СПІЛКУВАННЯ У МЕДИЧНІЙ ПРАКТИЦІ

СПІЛКУВАННЯ У МЕДИЧНІЙ nПРАКТИЦІ. ФОРМУВАННЯ МЕДИЧНОГО КОЛЕКТИВУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ВИХОВАННЯ nОСОБИСТОСТІ. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ РІЗНИХ ЛАНОК.

 

Значення спілкування у медичній практиці

Психологія nповодження з хворими – це не тільки наповнення психологічним змістом усіх видів nдіяльності, пов’язаних з доглядом за хворими. Робота сестри не може бути nзведена тільки до цього. У роботі з хворими має значення все: і особистість nсестри, і її зв’язок знавколишнім середовищем, з товаришами по роботі, з лікарем, nі особистість самого хворого і т. д.

 

 

Психологічні фактори в окремих nгалузях медицини подесятеряють число завдань і в процесі звичайного догляду за nхворими. Психологія поводження з хворими не може бути звужена до сфери nособистої діяльності сестри, такий підхід був би помилковим. Навіть у nдовідниках з питань догляду за хворими велике місце відводиться використанню nпсихології багатосторонньої діяльності сестри, тому, що метою догляду має бути nнетільки фізичне здоров’я хворого, але і його психічна врівноваженість.

Якщо ми nбудемо прагнути задовольнити практичні вимоги життя іпоєднувати свої nспостереження та досвід з відомостями, почерпнутими зі спеціальної літератури, nто й прийдемо до того, що складає предмет і мету психології поводження з nхворими: ми зуміємо побачити долю хворого в навколишньому його лікувальної nсередовищі. Спочатку хворі борються зі своїм захворюванням поодинці, пізніше nвони очікують допомоги від районного лікаря, від працівників поліклініки nаболікарні. У процесі зміни ситуації на перший план висуваються скарги хворого, nйого захворювання і зв’язок цього захворювання з особистістю хворого.

Після nвстановлення захворювання лікар і сестра хворого лікують, доглядають за ним. nФормується особливий зв’язок, особливі відносини між хворим і лікарем, хворим і nсестрою, вірніше зв’язок «лікар – сестра – хворий». Повсякденна лікувальна nдіяльність пов’язана з психологічними, емоційними факторами. Як ми бачимо, nоднією з основ цієї діяльності є вміння зрозуміти хворого. Все це сприяє nвиробленню методу поводження з хворими, що включає і нашу поведінку, і наші nможливі реакції, і їх прояви, одним словом, – психологічну техніку. У ході nхвороби, на окремих її стадіях знання психології спілкування сприяє вирішенню nпроблем і труднощів, пов’язаних з розвитком хвороби, веде хворого на шляху nдоодужання.

Узагальнюючи nвище сказане, психологію поводження з хворими ми визначили б як практичну n(почасти прикладну) дисципліну, яка займається психологічними впливами проблем nлікувальної діяльності та діяльності по догляду за хворими, проблем впливу на nхворих в самих різних ситуаціях, котрі виникають у ході цієї діяльності, а nтакож проблем поведінки медичних працівників. У центрі уваги цієї дисципліни nстоїть питання про взаємини хворого із середовищем лікувального закладу, nвідносини між лікарем і хворим, сестрою і хворим, лікарем – сестрою – хворим.

Психологія поводження з хворими nзвертає увагу сестер та лікарів нанеобхідність розвитку їхніх поглядів, на nрозширення їх кола діяльності. Нажаль, для лікарів ХХ століття, століття nчудових завоювань та розвитку техніки, характерна схильність до автоматизації nроботи медичного працівника, збиранню документації, аналізів, статистичних даних. nМи вже вказували на те, що в реанімаційних відділеннях ні якими навіть nнайсучаснішими здобутками техніки, ні яким навіть самим складним устаткуванням nі апаратурою не можливо замінити особистої роботи лікаря, його безпосередніх nконтактів з хворим. Якби не було цього, хворий залишиться наданим самому собі, nне дивлячись ні на що. Сестри часто думають, що їх робота по догляду за хворими nвичерпується точним виконанням покладених на них конкретних обов’язків. Зараз nвже загальновідомо, що цього не достатньо. Визнання того, наскільки важливу nроль відіграють у процесі одужання особливості особистості хворого, а так само nвідповідні заняття з ним, покладає на всіх членів лікуючого колективу, в тому nчислі і сестер, певні обов’язки.

Робота сестер зараз вже не може зводитися nдо виконання механічно маніпуляцій, слід звільнити сестер, цих кращих помічниць nлікаря, від автоматичного виконання своїх обов’язків, як це було в минулому і nвело до знеособлення людини. Підвищення рівня підготовки сестер до виконання nтехнічних завдань догляду за хворими вже почалося, а якщо широко распахнуться nворота перед більш поглибленою психологічною роботою сестер з хворими, – то nзначно підвищиться рівень їх діяльності в цілому.

Психологія поводження з хворими – nзагальна дисципліна, що розповсюджується на діяльність як лікарів, так і nсестер, суть якої складають знання в галузі поводження з хворими та центром nякої є вміння підійти до хворого, знайти ключ до його особистості, шлях до nстворення контакту з ним.

Відповідна nпсихологічна підготовка, допомагає вивчити хворого. Всім, хто пов’язаний з nхворими, потрібне вміння розпізнати і зареєструвати певні явища, а нерідко й nуміння здогадуватися, про що може йти мова. У цьому допомагає знання фактів і nвражень, що впливають на хворого.

Можна nспробувати реконструювати події та проблеми, що турбують хворого, на основі nлогічних (психологічних) взаємозв’язків, психологічного аналізу. Таке пізнання nможе носити і емоційний характер у випадках, коли наші враження про хворого nформуються перш за все на основі емоційних чинників. У будь-якому разі важливо nспостерігати за тим, які емоції зачіпає в нас даний хворий, який резонанс, nзнаходить відгук у нас його особистість, поведінка в різнихситуаціях. Для nсправжнього розуміння необхідне здатність відчути проблеми хворого як власні, nтобто те, що називають емпатією. Емпатичне спілкування свідомо надає можливість nуявити себе на місці хворого, зазирнути в його душу, наблизиться до нього.

Фундаментальне nзначення тут мають формальні елементи спілкування: інтонація, наголос, стиль nмовлення, постава, жести тощо. Основним засобом відчути і зрозуміти хворого є nздатність шляхом емпатії воскресити свої власні особистості почуття. Це можна nвиразити й інакше: потрібно вміння вжитися в те, що хвилює іншого. Все це надає nможливістьдля більш правильного підходу, більш відповідної поведінки по nвідношенню до хворого, його проблем. Все це складає основупсихологічної nкультури лікуючого персоналу.

Узагальнюючи: nзнання та практичне використання взаємозв’язків психологічних явищ, відгук на них, nвміння вжитися в ці психологічні прояви становлять основи психологічної nкультури, яка сприяє кращому розумінню хворого і тим самим краще підходудо його nпроблем, краще поводження з ним.

 

Традиції гуманізму у роботі медичного працівника

Основні етичні норми, які формувалися nв процесі над­ання медичної допомоги хворим, були узагальнені й сфор­мовані nвченими-лікарями різних епох, коли спеціальності медсестри ще не було.Так, у nдревньоіндійській книзі «Аюрведа» («Книга жит­тя» — V—VI ст. до н.е.) знаходимо досить чіткий nпортрет лікаря: «Він повинен мати чисте, співчутливе серце, правдивий характер, nспокійний темперамент, вирізнятися великою поміркованістю і порядністю, nпостійним прагненням робити добро». Перші наукові узагальнення народного nдосвіду лікування і правил поведінки лікаря біля ліжка хворого знаходимо в nпрацях Гіппократа (V—VI nст. до н. е.) та інших вчених Стародавніх Греції і Риму. В «Клятві Гіппократа» nчітко сформульовано професійний обов’язок лі­каря: «Чесно і добросовісно nслужити хворій людині, в своїх діях утримуватись від нанесення будь-якої шкоди nі неспра­ведливості».За пропозицією голландського лікаря Ніколаса ван Пуль­па (XVII ст.), емблемою медиків стала палаюча nсвічка. Внутрішній зміст цього символу висловлений у девізі: «Зго­раю, nщоб світити».

Як і в nСтародавній Греції, лікарі Середньовіччя приносили клятву на вірність своїй nпрофесії. Визначний представник середньовічної медицини арабський філософ і nлікар Авіценна (IX—X ст.) у своїй праці «Канон лікарської науки» пише про те, nщо лікар має володіти очима сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем nлева.

Представники nмедичної науки XVIII—XIX ст. теж внесли свій вклад у розвиток етичних ідей, і nсеред них значне місце належить Д. С. Самойловичу. За його словами, «лікарі nповинні бути милосердними, співчутливими, послужливими, повинні любити свого nближнього, як самого себе».

М. Я. nМудров — основоположник клінічної медицини в Росії — давав високу етичну оцінку nпраці жінок, які залу­чалися до догляду за хворими, і ласкаво називав їх «сиділ­ками». nВін відводив їм важливу роль у виходжуванні важ­кохворих і створенні nсприятливої обстановки в лікарнях.

Традиції nсестринською справи пов’язані із діяльністю Фло́ренс Найтінґе́йл (англ. Florence Nightingale; *12 травня 1820 — †13 серпня 1910) n— англійська медсестра, організатор і керівник загону санітарок під час nКримської війни 1853—1856 років, сестра милосердя і громадський діяч nВеликобританії).

 

 

Фло́ренс nНайтінґе́йл народилася 12 травня 1820 у Флоренції. З 1837 по 1839 nподорожувала з батьками по Європі. Якось вона відвідала один з притулків для nхворих бідняків на околиці Лондона, так званий «робочий будинок» і жахнулась nвід побаченого. Хворі лежали по троє – четверо на одному ліжку, точніше, на nматраці з брудної соломи, заразних не відокремлювали від незаразних, лікарі nбачили в них тільки піддослідних для медичної практики. Лікували лише тих, хто nміг заплатити гроші. Про доглядальниць, Дейл Річардс, один з біографів Флоренс nНайтінгейл, пише: «У ті дні медсестри не мали ніякої підготовки, не було ніяких nшкіл. Жінки просто просиджували біля ліжка хворого або вмираючого». У 1849 nвирішила стати сестрою милосердя. У 1853 стала керуючої невеликій приватній nлікарнею на Харлі-Стріт у Лондоні.

У жовтні n1854, в період Кримської кампанії, Флоренс Найтінгейл разом з 38 помічницями, nсеред яких були черниці і сестри милосердя, відправилася в польові госпіталі nспочатку в Скутарі (Туреччина), а потім до Криму. Послідовно проводила в життя nпринципи санітарії і догляду за пораненими. У результаті менш ніж за шість nмісяців смертність у лазаретах знизилася з 42 до 2,2%. У 1856 році Флоренс на nсвої гроші поставила на високій горі в Криму над Балаклавою великий хрест із nбілого мармуру на згадку про солдатів , лікарів і медсестер, загиблих у nКримській війні. 

Кримська nвійна зробила Флоренс Найтінгейл національною героїнею. Повернулися з фронту nсолдати, розповідали про неї легенди, називаючи її «леді зі світильником», тому nщо ночами з лампою в руках вона завжди, як добрий світлий ангел, сама обходила nпалати з хворими.

 Після повернення до Англії в 1856 Флоренс nНайтінгейл було доручено реорганізувати армійську медичну службу. У 1857 уряд nвиділив кошти на організацію комісії з проведення в життя необхідних реформ. У n1859 Найтінгейл добилася, щоб лікарні були оснащені системами вентиляції і nканалізації; лікарняний персонал в обов’язковому порядку проходив необхідну nпідготовку; у лікарнях велася строга статистична обробка всієї інформації. Була nорганізована військово-медична школа, в армії велася роз’яснювальна робота про важливість nпрофілактики хвороб. 

Флоренс nНайтінгейл написала ряд книг – «Нотатки про чинники, що впливають на здоров’я, nефективність і управління госпіталями британської армії» (Notes on Matters nAffecting the Health, Efficiency and Hospital Administration of the British nArmy, 1858) і «Як потрібно доглядати за хворими» (Notes on Nursing: What It Is nand What It Is Not, 1860).

 Під час війни Найтінгейл вдалося зібрати по nпідписці велику суму грошей, на які в 1860 була організована перша в світі nшкола сестер милосердя при лікарні Святого Томи в Лондоні. Незабаром випускниці nцієї школи почали створювати аналогічні установи при інших лікарнях.

 Померла Флоренс Найтінгейл у Лондоні 13 серпня n1910. У 1883 Найтінґейл була нагороджена Королівським Червоним хрестом, а в n1907 — орденом «За заслуги». Померла Найтінґейл у Лондоні 13 серпня 1910 року.

Жінка, nкотра народилася майже два століття тому — в 1820 році — й усі свої відміряні nдев’яносто років присвятила праці медичною сестрою в багатьох країнах світу, nпершою збагнула необхідність реформи в медичній освіті, без якої будь-який nпрогрес у лікуванні хворих може бути зведений нанівець. Саме вона вперше у nсвітовій історії організувала школу медичних сестер як автономний світський nнавчальний заклад із власними фондами та керівною радою, а не як підструктуру nлікарні, й уперше застосувала наукові методи у вирішенні проблем сестринської nсправи. І саме Флоренс Найтінґейл перша заявила, що сестринська справа має бути nнезалежною, самостійною і почесною професією, суміжною з медичною, а не nпідпорядкованою їй. І тому саме день її народження — 12 травня — вважається nМіжнародним днем медичної сестри.

Основний принцип моралі медичного працівника — це nгуманізм. Медичному працівникові мають бути притаманні чуйність, увага до nхворого, намагання виправдати його до­вір’я. Медичний працівник повинен не лише nсумлінно вико­нувати свої обов’язки щодо хворого, але й боротися за фізичну nдосконалість і психічне здоров’я людей, проводити профілактичну і nсанітарно-просвітню роботу, зберігати лі­карську таємницю, надавати медичну nдопомогу хворому не­залежно від його національної та расової належності, полі­тичних nі релігійних переконань тощо.

Науку про професійний обов’язок медичних працівників щодо nхворих і здорових людей називають деонтологією.

Деонтологія — це вчення про принципи поведінки мед­працівників nз метою забезпечення максимальної користі для хворого. Основою деонтології є nадміністративно-регламенту­ючі форми (накази, інструкції) норм поведінки nмедпраців­ників, їх професійних обов’язків і організації nлікувально-діагностичного процесу. Суть деонтології можна викласти такими nсловами: «До хворого треба ставитись так, як ти хотів би, щоб ставились до n.тебе».

Після nзакінчення вищих медичних навчальних закладів молоді лікарі дають клятву nГіппократа. Клятва вимагає від лікаря бути завжди готовим надати медичну nдопомогу хво­рому. В медичних училищах випускники дають Урочисту обіцянку, яка nпевною мірою відображає зміст присяги лікаря.

Медична сестра має усвідомлювати свою відповідальність за nжиття хворого, однак це почуття не повинне переходити в сентиментальність, яка nстане на заваді зібраності, актив­ності у боротьбі за здоров’я, а нерідко й nжиття хворого.

Однією з основних рис характеру медичної сестри має бути nчесність. Ні в якому разі не можна приховувати до­пущені помилки. М.І. Пирогов nговорив з цього приводу: «Необхідно мати мужність обнародувати свої помилки, nщоб застерегти від них інших працівників».

Медична сестра повинна сумлінно виконувати свої обо­в’язки nщодо роздачі лікарських препаратів і здійснення мані­пуляцій. Вона зобов’язана nбути завжди зібраною, спокійною і врівноваженою, не допускати нервозності і nметушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати паніки і nрозгубленості. В таких випадках дії медсестри повинні бути чіткими та nвпевненими. Слід пам’ятати, що неуважність у роботі, сторонні розмови під час nобслугову­вання хворих, а також відлюдність, зарозумілість підривають авторитет nмедичної сестри. Кваліфіковане, чітке, своєчасне і старанне виконання nпризначень і процедур зміцнюють віру хворого в успіх лікування. Істотне nзначення для створення сприятливої атмосфери в лікувальному закладі має nзовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратна, в білосніжному ха­латі, з nприбраним під шапочку волоссям, медична сестра викликає довір’я хворого. І nнавпаки, зім’ятий чи забруднений халат, недоглянуті руки, надлишок прикрас і nкосметики, подразливі запахи несприятливо впливають на хворого.

 

Особливості спілкуваня медсестри у nмедичному колективі

Комунікативні навички і nпсихологічна освіта потрібні медсестрі на всіх етапах сестринського процесу. nСестринський процес – це певний спосiб мислення i дiй по вiдношенню до основних nоб’єктiв сестринської справи – людей, довкiлля, здоров’я. Цей метод органiзацii ni надання сестринської допомоги включає в себе пацiєнта i сестру як nвзаємодiючих осiб.

 

 Важливим обов’язком медичної сестри є nзбереження про­фесійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства nабо хворого. Ще Гіппократ говорив: «Оточи хворого любов’ю і розумною утіхою, а nголовне — залиши його в незнанні того, що на нього чекає і особливо — що йому nзагрожує».

Медичні сестри не мають права розголошувати і обговорю­вати nвідомості про хворобу та інтимне життя хворого, які вони отримали під час nвиконання професійних обов’язків. Медичним сестрам не треба брати на себе nфункції, які віднесені до лікарської компетенції, роз’яснювати хворим або їхнім nродичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, nінструментальних та рентгеноло­гічних досліджень. Вони можуть говорити лише про nза­гальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної сестри до хворих nне повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою nніжністю, не допускати кокетства та нав’язливості.

Недопустимо у присутності хворих обговорювати або кри­тикувати nпрофесійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, nале й віру хворого в успіх лікування.

Для формування особистості медика важливе значення має nрівень загального культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, nуміння організувати своє самови­ховання. Соціально-психологічною основою nефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як nспівпереживання та милосердя. Вони мають стати внутріш­ньою духовною потребою, nморальним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками та діями.

До питань етики належать також і медичні помилки, які nслід відрізняти від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки nможуть бути пов’язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, nнедосконалими методами дослідження, їх слід розглядати й аналізувати в nколективі, щоб не повторювати більше.

Службові взаємини палатної медичної сестри складаються зі nвзаємин із співробітниками, хворими та родичами. Пере­дусім культура службових nвзаємин у колективі базується на високій трудовій дисципліні, товариській nвзаємодопомозі, ввічливості та доброзичливому ставленні до людей. Проявами nдобрих взаємин між медсестрами є постійна готовність до­помогти колезі в nскрутних ситуаціях, що можуть виникнути при виконанні різних процедур.

Психологічний клімат у медичному колективі — це не просто nсума особистих якостей його співробітників. Він ут­ворюється внаслідок взаємин nміж членами колективу. Дже­релом складних взаємин у деяких медичних колективах nчасто є відсутність у колективі творчої роботи по спряму­ванню зусиль його nчленів на виконання основного завдан­ня — боротьби за здоров’я хворого. Висока nкультура взаємин палатних сестер — це вимогливість кожної сестри до себе, nвміння тактовно та у доброзичливій формі звернути увагу своїх колег на їхні nнедоліки в роботі, а також без образ сприйняти справедливі зауваження щодо nсвоєї особи. Само­впевненість і зарозумілість у роботі медичних працівників nнеприпустимі, в інтересах хворого треба виявляти максимум такту і самодисципліни.

На особливу увагу заслуговують взаємини палатної сестри з nмолодшим медичним персоналом. Палатна сестра по відно­шенню до санітарки є не nлише товаришем по роботі, але й керівником, учителем і наставником. Свої nрозпорядження сестра повинна робити у ввічливій формі, без проявів nроздратування чи зарозумілості. Однак при виконанні служ­бових обов’язків не nслід встановлювати й фамільярних сто­сунків. Палатна сестра зобов’язана nсистематично контролю­вати виконання молодшим персоналом її розпоряджень. У nприсутності хворих чи їхніх родичів не слід робити санітаркам зауваження. nЗвертатися до санітарки, особливо старшої за віком, треба по імені та nпо-батькові. У розмовах про санітарку з хворими або їхніми родичами краще nназивати її нянею. Молоді медичні сестри, які недавно закінчили училище, nволодіють певним обсягом знань, але не мають досвіду роботи, можуть багато чого nповчитися у досвідчених санітарок, які добре вміють виконувати різні процедури nпо догляду за хворими. І все-таки, навчаючись у санітарок, палатна сестра nповинна завжди бути старшою на посту, коректно вимагати від молодшого nмедперсоналу виконання їхніх службових обов’язків.

Основу взаємин медичної сестри і лікаря складає су­бординація, nтобто система службового підпорядкування мо­лодшого за посадою старшому. nОдержавши від лікаря роз­порядження, медсестра повинна ретельно їх виконувати. nПро труднощі, що можуть виникнути при виконанні призначень, необхідно доповісти nпалатному лікарю, якщо він відсутній, — завідуючому відділенням, а у вечірній nчас — черговому лікарю. Якщо у медсестри виникли сумніви щодо доцільності nякогось призначення або вона вважає його шкідливим чи небезпечним для хворого, nвона зобов’язана не в присутності хворих повідомити про свої сумніви лікарю, nякий зробив це призначення, і виконати його лише після того, як лікар nпідтвердить своє рішення. Якщо медична сестра і після підтвердження лікарем nпризначення продовжує вагатися що­до його доцільності, вона зобов’язана nдоповісти про це завідуючому відділенням. При обході палат черговим лікарем або nвідвідуванні хворого лікарем-консультантом палатна се­стра зобов’язана створити nсприятливі умови для їхньої роботи.

Медична сестра (навіть досвідчена) ні в якому разі не nповинна самостійно вирішувати, які ввести ліки. Щоб полегшити стан хворого n(наприклад, наркотичний засіб під час приступу болю). Зрозуміло, це правило не nпоширюється на випадки, коли медична сестра може і повинна до приходу лікаря по nтерміновому виклику надати невідкладну допомогу: зробити масаж серця при його nзупинці, зробити штучну вентиляцію легень ручним способом, почати інгаляції nкисню, відсмоктати слиз з верхніх дихальних шляхів і т.д.

Одним зі шляхів підвищення діловий кваліфікація є nвсебічний і глибокий аналіз професійних помилок, причому в одних випадках, якщо nвони є серйозними і повчальними для інших, розбір варто проводити колективно, в nінші — в індивідуальному порядку. Ясно одне: викорінювання помилок можливо nтільки при активному їхньому виявленні.

Від професійних помилок варто відрізняти недбалість у nроботі, байдужне, бездушне відношення до хворого, професійну некомпетентність, nза які провинений несе адміністративну чи судову відповідальність. Свідоме nпорушення професійної дисципліни, грубі погрішності в роботі, що виникають nчерез несумлінний до неї відносини працівника, заслуговують самого суворого nосуду товаришів.

Права й обов’язки медичної сестри чітко визначені nофіційними інструкціями. Медсестра не повинна брати на себе функції лікаря: nподавати відомості хворим і їхній близької про характер захворювання, його nрезультаті, трактувати результати лабораторних, інструментальних і інших nдосліджень. Вона може подавати інформацію тільки про загальний стан хворих.

Рівною мірою сказане відноситься і до діяльності nакушерки. Зокрема, вона не має права робити аборт. Незаконне лікування, у тому nчислі і зроблений акушеркою аборт, у нашій країні розглядається як карний nзлочин і карається по всій строгості українським законом.

Однією з важливих умов гарного психологічного клімату в nмедичному колективі, ефективності його діяльності є згуртованість і nвзаєморозуміння всіх співробітників незалежно від займаної посади, Зімкненню nколективу сприяють вечора відпочинку, спортивні змагання і т.д. Однак це нічого nзагального не має з розважальними заходами на території лікувальних установ, nтак ще з розпиванням алкогольних напоїв. Проведення в лікувальній установі, nособливо в стаціонарі, урочистих зборів, концертів, інших святкових заходів, що nсупроводжуються голосною музикою, співом, гучними оплесками, недоречно а часом nабсолютно неприпустимо, якщо поруч знаходяться важкохворі й умираючі.

Для nсереднього медичного працівника культура спілкування зі співробітниками в nколективі — одне з необхідні умов високої ефективності праці, морального nзадоволення від нього.

Успіх nлікування хворого, догляд за ним багато в чому визначається змістом і формою nділових взаємин середніх медичних працівників один з одним, лікарями, nсанітарками, керівниками установи.

Фельдшеру, nакушерці, медичній сестрі, санітару легше працювати в дружному і споєному nколективі зі здоровим психологічним кліматом, високою трудовою дисципліною, nзагальним прагненням виконувати службовий борг із максимальною віддачею сил, nзнань, досвіду. Соціологи і психологи установили пряму залежність між моральним nкліматом у колективі і продуктивністю праці, плинністю кадрів.

У nгарному колективі робота створюється завдяки прагненню кожного допомогти nіншому, виявити увагу до товариша по роботі, розділити з ним усі приємні і nрадісне, лиха і негоди.

Навпаки, nякщо колектив конфліктує через постійні непорозуміння у взаєминах між його nчленами інтриг, сварок, неповаги один до одного, знижується ефективність праці nколективу в цілому, якість роботи окремих співробітників. У такому колективі nнеприємно працювати, з’являється бажання залишити роботу. Конфліктна обстановка nв колективі іноді пов’язана з хворобливим самолюбством окремих його членів, з nнебажанням прислухатися до корисних рад і в той же час із грубими помилками в nроботі, порушенням трудової дисципліни.

Таке nповодження частіше пояснюється низькою культурою людини, її невихованістю, а nчасом є прикриттям ліні і небажання трудитися на повну силу, з повною віддачею nсвоїх можливостей. На жаль, у деяких медичних колективах ще не зжиті випадки nбрутальності, хамства, безцеремонності. Таким шляхом деякі люди прагнуть до самоствердження. nЗвичайно, терпіти подібну «іржу», що роз’їдає нерідко гарний колектив, nнеприпустимо. Порушники порядку, порушники морально-психологічного клімату в nколективі повинні одержувати одностайну відсіч, а якщо це не допомагає, їх nнеобхідно ізолювати від колективу.

Колегіальність — це устремління людей вирішувати всі nпитання спільно на принципах взаємоповаги і взаємодопомоги. Колегами називають nтоваришів по роботі чи праці навчанню, людей, об’єднаних спільністю ділових nінтересів. Бути колегами — це значить дотримувати принципу взаємодопомоги, а не nвзаємного всепрощення і покривання, взаємно збагачувати коло друга знаннями, nумінням, досвідом, щиросердечною щирістю і красою, і в той же час не прощати nдруг дружу егоїзму, користолюбства, байдужості, недбалості в роботі, nпрофесійного неуцтва і всього іншого, що заважає людині нормально жити і nпрацювати.

Молодому nфельдшеру, що починає чи акушерці медичній сестрі, що робить перші кроки, nособливо необхідна свідомість того, що є поруч людину, на який можна обпертися nу важку хвилину, одержати від нього допомогу, і раду. Спочатку своєї діяльності nпрактично кожен медик відчуває недолік необхідних знань, умінь, навичок. nОбов’язок більш досвідчених колег — допомогти своїм молодим товаришам за nпрофесією і роботою, підбадьорити їх, уселити впевненість, оптимізм, направити nпо правильному шляху.

Людині nлегко і просто працювати в колективі, якщо він уміє поважати інших, з довірою і nдоброзичливістю відноситися до колег. А. П. Чехов у своєму щоденнику писав: n«Яку насолоду поважати людини». Поважати інших — це значить вважатися з їхньою nдумкою і переконаннями, інтересами і нестатками, тобто бути уважним і чуйної до nнавколишнього людям, ввічливим і делікатний скромним і справедливої. Цінність nлюдської особистості визначається і тим, наскільки людина здатна поважати nсамого себе. В.Г.Бєлінський затверджував: якщо людина поважає власне nдостоїнство, він ніколи не піде на угоду з власною совістю. Така людина не nпоставить особисті інтереси вище інтересів колективу і суспільства, не стане nегоїстом і підлабузником, ошуканцем і кар’єристом, не буде прагнути жити за nрахунок інших, перекладати свої обов’язки на колег.

Поважне nвідношення медичних працівників один до одного виявляється насамперед у формі nзвертання. Не припустимою фамільярністю з боку лікаря виявляємо звертання до nсестер, акушеркам, санітаркам по імені.

Нормою nздорових взаємин медичних працівників один з одним є дбайливе відношення до nавторитету — своєму і товаришів. Зовсім справедливий думка, що пацієнт і його nродичі своє відношення медицині нерідко будують на основі спостережень за nвзаєминами між медичними працівниками.

Субординація в роботі лікаря і медичної сестри необхідна, nале вона нічого загального не має з зарозумілим; відношенням одного вищого nпрацівника до працівника рангом нижче. Разом з тим ще зустрічаються лікарі, nчастіше молоді, котрі поводяться з медичною сестрою некоректно, фамільярно.

Робота в колективі, великому чи малому, сприяє розвитку в nмедичного працівника суспільної свідомості, учить його бути принциповим, nнепримиренним до недоліків у роботі, створює умови для колегіального (а nвиходить, і найбільш правильного) рішення складних питань профілактики, nдіагностики і лікування хворих. Саме в колективі кожен працівник може учитися nглибоко осмислювати суспільне значення своєї повсякденної діяльності, краще nзрозуміти її роль у державному масштабі.

В інтересах хворого нерідко необхідно колективне nобговорення його стану і додаток спільних зусиль цілої групи медичних nпрацівників. Якщо в медичного працівника виникають сумніву, непевність у nправильності заходів щодо надання хворим допомоги, варто відкинути чи nсамовпевненість помилкову соромливість і звернутися за порадою до колег, nнасамперед до більш досвідчених і знаючих, і з їхньою допомогою перебороти nвиниклі труднощі.

Поспішні і необдумані вчинки медичного працівника, nігнорування їм принципу колегіального підходу до рішення складних питань nмедичної практики можуть заподіяти хворим непоправну шкоду.

У боротьбі з недоліками в роботі не останнє місце займає nтовариська, здорова критика. Нетерпиме відношення до критики в середовищі nмедичних працівників свідчить про слабість виховної роботи в колективі. Тільки nнизьким рівнем суспільної свідомості, невимогливістю до себе можна пояснити nповодження деяких лікарів і середніх медичних працівників, що сприймають nкритику як особисту образу. Однак у присутності хворих критика на адресу nбудь-якого медичного працівника неприпустима. Якщо медичний працівник уміє nпереборювати свої слабості, самокритичний, то і справедливій критиці на його nадресу з боку колег сприймається їм не як особиста образа, а як необхідна nдопомога. Товариська критика змушує ретельно проаналізувати причини дефектів у nсвоїй роботі, відмітити шлях їхнього усунення, зробити визначені висновки, nпідсилити самоконтроль.

Критика — не єдина і не основна форма допомоги колег один nодному. Починаючий працівник має потребу в співчутливому відношенні старших і nбільш досвідчених товаришів по роботі, у їхній допомозі.

Підвищення ділового рівня середнього медичного працівника nповинне бути постійною турботою лікаря. Після обходу лікар повинний розповісти nсестрі про зміни в стані хворих, дати їй пояснення до призначень, при nнеобхідності звернути увагу медичної сестри на деякі об’єктивні і суб’єктивні nзрушення в стані хворого, які варто врахувати при підготовці і під час nпроведення діагностичних і лікувальних процедур.

Підвищенню ділової кваліфікації сестри сприяє участь n(хоча б періодичне) у лікарських обходах.

Медичні сестри з великим стажем роботи звичайно з nпочуттям подяки згадують лікарів, що не тільки вимогливі, але і чуйні до їхніх nзапитів і нестатків, допомагають підвищити професійний рівень, ділову nкваліфікацію в широкому змісті слова.

Обов’язком nкожного лікаря і медичної сестри є взаємне збагачення накопиченим досвідом, nпідсумками своїх спостережень і міркувань. Лікар може навчити фельдшера, чи nакушерку медичну сестру, але нерідко і середній медичний працівник поділяється nз лікарем своїм досвідом. Дійсно, молодий лікар може перейняти в досвідченого nчи фельдшера сестри не тільки методику виконання якої-небудь діагностичної чи nлікувальної процедури, але і здатність умовити, переконати хворого прийняти nліки, погодитися на зондування і т.д.

Лікар nодержує від медичної сестри необхідну інформацію про зміни в стані хворого, про nйого реакцію на лікування, тому що сестра постійно знаходиться в постелі nхворого, безпосередньо здійснює відхід за ним, виконує терапевтичні процедури. nЯкщо лікар виявляє цікавість до цієї інформації, заохочує прагнення медичної nсестри помічати навіть найменші зрушення в стані хворого, учить цьому сестру, nпідвищується ефективність лікування.Медична сестра зобов’язана інформувати nлікаря про відмовлення хворого від чи ліків процедури, про неможливість nвиконати яке-небудь призначення, про необхідність заміни одних ліків іншими і nт.д.Якщо лікар не знає про раптове погіршення стану хворого (наприклад, під час nнічного чергування), про скарги хворого й інших важливих ознак динаміки nзахворювання, він може припуститися діагностичної помилки, недооцінити вагу nстану хворого, призначити неправильне лікування. Отже, однією з найважливіших nумов ефективного лікування є єдність дій лікуючого лікаря і палатної сестри. Це nстосується лікарів і сестер, що працюють на лікарській ділянці, у санаторії і nт. д.У дитячих, терапевтичних, хірургічних і інших відділеннях завжди є важко nхворі, що потребують цілодобової уваги лікаря і медичної сестри. Стан хворих із nзахворюваннями серця, бронхіальною астмою й ін. може раптово погіршитися, іноді nвиникає загроза життю хворого. Якщо стан хворого погіршилося в нічний час, nмедична сестра зобов’язана негайно викликати до хворого чергового лікаря. На nжаль, деякі лікарі під час чергування вночі лягають спати, а чергові сестри nсоромляться їх будити. Намагаючись у такій ситуації допомогти хворим nсамостійно, медична сестра може допустити велику, іноді фатальну помилку.Для середнього медичного працівника nкультура спілкування зі співробітниками в колективі — одне з необхідні умов nвисокої ефективності праці, морального задоволення від нього.Успіх лікування nхворого, догляд за ним багато в чому визначається змістом і формою ділових nвзаємин середніх медичних працівників один з одним, лікарями, санітарками, nкерівниками установи.

 

ЕТИЧНИЙ nКОДЕКС МЕДИЧНОЇ СЕСТРИ УКРАЇНИ

Медичні nсестри України приймають даний Етичний Кодекс, враховуючи велике значення nморально-етичних норм в охороні здоров’я населення, важливу роль медичної nсестри, як представника однієї із самих масових медичних професій в nсуспільстві, а також керуючись сучасними етико-нормативними документами nміжнародних медичних організацій.

ЧАСТИНА 1. nЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

В житті і nдіяльності медичної сестри органічно поєднуються: високий професіоналізм, nгуманність та милосердя, глибоке поняття громадського значення своєї роботи, nкомплексний всебічний догляд за пацієнтами і полегшення їх страждань, nвідновлення здоров’я і реабілітація, сприяння зміцненню здоров’я і попередженню nзахворювань, готовність цілком віддати себе обраній професії, навіть в самих nтяжких умовах. Етичний Кодекс висвітлює моральний рівень медичної сестри, її nсвітогляд, покликаний підвищувати престиж і авторитет сестринської професії в nсуспільстві, сприяти розвитку сестринської справи в Україні.

ЧАСТИНА 2. nМЕДИЧНА СЕСТРА І ПАЦІЄНТ

СТАТТЯ 1. nМедична сестра як особистість

Особистість nмедичної сестри – це органічний сплав високих моральних якостей, загальної nосвіченості, професійної ерудиції та майстерності. Медична сестра оберігає nлюдське життя, починаючи з зачаття і ніколи, навіть під загрозою, не повинна nвикористовувати медичні знання в збиток нормам гуманності. Етичною основою nмедичної сестри є гуманізм та милосердя, повага до невід’ємних прав людини І nгромадянина. Відновлення і покращання здоров’я пацієнта є для медичної сестри nнайвищою винагородою за її працю. У своїй діяльності медичні сестри України повинні nкеруватися міжнародними деклараціями про права людини, Конституцією і законами nУкраїни, загальнолюдськими моральними цінностями, принципами і норма-ми nпрофесійної етики та духовними надбаннями нашої національної культу-ри.

СТАТТЯ 2. nМедична сестра і право пацієнта на якісну
nмедичну допомогу

Кожна nлюдина, яка звертається за медичною допомогою, має право не тільки на своєчасну nІ висококваліфіковану медичну допомогу, але й на чуйне, уважне відношення до nсебе медичної сестри, на її доброзичливість, правдивість, чесність, терпіння, nбезкорисливість, старанність і , охайність. Щоб виправдати довіру своїх nпацієнтів, медична сестра повинна працювати якісно, згідно професійним nстандартам. Медична сестра в міру своєї компетенції повинна надавати nневідкладну медичну допомогу пацієнтам, хто б він не був: чоловік, жінка, nдитина, стара людина, немовля, чи той, хто помирає. Медична сестра несе nморальну відповідальність за свою діяльність перед пацієнтом, колегами, nсуспільством.

СТАТТЯ 3. nПрофесійна компетентність – головна умова
nсестринської діяльності

Медична nсестра повинна завжди виконувати свої обов’язки професійно, згідно стандартам nдіяльності медичної сестри, визначеним Міністерством охорони здоров’я України, nДо професійних вимог належить: творче відношення до своїх обов’язків, уміння nшвидко орієнтуватися в інформації, вибрати з неї найнеобхідніше, безперервно nудосконалювати свої спеціальні знання та навички, підвищувати свій культурний nрівень. Медична сестра по-винна бути компетентною у відношенні моральних і юридичних nправ пацієнта. Медична сестра підтримує самі високі стандарти у сфері nсестринської практики з урахуванням реальних ситуацій, керуючись вимогами nзаконодавства України, принципами професійної етики. Медична сестра несе nперсональну відповідальність за виконання своїх професійних обов’язків.

СТАТТЯ 4. nПовага прав пацієнта, гуманне відношення до пацієнта

Співчуття nта повага до життя пацієнта є невід’ємною рисою в професії медичної сестри. nМедична сестра повинна поважати права пацієнта на полегшення страждань, не має nправа сприяти самогубству хворого. Медична сестра повинна діяти в рамках своєї nкомпетентності, щоб захистити права пацієнта, які були проголошені ВООЗ та nВсесвітньою медичною асоціацією. Пацієнт має право на зручності у різному nплані, які гарантують таємницю його індивідуальних особливостей при оглядах, nдіагностичних та лікувальних процедурах, присутніми можуть бути тільки особи, nнеобхідні для проведення медичних втручань. У виняткових І особливих ситуаціях nдіагностичні і лікувальні процедури, операційні втручання при невідкладному nстані пацієнта можуть бути проведені всупереч волі уповноважених осіб. Медична nсестра у таких випадках повинна керуватися невід’ємними правами людини, nзаконами України та найвищими інтересами пацієнта.

СТАТТЯ 5. nШанування людської гідності, потреб та цінностей пацієнта

У роботі та nповедінці медична сестра має бути взірцем високої культури, ввічливості, nскромності та акуратності. Стосунки з пацієнтами мають бути такими, щоб nмаксимально оберігати психіку хворого. Чуйно та уважно ставитися до хворого, nстримувати себе в різних ситуаціях, бути коректною при звертанні до пацієнта. nМедична сестра не повинна принижувати гідність пацієнта при виконанні nманіпуляцій. Медична сестра повинна поважати особисту гідність пацієнта, ставитись nз повагою до його Індивідуальних потреб і цінностей. Такі фактори, як раса nпацієнта, релігійні погляди або відсутність таких, етнічне походження, nсоціальний або сімейний статус, сексуальна орієнтація, вік або стан здоров’я не nповинні впливати на якісний медичний догляд. Медична сестра не має права nвтручатися без відома і волі пацієнта в його особисте життя, за виключенням тих nвипадків, коли це пов’язано виключно з професійною необхідністю. Сподівання та nстиль життя пацієнта повинні бути відомі медсестрі для створення Індивідуальних nпрограм медсестринського догляду, які б співпадали з психологічними, nсоціальними, культурними, духовними та фізіологічними інтересами пацієнта

 

Мораль медичного працівника. Етичний кодекс української медицини

Мораль (від лат. moralis — моральний, nmoris — звичай) — це сукупність історично зумовлених правил, норм, звичаїв, nпринципів співжиття і поведінки людей їхні відносини в процесі виробництва nматеріальних і духовних цінностей, що визначають їхні обов’язки один до одного, nдо соціальних груп, верств класів, до суспільства, і виконання яких базується nна громадській думці.

Етика, мораль, людина — це органічне nтриєдинство є чи не найвагомішим соціальним орієнтиром у становищі суспільства nй особистості. Справді, як ми вже вказували, грецьке слово ethos — тобто nзвичай, характер, система норм поведінки — визначає провідні моральні nспрямування індивіда у вимірі між людських взаємин, а отже, до певної міри і nпсихологічний портрет державних стосунків.

Етичні закони і позиції у медицині — nце погляди і знання, які наочно інтегрують моральні основи особистості лікаря й nзагалом лікарювання, теорію й практику стосунків з хворими, суспільством та nколегами. Медична етика включає постулати про лікарський обов’язок, слово nлікаря, лікарську таємницю, добро й зло, інші моральні та філософські категорії nІ пріоритети в охороні здоров’я. А лікарська деонтологія — це догми професійних nобов’язків у медицині, вона с прикладною частиною концептуального вчення про nмедичну етику.

Зрозуміла річ, не існує окремих nетичних категорій щодо поведінки лікаря, фельдшера, медичної сестри чи nсанітарки. Етичні принципи у медицині — неподільне ціле, хоча кожний окремий nмедичний фах мас свої професійні, а отже, й етичні відмінності. Проте nпереважають всеосяжні моральні правила й загальні етичні настанови: слово, nчесноти, намагання й знання медичного працівника, його невід’ємні моральні nгасла в практичній поведінці відіграють істотну роль у зціленні хворого й nдопомозі йому.

У кожній професії існують певні nетичні протиріччя і своєрідні способи їх вирішення, до чого залучається людина nзі своїм суб’єктивним світом почуттів, прагнень, моральних оцінок.

Серед різноманітних ситуацій у nпрофесійних стосунках необхідно виділити найтиповіші риси й особливості, котрі nхарактеризують специфіку професійних стосунків або відносну самостійність nпрофесії.

Суть професійної моралі полягає у nвідображенні особливостей професійних стосунків. Оскільки мораль відображає nсуспільне буття в цілому, то виникає питання про характер відображення професійного nрозподілу в моралі. Професіоналізація — суспільно-економічне явище, якому nвластивий закономірний, об’єктивний характер розвитку. Відтак, воно обов’язково nзнаходить відповідне віддзеркалення в суспільній свідомості взагалі і в nіндивідуальній свідомості зокрема.

Специфіка професійної моралі — nпроекція залежності моралі від якісного різноманіття взаємовідносин людей. nЗгідно з працею конкретної категорії у моральній свідомості особистості nформуються уявлення, які зіставлені з типом професійних стосунків. Як тільки nвони набувають якісної стійкості, то ведуть до формування певних моральних nстереотипів відповідно до характеру праці.

Ставлення людини до природи також мас nсуспільний характер, тобто воно опосередковане людськими взаємостосунками. nЗнання про будову навколишнього світу перебуває у відповідному співвідношенні з nреальним і бажаним

Моральна свідомість характеризується nвідповідним ставленням до суспільства класу, професійних завдань, до діяльності nтощо Все це діалектично взаємозв’язано. Загальні моральні уявлення формуються nзалежно від конкретних ситуацій у різних сферах діяльності Особливості nпрофесійних стосунків формують у свідомості особистості відповідні моральні nуявлення, звички і переконання.

Моральна nоцінка — особливий акт який орієнтує перевагу певної норми поведінки і наказує, nпропонує діяти відповідно до неї. Це твердження чітко виявляється в nособливостях професійної моралі, які входять у моральну свідомість кожної nлюдини як спонукання до дії і доречності відповідних моральних оцінок у тій чи nіншій формі діяльності.

Дії, які nналежать до сфери моралі, вираховуються із загальної сукупності людських дій у nтому випадку, коли люди замислюються над їх суспільним значенням або nбеззастережно виправдовують свою поведінку. У професійній діяльності позитивну nморальну оцінку отримують тільки такі форми поведінки і тільки такі якості nособистості котрі сприяють високій ефективності праці в даній сфері і хоча nморальна оцінка завжди випливає із суспільного інтересу, вона бере до уваги nвідповідні людські взаємостосунки.

Моральна nоцінка професійної діяльності визначається двома основними критеріями а) що nоб’єктивно дає професія для суспільного розвитку і б) що суб’єктивно дає nпрофесія індивіду в розумінні етичного впливу на нього, оскільки різні професії nмають неоднаковий моральний вплив на людей котрі присвятили себе цим професіям. n

Єдність nзгаданих моментів виявляється у моральному ідеалі як вищій формі моральної nсвідомості. Моральний ідеал, який виражає прагнення до нового рівня розвитку nсуспільства й особистості, вбирає в себе також уявлення про досконалі nпрофесійні якості. У тих професіях, де об’єктом впливу є сама людина, nморальність виступає не лише одним із найважливіших чинників ефективності nпрофесійної діяльності, а й також є формою її самовираження.

Специфіка nпрофесійної діяльності зумовлює також різницю моральних оцінок. Кожна функція, nдія, сфера діяльності несе в собі відповідне їй значення і вимірюється nсуспільною шкалою цінностей.

Професійна nмораль та її особливості визначають спрямованість професійної діяльності.

Загальні nзакономірності появи і розвитку професійних стосунків з їх відображенням у nморалі сприяють розумінню змісту лікарської етики й моралі. Хворий, коли nзвертається до лікаря, стає об’єктом професійного впливу. Треба пам’ятати, що у nпрофесійному відношенні лікар має справу з об’єктом найвищого ступеня nскладності — людиною. Розмаїття чинників, котрі визначають початок, перебіг і nкінець будь-якої хвороби, кожний раз ставить перед лікарем виключно важку nгносеологічну (пізнавальну) задачу, котру він повинен розв’язати протягом nкороткого часу.

Медична nнаука, яка розкриває закономірності патологічних процесів, на їх основі nвизначає засоби та методи лікування, — фундамент діяльності лікаря. Без nоб’єктивно істинних знань ця діяльність, навіть за умови збереження моральних nпринципів, є не професійною. Лікар повинен володіти такими якостями, як nспостережливість і проникливість, розвинуте клінічне мислення, професійна nнаполегливість і пристрасність тощо.

Людина — не nтільки дуже складний, а й найцінніший об’єкт впливу, тому що вона є nособистістю. Через це стосунки лікаря і хворого передусім особистісні, nсуб’єктивні, тобто соціальні. Соціальна функція медицини позначається на nсуб’єктивних відносинах і виявляється у моральній свідомості як норма, яка nвимагає підкорення інтересів лікаря інтересам суспільства через ставлення до nхворого.

Довіряючись nлікарю, хворий чекає від нього прояву вищих моральних якостей, хоче бачити в nлікареві зосередження моральних чеснот і насамперед співчуття, виключну сумлінність nта самодисципліну, чесність і високу майстерність, вправність, серйозне nставлення до своєї справи і здатність до самозречення. Наявність цих якостей є nморальною гарантією, основою для довіри й авторитету.

Лікар має nставитися до хворого не як до людини взагалі, а як до особистості. Інакше nгуманізм є лише принципом, а не реальним вчинком. Отже, лікарський гуманізм — nцілком конкретний, реальний гуманізм. Щодо моралі як суті, то маємо тут деяку nоднозначність, не залежну від обставин. Вона нібито забезпечує n”надійність” лікаря у його стосунках з людьми (здоровими і хворими) nбезпосередньо на робочому місці й у побуті, визначає всі етичні принципи його. nПочинаючи спілкування з хворим, лікар зобов’язаний сконцентрувати на ньому свою nувагу, нібито забувши про себе, цілком підкоривши розум, волю, знання й досвід nсправі збереження життя, полегшення страждань, відновлення здоров’я.

Вивчення nпроблем професійної етики, її специфіки веде нас від загального до особистого, nщо дозволяє пізнати мораль ширше і пов’язати її з практичною діяльністю nіндивіда. У професійній етиці можна простежити зв’язки між тими або іншими nвидами діяльності, психологічними й етичними чинниками та якостями, поєднання nсуспільних інтересів з інтересами особистості.

Лікарська nмораль – це система норм і вимог до поведінки і морального обличчя лікаря і nвсього медичного персоналу, а також моральні почуття, які реалізуються у nбезпосередній діяльності; в процесі праці. Мораль регулює ставлення лікаря до nхворого, до здорової людини, до колег лікаря, до суспільства і держави.

Честь і nгідність, авторитет і обов’язок лікаря мають риси всебічності і специфічності nводночас. Це потрібно розуміти у тому контексті, що мораль лікаря, яка nпоширюється на всіх людей, охоплює єдність у розмаїтті.

Медична nетика має внутрішній зв’язок з компетентністю, класифікацією лікарів, медичних nсестер за їх діловими якостями. Не власне моральні якості, а їхнє поєднання з nпрофесійними знаннями, навичками і досвідом створює ту своєрідну домінанту, яка nреалізовується під час виконання професійного обов’язку. Причому, коли йдеться nпро професійну медичну мораль, потрібно не тільки формулювати кодекс nвідповідних положень стосовно трудової діяльності, а і сприяти виробленню у nлікаря здатності до моральної орієнтації у складних клінічних ситуаціях, які nвимагають морально-ділових і соціальних якостей.

Лікарське nмистецтво формується не відразу, поступово виробляється вміння правильно nговорити про хворобу, викладати факти так, щоб вони сприяли не погіршенню, а nполіпшенню стану хворого.

Уміння nрозмовляти з хворими відповідно поводитися біля ліжка стражденної людини рідко nбуває природженою рисою. Таке вміння необхідно розвивати в собі, виробляти в nпроцесі щоденної роботи. У цьому полягає самовдосконалення лікаря. Лікар, як nстарший колега повинен вчити цьому мистецтву середній і молодший медичний nперсонал. За такого підходу до роботи в лікувально-профілактичному закладі буде nзведений до мінімуму шкідливий вплив на хвору людину необережно сказаних слів nабо інших дій медичних працівників.

На жаль у nклінічній практиці зустрічаються непоодинокі випадки прикрого нехтування даним nпрофесійним принципом з боку як лікарів, так і середнього медичного персоналу. nЧастіше колегіальність порушують деякі молоді лікарі – кар’єристи які в гонитві nза “авторитетом” чи зиском поступаються принципами добропорядності щодо nтоваришів по роботі. Не може бути ніякого виправдання таким лікарським nвисловлюванням ,як наприклад :”Вам становили помилковий діагноз”,” вважайте за nщастя, що потрапили на лікування до мене “тощо .Свідоме чи навіть легковажне nвипадкове паплюження професіоналізму колеги шкодить і справді, й пацієнтові: nАдже чи буде відвідувач такого лікаря й надалі вірити в медицину? Напевно, ні. nОтже, штучні методи самореклами й ствердження свого “авторитету“ згубні хоча б nтому, що будуються на аморальній основі.

Збереження nлікарської таємниці: – один із основних, фундаментальних морально-етичних nпринципів медицини, в якому проявляється діалектичне співвідношення особистого nі суспільного. Необхідно відзначити, що лікарська таємниця охоплює не саме це nспіввідношення. А лише його один бік-ставлення лікаря до інтересів хворого й nінтересів суспільства.

Інформація nотримана лікарем, поділяється на декілька видів: байдужа для хворого і nсуспільства, але потрібна для лікаря в процесі його спілкування із хворим; не nбайдужа для хворого, але індиферентна для суспільства; однаково цікава і для nсуспільства через те, що деякі патологічні стани вимагають вимагають додаткових nзаходів охорони здоров’я і життя оточуючих.

Моральним nорієнтиром у поведінці лікаря в складних ситуаціях, які виникають у процесі nлікарської діяльності, є ствердження пріоритету цінності людського життя, nцінності здоров’я.

Професія nлікаря вимагає високої внутрішньої етичної культури. Ми іноді припускаємося nпсихологічної помилки, коли нехтуємо зовнішнім виглядом лікаря чи медичної nсестри, брутальністю їхніх манер, невмінням розмовляти .Але чи існують ознаки а nпервісний код спілкування, за якими хворого складається перше враження про nмедичного працівника .Причому майже у 80% випадків думка про людину, довіра до nнеї будується саме на підґрунті першого враження, свідомого чи підсвідомого. nДоцільно, аби медик не був за стилями одягу та поведінкою ані ультра модним ані nнадто старомодним бо будь-яка зайвість не проходить повз увагу хворого й певним nчином психологічно непокоїть його; зокрема, аж ніяк не пасує лікарю паління. nДовіра хворих . Медичний працівник нею, якщо він спокійний та впевнений проте nне зарозумілий, якщо рішучість і швидкість висновків та дій поєднуються в ньому nз жахливістю, співчутливістю й водночас делікатністю співчутливістю отже, nврівноважена вдача лікаря – то один із гармонійних зовнішніх стимулів, які nсприяють одужанню пацієнта. Але то не завжди стала константа .Особливість nлікаря коригується, поліпшується за умови врахування поглядів на свою поведінку n– як хворих так і колег. Така інформація буває безпосередньо або вербальною, nале завжди важливою. Медицина багато в чому недосконала. За цю недосконалість nпитати у лікаря, а не у науки. І відповідальність буде нести лікар. В не одній nпрофесії не стикаються з життям у таких його повноті, суперечності, драматизмі, nяк у професії лікаря .Можна зіпсувати малюнок але страшно, коли лікар погано nлікує. Адже йому довіряють життя, за яким часто стоїть благополуччя, радість і nправо на щастя дітей, жінки, чоловіка, родичів. У тибетській медицині поняття n“поганий лікар” не існує поганий – отже, не лікар помилки у виборі лікарської nпрофесії, які здатні породжувати не лише поганого ,а й навіть середнього рівня nлікаря, необхідно звести до мінімуму.

 

Таємниця лікарської помилки. Гласнiсть та права пацiєнтiв

Американці невесело жартують: люди в білих халатах у дев’ять тисяч разів nнебезпечніші за пістолет. У США працюють 700 тис. лікарів і щорічно реєструють nблизько 1500 смертей, пов’язаних із лікарськими помилками. Водночас на руках nзнаходиться 80 млн. одиниць вогнепальної зброї. І щороку фіксують близько 1200 nсмертей, пов’язаних із її застосуванням. Оскільки далеко не в кожного є nпістолет, а лікуються абсолютно всі, американці прийшли до такого невтішного nвисновку.

Зрозуміло, це всього лише чорний гумор, але народився він саме тут не nвипадково. Щорічно лікарські помилки обходяться бюджету США в 29 млрд. доларів. nІз завидною постійністю уряд країни заявляє про необхідність комплексного nаналізу кожного випадку, а тим часом активісти опублікували навіть цілу книгу nлікарських помилок.

Зате жителів пострадянського простору відвертими у цьому питанні не назвеш. nКоли представники ВООЗ зажадали у російських лікарів звіт про те, як часто вони nпомиляються, імениті професори заявили, що такий стриптиз їм ні до чого. nМовляв, факти ці — надбання лише закритих медрад й оприлюднювати їх nбезрозсудно.

В Україні статистики допущених медиками помилок також не знайдеш у жодному nлікувальному закладі. Практикуючі лікарі, які наважуються говорити на цю тему, nставлять неодмінну умову — анонімність. Прийняття Етичного кодексу, що nрегулював би цю проблему, з року в рік відкладають «на потім». А про свої права nпацієнтам залишається лише здогадуватися, адже закону, який би регулював їхні nвзаємовідносини з лікарями, досі немає. Оприлюднюють лише справді голосні nвипадки. Наприклад, багато хто пам’ятає, як у Донецькій області померла nвосьмимісячна дитина через те, що нетвереза медсестра не надала вчасно допомогу nі до того ж ввела прострочені ліки. На стоматологічному кріслі у Сумах від nпередозування знеболювального зупинилося серце семирічної дівчинки. У nЧеркаській лікарні лікарі під час операції допустили «огріх», і півтора року nпацієнтка проходила із «забутою» в животі медичною лопаткою. Вражає й nпереливання зараженою ВІЛ-інфекцією крові, і те, як «швидка» возила пацієнта в nкритичному стані з однієї лікарні до іншої. Коли ж його, нарешті, привезли до nреанімації — було вже пізно.

Цікаво, що у більшості цих (і цілої низки подібних) випадків ніхто нічого nтак і не зміг довести. Юристи признаються, що подібних справ намагаються nуникати, оскільки виграти їх без допомоги фахівця в білому халаті майже nнеможливо. Ось, наприклад, і на обговоренні «сумської справи» ніхто з лікарів nне викликався допомогти матері померлої дитини і посприяти тому, щоб провину nстоматолога було доведено. У кулуарах медики кажуть, що лише одиниці можуть nвідступитися від мушкетерського девізу. І навіть усвідомлюючи злочинну недбалість nколеги, не свідчитимуть проти нього в суді. Тому, говорить голова Миколаївської nлікарської асоціації, що займається захистом прав пацієнтів, Віктор nГлуховський, у більшості випадків справа закінчується в кабінеті головного nлікаря. Щоправда, заради справедливості слід відзначити, що минулого року в nМиколаєві двом пацієнтам все ж вдалося досягти успіху. Але, зі слів В. nГлуховського, зважаючи на відсутність у країні незалежного етичного комітету, nякий займався б розглядом скарг на лікарські помилки, шанси на перемогу у nпозивача мізерні. В Ізраїлі, наприклад, до таких питань зуміли підійти nефективно. Там, в етичному комітеті у розгляді скарги беруть участь шість осіб n— два лікарі (один з них — працiвник звинуваченої установи), юрист, психолог і nпредставник громадської або релігійної організації. Це дозволяє обговорювати nпитання не тільки мовою медичних термінів, але й етики та моралі.

До речі, за відсутності в Україні чіткого визначення поняття «лікарська nпомилка» керуватися часом доводиться виключно нормами моралі. Спираючись на nпрактику, сьогодні під лікарською помилкою розуміють неправильно постановлений nдіагноз і вибір методів лікування, які у результаті заподіяли шкоду пацієнту. nЗвідси бачимо, що безуспішність лікування аж ніяк не є лікарською помилкою. nНавіть якщо медик поставив неправильний діагноз, але при цьому призначене ним nлікування не погіршило стан, пацієнт не може висунути жодної претензії.

Наприклад, якщо хворий якийсь час самостійно боровся з болями у спині, а nпотім прийшов до лікаря, виклав кругленьку суму, але не отримав результату, то nжоден юрист не візьметься за цю справу.

А для доказу того, що саме лікар винен у погіршенні стану хворого, nнеобхідно підняти всю історію хвороби, рецепти, чеки, порівняти дати… nАмериканці, які приділяють питанню лікарських помилок підвищену увагу, nконстатують, що останнім часом рішення не на користь пацієнта почастішали. І це nзважаючи на те, що й американські пацієнти, і німецькі (у Німеччині щорічно nфіксують у середньому 200 тисяч скарг на лікарську помилку) свої права знають. nПочинаючи з того, що можуть самостійно обирати лікувальний заклад і лікаря, та nзакінчуючи тим, що жодне рішення або дія лікаря не можуть залишатися для nхворого таємницею.

Вимогу відвертості лікаря перед пацієнтом, до nречі, зафіксовано у проекті українського Етичного кодексу. Його автор — nпрезидент всеукраїнського лікарського товариства, академік АМНУ Любомир Пиріг nвважає, що причини лікарських помилок у нашій країні переважно об’єктивні. Адже nвсім відомо, що щонайменше половина всього діагностичного обладнання вже давно nповинна «піти на заслужений відпочинок». Звідси неправильний діагноз, невірно nпідібране лікування і невтішний результат. Крім цього, вважає Л. Пиріг, лікарні nповинні вести чітку статистику помилок — притому розмежовуючи їх на об’єктивні n(через застаріле обладнання) і суб’єктивні. У такому випадку пацієнт уже nзаздалегідь знатиме, з закладом якої якості має справу, і відповідно робитиме nвисновки. Якщо ж до цього додати ще й загальнообов’язкове медичне страхування, nто відбулася б санація системи охорони здоров’я загалом. Як наприклад, нині nвідбувається з приватними страховими компаніями — зацікавленість у власному nприбутку сприяє тому, що вони укладають договори лише з тими клініками, де nпрацює надійний персонал. Адже в іншому випадку пляма лягає і на «мундир» nстрахувальників.

Безумовно, конкуренція посприяла б і nпідвищенню кваліфікації самих лікарів. Голова комітету ВР з питань охорони nздоров’я, материнства і дитинства Микола Поліщук неодноразово підкреслював, що nУкраїна не має нiяких підстав гордитися великою кількістю лікарів. Мало того, nщо деякі хірурги вже сьогодні оперують по два рази на місяць (що абсолютно nнеприпустимо для фахівців такого профілю), та ще наявність «контрактників» nпризвела до того, що пропозиція як мінімум удвічі перевищує попит. Тоді як у nглибинках один лікар — на три населенi пункти, стоматологи, гінекологи, nвенерологи і хірурги з’являються, як гриби після дощу. І далеко не завжди nвідповідної кваліфікації.

До речі, в глибинках лікарська помилка nсправді пов’язана переважно з об’єктивними чинниками. Як розповідає лікар, що nпрацює в одному з населених пунктів Івано-Франківської області, попри все своє nбажання вона не в змозі надати допомогу всім, хто її потребує. Крім того, що в nсільській місцевості медсестра часом виконує функції лікаря, відсутність nтранспорту і бездоріжжя не дозволяє добратися до пацієнта вчасно. Ненадання nмедичної допомоги розцінюється як лікарська помилка, і тому в таких умовах вона nстала вже нормою. Зрозуміло, у разі погіршення стану хворого або, не дай Боже, nсмерті, родичі звинувачують лікаря. А його чекає щонайбільше позбавлення nзарплати на кілька місяців.

У містах лікарі вже звикли до претензій nпацієнтів. Головлікар однієї із столичних поліклінік говорить, що щотижня до nнього приходять скаржитися пацієнти. При найближчому розгляді з’ясовується: або nхворий не приймав прописаних лікарем ліків, або приймав, але не тими дозами. nВодночас лікарі обурюються — мовляв, за 200 гривень я ще й скандали повинен nвислухувати. «У нас немає законів, що регулювали б взаємовідносини лікаря і nпацієнта, ось вони і реагують неадекватно на кожну ситуацію», — пояснює nголовлікар.

А щодо законів, ймовірно, незабаром крига nскресне. У комітеті ВР з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства nзнаходиться закон «Про права пацієнта». Обіцяють прийняти, нарешті, й Етичний nкодекс лікаря. А вже після канікул депутати мають намір розглянути у третьому nчитанні закон «Про загальнообов’язкове соціальне медичне страхування». Ось чи nтільки зможе наявність законів створити незалежні експертні комісії і примусити nлюдей у білих халатах відповідати за свою роботу і відкрито обговорювати свої nпомилки — запитання поки риторичне.

Відомо, що законодавство України не містить такого nпоняття як “лікарська помилка”. Власне, лікарі вважають, що лікарська nпомилка, як вони її розуміють, відповідальності не викликає ані дисциплінарної, nні адміністративної, ні кримінальної, оскільки є добросовісною помилкою, ніяк nне пов’язаною з халатністю, професійною недбалістю й тим більше прямим умислом. nЦе ті помилки, які трапляються через те, що професійні можливості завжди є nобмеженими досягнутим рівнем розвитку медичної науки й клінічної практики. У nскладних випадках протікання патологічних процесів у організмі людини лікар nнерідко передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх nдій (бездіяльності). У цьому випадку, діючи як особа і в конкретній складній nклінічній ситуації, лікар виступає носієм не лише індивідуальних професійних nякостей, але й тих реальних можливостей, які в певний історичний період має nпрофесія в цілому. Отже, до причин лікарських помилок можна віднести стан nрозвитку медичних знань, імовірність нетипового протікання хвороби в певного nпацієнта, викликану особливостями його організму, рівень кваліфікації, nпрофесійний досвід лікарів, обладнання медичних закладів діагностичною nтехнікою, їх забезпеченість лікарськими засобами. До цього можна додати й те, nщо постійно з’являються нові захворювання, а відомі, проте які рідко nзустрічаються на практиці, теж можуть становити собою серйозну діагностичну nпроблему. Можливі й змішані захворювання, які важко розпізнати й лікувати.

Типовим випадком лікарської помилки є безпідставне nпризначення лікарських засобів. Часто цим грішать молоді лікарі, які з добрих nнамірів призначають хворому низку медикаментів на всі випадки життя: від nголови, від серця, від безсоння. А це призводить до порушення балансу обміну nречовин. Людина починає почувати себе гірше, скаржиться на новий симптом і nотримує черговий препарат. Потім досвідчений лікар перекреслює всі призначення, nзалишаючи лише аскорбінову кислоту, і хворий одужує. Іншими поширеними nвипадками є користування ампулами без етикеток, внаслідок чого хворому nвводилися не ті препарати; забудькуватість хірургів, коли в черевній порожнині nпісля операції лишають предмети, як-то затискачі, серветки, тампони. Відомі nтакож випадки з досвідченими лікарями, які підписували епікриз, а потім, nшоковані, віталися з “покійником” у коридорі клініки.

Єдиної класифікації лікарських помилок не існує. Умовно nїх розрізняють за такими ознаками: діагностичні помилки (помилки при nрозпізнаванні захворювань і їх ускладнень, помилковий діагноз); лікувальні nпомилки (тактичні помилки в лікуванні хворого); технічні помилки (прорахунки nпри проведенні діагностичних і лікувальних процедур, операцій); організаційні nпомилки (недоліки в організації тих чи інших видів медичної допомоги); nдеонтологічні помилки (помилки у поведінці лікаря, у його спілкуванні з nхворими); помилки у заповненні медичної документації. Таким чином, сутністю лікарської nпомилки в будь-якому випадку є добросовісна помилка відносно фактичних ознак nвчиненого (встановленого діагнозу, призначеного лікування).

Куди більш небезпечним є нещасний випадок, який неможливо nпередбачити й попередити в принципі. У медичній практиці під нещасними nвипадками розуміють несприятливий результат лікування хворого через випадковий nзбіг обставин. Такі результати найчастіше пов’язані з індивідуальною підвищеною nчутливістю хворого до деяких лікувальних препаратів або виникають під час проведення nрізних діагностичних операцій, тобто їх не можна передбачити навіть у випадку nнайдобросовіснішого ставлення медичного персоналу до своїх службових nобов’язків. З нещасними випадками найчастіше мають справу хірурги, коли в ході nоперації з’ясовується, що хворий має якусь рідкісну патологію. Наприклад, під nчас звичайної операції по видаленню мигдаликів після видалення першого nмигдалика раптом сильним фонтаном вдарила кров з другого. Кровотечу зупинити не nвдалося, хвора померла. Виявилося, що хвора мала рідкісну патологію: дуга nсонної артерії проходила крізь мигдалик. Однак якщо лікар видаляє апендикс і nпошкоджує при цьому нормально розташовану клубову артерію, то це вже не nнещасний випадок, а недбалість.

Правопорушення у сфері медичної діяльності кваліфікується nу випадку наявності складу злочину. Зокрема, ст. 140 ККУ встановлює кримінальну nвідповідальність медичних працівників за невиконання чи неналежне виконання nсвоїх професійних обов’язків через недбале чи несумлінне до них ставлення, якщо nце спричинило тяжкі наслідки для хворого. Науково-практичний коментар до ККУ nвказує, що невиконання професійних обов’язків означає, що медичний працівник не nвчинив ті дії, які він в силу виконуваної роботи зобов’язаний був вчинити. Про nненалежне виконання професійних обов’язків ідеться тоді, коли медичний nпрацівник виконує свої обов’язки не в повному обсязі, недбало, поверхово. Як nзлочин кваліфікуються такі дії: несвоєчасний діагноз, залишення хворого без nналежного догляду, порушення правил виготовлення чи застосування лікарських nзасобів, невиконання медсестрою вказівки лікаря про застосування до хворого nліків чи процедур тощо. Але коли тяжкі наслідки для хворого не пов’язані з nневиконанням чи неналежним виконанням медичним працівником своїх професійних nобов’язків, а настали внаслідок інших обставин, відповідальність за ст. 140 ККУ nвиключається.

Питання кваліфікації лікарської помилки є дуже важливим, nоскільки від цього залежить вирішення питання про настання чи ненастання nвідповідальності медичного працівника. Уся складність питання полягає в тому, nщо визначити співвідношення лікарських помилок, правопорушень і нещасних nвипадків надзвичайно складно, оскільки відсутні єдині погоджені критерії кожної nз цих категорій. При судовому провадженні, під час якого з’ясовується наявність nвини медичного працівника, для встановлення обставин звичайно залучають nмедичних експертів. Проте експерти – це ті ж лікарі, які залучаються для nвідповіді на питання, наскільки порядок і характер проведеного лікування nвідповідав нормам медичної професії. Як свідчить практика, лікарі проти один nодного негативних висновків не роблять, якщо обставини це допускають. А nвідсутність затверджених стандартів надання медичної допомоги дозволяє nманіпулювати медичною термінологією, засобами й процедурами відповідно до nконкретної ситуації з метою уникнути відповідальності. Але позбавити лікаря nправа на помилку й притягати його до кримінальної відповідальності щоразу, коли nвін не зміг безпомилково визначити захворювання й так само безпомилково nлікувати його, означає зупинення розвитку медичної науки, адже саме професійна nініціатива в складних і нештатних ситуаціях дозволяє досягти найкращого nрезультату. У медичній практиці класичне протікання хвороби зустрічається в nнезначної кількості пацієнтів, а конкретні прояви ставлять перед лікарем щоразу nнетипові задачі. І лише високий рівень професійності лікарів і застосування nлікування, якого вимагає конкретна ситуація, дозволяє вирішувати ці задачі. А nтому, здається, питання правової кваліфікації лікарської помилки й надалі nзалишатиметься предметом дискусій серед юристів.

 

Формування медичного колективу та його вплив на виховання особистості. Взаємовідносини медичних працівників різних ланок.

Ставлення медичної сестри до колег та інших людей, так чи інакше пов’язаних із хворим

1. Медсестра співпрацює з колегами й іншими людьми, виходячи з потреб хворого.

2. Медсестра поважає погляди і компетентність колег та інших людей, які беруть участь у догляді за nхворим.

3. Медсестра прислухається до думки колег та інших людей і радиться з ними.

4. Медсестра задіює до прийняття рішень родичів і близьких недієздатного хворого.

5. Медсестра готова тимчасово брати на себе обов’язки колеги на його прохання.

6. Медсестра, яка не бажає брати участь у відповідних видах діяльності, виходячи із принципових nпоглядів, знаходить собі заміну серед колег.

7. Медсестра, яка бачить у діях колег чи інших спеціалістів небезпеку для здоров’я хворого, nвживає заходів стосовно його захисту.

8. Медсестра підтримує колег та інших осіб, які постраждали від поведінки хворого.

9. Медсестра об’єднує дії інших осіб для здійснення догляду за хворим.

 

Ставлення медичної сестри до суспільства

1. Медсестра підтримує заходи та nдії представників професії щодо nстворення і покращання умов професійної діяльності.

2. Медсестра займає активну nпозицію, сигналізуючи про порушення гігієнічних вимог, і усуває фактори, які nзагрожують здоров’ю людей.

3. Медсестра відповідає за nвикористання матеріальних цінностей і засобів, nщо знаходяться в її розпорядженні.

4. Медсестра приймає умови праці, nякі відповідають цінностям її професії.

5. У разі страйку медсестра nпродовжує здійснювати догляд за nхворими, не завдаючи шкоди їхньому здоров’ю.

Завжди nпідтримуйте авторитет своїх колег, ні за яких обставин не критикуйте перед хворим їх дії. При післяін’єкційному тромбуванні nвен, ранніх ознаках загрози пролежнів, незначних опіках від гірчичників чи грілки тощо не акцентуйте увагу хворих на nбездарності, неуважності й непрофесіоналізмі своїх колег. Нерідко у цьому винні nне вони, а особливості nорганізму. Проте необхідно негайно повідомити лікуючого лікаря, щоб вчасно усунути наслідки і nпопередити повторення цих nнебажаних явищ.

Медична сестра працює в колективі. Одним з її професійних обов’язків є дотримання норм nсубординації. Сестра повинна виконувати всі вказівки лікаря і, разом з тим, повідомляти йому результати свого спостереження nза хворим. Адже вона більше nчасу спілкується з хворим і може помітити те, чого лікар на обході не бачить, бо пацієнт nне скаржиться йому або сам nне звертає уваги на деякі особливості свого захворювання. У цьому відношенні сестра є не лише nвиконавцем призначень лікаря, nале й “шостим органом сприймання” лікаря. Лікар і медична сестра виконують спільну роботу, nспрямовану на покращання здоров’я nхворого. Медична сестра повинна дбати про свій авторитет і підтримувати авторитет лікаря. Згідно з субординацією, санітари nпідпорядковуються медсестрам. Медична сестра повинна особистим прикладом вчити молодший медперсонал дотримуватись норм nдеонтології.

Робота медиків здебільшого має колективний характер. Кожен nчлен колективу вкладає свою працю і душу в успіх загальної справи. Ось чому nмедична деонтологія і психологія приділяють велику увагу nморально-психологічному клімату в колективі. Взаємовідносини в колективі nперебувають у прямій залежності від спілкування і психологічної сумісності nокремих його членів. Цей фактор нерідко є вирішальним у міжособистісних nстосунках. Ось чому питанню спілкування і психологічної сумісності необхідно nприділяти належну увагу. Лише на здоровій психологічній основі в колективі nіснує сприятливий мікроклімат, при якому члени колективу працюють у спокійній і nдоброзичливій атмосфері, поважають один одного. Якщо медики будуть постійно nнервувати на роботі, потрапляти під вплив різних негативних емоцій і стресів, nефективність лікувального процесу суттєво знизиться.

Особистість. nПід особистістю nрозуміється сукупність усіх психічних якостей людини, що визначають її nіндивідуальну та соціальну сутність. Важливе значення для характеристики nособистості, крім характеру, має спрямованість людини, особливості її потреб, nінтересів та ідеалів, а також її здібності й обдарованість. Потреба є nвідображенням у свідомості людини нужди в чомусь. Саме потреби спонукають людину до дії, примушують її nпрагнути до певного об’єкта nабо діяльності. Нужди (в харчуванні, темпі, безпеці, продовженні роду і под.) є nуродженими і мало змінюються протягом життя, хоч є, звичайно, вікові nособливості. Потреби ж активно nвиробляються під впливом навколишніх, передусім соціальних, умов, причому важливу роль відіграє і nсамовиховання потреб. Нужди nу різних людей приблизно однакові, але потреби різні й у кожної людини вони своєрідні. nОдним подобається гостра їжа, іншим – солодка. Одні люблять м’ясні страви, інші – овочеві. І це залежить не стільки від фізіологічних nособливостей даної людини, скільки від того, в якому середовищі вона росла, якою їжею звикла харчуватись. Якщо взяти потребу в nодежі, то вона є і матеріальною, і духовною. Адже при виборі одягу люди керуються не лише нуждою в підтримці комфортної nтемператури тіла, але і естетичними та моральними факторами. Одні надають перевагу зручному одягу, інші – лише яскравому, деякі – nобов’язково модному. Як nі почуття, духовні потреби поділяються на моральні, естетичні та інтелектуальні. Це пояснюється nтим, що почуття виникають при nзадоволенні або незадоволенні тих чи інших духовних потреб. Моральними є потреби в певних взаємовідносинах з іншими людьми, суспільством. У різних людей nвони неоднакові. В одних сильно nвиражена потреба у спілкуванні, в інших ні. В одних виробляється потреба керувати людьми, nінші схильні підкорятись. Майбутньому nмедику важливо виробити у себе потребу допомагати людям, співчувати їм. При неправильному вихованні можуть розвинутись ганебні моральні nпотреби (потреба зневажати людей, приносити їм страждання, жити за їх рахунок). Естетичними є потреби сприймати красиве і гармонійне в природі, творах мистецтва і nвзаємовідносинах між людьми. їх недорозвиток негативно впливає на виробничу діяльність людини. Особливо погано, коли естетичні потреби не розвинені nу медиків. Тоді вони nне будуть прагнути прикрасити життя хворих, не використовуватимуть естетичні впливи як ефективний nлікувальний засіб. Інтелектуальними є потреби в пізнанні нового, виконанні завдань, розкритті таємниць. їх розвиток викликає у nлюдини прагнення до nнаукового пізнання сутності явищ, стимулює спостережливість, розвиває логічне мислення. Інтереси. Направленість особистості виявляється nтакож в її інтересах. Інтерес nполягає в спрямованості на певні об’єкти, прагненні їх пізнати, оволодіти ними. Спрямованість особистості nхарактеризується тим, які за змістом інтереси переважають у неї, наскільки вони є суспільно nважливими, як у них nпоєднуються суспільне й індивідуальне. Важливу роль в її характеристиці nвідіграють також широта інтересів, поєднання певного центрального інтересу, nяким передусім живе особистість, з іншими її інтересами, а також глибина, nстійкість і дієвість інтересів. Наявність таких інтересів, що виявляються в nрізноманітній діяльності особистості, збагачує її психічне життя, урізноманітнює nйого, підносить суспільну цінність людини. Відсутність цих інтересів звужує nколо зв’язків людини з навколишнім середовищем, іншими людьми, збіднює їх nжиттєвий процес. Люди з дрібними, поверховими інтересами “порожні”, у них немає життєвих цілей, які nб їх захоплювали, в часи nдозвілля вони нудяться, шукаючи способи, що допомогли б їм “якось убити час”.

Життєві nцілі та ідеали особистості. Поруч з потребами та інтересами особистості важливу роль у nхарактеристиці її спрямованості відіграють життєві цілі, які вона ставить перед nсобою, ідеали, якими керується. Життєві цілі людини тісно пов’язані з її nпотребами та інтересами. Без цього зв’язку вони втратили б своє життєве nзначення. Разом із тим, чим більше людина усвідомлює свої життєві цілі, чим nчіткіше вони оформляються в неї, тим більше вони починають впливати на nформування її потреб та інтересів. Із життєвими цілями особистості тісно nпов’язані її ідеали. Ідеал – усе те, до чого прагне особистість, яка nформується, ким вона хоче стати в майбутньому, якими якостями бажає володіти. nІдеал – це образ людини, що nслужить для даної особистості зразком життя. Ідеал людей теж формується під впливом суспільних умов життя. Вони мають конкретно-історичний nхарактер. У цьому легко переконатися, порівнявши, наприклад, ідеали юнаків і nдівчат у дореволюційній Росії з ідеалами юнаків нашого часу.

Переконання nособистості. Спрямованість nособистості характеризується і її переконаннями. Переконання – це певні знання, правильності й життєвій важливості nяких людина глибоко переконана і які спонукають її до дії. Сила і твердість переконань спираються не nтільки на логічну обгрунтованість цих знань, всебічну їх продуманість, а й на nрозуміння їх життєвої важливості, життєвого смислу, стверджених досвідом nлюдини. Серед переконань особистості особливо важливе значення мають моральні nпереконання, які скеровують її суспільну поведінку. Це є поняття про відносини nлюдей, їх вчинки та якості, про норми і правила поведінки, в істинності й nважливості яких особистість глибоко пересвідчилася, які вона прийняла, nпережила, з якими зжилася. Усвідомлення їх стає для неї керівництвом в її nстосунках з іншими людьми, дотримання їх переживається нею як обов’язок, nвиконання якого є справою честі й вищого морального задоволення. У моральних nпереконаннях, як і інших переконаннях людини, суспільне та особисте нерозривно nпоєднуються. Однією із суттєвих рис людської особистості є її здібності. Це nстійкі властивості людини, що виявляються в її навчальній, виробничій та іншій nдіяльності та є необхідною умовою її успіху. Кожна людина здібна до певної nдіяльності. Поза діяльністю цю властивість людини не можна розпізнати, описати nй охарактеризувати. Ми судимо про здібності людей за їх роботою, за ходом і результатами їх діяльності. Здібною nдо певної галузі діяльності (наприклад, технічної, музикальної, наукової і т. nд.) називаємо ту людину, яка легко освоює цю діяльність, швидко оволодіває nнеобхідними для неї знаннями, вміннями і навичками, успішно справляється з nвимогами, які ставить до неї та чи інша галузь суспільної практики, і розгортає nв ній свою творчу працю на користь суспільства. Здібності людини виявляються в nтому, як вона використовує наявні у неї і набуває нові знання, вміння і nнавички, необхідні для виконання тих завдань, що їх ставить перед нею життя. Здібності nє необхідною умовою успішного їх nнабування. Природжені nпередумови до розвитку здібностей часто називають задатками. Під останніми розуміють природні nможливості розвитку здібностей. Матеріальною їх основою є передусім будова nмозку людини, кори його великих півкуль і її функціональні властивості. nІндивідуальна своєрідність задатків кожної людини і є тим, що ми називаємо її nобдарованістю. Кожна людина має певну обдарованість, тобто від природи вона nнаділена певними потенціями до розвитку своїх здібностей. Ці потенції бувають неоднаковими в різних людей. У житті обдарованими nназивають тих індивідуумів, які виділяються своїми добрими задатками до розвитку загальних або спеціальних здібностей. Природні nможливості необхідні для розвитку здібностей людини. Індивідуальні їх nособливості у кожної людини полягають у тому, якими темпами розвиваються її nздібності, як швидко вона оволодіває знаннями і вміннями в тій чи іншій галузі nдіяльності й починає виявляти в ній власну творчість і оригінальність. Для nрозвитку здібностей потрібні відповідні суспільні умови, взаємодія  індивідуума з його середовищем, різностороння nйого діяльність.

Критерії nзрілості особистості

Одна з головних якостей особистості в основному визначається nрівнем і гармонійністю розвитку всіх сфер психіки, можливістю адаптації до nвсього, що відбувається навколо, здатністю досягти реальних результатів у своїй nдіяльності, а також рівнем об’єктивної самооцінки. Ось деякі основні показники, nзгідно з якими можна відрізнити зрілу особистість від незрілої:

1. Незріла особистість намагається змінити інших людей, nпристосувати їх до себе. Зріла nпрагне змінити перш за все себе і переходить на гармонійну саморегуляцію у взаємовідносинах.

2. При конфліктах незріла особистість говорить: “Наді мною nзнущались”. Зріла самокритично nоцінює: “Я сам дозволив познущатись над собою”.

3. Незріла особистість понад усе намагається змінити nобставини, зріла – nпристосуватись до них і в кожному мінусі побачити частинку позитивного.

4. Незріла особистість часто знає, але не вміє. Зріла не лише nзнає, але й уміє. Ось nчому незріла особистість в основному критикує, а зріла робить справу (хоч інколи при цьому мовчить nабо злиться).

5. Незріла особистість намагається влаштувати перш за все nсвоє особисте життя, а nпотім береться за справи. У результаті не влаштовується ні те, ні інше і така nлюдина потрапляє в залежність від інших людей. Зріла особистість спочатку nвирішує свої справи й отримує незалежність. Особисте життя влаштовується само nпо собі на основі саморегуляції.

6. Потреби зрілої особистості випливають із потенційних nможливостей, з її успіхів і справ. Незріла особистість, не роблячи справи, nкопіює потреби зрілої особистості, збільшує їх кількість, не рахуючись із nсвоїми реальними потенційними можливостями (згадайте потреби дорослих дітей, nякі “сидять на шиї” у своїх старіючих батьків).

7. Незріла особистість думає про результати, а зріла про nсправу, а результат приходить nпісля її завершення.

8. Незріла особистість хоче більше, ніж має, заслуговує і nможе. Вона не оцінює nкритично свої можливості, здійснює нераціональні вчинки і в результаті нерідко втрачає те, що має. nЗріла особистість nзадоволена тим, що в неї є, і виконує розумні дії, щоб додати до того, що має.

9. Незріла особистість хоче, щоб її справи вирішив хтось. nЗріла робить це сама.

10. Незріла особистість надіється, зріла діє.

11. Незріла особистість намагається управляти іншими людьми, nзріла управляє собою. (Не nплутати поняття “управляти” і “керувати”).

12. Незріла особистість – це “декорація, яка бажає стати nфігурою”. Зріла особистість – nце фігура, що не задумується, як вона виглядає в очах інших.

13. Незріла особистість спочатку приймає рішення, а потім nпідганяє факти під вибране наперед рішення (звідси підозрілість незрілої nособистості). Зріла перш за все збирає факти, а потім на їх основі приймає nрішення (звідси відкритість зрілої особистості).

14. Незріла особистість хоче зайняти високе положення, не nзаймаючись самовдосконаленням. nЗріла турбується про самовдосконалення, особистісний ріст. Високе положення приходить само по собі внаслідок чесного і nнаполегливого виконання своєї роботи та реалізації своїх можливостей.

Якщо підсумувати все вищесказане, то стає зрозумілим відомий вислів вітчизняного психолога С. nРубінштейна:

Особистість – це те, що людина хоче (її нужди і потреби), що людина може (її здібності і nможливості) і що вона собою nявляє (її спрямованість, характер і ступінь зрілості).

 

Етика взаємин у медичному колективі

Для середнього медичного працівника культура спілкування nзі співробітниками в колективі — одне з необхідні умов високої ефективності nпраці, морального задоволення від нього.

Успіх лікування хворого, догляд за ним багато в чому nвизначається змістом і формою ділових взаємин середніх медичних працівників nодин з одним, лікарями, санітарками, керівниками установи.

Фельдшеру, акушерці, медичній сестрі, санітару легше nпрацювати в дружному і споєному колективі зі здоровим психологічним кліматом, nвисокою трудовою дисципліною, загальним прагненням виконувати службовий борг із nмаксимальною віддачею сил, знань, досвіду.

Соціологи nі психологи установили пряму залежність між моральним кліматом у колективі і nпродуктивністю праці, плинністю кадрів. У гарному колективі робота створюється nзавдяки прагненню кожного допомогти іншому, виявити увагу до товариша по nроботі, розділити з ним усі приємні і радісне, лиха і негоди.

Навпаки, nякщо колектив конфліктує через постійні непорозуміння у взаєминах між його nчленами інтриг, сварок, неповаги один до одного, знижується ефективність праці nколективу в цілому, якість роботи окремих співробітників. У такому колективі nнеприємно працювати, з’являється бажання залишити роботу. Ненормальна nобстановка в колективі іноді зв’язана з хворобливим самолюбством окремих його nчленів, з небажанням прислухатися до корисних рад і в той же час із грубими помилками nв роботі, порушенням трудової дисципліни, що волає поводженням.
nТаке поводження частіше порозумівається низькою культурою людини, його nневихованістю, а часом є прикриттям ліні і небажання трудитися в повну силу, з nповною віддачею своїх можливостей.

Цінність nлюдської особистості визначається і тим, наскільки людина здатна поважати nсамого себе. В.Г.Бєлінський затверджував: якщо людина поважає власне nдостоїнство, він ніколи не піде на угоду з власною совістю. Така людина не nпоставить особисті інтереси вище інтересів колективу і суспільства, не стане nегоїстом і підлабузником, ошуканцем і кар’єристом, не буде прагнути жити за nрахунок інших, перекладати свої обов’язки на колег.

Поважне nвідношення медичних працівників один до одного виявляється насамперед у формі nзвертання. Не припустимою фамільярністю з боку лікаря виявляємо звертання до nсестер, акушеркам, санітаркам по імені.

Нормою nздорових взаємин медичних працівників один з одним є дбайливе відношення до nавторитету — своєму і товаришів. Зовсім справедливий думка, що пацієнт і його nродичі своє відношення медицині нерідко будують на основі спостережень за nвзаєминами між медичними працівниками.

Субординація в роботі лікаря і медичної сестри необхідна, але вона нічого nзагального не має з зарозумілим; відношенням одного вищого працівника до nпрацівника рангом нижче. Разом з тим ще зустрічаються лікарі, частіше молоді, nкотрі поводяться з медичною сестрою некоректно, фамільярно.

Робота в колективі, великому чи малому, сприяє розвитку в медичного nпрацівника суспільної свідомості, учить його бути принциповим, непримиренним до nнедоліків у роботі, створює умови для колегіального (а виходить, і найбільш nправильного) рішення складних питань профілактики, діагностики і лікування nхворих. Саме в колективі кожен працівник може учитися глибоко осмислювати nсуспільне значення своєї повсякденної діяльності, краще зрозуміти її роль у nдержавному масштабі.

В інтересах хворого нерідко необхідно колективне обговорення його стану і nдодаток спільних зусиль цілої групи медичних працівників. Якщо в медичного nпрацівника виникають сумніву, непевність у правильності заходів щодо надання nхворим допомоги, варто відкинути чи самовпевненість помилкову соромливість і nзвернутися за порадою до колег, насамперед до більш досвідчених і знаючих, і з nїхньою допомогою перебороти виниклі труднощі.

Поспішні і необдумані вчинки медичного працівника, ігнорування їм принципу nколегіального підходу до рішення складних питань медичної практики можуть nзаподіяти хворим непоправну шкоду.

У боротьбі з недоліками в роботі не останнє місце займає товариська, nздорова критика. Нетерпиме відношення до критики в середовищі медичних nпрацівників свідчить про слабість виховної роботи в колективі. Тільки низьким nрівнем суспільної свідомості, невимогливістю до себе можна пояснити поводження nдеяких лікарів і середніх медичних працівників, що сприймають критику як nособисту образу. Однак у присутності хворих критика на адресу будь-якого nмедичного працівника неприпустима. Якщо медичний працівник уміє переборювати nсвої слабості, самокритичний, то і справедливій критиці на його адресу з боку nколег сприймається їм не як особиста образа, а як необхідна допомога. nТовариська критика змушує ретельно проаналізувати причини дефектів у своїй nроботі, відмітити шлях їхнього усунення, зробити визначені висновки, підсилити nсамоконтроль.

Критика — не єдина і не основна форма допомоги колег один одному. nПочинаючий працівник має потребу в співчутливому відношенні старших і більш nдосвідчених товаришів по роботі, у їхній допомозі.

Підвищення ділового рівня середнього медичного працівника повинне бути nпостійною турботою лікаря. Після обходу лікар повинний розповісти сестрі про nзміни в стані хворих, дати їй пояснення до призначень, при необхідності nзвернути увагу медичної сестри на деякі об’єктивні і суб’єктивні зрушення в nстані хворого, які варто врахувати при підготовці і під час проведення nдіагностичних і лікувальних процедур.

Підвищенню nділової кваліфікації сестри сприяє участь (хоча б періодичне) у лікарських nобходах. Медичні сестри з великим стажем роботи звичайно з почуттям подяки nзгадують лікарів, що не тільки вимогливі, але і чуйні до їхніх запитів і nнестатків, допомагають підвищити професійний рівень, ділову кваліфікацію в nширокому змісті слова. Обов’язком кожного лікаря і медичної сестри є взаємне nзбагачення накопиченим досвідом, підсумками своїх спостережень і міркувань. nЛікар може навчити фельдшера, чи акушерку медичну сестру, але нерідко і nсередній медичний працівник поділяється з лікарем своїм досвідом. Дійсно, nмолодий лікар може перейняти в досвідченого чи фельдшера сестри не тільки nметодику виконання якої-небудь діагностичної чи лікувальної процедури, але і nздатність умовити, переконати хворого прийняти ліки, погодитися на зондування і nт.д.

Лікар nодержує від медичної сестри необхідну інформацію про зміни в стані хворого, про nйого реакцію на лікування, тому що сестра постійно знаходиться в постелі nхворого, безпосередньо здійснює відхід за ним, виконує терапевтичні процедури. nЯкщо лікар виявляє цікавість до цієї інформації, заохочує прагнення медичної nсестри помічати навіть найменші зрушення в стані хворого, учить цьому сестру, nпідвищується ефективність лікування.

Медична nсестра зобов’язана інформувати лікаря про відмовлення хворого від чи ліків nпроцедури, про неможливість виконати яке-небудь призначення, про необхідність nзаміни одних ліків іншими і т.д.

Якщо nлікар не знає про раптове погіршення стану хворого (наприклад, під час нічного nчергування), про скарги хворого й інших важливих ознак динаміки захворювання, nвін може припуститися діагностичної помилки, недооцінити вагу стану хворого, nпризначити неправильне лікування. Отже, однією з найважливіших умов ефективного nлікування є єдність дій лікуючого лікаря і палатної сестри. Це стосується nлікарів і сестер, що працюють на лікарській ділянці, у санаторії і т. д.

У nдитячих, терапевтичних, хірургічних і інших відділеннях завжди є важко хворі, nщо потребують цілодобової уваги лікаря і медичної сестри. Стан хворих із nзахворюваннями серця, бронхіальною астмою й ін. може раптово погіршитися, іноді nвиникає загроза життю хворого. Якщо стан хворого погіршилося в нічний час, nмедична сестра зобов’язана негайно викликати до хворого чергового лікаря. На nжаль, деякі лікарі під час чергування вночі лягають спати, а чергові сестри nсоромляться їх будити. Намагаючись у такій ситуації допомогти хворим nсамостійно, медична сестра може допустити велику, іноді фатальну помилку.

Медична nсестра (навіть досвідчена) ні в якому разі не повинна самостійно вирішувати, nякі ввести ліки. Щоб полегшити стан хворого (наприклад, наркотичний засіб під nчас приступу болю). Зрозуміло, це правило не поширюється на випадки, коли nмедична сестра може і повинна до приходу лікаря по терміновому виклику надати nневідкладну допомогу: зробити масаж серця при його зупинці, зробити штучну nвентиляцію легень ручним способом, почати інгаляції кисню, відсмоктати слиз з nверхніх дихальних шляхів і т.д.

Одним nзі шляхів підвищення діловий кваліфікація є всебічний і глибокий аналіз nпрофесійних помилок, причому в одних випадках, якщо вони є серйозними і nповчальними для інших, розбір варто проводити колективно, в інші — в nіндивідуальному порядку. Ясно одне: викорінювання помилок можливо тільки при nактивному їхньому виявленні.

Від nпрофесійних помилок варто відрізняти недбалість у роботі, байдужне, бездушне nвідношення до хворого, професійну некомпетентність, за які провинений несе nадміністративну чи судову відповідальність. Свідоме порушення професійної nдисципліни, грубі погрішності в роботі, що виникають через несумлінний до неї nвідносини працівника, заслуговують самого суворого осуду товаришів.

Права nй обов’язки медичної сестри чітко визначені офіційними інструкціями. Медсестра nне повинна брати на себе функції лікаря: подавати відомості хворим і їхній nблизької про характер захворювання, його результаті, трактувати результати nлабораторних, інструментальних і інших досліджень. Вона може подавати nінформацію тільки про загальний стан хворих.

Рівною nмірою сказане відноситься і до діяльності акушерки. Зокрема, вона не має права nробити аборт. Незаконне лікування, у тому числі і зроблений акушеркою аборт, у nнашій країні розглядається як карний злочин і карається по всій строгості nукраїнським законом.

Однією з nважливих умов гарного психологічного клімату в медичному колективі, nефективності його діяльності є згуртованість і взаєморозуміння всіх nспівробітників незалежно від займаної посади, Зімкненню колективу сприяють nвечора відпочинку, спортивні змагання і т.д. Однак це нічого загального не має nз розважальними заходами на території лікувальних установ, так ще з розпиванням nалкогольних напоїв. Проведення в лікувальній установі, особливо в стаціонарі, nурочистих зборів, концертів, інших святкових заходів, що супроводжуються nголосною музикою, співом, гучними оплесками, недоречно а часом абсолютно nнеприпустимо, якщо поруч знаходяться важкохворі й умираючі.

 

Такт і безтактність в стосунках медичних працівників

1. Можливі відносини між медпрацівниками і пацієнтами

Американський nлікар і етика Роберт Віч описав чотири моделі взаємовідносин медичних пра­цівників nі пацієнтів.

Батьківська, патерналістська (від лат. pater n- батько) мо­дель характеризується тим, що медичний персонал ставиться до nпацієнтів так, як батьки ставляться до своїх дітей. Тобто лікар або медична nсестра самі визначають, у чому полягає благо пацієнта, в основному приймають nважливі для пацієнта рішення і беруть, відповідно, велику частину nвідповідальності при цьому на себе. “Свята неправда” як приховування nправди про діагноз від самого хворого і застосування “плацебо” (від nлат. рlасео – подобатися), тобто фармакологічно нейтрального засобу, що nвидається за ефективнодіючі ліки – найбільш яск­раві приклади батьківського nставлення до пацієнтів.

Інженерна модель характеризується тим, що nлікар або медична сестра зводять свою роль до того, щоб виявляти і відновлювати nякісь функції, усувати злами в організмі пацієн­та. Міжособистий аспект nвзаємовідносин медичного персоналу і пацієнтів тут цілком або майже цілком nігнорується. Ця мо­дель може домінувати в кабінетах (відділеннях) рентгенологіч­ного nобстеження, функціональної діагностики, у роботі з хво­рими в несвідомому стані nв реанімаційних відділеннях.

Колегіальна модель характеризується повною nвзаємною довірою медичного персоналу і пацієнтів. Прямуючи до спільної мети, nлікар і медична сестра стають “друзями” хворого. Сам Р. Віч вважає, nщо така модель суперечить соціальному реаліз­му. Думаємо, що в цілому це nправильно, але не можна забу­вати і про винятки. Наприклад, у випадках деяких nхронічних захворювань пацієнт повинен бути підготовлений не тільки до грамотної nоцінки свого стану (рівня артеріального тиску, вмісту цукру в крові або сечі), nале і до відповідних заходів самодопо­моги, наприклад, у кризових ситуаціях.

Контрактна модель у рідкісних випадках може nвиглядати як юридичне оформлений договір із пацієнтом (наприклад, як n”Заява-зобов’язання донора сперми”). Значно ж частіше між медичним nперсоналом і пацієнтом встановлюється ніби неписа­на угода, відповідно якої nлікар і медична сестра не просто вважають здоров’я хворого пріоритетною метою nсвоєї фахової діяльності, але враховують також ситуації, коли сам пацієнт nінакше розуміє це для себе, ніж медичні працівники. Наприк­лад, хвора на рак nмолочної залози відмовляється від рекомен­дованої їй лікарем радикальної nоперації з косметичних мірку­вань. По Р. Вічу, ця контрактна модель допускає nпослідовну повагу прав пацієнта.

2. Місце етики в роботі медичного nпрацівника, поняття медичного такту

У сучасній медицині область етичних питань позначається різноманітними nтермінами: “лікарська етика”, “медична ети­ка”, n”медична деонтологія”, “біоетика”, “біомедична nетика”, “сестринська етика”. Пояснення значення цих термінів nможна дати, лише хоча б коротко виклавши історію їхнього виникнення.

Ще за 1500 років до н.е. лікарі Древньої nІндії давали фа­хову клятву. Для європейської медицини велике значення має nетика старогрецького лікаря Гіппократа (460-370 рр. до н.е.), особливо його nзнаменита “Клятва”. Основні положення фахо­вої медичної етики nГіппократа такі:

1) повага до життя (“Я не дам нікому, nхто просить в мене, смертельного засобу і не покажу шляху для здійснення поді­бного nзадуму, точно так само я не вручу ніякій жінці абор­тивного пессарія”);

2) заборона на заподіяння шкоди хворому n(“Я направлю режим хворих до їхньої вигоди, утримуючись від заподіяння nвсякої шкоди і кривди”);

3) повага до особистості хворого (“У nякий би будинок я не ввійшов, я ввійду туди тільки для користі хворого, я буду nда­лекий від усього навмисного, несправедливого і згубного, особ­ливо від nлюбовних справ із жінками і чоловіками, вільними і рабами”);

4) лікарська таємниця (“Що б при nлікуванні, а також і без лікування я не побачив або не почув стосовно життя nлюдського із того, чого не варто розголошувати, я замовкну про це, вважаючи nподібні речі таємницею”);

5) повага до професії (“Клянуся поважати nтого, хто на­вчив мене лікарському мистецтву, нарівні з батьками . Чисто і nнепорочно буду я проводити своє життя і своє мистецтво”).

Етичним питанням медицини приділяли пильну увагу ба­гато корифеїв медицини.

Все майже 50-літнє життя в Росії німецького лікаря (рев­ного католика) nФ.І.Гааза (1780-1853), відомого своїм девізом “Поспішайте робити nдобро”, – це справжній приклад мораль­ної геніальності в людській історії. nНе випадково в 1994 р. було підняте питання про офіційну канонізацію nримсько-католиць­кою церквою “святого доктора”. Головний урок nмедичної ети­ки, залишений нам доктором Гаазом, який протягом чверті сторіччя nбув головним лікарем московських тюрем, полягає в тому, що і ув’язнені мають nправо на гуманне ставлення і які­сне медичне обслуговування. У грудні 1982 р. nГенеральна Асам­блея ООН офіційно схвалила “Принципи медичної етики”, nщо зробили такий підхід до ув’язнених нормою міжнародного права. Особлива роль nМ. І. Пирогова (1810-1881) у формуванні са­мостійної сестринської професії нам nвідома. В роки Кримської війни, коли М. І. Пирогов керував діяльністю прибулих nу роз­ташування російської армії сестер милосердя, він вважав, що важливою nфункцією останніх є, зокрема, здійснення догляду за пацієнтами і передсмертна nрозрада поранених і хворих.

Частиною сестринської етики є деонтологія. nЦей термін вперше вжитий Кантом, походить від грецького слова n”deontos” – борг, належне – та “logos” – навчання і визначає nпринципи поводження медичного персоналу, спрямовані винятково на максимальне nпідвищення ефективності лікування і усунення шкідливих наслідків неповноцінної nмедичної роботи.

У наші дні вживаються обидва терміни – і n”медична ети­ка”, і “медична деонтологія”. Етика була nчастиною філософії, мислення поетів, коли, наприклад, говориться n”католицька” або “протестантська медична етика”, це підкреслює nвихід­ний світоглядний (у даному випадку – релігійний) аспект, обов’яз­ковий nдля лікарів і медичних сестер етичний принцип, норму і стандарт. Поняття nмедичної деонтології відбивають саме ці конкретні норми і стандарти.

Початок сучасного етапу медичної етики пов’язаний з Другою світовою війною. nПісля війни світ дізнався про злочини фашистської антимедицини – “акціях nевтаназії”, недобровільних медичних експериментах на військовополонених і nт.д. У 1947 р. у вироку американського трибуналу нацистським ліка­рям був nсформульований “Нюрнберзький кодекс” – свого роду етична абетка nпроведення медичних експериментів на людях. У цьому ж 1947р. виникла Всесвітня nмедична асоціація (ВМА) – міжнародна урядова організація лікарів, яка прийняла nв 1948 р. “Женевську декларацію”, що є сучасним аналогом “Клятви nГіппократа”, а в 1949 р. – “Міжнародний кодекс медичної ети­ки”. nПротягом півстоліття ВМА прийняла десятки етичних нор­мативних документів, які, nпо суті справи, і становлять сучас­ний зміст медичної етики, відображеної у nвигляді строго сфор­мульованих норм (Декларацій, Заяв і т.д.).

Велика кількість нормативних документів з питань медич­ної етики зумовлена nтим, що, по-перше, сучасний науково-технічний прогрес супроводжується в nмедицині появою цілком нових етичних проблем (наприклад, у трансплантології), nпо-друге, надання медичної допомоги в останні 20-30 років усе частіше nрозглядається під кутом зору гарантій, захисту прав людини. Протягом останньої nчверті ХХ ст. у медицині сформу­валася Нова етика, в основу якої покладено n”права пацієнта”. Спочатку в США, а потім і в інших країнах для її nвизначення навіть стали вживати новий термін “біоетика”.

Біоетику іноді визначають як вивчення етичних аспектів проблемних ситуацій nу сучасній медицині – штучного заплід­нення, аборту, стерилізації, нового nвизначення смерті люди­ни (смерть мозку), евтаназії, трансплантації органів, nмедико-генетичного консультування, надання психіатричної допомоги і т.д. nВажливо підкреслити, що в біоетичних дослідженнях беруть участь, крім спеціалістів-медиків, nтакож філософи, богослови, юристи, соціологи і т.д. Тобто біоетика – це міждис­циплінарна nобласть сучасних наукових досліджень. Особливу гостроту багатьом біоетичним nпублікаціям надає, ніби постійно присутня у них суперечка із самим Гіппократом n(наприклад, із проблем евтаназії або штучного аборту).

Ще одне стисле визначення біоетики може бути таким – це дослідження nпроблеми прав людини в сучасній медицині. Оскільки захист, гарантії прав людини n- це не тільки теоре­тичне питання, але і практичне, в міру розвитку біоетики nйде процес її інституціоналізації, тобто формування особливих суспільних nустанов, покликаних забезпечити захист прав лю­дини в умовах сучасної медицини. nМова йде насамперед про етичні комітети, які здійснюють контрольні, консультативні nфункції при проведенні сучасних медико-біологічних дослід­жень, аналіз nконкретних морально-етичних колізій, що вини­кають у сучасній клінічній nпрактиці і т.д.

Основними принципами медичної етики є:

– принцип гуманності, поваги людської nгідності особистості;

– принцип поваги моральної автономії nособистості;

– принцип благодійності;

– принцип справедливості.

Права nпацієнтів та важливість їх тактовного дотримання зі сторони медичного персоналу

Пацієнти мають право на повну інформацію про своє здо­ров’я, про всі nаспекти запропонованих або проведених медич­них втручань.

У Законі спеціально підкреслюється, що пацієнт має пра­во на інформацію про nризик, який супроводжує медичне втру­чання і про наявні в арсеналі сучасної nмедицини альтерна­тивні підходи. Тут говориться, що пацієнт має право на знайо­мство nз медичною документацією, що відображає його здоров’я, а також на надання йому nкопій медичних документів (якщо це не зачіпає ще чиїсь інтереси).

Інформація може бути прихована від пацієнта тільки у виняткових випадках, nколи є обґрунтована причина вважати, що ця інформація, не виключаючи nякого-небудь позитивного результату, нанесе пацієнту серйозної шкоди.

При поступленні в заклади охорони здоров’я пацієнт пови­нен одержати nвідомості про особу і професійний статус осіб, які надають медичну допомогу, nдоглядають за ним, та про правила заведеного порядку, які він буде виконувати nпід час свого перебування і лікування.

Кожен пацієнт має право отримати таку медичну допомо­гу, яка б відповідала nйого потребам. Пацієнт має право виби­рати і міняти свого особистого лікаря або nіншу особу, яка на­дає допомогу, або медичний заклад.

Пацієнт має право відмовитися чи проявляти вагання щодо медичного nвтручання. Коли пацієнт нездатний висловити свою волю, а медичне втручання nпотрібно провести терміново, можна допустити, що пацієнт згоден на його nпроведення, за винят­ком випадків, коли очевидно із поперднього волевияву, що в nданій ситуації згоди не було б одержано.

З часів Гіппократа медичні працівники дава­ли обіцянку берегти таємниці, nдовірені їм хворими. Авіценна говорив: “Оберігай таємницю від усіх, які nрозпитують, поло­нянка твоя – твоя таємниця, якщо ти зберіг її, і ти бранець nїї, якщо вона розкрита”.

У “Женевській декларації” ВМА n(1948, 1968, 1983, 1994 pp.) говориться: ” . урочисто клянуся . берегти nдовірені мені таємниці, навіть після смерті пацієнта”.

З етичної точки зору поняття “медична nтаємниця” є: по-перше, підтвердженням принципу поваги до пацієнта, поваги nйого людської гідності, його законних прав, його особливого права на nконфіденційність; по-друге, поширенням принципу неспричинення шкоди на всі nсторони життєдіяльності, способу життя пацієнта, його добробуту, якому може nзавдати шкоди розголошення медичним працівником конфіденційної фахової nінформації. На жаль, розголошення фахових таємниць часто відбувається через nбалакучість медиків. Тому вже зі студен­тських років майбутні медичні nпрацівники повинні привчити себе до особливої моральної дисципліни в поводженні nз фахо­вою інформацією. Це така ж важлива фахова риса, як і науко­ва підготовка nі мануальна техніка. Висловлюючись старомодно про медичного працівника, який nдопустив розголошення фа­хової таємниці, варто говорити як про клятвопорушника.

Питання про фахову медичну таємницю не тільки nетич­не, але і юридичне.

Розглянемо ще один аспект сучасних nвзаємовідносин лікаря і хворого — дізнаватися й говорити правду. Внутрішня nцензура, суспільна думка і соціальні табу накладають обмеження на все, що nлюдина хоче повідомити і здатна вислухати в повсякденному житті. Отже, ці умовності nдозволяють повідомляти лише часткову правду. Медицина — це сфера, якій nдозволено обговорювати найінтимніші секрети хворих, і лікар має право чекати на nних відвертої відповіді. Вище було сказано, як внутрішня цензура І соціальні nобмеження впливають на можливості лікаря збирати анамнез у хворого. А тому, у nсвою чергу, буває ще важче сказати самому собі правду про своє самопочуття або nпро причини хвороби.

Як дізнатися правду від хворого? Довірливі взаємини лікаря з хворим nзабезпечать такий рівень “відкритості”, коли хворий може зізнатися nщодо своїх істинних відчуттів та мотивів поведінки. Якщо ж він що-небудь nприховує, то лікар зазвичай може це помітити: коли слова не відповідають nневербальним сигналам і об’єктивним даним.

Водночас хворі також мають право почути правду від лікаря.

Це одна із складних, болісних тем лікарської етики. Вона розробляється nголовним чином самими медиками й називається медичною деонтологією.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом nнаціонально-культурних традицій, не існує однозначної відповіді на запитання: nчи слід говорити хворому правду про його стан, неминучість трагічного nрезультату і т. ін.

Оскільки у колишньому тоталітарному суспільстві безплатна медицина була nнайважливішим аргументом на користь соціалізму, то відповідно на таких засадах nі формувалася психологія людей: медицина може все, і лікарі зобов’язані nдокласти всіх зусиль, щоб вилікувати хворого, незважаючи на труднощі, а якщо це nнеобхідно, то й на власні Інтереси.

А тому в суспільстві було прийнято вважати, що лікар не повинен говорити nхворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар nзобов’язаний усіляко підтримувати надію на видужання, щоб не додавати до nфізичних страждань людини ще й страждання моральні.

Такі самі методологічні підходи до проблеми відвертості лікаря й пацієнта nзалишились і в перехідний період розвитку нашої держави. І клінічна практика — nпідтвердження цьому: найбільше скарг у різні інстанції надходить у випадках, nколи лікарі надто вже відверті з хворими та з їхніми близькими родичами.

Допомагати хворому дивитися правді у вічі, але не втрачати надії на краще — nодне із найважчих і найважливіших завдань.

Погані новини повідомляти важко. Головне тут — визначитись, яку частину nправди сказати хворому за одне відвідування. Зазвичай реакція й запитання nхворих дають зрозуміти, яку правду вони хочуть почути. Й дають у малих дозах, nхоча в деяких західних країнах намагаються з часом повідомити хворим усю nправду.

Нарешті, звернімо увагу на такий момент: говорити правду вважається звичним nдля хворого стосовно лікаря і навпаки. Однак важливіше для лікаря — це сказати nправду самому собі, тобто зізнатись у своїх недоліках і визначити свої nможливості. Уміння встановлювати межі можливого й ефективно розподіляти свої nсили дуже важливе для лікаря.

У деяких західних країнах, навпаки, лікар зобов’язаний повідомити nпацієнтові всю правду про стан його здоров’я, в тому числі й про можливість nзагибелі та час, який, Імовірно, ще проживе хворий. Він у цей час може nзавершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, nподбати про сім’ю, приготуватися до неминучого, виконавши релігійні обряди, nякщо це віруючий, і т. ін.

Перш ніж призначати хворому лікування, потрібно запитати себе: “А чи nзміг би я собі призначати таке лікування у разі схожого захворювання?” І nколи отримаєте позитивну відповідь, тоді з полегшенням можете призначати nлікування.

Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.

 

Джерела інформації

1. Астраханский В.И. Вопросы такта в nмедицине. – М., 1989.

2. Медична деонтологія / За ред. nХомутова В.І. – Харків, 1999.

3. Назар П. С., Віденський Ю. Г., nГрандо О. А. Основи медичної етики.— К.: Здоров’я, 2002.— 344с.