Home » Скорпіон кримський – Euscorpius tauricus

Скорпіон кримський – Euscorpius tauricus

23 Червня, 2024

ПІДТИП ХЕЛІЦЕРОВІ. КЛАС ПАВУКОПОДІБНІ (АRACHNOIDEA). СКОРПІОНИ, ПАВУКИ ЯК ОТРУЙНІ ТВАРИНИ.

Хеліце́рові або Павукоподі́бні (Chelicerata) — підтип типу членистоногі. Характерною ознакою хеліцерових є поділ тіла на дві тагми: головогруди та черевце. На головогрудях розташовано шість пар кінцівок. Вусики (антени, антенули) в хеліцерових відсутні. Перша пара кінцівок, розташована перед ротовим отвором, часто закінчується клішнею й зветься хеліцерами (звідси й назва підтипу). Позаду ротового отвору є друга пара кінцівок — педипальпи (ногощупальця). Останні чотири пари слугують ходильними ногами. Головний мозокхеліцерових, на відміну від інших членистоногих, складається з прото- та тритоцеребрума; дейтоцеребрум відсутній. Сучасні хеліцерові населюють суходіл і тільки близько 5% видів живе в морській та прісній воді. До членистоногих належить більш як 1 млн видів. Це найбагатший представниками тип тварин. Цьому сприяла поява ряду прогресивних ознак — ароморфозів та ідіоадаптацій, властивих цьому типу. Разом з тим у членистоногих є багато спільних ознак з кільчастими червами, що вказує на їхню філогенетичну спорідненість.

Pоль членистоногих у природі, в кругообігу речовин і біосфері неоціненна. Велике також їхнє економічне значення як шкідників і запилювачів культурних рослин як тварин, які використовуються у їжу, тощо. Членистоногі становлять великий медичний інтерес, бо серед них трапляються паразити людини, проміжні хазяїни паразитів, переносники збудників трансмісивних хвороб і отруйні тварини. Більшість таких членистоногих відносять до класів павукоподібних (вивчає арахнологія) і комах (предмет ентомології). Павукоподібні і комахи, які мають медичне значення, складають предмет вивчення медичної арахноентомології, яка є розділом медичної паразитології.

Для тварин, які належать до типу членистоногих, характерні:

1) тришаровість, тобто розвиток трьох зародкових листків у ембріона;

2) білатеральна симетрія;

3) гетерономна членистість тіла, яка проявляється в тому, що сегменти тіла мають різну будову і виконують різні функції;

4) злиття сегментів у відділи тіла;

5) поява членистих кінцівок, що являють собою багаточленний важіль;

6) диференціація м’язів і поява смугастої мускулатури;

7) зовнішній хітинізований скелет, який захищає від впливів зовнішнього середовища і призначений для прикріплення м’язів;

8) порожнина тіла — міксоцель, яка утворюється під час ембріонального розвитку в результаті злиття первинної і вторинної порожнини тіла;

9) наявність систем органів: травної, дихальної, видільної, кровоносної, нервової, ендокринної, статевої.

Покриви тіла.

Важливою особливістю членистоногих, яка відрізняє їх від кільчастих червів і обумовлює основні риси їх організації, є наявність твердої кутикули, що виконує не тільки захисну функцію, а є також зовнішнім скелетом (екзоскелетом), до якого прикріплюються м’язи.

До складу кутикули входять білки, амінокислоти, ліпіди, глікопротеїди, феноли, пігменти, вода (до 40%). Проте найхарактернішим компонентом кутикули членистоногих є хітин. Це високомолекулярний полісахарид, мономером якого є глюкоза. Він нагадує глікоген або целюлозу, але на відміну від цих сполук кожна молекула мономера через групу NH зв’язана з ацетильною групою О=С—СН3. Його хімічна назва — полі-N-ацетил-d-глюкозамін. У членистоногих хітин представлений не в чистому вигляді, а як сполука з білком артроподином (насправді це кілька білків), який з хітином утворює нерозчинний комплекс.

У кутикулі членистоногих є ділянки, вкриті товстою, твердою кутикулою, нездатною до розтягнення (склерити), і м’якою, еластичною, розтяжною (мембрани). Чергування цих ділянок і зумовлює рухливість тіла та його придатків. Найчастіше в кожному сегменті (крім головних) є чотири склерити: спинний (тергіт), черевний (стерніт) та пара бічних (плеврити), з’єднані рухомо еластичними мембранами. У кінцівках членики вкриті твердою кутикулою, а зчленування — мембраною, що дозволяє їм рухатися один відносно іншого. Існує ще й внутрішній скелет — вирости склеритів усередину тіла. До них кріпляться м’язи. Кутикула не тільки вкриває все тіло членистоногого, а й вистилає передню та задню кишки, а також трахеї у трахейнодишних.

Мускулатура

Мускулатура членистоногих не утворює суцільного м’язового мішка, а представлена окремими пучками, що з’єднують між собою рухливі ділянки кутикулярного скелету — склерити, або членики кінцівок. Мускульні пучки прикріплюються до внутрішніх виростів кутикули. У членистоногих виникає новий тип руху — з опорою на зовнішній скелет, а не на шкірно-м’язовий мішок, як у червів. Майже вся мускулатура членистоногих, за винятком деяких м’язів внутрішніх органів, поперечносмугаста. Це надає їм певної переваги, оскільки поперечносмугасті м’язи скорочуються швидше, ніж гладенькі. Завдяки такій будові локомоторного апарату членистоногі здатні до дуже швидких (відносно їхніх розмірів) і різноманітних рухів, а деякі з них (більшість комах) — і до польоту.

Порожнина тіла.

Порожнина тіла членистоногих змішана. Під час ембріонального розвитку в них, як і в кільчастих червів, закладаються парні целомічні мішки, що мають метамерну будову. Пізніше стінки целомічних мішків руйнуються, розпадаючись на окремі клітини, а целомічні порожнини зливаються із залишками первинної порожнини тіла, утворюючи змішану порожнину тіла — міксоцель, що не має власної клітинної вистилки. Це система лакунарних або щілиноподібних порожнин між внутрішніми органами. Із мезодермальних клітин стінок целомічних мішків згодом утворюються мускулатура, клітини крові, жирове тіло та інші мезодермальні утвори. У міксоцелі циркулює рідина, що зветься гемолімфою. Вона є одночасно і порожнинною рідиною, і кров’ю.

Травна система складається з трьох відділів: переднього, середнього і заднього, який закінчується анальним отвором. Середній відділ має травні залози.

Травна система членистоногих складається з трьох відділів: ектодермальної передньої, ентодермальної середньої та ектодермальної задньої кишки. Кожен із цих відділів, у свою чергу, диференціюється залежно від типу живлення. Характерною рисою травного тракту членистоногих, яка відрізняє їх від інших типів тварин, є перетворення кінцівок передніх сегментів тіла на ротові, призначені для утримання й механічної переробки їжі. У ряді випадків додатково до ротового апарата в передній кишці є особливий відділ для механічної обробки їжі (жувальний шлунок Malacostraca або м’язовий шлунок комах). Часто передня кишка служить і для тимчасового зберігання їжі — воло (анатомія) метеликів, бджіл. У більшості наземних членистоногих до передньої кишки відкриваються слинні залози. У середній кишці з’являються різноманітні вирости, що збільшують її поверхню (печінкові вирости ракоподібних та павукоподібних, пілоричні придатки комах). У середній кишці та її придатках відбуваються основні процеси травлення та всмоктування. Задня кишка, особливо в наземних членистоногих, також диференціюється на відділи, що виконують різні функції; найважливішою серед них є всмоктування води з екскрементів і повернення її в гемолімфу. Це необхідно для збереження води в організмі. Функцією кишечнику наземних членистоногих є також осморегуляція та видалення з організму продуктів дисиміляції, для чого призначені спеціальні трубчасті вирости задньої ділянки середньої кишки (у павукоподібних) або передньої частини задньої кишки (у комах та багатоніжок) — мальпігієві судини.

Органи дихання. Будова їх залежить від умов життя: у водних форм —зябра, які здатні використовувати розчинений у воді кисень, у наземних—легені і трахеї, які пристосовані до використання кисню повітря.

Органи виділення у різних класів побудовані неоднаково. У деяких це дуже видозмінені метанефридії (видільні залози ракоподібних), у інших видільні органи нового типу — мальпігієві трубочки (у павукоподібних і комах). Органи дихання членистоногих різноманітні. Дуже дрібні членистоногі, які мають тонкі покриви й живуть у воді або в дуже вологих місцях, можуть дихати всією поверхнею тіла. У великих водяних членистоногих органами дихання є зябра — це видозмінені кінцівки або їхні частини (епіподити). У наземних членистоногих органами дихання є легеневі мішки, які також вважають видозміненими кінцівками (у павукоподібних), та трахеї (у частини павукоподібних, багатоніжок і комах). Легеневі мішки — це глибокі мішкоподібні вгини зі складчастими стінками, що відкриваються назовні вузькими щілинами. Трахеї — тонкі, найчастіше розгалужені трубочки, що відкриваються назовні маленькими отворами, а всередині тіла обплітають усі внутрішні органи, доносячи кисень навіть до окремих клітин.

Кровоносна система. У порівнянні з кільчастими червами вона більш прогресивна у зв’язку з наявністю пульсуючого органа — серця, яке розташоване на спинному боці тіла. Проте на відміну від кільчастих червів у членистоногих кровоносна система незамкнена.

Нервова система така ж, як у кільчастих червів; складається із надглоткового ганглія, навкологлоткових комісур, черевного нервового ланцюга. Але у членистоногих відбулося злиття нервових вузлів, особливо у головному відділі. Крім нервової системи функцію регуляції виконують ендокринні залози.

Членистоногі характеризуються численними пристосуваннями до різних умов середовища, різноманітною будовою органів дихання, живлення й руху.

Морфологія комахи

A — голова, B — груди, C — черевце

1.антена, 2. вічко (нижнє), 3. вічко (верхнє), 4. складне око, 5. мозок, 6. передньогруди, 7. дорсальна артерія, 8. трахеї, 9. средньогруди, 10. задньогруди, 11. переднє крило, 12. заднє крило, 13. середня кишка (шлунок), 14. серце, 15. яєчник, 16. задня кишка (кишечник, пряма кишка і анальний отвір),17. анус, 18. вагіна, 19. абдомінальний ганглій, 20. мальпігієві судини, 21. подушечка, 22. кігтики, 23. лапка, 24. гомілка, 25. стегно, 26. вертлуг, 27. передня кишка (стравохід, шлунок), 28. грудний ганглій, 29. тазик, 30. слинна залоза, 31. підглоточний ганглій, 32. ротовий апарат.

Основні класи: ракоподібні, павукоподібні, комахи.

Клас Ракоподібні (Сгustасеа) включає близько 25 тис. видів тварин, які живуть переважно у морських і прісних водоймах. Він поділяється на два підкласи — нижчі і вищі раки.

Клас Ракоподібних об’єднує біля 25000 видів тварин, що існують переважно у водному середовищі.

Ракоподібні поділяються на два підкласи: нижчі та вищі раки. Нижчі раки – звичайні мешканці товщі води (планктонні організми) і представляють важливу ланку в ланцюгах живлення біогеоценозів. Деякі з них (наприклад, циклопи і діаптомуси) можуть бути також проміжними хазяями паразитичних червів (наприклад,стьожака широкого і ришти). Вищі раки є цінним об’єктом харчування людини (креветки, омари, лангусти, краби, річковий рак), а також мають значення як санітари водойм (некрофаги). Крім того, прісноводні раки і краби в країнах Далекого Сходу є проміжними хазяями для легеневого сисуна.

Нижчі раки звичайно живуть у товщі води і входять до складу планктону. Вони мають важливе значення у біосфері є солідною частиною харчового раціону багатьох риб і китоподібних. Циклопи і діаптомуси —проміжні хазяїни стьожака широкого та ришти.

Циклоп (Cyclops strenuus) – проміжний хазяїн стьожака широкого, ришти/

Вищі раки — мешканці морських і прісних водойм. На суші з цього класу живуть тільки стоноги та деякі раки (краб-злодій пальмовий). Річковий рак, краби, омари використовуються людиною в їжу. Крім того, багато раків (некрофаги) мають санітарне значення. Бо звільняють водойми від трупів тварин. Прісноводні раки та краби у країнах Сходу є проміжними хазяїнами нами для сисуна легеневого.

Вищі ракоподібні (Malacostraca, від грецького «м’який панцир») — найбільша група ракоподібних, яка включає десятиногих ракоподібних(краби, раки, креветки), ротоногих раків та криль. Також сюди входять двопарноногі (амфіподи) та рівноногі (ізоподи), які включають переважно наземні форми. Клас нараховує понад 22000 видів, тобто дві третини всіх видів ракоподібних, та включає найбільші за розмірами тіла види. Вперше вищі раки з’являються в Кембрії. Живуть у водоймах усіх типів на різних глибинах. є і суходольні типи. Характерними рисами є постійна кількість сегментів – 8 грудних, 6-7 черевних.Органи виділення антенальні залози. Переважно роздільно статеві.

Систематика вищих ракоподібних має такий вигляд:

Клас Malacostraca Latreille, 1802

· Підклас Phyllocarida Packard, 1879

· Archaeostraca Claus 1888

· Hoplostraca Schram, 1973

· Canadaspidida Novožilov in Orlov, 1960

· Hymenostraca Rolfe, 1969

· Leptostraca Claus, 1880

· Підклас Hoplocarida Calman, 1904

· Aeschronectida Schram, 1969

· Archaeostomatopoda Schram, 1969

· Stomatopoda Latreille, 1817

· Підклас Eumalacostraca Grobben, 1892

· Надряд Syncarida Packard, 1885

· Palaeocaridacea Brooks, 1979

· Bathynellacea Chappuis, 1915

· Anaspidacea Calman, 1904

· Надряд Peracarida Calman, 1904

· Spelaeogriphacea Gordon, 1957

· Thermosbaenacea Monod, 1927

· Lophogastrida Sars, 1870

· Mysida Haworth, 1825

· Mictacea Bowman et al., 1985

· Amphipoda Latreille, 1816

· Isopoda Latreille, 1817

· Tanaidacea Dana, 1849

· Cumacea Krøyer, 1846

· Надряд Eucarida Calman, 1904

· Euphausiacea Dana, 1852

· Amphionidacea Williamson, 1973

· Decapoda Latreille, 1802

Десятино́гі (Decapoda) — ряд, який об’єднує ракоподібних, що мають одну пару клешень, на які перетворилася передня пара ходильних кінцівок, і 4 пари власне ходильних кінцівок, що разом становить 10 кінцівок. Десятиногі ракоподібні найбільші за розміром серед усіх ракоподібних.

Місця існування десятиногих ракоподібних-невеликі річки, струмки, а також евтрофні озера (в останніх віддає перевагу прибережним зонам біля урвистих берегів зі щільним ґрунтом), прибережні морські місця, береги морів.

Основні причини зменшення чисельності полягають в порушенні природного стану водойм, пов’язані з антропогенним фактором (евтрофікація, збіднення води на кисень, забруднення пестицидами, замулення тощо); заразні хвороби —чума раків, септоциліндроз (іржаво-плямиста хвороба), телоханіоз (фарфорова хвороба); вороги (хижі риби, водоплавні птахи, ссавці).

Після масової загибелі широкопалого рака внаслідок вірусного захворювання (чума раків) у прісних водоймах його місце зайняв близький вид — довгопалий рак. Він виявився стійкішим до зростаючого антропогенного впливу (менш вибагливий до чистоти води, вмісту в ній кисню тощо) і плодючішим.

Удень раки ховаються під камінням або в норах, виритих на дні чи біля берегів під корінням дерев. Уночі вони виповзають із схованок у пошуках їжі. Річкові раки всеїдні. Вони живляться рослинами й тваринами, причому можуть поїдати і живу, і мертву здобич. Запах їжі раки відчувають на великій відстані, особливо якщо трупи жаб, риб та інших тварин почали розкладатися.

Річковий рак, як і всі членистоногі, має міцний покрив, основу якого становить органічна речовина — хітин. Легкий, але твердий хітиновий покрив захищає м’які частини тіла тварини. Крім того, він є також зовнішнім скелетом рака, бо зсередини до нього прикріплюються м’язи. Твердий покрив рака має зеленувато-бурий колір. Це захисне забарвлення робить його непомітним на темному дні. Барвники покриву під час варіння рака руйнуються і змінюють свій колір — рак стає червоним.

Зовнішня будова рака широкопалого: 1-довгастий вусик, 2-око, 3-короткий вусик, 4-щелепи, 5-ногощелепи, 6-клешня, 7-ходильні ноги, 8-черевні ноги, 9-плавальні ніжки, 10-черевце, 11-головогруди

Будова тіла

Довжина тіла десятиногого рака може досягати 20 см. Тіло складається з трьох відділів — головогруди (голова ігруди) і черевця. Із спинного боку головогруди і черевце покриті масивним карапаксом, що несе на передньому кінці гострий виріст, — рострум. З боків від рострума розташовується дві пари чутливих придатків — антен — і пара фасеткових очей на рухливих стебельцях, а попереду — дві пари вусиків: коротенькі й довгі.

Головогруди складаються з 8 виразно помітних сегментів і анальної лопаті — тельсона. У самок цей відділ тіла ширший, ніж у самців. На кожному сегменті, як правило, знаходиться пара кінцівок. Кінцівки першого сегменту, на якому відкриваються статеві отвори, або перетворені в копулятивний орган (у самців), або відсутні (у самок). Наступні чотири несуть плавальні кінцівки — плеоподи. Ротовий апарат складається з шести пар кінцівок: верхніх щелеп, двох пар нижніх щелеп і трьох пар ногощелеп.

Черевце, як і в інших вищих ракоподібних, несе п’ять пар черевних ніжок, призначених для плавання. Перша пара відрізняється великими розмірами і несе клешні, які більші у самців. Останні чотири функціонують як ходильні ноги. Від їх зовнішньої сторони в порожнину під карапаксом відходять перетворені в гіллясті зябра епіподіти. На останньому сегменті розташовані уроподи і тельсон, утворюючи схожий на розкрите віяло хвостовий плавець, що являє собою видозмінену кінцівку.

Покриви тіла

Із спинного боку головогруди і черевце покриті масивним хітиновим панциром — карапаксом. Хітиновий панцир просякнутий солями кальцію, які надають йому міцності. Забарвлення варіює залежно від місця проживання від зеленувато-бурого до синяво-коричневого, яке маскує на тлі темного мулистого дна.

Опорно-руховий апарат

Хітиновий панцир утворює складний скелет — каркас тіла рака. На відміну від тіла червів, рак не має шкірно-мускульного мішка. Мускулатура тварини представлена окремими пучкамим’язів, що прикріплюються до хітинового панцира. Всі внутрішні органи містяться у вторинній порожнині тіла.

Внутрішня будова рака річкового

Травна система

Травна система починається ротом, далі розташований стравохід, який переходить у шлунок, що складається з двох відділів: жувального й цідильного. Стінки жувального відділу мають спеціальні хітинові вирости (вапняні хітинові зубці), котрі перетирають їжу. У цідильному відділі їжа фільтрується (диференціюється за допомогою складного апарату, що фільтрує). При цьому дуже крупні харчові частки виключаються з травлення, а що пройшли через фільтр поступають в травну залозу — складну систему виростів середньої кишки, де відбувається власне переварювання і всмоктування. Неперетравлені залишки виводяться назовні через анальний отвір, розташований на тельсоні(анальній лопаті ракоподібних).

Видільна система

Видільна система рака має вигляд круглих зелених залоз. Вони містяться під панциром на спинному боці і відкриваються назовні біля основних вусиків.

Дихальна система

У рака під панциром біля основних ніг розташовані зябра. Це перисті вирости тіла. Вода омиває зябра, і розчинений у нійкисень потрапляє в кров, а вуглекислий газ із крові виділяється у воді.

Кровоносна система

Кровоносна система в річкового раки незамкнута, тобто кров із судин витікає безпосередньо в порожнину тіла. Розчинений у воді кисень проникає через зябра в кров, а вуглекислий газ, що накопичився в крові, через зябра виводиться назовні.

Нервова система

Нервова система складається з навкологлоткового нервового кільця і черевного нервового ланцюжка. Нерви, що відходять від навкологлоткового кільця, пов’язані з органами чуття і ротовим апаратом, а ті, що відходять від нервового ланцюжка,- з внутрішніми органами.

Органи чуття

Органи чуття у рака добре розвинені. Складні очі розташовані на рухливих стебельцях, що дає йому змогу дивитися в різні боки, не повертаючи тіла. Кожне око утворене трьома тисячами вічок, кількість яких з віком зростає. Вічко бачить лише якусь невеличку частинку зображення, і тільки усі вічка разом можуть сприйняти його цілком. Таке око називається фасетковим, а кожне вічко у ньому — фасеткою.

Довгі вусики є органом дотику і нюху (це водночас ніби «кінчики пальців» та «ніс» рака), а біля основи вусиків містяться органи рівноваги та слуху.

Спосіб життя та місце існування

Веде осілий спосіб життя — в норах на глибині 2 — 8 м. Взимку скупчується у глибоких ямах. Прісна чиста вода: річки,озера, ставки, швидкі або проточні струмки (завглибшки 3—5 м і із западинами до 7—12 м). Влітку вода повинна прогріватися до 16—22 °C. Раки дуже чутливі до забруднення води, тому місця, де вони водяться, говорять про екологічну чистоту цих водоймищ. Стенобіонтний вид, стенотермний (холодолюбний). Оптимум рН 7,0 — 8,5.

Харчування.

Вологий препарат, видно всі типи кінцівок одного з видів десятиногого рака, частину панцира видалено, 1 — зябра

Всеїдний. Рослинна (до 90%) і м’ясна (молюски, черв’яки, комахи і їх личинки, пуголовки) їжа. Влітку широкопалий рак харчуєтьсяводоростями і свіжими водними рослинами (рдесник, елодея, кропива, латаття, хвощ), взимку — опалим листям. За один прийомом їжісамиця з’їдає більше, ніж самець, але і їсть вона рідше. Запах їжі раки відчувають на великій відстані, особливо якщо трупи жаб, риб і інших тварин почали розкладатися.Раціон залежить від пори року та інших факторів. Живиться в сутінках або перед заходом сонця і вночі (вдень раки ховаються під каменями або в норах, виритих на дні або в берегів під корінням дерев). Річковий рак шукає їжу, не відходячи далеко від нори, якщо ж корма недостатньо, може мігрувати на 100–250 м.

Поведінка.

Полює річковий рак вночі. Вдень ховається в укриттях (під каменями, корінням дерев, в норах або будь-яких предметах, лежачих на дні), які охороняє від інших раків. Риє нори, довжина яких може досягати 35 см. Влітку живе на мілководді, взимку перебирається на глибину, де ґрунт міцний, глинястий або піщаний. Зустрічаються випадки канібалізму. Повзає річковий рак задкуючи назад. В разі небезпеки за допомогою хвостового плавця збовтує мул або різким рухом спливає геть. У конфліктних ситуаціях між самцем і самицею, завжди домінує самець. Якщо ж зустрілися два самці, то зазвичай перемагає більший.

Звичайно рак пересувається по дну головою вперед, повільно переставляючи ноги, а в разі небезпеки відштовхується і вправно пливе заднім кінцем тіла наперед, швидко загрібаючи воду хвостовим плавцем та направляючи її під себе. На суходолі рак пересувається задом наперед. За допомогою ніг, клешень і хвостового плавця він ніби підтягує тіло. Звідси й пішов вислів «задкувати наче рак».

Розмноження і розвиток.

Десятиногі раки — роздільностатеві тварини. Статеві залози розміщуються в грудній порожнині.

На початку осені самець стає агресивнішим і рухливішим, нападає на особину, що наближається, навіть з нори.

Визрівання яйцеклітин у самиць відбувається у яєчниках, а формування чоловічих статевих клітин у самців — у сім’яниках.

Побачивши самицю, він починає переслідування, і якщо наздоганяє, то хапає її за клішні і перевертає. Самець має бути більше за самицю, інакше вона може вирватися. Запліднення внутрішнє. Самець переносить сперматофори на черевце самиці та залишає її. За один сезон він може запліднити до трьох самиць. Приблизно за два тижні самиця викидає 20-200яєць, які виношує на черевці.

Самиця десятиногого рака з яйцями, з яких розвиваються личинки, що вільно плавають

Сезон розмноження: жовтень.

Статеве дозрівання: самці — 3 роки, самиці — 4.

Вагітність/інкубація: залежить від температури води.

Тривалість життя: 20-25 років.

Потомство: новонароджені рачки досягають в довжину до 2 мм. Перші 10-12 діб вони залишаються під черевцем у самиці, а потім переходять до самостійного існування. У цьому віці їх довжина близько 10 мм, вага 20-25 міліграм. У перше літо рачки линяють п’ять разів, довжина їх збільшується удвічі, а маса в шість разів. Наступного року вони виростуть до 3,5 см, і важитимуть близько 1,7 г, злинявши за цей час шість разів. Зростання молодих річкових раків відбувається нерівномірно. На четвертий рік життя раки зростають приблизно до 9 см, з цієї миті вони линяють двічі в рік. Кількість і терміни линянь сильно залежать від температури і живлення.

Річкові раки та екологія.

На відміну від інших підкласів , що мешкають в морях і океанах , раки є річковими мешканцями. Їх можна зустріти виключно в річках , озерах чи водоймах з прісною водою. Винятки становлять лише кілька видів гіллястовусих раків.

Річкові раки чудово адаптовані до життя в різних температурних умовах. Вони можуть існувати як в теплій , так і в холодній воді. Оптимальна температура для життя раків – 17 градусів. Якщо раки є холодолюбиві, то для них критична позначка термометра – 27. Якщо ж раки люблять тепло – то 32 . Що стосується критичної нижньої позначки , то її , практично , не існує. Бували випадки, коли раки вмерзали в лід. Однак, з настанням весни, коли крига тане, вони знову поверталися в життя. Винятки становили лише ті випадки , коли рак просто висихав зсередини.

Основні місця проживання раків – це природні укриття. Це можуть бути і каміння, і корчі , і берегові вимоїни . Найчастіше раки люблять ховатися в мул. При необхідності вони можуть створювати собі нірки , які служать їх притулком. Мешкають раки на найрізноманітніших грунтах . Це можуть бути і кам’янисті , і мулисті , і торф’янисті . Вони легко пристосовуються до життя, як в проточних водах, так і в стоячих . Якщо грунт твердий і не має природного укриття, раків там зустріти практично не можливо.

Річкові раки мають кілька видів міграцій. Це добові, сезонні, личинкові і онтогенетичні . Річкові раки мають виражені ритми активності , які бувають , як добові , так і річні . Якщо рак живе на невеликій глибині – до двох метрів , то для них характерний добових режим. Найбільшу активність вони виявляють з 5 години вечора і до 12 години ночі. Якщо ж раки мешкають на великих глибинах – десь 10-15 метрів , то їм добовий режим не властивий .

В одному водоймищі , в залежності від пори року , раки можуть мешкати як біля берега , так і на великій глибині. Це пов’язано з наявністю їжі. Якщо самки раку мечуть ікру , вони також вибираються ближче до берегової лінії.

У річкових раків існує свої території . Рак , що знаходиться в укритті , охороняє своє місце і не підпускає до нього конкурентів. Якщо ж з’являється потенційна здобич , рак швидко хапає її і повертається назад в укриття .

Раки – це індикатори чистої води. Достатньо лише 20 мг аміаку на 1 літр річкової води , щоб загинув рак. Тому якщо у водоймі існують раки , ви можете бути впевнені в екологічній чистоті цього району.

Ротоногі раки та криль.

Також до Вищих ракоподібних (Malacostraca) окрім десятиногих ракоподібних (краби, раки, креветки) входять ротоногі раки та криль, двопарноногі (амфіподи) та рівноногі (ізоподи), які включають переважно наземні форми.

Криль (Euphausiacea, українська назва ймовірно від норв. krill) — ряд дрібних морських нектонних ракоподібних (рачків) промислових розмірів (10-65 мм), що створюють промислові скупчення в поверхневих шарах води помірних і високих широт океанів обох півкуль.

Бокоплави, також двопарноногі, амфіподи (Amphipoda) — ряд вищих ракоподібних (Malacostraca), що налічує понад 7000 невеликих видів, зовні подібних до креветок. Більшість двопарноногих — морські види, але деякі населяють прісні водойми або наземні. Поширені по всіх морях, зустрічаються також в озерах, річках, підземних та печерних водах.

Морські амфіподи є пелагіальними (живуть в товщі води) або бентичними (живуть на дні) організмами, багато їх на піщаних пляжах («морські блохи»). Пелагіальними видами живляться птахи, риба та ссавці. Наземні види можна часто зустріти на піщаних ґрунтах вздовж узбережь.

Розмір бокоплавів — 0,5 — 25 см, тіло у більшості сплюснуте з боків.

Деякі бокоплави (Chelura) пошкоджують дерев’яні портові споруди. Серед бокоплавів гіпероха (Hyperoche) — паразит медуз і китова воша (Cyamus) — паразит китів; деякі бокоплави — проміжні хазяї паразитів риб і водоплавної птиці.

Бокоплави- морські види, але деякі населяють прісні або наземні водойми.

Рівноногі (Isopoda) — ряд вищих ракоподібних (Malacostraca). Їх розмір коливається від напівміліметра до 46 см. Ряд налічує понад 10 000 видів, що мешкають в солоних і прісноводних водоймах та на суші.

Armadillidium vulgare, (Phylum: Arthropoda, Class: Malacostraca, Family: Armadillidiidae).

Клас Павукоподібні(Аrасhпоіdеа) налічує близько 35 тис. видів. Ці членистоногі пристосовані до життя на суші. Вони мають органи повітряного дихання. . Тіло їх поділяється на головогруди та черевце (крім кліщів). На головогрудях розташовані шість пар кінцівок: хеліцери, ногощупальця (педипальпи), що пристосовані до захоплення і подрібнення їжі, та чотири пари ходильних ніг. Живляться павукоподібні напіврідкою їжею. Дихають атмосферним повітрям за допомогою легеневих мішків або трахей. Кровоносна система незамкнена. Усі павукоподібні роздільностатеві і самці дрібніші за самок.

Навіть ті з павукоподібних, які вторинно переселилися у воду, дихають атмосферним повітрям. Характерною особливістю павукоподібних є тенденція до злиття члеників тіла, з утворенням головогрудей і черевця. У більш примітивних (фаланги) ці два відділи ще зберігають сегментацію. Скорпіони мають сегментацію тільки на черевці, у павуків черевце вже не сегментовано, а кліщі втратили навіть поділ тіла на головогруди та черевце. Статевий диморфізм різко виражений.

Найважливішими рядами павукоподібних є фаланги (Solifugae), скорпіони (Scorpiones), павуки (Aranei), кліщі (Acarina).

Сучасних представників класу (близько 100 тисяч видів) традиційно поділяють на 11 загонів. Головні різночитання стосуються статусу загону кліщів (Acari), який в середині XX століття видатний вітчизняний акаролог А. А. Захваткин запропонував розділити на три самостійних таксони: акариформних,паразитоформних і кліщів-сінокоси. Цю точку зору в даний час поділяють багато провідних акарологов.

Раніше до павукоподібних відносили тихоходок (нині – тип Tardigrada), а також язичкових (Linguatulidae) – паразитів ссавців, тепер розглядаються в якості сімейства класу Maxillopoda .

Загін	Число видів	Синоніми
кліщі (Acari) ( Acariformes + Parasitiformes)	48181
павуки (Araneae)	37296
сінокоси (Opiliones)	≈ 6000
лжескорпіони (Pseudoscorpionida)	3239
скорпіони (Scorpiones)	1279
фаланги (Solifugae)	1087	сольпуги
шізоміди (Schizomida)	205
фріни (Amblypygi)	136
теліфони (Uropygi)	106
джгутиконогі	78
ріцинулеї (Ricinulei)	55
кліщі-сінокоси (Opilioacariformes)	20

Вимерлі групи

Одна з вимерлих груп павукоподібних – Anthracomarti, представники яких мали, подібно сенокосца, розчленоване 4-9-членні черевце і добре відокремлені головогруди, але відрізнялися від них наявністю педипальп, позбавленими кігтиків; залишки їх знайдені тільки в кам’яновугільних відкладах.

Скорпіони (Scorpiones) — ряд класу Павукоподібні (Аrachnoidea).

Скорпіони мають розчленоване на головогруди і черевце тіло. Черевце членисте і складається з двох відділів: широкого переднього і довгого вузького заднього, який часто неправильно називають «хвостом». Остання частина черевця здута і має гострий, кігтеподібний шип – жало; всередині цієї частини є дві отруйні залози, що відкриваються двома отворами на кінці жала. Здобич скорпіон убиває уколом жала, перегинаючи при цьому «хвоста» через спину до жертви, яку утримує педипальпами.

Скорпіони — живородящі. Самка народжує кілька десятків розвинених особин, які певний час сидять на спині матері. Статевої зрілості скорпіони досягають у віці 4 — 5 років.

Скорпіони, які належать до кількох видів, живуть на півдні Криму, на Чорноморському узбережжі Кавказу, в Закавказзі, Середній Азії. Весь день скорпіони ховаються під камінням, у земляних нірках, під корою, в тріщинах скель і глинобитних стінах будівель, між дровами і можуть проникати в житло. Вночі виходять на полювання. Живляться комахами, павуками тощо. Укуси скорпіонів, які живуть у нашій зоні, для людини, як правило, не смертельні, але викликають сильний біль, напухання кінцівок, гарячковий стан, сонливість тощо. Як специфічний засіб проти укусів використовують антитоксичну протискорпіонну сироватку.

Укуси великих тропічних видів (наприклад, африканського скорпіона, що близько 17 см завдовжки) можуть призводити іноді до смерті.

Наукова класифікація

Царство: Тварини

Тип: Членистоногие

Клас: Павукоподібні

Латинська назва Scorpionidea

Скорпіони (лат. Scorpionidea) — підвид класу павукоподібних або Arachnoidea, типу членистоногих, або суглобчастоногих (Arthropoda). Приналежні до цього загону тварини — винятково наземні форми, що зустрічаються лише в спекотливих країнах.

Загальна будова тіла

Тіло скорпіонів складається з невеликих головогрудей (cephalothorax), які виникли злиттям декількох сегментів і довгого черевця (abdomen), у якому розрізняють два відділи: передній відділ, більш широкий і 7-членистий (praeabdomen), що тісно примикає до головогрудей і складового з нею одне ціле (тулуб скорпіона, звичайною мовою), і задній відділ, вузький, 5-членистий (postabdomen), різко відмежований від преабдомена і маючий подобу хвоста (Р). До останнього сегмента постабдомену примикає ще один, грушоподібний, членик, що закінчується замкнутої нагору голкою, на вершині якої містяться два отвори отрутних залоз. Цей сегмент не відповідає сегменту, тому що міститься за анальним отвором, в хвостовому відростку (telson рака).

Все тіло скорпіонів покрите хітиновим панциром, що представляє продукт виділення під ним лежачого гіпотермічного шару. Розрізняють головогрудний щиток, який прикриває головогруди зі спинної сторони, потім в області преабдомена відповідно числу сегментів 7 спинних і черевних щитків, з’єднаних між собою м’якою перетинкою, і, нарешті, в області постабдомену 5 замкнутих щільних хітинових кілець, з’єднаних тонкою шкірочкою.

На черевній стороні тіла до головогрудей прикріплюються шість пар кінцівок, з яких 2 передні пари відіграють роль щелепних органів, тоді як чотири інші пари служать для ходіння. Перша пара кінцівок розташована над ротовим отвором і по своєму положенню відповідає щупальцям інших Arthropoda, а по фізіологічній функції — жвалам, а тому називаються щупальцежвалами або chelicera; вони мають вид маленьких 3-членистих горизонтальних клішень і служать для здрібнювання їжі. Друга пара 6-членистих кінцівок своїми основними члениками відіграє роль щелеп і по зовнішньому вигляді походить на ніжки, закінчуючи великими клішнями, за допомогою яких скорпіони схоплюють жертву. В інших павукоподібних вони мають вид щупалець — а тому і називаються щелепними щупальцями.

Травна система

Кишечник складається з трьох відділів: передньої, середньої і задньої кишки; ротовий отвір міститься на черевній стороні і веде в мускулисту глотку (pharynx), що діє як насос, що переходить у стравохід (oesophagus) на початку дуже вузький, що потім розширюється і приймає вивідні протоки двох великих слинних залоз. Стравохід переходить у середню кишку, у яку в області преабдомена відкривається за допомогою 5 пар вивідних проток велика багатолопастна печінка, що виконує всі проміжки між іншими органами. Середня кишка поступово переходить у коротку задню кишку, що відкривається за допомогою порошиці назовні в останньому сегменті на черевній стороні. Нервова система складається з надглоткового ганглія, навкологлоткової коміссури і черевного нервового ланцюжка. Від надглоткового двулопастного ганглія відходять нерви до очей і щупальцежвалам. У черевному нервовому ланцюжку розрізняють один великий подглоточний ганглій, що происшли злиттям усіх торакальних гангліїв, і сім абдомінальних, тобто три преабдомінальних і 4 постабдоминальних (щомістяться в хвості) гангліїв.

Органи чуття.

Краще усіх розвиті і досліджені очі. У скорпіонів на верхній стороні головогруди містяться 3—6 пара очей, з яких одна пара, що відрізняється величиною і більш складною будівлею, міститься посередині головогруди і називається серединними очима, тоді як інші розташовані бічними групами поблизу переднього краю і називаються бічними очима. Останні складаються лише з кутикулярної лінзи й одного шару кліток — великих кінцевих нервових кліток з бічним стовпчиком і особливим сильно заломлююче світло кулькою і менших, індиферентних чи опорних кліток. Серединні очі мають одну велику кутикулярну лінзу, а під нею окремий беспигментний шар склоподібного тіла, відмежований перетинкою від прилягаючого до нього шаруючи кінцевих нервових кліток, чи ретини; у ретині кожні п’ять кліток з’єднані між собою в одну групу — так звану ретинулу, ізольовану від сусідніх ретинул шаром пігменту; кожна ретинальная клітка виділяє на своїй внутрішній поверхні склоподібний стовпчик, чи рабдомер, що з’єднується із сусідніми 4 рабдомерами в одну паличку, чи рабдом (rhabdom).

Ці очі скорпіонів представляють як би перехід від простого ока до фасетированному членистоногих. С. мають ще дуже своєрідні органи почуттів — так назив. гребневидні органи (pectines), що мають вид пластинки, облямованої на одній стороні зубчиками й у загальному напоминающей гребінь; вони містяться на черевній стороні другого абдомінального сегмента, поблизу полових отворів постачені в достатку нервовими розгалуженнями. Вони служать, по всіх ймовірностях, дотикальними органами, а їхнє близьке положення до полових органів змушує припускати, що вони є збуджувальними органами при зляганні.

Кровоносна система

Органи кровообігу не представляють замкнутої системи, знаходячись у повідомленні з чи лакунами ділянками порожнини тіла. Серце міститься на спинній стороні в преабдомену і лежить між лопатами печінки, залягаючи в особливій оболонці, що відмежовує околосердечную порожнину, наповнену кров’ю. Воно має вид довгої трубки, розділеної на вісьмох камер. Кожна камера постачена однією парою щелевидних отворів (остий) із клапанами; на обох кінцях серце продовжується в дві головні артерії: передню, прямуючу до голови (aorta cephalica), і задню, що йде в постабдомен (arteria posterior); крім того, від кожної камери відходить ще одна пара бічних артерій. Дві галузі головної артерії утворять навколо стравоходу судинне кільце, від якого відходить назад велика артерія, що залягає над нервовим ланцюжком. При скороченні серця кров надходить у передню і задню аорти і з них у дрібні судини і збирається нарешті в двох подовжніх черевних синусах, направляється потім у легеневі листочки, окисляється там і за допомогою особливих каналів повертається в околосердечную порожнина (перикардій), а відтіля через щілини при діастолі назад у серце.

Органи дихання містяться в преабдомені і представлені легенями, що мають вид 8 великих повітреносних мішків, що вдадуться в порожнину тіла і відкриваються назовні за допомогою вузьких косих чи щілин отворів, так назив. stigmata, чи дихалець. Останні розташовані попарно на черевній стороні преабдомена, з боків у 3—6 сегментах.

Дихальна система

Легеневі мішки скорпіонів представляють змінені жаброносні кінцівки, що з’являються на місці існуючих в ембріональній стадії розвитку зачатків абдомінальних кінцівок. Видільні органи ще мало досліджені і складаються з двох довгих і тонких судин (мальпігієвих судин), що відкриваються в задній відділ задньої кишки. Лімфатичні залозки були знайдені останнім часом Ковалевским у скорпіонів і представляються у вигляді однієї пари мешковидних або декількох неправильної форми залозок, що прилягають до нервової системи і містять амебоидние (фагоцитарні) клітки, що жадібно поїдають введені в порожнину тіла С. різні сторонні речовини (туш, кармін, залізо, сибиреязвенние бактерії й ін.)

Статева система

Усі скорпіони роздільностатеві, причому по зовнішньому виді відрізняються лише величиною. Чоловічі полові органи складаються з однієї пари семянников, з яких кожний утворений із двох подовжніх тонких трубок, що залягають у преабдомену між лопатами печінки і з’єднаних між собою поперечними каналами. Кожна пара трубок у передньому кінці тіла переходить у вивідний канал (vas deferens), що з’єднуються між собою в серединній лінії і відкриваються на черевній стороні тіла в першому абдомінальному сегменті назовні. У вивідні протоки відкриваються з кожної сторони по одному довгому і короткому мішечку, з яких перший є насінним міхуром (vesicula seminalis).

Жіночі полові органи містяться там же, де і чоловічі, і складаються з двох подовжніх трубок, що переходять дугоподібно на задньому своєму кінці в третю, середню, і, крім того, з’єднаних з нею чотирма поперечними каналами. Ця система трубок утворить у сукупності яєчники (ovarii). На передньому кінці від обох бічних трубок відходять яйцепроводи (oviducti), розширені веретеноподібно й утворюючі насінні приймачі (receptacula seminis); два яйцепроводи з’єднуються в одну непарну вивідну протоку, що відкривається назовні на черевній стороні тіла в першому абдомінальному сегменті. Жіноче, як і чоловічий половий отвір прикрито двома пластинками — генитальной кришечкою, що представляють собою змінені абдомінальні кінцівки і відповідними (по положенню) генитальной чи зябровій пластинці чи мечохвостів Xiphosura.

Скорпіони належать до живородних тварин, проробляючи прямий розвиток без метаморфоза.

Самка носить на собі молодь і виявляє велику дбайливість до свого потомства. Яйця меробластические, телолецитальние і проробляють часткове дроблення. Клітки, виходячи на поверхню, утворять одношаровий зародкової кружок, що розростається і дає ектодерму, а з занепалих униз (у питат. жовток) кліток утвориться нижній шар — загальний зачаток для ентодерми і мезодерми. Потім на поверхні зародкового кружка утвориться кільцева складка, що, наростаючи від периферії до центра і зростаючись своїми внутрішніми краями над зародковою смужкою, утворить зародкові оболонки, причому її зовнішній листок утворить так називану серозну перетинку (serosa), a внутрішній — амніон. Зародкова смужка, прикрита амніоном, розростається в довжину і підрозділяється на сегменти, що позначаються поперечними борозенками не тільки на ектодермі, але й у мезодермі, при чому остання розпадається на парні відділи. Сегменти мезодерми розщеплюються потім, при виникненні усередині їхньої порожнини, на шкірно-мускульну і кишково-мускульну пластинку.

Незабаром на сегментах тіла з’являються зачатки кінцівок: на першому сегменті, з боків і за ротом закладаються зачатки щупальцежвал (відповідні в такий спосіб жвалам, а не щупальцям комах), на другому — щелепні щупальци, а на наступних чотирьох торакальних сегментах — 4 пари ходних ніг. На 6 передніх сегментах черевця також утворяться маленькі зачатки кінцівок, з яких перша пара перетворюється в генитальние кришечки, друга — у гребневидние придатки, а інші чотири пари зникають, причому на місці їх (впячиванием усередину) з’являються пізніше дихальця легеневих мішків. Нервові вузли першого сегмента, инервирующие щупальцежвали, зливаються згодом з головним (надглотковим) нервовим вузлом; таким чином, хоча в дорослих С. щупальцежвали й одержують нерви від надглоткового ганглія, але вони не гомологични з щупальцями первичнотрахейних, багатоніжок і комах, а відповідають жвалам Arthropoda.

Скорпіони зустрічаються винятково в жаркому поясі й у більш теплих областях помірного пояса — на півдні (Іспанія, Італія) Європи, а в нас — у Криму, на Кавказу й у Туркестану.

Вдень вони ховаються під каменями, в ущелинах скель і т.п. і тільки уночі виходять на видобуток. Вони бігають швидко, загнувши заднебрюшие (постабдомен) нагору і наперед.

Харчуються скорпіони комахами і павукоподібними і захоплюють видобуток клішнями; при цьому вони піднімають її нагору над головогрудюю й вбивають уколом голки (жала), що міститься на задньому кінці задньобрюшшя. Вжалення скорпіону для невеликих тварин смертельні; у людини вони викликають запалення ранки і заподіюють досить сильний біль; у тропічних країнах вжалення досить небезпечні й іноді бувають і смертельні.

Серед сучасних скорпіонів розрізняють три сімейства; найбільш звичайний (у Європі) представник — Scorpio europaeus Latr, піщано-жовтого кольору до 4 см; у тропічних країнах (Androctonus і Buthus) скорпіони досягають 10 см довжини.

Scorpio europaeus

Скорпіон кримський – Euscorpius tauricus

Поширення в Україні Euscorpius tauricus

Укуси скорпіонів, які живуть у нашій зоні, для людини, як правило, не смертельні, але викликають сильний біль, напухання кінцівок, гарячковий стан, сонливість тощо. Як специфічний засіб проти укусів використовують антитоксичну протискорпіонну сироватку.

Клініка ураження. Місцева реакція: біль у місці ужалення, що поширюється по ходу нервових стобурів і змінюється онімінням. Через 30-40 хв. з’являється різке почервоніння шкіри і набряк (зазвичай розміром 5C10 см), можуть утворитися міхурі із серозною рідиною. Загальні прояви з’являються через 5 хв. – 24 години. Характерне відчуття страху, озноб, головний біль, біль у ділянці серця, серцебиття. Температура нестабільна, задуха, слинотеча, нудота, посилення моторики кишківника. Можливі судоми (особливо у дітей), рефлекси ослаблені. Хворий може загинути внаслідок паралічу дихання. Перша допомога. Холод на місце ужалення, іммобілізація ураженої частини тіла, багато пити. Змащування місця ураження рослинною олією, обколювання 0,5C2 % розчином новокаїну. Специфічна антитоксична сироватка не пізніше 2 годин з моменту ужалення, за її відсутності – протикаракуртова сироватка або сироватка “Антикобра”. Укуси великих тропічних видів (наприклад, африканського скорпіона, що має близько 17 см завдовжки) можуть призводити іноді до смерті.

Павуки (Агаnеі) мають несегментовані головогруди і черевце, які відділені одне від одного перетяжкою.

Всього павуків налічується близько 30000 видів. У павуків головогруди і черевце не сегментовані, розділені перетяжкою. Хеліцери закінчуються кігтиком, біля вершини якого знаходиться отвір протоки отруйної залози. На кінці педипальп самця розташований копулятивний орган. Кінцівки черевця перетворилися в павутинні бородавки, на основному членику яких відкриваються протоки павутинних залоз. Тіло павукоподібних складається з головогрудей і черевця. Головогруди вкриті щільною кутикулою і включають шість сегментів. Кінцівкипершого сегмента — хеліцери — є органами захоплення і подрібнення їжі. У павуків на кінчиках хеліцер відкриваються протоки отруйних залоз. Кінцівки другого сегмента — педипальпи — виконують функцію утримання здобичі, беруть участь у перенесенні сперми в статеві шляхи самки, слугують органами дотику. Кінцівки наступних чотирьох сегментів — ноги — беруть участь у пересуванні, плетінні павутини(павуки), викопуванні нірок, утриманні яєчного кокона, здобичі. Вони мають нюхові та дотикові рецептори. На відміну від ракоподібних обидві антени у павуків редукуються, фасеткові очі відсутні.

Внутрішня будова павука на прикладі павука-хрестовика.

Черевце з’єднується з головогрудьми за допомогою сьомого сегмента, який не несе кінцівок. Кінцівки черевця, які несуть «зябра», перетворюються на «легені». Кінцівки десятого й одинадцятого сегментів утворюють у павуків павутинні бородавки.

Характерною особливістю павукоподібних є тенденція до злиття члеників тіла, з утворенням головогрудей й черевця. У примітивніших (фаланги) обидва відділи ще зберігають сегментацію. Скорпіони мають сегментацію тільки на черевці, у павуків черевце вже не сегментоване, а кліщі втратили навіть поділ тіла на головогруди і черевце.

Хеліцери закінчуються кігтиком поблизу вершини якого знаходиться отвір протоки отруйної залози. На кінці педипальп самця розташований копулятивний орган. Кінцівки черевця мабуть, перетворились у павутинні бородавки, на основному членику яких відкриваються протоки павутинних залоз. Плетуть павутину в основному самки. Дихають павуки трахеями і легенями.

Після запліднення самки часто з’їдають самців. У тарантула та багатьох інших павуків проявляється турбота про потомство: самка носить потомство на спині, ряд павуків відкладають яйця у павутинний кокон, який самка часто носить із собою.

Зір павуків недосконалий, особливо у тенетних форм. Краще бачать бродячі павуки, особливо активні вдень. Око звичайно чотири пари. Передні медіальні очі, називані головними, темні; інші, побічні очі, звичайно блискучі завдяки відбиває світло внутрішній оболонці (дзеркальцю). Розміри і взаємне положення очей різні в різних систематичних групах павуків. Найчастіше вони утворюють два поперечних ряди, але бувають розташовані й інакше. Іноді окремі пари очей збільшені, наприклад чотири передніх очі у павуків-скакунів, медіальні задні очі в Dinops (род. Dinopidae).

У ряді випадків число очей скорочується до шести, чотирьох або двох. Серед печерних павуків є сліпі. Очі тенетние павуків розташовані так, що охоплюють велике поле зору, але розрізняють вони в основному силу і напрям світла, вловлюючи рух великих об’єктів. Багато що сидять на тенетах павуки зауважують наближається людини і падають на павутинної нитки. При різкій зміні звичного висвітлення навколишніх предметів норкові павуки втрачають орієнтування і не можуть відразу знайти своє лігво. Павуки-бокохід (род. Thomisidae), що підстерігають видобуток на квітах, зауважують метелика-капусницю на відстані 20 см, а муху тільки на відстані 3 см. Бродячі лікозід мають велике поле зору і бачать рухається невелике комаха на відстані 20-30 см, але не розрізняють його форму. Свого роду виключення представляють невеликі павуки-скакуни (род. Salticidae). Їх довгофокусні головні очі дають на сітківці велике зображення при малому полі зору (як у фотокамері з телеоб’єктивом). На відміну від інших очей, зорові елементи сітківки тут густо розташовані, завдяки чому зір предметне: на відстані 8 см павук бачить муху в деталях. Мале поле зору цих очей компенсується чудовою особливістю: вони можуть рухатися за допомогою спеціальних м’язів. Павук стежить очима за видобутком – приклад серед наземних членистоногих рідкісний. Побічні очі не розрізняють форму предметів, але зате розташовані так, що павук зауважує всякий рух попереду, позаду себе і над собою. Передні бічні очі мають загальне бінокулярне поле зору близько 40 °, завдяки чому павук сприймає об’ємність предметів і відстань до них. Очі скакунів діють як єдиний зоровий апарат. Якщо муха наближається до павука позаду, він зауважує її рух задніми очима на відстані 20-25 см і повертається до неї так, що вона потрапляє в поле зору передніх очей. Тепер вона сприймається чіткіше і в просторі. Потім павук ловить її головними очима, сприймає великим планом і починає стежити за нею очима. На відстані 8 см об’єкт пізнається як видобуток, з 4 см. павук починає підкрадатися і з 1,5 см блискавично стрибає на муху з такою точністю, що рідко промахується. Гарний зір скакунів допомагає їм пересуватися в траві, спритно стрибаючи з листочка на листочок. За допомогою очей самець виявляє самку, а будучи засліплений, не впізнає її і не виробляє своїх характерних шлюбних танців. Посаджений перед дзеркалом, самець скакуна реагує на своє зображення як на суперника, приймає позу загрози або кидається на нього. Скакуни і деякі інші павуки розрізняють колір предметів. Це встановлено декількома методами, в тому числі виробленням умовних рефлексів. Павукам пропонувалися мухи при червоному і синьому і при червоному і зеленому освітленні. Червоне висвітлення супроводжувалося подразненням електричним струмом. Після декількох повторень досвіду павук брав муху тільки при синьому або зеленому світлі. Активність павуків залежить від температури і вологості повітря, більшість їх тепло-і вологолюбна, але є чимало видів, активних при порівняно низькій температурі. У зимові відлиги, при +6, +7 ° С, деякі дрібні павуки іноді в масі з’являються на снігу. Павуки, особливо тенетние, подібно до багатьох комах, чуйно реагують і на зміни барометричного тиску, завдяки чому відомі як «провісники погоди». Дійсно, вони посилено будують тенета в гарну погоду, а перед негодою ховаються в свої сховища і нерідко навіть перестають реагувати на видобуток, що потрапила в тенета.

Павутину плетуть в основному самки. Павуки дихають за допомогою легень або трахей. Після статевого акту часто самки поїдають самців. У тарантула і багатьох інших павуків проявляється турбота про потомство – самка носить молодь на спині, ряд павуків відкладає яйця в павутинний кокон, який самки нерідко носять із собою.

Небезпечним для людини є каракурт (Latrodectus tredecimguttatus). Каракурти живуть у пустелях і передгір’ях Середньої Азії, в Україні – у Криму та на півдні у степовій зоні. Самка каракурта має в довжину 1,5-2 см, самець – не більше 1 см, бархатисто-чорного кольору з яскраво-червоними плямами. Укуси каракурта можуть бути смертельними для тварин і людини. Отрута діє на нервову систему, що викликає сильний біль у всьому тілі, затьмарення свідомості та втрату рухливості. За статистикою, 2-4% укушених можуть загинути. Вівці і свині поїдають каракуртів без шкоди для себе, тому можуть використовуватися для знищення каракуртів на пасовиськах. У населених пунктах рекомендується знищення бур’янистої рослинності у дворах, уздовж трамвайних шляхів тощо, де каракурти знаходять сховище. З лікувальною метою застосовується протикаракуртна сироватка, після введення якої хворий через 3-4 дні одужує.

Каракурт (Latrodectus tredecimguttatus)

На узбережжі Чорного моря почастішили випадки укусів вкрай небезпечного отруйного павука, що зветься каракурт (фото), адже їхня агресивність підвищується в період тривалої спеки. Укус цього найчорнішого в Україні павука у 15 разів сильніший за гримучу змію. Зовнішній вигляд: невеликого розміру, круглий чи трохи овальний, має 8 очей, на спині або череві можуть бути червоні цятки. Нічого подібного на Поліссі не поширений Найбільш небезпечними є самки каракурта, що сягають від 1 до 2 см.

Симптоми укусу каракурта

Павук каракурт нападає зненацька, проте його укус ви можете відразу й не відчути, тим більше, що місце укусу каракурта не набрякає, утворюється лише мала бліда червона цятка. Тільки за 15-20 хвилин, іноді й кілька годин, ваше самопочуття раптом страшенно погіршується – довкола укусу поширюється біль, ви прієте, відчуваєте нудоту й запамарочення, різко болить живіт. У вас можуть розбухнути вени, а м’язи схопити судома, можливо піде слина, в сечі з’явиться кров. У цьому разі слід негайно їхати в найближчу лікарню, адже укус каракурта спричинює ризик смерті – приблизно 5% людей, яких вкусив каракурт, помирають. Найгірше те, що отрута каракурта вражає також і нервову систему, тож людина може просто психічно вийти з ладу, не дозволяючи собі допомогти.

Каракурт та місце укусу.

На півдні України також поширений тарантул (Lycosa singoriensis), укуси якого спричиняють різкий біль та набряки.

Тарантул (Lycosa singoriensis)

Місце укусу тарантула (Lycosa singoriensis)

Каракурти живуть у пустелях і передгір’ях Середньої Азії, в Україні – у Криму та на півдні у степовій зоні. Самка каракурта має в довжину 1,5-2 см, самець – не більше 1 см, бархатисто-чорного кольору з яскраво-червоними плямами. Укуси каракурта можуть бути смертельними для тварин і людини. Отрута діє на нервову систему, що викликає сильний біль у всьому тілі, затьмарення свідомості та втрату рухливості. За статистикою, 2-4% укушених можуть загинути. Вівці і свині поїдають каракуртів без шкоди для себе, тому можуть використовуватися для знищення каракуртів на пасовиськах. У населених пунктах рекомендується знищення бур’янистої рослинності у дворах, уздовж трамвайних шляхів тощо, де каракурти знаходять сховище. З лікувальною метою застосовується протикаракуртна сироватка, після введення якої хворий через 3-4 дні одужує.

Павутина — секрет павутинних залоз.

Павутина — секрет павутинних залоз, який незабаром після виділення застигає у формі ниток. За хімічною природою являє собою білок, близький за складом до шовку комах. Павутину здатні виділяти представники ряду груп павукоподібних (павуки, псевдоскорпіони, деякі кліщі) і губоногі багатоніжки.

Варіанти використання павутини виявляються досить різноманітні, але найпоширеніше застосування її для побудови яйцевих коконів, сперматофор, ловчих мереж і укриттів на часлиняння або несприятливих умов. Слід зазначити, що ловчу мережу павуків також часто називають павутиною. Павутина — це пружний матеріал, який рветься лише при розтягу 200–400%.

Відомо сім типів павутинних залоз:

glandula aggregata — виробляє липкий шовк;

glandula ampulleceae — виробляє шовк для ниток, що використовуються для переміщення;

glandula pyriformes — виробляє шовк для ниток кріплення;

glandula aciniformes — виробляє шовк для заплітання здобичі;

glandula tubiliformes — виробляє шовк для мішка з яйцями;

glandula coronatae — виробляє шовк для осей липких ниток.

У одного виду павуків одночасно всі типи залоз не зустрічаються.

Павутина павуків містить білок, збагачений гліцином, аланіном і серином. Усередині павутинної залози вони існують в рідкій формі. При виділенні через численні прядильні трубочки, що відкриваються на поверхні павутинних бородавок, відбувається зміна структури білка, внаслідок чого він твердне у формі тонкої нитки. Надалі павук переплітає ці первинні нитки в товстіше павутинне волокно.

По міцності павутина близька до нейлону і значно міцніше схожого з нею за складом секрету комах (наприклад, гусениць тутового шовкопряда). Відповідно до одного з припущень відмінності обумовлені тим, що павуки формують волокно, звисаючи на ньому.

Інша незвичайна властивість павутини — внутрішня шарнірність: підвішений на павутинному волокні предмет можна необмежено обертати в одну і ту ж сторону, і при цьому вона не тільки не перекрутиться, але взагалі не буде помітна сила протидії.

Деякі аранеоморфні павуки (наприклад, із сімейства Uloboridae) вплітають в свої ловецькі мережі добре видимі волокна, що формують малюнок у формі спіралей, зигзагів або хрестів. Встановлено, що здобич у такі сітки потрапляє частіше. Однак такі візерунки на павутині також можуть приваблювати хижаків.

Зазвичай, самець менший за самку, і часто після спаровування поїдається нею. Запліднення внутрішнє. Яйця відкладаються у кокон, зроблений з павутини. Багато видів піклуються про потомство — охороняють кокон, доглядають за павуками, що вийшли із яєць. Розселення молоді у низки видів відбувається за допомогою павутини, які підхоплюються вітром і переносяться на значні відстані.

Найдавніші знахідки датуються кам’яновугільним періодом. Основний матеріал викопних павуків представлений інклюзіями в бурштині. Нерідко в таких залишках відображені сцени з життя павуків: спарювання, лов здобичі, плетіння павутини, можливо, навіть турбота про потомство. Крім того, в бурштинових інклюзіях зустрічаються яйцеві кокони і ловецькі мережі (іноді зі здобиччю); вік найдавнішої відомої викопної павутини — близько 100 мільйонів років.

Більшість видів павуків кусають людей лише в разі оборони і лише кілька видів можуть заподіяти більшу шкоду, ніж комар або бджола. За деякими даними, укус великого хрестовика не менш болісний, ніж укус скорпіона.

Екологічні особливості павуків.

Взаємини павуків з іншими тваринами різноманітні. Будучи хижаками, нерідко масовими, вони, безсумнівно, грають роль регуляторів чисельності, в першу чергу комах, в природних співтовариствах організмів – біоценозах. У той же час павуки самі служать їжею різним тваринам.

Павуками харчуються дрібні ссавці, птахи, ящірки, жаби. Наприклад, у Середній Азії тарантулів винищує невеликий звірок – баялична соня, а дрохва поїдає каракуртів в такій кількості, що шлунки цих птахів бувають набиті ними. З комах павуками можуть харчуватися оси род. Vespidae, капустянки, богомоли, деякі хижі жуки та мухи. Але головні вороги павуків – оси род. Pompilidae і Sphecidae. Вони безстрашно проникають в норки павуків або нападають на них в тенетах. Уколом жала в нервові центри оса паралізує павука, не вбиваючи його, а потім перетягує в свою нірку. На тіло здобичі відкладається яйце, тобто личинка використовує павука як «живі консерви».

Їжею павукам род. Mimetidae служать виключно інші види павуків, яких вони підстерігають, повисаючи над грунтом і хапаючи шипастими передніми ногами. У яйцях павуків паразитують личинки багатьох наїзників род. Ichneumonidae та ін

Захисні пристосування павуків різні і нерідко досить досконалі. Крім отруйного апарату, швидкого бігу, прихованого способу життя, багато павуки мають протекційне (криптичне) забарвленням і мімікрію, а також володіють рефлекторними захисними реакціями. Останні у ряді тенетних форм виражаються в тому, що, будучи потривожений, павук падає на землю на павутинній нитці, що зв’язує його з тенетами, або ж, залишаючись на сітці, роюить настільки швидкі коливальні рухи, що контури тіла стають невиразні.

Для багатьох бродячих форм характерна поза загрози – головогруди і відстовбурчені ноги піднімаються назустріч ворогові. Маскувальне забарвлення також властиве багатьом павукам. Форми, що живуть на листі і траві, нерідко забарвлені в зелений колір, а ті, що живуть серед рослин в умовах чергування світла і тіні – плямисті; ті, що мешкають на стовбурах дерев часто за кольором і малюнком не відрізняються від кори і т. п. Забарвлення деяких павуків змінюється залежно від кольору фону. Приклади добре відомі у павуків-бокоходів родини Thomisidae, що живуть на квітах і змінюють забарвлення залежно від кольору віночка: від білої до жовтої або зеленуватою і назад, що відбувається зазвичай протягом декількох днів.

Характерні особливості павуків-бокоходів Лов здобичі: зазвичай павуки-бокоходи чигають на здобич із широко розставленими передніми лапами і миттєво атакують жертву, що наблизилася до них. Полюють вони головним чином на літаючих комах. Види, що селяться на квітах, часто вибирають квітку, що за кольором гармонійно поєднуються з їхнім власним забарвленням. Рожевий зазвичай сидить на червонувато-рожевих квітах чортополоха і айстр. Забарвлення: залежить від виду, зазвичай це світлі, зеленуваті або жовтуваті тони, рідше більш інтенсивні. Цікаво, що забарвлення однієї й тієї ж особини може мінятися залежно від кольору квітки, на якій павук сидить.

Павук-бокохід

Досліди з засліпленими павуками показали, що зір не грає ролі в зміні забарвлення. Нерідко павуки бувають схожі на навколишні предмети і за формою. Деякі сильно видовжені павуки, що сидять на своїй ловецькій мережі нерухомо з витягнутими уздовж тіла ногами, дуже схожі на гілочку, що потрапила в мережу.

Павук-хлистовик (Argyrodes colubrinus)

Чудові бокоходи роду Phrynarachne. Вони плетуть на поверхні листя павутинний покрив, в середині якого містяться самі, створюючи повне враження екскрементів птиці. Припускають, що криптизм в даному випадку має значення не стільки захисту, скільки приваблення здобичі, так як павук видає навіть запах пташиних екскрементів, що приваблює деяких мух. Один вид, P. dicipiens, лягає при цьому на спину, утримуючись за павутинний покрив передніми ногами, а решта підібгавши до грудей в позі, дуже зручною для схоплювання підлітає мухи.

Павук-бокохід (род. Phrynarachne)

Відомі випадки мімікрії, тобто зовнішньої схожості з іншими, добре захищеними тваринами. Деякі павуки схожі на неїстівних сонечок або жалких перетинчастокрилих – німкень (сем. Mutillidae). Особливо цікава дуже досконала імітація мурах у ряду мірмекофільних видів сімейств Thomisidae, Salticidae та ін Подібність проявляється не тільки у формі і забарвленням, але і в рухах павука. Думка про те, що схожість з мурахами допомагає павукам підкрадатися до мурашок і пожирати їх не обгрунтована. Мурахи впізнають один одного головним чином за допомогою нюху і дотику, і зовнішню схожість навряд чи може обдурити їх. До того ж серед павуків, справжніх пожирачів мурах, багато зовсім не схожих на них. Найімовірніше захисне значення подібності з мурахою, особливо проти нападу ос.

Мімікрія: павук-кругопряд з роду Cyrtarachninі

Мімікрія: павук-кругопряд (Poltys sp.)

Чеські біологи з’ясували, що деякі павуки вибирають, з якої частини тіла почати поїдати спійману жертву. І справа зовсім не в тому, з якого боку вона виглядає апетитніше. Пояснення відкритого явища вельми прозаїчне: хижак виьирає найбільш потрібний йому шматочок. Хоча здається, що може бути простіше – з’їсти мураху.

Харчові пристрасті і поведінкові особливості павуків вивчали біологи Masarykova univerzita. Група вчених на чолі з Станіславом Пекарем (Stanislav Pekаr) проводила експеримент з 60 павуками виду Zodarion rubidum, що мешкають в Європі і США і мурахами роду Lasius.

Членистоногих поділили на три групи: одній давали тільки передні частини тіл мурах (голову, кінцівки, грудний відділ), другій – черевця, третій – комах цілком. Кожна група отримувала однакову по вазі кількість плоті.

Через півтора місяці після початку експерименту всі 20 павуків, які сиділи на дієті з черевцем, загинули. З тих, хто харчувався передньою частиною тулубів, до третього місяця вижили вісім особин, з тих, що покладалися на тушку цілком, – три.

При цьому “черевцеві” спочатку швидко росли, але потім помирали. З тих, що поїдали голову, кінцівки і грудної відділ, деякі потроїли свою вагу. Треті ж, хоч і жили нормально, не показали якихось видатних результатів на зразок швидкого зростання або незвично великих розмірів.

Виходить, що ті павуки, які харчувалися тільки передніми частинами тулубів, отримували перевагу навіть перед тими побратимами, що могли собі дозволити з’їсти всього мурашки. Виявивши цей дивний факт, учені вирішили з’ясувати, чи віддадуть павуки перевагу певним частинам тулубів мурах, якщо їм надати право вибору.

Для другої частини експерименту біологи взяли 48 павуків, яким згодовували мурах маленького (все тих же Lasius), середнього та великого розмірів (з родів Formica і Camponotus).

У статті, опублікованій в журналі Animal Behaviour, автори роботи відзначають, що у випадку з невеликою здобиччю павуки в однаковій кількості поїдали голову і грудний відділ, а також черевце. І тільки у випадку з великими мурахами значний перевага була у бік передньої частини тулубів.

Пізніше біологи визначили, що голова і груди мурах багаті білками, в той час як черевце – жирами. Виходить, що в животі мурах присутні важливі речовини, які не можна знайти де-небудь ще, але при цьому білки павукові таки потрібніше.

Тому він спочатку береться за передню частину, а те, що залишилося, “забиває “жирами. Саме цим і пояснюється тривале виживання групи, що харчувалася виключно передніми частинами тіл мурах. “Павуки намагаються дотримати баланс і з’їсти різні частини тіл своєї єдиної здобичі”, – підсумовує Пекар. Виходить, що істота, навіть вживаючи лише один вид їжі, все одно може бути гурманом. Ймовірно, така поведінка закріпилося в ході еволюції, адже вигода його очевидна: вибираючи, тварина отримує максимум необхідних для виживання речовин.

Вчені припускають, що нинішні висновки можна буде перенести й на більш великих хижаків. Можливо, і їм недостатньо просто знайти велику кількість їжі, її якість і склад важливі не менше.

Походження павуків

Імовірно павуки з’явилися в палеозойську еру в кам’яновугільний період приблизно 2-2,5 млрд. років тому.

Серед мешканців тваринного царства павуки відносяться до групи безхребетних живих істот. Павуки входять в найчисленніший тип групи безхребетних – тип Членистоногі. Як і для інших класів, що відносяться до цього типу, таких як комахи, ракоподібні, багатоніжки, стоноги, для павуків характерна наявність членистих кінцівок і твердого хітінового покриву, який служить зовнішнім скелетом. Серед членистоногих павуки відносяться до класу павукоподібних, загону Araneae; інші загони цього класу включають в себе скорпіонів, несправжніх скорпіонів, павуків-сінокоси, кліщів і інших. Павуки відрізняються від інших членистоногих своєю характерною зовнішністю і, крім цього, численністю видів: в даний час науці відомо близько 30 000 павуків.

Большість павуків входять в два підряди: Orthognatha і Labidognatha.

В підряд Orthognatha входять павуки, яких зазвичай називають мігаломорфамі. Ці павуки густо вкриті волосками і найчастіше вони мають великі розміри. Мігаломорфи вважаються примітивними переважно через будови щелеп (хелицер): кіготь у них є тільки на верхній щелепі і направлений вниз. Багато мігаломорфів живуть в підземних норах. Серед них:

· павуки-птахоїди (сімейство Theraphosidae);

· ктенізіди (сімейства Ctenizidae і Barychelidae);

· Воронкові павуки (сімейство Macrothgelinae);

· павуки-землекопи (сімейство Atypidae);

Всі ці павуки живуть, в основному, в теплих кліматичних зонах.

Підзагін Labidognatha становить більш численну групу. Сюди входять практично всі інші види павуків, відомі натуралістам-спостергіачам. Наявність кігтів на обох щелепах є спільною рисою, що відрізняє цю группу від мігаломорфів. У павуків підряду Labidognatha, званого також Araneomorpha, дихальна система присутня у вигляді трахей, а не легеневих мішків. До нього відносяться і ті павуки, які полюють за допомогою ловчих павутин, і ті, хто в ній не потребує. Павуки, які не потребують павутин, це:

· павуки-краби (родина Thomisidae);

· павуки-вовки (родина Lycosidae);

· павуки-скакуни (родина Salticidae);

· павуки-лініфіди;

· павуки-кругопряди (сімейство Araneidae);

· павуки-довгоножки(сімейство Pholcidae);

· павуки-тенетники (сімейство Theridiidae);

· воронкові павуки (сімейство Agelenidae);

У межах підряду Labidognatha біологи розрізняють дві групи: до першої входять павуки, які здатні виробляти речовину, звану крібеллум. Вона дозволяє виробляти надзвичайно міцний павутинний шовк. До другої групи відносяться види (і їх більшість), у яких немає крібеллума.

Арахнофобія (від дав.-гр. ἀράχνη — павук, дав.-гр. φόβος — страх) — частковий випадок зоофобії, боязнь членистоногих (в основному павукоподібних). Це одна з найпоширеніших фобій. У деяких людей страх може викликати не тільки сам павук, але й його зображення.

Однозначного висновку про причини арахнофобії не існує. Вважається, що страх змій і павуків розвинувся у людини як відповідь на ту небезпеку, що представляють ці істоти, і автоматично проявляється в кожного індивідуума. Хоча не всі люди страждають арахнофобією, крім того трапляються випадки, коли діти без страху можуть взяти павука в руки. Тож за іншою версією арахно- і герпетофобія розвиваються в людини через отриману в дитинстві негативну інформацію про зміїв і павуків, і бояться їх саме через негативне висвітлення в ЗМІ, фільмах і книгах (досить згадати такі відомі блокбастери, як “Арахнофобія” і “Зміїний політ”).

Хлопчик лякає дівчинку павуком. Ілюстрація до дитячої пісеньки «Little Miss Muffet»

Найпоширенішим, традиційним методом лікування арахнофобії є конфронтаційна терапія, коли людині доводиться контактувати з живим павуком.

Екологія Павукоподібних.

Павуки одні з найрізноманітніших, поширених та успішних хижаків в царстві тварин, частково завдяки своїм багатогранним здібностям. Їх кінцівки можуть чіплятися за будь-яку поверхню, їх щелепи містять роз’їдаючий отрута, і вони виділяють дуже липке речовина, більш потужне, ніж сталь.

Цікаво те, що існують сотні видів павуків більшість з них стрибучі павуки, які схожі на мурашок. Так, на картинці павук. Деякі з цих павуків використовують таку маскування для полювання на комах, які не бояться мурах, або для захисту від хижаків, які люблять поласувати самими павуками. Інші ж можуть полювати на самих мурах, як вовки в овечій шкурі.

На павутинах часто скупчується всяке сміття, який розумний павук використовує на свою користь. Деякі види павуків збирають павутину, залишки видобутку і детрит в грудки, що нагадують самих павуків, створюючи таким чином кілька фальшивих павуків, серед яких ховається справжній. Так легко можна заплутати літаючих хижаків, наприклад, бабок, ктирей або дрібних птахів.

Celaenia excavate – не тільки єдиний павук, імітує пташиний послід, а й найбільш правдоподібний. Тіло павука має той же окрас, що і пташиний послід, а сам павук ще й сидить на бризках, зроблених з своєї власної павутини. Це прекрасна маскування, так як виглядає досить неапетитно для любителів павуків, але зате смачно для, скажімо, мух.

Більшість павуків – агресивні одинаки, що відносяться як до конкурента навіть до власних родичам. Однак є кілька дуже дружелюбних видів, що будують величезні, складні павутини, на яких можуть проживати тисячі особин. Одним з таких павуків є Theridion nigroannulatum ці павуки висять вниз головою великими групами, звішуючи сотні шовкових ниточок. Коли велика комаха зачіпає ці мережі, дюжини павучків кидаються на нього і відразу загортають у павутину.

Нещодавно вилупилися або дуже маленькі павуки часто можуть подорожувати на тисячі кілометрів в так званому польоті. Для цього проводиться особливий вид шовку, який легко підхоплюється вітром і формує трикутний парашут, який може залишатися в повітрі тижнями, що дозволяє пукам заселяти навіть віддалені острови.

Павуки з підвиду Deinopidae висять вниз головою на кількох шовкових нитках, тримаючи передніми кінцівками незвичайну маленьку щільну павутину, яку вони використовують, щоб хапати пролітають повз комах. Ця павутина НЕ липка, але зате така ворсистая, що запросто чіпляє волоски комах, як липучка, що дозволяє павуку ловити великих комах за допомогою малої кількості шовкових ниток.

Багато садові павуки плетуть павутину з характерним щільним клаптиком шовку в центрі, про призначення якого довго сперечалися вчені. Зараз ми знаємо, що цей спеціальний шовк відображає ультрафіолетові промені, створюючи малюнки, схожі на ті, які є у квітів для залучення комах-запилювачів.

Незвичайні павуки Болас або Mastophorea використовують свою павутину не так, як інші представники павукоподібних комах. Вони виділяють щільну, округлу краплю клейкої рідини на кінці довгої нитки як рибальська вудка. Кожен вид павуків Болас виділяє феромон, який приваблює самців різний видів метеликів.

Argyroneta aquatic один з небагатьох павуків, які можуть жити під водою. Його покрите волосками черевце затримує тонкий шар повітря навколо дихальних пір. Павутину павук плете так, щоб захоплювати великий міхур повітря як водолазний дзвін де самка вирощує потомство і поглинає здобич.

Майже всі павуки виділяють шовкові нитки павутини з органів, званих прядильних, розташованих на кінці черевця. Павукам необхідна можливість торкатися до чогось, щоб побудувати павутину. Чого не скажеш про Scytodes, плюються павуків, у яких є додаткові прядильні залози в роті. Повільно підкрадаючись до нічого не підозрюючи жертві, павука бризкає двома струменями павутини, просоченими своїм власним отрутою.