїрі й став наближеною до халіфа особою. У 1017 р. Даразі оголосив у великій мечеті, що в халіфа втілилась душа Адама — продукт еманації світового розу­му. Але маси не були готовими до цієї “істини”. До того ж єгиптяни ненавиділи Хакіма, а його влада трималась за­вдяки армії найманців. Тому Даразі ледве вдалося втекти від розлюченого натовпу. Хакім допоміг Даразі перебрати­ся до Сирії, де той заходився організовувати рух прихиль­ників нового вчення. Навколо нього гуртувалися численні послідовники, готові зі зброєю в руках відстоювати боже­ственність Хакіма.

Через деякий час з’явився ще один апостол “сьомого імама” — іранець Хамза. В одній з мечетей він спробував проголосити божественну сутність Хакіма. Але його слова були сприйняті так само, як проповіді Даразі. Тому Хакім і його переправляє до Сирії, де той стає першим помічни­ком Даразі. Після того жителі Каїра зазнали пересліду­вань, а поширення нового культу стало справою усього подальшого життя Хакіма. Через декілька років він поми­рає за нез’ясованих обставин. Прихильники Хакіма прого­лосили його прихованим імамом, який з часом з’явиться і керуватиме світом.

В Єгипті культ Хакіма так і не прижився, але в Сирії й на деяких інших ісламських територіях він протягом кількох століть був важливим чинником народних по­встань, які відбувалися під релігійними гаслами друїзму.

Секти послідовників друїзму поширені в Лівані, Сирії, Йорданії, Ізраїлі.

хаттабіти

Засновником і духовним лідером секти був Абу-уль Хаттаб, кий проповідував, що божественний дух послідо­вно еманується в імамів з роду Алі Ібн Таліба. Хаттабіти обожнювали шостого імама Джафара Садика, а після того, як він прокляв Абу-уль Хаттаба, стали обожнювати само­го Абу-уль Хаттаба. В 765 р. Абу-уль Хаттаб із сімдесятьма своїми послідовниками спробував підняти повстання, але був захоплений і страчений. Після його смерті секта розпалась на кілька течій. Наприкінці IX ст. послідовників хаттабізму в Ірані, Іраку, Сирії, Ємені було до ста тисяч.

Хаттабіти розвивали вчення про “розмовляючого” та “безмовного” імама. Згідно з ним, Алі за часів Мухаммеда був “безмовним” імамом, а після смерті Пророка став “розмовляючим”. Не заперечуючи спадковості імамату Алідів, стверджували, що імамат — суто духовна якість. Пророки та імами є божественною еманацією. До своїх ворогів хаттабіти виявляли жорстокість.

АЛІДИ

До цієї секти належали нащадки Алі Ібн Тадіба, кий мав багато дітей, найвідоміші серед них у боротьбі за халіфат — Хасан і Хусейн. Релігійно-політична доктрина стверджує, що верховна влада (імамат) є “божественним установленням”. Право на імамат належить тільки родині Алі та його нащадкам. Саме за це аліди вели збройну та ідеологічну боротьбу.

Нащадки Алі мешкають майже в усіх мусульманських країнах, вони володіють винятковим правом носити зеле­ну чалму і називатись сеїдами.

кадарити

Секта виникла у IX ст., визнає значення кадару (поши­рення в часі вічного божественного рішення), вважаючи, що за різних життєвих обставин людина сама повинна вирішувати, як їй вчиняти, керуючись свободою, наданою їй Аллахом. У віровченні сильні уявлення про те, що виз­нання абсолютного божественного призначення призво­дить до несправедливості. З часом прихильників цієї сек­ти стали називати джабрітами. Пізніше вчення кадаризму було доповнено мутазилітами.

МУТАЗИЛІТИ (МУСТАЛІТИ)

Секта зародилася в Арабському халіфаті у VIII—IX ст. Засновник її — Ваіш Ібн Ата. В основі вчення — догмати про єдинобожжя і справедливість, заперечення атрибутів Бога, неприпустимість будь-яких антропоморфних уявлень про Бога. Коран — одне з творінь Аллаха. Боролися з прихильниками абсолютного призначення.

рафадити

Так називають усіх “поміркованих” шиїтів, передусім імамітів. Сунітські автори називали рафадитами всіх шиїтів, які не визнавали законність правління халіфів Абу Бакра і Омара.

У вузькому значенні рафадитами вважають “помірко­ваних” шиїтів, прихильників шостого шиїтського імама Джафара Садика. Вони не визнавали ісмаїлітського руху й відмовилися від збройної боротьби за владу. Рафадитами також називають шиїтів Куфи, які не підтримали хусайніта Зейда Ібн Алі в боротьбі за халіфат проти династії Омеядів. Так вчинили вони і в 762 p., відмовившись виз­навати імамат Мухаммеда Ібн Абдалаха, який організував повстання в Медині.

“БРАТИ   ЧИСТОТИ”

Це таємне філософське товариство діяло на Близькому Сході в X ст., за своєю орієнтацією наближалося до ісмаїлітського руху. Його учасникам належить 51 трактат під загальною назвою “Трактати Чистих братів та Вірних друзів”, які містили відомості з різних наук і адресувалися тим, хто зумів переступити межу сліпого релігійного фана­тизму. Прихильників товариства жорстоко переслідували і знищували. Деякі елементи їх вчення були притаманні “Апостольським Братам” в Італії (поч. XIV ст.), помітні вони і в трактатах “Чеських братів” (XV—XVI ст.).

бекташи

Секта (дервітський орден) виникла в Малій Азії у XII— XIII ст., була поширена в Туреччині, на Балканах. Назва походить від імені засновника напівлегендарного Хаджі Бекташи Вели. У віровченні поряд з положеннями ісламу (шиїзм) наявні елементи християнства і язичництва, її послідовники дотримуються безшлюбності, сповідують культ Алі. Серед культових обрядів — причастя вином, хлібом, сиром, сповідь наставнику. Одяг — білий довгий плащ і білий високий ковпак.

хуруфіти

Назва цієї містичної секти, заснованої наприкінці XIV ст., походить від араб, “хуруф” — літера. Спершу діяла в Північно-Західному Ірані, пізніше — на території Ос­манської Туреччини. Там була написана і канонічна літера­тура турецькою мовою. Це Джавіданамі (Книга вічності), Хахіхатмані (Книга істини) та інші трактати. Протягом чо­тирьох століть секта зазнавала переслідувань, у 1824 р. була майже знищена урядом Туреччини. Ті, хто уник розправи, об’єдналися з дервітським орденом Бекташи.

Згідно з ученням хуруфітів, світ створено Аллахом, він перебував у постійному кругооборот!, що є причиною усіх змін у ньому. Бог виявляє себе в людині, ним же ство­реній, і в мові Бога — Корані та назвах предметів. Втілен­ня Бога в людині виявляється в пророцтві, божественній зверхності й божественності. Пророк Мухаммед завершує собою цей цикл. Наступні після нього в ієрархії божест­венні покровителі (шиїтські імами). Фазлалах є останнім покровителем і першим богом у плоті, а також першим у третьому циклі божественності. Бог виявляється й у зву­кові, мові, літері. Зовнішнє і внутрішнє буття речей є тільки мовою істинного Бога. Такою ж божественною мо­вою є Коран — він тотожний сукупності всіх речей.

бабіти

На початку 50-х років XIX ст. в Ірані молодий ширазький торговець Сеїд Алі Мухаммед проголосив себе Ба-бом — “воротами”, через які мусульманин може наблизи­тись до Аллаха і потрапити в його царство. За кілька років до цього Сеїд мешкав у священному місті шиїтів Кербелі, де познайомився з керівником сектантської громади шейхіїстів Сеїдом Каземом Решті. Шейхісти вважали, що їх керівник є тією людиною, після якої повинен з’явитись дванадцятий імам. Коли Казем Решті помер, його послідо­вники розпочали пошуки нового вождя, який мав готувати людей до приходу останнього імама. Вибір випав на Баба, який згодом зібрав навколо себе численних послідовників.

На той час доживала своє епоха феодального середньо­віччя, пожвавилася торгівля. Відмінялися заборони на шовковий одяг та прикраси. Все це сприяло залученню до бабітського руху представників дрібної та середньої бур­жуазії. Сприяло цьому спрощення релігійного культу. Бабіти відмінили молитовні зібрання, протестували проти щоденного п’ятиразового намазу, намагалися реформува­ти деякі норми побуту і становища жінки в сім’ї.

У 1847 р. Баба було заарештовано шахськими властями і перевезено до Тегерана, що спричинило велике народне повстання під бабітськими гаслами. Намагаючись припи­нити повстання, влітку 1850 р. власті стратили Баба. Але повстанський рух набув ще більшого розмаху і переріс у громадянську війну. До 1852 р. бабітські повстання на те­риторії Ірану були придушені.

бахаїзм

Серед послідовників Баба був Ях’я, якому Баб, перебу­ваючи за ґратами, передав свої рукописи і деякі особисті речі. Крім того, Баб велів Ях’ї дописати останні вісім глав священної книги бабітів Беяну.

Прихильники Ях’ї твердять, що Баб велів йому відмінити Беян і взяти під своє керівництво весь бабітський рух. Ях’я перейменував себе в Сух-е Езеля (“ранок вічності”). Перебравшись з Тегерана, де учасників бабітського руху жорстоко переслідували, до Багдада, який належав Туреччині, почав формувати бабітські громади.

Брат Сух-е Езеля — Хусейн Алі, який у 1852 р. утік із в’язниці, де перебував за участь у бабітському русі, при­бравши собі ім’я Баха-Улла, також проголосив себе єди­ним продовжувачем Баба. З цього починається багатолітнє суперництво між братами, ке згодом перейшло у відкри­ту ворожнечу. Турецький уряд змушений був розселити їх: одного — на Кіпр, другого — в Палестину. Діяльність Ба-ха-Улли виявилась успішнішою. Тому новий релігійний рух отримав назву від його імені — бахаїзм.

Якщо бабізм був специфічним іранським явищем, ба­хаїзм швидко вийшов на міжнародну арену, оскільки про­голошував віротерпимість і спрямованість до синкретизму, виступав за створення нової світової релігії, яка, синтезу­ючи існуючі, не була б схожою на них. Бахаїзм відводив другорядну роль культові, молитвам, відкинув бого­служіння в мечетях, заборони щодо використання шовко­вих тканин, прикрас та предметів розкошів. Він зняв заборони на відшкодування лихварських відсотків, що сприя­ло розвиткові торгово-промислової буржуазії. Рішуче за­перечував джихад, стверджуючи, що царство справедли­вості може бути побудоване лише мирним шляхом, а всі люди  рівні   між  собою.  У  цьому  погляди   бахаїстів знаходили розуміння в буржуазії. Виступали вони й за ліквідацію бідності, стверджуючи водночас, що порядки у цьому світі закладені “самим небом”, без керівників та підлеглих не можуть існувати ні армія, ні суспільство. Але керівники повинні жертвувати собою на користь бідних. Це була своєрідна спроба реформування первісного ісла­му з метою наближення його до капіталістичних відносин, що зароджувалися. Бахаїзм отримав значне поширення в релігійному житті, з’єднавшись з іншими буржуазно-ре­форматорськими рухами й організаціями.

махдизм

Ця течія виникла в Судані у 80—90-ті роки XIX ст., всіляко підкреслюючи відданість “чистому”, первісному ісламу. Він вів “священну війну” як з європейськими ко­лонізаторами, так і з турецько-єгипетськими єдиновірця­ми, які, на його погляд, зрадили ідеали мусульманської віри, стали “лжемусульманами”. Негативно ставився і до розвитку в Судані капіталістичних відносин. Використову­ючи гнучку релігійну форму, оперуючи гаслами щодо по­вернення до святих порядків первісного ісламу, махдизм залучив у свої ряди чимало прихильників.

Керівником руху був суданський дервіш Мухаммед Ах­мед. У 1871 р. він оселився на одному з островів р.Ніл, звідки розсилав мандрівних дервішів по всій країні. Махдисти виступали проти занепаду моралі, проти розкошів, закликали відібрати землю у феодалів, перерозподілити все рухоме і нерухоме майно, відмовитися від сплати по­датків, скинути турецько-єгипетське панування, вигнати європейських колонізаторів.

Далеко не всі з цих закликів відповідали вимогам Ко-рану і духу первісного ісламу. Але для багатьох достатньо було того, що махдисти апелювали до авторитету Пророка і Корану. Соціальна програма махдизму була підтримана рабами, селянами, ремісниками. Гнучкішою була політи­ка місцевих феодалів і работоргівців, які використовували цi заклики для подолання іноземної конкуренції, будучи  байдужими щодо домагань, пов’язаних з перерозподілом майна.

Махдизм викликав занепокоєння не тільки єгипетсь­ко-турецьких, а й європейських властей. Влітку 1881 р. Мухаммед Ахмед проголосив себе Махді й виклав свою програму дій. Єгипетський уряд велів йому з’явитись в Хартум, щоб виправдатися перед властями. Але той відмо­вився. Каральний загін, який прибув на острів Абба, був повністю знищений махдистами. Після цього Махді про­голосив джихад проти європейських колонізаторів і

“лже­мусульман”, розпочавши бойові дії проти судансько-єги­петських військ. Здобувши кілька перемог, на початку 1885 р. оволодів містом Хартум.

Переможне завершення “священної війни” відкривало можливості для формування держави на засадах, проголо­шених в період боротьби за владу. Але невдовзі Махді по­мер. Його заступив Абдаллах Ібн аль-Саїд Мухаммед, який іменував себе продовжувачем Махді — халіфом. Країна бу­ла поділена на чотири області, керівників яких теж нази­вали халіфами, що підкреслювало ісламсько-теократич­ний характер правління.

Спочатку всі громадські порядки базувалися на зрівняльно-аскетичних принципах. Командирський склад армії та чиновництво набирали з низів. Платня високопо­ставленим чиновникам не перевищувала заробітків ремісника. Було суворо регламентовано використання по­бутових предметів. Всі коштовності необхідно було здава­ти державі. Заборонялися надмірності в харчуванні.

Однак вивести суспільство за межі його об’єктивного розвитку не вдалося. Через декілька років почалося виро­дження махдистської теократичної держави. Чиновники та офіцери стали захоплювати земельні ділянки, які обробля­ли раби та кріпаки. Це спричинило обурення народних мас, які потрапляли у нову кабалу. Спроба впровадження соціально-релігійного ідеалу зазнала краху.

 

Християнство – найпоширеніша світова релігія.

Раннє християнство.

 

1.     Духовне життя дохристиянського світу.

2.     Джерела християнського вчення.

3.     Християнство – світоглядний переворот історії людей.

4.     Особливості встановлення і поширення християнської віри.

5.     Біблія – священна книга християнства.

 

1.                Духовне життя дохристиянського світу.

 

   Щоб осягнути значення і роль християнства в історії людства потрібно вивчити ті умови в яких воно виникло. Зрештою, чи може виникнути одкровення? Воно дається як особливий дар.

     Всі дослідники, вивчаючи період до Різдва Христового або н. е. відмічають повну моральну і духовну деградацію тогочасних цивілізацій, навіть протиприродні спотворення. Людське життя повністю знецінилось. Страждання і кров ближнього стало естетичним задоволенням (гладіаторські бої). Це стало можливим завдяки появі філософії. Філософи першими почали піддавати критиці тогочасну міфологію, яка базувалась на обожненні людини або її пристрастей. Скептицизм філософів зробив свою справу – люди переставили вірити у міфи, але релігійної заміни не було. Філософські системи не замінили релігійного настрою людини, тим більше майже всі школи протирічили одна одній і займались не стільки пошуком істини, як тлумаченням різних положень своїх попередників – перипатетики, софісти, скептики, стоїки.

Головні у свій час філософські школи:

ПЕРИПАТЕТИ́ЧНА ШКО́ЛА (від грец. peripatos — крита галерея), або Лікей (за назвою гімнасія на окраїні Афін), філософська школа, заснована Арістотелем.

СОФІСТИ (від грец. sophistes — іскусник, мудрець, лжемудрець), в Др. Греції люди, що добре орієнтувались у якій-небудь області знань.

СКЕПТИЦИ́ЗМ (від грец. skeptikos — той, що розглядує, розслідує), філософська позиція, яка характеризувалася сумнівами в існуванні якого-небудь надійного критерія істини. Крайня форма скептицизму — агностицизм.

СТОЇЦИ́ЗМ [від грец. stoa — портик (галерея з колонами в Афінах, де вчив філософ Зенон; засновник стоїцизму)], напрамок в античній філософії, або просто створювали еклектичне вчення.

 

Народ приносив жертвоприношення тільки за традицією та з приязні до блискучих церемоній, які задовольняли естетичну насолоду. Чим таємничішим був культ (включаючи людські жертвоприношення), тим більше видавали його послідовники за велике знання таємниць. Поняття про істинного Бога було лише в іудейського народу, який часто відступаючи від правдивої віри підпадав під чужоземне іго. Але як тільки Господь посилав пророка і Ізраїль каявся у гріхах, то на певний період євреї знову отримували державу і мали своїх правителів. Отриману через Моісея релігію роз’яснювали ті ж пророки. Вони правильно тлумачили Закон Божий, тим самим підготовлюючи шлях новій релігії, навіть вказували час коли має прийти Мессія, Христос, що озн. «помазанник».

     Але й самі євреї у релігійному відношенні не минули участі решти людства. Віри у єдиного Бога єврейський народ не втратив; але з однієї сторони головний догмат своєї релігії, вчення про Іскупителя, став розумітися абсолютно не вірно, з іншої – розділився на декілька партій у розумінні релігії взагалі. Під впливом важких політичних обставин (постійна втрата державності) народ єврейський почав бачити у Мессії незвичайного царя-завойовника, котрий звільнить його від іноземного рабства і поставить євреїв вище всіх земних народів.

Гордий своєю вибраністю й істинною вірою євреї чекали Мессію тільки для себе, більше того – євреї сподівались правити над всіма народами вічно. Іудея постійно потерпала від бунтів різних самозванців, які об’являли себе месіями, а насправді були звичайними розбійниками. Були винятки, котрі правильно розуміли Святе Письмо, але правовірних було дуже мало. Від неправильного тлумачення закону утворились релігійні партії (секти): фарисеїв (букв. «вибрані, відділені»), садукеї (від імені засновника Садока), єссеї (букв. «сини сонця») та їхнього відгалуження –  ферапевти (терапевти) – арамейська форма слова «єссей», які лікували людей.

     Проте кращі люди язичницького світу, спостерігаючи невтішний стан суспільного життя – завмирання економіки, падіння моралі (норову, нравів) і релігійності – розуміли, що так довго тривати не може. Відродилося передання, яке збереглось від первісної релігії про золотий вік людства, коли людина перебувала у блаженному стані, без турбот і проблем, але для цього потрібна Божественна допомога. Цьому сприяло вчення іудеїв, котрі на той час були розсіяні по всьому світу, про Мессію, як Ізбавителя від всіх зол. Очікування Спасителя стало всезагальним.

 

2.                Джерела християнського вчення.

 

     Перед тим як розглянути джерела християнського вчення, ми повинні розглянути дві протилежні позиції:

     I. Історична шкала. Милосердя, любов до своїх ворогів проповідували пророки Вітхого Завіту, але це були побажання, заклики. У Новому Завіті ці ідеї стають нормою життя, обов’язком кожного християнина. Як вчать Отці Церкви – завданням Вітхого Завіту була підготовка свідомості людей (іудеїв особливо) до прийняття християнства.                                                                                                                                                                                                                                                 

    II. Міфологічна шкала. Характеризується крайньою упередженістю і тенденційністю до християнства. Зусилля таких дослідників спрямовані на те, щоб довести, що християнство не є оригінальним вченням, прагнучи вивести його із різноманітних міфів, релігійних течій іудаїзму. Їх висновок, що християнство – це нова синтезована міфологія. Християн прирівнюють до секти єссеїв, які жили у Кумранській пустелі (мовляв, з їхніх рядів вийшов Іоан Хреститель). Однак єссеї вважали тільки виключно самих себе синами світла – решта є дітьми темряви. Крім того, їм не відома такі християнські чесноти як смирення і всепрощення.

Велика кількість таких дослідників стверджують, що християнські богослови “запозичили” терміни і ідеї неоплатонізму. Проте, історія свідчить, що найбільшими ідейними ворогами християнства якраз і були НЕОПЛАТОНІКИ – філософи пізнього, елліністичного періоду античності, які тлумачили твори Платона на «новий» лад, вводячи міфологічні догмати та молитви до божеств, котрі розвивали свої ідеї, запозичивши догмат про Єдиного Бога.

     Але найбільшою метою цих атеїстичних зусиль було доведення нереальності існування особи Христа. Так, Штраус заявив, що Христос – це палестинський міф. Однак є ряд античних нехристиянських істориків, які свідчать про постать Христа:

–                   Іосиф Флавій – найвідоміший історик іудейського походження, який згадує про Іісуса, що видавав себе за Христа і був незаконно страчений;

–                   Філософ Цельс, котрий виступив із критикою Христа і виклав Його життя з антихристиянських позицій.

     Найкращим доказом на сьогоднішній час про існування Спасителя є туринська плащаниця (м. Турін, Італія) – це нешвенний хітон, яким було вкрито тіло Іісуса після страти. Його викрали з Константинополя хрестоносці. Плащаницю ще називають 5-им Євангелієм, яка не тільки свідчить про земне перебування Боголюдини, але й відкрила нові подробиці. Так, японський фотограф, сфотографувавши її побачив на негативі образ Самого Спасителя; інші вчені довели, що Христа били двоє рабів нагайками, а на лівому плечу був крововилив від несіння хреста.

    Отже, факт існування Христа є доведеним, а його вчення і є якраз джерелом християнської віри.

 

3.                Християнство – світоглядний переворот історії людей.

 

Моральні принципи, які домінували у дохристиянському світі:

–                   принцип задоволення;

–                   принцип прагнення до багатства і слави;

–                   принцип влади.

    Cвіт у язичницькій свідомості був повсюдно ворожим. Домінуючим почуттям до людей, богів, світу – це страх. Єдиною можливістю позбутися страху і ворожості в уяві тогочасної людини була жертва певному богу чи богам і чим кривавіша – тим краще (в т. ч. людські). Дохристиянська філософія поділила світ на макрокосмос (видимий Всесвіт) і мікрокосмос – світ людини. Людина є незначним мізерним елементом Всесвіту, гвинтиком цивілізації.

    Втілення Божества створило духовну революцію (з лат. revolutio – поворот, переворот) – мир із царством гріха був зруйнований: “Ніщо не нове під сонцем – єдино нове – втілення Божества” (Григорій Богослов). Це не був початок війни як ми звикли розуміти. Це був початок боротьби із ворогом невидимим, що мав повну і абсолютну владу над видимим світом і душами людей. І головною зброєю у цій боротьбі стали моральні засади любові до ближнього, молитва і піст. Боголюдина – Христос, вчив, що Бог не тільки Господь – суддя, що карає, а перш за все Любов. Особливо яскраво це показано у притчі про милосердного самарянина, який виявився більше сповненим любові, аніж ті, хто мав це знати за визначенням – левіти та законники.

    Іншою стороною є вчення про цінність людської особистості, де головним є догмат про Боговтілення. Згідно Біблії – Бог це дух, а створена Ним людська душа настільки потенційно глибока і значуща, що вона має здатність вмістити Бога, якого не взмозі вмістити весь Всесвіт. Іншими словами, цінність людської душі незмірно більша, ніж цінність всього Всесвіту. Тому у християнській філософії людина є центром усього створеного, вінцем творіння. Таке вчення дістало назву антрпоцентризм – з грец. «антропос» – людина. Звідси випливає повага до іншої людини, як носія Образу і Подоби Бога, вираженням якої є Любов.

   Завданням кожного християнина є вдосконалення своєї природи до рівня богоспілкування, а оскільки Бог є Любов, то це вдосконалення у Любові, яке є незкінченним, тобто Вічним.

 

4.                Особливості встановлення і поширення християнської віри.

 

Початком зародження Церкви прийнято вважати момент зішестя Св. Духа на апостолів у Сіонській горниці, після чого апостол Петр виголосив проповідь і християнами стали три тисячі іудеїв-діаспорян. Життя ранньохристиянських громад характеризувалося братерством і любов’ю, спільністю майна, а також поступовим зародженням обрядів: після спільної молитви була обв’язковою «вечеря любові» – агапа. Із послання апостолів можна зробити висновок, що вже тоді існував сан пастирів, єпископів, дияконів. Церковна історія згадує ще один чин, а саме сан Патріарха. Першим Патріархом Ієрусалимським був брат Господній, син Іосифа – Іаків.

    Дві події справили найбільший вплив на поширення християнства:

    I – Воскресіння Христа, яке знову зібрало воєдино громаду пригнічених і переляканих апостолів;

    II – Зішестя Св. Духа на апостолів у 50-й день після Воскресіння Христового (свято П’ятидесятниці або св. Трійці) або на 10-й день після Вознесіння.

    Після цього апостоли кинули жереб кому в якій країні проповідувати Євангеліє (Благовістя) і розійшлися кожен у свою сторону.

    Швидке і масове поширення вчення Христа серед іудеїв і язичників насторожувало як іудейських старійшин і первосвящеників так і правління римської імперії. Послідовникам Христа стали загрожувати іудеї, що Його не прийняли, римська влада, світське суспільство в особі аристократів-філософів, жреці, що жили від свого культу та чернь (люмпен-пролетарії), яка жила за рахунок подачок від влади. Настав період гонінь, що тривав декілька століть. Християнство оголошується у римській імперії поза законом. Прихована форма гонінь змінювалась відкритим знищенням християн. Тільки у Римі за весь період гонінь було страчено близько 5 млн. Християн! Були періоди коли вулиці і площі міст були завалені тілами убитих. Подібно Феніксу християнство знову і знову поставало в особі нових прибічників. Всеперемагаюча любов між християнами, достоїнство з яким вони приймали муки і смерть дивували весь язичницький світ.

     Витримавши всі гоніння і репресії, заради обраної пастви, Господь дає своїм послідовникам християнського імператора. У 313р. Медіоланським едиктом  імператора  Константина (прославленого Церквою у ранзі рівноапостольного) християнська віра  спочатку лише урівнювалась в правах із іншими релігіями. У 325р. християнська релігія визнається державною, а язичницькі капища поступово занепадають.

  

5.                Біблія – священна книга християнства.

 

  Слово “біблія” походить від грец. бібліа, що озн. книги і становить собою поєднання 77 різних за характером книг. Біблія складається із Нового і Вітхого завіту.

   Вітхий завіт поділяється на:

1)                історичні книги;

2)                пророчі;

3)                книги повчальні – Екклезіаст, премудрість Соломона;

4)                книги поетичні – пісня пісень, Псалтир царя Давида.

   Книги Нового завіту поділяються на:

1)                4-ри Євангелія – від Матфея, Марка, Луки та Іоанна;

2)                діяння святих апостолів;

3)                послання апостолів до християнських громад;

4)                апокаліпсис або одкровення Іоанна Богослова.

   У християн було особливе ставлення до Вітхого завіту. Всі книги є Богонатхненими і готували людську свідомість до прийняття світла християнства. Особливе значення мали книги пророків і Псалтир, які активно використовувались і використовуються у богослужінні, оскільки у них вказується на майбутній прихід Месії (пророцтва Ісаї, Захарії, деякі вірші із псалмів). Якщо Вітхий завіт був написаний древньоєврейською мовою, то всі книги Нового завіту написані на древньогрецькій мові діалекту койне, який розуміли і на заході, і на сході Римської імперії.

    Той, хто рахує себе християнином, повинен перечитувати четвероєвангеліє хоча б протягом Великого посту, оскільки це є обов’язковою умовою духовного життя.

 БІБЛІЯ — священна книга християн

Біблія є основною книгою християн, однією з найвиз­начніших пам’яток світової релігійної думки, ка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Написана вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто її творили впро­довж майже півтори тисячі років. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів.

Старий Завіт написано в дохристиянські часи дав­ньоєврейською (окремі фрагменти — арамейською) мо­вою, Новий Завіт — ідеологами християнства давньо­грецькою мовою (кайне). Пізніше Старий Завіт було пере­кладено грецькою мовою (сентуагінта). Це перший в історії людства літературний переклад. Створений з IX ст. по 60-ті роки II ст. до н.е., займає чотири п’ятих усього тексту Біблії, відомий у двох варіантах. Масоретський текст (Танах) написаний давньоєврейською мовою і виз­наний іудаїзмом. Він складається з тридцяти дев’яти книг, об’єднаних у три великі групи. У ньому відображено кос­могонічні уявлення давніх євреїв про створення світу (в т.ч. людини), про вигнання людини з раю, всесвітній по­топ, про початок історії єврейського народу. Містить він вчення про месію. У більшості оповідей реальність тісно переплетена з міфологічністю, своїм змістом вони відоб­ражають різноманітні зв’язки давньоєврейської культури з культурами давніх цивілізацій, що населяли Близький Схід.

Людина є сферою боротьби добрих і лихих сил. У зв’язку з цим виникли поняття раю і пекла (запозичено з митраїзму). Рай — вічне пристанище душ праведників і святих після їх смерті. У Старому Завіті він постає закри­тим садом країни Едем, у Новому — раєм небесним.

Біблія визнає Бога джерелом буття, добра і гармонії. У Старому Завіті він триєдиний: творча сила (Елогіум), во­лодар світу (Адонай), особа (Єгова). Таким його уявляли давні євреї.

Християнство, перейнявши ідеї та сюжети Старого Завіту, у своєму віровченні зосереджується винятково на канонізованих текстах Біблії, ігнорує їх інтерпретації. Не­мало інтерпретацій біблійних сюжетів прижилося в ісламі, який, маючи свою священну книгу Коран, Біблію не виз­нає.

Новий Завіт сформувався протягом І—II ст. н.е., втіливши в собі ідеологію християнства. Він складається з  чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки та Івана), в яких розповідається про непорочне зачаття, прихід Спаси­теля — Іісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і посланнях апостолів, Одкро­венні Івана Богослова — Апокаліпсисі) описується небес­не життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, йдеться про страшний суд і кінець світу. Ка­нонізація Нового Завіту відбувалася у період, коли панівні сили намагалися приборкати бунтівний дух первісного християнства, спрямувати його на проповідування сми­рення та покірності. Остаточно було канонізовано його 364 р. на Лаодикійському церковному соборі.

Крім канонічних, католицькі та православні видання Біблії включають твори Старого Завіту, які не ввійшли в канон. До них ставляться як до літератури “біблійного ко­ла”, корисної для навчання.

У 1205 р. кентерберійський єпископ С.Ленгтон усі 66 книг Біблії поділив на 1189 розділів. А в XV ст. було поді­лено її на вірші. Усього їх 31173. Саме в такому вигляді Біблія дійшла до наших днів.

Біблія містить різні за змістом і формою релігійні та світські твори, які засвідчують різноманітність способів пізнання, осмислення дійсності, формування нових світо­глядних засад людського буття, спроб заглянути в май­бутнє людства. У ній тісно переплетені реальне та ірреаль­не, міф і дійсність. Учені вважають, що більшість оповідей має під собою реальну основу, вони — закріплена в леген­дах справжня історія. Попри те, що немало сюжетів всту­пають між собою в логічну суперечність, вони об’єднані могутнім духовним змістом. Саме тому Біблію вважають книгою книг, на основі якої розвивалося як релігійне, так і світське мислення.

Біблія вражає жанровою розмаїтістю. Це передусім ко­смогонічні (про виникнення світу, Землі) та етіологічні (про походження явищ природи, суспільного життя) міфи. Немало її сюжетів є класичними легендами, байками, каз­ками.

Епос представлений сюжетно-описовою оповіддю про богатиря Самсона; в історії Йосипа зримо постають ком­позиційно-стильові особливості роману, а події у книзі Рут подані у формі, близькій до новели. Досить потужні есе представлені у книзі Екклезіастовій, а вся Біблія рясніє приповідками, афоризмами, які міцно вкоренилися у свідомість людства. Є тут історичні хроніки, юридичні кодекси, зразки ораторського мистецтва, весільні пісні, лю­бовна лірика.

Яскраво виражена філософічність, символічність, афо­ристичність Біблії заполонюють представників науки і ми­стецтва, живлять культури народів світу. Вона перекладе­на майже всіма мовами світу, сумарний її тираж найбільший у світі. При посиланні на Біблію зазначають не сторінки, а книги, розділ і вірш, наприклад: Еккл. 2, 5 (книга Екклезіастова, розділ 2, вірш 5).

На українську землю Біблія прийшла з Візантії. В часи Київської Русі вона (богослужбові тексти) поширювалася на наших землях у перекладі старослов’янською мовою, здійсненому в IX ст. солунськими братами Кирилом та Мефодієм. У XII ст. було завершено переклад інших її ча­стин.

Незважаючи на розвиток книгодрукування, Біблію пе­реписували в Україні до XIX ст. Таких книг існує декілька тисяч. Серед найвідоміших — Остромирове Євангеліє, Реймське Євангеліє, яке було привезене дочкою Ярослава Мудрого в Реймс для вінчання з французьким королем Генріхом І.

З друкованих перекладів першим в Україні було вида­но стараннями І. Федорова “Львівський апостол” (1574). А “Острозьку Біблію” (1581) вважають першим церковно­слов’янським перекладом.

Український переклад уперше був здійснений у другій половині XIX ст., в чому неабияка заслуга Кирило-Ме-фодіївського братства.

Над перекладом Біблії працювали П. Морочковський, М. Шашкевич, І. Нечуй-Левицький, М. Максимович. Особливо помітний доробок у цій царині П. Куліша й І.Пулюя, завдяки яким у 1880 р. вийшло “Святе Письмо Нового Завіту”, у 1903 р. Старий Завіт, а роком пізніше — вся Біблія. Через кілька десятків років до цієї роботи взяв­ся І. Огієнко (митрополит Іларіон), який у липні 1940р. завершив її. Повністю Біблія українською мовою була ви­друкувана у 1962 р.

 

 

Православ’я – історія становлення. Хрещення Русі.

  

1.                 Православ’я – історія становлення.

2.                 Особливості православного віровчення.

3.                 Православний культ: ікони, мощі.

4.                 Духовне життя у православній аскетиці.

5.                 Соціальна доктрина православної церкви.

6.                 Поширення православ’я на Русі.

 

1.                Православ’я – історія становлення. 

Прийнято вважати, що християнство розділилось на західне і східне – католицизм та православ’я у 1054р. Однак треба зазначити, що відмінності між цими історичними гілками намітились значно раніше і причиною стали зовсім не політичні фактори (цезарепапізм на сході та теократизм на заході – папа світський і духовний монарх), а перш за все пов’язані із відмінностями у психології західних і східних християн. Починаючи приблизно із VII ст. формуються різні типи культур – західний (більше уваги на холодний раціоналізм, опір тільки на власний досвід, намагання дати всьому логічне пояснення) і східний (більше уваги на містичну, духовну сторону у питаннях віри).

 

Перший догмат, що вніс сум’яття у життя православно-кафолічної (вселенської або католицької по латині) Церкви виник в Іспанії у VI ст. в м. Толедо. Намагаючись примирити німецьке плем’я вест-готів (котрі були аріанами) із Церквою, помісний собор вирішив додати до православного символу віри, а саме до 7-го члену Символу віри, “і від Сина” або по-латині filioque (філіокве). Новий символ віри змінював догмат про святу Трійцю і був неправильним, однак, попри настійне заперечення зі сторони східних церков, особливо Константинопольської, новий догмат ставав все більш широковживаним у Зх. церкві.

     Відносний мир і спокій, що був на заході, дозволяв поступовому і все зростаючому впливу Римської кафедри нав’язувати це вчення східним кафедрам, які постійно потерпали від війн поперемінно із персами-вогнепоклонниками, арабами, турками-сельджуками, турками-османами і власне з мусульманами. Замість політичної і військової підтримки від церкви-сестри, Константинопольський патріархат, який залишився наодинці із ворогами (Олександрійський, Антіохійський, Ієрусалимський патріархати були практично географічно знищені), змушували спочатку прийняти нові догмати, тобто погодитись на унію (з лат. unio – зводити до єдиного), а вже потім військова допомога, що носила декларативний характер (поміч якщо і надсилалась, то дуже мізерна і то половину становили платні найманці).

    У 1054р. папські посли перервали літургію у св. Софії, кинувши на престол акт про відлучення “схизматиків” – усю Вселенську Церкву, що не визнавала римських нововведень. Т. ч., на превеликий жаль, стався прикрий розкол у Вселенській церкві. З тих пір за Сх. Церквою закріпилась назва “православна” або ортодоксальна (з грец. orto dokeo – правильно мислю, православ’я), де акцент робився на збереженні у чистоті, неушкодженості, незмінності апостольського віровчення, яке не допускає політично-нових догматичних нововведень і чітко регламентує церковне та духовне життя.  

Зх. церква також вважалась православною, але акцент робився на терміні католицька (всесвітня), а це означало, що головне своє завдання Зх. церква вбачала у поширенні влади римського престолу у всьому світі.   

2. Особливості православного віровчення. 

  Віровчення православної церкви базується на Біблії і Священному переданні. Священне передання – це сукупність обрядових дійств, приписів, які були передані безпосередньо праотцями, пророками, Іісусом Христом, апостолами своїм послідовникам. Про передання чітко сказав апостол Павел в одному із своїх послань: ”Тримайтеся твердо слів, яких ми навчили вас через послання, а також того, що ми передали вам, коли були у вас.” У св. передання входять також твори святих отців.

    Святі Отці – це подвижники православної церкви, які прославились святістю свого життя, чий авторитет засвідчив Сам Господь, подаючи різні чудеса через них (дари зцілення, прозорливості (бачення майбутніх подій)) або через їхні речі; їхні писання вшановуються як Богонатхненні, а вони визнаються Учителями і Отцями церкви.

    

 

 

Дерево християнської церкви

 

Догматика православ’я базується на рішеннях 7-ми Вселенських соборів і виражена коротко у Нікео-Цареградському (тобто прийнятий у м. Нікея та Константинополі, або як називали його слов’яни – Царгород) символі віри прийнятому на 1-му Вселенському і остаточно закріпленому на 2-му соборах відповідно у Нікеї (325р.) та у Константинополі (381р.). Його прийняття було пов’язано із необхідністю боротьби проти єресі (з грец. ereo – виділяю, виокремлюю; у християнському тлумаченні – це спотворене або хибне вчення) Арія. Поряд із прийняттям символу віри 1-й собор затвердив список св. книг у Біблії і особливо у Новому Завіті (так у 4-му ст. ходило близько 20 Євангелій, основна маса яких була апокрифами). Слід зазначити, що єретики різних періодів практично завжди мали підтримку імператорів, тобто чітко реагували на політичну кон’юктуру і були у більшості.

     У православній церкві найбільшу владу мають не окремі особистості, а церковні собори. Окрім помісних соборів, що мають значення для певної регіональної (тепер це розуміється як національної) церкви, обов’язковими для всіх православних церков є рішення 7-ми Вселенських соборів.

     Найбільшими центрами православ’я були:

–                   Ієрусалимська кафедра;

–                   Антіохійська;

–                   Олександрійська;

–                   Константинопольська;

–                   Римська (до 1054р.);

   Дещо пізніше (з 14-го ст.) піднімається Московська. Найбільш древніми є: Вірменська (до 6-го ст.), Грузинська, Болгарська, Сербська помісні церкви.

 

3.                Православний культ: ікони, мощі.

 

   В центрі православного культу стоїть Церква, яка згідно слів апостола є стовп і утвердження істини. Церква – це не храм, а містичне Тіло Христове, зібрання всіх віруючих. Її Главою є сам Христос. Спасіння душі можливе тільки у Церкві через таїнства, які подають благодать від Духа Святого, що спасає людину. Сам термін “спасіння” (з грец. сотірісо означає букв. «лікування душі»). Видимим виявом церкви є храм, який будують у формі хреста або ковчега (корабля по-сучасному). Православні храми обов’язково будують вівтарем на схід. Вівтар це те місце, де вино і хліб під час літургії пресуществляються у Тіло і Кров Христові.

    Чому храми будуються на схід?

1)                Сад Едемський (рай) знаходиться на Сході;

2)                Схід – символ світла, а Христос є світлом; 

3)                Друге пришестя Христове буде зі Сходу як Сина Світла.

   Є 7 великих таїнств:

   1 – хрещення;

   2 – миропомазання;

   3 – покаяння;

   4 – причастя;

   5 – шлюб;

   6 – соборування;

   7 – священство.

   Основою церковного життя християнина є таїнства покаяння (з грец. метанойя – озн. «зміна, переміна») і причастя. У покаянні душа очищується від гріхів, а у причасті благодать змінює і підкріплює людину. Особливе місце займає Богородиця, яка стала матір’ю Бога. За свій подвиг вона поставлена вище всіх людей і ангелів – Царицею Неба і землі. А також святі, які досягли єдності з Богом і через них Господь подає допомогу. Найшанованіші: Миколай-чудотворець, Василій Великий, Григорій Богослов; пророки Іоан Предтеча, Ілія та ін.

   Особливого поклоніння у православ’ї удостоїлись нетлінні (тобто те, що не розклалось, не згнило, не піддалося тлінню) останки святих або мощі (букв. зі старослов’янської – «сила, міць» Божа), напр., Іов та Амфілохій Почаївські, Києво-Печерські отці та багато інших. Важливе місце займає шанування святих зображень або ікон (з грец. озн. «образ, зображення», по народному – «образИ» – наголос на останній склад). Першу ікону, за переданням, написав євангеліст Лука з дошки стола на якому була звершена Таємна вечеря.

   Проти ікон, ікношанування велась і ведеться постійна війна. Так, з історії відомо, що намагаючись приєднати мусульман до Візантійської імперії, імператор дав наказ, ремісникам від релігії, обґрунтувати заборону ікон. У VIII ст. з’явилась єресь іконоборців. На захист шанування (почитання) ікон виступили найбільші авторитети сх. Церкви: Феодор Студит, Іоан Дамаскін. У 787р. відбувся VII Вселенський собор у м. Нікеї, що засудив єресь іконоборства і постановив шанувати ікони.

    Аргументи іконоборців:

1)                у Євангелії від Іоана сказано: “Бога ніхто не бачив ніде”, тобто будь-яке зображення Бога є фантазією;

2)                у заповідях Мойсея сказано: “Не сотвори собі кумира і не поклоняйся йому ні на небі, ні на землі, ні під водою.”

   Контраргументи православ’я:

   1) так, Бога ніхто не бачив, але, оскільки Бог прийняв людську природу, то можна зображати її. Не випадково іконоборці, борючись із святими зображеннями, логічно підходили до заперечення Божественної природи Христа;

   2) так, Бог повелів Мойсею не робити ніяких зображень, але в той же час повелів зробити золотих херувимів на Ковчезі завіту, яким поклонялись іудеї. Бог не суперечить сам собі, бо річ не у зображенні, а в первообразі, тобто того, що стоїть за зображенням (напр. сучасні фотографії). Між ідолами і іконами велика різниця – різниця первообразів. З точки зору християнства – за іконами Бог і всі Його святі, а за ідолами (кумирами) вся нечиста сила (диявол – з грец. діаболос «наклепник, двуликий брехун», біси).

   Серед ікон найбільш шановними є чудотворні, тобто ті ікони по молитві перед якими віруючі отримують особливу благодатну поміч (зцілення фізичне та духовне, захист від ворогів) – Почаївська, Казанська, Володимирська.

 

4.                Духовне життя у православній аскетиці.

 

   Духовне життя у християнстві починається із розуміння того, що я грішний (-а). Це перша сходинка до смирення – розуміти, змиритися із цією думкою про власну душевну гріховність. Справжня любов завжди тісно зв’язана із смиренням. Смирення – фундаментальна чеснота, яка протилежна гордості і самолюбству. Якщо їхня сутність – це влада, зверхність над іншими, то смирення чітко виражено у словах Христа – хто з вас бажає бути першим, хай буде слугою всім. Ісаак Сирін писав, що смирення є тайною Христовою, яку знають тільки істинні учні його, згідно слів Спасителя: “Прийдіть і навчіться від мене і знайдете мир душам вашим, бо я є кроткий і смиренний серцем”. Смирення – це усвідомлення того, що людина без Бога є ніщо, свої вона має лише гріхи, а всі таланти від Всевишнього.

    Початком і кінцем духовного життя у православ’ї є покаяння – очищення серця, розуму і волі протягом всього земного життя. Воно має декілька значень – як навернення грішника до Бога, зміна образу життя і як постійний процес самовдосконалення (Авва Дорофей: “Чим ближче людина до Бога, тим більше вона бачить свої гріхи.”). Фундаментальним поняттям у духовному житті є “прєлєсть” – це стан самообману, який характеризується непомірною фантазією, що поєднана із гордістю. Людина, яка від неправильного духовного життя потрапляє у цей стан, створює сама собі різні образи, невпинно фантазує, які приймає за реальність. Саме тому у праволав’ї забороняється під час молитви уявляти будь-які образи, а всю увагу зосередити на словах молитви.

    Центральне місце у православній аскетиці займає вчення про страсті (пристрасті) від яких звільняє покаяння, молитва і піст. Всі страсті, за словами св. отців можна поділити на три групи, або ще як їх називали ті ж таки отці – «три кити на яких тримається (зиждится) цей видимий світ»:

срєбролюбіє – любов до грошей та влади;

сластолюбіє – задоволення всіх похотей людських;

славолюбіє – бажання прославитись за життя і щоб пам’ятали майбутні покоління.

Щоб їх подолати, потрібно пройти 3 стани:

   1 – коли людина підневільна страстям;

   2 – новоначальних подвижників, коли людина вже не служить сама собі, не виконує діл, які вимагають страсті, але само бажання ще залишилось;

   3 – стан очищення від страстей, служіння Господу.

 

5. Соціальна доктрина православної церкви.

 

   Керівним органом православної церкви є собори, котрі вище будь-яких церковних чинів. Собори бувають вселенські і помісні (в межах церкви). Вселенські собори виробили православне вчення і догматику обов’язкові для всіх помісних (регіональних або за національною ознакою) церков.

   Іншою стороною соціальної доктрини православної церкви є особливе шанування царської влади. Монархія – це земна копія влади у царстві Небесному, адже тут повністю зберігається логіка – якщо один Бог, то і правитель має бути один в земному царстві – Монарх (моно – з грец. «один, одинак», звідси «монах» – одинак, самітник, відлюдник, або по старосл. – «інок», тобто «інший»). І правитель має бути обов’язково християнин. Його антиподом є анти-христ (анти з грец. – той, що стоїть навпроти, протистоїть)

Натомість – демократія – це крайня форма безвладдя, безначалля яка згадується під назвою останньої (перед кінцем світу) “Лаодікійської церкви” у апокаліпсисі Іоана Богослова.

 

6. Поширення православ’я на Русі.

 

  Прийнято вважати, що християнство східного або візантійського обряду активно розповсюджувалось із хрещенням Русі Володимиром Великим у 988р. Однак, на сьогодні є підстави говорити про те, що поширення християнства на території Київської Русі було значно раніше:                                                                                                                            

1)                так, на 1-му Вселенському соборі є підпис єпископа Скіфського;

2)                у грецьких колоніях на узбережжі Чорного моря християнство поширювалося вже після II ст.;

3)                у похованнях черніхівської культури (2-7ст.) віднайдено предмети християнського культу;

4)                у Візантійських хроніках згадується про хрещення Русі у 860р. князем Аскольдом.

  Окремим фактом є хрещення княгині Ольги. Однак ці факти не спростовують версію, що християнство стало державною релігією Київської Русі у 988р., після останнього 8-ми річного гоніння язичників на християн.

 

 

Католицизм та протестантизм: особливості формування культу. Історія взаємовідносин.

 

1.                 Виникнення і становлення католицької церкви.

2.                 Догматична і аскетична відмінність як причина розколу.

3.                 Особливості поширення католицизму в Галичині, Волині та на Поділлі (до XIV ст.).

4.                 Витоки реформації.

5.                 Велика Реформація.

6.                 Особливості протестантського віровчення.

7.                 Течії протестантизму.

 

1.                Виникнення і становлення католицької церкви.

 

Як ми зазначали, римська кафедра на основі якої виникла католицька церква, від самого початку була у лоні Вселенської православно-кафолічної церкви. Римські папи відігравали іноді вирішальну роль протягом століть при захисті чистоти православної віри від посягань різноманітних єретиків серед яких найголовнішими були:

Аріанство — одна з єресей ранньої християнської церкви. Назва — від імені священика з Александрії — Арія (256—336). Заперечуючи церковне вчення про єдину суть Трійці, аріанці твердили, що Христос — Син Божий — нижчий за Бога-Отця. На Нікейському соборі 325 аріанство було визнане за єресь і остаточно засуджене християнською церквою у 381. Попри це, аріанство було наймасовішим єретичним рухом IV століття в Римській імперії. Більше того, від 336 до 381 року аріанство було офіційно визнаною релігією імперії, особливою підтримкою користувалося за імператора Констанція II.

Найдовше аріанство протрималося серед германських племен. Християснтво у формі аріанства прийняли остготи, вестготи, вандали, бургунди, свеви, лангобарди та інші племена.

Монофізи́тство (від грец. μόνος монос — «один, єдиний» + грец. Φύσις фізіс — «природа, єство») — одна з течій християнства, основою віровчення якої є догма про єдину (божественну) природу Іісуса Христа, а не подвійну — божественну і людську (діофізитство). Монофізитство найбільш поширилося у східних провінціях Візантії в V—VI ст.ст. втратило політичне значення після завоювання в VII ст. східних провінцій Візантії арабами.

У теперішній час монофізитства дотримується більшість віруючих вірмен (Вірменська апостольська церква), яковіти Близького Сходу й Південної Індії, а також християнське населення Ефіопії (Ефіопська Церква).

Монофеліти (від грец. μόνος — одна та грец. Θέλημα феліма — воля) — прихильники християнського релігійно-філософського вчення, що склалося у 7 ст. у Візантії як компромісна та об’єднувальна доктрина між халкідонськими та нехалкідонськими церквами. Вони вважали, що Христос володів двома природами: людською та божественною, але однією волею і однією «енергією». Проти монофелітів виступав Максим Сповідник, який стверджував, що людська воля Христа належить Його природі, бо у Христа не може бути іпостасної волі, як у інших людей, але вона зберігала самостійне буття і лише в акті вільного вибору підкорялася божественній природній волі. Врешті-решт, монофеліти були засуджені як єретики папою Мартіном I на Латеранському соборі 649 р., а у 680-681 їх засудив і Третій Константинопольський (6-й Вселенський) собор.

Несторіанство —християнська конфесія та одноіменне христологічне вчення, засуджене як єресь на Ефеському соборі у 431 році. Традиційно приписується Несторію, архієпископу Константинополя (428–431). Несторій наголошував на зв’язку людської особистості Іісуса з Божественною природою: Божество не народилося від Марії, воно пройшло через Іісуса. Тому Марія визнавалася Несторієм не Богородицею (грец. Θεοτόκος), а Христородицею (грец. Χριστοτόκος} або людинородицею (грец. ανθρωποτόκος).

Несторіанство в домонгольську епоху поширилось серед східних (азійських) християн — кереїтів, найманів, уйгурів, а в VII ст. поширилося в Китаї.

В наш час несторіанство поширене перважно серед ассирійців, що проживають переважно в Ірані, Іраку, Сирії – Ассирійська Церква Сходу.

 

Єретики дуже часто використовували світську (імператорську) владу для силового тиску на православних. Рим в силу географічного положення – віддаленість від прямого впливу імператорської влади – мав можливість жити досить незалежним життям (як у політичному так і в церковному плані). Після політичного поділу римської імперії на сх. і зх. Рим автоматично став зх. столицею.

Поступове згасання Константинополя виводило на перший план Рим. Багатство, що стікалось до нової столиці, а також спокій, мир, після недовгого періоду занепаду від рук германських племен, а найголовніше свобода у прийнятті рішень призвели до негативних наслідків. Римська курія почала потопати у розкоші. Благочестивих пап ставало все менше і їх намагались відтіснити від управління справами церкви. Оскільки папи мали величезний духовний авторитет у народі, то їх рішення набували сили закону, який треба виконати. Це неминуче вело до намагання великої кількості нечистих на руку світських аристократів посадити свого претендента.

    Таке розбалансоване бездуховне життя не могло не вплинути на церковні справи. В зх. церкві почали вводитись догмати, які протирічили Св. Письму, Св. Переданню, правилам і канонам, прийнятих на Вселенських соборах.

 

2. Догматична і аскетична відмінність як причина розколу.

 

  Вселенську церкву від початку заснування і до сьогоднішнього дня постійно тривожили єретичні вчення та розколи. Але, згідно слів Спасителя, “врата адова” не поборять церкву, бо в ній до кінця днів перебуватиме Св. Дух. Іншим підтвердженням є слова, що Бог не в силі (кількості), а в правді, а також “не бійся мале стадо”, які свідчать про постійну малу кількість тих, хто правильно сповідує вчення Спасителя, незалежно від того прихильна влада до них чи ні.

    Проте, коли у церковне вчення свідомо вносяться зміни, які змінюють положення догматів заради політичного миру чи на догоду правителям, то такі зміни не мають церковного виправдання, оскільки догмати, які поступово викристалізовувались на Вселенських соборах, були прийняті із єдиною метою – відокремити, відділити правильне вчення від неправильного, яке протягом певного часу (років, а той століть) порушувало церковний мир.

    Такою першою зміною до головного вчення про Св. Трійцю було вище згадане filioque (і від Сина), прийняте на соборі в Толедо у 589р. на догоду вест-готам, що були аріанами.

Сам Карл Великий у 809р. на соборі в Ахені підтвердив законність цього прибавлення, не дивлячись на письмове заперечення східної церкви і відправив на утвердження нового символу до папи Льва III. Але папа рішуче відмовився визнати filioque, більше того – за його розпорядженням Нікео-цареградський символ віри без filioque був вибитий на двох срібних таблицях – на латинській та грецькій мовах, які були прибиті до дверей храму св. Петра для свідчення вірності римської церкви древньому символу. Однак нове вчення все більше розповсюджувалось. Сх. церква на соборах у 867 та 879рр. засуджувала це нововведення, як те, що протирічить Вселенській Церкві. Однак папа Бенедикт VIII у 1014р. остаточно вніс у символ filioque. З цього часу це вчення назавжди утвердилось у римській та у всіх західних церквах.

    Все більшого розповсюдження в зх. церквах дістають лавки для сидіння при богослужінні і лежання на землі хрестом, дещо пізніше музика – органи (котрі подарував у VIII ст. візантійський імператор Константин Копронім королю франків Піпіну), які засуджувались сх. отцями, оскільки боротися доводилось не стільки проти ворога невидимого, як проти сну.

    До XII ст. на зх. як і на сх. причащались під обома видами, тобто Тіла і Крові Христового. У XII ст. римська церква ввела причастя мирян під одним видом, тобто тільки Тіла (облатки). Під обома видами причащалась і причащається ієрархія. Це робилось під благовидним приводом, щоб при великій кількості народу не пролити крові; крім того схоластичні богослови довели, що Тіло вже має Кров. Проте це стосується живого тіла і якби це було так, то на Таємній вечері Господь не благословляв би окремо Тіло (під виглядом хліба) і Кров (під виглядом вина). Тільки у вигляді особливої папської милості мирян (королів) причащали і Кров’ю. За відстороненням мирян від повного причастя послідувало відсторонення немовлят. Почали причащати дітей з семирічного віку – так зване «перше причастя».

    У  XIII ст. був встановлений свято Тіла Христового. Приводом стала одна подія – у Лютіху одна монахиня під час молитви побачила місяць на якому була впадина. Це видіння вона пояснила тим, що в колі річних церковних свят не вистачає свята Тіла Христового. Пізніше при папі Урбані IV це католицьке свято стало загально-церковним.

    На заході до XII ст. розвинулось неправильне вчення про непорочне зачаття Пресвятої Діви, яке пізніше стало святом. Доходили до абсурдних тверджень, нібито Діва Марія є четвертою (!) жіночою іпостассю Бога. Першими його святкували ліонські каноніки (1140р.). У XIII ст. наполегливо його розповсюджували францисканці, а з XIV ст. це свято стало загальним у римській церкві.

    Наслідком впливу так званої епохи відродження було введення у церквах скульптурних зображень із світськими прикрасами; ікони стали більше нагадувати мирські картини; різноманітні релігійні церемонії та процесії проводились із блискучою обстановкою, що нагадували театральні дійства.

    Місіонерська діяльність римської церкви набула характеру, що не властива християнству. Мирний шлях поширення євангелія при допомозі проповіді та переконання з XI ст. змінюється насильницьким. Більше того, латинські місіонери витісняли православних місіонерів підпорядковуючи новонавернених Риму і проповідували своє вчення серед православних так, ніби вони були язичниками.

   Під час тотального панування схоластики (теми для дискусій яких були напр. такі – чи був пуп у Адама, чи є у жінок душа, скільки бісів поміститься на кінці голки) у зх. церкві сформувався догмат про надмірні заслуги святих з якого органічно виплив догмат про індульгенцію та чистилище. Надмірне намагання раціоналізувати віру призвело до її вихолощення. Західне мислення стало розуміти гріх як юридичний акт – згрішила людина – у неї віднімається благодать; викуплена Христом – благодать повертається. В обох випадках діє зовнішній чинник. А все що дається зовні можна придбати, тобто купити. Таким чином, церковне покарання – єпитим’ю замінили індульгенцією (поблажливість), яка давалась за гроші в залежності від “ступеня гріховності”.

Грошові єпитим’ї беруть свій початок з X ст. Пізніше стали  масово продаватись індульгенції за ще не зроблені гріхи (особливо під час хрестових походів). У XIV і XV ст. комерційні операції із індульгенціями набули скандального характеру. І знову на допомогу прийшли схоласти, які прирівняли єпитим’ю до духовного подвигу. А оскільки не кожна людина “здатна” на них, то на допомогу їй  приходить папа, котрий «бере» із церковної скарбниці “надмірних заслуг” святих стільки добрих справ, скільки необхідно. Правда схоласти не пояснюють, як невидимі справи може брати видима людина. Т. ч., ми бачимо до яких наслідків призводить зловживання церковною дисципліною.

    Вчення про чистилище виникло від неправильного розуміння нерішучого стану душі після смерті і молитви за нею, але чітко вписувалось у вчення про індульгенції. Виявилось, що молитись не потрібно – достатньо купити індульгенцію на ім’я звільненої душі. Папа Сикст IV у 1477р. остаточно встановив догмат, що душі померлих звільняються від чистилища (місце, де душі після смерті терплять очищувальні страждання, оскільки не встигли відкупитись від них за життя) за допомогою індульгенцій.

    Іншими відхиленнями були: піст у суботу (як це робили іудеї), миропомазання звершували тільки єпископи (таїнство хрещення ставало неповним), введення целібату (обітниця безшлюбності) для священиків-мирян, який мав сприяти ревнішому служінню Богу, але в результаті призвів до ще більшого нечестя – клірики заводили собі “духовних сестер”, а пізніше і «братів». Їх мали практично всі – від єпископів до священиків і монахів. Миряни наслідуючи своїх “пастирів” перестали брати шлюб. Римським понтифікам довелось легалізувати конкубінат – безшлюбне співжиття.

    Особливо слід виділити намагання римської курії бути вище за інші кафедри. Посилаючись на декреталії, відомі в історії як лжеісідорові, папи обґрунтовували свою зверхність тим, що нібито Сам Господь зробив із Петра “князем апостолів”, а оскільки він був замучений у Римі, то відповідно, влада надана йому перейшла до пап. При цьому неправильно тлумачаться слова Господа: “…ти Петр, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою” (Мф. 16, 14-19), де Господь засвідчив правильний принцип сповідання по словах ап. Петра: “Ти Син Бога Живого”. Папа Микола I вперше у IX ст. почав впроваджувати у практику принцип папського всевладдя, який пізніше перетворився стараннями папи Григорія VII в XI ст. у всесвітню теократичну монархію, де папа повинен владарювати не тільки над духовною, але і світською владою. В результаті папи поступово перетворились на світських владик. Хоча вони з часом повністю втратили політичну вагу, проте у 1871р. на першому ватиканському соборі був прийнятий новий догмат про непогрішимість папи, де папа може навіть “відмінити” Суд Божий.

   Жахливий духовний приклад пастирів римської церкви, коли проповідей практично не було і заборонялось читати св. Письмо (!) мирянам, призвело до появи різних суєвір’їв, як наслідок духовного невігластва. Відхід Риму від Вселенської церкви породив відхід від ватикану тих, хто був не згоден із вченням католицької церкви. Масово почали з’являтись єресі, як протест проти розпущеного життя верхівки римської церкви. Для запобігання цьому, замість просвітлення народних мас євангелієм, папа Григорій IX у 1232р. вперше ввів суд інквізиції (з лат. – «розслідування»), а в 1259р. Інокентій IV дозволив застосовувати тортури. Користуючись незнанням людей, в той час з’явилась маса шарлатанів, які видавали себе за чаклунів та чаклунок. Був період, коли всіх жінок вважали відьмами. Папа Інокентій VIII відправив у Німеччину двох легатів із завданням шукати чаклунів. Там же, у Німеччині, двоє німецьких монахів-домініканців написали знамениту працю, свого роду культурну пам’ятку під назвою “Молот відьом”. Європа вкрилась вогнищами інквізиції, останнє з яких згасло у 2-ій половині XIX ст. в Іспанії (всього було спалено ~1млн. «відьом»).

   Слід відмітити, що у Візантійській імперії справи було не кращі. Хоч у догматичному плані православна церква залишалась незмінною, однак церковна ієрархія теж любила жити у розкоші, а оскільки набіги мусульман не припинялись і імперія втрачала область за областю, тобто пропадали маєтності священнослужителів, то не дивно, що переважна більшість не хотіла жити згідно канонів у приватному житті і часто погоджувались на унію, вносячи зміни у християнське вчення, заради відвоювання матеріальних благ.

   В духовному аспекті візантійський народ був майже поголовно неграмотним, вірив у різні суєвір’я, а священики або нехтували богослужінням, або брали великі гроші за різні таїнства, що для переважної більшості бідного населення було непосильним тягарем.

   Не минула епоха так званого відродження і Візантію. На тлі загальної християнської безграмотності почали відновлюватись різні античні філософські школи; язичницькі філософи знову були у моді. Вищі соціальні стани (класи) грабували державну казну заради любові до розкоші і приймали безпосередню участь у постійних палацових інтригах. Небувалого розквіту досягли астрологія, магія, гадання і т. п. Навіть імператори не хотіли приймати важливі рішення чи переїжджати в інше місто, якщо випадав, згідно астрології “нещасливий день” або навіть зі всією свитою ходили до “провидців”.

Єдиним місцем, де зберігалась святість християнства був Афон.

 

3. Особливості поширення католицизму в Галичині, Волині

 та на Поділлі (до XIV ст.).

 

Вчителі слов’янські – Кирило і Мефодій заснували Богемо-Моравську єпархію, відому ще як “Мефодієва єпархія”. Їх учні розширили її межі і вона охоплювала Панонію (сучасна Німеччина), Моравію, Чехію, Галичину і частину Волині по р. Стир. Ця єпархія підпорядковувалась Константинополю, але її ліквідували у 966р. під тиском Риму і Німеччини, коли Польща прийняла католицизм.

    Іншою згадкою про католицьку місію на Русь є подорож католицького монаха Бруно-Боніфація, котрий приїжджав для проповіді серед печенігів і цілий місяць гостював у князя Володимира. Однак ніякої єпархії він не заснував, оскільки Русь вже хрестилась, а ця поїздка сталась ще до 1054р. Проте, за час Володимирового правління з Риму тричі у 988, 991 та 1000 роках прибували посланці від папи, яких супроводжували посли від угорського, чеського та польського королів, які недавно стали підлеглими Риму і схиляли до цього й Володимира. Але в літописах немає жодного натяку на те, що Русь мала канонічну, католицьку залежність від Риму.

    Цікавим фактом є те, що ще до навали татаро-монголів радником у хана Батия був католицький монах, рицар святої Марії Тевтонської Альфред фон Штумпенхаузен.

    У 1341р. після смерті останнього нащадка з роду Данила Галицького – Юрія II, який за таємним договором віддав Червону Русь під польську корону, король Казимир Великий склав присягу, що буде шанувати вольності русинів. Однак, коли влада була у його руках, він попросив папського розрішення від клятви. Своєю буллою Бенедикт XII санкціонував цей черговий обман. Після цього у 1361р. у Львові Казимир засновує латинський архієпископат, причому силою відбирає православний собор і перетворює його у кафедральний костел для новопризначеного єпископа. А вже у 1380р., внаслідок опору русинів, Урбан VI зобов’язує магістра домініканців призначити для Русі спеціального інквізитора для викорінення заблуджень і боротьби з незадоволеннями політикою Риму. При цьому латиняни перенесли єпископську кафедру із столиці – Галича до Львова з причини… відсутності кам’яних стін (дерево, очевидно, погано захищало від невдоволення).    

 

4. Витоки реформації.

 

 Прийнято вважати, що реформаторський рух у католицькій церкві (далі – КЦ) почався у XVI ст. Однак треба пригадати, що перші спроби реформації КЦ відносяться до XII ст., коли виникли на півдні Франції і півночі Італії секти катарів (букв. з грец. «очищення, очищені») і вальденсів. Вони заперечували догмат про чистилище, главенство папи у церкві, а також спростили богослужіння. Для боротьби із ними папа Інокентій III організовує хрестові походи 1209-1229р.р. в результаті яких було винищено близько мільйона колишніх католиків – чоловіків, жінок, дітей, стариків. Ті, хто залишились живими, були навернені силою у католицизм.

   Наступна хвиля реформаційних ідей пов’язана із іменами Вікліфа, Гуса та Саванароли. Вікліф був доктором богослов’я і в своїх виступах стверджував, що якщо папа є послідовником Христа, то він повинен мати смирення і вести убогий спосіб життя. Значним внеском Вікліфа є переклад Біблії з латині на англійську мову, чим поклав початок англійській національній літературі. Саме від нього бере початок така характерна особливість реформаційного руху як переклад Св. письма на народні європейські мови, що було заборонено у КЦ і нею ж суворо переслідувалось.

    В цей же період з гнівними проповідями на рідній мові, а не латині виступив Ян Гус, професор богослов’я Празького університету, викриваючи святотатство римської курії і продаж індульгенцій. Він, як і Вікліф, теж переклав св. Письмо на чеську мову і поклав початок чеській літературній мові. Але переважною більшістю викладацького складу в університеті були німці, які донесли папі про діяльність Гуса. Папа викликав Гуса на собор у Констанці (1415р., Швейцарія), але знаючи його велику популярність серед народу, імператор Сигізмунд надав йому охоронну грамоту. По прибутті на собор її зразу ж відібрали, а Гуса кинули у в’язницю, як єретика. Гус вимагав тільки одного – щоб його слова були спростовані на основі святого Письма. Однак знанням Біблії себе ніхто із єпископів не утруднював, а тому Гуса вирішили спалити як єретика. Це викликало обурення серед чехів, які піднялись на національно-релігійне повстання, котре закінчилось визнанням незалежності, на деякий час, чеської церкви, богослужіння якої проводилось на національній мові за православним обрядом.

    Ще одним глибоким реформатором був Саванарола. Він був монахом у Флоренції. Надивившись на римські неподобства і повернувшись до Флоренції він виступив з гнівною проповіддю у церкві. Цим він здобув великий авторитет серед парафіян. Користуючись духовною владою, він вигнав папських легатів. Коли про такий хід подій дізнався понтифік, то прислав таємних послів із енциклікою папи про присудження Саванаролі сан єпископа. Однак, Саванарола викрив папську хитрість, зачитавши послання папи перед всім народом. Це викликало загальне обурення і ще більше закріпило його авторитет. Він узурпував всю духовну і світську владу у місті – почав правити за принципом книги Судей – проповідував, приймав участь у керівництві містом, особисто спалював картини з оголеними тілами людей, книжки з еротичними новелами і т. п. За три роки правління знать стала невдоволеною і за спиною Саванароли вела таємні переговори із папою. Зрештою, його ув’язнили і спалили як єретика.

    Потрібно відмітити, що тільки Вікліф не зазнав спалення, оскільки за нього вступився англійський король і не видав папським легатам. Це не означало, що король поділяв погляди Вікліфа – просто монарх мав натягнуті відносини із папським двором і підтримував всіх, хто виступав проти папи і яких міг без шкоди для себе захистити.

 

5. Велика Реформація.

 

   Початок нової хвилі протесту або Великої Реформації пов’язують у Європі із доктором богослов’я, монахом Августинського ордену Мартіном Лютером. Він теж, як і попередники, побував у Римі, надивився на розпусне життя папської курії, особливо обурився цинічною торгівлею індульгенціями і по приході до дому він викарбував залізні таблички – “95 пунктів проти індульгенції і папства”. Це сталося 31 жовтня 1517р. На той час папи вже не мали такої необмеженої влади і тому ідеї Лютера знайшли широку підтримку серед німецьких феодалів, які віднайшли привід до непокори. Саме завдяки можновладцям постулати Лютера швидко розповсюджуються по Німеччині. Засновувались нові церковні організації, які не підпорядковувались папі і католицькій ієрархії.

   Богослужіння і св. Письмо були перекладені на німецьку мову Лютером, який поклав початок німецькій літературній мові.

   У 1520р. Католицький собор визнав Лютера єретиком і запросив його на зібрання від якого Лютер відмовився і у відповідь написав нові праці про християнську свободу.

   Дещо пізніше розгорілись конфлікти між католиками і прихильниками ідей Лютера. Проте силою, як це було раніше, нічого вирішити не вдалось. Тому у 1529р. імператор зібрав сейм на якому була прийнята ухвала, що яку віру сповідує влада, то такою має бути церква. Однак католикам вдалося провести рішення, що всі церкви перед тим мають бути передані католикам, навіть якщо на території немає жодного католика. Це призвело до того, що ряд князів подали урочистий протест звідки і пішла самоназва протестантизм (від лат. protestans (protestantis) – той, що прилюдно доводить).

   Поширення реформації пов’язане також із Швейцарією, де проповідували Цвінглі та Кальвін.

   Цвінглі був доктором богослов’я і духівником папської армії в яку набирались рекрути. Цвінглі теж був вражений розкішшю папських покоїв і після ознайомлення із вченням Лютера виступив проти паства. Він лише додавав, що захист Батьківщини від ворогів не протирічить Євангелію, але бути найманцем це є гріх. Завдяки проповідям Цвінглі міська рада Цюріха заборонила вербувати рекрутів на території Швейцарії. Після його загибелі в битві із католиками, швейцарці запросили до себе проповідувати французького богослова Кальвіна, котрий найбільше сприяв утвердженню так званої “реформаторської євангельської церкви”. Кальвін переносить центр реформації у Женеву, де засновує Женевський університет. Додамо, що Кальвін розправлявся із своїми ідейними противниками не гірше папської інквізиції – спалював усіх непокірних. Слід додати, що в той час і католики, і протестанти продовжували «охоту на відьом».

   Свої особливості Реформація мала в Англії, де на чолі реформи відкрито стояли королі і єпископи, тобто в Англіканській церкві ієрархія була збережена. Приводом для реформи стало бажання короля Генріха VIII розвестися із королевою і одружитись на іншій жінці, чого дозволити папа не міг і не хотів.

 

6. Особливості протестантського віровчення.

 

   Особливості протестантського віровчення викладені у праці Лютера про християнську свободу. Мета реформації – перебудувати католицьку церкву на засадах первісного християнства. Чи вдалось виконати це благородне, на перший погляд, завдання? Розглянемо їх по головних відмінностях:

   1) основою протестантського віровчення є тільки св. Письмо (Біблія). Лютер відкинув св. Передання, але при цьому чомусь дозволив кожному вільно тлумачити св. Письмо, що протирічить словам ап. Петра: ”Ніякого пророцтва у священному письмі не можна тлумачити самому.” та ап. Павла: “Хто буде перекручувати благовістя Христове за власним розумінням, тому нехай буде анафема (відлучення від церкви)“. Саме право кожного тлумачити святе Письмо по-своєму є слабким місцем протестантизму і призвело до поділу на безліч течій (деномінацій);

   2) Лютер стверджував, що раннє християнство не мало ієрархії, а звідси всі християни є священними. Проте із книги діянь ми бачимо: ”Рукоположивши їм пресвітерів для кожної церкви, вони (апостоли) помолилися постячи і передали їх Богові”;

   3) із всіх таїнств Лютер залишив тільки два: хрещення і причастя;

   4) особливо Лютер повставав проти монашества (чернецтва), скасувавши його у всіх своїх церквах і для цього сам, будучи монахом, спеціально женився на монашці, тим самим повстав проти догмату дівства Діви Марії, тобто Вона залишилась незайманкою до, під час і після народження Спасителя.

    Цвінглі доповнив вчення Лютера двома моментами:

–                   він вважав, що у таїнстві причастя реально є присутнім Христос;

–                   забороняв втручатись феодалам і справи церковні. Вибір пасторів відбувався шляхом голосування членів громади.

    Кальвін доповнив реформаторське вчення ідеєю безумовної передвизначеності – це вчення, яке стверджує, що Бог наперед визначив душі тих, хто має спастись, а хто загинути. Від особистої волі людини нічого не залежить. Це вчення протирічить фундаментальному положенню християнства про свободу вибору і свободу волі. Ознакою боговибраності він вважав земне багатство, чим повністю заперечував Євангеліє, де постійно наголошується про труднощі для багатих, якщо вони хочуть спастись, бо прив’язуються душею до земного достатку.

 

7.                Течії протестантизму.

 

Баптисти (з грец. баптісма – «занурення, хрещення»).

Баптизм пов’язаний із іменем Джона Сміта. Виник в Англії у 1633р. Звідси він перейшов в Америку, де набув найбільшого поширення у XVIII ст. На початку XIX ст. Виникає баптистський союз, який отримує значну фінансову підтримку багатих американців. Це дозволяє проповідувати баптизм по всьому світу.

    Але вже у XVIII ст. сам баптизм розколовся на декілька течій:

  –  часткові баптисти (ті, що поділяють вчення Кальвіна про передвизначеність);

  –  баптисти свободної волі;

  –  християни-баптисти (заперечували вчення про пекло і диявола, вони вважають, що це є символ мук совісті, а також відкидають вчення про Св. Трійцю);

  – апокрифічні баптисти. Апокрифи – це неканонічні книги. На їх основі вони стверджують, що у Єви було два покоління, перше з яких від диявола;

  –  баптисти шести принципів – зводили все Євангельське вчення до 6-ти моральних принципів;

  – баптисти-тункери (окрім 2-х таїнств, які практикують у протестантизмі, додавали ще три: братський поцілунок, вмивальна ніч, помазання хворих єлеєм);

  – адвентисти 7-го дня (або суботники) – характерною особливістю є звернення до іудейських обрядів, а саме святкування суботи замість неділі. Від них вийшли свідки Ієгови (1914р.), які постійно проповідують про кінець світу.

    Цікавою особливістю для всіх цих напрямків є те, що кожен із них вважає тільки себе первісною християнською церквою.

    Спільними ознаками є:

  –  заперечення хрещення дітей;

  –  заборона тримати в руках зброю.

Додатковий матеріал

Християнство — найпоширеніша світова релігія, що налічує у своїх лавах понад 2 млрд. людей (мінімальні дані — 1,4-1,5 млрд.). Воно сформувалося на початку І ст. н.е. у Палестині — історичній області у Західній Азії, на території якої розташовуються сучасні держави Ізраїль, Ліван, Сирія і Йорданія.

До IV ст. відбувався процес організаційного оформлення й уніфікації християнства. Він перебігав у боротьбі різних точок зору, багато з яких були оголошені єресями (аріанство, несторіанство тощо), себто такими, що заперечують догмати та/або організаційні форми панівної Церкви.

Завершується цей процес після проведення Всесвітніх соборів (перший відбувся 325 р., останній — 1054 р.), тобто зборів представників усіх християнських Церков. Найвідоміші — сім перших Всесвітніх соборів, що відбулися у IV—VIII ст. їх рішення визнають усі християни. Саме на них було ухвалено Символ віри, затверджено сім основних таїнств, пізніше — склад книг Нового Заповіту і Біблії загалом.

У цей перібд найвпливовішими були п’ять центрів християнства. Навколо них формувалися найшановніші й понині православні Церкви:

·                    
Єрусалимська;

·                    
Антіохійська;

·                    
Александрійська;

·                    
Константинопольська; а також

·                    
Римсько-Католицька Церква.

Ще у V ст. почали утворюватися різні національні Церкви, число яких згодом перевищило-півтора десятка. Серед них виділяються шість Давніх Східних Церков, які або не брали участі, або не визнали рішень Всесвітнього Халкідонського собору 451 р. про подвійну — боголюдську — природу Христа (наприклад, Вірменська Апостольська Церква).

У цей же часу східній частині Римської імперії — Візантії — остаточно склалася самостійна церковна організація, яка у 1054 р. розірвала і без того недуже міцні зв’язки із західною християнською Церквою. Сталося це шляхом накладення взаємної анафеми (відлучення від Церкви) з боку Папи Римського та патріарха Константинопольського, формально знятої тільки у 1965 р. Ця подія дістала назву Великого Розколу (Схизми).

Так виникли дві основні течії у християнстві — католицизм і православ’я. Католики і православні різняться між собою віровченням, культом, богослужінням і формамирелігійної організації.

Римсько-Католицька Церква (РКЦ) нараховує у своїх лавах понад половину всіх християн. Вона являє собою централізовану організацію на чолі з Папою Римським. Набула широкого поширення у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, частково в Африці. На початку 1960-х років після II Ватиканського собору Римсько-Католицька Церква оголосила про широкий рух за «оновлення» Церкви з метою її пристосування до суспільних змін.

У союзі (унії) з РКЦ функціонують іще більш як 10 Церков, що визнають авторитет Папи Римського, але зберігають національні відмінносте у внутрішньо-церковному житті. Найчисленніша за кількістю послідовників— Українська Греко-Католицька Церква (понад 6 млн. осіб).

Православ’я набуло поширення головним чином у країнах Східної Європи. Загалом існує 15 автокефальних (самостійних) православних Церков. Найбільшим авторитетом традиційно користується Константинопольський патріархат. Однак найчисленніша — Російська Православна Церква (до 80 млн. вірян). Православ’я об’єднує 10—15% всіх християн.

У XVI—XVII ст. у процесі Реформації— релігійного, соціокультурного, і громадсько-політичного руху за «виправлення» Римсько-Католйцької Церкви у дусі первинних євангельських ідеалів — виникло третє відгалуження християнства: протестантизм. Протестантизм ґрунтується на принципі «спасіння тільки вірою», відкидає посередницьку роль Церкви у спілкуванні між людиною та Богом і додержуй автономії окремих релігійних громад.

У протестантизмі нараховується до 25 тис. різних організацій. Серед них виділяють такі сучасні впливові напрями:

·                    
баптизм;

·                    
адвентизм;

·                    
методизм;

·                    
п’ятдесятництво тощо.

Загальне число послідовників протестантизму — до 400-500 млн. осіб (20-25% християн). Протестантизм сьогодні є найдинамічнішою гілкою християнства. Однак протягом XX ст. питома вага християн у населенні Землі залишалася незмінною (до третини).

В Україні представлені три відгалуження християнства, але половина всіх релігійних громад у країні належить до православ’я. Організаційно православні громади поділені між трьома Православними Церквами:

·                    
Українська Православна Церква Московського патріархату;

·                    
Українська Православна Церква Київського патріархату;

·                    
Українська Автокефальна Православна Церква.

4. Основним джерелом православного віровчення є Біблія. Біблія складається з кількох десятків книг Старого і Нового Заповіту. Старий Заповіт був запозичений християнством з іудаїзму. Новий Заповіт було створено у І—IV ст. на основі євангельської проповіді Іісуса Христа.

Православні вірять:

·                    
у єдиного Бога, що створив світ і людину (Бог єдиний, але являє собою так звану трійцю: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого),

·                    
у первородний гріх, що його вчинили перші люди — Адам та Єва;

·                    
в Іісуса Христа — Бога-Сина, що втілився (тобто прибрав людського вигляду, народившись через непорочне зачаття від Діви Марії), добровільно склав себе в жертву за гріхи людства і прийде знову, щоб судити живих та мертвих і встановити вічне Царство на землі, як і на небі;

·                    
у безсмертя душі, в існування пекла і раю, де душі померлих перебувають до
Страшного суду.

Підвалини культу становлять сім основних обрядів — таїнств:

• хрещення;

·                    
миропомазання;

·                    
причастя (євхаристія);

·                    
покаяння (сповідь);

·                    
шлюб;

·                    
оливосвячення (соборування);

·                    
священство.

Таїнство хрещення символізує прийняття людини в лоно Церкви. У Православній Церкві дитину тричі занурюють у воду або обливають водою.

Таїнство причастя (або святу євхаристію), за християнським віровченням, запровадив сам Іісус Христос на Таємній Вечері. Воно полягає у тому, що віряни причащаються хлібом і вином під час головної служби Православної Церкви.

Православна культова система включає у себе також молитви, поклоніння, святим і реліквіям, хресту, іконам, свята і пости..

Православ’я розглядає молитву як «співбесіду з Богом», під час якої міцніє віра, християни вчаться терпіння, впевняються у Божих заповідях.

Культ святих — посмертне шанування осіб, нібито наділених надприродними властивостями. Святі — це благочестиві люди, які за життя або після смерті були наділені даром творити дива. Частіш за все поклоніння святому супроводжується містичним шануванням його останків — мощів. Поклоніння хресту зумовлене тим, що це — символ християнської віри, який втілює мученицьку смерть Іісуса Христа і грядуще воскресіння. Хрестом увінчані православні храми, ним прикрашені головні убори священнослужителів, його носять на тілі прості віряни.

Церковні свята розглядаються як важливий засіб навчання віри, виховання християнського світогляду. Великдень — найбільш шановане свято, встановлене на згадку про воскресіння розп’ятого на хресті Іісуса Христа. Відзначається у неділю, у проміжок між кінцем березня і початком травня.

У дні посту віряни мають утримуватися від споживання м’ясної і молочної їжі; уникати веселощів і розваг; очищати себе фізично і духовно. Існують пости багатоденні й одноденні (середа і п’ятниця).-

Богослужіння— колективні молитви у супроводі хорового співу,

Храми прикрашені іконами — живописними зображеннями священних персонажів.

У православ’ї розвинений інститут чернецтва. Найбільший центр православного чернецтва — гора Афон у Греції. Найвідоміший монастир в Україні — Києво-Печерська Лавра.

Існує три ступені православного духівництва:

·                    
диякон;

·                    
священик;

·                    
єпископ.

Кожен з рівнів священства має свої особливості в одязі, за кожним закріплено певні права й обов’язки. Диякон допомагає у проведенні обрядів, священик може проводити шість таїнств із семи, а єпископ має право здійснювати й сьоме — покладати інших на священство.

Православне духівництво поділяється також на чорне і біле.

Біле духівництво — диякони і священики. Білому духівництву дозволено брати шлюб.

Чорне духівництво — ченці і вищі священнослужителі (єпископи, архієпископи, митрополити).

Голова Православної Церкви — патріарх, що обирається Помісним Собором. Православна Церква складається з парафій, які об’єднуються у більші адміністративно-територіальні округи — єпархії на чолі з єпископом.

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору цен­тралізацію і безумовну підлеглість нижчих церковних ор­ганів вищим. Очолює католицьку ієрархію Священна ко­легія кардиналів. Кардинал — вища духовна особа після папи. Деякі з них постійно живуть у Римі й очолюють ватиканські установи, інші перебувають в різних країнах, де від імені Ватикану керують місцевими організаціями. Кар­диналів призначає папа. Постійною установою Ватикану є державний секретаріат. Він відає дипломатичними справа­ми з країнами, з якими Ватикан має відносини. Постійні посли — папські нунції. Італія і Ватикан також обміню­ються послами. За відсутності постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає тимчасових представників — легатів.

Ордени ченців діють за особливими статутами, мають суворо централізовану структуру. Очолюють їх генерали, генеральні магістри, яким підпорядковані провінціали (провінціальні пріори), магістри, а магістрам — абати і конвентуальні пріори. Над усіма ними главенствує гене­ральний капітул — зібрання керівників різних рангів, яке відбувається раз на кілька років. Ордени підпорядковані безпосередньо Папі Римському, в якій би країні вони не перебували. Одним з перших серед них є орден бенедик­тинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом

Нурійським. Особливим впливом користувався він у X— XI ст. Нині бенедиктинці існують у країнах Європи і Аме­рики, мають свої школи й університети, періодичні ви­дання.

У XI—XIII ст. виникло багато чернечих орденів. Серед них важливе місце належить так званим жебрацьким орде­нам: францисканському, заснованому в XVIII ст. святим Франциском — 27 тис. осіб; домініканському — 10 тис. осіб. Щоб вступити в ордени кармелітів, августинців, слід

було відмовитися від особистого майна і жити на подаяння. Орден францисканців отримав певні привілеї від па­пи — право проповіді та здійснення таїнств, вільного ви­кладання в університетах. У його руках опинилася інквізиція. Орден домініканців (братів-проповідників), за­снований у 1215 р. Домініком, був покликаний розгорну­ти боротьбу проти середньовічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретичного руху XII—XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного становища като­лицької церкви в економічному й духовному житті серед­ньовічного міста.

У 1534 р. виник орден єзуїтів (Товариство Іісуса), за­снований Ігнатієм Лойолою (1491 — 1556) для боротьби з Реформацією. Будучи однією з войовничих організацій ка­толицької церкви, переслідував учених, присікав вільно­думство, складав індекс заборонених книг, сприяв закріпленню необмеженої папської влади. Єзуїти крім трьох чернечих обітниць (безшлюбність, послух, бідність), зарікаються в абсолютній покорі Папі Римському, навіть подумки не можуть піддавати сумніву його вимоги. Статут ордену гласить: щоб не помилитися в житті, необхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На ос­нові цього положення орден єзуїтів розробив норми мо­ралі. Єзуїтський орден відрізняється від інших тим, що не вимагає від своїх членів жити в монастирях і носити мо­настирський одяг. Вони можуть бути і таємними членами ордену. Тому дані про його чисельність приблизні (до 90 тис. чоловік).

Нині існує майже 180 чернечих орденів. Об’єднуючи майже півтора мільйона ченців, вони відіграють важливу роль у здійсненні політики Ватикану, місіонерській діяль­ності.

Вся територія поширення католицизму поділяється на області (архієпархії). У даний час завдяки країнам Афри­ки й Азії кількість їх зростає. У великих єпархіях є вікарні єпископи (помічники єпископів). У країнах з великою кількістю єпархій і з автономією національної церкви старший над усіма єпископами — припас. За відсутності такої автономії кожний єпископ безпосередньо підпоряд­кований Риму.

Установи Ватикану об’єднують 9 конгрегацій, 3 трибу­нали й декілька секретаріатів. Конгрегації — своєрідні міністерства, очолювані групою кардиналів (3—4 чол.) і главою — префектом. Найважливіші з них: Конгрегація   священної канцелярії та Конгрегація пропаганди віри (здійснює місіонерську діяльність здебільшого у країнах Азії, Африки). Це найзаможніша конгрегація, яка отримує різноманітні дотації від бізнесменів-католиків, навіть представників інших релігійних напрямів (баптисти) на створення мережі семінарій, університетів, шкіл, у яких виховують місцеве населення в дусі католицького віров­чення. Конгрегація має своє видавництво, богодільні, школи.

Католицтво успішно “вписалося” в індустріальне та постіндустріальне суспільства. Пристосовування церкви до умов зрілого капіталізму було започатковано Папою Львом XIII в енцикліці “Про нові речі”, яка була, власне, першою соціальною енциклікою. В ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей індустріального суспільства наприкінці XIX — на початку XX ст. Вона за­суджувала класову боротьбу, проголошувала недотор­каність приватної власності, заступництво щодо осіб най­маної праці тощо.

Протестантизм (лат. protestans — той, що заперечує, незгідний) — один із трьох напрямів у християнстві, який увібрав у себе віросповідання, генетично пов’язані з Ре­формацією.

Християнство ніколи не було однорідним, у ньому постійно виникали церкви, групи, які протистояли одна одній. Відбувалося це тому, що християнські ідеї неодна­ково проникали в різні соціальні верстви, виступаючи іде­ологічним оформленням їх класових та політичних по­зицій. Починаючи з XVI ст., дрібні прояви опозиції като­лицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнст­ва — протестантизму. (Походження терміна пов’язане з “Реформацією” шести князів-лютеран і чотирнадцяти міст з приводу посягань католицької партії на принцип свобо­ди віросповідання).

Це було у XVI ст. — в епоху Реформації, коли на аре­ну боротьби виходив новий клас — буржуазія, для якої межі феодального ладу стали надто тісними. Водночас ка­толицька церква була центром феодальної системи, догма­ти якої відігравали роль священного покривала фео­далізму. Була вона і найзаможнішим землевласником, їй належала майже третина усіх земельних володінь в като­лицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, виступала й проти католицької церкви. Перша спроба буржуазної революції відбулася у формі релігійної боротьби, оскільки почуття і свідомість мас бу­ли загалом сформовані церквою. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, мусив набути релігійного забарвлення. Саме в цей час на противагу феодальному католицизму розвинулася “проте­стантська єресь”.

Виступаючи проти католицької церкви як невід’ємно­го інституту феодалізму, ідеологи протестантизму запере­чували її посередницьку роль між людиною і Богом, куль­тову практику, догматичні положення. Свої ж реформи протестанти обґрунтовували “справжнім прочитанням”  Біблії, ку вони оголосили єдиним джерелом одкровення, авторитетом у питаннях віри.

Людина для протестантизму — уже не є ланкою над-особистісної спільноти, як вважало середньовічне христи­янство. Індивідуалізація, властива буржуазній епосі, вису­ває таку перебудову релігійних уявлень, за якої людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у релігійне переживання, а її особиста віра — єдиний шлях спасіння. Наприклад, якщо православ’я і католицизм рег­ламентують систему постів, то протестантизм пропонує кожному вирішувати це питання, виходячи з власних при­страстей, звичок.

Зазнала змін у протестантизмі й сама ідея Бога. З по­гляду його ідеології, Бог існує тому, що він потрібен лю­дині, яка в нього вірить: “У що віриш, те й маєш”. У різних країнах Західної Європи протестантизм набуває особливих форм. Найпомітніші напрями протестантиз­му — лютеранство і кальвінізм, які разом з англіканством виникли в XVI ст., давши поштовх анабаптизму, менонітству, антитринітаризму, социніанству. Усі вони нале­жать до ранніх течій у протестантизмі. Пізні течії виникли у XIX—XX ст. — методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п’ятидесятники. Більшість поділяє загальні віросповідні принципи.

лютеранство

Одним з перших кроків реформаторського руху був ви­ступ у 1517 р. німецького ченця Мартіна Лютера (1483— 1546) проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями. Головні принципи, сформульовані Лютером та його спо­движниками, викладені в Аусбурзькому посланні 1530 р. Стрижневим догматом протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри в спокутну жерт­ву Христа. Лютер твердив, Ідо людина може врятувати ду­шу тільки завдяки особистій вірі, яка безпосередньо да­рується їй Богом. Таким чином, він виступав проти пре­тензій католицького духовенства щодо контролю віри й совісті посередниками між людьми і Богом. Було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усу­нення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, ка дорого обходиться людству. Заперечувався й авторитет папських декретів та послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано Священне Писання, право тлумачити яке надавалося кожному віруючому.

 У світі понад 75 млн. лютеран (50 млн. входить до ство­реного у 1947 р. Союзу лютеран), 200 церков. Більшість лютеранських об’єднань існує в Європі. В Україні вони з’явилися разом з першими німецькими переселенцями. Нині зареєстровано 50 громад.

кальвінізм

Виник на початку XVI ст. Очолив його французький богослов Жан Кальвін (1509—1564). Головні ідеї свого вчення виклав у працях “Повчання в християнській вірі” та “Церковні настанови”. Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про “абсолютне приречення”: ще до створення світу Бог визначив одним людям — рай, іншим — пекло, і жодні їх зусилля, жодні добрі справи не зможуть змінити цього. І хоча це майбутнє людям невідо­ме, вони можуть здогадуватися про свою долю з того, як складається їхнє земне життя: професійна діяльність кож­ного є “Боже приречення”, а великі успіхи в ній є озна­кою обраності для спасіння.

Кальвінізм, розглядаючи корінні соціально-політичні проблеми сучасності, ^підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини. Його вчення найрадикальніше ре­формувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути (ікони, свічки тощо) скасо­вано, провідними у богослужінні є читання та коментуван­ня Біблії, співи псалмів. Головна роль в общинах відводи­лася пресвітерам — керівникам і проповідникам, які й спрямовували релігійне життя общини. Такою була Рефор­мація в Німеччині та Швейцарії.

В Англії вона почалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. парламент проголосив незалежність церкви від па­пи, а короля Генріха VIII її главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі монастирі, а майно конфісковано. У 1549 р. введено молитовник, скасовано безшлюбність духовенства, але збережено католицькі дог­мати та обряди.

З часом вплив протестантизму на англійську церкву посилився, що призвело до розмежування її з католициз­мом. У 1571 p., за королеви Єлизавети І, парламент прий­няв англійський Символ віри з 39 статей, який заперечував католицький догмат про чистилище, практику індульгенцій, папську владу, поклоніння іконам, святим, без­шлюбність духовенства. Англійська церква прийняла про­тестантські догмати про виправдання вірою і Священне Писання як єдині джерела віри, заперечення вчення като­лицизму про індульгенцію, поклоніння іконам. Але при цьому визнавався католицький догмат про спасительну силу церкви, залишився недоторканим єпископат. Анг­лійська церква, еклектично поєднавши в собі протес­тантські та католицькі догмати, стала прикладом ком­промісного варіанту протестантизму, досягнутого вна­слідок тривалої боротьби королівської влади проти по­літичних та економічних домагань папського двору.

У Шотландії реформаторський рух, виразником якого став англійський богослов Джон Нокс (1505—1572), по­ширювався під прапором кальвінізму і був пов’язаний з боротьбою  проти династії  Стюартів.   Відомо,   що  на­прикінці 60-х років XVI ст. королева Марія Стюарт, спи­раючись на католицьку знать і підтримку папства, зазнала поразки. У Шотландії утворилася пресвітеріанська церква, яка визнавала єдиновладдя Христа в общині віруючих та рівні права її членів. Було скасовано сан єпископа і збере­жено  пресвітерство  в дусі  кальвінізму.   Пізніше,   на­прикінці XVI — на початку XVII ст., в Англії загострили­ся соціальні суперечності, виникла буржуазна опозиція абсолютистському режимові, не задоволена королівською Реформацією. Прихильників кальвінізму серед англійської буржуазії називали  пуританами.  Праве  його  крило  — пресвітеріанці, які захищали інтереси великої буржуазії, їхня програма формулювала вимоги щодо встановлення пресвітеріанської церкви, захисту світської влади, права переслідувати єресі. Радикальне крило пуритан цілком за­перечувало  принцип державної церкви,  вважаючи,  що кожна община повинна бути  вільною у виборі  віро­сповідання. Одна з головних вимог — перебудова церкви на основі конгрегації (об’єднання). Активізація демокра­тичних елементів призвела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів, баптистів, квакерів та ін. Здебільшого це було свідченням невдоволення низів наслідками буржу­азної революції. Всі інші протестантські утворення відоб­ражають лише основні принципи цих течій.

У середині XIX ст. протестантизм проникає в Україну, Росію (баптизм, адвентизм, євангелізм). У ЗО—40-х роках  (Х ст., у зв’язку із приєднанням західних українських і білоруських земель, Буковини, балтійських держав до складу колишнього Радянського Союзу, виникло ще кілька видів протестантизму (лютеранство, реформаторст­во, єговізм, п’ятдесятництва та ін.), що стали проникати далі на схід.

Нині налічується більше 344 млн. протестантів, об’єднаних у Всесвітню раду церков, створену в 1943 р. У пострадянських державах існують такі протестантські церкви і секти: лютеранська в Естонії і Латвії (найбіль­ша — Естонська євангельська церква на чолі з архієписко­пом); кальвіністи і реформатори (в Закарпатті); єван­гельські християни-баптисти; адвентисти, п’ятидесятни­ки, свідки Єгови, меноніти. Догматичні принципи проте­стантизму — спасіння власною вірою, пастирство всіх віруючих, винятковий авторитет Священного Писання — є релігійним утвердженням буржуазного способу життя. У протестантизмі значно спрощено культ: скасовано наряжання священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони, багато свят, спеціальних служб, пов’язаних із вшануванням святих. Відсутнє поклоніння мощам свя­тих. Типовою протестантською церквою є церква єван­гельських християн-баптистів. З неї виокремилися адвен­тисти, п’ятидесятники, а з адвентизму — єговізм.

Секта створена в 1944—1947 pp. внаслідок об’єднання організації баптистів з євангельськими християнами та громадами п’ятидесятників. Пізніше, у 1963 р., до неї увійшла частина громад братських менонітів. У жовтні 1963 р. відбувся Всесоюзний з’їзд ЄХБ, який ухвалив ос­новні принципи віросповідання.

Основним засобом, за допомогою якого Бог дома­гається спасіння людей, баптисти вважають Біблію. Як вмістилище божественної свідомості, вона протистав­ляється людському знанню. Головну увагу відводять тлу­маченню Нового Завіту. Баптизм твердить, що людина от­римує спасіння від Бога не внаслідок власних діянь, а че­рез віру в жертву, принесену Христом на Голгофському хресті. Людей рятує тільки Бог, без чиєї допомоги не може з’явитися віра в їх серцях.

У моралі баптизму стрижневими є питання про сенс   життя, норми моральності, правила поведінки. Проповідує він ідею богоданності моралі й аморальності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про триєдиного Бога, вірять у спокутну місію Христа, його друге пришестя, у страшний суд, вважають, що за всі людські гріхи перед Бо­гом і людьми уже поніс кару Христос, а їм залишається ли­ше вірити в нього і завдяки цьому “очиститися”.

Кілька разів на тиждень, обов’язково в неділю, бапти­сти збираються у молитовних будинках, де проголошують колективні молитви, співають релігійні гімни, нерідко в супроводі музичних інструментів. У першу неділю місяця відбувається причащання всіх членів общини (хлібопере-ломлення) або вечеря любові. Обряд хрещення, який відправляють над дорослими після відповідної релігійної підготовки, символізує “духовне відродження” і прийнят­тя до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що вони не мають віри, а в дорослого є свобо­да вибору, він свідомо обирає релігію. Не вважають таїнствами хрещення і хлібопереломлення.

Зміст життя баптисти вбачають у спасінні й досягненні блаженства в раю. Вони відзначають усі християнські свя­та, пов’язані з іменем Христа, а також одруження, похоро­ни, дні народження членів общини. Життя баптиста чітко регламентоване. Свій вільний час він повинен віддавати вивченню, пропаганді Біблії, баптистським зборам. Він віддає на користь общин значну частину свого заробітку, йому не рекомендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим більше — з невіруючими.

адвентизм

Зберігаючи основи віровчення про культи, запозичені з баптизму, адвентисти акцентують увагу на очікуванні другого пришестя (адвентус) Іісуса Христа і заперечують безсмертя душі. Обов’язковим для них є внесення десяти­ни в касу общини. Адвентисти здійснюють активну місіонерську діяльність, їм належить “санітарна рефор­ма”, що вимагає від віруючого піклуватися про власне здо­ров’я, оскільки, згідно з адвентистськими уявленнями, тіло — “посуд божий”. Адвентисти поділяються на кілька угруповань. Найчисленнішими серед них є послідовники “пророчиці” Олени Уайт, які відзначають щотижневе св’ято суботи (адвентисти сьомого дня). Нині майже половина адвентистів проживає в Україні, здебільшого в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій областях. Єдиного організаційного центру адвентисти не мають.

П’ЯТИДЕСЯТНИКИ

Вірять у сходження до них Святого Духа і безпосереднє спілкування з Богом з надією одержати від нього дари Святого Духа: здібності до вивчення інших мов, пророку­вання, зцілення, їх зібрання супроводжуються масовим релігійним екстазом. Общини п’ятидесятників Існують в Україні, Білорусі, Молдові, Казахстані, Роси.

Єговісти

Визнають єдиного бога Єгову і готуються до Армагед­дону – кінця світу. Це одна з крайніх форм сектантства. В 1931 р секта зареєструвалася під назвою Товариство свідків Єгови”, “Свідки Єгови”. Діють в Україні, Молдові, на Північному Кавказі. Більшість з них підпорядкована Бруклінському центру (США).

 Протестантизм (від лат. protes-tantis — той, хто заперечує, не погоджується) виник в епоху ранніх буржуазних революцій у країнах Західної Європи в XVI ст., коли поширились антифеодальні й антикатолицькі рухи. Причиною виникнення протестантизму були соціально-економічні та ідеологічні суперечності феодалізму.
    В надрах феодалізму складалися нові, капіталістичні суспільні відносини. Здійснювалося первісне нагромадження капіталу, зростала торгівля, виникала капіталістична мануфактура. Нові продуктивні сили вступили у суперечність з феодальними суспільними відносинами.
    Католицька церква сама була великим феодалом, католицизм панував у всіх сферах духовного життя, церква освячувала феодальні порядки, користувалася необмеженою владою. Всюди, де назрівав протест проти старих порядків, з’являлися папські булли, виникали постаті в темних сутанах, палали вогнища інквізиції. Все це зумовило зростання активності виступів опозиції до католицької церкви, що набула характеру масового суспільного руху з широкою соціальною базою. Князі й королі домагалися політичної незалежності від Риму, промисловці й торговці — вимагали вільного підприємництва, ліквідації різних податків і феодальної роздрібненості, збідніле дворянство та лицарство намагалося звільнити своїх підданих від пограбування церквою й усунути її як свого конкурента, діячі культури і науки прагнули звільнитися від впливу омертвілої церковної догми, селяни та міські низи — позбутися нестерпного гніту всієї суспільної піраміди.
    Антифеодальний, антикатолицький рух дістав назву Реформації. Його безпосереднім напрямом було виникнення нової течії у християнстві — протестантизму. Ця течія об’єднала різні напрями християнства, що відокремилися від католицизму. Спочатку протестантизм був представлений лютеранством, кальвінізмом і англіканством. Продуктом пізнішого розвитку протестантизму є баптизм, адвентизм, методизм, євангелізм тощо. Нині протестантизм найбільш поширений у країнах Європи й Америки, в багатьох країнах Азії і Африки. У світі налічується близько 345 млн його послідовників.
    Протестантські напрями різняться один від одного, проте усім їм властиві спільні риси. Головним є створення національної, простої та дешевої церкви. Звідси заперечення ролі церкви як посередника у спасінні, верховенства влади римського папи, а також ролі духовенства і чернецтва як посередника між Богом і людьми, ряду церковних обрядів, постів, пожертвувань, театралізованого богослужіння, пишних прикрас церкви і багатої одежі священиків. Заперечується віра в догмат про чистилище, відкидається культ ангелів, святих, поклоніння мощам, іконам. Число таїнств скорочено в основному до двох — хрещення і причастя. Богослужіння проводиться національною мовою і складається в основному з проповіді, колективної молитви і псалмоспівів. Основою віровчення є Біблія, особливо Новий Завіт. Допускається довільне тлумачення віруючими Біблії. Наголос робиться на особистій глибокій вірі як засобу спасіння душі. Церква визнає зверхність державної влади.
    Протестантські течії по-різному реформували католицизм. Глибина перебудови залежала від історичних і соціальних умов країни, в якій складалася нова віра, від характеру віровчення антикатолицького руху, де відбувалася Реформація.

Ранній протестантизм: лютеранство, анабаптизм, цвінгліанство, кальвінізм, англіканство.

   Лютеранство. Історично початок реформаційного руху пов’язується з виступом німецького ченця Мартіна Лютера.
    Мартін Лютер (1483—1546) 31 жовтня 1517 р. виголосив у Віттенберзькій церкві 95 тез проти всевладдя римського папи і торгівлі індульгенціями. Головна ідея його тез полягала в тому, що для спасіння необхідне внутрішнє покаяння грішника, яке не можна замінити ніякими зовнішніми обрядами та грошовим відкупом. Про радикальну реформу церкви не було й мови. Проте Рим на перегляд догматів відповів погрозами відлучення від церкви і розправою. Віттенберзький проповідник відмовився поступитися грубій силі. Почалися взаємні звинувачення, і справа закінчилась тим, що благочестивий монах публічно спалив папську буллу про відлучення його від церкви (10 грудня 1520 p.).
    Це був нечуваний крок відходу від букви релігійної віри, значення якого порівнювалося з іскрою, що потрапила у бочку з порохом. Виступ Лютера проти католицької церкви був сигналом до виступу всіх опозиційних і революційних сил проти феодалізму, виступу, який вилився у селянську війну в Німеччині (1524—1526 pp.).
    Основні принципи лютеранства викладені в «Книзі згоди» («Книга конкордії»), а також «Великому» і «Малому» катехізисі М. Лютера.
    М. Лютер рішуче нападав на претензію католицької церкви бути посередником між віруючими та Богом, на догму про те, що загробна доля залежить цілком від заслуг віруючого перед церквою. Між людиною і Богом, зазначав Лютер, не повинно бути ніяких посередників. Бог дає спасіння за своєю волею, а не за вимогами грішників. Доля віруючого визначається не церквою, а Божою милістю. Власними зусиллями досягти спасіння ніхто не може. Заслужити милість Бога і досягти спасіння віруючий може лише тоді, коли визнає себе безнадійно гріховною істотою, щиро повірить у «спокутну жертву Іісуса Христа». Рятує лише глибока віра в Бога. Вчення про особисту глибоку віру як єдиний і достатній засіб спасіння становить основу протестантської догматики і вимагає переосмислення традиційного віровчення католицької церкви.
    Висунутий Мартіном Лютером принцип «виправдання глибокою вірою» був спрямований проти католицької церкви та ієрархії. Лютер вимагав спрощення пишного католицького богослужіння, конфіскації церковного майна, ліквідації чернецтва, істотного скорочення кількості релігійних свят і таїнств. Він відкинув священний переказ (рішення церковних соборів, папські енцикліки, твори провідних богословів) як джерело віровчення і заявив, що основою віровчення є лише Біблія, зокрема Євангеліє. Тому лютеранська церква називає себе євангелістською. Все це зводило нанівець роль папства в церкві і духовному житті віруючих.
    Лютеранська концепція не заперечувала феодальних відносин, але вона значно обмежила роль духовенства, вважаючи соціальну активність одним із проявів релігійності, виправдовуючи нові відносини, які формувалися. Виступ М. Лютера проти католицизму, його тлумачення християнства відповідало інтересам німецьких бюргерів і князів, які прагнули звільнитися від влади папства і водночас вимагали збереження релігії. Це і зумовило швидку перемогу лютеранства в Німеччині.
    У тогочасному протестантизмі чітко визначилися два напрями: бюргерсько-поміркований, який очолював М. Лютер, і плебейсько-радикальний, який очолював Т. Мюнцер — ватажок селянського руху, відомий під назвою «анабаптизм» .
    Анабаптизм. Теолого-філософське вчення Т. Мюнцера було спрямоване проти догматів не лише католицької церкви, а й християнства взагалі. За Мюнцером, щоб осягнути справжню істину, людина повинна розірвати зі своєю гріховною природою, відчути в собі дух Христа і від «безбожної мудрості» навернутися до вищої божественної мудрості, безкорисливої і піднесеної. Фундаментом цього не може бути ні вчення церкви, ні проповіді «лицемірних попів», а лише глибока віра та її зміцнення через безпосереднє спілкування з Богом. Спілкування з Богом, учив він, приводить до зближення людської і Божої волі, коли людина стає складовою частиною божественного промислу, мислить і діє відповідно до Божих накреслень. Т. Мюнцер відмовився розглядати Біблію як єдине джерело одкровення, наполягав, що справжнє і живе одкровення — це розум. Соціальна програма Т. Мюнцера передбачала втілення християнських принципів на Землі. Царство Боже він розглядав як суспільний лад без багатих і бідних, де панують рівність, справедливість, братерство і свобода. Ця програма смертельно налякала німецьке бюргерство та його верхівку. Тільки-но почалася селянська війна, Лютер зрадив селянські маси і пішов на тісний союз з феодальними князями. Війна закінчилася поразкою і загибеллю Т. Мюнцера. Анабаптизм, який з Німеччини проник у сусідні країни, поступово виродився в менонітство, яке обстоювало принципи покірності, терпіння, непротивлення злу.
    На основі вчення Лютера склалася лютеранська церква. Релігійний культ цієї церкви заперечує верховенство влади папи римського і всю католицьку ієрархію, відкидає чернецтво, культ святих, Богоматері, вшанування ікон, скульптур. Головну роль у лютеранському культі відіграють провідні, колективні молитви і псалмоспіви. Лютеранські священики звуться пасторами, а не отцями, або патерами, як у католиків. Основою церкви є релігійна громада, або конгрегація, якою керує церковна рада з пастором.
    Лютеранські храми відзначаються суворістю архітектурної форми, простотою і скромністю внутрішнього оздоблення. Проте в них збереглися залишки впливу католицизму, зокрема, вівтарі, розп’яття, єпископат. Пастори одягаються у своєрідний одяг. Богослужіння супроводжується органною музикою.
    Лютеранська церква кожної країни існує самостійно і підпорядковується державній владі. Вона управляється колегіально — синодом, що складається з представників лютеранського духовенства і мирян. Державна влада призначає чиновників церковного управління та пасторів.
    Лютеранство поширено в Німеччині, Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії, Ісландії. Більшість лютеран німецького і скандинавського походження мешкає у США і Канаді. Лютеранські громади існують в Естонії і Латвії. У різних країнах світу налічується 190 самостійних лютеранських церков, які об’єднують майже 73 млн. віруючих. У 1923 р. виникло об’єднання лютеранських церков, яке нині має назву Лютеранська всесвітня федерація.
    У Швейцарії виник напрям протестантизму, що виступав за більш рішучу, докорінну перебудову церкви. Він дістав назву «реформаторство». Ця течія була представлена цвінгліанством і кальвінізмом.
    Цвінгліанство. Ульріх Цвінглі (1484—1531 pp.) започаткував Реформацію у Швейцарії, перебуваючи під впливом філософії Еразма Роттердамського. У 1523 р. опублікував 67 тез, де обгрунтував своє вчення. Це була перша протестантська праця німецькою мовою. Основні принципи віровчення викладені у книзі «Про істинні й хибні релігії». За основу свого віровчення Цвінглі бере послання апостола Павла, особливо його вчення про «спокутну жертву Іісуса Христа» і благодать Господню, яка дарується Богом глибоко віруючій особі. Цвінгліанство схоже в цьому плані з лютеранством, однак відрізняється від нього істотними рисами. Для У. Цвінглі істинним у релігійній вірі є те, що підтверджується Біблією, а для М. Лютера — те, що не суперечить Святому письму. Цвінглі більш послідовний спіритуаліст, ніж Лютер. Він вимагає викинути з культу все, що відволікає від віри: картини, музику, скульптуру, різні прикраси. Релігійні таїнства розглядаються як зовнішні ознаки, і Божа благодать через них не надходить. Наприклад, обряд причастя — лише спомин про спокутну жертву Іісуса Христа. Це по суті заперечення релігійних таїнств та обрядів. Відкидаються ним культ святих, пости, чернецтво, поклоніння мощам, проголошується принцип незалежності віруючих від єпископів і папи римського.
    У. Цвінглі дискутує в Цюріху з католиками і здобуває перемогу. Міський магістрат проголошує основною релігією цвінгліанство, а Цвінглі обирається членом міської ради. Він спрямовує подальший розвиток реформації, полемізує з Лютером з питань церковної структури і державного устрою. Цвінглі обстоював республіканський устрій церкви, кращою державною формою правління вважав демократію. Особлива роль у державній структурі відводилася державному пророку, який повинен бути наставником і радником, сповіщати громадянам Божу волю. У. Цвінглі не лише пропагував нову релігію, він активно займався політикою: шукав союзників за кордоном, намагався організувати в Швейцарії союз протестантських кантонів, які б протистояли так званим «католицьким лісним кантонам». В одній із воєн, які точилися між протестантами і католиками, У. Цвінглі загинув як військовий священик. Цвінгліанство не набуло значного поширення, згодом воно злилося в кальвінізмом.
    Кальвінізм. Жан Кальвін (1509—1564 pp.) — французький богослов, активний діяч Реформації в Швейцарії. У Франції за антикатолицьку діяльність і пропаганду лютеранства він переслідувався, внаслідок чого і змушений був утекти із Франції та оселитися в Женеві. Ж. Кальвін грунтовно переосмислив у буржуазному дусі віровчення католицької церкви, вніс значні зміни до католицького культу.
    Він висунув і розвинув учення про «абсолютне приречення», згідно з яким Бог ще до створення світу визначив долю людей, тобто визначив тих, хто одержить спасіння, і тих, хто потрапить у пекло. Проте це, за Кальвіном, не повинно штовхати віруючого на пасивний шлях життя. Людині невідомо, чи буде вона врятована, чи ні. Вона своїм життям і діяльністю повинна заслужити милість Бога і довести, що вона є Божим обранцем. Успіх у справах може служити опосередкованим доказом того, що віруюча особа обрана для спасіння, а невдача — ознака приреченості. Цим самим кальвінізм освячував буржуазну заповзятливість у підприємництві. Послідовники кальвінізму поглибили це вчення, наголошуючи, що успішне підприємництво, доброчесність, набожність, працьовитість, покірність владі — все це прояви Божої обраності. Була висунута теза про «світське покликання» і «світський аскетизм», які вимагають повної відданості людини своїм справам, бережливості, а також відмови від комфорту, розваг, радощів життя.
    На грунті кальвінізму виникла кальвіністська церква. На відміну від компромісного лютеранства Кальвін істотно реформував християнську церкву, зробивши її простою, загальнодоступною і дешевою. Він повністю відмінив церковну ієрархію, запровадив виборність церковного керівництва, ліквідував єпископський сан. Основною ланкою церкви є релігійна громада, яку очолюють пастори і пресвітери. Пресвітери та пастори (їх ще називають «міністрами») становлять консисторію, яка керує релігійними справами. Догматичні питання вирішуються на зборах провідних богословів, пасторів і пресвітерів, які дістали назву конгрегацій, а в межах однієї держави — синодів.
    З релігійного культу була усунена розкіш, культ зазнав радикального спрощення. В кальвіністських храмах немає вівтарів, ікон і хрестів, органної музики, відсутні літургія та облачения пасторів. Богослужіння провадиться у формі спільних молитов, читання Біблії, співу псалмів. Із семи таїнств кальвіністи визнають лише хрещення і причастя, але розглядають їх лише як духовні символи, спомин про «спокутну жертву Іісуса Христа».
    Особливістю кальвінізму є нетерпимість до інших релігій і наукових знань, зокрема до тих відкриттів, які суперечать Біблії, а також прагнення обмежити громадське життя віруючих. Релігійні громади вдаються до дріб’язкового нагляду за громадським і особистим життям віруючих, забороняють розваги, яскравий одяг, танці, вимагають регулярного відвідування церковних служб. Прикладом ворожого ставлення до науки і культури було те, що сам У. Кальвін був ініціатором спалення іспанського вченого-гуманіста, відомого природознавця й анатома М. Сервета, який тоді випадково опинився у Женеві. Кальвін писав, що «Бог не щадить цілі народи, він велить вщент руйнувати міста і знищувати сліди їх, коли вони впадають в єресь». Кальвінізм виявився найбільш радикальною формою пристосування християнства до потреб буржуазної епохи. Подальша еволюція ка\ьвінізму відбувалася на основі врахування національних особливостей тих країн, де він поширювався, а також особливостей тих соціальних верств населення, ідеологію яких він виражав. Згодом кальвінізм втратив крайній радикалізм і набув поміркованішого характеру. На основі кальвінізму виникли релігійні угруповання: реформаторство, пресвітеріанство та конгрегаціоналізм. Реформаторство поширене у Швейцарії, Франції, Голландії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Латвії. В Україні реформаторські громади є в Закарпатській області.
    Пресвітеріанство і конгрегаціоналізм мають англо-шот-ландське походження, вони поширені у Великій Британії, США і ПАР.
    Кальвіністські церкви об’єднані у Всесвітній пресвітеріанський союз, до складу якого входить 125 незалежних церков. Послідовників кальвінізму тепер налічується близько 50 млн. чоловік.
    Англіканство. Виникнення цього напряму протестантизму зумовлено особливостями формування буржуазного суспільства у феодальній Англії. Реформація в Англії, на відміну від Німеччини, розпочалася з ініціативи правлячої верхівки. В 1534 р. англійський парламент прийняв «Акт про верховенство», яким було встановлено підпорядкування церкви державній владі. Англійська реформація здійснювалася з політичних мотивів. Король Генріх VIII був оголошений главою церкви, зв’язки з Римом були повністю розірвані. Монастирі були закриті, а земля та майно церкви були конфісковані на користь короля і лордів. Реформа спочатку не привела до корінних змін в організаційній структурі церкви, її догматах і обрядах, які залишилися католицькими. Лише в другій половині XVI ст. при королеві Єлизаветі І була завершена розробка догматичних принципів і культу англіканської церкви.
    Основи віровчення викладені у «Книзі спільних молитов» (1549 р.) і Символі віри, що містить 39 статей (1571 p.). Біблію було перекладено англійською мовою.
    Віровчення англіканської церкви є конгломератом католицизму, лютеранства і кальвінізму. Концепція спасіння поєднує лютеранський принцип спасіння шляхом особистої віри і католицьке вчення про спасаючу силу церкви. Зберігаються такі католицькі догмати, як віра в Святу трійцю, спокутування гріхів, боговтілення, друге пришестя, воскресіння, пишне богослужіння. Прийняті також лютеранські догмати: заперечення главенства папи римського, целібату, поклоніння іконам і мощам, відмова від індульгенцій тощо. До англіканських догматів належать визнання короля главою церкви, збереження церковної ієрархії та єпископату, визнання за духовенством права дарувати віруючим святу благодать.
    Релігійна Англія поділяється на дві провінції — Кентер-берійську та Йоркську, на чолі яких стоять архієпископи, що призначаються монархом за рекомендацією уряду. Архієпископи мають постійні місця у палаті лордів. Нині англіканство містить 25 автономних церков і 6 церковних організацій, що входили в минулому до складу Британської імперії. Англіканські церкви, крім Великої Британії, існують насамперед в її колишніх колоніях, зокрема у Канаді, США, Новій Зеландії, Австралії, Індії, Пакистані. Зберігаючи самостійність, ці церкви утворюють Англіканську спілку церков. Всесвітнім консультативним центром цієї спілки є Ламбетська конференція, що скликається один раз на десять років з середини XIX ст. Прихильників англіканської церкви у світі сьогодні налічується близько 70 млн. чоловік.
    Лютеранство, кальвінізм і англіканство належать до ранніх форм протестантизму. На їх основі виникло багато різних релігійних течій, які дістали спільну назву пізнього протестантизму.

Сектантство як відгалуження певної релігії притаманне не тільки протестантству, а й іншим релігіям. Особливу групу християнського сектантства становлять релігійні течії, що виникли на грунті православ’я і які мають власне історичне коріння, а також власну етимологію відходу від офіційного православ’я.
    Старообрядництво. Виникло внаслідок розколу, який стався у Руській православній церкві в другій половині XVII ст. Старообрядці не прийняли реформ, проведених тодішнім главою Руської православної церкви патріархом Никоном. Якщо протестанти Заходу домагалися створення національної церкви й оновлення релігії, то російські розкольники виступали проти релігійних реформ. Сутність реформ полягала у виправленні неточностей, допущених при перекладі богослужебних книг з грецької мови на старослов’янську, скороченні тривалості церковних служб, запровадженні поклоніння шестиконечному хресту замість восьмиконечного, хрещення трьома пальцями замість двох тощо.
    Характерним для старообрядництва було різке протистояння навколишньому світові, в якому, на їх думку, оселився антихрист. Прихильники цієї течії утримувалися від будь-яких контактів зі «світом антихриста», обмежували себе в продуктах харчування, вважали гріховним вживання алкогольних напоїв. Найбільш фанатичні віруючі обирали для себе крайню форму релігійного протесту — самоспалення. Спалювали себе цілі сім’ї і навіть окремі села старообрядців, вважаючи, що «хрещення вогнем» очистить їх від «скверни антихриста» і забезпечить блаженство в царстві Божому. Багато старообрядців тікали від реального світу в глухі ліси і необжиті місцевості Уралу, Сибіру, околиці Росії. В Україні старообрядці поселилися на території нинішніх Вінницької, Одеської, Чернігівської та деяких інших областей.
    Старообрядництво ніколи не було єдиним ні в організаційному, ні в ідеологічному відношеннях. Усі численні угруповання, на які розпалося старообрядництво, поділяються умовно на дві основні групи: попівці та безпопівці.
    Попівці. Ближче до православної церкви, помірковане крило у старообрядництві. У проведенні богослужінь і церковних обрядів тут брали участь священики, які переходили до них із православної церкви. За це вони дістали назву біглопопівців. Прихильники цього толку зберегли традиційну православну обрядовість і підпорядковувалися православній церкві. Представляє попівців білокриницька церква, яка виникла в 1846 р. Свою назву вона дістала від села Біла Криниця на Буковині (нині Чернівецька область). Сьогодні очолює церкву архієпископ Московський і всієї Русі. В Україні тепер існують 52 громади Руської православної старообрядницької церкви (білокриницька згода).
    Безпопівці. Найрадикальніша течія у старообрядництві. Серед них є дрібні толки — бігунський, Феодосіївський, спасівський тощо. Вони відстоюють принцип «загального священства» і відкидають на цій основі необхідність священиків, з церковних обрядів визнають лише хрещення і спокутування гріхів, а спасівці відкидають усі християнські обряди і таїнства. Богослужіння здійснюють виборні наставники та диякони. Безпопівці дотримуються різних містичних вчень, зокрема про «світ антихриста», близький «кінець світу». На цій основі серед старообрядців поширювався релігійний фанатизм, що супроводжувався негативістським ставленням до державної влади, православної церкви, шлюбних відносин. Деякі толки безпопівців, зокрема пилипівський, проповідували крайню форму спасіння від антихриста — самоспалення. Внаслідок історичної еволюції та соціального розшарування безпопівців їхній фанатизм і аскетичні тенденції значно ослабли.
    Безпопівці нині розпалися на багато течій (толків) і груп (згод), що перебувають у стані взаємної конфронтації. Сьогодні однцм із найбільш поширених і найвпливовіших є поморський толк. Його громади існують у країнах Балтії, Білорусі і в Росії. В Литві функціонує Вища старообрядницька рада. В Україні існує 12 громад безпопівців, зокрема вони є у Вінницькій, Житомирській, Закарпатській, Одеській і Харківській областях. Єдиного керівного центру в Україні безпопівці не мають, їхні громади існують автономно.
    У наш час ворожнеча у взаєминах старообрядців і Руської православної церкви відійшла в минуле. Собор РПЦ в 1971 р. анулював прокляття на старообрядців і визнав їх православними. Однак корінного зближення між православною церквою і старообрядцями ще не відбулося, оскільки багато суперечностей, що виникли протягом віків взаємної ворожнечі, і досі не усунено.
    Поява духоборів, молокан, хлистів, істинно-православних християн та істинно-православної церкви була зумовлена не стільки релігійними, скільки соціально-політичними чинниками. Релігійний фанатизм послідовників цих віровчень, їхній аскетизм і екстремістська поведінка окремих віруючих не сприяли поширенню цих сект. Невеликі групи істинно-православної церкви існують у Вінницькій і Донецькій областях, а молокан — у Донецькій і Запорізькій областях. Тенденція до посилення цих релігійних течій за рахунок молоді нині не спостерігається.

 

 

Література:

 

1)     Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. – К.: Наукова думка, 97

2)     Лубківський В. І. Релігієзнавство. – К., 97

3)     Рибачук М. Ф. Релігієзнавство. – К., 97

4)     Мень А. История религии. Т 7. – М. 92

5)     Осипов А. И. Путь разума в поисках истины. – М., 97

6)     Истории религии. Лекции, прочитанные в Санкт-Петербургском университете – С-Пб., 98

7)     П. Д. Шантепи де ля Соссей. История религий. – М., 92

8)     Булгаков С. Православие. – М., 92

9)     Смирнов Е. «История христианской Церкви», репринтное издание 1915г.

Додаткові матеріали

 

ЯКУ ВІРУ ПРИЙНЯВ СВ.ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ

 

Дня 28 липня наша Православна Церква святкує пам’ять свого Рівноапостольного князя Володимира В це свято згадуємо наше минуле — часи, коли в розквіті слави й могутності Київської Русі на золотокованім княжім престолі володів майже всіма руськими землями наш князь — «сонечко ясне» Володимир Великий. У нашій уяві постає, мов живий, образ князя з його дружиною при хрещенні киян у Дніпрі, що дало початок загального поширення християнства по всій Русі, поміж всіма руськими племенами.

 

Історія змальовує ту хвилю дуже величаво, як-то: священики, прибувши з Греції, проповідуючи Христа, хрестили наш народ, утверджуючи в ньому Віру Православну.

 

Іншого обряду й віри не могли принести греки в Київську державу, лише той обряд і ту віру, яку вони мали і по нинішній день мають, себто Православну. Цей факт свідчить, що від початку християнства в Україні народ не був і не міг бути іншим, лише православним — тому що прийняв віру від греків, отож і обряд прийняв греко-православний.

 

На жаль, не довго тішилась Русь своєю самостійною державою. Вороги, завоювавши нашу землю, не вдовольнилися матеріальними здобутками: їм бажалося заволодіти ще й народною душею, їх метою було знищити чи бодай переламати Православну Церкву на свій лад.

 

Довго велася боротьба за душу народу. Ще й нині вона не закінчена з тими, хто пхається з претензіями опікунства над нашим народом. Боротьба з Православною вірою нашого народу ведеться не тільки грубим насильством, як це за часів небіжки Польщі було на рідних землях, а словом і письмом, перекручуючи історичні факти, висуваючи безпідставні гіпотези на баламучення людей, що ніби-то Україна прийняла Христову віру не від греків православних, а католицьку від болгар Охридського патріархату.

 

Це найновіший засіб, придуманий на баламучення нашого люду. Новий він тому, бо ще донедавна католики говорили й писали, що католицтво в Україні почалося від Берестейської унії, а тепер вже і св. Володимир і всі разом із ним похрещені були «в католицькій вірі»! Нас не здивує, якщо за якийсь час почуємо, що св. Володимир прийняв і віру і був хрещений в самім Римі! Все можливе у прибічників Риму.

Це модерне твердження католиків, що русини прийняли католицьку віру від болгар, не тільки йде всупереч історичним фактам, але перечить і пересічному поняттю, бо ще недавно називали себе уніати греко-католиками; а чому не болгаро-католиками? Дивно дуже, що ті, хто такі твердження висуває, навіть не знають, що вся Болгарія зі своїм королем включно була і тепер — вже без короля — є Православною!

 

Звертає увагу на себе такий факт: якщо св. Володимир прийняв католицтво, то для чого потрібна була унія 1596 року, котра так багато принесла страждання нашому народу? Цей же факт доводить, що ми не католицизм, а Православ’я прийняли.

 

Далі: чому треба було силою і терором заводити між русинами унію? Чому народ наш, маючи повсякчас людей високоосвічених і ревних поборників віри, чинив такий завзятий опір унії?

 

Тому, що Рим і унія нашому народові були чужі і він без них мав свою Віру і Церкву і не бажав її за римську єретичну проміняти!

 

Ось що свідчить великий поборник Православ’я на Україні, патріот свого народу князь Костянтин Острозький, звертаючись до головного відступника є. Іпатія Поцея: «Подивись тепер оком і послухай ухом, що ви накоїли своєю унією, вартою плачу та ридання!.. Нема такого міста, нема такого села, яких би ви не наповнили плачем, риданнями, стогоном, голосінням, сльозами людей, які держаться батьківського Передання та віри!.. Якого ви не вчинили гоніння, наруги, обпльовування, збентеження… Якого ви не виконали кривопрокляття, забивства, тиранства, муки, насилля в домах, церквах, школах…

 

Ви висушили взаємну любов у людях, вчинили, роздор між батьками та дітьми, між братом і братом…» («Отпис», 1598 р.)

 

А ще більше народ противився унії тому, що вона, відірвавши народ від Православної віри, відривала його і від Самого Христа, бо, як свідчить нам Св. Письмо: «Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх» (Еф.4,5-6). Значить, і спасіння тільки в одній істинній вірі, яку у нас хотіли відібрати ті, хто утворив унію. Наш народ, розуміючи всю небезпеку зради своєї Православної віри, пам’ятав застереження ап. Павла: «Та коли б навіть ми, або Ангел з неба став благовіствувати вам не те, що ми вам благовіствували, нехай буде анафема» (Гал. 1, 8) і вбачали в них вирок зрадникам святої віри.

 

Католицькі проповідники тлумачать, що перехід в унію підніс нашу Церкву, надавши їй можливості ліпшого розвитку. Більше того, перехід в унію розцінюють, як патріотичний рух. Потрібно сказати на це, що в зраді своєму народові і святій вірі немає патріотизму! Таке можна говорити людям, що своєї історії ніколи не читали. Ми всі знаємо, що унія була придумана на завоювання душ русинів, на скріплення польсько-римського панування, а не для добра нашого народу. Сама мета заведення унії вийшла від польських єзуїтів, і була підсилена польським королем та шляхтою. Унію накинуто силою, за поміччю зрадливих єпископів і вельмож, котрі пішли шляхом Іуди, що продали Христа за гроші.

 

Унію провадили через заборону сповідувати свою віру, голосити проповіді, дзвонити, хоронити покійних, через публічне знущання і побивання, а то й закатування до смерті православних людей; церкви віддавались жидам в оренду, а інші перемінено в костели. Чи це робилося для добра нашого народу і розвитку його Церкви? На гірше і погани не спромоглися б, а це робили «християни» християнам та цілком не по-християнськи.

 

Скажуть католицькі проповідники: історію може писали Православні «незгідне з правдою»; а що скажуть на те, що ми, живучи-таки в наші, дні, бачили власними очима! Що робила католицька Польща в 1938 р. з Православними церквами на Холмщині? Повторилася середньовічна історія: церкви, як колись, віддавались в оренду жидам, грабувались, руйнувались (понад 160 храмів), а православні люди переслідувались. З Православною Церквою та її вірними вчинили те, що було зроблено з Церквою безбожницькою владою.

 

Про те, що всі русини були православними, нема й найменшого, сумніву, бо наш обряд не римський, а грецький; про що свідчить І багато фактів. В молитвах, піснях і в Богослужінні знаходимо вислови: Православ’я, православних і т. п. В старих церковних книгах, якими користувались ще на початку нашого століття в греко-католицьких церквах, навіть, Символ Віри є православним, без «Філіокве», себто без додатку «і Сина», що римська церква додала до правдивого Символу Віри. Ті книги — це дослівний переклад з грецьких Богослужбових православних книг.

 

Візьмемо хоча б греко-католицький «Ізборник», виданий Ставропігійським Інститутом (п’яте видання за 1914 р.). Зверху на обкладинці, як і на першій сторінці, бачимо трираменний хрест. Отже, хрест, що його католики схизматицьким називають, був православний. Чому він там? Цей «Ізборник» одобрений митрополитом Шептицьким, тим самим, що після першої світової війни дав наказ не виголошувати при Великім Вході «І всіх вас православних християн» і не ставити трираменних хрестів. Далі в «Ізборнику» ми знайдемо дуже багато такого, що нагадує нам, яка наша Церква і якої віри наші предки були.

 

На с.11 в стихирі першого гласу стоїть: «Утверди Православную Церков Твою, Христе».. На стор. 28 в третьому літійному прошенні: «… і браттям нашим зді лежащим і повсюду православним». На 94 стор. на Великому Вході: «І все православноє воєнство».- Далі: «І всіх вас православних християн». На с.117 в дев’ятій пісні покаянного канону: «Яко Богоневістную Матер православне величаєм»… На с.536 в службі трьох Святих: «І собираються во єдіно православіє».

 

З вищенаведених цитат маємо досить нагоди твердо переконатися, яким був наш обряд і Віра, і хоч старанно римські проповідники намагаються поусувати не милі їм слова: «православний та «Православ’я», все ж за 318 літ (себто, від заведення унії до року видання «Ізборника») не встигнули викинути тих німих, а так проречистих свідків прадідньої і Православної віри.

 

Не дивно, що унія не прийнялася в нашому народові, бо була силою накинута деяким частинам української землі і тривала до того часу, поки ті землі були під католицькою Польщею. І зараз наслідки унії дають про себе знати саме в цих землях, які і понині знаходяться під духовним впливом католицького Заходу.

 

За Хмельницького повернулося до Православ’я населення лівобережжя Дніпра. Потрібно сказати, що саме це визвольне повстання, котре очолив гетьман Хмельницький, було викликане бажанням звільнити православний народ від засилля унії. Після 1829р. до Православ’я повернулось 1 млн. 600 тисяч душ, а в 1875р. — 50 тисяч. Після першої світової війни на Лемківщині і в Галичині вернулось до Православ’я ЗО тисяч душ, а після — ще більше, про що свідчать нові сучасні православні парафії на Галичині.

 

Даремно перекручувати історію і висувати те, чого не було ніколи; даремні також зусилля довести, що св. Володимир Великий прийняв віру католицьку — Римську, бо цьому ніхто не повірить, крім тих, хто не бажає знати істину та зневажає історію свого народу.

 

І згадаємо нашого святого землі Волинської і Галицької преп. Іова Почаївського, мощі якого вже понад 350 років почивають в Почаївській Лаврі. Він, будучи столітнім старцем (прожив преподобний рівно 100 років), їздив у Київ на собор, на якому він сміливо і ревностно захищав православну віру від нашестя унії.

 

В Почаївському монастирі преп. Іов заснував друкарню, в якій у великих кількостях видавались книги і листівки («Почаївський листок»), в яких святий закликав берегти спасительну православну віру і боятись душегубної унії і католицизму. Нагадував преподобний Іов в своїй проповіді, що «один Бог, одна Віра і одне Хрещення», і тільки одна Віра, яка правильно славить Бога веде до спасіння, до Вічного життя, всі ж інші бур’яни, посіяні дияволом між царською пшеницею.

 

Істинність цих слів доказав сам Господь Бог Вседержитель, прославивши свого угодника нетлінням мощей (через вісім років після смерті преп. Іова його тіло виявилось нетлінним і сповненим благоухання), чудесами та зціленнями від мощей.

 

 

Католицизм. Чому немає єдності з Православієм? 

 

Історія закінчує відлік другого тисячоліття існування християнства на Землі.

За свою першу тисячу років Церква пережила і успіх апостольської проповіді, і трагічні віки гонінь, поборола домагання єретиків і виробила істинне розуміння Христового вчення устами Вселенських соборів, сформувалась в адміністративно-ієрархічному плані і визначила своє відношення до держави. Здавалось, на такій могутній основі друге тисячоліття стане періодом «радості во Христі». Та диявол завдав найпідступнішого удару: 1054 рік ознаменував собою трагічне відпадіння католицизму від Єдиної Церкви. Які ж причини цієї трагедії?

 

Апостоли розійшлись з проповіддю Євангелія, заснували християнські общини, поставили єпископів, і вже на середину II ст. після Р. X. Церква являла собою вселенський союз помісних общин, з’єднаних «апостольським преемством». І якщо у внутрішньому плані ці общини були абсолютно одинакові, то зовнішні форми зв’язку між ними змінювались в залежності від історичних умов. Так в апостольську епоху центром єдності була Єрусалимська община. На кінець третього століття таких центрів у християнстві вже декілька: Єрусалим, Антіохія, Рим, Олександрія. Всі вони були освячені фактом апостольського заснування і користувались певним авторитетом, не маючи ніякої юридичної зверхності один над одним. На початок четвертого століття за Римом признається першість по честі (а не по владі) серед інших патріархатів. Та з цього моменту сам Рим починає розуміти папство як якісь особливі права римського єпископа над всіма іншими. Папа Римський, будучи першим по честі, але рівним по владі з іншими патріархами, пробує втручатись у справи інших помісних Церквів – та щоразу одержує відсіч.

 

У другій половині четвертого століття полчища варварів завойовують західну частину Римської імперії (це приблизно сьогоднішня Західна Європа), а у 381 році під їх ударами падає місто Рим. З цього часу на Заході Римська Церква залишається єдиним світочем духовності і культури на фоні варварського хаосу. Росте її авторитет і разом з ним шаленими темпами росте папізм. На початку шостого століття у Римі вже відкрито проповідується теорія влади (potestas) римського єпископа над усією Вселенською Церквою: «Рим – глава Церкви, без нього Церква – не Церква і тільки через єднання з Римом окремі общини входять у склад Вселенської Церкви». Як бачимо, всього за шість століть Римська Церква пройшла шлях від рівноапостольної общини до цього святотатського спотворення своєї влади над іншими.

 

Та, що найпарадоксальніше, на це майже не реагували інші тодішні патріархати. Столиця імперії з Риму була перенесена у Візантію (пізніше Константинополь), у цій східній частині імперії християнство здобуло державне визнання і пронизувало собою всі сторони життя народу у формі теократії. Новоутворений Константинопольський Патріархат разом з трьома іншими -Єрусалимським, Антиохійським, Олександрійським – плідно працювали в області церковних наук, боролись з єресями, виробляли догматичні положення християнства, в той час як Римська Церква, не цікавлячись богословськими тонкощами, намагалась всіма способами поставити себе в незалежне становище від світської влади та посилити свій вплив на державу. Це створювало Риму вигідне положення третейського судді, до якого звертались за порадою чи захистом – а Рим все це складав у скарбничку папської юрисдикції.

 

Таким чином, десь на початок 7-го століття Рим і чотири інших патріархати знаходились в різних суспільно-політичних умовах, мали різні зовнішньо-історичні форми свого існування і вже явні розбіжності у богословських поглядах. Та, на жаль, Рим на цьому не зупинився: до приписаного собі права папської зверхності і влади над іншими церквами (т. з. примат папи) Римська Церква допускає інші відхилення і нововведення. Так, якщо Вселенські собори , розкриваючи тайну троїчності, визначали «Дух Святий ісходить від Отця», то Рим самовільно добавив «Від Отця і Сина» (filioque). Це незначиме для сьогоднішніх горе-християн нововведення спотворювало догмат про Святу Трійцю. Дальше, західна церква допустила ряд обрядових відхилень – піст у суботу, целібат духовенства, опрісноки замість просфор на Літургії і т. д.

 

Ідея папства, не маючи під собою ні євангельських, ні апостольських основ вимагала хоч якого-небудь підтвердження. І Рим рішається на слідуючий крок на світ Божий витягуються завідомо фальшиві підставні документи «Ісидорові декреталії» і «Дар Константина» (їх фальшивість на сьогодні загальнодоказана і признається самими католиками). Ці документи «свідчили», що ніби то імператор Константин ще у IV ст. навіки подарував Рим папам і наділив їх найвищою владою. На основі цієї «влади» Рим у IX – X ст. вже відкрито намагається керувати Константинопольськими патріархами і внутрішніми справами інших помісних Церков.

 

«На початку XI ст. ситуація загострюється до крайності. Папа Лев ІХ-й вже відкрито намагається диктувати свою волю Константинопольському Патріарху Михаїлу «Апостолом Петром і його наступниками визначається весь порядок і організація Церкви. Петро і його наступники мають право вільно творити суд над всякою Церквою, і ніхто не повинен хитати їх положення, тому що верховна кафедра не судиться ніким» (цікаво, яку тоді роль відводив папа Іісусу Христу?). Літом 1054 року у Константинополь для осудження дій патріарха прибула папська делегація, очолювана кардиналом Гумбертом, чоловіком гарячим та високомірним. 16 липня 1054 року перед Літургією папські легати ввійшли у храм Святої Софії і поклали на престол грамоту «Ми, не витерпівши нечуваного презріння і образи святого Апостольського Престола владою Святої Тройці і Апостольського Престолу, легацію якого ми виконуємо, підписуємо анафему Михаїлу (патріарху) і його прибічникам». Після цього усно добавили «хто буде противитись вірі святого Римського Апостольського Престола – хай буде анафема».

 

20 липня Патріарх Константинопольський зібрав собор, на якому було засуджено папських легатів і піддано їх анафемі. Причому вказувалось, що папа Лев IX помер два місяці назад – 19 квітня – і дії легатів були неправомочними.

 

Так в історії християнства здійснилась найбільша драма, до якої привели властолюбиві домагання Риму. Спочатку думали, що це тимчасовий конфлікт – як уже було раніше. Та Рим від розриву цілеспрямовано вів до розділення, а в XII – XIII ст. крім церковно-політичних інтриг обрушив на Візантію хрестові походи. Величезні армії найманців йшли «визволяти Єрусалим від мусульман». Правда, по дорозі «ненароком» попали в Константинополь, завоювали його у 1204 році, по-варварськи знищили, розграбували всі православні святині і намагались встановити тут папське панування. Рим використав політичну слабкість Візантійської імперії, щоб розправитись із Православною Церквою тільки тому, що вона відмовилась визнати владу папи! Та з часом Константинопольський патріархат піднісся з руїн, Єрусалимський, Антіохійський, Олександрійський теж вистояли під мусульманським ігом, об’єднавшись, вони явили собою онтологічне продовження істинного християнства – Вселенське Православіє, від якого відділилась Римська Церква. 16 липня 1054 року Римський Патріархат відділився від чотирьох Православних Патріархатів і цим поклав початок відособленню католицизма. Найстрашніше заключається не в цих історичних реаліях – коли, де, хто і через які скандали відділявся, а в богословській суті цього відділення. Римська Церква, утвердившись в ряді своїх заблуджень. стала видавати їх за безперечну істину і нав’язувати Вселенському Православію.

 

Основні відступлення католицизму:

 

В догматичній області.

 

І.Лжевчення про главенство Папи Римського над вселенським християнством і непогрішимість папи в питаннях віри і моралі, коли він говорить «ex catedra»

 

Христос, по католицькому вченню, поставив апостола Петра князем над всіми царствами світу, і цю владу апостол Петро передав папам. Про таку постановку питання не було навіть мови у древній Церкві, та й сьогодні таке тлумачення євангельських слів не видержує елементарної критики. Але ж – Рим в односторонньому порядку на цьому заблудженні будує теорію примата папи. Зразу ж після розділення папа Григорій VII (1073-1085) видає так званий «Диктат папи», у якому формулює положення про владу римського єпископа. Ці положення страшними методами впроваджувались у життя в середні віки. Але аж на першому Ватіканському соборі у 1870 році (через 18 століть після Христа!) логічно оформились у догмат про папську непогрішимість.

 

Вчення собору гласить: Папа Римський – наслідник апостола Петра, намісник Христа і видимий глава всієї Церкви, справа проповіді Євангелія повинна діятись з єдиною умовою – тільки в єднанні з Папою,

 

Папа Римський володіє непогрішимістю в силу свого призначення, і як верховний Пастир і учитель всіх являється кінцевою інстанцією у визначенні істин віри і моралі. Його визначення істинні самі по собі, а не в силу згоди Церкви,

 

Папа Римський безпосередньо має дар непомильності самої Церкви

 

(Пояснення догматичних положень 1 Ватіканського собору, Світло Народам 3,25)

 

Тобто, Папа Римський не просто глава ієрархії і керівник церковного життя – як у нас Патріарх, він – фігура, яка знаменує собою істину, єдність і владу Церкви, нікому непідсудний, ні перед ким не зобов’язаний самодержець. Історія страшно насміялась над цим заблудженням католицизму: серед пап були і єретики, і святотатці, і вбивці (!), і розпусники, а їхня могутність у середні віки була незрівняно вища від будь-якого державного діяча. Та справа не в тому, щоб судити слабості окремих особистостей. Вдумайтесь ще раз у вищеприведені положення статусу Папи.

 

Православіє гласить: Істина – це Христос, а тут на землі ця істина дарується Духом Святим соборній повноті Церкви, тобто – серед людей, немає такої особи, яка б над Церквою панувала і була мірилом церковної істини.

 

А згідно католичного вчення Папа підмінив собою Христа, Папа може самовільно видавати будь-які повеління, вносити будь-які зміни вчення церковного – в цьому найстрашніша суть заблудження. Правда, для рядових католиків вона старанно прикривається «святістю» Папи.

 

Православна Церква вважає, що це лжевчення про примат та непогрішимість Папи Римського є основним заблудженням католицизму, яке тягне за собою всі інші відступлення.

 

2. Лжевчення про «індульгенції».

 

Православіє вчить Христос започаткував Собою обоження людства. Ми повинні брати від нього вчення, духовну енергію, через духовний подвиг реалізовувати їх у житті,боротись з гріхом і тим самим досягати обоження.

 

Католицизм, маючи в основі правову психологію Римської імперії з однієї сторони, та непогрішимість папи з іншої, замінив вчення про духовний подвиг своєрідною теорією купівлі спасіння гріх – це образа Бога, це – злочин, тяжість якого вимірює папа (!). ви наказания за нього на тому світі можна відкупитись завдяки над-повноти (?) заслуг святих, якими тут на землі розпоряджається папа! Купи індульгенцію – і папа відміряє тобі певну кількість заслуг святих, яка позбавить від наказания за гріх.

 

3. Лжевчення про Святого Духа.

 

А Католицька Церква, односторонньо в XI столітті при Папі Венедикт! VIII офіційно вносить зміну в Символ Віри. Дух Святий від Отця і Сина ісходить (філіокве)

 

4. Лжевчення про непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці. Згідно православного віровчення, Пресвята Богородиця, як і всі люди, народилась під законом первородного гріха. Але, Вона не совершила жодного особистого гріха і була достойна стати Матір’ю Божою.

 

Папа Римський Пій IX в 1854 році одноособове (!) вводить новий догмат «Діва Марія уже в своєму зачатті була звільнена від стану первородного гріха в силу майбутніх заслуг Іісуса Христа» (Katechism Kosciola Katolickiega.Poznan, 1994,s.121). Але ж з цього твердження випливає абсурд: якщо Пресвята Богородиця досягла спасіння ще до Христа і мимо Його особистої жертви, то Христос прийняв від Неї не таку природу як усі люди, і тому жертва Його не могла іскупити людство від гріха. Відступлення католицизму у здійсненні Таїнств.

 

1. Замість Хрещення через погружения Католицька Церква почала хрестити обливанням, а з XV ст. взагалі змінила хрещальну формулу.

 

2. Миропомазання здійснюється через певний період після Хрещення тільки єпископом, також змінена формула Миропомазання.

 

3. У Римо-Католицькій літургії відсутня епіклеза призивання Святого Духа, і змінена форма преложення хліба і вина у Тіло і Кров Христові. Євхаристія совершається на опрісноках, з XII ст. миряни у Католицькій Церкві причащаються тільки Тіла Христового, а діти до миропомазання взагалі не причащаються.

 

4. Аскетичні вимоги посту у католицизмі майже повністю відсутні, введено піст у суботу. Відступлення и церковно-правових вимогах.

 

1. Безшлюбність духовенства – целібат

 

2. До невпізнанна змінено древній устав, скорочено богослужіння і внесено в них зміни.

 

3. Введено невідомий Нерозділеній Церкві сан «кардинала».

 

Тверезо оцінюючи шляхи історичного формування католицизму як відділення від вселенської повноти Православія та догматичного становлення Римо-Католицької Церкви як утвердження абсолютизації папізму, Православна Церква робить однозначний висновок: католицизм містить у собі значне спотворення основних християнських істин і на сьогоднішній день ці спотворення вже досягли єретичного масштабу.

 

Основна істина православного християнства: передаючи Божественне Одкровення та благодать Духа Святого, вести людину шляхом очищення та обоження.

 

Основне збочення католицизму: замість очищення та обоження католицизм витворив своєрідну бухгалтерію обліку і викуплення гріхів, через індульгенції. Християнин-католик повинен брати встановлені папою засоби відкуплення своїх гріхів від Божого гніву – не треба сходити у глибину своєї душі, не треба боротись із гріхом постом, молитвою чи добродіяннями. Достатньо лиш одержати індульгенцію чи взяти участь у молитві з папою – і ви одержите «прощення» гріхів. Але ж коли гріх поневолив душу, то якою силою і для чого, не викорінивши гріха, папа може цю душу просто об’явити праведною? Католицька Церква веде своїх віруючих не до Бога шляхом обоження, а до папи шляхом роздачі відкуплень. Таке спотворення екклезіолопї та сотеріології однозначно трактується як єресь.

 

Якщо у середні віки ця єресь насаджувалась силою меча та вогнищами інквізиції, то сьогодні вона вміло маскується. Мовляв, сьогоднішній католицизм це вже не середньовічний інквізитор, це – благородний добродійник, який розкриває свої обійми всім. Все одно як вірити – Бог один. Світ релігій – це такий собі насаджений Богом садочок, у якому одна квіточка фіалка, інша ромашка – але всі ж Божі. А православні цього «не розуміють» і ні з ким єднатись не хотять. Що тут відповісти?

 

По-перше, Бог створив одну релігію як шлях сходження до Себе і заповідав свято берегти цю Істину. Всі інші – не насаджені Богом «квіточки», а принесені людиною бур’яни-паразити. Мова може йти не про механічне об’єднання, а про повернення всіх цих єресей через покаяння до Істинної Православної Церкви.

 

По-друге, католицизм не змінився. Просто на зміну войовничій агресивності прийшла більш вдала форма маскування – мімікризація під благодійність та миротворність. А суть залишилась та ж сама – накинути владу папи на всіх. Для прикладу, Православну Церкву католицизм сьогодні називає «церквою-сестрою». Та коли припідняти ширмочку цього «сестринства», то навіть поверхневий аналіз суті відношення католиків до нас буде шокуючим:

 

– глава новозаснованої Ватіканської місії Східного обряду Мішель д’Ербіньї у 1922 р. так оцінював події: Більшовизм умертвляє священників, оскверняє храми і святині, руйнує монастирі. Чи не в тому й полягає релігійна місія антирелігійного більшовизму, що він знищить носії схизматичної думки (тобто православних) і тим самим дасть можливість для духовного відтворення католицької Росії». До 1928 р. він заснував адміністративно-ієрархічну систему РКЦ у центральній Росії, Україні та Білорусії;

 

– 21 березня 1924 р. папа Пій XI у посланні «Equidem verba» зобов’язав орден бенедиктинців до організації монастирських центрів в Україні, Росії та Білорусії; нунцій Пачеллі 31 березня 1924 р. писав: «Саме зараз по причині небачених страждань і білоруський народ почав сприймати слова співстрадаючої матері, якою Римська Церква хотіла б стати по відношенню до цього народу».

 

– глава українських уніатів митрополит Шептицький у 1908 р. був наділений фантастичними повноваженнями для приведення схизматиків до «святого» престолу. Архіви зберігають власноручно писані ним проекти окатоличення України – від внесення в Нікейський Символ віри формули «послушенства» папі до силового усунення православних єпископів.

 

Список «братніх» діянь Католицької Церкви щодо Православної можна продовжувати, але й приведеного достатньо, щоб зрозуміти: все це двулична фальш. А по суті Рим використовував найтрагічніші сторінки нашої історії, щоб накинути петлю папізму на слов’янські народи.

 

По-третє, всі хвалені екуменічні діалоги є просто лицемірно скритий обман. Для прикладу: користуючись силою польського меча Рим насадив унію в Україні; користуючись продажністю влади в період «перебудови» він цю унію відродив. А в екуменічному діалозі з Православієм представники РКЦ заявляють: «уніональний шлях об’єднання ми осудили, але саму українську унію визнати неканонічною ми не можемо, собі ми її підпорядковуємо, але за злодіяння уніатів відповідальності не несемо». Розуміння цього виходить за межі здорового глузду.

 

Оцінюючи історичні, догматичні, канонічні і духовно-практичні реалії формування та існування католицизму Православна Церква вважає: – християнин-католик – це людина, по відношенню до якої слід керуватись заповіддю Христа «возлюби ближнього»; та не розділяючи його заблуджень, бо хто церкву преслухає, той нехай буде тобі як язичник (2Пет. 2,1-3).

 

СЛОВНИК РЕЛІГІЙНИХ ТЕРМІНІВ

 

 АБАТ – титул настоятеля монастиря в католицькій церкві. Інколи А. добивається незалежності від єпископів і підкоряється безпосередньо Папі. У деяких випадках А.- загальна назва священиків і вищого духовенства в католицькій церкві. Римський Папа вбачає в численній армії абатів свою вірну опору серед католиків.

АЛІЛУЯ – хвалебний приспів у християнському богослужінні, звернутий до всіх іпостасей трійці. Запозичений у древніх євреїв.

АЛЛАХ (від араб, аль ілах – божество) – ім’я Бога в мусульманській релігії. Культ А. поряд з культом інших божеств був відомий в доісламській Мецці. В ісламі прийнятий догмат про те, що А.- єдиний Бог, визнання якого є першою вимогою мусульманського віровчення.

АМВОН – у православному храмі – підвищення перед середньою частиною іконостаса, з якого читаються Євангелія, виголошуються проповіді та ектенії.

АМІНЬ – вживається як заключне слово молитви. Ввійшло у християнство із богослужіння древніх євреїв

АНАЛОЙ – спеціальний високий столик з похилою .стільницею, на який у православній церкві кладуть богослужебні книги при їх читанні, а також ікони та хрест під час богослужіння.

АНАФЕМА – прокляття від імені Бога, відлучення від церкви, виключення з громади віруючих, вища церковна кара в християнстві.

АНГЕЛ – в іудаїзмі, християнстві, ісламі – небесний служитель Бога, надприродна істота, посередник між Богом і людьми. Культ А. є асимільованим та пристосованим до монотеїзму культом добрих і злих “духів”, який був дуже поширений у первісних релігіях.

АНТИХРИСТ – у християнському віровченні супротивник Христа, посланець Сатани, який нібито прийде незадовго до другого пришестя і вестиме боротьбу з християнською церквою, але врешті-решт він буде переможений Христом. Уявлення про А.- цс релігійна персоніфікація злого начала, на противагу Богу як доброму началу. Християнські церкви протягом усієї своєї історії використовували цей образ у своїх політичних та ідеологічних інтересах, називаючи А. своїм противником.

АПОКРИФИ – твори іудейської та ранньохристиянської літератури, сюжетно пов’язані з творами канонічної літератури, які, однак, давали тлумачення подій, відмінне від офіційного церковного віровчення. А. відображали боротьбу різних течій у християнстві до виникнення церкви.

АРХІЄРЕЙ – загальна назва вищих сановників (єпископів, архієпископів, митрополитів, патріархів) у православній церкві.

АРХІМАНДРИТ – чернечий сан у православній церкві.

БЕАТИФІКАЦ1Я – акт приєднання до “лику блаженних” у католицькій церкві.

БОГОРОДИЦЯ – жіноче божество в багатьох релігіях. Божа Мати, Богиня, яка народжує Бога чи богів. До числа богородиць належали вавилонська Іштар, фінікійська Астарта і малоазійська Кібела. Близька до них і грецька Деметра. Культ Б. тісно пов’язаний з основним заняттям населення – хліборобством. Б. шанувалась як богиня родючості. У християнстві цей культ жіночого божества зазнав змін. Тут Б.- діва, яка народила Іісуса Христа, Сина Божого. З розповсюдженням християнства культ Б. зливається з місцевими віруваннями і залежно від соціальних умов набуває різного характеру: у Західній Європі в умовах феодалізму він перетворився в культ Мадонни, на Русі злився з язичеським культом богині землі і родючості і поступово його витіснив. Пригноблений та безправний стан жінок сприяв широкому розповсюдженню культу Б., Діви-Матері, заступниці перед Богом.

БОГОСЛУЖЕБНІ КНИГИ – книги, які містять правила та опис порядку богослужінь, а також тексти дія них. У православ’ї для хрещення, вінчання, похоронної відправи тощо використовується “требник”, для проведення літургії та інших церковних служб використовується “служебник”, “часослов”, “чиновник”, “тріодь” та інші Б. к.

БОГОСЛУЖІННЯ – здійснення певних релігійних обрядів. Б. поділяються на так звані суспільні, чи славні Б., і приватні (треби) – на замовлення окремих віруючих. Має на меті естетичний та психологічний вилив на віруючих за допомогою спеціально організованих інсценувань, співу проповідей і т. ін.

БОГОХУЛЬСТВО – образа імені Бога, Діви Марії, святих, предметів культу, яка карається церквою і світськими властями тих держав, де церква є державною. Покарання за Б. були одним із засобів боротьби проти вільнодумства, свободи совісті. Згідно із законами царської Росії, за Б. була передбачена кара від 6 до 15 років каторги. Нерідко людей карали за атеїстичні погляди, хоча тут елементів власне Б. в наявності не було. У такому випадку Б. оголошувався сам факт невіри в Бога.

БРАХМА – вищий Бог у пантеоні індуїзму. Виникнення уявлення про Б. як творця та охоронця загального порядку припадає на пізньоведичний період (перша половина І тис. до н. е.), коли виникло класове суспільство, виділились і набули величезного впливу жерці-брахмани. Брахмани висунули і розвинули ідею про божественну трійцю – “тримурті”, в якій Б. виступав як творче начало. Проте в очах віруючих Б. був надто абстрактним образом, і значно більше поширилося поклоніння двом іншим богам трійці – Бішу та Шіві.

БРАХМАН (неточно – брамін, браман) – жрець, представник вищої касти в Індії. З уведенням культу Брахми та ускладненням релігійного ритуалу обов’язки жерця стали спадковою професією, а Б. утворили особливу соціальну групу. Вони монополізували вивчення Вед, оголосивши їхню мову (ведичний санскрит) священною мовою, користуватись якою могли тільки Б., і стверджували, ніби вони могли впливати на богів. У наш час Б. займаються не тільки культовим служінням, а й іншими видами діяльності. Проте багато з них живуть за рахунок віруючих.

БРАХМАНІЗМ – стародавня індійська релігія, яка виникла на початку 1 тис. до н. е., як дальший розвиток ведичної релігії. Зародження Б. знаменувало вироблення єдиного релігійного канону. Б: як релігія класового суспільства, освячував царську владу, соціальну нерівність, поділ суспільства на касти, які проголошувалися божественним установленням.

БУДДА – в буддизмі назва віровчителів, які вказують людям “істинний шлях спасіння”. Згідно з ученням буддизму, кожного разу, коли людство відхиляється від цього шляху, приходить новий Б., щоб вказати людям істину. Інколи ім’ям Б. називають того, хто самостійно досяг “святості” і ввійшов у нірвану. У буддійських релігійних книгах зазначається різна кількість Б., подається різна їх класифікація. Не виключено, що в основі традиційної біографії Б. лежить життя одного з перших буддійських віровчителів. Якщо в ранній період Б. зображався людиною, яка першою увійшла в нірвану, то пізніше він був обожнений. На його честь почали споруджувати храми, утвердився складний культ, інколи у формі ідолопоклонства.

ВАКХАНАЛІЇ – нічні свята на честь Вакха (Діоніса), які мали характер оргій і користувалися особливою популярністю в Італії на початку II ст. до н. е. У В. брали участь вільні та раби незалежно від статі, віку і належності до тієї чи іншої народності. Жрецькі функції виконувалися переважно жінками. Вакханки в священному шаленстві шматували живого бика і поїдали сире м’ясо заради прилучення до “божественного начала”. З цим-обрядом пов’язане християнське причастя.

ВАРФОЛОМІЇВСЬКА НІЧ, “криваве весілля” – масове побиття гугенотів католиками у 1572 р. в Парижі в ніч перед святом св. Варфоломія (24 серпня). Різня відбувалася і в провінціях. За три дні побоїща було вбито 30 тис. чоловік. В. н. була організована королевою-католичкою Катериною Медичі і Гізами – керівниками католицької партії, які скористалися приїздом гугенотського дворянства в столицю з нагоди весілля глави гугенотів Генріха Наваррського і сестри короля Маргарити Валуа. Мета В. н – ослабити та обезглавити протестантський рух.

ВІВТАР – східна частина храму, піднята над підлогою на дві-три сходинки. У православних церквах В. відгороджений від решти приміщення іконостасом. Тут знаходиться, престол. У В. готується для причастя хліб і вино, прийняття яких у християнстві замінює жертвоприношення. Слово вівтар вживається також у значенні символів святині, релігійної віри, церкви. Згідно з православними канонами, вхід до В. неосвяченим особам та жінкам заборонений.

ВІДСПІВУВАННЯ (похоронна відправа) – церковна служба над померлим, яка нібито сприяє полегшенню його становища “на тому світі”. Обряд засвоєний християнством, ісламом, іудаїзмом та іншими релігіями. Деякими сучасними сектами не здійснюється.

ВІДЬМА – згідно з уявленнями, одержаними в спадок від дохристиянських вірувань і підтриманими середньовічними християнськими богословами, зла чарівниця, служителька диявола, “нечистої сили”. Повір’я приписували В. вміння чаклувати, здійснювати надприродні дії на шкоду людям, а також нічні оргії-шабаші на горах, тобто в місцях стародавніх язичеських культів. Церква, підтримуючи віру в існування В., прагнула принизити жінку, укорінити недовіру до людської природи і зміцнити владу церкви над людьми. Католицька церква навіть вказувала ряд методів “викриття” В., стверджувала в дусі женоненависництва, ніби жінки стають відьмами через свою “природну розбещеність” і заради перетворення у В. продають душу дияволу і живуть разом із ним. У кінці XV ст. був виданий порадник для “розпізнавання” В. і суду над ними – книга “Молот відьом”, енциклопедія найчорнішого мракобісся. Тисячі жінок, яких підозрювали у чаклунстві, спалювали на вогнищах інквізитори, а пізніше – протестантські церковники. Віра у В. була поширена і на Русі, інколи породжуючи дикі розправи над людьми. Ганебні процеси над жінками, звинуваченими у чаклунстві., в більшості країн Європи були припинені у XVII ст., але випадки розправи забобонних людей з уявленими В. мали місце н у XX ст.

ВІКАРІЙ – намісник, заступник духовної особи. У католицькій церкві Папа Римський іменується “вікарієм Христа”: свої В. є у єпископів, нерідко у абатів монастирів і священиків великих парафій. У протестантській церкві В. зустрічаються у ролі помічника священика. В православній церкві інститут В. (з 1865) був уведений в усіх єпархіях.

ВІФЛЕЄМ – місто в Палестині поблизу Єрусалима. Згідно із Старим завітом, В. – місце народження Давида і прийдешнього месії. Виходячи з цієї старозавітної “вказівки”, християнство проголосило В. місцем народження Христа. В. вважається священним місцем і у християн, і в іудеїв.

ВІШНУ – один з основних богів індуїстського пантеону. У наш час поклоніння В. та його аватарам (втіленням) – найбільш розповсюджена форма релігійного культу в Індії. З аватар В. найпопулярніші Кришна і Рама, до їхнього числа індуїзм відносить також Будду.

ВСЕНОШНА – богослужіння в православній церкві напередодні неділі або великого релігійного свята. В., або нічне неспання, починається після заходу сонця і нерідко закінчується після півночі.

ВСЕСВІТНЯ РАДА ЦЕРКОВ – керівний орган екуменічного руху, який об’єднує протестантські та деякі православні церкви. Має резиденцію в Женеві. В. Р. Ц. підзвітна асамблеї, яка скликається кожні 5-6 років й обирається нею. У складі В. Р. Ц. є президія, центральний комітет, призначений ним виконком, а також секретаріат. Генеральний секретар фактичний керівник В. Р. Ц.

ГЛОСОЛАЛІЯ – “говоріння різними мовами”, викрикування, позбавлені всякого змісту, які спостерігаються в стані релігійного екстазу (напр., у п’ятидесятників). Г,- результат психічного перевантаження, яке викликається так званим хрещеним духом, тобто дією “божественного духа” на віруючого (у баптистів, молокан та п’ятидесятників).

ГОВІННЯ – один з обрядів православної церкви, який готує віруючих до таїнства причастя і сповіді. Людина, яка говіє, зобов’язана відвідувати церковні служби, молитися вдома, постити, тобто не їсти м’яса, молока, тваринних жирів тощо.

ГРІХ – одна з основних християнських морально-етичних категорій, яка означає порушення волі Бога, паління Адама та Єви, які, згідно з Біблією, покуштували плід із забороненого дерева пізнання добра і зла. Г – поняття, за допомогою якого релігійна мораль оцінює дії, які суперечать Божим заповідям. Під гріхом релігія також розуміє стан душі, який виникає під дією порушення заповідей релігійної моралі.

ГУГЕНОТИ – прибічники протестантсько-кальвіністської церкви у Франції, які були піддані побиттю і масовим убивствам під час Варфоломіївської ночі 24 серпня і572 року.

ГУРІЇ – фантастичні діви, які існують, згідно з ученням ісламу, для усолоди праведників у раю. У Корані Г. визначаються як “чисті жінки”, котрих не торкалися ні люди, ні джини.

ДАЛАЙ-ЛАМА – титул глави ламаїстської церкви в Тибеті, якого шанують віруючі як “живого Бога” (бодхісатву) в образі людини. Титул Д.-л. встановлений у XIV ст. Церковна і світська влада Д.-л. не спадкова (як і всі лами він зв’язаний обітницею безшлюбності). Його спадкоємець, за релігійними правилами, обирається спеціальною групою вищих лам, які ніби визначають, у кого з хлопчиків, народжених незабаром після смерті Д.-л., “перевтілився” попередній Д.-л.

ДАЦАН – ламаїстський храм, монастир.

ДЕКАН – помічник абата в католицькому монастирі; старший священик у католицькій та англіканській церквах, який відає справами кількох парафій, а також старший кардинал-єпископ.

ДЕСЯТИНА – відрахування десятої частини всіх прибутків віруючого на користь церкви. У наш час зберігається в адвентистів та в інших сектах як примусовий збір. В ісламі різновидом Д. є зак’ят.

ДИЯКОН – третій, нижчий сан священнослужителя, помічник єпископа і священика під час богослужіння в православній, католицькій, англіканській і протестантській церквах. Протодиякон – перший, або старший Д.

ДОГМАТ – основне положення віровчення, яке визнається незаперечною істиною, що має силу непохитного авторитету і не підлягає критиці. Вимога беззастережного визнання догматів, сліпого прийняття їх на віру – одна з головних вимог християнської церкви.

ДОГМАТИКА – систематичний виклад основних догматів.

ДОМІНІКАНЦІ – католицький злидарюючий чернечий орден. Заснований на початку XIII ст. монахом Домініком для боротьби з єретиками. Представники ордену одержали право повсюдної проповіді та викладання в університетах. Із рядів Д. вийшли відомі схоласти (Альберт Больштедт, Тома Аквінський) і містики (Мейстер Екхарт, Сейс, Таулер). Всіляко допомагали папству подавляти анти католицькі та антифеодальні виступи. Нині один з най впливовіших орденів.

ДРУГЕ ПРИШЕСТЯ – у християнському віровченні, яке знайшло своє відображення в “символі віри”, очікувана друга поява Христа на землі для посоромлення “нечестивців” і дарування “блаженства” віруючим. Віра в Д. п. поширилася серед християн у міру формування євангельського міфу про земне життя Христа. Вчення про Д. п. широко використовується церковниками і сектантськими проповідниками для зміцнення релігійної віри.

ДУХ – у релігії та міфології безплотна, надприродна сутність, яка уособлює людське мислення, свідомість, психічні здібності. У релігійному та ідеалістичному світогляді Д. розглядається як первинне у відношенні до природи. У релігіях під Д. розуміється особливе, нематеріальне начало, розумне і самодостатнє. Звідси походить і пункт християнського віровчення про третю іпостась Св. Трійці – Дух Святий.

ДУХОВЕНСТВО – служителі культу, які вважаються посередниками між Богом і людьми і здійснюють культові дії – таїнства, а також виконують роль проповідників віровчення даної релігії.

ДЯЧОК – церковний служитель, який допомагає диякону та священику в церковних справах, по-іншому – причетник (паламар). Д. у православній церкві звуться псаломщиками, оскільки їм найчастіше доводиться читати Псалтир у храмах,

ЕДЕМ – за біблійською легендою, земний рай, місце перебування людини до гріхопадіння, з якого перші люди були вигнані за скоєння фіха.

ЕКЗАРХ – 1) у стародавній Греції – глава жерців, які перебували при храмі; 2) у Візантійській імперії – правитель області (діоцезу), а також єпископ, що завідує церквою в діоцезі; 3) у сучасному православ’ї – глава церковного округу, що охоплює адміністративно-територіальну область, яка має свої особливості.

ЕНЦИКЛІКА – послання Римського Папи духовенству та віруючим, присвячене найважливішим соціально-політичним, релігійним і моральним питанням. Е. надається особливе значення, оскільки ці послання значною мірою покликані визначати особливості формування суспільної думки з основних політичних і соціальних проблем сучасності.

ЄЗУЇТИ – члени чернечого католицького ордену “Товариства Іісуса”, створеного в 1534 р. іспанцем Іпгатієм Лойолою для боротьби з народними рухами, передовою думкою, для зміцнення авторитету католицької церкви.

ЄКТЕНІЯ – в православній церкві молитва, що входить до складу богослужінь, яка проголошується звичайно дияконом і містить прохання і звертання до Бога. За допомогою Є. у свідомість віруючих вселяється думка про те, що церква нібито здатна допомогти народу позбутися нещасть і всі надії слід покладати па Бога.

ЄПАРХІЯ – церковний адміністративний округ на чолі з архієреєм (єпископом).

ЄПИСКОП (по-іншому – архієрей) – вищий ступінь священства в християнських церквах, які визнають єпископат. Тільки Є. можуть рукопокладати в диякони, священики та єпископи (останнє – разом з іншими єпископами). Є. також призначає на нижчі посади кліру, освячує храми і т. ін., йому підпорядковані всі церковні установи, які перебувають у межах його єпископату (або єпархії, монастирі, духовні семінарії тощо), крім тих, що знаходяться в безпосередньому віданні церковного Центру. В Руській православній церкві Є. обов’язково повинен бути монахом, у грузинській – безшлюбним, але чернецтво не обов’язкове. Нагородні почесні звання для Є.: архієпископ і митрополит. У церкві є три основні ступені священства: диякон, ієрей (священик) та єпископ.

ЄПИТИМІЯ – у православній та католицькій церквах морально-виправна міра у формі посту, тривалої молитви, земних поклонів, ходіння напрошу до “святих” місць чи “святинь” і т. ін., яка добровільно виконувалася віруючими, що розкаялися у своїх гріхах; Є. призначається найчастіше під час сповіді.

ЄПИТРАХИЛЬ – частина обов’язкового для богослужіння одягу священиків усіх трьох ступенів православної ієрархії, у вигляді фартуха з хрестами, зшитого із двох широких стрічок, який одягається на шию і носиться під ризою. Крім цих основних частин одягу священнослужителів кожному ступеню ієрархії належить і ряд інших елементів одягу. Деякі речі служать духовенству як нагороди (подвійний орар, набедреник, палиця, митра).

ЄРЕТИК – у християнстві – людина, що відступила від догм панівної церкви. Послідовник єресі.

ЄШИБОТ – іудейська школа, яка готує рабинів. Навчання в Є. здійснюється за надзвичайно схоластичною системою. Основні предмети богословського вивчення Біблія і Талмуд. У багатьох країнах існує і тепер.

ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ – один із стародавніх релігійних обрядів, принесення жертв духам померлих предків, обожнюваним предметам, богам, злим духам тощо. Ж. з’явилося в епоху первісного суспільства, коли мисливці кращу частину своєї здобичі залишали для духів померлих предків чи духів-покровителів. Ж. приймало часом варварські форми. У тій чи іншій формі Ж. збереглося в усіх релігіях і до нашого часу – запалювання свічок і лампад, освячення хліби, плодів, поминання батьків на могилах, причастя, обітниці тощо.

ЖИТІЄ СВЯТИХ – життєписи мучеників, аскетів, князів і т. ін., проголошених церквою святими. Ж. с. складалися у вигляді біографій з чітко вираженою церковною тенденцією, включенням у них молитов, повчань.

ЗАКОН БОЖИЙ – навчальний предмет у початкових і середніх школах царської Росії, який включав у себе вивчення молитов, катехізису. При царизмі викладання 3. 6. використовувалося для релігійного навчання дітей та юнацтва.

ЗАМОВА – словесні формули, заклинання, магічні молитви, які нібито мають чудодійну властивість визначати сприятливий збіг обставин у житті людей, відвертати нещастя, захищати від ворогів і спокусників. За своєю суттю 3. – невід’ємний елемент первісної магії. У сучасних релігіях 3. існує у формі молитов і проклять, з якими віруючі та служителі культу звертаються до Бога з проханням врятувати від життєвих неприємностей або ж покарати грішників та відступників від віри.

ЗАПОВІДІ релігійно-моральні настанови в іудейській релігії, які нібито власноручно написав бог Ягве на кам’яних плитах і вручив Мойсею на горі Сінай. З виникненням християнства; ці 3. були доповнені – заповідями блаженства, проголошеними Христом у Нагірній проповіді, і включені до християнського віросповідного арсеналу. Відбір заповідей із безлічі побутових, моральних та інших правил поведінки значною мірою здійснювався іудейськими, а потім християнськими священиками в інтересах панівних класів.

ЗОРОАСТРИЗМ – релігія стародавніх народів Ірану, Середньої Азії, Азербайджану, засновником якої вважається міфічний пророк Заратуштра. 3. як релігія виник у І тис. до н. е. Вчення 3. викладене у книзі Зенд-Авести. Для цієї релігії характерні: дуалізм (уявлення про наявність у світі двох божественних начал – добра і зла, які ведуть між собою непримиренну боротьбу), поклоніння вогню, осудження жертвоприношень, віра в месію, Страшний суд, загробне життя. Багато ідей 3. вплинули на формування іудаїзму та християнства.

ІГУМЕН – настоятель православного монастиря.

ІДОЛ предмет, що зображує божество, якому поклонялися у глибоку давнину. Ідолопоклонство – пережиток тотемізму та фетишизму, зберігається в сучасних релігіях у вигляді поклоніння іконам, статуям, культовим атрибутам, “священним” книгам, мощам “святих” тощо.

ІЄРАРХІЯ – сукупність церковних чинів знизу доверху в порядку їх підпорядкованості.

ІЄРЕЙ – офіційна назва священика, запозичена християнами з грецької культової термінології.

ІМАМ – духовна особа в ісламі: 1) верховний глава шиїтського напряму ісламу; 2) основоположник кожного з чотирьох напрямів сунізму; 3) верховний правитель ісламської теократичної держави, який зосередив у своїх руках усю повноту світської та релігійної влади; 4) керівник богослужіння в мечеті; 5) духовний керівник, наставник мусульман.

ІНДЕКС ЗАБОРОНЕНИХ КНИГ – перелік книг і журналів, які католицька церква забороняла читати, видавати, розповсюджувати без особливого на те дозволу. Вперше був підготовлений та виданий за вказівкою Папи Павла IV у 1559 р. Сюди входять праці природознавців, філософів, істориків, письменників, читання яких, на думку католицьких ідеологів, може загрожувати вірі в Бога. Він іноді переглядається і доповнюється.

ІНДУЛЬГЕНЦІЯ – папська грамота, яка давала віруючим відпущення гріхів, тобто звільнення від покарання за скоєний гріх. Католицька церква з метою збагачення організовувала широку торгівлю І. не тільки за скоєні, а й за нескоєні гріхи. Торгівля І. повсюдно викликала обурення в усіх прошарках суспільства, і вимога покінчити з І. була одним з головних гасел Реформації.

ІНІЦІАЦІЇ – обряди прийняття підлітків, молоді в повноправні члени племені. Обряди І. полягали в суворих, іноді жорстоких фізичних випробуваннях; робилися надрізи на шкірі, обрізання, обпалювання вогнем; вибивалися зуби, вискубувалося волосся тощо. Старійшини і племінні чаклуни розкривали юнакам зміст звичаїв, священних переказів і вірувань племені.

ІНКВІЗИЦІЯ – судова установа католицької церкви, створена в XIII ст. для боротьби з єретиками. У більшості країн Західної Європи І. була скасована у XVIII ст.

ІПОСТАСЬ – сутність кожного з трьох осіб християнської трійці – Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Святого Духа (три І. єдиного Бога).

КААБА – мечеть мусульман-сунітів у м. Мекка, яка є місцем паломництва мільйонів жителів арабського Сходу.

КАББАЛА – середньовічне релігійно-містичне вчення, поширене серед найбільш фанатичних прибічників іудаїзму. К. являла собою особливий спосіб символічного тлумачення священних текстів, при цьому словам і числам надавалося містичного значення. Деякий вплив мала на послідовників християнства та ісламу.

КАГАЛ – іудейська самоврядна громада в країнах Східної Європи. Побудований на основі теократичного принципу, на чолі з рабином, К. мав право судити, карати н відлучати. Кошти, необхідні для утримання адміністративного кагального апарату, одержувалися за рахунок податків з трудящих євреїв. К. керував економічним і політичним життям євреїв і був знаряддям панування імущих над трудящими євреями.

КАДИЛО – кругла металева посудина для куріння фіміаму під час християнського богослужіння, підвішена на трьох-чотирьох ланцюжках, з’єднаних у верхній частині. У К. на тліючі жаринки кладеться ароматична смола – ладан або інші запашні речовини.

КАНОН – встановлене християнською церквою правило, яке не підлягає перевірці і сумнівам і повинно сприйматися як істина.

 

КАНОНІЗАЦІЯ – прилучення церквою до лику святих і введення культу “нового святого”.

КАПЕЛА – у католицькій та англіканській церкві невелика культова споруда для проведення приватних богослужінь і молитов, а також для зберігання релігійних реліквій.

КАПЕЛАН – католицький священик, який перебуває при капелі, а також помічник парафіяльного священика; в лютеранській церкві – помічник проповідника, в англіканській — священик при домашній церкві. Інститут К. введений також в арміях багатьох капіталістичних країн для проведення богослужінь у військових частинах, нагляду за моральною поведінкою солдатів.

КАПЛИЦЯ – невелика молитовна споруда без вівтаря. К. ставилися на перехресті доріг, біля джерел, на кладовищах і т. д.

КАРДИНАЛ – вищий духовний сап у католицькій церкві. Право возведення в кардинальський сан належить тільки Пані Римському. К.- найближчі помічники Папи, їхнім зібранням (конклавом) і з їхнього ж середовища обирається Папа. К. носить одіяння червоного кольору.

КАТЕХІЗИС – керівництво для елементарного навчання християнської віри. Викладається переважно у формі запитань та відповідей і містить положення, визнання яких є обов’язковим для кожного віруючого.

КАТОЛИКОС – титул верховних ієрархів вірмено-григоріанської та грузинської православної церков. Місцезнаходження вірменського К. – місто Ечміадзин.

КІРХА – лютеранський храм.

КЛЕРИКАЛИ – фанатичні у вірі і найбільш консервативні у практичному житті церковники та богослови. К. розробили свою богословську систему, яка набуває дедалі більшого значення. К. мають політичні партії (яким у деяких країнах Заходу належить влада), молодіжні, профспілкові, кооперативні та інші організації.

КЛЕРИКАЛІЗМ – використання релігії в політичних цілях.

КЛІР – сукупність священнослужителів та церковнослужителів однієї церковної парафії.

КЛОБУК – повсякденний головний убір православних ченців чорного кольору, який складається з камилавки у формі циліндра, розширеного вгорі, без крисів, і надітої на неї цупкої тканини, яка спускається донизу трьома довгими кінцями. Митрополити і патріарх носять білі К.

КОГЕН – іудейський жрець-священик; згідно з біблійськими сказаннями – нащадок міфічного первосвященика Аарона, який обслуговував храм Ягве в Єрусалимі.

КОЛЯДА – цикл стародавніх слов’янських новорічних язичеських свят, присвячених аграрному культу, які супроводилися веселими звичаями (наряджанням, іграми, танцями, ворожінням, співами, відвідуванням домівок, побажанням господарям щастя та благополуччя, обдаруванням колядників тощо). З поширенням християнства К. за часом частково збіглася із святом Різдва. Багато з обрядів К. церква з’єднала з християнськими культовими діями.

КОНГРЕГАЦІЇ – органи управління Вати кану як центру Всесвітньої католицької церкви. К. мають широко розгалужений апарат, який знаходиться безпосередньо при Папі та римській курії, а також функціонує в багатьох країнах світу. К. є провісниками політики Ватикану, контролюють і скеровують діяльність установ та відомств католицької церкви.

КОНКЛАВ – зібрання кардиналів для виборів нового Папи Римського, а також назва зали Сикстинської Капели у Ватикані, де відбувається це зібрання. Вхідні двері до капели замуровуються і не відчиняються, поки не буде обраний Папа з числа кардиналів.

КОНКОРДАТ – договір між Папою Римським та урядом тієї чи іншої країни, згідно з яким визначаються положення та привілеї католицької церкви в даній країні.

КОНФІРМАЦІЯ – католицьке таїнство, яке здійснюється над дітьми у віці 7-12 років і відповідає православному таїнству миропомазання. Мета К.- релігійний вплив на світосприймання дітей. Цей обряд проводиться здебільшого єпископом в урочистій церковній обстановці в присутності батьків та рідних дитини. У протестантів К. – навчання віри, сповідання віри і перше причастя молодих людей у віці 14-16 років.

КРИЛАС – місце для півчих, читців та причетників у православному храмі, розташоване перед іконостасом, праворуч і ліворуч від амвону.

КСЬОНДЗ – духовна особа в Польщі, в сані священика; як із білого духовенства, так і ченців.

КУРІЯ – назва сукупності центральних установ для управління католицькою церквою Ватикану. К. видає папські грамоти і булли, завідує фінансами, “відпущенням гріхів”, шлюборозлучними процесами, розглядає апеляції, вирішує питання канонізації святих, заснування орденів. К. є провідником міжнародної політики Вати кану.

КУЩІ (суккот) – іудейське свято, яке відзначається восени в пам’ять про сорок років мандрів євреїв пустелею на шляху з Єгипту. Свято триває дев’ять днів і включає магічні обряди, звичаї, які використовують служителі культу для підтримки релігійних настроїв віруючих. В останній день свята починається річний цикл читання Тори в синагозі.

КЮРЕ – католицький парафіяльний священик у Франції, Бельгії та деяких інших країнах.

ЛАВРА – назва великих православних чоловічих монастирів, найбільш значних центрів поширення релігійної ідеології та паломництва віруючих. У руському православ’ї їх було чотири: Києво-Печерська (з 1198), Троїце-Сергієва (з 1744), Олександро-Невська (з 1797) та Почаївська (з 1833). До Жовтневої революції 1917 р. Л. були значними землевласниками. Настоятелями їх були місцеві єпархіальні архієреї, а керували ними намісники, як правило, в сані архімандрита. В наш час ченці залишились у Троїце-Сергієвій та Почаївській Л., їм передана і частина колишньої Києво-Печерської Л. На території Олександро-Невської Л. знаходиться духовна академія, семінарія та резиденція Санкт-Петербурзького митрополита.

ЛАМА – буддистський монах у Тібеті та Монголії, який вважається посередником між Богом і людьми та виконує функції не тільки служителя культу, а й учителя, юриста, лікаря, психолога, наставника і навіть пророка.

ЛЕГАТ – особа, яка виконує особливе доручення Папи Римського в країнах, з якими Ватикан, як правило, не має офіційних дипломатичних відносин.

ЛІСОВИК – лісовий дух, господар лісу в стародавній слов’янський міфології та фольклорі.

МАГІЯ – сукупність релігійних уявлень та обрядів, пов’язаних з вірою у надприродну силу, яка нібито здатна чудодійно впливати на хід подій у житті людей, зумовлювати збіг сприятливих чи несприятливих обставин в їхній життєдіяльності. М. поширилася серед усіх народів земної кулі у різних формах: виробничій, лікувальній та ін. Магічні уявлення та дії збереглись у формі побутових забобонів до наших* днів.

МАРА – у міфології багатьох народів світу демоністичне уособлення зла; бог смерті в буддизмі, який царює в цьому світі і прирікає все живе насмерть. Згідно з буддійською релігією, шлях звільнення з-під влади М. пролягає через неухильне виконання повчань Будди.

МАРТИРОЛОГ – збірник оповідей про мучеників перших століть християнства, які зазнавали гонінь у боротьбі за віру з язичеством. В епох}’ середньовіччя було відомо кілька подібних збірників. Пізніше М. ввійшли у святці, в яких розповіді про мучеників чергувалися з життєписами “святих”.

МАСОРЕТИ – іудейські автори, які переписували, редагували, зберігали та передавали з покоління в покоління стародавні єврейські та арамейські тексти Старого Завіту. М. встановили правопис біблійних текстів, упорядкували богословські примітки до старозавітних оповідань. Відредагований М. текст дістав назву масоретського,

МАХДІ – ісламський месія, уявлення про якого виникло в шиїзмі, а потім було прийнято сунітами. Вчення про міфічного М. використовувалося служителями культу для насаджування серед мусульман псевдооптимістичних поглядів на майбутнє та відвертання трудящих мас від боротьби за краще майбутнє.

МАЦА – пасхальні тонкі коржі з неквашеного тіста, які іудеї випікають у пам’ять про мандри євреїв у пустелі. Насправді випікання М. запозичене із стародавнього східного магічного обряду приготування: хліба з продуктів нового врожаю.

МЕДРЕСЕ – релігійна ісламська школа, розташована в мечеті або у спеціальному приміщенні при ній. В М. готують мусульманських мулл, суддів шаріатських судів, викладачів, а іноді і службовців державного апарату.

МЕЧЕТЬ – ісламський храм. До М. звичайно прилягає відкритий двір з криницею, фонтаном чи басейном для ритуального обмивання. Над М. здіймаються одна або кілька чотирикутних, круглих або в нижній частині чотирикутних, а у верхній циліндричних веж – мінаретів, з балконів яких служителі М. кілька разів на день закликають мусульман до молитви.

МИТРА – головний убір вищого духовенства в православ’ї.

МИТРОПОЛИТ – єпископ митрополії, спершу у Візантії, тобто головного міста області чи провінції. На Русі М. до введення патріархату (1589) були главами руської православної церкви, їхньою резиденцією був Київ (до XII ст.), потім Владимир, а з XVI ст. – Москва. В наш час М. – глави великих єпархій і, як правило, входять до складу Найсвятішого Синоду на правах його постійних членів.

МОНАСТИР – основна форма організації християнського чернецтва, яке об’єднане 8.громади з єдиним статутом життя, спільно володіє жилими та богослужбовими приміщеннями й іншою власністю.

МОНАХ, або чернець – особа, яка прийняла обряд постригу і дала обітницю вести аскетичне життя в монастирі згідно з монастирським статутом. Вища церковна ієрархія – єпископи, архієпископи, митрополити, екзархи, кардинали, патріархи, попи, як правило, вихідці з чернецтва.

МУЛЛА – служитель культу в ісламі.

МУФТІЙ – духовна особа в ісламі, яка має право виносити свої рішення з релігійних та релігійно-юридичних питань. У країнах поширення ісламу М. займають офіційні посади, на які вони призначаються урядом. У нашій країні М. очолюють духовні управління мусульман.

НАМАЗ – п’ятиразова щоденна молитва у мусульман, звернена до Бога Включає читання сури “Фагіха” та уривків з інших сур Корану, які прославляють Аллаха, його доброту та велич; супроводжується поклонами, простиранням долілиць та іншими діями. Кожній молитві повинно передувати обмивання. Н. дозволяється здійснювати у будь-якому чистому місці, вставши на молитовний килимок чи розстелений верхній одяг. У п’ятницю шаріат рекомендує здійснювати полудневу молитву в мечеті. Мета Н.- виховання у віруючих покірності, залежності від Бога.

НАСТАВНИК – виборний керівник старообрядницької безпонівської громади.

НАЧОТЧИК – у православ’ї, особливо в старообрядництві, людина, яка знає церковні книги, церковний читець, головним чином з парафіян. У старообрядців – знавець богословських догм і керівник громади.

НЕЧЕСТИВИЙ – релігійна оцінка інакомислячих, атеїстів, усіх, хто виступає проти релігії та духовенства.

НУНЦІЙ – постійний дипломатичний представник Папи Римського в країнах, з якими Ватикан підтримує дипломатичні відносини. Н. поєднує дипломатичне представництво з наглядом за католицькою церквою в даній країні.

ОБІДНЯ (літургія) – християнське богослужіння (обідня – в православ’ї, меса – в католицизмі і лютеранстві), під час якого здійснюється таїнство причастя, тобто вживання віруючими хліба та вина, які нібито представляють тіло і кров Іісуса Христа. На думку церковників, О. сприяє духовному відродженню людини, єднає її з Богом. Вона є одним із ефективних засобів релігійного впливу па віруючих. Відома з II ст. н. е.

ОБРІЗАННЯ – релігійно-магічний обряд відсікання крайньої плоті чоловічого статевого органа, поширений в іудейському (здійснюється над новонародженими) і мусульманському (здійснюється над хлопчиками 7-10 років) культах, а також у багатьох народів Австралії, Америки, Океанії та Африки. Обряд обрізання виник у первісному суспільстві, ним супроводився акт посвячення юнаків у дорослий стан. Пізніше жерці стали тлумачити його як акт належності до “істинної” релігії Ягве.

ОСВЯЧЕННЯ – магічні слова і дії, які здійснюються служителем культу з метою надання “святості” тому або іншому предмету (наприклад, освячення води, житла і т. ін.). У більш загальному плані О. – підтримка чого-небудь авторитетом церкви і релігійним обґрунтуванням: О. влади, звичаїв тощо.

ПАНАГІЯ – у православ’ї невелика кругла або овальна ікона із зображенням Богородиці, Трійці чи Христа, яка звичайно прикрашена дорогоцінностями і є необхідним компонентом облачення єпископа як знак архієрейського сану. П. – відображення своєрідного обожнення Богоматері в православ’ї.

ПАЛАМАР – нижчий церковнослужитель у православній церкві.

ПАНАХИДА – православна заупокійна відправа. Під час гонінь на ранніх християн здійснювалася вночі, тому одержала назву “всеношна”. На відміну від відспівування, з яким у неї спільне походження і релігійне призначення, може проводитися через значний відрізок часу після смерті того, кому вона присвячується. Існують також так звані вселенські П.: в пам’ять про всіх померлих достойною християнською смертю, в пам’ять про всіх померлих наглою смертю, без церковного напуття.

ПАНІКАДИЛО – люстра або свічник у православній церкві для 12 і більше свічок чи лампад, які стоять перед іконами.

ПАПЕРТЬ – ґанок або критий майданчик перед входом до православного храму, який іноді переходить у галерею.

ПАРАНДЖА – жіночий верхній одяг, який, згідно з настановами шаріату, носять дорослі мусульманки поза домівкою. При одяганні П. обличчя та груди закривають густою сіткою з чорного кінського волосся. За покроєм П. – вид халата з несправжніми рукавами, нижні частини на яких скріплені на спині, включає катур, який покриває жінку від голови до ніг. Звичай носити П. пов’язаний із затворництвом жінки, відстороненням її від суспільного життя, крім того, він завдає не тільки великої моральної, а й фізичної шкоди.

ПАРАФІЯ – нижчий самоврядний церковний округ, який має свою церкву з причтом для проведення богослужінь, а також громада віруючих, на утриманні якої перебуває церква та причт.

ПАСТВА – віруючі (християни), які належать до однієї церковної парафії. Назва пов’язана з церковним уподібненням віруючих вівцям, а духовенства – пастухам, яким церква доручила турботу про “спасіння” овець – віруючих, нібито не здатних самостійно знайти “істинний шлях” у житті. Засіб виховання людей у смиренності та покорі.

ПАСТОР – священик у протестантській церкві. Оскільки протестантизм відкидає таїнство священства, він не вважає священиків володарями “Божої благодаті”, на відміну від православ’я та католицизму. П. майже не має особливого убрання і веде звичайний для мирян спосіб життя. Проте, як підкреслює сама назва, церква вважає його пастухом, поставленим над віруючими для керівництва ними.

ПАСХАЛІЇ – зібрання правил і таблиці для визначення дня святкування Великодня.

ПАТЕР – священик у католицькій церкві. Називаючи священика П. “отцем”, церква прагне, як і в багатьох інших випадках, примусити віруючих ставитися до неї з цілковитим послухом.

ПАТРИСТИКА – християнська релігійна філософія II-VIII ст., створена так званими отцями церкви. Філософія П. зводиться до спроб доведення необхідності панування релігії над наукою, віри над знанням, підпорядкування науки завданню обґрунтування християнських догматів, перетворення філософії на служницю богослов’я. Соціальні ідеали II. проповідь теократичного панування християнства, споконвічної соціальної нерівності. П. служила духовним знаряддям боротьби церкви проти науки, культури, соціального прогресу. Церква, особливо православна, приписує незаперечний авторитет патристичній (“святоотчеській”) літературі.

ПАТРІАРХ – титул глави деяких церков (у тому числі Руської православної) та єпархій (у католицизмі). Патріархат існував у Руській православній церкві з 1589 р. За Петра І в 1721 р. був скасований і замінений державним управлінням церквами – Найсвятішим Синодом на чолі з обер-прокурором. Патріархат був відновлений православним помісним собором при радянській владі в 1917-1918 pp.

ПАТРОЛОГІЯ – розділ християнського богослов’я, присвячений творам та біографіям так званих отців церкви; ряд зведень творів “отців церкви”.

ПІСТ – релігійна заборона на їжу взагалі або на м’ясні, рибні, молочні продукти, яка встановлюється церквою на певний час. Згідно з релігійним віровченням, пости сприяють підготовці віруючих до психологічного та розумового сприймання божественних істин і церковних повчань.

ПОДВИЖНИК – людина, яка з релігійних мотивів піддає себе всіляким обмеженням та стражданням (пустельництво, відмова від усяких зручностей земного життя); згідно з християнськими уявленнями, П. здійснює релігійно-моральний “подвиг” особливого служіння Богу і підносить себе до релігійної “досконалості”, “рівноангельської” свідомості. Багатьох П. канонізовано католицизмом і православ’ям як святих.

ПОМАЗАНИК – “пророк”, первосвященик чи монарх, помазаний миром на знак одержання влади нібито від Бога. Стародавній єврейський звичай помазання, зафіксований у Біблії і відновлений православними монархами, щоб звеличити й освятити свою владу.

ПОСЛАННЯ – ранньохристиянські твори, листи, адресовані громадам, приватним особам чи всім християнам, написані подвижниками раннього християнства. За церковною традицією вони звичайно приписуються апостолам.

ПОСЛУШНИК, – людина, яка, прислуговуючи в монастирі або якій-небудь духовній особі, готується стати монахом. У монастирях П. виконували різні обов’язки під час церковної відправи та у веденні монастирського господарства, що символізувало їхній послух.

ПОСТРИГ – церковний обряд у християнстві, який здійснюється при посвяченні в чернецтво і запозичений християнством у Стародавній Греції та Стародавньому Римі звичай, що полягає у постриганні волосся на знак зречення з власної волі і повної згоди підкорятись волі Бога.

ПРАВЕДНИК – згідно з церковним уявленням, людина, що виконує всі вимоги релігії, не грішить. Така людина, як учить релігія, після смерті одержує особливу небесну нагороду, а при житті є обранцем небесної благодаті і завдяки їй нібито має силу, щоб “виганяти бісів”, лікувати хвороби і т. ін.

ПРЕЛАТ – високопоставлена духовна особа в католицькій та лютеранській церквах.

ПРЕСВІТЕР – у ранньохристиянській громаді особа, яка виконує адміністративні функції; в протестантських церквах і християнських сектах керівник громади, який обирається з числа активних віруючих і затверджується вищими органами церкви. У православ’ї вживається як урочиста назва священнослужителя.

ПРЕСТОЛ – у православній церкві столик у вівтарі храму, призначений для здійснення під час літургії релігійних таїнств, на якому розміщено хрест, Євангеліє та інші предмети культу,

ПРИМАС – у католицькій та англіканській церквах – головний з єпископів, який має вищу владу відносно духовенства даної країни. Наприклад, у титулі Папи Римського значиться, що він – примас Італії.

ПРИТВОР – передня західна частина (сіни) православної церкви, яка прилягає до паперті, або сама паперть. Призначена для тих, хто кається в гріхах, іновірців, які бажають прийняти християнство, а також для читання сорокаденної очищувальної молитви.

ПРИЧЕТНИК – те саме, що й паламар і дячок – нижчий служитель православної церкви, який допомагає священику у проведенні церковної відправи та обрядів. На відміну від священнослужителів (священика, диякона), причетник належить до так званих церковнослужителів.

ПРІОР – 1) настоятель невеликого католицького чоловічого монастиря, в період раннього-середньовіччя – помічник абата; 2) другий після великого магістра вищий сановник у військово-чернечих орденах.

ПРИЧЕТ – штат служителів (як священно-, так і церковнослужителів) православного культу при окремій церкві. П. затверджується, як правило, архієреєм на клопотання парафіян за умови, що громада віруючих може утримувати його за власний рахунок. Склад П. залежить звичайно віл кількості парафіян.

ПРОВИДІННЯ (промисел) – цілеспрямована дія божества. Згідно з релігійним ученням, це недоступна людському розумові воля, діяльність “всемогутнього Бога”, спрямована нібито до найбільшого благодіяння взагалі, а людини особливо. Вчення про П. має на меті виховати у людини невір’я в свої сили, марність боротьби за досягнення будь-якої мети. Іменем Бога воно виправдовує соціальну несправедливість і привчає людину до пасивності, сковує її творчу активність.

ПРОЗЕЛІТ – людина, яка прийняла нову віру, неофіт.

ПРОСКОМІДІЯ – перша частина християнської літургії, під час якої готується хліб та вино для таїнства причащання. Дія обряду П. має символічне значення, зображує воскресіння Іісуса Христа. Хліб та вино божественною силою “перетворюються” на Кров і Тіло Христові. Споживаючи їх піл час причастя, віруючі нібито з’єднуються з Богом тілесно й одночасно приносять йому жертву за живих та мертвих. Обряд П. має свій початок в уявленнях стародавніх релігій про помираючих та воскресаючих богів.

ПСАЛОМ – релігійний гімн, пісня, яка прославляє Бога. П.- короткі і прості за формою вірші, написані від першої особи. В них домінує ідея смирення та звеличення божества, його “праведних” рішень, добра і святості. Тому християнське духовенство пропонує їх віруючим для спасенного читання. У минулому П. використовувалися для навчання людей з народу грамоти.

ПСАЛОМЩИК – те саме, що і причетник, паламар, дячок – нижчий служитель у православній церкві.

ПСАЛТИР (книга псалмів) – збірник із 150 релігійних пісень, одна з книг Біблії (Старого Завіту).

ПУСТИНЬ – у православ’ї відлюдний монастир (може бути й чернеча келія), часто розташований у віддалених та важкодоступних місцях (лісах, горах, степах).

РАБИН – служитель культу в іудейській релігії, керівник іудейської громади; вій і законовчитель, і суддя в усіх релігійних та переліпи них питаннях.

РЕКВІЄМ – заупокійна меса в католицькій церкві. Р. може бути також вокальний чи вокально-інструментальний жалобний твір.

РИЗНИЦЯ – в християнських церквах та монастирях приміщення, де зберігається культовий одяг церковників.

РИТУАЛ – сукупність і порядок обрядових дій, церемоній релігійного культу, які передбачають безумовне виконання певних правил здійснення молитви віруючими та інші елементи. Ритуал, являючись зовнішнім проявом релігійного акту (богослужіння, весілля та ін.), ніби дає можливість вступити в контакт з духами, богами тощо. Р. має магічне значення, притаманний усім релігійним культам.

РОЗП’ЯТТЯ – зображення засновника християнства Іісуса Христа на хресті. Хрест із зображенням Христа є предметом поклоніння, особливо в католицизмі, як ікона в православ’ї. Р.- це те й один із стародавніх способів страти непокірних рабів, який, за християнськими джерелами, був застосований щодо Христа.

РЯСА – повсякденний верхній одяг католицьких і православних священнослужителів і ченців. Це довгополе вбрання темного кольору з широкими рукавами. До XVII ст. Р. носили тільки монахи.

САВАОФ – одна з назв Бога-Отця в християнстві. Згідно з біблійними легендами, С. жив у Єрусалимі в особливому ковчезі (скрині), який стародавні євреї возили із собою у військових походах. На іконах зображується у вигляді бородатого старця. С- один з багатьох прикладів політеїзму стародавніх євреїв. У Біблії Саваоф – одне з імен Ягве.

САТАНА (диявол, шайтан) – згідно з віровченням іудаїзму, християнства, ісламу-злий дух, супротивник Бога, уособлення зла на землі, володар пекла.

СВІЧКИ ЦЕРКОВНІ – відгомін стародавнього вогнепоклонництва в християнстві, коли вогню надавали безпосередньо магічного значення. Про це свідчать такі християнські звичаї, як кадити ладаном в нових будинках для вигнання бісів, ставити вогнем свічки хрест на одвірках дверей, запалювати її під час грози і пожежі. Та й сам християнський Бог-Отець безпосередньо зв’язаний з магічним шануванням вогню та диму; у вогні неспалимого куща з’являється, він Мойсею, вогнем та димом він являється Іллі.

СВЯТКИ – в православ’ї період між святами Різдва і Хрещення (від 25 грудня до 6 січня за ст. ст.). Святкування С. супроводилося співом колядок, ворожінням, рядженими і різноманітними обрядами, які являли собою суміш язичеських; та християнських обрядів.

СВЯТЕННИЦТВО (святенність) – показне благочестя, удавана релігійність, яка маскує аморальність та розбещеність; різновид лицемірства, що проявляється в строго педантичному і показному слідуванні зовнішньому боку релігійної моралі чи віровчення без внутрішньої переконаності в їхній правильності.

СВЯТЦІ – збірник православно-церковних пісень, молитов та інших текстів. Тут же міститься календар церковних свят. С. включають перелік святих (спочатку чоловіки, потім жінки) за днями, їх поминання.

СВЯЩЕНИК – у християнстві сан служителя культу, якому надано право здійснювати богослужіння і таїнства (крім священства). Офіційна церковна назва С. – ієрей, пресвітер (старший священик – протоієрей).

СЕКТА – замкнута група, що відкололася від основної течії релігії в певній країні; також віросповідання, якого дотримується, порівняно з основним напрямом, незначна кількість віруючих. Породжена суспільними суперечностями, С. може виступати в ролі організації, яка є виразником протесту соціальних груп, незадоволених своїм становищем. Для С. характерна претензія на винятковість своєї ролі, доктрини, ідейних принципів, цінностей та настанов.

СИМФОНІЯ – своєрідний “предметний покажчик” до Біблії чи її частий, у якому в алфавітному порядку наводяться слова й окремі висловлювання Біблії із зазначенням, у якій книзі, главі, вірші слід шукати дане слово чи вислів.

СИНАГОГА – молитовний дім в іудейській релігії, а також громада віруючих. Виникла близько IV ст. до н. е. і була не тільки приміщенням для богослужінь, а й школою, готелем для приїжджих, центром суспільно-політичного і духовного життя єврейської громади. С. регламентує, життя віруючих згідно з настановами Тори і Талмуду.

СИНЕДРІОН – вища ієрократична установа в Стародавній Іудеї із судовими, релігійними та політичними функціями в І ст. до н. е. Поряд із жрецтвом в С. засідали представники світської аристократії та законовчителі-іудеї.

СИНКРЕТИЗМ – злиття вірувань та обрядів різних релігій. Наприклад, християнство з самого початку мало синкретичний характер, поєднуючи елементи іудаїзму, стоїцизму Сенеки й античних культів. Такий же характер має іслам, іудаїзм, сектантські віровчення та культ. С. свідчить про спільність і земний характер причин, які породжують релігію.

СИНОД – вищий орган управління в Руській православній церкві, заснований у 1721 р. Петром І замість ліквідованого патріархату. При синодальному управлінні Руська православна церква перетворилася на одну з урядових установ, які здійснювали політику правлячих класів. Після 1917 р. С. став дорадчим органом при патріархові. В інших православних церквах С. виконують різні функції. У протестантських церквах С. називають зібрання духовних та світських осіб країни, які скликаються для вирішення релігійних справ.

СІОН – частина Єрусалима (гора, пагорб), де, згідно з Біблією, жив цар Давид і стояв храм Ягве. В Біблії неодноразово згадується, що на С. “живе Бог”. Тут знайшло своє відображення поширене серед стародавніх народів вірування, що гори є житлом Богів. З часом слово “сіон” стало в іудаїзмі символом “вірності” Богові, в цьому ж значенні воно перейшло до християнства і одержало широке розповсюдження в християнському сектантстві.

СКИТ – невеликий старообрядницький монастир у глухому місці, де віруючі ведуть самітнє життя. В православ’ї – філіал монастиря, який розташовувався звичайно в пустельному, безлюдному місці.

СПОКУТА (спокутування) – один з основних догматів християнства. Суть його полягає в тому, що Бог-Отець ніби приніс у жертву свого сина для С. гріхів людей, які тягарем лежали на них з часу міфічного гріхопадіння Адама і Єви. Легенда про С. використовується служителями культу для навіювання віруючим ідеї покірності і терпіння в ім’я блаженства у потойбічному світі.

СПОВІДЬ (каяття) – таїнство в православ’ї та католицизмі, під час якого віруючий розповідає священику про скоєні ним гріхи, а священик нібито від імені Бога дарує йому відпущення з напученням або із застосуванням покарання – піст, молитва з поклонами і т. ін. С. в руках духовенства завжди була сильним засобом для зміцнення влади над віруючими.

СТИХАР – довгий одяг з широкими рукавами, який одягається православним духовенством під час богослужіння.

СТРАЖДАННЯ – почуття, пов’язане з перенесенням болю, нестатків, незгод. Згідно з релігійними уявленнями, С – звичайний стан людини в земному світі. Індуїзм та буддизм стверджують, що страждання взагалі є основною рисою буття. Згідно з іудейським, християнським та мусульманським віровченням, С. було дане Богом як кара людству за гріхопадіння. Разом з тим, релігійні ідеологи видають С. за “випробування” Богом людей на вірність релігії, за допомогою якої купується блаженство в “загробному світі”. Завуальовуючи подібною містикою реальні причини С. у суспільстві, релігія схиляє людей до покірного перенесення усіх соціальних несправедливостей,

СТУПА (дагоба) – вид буддійських пам’ятних споруд, які призначались для збереження реліквій чи позначення “священних місць”. Має вигляд пагорбкуватого могильного насипу. Уже в стародавні часи почали будуватись із каменю, на фундаменті, з верхівками у вигляді парасольок у кілька ярусів і прикрашатися статуями Будди. С. перетворені на об’єкт поклоніння і паломництва.

СХИЗМА – вид церковного розколу, відокремлення від раніше єдиної церкви частини, яка все ж зберігає вірність церковній догматиці.

СХИМА – вищий чернечий ступінь, що вимагає від посвячуваного в нього виконання особливо суворих аскетичних правил.

ТАБУ – релігійна заборона у первісних народів на речі чи дії, вимовляння певних слів, на їжу, відвідування певних місць у храмі, святилищ тощо, за порушення якої загрожує “надприродна” кара, хвороба або смерть. Система Т. була особливо розвинена в Полінезії, де вона частково замінювала державні закони. В релігіях, що виникали пізніше, поняттю Т. приблизно відповідає ідея гріха.

ТАЇНСТВА – у християнстві магічні культові обряди, здійснення яких, згідно з церковним віровченням, надає віруючим надприродної сили, “Божу благодать” як необхідну умову для спасіння “гріхової душі” людини, сприяє вилікуванню хворих, зміцненню шлюбу тощо. Католики-та православні визнають сім таїнств: причастя, хрещення, миропомазання, священство, сповідь, маслосвяття і шлюб. Протестанти дали Т. раціоналістичне тлумачення, яке фактично веде до їх заперечення.

ТІАРА ПАПСЬКА – потрійна корона Папи Римського з хрестом угорі, оздоблена дорогоцінним камінням. Символ його потрійної влади – “намісника Христа на землі”, католицького первосвященика і монарха папської держави (нині – Ватикану).

ТОНЗУРА – виголене місце на маківці, знак належності до духовенства в католицизмі.

ТРОПАР – молитовний урочистий спів на честь якого-небудь свята чи святого.

УЛЕМИ – мусульманські законознавці та богослови.

УПИР (вампір) – фантастичний персонаж у релігійних повір’ях: мертвець, який нібито встає вночі з могили і смокче кров у сплячих людей. Уявлення про У. навіяні страхом перед покійником.

УСТАВНИК – старший півчий на одному з криласів православної церкви. В безпоповщині замінює священика.

ФАКІР – мусульманський монах-жебрак, мандрівний дервіш. В Індії Ф. називаються також мандрівні монахи – індуїсти, які виманюють гроші у населення за демонстрацію фокусів і дресированих тварин, за пророкування майбутнього, тлумачення снів і знахарство.

ФАКІХ – мусульманський спеціаліст з релігійного права, вправний в казуїстиці. Ф. мали великий вплив у середньовічних мусульманських державах. Іноді це слово використовувалося як синонім слова “алім” – знаючий, вчений.

ФАТАЛІЗМ – віра у визначену наперед, невідворотну долю, рок і “Божу волю”, прирікає людей на пасивність та покору.

ФАТІХА – назва першої сури Корану. Ф. складається із семи віршів і є однією із найбільш ранніх сур; найчастіше виголошувана молитва у мусульман.

ФАТУМ – стародавнє римське поняття про волю богів, нібито відкриту комусь Юпітером або взагалі одним з богів. Ф. уявлявся невідворотним – злий він чи добрий.

ХАДЖ – паломництво мусульман у Мекку до храму Кааби або в Медіну до гробу Мухаммеда, яке вважається подвигом благочестя. Один із п’яти основних обов’язків мусульманина. Хаджі – мусульманин, який вперше здійснив X.

ХАДИС – коротка розповідь про приписувані Мухаммедові та його прибічникам окремі вчинки або про вислови Мухаммеда.

ХАСИДИЗМ – одна з течій в іудаїзмі, що виникла серед сільського населення Волині та Поділля. Спочатку X. відображав протест трудящих мас проти верхівки єврейських громад та рабинів. Хасиди вчили, що людина повинна прагнути до повного злиття з Богом не шляхом поглиблення у “священні книги”, як того вимагали рабини, а щирою молитвою та благочестям. Цадики (святі, проповідники) як посередники між віруючими та Богом відігравали велику роль у первісному хасидизмі. Вони скористалися своїм особливим положенням і перетворили хасидські громади на джерело особистого збагачення.

ХЕДЕР – початкова релігійна школа в єврейській громаді. Навчання в X. зводиться до зубріння Біблії і Талмуда, призводить до національного відособлення єврейської молоді.

ХЕРЕМ – прокляття, відлучення від синагоги тих, хто порушив настанови і правила єврейської громади, бере під сумнів Тору і Талмуд.

ХОДЖА – титул мусульман, котрі ведуть своє походження (як правило, фальсифіковане) від одного з чотирьох “праведних” арабських халіфів. Назву X. мають також прибічники ісмаїлітської секти, очолюваної агаханами.

ХРАМ – культова споруда, призначена для здійснення богослужінь і проведення релігійних обрядів. У православ’ї X. іменуються церквами, в католицизмі – костьолами, в ісламі – мечетями, в іудаїзмі – синагогами.

ЦАГАН-САРА-ХУРАЛ – богослужіння, то здійснюється Ламами з нагоди Нового року (“білий Місяць” – назва першого весняного місяця року за місячним календарем).

ЦАДИК – обожнюваний “судотворець” у хасидів; віра в могутність Ц. доходила до твердження: “Ц. може відмінити навіть присуд Бога”. Свій вплив вони використовували для насаджування релігійного фанатизму.

ЦЕЛІБАТ – безшлюбність, обітниця, яку приймають католицькі священики; введено в 11 ст. У православ’ї обітниця безшлюбності пов’язана з прийняттям чернецтва.

ЦЕНЗУРА ДУХОВНА – перегляд церковниками друкованих видань з правом заборони їх випуску.

ЧАДРА – вид покривала, яке, згідно з настановами шаріату, зобов’язані носити жінки-мусульманки. Ч. підкреслює принижене, підкорене становище жінки.

ЧАЛМА – головний убір, який складається з полотнища тканини, що обгортається звичайно поверх іншого головного убору – фески, тюбетейки тощо, рідше – просто мав коло голови.

ЧАСОСЛОВ – православна церковна книга, яка містить тексти для богослужінь та молитов.

ЧАКЛУН (волхв, маг, чарівник) – згідно з марновірними уявленнями, запозиченими з язичества, особа, яка нібито володіє здатністю за допомогою магічних обрядів впливати на сили природи і суспільства. В історичному плані Ч. були попередниками жрецтва, а також сучасного духовенства. Культивували різноманітні забобони та містику.

ЧЕТЬЇ-МІНЕЇ – збірники “життєписів святих”, повчань та інших релігійних текстів на кожен день і місяць, за службами, які встановлені в православній церкві.

ЧИСТИЛИЩЕ – католицьке віровчення про те, що в загробному світі, крім раю і пекла, є і Ч., де душі померлих проходять очищення, перш ніж вступити до раю. Очищення душ здійснюється шляхом різних випробувань. Рідні та близькі покійного за допомогою молитов і внесків на користь церкви можуть полегшити випробування душі. Доля душі померлого, таким чином, залежить не тільки від поведінки людини в земному житті, а й від старанності та матеріальних можливостей рідних і близьких покійного.

ШАМАНСТВО – форма релігії, культ головним чином злих духів, які спричинюють хвороби. Особливо поширеним було у народів Північної Азії (чукчів, бурятів та ін.). Для Ш. характерний особливий релігійний ритуал – камлання, до якого віруючі звертаються з метою лікування хвороб, забезпечення успіху в промислі тощо. Під час камлання шаман викликає у себе нервово-психічний напад, який призводить нібито до того, що духи входять у його тіло або його душа відправляється у світ духів.

ШАРІАТ – звід законів, складених на основі Корану і Суни в період феодалізму в країнах поширення ісламу. Містить норми спадкового, кримінального, шлюбно-сімейного права, настанови про хадж і газават, регламентує молитву, піст і т. ін. Шаріат відстоював інтереси пануючих класів феодального суспільства і духовенства.

ШАХСЕЙ-ВАХСЕЙ – дні трауру у мусульман-шиїтів, які супроводяться бузувірськими самокатуваннями віруючих в пам’ять мученика Хусейна, внука Мухаммеда. Духовенство використовувало Ш.-в. для розпалювання релігійного фанатизму, який спричинювався прилюдними самобичуваннями, нанесенням віруючими собі кривавих ран тощо. На території СНД, де зберігається шиїзм, бузувірські самокатування заборонені законом.

ШЕЙТАН (шайтан) – фантастичний образ Сатани, “злого духа”, в ісламі. Згідно з Кораном, Ш. був ангелом, якого створив Аллах із вогню, але потім виключив із сонму ангелів за непокору. У мусульманській релігійній літературі Ш. зображується у вигляді володаря численних шкідливих джинів або у вигляді безлічі злих духів, кожний з яких перебуває біля людини для її “зведення”.

ШЕЙХ – в ісламі вища духовна особа, богослов і законознавець, глава громади дервішів. У Середній Азії – нащадок особи, похованої в мазарі, а також особи, яка живе біля мазару на пожертви віруючих.

ЯГВЕ (Єгова) – верховний Бог в іудаїзмі. У пантеоні богів він був висунутий на перше місце єврейськими племенами приблизно в X ст. до н. е. Віра в єдиного Бога Я. поширилася в християнстві, зокрема серед свідків Єгови та єговістів-ільїнців.

ЯХВІСТ (п’ятикнижжя) – перші п’ять книг Старого Завіту у складі Біблії, які називають також Законом або Торою, тобто “вчення”. Авторство цих книг іудейська і християнська традиції приписують Мойсею – міфічній особі. До складу п’ятикнижжя входять книги: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону.