Тема 1

Тема 1

Анатомія і медицина. Кафедра анатомії ТДМУ, її досягнення.

 Міжнародна анатомічна номенклатура. Анатомія кісток тулуба. З’єднання кісток тулуба. Анатомія кісток черепа. З’єднання кісток черепа. Анатомія кісток верхньої кінцівки. З’єднання верхньої кінцівки.

Анатомія людини є фундаментальною наукою не тільки в підготовці лікарів, але і всієї культури світосприйняття.

Видатний вчений–лікар Мухін Є.О. (1766–1850) ще у XVIII столітті зауважив: „Лікар не анатом, не тільки не корисний, але й шкідливий”.

Анатомія є складовою частиною науки морфології. До неї належать також гістологія (наука про тканини), цитологія (наука про клітину), ембріологія (наука про розвиток зародка), паталогічна анатомія (наука про будову організму, зміненого під впливом різних захворювань).

Анатомія разом із фізіологією складає фундамент медичної освіти та медичної науки.

У свій час видатний акушер–гінеколог Губарев А.П. (1855–1931) писав: „Без анатомії немає ні терапії, ні хірургії, а є лише прикмети та забобони”.

Анатомія – це наука про форму і будову організму людини і його складових органів та систем, а також про їх розвиток і функції. Ця наука належить до біологічних наук, об’єднаних загальним терміном “морфологія” (від грецького morpho – форма, logos – вчення).

Завдання анатомії як науки полягає у системному підході до опису форми, будови і положення (топографії) частин та органів тіла в єдності з виконуваними функціями з урахуванням вікових, статевих та індивідуальних особливостей людини. У зв’язку із зазначеним, анатомію поділяють на:

– описову анатомію (опис органів, які вивчали під час розтину трупів);

– системну анатомію (вивчення організму за системами – кістковою, м’язовою, внутрішніми органами тощо);

– топографічну анатомію (вивчає взаємне розміщення органів, судин і нервів у різних ділянках тіла, що має значення для хірургії);

– пластичну анатомію (досліджує статику і динаміку зовнішніх форм тіла, а внутрішню будову розглядає переважно для того, щоб зрозуміти виразність зовнішніх форм тіла людини, тобто вивчає пропорції тіла і його форми; її викладають переважно у художніх навчальних закладах при підготовці скульпторів та художників). Пластичну анатомію ще називають прикладної анатомією.

– функціональну анатомію (вивчає окремі органи і системи органів у зв’язку з їх функцією);

– динамічну анатомію (вивчає не лише будову опорно–рухового апарату, але й динаміку рухів, і має значення для правильного розуміння фізичного розвитку людини);

– вікову анатомію (вивчає вікові зміни органів і тканин в індивідуальному розвитку людини – онтогенез, а похилого віку – геронтологія). Розвиток людини до народження, зокрема, у зародковому періоді, розглядає ембріологія;

– порівняльну анатомію (вивчає подібності та відмінності будови органів тварин та людини, досліджує особливості будови тіла тварин на різних етапах еволюції, що допомагає з’ясувати історичний розвиток організму людини філогенез).

Анатомію людини розглядають як складову частину  антропології ( від грецьк. anthropos – людина) – науки про походження та розвиток людини, утворення людських рас та про варіанти будови людини.

Анатомія людини тісно пов’язана з цілою низкою інших морфологічних дисциплін, зокрема з цитологією (від грецьк. cytos – клітина) – наукою, яка вивчає будову, функціонування та розвиток клітин.

Цитологію розрізняють:

– загальну цитологію, що вивчає загальні для більшості типів клітин структури, їх функції, метаболізм, реакції на пошкодження, патологічні зміни, репаративні процеси та пристосування до умов середовища;

– спеціальну цитологію – розділ цитології, що досліджує особливості  окремих типів клітин у зв’язку з їх спеціалізацією або адаптацією до середовища існування.

До морфологічних дисциплін належить також гістологія (від грецьк. hystos – тканина) – наука про розвиток, мікроскопічну та ультрамікроскопічну будову, життєдіяльність тканин. Розрізняють: еволюційну гістологію – напрям у гістології, що вивчає закономірності розвитку тканини у процесі філогенезу; екологічну гістологію – напрям, що вивчає особливості розвитку та будови тканин у зв’язку з впливом умов  проживання й адаптації до зовнішнього середовища; загальну гістологію ; спеціальну гістологію; порівняльну гістологію  тощо.

Сучасна анатомія людини, як наука  ХХІ століття, синтезує дані суміжних і споріднених до анатомії дисциплін – гістології, цитології, ембріології, порівняльної анатомії, фізіології і взагалі – біології, антропології та екології. Нині анатомія розглядає форму і будову органів, систем і організму людини в цілому як продукт спадковості, що змінюється залежно від певних умов біологічного і соціального середовища, та виконуваної організмом роботи в часі (філо- та онтогенез) та просторі (в різних регіонах земної кулі).

Основним методом дослідження в нормальній анатомії є препарування і розтин (від чого походить її назва від грец. аnatomne – розріз, розтин, розчленування).

У сучасній анатомії застосовують багато інших методів дослідження з використанням сучасної техніки і технології: оптики, рентгенівських променів, пластичних матеріалів, досягнень хімії і фізики, комп’ютерних систем аналізу і моделювання.

Завданнями анатомії є:

– вивчення будови тіла людини із допомогою описового методу за системами (системний підхід);

– вивчення форми із врахуванням функції органа (функціональний підхід).

При цьому враховуються ознаки, які характерні для кожної конкретної людини – індивідуума (індивідуальний підхід).

Одночасно анатомія прагне пояснити причини і наслідки процесів, що відбуваються в людському організмі, які обумовлені його будовою залежності від факторів внутрішнього і зовнішнього середовища (причинний – каузальний [causalis] підхід).

Основними методами дослідження будови фізичного тіла людини є:

– соматоскопія;

– антропометрія;

– макро– і мікроскопічне препарування;

– мацерація;

– ін’єкція;

– просвітлення;

– корозія;

– виготовлення топографічних зрізів;

– оптична і електронна мікроскопія (гістологічний, гістохімічний та ультрамікроскопічний методи);

– цитолюмінесцентний аналіз;

– експериментальне моделювання;

– конструювання моделей;

– рентгеноскопія і рентгенографія;

– комп’ютерна томографія;

– ядерно–магнітно–резонансне і ультразвукове дослідження;

– ендоскопія.

Тобто, для вивчення будови тіла людини застосовуються всі сучасні методи лабораторного та клінічного досліджень.

Індивідуальна, конституційна, вікова, статева форми мінливості будови тіла людини дає можливість говорити про варіанти норми.

Ця назва походить від лат. variatio, onis – варіація, генетична мінливість – це є відхилення ознак індивіда від тих, що є типовими для групи, до якої він належить, а також відхилення ознак нащадків від ознак батьків.

Інший лат. термін varietas (atis – варіація) означає морфологічно (або фізіологічно) виражене відхилення в розвитку органа (органів) або ознаки, що не виходить за межі норми.

Найбільш виражені, стійкі вроджені відхилення від норми називають аномаліями (від.грец. – anomalia – ненормальність, відхилення від норми).

Якщо ці аномалії різковиражені і мають в будові тіла зовнішні прояви – їх називають потворствами (вадами) (від лат. monstrum – потвора, виродок, монстр).

Такі аномалії розвитку вивчає тератологія – teratologia (від грец. teras, teratos – потвора, виродок, монстр).

Вивчення анатомії людини неможливе без порівняння з анатомією тварин (як колись писали – філогенезу, від грец. phylon – рід, genesis – походження). Тобто, вивченню тіла людини допомагають матеріали порівняльної анатомії, яка досліджує і порівнює будову людини та тіла різних тварин.

Аналізуючи особливості будови тіла людини, досліджуючи кожний орган (аналітичний підхід), анатомія вивчає цілісний організм, підходячи до нього синтетично.

Тому анатомія – не тільки наука аналітична, але й синтетична.

Просторова характеристика людини, частин її тіла і органів, здійснюється при знаходженні її у вихідному вертикальному положенні, коли вона стоїть, ноги разом, руки опущені донизу, а долоні розвернуті допереду.

Для позначення положення тіла людини в просторі та розташування його частин в організмі, використовують:

– площини тіла;                         – частини тіла;

– осі тіла;                                   – ділянки тіла

– лінії тіла;

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ТІЛО ЛЮДИНИ

Під час анатомічного дослідження початкове положення тіла людини є вертикальним. В анатомії прийнято вивчати тіло людини із зімкнутими нижніми та опущеними у стані супінації (долоні повернені вперед, supinatio) — верхніми кінцівками. Зворотне положення, тобто коли долоні повернені назад, називається пронацією (pronatio) (мал. 1).

У тілі людини розрізняють голову (caput), шию (соllum), тулуб (truncus) і дві пари кінцівок (верхні та нижні) (mem-brae superiores et inferiores).

Тулуб людини має два кінці — верхній (superior) і нижній (inferior) і чотири поверхні — передню (anterior), задню (posterior), дві (праву й ліву) бічні (латеральні) (lateralis dextra/sinistra).

На кінцівках визначають також два кінці відносно тулуба: проксимальний (proximalis), тобто ближчий, і дистальний (distalis), тобто дальший.

І в анатомічній термінології, і в клінічній практиці прийнято такі визначення: глибокий (profundus), поверхневий (superficial), верхній (superior), нижній (inferior), внутрішній (internus), зовнішній (exter-nus), великий (magnus), малий (parvus), більший (major), менший (minor), найменший (minimus) тощо.

ОРІЄНТУВАННЯ  І РОЗТАШУВАННЯ ЧАСТИН ТІЛА, ОРІЄНТУВАЛЬНІ ПЛОЩИНИ

Для загального орієнтування й уточнення локалізації різних частин і органів тіла людини користуються площинами, проведеними в трьох взаємно перпендикулярних напрямках: стріловому (від лат. sagitta — стріла) (площина спрямована спереду назад – стрілова), лобовому (від лат. from — лоб) (площина розташована паралельно площині лоба — лобова, або вінцева) і горизонтальном}’ (площина, що перетинає тіло впоперек) (див. мал. 1). Стрілова площина, проведена чітко по середині тулуба, називається серединною (mediana).

Відносно зазначених площин розрізняють таке розташування частин тіла (точок та ін.): бічне, або латеральне (lateralis), — ближче до бічних поверхонь тіла відносно серединної площини, присереднє, або медіальне (medialis), — ближче до серединної площини, протилежне бічному, або зовнішньому; переднє, або вентральне (ventralis), — ближче до передньої (вентральної) поверхні; заднє, або дорзальне (dorsalis), — ближче до задньої поверхні тіла відносно лобової площини; верхнє, або краніальне (cranialis), — ближче до головного кінця, і нижнє, або каудальне (caudalis), — ближче до хвостового кінця тіла відносно горизонтальної площини.

 

ДІЛЯНКИ ТІЛА Й ОРІЄНТУВАЛЬНІ ЛІНІЇ

Для кращого орієнтування в розташуванні та проекції внутрішніх органів на тулубі уявно проводять передню і задню серединні лінії (Ііп. mediana anterior/ posterior) (мал. 2). Потім на передній поверхні грудної клітки проводять такі лінії: груднинну (Ііп. stemalis) — уздовж зовнішнього краю груднини; середньоключнчну (Ііп. medioclavicularis) — вертикально донизу від середини ключиці; білягруднннну (Ііп. parastcrnalis) — між груднинною і середньоключнчною; передню, середню і задню пахвові (Ііп. axillaris anterior, media, posterior) — від переднього краю, середини та заднього краю пахвової ямки; лопаткову (Ііп. scapularis) — через середину нижнього кута лопатки; прихребтову (Ііп. paravertebral) — через верхівки поперечних відростків хребців.

Кожна частина тіла людини може бути поділена на топографо-анатомічні ділянки. Так, у мозковому відділі голови виділяють лобову, тім’яну й потиличну ділянки. На бічній поверхні мозкового відділу є також скронева, слухова і соскоподібна ділянки. На лицевій ділянці голови розрізняють ділянки: очноямкову, підочноямкову, щічну, привушно-жувальну, виличну, носову, ротову, підборідну.

Шия має передню, груднинно-ключично-соскоподібну, бічну і задню ділянки. У передній ділянці шиї розрізняють: присередній і бічний трикутники, які відділені груднинно-ключично-соскоподібною ділянкою. Присередній трикутник складається з піднижньощелепного, підпідборідного, сонного і лопатково-трахейного, бічний — з лопатково-трапецієподібного й лопатково-ключичного трикутників.

Мал. 2.   Орієнтовні лінії на передній поверхні грудей:

І — передня середина; 2 – груднинна: 3 – пригруднинна; 4 — середньоключична; 5  — перечня пахвова

Передні та бічні ділянки грудної клітки: передгруднинна, підключична ямка, грудна, бічна грудна ділянка молочної залози, підмолочнозалозова, пахвова, пахвова ямка.

Ділянки живота: підребер’я, надчерев’я (надчеревна ямка), бічна, пупок (пупкова ділянка), пахвина (пахвинна ділянка), підчерев’я (лобкова ділянка) (мал. 3)

.

Мал. 3. Ділянки живота:

1 —  надчерев’я (надчерепна): 2, 3 — підребер’я (підреброва); 4 — пупкова; 5. 6 – бічні; 7 — підчерев’я (лобкова); 8, 9 — пахвина (пахвинні)

 

Ділянки спини: хребтова, крижова, лопаткова, підлопаткова, поперекова (нижній і верхній поперекові трикутники).

Ділянки промежини: відхідникова, сечово-статева.

Ділянки верхньої кінцівки: дельтоподібна, плечова (передня/задня), ліктьова (передня/задня), передплічна (передня/задня), кисті: зап’ясткова (передня/задня), тильна, долоня (долонна), пальці.

Ділянки нижньої кінцівки: сіднична, кульшова, стегна (передня/ задня), коліна (передня/задня), гомілки (передня/ задня), литки, надп’ятково-гомілкова (передня/задня, закісточкова (бічна/присередня), стопи (п’яткова, тильна стопи, підошва, пальці).

 

ОРГАНІЗМ І ЙОГО ЦІЛІСНІСТЬ

Організмом (від грецьк. organon — знаряддя, орган) називається будь-яка ціла жива рослина або тварина, в тому числі людина. Основні властивості організму такі: постійний обмін речовин і енергії (внутрішній і з навколишнім середовищем), самооновлення, рух, подразливість і реактивність, саморегулювання, ріст і розвиток, спадковість і мінливість, пристосовуваність до умов існування. Чим складніша будова організму, тим краще він зберігає сталість внутрішнього середовища — гомеостаз (температура тіла, біохімічний склад крові тощо) — незалежно від умов навколишнього середовища. Для людини, на відміну від тварин, серед зовнішніх чинників провідного значення набувають соціально-економічні умови.

Еволюція тварин відбувалася в цілому шляхом зростання рівня життєвої організації: молекулярного, цитоплазматичного (одноклітинні найпростіші), клітинного (губки), тканинного (кишковопорожнинні), рівня органів та системного (вищі тварини). У ній спостерігалися два взаємно протилежні процеси: диференціація, або поділ, тіла на тканини, органи, системи (з відповідним і одночасним розподілом і спеціалізацією функцій) та інтеграція, або об’єднання, частин у цілісний організм, скріплений гуморальними й нервовими зв’язками.

Вищим організмам, у тому числі людині, властивий переважно системний рівень функціонування. При цьому наявність інших рівнів зовсім не заперечується, проте вони мають підлеглий характер.

За системного рівня функціонування формуються спеціалізовані системи органів (руху й опори, травлення, дихання, виділення тощо), функція яких регулюється нейрогормональним шляхом. Цілісність організму значною мірою зумовлена також судинною системою (кровоносною та лімфатичною), що є системою транспортування рідин організму (крові, лімфи) і підвищує його життєдіяльність.

Внаслідок об’єднання функцій організму за допомогою центральної нервової системи утворилися численні внутрішні та зовнішні зв’язки, які забезпечують не тільки генетично зумовлене саморегулювання, а й взаємодію організму з навколишнім середовищем (І.П.Павлов).

Визнаючи провідну роль нейрогуморального регулювання в розвитку та функціонуванні організму, слід звернути увагу також на можливість зворотного впливу на центральну нервову систему функції (особливо патологічної) окремих органів. Крім того, існує генетично зумовлений взаємозв’язок, який називається кореляцією.

Накопичені наукові відомості про закономірності розвитку організмів на молекулярному, субклітинному, клітинному, тканинному, рівні органів та системному рівнях підтверджують надзвичайно складний і тонкий характер розвитку живої природи.

Людина, як і інші хребтові тварини, побудована за принципом двосторонньої (білатеральної) симетрії, тобто тіло складається з двох половин – правої і лівої.

Межею між ними є серединна площина, яка розташована вертикально та орієнтована спереду назад в „сагітальному” напрямку (від лат. sagitta – стріла).

Ще існують лобова (від лат. frons – лоб) та горизонтальна площини.

Ці три площини можуть бути проведені через різні точки тіла людини. Відповідно до площин виділяють напрямки–осі, які дозволяють орієнтувати органи відносно положення тіла та вказувати рухи в суглобах.

Важливим є розуміння онтогенезу конкретної людини (від грец. ontogenesis – походження, розвиток індивідуального організму).

Ріст і розвиток людини до народження називається пренатальним періодом (його вивчають ембріологи), після народження – постнатальним періодом (від лат. natus – народжений), який вивчає вікова анатомія.

 

РОЗВИТОК АНАТОМІЇ В УКРАЇНІ

Уже в стародавніх рукописах Київської Русі X —XII ст. є згадки про переклади уривків із праць Гіппократа й Галена, що, очевидно, потрапили до Київської Русі з Візантії разом із богословськими книгами у зв’язку з прийняттям християнства. Монахи-ці лите лі передавали медичні знання, зокрема анатомічні, від покоління до покоління. При Києво-Печерському монастирі існував монастир лікарський; відомі імена Агапіта, Антонія та інших монахів-цілителів.

Про те, що монастирський напрям медицини згодом набував дедалі більшого наукового спрямування й анатомічного підґрунтя, свідчать знайдені у 80-х роках XX ст. на території Києво-Печерської лаври глибоко сховані кольорові анатомічні таблиці та навчальні схеми (видані в 1753 р. П. Масканьї). Ці таблиці зберігалися в глибокій таємниці, їх вивчали тільки священнослужителі, котрих монастир визначав як майбутніх цілителів.

У 1632 р. внаслідок злиття Київської братської школи (заснована 1615 р.) і Лаврської (заснована 1631 р.) було створено Києво-Могилянську колегію. У 1694 р. гетьман Іван Мазепа надав колегії статусу академії, що було підтверджено указом Петра І в 1701 р. У Київській академії готували наукові кадри не лише для України, а й для Росії, Болгарії та інших держав. З Академії вийшло багато видатних учених, які зробили вагомий внесок у розвиток медицини, в тому числі й анатомії.

Так, Єпіфаній Славинецький у 1653 р. переклав працю засновника сучасної анатомії італійського природодослідника А. Ве-залія про будову людського тіла і на основі цієї праці створив однотомний стислий підручник з анатомії.

Нестор Амбодик-Максимович (1744 -1812) видав анатомо-фізіологічний словник (1783). О. М. Шумлянський (1748-

у своїй докторській дисертації «Про будову нирок» вперше описав капсулу клубочка та ниркові канальці. Випускник Київської академії К. І. Щепін (1728 – 1770) став професором і викладав анатомію спочатку в Москві, а потім у Санкт-Петербурзі, М. М. Тереховський (1740 – викладав анатомію в Петербурзькій медико-хірургічній школі. У 1817 р. Київську академію було закрито.

Згодом розпочалась організація кафедр анатомії на медичних факультетах університетів, що відкривалися у великих містах України. Поступово в університетах створюються анатомічні школи, представники яких успішно розвивають науку, підносячи її до світового рівня. В деяких галузях українські вчені набагато випереджають своїх зарубіжних сучасників.

У 1784 р. відкривається один з перших в Україні медичний факультет у Львівському університеті. Кафедру анатомії очолив професор П. Краузнекер, який створив також перший анатомічний музей. Через 20 років цей факультет було закрито. Повторне його відкриття відбулося в 1894 р. Деканом і завідувачем кафедри став професор Г. Кадій (1851 —1912), який заклав підвалини Львівської анатомічної школи.

З 1946 по 1970 р. кафедру анатомії університету очолював професор П. Любомудров (1895 — 1972), під керівництвом якого остаточно сформувався науковий напрям Львівської анатомічної школи — вивчення судинної системи людини і тварин.

Медичний факультет у Харкові було організовано в рік відкриття Харківського університету в 1805 р. Першим завідувачем кафедри був запрошений з Фрейбурга Л. О. Ванноті. У 1811 р. кафедру очолив Д. Книгін, якого В. П. Воробйов вважав фундатором Харківської анатомічної школи. Кафедра поступово зростала, збільшувалася кількість анатомічних препаратів, було створено кафедральну бібліотеку, збудовано нове приміщення для анатомічного театру.

У 1917 р. на кафедру анатомії прийшов В. П. Воробйов — учень А. К. Білоусова. У 1908 р. під керівництвом свого вчителя він успішно захистив докторську дисертацію і протягом багатьох років продовжував розвивати наукові традиції кафедри. Запропонований В. П. Воробйовим метод макромікроскопічного дослідження започаткував оригінальний розділ у морфології, дав змогу встановити нові закономірності структурної організації нервової системи. В. П. Воробйов – найталановитіший представник Харківської анатомічної школи, автор підручників, унікальних анатомічних атласів, багатьох нових методів дослідження.

Після смерті В. П. Воробйова кафедру очолив його учень і найближчий помічник професор Р. Д. Синельников. Кафедра зберегла традиційне наукове спрямування, продовжувала успішно готувати медичні кадри. Р. Д. Синельников видав тритомний анатомічний атлас, що став настільною книгою лікарів і студентів.

Перший набір студентів і заняття на кафедрі анатомії Київського університету Святого Володимира почалися 9 червня 1841 р. лекцією, яку прочитав перший завідувач кафедри М. І. Козлов. Учень М. І. Пирогова професор М. І. Козлов, організувавши навчальний процес, повернувся до Санкт-Петербурга. Завідувати кафедрою було запрошено професора А. Вальтера, який очолював її з 1844 по 1868 р. А. П. Вальтер працював у Юр’єві разом з М. І. Пироговим та К. М. Бером, був палким прибічником і шанувальником М. І. Пирогова. Він написав перший підручник з анатомії, виданий у Києві. З його ініціативи було споруджено перше в Росії спеціальне приміщення для анатомічного театру. Він один з перших підтримав розвиток у Київському університеті мікроскопічної анатомії.

З 1868 по 1890 р. кафедрою анатомії в Києві керував професор В.  О.  Бец  – блискучий учений, гордість Київської школи анатомів. Він багато зробив для розвитку остеології, мікроскопічної анатомії, а найбільший внесок справив у вивчення нервової системи, був фундатором цито-архітектоніки кори головного мозку людини і тварин, досліджував мікроскопічну будову півкуль мозку, описав дев’ять полів у корі півкуль людини, відмінних за мікроскопічною будовою, відкрив гігантські пірамідні клітини, названі на його честь клітинами Беца.

З 1890 по 1902 р. кафедрою анатомії в Києві завідує професор М.А. Тихомиров, який велику частину свого життя присвятив вивченню кровоносних судин і видав відому всьому світові монографію «Варіанти артерій і вен людського тіла» (К., 1900), перекладену багатьма іноземними мовами.

З 1903 по 1917 р. кафедру очолював професор Ф. А. Стефаніс, який одним з перших не лише в Україні, а й у Росії почав вивчати лімфатичну систему людини.

З 1930 р. впродовж 43 років посаду завідувача кафедри анатомії Київського університету обіймає професор М. С. Спіров. Він підтримує і розвиває наукові напрями всіх своїх попередників, проте найбільших успіхів досягає в лімфології. М. С. Спіров створив велику школу лімфологів, серед його учнів такі відомі дослідники, як О. І. Свиридов, О. О. Сушко, Л. В. Чернишенко, І. О. Кавуненко та ін.

Перші анатомічні школи в Україні виникли наприкінці XVIII та в XIX ст. у зв’язку з організацією медичних факультетів в університетах Львова, Харкова, Києва, Одеси. Поступово відкривалася дедалі більша кількість медичних інститутів і факультетів, де розвивались анатомічні школи, які зробили вагомий внесок у розвиток анатомічної науки. Важко навіть перелічити анатомів, які все своє життя присвятили цій науці. Однак не можна не згадати її засновників і корифеїв, таких як В.Г. Український, О.Ю. Роменський (Вінниця), І.І.Чайковська (Луганськ), М.М. Тростянецький, К.Д. Філатова (Дніпропетровськ); Я.Д. Довгядло (Донецьк); Є.П. Мельман (Івано-Франківськ), В. В. Бовін, В. І. Зяблов (Сімферополь), М.А. Батуєв, Н. К. Лисєнков, Ф.А. Волинський (Одеса), Н. Г. Туркевич (Чернівці) та ін. Нині кафедри анатомії в Україні очолюють висококваліфіковані анатоми, які продовжують розвивати наукові традиції своїх попередників, розробляють нові напрями, гідно репрезентують науку не лише в Україні, а й на міжнародному рівні.

 

Історія кафедри анатомії людини ТДМУ ім..І.Я.Горбачевського.

Морфологічний корпус, в якому на другому поверсі розташовувалася кафедра анатомії (1961р.)

Першим завідувачем кафедри нормальної анатомії Тернопільського медичного інституту був доцент Верисоцький А.О. (1897-1958). Андрій Олександрович в 1928 році закінчив Харківський медичний інститут, а в 1934 р. – аспірантуру в Українському науково-дослідному інституті фізичної культури. Отримавши звання кандидата наук, він з 1937 року працював асистентом кафедри нормальної анатомії Харківського медичного інституту, а з 1955 року – доцентом цієї ж кафедри. З 1957 р. наказом Міністерства охорони здоров’я УССР був переведений на посаду завідувача кафедри нормальної анатомії Тернопільського медичного інституту.

Доц. А.О. Верисоцький

Після смерті доцента Верисоцького А.О. кафедрою тимчасово, з 1958 по 1959 рр., керував доцент М.П.Бондаренко.

Доц.. М.П. Бондаренко

Полянкін М.Я. (1905-1986) – завідувач кафедри з 1958 по 1971 рр. Він в 1931 році закінчив медичний факультет Саратовського медичного інституту і працював в системі охорони здоров’я лікарем. З 1945 по 1952 рр. – асистент кафедри нормальної анатомії Саратовського медичного інституту, де захистив кандидатську дисертацію (1950). В період з 1952 по 1958 рр. виконував обов’язки доцента кафедри нормальної анатомії Волгоградського медичного інституту.

Проф. М.Я. Полянкін

З 1958 по 1971 рр. Микола Якович був завідувачем кафедри нормальної анатомії Тернопільського медичного інституту. За цей період він захистив докторську дисертацію (1967) і отримав звання професора (1969). В 1971 р. професор Полянкін М.Я. переїхав на роботу в Бєлгородський педагогічний інститут. Нині покійний.

В період становлення кафедри одним з перших її доцентів (з 1957 по 1965 рр.) був Гордієнко Сергій Кузьмич, який згодом переїхав на роботу в Запорізький медичний інститут. В ці ж роки працювали доцентами: Степанов П.О., Андрієвський Б.С., Москаленко П.І., асистентами: Блінов О.Ф., Архіпова Ж.П, Телев’як О.С., Новицький О.І., Кондрашов К.Ю., Кривохатько В.С., Помазанський О.В., Крашеніннікова І.К., Мегвінов Л.С., з 1958 по 1985 рр. працював спочатку асистентом, потім доцентом Український А.В.

В.Г.Ковешніков (1931 р.н.) – завідувач кафедри з 1972 по 1984 рр. У 1955 році закінчив Саратовський медичний інститут, в 1958 році – аспірантуру при цьому ж інституті. До 1961 року працював асистентом і заступником декана Саратовського медичного інституту. У 1961 році обраний за конкурсом на роботу до Тернопільського медичного інституту, де пройшов шлях від асистента, доцента до завідувача кафедрою (1971 р.), проректора з навчальної роботи (1981-1984 рр). В 1984 році наказом «Міністерства охорони здоров’я України призначений ректором Луганського медичного університету, де й працює до теперішнього часу.

Проф. В.Г.Ковешніков

Ковешніков Володимир Георгійович є заслуженим діячем науки і техніки України (1990 р.), лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки (2000 р.), Академіком Міжнародної академії інтегративної антропології (1990 р.), академіком АН вищої школи (1994 р.), Академіком польської академії медицини (1998 р.), Академіком Всесвітньої академії медицини імені А.Швейцара. Вивчає проблеми екологічної морфології.

Під його керівництвом і консультуванні підготовлено 11 докторів і 33 кандидати медичних наук. Зареєстровані з проблем морфології людини 5 винаходів і 11 раціоналізаторських пропозицій. Під керівництвом Володимира Георгійовича кафедра набула відповідного вигляду, активізувалась наукова та методична робота.

Анатомічний музей.

Максимум уваги проф. Ковешніков В.Г. приділив розширенню анатомічного музею, який започаткований проф. Полянкіним М.Я. Музей кожного року поповнювався 30-40 новими препаратами з усіх розділів анатомії. Під керівництвом проф. Ковешнікова В.Г. в музейну справу були впроваджені уніфіковані правила виготовлення музейних препаратів та їх опис, розроблені основи сучасної музейної техніки.

Кафедра однією з перших в інституті придбала 15 машин “КИСИ -5” для контролю знань і навчання студентів.

Асист. Ільїн В.Ю. готує машини «Киси – 5» для перевірки знань студентів.

 

Проф. Ковешніков В.Г. і асистент Микула Н.Х. сконструювали спеціальні касети для контролю і самоконтролю знань студентів на натуральних препаратах.

Проф. Ковешніков В.Г. дав поштовх до нового витка у розвитку науки на кафедрі. При його сприянні була відкрита гістологічна лабораторія, де лаборант Маринченко Л.М. допомагала в обробці дослідницького матеріалу цілій плеяді дисертантів.

Ними були в основному випусники нашого інституту: асистенти: Штабровський І.З., Гомон В.О., Микула Н.Х., Сухінський К.І., Сікора В.З., Ільїн В.Ю., Черкашин С.І., Пілецький К.І., Ткачук Р.І., Магльований В.П.; аспіранти: ФедонюкЯ.І., Голод Б.В., Мартиненко Л.В., Кульчицька Л.О., Пикалюк В.С., Могилевська О.І., Глицький І.М., Романюк А.М.

 

асист. Су хінський К.І. веде науково-дослідну роботу із студенткою наукового гуртка (1985 р.)

Першою аспіранткою кафедри стала випускниця нашого інституту (1965 р) Остап’юк Л.І., яка в 1969 р. захистила кандидатську дисертацію і в 1971 році переїхала на роботу до Київського медичного інституту.

Основним напрямком наукових досліджень кафедри в цей період було вивчення впливу гравітаційних навантажень на організм, а також вплив факторів зовнішнього середовища на кісткову систему.

Асист. Сікора В.З. за роботою над дисертацією.

 

В різні роки на кафедрі нормальної анатомії Тернопільського медичного інституту на викладацькій роботі перебувало багато викладачів, які зробили вагомі внески в розвиток науки, навчального процесу і виховання молоді. В свій час працювали такі викладачі: Степанов Петро Олексійович (1957-1958), Блінов Олександр Федорович (1957-1958), Архіпова Жанна Петрівна (1957-1965), Новіцький Олександр Іванович (1958-1961), Кондрашов Костянтин Юхимович (1961-1974), Остап’юк Любов Іванівна (1965-1971), Кривохатько Володимир Сергійович (1965-1971), Пилецький Костянтин Михайлович (1967-1971), Помазанський Орест Васильович (1968-1969), Крашеніннікова Інна Костянтинівна (1968-1969), Мегвінов Леон Степанович (1960-1970), Ільїн Валерій Юхимович (1970-1979,1992-1994), Черкашин Степан Іванович (1971-1972), Ткачук Роман Іванович (1972-1974), Хом’як (Мартиненко) Лариса Вікторівна (1972-1976), Сікора Віталій Зіновійович (1972-1994), Магльований Віталій Петрович (1973-1976), Кульчицька Людмила Олексіївна (1976-1984), Ромашок Анатолій Миколайович (1983-1984), Пикалюк Василь Степанович (1978-1984), Могилевська Ольга Іванівна (1982-1990), Глицький Ігор Миколайович (1983-1990), Шманько Володимир Васильович (1988-1994), Соломко Лук’ян Дмитрович (1990-1991), Кравців Сергій Ігорович (1992-1995). Слід згадати світлої пам’яті Телев’яка Ореста Степановича, який 22 роки пропрацював на кафедрі. Кафедра їм вдячна за сумлінну роботу та становлення і розвиток нашого підрозділу.

Колектив кафедри (1979 р.)

 

З 1969 по1986 рр. на посаді доцента кафедри працював П.І.Москаленко (1921-2003 рр.), який закінчив Ставропольський медичний інститут в 1942 році. Був учасником великої Вітчизняної війни.

Практичне заняття проводить доц. Москаленко П.І.

В 1945-1946 рр.—заступник міністра охорони здоров’я Молдавії. 3 1946 по 1950 рр. навчався в аспірантурі при кафедрі нормальної анатомії Кишинівського медичного інституту. В 1950-1966 рр. – на викладацькій роботі в Станіславському (нині Івано-Франківському) і Луганському медичних інститутах. До останніх днів, перебуваючи на заслуженому відпочинку,   при потребі завжди приходив на допомогу нашій кафедрі.

В зв’язку з призначенням проф. Ковешнікова В.Г. в 1984 р. ректором Луганського медичного університету, завідувачем кафедри стає його учень, доктор мед. наук, професор (1986), заслужений діяч науки і техніки України (1996) Федонюк Ярослав Іванович. Він продовжив кращі традиції, започатковані проф. В.Г.Ковешніковим. Під його керівництвом кафедра вийшла на нові актуальні напрямки наукових досліджень, впроваджує сучасні навчальні методи підготовки лікарів та наукових працівників.

Сьогодні на кафедрі працюють, окрім зав. кафедри д.мед.н. Герасимюк І.Є., такі співробітники: проф.Федонюка Я.І., канд.мед. наук, доц. Голод Богдан Володимирович (завуч кафедри); канд.мед. наук, канд.мед. наук, доц. Пришляк Антоніна Михайлівна (працює над докторською дисертацією); канд.біол. наук, доц. Ремінецький Борис Ярославович (заст. декана академії по роботі з іноземними студентами); канд.мед. наук, доц. Флекей Парасковія Павлівна; старший викладач Бурий Володимир Васильович (працює над кандидатською дисертацією); канд.мед. наук, доцент Киричок Олександра Миколаївна; канд.мед. наук, доц.. Боймиструк Ігор Іванович; асист. Ющак Михайло Васильович (працює над кандидатською дисертацією); старший лаборант Кочаровська Емілія Миколаївна.

Колектив кафедри (2006 р.)

Всього з часу заснування кафедри на її базі підготовлено 7 докторських та 53 кандидатських дисертацій. Зокрема, під керівництвом проф. Федонюка Я.І. виконані дві докторські та 21 кандидатські дисертації. В даний час виконується одна докторська та 5 кандидатських дисертацій.

Федонюк Я.І. в 1968 році закінчив Тернопільський медичний інститут, а в 1971 році – аспірантуру при кафедрі нормальної анатомії. З 1971 року – асистент, доцент і з 1984 -2006 роки — завідувач цієї ж кафедри.

Проф. Я.І.Федонюк

Проф. Федонюк ЯЛ. є заслуженим діячем науки і техніки України, академіком Нью-Йоркської академії наук, академіком Міжнародної академії інтегративної антропології, академіком Української академії наук, академіком Української екологічної академії наук. Йому присвоєно звання ”Людина року” (1997 р., США), та ”Людина тисячоліття” у медичній освіті (2000р., Англія), Лауреат премії Української академії наук (2003р.). Опис діяльності проф. Федонюка Я.І. занесено в часопис ”Україна медична. Лікар III тисячоліття” (2003р.). Він є автором та співавтором більше 600 наукових, методичних та публіцистичних робіт. Серед них 5 монографій та ряд підручників і посібників для студентів вищих медичних та фізкультурних закладів.

На базі кафедри за останні десятиріччя були проведені такі заходи: Всесоюзний симпозіум з медичної та спортивної антропології (1991 р.), І Міжнародний конгрес з інтегративної антропології (1995 р.), Міжнародна конференція ”Актуальні питання морфології”, присвячена пам ‘яті академіка, Лауреата Державної премії України проф. Сморщка С.А. (1996 р.), Виїзну сесію Української академії наук національного прогресу (1997 р.), Нараду завідувачів кафедр нормальної анатомії України (1998 р.), Саміт нормальних анатомів України та Росії (2003 р.).

Кафедра підтримує зв’язки з такими країнами як Польща, Португалія, США, Німеччина, Греція, Японія, Китай, Румунія, держави СНД.

Отже, школа анатомів Тернопільського інституту, а нині – медичний університет імені І.Я.Горбачевского ґрунтується на таких новаторах в морфології як проф. Полянкін М.Я., проф. Ковешніков В.Г., проф. Федонюк Я.Л., які змогли за короткий час вивести кафедру на рубіж взірцевої. Послідовники проф. В.Г.Ковешнікова зуміли втілили в життя його ідеї, примножуючи славу кафедри нормальної анатомії Тернопільського державного медичного університету ім. акад. І.Я.Горбачевського.

Після реорганізації підрозділів університету в 2005 р. кафедра анатомії людини входить в склад навчально-наукового інституту морфології, першим директором якого був доктор мед. наук, професор Герасимюк І.Є.

Д.м.н. Герасимюк І.Є.

Проф. Герасимюк І.Є. закінчив в 1980 р. Тернопільський медичний інститут і працював до 1985 року в Тернопільській обласній клінічній лікарні. З 1985 по 2005 роки він асистент, доцент кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії. В 1991 р. захистив кандидатську, а в 2005 р. – докторську дисертації.

У зв’язку з пенсійним віком (66 років) в квітні місяці 2006 року проф. Федонюк Я.І. переведений на посаду професора кафедри та передав кафедру своєму учневі та учневі покійного проф. Вайди Р.Й. доктору мед. наук, доц. Герасимюку І.Є.

Коридор кафедри анатомії людини (2006 р.)

 

VIDEO

Скелет

Скелет, skeleton (від грец. skeletos – висохлий, висушений), представлений сукупністю кісток, які утворюють в тілі людини твердий остов, що забезпечує виконання таких функцій:

– опори;                                               – є депо макро– і мікроелементів;

– пересування;                                     – обміну речовин;

– захисту;                                            – кровотворної.

 

 

Кістка (os) є органом, який побудований з кісткової тканини (textus osseus), хрящової тканини (textus cartilagineus), вкрита ззовні окістям (periosteum) і містить кістковий мозок (medulla ossium).

Кожна кістка має певну форму, величину і положення в тілі.

На формоутворення кісток впливають умови, в яких кістки розвиваються; якщо умови однакові або близькі, то кістки мають певну схожість (наприклад, хребці).

Найважливішими з таких факторів є прикріплення до кісток м’язів, а також прилеглість кісток, судин, нервів та інших органів.

На поверхні кісток є різноманітні підвищення, заглибини і отвори.

Поверхня кісток в місцях прикріплення м’язів нерівна: вгнута або (частіше) опукла.

При описі зовнішньої форми кістки звертають увагу на характер її поверхонь; вони можуть бути плоскі, вгнуті або опуклі, гладкі або шорсткі.

Суглобові поверхні найгладші, вони переважно розміщені на кінцях довгих кісток і з’єднують їх між собою.

Кістка складається з органічної та неорганічної речовини. Органічна речовина має назву осеїну, це різновидність колагену.

З’єднання осеїну з неорганічною речовиною дає важливі фізичні властивості: пружність, тривкість. Окрім того, кістка є депо хімічних елементів.

 

КІСТКИ (СИСТЕМА СКЕЛЕТА) OSSA (SYSTEMA SKELETALE)

Система скелета людини нараховує 203-206 (36-40 непарних і 164-166 парних) кісток, становить 1/5—1/7 частину маси тіла (у дітей більше) і відіграє значну роль у життєдіяльності організму.

По-перше, система скелета, виконуючи функцію опори, має механічне значення: на кістках починаються й до них прикріплюються посмуговані м’язи, при скороченні яких кістки виконують роль плеча важеля І і II роду. Цим забезпечується переміщення тіла або окремих його частин у просторі, а також стійка рівновага тіла в різних положеннях.

По-друге, кістки є міцним захистом для головного і спинного мозку (череп, хребет), а також значною мірою для органів грудної порожнини і малого таза.

По-третє, кісткова тканина є основним субстратом, де відкладаються мінеральні солі та здійснюється мінеральний обмін.

По-четверте, у внутрішньокісткових порожнинах міститься червоний і жовтий кістковий мозок (medulla ossium rubra ct flava). Жовтий кістковий мозок у дорослої людини не функціонує як кровотворний орган, у червоному кістковому мозку здійснюються процеси кровотворення та біологічного захисту.

Основною структурно-функціональною одиницею компактної кісткової тканини є остеон, який видно під мікроскопом під малим збільшенням або на мікрорентгенограмах. Остеон — трубчаста система тонких кісткових пластинок, що оточують центральний канал, заповнений пухкою колагеновою сполучною тканиною, в якій проходять судини, що живлять кістку, і нерви. В ньому також містяться кісткові клітини остеобластоцити, які потім перетворюються на остеоцити. їх роль — створення нової кісткової речовини. Роль іншого типу кісткових клітин — остеокластоцитів — руйнування старої кісткової речовини.

Отже, кісткові клітини забезпечують стабільність обміну речовин у кістковій тканині тощо.

На розпилі, шліфах або рентгенограмах розрізняють два типи структури кісткової тканини: компактну (substantia compacta), розташовану поверхнево, і губчасту (трабекулярну) (substantia spongiosa), що міститься всередині (мал.) і складається з численних кісткових пластинок і перекладок (трабекул).

Мал. Великогомілкова кістка (tibia):

І — cartilagoepiphysials; 2 — губчаста речовина (substantis spongiosa); J — substantia compacts; 4 –cavitas medullaris

 

Така будова кісток цілком відповідає основному принципу будівельної механіки — за найменшої затрати матеріалу і великої легкості забезпечити максимальну міцність споруди. Це положення підтверджується йтим, що розташування трубчастих систем і основних кісткових пластинок відповідає напряму дії сил стискання, розтягнення й скручування (мал..)

Мал. Схематичне зображення силових ліній у проксимальному епіфізі стегнової кістки людини (за П. Ф. Лес-гафтом):

І   —   substantia spongiosa;  2   — substantia compacta; 3 — лінії, які обмежують аоми найбільшого стиснення

 

Структура кісткової тканини є динамічною реактивною системою, яка змінюється протягом усього життя людини. У цих змінах крім численних чинників, зумовлених закономірностями росту і розвитку скелета, значну роль відіграє пристосування до різних функцій, механічного навантаження. Відомо, що в осіб, які важко працюють, компактна кісткова тканина розвинута краще. Залежно від змін навантаження на окремі частини тіла може змінюватися розташування кісткових пластинок і структура кістки в цілому.

Кісткова тканина людини складається з органічних речовин — осеїну (близько третини за масою) і неорганічних (приблизно дві третини — переважно солі кальцію у вигляді фосфатів — 50–80 %, а також сполуки магнію, натрію, калію, фтору та деяких кислот).

Під час випалювання кістки осеїн випалюється, а мінеральні речовини залишаються, кістка стає дуже крихкою. При занурюванні кістки в концентрований розчин кислот (наприклад, у 15-17 % розчин сірчаної кислоти) видаляються мінеральні речовини, і тоді вона, точно зберігши форму, стає м’якою, еластичною. Taким чином, природне поєднання в кістці органічних і мінеральних речовин, ніби доповнюючи одне одного, надає скелету твердості, міцності та значної пружності. Кістка людини міцніша за граніт, за міцністю наближається до міді й заліза, а за пружністю переважає дуб.

Ці фізико-хімічні властивості кісткової тканини з віком дуже змінюються. У молодому віці, особливо в дітей, кістки містять значно більше осеїну. У людей старечого віку, навпаки, збільшується вміст мінеральних речовин, зменшується кількість осеїну, і кістки стають крихкішими

.

 

Кістки поділяються на такі групи:

– довга кістка (os longum), має трубчасту будову;

– коротка кістка (os breve), має губчасту будову;

– плоска кістка (os planum), виконує захисну функцію;

– повітроносна кістка (os pneumaticum), містить повітроносні комірки;

– атипова (мішана) кістка (os irregulare), складається з частин, які належать до вищевказаних груп або різні за розвитком;

– сесамоподібна кістка (os sesamoideum), належить до допоміжного апарату м’язів.

Довгі (трубчасті) кістки мають майже циліндричне тіло — діафіз (diaphysis) і два кінці, які здебільшого костеніють самостійно і називаються епіфізами (epiphysis)*. Довгі (трубчасті) кістки з двома епіфізами називаються   біепіфізарними.

Короткі (трубчасті) кістки мають самостійне скостеніння тільки одного кінця (моноепіфізарн і).

Стінка тіла трубчастих кісток утворена переважно компактною речовиною, яка у вигляді трубки оточує кістковомозкову порожнину (cavitas medullaris), в якій міститься (у дорослих людей) жовтий кістковий мозок (medulla ossium flava). Епіфізи утворені губчастою речовиною, комірки якої заповнені червоним кістковим мозком (medulla ossium rubra). Довгі й короткі трубчасті кістки становлять основу вільних кінцівок і виконують головним чином роль важелів, які беруть участь в опорно-локомоторних функціях, хапальних рухах, підніманні ваги, відштовхуванні тощо.

До плоских кісток належать покривні кістки черепа та кістки поясів кінцівок. Вони складаються із зовнішньої і внутрішньої пластинок компактної речовини та закладеної між ними губчастої. У деяких ділянках плоских кісток губчаста речовина може зникати. Плоскі кістки черепа мають захисне значення для головного мозку, кістки поясів кінцівок виконують опорну функцію.

Повітроносні кістки (решітчаста, лобова, верхньощелепні, скроневі, клиноподібні) мають різноманітну форму, але завжди містять більші або менші повітроносні порожнини (пазухи), які вистелені слизовою оболонкою і з віком збільшуються.

До групи атипових належать інші кістки (атлант, нижня щелепа, носові, виличні, піднебінні), дуже різноманітних за походженням, формою, структурою та функцією.

Лише в деяких місцях поверхня кісток рівна, більшість поверхні має виступи, горби, гребені, шорсткості, відростки, зумовлені прикріпленням сухожилків м’язів, приляганням судин і нервів (борозни), тиском м’язів, мозкових звивин (заглиблення, ямки) тощо. В осіб, які працюють фізично, шорсткості та гребені на кістках збільшуються. У літньому віці нерівності кісток стають чіткішими.

Усі кістки ззовні і зсередини (в межах компактної речовини діафізів і в комірках губчастої речовини) вкриті двома сполучнотканинними оболонками, багатими на кровоносні судини. Обидві оболонки — зовнішня, окістя, або періост (periosteum), і внутрішня, ендост (endosteum), — беруть участь у живленні та розвитку кістки.

Більша частина кісток скелета людини в онтогенезі проходить перетинчасту, хрящову і кісткову стадії розвитку, що значною мірою відбиває філогенетичні етапи розвитку внутрішнього скелета хордових. Ці кістки за характером скостеніння називають вторинними. Деякі кістки (більшість кісток черепа, тіло ключиці) розвиваються із мезенхіми, обминаючи стадію хряща. Вони дістали назву первинних.

Скостеніння кожної кістки починається появою одного, двох або більше осередків (точок) скостеніння. Скостеніння первинних кісток звичайно починається з появи однієї або кількох точок скостеніння серед елементів мезенхіми. Таке скостеніння назвали ендесмальним. Процес скостеніння вторинних кісток відбувається по всій окружності діафіза ззовні всередину в глибоких шарах охрястя (перихондральне скостеніння) та зсередини назовні (енхондральне скостеніння) в тканині хряща, внаслідок чого утворюється губчаста речовина кістки.

Розрізняють первинні точки скостеніння, що виникають у хрящових і сполучнотканинних закладках кісток, і вторинні, які з’являються у пізніші терміни їхнього розвитку. І перші й другі точки назива ють головними. В кінці 2-го — на початку 3-го місяця утробного розвитку з’являються первинні точки скостеніння в діафізах довгих кісток. За рахунок вторинних точок костеніють головним чином епіфізи, а також апофізи (приростки кістки) поблизу епіфізів. Точки скостеніння апофізів називають додатковими.

Нижче зазначено терміни, місце, кількість, послідовність появи точок скостеніння для кожної кістки, а також строки закінчення скостеніння кісток.

Між частинами кістки, які костеніють окремо (з первинних і вторинних точок скостеніння), у більшості відділів скелета до закінчення росту організму (18 – 22 роки) звичайно зберігається епіфізарний хрящ. За рахунок цього хряща забезпечується ріст кісток у довжину. Потовщення та розширення кісток відбувається головним чином за рахунок окістя.

Процес скостеніння досить мінливий, залежить від зовнішніх (захворювання, умови життя, характер харчування тощо) та внутрішніх (спадковість) чинників. За тяжкої виснажливої хвороби, наприклад туберкульозу, а також за несприятливих гігієнічних умов і недостатнього надходження в організм деяких вітамінів і мікроелементів скостеніння скелета, як правило,затримується.

Значний вплив на темпи скостеніння і терміни синостозування (зрощення окремих кісток між собою) має фізичне навантаження. Звичайно дозоване фізичне тренування стимулює ріст і скостеніння скелета*. Надмірне фізичне навантаження на молодий організм може призвести до раннього зрощення кінців (епіфізів) з тілом кістки (діафізом), внаслідок чого обмежується ріст кісток у довжину (В. В. Бунак, Є. Н. Клебанов, Р. Г. Ради-ловська та ін.). Найбільші відхилення в термінах скостеніння трапляються при порушенні функцій ендокринної системи.

Мал. Центри скостеніння в груднині плода людини 9 місяців (просвітлений препарат)

 

У темпах скостеніння та синостозування кісток спостерігається статевий диморфізм. У дівчаток диференціація скелета, як правило, відбувається швидше, порівняно з хлопчиками (різниця становить два-три роки).

Якщо немає патології, стан точок скостеніння (кількість, розмір тощо) і синостозування епіфізів з діафізами кісток є важливим діагностичним показником ступеня біологічної зрілості організму та кісткового віку.

Скелет людини складається з черепа, хребтового стовпа, грудної клітки, кісток верхньої та нижньої кінцівок.

 

Більшість кісток людини у своєму розвитку тричі видозмінюються і проходять такі стадії розвитку: перетинчасту, хрящову, кісткову.

Якщо кістки у своєму розвитку не проходять хрящової стадії, вони називається первинними кістками (кістки склепіння черепа, кістки лиця тощо) із утворенням точок окостеніння, а якщо кістки розвиваються на місці хряща, вони називаються вторинними кістками (кістки тулуба, кінцівок, основи черепа тощо).

 

Для позначення частин тіла, органів та їх частин використовано спеціальні терміни латинською мовою, перелік яких називається анатомічною номенклатурою (Nomina Anatomica).

Анатомія як наука має власний понятійний матеріал, який віддзеркалює анатомічна номенклатура. Біля джерел формування анатомічної номенклатури  (науково обґрунтованого переліку анатомічних термінів, які застосовуються в медицині та біології) стояли Гіппократ (460-377 рр. до н.е), К.Гален (131-200 рр. н.е.), А.Везалій (1514-1564).

По-справжньому міжнародного статусу анатомічна термінологія набула з 1895 року, коли на ІХ конгресі анатомічної спілки в Базелі було затверджено Міжнародну анатомічну номенклатуру. Цей перелік латинських та (частково) грецьких термінів відомий під назвою Базельської анатомічної номенклатури (Basele Nomina Anatomica, скорочено BNA).

З розвитком морфології анатомічні терміни потребували уточнень і доповнень. Тому анатомічна термінологія кілька разів переглядалася. На ІV Федеративному міжнародному конгресі анатомів 1955 року було прийнято Паризьку анатомічну номенклатуру (Parisiensia Nomina Anatomica, скорочено РNA). Вона базувалася на BNA, з якої запозичено 4286 термінів; нових найменувань було 1354.

Сучасна медицина – одна з галузей науки й професійної діяльності, яка вирізняється високим рівнем міжнародної інтеграції. Цього можна досягнути лише завдяки широкому використанню в різних країнах єдиної термінологічної бази, в тому числі й анатомічної.

Виходячи з потреб сучасної медицини, Федеративний комітет анатомічної термінології (скорочено FCAT) у серпні 1997 року в Сан-Паулу (Бразилія) прийняв нову сучасну спрощену й універсальну анатомічну номенклатуру, в якій налічується 7 428 термінів. У даному підручнику використано саме цю новітню анатомічну номенклатуру. Латинські терміни та їх українські еквіваленти подаються за виданням: “Міжнародна анатомічна номенклатура” За ред. І.І.Бобрика, В.Г.Ковешнікова. – К.: Здоров’я, 2001.

Для визначення положення органа в просторі необхідно розуміти поняття площина, вісь, напрямок.

Виділяють три площини: лобові (plana frontalis); стрілові (plana sagittalia); горизонтальні (horizontalis).

Розрізняють три вісі: вертикальну (axis verticalis); лобову; фронтальну (axis frontalia) та стрілову; сагітальну вісь (axis sagittalis)

 

До кісток тулуба належать:

– хребці (vertebrae);

– груднина (sternum);

– ребра (costae).

 

Хребці (vertebrae)

Хребці утворюють хребтовий стовп, хребет (columna vertebralis), який складається із:

– 7 шийних хребців;

– 12 грудних хребців;

– 5 крижових хребців;

– 5 поперекових хребців;

– 3–5 куприкових хребців.

Шийні хребці (vertebrae cervicales), грудні хребці (vertebrae thoracicae) і поперекові хребці (vertebrae lumbales) є справжніми хребцями (vertebrae verae)

Крижові хребці (vertebrae sacrales) та куприкові хребці (vertebrae coccygeae) зростаються відповідно у крижову кістку (os sacrum) і куприкову кістку (os coccygis). Це несправжні хребці (vertebrae spuriae).

Функція хребців:

1. Опорна і амортизаційна.

2. Захисна.

3. Рухова.

4. Метаболічна.

5. Кровотворна.

Кожний хребець складається з:

– тіла хребця (corpus vertebrae);

– дуги хребця (arcus vertebrae)_.

Вони обмежовують хребцевий отвір (foramen vertebrale);отвори, накладаючись один на один, утворюють хребтовий канал (canalis vertebralis).

На дузі є 7 відростків:

– непарний остистий відросток (processus spinosus);

– парні поперечні відростки (processus transversi) – для з’єднання з ребрами (costae);

– парні верхні суглобові відростки (processus articulares superiores);

– парні нижні суглобові відростки (processus articulares inferiores)– для з’єднання між собою.

 

Шийні хребці мають такі загальні особливості:

1. На поперечних відростках (processus transversi) є поперечні отвори (foramina transversaria).

2. Остисті відростки (processus spinosi) роздвоєні (крім VII хребця).

3. Поперечні відростки (processus transversi) мають:

– передні горбки (tubercula anteriora);

– задні горбки (tubercula posteriora), які розташовані, відповідно, на ребровому відростку – processus costalis (передньому відростку – processus anterior) і власне поперечному відростку – processus transversus (задньому відростку – processus posterior);

– борозну спинномозкового нерва (sulcus nervi spinalis).

4. Суглобові поверхні (facies articulares) лежать майже у горизонтальній площині.

5. Тіло хребця (corpus vertebrae) вгорі скошене в поперечній площині, а знизу – в стріловій площині.

 

Особливості атланта [C I], першого шийного хребця (atlas [C I]):

1. Відсутнє тіло хребця (corpus vertebrae).

2. Замість тіла хребця (corpus vertebrae) є дві бічні маси атланта (massae laterales atlantis)

3. Бічні маси атланта (massae laterales atlantis) з’єднані передньою дугою атланта (arcus anterior atlantis) і задньою дугою атланта (arcus posterior atlantis).

4. На передній дузі атланта (arcus anterior atlantis) є передній горбок (tuberculum anterius), а на задній дузі атланта (arcus posterior atlantis) – задній горбок (tuberculum posterius).

5. На бічних масах є відповідні верхні суглобові поверхні (facies articulares superiores) і нижні суглобові поверхні (facies articulares inferiores).

6. На задній поверхні (facies posterior) передньої дуги атланта (arcus anterior atlantis) є ямка зуба (fovea dentis) для з’єднання із зубом осьового хребця (axis).

Осьовий хребець [C II], другий шийний хребець (axis [C II]) має на тілі зуб осьового хребця (dens axis), який складається з верхівки зуба (apex dentis) і основи зуба (basis dentis).

На зубі розташовані передня суглобова поверхня (facies articularis anterior) та задня суглобова поверхня (facies articularis posterior).

На хребці вже є нижній суглобовий відросток (processus articularis inferior) та остистий відросток (processus spinosus).

 

III–VI шийні хребці [C III – C VI] – типові. Передній горбок (tuberculum anterius) на поперечному відростку VI шийного хребця добре виражений і називається сонним горбком (tuberculum caroticum), тому що до нього можна притиснути загальну сонну артерію (arteria carotis communis) при зупинці кровотечі з її гілок.

VII шийний хребець [C VII] називається виступним хребцем (vertebra prominens), тому що він має довгий нероздвоєний остистий відросток (processus spinosus). Він є орієнтиром для лікарів при відрахуванні хребців (vertebrae).

 

Особливості грудних хребців [T I – T XII] (vertebrae thoracicae [T I – T XII])

1. Мають на тілі верхні реброві ямки або напів’ямки (foveae costales superiores) та нижні реброві ямки або напів’ямки (foveae costales inferiores) для з’єднання з головками ребер (capita costarum).

2. На поперечних відростках (processus transversi) знаходяться реброві ямки поперечних відростків (foveae costales processuum transversorum) для з’єднання з горбками ребер (tubercula costarum), окрім T XI – T XII.

3. Остисті відростки (processus spinosi) довгі, спрямовані вниз, черепицеподібно накривають один одного.

4. Суглобові поверхні (facies articulares) верхніх суглобових відростків (processus articulares superiores) і нижніх суглобових відростків (processus articulares inferiores) лежать у лобовій площині.

 

Перший грудний хребець (vertebra thoracica I): на бічній поверхні тіла хребця (corpus vertebrae) має повну верхню реброву ямку (fovea costalis superior) і нижню реброву ямку або напів’ямку (fovea costalis inferior).

Х грудний хребець (vertebra thoracica X): на тілі (corpus vertebrae) має тільки верхню реброву ямку або напів’ямку (fovea costalis superior).

ХІ–ХІI грудні хребці (vertebrae thoracicae ХІ–ХІI): на тілі хребців (corpus vertebrae) є повна реброва ямка (fovea costalis), а на їх поперечних відростках (processus transversus) реброві ямки (foveae costales) відсутні.

Верхні суглобові відростки (processus articulares superiores) XII грудного хребця (vertebrae thoracicae ХІI) розміщені у лобовій площині, а нижні суглобові відростки (processus articulares inferiores) – у стріловій площині.

 

 

Рентгенівський знімок. Вигляд спереду

 

Рентгенівський знімок. Вигляд збоку

 

Особливості поперекових хребців

1. Мають соскоподібний відросток (processus mamillaris) та додатковий відросток (processus accessorius).

2. Масивне тіло (corpus).

3. Заокруглений короткий остистий відросток (processus spinosus).

4. Довгі поперечні відростки (processus transversi), які є рудиментами ребер (costae) і називаються реброподібними відростками; ребровими відростками (processus costiformes; processus costales).

5. Суглобові поверхні (facies articulares) лежать в стріловій площині, при цьому верхні суглобові поверхні (facies articulares superiores) обернені всередину, а нижні суглобові поверхні (facies articulares inferiores) – назовні.

 

Рентгенівський знімок. Вигляд ззаду

 

 

 

Рентгенівський знімок. Вигляд збоку

 

 

Коса проекція

 

Крижова кістка [крижові хребці I – V] – os sacrum [vertebrae sacrales I – V]

 

Крижова кістка (os sacrum) утворена п’ятьма крижовими хребцями (vertebrae sacrales), які між собою зрослися. Вона має трикутну форму. Вгорі на ній розташована основа крижової кістки (basis ossis sacri), а внизу – верхівка крижової кістки (apex ossis sacri). На кістці є тазова поверхня (facies pelvica), або передня поверхня (facies anterior), та спинна поверхня (facies dorsalis)_, або задня поверхня (facies posterior).

На тазовій поверхні (facies pelvica) є чотири поперечні лінії (lineae transversae), які утворилися внаслідок зрощення тіл хребців (corpora vertebrarum). Є чотири пари передніх крижових отворів (foramina sacralia anteriora) і чотири пари задніх крижових отворів (foramina sacralia posteriora).

На спинній поверхні (facies dorsalis) внаслідок зрощення відростків (processus) утворилося п’ять гребенів (cristae):

– серединний крижовий гребінь (crista sacralis mediana) – непарний;

– присередній крижовий гребінь (crista sacralis medialis) – парні

– бічний крижовий гребінь (crista sacralis lateralis) – парні.

Всередині кістки проходить крижовий канал (canalis sacralis), який внизу на верхівці закінчується крижовим розтвором (hiatus sacralis). Останній обмежений двома крижовими рогами (cornua sacralia).

На бічних частинах (partes laterales) крижової кістки (os sacrum ) знаходяться вушкоподібні поверхні (facies auriculares) для з’єднання з аналогічними поверхнями клубових кісток (ossa iliae). Позаду вушкоподібної поверхні (facies auricularis) добре помітна горбистість крижової кістки (tuberositas ossis sacri).

Тіло V поперекового хребця (corpus vertebrae lumbalis V) з тілом I крижового хребця (corpus vertebrae sacralis I) утворюють кут (angulus), спрямований уперед – мис (promontorium).

 

Куприкова кістка; куприк (os coccygis; coccyx)

[Куприкові хребці I – IV; vertebrae coccygeae I – IV]

Куприкова кістка   (os coccygis) (вид спереду і ззаду):

1 — cornua coccygea — рудименти верхніх суглобових відростків; 2 — рудименти поперечних відростків

 

Куприкова кістка утворена 3–5 куприковими хребцями (vertebrae coccygeae), які зрослися, має тіло куприкової кістки (corpus ossis coccygis) і спрямовані угору куприкові роги (cornua coccygea).

 

Усі хребці утворюють хребтовий стовп (columna vertebralis). Він має:

– первинну кривину (curvatura primaria). Первинні скривлення хребта є наслідком черевного згинання ембріона і зберігаються в грудній і тазовій ділянках. До них належать грудний кіфоз (kyphosis thoracica) і крижовий кіфоз (kyphosis sacralis) – це вигини, які обернені назад:

– вторинну кривину (curvatura secundaria). Вторинні скривлення хребта є дорсально ввігнутими, спричиненими дією м’язів плода, і на початковій стадіїї скоріше функціональні, ніж структурні. До них належать шийний лордоз (lordosis cervicis) і поперековий лордоз (lordosis lumbalis), які обернені вперед.

При неправильній поставі може розвинутись сколіоз (scoliosis) – бічний вигин хребтового стовпа (частіше в грудному відділі).

 

 

 

 

 

Скостеніння хребців починається па восьмому тижні ембріогенезу і відбувається зверху донизу. У кожному хребці є три енхондральні первинні точки скостеніння  —  одна в тілі і дві в дузі (за

винятком атланта — шість точок, осьового хребця — чотири точки і куприкових хребців — одна точка). Подальше скостеніння поширюється на поперечні, суглобові та остисті відростки. Пізніше виникають точки скостеніння в рудиментарних реберних відростках. Зрощення всіх кісткових частин хребців відбувається протягом третього — шостого року життя дитини.

Крім описаних первинних точок у кожному хребці (за винятком куприкових) протягом 13 — 18 років з’являється ще по п’ять вторинних точок скостеніння в хрящових кінцях остистого та поперечних відростків і у верхньому та нижньому (також хрящових) епіфізах тіла кожного хребця. Зрощення первинних і вторинних точок скостеніння, а також тіл крижових хребців звичайно свідчить про закінчення скостеніння хребтового стовпа (у 20 — 22 роки). Цей процес іде в каудокраніальному напрямку і значно залежить від фізичного навантаження.

Магнітнорезонасні томограми

хребтовий стовп, хребет в цілому(columna vertebralis)

 

Він складається з усіх справжніх хребців (vertebrae verae), крижової кістки (os sacrum) та куприка (os coccygis) і міжхребцевих симфізів (symphyses intervertebrales) із зв’язковим апаратом.

Функціональне значення хребтового стовпа (columna vertebralis):

– підтримує голову (caput);

– є гнучкою віссю стовбура або тулуба (truncus);

– бере участь в утворенні стінок грудної, черевної і тазової порожнин (cavitates thoracis, abdominis et pelvis).

У хребтовому каналі (canalis vertebralis) міститься спинний мозок (medulla spinalis), його оболони (meninges spinales) і судини (vasa).

Спереду хребет (columna vertebralis) є найширшим біля крижової кістки (os sacrum), догори поступово звужується до рівня V грудного хребця (vertebra thoracica V); звідси поперечник хребта починає наростати до ділянки нижніх шийних хребців (vertebrae cervicales inferiores), потім знову звужується.

Розширення хребта у верхній грудній ділянці (regio pectoralis) пояснюється тим, що тут фіксується верхня кінцівка (membrum superius).

Ззаду на хребтовому стовпі (columna vertebralis) відмічаються дві борозни (sulci dorsales); посередині вони відокремлені одна від одної гребенем з остистих відростків (processus spinosi), з боків обмежовані підвищеннями, утвореними поперечними відростками (processus transversi).

Збоку хребта (columna vertebralis) видно 23 пари міжхребцевих отворів (foramina intervertebralia), які служать для виходу спинномозкових нервів (nervi spinales) з хребтового каналу (canalis vertebralis); з них нижні – найширші, верхні – найвужчі.

Хребтовий стовп (columna vertebralis) має такі кривини:

– первинну кривину (curvatura primaria);

– вторинну кривину (curvatura secundaria).

Первинна кривина (curvatura primaria) знаходиться в ембріоні та в плоді, що обумовлено черевним згинанням в утробі матері. Ця кривина зберігається і в дорослого у вигляді грудного і крижового кіфозів (kyphosis thoracica et sacralis).

Вторинна кривина (curvatura secundaria) формується після народження дитини. Коли дитина починає тримати голову, а це у 2–3 місяці, формується шийний вигин хребтового стовпа вперед – шийний лордоз (lordosis cervicalis; lordosis colli).

Вигин грудного відділу хребтового стовпа назад – грудний кіфоз (kyphosis thoracica), що зміцнюється після народження, при сидінні дитини.

Коли дитина починає стояти та ходити, а це у 1–1,5 роки, утворюється поперековий лордоз (lordosis lumbalis).

Вищеперераховані вигини є природними (нормальними) і фізіологічними.

До фізіологічних вигинів деякі автори відносять і незначний вигин хребта убік – сколіоз (scoliosis), що з’являється внаслідок фізіологічного розвитку м’язів правої або лівої половин тіла людини.

Патологічними вигинами є вигини хребтового стовпа вперед, назад або вбік.

Довжина хребта чоловіка становить приблизно 73 см (шийний відділ – 13 см, грудний – 30 см, поперековий – 18 см, крижово–куприковий – 12 см).

Хребет жінки має завдовжки в середньому 69 см.

У старечому віці спостерігається вкорочення хребта на 7 см.

Загалом довжина хребтового стовпа становить близько 2/5 всієї довжини тіла.

 

Рухи хребтового стовпа:

– навколо лобової осі (axis frontalis) – згинання і розгинання (flexio et extensio);

– навколо стрілової осі (axis sagittalis) – згинання вбік (відведення [abduction] хребта від серединної площини [planum medianum]);

– навколо вертикальної осі (axis verticalis) – повороти (rotationes);

– пружинний рух, при якому змінюють свою величину кривини хребта (наприклад при стрибках).

Більшою рухомістю відзначаються верхній поперековий і шийний відділі. I і II шийні хребці дають можливість голові робити найрізноманітніші і досить великі екскурсії.

 

Міжхребцеві диски (disci intervertebrales) зменшують поштовхи і струси, утворюють з’єднання міцні, але разом з тим досить еластичні, які допускають рухи в усі боки.

                                  СКЕЛЕТ  ГРУДНОЇ   КЛІТКИ

Скелет грудної клітки (skeleton thoracis) є кістковою основою грудного відділу тулуба, де містяться життєво важливі органи (серце, легені). Грудна клітка утворена ззаду грудними хребцями, з боків – ребрами, спереду – грудниною.

Груднина (sternum)

Груднина (sternum), на відміну від інших кісток грудної клітки, належить до пізніх філогенетичних утворів, що розвинулися внаслідок злиття вентральних кінців ребер. Появу цієї кістки у більшості хребетних пов’язують з розвитком кінцівок. Це підтверджується тим, що у змій, які повторно втратили кінцівки, як відомо, груднини немає.

У людини груднина має форму дещо випуклої наперед подовженої пластинки.

Груднина складається з ручки груднини (manubrium sterni), тіла груднини (corpus sterni) і мечоподібного відростка (processus xiphoideus).

Між тілом груднини (corpus sterni) і ручкою груднини (manubrium sterni) утворюється кут груднини (angulus sterni), який добре пальпується під шкірою (cutis), відкритий дозаду.

На ручці груднини (manubrium sterni) зверху розташована яремна вирізка (incisura jugularis), а по боках – ключичні вирізки (incisurae clavicularеs).

На бічних поверхнях груднини є реброві вирізки (incisurae costales) для з’єднання з хрящами семи пар верхніх ребер (costae).

 

Груднина – губчаста кістка, вкрита тонкою пластинкою компактної речовини. Завдяки великій кількості кровоносних судин у груднині її використовують для переливання крові. Крім того, з груднини беруть донорський червоний кістковий мозок для пересадження хворим на променеву хворобу та ін.

Точки скостеніння в груднині виникають зверху донизу в такому порядку: у ручці на 4-му, у перших трьох сегментах на 7-9-му місяцях ембріогенезу, в 4-му сегменті – на 1-му й мечоподібному відростку найчастіше на 7-му році життя. Сегменти тіла груднини зростаються до 16 років, мечоподібній! відросток з тілом – після 30 років. Так само пізно виникає синостоз між тілом і ручкою груднини.

 

Ребра (costaе)

Людина має 12 пар ребер (costae). У далеких зоопредків людини, як і в багатьох сучасних ссавців, ребер значно більше. Кожне ребро – це зігнута вузька і трохи скручена по довжині пластинка. Складається з двох нерівних частин – більшої задньої кісткової частини та меншої передньої (ребрового хряща) і має два кінці – хребтовий, яким з’єднується з хребтом, і груднинний.

Кожне ребро (costa) складається з кісткової частини (реброва кістка – os costale) і хрящової частини (ребровий хрящ – cartilago costalis).

Верхні сім ребер (costae) – справжні ребра (costae verae), тому що вони самостійно з’єднуються з грудниною (sternum).

VIII–ХII ребра (costae) з грудниною не з’єднуються і називаються несправжніми ребрами (costae spuriae).

VIII–Х ребра (costae) сполучаються з хрящовою частиною вищележачого ребра.

XI–XII ребра мають короткий ребровий хрящ (cartilago costalis), який закінчується в м’язах черевної стінки, і ще називаються коливними ребрами (costae fluctuantes).

Кісткова частина ребра (реброва кістка – os costale) має передній кінець– груднинний кінець (extremitas sternalis) і задній кінець – хребтовий кінець (extremitas vertebralis).

На хребтовому кінці (extremitas vertebralis) розрізняють головку ребра (caput costae), на якій міститься суглобова поверхня головки ребра (facies articularis capitis costae). Вона у II – X ребер розділена на верхню і нижню частину гребенем головки ребра (crista capitis costae). I, XI, XII ребра такого гребеня не мають.

За головкою ребра (caput costae) розташована шийка ребра (collum costae), перед якою знаходиться горбок ребра (tuberculum costae).

На горбку ребра (tuberculum costae) є суглобова поверхня горбка ребра (facies articularis tuberculi costae) для з’єднання із ямкою поперечного відростка хребця (fovea costalis processus transversi).

Хребтовий кінець ребра (extremitas vertebralis costae), переходячи в тіло ребра (corpus costae), утворює кут ребра (angulus costae).

Тіло ребра (corpus costae) має внутрішню і зовнішню поверхні (facies interna et externa), верхній і нижній краї (margo superior et margo inferior).

На внутрішній поверхні нижнього краю ребра розташована борозна ребра (sulcus costae), де проходять судини і нерви.

Перше ребро [I] (costa prima [I]) має верхню і нижню поверхні, зовнішній і внутрішній краї. Кут ребра (angulus costae) сходиться з горбком ребра (tuberculum costae).

На верхній поверхні першого ребра (costa prima) міститься горбок переднього драбинчастого м’яза (tuberculum musculi scaleni anterioris), спереду від якого проходить борозна підключичної вени (sulcus venae subclaviae), а позаду – борозна підключичної артерії (sulcus arteriae subclaviae).

На зовнішній поверхні другого ребра [II] (costa secunda [II]) розташована горбистість переднього зубчастого м’яза (tuberositas musculi serrati anterioris).

 

Іноді, як явище атавізму, трапляється більше ребер. З віком збільшується нахил ребер.

Скостеніння ребер відбувається в такому порядку. На восьмому тижні ембріогенезу з’являється точка скостеніння в тілі; у головці та горбку ребра точки скостеніння виникають у 10-12 років. До 20 – 22 років, як правило, настає синостоз усіх частин ребра.

Грудна клітка в цілому (thorax totalis)

Грудну клітку (thorax) утворюють:

– 12 грудних хребців (vertebrae thoracicae);

– 12 пар ребер (costae);

– груднина (sternum).

Ребра відокремлені одне від одного міжребровими просторами (spatia intercostalia).

 

Грудна клітка (thorax) має:

– верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior);

– нижній отвір грудної клітки (apertura thoracis inferior).

Терміни “вхід у грудну клітку” і “вихід з грудної клітки” використовуються клініцистами по–різному. Так, “синдром грудного вихідного отвору” відповідає грудному вхідному отвору у новій термінології.

Верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior) обмежований:

– яремною вирізкою груднини (incisura jugularis sterni);

– першими ребрами (costae primae);

– тілом І грудного хребця (corpus vertebrae thoracicae primae).

Нижній отвір грудної клітки (apertura thoracis inferior) обмежований:

– тілом XII грудного хребця (corpus vertebrae thoracicae duodecimae);

– нижніми ребрами (costae inferiores);

– мечоподібним відростком груднини (processus xiphoideus sterni).

Передньобічний край нижнього отвору грудної клітки (margo anteriolateralis aperturae thoracis inferioris) обмежений з’єднаними між собою VII–X ребрами. Це з’єднання називається ребровою дугою (arcus costalis).

Права реброва дуга (arcus costalis dexter) і ліва реброва дуга (arcus costalis sinister) утворюють з боків підгруднинний кут (angulus infrasternalis).

З обох боків вздовж тіл грудних хребців (corpora vertebrarum thoracicarum) у порожнині грудної клітки вертикально розташовані легеневі борозни (sulci pulmonales).

Форма грудної клітки

Грудна клітка у людини помітно сплющена спереду назад, що зумовлено дорзальним переміщенням лопаток у зв’язку з вертикальним положенням тіла і зміною функцій верхніх кінцівок. Форму грудної клітки людини можна порівняти з дещо сплющеним сагітально зрізаним конусом, основа якого спрямована донизу, а звужена частина — догори .

Розміри й форма грудної клітки у людини досить різноманітні, що визначається віковими і статевими особливостями, індивідуальною мінливістю, умовами розвитку її росту індивіда. Велике значення мають також хронічні захворювання, контакт з професійними шкідливостями тощо.

Для визначення параметрів грудної клітки у людини використовують співвідношення таких розмірів (за М. Г. Привесом): 1) передньозаднього — від точки прикріплення VII ребра до груднини і до остистого відростка хребця, розташованого по горизонталі на тому самому рівні;

2) поперечного – з’єднує сьомі (праве і ліве) ребра в точках, які найбільше виступають; 3) висоти — вимірюється по вертикалі, від краю яремної вирізки груднини до горизонтальної лінії, що проходить через нижні точки десятих ребер.

Індекс ширини визначаю 11, за формулою

де а — поперечний, б — передньо-задній розміри грудної клітки.

Коливання індексу в межах 110—180 вважають нормальними. Якщо індекс менший за 130, грудна клітка вузька, понад 140 — широка.

Розрізняють три основні форми грудної клітки:

1) конічну, або інспіраторну (ніби фіксовану на висоті вдиху), у людей з добре розвинутою мускулатурою, міцних, здорових;

2) плоску, або експіраторну (ніби в стані видиху), коли передня грудна стінка подовжена, сплющена і стоїть майже вертикально, підгруднинний кут гострий, передньо-задній розмір зменшений; характерна для людей з слабко розвиненою мускулатурою верхніх кінцівок і грудної клітки, при збільшенні або зменшенні грудного кіфозу;

3) циліндричну, що займає середнє положення між двома, описаними вище.

 

 

 

 

Грудний пояс (cingulum pectorale), або пояс верхньої кінцівки (cingulum membri superioris), у людини, як і в інших ссавців, неповний і не охоплює цілком тулуба, як у нижчих хребетних. Ця ланка у людини складається з двох кісток: лопатки і ключиці.

 

Проміжна проекція

Ключиця (clavicula)

Ключиця є парною (трубчастою) короткою кісткою (os breve) S–подібної форми, яка має:

– груднинний кінець (extremitas sternalis);

– надплечовий кінець (extremitas acromialis);

– тіло ключиці (corpus claviculae);

– верхню поверхню (facies superior);

– нижню поверхню (facies inferior).

На нижній поверхні груднинного кінця (facies inferior extremitatis sternalis) розташоване втиснення реброво–ключичної зв’язки (impressio ligamenti costoclavicularis).

На нижній поверхні надплечового кінця (facies inferior extremitatis acromialis) розташовані:

– конусоподібний горбок (tuberculum conoideum);

– трапецієподібна лінія (linea trapezoidea).

Груднинний кінець (extremitas sternalis) має вигин допереду і закінчується груднинною суглобовою поверхнею (facies articularis sternalis) для з’єднання з ключичною вирізкою груднини (incisura clavicularis sterni).

Надплечовий кінець (extremitas acromialis) має вигин дозаду і закінчується надплечовою суглобовою поверхнею (facies articularis acromialis) для з’єднання з надплечовим відростком лопатки (acromion scapulae).

 

Скостеніння. Перша точка скостеніння в ключиці людини виникає на шостому тижні ембріогенезу. У 16 18 років з’являються ознаки скостеніння в груднинному її кінці. Скостеніння ключиці закінчується до 20-25 років життя.

 

Основні морфологічні особливості скелета поясу верхньої кінцівки, зумовлені функцією верхніх кінцівок, виявились значним розширенням лопатки і розташуванням її у фронтальній площині. При цьому суглобова западина й надплечовий відросток спрямовані не вентрально, що характерно для скелетів сучасних людиноподібних мавп, а назовні. Усе це поряд з добре розвинутою ключицею й надплечовим відростком лопатки створило широку опору (фіксацію) для м’язів, які відводять і обертають плечову кістку, та одночасно забезпечило великий діапазон рухів вільної верхньої кінцівки.

 

Лопатка (scapula)

Лопатка (scapula)— парна плоска кістка, розташована в людини на задній поверхні тулуба на рівні II —VII ребер. Таке положення лопатки пов’язане із сплощеною (у передньозадньому напрямку) формою грудної клітки людини.

Лопатка є парною плоскою кісткою (os planum) трикутної форми, що має:

– реброву поверхню; передню поверхню (facies costalis; facies anterior);

– задню поверхню (facies posterior);

– верхній край (margo superior);

– присередній край (margo medialis);

– бічний край (margo lateralis);

– верхній кут (angulus superior);

– нижній кут (angulus inferior);

– бічний кут (angulus lateralis);

– шийку лопатки (collum scapulae).

На задній поверхні лопатки (facies posterior scapulae) вгорі проходить горизонтально ость лопатки (spina scapulae), яка поділяє її на надостьову ямку (fossa supraspinata) і підостьову ямку (fossa infraspinata).

Ость лопатки (spina scapulae) збоку переходить у надплечовий відросток (acromion), на якому розташована ключична суглобова поверхня (facies articularis clavicularis) для з’єднання з ключицею (clavicula).

 

На верхньому краї лопатки (margo superior scapulae) міститься вирізка лопатки (incisura scapulae).

Реброва поверхня лопатки (facies costalis scapulae) зайнята підлопатковою ямкою (fossa subscapularis), в якій розташовується однойменний м’яз (m. subscapularis).

На бічному куті лопатки (angulus lateralis scapulae) розташована суглобова западина (cavitas glenoidalis) для з’єднання з головкою плечової кістки (caput humeri).

Над та під суглобовою западиною розташовані:

– надсуглобовий горбок (tuberculum supraglenoidale);

– підсуглобовий горбок (tuberculum infraglenoidale).

Над суглобовою западиною (cavitas glenoidalis) нависає дзьобоподібний відросток (processus coracoideus).

Скостеніння. Лопатка костеніє на основі хряща з трьох основних точок, які з’являються в її тілі наприкінці другого місяця ембріогенезу (ость лопатки розвивається також звідси), у дзьобоподібному відростку — на першому році життя і в надплечовому відростку — у 15 —18 років. Дзьобоподібний і надплечовий відростки зростаються з тілом лопатки до 18 — 21 року. У ділянці нижнього кута лопатки додаткові точки скостеніння з’являються на 16-му році життя і з’єднуються з основними на 20 —21-му році, коли закінчується скостеніння лопатки.

 

 

Утворення черепа (cranium) в ряді хор­дових було зумовлене трьома основними чинниками: розвитком головного мозку, відокремленням органів чуття та присто­суванням до активного захоплення їжі.

Розрізняють кістки черепа, що розви­ваються в тісному зв’язку з головним моз­ком (мозковий череп) і органами чуття, та кістки лицевого черепа, які є вмістили­щем початкових відділів травної та ди­хальної систем.

Мал. 12. Динаміка розвитку різних відділів че­репа у зв’язку з формуванням людини сучасно­го типу:

—- Homo sapiens

—- Pithecanthropus (Homo errectus)

В еволюції приматів аж до формуван­ня людини сучасного типу (Homo sapiens) відбулися істотні зміни у співвідношен­нях різних відділів черепа (мал. 12). Це відбилось головним чином у збільшенні мозкового черепа та зменшенні лицевого, що відбулося, з одного боку, внаслідок про­гресивного розвитку півкуль великого мозку, а з другого — через ослаблення функції щелепного апарату й розвиток виразної мови.

 

Кістки  черепа

Серед кісток черепа (ossa cranii) потилична, клиноподібна, дві скроневі, дві тім’яні та лобова пов’язані з розвитком головного мозку, а решітчаста, дві нижні носові раковини, дві сльозові, дві носові кістки й леміш — з розвитком нюхової плакоди (капсули)

Ембріогенез черепа

Перші ознаки розвитку основи черепа з’являються в ембріона завдовжки 9—10 мм (початок другого місяця ембріогенезу) у вигляді скупчення клітин головних склеротомів навколо головного кінця нотохорди, що відповідає рівню заднього мозкового міхура. Незабаром ці клітинні скупчення перетворюються в хрящову пластинку основи черепа, яку поділяють на дві частини: задню з ознаками сегментації, що лежить з обох боків головного кінця хорди (парахордалії), і передню, несегментовану, яка розташована перед головним кінцем хорди і названа перекладиною черепа (мал. 34).

Спереду та з боків хрящової пластинки основи черепа розвиваються спочатку не зв’язані з нею нюхова і слухова хрящові плакоди (капсули). Невдовзі ці хрящові компоненти зростаються між собою, за винятком проміжку між парахордаліями і перекладинами, які заростають лише після проникнення в порожнину черепа ділянки ектодерми ротової бухти, що відшнурувалась і стала джерелом розвитку аденогіпофіза. Так виникає примордіальний хрящовий череп, що є давнішою його частиною і започатковує більшість кісток основи черепа.

З нюхової плакоди розвиваються такі кістки: решітчаста, сльозові, носові, леміш, нижні носові раковини; з хрящової пластинки основи черепа — клиноподібна (за винятком присередньої пластинки її крилоподібного відростка), потилична (крім верхньої частини луски); із слухової плакоди — кам’яниста частина з соскоподібним відростком скроневої кістки.

Кістки склепіння черепа, що виникають у філогенезі пізніше, в ембріональному розвитку минають стадію хряща і формуються на перетинчастій основі. Скостеніння всіх цих кісток (лобової, тім’яних, лускової і барабанної частин скроневих, верхньої частини потиличної луски) починається на 9—10-му тижні ембріогенезу, тобто значно раніше кісток основи черепа.

Утворення вісцерального черепа в ембріогенезі відбувається на основі глоткових (зябрових) дуг. З першої глоткової дуги розвиваються такі кістки: верхня щелепа, піднебінна і вилична, нижня щелепа, молоточок і коваделко середнього вуха; з другої — під’язикова кістка, шилоподібний відросток скроневої кістки, стремінце середнього вуха.

 

Скелет голови поділяється на кістки:

– мозкового черепа (neurocranium);

– лицевого черепа; вісцерального черепа (viscerocranium).

Кістки мозкового черепа(ossa neurocranii; ossa cranii cerebralis)

Вони утворюють:

– основу черепа (basis cranii);

– склепіння черепа (calvaria).

Основа черепа (basis cranii) поділяється на:

– внутрішню основу черепа (basis cranii interna);

– зовнішню основу черепа (basis cranii externa).

Основа черепа утворена:

– лобовою кісткою (os frontale);

– решітчастою кісткою (os ethmoidale);

– клиноподібною кісткою (os sphenoidale);

– скроневою кісткою (os temporale);

– потиличною кісткою (os occipitale).

На внутрішній основі черепа (basis cranii interna) знаходяться;

– передня черепна ямка (fossa cranii anterior);

– середня черепна ямка (fossa cranii media);

– задня черепна ямка (fossa cranii posterior).

Склепіння черепа (calvaria) утворене:

– потиличною лускою (squama occipitalis);

– лусковою частиною скроневої кістки (pars squamosa ossis temporalis);

– лобовою лускою (squama frontalis);

– тім’яною кісткою (os parietale).

 

 

Потилична кістка (os occipitale)

Потилична кістка (os occipitale) розташована в задньонижньому відділі черепа.

Потилична кістка складається із:

– потиличної луски (squama occipitalis);

– парної бічної частини (pars lateralis);

– основної частини (pars  basilaris).

Потилична луска (squama occipitalis) на зовнішній поверхні (facies externа) має зовнішній потиличний виступ (protuberantia occipitalis externa), від якого донизу відходить зовнішній потиличний гребінь (crista occipitalis externa).

Вправо і вліво від потиличного виступу проходять верхня каркова лінія (linea nuchalis superior), а трохи нижче – нижня каркова лінія (linea nuchalis inferior), може бути найвища каркова лінія (linea nuchalis suprema).

На внутрішній поверхні потиличної луски (facies interna squamae occipitalis) або мозковій поверхні (facies cerebralis) розташоване хрестоподібне підвищення (eminentia cruciformis), в центрі якого є внутрішній потиличний виступ (protuberantia occipitalis interna).

Від внутрішнього потиличного виступу (protuberantia occipitalis interna):

– униз іде внутрішній потиличний гребінь (crista occipitalis interna), а ща нижче борозна потиличної пазухи (sulcus sinus occipitalis);

– угору іде борозна верхньої стрілової пазухи (sulcus sinus sagittalis superioris);

– вправо і вліво іде борозна поперечної пазухи (sulcus sinus transversi).

Борозни хрестоподібного підвищення (eminentia cruciformis) поділяють внутрішню поверхню потиличної луски (facies interna squamae occipitalis) на чотири ямки:

– дві верхні мозкові ямки (fossae cerebrales), до яких прилягають потиличні частки півкуль великого мозку (lobi occipitales hemispheriorum cerebri);

– дві нижні мозочкові ямки (fossae cerebellares), до яких прилягають півкулі мозочка (hemispheria cerebelli).

 

На зовнішній поверхні бічних частин (facies externa partium lateralium ossis occipitalis) знаходяться потиличні виростки (condyli occipitales), ззаду від яких розташовані виросткова ямка (fossa condylaris) на якій знаходиться виростковий канал (canalis condylaris).

В основі потиличних виростків (basis condylorum occipitalium) проходить канал під’язикового нерва (canalis nervi hypoglossi).

На зовнішньому краї бічної частини потиличної кістки (margo externus partis lateralis ossis occipitalis) є яремна вирізка (incisura jugularis), яка обмежена ззаду яремним відростком (processus jugularis).

На внутрішній поверхні бічної частини потиличної кістки (facies interna partis lateralis ossis occipitalis) розташовані:

– борозна сигмоподібної пазухи (sulcus sinus sigmoidei);

– яремні горбки (tubercula jugularia);

– яремні відростки (processus jugulares).

На основній частині потиличної кістки (os occipitale) ззовні розташований глотковий горбок (tuberculum pharyngeum), а внутрішня поверхня (мозкова поверхня) утворює схил (clivus), з боків від якого розташовані борозни нижньої кам’янистої пазухи (sulci sinus petrosi inferioris).

Основна частина і бічні частини потиличної кістки (pars basilaris et partes laterales ossis occipitalis) обмежують великий отвір (foramen magnum).

Скостеніння. Усі частини потилич­ної кістки, за винятком верхнього відділу луски, розвиваються на хрящовій основі. Точки скостеніння з’являються в кожній частині кістки на третьому місяці ембріо­генезу. Бічні частини з лускою зростають­ся до 2 —З років, з основною частиною — до 4 —6 років життя.

 

Тім’яна кістка (os parietale)

Тім’яна кістка (os parietale) -парна, займає верхньобічну частину скле­піння черепа і в людини у зв’язку з ево­люцією головного мозку є найбільшою серед однойменних кісток усіх приматів. Ця кістка має форму чотирикутної пластинки, зігнутої у вигляді пологої чаші, відкрита сторона якої повернена до по­рожнини черепа. У кістці розрізняють зовнішню і внутрішню поверхні, чотири краї (потиличний, стріловий, лобовий, лус­ковий) і чотири кути (лобовий, потилич­ний, клиноподібний і соскоподібний).

Це парна плоска кістка (os planum ), яка має:

– лобовий кут (angulus frontalis);

– потиличний кут (angulus occipitalis);

– соскоподібний кут (angulus mastoideus);

– клиноподібний кут (angulus sphenoidalis);

– потиличний край (margo occipitalis);

– лусковий край (margo squamosus);

– стріловий край (margo sagittalis);

– лобовий край (margo frontalis).

На зовнішній поверхні тім’яної кістки (facies externa ossis parietalis) розташовані:

– тім’яний горб; тім’яне підвищення (tuber parietale; eminentia parietalis);

– верхня скронева лінія (linea temporalis superior);

– нижня скронева лінія (linea temporalis inferior);

– тім’яний отвір (foramen parietale), який розташований біля стрілового краю (margo sagittalis), ближче до потиличного кута (angulus occipitalis).

На внутрішній поверхні тім’яної кістки (facies interna ossis parietalis) є:

– борозна верхньої стрілової пазухи (sulcus sinus sagittalis superioris), уздовж якої розташовані зернисті ямочки (foveolae granulares) і знаходяться артеріальні борозни (sulci arteriosi);

– борозна середньої оболонної артерії (sulcus arteriae meningeae mediae).

На внутрішній поверхні соскоподібного кута (facies interna anguli mastoidei) проходить борозна сигмоподібної пазухи (sulcus sinus sigmoidei).

 

Скостеніння. Тім’яні кістки нале­жать до типових покривних кісток (розвиваються на базі сполучної тканини). Кожна тім’яна кістка має дві точки скос­теніння, що з’являється на другому місяці внутрішньоутробного розвитку й незаба­ром зливаються між собою в ділянці май­бутнього тім’яного горба.

 

Лобова кістка (os frontale)

Лобова кістка – непарна; розташована у передньоверхній частині черепа, складається з лобової лус­ки, очноямкових та носової частин.

Лобова кістка належить до повітроносних кісток (ossa pneumatica) і складається з трьох частин:

– лобової луски (squama frontalis);

– парної очноямкової частини (pars orbitalis);

– носової частини (pars nasalis).

На зовнішній поверхні лобової луски (facies externa squamae frontalis) добре помітні лобові горби; лобові підвищення (tubera frontalia; eminentiae frontales), нижче проходять надбрівні дуги (arcus superciliares) між якими розташоване надперенісся (glabella).

 

На внутрішній поверхні лобової луски (facies interna squamae frontalis) вздовж посередині проходить лобовий гребінь (crista frontalis), який закінчується знизу сліпим отвором (foramen caecum).

Догори лобовий гребінь (crista frontalis) продовжується в борозну верхньої стрілової пазухи (sulcus sinus sagittalis superioris).

На скроневій поверхні лобової луски (facies temporalis squamae frontalis) розташований:

– тім’яний край (margo parietalis);

– скронева лінія (linea temporalis);

– виличний відросток (processus zygomaticus).

Очноямкова частина лобової кістки (pars orbitalis ossis frontalis) своєю очноямковою поверхнею (facies orbitalis) утворює верхню стінку очної ямки (paries superior orbitae).

Із бічного боку очноямкової поверхні розташована ямка сльозової залози (fossa glandulae lacrimalis).

Із присереднього боку очноямкової поверхні розташовані;

– блокова ость (spina trochlearis), яка є хрящовим утворенням;

– блокова ямка (fovea trochlearis).

Очноямкова частина лобової кістки (pars orbitalis ossis frontalis) відокремлюється від лобової луски (squama frontalis) надочноямковим краєм (margo supraorbitalis), присередньо від якого розташована надочноямкова вирізка (incisura supraorbitalis), іноді надочноямковий отвір (foramen supraorbitale), ще медіальніше від цього утвору міститься лобова вирізка (incisura frontalis), іноді лобовий отвір (foramen frontale).

Очноямкові частини лобової кістки (partes orbitales ossis frontalis) відокремлені решітчастою вирізкою (incisura ethmoidalis).

Носова частина лобової кістки (pars nasalis ossis frontalis) оточує решітчасту вирізку (incisura ethmoidalis), в передній частині якої розташований парний отвір лобової пазухи (apertura sinus frontalis), по одному з кожного боку носової ості (spina nasalis).

Спереду носової частини лобової кістки (pars nasalis ossis frontalis) виступає носова ость (spina nasalis), яка бере участь в утворенні кісткової носової перегородки (septum nasi osseum).

Лобова кістка (os frontale) належить до повітроносних кісток (ossa pneumatica), тому що вона має порожнину – лобову пазуху (sinus frontalis), яка заповнена повітрям. Вона проектується на передню поверхню лобової кістки (facies anterior ossis frontalis) в ділянці надперенісся (glabella) і прилягає до верхньої стінки очної ямки (paries superior orbitae).

Лобова пазуха (sinus frontalis) сполучається з носовою порожниною (cavitas nasi) за допомогою отворів лобової пазухи (aperturae sinus frontalis) і відкривається у середній носовий хід (meatus nasi medius).

Права лобова пазуха (sinus frontalis dexter) та ліва лобова пазуха (sinus frontalis sinister) розділяються перегородкою лобових пазух (septum sinuum frontalium).

Скостеніння. Лобова кістка розви­вається із сполучної тканини з двох точок скостеніння, які з’являються на другому місяці ембріогенезу. Лобові пазухи фор­муються наприкінці першого року життя. Дві кісткові половини (права й ліва) ло­бової луски зростаються до двох років.

 

Клиноподібна кістка (os sphenoidale)

Клиноподібна кістка непарна, розташована попереду потиличної кістки і займає центральне положення серед кісток основи черепа.

Клиноподібна кістка належить до повітроносних кісток (ossa pneumatica) і має:

– тіло (corpus);

– великі крила (alae majores);

– малі крила (alae minores);

– крилоподібні відростки (processus pterygoidei).

На верхній поверхні тіла клиноподібної кістки (corpus ossis sphenoidalis) розташоване турецьке сідло (sella turcica), яке ззаду обмежоване спинкою сідла (dorsum sellae), що має:

– зверху парний задній нахилений відросток (processus clinoideus posterior);

– спереду горбок сідла (tuberculum sellae).

Дно турецького сідла займає гіпофізна ямка (fossa hypophysialis).

Перед горбком сідла (tuberculum sellae) проходить передперехресна борозна (sulcus prechiasmaticus), яка переходить у зорові канали (canales optici).

Попереду передперехресної борозни (sulcus prechiasmaticus) розташований клиноподібний випин (jugum sphenoidale).

З обох боків від турецького сідла (sella turcica) розташована парна сонна борозна (sulcus caroticus), яка обмежована позаду і збоку клиноподібним язичком (lingula sphenoidalis).

На передній поверхні тіла клиноподібної кістки (corpus ossis sphenoidalis) розташований клиноподібний гребінь (crista sphenoidalis), який:

– спереду з’єднується з перпендикулярною пластинкою решітчастої кістки (lamina perpendicularis ossis ethmoidalis);

– донизу переходить у клиноподібний дзьоб (rostrum sphenoidale).

У середині тіла клиноподібної кістки (corpus ossis sphenoidalis) розташована клиноподібна пазуха (sinus sphenoidalis), яка розділена перегородкою клиноподібних пазух (septum sinuum sphenoidalium) і яка через отвір клиноподібної пазухи (apertura sinus sphenoidalis) відкривається у верхній носовий хід (meatus nasi superior).

Отвір клиноподібної пазухи (apertura sinus sphenoidalis) оточений клиноподібною раковиною (concha sphenoidalis).

В основі великих крил (alae majores) спереду назад містяться:

– круглий отвір (foramen rotundum);

– овальний отвір (foramen ovale);

– остистий отвір (foramen spinosum), який знаходиться на ості клиноподібної кістки (spina ossis sphenoidalis).

Велике крило (ala major) має такі поверхні:

– мозкову поверхню (facies cerebralis);

– скроневу поверхню (facies temporalis);

– підскроневу поверхню (facies infratemporalis);

– верхньощелепну поверхню (facies maxillaris);

– очноямкову поверхню (facies orbitalis).

Велике крило (ala major) має такі краї:

– виличний край (margo zygomaticus);

– лобовий край (margo frontalis);

– тім’яний край (margo parietalis);

– лусковий край (margo squamosus).

На скроневій поверхні великого крила (facies temporalis alae majoris) добре помітний підскроневий гребінь (crista infratemporalis).

Збоку від основи крилоподібного відростка (processus pterygoideus) на великому крилі (ala major) розташована борозна слухової труби (sulcus tubae auditivae; sulcus tubae auditoriae).

Велике крило (ala major) закінчується внизу остю клиноподібної кістки (spina ossis sphenoidalis).

Малі крила (alae minores) закінчуються ззаду передніми нахиленими відростками (processus clinoidei anteriores), в основі яких знаходяться зорові канали (canales optici).

Між малими крилами (alae minores) і великими крилами (alae majores) утворюється верхня очноямкова щілина (fissura orbitalis superior).

Крилоподібні відростки (processus pterygoidei) складаються з:

– присередньої пластинки (lamina medialis);

– бічної пластинки (lamina lateralis), між якими в нижній частині проходить крилоподібна вирізка (incisura pterygoidea), яка у верхній частині переходить в крилоподібну ямку (fossa pterygoidea).

Присередня пластинка (lamina medialis) знизу переходить в крилоподібний гачок (hamulus pterygoideus), згин якого формує борозну крилоподібного гачка (sulcus hamuli pterygoidei).

В основі крилоподібних відростків (processus pterygoidei) проходить крилоподібний канал (canalis pterygoideus) та розташована човноподібна ямка (fossa scaphoidea).

З внутрішнього боку основи присередньої пластинки крилоподібного відростка (lamina medialis processus pterygoidei) розташований піхвовий відросток (processus vaginalis).

Скостеніння. Клиноподібна кістка розвивається майже цілком на основі хряща. Точки скостеніння виникають на другому місяці ембріогенезу. Малі крила приростають до тіла на шостому-сьомому місяці утробного розвитку, а великі – незабаром після народження. Клиноподібна пазуха з’являється до третього року життя. Формування кістки закінчується до 14-15 років.

 

 

Решітчаста кістка (os ethmoidale)

Решітчаста кістка — непарна. Розташована посередині, попереду тіла клиноподібної кістки. Бере участь в утворенні основи черепа та очної ямки і належить до складу  кісткових  стінок порожнини  носа.

Решітчаста кістка є кісткою мозкового черепа (neurocranium), бере участь у формуванні лицевого черепа (viscerocranium) і належить до повітроносних кісток (ossa pneumatica). Вона складається з:

– перпендикулярної пластинки (lamina perpendicularis);

– дірчастої пластинки (lamina cribrosa), раніше її називали горизонтальною пластинкою (lamina horizontalis);

– решітчастого лабіринта (labyrinthus ethmoidalis).

Перпендикулярна пластинка (lamina perpendicularis) дірчастою пластинкою поділяється на дві частини: верхня в порожнині черепа утворює півнячий гребінь (crista galli), а нижня спускається в носову порожнину (cavitas nasi) і бере участь в утворенні носової перегородки (septum nasi). Крила півнячого гребеня (alae cristae galli) обмежовують сліпий отвір (foramen caecum).

Дірчаста пластинка (lamina cribrosa) містить 15–20 дірчастих отворів (foramina cribrosa). З боків до неї прикріплюється решітчастий лабіринт решітчастої кістки (labyrinthus ethmoidalis ossis ethmoidalis). Бічна поверхня лабіринтів гладка і називається очноямковими пластинками (laminae orbitales).

Решітчастий лабіринт (labyrinthus ethmoidalis) складається з:

– передніх решітчастих комірок (cellulae ethmoidales anteriores);

– середніх решітчастих комірок (cellulae ethmoidales mediae);

– задніх решітчастих комірок (cellulae ethmoidales posteriores).

До решітчастого лабіринту (labyrinthus ethmoidalis) прикріплюються:

– верхня носова раковина (concha nasalis superior);

– середня носова раковина (concha nasalis media), між якими проходить верхній носовий хід (meatus nasi superior). Інколи буває найвища носова раковина (concha nasalis suprema).

Найбільша комірка решітчастого лабіринту (labyrinthus ethmoidalis) має назву решітчастого пухиря (bulla ethmoidalis).

Від решітчастого лабіринту (labyrinthus ethmoidalis) латерально від середньої носової раковини (concha nasalis media) простягається гачкуватий відросток (processus uncinatus). Між гачкуватим відростком та решітчастим пухирем знаходиться решітчаста лійка (infundibulum ethmoidale), яка переходить у півмісяцеву щілину (hiatus semilunaris).

Завдяки решітчастій лійці (infundibulum ethmoidale) та півмісяцевій щілині (hiatus semilunaris) порожнини решітчастої кістки (os ethmoidale) сполучаються з лобовою пазухою (sinus frontalis) та середнім носовим ходом (meatus nasi medius).

 

Скостеніння. Решітчаста кістка формується з хрящової закладки носової плакоди (капсули). Перші точки скостеніння з’являються на п’ятому місяці ембріогенезу. Усі частини кістки зростаються на шостому році життя.

 

Основа черепа (basis cranii)

Основа черепа поділяється на:

– внутрішню основу черепа (basis cranii interna);

– зовнішню основу черепа (basis cranii externa).

У внутрішній основі черепа (basis cranii interna) виділяють три черепні ямки: передню, середню і задню.

Задній край малих крил і горбок сідла клиноподібної кістки відокремлюють передню черепну ямку від середньої черепної ямки.

Границею між середньою і задньою черепними ямками є верхній край кам’янистої частини скроневих кісток і спинка сідла клиноподібної кістки.

Передня черепна ямка (fossa cranii anterior) утворена очноямковими частинами лобових кісток і містить:

– пальцеподібні втиснення (impressiones digitatae);

– мозкові випини (juga cerebralia);

– дірчасту пластинку решітчастої кістки (lamina cribrosa ossis ethmoidalis);

– півнячий гребінь (crista gali);

– сліпий отвір (foramen caecum);

– лобовий гребінь лобової кістки (crista frontalis ossis frontalis).

Середня черепна ямка (fossa cranii media) утворена тілом і великими крилами клиноподібної кістки, передньою поверхнею кам’янистої частини і лусковою частиною скроневих кісток. Ця ямка містить:

– турецьке сідло (sella turcica);

– гіпофізну ямку (fossa hypophysialis);

– передперехресну борозну (sulcus prechiasmaticus), що веде до правого і лівого зорових каналів (canalis opticus dexter et sinister);

– сонну борозну (sulcus caroticus);

– рваний отвір (foramen lacerum);

– верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior);

– круглий отвір (foramen rotundum);

– овальний отвір (foramen ovale);

– остистий отвір (foramen spinosum);

– трійчасте втиснення (impressio trigeminalis);

– розтвір каналу великого кам’янистого нерва (hiatus canalis nervi petrosi majoris);

– борозну великого кам’янистого нерва (sulcus nervi petrosi majoris);

– розтвір каналу малого кам’янистого нерва (hiatus canalis nervi petrosi minoris);

– борозну малого кам’янистого нерва (sulcus nervi petrosi minoris);

– покрівлю барабанної порожнини (tegmen tympani);

– дугове підвищення (eminentia arcuata).

Задня черепна ямка (fossa cranii posterior) утворена потиличною кісткою, задньою поверхнею кам’янистих частин, внутрішньою поверхнею соскоподібних відростків правої і лівої скроневих кісток, задньою частиною тіла клиноподібної кістки і соскоподібними кутами тім’яних кісток. Ця ямка містить:

– великий отвір (foramen magnum);

– схил потиличної кістки (clivus ossis occipitalis);

– внутрішній потиличний гребінь (crista occipitalis interna); внутрішній потиличний виступ (protuberantia occipitalis interna);

– хрестоподібне підвищення (eminentia cruciformis);

– внутрішній слуховий отвір (porus acusticus internus), що веде у внутрішній слуховий хід (meatus acusticus internus), у глибині цього ходу бере початок канал лицевого нерва (canalis nervi facialis);

– яремний отвір (foramen jugulare);

– борозну сигмоподібної пазухи (sulcus sinus sigmoidei);

– борозну верхньої кам’янистої пазухи (sulcus sinus petrosi superioris);

– борозу нижньої кам’янистої пазухи (sulcus sinus petrosi inferioris);

– канал під’язикового нерва (canalis nervi hypoglossi);

– клино–кам’янисту щілину (fissura sphenopetrosa);

– кам’янисто–потиличну щілину (fissura petrooccipitalis).

Межею між склепінням черепа (calvaria) і внутрішньою основою черепа (basis cranii interna) в ділянці задньої черепної ямки (fossa cranii posterior) є борозна поперечної пазухи (sulcus sinus transversi), що переходить із кожної сторони в борозну сигмоподібної пазухи (sulcus sinus sigmoidei).

Зовнішня основа черепа (basis cranii externa) в передньому відділі прикрита кістками лицевого черепа (viscerocranium).

Задній відділ зовнішньої основи черепа утворений зовнішніми поверхнями потиличної, скроневих і клиноподібної кісток і містить:

– потиличні виростки (condyli occipitales);

– виросткову ямка (fossa condylaris);

– виростковий канал (canalis condylaris), який є непостійним;

– канал під’язикового нерва (canalis nervi hypoglossi);

– зовнішній потиличний виступ (protuberantia occipitalis externa);

– глотковий горбок (tuberculum pharyngeum);

– тіло клиноподібної кістки (corpus ossis sphenoidalis);

– нижню поверхню кам’янистої частини скроневої кістки (facies inferior partis petrosae ossis temporalis);

– зовнішній отвір сонного каналу (apertura externa canalis carotici);

– зовнішній отвір м’язово–трубного каналу (foramen externum canalis musculotubarii);

– яремну ямку (fossa jugularis);

– яремний отвір (foramen jugulare);

– шилоподібний відросток (processus styloideus);

– соскоподібний відросток (processus mastoideus);

– шило–соскоподібний отвір (foramen stylomastoideum);

– барабанну частину скроневої кістки (pars tympanica ossis temporalis);

– зовнішній слуховий отвір (porus acusticus externus);

– барабанно–соскоподібну щілину (fissura tympanomastoidea);

– соскоподібну вирізку (incisura mastoidea);

– борозну потиличної артерії (sulcus arteriae occipitalis);

– нижньощелепну ямку (fossa mandibularis);

– суглобовий горбок (tuberculum articulare);

– остистий отвір (foramen spinosum);

– овальний отвір (foramen ovale);

– кам’янисто–потиличну щілину (fissura petrooccipitalis);

– клино–кам’янисту щілину (fissura sphenopetrosa);

– рваний отвір (foramen lacerum);

– кісткове піднебіння (palatum osseum);

– великий піднебінний канал (canalis palatinus major);

– великий піднебінний отвір (foramen palatinum majus);

– малі піднебінні отвори (foramina palatina minora);

– різцеву ямку (fossa incisiva);

– різцевий канал (canalis incisivus);

– різцевий отвір (foramen incisivum);

– піднебінний валок (torus palatinus);

– піднебінно–піхвовий канал (canalis palatovaginalis);

– лемешево–піхвовий канал (canalis vomerovaginalis);

– лемешево–дзьобовий канал (canalis vomerorostralis).

Кісткове піднебіння (palatum osseum) має шви (suturae), що проходять по серединній лінії, між піднебінними відростками (processus palatini) правої та лівої верхніх щелеп (maxilla dextra et sinistra) та горизонтальними пластинками правої і лівої піднебінних кісток – серединне піднебінне шво (sutura palatina mediana), а також між передніми краями горизонтальних пластинок піднебінних кісток (laminae horizontales ossium palatinorum) та задніми краями піднебінних відростків верхніх щелеп – поперечне піднебінне шво (sutura palatina transversa).

Спереду і з боків кісткове піднебіння (palatum osseum) обмежоване комірковими відростками верхньої щелепи (processus alveolares maxillae), які разом утворюють коміркову дугу (arcus alveolaris).

Біля переднього кінця серединного піднебінного шва (extremitas anterior suturae palatinae medianae) знаходиться різцевий канал (canalis incisivus).

У латеральному відділі поперечного піднебінного шва (sutura palatina transversa) в основі кожної горизонтальної пластинки розташовуються ліві і праві:

– великі піднебінні отвори (foramina palatina majora);

– 2–3 малих піднебінних отвори (foramina palatina minora).

Скронева ямка (fossa temporalis)

Скронева ямка утворена:

– лобовою лускою (squama frontalis);

– тім’яною кісткою (os parietale).

Угорі вона (fossa temporalis) обмежована скроневою лінією (linea temporalis), а знизу підскроневим гребенем (crista infratemporalis) і верхнім краєм виличної дуги (margo superior arcus zygomatici).

Донизу скронева ямка (fossa temporalis) переходить в підскроневу ямку (fossa infratemporalis).

Присередньою стінкою скроневої ямки (paries medialis fossae temporalis) є:

– скроневі поверхні лобової луски (facies temporales squamae frontalis) та великого крила клиноподібної кістки (ala major ossis sphenoidalis);

– зовнішні поверхні лускової частини скроневої кістки (facies externae partis squamosae ossis temporalis) та нижньої частини тім’яної кістки (pars inferior ossis parietalis).

Ззовні ця ямка (fossa temporalis) відмежована виличною дугою (arcus zygomaticus), а спереду – виличною кісткою (os zygomaticum) та виличним відростком лобової кістки (processus zygomaticus ossis frontalis).

Скронева ямка (fossa temporalis) заповнена скроневим м’язом, фасцією, судинами і нервами, жировою тканиною.

Підскронева ямка (fossa infratemporalis)

Підскронева ямка угорі відмежована від скроневої ямки (fossa temporalis) підскроневим гребенем великого крила клиноподібної кістки (crista infratemporalis alae majoris ossis sphenoidalis).

 

Верхньою стінкою (paries superior) цієї ямки (fossa infratemporalis) є:

– скронева кістка (os temporale);

– велике крило клиноподібної кістки (ala major ossis sphenoidalis).

Присередня стінка (paries medialis) утворена бічною пластинкою крилоподібного відростка клиноподібної кістки (lamina lateralis processus pterygoidei ossis sphenoidalis).

Передньою стінкою підскроневої ямки (paries anterior fossae infratemporalis) служить горб верхньої щелепи (tuber maxillae) і частково – вилична кістка (os zygomaticum).

Нижньої стінки підскронева ямка (fossa infratemporalis) не має.

Із бічної сторони підскронева ямка (fossa infratemporalis) не має кісткової стінки, лише частково прикрита гілкою нижньої щелепи (ramus mandibulae).

Спереду підскронева ямка (fossa infratemporalis) сполучається через нижню очноямкову щілину (fissura orbitalis inferior) з очною ямкою (orbita).

Присередньо вона з’єднується через крило–верхньощелепну щілину (fissura pterygomaxillaris) з крило–піднебінною ямкою (fossa pterygopalatina).

 

Крило–піднебінна ямка (fossa pterygopalatina)

Вона є парна і обмежована:

– спереду – горбом верхньої щелепи (tuber maxillae);

– ззаду – основою крилоподібного відростка клиноподібної кістки (basis processus pterygoidei ossis sphenoidalis);

– присередньо – перпендикулярною пластинкою піднебінної кістки (lamina perpendicularis ossis palatini).

Збоку ця ямка (fossa pterygopalatina) кісткової стінки не має і сполучається з підскроневою ямкою (fossa infratemporalis) через крило–верхньощелепну щілину (fissura pterygomaxillaris).

Крило–піднебінна ямка (fossa pterygopalatina) донизу поступово звужується і переходить у великий піднебінний канал (canalis palatinus major).

Крило–піднебінна ямка (fossa pterygopalatina) має шість отворів, через які сполучається:

– присередньо – з носовою порожниною (cavitas nasi) через клино–піднебінний отвір (foramen sphenopalatinum);

– угорі та ззаду – із середньою черепною ямкою (fossa cranii media) через круглий отвір (foramen rotundum);

– ззаду – із зовнішньою основою черепа (basis cranii externa) в ділянці рваного отвору (foramen lacerum) через крилоподібний канал (canalis pterygoideus);

– унизу – з ротовою порожниною (cavitas oris) через великий піднебінний канал (canalis palatinus major);

– допереду – через нижню очноямкову щілину (fissura orbitalis inferior) з очною ямкою (orbita);

– збоку – з підскроневою ямкою (fossa infratemporalis).

 

Очна ямка; орбіта (orbita)

Очна ямка має:

– верхню стінку (paries superior);

– нижню стінку (paries inferior);

– бічну стінку (paries lateralis);

– присередню стінку (paries medialis);

– очноямковий край (margo orbitalis);

– надочноямковий край (margo supraorbitalis);

– підочноямковий край (margo infraorbitalis);

– бічний край (margo lateralis);

– присередній край (margo medialis).

Верхня стінка (paries superior) утворена:

– лобовою кісткою (os frontale);

– малими крилами клиноподібної кістки (alae minores ossis sphenoidalis).

У передній частині верхньої стінки на межі з бічною стінкою (paries lateralis) розміщена ямка сльозової залози (fossa gladulae lacrimalis), в ділянці присередньої стінки – блокова ямка (fovea trochlearis), або блокова ость (spina trochlearis).

Нижня стінка (paries inferior) утворена:

– верхньою щелепою (maxilla);

– виличною кісткою (os zygomaticum);

– піднебінною кісткою (os palatinum).

На цій стінці (paries inferior) проходить підочноямкова борозна (sulcus infraorbitalis), яка переходить в  підочноямковий канал (canalis infraorbitalis). Останній відкривається підочноямковим отвором (foramen infraorbitale) на лицевій поверхні черепа (cranium) в ікловій ямці (fossa canina).

Бічна стінка (paries lateralis) утворена:

– очноямковою поверхнею великого крила клиноподібної кістки (facies orbitalis alae majoris ossis sphenoidalis);

– очноямковою поверхнею виличної кістки (facies orbitalis ossis zygomatici);

– виличним відростком лобової кістки (processus zygomaticus ossis frontalis).

На цій стінці (paries lateralis) розташований вилично–очноямковий отвір (foramen zygomaticoorbitale).

Присередня стінка (paries medialis) утворена:

– лобовим відростком верхньої щелепи (processus frontalis maxillae);

– сльозовою кісткою (os lacrimale);

– очноямковою пластинкою решітчастої кістки (lamina orbitalis ossis ethmoidalis);

– ззаду тілом клиноподібної кістки (corpus ossis sphenoidalis);

– угорі присередньою ділянкою очноямкової частини лобової кістки (regio medialis partis orbitalis ossis frontalis).

На цій стінці (paries medialis) у верхній частині в шві (sutura) між лобовою кісткою (os frontale) і решітчастою кісткою (os ethmoidale) знаходяться:

– передній решітчастий отвір (foramen ethmoidale anterius);

– задній решітчастий отвір (foramen ethmoidale posterius).

У передній частині присередньої стінки (paries medialis) розташована:

– сльозова борозна (sulcus lacrimalis);

– ямка сльозового мішка (fossa sacci lacrimalis), яка переходить у носо–сльозовий канал (canalis nasolacrimalis).

Очна ямка (orbita) відкривається назовні очноямковим входом (aditus orbitalis), який обмежений:

– підочноямковим краєм (margo infraorbitalis);

– надочноямковим краєм (margo supraorbitalis).

Між бічною стінкою (paries lateralis) і верхньою стінкою (paries superior) розташована верхня очноямкова щілина (fissura orbitalis superior).

Між бічною стінкою (paries lateralis) і нижньою стінкою (paries inferior) знаходиться нижня очноямкова щілина (fissura orbitalis inferior).

Сполучення очної ямки (orbita):

– назовні через очноямковий вхід (aditus orbitalis);

– із середньою черепною ямкою (fossa cranii media) внутрішньої основи черепа (basis cranii interna) через зоровий канал (canalis opticus) та верхню очноямкову щілину (fissura orbitalis superior);

– із крило–піднебінною ямкою (fossa pterygopalatina) та підскроневою ямкою (fossa infratemporalis) через нижню очноямкову щілину (fissura orbitalis inferior);

– із нижнім носовим ходом носової порожнини (meatus nasi inferior cavitatis nasi) через носо–сльозовий канал (canalis nasolacrimalis);

– із передньою черепною ямкою (fossa cranii anterior) внутрішньої основи черепа (basis cranii interna) через передній решітчастий отвір (foramen ethmoidale anterius);

– із задніми решітчастими комірками решітчастої кістки (cellulae ethmoidales posteriores ossis ethmoidalis) через задній решітчастий отвір (foramen ethmoidale posterius).

 

Носова порожнина (cavitas nasalis ossea)

Вона відкривається спереду грушоподібним отвором (apertura piriformis), а ззаду – через хоани (choanae)   сполучається з носоглоткою.

Кісткова носова порожнина (cavitas nasalis ossea) розділена кістковою носовою перегородкою (septum nasi osseum) на праву та ліву половини, і кожна половина має:

– верхню стінку (paries superior);

– нижню стінку (paries inferior);

– бічну стінку (paries lateralis);

– присередню стінку (paries medialis).

Бічна стінка (paries lateralis) утворена:

– носовою кісткою (os nasale);

– лобовим відростком верхньої щелепи (processus frontalis maxillae);

– сльозовою кісткою (os lacrimale);

– решітчастим лабіринтом (labyrinthus ethmoidalis);

– перпендикулярною пластинкою піднебінної кістки (lamina perpendicularis ossis palatini);

– присередньою пластинкою крилоподібного відростка клиноподібної кістки (lamina medialis processus pterygoidei ossis sphenoidalis);

– нижньою носовою раковиною (concha nasalis inferior).

Верхня стінка (paries superior) утворена:

– лобовою кісткою (os frontale);

– дірчастою пластинкою решітчастої кістки (lamina cribrosa ossis ethmoidalis).

Присередня стінка утворена:

– кістковою носовою перегородкою (septum nasi osseum), яка складається з:

– перпендикулярної пластинки решітчастої кістки (lamina perpendicularis ossis ethmoidalis);

– лемeша (vomer).

Нижня стінка (paries inferior) утворена кістковим піднебінням (palatum osseum), яке складається з піднебінного відростка верхньої щелепи (processus palatinus maxillae) і горизонтальної пластинки піднебінної кістки (lamina horizontalis ossis palatini).

Кісткове піднебіння (palatum osseum) має шви (suturae), що проходять по серединній лінії, між піднебінними відростками (processus palatini) правої та лівої верхніх щелеп (maxilla dextra et sinistra) та горизонтальними пластинками правої і лівої піднебінних кісток – серединне піднебінне шво (sutura palatina mediana), а також між передніми краями горизонтальних пластинок піднебінних кісток (laminae horizontales ossium palatinorum) та задніми краями піднебінних відростків верхніх щелеп – поперечне піднебінне шво (sutura palatina transversa).

Спереду і з боків кісткове піднебіння (palatum osseum) обмежоване комірковими відростками верхньої щелепи (processus alveolares maxillae), які разом утворюють коміркову дугу (arcus alveolaris).

Біля переднього кінця серединного піднебінного шва (extremitas anterior suturae palatinae medianae) знаходиться різцевий канал (canalis incisivus).

У латеральному відділі поперечного піднебінного шва (sutura palatina transversa) в основі кожної горизонтальної пластинки розташовуються ліві і праві:

– великі піднебінні отвори (foramina palatina majora);

– 2–3 малих піднебінних отвори (foramina palatina minora).

Між верхньою носовою раковиною (concha nasalis superior) і середньою носовою раковиною (concha nasalis media) проходить верхній носовий хід (meatus nasi superior), куди, за посередництва клино–решітчастого закутка (recessus sphenoethmoidalis), відкриваються:

– клиноподібна пазуха (sinus sphenoidalis);

– задні решітчасті комірки решітчастої кістки (cellulae ethmoidales posteriores ossis еthmoidalis).

Між середньою носовою раковиною (concha nasalis media) і нижньою носовою раковиною (concha nasalis inferior) проходить середній носовий хід (meatus nasi medius), куди через решітчасту лійку (infundibulum ethmoidale) та півмісяцеву щілину (hiatus semilunaris) відкриваються:

– лобова пазуха (sinus frontalis);

– верхньощелепна пазуха (sinus maxillaris);

– передні решітчасті комірки (cellulae ethmoidales anteriores);

– середні решітчасті комірки (cellulae ethmoidales mediae).

Між нижньою носовою раковиною (concha nasalis inferior) і кістковим піднебінням (palatum osseum) розташований нижній носовий хід (meatus nasi inferior), куди відкриваються:

– носо–сльозовий канал (canalis nasolacrimalis);

– різцевий канал (canalis incisivus).

Спільний носовий хід (meatus nasi communis) є частиною носової порожнини (cavitas nasi) між носовими раковинами (conchae nasales) і носовою перегородкою (septum nasi).

Носо–глотковий хід (meatus nasopharyngeus) розташований між заднім краєм носових раковин (margo posterior concharum nasalium) та хоанами (choanae).

На бічній стінці (paries lateralis) цього ходу позаду середньої носової раковини (concha nasalis media) розташований клино–піднебінний отвір (foramen sphenopalatinum).

Позаду і дещо вище верхньої носової раковини (concha nasalis superior) розташований клино–решітчастий закуток (recessus sphenoethmoidalis), куди відкривається клиноподібна пазуха (sinus sphenoidalis) через отвір клиноподібної пазухи (apertura sinus sphenoidalis).

Кісткова носова порожнина (cavitas nasalis ossea) сполучається через:

– грушоподібний отвір (apertura piriformis) із зовнішнім середовищем;

– дірчасті отвори дірчастої пластинки решітчастої кістки (foramina cribrosa laminae cribrosae ossis ethmoidalis) – з передньою черепною ямкою (fossa cranii anterior) внутрішньої основи черепа (basis cranii interna);

– різцевий канал (canalis incisivus) – з ротовою порожниною (cavitas oris);

– хоани (choanae); задні носові отвори (aperturae nasales posteriores) – із зовнішньою основою черепа (basis cranii externa), або, за наявності м’яких тканин – з носовою частиною глотки (pars nasalis pharyngis);

– клино–піднебінний отвір (foramen sphenopalatinum) – з крило–піднебінною ямкою (fossa pterygopalatina).

Хоани (choanae); задні носові отвори (aperturae nasales posteriores) обмежовані:

– знизу – горизонтальними пластинками піднебінних кісток (laminae horizontales ossium palatinorum);

– присередньо – лемешем (vomer);

– збоку – присередніми пластинками крилоподібних відростків клиноподібної кістки (laminae mediales processuum pterygoideorum ossis sphenoidalis);

– угорі – тілом (corpus) та піхвовими відростками клиноподібної кістки (processus vaginales ossis sphenoidalis) і крилами лемеша (alae vomeris).

 

Особливості черепа новонародженого

Череп новонародженого (cranium neonati) має такі особливості:

– мозковий череп (neurocranium) за об’ємом у 8 разів більший за лицевий череп (viscerocranium), а у дорослої людини – у 2 рази більший за лицевий череп (viscerocranium);

– у новонародженого очні ямки (orbitae) широкі;

– основа черепа (basis cranii) у порівнянні із склепінням черепа (calvaria) значно менша;

– кістки черепа (ossa cranii) з’єднані між собою за допомогою широких хрящових і волокнистих (фіброзних) прошарків, тобто склепіння черепа (calvaria) не має швів;

– тім’яний горб (tuber parietale) та лобовий горб (tuber frontale) добре виражені;

– лобова кістка (os frontale) складається із двох частин, надбрівні дуги (arcus superciliares) відсутні, лобових пазух (sinus frontales) ще немає, з усіх пазух ледве намічені гайморові порожнини;

– великі крила клиноподібної кістки (alae majore ossis sphenoidalis) ще не зрослися з її тілом (corpus)

– нижня щелепа (maxilla) має дві частини – дві половини;

– частини скроневої кістки (os temporale) відокремлені одна від одної добре вираженими щілинами, які заповнені хрящовими або волокнистими (фіброзними) прошарками;

– соскоподібний відросток скроневої кістки (processus mastoideus ossis temporalis) невиражений, як і потиличні виростки (condyli occipitales);

– на кістках черепа (ossa cranii) не виражені горби та лінії – місця прикріплення м’язів;

– відсутні коміркові (альвеолярні) відростки (processus alveolares);

– верхні щелепи (maxillae) недорозвинені.

Найхарактерніша ознака черепа новонародженого – це наявність тім’ячoк черепа (fonticuli cranii).

Між незрощеними половинами луски лобової кістки (os frontale) і тім’яними кістками (ossa parietalia) розташоване переднє тім’ячко (fonticulus anterior), яке закрите сполучною тканиною. Воно заростає в кінці 1–го року життя або на початку 2–го року життя.

Між тім’яними кістками (ossa parietalia) і лускою потиличної кістки (os occipitale) розташоване заднє тім’ячко (fonticulus posterior), яке заростає на 2–3-му місяці життя.

Між тім’яною кісткою (os parietale), потиличною кісткою (os occipitale) і скроневою кісткою (os temporale) розташоване парне соскоподібне тім’ячко (fonticulus mastoideus) або задньобічне тім’ячко (fonticulus posterolateralis), яке заростає наприкінці внутрішньоутробного розвитку або упродовж перших 2–3–х місяців життя.

Між лобовою кісткою (os frontale), тім’яною кісткою (os parietale), клиноподібною кісткою (os sphenoidale) і скроневою кісткою (os temporale) розміщене парне клиноподібне тім’ячко (fonticulus sphenoidalis) або передньобічне тім’ячко (fonticulus anterolateralis), яке теж заростає переважно перед народженням дитини або упродовж перших 2–3–х місяців життя.

 

Аномалії кісток черепа

Аномалії кісток черепа численні й різноманітні, найчастіше зустрічаються такі вади розвитку.

1. Потилична кістка (os occipitale):

– верхняя частина луски відокремлюється від решти кістки у вигляді окремої кістки трикутної форми, що відповідає міжтім’яній кістці (os interparietale) тварин;

– глибока щілина по краю луски з одного або обох боків – сліди неповного зрощення;

– зовнішній потиличний виступ (protuberantia occipitalis externa) може досягати дуже великих розмірів;

– площинка вище верхньої каркової лінії (linea nuchalis superior) підноситься як поперечний валок (torus occipitalis), він відповідає зовнішньому потиличному гребіню (crista occipitalis externa) мавп;

– від нижньої поверхні яремного відростка (processus jugularis) відходить присоскоподібний (колосоподібний) відросток (processus paramastoideus), він може досягати великої довжини і навіть зчленовуватися з поперечно-ребровим відростком (processus costotransversarius) атланта (atlas);

– на передньому краї великого отвору (foramen magnum) потиличної кістки (os occipitale) спостерігається горбок із суглобовою поверхнею – третій виросток (condylus tertius), який зчленовується з передньою дугою атланта (arcus anterior atlantis).

– перший шийний хребець (atlas [I]) може в більшій або меншій мірі асимілюватись з потиличною кісткою (os occipitale).

2. Клиноподібна кістка (os sphenoidale):

– тіло кістки (corpus ossis sphenoidale) в ділянці гіпофізній ямки турецького сідла (fossa hypophysialis sella turcica) пронизане наскрізним каналом (canalis craniopharyngeus), який містить протоку мозкового придатку (hypophysis cerebri), яка не заросла (затримка розвитку);

– може бути відсутнім остистий отвір (foramen spinosum).

3. Лобова кістка (os frontale):

– обидві половини лобової кістки не зростаються і утворюється по серединній лінії лобовий шов (sutura frontalis);

– величина лобних пазух варіює, надзвичайно рідко їх немає зовсім.

4. Решітчаста кістка (os ethmoidale):

– розвиток комірок дуже варіює;

– часто зустрічається найвища носова раковина (concha nasalis suprema).

5. Тім’яна кістка (os parietale):

– поділ кістки стріловим швом на верхню і нижню половини – подвійна тім’яна кістка або двочасткова тім’яна кістка (os parietale bipartitum).

6. Скронева кістка (os temporale):

– яремна ямка (fossa jugularis) поділяється відростком (processus intrajugularis) на дві ямки, якщо цей відросток великий, то утворюється поділений яремний отвір (foramen jugulare bipartitum);

– шилоподібний відросток (processus styloideus) може бути відсутнім або він майже досягає під’язикової кістки (os hyoideum).

7. Верхня щелепа (maxilla):

– різцевий шов (sutura incisiva) може бути добре вираженим, його може бути видно на лицевій поверхні (facies facialis);

– на нижній поверхні піднебінних відростків (processus palatinus) по серединній лінії (переходячи і на піднебінни кістки) розвивається іноді валок (torus palatinus);

– різцеві канали (canales incisivi) варіюють, як і верхньощелепна пазуха (sinus maxillaris).

8. Вилична кістка (os zygomaticum):

– кістка може ділитись горизонтальним швом наполовину, утворивши подвійну виличну кістку (os zygomaticum bipartitum);

– в рідких випадках вилична кістка розвинута рудиментарно, так що вилична дуга (arcus zygomaticus) переривається.

9. Носова кістка (os nasale):

– величина і форма носових кісток дуже варіюють;

– носова кістка не досягає лобової кістки;

– може зовсім не бути носової кістки, тоді вона замінюється добре розвинутим лобовим відростком верхніх щелеп;

– носові кістки можуть мати великі розміри, які часто асиметричні;

– зрідка носові кістки зливаються в одну кістку, як у мавп.

10. Сльозова кістка (os lacrimale):

– численні варіації величини;

– відсутність сльозової кістки, її замінює лобовий відросток (processus frontalis) верхньої щелепи (maxilla) або очноямкова пластинка (lamina orbitalis) решітчастої кістки (os ethmoidale).

11. Нижня носова раковина (concha nasalis inferior):

– варіює верхньощелепний відросток (processus maxillaris);

– варіює решітчастий відросток (processus ethmoidalis).

12. Леміш (vomer):

– викривлення леміша в той або інший бік.

13. Нижня щелепа (mandibula):

– обидві половини часто асиметричні;

– величина кута і форма суглобового відростка дуже варіюють;

– зустрічаються подвійні отвір нижньої щелепи (foramen mandibulae) та підборідний отвір (foramen mentale).

14. Під’язикова кістка (os hyoideum):

– малі роги (cornu manus) можуть виростати в довгі гострі відростки;

– великі роги іноді (cornu majus) суглобом з’єднуються з тілом під’язикової кістки.

 

Плечова кістка (humerus)

Плечова кістка є складовою частиною плеча (brachium) і належить до (трубчастої) типової довгої кістки (os longum), яка має:

– проксимальний наросток, епіфіз (epiphysis proximalis), або проксимальний кінець (extremitas proximalis);

– дистальний наросток, епіфіз (epiphysis distalis) або дистальний кінець (extremitas distalis);

– тіло плечової кістки, діафіз (corpus humeri; diaphysis humeri).

На проксимальному наростку (epiphysis proximalis) розміщена головка плечової кістки (caput humeri), на якій є суглобова поверхня (facies articularis) для з’єднання із суглобовою западиною лопатки (cavitas glenoidalis scapulae).

Головку плечової кістки (caput humeri) обмежовує анатомічна шийка (collum anatomicum), нижче якої знаходяться:

– великий горбок (tuberculum majus);

– малий горбок (tuberculum minus).

Вони переходять у гребінь великого горбка; бічну губу (crista tuberculi majoris; labium laterale) і гребінь малого горбка; присередню губу (crista tuberculi minoris; labium mediale), між якими проходить міжгорбкова борозна (sulcus intertubercularis).

На межі між проксимальним наростком (epiphysis proximalis) і тілом кістки (diaphysis) розташована хірургічна шийка плечової кістки (collum chirurgicum humeri).

Тіло плечової кістки (corpus humeri) має:

– передньоприсередню поверхню (facies anteromedialis);

– передньобічну поверхню (fscies anterolateralis);

– задню поверхню (facies posterior);

– присередній край (margo medialis);

– бічний край (margo lateralis).

Передня поверхня тіла плечової кістки (facies anterior corporis humeri) поділяється на передньоприсередню поверхню (facies anteromedialis) та передньобічну поверхню (facies anterolateralis).

На верхній третині задньої поверхні тіла плечової кістки (facies posterior corporis humeri) розташована дельтоподібна горбистість (tuberositas deltoidea), ззаду і знизу від якої проходить борозна променевого нерва (sulcus nervi radialis).

На дистальному наростку (epiphysis distalis) розташований виросток плечової кістки (condylus humeri), а на ньому присередньо розташований блок плечової кістки (trochlea humeri), а збоку – головочка плечової кістки (capitulum humeri).

Над блоком плечової кістки (trochlea humeri) спереду міститься вінцева ямка (fossa coronoidea), а над головочкою плечової кістки – променева ямка (fossa radialis).

На задній поверхні (facies posterior) навпроти цих ямок (fossae) розташована ліктьова ямка (fossa olecrani).

По краях дистального наростка плечової кістки (epiphysis distalis humeri) знаходяться:

– присередній надвиросток (epicondylus medialis);

– бічний надвиросток (epicondylus lateralis).

Присередній надвиросток (epicondylus medialis) вгору переходить у присередній наднадвиростковий гребінь (crista supraepicondуlaris medialis) і далі у присередній край тіла плечової кістки (margo medialis corporis humeri). Цей надвиросток може мати надвиростковий відросток (processus supracondylaris).

Бічний надвиросток (epicondylus lateralis) вгору продовжується у бічний наднадвиростковий гребінь; бічний надвиростковий гребінь (crista supraepicondуlaris lateralis; crista supracondylaris lateralis), який догори переходить у бічний край тіла плечової кістки (margo lateralis corporis humeri).

Позаду присереднього надвиростка (epicondylus medialis) проходить борозна ліктьового нерва (sulcus nervi ulnaris).

Кістки передпліччя (ossa antebrachii)

Кістки передпліччя є складовою частиною передпліччя. Із бічної сторони передпліччя (antebrachium) розташована променева кістка (radius), а з присередньої – ліктьова кістка (ulna). Вони є типовими довгими (трубчастими) кістками (ossa longa).

 

Ліктьова кістка (ulna)

Ліктьова кістка має:

– проксимальний наросток, епіфіз (epiphysis proximalis), або проксимальний кінець (extremitas proximalis);

– дистальний наросток, епіфіз (epiphysis distalis), або дистальний кінець (extremitas distalis);

– тіло ліктьової кістки, діафіз (corpus ulnae; diaphysis ulnae).

На проксимальному наростку ліктьової кістки (epiphysis proximalis ulnae) угорі розташований ліктьовий відросток (olecranon), а знизу і спереду від нього – вінцевий відросток (processus coronoideus). Між ними розташована блокова вирізка (incisura trochlearis).

На бічній поверхні проксимального наростка (epiphysis proximalis) міститься вирізка променевої кістки (incisura radialis) для з’єднання з головкою променевої кістки (caput radii). Дещо нижче вінцевого відростка (processus coronoideus) розташована горбистість ліктьової кістки (tuberositas ulnae).

Тіло ліктьової кістки (corpus ulnae) має:

– передню поверхню (facies anterior);

– задню поверхню (facies posterior;

– присередню поверхню (facies medialis);

–передній край (margo anterior);

– задній край (margo posterior);

міжкістковий край (margo interosseus).

На тілі ліктьової кістки (corpus ulnae) розташований гребінь м’яза–відвертача (crista musculi supinatoris).

На дистальному наростку ліктьової кістки (epiphysis distalis ulnae) розрізняють головку ліктьової кістки (caput ulnae), яка має суглобовий обвід (circumferentia articularis).

На присередній поверхні головки ліктьової кістки (caput ulnae) розташований шилоподібний відросток ліктьової кістки (processus styloideus ulnae), який добре пальпується під шкірою (cutis).

 

Променева кістка (radius)

Променева кістка є складовою частиною передпліччя (antebrachium) і належить до (трубчастої) типової довгої кістки (os longum), яка має:

– проксимальний наросток, епіфіз (epiphysis proximalis), або проксимальний кінець (extremitas proximalis);

– дистальний наросток, епіфіз (epiphysis distalis), або дистальний кінець (extremitas distalis);

– тіло променевої кістки, діафіз (corpus ulnae; diaphysis ulnae).

На проксимальному наростку променевої кістки (epiphysis proximalis radii) розташована головка променевої кістки (caput radii) з суглобовим обводом (circumferentia articularis) та суглобовою ямкою (fovea articularis) зверху. Нижче головка переходить у шийку променевої кістки (collum radii).

Тіло променевої кістки (corpus ulnae) має:

– передню поверхню (facies anterior);

– задню поверхню (facies posterior);

– бічну поверхню (facies lateralis);

– передній край (margo anterior);

– задній край (margo posterior);

– міжкістковий край (margo interosseus);

– горбистість променевої кістки (tuberositas radii);

– горбистість м’яза–привертача (tuberositas pronatoria).

На дистальному наростку променевої кістки (epiphysis distalis radii) з бічної поверхні (facies lateralis) добре пальпується під шкірою шилоподібний відросток променевої кістки (processus styloideus radii).

Із присередньої сторони міститься вирізка ліктьової кістки (incisura ulnaris) для з’єднання з головкою ліктьової кістки (caput ulnae).

На дистальному наростку променевої кістки (epiphysis distalis radii) розташовані:

– зап’ясткова суглобова поверхня (facies articularis carpalis) для з’єднання із зап’ястковими кістками (ossa carpi);

– надшилоподібний гребінь (crista suprastyloidea);

– дорсальний горбок (tuberculum dorsale);

– борозни сухожилків м’язів–розгиначів (sulci tendinum musculorum extensorum).

Кістки кисті (ossa manus)

Кістки кисті поділяються на:

– зап’ясткові кістки (ossa carpi);

– п’ясткові кістки (ossa metacarpi);

– кістки пальців, фаланги (ossa digitorum; phalanges).

Зап’ясткові кістки (ossa carpi)

Їх є вісім, вони утворюють проксимальний і дистальний ряди.

В проксимальному ряді з бічної в присередню сторону розташовані:

– човноподібна кістка (os scaphoideum), що має горбок човноподібної кістки (tuberculum ossis scaphoidei);

– півмісяцева кістка (os lunatum);

– тригранна кістка (os triquetrum);

– горохоподібна кістка (os pisiforme).

У дистальному ряді з бічної в присередню сторону розташовані:

– кістка–трапеція (os trapezium), що має горбок кістки-трапеції (tuberculum ossis trapezii);

– трапецієподібна кістка (os trapezoideum);

– головчаста кістка (os capitatum);

– гачкувата кістка (os hamatum), що має гачок гачкуватої кістки (hamulus ossis hamati).

Зап’ясткові кістки утворюють борозну зап’ястка (sulcus carpi).

П’ясткові кістки (ossa metacarpi)

До їх складу входять п’ять коротких (трубчастих) кісток, кожна з яких має:

– основу п’ясткової кістки (basis ossis metacarpi);

– тіло п’ясткової кістки (corpus ossis metacarpi);

– головку п’ясткової кістки (caput ossis metacarpi).

Перша п’ясткова кістка (ossa metacarpi I) коротша і ширша, на її основі знаходиться сідлоподібна поверхня (facies sellaris) для зчленування з кісткою–трапецією (os trapezium).

Друга п’ясткова кістка (os metacarpi II) найдовша і в напрямі до V п’ясткової кістки довжина п’ясткових кісток поступово зменшується.

Третя п’ясткова кістка (os metacarpi III) має шилоподібний відросток (processus styloideus ossis metacarpi tertii).

На обернутих одна до одної поверхнях основ II–V п’ясткових кісток (basis ossis metacarpi II–V) є суглобові поверхні (facies articulares) для з’єднання між собою.

Кістки пальців; фаланги кисті (ossa digitorum; phalanges manus)

Вони складаються з:

– основи фаланги (basis phalangis);

– тіла фаланги (corpus phalangis);

– головки фаланги (caput phalangis).

На головці фаланг (caput phalangium) крім кінцевих фаланг (phalanges distales) розташований блок фаланги (trochlea phalangis).

II–V пальці кисті (digiti manus II–V) мають:

– проксимальну фалангу (phalanx proximalis);

– середню фалангу (phalanx media);

– кінцеву фалангу (phalanx distalis).

Перший палець (digitus primus) складається лише з:

– проксимальної фаланги (phalanx proximalis);

– кінцевої фаланги (phalanx distalis).

Кінцеві фаланги на дистальному кінці мають горбистість кінцевої фаланги (tuberositas phalangis  distalis).

Рентгенівські знімки кисті

 

Магнітно резонансні томограми

Условные обозначения

1. Локтевая кость (ulna)

2. Головка локтевой кости (caput ulnae)

3. Шиловидный отросток локтевой кости (processus styloideus ulnae)

4. Лучевая кость (radius)

5. Локтевая вырезка (incisura ulnaris)

6. Шиловидный отросток лучевой кости (processus styloideus radii)

7. Запястная суставная поверхность (facies articularis carpea)

8. Ладьевидная кость (os scaphoideum)

9. Бугорок ладьевидной кости (tuberculum ossis scaphoidei)

10. Полулунная кость (os lunatum)

11. Трехгранная кость (os triquetrum)

12. Гороховидная кость (os pisiforme)

13. Кость-трапеция (os trapezium)

14. Бугорок кости-трапеции (tuberculum ossis trapezii)

15. Трапециевидная кость (os trapezoideum)

16. Головчатая кость (os capitatum)

17. Крючковидная кость (os hamatum)

18. Крючок крючковидной кости (hamulus ossis hamati)

19. Пястная кость (os metacarpale)

20. Основание 1 пястной кости (basis ossis metacarpale I)

21. Тело 1 пястной кости (corpus ossis metacarpale I)

22. Суставной диск (discus articularis)

23. Лучевая коллатеральная связка запястья (lig. collaterale carpi radiale)

24. Локтевая коллатеральная связка запястья (lig. collaterale carpi ulnare)

25. Ладонная лучезапястная связка (lig. radiocarpeum palmare)

26. Тыльная лучезапястная связка (lig. radiocarpeum dorsale)

27. Лучистая связка запястья (lig. carpi radiatum)

28. Ладонные межзапястные связки (ligg. intercarpea palmaria)

29. Межкостная мембрана предплечья (membrana interossea antebrachii)

30. Межкостные межзапястные связки (ligg. intercarpea interosseae)

31. Тыльные запястно–пястные связки (ligg. carpometacarpea dorsalia)

32. Ладонные запястно–пястные связки (ligg. carpometacarpea palmaria)

33. Плечелучевая мышца (m. brachioradialis)

34. Круглый пронатор (m. pronator teres)

35. Лучевой сгибатель запястья (m. flexor carpi radialis)

36. Длинная ладонная мышца (m. palmaris longus)

37. Локтевой сгибатель запястья (m. flexor carpi ulnaris)

38. Поверхностный сгибатель пальцев (m. flexor digitorum superficialis)

39. Глубокий сгибатель пальцев (m. flexor digitorum profundus)

40. Длинный сгибатель большого пальца кисти (m. flexor pollicis longus)

41. Квадратный пронатор (m. pronator quadratus)

42. Длинный лучевой разгибатель запястья (m. extensor carpi radialis longus)

43. Короткий лучевой разгибатель запястья (m. extensor carpi radialis brevis)

44. Разгибатель пальцев (m. extensor digitorum)

45. Разгибатель мизинца (m. extensor digiti minimi)

46. Локтевой разгибатель запястья (m. extensor carpi ulnaris)

47. Супинатор (m. supinator)

48. Длинная мышца, отводящая большой палец (m. abductor pollicis longus)

49. Длинный разгибатель большого пальца кисти (m. extensor pollicis longus)

50. Короткий разгибатель большого пальца кисти (m. extensor pollicis brevis)

51. Разгибатель указательного пальца (m. extensor indicis)

52. Мышцы возвышения большого пальца кисти

53. Короткая мышца, отводящая большой палец кисти (m. abductor pollicis brevis)

54. Мышца, противопоставляющая большой палец кисти (m. opponens pollicis)

55. Короткий сгибатель большого пальца кисти (m. flexor pollicis brevis)

56. Мышца, приводящая большой палец кисти (m. adductor pollicis)

57. Короткая ладонная мышца (m. palmaris brevis)

58. Мышцы возвышения мизинца кисти

59. Мышца, отводящая мизинец (m. abductor digiti minimi)

60. Мышца, противопоставляющая мизинец (m. opponens digiti minimi)

61. Короткий сгибатель мизинца (m. flexor digiti minimi)

62. Червеобразные мышцы (mm. lumbricales)

63. Ладонные межкостные мышцы (mm. interossei palmares)

64. Тыльные межкостные мышцы (mm. interossei dorsales)

65. Фасция предплечья (fascia antebrachii)

66. Тыльная фасция кисти (fascia dorsalis manus)

67. Удерживатель разгибателей (retinaculum extensorum)

68. Ладонный апоневроз (aponeurosis palmaris)

69. Удерживатель сгибателей (retinaculum flexorum)

70. Канал запястья (canalis carpi)

71. Локтевой канал запястья (canalis carpi ulnaris)

72. Срединный нерв (n. medianus)

73. Локтевой нерв (n. ulnaris)

74. Вены (venae)

75. Лучевая артерия (a. radialis)

76. Локтевая артерия (a. ulnaris)

77. Лучезапястный сустав (art. radiocarpea)

78. Среднезапястный сустав (art. mediocarpea)

79. Межзапястные суставы (artt. intercarpeae)

80. Запястно-пястные суставы (artt. carpometacarpeae)

81. Запястно-пястный сустав большого пальца кисти (art. carpometacarpea pollicis)

—————————

Сокращения: t – сухожилие (tendo)

 

 

 

 

 

 

Суглоби хребтового стовпа (articulationеs columnae vertebralis)

 

Атланто–осьовий суглоб (articulatio atlantoaxialis)

Атланто–осьовий суглоб складається з:

А. Серединного атланто–осьового суглоба (articulatio atlantoaxialis mediana)

Цей суглоб є:

– циліндричний (articulatio cylindrica) – за формою;

– комбінований (articulatio combinata) – за будовою (вид суглоба);

– одновісний – за функцією.

Суглобові поверхні (facies articulares):

– ямка зуба на атланті (fovea dentis atlantis);

– передня суглобова поверхня зуба осьового хребця (facies articularis anterior dentis axis);

– задня суглобова поверхня зуба осьового хребця (facies articularis posterior dentis axis);

– поперечна зв’язка атланта (ligamentum transversum atlantis).

Рухи навколо вертикальної осі (axis verticalis).

Види рухів:

– обертання (rotatio) голови вправо і вліво, тобто обертання назовні (rotatio externa);

– обертання досередини (rotatio interna).

Б. Бічного атланто–осьового суглоба (articulatio atlantoaxialis lateralis), парний

Він є:

– плоским (articulatio plana) – за формою;

– комбінованим (articulatio combinata) – за будовою (вид суглоба);

– багатовісним – за функцією.

Суглобові поверхні:

– нижні суглобові поверхні атланта (facies articulares inferiores atlantis);

– верхні суглобові поверхні осьового хребця (facies articulares superiores axis).

Рухи навколо вертикальної осі (axis verticalis).

Види рухів: обертання (rotatio) голови вправо і вліво.

Допоміжний апарат серединного атланто–осьового суглоба (art. atlantoaxialis mediana) та бічного атланто–осьового суглоба (art. atlantoaxialis lateralis) спільний і має:

– крилоподібні зв’язки (ligg. alaria);

– зв’язку верхівки зуба (lig. apicis dentis);

– хрестоподібну зв’язку атланта (lig. cruciforme atlantis), до складу якої входять:

– поздовжні пучки (fasciculi longitudinales);

– поперечну зв’язку атланта (lig. transversum atlantis);

– покрівельну перетинку (membrana tectoria).

Дуговідросткові суглоби (articulationes zygapophysiales)

або міжхребцеві суглоби (articulationes intervertebrales)

Дуговідросткові суглоби є:

– плоскі (articulationes planae) – за формою;

– комбіновані (articulationes combinatae) – за будовою (вид суглоба);

– багатовісні – за функцією.

Суглобові поверхні:

– нижні суглобові відростки хребця (processus articulares inferiores vertebrae), що розташовані у вище розміщеному хребці;

– верхні суглобові відростки хребця (processus articulares superiores vertebrae), що розташовані у нижче розміщеному хребці.

Рухи навколо:

– вертикальної осі (axis verticalis);

– стрілової осі (axis sagittalis);

– лобової осі (axis frontalis).

Вид руху: ковзання, суглоб є малорухомим (amphiarthrosis).

Допоміжний апарат представлений такими зв’язками:

– довгими (з’єднують між собою більше двох хребців);

– короткими (з’єднують між собою сусідні хребці).

До коротких зв’язок (ligamenta brevia) належать:

– жовта зв’язка (lig. flavum);

– міжостьовi зв’язки (ligg. interspinalia);

– міжпоперечні зв’язки (ligg. intertransversaria);

– поперечні зв’язки (ligg. transversa), вони укріплюють ці суглоби.

До довгих зв’язок (ligg. longa), які розташовані вздовж хребтового стовпа (columna vertebralis), належать:

– передня поздовжня зв’язка (lig. longitudinale anterius);

– задня поздовжня зв’язка (lig. longitudinale posterius);

– надостьова зв’язка (lig. supraspinale), яка у шийному відділі формує каркову зв’язку (lig. nuchae).

 

Магнітно-резонансні томограми хребта та з’єднань хребців

Попереково–крижовий суглоб (art. lumbosacralis)

Він за будовою, формою та функцією подібний до дуговідросткових суглобів (articulationes zygapophysiales).

Допоміжний апарат – клубово–поперекова зв’язка (lig. iliolumbale).

Між основою крижової кістки (basis ossis sacri) та тілом V поперекового хребця (corpus vertebrae lumbalis quinti [V]), зазвичай, є симфіз (symphysis).

Крижово–куприковий суглоб (articulatio sacrococcygea)

Крижово–куприковий суглоб утворений:

– верхівкою крижової кістки (apex ossis sacri);

– основою куприкової кістки (basis ossis coccygis).

Найчастіше це з’єднання є симфізом (symphysis).

Допоміжний аппарат:

– поверхнева задня крижово–куприкова зв’язка; поверхнева дорсальна крижово–куприкова зв’язка (lig. sacrococcygeum posterius superficiale; lig. sacrococcygeum dorsale superficiale);

– глибока задня крижово–куприкова зв’язка; глибока дорсальна крижово–куприкова зв’язка (lig. sacrococcygeum posterius profundum; lig. sacrococcygeum dorsale profundum);

– передня крижово–куприкова зв’язка; вентральна крижово–куприкова зв’язка (lig. sacrococcygeum anterius; lig. sacrococcygeum ventrale);

– бічна крижово–куприкова зв’язка (lig. sacrococcygeum laterale).

У жінок щілина крижово–куприкового симфізу (fissura sacrococcygea symphysis) більша, ніж у чоловіків, що дозволяє куприку (coccyx) значно відхилятись назад під час пологів, збільшуючи розмір нижнього отвору таза (apertura pelvis inferior).

З’єднання хребтового стовпа (juncturae columnae vertebralis)

з черепом (cranium)

 

Атланто–потиличний суглоб (articulatio atlantooccipitalis), парний

Він є:

– двовиростковий (articulatio bicondylaris) – за формою;

– комбінований (articulatio combinata) – за будовою (вид суглоба);

– двовісний – за функцією.

Суглобові поверхні:

– потиличні виростки (condylі occipitales);

– верхні суглобові поверхні атланта (facies articulares superiores atlantis).

Рухи навколо:

– лобової осі (axis frontalis);

– стрілової осі (axis sagittalis).

Види рухів:

– нахили голови вперед і назад, тобто згинання (flexio) і розгинання (extensio);

– нахили голови вправо і вліво, тобто відведення (abductio) і приведення (adductio).

Допоміжний апарат:

– передня атланто–потилична перетинка (membrana atlantooccipitalis anterior);

– задня атланто–потилична перетинка (membrana atlantooccipitalis posterior);

– бічна атланто–потилична зв’язка (lig. atlantooccipitale laterale).

 

З’єднання грудної клітки (juncturae thoracis)

З’єднання грудної клітки (juncturae thoracis) поділяються на:

– синдесмози грудної клітки (syndesmoses thoracis);

– синхондрози грудної клітки (synchondroses thoracis);

– суглоби грудної клітки (articulationes thoracis).

Грудна клітка (thorax) має:

– з’єднання ребер (juncturae costarum) із хребтовим стовпом (columna vertebralis);

– з’єднання ребер (juncturae costarum) із грудниною (sternum);

– з’єднання ребер (juncturae costarum) між собою.

До синдесмозів грудної клітки (syndesmoses thoracis) належать:

– зовнішня міжреброва перетинка (membrana intercostalis externa);

– внутрішня міжреброва перетинка (membrana intercostalis interna).

До синхондрозів грудної клітки (synchondroses thoracis) належать:

– реброво–груднинний синхондроз (synchondrosis costosternalis);

– синхондроз першого ребра (synchondrosis costae primae);

– груднинні синхондрози (synchondroses sternales).

До груднинних синхондрозів (synchondroses sternales) належать:

– груднинний мечоподібний симфіз (symphysis xiphosternalis);

– ручко–груднинний симфіз (symphysis manubriosternalis) або ручко–груднинний синхондроз (synchondrosis manubriosternalis).

 

Суглоби грудної клітки (articulationеs thoracis)

Реброво–хребцеві суглоби (articulationеs costovertebrales)

За будовою вони складаються з двох суглобів:

– суглоба головки ребра (articulatio capitis costae);

– реброво–поперечного суглоба (articulatio costotransversaria). Вони є комбінованими суглобами (articulationes combinatae).

Суглобові поверхні:

– головка ребра і реброві ямки на хребцях (caput costae et foveae costales vertebrarum);

– горбок ребра і реброва ямка поперечного відростка хребця (tuberculum costae et fovea costalis processus transversi vertebrae).

Рухи навколо осі, що проходить через ці два суглоби.

Види рухів:

– обертання ребер (rotatio costarum), внаслідок чого відбувається:

– піднімання ребра;

– опускання ребра.

А. Суглоб головки ребра (articulatio capitis costae)

Суглоб головки ребра є:

– кулястий (articulatio spheroidea) – за формою;

– комбінований (articulatio combinata) – за будовою (вид суглоба);

– тривісний – за функцією.

Суглобові поверхні:

– головка ребра (caput costae);

– верхні реброві ямки тіл хребців (foveae costales superiores corporum vertebrarum);

– нижні реброві ямки тіл хребців (foveae costales inferiores corporum vertebrarum).

Рухи навколо майже стрілової осі (axis sagittalis).

Види рухів:

– обертання ребер (rotatio costarum), внаслідок чого відбувається:

– піднімання ребер;

– опускання ребер.

Допоміжний апарат:

– промениста зв’язка головки ребра (lig. capitis costae radiatum);

– внутрішньосуглобова зв’язка головки ребра (lig. capitis costae intraarticulare). Вона існує лише у з’єднаннях II – X ребер з хребтом.

Б. Реброво–поперечний суглоб (articulatio costotransversaria)

Він існує між I – X ребрами та відповідним грудним хребцем і є:

– циліндричним (articulatio cylindrica) – за формою;

– комбінованим (articulatio combinata) – за будовою (вид суглоба);

– одновісним – за функцією.

Суглобові поверхні:

– горбок ребра (tuberculum costae);

– реброва ямка поперечного відростка хребця (fovea costalis processus transversi vertebrae).

Рухи навколо майже стрілової осі (axis sagittalis), проведеної через головку ребра.

Вид рухів: обертання ребер (rotatio costarum), внаслідок чого відбувається:

– піднімання ребер;

– опускання ребер.

Допоміжний апарат:

– реброво–поперечна зв’язка (lig. costotransversarium), яка складається з:

– верхньої реброво–поперечної зв’язки (lig. costotransversarium superius);

– бічної реброво–поперечної зв’язки (lig. costotransversarium laterale);

– попереково–реброва зв’язка (lig.lumbocostale).

 

Груднинно–реброві суглоби (articulationes sternocostales)

Груднинно–реброві суглоби утворені ребровими хрящами (cartilagines costales) II–VII ребер (costae II–VII) та відповідною вирізкою груднини.

Цей суглоб є:

– плоский (articulatio plana) – за формою;

– простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба);

– тривісний – за функцією.

Суглобові поверхні:

– реброва вирізка груднини (incisura costalіs sterni);

– груднинний кінець ребра (extremitas sternalis costae).

Рухи навколо:

– вертикальної осі (axis verticalis);

– стрілової осі (axis sagittalis);

– лобової осі (axis frontalis).

Види рухів, цей суглоб є малорухомим суглобом (amphiarthrosis) в якому відбуваються:

– піднімання ребер;

– опускання ребер.

Допоміжний апарат:

– внутрішньосуглобова груднинно–реброва зв’язка (lig. sternocostale intraarticulare), вона зміцнює суглоб, який зчленовує II ребро (costa II) з грудниною (sternum);

– променисті груднинно–реброві зв’язки (ligg. sternocostalia radiata);

– перетинка груднини (membrana sterni);

– реброво–мечоподібні зв’язки (ligg. costoxiphoidea) зв’язують хрящ VII ребра з мечоподібним відростком.

Міжхрящові суглоби (articulationes interchondrales)

Вони знаходяться між ребровими хрящами VII – X ребер (cartilagines costales VII – X costarum). Передні кінці цих ребер, не досягаючи груднини, з’єднуються кожний з хрящем розміщеного вище ребра з допомогою сполучної тканини (textus connectivus fibrosus).

 

Реброво–хрящові суглоби (articulationes costochondrales)

Реброво–хрящові суглоби з’єднують:

– кісткову частину ребра (pars ossea costae) з ребровими хрящами (cartilagines costales), у них відсутня суглобова порожнина (cavitas articularis).

 

 

З’єднання грудного пояса (juncturae cinguli pectoralis)

 

Синдесмози та суглоби грудного пояса

З’єднання грудного пояса (juncturae cinguli pectoralis) поділяються на:

– синдесмози грудного пояса; синдесмози пояса верхньої кінцівки (syndesmoses cinguli pectoralis; syndesmoses cinguli membri superioris);

– суглоби грудного пояса; суглоби пояса верхньої кінцівки (articulationes cinguli pectoralis; articulationes cinguli membri superioris).

Окрім цих з’єднань, на рівні з’єднань грудного пояса (juncturae cinguli pectoralis) є зв’язки (ligamenta), які сполучають різні анатомічні утвори лопатки (scapula) і не мають відношення до суглобів (articulationes).

Такі зв’язки (ligamenta) називаються  несправжніми зв’язками лопатки (ligamenta spuria scapulae), або власними зв’язками лопатки (ligamenta propria scapulae).

Власні зв’язки лопатки (ligamenta propria scapulae):

1. Дзьобо–надплечова зв’язка (lig. coracoacromiale), вона натягнута над плечовим суглобом (articulatio humeri) між верхівкою надплечового відростка (acromion) і дзьобоподібним відростком лопатки (processus coracoideus scapulae).

Ця зв’язка (ligamentum) захищає плечовий суглоб (articulatio humeri) угорі та обмежує рухи плечової кістки (humerus) вверх при відведенні плеча (brachium).

Якщо піднімати (відводити) плечову кістку вище 70⁰, то вона впирається у дзьобо–надплечову зв’язку (lig. coracoacromiale) і при подальшому русі вгору починає рухатись лопатка (scapula) та ключиця (clavicula) у груднинно–ключичному суглобі (articulatio sternoclavicularis).

Дзьобо–надплечову зв’язку (lig. coracoacromiale) разом з відростками, до яких вона кріпиться, називають склепінням плечового суглоба (fornix articulationis humeri).

2 Верхня поперечна зв’язка лопатки (lig. transversum scapulae superius) розташовується над вирізкою лопатки (incisura scapulae), перетворюючи цю вирізку в отвір.

3. Нижня поперечна зв’язка лопатки (lig. transversum scapulae inferius) розміщена на задній поверхні лопатки (facies posterior scapulae) і натягнута між основою надплечового відростка (basis acromii) та заднім краєм суглобової западини лопатки (margo posterior cavitatis glenoidalis scapulae).

Через отвори під вищезгадуваними зв’язками проходять судини і нерви.

Власні зв’язки, за новою анатомічною номенклатурою (Сан–Паулу, 1997), належать до синдесмозів грудного пояса (syndesmoses cinguli pectoralis).

До суглобів грудного пояса; суглобів пояса верхньої кінцівки (articulationes cinguli pectoralis; articulationes cinguli membri superioris) належать:

– груднинно–ключичний суглоб (articulatio sternoclavicularis);

– надплечово–ключичний суглоб (articulatio acromioclavicularis).

 

Груднинно–ключичний суглоб (art. sternoclavicularis)

Груднинно–ключичний суглоб є:

– кулястий (articulatio spheroidea) – за формою;

– комплексний (articulatio complexa) – за будовою (вид суглоба);

– тривісний – за функцією.

Суглобові поверхні:

– ключична вирізка груднини (incisura clavicularis sterni);

– груднинний кінець ключиці (extremitas sternalis claviculae).

Рухи навколо:

– вертикальної осі (axis verticalis);

– лобової осі (axis frontalis);

– стрілової осі (axis sagittalis).

Види рухів:

– піднімання й опускання ключиці (levatio et descensus claviculae);

– рухи вперед і назад;

– обертання ключиці (rotatio claviculae);

– колове обертання (circumductio).

Допоміжний апарат:

– суглобовий диск (discus articularis);

– передня груднинно–ключична зв’язка (lig. sternoclaviculare anterius);

– задня груднинно–ключична зв’язка (lig. sternoclaviculare posterius);

– реброво–ключична зв’язка (lig. costoclaviculare);

– міжключична зв’язка (lig. interclaviculare).

 

Надплечово–ключичний суглоб (art. acromioclavicularis)

Надплечово–ключичний суглоб є:

– плоский (articulatio plana) – за формою;

– простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба), або комплексний у 30 % випадків;

– тривісний – за функцією.

Суглобові поверхні:

– ключична суглобова поверхня надплечового відростка лопатки (facies articularis clavicularis acromii scapulae);

– надплечовий кінець ключиці (extremitas acromialis claviculae).

Рухи навколо:

– вертикальної осі (axis verticalis);

– лобової осі (axis frontalis);

– стрілової осі (axis sagittalis).

Види рухів, він є малорухомий (amphiarthrosis), відбуваються:

– рухи лопатки дозаду та в присереднью сторону до хребта.

Допоміжний апарат:

– суглобовий диск (discus articularis) в 30 % випадків;

– надплечово–ключична зв’язка (lig. acromioclaviculare);

– дзьобо–ключична зв’язка (lig. coracoclaviculare), яка складається з трапецієподібної зв’язки (lig. trapezoideum) і конічної зв’язки (lig. conoideum).

 

 

З’єднання вільної верхньої кінцівки (juncturae membri superioris liberi)

Воно включає в себе:

– променево–ліктьовий синдесмоз (syndesmosis radioulnaris);

– суглоби вільної верхньої кінцівки (articulationes membri superioris liberi).

Променево–ліктьовий синдесмоз (syndesmosis radioulnaris) з’єднує тіла кісток передпліччя і представлений:

– міжкістковою перетинкою передпліччя (membrana interossea antebrachii);

– косою струною (chorda obliqua), яка з’єднує горбистість ліктьової кістки (tuberositas ulnae) з міжкістковим краєм променевої кістки (margo interosseus radii).

До суглобів вільної верхньої кінцівки (articulationes membri superioris liberi) належать:

– плечовий суглоб (articulatio humeri; articulatio glenohumeralis);

– ліктьовий суглоб (articulatio cubiti);

– дистальний променево–ліктьовий суглоб (articulatio radioulnaris distalis);

– суглоби кисті (articulationes manus).

Плечовий суглоб (articulatio humeri)

Плечовий суглоб є:

– кулястий (articulatio spheroidea) – за формою;

– простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба);

–тривісний – за функцією.

Суглобові поверхні:

– головка плечової кістки (caput humeri);

– суглобова западина лопатки (cavitas glenoidalis scapulae).

Рухи навколо:

– вертикальної осі (axis verticalis);

– лобової осі (axis frontalis);

– стрілової осі (axis sagittalis).

Види рухів:

– згинання (flexio) і розгинання (extensio);

– приведення (adductio) і відведення (abductio);

– обертання (rotatio);

– колове обертання (circumductio).

Допоміжний апарат:

– губа суглобової западини (labrum glenoidale);

– суглобовозападинно–плечові зв’язки (ligg. glenohumeralia), які є потовщенням передньої стінки суглобової капсули (paries anterior capsulae articularis);

– дзьобо–плечова зв’язка (lig. coracohumerale), вона зміцнює плечовий суглоб (art. humeri).

 

Ліктьовий суглоб (articulatio cubiti)

Ліктьовий суглоб утворений з’єднанням трьох кісток (плечової кістки – humerus, променевої кістки – radius та ліктьової кістки – ulna), між якими формуються три наступні суглоби. Вони мають спільну суглобову капсулу (capsula articularis):

– плечо–ліктьовий суглоб (articulatio humeroulnaris), кулястий (articulatio spheroidea);

– плечо–променевий суглоб (articulatio humeroradialis), блокоподібний (ginglymus);

– проксимальний променево–ліктьовий суглоб (articulatio radioulnaris proximalis), циліндричний (articulatio cylindrica) і обертовий (articulatio trochoidea).

Ліктьовий суглоб в цілому є:

– гвинтоподібний – за формою;

– складний (articulatio composita) – за будовою (вид суглоба);

– одновісний – за функцією.

Суглобові поверхні:

– для плечо–променевого суглоба (art. humeroradialis):

– головочка плечової кістки (capitulum humeri);

– суглобова ямка головки променевої кістки (fovea articularis capitis radii);

– для плечо–ліктьового суглоба (art. humeroulnaris):

– блок плечової кістки (trochlea humeri);

– блокова вирізка ліктьової кістки (incisura trochlearis ulnae);

– для проксимального променево–ліктьового суглоба (art. radioulnaris proximalis):

– суглобовий обвід головки променевої кістки (circumferentia articularis capitis radii);

– вирізка променевої кістки (incisura radialis), яка розташована на ліктьовій кістці (ulna).

Рухи навколо лобової осі (axis frontalis).

Види рухів:

– для плечо–променевого суглоба (art. humeroradialis), який є кулястим суглобом (articulatio spheroidea; enarthrosis):

– згинання (flexio);

– розгинання (extensio);

– обертання досередтнт (rotatio interna);

– обертання назовні (rotatio externa) променевої кістки (radius) навколо її вертикальної осі.

– для плечо–ліктьового суглоба (art. humeroulnaris), який є блокоподібним суглобом (ginglymus):

– згинання (flexio);

– розгинання (extensio). Ці рухи здійснюються з одночасним рухом променевої кістки (ulna) в плечо–променевому суглобі (art. humeroradialis).

– для проксимального променево–ліктьового суглоба (art. radioulnaris proximalis):

– обертання досередини (rotatio interna);

– обертання назовні (rotatio externa) променевої кістки (radius) навколо її вертикальної осі.

Цей суглоб є циліндричним суглобом (articulatio cylindrica) і комбінованим з дистальним променево–ліктьовим суглобом (articulatio radioulnaris distalis).

Допоміжний апарат:

– обхідна ліктьова зв’язка (lig. collaterale ulnare);

– обхідна променева зв’язка (lig. collaterale radiale);

– кільцева зв’язка променевої кістки (lig. anulare radii);

– квадратна зв’язка (lig. quadratum);

– мішкоподібний закуток (recessus sacciformis), який розташований в місці прикріплення суглобової капсули (capsula articularis) до шийки променевої кістки (collum radii).

Дистальний променево–ліктьовий суглоб (articulatio radioulnaris distalis)

Дистальний променево–ліктьовий суглоб є:

– циліндричний (articulatio cylindrica) – за формою;

– комбінований (articulatio combinata), через те, що об’єднаний функцією з проксимальним променево–ліктьовим суглобом (art. radioulnaris proximalis);

– одновісний – за функцією.

Суглобові поверхні:

– суглобовий обвід ліктьової кістки (circumferentia articularis ulnae);

– вирізка ліктьової кістки (incisura ulnaris);

– нижня поверхня головки ліктьової кістки (facies inferior capitis ulnae).

Рухи навколо вертикальної осі (axis verticalis).

Види рухів:

– відвертання (supinatio) і привертання (pronatio) передпліччя (antebrachium) і кисті (manus) разом з рухами в проксимальному променево–ліктьовому суглобі (articulatio radioulnaris proximalis).

Допоміжний апарат:

– суглобовий диск (discus articularis);

– мішкоподібний закуток (recessus sacciformis), який розташований між кістками передпліччя (ossa antebrachii) над суглобовим диском (discus articularis) і є випином суглобової капсули (capsula articularis).

Проксимальний променево–ліктьовий суглоб (articulatio radioulnaris proximalis) та дистальний променево–ліктьовий суглоб (articulatio radioulnaris distalis) разом утворюють комбінований циліндричний суглоб (articulatio combinata cylindrica).

Рухи в них відбуваються навколо вертикальної осі (axis verticalis), яка проходить через головку променевої кістки (caput radii) та головку ліктьової кістки (caput ulnae).

У цих суглобах (articulatio radioulnaris proximalis et articulatio radioulnaris distalis) променева кістка (radius):

– обертається навколо ліктьової кістки (rotatio ulna). Оскільки променева кістка (radius) з’єднується з кистю (manus), то, обертаючись (rotatio), вона повертає і кисть (rotatio manus);

– при обертанні променевої кістки (rotatio radii) досередини (привертання – pronatio), то вона перехрещує спереду ліктьову кістку (ulna), і кисть (manus) повертається долонною ділянкою (regio palmaris) досередини і назад, при цьому великий палець (pollex) спрямований присередньо;

– при обертанні (rotatio) назовні (відвертання – supinatio) променева кістка (radius) займає бічне положення, а кисть (manus) повертається долонною ділянкою (regio palmaris) вперед і великий палець (pollex) спрямований вбік.

Ці особливості рухів потрібно враховувати при іммобілізації (фіксації) переломів.

 

 

Суглоби кисті (articulationes manus)

Вони поділяються на:

– променево–зап’ястковий суглоб (articulatio radiocarpalis);

– зап’ясткові суглоби (articulationes carpi);

– зап’ястково–п’ясткові суглоби (articulationes carpometacarpales);

– міжп’ясткові суглоби (articulationes intermetacarpales);

– п’ястково–фалангові суглоби (articulationes metacarpophalangeae);

– міжфалангові суглоби кисті (articulationes interphalangeae).

Променево–зап’ястковий суглоб (articulatio radiocarpalis)

Променево–зап’ястковий суглоб є:

– еліпсоподібний (articulatio ellipsoidea) – за формою;

– складний (articulatio composita) – за будовою (вид суглоба);

– двовісний – за функцією.

Суглобові поверхні:

– зап’ясткова суглобова поверхня променевої кістки (facies articularis carpalis radii);

– суглобовий диск (discus articularis);

– проксимальні суглобові поверхні човноподібної кістки (facies articulares proximales ossis scaphoidei);

– проксимальні суглобові поверхні півмісяцевої кістки (facies articulares proximales ossis lunati);

– проксимальні суглобові поверхні тригранної кістки (facies articulares proximales ossis triquetri).

Рухи навколо:

– лобової осі (axis frontalis);

– стрілової осі (axis sagittalis).

Види рухів:

– згинання (flexio) і розгинання (extensio);

– приведення (adductio) і відведення (abductio).

Допоміжний апарат:

– тильна променево–зап’ясткова зв’язка (ligamentum radiocarpale dorsale);

– долонна променево–зап’ясткова зв’язка (lig. radiocarpale palmare);

– тильна ліктьово–зап’ясткова зв’язка (lig. ulnocarpale dorsale);

– долонна ліктьово–зап’ясткова зв’язка (lig. ulnocarpale palmare);

– ліктьова обхідна зв’язка зап’ястка (lig. collaterale carpi ulnare);

– променева обхідна зв’язка зап’ястка (lig. collaterale carpi radiale);

– суглобовий диск (discus articularis).

 

Зап’ясткові суглоби; міжзап’ясткові суглоби

(articulationes carpi; articulationes intercarpales)

До них належать:

– власне міжзап’ясткові суглоби (articulationes intercarpales);

– суглоб горохоподібної кістки (articulatio ossis pisiformis);

– середньозап’ястковий суглоб (articulatio mediocarpalis).

 

власне міжзап’ясткові суглоби (articulationes intercarpales)

Вони утворені зап’ястковими кістками (ossa carpi). Вони є:

– прості (articulationes simplices) – за будовою;

– плоскі (articulationes planae) – за формою;

– багатовісні – за функцією;

– малорухомі (amphiarthroses) – за видом рухів.

Рухи навколо:

– вертикальної осі (axis verticalis);

– лобової осі (axis frontalis);

– стрілової осі (axis sagittalis).

 

Суглоб горохоподібної кістки (articulatio ossis pisiformis)

Суглоб горохоподібної кістки утворений:

– горохоподібною кісткою (os pisiforme);

– тригранною кісткою (os triquetrum).

Він є:

– простий (articulatio simplex) – за будовою;

– плоский (articulatio plana) – за формою;

– багатовісний – за функцією.

Суглоб горохоподібної кістки (articulatio ossis pisiformis) укріплюють:

– горохово–гачкувата зв’язка (lig. pisohamatum)

– горохово–п’ясткова зв’язка (lig. pisometacarpale).

 

Середньозап’ястковий суглоб (articulatio mediocarpalis)

Середньозап’ястковий суглоб є:

– кулястий (articulatio spheroidea) – S-подібний за формою;

– складний (articulatio composita) – за будовою;

– одновісний – за функцією;

– малорухомий (amphiarthrosis) – за видом рухів.

У цьому суглобі (articulatio mediocarpalis) є ніби дві головки (capita):

– одна головка утворена човноподібною кісткою (os scaphoideum);

– друга головка утворена:

– тригранною кісткою (os triquetrum);

– півмісяцевою кісткою (os lunatum);

– човноподібною кісткою (os scaphoideum).

Суглобова порожнина (cavitas articularis) цього суглоба (articulatio mediocarpalis) продовжується між кістками, які утворюють перший та другий ряди зап’ястка (carpus), тобто з’єднується з порожнинами міжзап’ясткових суглобів (cavitates articulationum intercarpalium).

Суглобові поверхні:

– проксимальні суглобові поверхні дистального ряду зап’ясткових кісток (facies articulares proximales seriei distalis ossium carpi);

– дистальні суглобові поверхні проксимального ряду зап’ясткових кісток (facies articulares distales seriei proximalis ossium carpi).

Рухи навколо фронтальної осі (axis frontalis).

Види рухів:

– згинання (flexio);

– розгинання (extensio).

Середньозап’ястковий суглоб (articulatio mediocarpalis) функціонально зв’язаний із променево–зап’ястковим суглобом (articulatio radiocarpalis).

Допоміжний апарат:

– тильні міжзап’ясткові зв’язки (ligg. intercarpalia dorsalia);

– долонні міжзап’ясткові зв’язки (ligg. intercarpalia palmaria);

– міжкісткові міжзап’ясткові зв’язки (ligg. intercarpalia interossea);

– променева зв’язка зап’ястка (lig. carpi radiatum).

Рухи кисті відносно передпліччя (antebrachium) відбуваються (рахуючи середнім, вихідним положенням те, при якому кисть міститься в одній площині з передпліччям) уздовж двох взаємно перпендикулярних осей: лобової (в площині долоні) і стрілової (перпендикулярної до поверхні долоні).

Навколо лобової осі (axis frontalis) відбуваються згинання кисті (flexio manus), близько 60–70^о, і розгинання (extensio manus), до 45^о.

Навколо стрілової осі (axis sagittalis) кисть рухається в бік ліктьової кістки – приведення (adductio manus), близько 35–40^о, і в бік променевої кістки – відводиться (abductio manus), приблизно на 20^о.

При таких рухах кисті відбувається колове обертання (circumductio), при якому кисть робить периферійні рухи, описуючи поверхню конуса.

В усіх вищеназваних рухах беруть участь два зчленування: променево–зап’ястковий суглоб (articulatio radiocarpalis) та зап’ясткові суглоби; міжзап’ясткові суглоби (articulationes carpi; articulationes intercarpales), комбінуючись в один суглоб кисті; суглоб ручної кисті (articulatio manus), причому проксимальний ряд зап’ясткових кісток відіграє роль кісткового меніска.

 

Зап’ястково–п’ясткові суглоби (articulationes carpometacarpales)

Зап’ястково–п’ясткові суглоби є:

– плоскі (articulationes planae) – за формою;

– складні (articulationes compositae) – за будовою (вид суглоба);

– багатовісні – за функцією.

Суглобові поверхні:

– дистальні суглобові поверхні дистального ряду зап’ясткових кісток (facies articulares distales seriei distalis ossium carpi);

– основи проксимальних фаланг II–IV пальців (bases phalangium proximales digitorum II–IV).

Рухи навколо:

– прямовисної осі (axis verticalis);

– лобової осі (axis frontalis);

– стрілової осі (axis sagittalis).

Види рухів: суглоби малорухомі (amphiarthrosеs), незначне ковзання (до 5 – 10 градусів) у різних напрямках.

Допоміжний апарат:

– тильні зап’ястково–п’ясткові зв’язки (ligg. carpometacarpalia dorsalia);

– долонні зап’ястково–п’ясткові зв’язки (ligg. carpometacarpalia palmaria).

 

Зап’ястково–п’ястковий суглоб великого пальця

(articulatio carpometacarpalis pollicis)

Зап’ястково–п’ястковий суглоб великого пальця є:

– простий (articulatio simplex) – за будовою (вид суглоба);

– сідлоподібний (articulatio sellaris) – за формою;

– двовісний – за функцією.

Суглобові поверхні:

– дистальна суглобова поверхня кістки–трапеції (facies articularis distalis ossis trapezii);

– суглобова поверхня основи I п’ясткової кістки (facies articularis basis articularis ossis metacarpi primi [I]).

 

Рухи навколо:

– стрілової осі (axis sagittalis);

– косо розташованої лобової осі (axis frontalis).

Види рухів:

– згинання та розгинання (flexio et extensio);

– протиставлення та зіставлення (oppositio et repositio);

– колове обертання (circumductio) навколо цих двох осей;

– згинання з протиставленням (flexio et oppositio);

– розгинання з приведенням і відведення (extensio, adductio et abductio);

– складні обертові рухи великого пальця.

 

Міжп’ясткові суглоби (articulationes intermetacarpales)

Міжп’ясткові суглоби є:

– прості (articulationes simplices) – за будовою (вид суглоба);

– плоскі (articulationes planae) – за формою;

– багатовісні – за функцією і є малорухомі (amphiarthroses).

Суглобові поверхні: бічні та присередні поверхні основ II–V п’ясткових кісток (facies laterales et mediales basium ossium metacarpi secundi – quinti [II–V]).

Види рухів: належать до малорухомих суглобів (amphiarthroses), можливі незначні рухи у різних напрямках.

Допоміжний аппарат:

– тильні п’ясткові зв’язки (ligg. metacarpalia dorsalia);

– долонні п’ясткові зв’язки (ligg. metacarpalia palmaria);

– міжкісткові п’ясткові зв’язки (ligg. metacarpalia interossea).

У рухах кисті (manus) відносно передпліччя (antebrachium) беруть участь:

– променево–зап’ястковий суглоб (articulatio radiocarpalis);

– середньозап’ястковий суглоб (articulatio mediocarpalis);

– зап’ястково–п’ясткові суглоби (articulationes carpometacarpales);

– міжзап’ясткові суглоби (articulationes intercarpales);

– міжп’ясткові суглоби (articulationes intermetacarpales).

Усі ці суглоби, що об’єднані єдиною функцією, клініцисти називають суглобом кисті.

 

П’ястково–фалангові суглоби (articulationes metacarpophalangeae)

П’ястково–фалангові суглоби є:

– кулясті (articulationes spheroideae) – за формою;

– прості (articulationes simplices) – за будовою;

– багатовісні – за функцією.

Суглобові поверхні:

– суглобова поверхня головки п’ясткових кісток (facies articularіs capitis ossium metacarpi);

– суглобова поверхня основи проксимальних фаланг (facies articularіs basis phalangium proximalium).

Рухи навколо:

– лобової осі (axis frontalis);

– стрілової осі (axis sagittalis);

– прямовисної осі (axis verticalis).

Види рухів:

– згинання і розгинання (flexio et extensio);

– при розігнутих пальцях – приведення і відведення (adductio et abductio);

– складні колові обертання (circumductiones).

Допоміжний апарат:

– обхідні зв’язки (ligg. collateralia);

– долонні зв’язки (ligg. palmaria);

– глибока поперечна п’ясткова зв’язка (lig. metacarpale transversum profundum).

 

Міжфалангові суглоби кисті (articulationes interphalangeae manus)

Міжфалангові суглоби кисті є:

– блокоподібні (ginglymi) – за формою;

– прості (articulationes simplices) – за будовою (вид суглоба);

– одновісні – за функцією.

Суглобові поверхні (facies articulares):

– між основами середніх фаланг (bases phalangium mediarum) і блоком проксимальних фаланг (trochlea phalangium proximalium);

– між основами кінцевих фаланг (bases phalangium distalium) і блоком середніх фаланг (trochlea phalangium mediarum).

Рухи навколо лобової осі (axis frontalis).

Види рухів:

–згинання (flexio);

– розгинання (extensio).

Допоміжний апарат:

– обхідні зв’язки (ligg. collateralia),

– долонні зв’язки (ligg. palmaria).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                     Матеріали підготувала доцент О.М. Киричок.