САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНА СТАНЦІЯ (СЕС). САНІТАРНА ПРОСВІТА, ФОРМИ, МЕТОДИ І ЗАСОБИ САНІТАРНОЇ ПРОСВІТИ.

 

ОРГАНІЗАЦІЯ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ

Основною функцією держави в охороні здоров’я громадян, безумовно, є забезпечення комплексу заходів щодо збереження, покращання здоров’я та запобігання, насамперед масовим захворюванням (епідеміям, масовим гострим та хронічним отруєнням, професійним захворюванням). Серед принципів охо­рони здоров’я, визначених відповідними основами законодавства України, важливе місце займає випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я (стаття 4).

 

Водночас і міжнародними документами в галузі охорони здоров’я, зокрема “Основами політики досягнення здоров’я для усіх в Європейському регіоні ВООЗ” визначено ряд задач, які безпосередньо стосуються збереження, покра­щання здоров’я та запобігання захворюванням, а саме:

Задача 1. Скорочення розповсюдженості інфекційних захворювань.

До 2020 року повинно відбутися значне скорочення розповсюдженості інфекційних хвороб за рахунок систематичних програм часткової і повної ліквідації, а також боротьби з інфекційними захворюваннями, які є проблемою для громадської охорони здоров’я.

Це передбачає:

v стосовно ліквідації інфекційних захворювань – ліквідувати в 2000-2007 роках поліомієліт, правець немовлят, кір;

v стосовно боротьби з інфекційними захворюваннями – значно зменшити розповсюдженість дифтерії, гепатиту В, епідемічного паротиту, коклюшу, та інвазійних інфекцій Haemophilus influenzae типу b, вродженого сифілісу, вро­дженої краснухи, малярії, СНІДу, інфекцій, що передаються статевим шляхом, туберкульозу, а також гострих респіраторних і діарейних інфекцій.

Задача 10. Здорове і безпечне середовище.

До 2015 року населення Регіону повинно жити в умовах безпечного фізичного середовища, не бути під впливом забруднювачів небезпечних для здоров’я на рівнях, що перевищують міжнародні стандарти.

Це передбачає:

v значне скорочення впливу фізичних, мікробних і хімічних забруднювачів, які становлять загрозу для здоров’я, у водному і повітряному середовищі, а також у відходах і ґрунті відповідно до графіку і контрольних цифр, визначеними в національних планах дій з гігієни довкілля;

v забезпечення загального доступу населення до достатніх запасів питної води задовільної якості.

Задача 11. Більш здоровий спосіб життя.

До 2015 року люди в усіх прошарках суспільства повинні прийняти більш здоровий спосіб життя.

Це передбачає:

v зміцнення форм здорової поведінки в таких галузях як харчування, фізична активність і сексуальність;

v розширення доступу, збільшення фінансових можливостей і доступності корисних для здоров’я і безпечних харчових продуктів.

Задача 13. Умови здорового середовища.

До 2015 року населення Регіону повинно мати кращі можливості для того, щоб знаходитись в здоровому фізичному і соціальному середовищі у себе вдома, в школі, на робочому місці і в місцевій общині.

Це передбачає:

v підвищення безпечності і якості житлових умов;

v збільшення можливостей для інвалідів щодо повноцінного життя;

v скорочення нещасних випадків і професійних захворювань;

v створення умов для перебування дітей у дитячих садках, орієнтованих на зміцнення здоров’я та у школах, які сприяють зміцненню здоров’я;

v не менше як половина міст і общин повинні стати активними членами мережі “здорових міст” і “здорових общин”;

v не менше 10 % великих і середніх компаній повинні взяти на себе зобов’я­зання слідувати принципам “здорових” компаній/підприємств/.

В Україні реалізація вказаних задач знайшла своє відображення у “Націо­нальній програмі покращання довкілля”, “Національній програмі боротьби з інфекційними захворюваннями”, “Національній програмі боротьби із СНІДом”, “Національній програмі збереження здоров’я працюючих” та інших документах і заходах щодо покращання здоров’я та умов його формування.

В системі державних заходів та центральних органів виконавчої влади особлива функція щодо охорони здоров’я, профілактики захворювань та дер­жавного нагляду за дотриманням законодавства в охороні здоров’я належить Державній санітарно-епідеміологічній службі України.

Система проведення санітарно-протиепідемічних заходів в Україні створю­валася протягом досить тривалого часу. Цим займалися земські санітарні організації. Вони спочатку були створені тільки в трьох (із дев’яти) губерній: Катеринославській, Харківській, Херсонській. Пізніше до них долучились ще чотири губернії, проте, діяльність цих служб була ускладнена недостатнім фінансуванням.

Складна санітарно-епідемічна ситуація Першої світової та громадянської воєн вимагала проведення відповідних протиепідемічних заходів. Значний доробок у цю діяльність внесла Одеська дезінфекційна станція, очолювана Л.В. Громашевським.

Діяльність усіх органів охорони здоров’я очолив Народний комісаріат з санітарно-епідеміологічним відділом, якому були підпорядковані 5 санітарно-бактеріологічних інститутів, 21 санітарно-бактеріологічна лабораторія, 5 пасте­рівських станцій.

Основне завдання санітарної організації на той час полягало в проведенні боротьби з епідеміями паразитарних тифів, холери, інших інфекційних захворю­вань. Вирішенню цієї проблеми сприяло створення Надзвичайних санітарних комісій (губернських, окружних, міських).

У подальшому перед санітарною організацією постали завдання щодо реорганізації служби, пов’язані з необхідністю проведення різних санітарно-оздоровчих заходів.

Поступово створювалась мережа санітарно-епідеміологічних станцій. До закладів санепідслужби входили санітарно-бактеріологічні лабораторії, дезін­фекційні, малярійні станції тощо.

В 1933 році була створена державна санітарна інспекція. Затвердження положення про неї створило правові засади державного санітарно-епідеміоло­гічного нагляду.

Інтенсивний розвиток державної санітарно-епідеміологічної служби в Україні припав на 30-ті роки XX ст. Перед Великою Вітчизняною війною

була, створена мережа санітарно-епідеміологічних станцій, яка налічувала в 1941 р. 800 закладів. Розгорнули діяльність профільні науково-дослідні інститути.

В повоєнний час за досить короткий термін мережа станцій була відновлена.

Поняття  “санітарно-епідеміологічна справа” включає:

•  державні та суспільні протиепідемічні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі заходи;

•  санітарне законодавство;

•  практичну діяльність органів і установ державної санітарно-епідеміологічної служби України;

•  науково-дослідну роботу з гігієни, епідеміології, організації санітарно-епідеміологічної справи;

•  систему підготовки, підвищення кваліфікації санітарних кадрів, підготовку працівників медичної мережі з питань епідеміології та гігієни;

•  гігієнічне виховання населення.

Діяльність державної санітарно-епідеміологічної служби ґрунтується на принципах, таких як:

Державний характер санітарно-епідеміологічної діяльності. Цей принцип закріплений у законодавчих документах, згідно з якими санітарно-гігієнічні та санітарно-протиепідемічні норми та правила є обов’язковими для всіх відомств і служб. Будь-які заходи, пов’язані з захистом здоров’я населення, повинні здійснюватись за участю державної санітарно-епідеміологічної служби.

Науково-планова основа санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепіде­мічних заходів, що включає дослідження впливу різних факторів зовнішнього середовища на здоров’я людини, суспільства та розробку відповідних заходів, норм і правил, спрямованих на забезпечення належних умов життя та праці. Всі ці заходи здійснюються в плановому порядку.

Єдність санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних захо­дів, яка проявляється в тому, що поряд зі здійсненням в оперативному чи плановому порядку протиепідемічних заходів щодо ліквідації спалахів окремих інфекцій проводиться також комплекс санітарних, оздоровчих і профілактичних заходів, спрямованих на охорону здоров’я населення. Це стосується забезпе­чення доброякісною питною водою, харчовими продуктами, покращання якості атмосферного повітря, умов праці, відпочинку тощо.

Єдність запобіжного та поточного санітарного нагляду як однієї з основних функцій установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, які здійснюються єдиними методами на усій території держави.

Участь різних служб і відомств, організацій, підприємств, установ і громадян у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів відповідно до чинних законодавчих документів.

Участь у міжнародному співробітництві із забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення.

До основних напрямків діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби відносяться:

•  здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

•  визначення пріоритетних заходів у профілактиці захворювань, а також в охороні здоров’я населення від шкідливого впливу на нього факторів навколишнього середовища;

•  вивчення, оцінка і прогнозування показників здоров’я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини; встановлення факторів навко­лишнього середовища, що шкідливо впливають на здоров’я населення;

•  підготовка пропозицій щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, запобігання занесенню та поширенню особливо небезпечних (у тому числі карантинних) та небезпечних інфекційних хвороб;

•  контроль за усуненням причин і умов виникнення і поширення інфек­ційних, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей;

•  державний облік інфекційних і професійних захворювань та отруєнь;

•   видача висновків державної санітарно-гігієнічної експертизи щодо об’єктів поводження з відходами;

•   встановлення санітарно-гігієнічних вимог до продукції, що виробляється з відходів, та видача гігієнічного сертифіката на неї;

•   методичне забезпечення та здійснення контролю під час визначення рівня небезпечності відходів.

Залежність здоров’я від різноманітних чинників, до яких окрім спадковості відносяться — стан навколишнього середовища, спосіб життя (умови праці, навчання, відпочинку, харчування, побуту тощо), рівень системи охорони здоров’я в країні, ставить питання про розробку та здійснення заходів, спрямо­ваних на попередження чи зменшення можливого шкідливого впливу на здоров’я.

Реалізація цих завдань можлива шляхом здійснення комплексу загально­державних, санітарно-гігієнічних та протиепідемічних, оздоровчих заходів з метою створення найбільш сприятливих умов життя.

Важливе значення належить також особистості, оскільки без зусиль насе­лення, спрямованих на збереження та покращання власного здоров’я, неможливе досягнення його високого рівня.

В діяльності закладів охорони здоров’я профілактичні заходи втілюються в різних формах у вигляді первинної та вторинної профілактики.

В Україні встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до планування і забудови населених пунктів; будівництва і експлуатації промислових та інших об’єктів; очистки і знешкодження промислових та комунально-побутових викидів, відходів і покидьків; утримання та використання житлових, виробничих і службових приміщень та територій, на яких вони розташовані; організації харчування і водопостачання населення; виробництва, застосування, збері­гання, транспортування та поховання радіоактивних, отруйних і сильнодіючих речовин; утримання і забою свійських та диких тварин, а також до іншої діяльності, що може загрожувати санітарно-епідемічному благополуччю тери­торій і населених пунктів.

Важливе значення має проведення заходів щодо профілактики інфекцій­них, захворювань. Відповідно до статті 30 Основ законодавства передбачено усунення від роботи осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань. Щодо окремих, особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи.

Регламентується проведення обов’язкових медичних оглядів відносно певних контингентів населення чи працюючих. Обов’язкові медичні огляди організовуються і здійснюються у встановленому законодавством порядку.

Працівники підприємств харчової промисловості, громадського харчування і торгівлі, водопровідних споруд, лікувально-профілактичних, дошкільних і навчально-виховних закладів, об’єктів комунально-побутового обслуговування, інших підприємств, установ, організацій, професійна чи інша діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення і може спричинити поширення інфек­ційних захворювань, виникнення харчових отруєнь, а також працівники, зайняті на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, повинні проходити обов’язкові попередні (до прийняття на роботу) і періодичні медичні огляди. Обов’язкові щорічні медичні огляди проходять також особи віком до 21 року.

Законодавством України, зокрема Законом України “Про захист населення від інфекційних хвороб” регулюються також питання запобігання інфекційним захворюванням. З цією метою законодавчо закріплена вимога щодо профілактичних щеплень, госпіталізації та лікування інфекційних хворих та носіїв збудників інфекційних хвороб, санітарної охорони території України від занесення інфекційних хвороб.

 

Профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберку­льоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов’язковими.

Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов’язковим, а також порядок і терміни їх прове­дення визначаються Міністерством охорони здоров’я України.

Особи, які хворіють на особливо небезпечні та небезпечні інфекційні хвороби або є носіями збудників цих хвороб, відсторонюються від роботи та іншої діяльності, якщо вона може призвести до поширення таких хвороб. Вони підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою допомоги з коштів соціального страхування в порядку, що встанов­люється законодавством. Такі особи визнаються тимчасово чи постійно непри­датними за станом здоров’я до професійної або іншої діяльності, внаслідок якої може створюватися підвищена небезпека для оточуючих у зв’язку з особливостями виробництва або виконуваної роботи.

Особи, хворі на особливо небезпечні інфекційні хвороби, в разі відмови від госпіталізації підлягають примусовому стаціонарному лікуванню, а носії збудників зазначених хвороб та особи, які мали контакт з такими хворими, – обов’язковому медичному нагляду і карантину в установленому порядку.

В’їзд на територію України іноземних громадян та громадян України, а також транспортних засобів з країн (місцевостей), де зареєстровано особливо небезпечні хвороби, дозволяється за наявності документів, передбачених міжнародними угодами і санітарним законодавством України.

У разі виникнення чи загрози виникнення або поширення особливо небез­печних і небезпечних інфекційних захворювань, масових отруєнь, радіацій­них уражень населення органи державної виконавчої влади, місцевого і

регіонального самоврядування за поданням відповідних посадових осіб держав­ної санітарно-епідеміологічної служби в межах своїх повноважень можуть запроваджувати у встановленому законодавством порядку на відповідних тери­торіях чи об’єктах особливі умови та режими праці, навчання, пересування і перевезення, спрямовані на запобігання та ліквідацію цих захворювань та уражень.

У разі загрози виникнення або поширення особливо небезпечних і небез­печних інфекційних захворювань, масових отруєнь та радіаційних уражень відповідними посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби можуть запроваджуватись позачергові профілактичні щеплення, інші заходи профілактики.

Вторинна профілактика має на меті попередження подальшого розвитку хвороби, запобігання появі ускладнень і запобігання інвалідності. Здійсненням цих заходів займаються переважно лікувально-профілактичні заклади.

 

Державна санітарно-епідеміологічна служба – це органи, установи та заклади санітарно-епідеміологічного профілю Міністерства охорони здоров’я України, відповідні установи, заклади, частини та підрозділи Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Державного комітету в справах охо­рони державного кордону та Служби безпеки України.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади, що здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення сані­тарного та епідемічного благополуччя населення, є Міністерство охорони здоров’я України.

На установи, заклади і підрозділи державної санітарно-епідеміологічної служби інших міністерств і відомств покладаються функції спеціально уповно­важених органів державного санітарно-епідеміологічного нагляду на підпорядко­ваних їм територіях, об’єктах, у частинах і підрозділах.

Діяльність Державної санітарно-епідеміологічної служби України регламен­тується Конституцією України, законами України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благопо­луччя населення”, “Про охорону навколишнього природного середовища”, “Про захист прав споживачів”, “Про ветеринарну медицину”, “Про охорону праці”, “Про рекламу”, “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, “Про захист населення від інфекційних хвороб”, “Про пестициди та агрохімікати”, “Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” та іншими, Кодексом України про адміністративні правопорушення.

                     ФУНКЦІЇ  САНЕПІДСЛУЖБИ:

Участь у проведенні профілактичних заходів

 Контроль за дотриманням санітарно-гігієнічних та протиепідемічних норм і правил

Організація, планування та координація проведення санітарно-оздоровчих і протиепідемічних заходів

Важливим правовим підґрунтям забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення України є санітарне законодавство до якого, окрім перелічених актів законодавства, відносяться санітарні норми (державні сані­тарні норми, правила, гігієнічні нормативи).

Основним актом, який регламентує діяльність санітарно-епідеміологічної служби, є закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, прийнятий Верховною Радою в 1994 р. Він скла­дається з 7 розділів і містить 50 статей.

В державних стандартах та інших нормативних документах визначено перелік продукції з огляду на її безпеку для здоров’я та життя населення, який підлягає обов’язковій сертифікації.

Головний державний санітарний лікар України разом з Державним коміте­том із стандартизації, метрології та якості продукції визначає порядок акредитації та акредитує установи, організації, заклади, яким надається право визначення відповідності продукції вимогам безпеки для здоров’я та життя населення.

Згідно з Законом України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя” поняття “санітарне та епідемічне благополуччя” визначають як “оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захво­рюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров’я населення факторів навколишнього середовища, а також чинників для виникнення та поширення інфекційних захворювань”.

Забезпечення державою санітарного та епідемічного благополуччя залежить від наявності низки передумов, до яких належать:

•   розвинуте санітарне законодавство, в тому числі державні санітарні норми, правила, гігієнічні нормативи;

•   застосування системи державних стимулів і регуляторів, спрямованих на його дотримання;

•   організація державного санітарного-епідеміологічного нагляду.

Установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби здійснюють Державний санітарно-епідеміологічний нагляд, тобто діяльність з контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства. Метою діяльності є запобігання, виявлення, зменшення чи усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров’я людей. При потребі є можливим застосування заходів правового впливу щодо порушників.

Основні завдання державного санітарно-епідеміологічного нагляду:

•  нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;

•  нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробці та контроль за виконанням програм із запобігання шкідливому впливу небезпечних факторів довкілля та виробничого середовища на здоров’я людини;

•  нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

•  нагляд за виконанням приписів та вимог посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби;

•  проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи, надання висновків та дозволів на проведення видів діяльності, передбачених Законом України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”;

•  проведення гігієнічної регламентації будь-якого небезпечного фактора фізичної, хімічної, біологічної природи, присутнього у середовищі життєдіяль­ності людини, з метою встановлення та затвердження критеріїв їх допустимого впливу на здоров’я людини.

 

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюють:

а) установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби сис­теми МОЗ:

•  головне санітарно-епідеміологічне управління МОЗ;

•  управління з медичних проблем аварії на Чорнобильській АЕС МОЗ;

•  центральна санітарно-епідеміологічна станція МОЗ;

•   Кримська республіканська санітарно-епідеміологічна станція;

•   обласні, міські, районні та районні у містах санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції;

•   центральна санітарно-епідеміологічна станція на залізничному транспорті, санітарно-епідеміологічні станції на залізницях, лінійні санітарно-епідеміологічні станції на залізницях;

•   центральна санітарно-епідеміологічна станція на повітряному транспорті;

•   центральна санітарно-епідеміологічна станція на водному транспорті, санітарно-епідеміологічні станції басейнів і портів;

•   санітарно-карантинні підрозділи;

•   спеціалізовані установи та заклади МОЗ для боротьби з особливо небезпечними інфекціями;

• санітарно-епідеміологічні станції об’єктів, що мають особливий режим роботи.

Основною формою здійснення державного санітарно-епідеміологічного наг­ляду є перевірка дотримання санітарного законодавства. Перевірки проводяться за планами установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, а також позапланове залежно від санітарної, епідемічної ситуації, за заявами громадян.

Санепідслужби інших міністерств і відомств фінансуються за рахунок своїх бюджетів.

Фінансування Державної санітарно-епідеміологічної служби України здійснюється відповідно до Законів України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” та “Про джерела фінансування органів державної влади”.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний державний санітарний лікар України – перший заступник Міністра охорони здоров’я України з питань державного санітарно-епідеміологічного нагляду, який призначається на посаду і звільняється з посади відповідно до законодавства та безпосередньо підзвітний Кабінетові Міністрів України.

До складу СЕС всіх рівнів управління входять санітарно-гігієнічний та епідеміологічний відділи. З підвищенням рівня управління структура СЕС стає більш складною.

В обласних СЕС посилюється лабораторна служба, ускладнюється струк­тура епідеміологічного відділу.

До санітарно-епідеміологічних відносяться заклади дезінфекційної служ­би, серед них є міська дезінфекційна станція, її категорії визначають за чисель­ністю міського населення.

/ категорія – чисельність населення від 500 тисяч до 1 мільйона;

// категорія — чисельність населення від 200 тисяч до 500 тисяч;

III категорія – чисельність населення до 200 тисяч.

Головний державний санітарний лікар України:

•    забезпечує дотримання єдиних вимог щодо здійснення на території України державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

•    визначає перелік, структуру, функції установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби системи МОЗ, а також погоджує переліки, структуру, функції установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби Міноборони, МВС, СБУ та вирішує питання, пов’язані з організацією їх діяльності;

•    видає накази про діяльність державної санітарно-епідеміологічної служби, постанови, приписи та інші розпорядчі документи, а також вносить пропозиції (подання) з питань організації та здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні;

•   представляє інтереси державної санітарно-епідеміологічної служби на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності, суді, арбітраж­ному суді;

•   організовує вивчення та узагальнення міжнародного досвіду, бере в установленому порядку участь у підготовці та реалізації міжнародних проектів, програм, договорів з відповідними державними і недержавними організаціями інших країн та співпрацює з ВООЗ, Комісією Кодексу та іншими міжнародними організаціями з питань, що належать до його компетенції;

•   бере участь у формуванні державної політики в галузі охорони здоров’я, готує проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо санітарно-епідеміологічного благополуччя населення;

•   подає на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції з питань забез­печення санітарного та епідемічного благополуччя населення;

•   безпосередньо інформує Кабінет Міністрів України про санітарну та епідемічну ситуацію в Україні і на окремих її територіях, випадки особливо небезпечних та масових інфекційних захворювань, отруєнь, радіаційних уражень, професійних захворювань та інших питань, що належать до його компетенції;

•   організовує виконання доручень Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з питань державного санітарно-епідеміо­логічного нагляду в Україні.

Очолює колегію та затверджує положення і її склад головний державний санітарний лікар України.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на водному, залізничному, повітряному транспорті здійснюється відповідно головним дер­жавним санітарним лікарем водного, залізничного та повітряного транспорту, який призначається на посаду і звільняється з посади головним державним санітарним лікарем України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу об’єктів, що мають особливий режим роботи, очолюють головні державні санітарні лікарі цих об’єктів, які призначаються на посаду і звільняються з посади головним державним санітар­ним лікарем України.

До управлінського персоналу СЕС різних рівнів входять завідувачі відділів, відділень та лабораторій, заступник головного лікаря з економічних питань.

В управління обласних СЕС введена посада заступника головного лікаря.

До штатів, незалежно від рівня управління, входять: лікарі, помічники лікарів, лаборанти, молодші медичні сестри, медичні статистики.

Штати та кадри СЕС першого рівня управління визначаються їх типом і категорією. Деякі СЕС сільських районів мають штатні нормативи міських СЕС III категорії, оскільки чисельність населення в деяких районах перевищує 100 тисяч.

Посади лікарів-бактеріологів встановлюють залежно від обсягу робіт бактеріологічної лабораторії, вираженої в лабораторних одиницях.

Роботою контрольної лабораторії керує лікар-бактеріолог. У всіх підрозділах працюють помічники епідеміолога, медичні сестри (в якості диспетчерів та евакуаторів).

Завдання і напрямки діяльності державної санепідслужби різнопланові. Умовно можна виділити такі їх розділи:

Контрольна робота – це здійснення державного запобіжного та поточного санепіднагляду.

Консультативна робота полягає в проведенні консультацій різних відомств з питань охорони довкілля, профілактики інфекційних захворювань, організації належних умов життя, побуту, праці, навчання, відпочинку, в наданні юридичним і фізичним особам інформації про санітарно-епідемічну ситуацію.

Здійснюючи організаційно-методичну роботу, заклади санепідслужби координують, скеровують діяльність підприємств, установ, організацій на вико­нання санітарно-гігієнічних, протиепідемічних норм і правил.

Науково-практична робота полягає у проведенні поглибленого вивчення впливу факторів довкілля та способу життя на здоров’я населення з метою розробки заходів із його покращання.

Нормативна робота – це розробка та затвердження (узгодження) санітар­них правил, гігієнічних нормативів, проведення санітарно-ґігієнічної експертизи.

Обсяг і спрямованість конкретних заходів при здійсненні перелічених розділів роботи залежать насамперед від рівня управління закладу.

 Головне місце в діяльності СЕС І та II рівнів (тобто СЕС сільських районів і міських СЕС) займає контрольна робота.

Лікарі-гігієністи та епідеміологи районних і міських СЕС І рівня управління значну частину робочого часу проводять на об’єктах, у осередках інфек­ційних захворювань. Вони здійснюють запобіжний і поточний санепіднагляд, беруть участь у організації періодичних профілактичних оглядів, допомагають санітарному активу, консультують працівників техніки безпеки підприємств, здійснюють або контролюють забір проб (матеріалів) для лабораторних дослі­джень, проводять окремі інструментальні дослідження.

Організаційно-методична робота здійснюється в кількох напрямках.

 

Мал. 1. Напрямки організаційно-методичної роботи санепідстанцій.

 

Основне місце в роботі санепідслужби займає запобіжний та поточний державний санітарно-епідеміологічний нагляд.

Запобіжний санепіднагляд, залежно від рівня установи (закладу) санепід­служби це:

•  гігієнічне та епідеміологічне нормування потенційно небезпечних для здоров’я людини   факторів, що знаходить своє відображення в гігієнічних та епідеміологічних нормативах, регламентація застосування цих факторів, а також технологій, продукції тощо в санітарних правилах і нормах, державних і галузевих стандартах;

•  державна санітарно-гігієнічна (санітарно-епідеміологічна) експертиза, спрямована на визначення відповідності нової діяльності, технології, продукції, сировини, нормативного документу, проектної, технічної, інструктивно-мето­дичної документації тощо, що можуть безпосередньо або опосередковано впливати на здоров’я людини, санітарному законодавству, в тому числі санітар­ним нормам, державним стандартам, технічним умовам та регламентам тощо, а у разі їх відсутності із встановленням критеріїв безпеки (показників та їх гранично допустимих рівнів, вмісту, концентрації тощо);

•  контроль за дотриманням санітарно-гігієнічних норм і правил при проек­туванні, будівництві, реконструкції житлових, комунальних, промислових і інших об’єктів, при зміні технології виробництва чи запровадженні нових виробничих процесів. Здійснюється також контроль за плануванням, забудовою та благоустроєм населених місць, за проведенням заходів із санітарної охорони атмосферного повітря, джерел водопостачання, грунту від будь-якого забруд­нення.

Важливою складовою частиною діяльності закладів санепідслужби є по­точний санепіднагляд за численними об’єктами, розміщеними на конкретній території.

Метою його є контроль за дотриманням санітарно-гігієнічних та проти­епідемічних норм і правил на діючих підприємствах, в установах, організаціях, на спорудах різного призначення, в житлових і громадських приміщеннях, ЛПЗ, дитячих закладах.

При плануванні та здійсненні поточного санепіднагляду за кожним його профілем насамперед визначають значущість об’єктів, з урахуванням їх особ­ливостей, впливу на стан навколишнього середовища та здоров’я населення. Орієнтовно планують 7-8 відвідувань харчових об’єктів, 8-9 – дитячих і підліткових закладів, 4-5 – комунальних об’єктів, причому господарсько-питний водогін вимагає більш частих обстежень.

 

Є такі основні види обстежень:

•   поточні з метою нагляду за експлуатацією об’єктів, їх устаткуванням і обладнанням;

•   планові поглиблені (цільові) — метою їх є детальне вивчення стану об’єкта та складання санітарного опису;

•   комплексні — проводяться бригадою спеціалістів з метою вивчення взаємозв’язку умов життя, праці, виховання та здоров’я відповідних груп населення.

За оцінкою санітарно-гігієнічного стану об’єкти ДСН розподіляють на три групи.

Перша група — санітарний стан відповідає санітарно-гігієнічним та проти­епідемічним нормам і правилам, відсутнє перевищення гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин або гранично допустимих рівнів (ГДР).

Друга група – санітарно-гігієнічний стан не відповідає санітарно-гігієнічним нормам і правилам, але відсутнє перевищення ГДК або ГДР.

Третя група – санітарний стан об’єктів не відповідає санітарно-гігієнічним нормам і правилам, при цьому має місце перевищення ГДК і ГДР.

При здійсненні поточного санепіднагляду заповнюють численні облікові документи, а саме:

•   акт санітарного обстеження;

•   акти відбору проб води, харчових продуктів, кулінарних виробів;

•   акт розслідування професійного отруєння та профзахворювання;

•   протоколи досліджень питної води, повітря населених місць, повітря закритих приміщень, ґрунту, вимірювань шуму та вібрації тощо.

Це дозволяє визначати санітарно-гігієнічний та протиепідемічний стан території, об’єктів, здоров’я окремих груп населення, прогнозувати зміни стану об’єктів ДСН, окремих показників здоров’я. На основі цих даних роз­робляють відповідні профілактичні заходи, які мають проводити заклади програм, що здійснюються як на державному, так і на регіональних рівнях.

Органи та заклади державної санепідслужби виконують координуючу, організаторську та контролюючу функції щодо проведення комплексу санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів, спрямованих на охорону здо­ров’я населення.

Санітарне законодавство – це сукупність законів і підзаконних актів, які регулюють суспільні відносини в галузі охорони здоров’я населення. Санітарне законодавство базується на Основах законодавства України про охорону здоров’я і складається з закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, інших актів законодавства та санітарних норм.

•  акти з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та санітарні норми;

•  на відшкодування збитків, завданих їм внаслідок порушень санітарного законодавства підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

Статтею 5 вищеназваного закону встановлені також обов’язки громадян:

•  піклуватися про своє здоров’я та здоров’я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

•  брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів у випадках, передбачених законодавством;

•  проходити обов’язкові медичні огляди та робити щеплення в передбачених законодавством випадках;

•  виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

•  виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

За статтею 4 громадяни мають право на:

•  безпечні для здоров’я та життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;

•  участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;

•  відшкодування збитків, завданих їх здоров’ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;

•  достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, здоров’я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров’я та їх ступінь.

Передбачені також обов’язки головних державних санітарних лікарів та інших посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби. Вказані працівники зобов’язані:

•   застосовувати надані їм повноваження щодо запобігання, визначення, виявлення та припинення санітарних правопорушень;

•   повідомляти керівників підприємств, установ і організацій про санітарні правопорушення з боку підпорядкованих їм працівників;

•   вносити відповідним органам або службам пропозиції про проведення оздоровчих заходів.

У разі порушень санітарно-гігієнічних норм і правил, передбачених законо­давством, визначається дисциплінарна, адміністративна чи кримінальна відповідальність.

Дисциплінарна відповідальність щодо осіб, які допустили порушення санітарного законодавства, може застосовуватися керівником підприємства, установи, організації за поданням головного державного санітарного лікаря чи його заступника. До дисциплінарних стягнень відносяться;

•   догана;

•   сувора догана;

•   відсторонення від роботи;

•   переведення на роботу з меншою платнею,

Кримінальна відповідальність настає у випадку санітарних правопору­шень, які викликали чи могли викликати масові захворювання, отруєння та смерть людей. При цьому застосовують різні види позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати певні посади, конфіс­кація майна.

Адміністративна відповідальність передбачає винесення попередження чи накладення штрафу на посадових осіб і громадян, винних у порушеннях санітарного законодавства чи невиконанні постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб органів, установ і закладів державної санепідслужби.

Перелік порушень у галузі охорони праці та здоров’я населення та охорони природи визначений Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Визначається також економічна відповідальність за порушення санітар­ного законодавства. Крім штрафів, які накладаються на підприємства та органі­зації при порушеннях санітарного законодавства, останні мають відшкодувати витрати ЛПЗ і санітарно-профілактичних закладів на надання медичної допомоги хворим, на проведення санітарно-протиепідемічних заходів.

За вимогою посадових осіб органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби виконання заходів для припинення порушень санітар­ного законодавства в необхідних випадках здійснюється із залученням праців­ників органів внутрішніх справ.

Мал. 3. Види адміністративно-правових актів.

При здійсненні санепіднагляду органи та заклади санепідслужби складають документи дозвільного та розпорядчого характеру, а також документи адміністративного примусу. Вони є адміністративно-правовими чи індивідуальними актами управління.

Ознайомлення з матеріалами 42 статті Закону про забезпечення санітар­ного та епідемічного благополуччя призводить до висновку, що для припинення порушень санітарного законодавства застосовують різні адміністративно-запо­біжні заходи:

•    обмеження;

•    тимчасова заборона;

•    заборона;

•    припинення;

•    зупинення.

Постанова зобов’язує посадову особу чи громадянина, котрому її надіслано, виконати в установлений термін вимоги, викладені в цьому документі. В поста­нові обов’язково вказуються:

•  обставини, внаслідок яких виноситься постанова;

•  нормативний акт, який передбачає винесення постанови;

•  конкретна дія, яку особа повинна здійснити чи від якої повинна утримуватися;

•  термін виконання постанови;

•  порядок оскарження;

•  попередження про відповідальність за невиконання постанови.

Постанова складається в трьох примірниках за встановленою формою, її вручають під розписку громадянину чи посадовій особі. У випадку їх відмови від підпису робиться відповідний запис. Інформація про це надсилається в тридобовий термін місцевим органам виконавчої влади. Один примірник поста­нови зберігається в справах посадової особи, яка її винесла.

Виконання постанови може бути забезпечено шляхом опечатування чи опломбуванням джерел енергії, сировини, приміщень, агрегатів, механізмів, засобів транспортування тощо. Про цю дію сповіщають власника (керівника) об’єкта. Адміністрації об’єкта пропонується припинити чи зупинити відповідні технологічні процеси, при необхідності вивести людей з приміщень. Після накладення пломби (печатки) складається відповідний акт в двох примірниках, один з яких передається на об’єкт, а другий залишається в посадової особи держсанепідслужби.

Крім обмеження, заборони чи припинення дії об’єкта (технологічного про­цесу), передбачено вилучення з реалізації (конфіскація) небезпечних для здоров’я продуктів харчування, хімічних і радіоактивних речовин, біологічних матеріалів.

Підставою для її складання можуть бути акти, доповідні записки, протоколи лабораторно-інструментальних досліджень, результати державної санітарно-гігієнічної експертизи.

Постанову складають у двох примірниках за встановленою формою. В ній вказують:

•  опис предметів, що підлягають вилученню (конфіскації);

•  обставини, внаслідок яких предмети підлягають вилученню (конфіскації);

•  нормативний акт, який передбачає правочинність винесення постанови;

•   конкретну дію (засіб переробки, знищення, місце зберігання тощо), яку треба здійснити, та при необхідності вимоги щодо обов’язкової присутності при виконанні постанови представника держсанепідслужби;

•   термін виконання постанови;

•   порядок оскарження;

•   нормативний акт, який передбачає відповідальність за невиконання постанови (визначається, виходячи з небезпеки для здоров’я предметів, що підлягають вилученню (конфіскації), та з урахуванням умов реальної мож­ливості її виконання).

Постанова про застосування адміністративно-запобіжних заходів у місяч­ний термін може бути оскаржена:

•   головного державного санітарного лікаря України – до Кабінету Міністрів України чи до суду;

•   головних державних санітарних лікарів інших Міністерств, відомств – головному державному санітарному лікарю України чи суду;

•   інших головних державних санітарних лікарів і посадових осіб держсанепідслужби – вищому головному державному санітарному лікарю чи суду.

 

МЕТОДИ ТА ЗАСОБИ МЕДИКО-ГІГІЄНІЧНОГО НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ НАСЕЛЕННЯ. ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ

До найважливіших напрямів профілактичної діяльності медичних працівників належить санітарно-освітня робота. Вона має на меті, з одного боку, підвищувати санітарну культуру населення, а з другого — підготувати санітарний актив, який не тільки поширює санітарні знання серед людей, а й допомагає медпрацівникам у проведенні лікувальної й профілактичної роботи.

Форми санітарної освіти різноманітні: усна пропаганда (бесіди, лекції, доповіді, виступи по радіо та телебаченню), письмова або друкована пропаганда (розповсюдження літератури, випуск санітарних бюлетенів, стіннівок), наочна пропаганда (створення куточків і кімнат здоров’я, організація тематичних виставок).

Проводячи санітарно-освітню роботу, конче потрібно дотримуватись кількох основних методичних вимог. По-перше, тематика й зміст санітарно-освітніх заходів мають бути тісно пов’язані з виконанням загальногосподарських завдань. По-друге, санітарна агітація й пропаганда повинні ґрунтуватися на місцевому матеріалі. Слід ураховувати особливості тієї групи людей або окремих осіб, з якими проводять таку роботу. По-третє, потрібно дбати про те, щоб зміст будь-якого санітарно-освітнього заходу був ясний і зрозумілий.

У проведенні санітарно-освітньої роботи велику допомогу медпрацівникам подають місцеві Ради, громадські організації. Тому медичні працівники повинні періодично порушувати питання про санітарно-освітню роботу на сесіях місцевих Рад, на різних зібраннях, залучати керівні кадри, фахівців різних галузей, інтелігенцію до санітарного активу, організовувати з їхньою допомогою санітарні пости та дружини, проводити навчання санітарного активу, постів і дружин з питань гігієни, випускати стіннівки, створювати санітарні куточки у виробничих і громадських приміщеннях тощо.

Крім того, санітарно-освітню роботу проводять у будинках культури (клубах) і бібліотеках, дитячих дошкільних закладах і школах, у домашніх умовах.

Так, під час амбулаторного прийому доцільно організовувати індивідуальні й групові бесіди, звертаючи основну увагу на гігієну та профілактику захворювань. У чекальнях медичних закладів слід влаштовувати невеликі тематичні виставки. Можна вивішувати плакати, таблиці, ілюстровані гасла та брошури на пристінних та обертових стендах. Поряд доцільно розміщувати стіннівки й санітарно-освітні бюлетені, підготовлені та оформлені медпрацівниками.

На чільному місці має бути дошка запитань і відповідей. Уміщуючи на ній відповіді, слід уникати надто докладних лікувальних порад, основний наголос потрібно робити на профілактиці захворювань, дотриманні хворими режиму.

Ефективність санітарно-освітньої роботи безпосередньо залежить від санітарного й естетичного стану самих медичних закладів, від якості медичного обслуговування на них.

У будинках культури (клубах) потрібно організовувати лекторій та санітарно-освітні гуртки, тематичні вечори, виставки, створювати санітарні куточки, випускати стіннівки, демонструвати санітарно-освітні кінофільми. У бібліотеках доцільно проводити диспути і виставки рекомендованої літератури. У виробничих приміщеннях найкращою формою санітарно-освітньої роботи є бесіди і заняття із санітарної освіти, створення санітарних куточків, випуск відповідних бюлетенів і стіннівок. Бесіди на санітарно-гігієнічні теми можна проводити й під час відвідин пацієнтів вдома.

Медичні працівники дедалі більше уваги приділяють пропаганді здорового способу життя. Стан здоров’я людини великою мірою визначається соціально-економічними умовами, в яких вона живе, тісно пов’язаний із впливом довкілля, передусім повітря, води, сонячної радіації, космічного випромінювання, електромагнітних коливань та ін. Завдання медпрацівників — ознайомити людей з тим, як впливають природні чинники на організм людини. Слід наголошувати на тому, що забруднення довкілля негативно позначається на стані здоров’я людини, що кожен повинен брати активну участь у благоустрої й озелененні міст і сіл, у боротьбі із шумом, забрудненням повітря, води, ґрунту тощо.

Дуже важливий чинник здоров’я людини — правильно організована праця з регулярними перервами для відпочинку. Висвітлюючи в бесіді чи лекції це питання, медпрацівники мають зважати на професійний склад слухачів. Потрібно також допомагати випускникам шкіл правильно, беручи до уваги стан здоров’я, вибрати професію.

Багато важить для здоров’я людини раціональне харчування. Слід застерігати людей від типових помилок у харчуванні — недотримання режиму, переїдання, споживання одноманітних страв, їди поспіхом, зловживання жирами і солодощами, гострими приправами, міцними напоями.

Не можна випускати з уваги особистої та громадської гігієни. Слід пропагувати й основи психогігієни. Адже доведено, що емоційні стреси — основна причина виникнення гіпертонічної хвороби, інфаркту міокарда, тяжких уражень нервової системи та ін. Отже, під час лекцій та бесід необхідно наголошувати, як важливо уникати стресових ситуацій в щоденному житті. Великої шкоди здоров’ю завдають паління, зловживання алкоголем, самолікування.

В дитині змалку треба плекати доброзичливість, життєрадісність, оптимізм, прищеплювати їй почуття гумору, виховувати повагу до інших і, навпаки, слід боротися з проявами в неї егоїзму, марнославства, допомагати позбутися поганих рис характеру.

Можна запропонувати такі теми для лекцій та бесід про здоровий спосіб життя: 1. Природа і здоров’я людини. 2. Християнська мораль і здоров’я. 3. Диспансеризація — запорука здоров’я. 4. Праця — джерело здоров’я й довголіття. 5. Професія і здоров’я. 6. Умій відпочивати. 7. Основи особистої й громадської гігієни. 8. Як правильно харчуватися. 9. Фізкультура і здоров’я. 10. Загартовування, самомасаж, самоконтроль. 11. Емоції і здоров’я. 12. Звички та дії, які шкодять здоров’ю (паління, зловживання алкоголем тощо). 13. Умій подати першу допомогу. 14. Твоє здоров’я — у твоїх руках.15.Гігієна статевого життя. 16. Про шкоду самолікування.

Надзвичайно велике значення має санітарно-гігієнічна робота в школі. Теми занять однакові для школярів будь-якого віку. Відрізняються вони лише обсягом і характером навчального матеріалу. Тема І «Оздоровче значення фізичної культури і загартування» складається з 4 розділів: ранкова гігієнічна гімнастика (зарядка), загартовування, формування правильної постави, руховий режим. Тема II «Гігієна розумової праці школярів» охоплює режим дня, гігієну занять у школі, гігієну навчання, раціональний відпочинок, гігієну сну. Тема III «Гігієна політехнічного навчання» присвячена раціональній організації праці й профілактиці виробничих травм. Тема IV «Громадська та особиста гігієна. Запобігання інфекційним захворюванням» для учнів 1-3-го класів складається з 4 розділів, для учнів 4-7-го класів — з 3, для учнів 8-10-го класів — з V. Теми «Особиста гігієна», «Гігієна зовнішнього середовища», «Інфекційні захворювання» опрацьовують учні всіх вікових груп, тему «Природа і здоров’я людини» — діти 7-9 та 15-17 років, а тему «Деякі питання соціальної гігієни» — тільки старшокласники. На цю тематику повинні орієнтуватися, проводячи заняття в школі.

Як уже зазначалося, без допомоги санітарного активу медпрацівник не виконає своїх завдань. Готують кілька профільованих груп санітарного активу, які відповідають за охорону праці, виконання протиепідемічних заходів, догляд за хворими, боротьбу з туберкульозом, охорону здоров’я дітей, пропаганду здорового способу життя та ін. Їх доцільно створювати на базі виробничих осередків, шкіл, клубів та бібліотек.

З групами санітарного активу потрібно систематично й цілеспрямовано працювати. Найкраща форма роботи — тематичні курси. Проведення їх слід поєднувати з іншими масовими заходами, які проводяться в місті чи селі.

Організаційно-методичне керівництво санітарно-освітньою роботою донедавна у містах очолювали будинки санітарної просвіти, а в районних центрах – інструктори із санітарної просвіти при ЦРЛ. Тепер будинки санітарної просвіти перейменовано у центри здоров’я. У їхньому складі – лікарі і середні медичні працівники – методисти із санітарно-просвітньої роботи.

Формування здорового способу життя є одним із важливих завдань держави, суспільства, різних відомств і служб, громадських організацій.

Органи та заклади охорони здоров’я мають безпосереднє відно­шення до стратегії формування здорового способу життя, до вивчен­ня та оцінки впливу складових частин способу життя на здоров’я населення. Вони покликані розробляти рекомендації щодо форму­вання здорового способу життя та брати активну участь у медико-гігієнічному навчанні та вихованні населення.

На цю діяльність їх спрямовує випереджувально-профілактич­ний характер охорони здоров’я в державі, який реалізується шляхом здійснення заходів первинної та вторинної профілактики.

Заходи первинної профілактики досить різноманітні, до них відносяться медико-гігієнічне навчання населення, диспансерне спо­стереження за здоровими та особами з факторами ризику, санітарно-протиепідемічні та санітарно-технічні заходи, які спрямовані на забезпечення здорових умов праці, побуту, стану довкілля тощо.

Вторинна профілактика має на меті попередження усклад­нень захворювань, покращання здоров’я в разі його погіршення.

В сучасних умовах значно зросло значення первинної профілак­тики, оскільки адаптаційні можливості людини часто не можуть компенсувати вплив різних чинників, що негативно впливають на здоров’я.

Саме ці обставини зумовлюють важливість заходів, спрямова­них на формування здорового способу життя, оскільки його складові частини в найбільшій мірі визначають рівень здоров’я населення.

За даними дослідження, проведеного в 90-х роках XX ст. у Каліфорнії, можна значно покращити рівень здоров’я за умови виконання досить простих рекомендацій (щоденний 7-8 годинний сон, триразове харчування в ті самі години без переїдання, підтримка нормальної маси тіла, щоденні фізичні вправи, утримання від надмір­ного вживання алкогольних напоїв і повне утримання від паління).

За даними ВООЗ, незадовільний стан здоров’я значної частини населення Європейського регіону є результатом саме відповідного способу життя. Це твердження, на жаль, цілком справедливе й у відношенні до населення нашої країни.

Виходячи з цих передумов, медичні працівники мають брати активну участь у формуванні здорового способу життя (мал. 1).

Метою цієї діяльності є збереження та зміцнення здоров’я, підвищення працездатності, досягнення активного довголіття.

Тематика та засоби медико-гігієнічного навчання вибираються залежно від конкретного контингенту. Насамперед враховується стан здоров’я.

Медико-гігієнічне навчання:

• здорових людей спрямоване на профілактику захворювань та покращання якості життя;

• хворих людей має на меті попередження переходу захворювань у хронічну форму та відновлення попереднього стану здоров’я;

• хворих на хронічні захворювання зі сталими порушеннями стану здоров’я спрямоване на збереження здоров’я, на попередження ускладнень або зменшення їх кількості.

Створюється правове підґрунтя для формування здорового спо­собу життя, що знаходить своє відтворення у відповідних Законах, Указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, цільових програмах, наприклад програма “Профілактика захворю­вань і підтримка здорового способу життя”.

Розпочато трансформування санітарної освіти в державну сис­тему безперервного медико-гігієнічного навчання, в якій важливе місце займають цілеспрямовані дії щодо формування здорового способу життя (ЗСЖ).

В реалізації програми формування ЗСЖ беруть участь різні заклади охорони здоров’я (лікувально-профілактичні та санітарно-профілактичні), а також виховні та освітні заклади, спортивно-оздоровчі комплекси, засоби масової інформації.

Важливу роль у цій діяльності відіграють середні медичні пра­цівники, які безпосередньо спілкуються з різними контингентами населення.

В процесі медико-гігієнічного навчання населення застосову­ються різні методи, до яких відносяться усний, друкований, наочний.

До засобів усного методу належать бесіди, лекції, курсове медико-гігієнічне навчання, виступи по радіо.

Засоби друкованого методу різноманітні, досить часто використо­вують памятки, листівки, буклети, брошури, статті в періодичній пресі.

З метою забезпечення наочності виготовляють макети, муляжі тощо. Поєднання усного та наочного методів реалізується в кінофіль­мах, телепередачах.

Середніх медичних працівників залучають до розробки деяких засобів друкованого методу. Оскільки працівники спілкуються з населенням при проведенні патронажної роботи, на самостійному прийомі хворих (переважно у сільській місцевості), під час прове­дення занять з батьками в кабінеті здорової дитини дитячої поліклі­ніки тощо, вони мають змогу надавати конкретні рекомендації щодо корекції способу життя, стосовно гігієнічних навичок тощо.

Ефективним засобом медико-гігієнічного навчання є бесіда, яка може проводитись індивідуально чи в невеликій групі.

Теми та зміст бесід можуть бути різноманітними.

Метою індивідуальної бесіди може бути навчання правилам догляду за хворим, за дитиною, правилам поводження хворого під час лікування, після одужання тощо.

Групова бесіда може проводитись, наприклад, в кабінеті здорової дитини дитячої поліклініки, куди звернулися кілька батьків з дітьми.

Така форма доцільна також при медико-гігієнічному навчанні вагітних, а також на груповому профілактичному прийомі диспан­серних хворих.

Під час бесіди доцільно використовувати позитивні приклади з діяльності конкретного закладу, стану здоров’я дітей, батьки яких дотримувались рекомендацій медичних працівників тощо.

Ці дії спрямовані на формування позитивної мотивації у насе­лення щодо дотримання здорового способу життя.

Санітарна просвіта серед населення

Основною метою санітарно-просвітньої роботи, яку проводить лікар є формування в населення здорового способу життя.

Спосіб життя включає в себе такі поняття:

а) рівень життя – це структура . рівень матеріальної забезпечення населення;

б) стиль життя – це психологічні індивідуальні особливості поведінки людини;

в) уклад життя – це національний, суспільний порядок, побут, культура.

Серед провідних факторів способу життя, що негативно впливають на здоров’я слід назвати такі: паління, неправильне харчування, зловживання алкоголем, шкідливі умови праці, стреси, гіподинамія, погані матеріально-побутові умови, вживання наркотиків, неповна чи багатодітна родина, надмірний рівень урбанізації тощо.

Основні методи санітарно-просвітньої роботи:

І. Усний (живе слово);

ІІ. Друкований;

ІІІ. Наочний;

ІV. Комбінований.

Характеристика та основні засоби усного методу.

Усний метод є одним з ведучих і найбільш ефективних методів санітарної просвіти. Це самий популярний, найбільш економічний, з точки зору матеріальних затрат, простий та доступний в організаційному відношенні. Застосування його дозволяє конкретизувати матеріал, враховувати склад і зацікавленість аудиторії, швидко враховувати потреби даного моменту, при цьому методі використовується безпосередній контакт з аудиторією.

Тобто основними перевагами усного методу є: простота та доступність, індивідуальний підхід, економічність. А основними недоліками є відносно невелика кількість слухачів, відсутність наочності, фіксований час, швидке забування інформації.

Основні засоби усного методу:

1. Лекція – має теоретичну спрямованість, висвітлює якусь тему чи питання у визначеному відрізку часу у формі монологу.

2. Доповідь – має практичну спрямованість, висвітлює якусь тему чи питання у визначеному відрізку часу у формі монологу.

 3. Бесіда – обговорення якоїсь теми з невеликою кількістю слухачів (до 25-30 чоловік). В цьому випадку метою лікаря стає залучення до обговорення максимальної кількості слухачів. Бесіда, на відміну від доповіді та лекції має індивідуальний, гнучкий характер, доступність, є зворотній зв’язок.

4. Вечір питань та відповідей – питання по якійсь темі має задавати аудиторія, а лікар відповідати, тобто є зворотній зв’язок. Якщо аудиторія достатньо підготовлена активне обговорення теми йде у вигляді дискусії.

5. Школа материнства – організовується при жіночих консультаціях. Основна особливість – систематичне цілеспрямоване санітарно-гігієнічне виховання вагітних на протязі довгого часу щодо дотримання правил особистої гігієни, режиму праці, відпочинку, харчування. Школа материнства навчає жінку в першій половині вагітності догляду за дитиною, в другій – організовує заняття з питань психопрофілактичної підготовки до пологів.

6. Курсова підготовка – здійснюється на основі спеціальної програми навчання практичним навичкам надання невідкладної долікарської допомоги (зупинка кровотеч, накладання шин, прямий та непрямий масаж серця та інш.) працівникам таких служб як пожежна міліцейська та деяким іншим. Курсова підготовка, на відміну від решти засобів, має обов’язковий характер, по закінченні якої курсант має здати залік з теоретичної частини та практичні навички.

Характеристика та основні засоби  друкованого методу.

Основними перевагами друкованого методу є: великий тираж, масовість, можливість засвоєння матеріалу в будь-який час. Основними недоліками друкованого методу є: відсутність індивідуального підходу та зворотного зв’язку, матеріальні затрати, іноді незрозумілість матеріалу.

Друкований метод поділяється на 2 групи:

а) матеріал підготовлений своїми силами (стінна газета, бюлетень);

б) офіційні джерела – матеріал підготовлений типографським способом (затверджений ЦМ МОЗ України).

Основні засоби друкованого методу:

1. Лозунг – заклик до виконання цієї чи іншої поради. Текст – прямий, лаконічний, виразний (наприклад, “Обережно грип!”, “Увага: холера!”).

2. Листівка – коротке роз’яснення певної санітарно-гігієнічної проблеми, складається з порад та правил, які необхідно виконувати, наприклад при виникненні кишкової інфекції.

3. Пам’ятка – більш розгорнутий, на відміну від листівки, перелік порад та правил, які необхідно виконувати, практичного спрямування. Наприклад, “Пам’ятка про гігієну та здоров’я школяра”, “Як запобігти захворюванню на правець”.

4. Брошура – більш розгорнутий, на відміну від листівки, перелік порад та правил, які необхідно виконувати, теоретичного спрямування. Наприклад, “Режим харчування хворих на виразкову хворобу”, “Поради режиму та харчування при туберкульозі”.

5. Санітарно-просвітницька стінна газета – статті в ній мають бути короткими, цікавими по змісту, яскраво ілюстрованими. Наприклад стінна газета, яка присвячена гігієні порожнини рота або профілактиці туберкульозу.

 

Характеристика та основні засоби  наочного методу.

Основними перевагами наочного методу є: великий вражаючий вплив на глядачів внаслідок достовірності, можливість демонстрації. Індивідуальний підхід та зворотній зв’язок з аудиторією. Основними недоліками наочного методу є: відносно невелика кількість слухачів,  фіксований час.

Основні засоби наочного методу:

1. Натуральні об’єкти, наприклад, мікроскопічні препарати (мазки), набори надання першої медичної допомоги (шини, джгути).

2. Штучні об’єкти:

а) муляж – це штучний об’єкт в натуральну величину, наприклад, муляж носової порожнини, внутрішнього вуха;

б) макет – відтворення натурального об’єкту в збільшеному або зменшеному вигляді;

в) модель – відтворення натурального об’єкту в збільшеному або зменшеному вигляді із можливістю її функціонування наприклад ілюстрація малого та великого кола кровообігу;

г) плакат – це інформація в стислій формі, яка яскраво ілюстрована.

Характеристика та основні засоби  комбінованого методу.

Це метод масової інформації. Основними перевагами даного методу є найбільша масовість, загальнодоступність, високе сприйняття матеріалу, образність. Основним недоліком  є   фіксований час.

Основні засоби комбінованого методу:

1. Радіо – передачі на медичну тему  – це самий масовий засіб.

2. Телебачення –  передачі на медичну тему відрізняються образністю, наочністю.

3. Інтернет – актуальність та новизна інформації.

 

УМОВИ ТА ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ

Актуальність проблеми формування здорового способу життя

Проблема збереження та зміцнення здоров’я значно пов’язана з рівнем гігієнічної культури людей. В умовах складної соціально-економічної та екологічної ситуації проблема виживання залежить переважно від рівня здоров’я. Загальновідомо, що головний фактор ризику хронічних неінфекційних захворювань – це спосіб життя населення, який на 50% визначає стан здоров’я. Після нього по силі впливу на здоров’я посідають численні соціальні і техногенні фактори (20-25%), генетичні спадкові фактори (15-20%), а частка охорони здоров’я, всупереч очікуванням, незначна (8-10%). Недарма ВООЗ в «Основах політики досягнення здоров’я для всіх в Європейському регіоні на 21 століття» одним з важливих завдань визначила формування здорового способу життя (ЗСЖ). Метою цієї політики є досягнення до 2015 р. того, щоб представники усіх прошарків суспільства прийняли більш здоровий спосіб життя. Поряд з цим вона передбачає формування здорових навичок поведінки в таких сферах як харчування, фізична активність, сексуальна культура тощо.

Нині спостерігається низький рівень санітарно-гігієнічної культури населення, насамперед особистої гігієни. Його індикатором є ураженість людей гельмінтами, педикульозом тощо. Так, у 2004 р. загальна кількість інвазійних становила майже 321 тис. осіб або понад 676 випадків на 100 тис. населення, з яких майже 96% припадало на ентеробіоз та аскаридоз. Ураженість ентеробіозом досягає 240 тис. або понад 500 випадків на 100 тис, з яких майже 90% – діти. І це при тому, що ентеробіоз можна ліквідувати за один місяць навіть без лікування при умові виховання у людей відповідної гігієнічної культури.

Ще й досі Україна має певні труднощі з педикульозом. Хоча в останні роки ураженість населення вошами знижується, однак її рівень залишається досить значним: 44768 завошивлених осіб або 93,68 на 100 тис. населення було виявлено у 2004 р. порівняно з 46915 чол. (98,17 на 100 тис.) у 2003 р. Одночасно привертає увагу те, що із трьох форм педикульозу (головний, одежний та змішаний) відбулося збільшення питомої ваги одежного та змішаного, на які у 2004 р. припало до 9,02% (6,4% у 2003 p.). Як вважають фахівці Українського центру з рикетсіозів, збереження та збільшення ураженості людей педикульозом у формі одежного та змішаного слід розглядати як несприятливу в епідеміологічному плані, оскільки одежні воші є природним переносником збудників епідемічного висипного тифу та волинської гарячки.

У 2004 р. було зареєстровано 34 спалахи інфекційних захворювань, з них 18 спалахів спостерігалися у побуті (були пов’язані з весіллям, поминками тощо). Загальна кількість постраждалих становила майже 2000 осіб, серед яких 1350 дітей. Хоча у 2004 р. групових отруєнь недоброякісними продуктами, виготовленими на підприємствах харчової промисловості, громадського харчування, харчоблоках дитячих дошкільних закладів тощо не реєструвалися (у 2003 р. зафіксовано 1 випадок групового отруєння з 34 постраждалими від продукції підприємства харчової промисловості, 3 випадки з 104 постраждалими від їжі в мережі громадського харчування та 3 випадки з 48 постраждалими у дошкільних дитячих закладах), однак це аж ніяк не свідчить про належний рівень санітарної культури працівників. Так, у 2004 р., за даними узагальненої форми 18 “Звіт про фактори навколишнього середовища, що впливають на стан здоров’я людини за 2004 р.”, у 2204 дитячих та підліткових закладах (6% від загальної кількості обстежених) зареєстровано відхилення якості страв за бактеріологічними показниками, а 2780 досліджених проб (майже 2,6% від загальної кількості відібраних проб) не відповідали нормам за бактеріологічними показниками. В мережі харчових об’єктів з 1,63 млн, взятих з інвентарю та обладнання змивів, у 43,8 тис. з них (2,7%) було виявлено кишкову паличку.

Велику тривогу викликає низький рівень мікологічної культури населення. Адже недостатня обізнаність людей щодо заходів профілактики отруєнь неїстівними грибами приводить до біди. Щорічна данина країни становить сотні постраждалих та десятки людських життів. Так, у 2003 р. загалом отруїлися 428 осіб, з них 70 дітей, а у 2004 р. 977 осіб та 151 дитина . Якщо у 2003 р. від отруєння грибами померло 29 дітей та 41 доросла особа, то у 2004 р. – 20 дітей та 70 дорослих.

Фізична культура населення бажає кращого. Так, за даними Міністерства України у справах молоді та спорту, у 2004 р. було проведено державне тестування фізичної підготовленості населення для виявлення рівня фізичного розвитку дітей та підлітків віком 6-17 років. За результатами державного тестування, нормативи з фізичної підготовленості серед підростаючого покоління одержали майже 5,78 млн осіб, з них на “5” здало «0,59 млн (10,2 % від загальної кількості опротестованих), на “4” – «2,63 млн (45,5% від загальної кількості осіб), а 1,1% дітей та підлітків взагалі не здали державного тестування. Вибіркове дослідження рівня фізичного здоров’я (РФЗ) учнівської молоді (студентів вузів) у динаміці показало, що у 33,3% студентів спостерігався низький рівень фізичного здоров’я, у 27,2% з них – нижче середнього, а у решти – середній (34,4%), вище середнього (4,9%) та високий (0,2%). Таким чином, безпечний рівень здоров’я, який гарантує відсутність хвороб, мали лише 5,1% обстежених осіб. При повторному обстеженні (через рік) фізичне здоров’я студентів дещо поліпшилося, насамперед, за рахунок жінок: у них кількість осіб з “низьким” та “нижче середнього” РФЗ зменшились із 67,8% до 57,6%, в той час як серед чоловіків цей показник практично не змінився (з 53,3% до 53,8%). Загалом, за даними Українського інституту соціальних досліджень, третина респондентів віком 15-28 років не займається фізичною культурою, а регулярно займається нею лише кожний шостий.

Трофологічна культура населення досить низька. За даними Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця, наприклад, раціон жінок фертильного віку не збалансований, кількість у ньому складних вуглеводів на 33,7% менше фізіологічних норм споживання, тваринних білків недостатньо, споживання жирів значно перевищує норму, спостерігається дефіцит як ряду вітамінів (фолієвої кислоти, ніацину, біотину та інших), так і мінеральних елементів (Са, К, Mq). Хоча кількість заліза в раціоні достатня (20 мг), його якісна характеристика не забезпечує потреби організму в цьому мікроелементі. Загалом адекватне споживання продуктів харчування спостерігалося лише у 47% жінок, ще у 9% з них – надмірне, а у 42% – гіпотрофія різних ступенів. Як результат неякісного харчування, у значної кількості населення зафіксовано відхилення від нормальної ваги тіла: майже у 30% дорослого населення нині спостерігається надлишкова маса тіла.

Ставлення населення до власного здоров’я, рівень поведінки, спрямованої на самозбереження викликає велику тривогу. Про це свідчить несвоєчасне звертання людей по медичну допомогу. За даними Інституту кардіології АМН України (В.М.Коваленко), серед людей працездатного віку артеріальна гіпертензія (АГ) реєструється у 1,3% хворих порівняно з 27,5% хворих при епідеміологічних дослідженнях. Серед усіх виявлених хворих на АГ ефективно лікується лише 12,8%. Ще й досі велика кількість хворих на онкопатологію виявляються при профілактичних оглядах: у 2002 р. вони становили 18,3% хворих на злоякісні пухлини. Недивно, що значна кількість хворих, що виявляються, мають III–IY стадії хвороби. А це негативно впливає на можливість забезпечення стійкого одужання, тривалу ремісію, медичну та соціальну їхню реабілітацію. Так, внаслідок несвоєчасного звертання по медичну допомогу питома вага хворих із запущеними (III і IV стадії для візуальних локалізацій та IY стадія для всіх інших локалізацій) серед хворих з уперше встановленим діагнозом злоякісних новоутворень останніми роками досить значна та становить 20% і більше: відповідно 21,2% у 2003 р. та 20,0% у 2004 р. За статистичними даними, своєчасне звертання та виявлення ракової пухлини на І стадії дає змогу до 92% вижити, на II, III та IY стадіях – відповідно 88%, 42% і 13-14%. Суб’єктивний фактор відіграє значну роль у результатах термінової хірургічної допомоги населенню, що відображено у таблиці 6.1.

Таблиця 6.

Післяопераційна летальність під час термінової хірургічної допомоги у 2004 p., залежно від термінів госпіталізації

* Дані Центру медичної статистики МОЗ України

Ще й досі значна кількість людей з активною залежністю від психотропних речовин відмовляється від будь-яких форм реабілітації та лікування. Так, у 2004 р. серед 94,6 тис. осіб, які відмовилися від медичної допомоги, 79,4 тис. з розладами психіки від вживання алкоголю, 14,7 тис. з розладами психіки, від наркотичних речовин, 0,5 тис. з розладами психіки, від інших психоактивних речовин.

Рівень сексуальної культури широких верств населення залишається досить низьким. Про це свідчить захворюваність населення на хвороби, що передаються статевим шляхом (ХПСШ). Адже захворюваність на ХПСШ є достовірним показником практики небезпечного сексу. Так, кількість хворих із вперше   встановленим діагнозом венеричного захворювання у 2004 р. порівняно з 2003 р. за 5 найбільш поширеними нозологічним формами дещо зменшилася тільки за 3 з них: сифіліс – з 26157 хворих до 23109, або з 54,7 до 48,7 на 100 тис населення, гонококова інфекція та трихомоніаз – відповідно з 20453 хворих (42,8 на 100 тис.) до 19360 (40,8 на 100 тис), 138684 хворих (290,2 на 100 тис.) до 132489 (279,3 на 100 тис). Водночас захворюваність на хламідійну інфекцію та урогенітальний мікоплазмоз за цей час зросла: перша – з 31450 хворих (65,8 на 100 тис.) до 32547 (68,6 на 100 тис), друга – з 21097 хворих (44,1 на 100 тис.) до 27859 (58,7 на 100 тис). Однак індикатором рівня сексуальної культури наразі є рівень інфікування ВІЛ-інфекцією. Останніми роками роль статевого шляху інфікування вірусом СНІДу безперервно зростає: якщо кількість інфікувань таким чином у 1997 р. становила 11,3% від загальної кількості випадків, то у 2004 р. – зросла до 32,4 %. Це несприятлива прогностична ознака, що вказує на можливість поширення інфекції на всі прошарки населення.

Одночасно контрацептивна культура населення також залишає бажати кращого.

Хоча кількість жінок, які використовують засоби контрацепції, останніми роками загалом зростає, число абортів все ще залишається досить високим: наприклад, у 2004 р. загальна їх кількість становила понад 264 тис (21,1 вип. на 1000 жінок фертильного віку), використовували гормональну контрацепцію дещо більше 1,72 млн. жінок (137,8 на 1000 жінок фертильного віку)

Недостатній рівень сексуальної культури підтверджується також незначним використанням кондомів під час сексуальних контактів. За даними соціологічних опитувань, під час статевого акту регулярно користується презервативами лише половина молоді, в тому числі тільки 40% тих, кого можна вважати нерозбірливими щодо сексуального життя.

Беручи до уваги велике значення гігієнічної культури населення та їхнього способу життя у формуванні здоров’я людини, а також те, що більшість шкідливих для здоров’я чинників є керованими, зусилля суспільства повинні спрямовуватись на підняття рівня гігієнічної культури та формування здорового способу життя. Досягнення цієї мети потребує відповідного нормативно-правового підґрунтя, якого немає, а саме:

– Закон України «Зміцнення здоров’я»;

–    Концепція державної політики щодо стратегії дій, спрямованих на підняття мікологічної культури широких верств населення та на запобігання отруєнь грибами ;

–    Національна (Державна) програми формування мікологічної культури широких верств населення на 2006-2010 роки;

–    Комплексна національна програма “Статеве виховання населення”;

–  Концепція загальнодержавної програми щодо формування здорового способу життя;

–    Загальнодержавна програма щодо формування здорового способу життя;

–    Положення про гігієнічне виховання та навчання населення тощо.

Необхідно  також запровадити  моніторинг гігієнічної культури різних  верств населення.

 

Діяльність галузі з формування здорового способу життя, гігієнічного виховання населення

Перед суспільством загалом стоїть завдання першорядної значущості – поставити спосіб життя людини на захист його здоров’я – цієї найпріоритетнішої цінності життя. Іншими словами, повсюдно перетворити спосіб життя, котрий може бути нездоровим, на здоровий. Безумовно, це дуже складне не тільки практичне, але й наукове завдання, що повинно мати своє рішення.

Парадигма здоров’я, яка ще й досі домінує в українському суспільстві, за якою розробляються стратегія і тактика досягнення кращого здоров’я, показала свою неспроможність: успіхи медицини, що домоглася вилікування багатьох захворювань завдяки використанню віртуозної техніки та ефективних засобів фармакологічного лікування, виявилися безсилими укріпити здоров’я людей, позбавити їх від недугів і зробити їхнє життя більш тривалим і активним. Досвід економічно розвинених країн свідчить, що більш перспективним і економічно вигідним для суспільства є шлях розвитку охорони здоров’я, пов’язаний із широким впровадженням профілактичних технологій, формуванням ЗСЖ, гігієнічним вихованням широких верств населення.

На сучасному етапі діяльність з формування ЗСЖ у медичній галузі не отримала пріоритетного розвитку ні у сфері фінансування, ні у сфері повсякденної практики. Про це свідчать результати спеціальних досліджень роботи різних спеціалістів. Так, хронометраж повсякденної праці лікарів з гігієни дітей та підлітків показав, що вони витрачають на цю діяльність лише 0,7% фактичного витраченого часу, що майже вчетверо менше від рекомендацій вчених (відповідно 2,6% за Л.Г. Туровцем та А.Г.Сухарєвим). Рекомендації щодо профілактики хвороб системи кровообігу та з питань ЗСЖ отримують близько 10% хворих (В.М.Коваленко).

За часів колишнього СРСР ще у далекому 1964 р. наказом МОЗ СРСР № 277 був запроваджений єдиний норматив на її проведення усіма медичними працівниками незалежно від посади, яку вони посідали: не менше 4 годин на місяць за рахунок робочого часу. На превеликий жаль, цей норматив у подальшому не тільки не удосконалювався, а, навпаки, не виконувався і наступними наказами був скасований.

Інструкції щодо діяльності закладів охорони здоров’я з питань санітарно-освітньої роботи, санітарні правила для різних галузей господарства стосовно гігієнічного навчання, формування ЗСЖ, програми з гігієнічної підготовки різноманітних груп і контингентів населення морально застаріли, бо не переглядалися 10 та більше років.

Галузеві обліково-статистичні форми звітності за деякими винятками (ф. №51, ф. №18 тощо) не відображають різноманітність діяльності з формування ЗСЖ, гігієнічного виховання населення, використання профілактичних технологій, спрямованих на збереження та зміцнення здоров’я. Зрозуміло, якщо немає звітної інформації – нема контролю, немає контролю – немає якісної роботи.

Найважливішою ланкою на шляху до здоров’я є гігієнічне навчання населення. Воно повинне трансформуватися в державну систему неперервного медико-гігієнічного навчання та виховання і має здійснюватися на всіх етапах соціалізації особистості за такими основними напрямками роботи, насамперед в процесі загальноосвітнього та професійного навчання і виховання (діти, підлітки, студентська молодь), в процесі професійного навчання за місцем роботи (усі категорії працюючого населення), в процесі агітаційно-масової та культурологічної роботи (широкі верстви населення.

Складність цієї проблеми, як ніякої іншої, полягає у тому, що засоби її вирішення виходять далеко за рамки медичної галузі і потребують широкого міжсекторального співробітництва.

Умовні скорочення: ЛІ” – артеріальна гіпертензія’. ЗО – заклади освіти: (Ц – дошкільні, З, ПТ, В та СИ – загальноосвітні, професійно-технічні, вищі та середні навчальні); ВЗО – вищі заклади освіти; ОХ – отрутохімікати; ВРПХ виробництво та я реалізація продуктів харчування; ПМСД – первинна медико-санітарна допомога; СЕС – санепідстанції; ФОК фізкультурно-оздоровчі комплекси, клуби; ЖКГ та ПОН – житлове-комунальне господарство та побутове обслуговування населення; ЦПБСИІД ~ центр профілактики та боротьби зі СНІД

Кількісні показники охоплення спеціальним гігієнічним навчанням так званих декретованих контингентів у 2004 p., за даними Центральної СЄС МОЗ України, відображено у таблиці 12.

Таблиця 12

Гігієнічна підготовка декретованих груп населення

 

Однак це навчання до цього часу залишається неефективним. Про це свідчить значна кількість заходів адміністративного впливу санепідслужби щодо працівників сфери виробництва та реалізації продуктів харчування, дитячих закладів тощо. Так, у 2004 р. тільки на працівників дитячих та підліткових закладів було накладено 29,1 тис. штрафів, винесено майже 16,3 тис. постанов про припинення експлуатації об’єктів, з яких 534 постійно, звільнено з роботи за пропозицією санепідстанцій 51,8 тис. осіб, а на працівників харчових об’єктів накладено відповідно майже 119,3 тис. штрафів, 36,8 тис. постанов, з них 2,2 тис. постійно, звільнено 60,7 тис. осіб тощо.

Основний недолік цільової гігієнічної підготовки полягає у її архаїчній організації через відсутність повноцінного учбового процесу: здійснюється уривками, під час перерви на обід або до чи після закінчення роботи осіб, які навчаються, при гострому дефіциті наочних, методичних та популярних санітарно-освітніх матеріалів. Не менш важливим є той факт, що самі особи, які навчаються, не зацікавлені у такій підготовці. Необхідно докорінно змінити організацію та зміст навчання працівників сфери виробництва та реалізації продуктів харчування, дитячих закладів, комунального господарства тощо.

На сьогодні найбільш масовою її ланкою залишається факультативна гігієнічна підготовка окремих груп та контингентів населення, яка здійснюється силами медичних працівників. Кількісні показники такого навчання відображено у таблиці 13.

Таблиця 13

Охоплення факультативним гігієнічним навчанням окремих контингентів населення

 

Незважаючи на значні кількісні показники гігієнічного навчання, слід визначити низьку його ефективність. Пояснюється це багатьма причинами. Гігієнічне навчання здійснюється за морально застарілими програмами, розробленими ще у 70-80 роках XX ст. Така підготовка до цього часу не фінансується взагалі, тому робота ведеться лише на “голому” ентузіазмі виконавців. Процес навчання здійснюється при гострому дефіциті наочних, методичних та популярних санітарно-освітніх матеріалів. До того ж воно проводиться переважно силами середнього медичного персоналу, який не має спеціальної підготовки з формування ЗСЖ, методики гігієнічного виховання населення тощо. Ще гірше справи щодо навчання пацієнтів, хворих деякими хронічними хворобами, здоровому способу життя з метою запобігання можливих віддалених ускладнень, своєчасному звертанні по медичну допомогу тощо. Так, навчання хворих на цукровий діабет та членів їхніх сімей прийомам само – та взаємодопомоги, методам контролю цукру у “Школах хворого на цукровий діабет” при ендокринологічних диспансерах та кабінетах в регіонах здебільшого коливається у межах від 1,5% до 70-77% від усіх хворих.

Стосовно агітаційно-масової роботи головні її показники за останні 2 роки відображені у таблиці 14.

Таблиця 14

Масова санітарно-освітня робота *

*Дані узагальненої ф. № 51-здоров

Комунікаційний аудит дає змогу зробити такі висновки. Основним джерелом інформування населення з охороноздоровчої тематики на сучасному етапі є міські ЗМІ. Об’єктові ЗМІ (відомчі, локальні), насамперед друковані, нині майже втрачені. Серед обласних ЗМІ найбільш вагому роль має телебачення.

Головний недолік в інформуванні населення через ЗМІ полягає в існуючій практиці спорадичного надання матеріалів з цієї проблеми замість систематичних інформаційних проектів з актуальних аспектів індивідуального та громадського здоров’я.

В таких умовах одним із ефективних джерел інформації населення про ЗСЖ може стати соціальна реклама. Адже Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про рекламу” від 11 липня 2003 р. вона трактується як “інформація будь-якого виду, розповсюджена в будь-якій формі, яка спрямована на досягнення суспільно корисних цілей, популяризацію загальнолюдських цінностей …”. Більш того, цим Законом передбачено, що її обсяг не повинен бути меншим 5% ефірного часу, друкованої площі, відведених для реклами. Однак для нашого суспільства на сьогодні соціальна реклама не стала достовірним і поширеним джерелом інформації взагалі і, зокрема з питань ЗСЖ. За даними Українського інституту соціальних досліджень, у респондентів не виявлено залежності між переглядом ними соціальної реклами та поінформованістю щодо різних аспектів ЗСЖ.

Щорічно в Україні до знаменних дат організовується понад 10 Національних пропагандистських акцій, насамперед до Всесвітнього дня здоров’я, Всесвітнього дня боротьби з ВІЛ/СНІДом, Всесвітнього дня боротьби з туберкульозом, Всесвітнього дня боротьби з наркоманією, Міжнародного дня непаління тощо. Однак фінансово вони практично не забезпечуються, тому обмежений як арсенал використаних форм та засобів інформаційного впливу, так і коло об’єктів, організовуються без врахування технології проведення PR-кампаній, не вивчається ефективність проведених кампаній взагалі (за винятком акції, присвяченій міжнародному проекту “QUIT and WIN” – “Не палити і стати переможцем”), а результати останніх не доводяться до відома широкої громадськості тощо. Тому такі пропагандистські кампанії слід швидше розглядати як ерзац.

Центри здоров’я, які покликані координувати роботу з формування ЗСЖ, не можуть виконувати цю функцію належним чином через нескінченні під гаслом реорганізації скорочення аж до повної ліквідації, а в Чернігівській, Сумській та Херсонській областях навіть обласні центри здоров’я фактично ліквідовані Більш того, у діяльності служби порушена система управління майже на всіх адміністративних рівнях, що пов’язано з відсутністю як відповідної структури у складі апарату МОЗ України, так і організаційно-методичної та координуючої установи (центру) з формування ЗСЖ, гігієнічного виховання населення.

Ніякі зусилля суспільства, що направлені на збереження та зміцнення здоров’я населення, не дадуть результатів, якщо у людей не буде сформовано активне ставлення до власного здоров’я та здоров’я оточуючих. Досягнення цієї мети неможливо без всебічного гігієнічного виховання населення.

1. До цього часу в Україні не має окремого законодавства про сприяння здоровому способу життя. Відповідні правові норми містяться у нормативно-правових актах різних сфер і галузей законодавства. Існуюче законодавство України до цього часу має багато
неврегульованих питань з проблеми здорового способу життя. Насамперед це стосується перетворення   гігієнічного   навчання   та   виховання   населення   в   державну   систему неперервного медико-гігієнічного навчання через сферу загальної та професійної освіти, охорони здоров’я, фізичного виховання, інші соціальні інститути та ЗМІ.

2.   Не розроблено чітких механізмів створення матеріально-технічних передумов, необхідних для пропаганди здорового способу життя та профілактики захворювань серед різних груп населення.

3.   У сфері формування пріоритетів в суспільних відносинах не розроблена система матеріального та морального заохочення впровадженню ЗСЖ, захисту, збереженню та зміцненню здоров’я.

4.  Відсутність у  медичній галузі чіткої стратегії  щодо створення мережі спеціалізованих установ та структурних підрозділів для роботи з гігієнічного виховання населення,  оздоровлення  людей  за технологіями,  що  передбачають  збереження  та зміцнення здоров’я.

Сучасна ситуація зі станом здоров’я населення потребує принципових змін у підходах до формування ЗСЖ, а саме:

1.  Перетворення гігієнічного навчання та виховання населення в державну систему неперервного медико-гігієнічного навчання через сферу загальної та професійної освіти, охорони  здоров’я,  фізичного  виховання,   інші  соціальні   інститути  та  ЗМІ  вимагає відповідного нормативно-правового підґрунтя, якого немає, а саме:

–       Закон України “Зміцнення здоров’я”;

–       Закон України “Про контроль над тютюном і спиртними напоями”;

–       внесення корективів до Закону “Про внесення змін до Закону України “Про рекламу” від 11 липня 2003 p. №1121-IY (щодо повної або майже повної заборони рекламування тютюнових та алкогольних виробів в усіх засобах реклами);

–       Національна концепція боротьби з наркоманією;

–       Національна концепція боротьби з вживанням алкоголю;

–       Національний план (програма) дій по боротьбі із вживанням алкоголю;

–       Програма профілактики та боротьби з наркоманією;

–       Національна програма “Профілактики та подолання тютюнопаління”;

–       Концепцію загальнодержавної програми щодо формування здорового способу життя;

–       Загальнодержавна програма щодо формування здорового способу життя;

–       Протокол (стандарт) надання первинної медико-санітарної допомоги за профілактичними технологіями збереження та зміцнення здоров’я;

–       включення питань охорони здоров’я до Національної концепції інформаційної політики України через ЗМІ;

–       внесення корективів у санітарні правила та правила з техніки безпеки для різних галузей  народного  господарства щодо гігієнічної підготовки  працюючих у системі виробничо-професійного навчання кадрів і т.п.

2.      Удосконалення економічних механізмів функціонування та розвитку системи гігієнічного виховання населення: щорічне готування пропозицій про внесення відповідних змін до чинного законодавства України щодо цільового асигнування заходів або програм гігієнічного виховання населення за рахунок надходжень від акцизних зборів на алкогольні та тютюнові вироби, запровадження фінансування цієї діяльності на нормативно-подушовій основі, вдосконалення розподілу витрат між різними рівнями бюджетів тощо.

3.  Поліпшення кадрового потенціалу спеціалістів з формування здорового способу життя, гігієнічного виховання населення: удосконалення системи оплати праці медичних працівників з урахуванням обсягу та якості використаних ними профілактичних технологій у повсякденній роботі; ширше використовувати матеріальне стимулювання медпрацівників установ первинної медико-санітарної допомоги (присвоєння атестаційних категорій, доплату за розширення зони обслуговування тощо) залежно від впровадження в практику роботи з пацієнтами короткочасних інтервенцій щодо факторів ризику, зокрема, шкідливих для здоров’я звичок; перегляд форм, методів та змісту підготовки з питань формування здорового способу життя, гігієнічного виховання населення в системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних працівників усіх спеціальностей.

4.      Відновлення раніше ліквідованих та розвиток профілактичних структур (підрозділів) закладів охорони здоров’я: відділення профілактики ЛПЗ, кабінети санітарної освіти сільських районних СЕС, кабінети антиалкогольної пропаганди і профілактичної допомоги тощо.

5.      Оптимізація   нормативної документації ЛПЗ з питань формування ЗСЖ, гігієнічного виховання населення.

6.      Поліпшення інформаційно-методичного та матеріально-технічного забезпечення навчального процесу при гігієнічному навчанні населення: відновлення та розвиток мережі центрів здоров’я, удосконалення їхньої матеріально-технічної бази, кадрового потенціалу, впровадженн  в практики  роботи  сучасних  інформаційних  технологій, застосування комп’ютерних технологій при оцінці знань навчаючих тощо.

7.      Активне  впровадження  міжнародних  проектів,  орієнтованих  на  зміцнення здоров’я (“СІНДІ”, “Міста здоров’я”, “Європейська мережа шкіл сприяння здоров’ю”, “Здоров’я на робочому місті” тощо).