СИСТЕМА ОРГАНІВ ДИХАННЯ

СИСТЕМА ОРГАНІВ ДИХАННЯ

 

План nлекції:

1.                      nСкладові частини і ограни дихальної системи, її функціональне nзначення.

2.                      nРозвиток дихальної системи.

3.                      nБудова носової порожнини. Гістофізіологія органу нюху.

4.                      nГортань – структурна організація і функція.

5.                      nБудова і функція трахеї.

6.                      nЛегені:

       а) бронхіальне дерево;

       б) респіраторний відділ;

       в) гістофізіологія аерогематичного бар’єру.

 

Система органів дихання виконує в організмі функцію nзовнішнього дихання, nяка полягає в обміні газами між кров’ю і nповітрям, що вдихається. При цьому nкисень з повітря потрапляє у кров, а вуглекислий газ і вода видаляються з nкрові у повітря. Газообмін здійснюється nв альвеолах легень. Ця частина дихального апарату відома як респіраторний nвідділ. Але перш ніж потрапити в nлегеневі альвеоли, повітря проходить через відділ повітроносних nшляхів. Цей відділ здійснює такі nфункції: проведення повітря, його nзволоження, зігрівання (або nохолодження), очищення від пилу та nмікроорганізмів, регуляція об’єму. Крім цього повітроносні шляхи забезпечують голосоутворення, nнюх, імунний захист. До нереспіраторних функцій nдихального апарату також належать: nтерморегуляція, депонування крові, участь у регуляції зсідання крові (внаслідок продукції тромбопластину nі гепарину), ендокринна функція (синтез деяких гормонів), участь у водно-сольовому та ліпідному nобмінах.

   

                       

 

  Повітроносні шляхи. До цього nвідділу дихальної системи належать носова порожнина, носоглотка, гортань, трахея та бронхи з їхніми розгалуженнями, включаючи nтермінальні бронхіоли.

 В склад nорганів дихання також входять дихальні м’язи, плевральні порожнини, власний nнервовий апарат, чутливі вставні і рухові нервові закінчення, які утворені nвідростками нейроцитів власного нервового апарата та нейронів симпатичного і nпарасимпатичного відділів. Дихальна система має потужний імунологічний захист.

Носова порожнина (cavum nasi). Носова порожнина складається з nпереддвер’я і власне носової порожнини, у якій є дихальна nта нюхова ділянки. Переддвер’я це порожнина, nрозташована під хрящовою частиною носа. Воно вистелене nбагатошаровим плоским епітелієм, який є продовженням nепітеліального покриву шкіри. В сполучнотканинному шарі під nепітелієм містяться сальні залози та корені носового волосся.

Власне носова порожнина у дихальній ділянці вкрита nслизовою оболонкою, яка складається з багаторядного призматичного nвійчастого епітелію та сполучнотканинної власної пластинки. Епітелій лежить nна базальній мембрані і містить nчотири типи клітин: війчасті, мікроворсинчасті, базальні та келихоподібні.

Війчасті клітини. Вони складають основну частину епітелію, що вистеляє nповітроносні шляхи.  На розширеній їх апікальній поверхні nрозташовується багато війок (в порожнині носа вони в кількості 15-20 на клітину, а в тра­хеї n– 100 – 250). Війки рухаються з частотою до 25 коливань за секунду, що сприяє переміщенню слизу з адсорбованими на ній nсторонніми частинками в на­прямку глотки. Війчасті клітини мають рецептори для багатьох речовин і в залежності від їх nактивації здійснюється їх рухова реакція.

Келихоподібні nклітини. Ці екзокриноцити також чисельні в nепітелії слизової оболонки повітроносних шляхів.  Вони розташовані  поодиноко  і  nпродукують слизоподібний секрет. У розширеній їх nапікальній ділянці наявні вакуолі, які нагромаджують секрет, а парануклеарно і в nбазальній частині цитоплазми є розвинений комплекс Гольджі, гранулярна nендоплазматична сітка та мітохондрії. Вироблення і виділення слизу з клітин nвідбувається циклічно, це стимулюється зовнішними факторами (вологість,  температура).

У фазі нагромадження напов­нені секретом клітини набувають форми nкелиха. Після nвиділення слизу, на поверхні келихоподібних клітин спостерігаються мікроворсинки. Кількість цих клітин зменшується у дистальному напрямку, в термінальних бронхіолах nвони відсутні. В складі слизу, що nсекретується келихоподібними nклітинами виявлені макромолекули муцину. Секреторні або зв’язані nз мембраною муцини є частиною мукоциліарного захисного механізму повітроносних nшляхів.

Мікроворсинчасті nклітини розташовані між війчастими, мають короткі ворсинки на апікальній поверхні. Власна пластинка слизової оболонки nносової порожнини побудована з пухкої сполучної тканини з великим вмістом nеластичних волокон містить кінцеві відділи слизових залоз, протоки яких відкриваються на поверхні епітелію. Секрет цих залоз разом з секретом келихоподібних клітин зволожує слизову оболонку і затримує частинки пилу та мікроорганізми, які потім видаляються рухами війок. nУ власній пластинці також містяться лімфатичні вузлики. Скупчення останніх у ділянці слухових труб утворює трубні nмигдалики, а в ділянці носоглотки — глотковий мигдалик. При хронічному запаленні nостаннього утворюються розростання слизової nоболонки — так звані аденоїди, що затрудняють носове дихання. Слизова оболонка nносової порожнини дуже багата на судини, які розташовані поверхнево, безпосередньо під епітелієм. Це сприяє зігріванню повітря в nхолодну пору року, але спричиняє nлегке виникнення кровотеч. У ділянці нижньої носової мушлі (раковини) розташоване сплетення вен з широким просвітом. При наповненні їх кров’ю, nслизова оболонка набрякає, що може затруднювати дихання.

Нюхова ділянка власне носової порожнини виконує функцію периферійного nвідділу нюхового аналізатора. Він розташований у верхній і задній частинах nносової порожнини. Слизова оболонка тут має жовтувате nзабарвлення. Епітелій утворений клітинами трьох типів: 1) nнюховими рецепторними; 2) nпідтримуючими; 3) базальними. Нюхові nрецепторні клітини n— це видозмінені біполярні нейрони. Кожна nклітина має тіло, від верхньої nчастини якого до поверхні епітелію nвідходить дендрит, а від глибокої nчастини — аксон. Рецепторні клітини, nяк і підтримуючі, що лежать між ними, nорієнтовані перпендикулярно до nповерхні слизової оболонки, їхні тіла nзатиснуті між підтримуючими nклітинами так, що ядра лежать у nрозширеній частині клітин, у нижній nполовині епітеліального шару, а дендрити піднімаються у щілинах між nпідтримуючими клітинами до поверхні, де nзакінчуються у вигляді потовщення, nяке має назву нюхової булави. Від неї відходять довгі нюхові війки, або волоски, які лежать вздовж поверхні епітелію nі утворюють нерівний шар, що вкриває nмікроворсинки підтримуючих клітин. Цей шар зволожується nсекретом слизових (боуменових) залоз, nякі розташовані у власній пластинці nслизової оболонки. Аксони nрецепторних клітин, проходячи у nвласну пластинку слизової оболонки, nутворюють нюховий нерв, який досягає нюхових nцибулин мозку.

Підтримуючі клітини нюхової ділянки мають форму nвисоких призм, світлі ядра їх лежать над ядрами рецепторних клітин. Базальні кінці цих клітин нерівномірно звужуються. У цитоплазмі цих клітин міститься жовто-коричневий пігмент, що зумовлює жовте забарвлення nслизової оболонки в нюховій ділянці. Базальні клітини мають конічну форму, лежать nна базальній мембрані на певній відстані одна від одної. Це камбіальні клітини, які можуть диференціюватися у nпідтримуючі.

Базальні (низькі вставні) nклітини. Ці невеликі за розмірами камбіальні клітини здатні nдо поділу. Вони мають широку основу і вузьку апікальну частину, що не nдосягає поверхні епітеліального пласту. Цитоплазма nтаких вставних клітин містить кератинові філаменти, плазмолеми сусідніх nклітин з’єднані десмосомами та напівдесмосомами із базаль­ною мембраною. Тому, однією з функцій цих клітин  nє фікса­ція епітелію до nбазальної мембрани.

Високі вставні клітини. Це камбіальні nпризматичної форми клітини, а їх апікальний полюс не до­ходить nдо поверхні епітелію.

Щіточкові клітини. Вони мають nпризматичну форму, досягають поверхні епі­телію, а nапікальна ділянка включає чисельні мікроворсинки. Базальна частина плазмолеми nклітин утворює синапси з чутливими нервовими волокнами. Це дає nпідставу стверджувати про їх рецепторну функцію.

Бронхіолярні nекзокриноцити (клітини Клара). Цей різновид клітин наявний в дистальних nділянках повітроносних шляхів, а також у респіраторних бронхіо­лах. Для nних характерна куполоподібна верхівка, що виступає над поверхнею епітелію, а в nцитоплазмі розміщені органели загального призначення та є електронно-щільні nгранули у апікальному полюсі. Клітини Клара локалізовані у nепітеліальній пластинці бронхіол. nВони секретують глікозаміноглікани, що зумовлюють консистенцію секрету nбронхіол, продукують компоненти сурфактанта n(ліпопротеїни).

Цитоплазма nбронхіолярних екзокриноцитів має добре розвинену гладку ендоплазматичну nсітку. Вона містить ферменти (холестерол,  монооксігенази), які беруть участь у детоксикації nтоксинів та  хімічних сполук, що поступають з повітрям, яке вдихається.

Ендокринні nклітини. У епітеліальному шарі ці клітини nрозташовані поодиноко (належать до дисоційованої ендокринної nсистеми (APUD-система) орга­нізму) а в nцитоплазмі містять невеликі гормональні гранули. Ендокриноцити синтезують і nнагромаджують у гранулах пептидні гормони та біогенні амі­ни: бомбезин, кальцитонін, nсеротонін, холецистокініноподібний пептид.

Дендритні клітини (клітини Лангерганса). Вони є спеціалізованими антиген-презентуючими клітинами кістковомозкового nпоходження (мають спільного попе­редника nз макрофагами). Дендритні клітини мають nрозгалужені відростки, що лежать між nепітеліальними клітинами. Їх функціональне призначення полягає у регулюванні  проліферації лімфоцитів.

Слизові nоболонки повітроносних шляхів очищаються від пилу, чужорідних частинок та мікро­організмів nза допомогою так званого мукоциліарного nмеха­нізму, який включає:

1) n прилипання частинок до слизу, що вкриває nепітеліальну пластинку;

2) їхнє nвидалення з дихальної системи шляхом постійного зміщення сли­зу війчастим епітелієм до nглотки, де він проковтується або видаляється у зовнішнє середовище.

Слиз, який вкриває епітелій повітроносних шляхів, складається із двох nшарів. Зовнішній шар – це в’язкий, еластичний гель, який має 2 мкм завтовшки. nВін забезпечує прилипання частинок (мікробів), утримує їх на поверхні слизу, не nдає за­нурюватись вглиб і контактувати з епітелієм. Цей шар мало проникний для nводи, що запобігає висиханню тканини. Внутрішній шар – це золь, nякий має 5 мкм зав­товшки, він забазпечує вільні рухи війок.

Гортань (larynx). З носової порожнини nповітря, що вдихається, потрапляє через глотку в гортань, яка, nкрім проведення повітря, виконує функцію голосоутворення. Основним nпризначенням гортані є те, що вона запобігає проникненню в нижні дихальні шляхи nбудь-яких речовин, крім повітря. У зв’язку з цим гортань називають n«сторожовим псом» легень. Якщо сторонні тіла або речовини все ж nтаки потрапляють у легені, тоді негайно включається кашльовий рефлекс. При ковтанні їжі вхід у гортань nзакриває надгортанник, який відіграє допоміжну роль: гортань nпри ковтанні підтягується вверх і допереду так, що nверхній кінець її притискається до задньої поверхні надгортанника nнижче кореня язика. Гортань має форму трубки, яка розташована nна рівні четвертого-шостого шийних хребців. Стінка гортані nпобудована з чотирьох оболонок: слизової, підслизової, nфіброзно-хрящової та адвентиційної.

  Слизова оболонка складається з nепітеліальної та  власної   пластинок. Епітелій тут багаторядний nпризматичний війчастий з великою кількістю келихоподібних клітин, за ви­нятком nділянки справжніх голосових зв’язок та надгортанника, які вкриті багатошаровим nплоским незроговілим епітелієм. Власна пластинка, як і підслизова основа гортані, nпобудовані з пухкої сполучної тканини, які nпереходять одна в одну без різкої nмежі. Власне пластинка і підслизова основа містять численні еластичні волокна, які поступово nпереходять в охрястя хрящів гортані, а також залягають між поперечно-посмугованими м’язами голосових складок. Пучки еластичних волокон, що лежать в основі nвільних країв голосових складок, мають назву голосових зв’язок. Між краями nголосових складок утворюється голосова щілина, величина якої, рівно ж як і nнатяг голосових зв’язок, змінюється у залежності від скорочення nпоперечно-посмугованих м’язів, які лежать в товщі голосових складок (голосові nм’язи). На передній поверхні гортані підслизова основа містить секреторні nвідділи мішаних білково-слизових залоз, а також скупчення лімфатичних вузликів, nякі утворюють гортанний мигдалик.

Фіброзно-хрящова оболонка побудована з гіалінових та nеластичних хрящів різної форми, оточених щільною волокнистою сполучною nтканиною. Еластичними nє парні ріжкуваті та nклиноподібні хрящі, гіаліновими — непарний щитоподібний та nперснеподібний, а також парні черпакуваті хрящі. Фіброзно-хрящова оболонка утворює опорний каркас гортані, який запобігає злипанню її стінок І забезпечує постійне надходження повітря в нижні дихальні шляхи. Адвентиційна nоболонка гортані утворена пухкою nсполучною тканиною.

Гортань відокремлена від глотки надгортанником, основа якого утворена nеластичним хрящем. Тут здійснюється перехід слизової оболонки глотки в слизову оболонку гортані. На обох поверхнях надгортанника слизова оболонка nвкрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм. Власна пластинка утворює nсосочки, які вростають в епітелій.

Трахея (trachea). Трахея – це трубка довжиною 11 см і діаметром 20…25 мм, яка розташована від рівня шостого nшийного до п’ятого грудного хребця. Побудована з тих самих чотирьох оболонок, nщо й гортань: слизової, підслизової, фіброзно-хрящової та адвентиційної. На nвідміну від гортані, епітеліальна пластинка в трахеї містить, крім війчастих nкелихоподібних та базальних клітин, ще й ендокринні клітини. Останні мають пірамідну форму, містять секреторні nгранули. Ці клітини продукують пептидні гормони та біогенні аміни. Належать вони до дисоційованої nендокринної системи (APUD-системи) організму. Функція ендокриноцитів трахеї — місцева регуляція скорочення nгладкої мускулатури дихальних шляхів. Власна nпластинка слизової оболонки містить велику кількість еластичних волокон nрозташованих переважно у поздовжньому напрямку; nостанні іноді формують спеціальний шар, що лежить на межі з підслизовою основою. nЗдебільшого власна пластинка трахеї, nяк і в гортані, не відмежована від nпідслизової основи. Тут можуть nтраплятися окремі лімфатичні вузлики. nУ підслизовій основі трахеї лежать nтакож кінцеві відділи мішаних n(слизово-білкових) залоз, які переважно містяться у задній та бічних частинах органа.

Пухка сполучна тканина підслизової основи поступово переходить nу щільну сполучну тканину охрястя гіаліновкх хрящових півкілець, які в кількості 16-20 складають основу волокнисто-хрящової оболонки трахеї. На задній nстінці півкільця розімкнені і nсполучаються пучками гладких м’язових nклітин, які прикріплені до nзовнішньої поверхні хряща. Завдяки наявності цього м’яза задня поверхня трахеї nє м’якою і не перешкоджає проходженню їжі у стравоході, який розташований nбезпосередньо позаду трахеї.

Вздовж трахеї півкільця пов’язані між собою щільною сполучною nтканиною. Адвентиційна оболонка nскладається з пухкої сполучної тканини, яка з’єднує трахею з іншими nорганами середостіння.

Бронхіальне nдерево (arbor bronchialis). На рівні п’ятого грудного хребця трахея дихотомічно поділяється на два nголовних бронхи (правий та лівий), які йдуть відповідно до правої та лівої nлегень і поді­ляються на позалегеневі nчасткові бронхи. Останні розгалужуються на зональні бронхи (чотири у кожній nлегені), сегментарні (десять у кожній легені), субсегментарні, малі бронхи та nтермінальні бронхіоли. Залежно від будови стінки та діаметру всі названі бронхи nподіляють на головні, великі, середні, малі та термінальні бронхіоли.

Бронхи мають такий же загальний план будови, як і трахея, nтобто їхня стінка утворена чотирма оболонками — слизовою, nпідслизовою, фіброзно-хрящовою та адвентиційною. Особливості nцих оболонок залежать від калібру бронха. Тому надалі будуть зазначені nлише відмінні риси тої чи іншої оболонки бронхів різних типів.

Головні бронхи мають діаметр близько 15 мм. В їхній слизовій nоболонці, на відміну від трахеї, з’являється м’язова пластинка, nяка відмежовує слизову від підслизової основи. Вона nтонка і складається nз двох шарів гладких міоцитів — внутрішнього циркулярного і зовнішнього — з поздовжнім розташуванням клітин. Слизова оболонка nголовного бронха, як і трахеї, не nутворює складок. Особливістю головних nбронхів є фіброзно-хрящова оболонка, яка nпобудована із суцільних кілець гіалінового хряща.

 Великі бронхи мають діаметр від 15 до 5 мм. М’язова nпластинка слизової оболонки добре розвинена, складається з nодного шару гладких міоцитів, розташованих у nкосо-циркулярному напрямку. Завдяки їхньому скороченню слизова nцих бронхів утворює поздовжні складки. У власній пластинці nслизової оболонки досить часто зустрічаються лімфатичні вузлики. nВласна пластинка бронхів багата еластичними волокнами, які розташовані поздовжньо nі забезпечують розтягування бронхів та їхнє повернення в nвихідне положення при диханні. Підслизова основа містить nвелику кількість залоз. Фіброзно-хрящова оболонка, на nвідміну від головних бронхів, утворена не суцільним кільцем хряща, nа окремими хрящовими пластинками, розміри яких зменшуються nвідповідно до зменшення калібру бронха. Кінцеві відділи nмішаних слизово-білкових залоз розташовуються великими nгрупами переважно у тих ділянках стінки бронха, де немає хряща.

 Середні бронхи мають діаметр від 5 nдо 2 мм. nТовщина слизової оболонки та висота епітеліального шару nзменшуються. nМ’язова пластинка слизової та її складки nдобре розвинені. Фіброзно-хрящова nоболонка містить лише окремі nострівці гіалінового хряща, місцями з’являється еластичний хрящ. У підслизовій оболонці зберігаються залози.

 Діаметр nмалих бронхів від 2 до 0,5 мм. Епітелій стає дворядним. М’язова пластинка у малих бронхах добре розвинена. У цих бронхах відсутні залози, а також хрящі. Отже, малі бронхи мають лише слизову і зовнішню адвентиційну nоболонки або відповідно чотири пластинки: епітеліальну, власну, м’язову та адвентиційну.

Термінальні (кінцеві) бронхіоли мають діаметр nблизько 0,5 мм nі довжину до 1200 мкм. Загальний план будови nїхніх стінок подібний до малих бронхів, але товщина стінки nзначно менша. Епітелій стає одношаровим кубічним війчастим.

У дистальних відділах бронхіального дерева епітеліальна пластинка nмістить сім типів клітин. Перші чотири — ті самі, що були зазначені при описі nтрахеї (війчасті, келихоподібні, базальні та ендокринні); крім того, тут nз’являються  бронхіолярні екзокриноцити n(секреторні клітини Клара), безвійчасті та мікроворсинчасті (облямовані). Бронхіолярні екзокриноцити nмають куполоподібну верхівку, nне мають війок і мікроворсинок, nмістять секреторні гранули, добре розвинену агранулярну ендоплазматичну сітку. Ці клітини продукують ферменти, що руйнують сурфактант, nякий вкриває респіраторні відділи легень. Безвійчасті nклітини мають призматичну форму. Їхня верхівка розташована вище рівня сусідніх nвійчастих клітин. Функція їх невідома. Облямовані клітини мають заокруглену nформу, на апікальній поверхні містять короткі тупі мікроворсинки, nможливо вони виконують функцію хеморецепторів. М’язова пластинка у термінальних nбронхіолах має сіткоподібне nрозташування гладких міоцитів, завдяки чому складки слизової nтут відсутні.

 Легеня (pulmo). Респіраторний відділ. Легеня вкрита nсерозною оболонкою — вісцеральною плеврою, яка побудована з nодношарового плоского епітелію (мезотелію), оберненого nв плевральну порож­нину ,та власної сполучнотка­нинної nпластинки, зрощеної з паренхімою легені. У легені міститься частина повітроносних шляхів (бронхіальне дерево), а також респіраторний від­діл (альвеолярне дерево). Ле­геня складається з часток, сегментів, часточок і ацинусів. Права легеня містить три nчастки, ліва – дві. Кожна легеня має nпо десять сегментів і близько 800 nчасточок. Часточка складається з n12—18 ацинусів, яких в одній легені є близько 15 тисяч.

Часточка легені — це територія розгалуження малого бронха. Форма nїї пірамідна, висота 51…27, ширина 9…21 мм. Через вершину в nчасточку вхо­дить малий бронх і, розгалужуючись дихотомічно, на межі верх­ньої nта середньої її третини утво­рює термінальні бронхіоли. Розгалуження nтермінальних брон­хіол являє собою респіраторний відділ nлегень.

Територія розгалуження однієї термінальної бронхіоли є nструктурно-функціональною одиницею респіраторного відділу легень, яка має назву nлегене­вого ацинуса. Ацинус побудований з трьох частин: 1) альвеолярних nбронхіол (І, II, IIІ порядків); 2) альвеолярних ходів (або протоків); 3) альвео­лярних nмішечків.

Легеневий ацинус. Альвеолярні nбронхіоли І порядку утворюються у результаті дихотомічного nподілу термінальних бронхіол. Вони мають таку ж довжину і діаметр, а nтакож будову стінки, як і термінальні бронхіоли, але nепітелій їх не має війчастих клітин. Основною відмінною рисою цих nбронхіол є присутність у стінці маленьких комірок n-альвеол. Альвеолярні бронхіоли II порядку мають меншу nдовжину (до 800 мкм), а кількість альвеол у їх стінці nзростає. Альвеолярні бронхіоли III порядку ще коротші — до 500 мкм nі мають ще більше альвеол.

На відміну від термінальної бронхіоли їх покривний епітелій n(одношаровий кубічний) не має війчастих клітин. Він розташований на тонкій nсполучнотканинній пластинці, яка супроводжується окремими гладкими міоцитами. Ацинус починається nреспіраторною бронхіолою 1-го порядку, яка дихотомічно ділиться на респіраторні nбронхіоли П-го порядку, а після цього — Ш-го порядку. Кожна респіраторна бронхіола Ш-го порядку поділяється на альвеолярні ходи. У складі nстінки респіраторних бронхіол між ділянками слизової оболонки розташовані nальвеоли, причому в міру розгалуження респіраторних бронхіол кількість альвеол nзбільшується, тоді як стінка альвеолярних ходів і мішечків утворена тільки nальвеолами. Кожний хід закінчується двома альвеолярними мішечками, що nскладаються тільки з альвеол.

 Альвеолярні (респіраторні) ходи (протоки) мають діаметр у nдва-три рази більший, ніж альвеолярні бронхіоли і велику кількість альвеол, між якими лишаються невеличкі проміжки власної стінки альвеолярної протоки. Альвеолярні мішечки не мають власної стінки і nпобудовані з кількох альвеол, розташованих одна біля одної. На зрізі nальвеолярний мішечок нагадує ротонду.

Альвеола — це відкритий пухирець, заповнена повітрям комірка, через nтонку стінку якої відбувається газообмін. Загальна кількість альвеол у nдорослого— 300…400 млн. в одній леге­ні. Максимальна поверхня всіх альвеол у nдорослого при вдиханні повітря досягає 100 м2. У дорослої людини розмір входу в nальвеолу становить 0,15… 0,25мм, а її глибина — 0,06… 0,3 мм. На дні альвеол nмістяться отвори — пори К о н а діа­метром 9…19 мкм, які сполучають сусідні nальвеоли. Середня кількість пор на одну альвеолу складає 13—21, половина з них nрозташована на стінці альвеоли, протилежній входу. Середня площа, яку займають nпори, І… 5 % від площі поверхні альвеоли. Зсередини альвеола вистелена nсуцільним шаром епітелію, який лежить на базальній мембрані. Серед nепітеліальних клітин альвеол розрізняють малі респіраторні епітеліоцити (або альвеолоцити І) і великі секреторні, зернисті епітеліоцити (або альвеолоцити ІІ).

Респіраторні nальвеолоцити вкривають 95% альвеолярної поверхні, мають розміри 5…6мкм в ядерній nчастині та 0,2…0,9мкм у цитоплазматичній. nЦеплоскі клітини, їхні широкі цитоплазматичні відростки, які називають вуалями,мають довжину до n10 мкм. Саме ділянки цих відростків nреспіраторних клітин пристосовані до газообміну, в забезпеченні якого і полягає функція nданих клітин.

 Великі, або секреторні, nальвеолоцити вкривають 3…4 % поверхні альвеол, розташовуючись nпоблизу пор або по їхніх краях, мають розміри до 10 мкм, nзаокруглену форму, виступають у просвіт альвеоли, сполучаються nз респіраторними клітинами щільними контактами. У nцитоплазмі цих клітин містяться осміофільні nтільця, добре розвинені комплекс Гольджі та ендоплазматична сітка. nВеликі епітеліоцити продукують фосфоліпіди, nз яких будуються мембрани сурфактанту.

Сурфактантний алъвеолярний комплекс (або сурфактант)— це тонка плівка, nяка вкриває аль­веоли зсередини і контактує з повітрям. nСурфактант складається з двох фаз — мембранної та nрідкої (гіпофази). Мемб­ранний nповерхневий компонент побудований з фосфоліпїдів і nбілків, а розташована глибше рідка гіпофаза n— з розчинених у воді глікопротеїнів. Значення nсурфактанту полягає у тому, nщо, зменшуючи поверхневий натяг, він запобігає злипанню альвеол nпід час видиху. Крім того, він має бактерицидну дію і не дає nпроникати мікроорганізмам з повітря через стінку альвеоли, Сурфактант також запобігає транссудації рідини з nкапілярів в альвеоли, полегшує переміщення альвеолярних макрофагів nі лімфоцитів.

Диференціація великих епітеліоцитів і синтез nними сурфактанту починаються вже на 24 тижні ембріонального розвитку людини. Саме завдяки наявності сурфактантної плівки nв альвеолах новонародженої дитини, вони здатні розправлятися під час першого вдиху і далі не спадаються. Існують деякі nвади розвитку, при яких сурфактант в nлегенях не утворюється, вна­слідок чого така новонароджена дитина є нежиттєздатною.

Крім великих і малих альвеолоцитів у стінці альвеоли трапляються nальвеолярні макрофаги. Це клітини, що належать до макрофагічної системи nорганізму, мають кістково-мозкове походження і виконують nзахисну функцію.

Зовні до базальної мембрани альвеоли прилягають кровоносні капіляри, а також сітка еластичних волокон, які обплі­тають nальвеоли. Через те, що альвеоли щільно прилягають одна до одної, nкожний капіляр межує одночасно з кількома альвеолами. Це nзабезпечує найкращі умови для газообміну між кров’ю, що nтече у капілярах, і повітрям, яке заповнює порожнини альвеол.

 Структури, через які здійснюється nгазообмін, являють собою так званий аерогематичний бар’єр. Він включає в себе nстінку альвеоли та стінку гемокаліляра товщина його становить у середньому 0,5 nмкм. Компоненти аерогемагнетичного бар’єра наступні: сурфактант, nбез’ядерні ділянки респіраторних епітеліоцитів, nбазальна мембрана альвеоли, базальна мембрана капіляра і без’ядерні nділянки ендотелію капіляра. Часто базальні мембрани альвеоли і nгемокапіляра зливаються в одну загальну альвеолокапілярну мембрану, що створює оптимальні умови для виконання респіраторної функції.

Альвеоли мають вигляд відкритих пухирців, які розділені дуже nтонкими сполучнотканинними перегородками з кровоносними капілярами та оплетені nколагеновими і еластичними волокнами.

Внутрішня поверхня альвеоли вистелена одношаровим епітелієм, nщо складається з: респіраторних епітеліоцитів (альвеолоцитів І типу) — плоских клітин, що вкривають 95% nальвеолярної поверхні, великих епітеліоцитів (альвеолоцити II типу) — секреторних клітин, а також nз альвеолярних макрофагів, що мігрують з міжальвеолярних nперегородок через пори Кона до альвеоли. Після nрозгляду будови стінки альвеоли, з’ясуйте яким чином респіраторні епітеліоцити беруть участь у формуванні аерогематичного nбар’єра.

Розвиток nдихальної системи. Пренатальний розвиток дихальної системи починається з 3-4 тижня ембріогенезу. Гортань, nтрахея та легені розвиваються з  nларинго-трахео-пульмонального зачатка, який з’являється у вигляді виросту вентральної стінки передньої киш­ки. nГортань і трахея закладаються з верхньої частини мішкоподібного епітеліального вип’ячування. У нижній частині nцей зачаток поділяється на два мішечки, які є зачатками правої і лівої легені.

У процесі подальшого роз­витку в мішечках nз’являється велика кількість виростів, між якими розміщена мезенхіма. nКожна кінцева гілочка виросту закінчується розширенням – май­бутнім nальвеолярним мішечком. Зачатки бронхів з’являються на 8 тижні у вигляді nкоротких епітеліальних трубочок , а з 10-12 тижня формується розгалужена nсистема бронхів – бронхіальне дерево. Воно галузиться подібно до складної nальвеолярної залози (залозиста стадія).

З 5 місяця у легенях відбувається розвиток термінальних nта респіраторних бронхіол, а також альвеолярних ходів,  між якими формується сітка гемокапілярів n(канальцева стадія). З мезенхіми диферінціюються гладка м’язова тканина, nхрящова тканина, сполучна тканина бронхів та прошарки сполучної тканини, що nрозташовуються між часточками.

 З 6-7 місяця і до nмоменту народження у легенях відбувається розвиток альвеол та nальвеолярного епітелію (альвеолярна стадія). Під час усього ембріонального nперіоду альвеоли мають незначний просвіт і товсті стінки. Під час першого nвдиху новонародженої дитини альвеоли розправляються, їхні порожнини nзбільшуються, а товщина стінок зменшується, що сприяє газообміну. Сурфактант nпочинає вироблятися на початку сьомого місяця ембріогенезу, тому недоношених nдітей меншого терміну вагітності вважають не здатними до самостійного дихання. nДля забезпечення легеневого газообміну таких дітей практи­кується nуведення у їхні респіраторні відділи екзогенного сурфактанту.

Із сьомого місяця ембріогенезу nлюдини почи­нається диференціація секреторних альвеолоцитів і синтез ними nсурфактанту. Наявність сурфактантної плівки в альвеолах новонародженої дитини nдає змогу розправлятися їм під час першого вдиху і далі не спадатися.

 

 

 

ДЖЕРЕЛА ІНФОМАЦІЇ:

а)основні:

1.Гістологія людини.  nО. Д. Луцик, А Й. Іванова, К.С. Кабак, Ю. Б. Чайковський. Київ: Книга nплюс, 2010. – С. 401-446.

2.Гістологія людини. О.Д. Луцик, А.Й. Іванова, К.С. nКабак. Львів: Мир, 2003.- С.385-422.

3. Гістологія nлюдини. О.Д. Луцик, А.Й. Іванова, К.С. Кабак. Львів: Мир, 1992.-205-218.

4. nУльтраструктура основних компонентів органів систем організму. Навчальний nпосібник-атлас. К.С.Волков. Тернопіль: Укрмедкнига, 1999. – С.78-93.

5.  Матеріали до практичних занять. http:// nintranet. tdmu. edu. ua – Web site.

б) nдодаткові:

1.   nУлумбеков Э.Ф., Чельшева Ю.А. Гистология, эмбриология. nЦитология / Э.Ф. Улумбеков, Ю.А. Чельшева n– М .: ГЕОТАР. – Медиа, 2001. – С.401-446.

2.   nР.К. Данилов. nГистология. Эмбриология. Цитология.: Учебник для студентов медицинских nвузов.  – М.: ООО «Медицинское nинформационное агенство». – 2006. – С. 269-291.

3.   nГистология, nцитология и эмбриология / Под ред. Ю.И. Афанасьева, nН.А. Юриной. – М.: Медицина. – 2001. – С.616-637; 656-673. 

4.   nИ. В. nАлмазов,  Л. С. Сутулов. Атлас по nгистологии и эмбриологии. М.:Медицина. – 1976. – С. n128-148.

5.   nВідеофільм з теми «Дихальна система. Сечова система».