Світова медицина Нового часу

4 Червня, 2024
0
0
Зміст

Світова медицина Нового часу

Наприкінці доби Відродження відбулись дві революції — в Нідерландах і Англії. Вони зробили суттєві проломи в тодішньому монолітному феодальному суспільстві, хоча й не призвели до його падіння. Саме в цих країнах започатковується перша науково-технічна революція, що сприяла потужному розвитку виробничих сил. Її основні досягнення — впровадження в промислове виробництво пари, винахід силових машин, верстатів. Ці зрушення відбулися внаслідок прогресу в області точних наук — фізики, хімії та математики.

Вказані науки сприяли також прогресу медицини й фармації. Особливе значення мало таке велике природничо-наукове відкриття, як закон збереження і перетворення енергії (А. Лавуазьє, 1773). Він посприяв більш повному розумінню процесу обміну речовин, його механізму та ролі в живих організмах за їхнього різного стану.

Медицина зміцнює свої позиції як наука. Експериментальний характер її розвитку стає переважаючим.

Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць Андреаса Везалія та його методики наочного викладання анатомії, значно зростає авторитет предмета і тих, хто його викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких зображені анатоми за роботою. На кафедрах анатомії споруджують спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні структури.

В Лейденському університеті (Нідерланди) проф. Альбінус (1697–1770) збагатив анатомію людини малюнками, виконаними з виключною художньою довершеністю, створив перший анатомічний атлас. Професор Амстердамського університету Фредерік Рюїш (1638–1731) особисто підготував унікальну колекцію музейних експонатів і заснував перший анатомічний музей.

 З професорів Лейденського університету світової слави здобув Герман Бургав (1668-1738). Його відомий «Institutiones medicae» («Порадник лікарям») та афоризми, що стосуються розпізнавання й лікування хвороб, протягом XVIII на початку XIX ст. були основними посібниками з клінічної медицини в усіх медичних школах Європи і Америки. Не без підстав багато істориків медицини називають Бургава новим Ібн-Сіною.

Герман Бургав (Н. Boerhaave) був сином пастора; здобувши звання доктора медицини і філософії, він, за сімейною традицією, і сам мав намір працювати пастором, але на одному диспуті він захищав протицерковні твердження підданого анафемі філософа Спінози, і це унеможливило для нього церковну кар’єру. Він змушений був зайнятися лікарською практикою в Лейдені. Для заробітку почав давати студентам уроки з медицини і математики з таким успіхом, що медичний факультет запропонував йому бути лектором теоретичної, пізніше практичної медицини. В університеті виявився його винятковий талант викладача. На його вимогу при факультеті було відкрито спеціальну навчальну клініку на ліжок.

Головним для нього було спостерігати хворих біля їхнього ліжка: «Передусім – відвідати й побачити хворого»- «Primum est visere aegrum». Це елементарне положення мало на той час велике принципове значення: воно утверджувало в медицині метод спостереження і досвіду, було спрямоване проти схоластичних пережитків, проти середньовічної медицини галеністів.

У педагогічній роботі Бургав намагався розвивати у своїх слухачів спостережливість, уміння синтезувати одержані при дослідженні хворих суб’єктивні і об’єктивні дані. Успіхові його викладання сприяли вміння ясно і просто висловлювати свої думки, всебічне знання медичної класичної і сучасної йому літератури, висока загальна культура, чуйність і приступність; «Simplex veri sigillum (Правді властива простота)» – було його улюбленим висловом.

Бургав не був творцем нового напряму в медицині. Досконало знаючи наукові праці попередників, він брав від багатьох з них те, що вважав корисним. Взірцем для нього був Гіппократ. Еклектик, він все ж віддавав перевагу ятрофізикам. Основою життя і здоров’я людського організму Бургав вважав рух. В організмі, твердив він, постійно відбувається рух між окремими його складовими частинами. Захворювання виникає тоді, коли порушуються умови для нормального руху, коли настає затримка його. Теплота в організмі є наслідком тертя крові об стінки судин, а запалення – наслідком застою крові в капілярах. Свіже повітря, дієта, гімнастичні вправи різної інтенсивності, обмежена кількість перевірених ліків становили основу терапії Бургава. Дуже ефективним засобом лікування туберкульозу легенів він вважав верхову їзду.

Ще Вільям Гарвей та Френсіс Бекон висловлювали думку про необхідність поєднання явищ, які спостерігаються у хворих під час хвороби, зі змінами, які можливо виявити після смерті на трупах людей. Цей напрямок розвитку медицини започаткував талановитий професор-анатом Падуанського університету Джованні Морґаньї (1682–1771). Він протягом 60 років вів записи всіх відхилень, які він бачив в організмі померлих хворих.

 Узагальнивши матеріали 700 розтинів, Дж. Морґаньї в 1761 р. видає 12-томну працю «Про місце знаходження та причини хвороб».

Своїми дослідженнями Дж. Морґаньї започаткував патологічну анатомію, яка стала невід’ємною частиною клінічної медицини. Крім того, це була перша наукова класифікація хвороб.

  Подальшим етапом в розвитку патологічної анатомії були праці французького вченого М. Біша (1771–1802), який прослідкував прояви хвороб не в окремих органах, а в тканинах.

Він описав 21 тканину і в 1800 р. видав працю під назвою «Трактат про мембрану». Він вважав, що тканини є носіями всіх життєвих процесів, а патологічні зміни відбуваються не в органах, а в тканинах.

 Він описав 21 тканину і в 1800 р. видав працю під назвою «Трактат про мембрану». Він вважав, що тканини є носіями всіх життєвих процесів, а патологічні зміни відбуваються не в органах, а в тканинах.

  Карл Рокитанський (1804–1878) видає «Основи патологічної анатомії» і вважає, що основною причиною хвороби є порушення складу рідин (соків) організму, а патологічні зміни в органах і тканинах — вторинні явища.

 Рудольф Вірхов (1821–1902) — німецький патологоанатом, вивчав морфологічні зміни у клітинах при різних хворобах. Він вважав, що «ненормальна діяльність» клітин є джерелом захворювань, і на цій основі обґрунтував теорію целюлярної патології.

 У цей період відбулося становлення фізіології як самостійної науки. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні механізмів процесів, які обумовлювали здоров’я і нездоров’я людини.

Експерименти Луїджі Гальвані на нервово-м’язевих препаратах жаби. Ілюстрація з його праці “Трактат про силу електрики при м’язевому русі”, Болонья, 1791.

Розвитку фізіологічних дослідів сприяв видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783–1855). Він розробив і удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду.

 Клод Бернар (1813–1878) вивчав функції спинного мозку, вплив нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Найбільше поширення отримали його роботи з вивчення обміну цукру в організмі, функції печінки.

         Клод Бернар – один із основоположників експериментальної медицини – під час фізіологічного експерименту, на якому присутні Грехант, Дюмонпельє, Берт, Д’Арсонваль, Малассез, Ласек, Дастре.

 Він також займався експериментальною фармакологією, проводячи дослідження стосовно дії ліків та отрут. Клод Бернар стверджував, що терапія повинна спиратися на знання механізму хворобливих явищ і властивостей застосованих ліків. «Фізіологія, — писав він, — складає основу практичної медицини. Клініка ставить завдання, а фізіологія пояснює явища, які виникають у хворому організмі».

Шарль Броун-Секар (1817–1894) — французький фізіолог і невропатолог, працював в Гарварді та в Парижі, автор близько 500 праць з фізіології і патології ЦНС, дослідив рефлекторну діяльність і провідні шляхи спинного мозку (синдром Броун-Секара, пучок Броун-Секара), дослідив секрецію залоз і впровадив термін «внутрішня секреція», вивчав процес старіння. 1889 р. на засіданні біологічного товариства в Парижі зробив сенсаційне повідомлення про проведені на собі досліди з «омоложення» шляхом ін’єкції водних витяжок з яєчок собак і морських свинок; його теорія лягла в основу лікування препаратами з органів тварин (опотерапія).

  Фундаментальні праці з фізіології м’язів та органів чуття виконав Германн Гельмгольц (1821–1894) — видатний німецький вчений, лікар, фізіолог, фізик і математик, творець фізико-математичного напрямку в фізіології і медицині, очолював фізіологічні інститути в Кеніґсберзі, Бонні, Гайдельберзі, Фізичний і Фізіологічний інститути Берлінського університету. Він сконструював міограф, дослідив м’язові скорочення, ввів у фізіологію термоелектричний метод, сконструював офтальмоскоп і відкрив принцип офтальмоскопії, відкрив астигматизм, розвинув учення про сприйняття, побудував модель вуха і розробив резонансну теорію слуху.

Видатний вклад у розвиток фізіології нервової системи, дихання, кровообігу, обміну речовин, електрофізіології вніс німецький фізіолог Едуард Пфлюґер (1829–1910), директор інституту фізіології Бонського університету. Найбільш вагомі його праці про дію постійного електричного струму на нерв і м’яз (закон Пфлюґера), що лягли в основу уявлень про процеси збудження в живих тканинах, ввів поняття дихального коефіцієнта, заклав основи експериментальної ембріології, автор книги «Про мистецтво продовжити людське життя» (1890).

 Німецький фізіолог і гістолог Рудольф Ґайденґайн (1834–1897) — професор фізіології і гістології університету в Бреслау (нині Вроцлав, Польща), створив наукову школу фізіологів, дослідив процеси секреції, створив секреторні теорії продукування лімфи і сечоутворення, описав клітини шлунка (клітини Ґайденґайна), ниркових канальців (стовпчики Ґайденґайна), вивчив інервацію травних залоз, запропонував у хронічному досліді метод ізольованого малого шлуночка (1879), пізніше вдосконалений І.П. Павловим.

Дослідження втомлюваності організму провів італійський фізіолог Анджело Моссо (1846–1910), професор фізіології Туринського університету. Він винайшов прилад для запису роботи (ергограф Моссо), вивчив процес втоми м’язів, вплив різних станів людини на м’язову роботу, запропонував для дослідження периферичного кровообігу моделі плетизмографа і гідросфігмографа, вніс вклад в розробку методів консервування тканин та органів за допомогою холоду.

Значний вклад в розвиток фізіології внесли російські вчені, насамперед І.М. Сєченов та І.П. Павлов.

Розвиток фізіології у Росії у другій половині 19 століття нерозривно пов’язаний з діяльністю І.М.Сеченова.

Іван Сєченов (1829–1905) відкрив явище центрального гальмування (Сєченівське гальмування), в праці «Рефлекси головного мозку» (1863) розвинув уявлення про рефлекторний характер психічної діяльності, вивчив робочі рухи людини, започаткував у Росії фізіологію трудових процесів, відкрив карбгемоглобін, сформулював (1889) закон розчинності газів у розчинах солей (закон Сєченова).

 

Слід ще раз сказати, що вперше основні положення рефлекторної теорії в Росії виклав на початку XIX ст. уродженець Харківщини, професор анатомії і фізіології Московського університету Єфрем Мухін.

Видатний вклад у вивчення фізіології нерва зробив учень І.М.Сеченова професор фізіології Петербурзького університету М.Є.Введенський (1852-1922). За допомогою телефонного апарата він показав, що через нерв за одну секунду може проходити до 500 хвиль збудження, але закінчення нерва може передавати не більш ніж 100-150 імпульсів за секунду, тобто різні частини нерва мають неоднакову функціональну властивість (за Введенським – лабільність). Якщо нерв дістав збудження, що перевищують його лабільність, він перестає передавати подразнення, а коли експериментатор зменшує ритм подразнення – провідність відновлюється. Звідси Введенський зробив висновок, що кожен нерв, залежно від ритму імпульсів, можна то збуджувати, то гальмувати. Надмірне збудження переходить у гальмування. Гальмування, отже, закономірно виникає із збудження, і природа їх єдина.

У 1901 p. М.Є.Введенський видає основну працю «Збудження, гальмування, наркоз». У цій праці він формулює своє вчення про парабіоз.

М.Є.Введенський був справжнім подвижником науки. Він провів у лабораторії фактично все своє життя. Справедливо він, жартуючи, говорив про себе: «Я все життя своє провів у товаристві нервово-м’язового препарату». Коли світова реакція намагалася задушити молоду Радянську республіку, Петроград був скутий голодом і холодом, Введенський, якому було тоді 70 років, в пальті, калошах, з піднятим коміром щодня стояв перед своїми лабораторними приладами і відкривав нові властивості нерва: вище від місця підвищеного збудження місце гальмування і, навпаки, вище від місця гальмування- місце збудження. Цей новий тип нервової сигналізації дістає назву періелектротону.

Продовжував і розвивав працю Введенського його учень О.О.Ухтомський (1875-1942), який перейняв його кафедру. О.О.Ухтомський розробив учення про домінанту (1923 p.). Домінанта – це такий стан нервових центрів, який характеризується їх підвищеною збудливістю. Це приводить до того, що подразнення самих різних рецептивних зон починає викликати рефлекторну реакцію, що характерна для діяльності домінантної області. Згідно О.О.Ухтомського, домінанта являє собою тимчасове об’єднання нервових центрів (та інших структур організму) для досягнення організмом певної мети, після чого це об’єднання розпадається.

Близьким учнем І.М.Сеченова був професор О.П.Самойлов (1867-1930), організатор великої фізіологічної лабораторії і школи в Казані. Самойлову належать видатні праці з електрофізіології нервової системи і серця, що лягли в основу електрокардіографії. Самойлов на 15 років раніше від англійців Дейла і Фельдберга довів, що в переході подразнення з нерва на скелетний м’яз беруть участь особливі хімічні агенти – медіатори. Пізніше він же показав, що ці агенти діють і при переході збудження з однієї нервової клітини на іншу.

Електрофізіологію вивчав також інший учень І.М.Сеченова – І.Р.Тархнішвілі (Тарханов, 1846-1908), професор Військово-медичної академії.

Учень І.М.Сеченова М.М.Шатерніков (1870-1939) вивчав питання газообміну та харчування організму (працював у московському університеті).

Праці І.М.Сеченова і його учнів зустріли гостру опозицію з боку реакційної професури, публіцистів, істориків. Серед противників І.М.Сеченова був фізіолог-експериментатор І.В.Ціон, що разом з Карлом Людвігом відкрив аортальний нерв, при подразненні якого рефлекторно розширюються судини і знижується тиск крові. Призначений на кафедру фізіології Військово-медичної академії після того, як Сеченов змушений був залишити цю кафедру, Ціон виступав проти матеріалістичних поглядів свого попередника, критикував дарвінізм і цим викликав такий гострий протест студентства, що йому не лишалося нічого, як відмовитися від кафедри і взагалі від науково-педагогічної роботи і виїхати з Росії у Францію.

Наступний, якісно новий, вищий стан розвитку вітчизняної фізіології пов’язаний з роботами великого вченого Івана Петровича Павлова (1849-1936) і його численної школи, видатний російський фізіолог, один із засновників Інституту експериментальної медицини, згодом директор створеного ним Інституту фізіології, керівник великої школи фізіологів.

 Розробив хірургічний метод хронічного експерименту з накладанням фістул, провів систематичні спостереження над діяльністю травних залоз, вдосконалив запропонований Ґайденґайном метод ізольованого шлуночка, провів класичний дослід «удаваного годування», в результаті багаторічних досліджень опублікував «Лекції про роботу головних травних залоз» (1897), в яких описав відкриті ним механізми умовно- і безумовнорефлекторної регуляції залоз. За ці праці був удостоєний Нобелівської премії в галузі фізіології і медицини (1904). Створив вчення про умовні рефлекси та вищу нервову діяльність, відмінність людей і тварин бачив у наявності другої сигнальної системи — мови; ще в ранні роки відкрив підсилювальний нерв серця. І.П. Павлова вважали «старійшиною» фізіологів світу (primum phisiologorum mundi).

 

Успіхи в дослідженні функцій центральної нервової системи, кровообігу, органів травлення, розробка рефлекторної теорії, методика оперативного втручання підняли фізіологію до рівня однієї з фундаментальних основ клінічної медицини. В складі лікарень почали створювати клініко-фізіологічні лабораторії.

 На XV Міжнародному фізіологічному конгресі у 1935 p., що проходив у Ленінграді і Москві, І.П.Павлова одностайно було проголошено старійшиною фізіологів світу.

«Природознавство,- вважав І. П. Павлов,- це робота людського розуму, зверненого до природи, який досліджує її без будь-яких тлумачень і понять, запозичених з інших джерел, крім самої зовнішньої природи».

І.П.Павлов створив велику школу, з якої вийшли не лише фізіологи, а й фармакологи, клініцисти. Він і його школа зробили епохальний вклад у вивчення найскладніших проблем – фізіології травлення і фізіології центральної нервової системи. За значенням праць І.П.Павлова для світової медичної науки його ім’я в історії медицини справедливо стоїть нарівні з безсмертними іменами Гіппократа, Галена, Везалія, Гарвея, Пастера, Мечникова.

В галузі фізіології багато і плідно, у найтіснішому контакті з корифеями російської фізіології працювали вчені медичних шкіл України.

Засновником експериментальної фізіології в Харківському університеті був Іван Петрович Щолков (1833-1909). Він був вихованцем цього університету, удосконалювався у Карла Людвіга у Відні. Призначений у 1863 р. завідувати кафедрою фізіології, він організував при ній першу на Україні експериментальну лабораторію. У своїх працях Щолков головну увагу приділяв фізіології нервової системи та вивченню газообміну. Він написав посібник з фізіології. Широко залучав до наукової роботи студентів. У його лабораторії виконав свою першу наукову роботу В.Я.Данилевський, який пізніше протягом майже півсторіччя очолював фізіологічну науку в Харкові.

Василь Якович Данилевський (1852-1939), закінчивши Харківський університет, пройшов, як і його вчитель, фізіологічну школу Карла Людвіга, а потім працював у Парижі в лабораторії відомого фізіолога-біофізика Д’Арсонваля (1851 – 1940).

В.Я.Данилевський відкрив центри регуляції вегетативних процесів у головному мозку. Він провів перші досліди з реєстрації електричних явищ у мозку, що пізніше лягли в основу електроенцефалографії. Данилевський був піонером фізіологічного вивчення гіпнозу в тварини і людини. Він перший довів можливість досягти ефекту вагусного подразнення при перфузії коронарних судин серця через 24 години після клінічної смерті.

В.Я.Данилевському належать видатні праці, присвячені вивченню паразитів крові птахів. Він перший показав, що гемоспоридії, паразитуючи в еритроцитах, дуже поширені у різних хребетних тварин. Ці праці відіграли велику роль в експериментальному вивченні малярії та її хіміотерапії.

В.Я.Данилевський був організатором і керівником Українського інституту ендокринології і органотерапії в Харкові. У 1910 p., незважаючи на опір міністерства освіти, він засновує жіночі медичні курси. Данилевський активно працював у дореволюційні часи, поширюючи наукові знання серед широких народних мас. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції В. Я- Данилевський був оточений особливою увагою партії і уряду. Його було обрано дійсним членом Академії наук УРСР. За ініціативою В. Я- Данилевського створено Український інститут праці. Данилевський опублікував 217 наукових праць, серед них посібник з фізіології, монографію про електричні явища в головному мозку та ін.

Засновником експериментальної фізіології в Києві також був учень славнозвісного віденського фізіолога Карла Людвіга, його асистент, чех за національністю, Володимир Богомилович Томса. Він вивчав фізіологію нервової системи – іннервацію капілярів, фізіологію симпатичних вузлів. Очолював він кафедру з 1865 по 1883 р. Змінив його С.І.Чир’єв, учень видатного російського фізіолога, учителя І. П. Павлова, академіка Пилипа Васильовича Овсянникова, засновника кафедр фізіології в університетах Казані, Петербурга, фізіологічного відділу Академії наук. П.В.Овсянников (1827-1906) описав головний судиноруховий центр і встановив точно його межі в довгастому мозку. Разом з Чир’євим довів антагонізм нервів, належних до різних частин вегетативної нервової системи – симпатичної і парасимпатичної. Чир’єв надав роботі кафедри Київського медичного факультету електрофізіологічного і неврологічного спрямування, що й досі певною мірою визначає характер її діяльності.

Найвизначніші праці з цієї проблеми належать В.Ю.Чагозцю (1873-1941). Василь Юрійович Чаговець – учень І.Р.Тарханова і М.Є.Введенського. В 1903 р. він опублікував монографію «Нарис електричних явищ на живих тканинах з погляду новітніх фізико-хімічних теорій», в якій обґрунтував іонну теорію збудження. Пізніше, в 1906 p., він розвинув конденсаторну теорію електричного подразнення живих тканин і дав цьому явищу фізико-хімічне пояснення. В.Ю.Чаговець був академіком Академії наук УРСР.

Важливі праці з електрофізіології належать професору Б.Ф.Веріго (1860-1925), який довгий час (1897-1914) очолював кафедру фізіології медичного факультету Одеського університету.

Броніслав Фортунатович Веріго, як і І.П.Павлов, закінчив природничий факультет Петербурзького університету і Військово-медичну академію. Працював у лабораторіях І.М.Сєченова, І.Р.Тарханова, І.І.Мечникова. Веріго довів переривчастість передачі збудження по нерву. Йому належать визначні праці з енцефалографії, газообміну в легенях і тканинах. Успішно працював він у питанні фізіології імунітету й анафілаксії. Палкий прихильник Мечникова, він разом з тим заперечував можливість існування негативного хіміотаксису лейкоцитів.

Б.Ф.Веріго дотримувався прогресивних поглядів, і йому я роботі довелося долати багато перешкод, які чинили реакційна професура Одеського університету і царський уряд. Змушений у 1916 р. залишити засновану ним кафедру фізіології в Одесі, він останні роки очолював кафедру фізіології у відкритому в 1916 р. університеті в Пермі. На цій кафедрі зберігається препарат його мозку.

Широкі дослідження будови і функції нервової системи, легень, печінки, нирок, судин шкіри проводив спочатку в Харківському, а потім в Київському університеті Никанор Адамович Хржонщевський (1836-1906). У 1864 р. він вперше застосував для вивчення функції нирок метод зажиттєвого забарвлення, чим поклав початок гістофізіології. Експериментально довів здатність клітин печінки утворювати жовч. З його ініціативи у Києві вперше в світі почали провадити народні медичні читання (1886 p.).

Велике значення для розвитку медичної мікробіології мали відкриття німецького бактеріолога Роберта Коха (1843–1910).

  Його заслуги:

1. Першим запропонував метод вирощування чистих бактеріологічних культур на твердих поживних середовищах.

2. Відкрив збудників туберкульозу (1882) та холери (1883).

3. Встановив загальні принципи епідеміології інфекційних хвороб (тріада Коха):

а) знаходження мікробів у всіх випадках захворювання;

б) можливість отримання чистої культури мікроба;

в) можливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою мікроба.

  Завдяки відкриттям Пастера, Коха, Мечникова та багатьох інших вчених мікробіологія отримала широке розповсюдження.

Рене Лаеннек (1781-1826) у своїх працях багато уваги приділяв вивченню зв’язків між симптомами захворювань і змінами, які знаходять при патологоанатомічних розтинах, та можливостями зажиттєвого розпізнавання цих змін в органах. Особливо докладно вивчав він захворювання органів грудної клітки. У той час крім давніх методів дослідження при хворобах органів грудної клітки – огляду, пальпації, зрідка вислухування вухом – почали застосовувати і метод вистукування – перкусію. Пропагував цей важливий метод діагностики у Франції видатний терапевт, знавець захворювань серця Жан-Ноель Корвізар (1755- 1821), який переклав з латинської на французьку мову твір винахідника цього методу Леопольда Ауенбруггера, лікаря з Відня.

Леопольд Ауенбруггер (1722-1809), після семирічної наполегливої роботи, в 1761 р. у Відні опублікував працю під назвою «Inventum novum ex percussione thoracis humani ut signo absrru-sos interni pectoris morbos detegendb («Новий винахід через перкусію грудної клітки людини виявляти ознаки прихованих внутрішніх грудних хвороб»). Ця робота на батьківщині автора не привернула до себе належної уваги, і лише Корвізар довів до широких лікарських мас усю важливість цього винаходу для діагностики.

Починався цей твір такими словами: «Я подаю тобі, ласкавий читачу, винайдений мною новий спосіб для виявлення захворювань органів грудної клітки.’Він складається з вистукування грудної клітки людини, яке внаслідок зміни звучання тонів дає уявлення про внутрішній стан її. Все це я описав на підставі багаторазово проведених мною вистукувань, які незмінно свідчили про справедливість моїх висновків. Ніякого марнослів’я і прагнення виділитися у цій моїй праці немає».

Лаеннек, використовуючи перкусію при дослідженні органів грудної клітки, доповнив це дослідження ще вислухуванням вухом, як це робив свого часу Гіппократ, а пізніше вислухуванням трубочкою.

На думку про можливість використовувати безпосереднє вислухування навів його, за словами самого Лаеннека, такий буденний факт. Якось він ішов на виклик до хворої через двір Лувру. Лувр за час революційних подій зазнав значних пошкоджень, тепер його ремонтували і двір був завалений будівельними матеріалами. Лаеннек звернув увагу на двох хлопчиків, які грались деревинками: один з них шкрябав на одному кінці деревинки, а другий вухом вислухував на другому. Хвора, яку мав дослідити Лаеннек, була молода, дуже огрядна дівчина з недугою серця. Уявлення про роботу серця промацуванням нічого не дало: прослухати серце безпосередньо вухом соромливий Лаеннек не наважився. «Пристойність не дозволяла мені,- пише він,- вдатися до цього засобу». У нього раптово виникла думка послухати хвору за прикладом хлопчиків. Він міцно згорнув паперовий зшиток і приклав до грудей хворої. «Першого разу, коли я застосував цей засіб, я настільки ж здивувався, як і зрадів, почувши тони серця чіткіше і виразніше, ніж коли вислухував безпосередньо вухом. Я тоді не подумав, що цей засіб може дати багато корисного не лише для дослідження биття серця, а й усіх тих рухів, які можуть викликати шуми в грудній клітці, як дихальні шуми, звук голосу, хрипи, скупчення рідини в плеврі чи перикарді». З винятковою наполегливістю Лаеннек починає перевіряти можливості використання посереднього вислухування. Він виготовляє для цього два з’єднаних дерев’яних циліндри, названих ним стетоскопом (від aiEvocF – груди, охолєш – досліджую). Перша модель такого стетоскопа зберігається в Лаеннеківському музеї в Нанті – місті, де Лаеннек здобув медичну освіту. Протягом трьох років він працює в лікарнях, нагромаджуючи факти, перевіряючи те, що чує, вислухуючи хворого із змінами в органах, які можна виявити під час секцій. В 1819 р. він публікує свою відому працю «Трактат про безпосередню аускультацію». Епіграфом до книги він узяв слова Гіппократа: «Вміти досліджувати – вже велика частина майстерності». Користуючись стетоскопом, Лаеннек описав багато аускультативних ознак, дав їм назву і пояснення, які в значній частині поділяють учені і в наш час. Такі терміни, як пуерильне, сакадоване дихання, егофонія, амфоричний шум, капілярний бронхіт, геморагічний інфаркт та ін., належать йому.

Класичну працю Лаеннека про аускультацію через рік після опублікування було вже перекладено майже на всі європейські мови.

Лаеннеку належать також визначні праці з патологічної анатомії, туберкульозу. Він перший виявив, не знаючи етіології туберкульозу, патологоанатомічну специфічність цього процесу в утворенні горбків – туберкул. Отже, цю недугу Лаеннек запропонував називати туберкульозом. Ця назва, як відомо, увічнилась у світовій медичній термінології. Слід зазначити, що думку Лаеннека щодо єдності патологоанатомічного субстрату при сухотах (туберкул) не поділяли тогочасні корифеї медицини, включаючи Вірхова, і лише з відкриттям Кохом збудника туберкульозу і в результаті патогістологічних перевірок погляд Лаеннека набув загального визнання.

З іменем Лаеннека пов’язаний опис перитоніту та цирозу печінки. Лаеннека було обрано членом Медичної академії, професором медичної школи, але хвороба – туберкульоз, вивченню якої він віддав стільки сил, змусила його припинити роботу, переїхати у провінцію, де він жив у злиднях і невдовзі помер у віці 45 років.

Велика історична заслуга Лаеннека в тому, що він не тільки відкрив аускультацію, а й дав патологоанатомічне пояснення ознак, які можна виявити за допомогою цього методу.

Винайдення перкусії і аускультації, простих і завжди доступних методів дослідження, значно збагатило діагностичні можливості клінічного обстеження хворих. Визначаючи за допомогою цих методів зміни в органах, лікарі почали поєднувати їх із змінами морфологічними.

Лаеннеку доводилося вести гостру боротьбу з популярним в його часи вченням Ф. Бруссе (1772-1838), який у Парижі очолював кафедру загальної патології. Бруссе дотримувався погляду, що всі недуги мають свій початок в запаленні кишок. Подразнення з кишок, на його думку, можуть проявлятися в організмі в найрізноманітніших формах, таких, як гарячка, шкірні висипання, нервові явища. В лікуванні основне – дієта і кровопускання, п’явки. В його відділі в госпіталі, крім безпосередніх кровопускань, застосовувалося 100 тисяч п’явок на рік. Захоплення лікуванням різних хвороб п’явками серед прибічників Бруссе так поширилось, що в 1827 p., внаслідок того що свої запаси вичерпались, імпортовано було у Францію 23 мільйони п’явок з інших країн. Показуючи морфологічні зміни, характерні для різних недуг, Лаеннек доводив усю безпідставність учення Бруссе.

Розроблені Корвізаром і Лаеннеком нові методи клінічного дослідження почали застосовувати в інших країнах. В Росії одними з перших ввели їх у практику та вдосконалили Г. І. Соколовський і П. А. Чаруковський.

У Берліні активно поширювали методи перкусії та аускультації, а також клініко-патологічні зіставлення І. Шенлейн і Ф. Фрерикс. У Відні цим питанням приділяли багато уваги Й. Шкода (чех за національністю) і Йоганн Дітль. «Уже пробив останній час безгрунтовної емпірії,- зазначав Шкода у своїх лекціях, – тільки те, що має суто наукове природоісторичне обґрунтування, повинне вводитись у практичну медицину, все інше – містика. Медицина – наука, а не мистецтво».

Нові методи дослідження значно поліпшили діагностику захворювань, тимчасом як лікувальні можливості залишались малодійовими, застарілими, обмежувалися в основному частими кровопусканнями, проносними та блювотними. Це давало підстави для скепсису щодо лікувальних можливостей медицини взагалі. «Ми можемо розпізнавати, описувати й розуміти захворювання, але ми не повинні навіть мріяти про можливість впливати на них нашими засобами». Ще більш крайніх поглядів, ніж Шкода, дотримувався Дітль: «Краще, що можна зробити при внутрішніх хворобах,- це не робити нічого».

Збагачення клініки ефективними лікувальними засобами стало можливим тільки з розвитком експериментальної фармакології. Першу в світі лабораторію фармакології було створено Г. Бухгеймом в Дерптському (нині Тарту) університеті в 1847 р. У другій половині XIX ст. в лікувальну практику ввійшли вже такі активні препарати, як морфій, кофеїн, бром, атропін, папаверин та ін.

У XVIII ст. здійснено поступ у боротьбі із моровими (епідемічними) хворобами, хоча цей поступ носить ще емпіричний характер. Ідея про наявність живих збудників інфекційних захворювань існувала ще в глибокій давнині. Вживались певні запобіжні заходи, ізоляція інфекційних хворих. Першим описав живі мікрооганізми Антоні Левенгук за допомогою сконструйованого ним мікроскопа (1695).

            З часів, коли панувало схоластичне викладання на медичних факультетах, хірурги вважалися лише допоміжними медичними працівниками. Навіть тих, хто закінчував хірургічну школу – коледж св. Козьми в Парижі,- не вважали лікарями. Закінчуючи цю школу, випускники давали таке зобов’язання: «Клянусь, що завжди коритимусь деканові факультету в усіх пристойних і чесних справах, виявлятиму пошану і повагу до всіх докторів цього факультету, як це повинні робити учні». Основна маса хірургів навчалась не в школах, а в майстернях цирульників, як звичайного ремесла.

Постійні війни, в зв’язку з якими виникала потреба в хірургах для лікування поранених, значне поширення сифілісу, який лікували також хірурги, піднесли значення їх в очах населення і правлячих кіл. Використавши слушну нагоду – вдале вилікування французького короля Людовіка XIV від фістули прямої кишки,- двірські хірурги Марешаль і Ла-Петроні дістали дозвіл на відкриття в Парижі спеціальної вищої школи, яку вони назвали академією. Відкриття Хірургічної академії (1731) викликало різкий протест професорів і студентів медичного факультету Паризького університету. Але вуличні демонстрації і протести не могли протистояти впливові хірургів, які були першими камердинерами короля.

В 1745 р. Хірургічну академію було прирівняно до медичного факультету університету. Ця дата в історії хірургії вважається епохальною: спочатку у Франції, а потім і по інших країнах хірургічна наука займає в медичних вищих школах належне їй місце, а хірурги зрівнюються в правах з лікарями.

У ці ж роки самостійною спеціальністю стало зуболікування. У Франції було офіційно введено звання дантиста, яке присвоювалося після складання відповідного іспиту. Видатним хірургом і зубним лікарем у XVIII ст. був француз П. Фошар (1690- 1762). Йому належить видання (1728) першої в історії медицини праці, в якій систематизовано відомі на той час знання, що стосувалися лікування зубів та захворювання порожнини рота взагалі. Фошар був винахідником штучних зубів зі штифтами, обтураторів, пломбування зубів золотою, свинцевою і олов’яною фольгою. У Франції зубний лікар Мутон почав виготовляти (1756) золоті коронки. В цьому ж році німецький лікар П. Пфафф описав воскові зліпки щелеп для виливки зубних протезів. У 1836 р. американський лікар Спунер для некротизації пульпи застосував миш’як. Важливим фактором для розвитку зуболікування був винахід в Америці ножної бормашини (Морисон, 1870). Класичні праці з гістології зубів з описом одонтобластів в дентинних канальцях і перших щипців, відповідних анатомічній формі зубів, належать англійцю Д. Томсу.

Швидкому розвиткові зуболікування як і лікуванню щелепно-лицевих захворювань, наприкінці XIX ст. сприяло поєднання підготовки дантистів з вищою медичною освітою. Стоматологія відокремилась у самостійну хірургічну спеціальність.

Першим керівником Паризької хірургічної академії був видатний хірург Жан Пті (1674-1760). Пізніше в академії працювали П’єр Дезо (1744-1795), Франсуа Шопар (1743-1795), які організували в паризьких госпіталях перші хірургічні клініки і почали видавати перший хірургічний журнал. Імена цих хірургів зберігаються до наших днів в анатомо-топографічній номенклатурі та десмургії (трикутник Пті, замок Шопара, пов’язка Дезо).

Видатним досягненням емпіричного періоду XVIII ст. стало обґрунтування методу попередження захворювання натуральною віспою (вакцинація) сільським лікарем, англійцем Едвардом Дженнером (1749–1823). Він звернув увагу на те, що у доярок, які доять корів, хворих коров’ячою віспою, на руках з’являються міхурці, які нагадують вісп’яні пустули. Через декілька днів вони рубцюються. Коли в цій місцевості виникала натуральна людська віспа, доярки ніколи нею не хворіли. Свої спостереження Дженнер вів 25 років. В 1796 р. він прищепив восьмирічному хлопчику вміст пустули коров’ячої віспи, пізніше — пустулу натуральної віспи. Хлопчик не захворів. У 1798 р. Дженнер підсумовує свої спостереження у книзі «Дослідження причин і дії коров’ячої віспи». З цього року віспощеплення впроваджується в англійській армії і флоті, а з 1808 р. стає державним заходом. Луї Пастер назвав Дженнера «найбільшим з англійців».

            Наприкінці XVIII ст. здійснено визначні відкриття діагностичних методик. Віденський лікар Леопольд Ауенбруґґер (1722–1809) відкрив і розробив метод простукування (перкусії) для визначення наявності рідини в грудній клітці. В 1761 р. він публікує результати своїх досліджень. Дивовижно, але його відкриття залишилося поза увагою лікарів протягом 50 років. Пізніше французький лікар Жан Корвізар (1755–1821), лейб-медик Наполеона, ознайомившись із цим методом, протягом двадцяти років перевіряв його на практиці, значно розширивши обсяг спостережень. Після публікації Ж. Корвізара метод перкусії став загальноприйнятим.

У цей період революційні зрушення відбулись у хірургії. Досі хірургія в Європі вважалася ремеслом, а не наукою. В 1745 р. Паризькій хірургічній академії, що була відкрита дещо раніше (1731), було надано права медичного факультету університету. Професори і студенти медичного факультету Сорбонни бурхливо протестували. Відбулися вуличні маніфестації, однак на боці хірургів стояв король. Проте відсутність засобів тривалого знеболення та боротьби з нагноєнням ран обмежували діапазон хірургічних втручань.

Знаменна подія відбулася в 1793 р. Лікар Філіпп Пінель домігся від революційного Конвенту в Парижі зняття ланцюгів із 49 психічно хворих, що утримувались у тюрмі Бісетр. Це було народження психіатрії. На психічно хворих почали дивитись саме як на хворих, а не як на «ізгоїв суспільства».

У ХVIII ст. було зроблено значний поступ у розвитку соціально-медичних уявлень та досягненні нових рубежів у поліпшенні громадського здоров’я.

Поширення досліджень стосовно руху людності та соціальних впливів на нього дозволило зробити значні соціально-медичні висновки. І. Зюсьмільх у дослідженні «Всевишній порядок у змінах людського роду» (1741) робить висновок, що мудрість державної політики полягає у забезпеченні вищого промислу — в розмноженні і збільшенні людності.

Т. Мальтус у творі «Про закон народонаселення» (1798), навпаки, спробував довести, що людність має тенденцію зростати в геометричній прогресії, в той час як харчові продукти збільшуються в арифметичній.

З’являється низка законодавчих актів, які регулюють стан лікарів, фармацевтів, акушерок та іншого медичного персоналу. В 1725 p. в Прусії було видано лікарський статут, в якому наводилось чимало цікавих міркувань, зокрема таке: «Медична наука, в усякому разі її найбільша частина, є наука державна; її поле діяльності — людність, збільшення її чисельності та її стан».

Розвиток соціально-медичних уявлень та положень сягає обґрунтування доцільності організації державної здоровоохорони, тобто такої системи медичних заходів, яка охопила б своїм впливом усі верстви людності.

Першу подібну спробу у закінченому вигляді здійснив Йоган Петер Франк (1745–1821). Його основна праця мала назву: «Система досконалої медичної поліції». Вона складалась із шести томів з двома томами додатків. Автор працював над своїм дослідженням все життя. Була викладена ціла система заходів, яку мала здійснювати держава для охорони здоров’я своїх громадян.

Цими заходами, які мала здійснювати служба медичної поліції, або державної медицини, яку уособлювали лікарі, що знаходились на державній службі, та низка лікувальних і опікувальних закладів, мали бути такі:

— дотримання медичного законодавства;

 — складання таблиць смертності людності, або політичної арифметики та визначення впливу на людність таких чинників, як її заняття, ендемічні та епідемічні захворювання, шлюби та шлюбна плодовитість, стан пологових будинків, смертність немовлят, виховання дітей в дитячих будинках та притулках, училищах;

— турбота про покращення клімату та очищення повітря;

— належне харчування громадян та запобіжні заходи щодо вживання нездорової їжі;

— влаштування народних купелей та лазень;

— усунення шкідливого впливу тютюну і моди;

— попередження шкідливого впливу певних занять і ремесел;

— попередження бідності і жебрацтва;

— попередження нещасних випадків;

— викорінення шкідливих звичок, повір’їв, пияцтва і розпусти;

— тюремна медицина і тюремна гігієна;

— військова медицина і військова гігієна;

— попередження і приборкання міазматичних хвороб, до яких відносились 26 захворювань, в тому числі туберкульоз, сифіліс і рак;

— організація швидкої допомоги;

— благоустрій і утримання аптек, лікарень і шпиталів;

— розповсюдження серед народу правильних уявлень про збереження здоров’я.

 Як бачимо, і тепер до цих заходів мало що можна додати.

Дослідження В. Петті, Й. Франка та інших вчених сприяли дальшому поширенню санітарного законодавства. Цьому сприяла також перша промислова революція. Чітко вирізнялися відмінності в соціально-економічних умовах життя окремих прошарків суспільства, загострювались соціально-економічні протиріччя. Значні зрушення в галузі економіки, організації праці, способі життя людей спричиняли безпосередній і вирішальний вплив на їхнє здоров’я.

XVIII ст. стало століттям становлення фармації як самостійної науки. До її фундаторів необхідно віднести аптекаря зі Швеції Шеєле (1742–1786). На підставі наукових досліджень він спростував уявлення, що всі кислоти органічного походження є оцтовою кислотою, виділив щавелеву, молочну, лимонну, яблучну та інші кислоти і дав їм характеристики. Діючи окисом свинця на оливкову олію, Шеєле відкрив солодку речовину, яку назвав гліцерином.

1762 р. вийшов трактат А. Боме — «Елементи фармації», найбільш фундаментальна книга з фармації тих часів. Через 9 років (1771) було сконструйовано першу машину для виготовлення пігулок. 1777 р. в Парижі видано королівський декрет про розмежування між аптекарями і зільниками. Останнім дозволялося продавати лікарські рослини, але заборонялося готувати з них ліки. Тоді ж засновано «Вільне товариство фармацевтів Парижа», якому надано право готувати фармацевтів.

Фармацевти сприяли розвитку аналітичної хімії. Вони організували виробництво аміаку, отримали в чистому вигляді сечовину, визначили роль сірчаної кислоти для отримання ефіру.

1783 р. у Краківському університеті засновано першу у Польщі кафедру фармації і медичної матерії (фармакогнозії).

У Петербурзькій медико-хірургічній академії кафедра «Маteria medica», пізніше названа кафедрою фармації, була заснована 1798 р.

Початок ХIХ ст. пройшов під знаком Великої французької революції (1789), яка остаточно зруйнувала феодалізм і проголосила такі моральні цінності: свободу, рівність, братерство; кожна людина — коваль свого щастя. Щезають пута з ровитку науки, притаманні феодальному ладу. Капіталізм, зацікавлений у розвитку продуктивних сил, навпаки, починає сприяти науковим відкриттям.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Приєднуйся до нас!
Підписатись на новини:
Наші соц мережі