Тема 1

1 Червня, 2024
0
0
Зміст

Тема 1. Предмет і завдання педагогіки.

ПЛАН

1. Історія виникнення педагогіки

2. Об’єкт, предмет, мета, завдання і функції педагогіки

3. Поняття вищої освіти у педагогіці

4. Основні категорії педагогіки.

5. Система педагогічних наук

6. Педагогіка і медицина

ЛІТЕРАТУРА:

1. Вітенко І.С., Борисюк А.С., Вітенко Т.І. Основи психології. Основи педагогіки: Навчально-методичний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 200 с.

2. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. — 576 с.

3. Основи психології і педагогіки : навчальний посібник / О. М. Степанов, М. М. Фіцула. – 2-ге вид., виправ., доп. – Київ : Академвидав, 2006. – 520 с

4. Лазарчук Л.Ю.Основи педагогіки: Матеріали для лекційного курсу та семінарських занять/ Л.Ю.Лазарчук, І.З.Майданюк.- Тернопіль: Укрмедкнига, 2005.- 550 с.

5. www.onko.ck.ua/ua_pat_dogl_mspedag.htm

 

1. Історія виникнення педагогіки.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи, педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали «майстрами». Упродовж багатьох століть тут не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники». Відомості про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забиваті учителей своих» Кирила Туровського.

Сучасна педагогіка – це комплекс теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і освіту як соціально організовані і цілеспря­мовані процеси, а також про шляхи удосконалення цих процесів.

 

2. Об’єкт, предмет, мета, завдання і функції педагогіки

Об’єктом дослідження педагогіки є система освіти і педагогічні процеси.

Вся сукупність навчально-виховних і культурно-освітніх навчальних закладів складає систему освіти, котра вміщує великі педагогічні системи: систему вищої освіти, систему середньої спеціальної освіти, систему загальної середньої освіти та ін.

Ці великі педагогічні системи окреслені Законом України «Про освіту» (стаття 43). Педагогічні системи різ­няться між собою за педагогічною метою, змістом навчання, континге­нтом вихованців, кваліфікацією педагогів, формами, способами керів­ництва процесами діяльності вихованців, результатами. Проте всі системи реалізують єдину мету, яка визначена державою, суспільством.

Педагогічний процес у системі вищої освіти є предметом дослідження педагогіки вищої школи. Відтак виникає потреба дати визна­чення поняття вищої освіти, її ролі та структури в Україні.

Визначення вищої освіти подане у декларації, прийнятій на Всесвітній конференції ЮНЕСКО, яка відбувалася у Парижі 5-8 жовтня 1998 року. У цьому документі говориться, що вищою освітою назива­ються всі види навчальних курсів, підготовки або перепідготовки на післядипломному рівні, що здійснюється університетами або іншими навчальними закладами, котрі визначені компетентними державними органами як навчальні заклади вищої освіти.

Структура педагогічної системи вищої освіти  (яку Ви здобуваєте) включає низку се­редніх педагогічних систем (це окремі вищі навчальні заклади, наприклад, медичний університет імені Горбачевського, де Ви навчаєтеся) і малих педагогічних сис­тем, якими є окремі факультети, курси, групи.

У законі України “Про вищу освіту” вищу освіту визначено як рі­вень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній сере­дній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації; зміст вищої освіти – обумовлена цілями та потре­бами суспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світо­глядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техні­ки, технологій, культури та мистецтва; зміст навчання – структура, зміст і обсяг навчальної інформації, засвоєння якої забезпечує особі можливість здобуття вищої освіти і певної кваліфікації.

Система ви­щої освіти і педагогічні процеси в ній є об’єктом педагогіки вищої школи. Педагогіка вищої школи, як і кожна наука, має свій предмет дослідження. Предметом педагогіки вищої школи або вищого навчального закладу (скорочено – ВНЗ) є визначення закономірностей управління такою педагогічною системою, мета якої – підготовка спе­ціалістів, здатних, виходячи з громадянських позицій, вирішувати виробничі чи наукові завдання і відповідати за їх вирішення.

Окремими складовими предмета педагогіки вищої школи є:

1) навчально-виховний процес та процес професійної підготовки спеціалістів, культурної еліти сучасного суспільства;

2) вивчення закономірних зв’язків, які існують між розвитком, вихованням та навчанням студентів у ВНЗ;

3) розробка на цій основі методологічних, теоретичних та методичних проблем становлення сучасного інтелектуального висококваліфікованого фахівця у будь-якій галузі матеріального чи духовного виробництва.

Вища школа виконує такі функції: виховну, освітню, загальнокультурну, науково-дослідну, інтернаціональну. Вища школа бере актив­ну участь у розв’язанні всіх задач державотворення; у створенні матеріального добробуту, вдосконаленні суспільних відносин, вихованні громадянина-патріота України; у підвищенні культурного рівня насе­лення України, формуванні інтелектуального потенціалу країни; забез­печенні підвищення кваліфікації викладачів, підготовці наукових кадрів для участі в НТР; сприянні демократизації суспільства та укріпленні миру; у розвитку міжнародного співробітництва.

Педагогіка вищої школи виконує такі функції:

 аналітичну (теоретичне вивчення, опис, аналіз педагогічних явищ і процесів, причинно-наслідкових зв’язків; аналіз, узагальнення та інтерпретація і оцінка педагогічного досвіду);

 прогностичну (забезпечення наукового обґрунтування цілей, планування педагогічного процесу, ефективного керівництва освітньою політикою);

• проективно-конструктивну (розробка нових технологій та втілення результатів досліджень).

У своїй діяльності вищі навчальні заклади керуються принципа­ми: кожному, хто має середню освіту, гарантовані рівні умови; гума­нізм, демократизм; пріоритетність загальнолюдських цінностей; органі­чний зв’язок навчання і науково-практичної діяльності з історією, куль­турою України; науковий, світський характер освіти; відповідність сві­товим стандартам.

Отже, педагогіка вищої школи  – це наука про закономірності повчання і виховання студентів, а також їх наукову і професійну підготовку як спеціалістів відповідно до вимог держави. Предмет науки завжди конкретизується в її меті і завданнях.

Метою педагогіки вищої школи є дослідження закономірностей розвитку, ви­ховання і навчання студентів і розробка на цій основі шляхів удоскона­лення процесу підготовки кваліфікованого спеціаліста.

Завдання педагогіки вищої школи:

• аналіз соціально-історичних характеристик системи вищої освіти;

аналіз змісту, форм і методів навчання, розвитку і виховання студентів у вищому навчальному закладі;

аналіз методів контролю і оцінки успішності студентів на основі системного підходу;

розробка нових технологій навчання і виховання у вищому навчальному закладі;

розкриття педагогічних закономірностей формування студентів як майбутніх фахівців;

вивчення діалектичних взаємозв’язків об’єктивних і суб’єктивних, соціальних і природних факторів виховання і розвитку студентства, його потенційних і реальних можливостей;

співвідношення цілей і засобів виховання і навчання;

розробка теорії та методики виховання і навчання, які педгог-викладач має враховувати в своїй практичній діяльності, а також критеріїв її ефективності на основі закономірностей цих процесів.

Педагогіка вищої школи є наукою і мистецтвом.

Як наука педагогіка вищої школи має свій об’єкт, предмет, методи дослідження та перспективи розвитку. Вона розкриває: сутність виховання студентів як педагогічного процесу; його закони і закономірності; умови, за яких ці закони повніше проявляються; умови і способи прогнозування педаго­гічного процесу; структуру і механізм взаємодії елементів педагогічної системи.

Як мистецтво педагогіка вищої школи вимагає творчого натхнен­ня і захопленості цією наукою від кожного викладача і творчого засто­сування теорії у практиці.

        Педагогіка вищої школи є теоретичною і прикладною наукою.

Як теоретична наука вона відображає причинно-наслідкові відношення і зв’язки у вихованні, навчанні і науковій підготовці майбутніх фахівців, зокрема, медичних працівників. Така теорія являє собою систему ідей, що слугують обґрунтуван­ням і керівництвом до дії. А також показує раціональні шляхи, спрямо­вує роботу вищої школи у бік бажаної мети, виявляє таку систему дій, яка найкращим чином задовольняла і відповідала б поставленим ці­лям.

Як практична наука педагогіка вищої школи вказує на застосу­вання теоретичних положень, шляхів реалізації законів і закономірнос­тей, принципів у практичній діяльності педагогічних працівників.

В Україні мета, задачі, структура, типи вищих навчальних закла­дів визначені Законом України «Про освіту» (1996).

Вища освіта забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової і професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації.

Вища освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. До вищих закладів освіти, що здійснюють підготовку молодших спеціалістів, можуть прийматися особи, які мають базову загальну середню освіту.

Підготовка фахівців у вищих закладах освіти може проводитись з відривом від виробництва (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна, дистанційна), шля­хом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей – екстерном.

Завдання, права та обов’язки вищого закладу освіти визнача­ються Законом України “Про вищу освіту” та Положенням про держав­ний заклад освіти.

В Україні діють такі вищі заклади освіти: університет (класичний, профільний), академія, інститут, консерваторія, коледж, технікум (училище ).

Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки студен­тів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціальних функцій у системі освіти України діють вищі заклади освіти таких рівнів акредитації:

•         вищі заклади освіти першого рівня акредитації (технікум, учи­лище та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців: на основі повної загальної середньої осві­ти – з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста; на основі базо­вої загальної середньої освіти – з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста та з одночасним отриманням повної загальної середньої освіти;

•         вищі заклади освіти другого рівня акредитації (коледжі та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста, бакалавра;

•         вищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акредита­ції (університети, академії, інститути, консерваторії та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців: на основі повної загальної середньої освіти – з присвоєнням кваліфікації спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти з присудженням наукових ступенів кандидата та доктора наук у вста­новленому порядку.

Структура вищого закладу освіти визначається відповідно до Положення про державний вищий заклад освіти та його Статуту. Ос­новними структурними підрозділами вищого закладу освіти третього і четвертого рівнів акредитації є: інститути, факультети, кафедри, курси тощо.

Управління вищим закладом освіти здійснюється на основі сумі­щення прав центральних органів виконавчої влади та керівництва ви­щого закладу освіти, розмежування повноважень, поєднання єдиноначалля та самоврядування.

Для вирішення основних питань діяльності вищого закладу осві­ти відповідно до його Статуту створюються робочі та дорадчі органи:

робочі органи – ректорат, деканати (для вищих закладів освіти третього і четвертого рівнів акредитації), адміністративна рада (для вищих закладів освіти першого і другого рівнів акредитації), приймаль­на комісія;

дорадчі органи – вчена рада (вищих закладів освіти третього і четвертого рівнів акредитації), педагогічна рада (для вищих закладів освіти першого і другого рівнів акредитації), бюджетно-фінансова комі­сія тощо.

Порядок створення, реорганізації, ліквідації, ліцензування, атес­тації та акредитації вищого закладу освіти, здійснення державного контролю за якістю підготовки фахівців вищих закладів освіти встанов­лює Кабінет міністрів України. Порядок організації навчального проце­су, форми навчання та контролю за набуттям знань студентами, поря­док їх атестації та тривалість канікул встановлює Міністерство освіти і науки. Умови прийому студентів до вищих закладів освіти розробляє Міністерство освіти і науки; воно ж затверджує їх після попереднього розгляду Віце-прем’єр-міністром України. Згідно з цими умовами кожен вищий заклад освіти розробляє власні правила прийому, які затвер­джує Міністерство освіти і науки. Отже, вища освіта як система є багатофункціональ­ною і багатоступеневою. Вона включає цільовий, змістовий, організа­ційний і методичний компоненти.

Мета вищої освіти сьогодні – це підготовка фахівців, здатних за­безпечити перехід від індустріального до інформаційно-технологічного суспільства через новаторство у навчанні, вихованні та науково-методичній роботі.

Наголос все більше робиться на якості освіти, універсальності підготовки випускника та його адаптованості до ринку праці, на особистісну орієнтованість навчального процесу, його інформатизацію, ви­значальну важливість освіти у забезпеченні сталого людського розвит­ку. Необхідність цих процесів диктується Європейською орієнтацією України загалом та входженням вищої освіти України у Європейське освітнє і наукове поле зокрема. Україна, чітко визначивши орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності у контексті європейських вимог, наполегливо працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.

У 1997 році під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розробле­но і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких і сформулювали згодом прин­ципи Болонської декларації (1999).

Основні завдання та принципи створення зони Європейської ви­щої освіти – це: уведення двоциклового навчання; запровадження кре­дитної системи; формування системи контролю якості освіти; розши­рення мобільності студентів і викладачів; забезпечення працевлашту­вання випускників; забезпечення привабливості європейської системи освіти. Подальші дії після досягнення шести цілей Болонського проце­су, прийняття системи легкозрозумілих і адекватних ступенів; прийнят­тя системи двоциклової освіти (доступеневе і після ступеневе навчан­ня); запровадження системи кредитів – кредитно-накопичувальної сис­теми (ЕСПS) або інших сумісних з нею систем, які здатні забезпечити як диференційно-розрізнювальну, так і накопичувальну функції; спри­яння мобільності студентів і викладачів (усунення перешкод вільному пересуванню студентів і викладачів); забезпечення високоякісних ста­ндартів вищої освіти; сприяння європейському підходу до вищої освіти (запровадження програм, курсів, модулів із „європейським’’ змістом); навчання протягом усього життя; спільна праця вищих навчальних закладів і студентів як компетентних, активних і конструктивних парт­нерів у заснуванні та формуванні Зони європейської вищої освіти.

Обрані шляхи модернізації вищої освіти України співзвучні зі за­гальноєвропейськими підходами.

Основні принципи цих реформ полягають у наступному:

По-перше, підготовка висококваліфікованого фахівця здійсню­ється як наскрізна, послідовна, цілісна система: учень —> студент —> фахівець (бакалавр, магістр).

По-друге, реалізація стандартів освіти сучасності в їх змістовно­му і організаційному вираженні здійснюється на позиціях: самостійності і творчої активності того, хто навчає і того, хто навчається протягом усього життя.

Основним змістом діяльності вищого навчального закладу пови­нно стати формування інноваційного освітньо-виховного середовища, що передбачає: зміну організації і змісту освіти з метою інтеграції у світовий освітній простір; оптимізацію кадрового забезпечення; ком­плексне вдосконалення професійної майстерності педагогів через опа­нування інноваційними і дослідно-експериментальними видами діяль­ності.

Навчальний процес в сучасному університеті повинен бути спрямованим на реалізацію змісту вищої освіти на підставі державних стандартів і кваліфікаційних вимог до фахівців та з урахуванням інва­ріантів, що дають можливість продовжити освіту у будь-якому закор­донному ВНЗ, або отримати відповідну кваліфікацію за кордоном на основі певного закінченого циклу освіти. Тому він має здійснюватися з урахуванням можливостей сучасних інформаційних технологій на­вчання та орієнтуватися на формування освіченої, гармонійно розви­неної особистості, здатної до постійного оновлення наукових знань, професійної мобільності та швидкої адаптації до змін у соціально-культурній сфері, системі управління та організації праці в умовах рин­кової економіки.

Отже, створення у педагогіці теорії освітньої діяльності вищої школи – це об’єктивний процес наукового пізнання, розвиток якого визначається рівнем формалізації наукових знань та їх теоретичним обґрунтуванням. Разом з тим пізнання психолого-педагогічних закономірностей процесу навчання і виховання у вищій школі залежить від того, як і на якому методологічному, теоретичному, методичному і практичному рівнях будуються наукові дослідження.

Глибоке розуміння суті педагогічних явищ, інноваційне розв’язання неординарних педагогічних завдань неможливе без ово­лодіння методами наукового пізнання, ознайомлення з логікою дослідницького процесу, досвіду аналізувати і передбачати його подальший розвиток.

 

3. Основні категорії педагогіки

Як і кожна наука, педагогіка має свій понятійний апарат, тобто систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. Катего­рійно-понятійний апарат педагогіки вищої школи поділяють на три види:

І. Методологічні категорії: педагогічна теорія, педагогічна концепція, педагогічна ідея, педагогічна закономірність, педагогічний принцип.

Педагогічна теорія – система науково-педагогічних знань, яка описує і пояснює елементи реальної педагогічної діяльності у вищому навчальному закладі. Складовими елементами педагогічної теорії є педагогічні ідеї, педагогічні поняття, педагогічні концепції, педагогічні закономірності і педагогічні принципи. Теорія узагальнює їх в окремих явищах. На основі теорії будується методика навчально-виховної ро­боти у вищому навчальному закладі.

Педагогічна концепція – система критичних поглядів на реальну вузівську дійсність і відповідного пошуку та пропозиції нових конструктивних ідей. Педагогічна концепція завжди повинна підкріплюватись дослідженнями та емпіричними даними. Так, концепція гуманізації і гуманітаризації спирається на соціологічні дослідження серед студен­та та емпіричні міркування й пропозиції викладачів.

Педагогічна ідея – це новий напрям думки, твердження або розгорнута модель, що відображає ті чи інші стосунки або зв’язки у вузівській дійсності. Набуваючи самостійного характеру, ідеї можуть поєд­нуватись у концепції, частково слугуючи поповненням теорії. Наприклад, ідея посилення самостійності у навчальній праці студентів, об’єднуючись з іншими законами вузівської дійсності з урахуванням самостійності студентів, набула концептуального характеру.

Педагогічна закономірність – об’єктивно повторювана послідовність явищ. Це універсальна категорія усіх галузей педагогіки. Зако­номірності поділяють на біологічні, психологічні, соціальні й безпосе­редньо педагогічні. За іншою класифікацією вони можуть бути фунда­ментальними й конкретними. Зокрема, автори В.Галузинський, М.Євтух виділяють такі закономірності:

•   процес формування особистості студента (у процесі його на­вчання, виховання і розвитку) є єдиним і взаємозумовленим;

•   виховання, навчання і освіта студента, його переростання у спеціаліста є так само історично зумовленим соціальним процесом;

•   загальній і специфічний характер виховання студента (в широ­кому розумінні цього слова) є також єдиним і взаємозумовленим. Чим повніше ця єдність, тим вищим постає результат виховання;

•   професійно-педагогічна діяльність викладача і навчальна дія­льність студента є також взаємозумовленими і взаємозалежними;

•   формування особистості студента відбувається в структурі внутрішньо колективних стосунків.

До основних закономірностей, на наш погляд, можна віднести й такі:

•   чим педагогічно доцільніше побудований навчально-виховний процес у вищому навчальному закладі, тим сильнішим є його вплив на особистість майбутнього спеціаліста;

•   чим повніше враховуються мотиви, внутрішні прагнення сту­дентів, тим ефективнішим є навчально-виховний процес;

•   чим повніше впливає навчально-виховний процес на всі сфе­ри (вербальної, сенсорної та ін.) особистості студента, тим швидше відбувається його розвиток і виховання.

Ці фундаментальні закономірності, що різнобічно ілюструють взаємозалежність процесів, є ядром педагогіки вищої школи. Вони слугують виявленню і закріпленню принципів. Принципи – це система вимог і положень педагогіки, дотримання яких забезпечує продуктив­ність навчально-виховного процесу.

До основних принципів належать:

1.            Гуманізація виховання – пріоритет завдань самореалізації особистості студента, створення умов для вияву обдарованості і талантів, формування гуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливої.

2.            Науковий, світський характер навчання.

3.            Єдність національного і загальнолюдського – формування на­ціональної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; володіння українською мовою, використання усіх її багатств і засобів у мовній практиці; прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщи­ни, традицій і звичаїв народів, що населяють Україну; оволодіння над­банням світової культури.

4.            Демократизація виховання – розвиток різноманітних форм співробітництва, встановлення довіри між викладачем і студентом, взаємоповага, розуміння запитів та інтересів студентів.

5.            Пріоритет розумової і моральної спрямованості змісту на­вчання і виховання.

6.            Поєднання активності, самодіяльності і творчої ініціативи сту­дентів з вимогливим керівництвом викладача.

7.            Урахування індивідуальних, вікових особливостей студентів у навчально-виховному процесі.

ІІ. Процесуальні категорії: виховання, навчання, освіта, розви­ток, формування особистості; навчально-виховний процес; навчальний і виховний процес – загалом не відрізняються від тлумачення їх у зага­льній педагогіці.

Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості.

У педагогіці поняття «виховання» вживають у широкому соціальному, в широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в гранично вузькому педагогічному значеннях.

Виховання в широкому соціальному значенні — процес формування особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного ладу. Кажучи «виховує життя», мають на увазі виховання в широкому значенні цього слова. Оскільки дійсність нерідко буває суперечливою і конфліктною, то особистість може не лише формуватися під впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі несприйнятливість до цих явищ.

Виховання в широкому педагогічному значенні — формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яка базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання у вузькому педагогічному значенні — цілеспрямована виховна діяльність педагога, спрямована на досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки).

Виховання в гранично вузькому значенні — спеціально організований процес, що передбачає формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком і відбувається через взаємодію вихователя і вихованця.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за своєю сутністю, змістом, характером. «Національне виховання, — писала Софія Русова, — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів…».

Національне виховання — виховання дітей на культурно- історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід’ємний складник їх соціалізації. Національне виховання духовно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.

Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що забезпечує формування в особистості національної самосвідомості.

Соціалізація людини — процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, залучення до суспільного життя як активної, дієвої сили.

На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання вбирало кращі здобутки світової культури, акумульовані в народних традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх сферах життя. Правильно організоване національне виховання формує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер.

На певному щаблі суспільного розвитку складовою частиною виховання в широкому його значенні стає освіта.

Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються вміння й навички.

У живому педагогічному процесі ці педагогічні категорії взаємопов’язані та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в широкому педагогічному значенні виховання охоплює навчання та освіту. Закономірністю навчального процесу є виховуючий характер навчання.

Розвиток – процес і результат кількісних і якісних змін в організмі людини;

Формування – процес становлення людини як соціальної істоти.

ІІІ. Суттєві категорії: мета, завдання і зміст виховання; професіограма спеціаліста, діяльність (викладача і студента); дифе­ренційований та індивідуальний підходи; прогнозування наслідків пе­дагогічного впливу, планування навчальної роботи; форми, методи й засоби виховання та навчання; педагогічні технології навчання і вихо­вання, управління навчально-виховним процесом; самостійна робота студентів, науково-дослідна діяльність студентів; гуманізація і гумані­таризація вищого навчального закладу.

Ці категорії, як і процесуальні, мало чим відрізняються від загальнопедагогічних, хіба що застосуванням їх до певного об’єкту – вищо­го навчального закладу, студентства, професорсько-викладацького складу.

 5. Система педагогічних наук

Структура сучасної педагогіки відображає зв’язки і від­носини, що склалися в процесі історичного розвитку педаго­гічних знань, визначає місце кожної з педагогічних наук, її роль для педагогічної практики. Їх кількість залежить від суспільних потреб (йдеться про самостійні науки із сво­їм предметом, методами дослідження, понятійно-категорій­ним апаратом). Певною мірою вони спираються на струк­туру і принципи загальної педагогіки, будучи її «дочірні­ми» і водночас самостійними науками. Нині педагогічна наука об’єднує до двадцяти педагогічних галузей.

Загальна педагогіка вивчає і формулює принципи, фор­ми і методи навчання й виховання, які є загальними для всіх вікових груп і навчально-виховних закладів. Складається з чотирьох розділів:

–         основи педагогіки (філософські засади педагогіки, ха­рактеристика систем освіти);

–         теорія навчання та освіти (дидактика), яка досліджує сутність процесу навчання і змісту освіти;

–         теорія виховання (сутність процесу виховання, орга­нізації виховного процесу);

–         теорія управління навчально-виховним процесом (школознавство — система управління школою і діяльність органів освіти).

Вікова педагогіка вивчає закономірності виховання і на­вчання, організаційні форми й методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп. її поділяють на такі напрями:

–         дошкільна педагогіка (закономірності виховання ді­тей дошкільного віку у сім’ї, в дошкільних виховних закла­дах);

–         педагогіка загальноосвітньої школи (зміст, форми й методи навчання і виховання школярів)

–         педагогіка дорослих

Професійна педагогіка досліджує і розробляє питання підготовки фахівців для різних галузей народного господар­ства. Залежно від рівня освіти існують такі напрями:

–         педагогіка професійно-технічної освіти (підготовка кваліфікованих робітників і фахівців середньої ланки для різних галузей народного господарства);

–         педагогіка вищої школи (навчально-виховний процес у вищих закладах освіти, проблеми здобуття вищої освіти).

–         педагогіка підвищення кваліфікації та перекваліфікації спеціалістів, робітничих    кадрів.

Корекційна педагогіка вивчає проблеми і розробляє методи виховання, навчання та освіти дітей з різними фі­зичними або психічними вадами. Залежно від виду дефектів педагогічні знання цієї галузі поділяють на такі напрями:  

–         сурдопедагогіка (навчання і виховання глухонімих, глухих і туговухих дітей);

–         логопедія (навчання і виховання дітей з порушення­ми мовлення);     

–         тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих та слабозорих дітей);

–         олігофренопедагогіка (навчання і виховання розумо­во відсталих і дітей з уповільненим розумовим розвитком).

–         виправно-трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців).

Історія педагогіки висвітлює процес розвитку педагогічних ідей, теорії та практики навчання і виховання в різні історичні епохи, рі­зних країн і народів.

Порівняльна педагогіка порівнює системи народної освіти різних країн.

Галузеві педагогіки охоплюють спортивну, авіаційну, військову, інженерну, медичну, культурно-освітню; шкільна гігієна, яка досліджує і визначає санітарно-гігієні­чні умови та організацію навчального процесу залежно від віку, стану здоров’я учнів чи студентів.

Окрема група педагогічних наук — часткові, або предметні, методики, методики викладання окремих предметів, що вивчають за­кономірності викладання і вивчення конкретних навчаль­них дисциплін у закладах освіти різних типів;

Народна педагогіка є галуззю педагогічних знань і дос­віду народу, що виявляється в домінуючих поглядах суспільства на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

Педагогіка народознавства забезпечує практичне за­своєння учнями і студентами культурно-історичних, мистецьких надбань багатьої поколінь у процесі прилучення до творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці.

Родинна педагогіка є складовою народної, в якій зосе­реджено знання й досвід щодо створення і збереження сім’ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких), формування в дітей любові до матері й батька, бабусі й ді­дуся, поваги до пам’яті померлих та ін.

Козацька педагогіка спрямована на формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Духовна педагогіка — це галузь педагогічних знань, досвід з виховання і навчання особистості засобами релігії.

Педагогічна деонтологія (грец. deon — потрібне, необхідне) є узагальненою системою принципів, норм, ви­мог професійного й особистісного порядку, яким має від­повідати поведінка педагога в умовах професійної діяльнос­ті. Деонтологія досліджує етичний аспект поведінки педа­гога з позицій належного, розглядає поведінку в практичній діяльності через поняття повинності, належного ставлення до учасників педагогічного процесу (учнів, їх батьків, ко­лег), професійної праці. Центром її вивчення є професійний обов’язок педагога, його поведінка, основана на деонтологічних принципах, нормах, відповідальність за поведінку в нестандартних професійних ситуаціях, основні цінності професії педагога тощо.

Соціальна педагогіка вивчає закономірності й механіз­ми становлення і розвитку особистості в процесі здобуття освіти і виховання у різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, куль­турних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей та мо­лоді в процесі вирішення суспільних, політичних, еконо­мічних та інших проблем суспільства.

Науково-теоретичну структуру соціальної педагогіки становлять: агогіка — наука про вивчення проблеми запобігання відхиленням у поведінці дітей та підлітків; герогіка — наука про соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку; андрогогіка — наука про освіту та виховання людини впродовж усього її життя; віктимологія — наука про різні категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та насильства.

Міжпредметні зв’язки педагогіки з іншими науками дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.

Педагогіка пов’язана з філософією (етикою), соціологією, естетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими науками.

Знання з філософії, соціології, естетики допомагають педагогам визначити мету виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та суспільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психологія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних впливів, які спричиняють зміни у її внутрішньому світі та поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ психології. Анатомія і фізіологія людини є основою для розуміння біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апарату, серцево-судинної та дихальної систем.

Гігієна дітей і підлітків як галузь гігієни сприяє організації на наукових засадах у закладах освіти заходів щодо зміцнення здоров’я, фізичного розвитку школярів, трудової діяльності дітей та підлітків, плануванню будівництва та обладнання навчальних і дитячих закладів різних типів. Зв’язок педагогіки з медициною став передумовою формування корекційної педагогіки як спеціальної галузі педагогічного знання, предметом якої є освіта дітей із вродженими чи набутими відхиленнями в розвитку. У взаємозв’язку з медициною вона розробляє систему засобів, що дають змогу досягти терапевтичного ефекту й полегшити процеси соціалізації, компенсувати наявні дефекти.

Зв’язок педагогіки з іншими науками відбувається в різних напрямах.

По-перше, це спільність об’єктів (понять, закономірностей, концепцій, предметів, процесів, критеріїв, методів).

По-друге, взаємодія, взаємовплив, взаємопроникнення, інтеграція педагогіки та інших наук.

По-третє, педагогіка спирається на ідеї інших наук (людина формується у діяльності — з філософії); використовує методи дослідження інших наук (анкетування — із соціології), результати досліджень інших наук (насамперед психології); проводить дослідження спільно з іншими науками; дає замовлення іншим наукам на дослідження певних явищ.

Взаємозв’язок медсестринства і педагогіки. Медсестринська педагогіка – невід’ємна складова медсестринської справи.

 Одна із головних цілей реформування охорони здоров’я сьогодення – це зближення медсестринського персоналу та пацієнта, розвиток партнерських стосунків між ними, фокусування уваги на проблемах особи загалом, а не тільки хворої людини.

В процесі формування медсестринська справа постійно зазнавала багатьох змін та удосконалень. Але всі вони мали на меті одне – допомогти хворій людині нормалізувати фізичний і психічний стан, тобто відновити здоров’я пацієнта, створити оптимальні умови для його збереження. 

За таким принципом Вірджинія Хендерсон визначила завдання сестринської справи: “Унікальність покликання медичної сестри полягає в тому, щоб надавати людині, хворій чи здоровій, допомогу у всьому, що сприяє здоров’ю чи його відновленню, або приходу безболісної смерті, і з чим людина могла б справитись без сторонньої допомоги, якщо б вона була достатньо здоровою, і робити це таким чином, щоб допомогти хворому якнайшвидше набути самостійності”.

Але можливість самодогляду головним чином обмежується відсутністю у пацієнта необхідних знань і навичок. Тому однією з функцій медичної сестри, за визначенням Європейського регіонального бюро ВООЗ, є навчання пацієнтів знанням і навичкам, що стосуються збереження та відновлення здоров’я шляхом:

• оцінки знань і навичок людини, що стосуються збереження і відновлення здоров’я;

• підготовки і надання необхідної інформації на відповідному рівні;

• допомога медичним сестрам, пацієнтам та іншому персоналу в отриманні нових знань і навичок;

• застосування прийнятих професійних стандартів навчання пацієнтів та членів їх родини .

Сучасні дослідники медсестринства в своїх теоріях звертають особливу увагу на те, що медична сестра повинна допомагати пацієнту самостійно розв’язувати проблеми, що виникли в результаті хвороби, навчити його відновлювати здоров’я та вміти зберігати його у майбутньому, тобто чільне місце в роботі медичної сестри відводиться саме медсестринській педагогіці.

Актуальною в даному контексті є модель медсестринства Дороті Орем, яка звертає увагу на питання навчання пацієнта навичкам самодогляду. Авторка зазначає, що доросла людина повинна розраховувати на себе та нести певну відповідальність за членів своєї родини.

За мету процесу навчання поставлено особисте створення пацієнтом власного комфорту та умов для збереження чи відновлення здоров’я. Позитивні результати навчання дають змогу медичній сестрі зменшити об’єм втручань, спрямованих на проблеми даного пацієнта, й звільнити час для догляду за більш тяжкохворими пацієнтами.

Процес навчання розповсюджується й на членів родини пацієнта в разі неможливості його самостійно доглядати за собою на протязі тривалого часу.

Медсестринський догляд і медична допомога повинні зробити більше, ніж просто лікувати з метою полегшення страждань. Вони повинні давати можливість пацієнту учитися, розширяти свої знання з тим, щоб він міг сам регулювати власне здоров’я. Мета медсестринської педагогіки полягає в тому, щоб краще озброїти людей знаннями, необхідними для прийняття правильних рішень з питань, що стосуються їх здоров’я та благополуччя.

Навчання пацієнта має починатися з виявлення та обговорення його проблем. Потім медична сестра переходить до планування разом з пацієнтом відповідних заходів, направлених на задоволення цих проблем. Хоча основний час своєї роботи медична сестра присвячує проведенню персонального навчання пацієнта та членів його сім’ї, у неї є можливість проводити роботу в групах пацієнтів з однаковими проблемами. І робиться це з метою, щоб пацієнт знову, як можна скоріше, придбав незалежність. Чим скоріше хворий зможе про себе піклуватися, спостерігати за станом свого здоров’я, і навіть виконувати призначення лікаря, тим краще.

Для полегшення навчання пацієнта знанням і навичкам самодогляду медична сестра повинна використовувати стандартні плани навчання або, при необхідності, власноруч складені індивідуальні плани навчання. Застосування планів навчання документується медичною сестрою в протокол проведення первинної та поточної оцінки стану пацієнта.

Проводячи навчання пацієнтів або членів їх родини, медичній сестрі необхідно пам’ятати, що:

• засвоєння знань – це зміна поведінки внаслідок одержаного досвіду. Шляхи засвоєння знання різними людьми різні;

• люди засвоюють знання з різною швидкістю;

• активізуючи органи чуттів слухачів (зір, слух, дотик), а також залучаючи їх до роботи, ви прискорюєте цей процес;

• минулий досвід дорослих слухачів може бути корисним при засвоєнні знань або може ускладнювати їх сприйняття.

Щоб полегшити процес навчання медична сестра може:

• залучати слухачів до планування занять;

• спільно визначати завдання в процесі навчання;

• використовувати метод активної участі в заняттях;

• використовувати аудіовізуальні засоби навчання;

• заохочувати до дискусій, обміну досвідом тощо;

• з повагою та розумінням ставитись до поглядів слухачів та їх культурних традицій. В даному разі актуальним є використання методології етномедсестринства (модель транскультурального медсестринства М. Лейнінгер), що дасть можливість медичній сестрі застосовувати плани медсестринського догляду та методи навчання, прийнятих в тій культурі, до якої він належить.

Не існує універсального рецепту для успішного навчання. Досвідчені медичні сестри завжди виробляють свої власні методи, базуючись на тому, що їм найкраще вдається та найбільш результативне. Власна методика удосконалюється з кожним наступним проведеним заняттям. Зміст заняття може залишатися незмінним, але методи викладання, техніка навчання навикам догляду та самодогляду будуть послідовно покращуватись.

При проведенні занять з пацієнтами варто використовувати найрізноманітніші методи викладання. Метод викладання – це спосіб і манера спілкування з людьми, висвітлення певних подій та фактів, які спрямовані на досягнення відповідної мети в конкретній ситуації.

Медична сестра повинна вміти вибирати належний та ефективний метод навчання, беручи до уваги багато факторів: склад слухачів, конкретну ситуацію, власні сили, обсяг і характер інформації, яку необхідно подати, час, а також приміщення та обладнання, що є у розпорядженні.

Окремо необхідно торкнутися питання навчання самих професіоналів роботі з пацієнтами, оскільки медичні сестри мають справу з реакціями людей на хворобу і варто знати, як поводитися з пацієнтами, яким поставили діагноз серйозної чи невиліковної хвороби, які перебувають на порозі смерті. Забезпечуючи якість життя пацієнта, допомагаючи йому розібратися у низці важких переживань у зв’язку з реакціями на хворобу чи смерть, медична сестра повинна зберігати професійну гідність і власний психологічний баланс. Робота з хворими людьми, а надто з онкологічними чи помираючими, надзвичайно важка в психологічному аспекті. Тому питання навчання психологічного захисту медичного персоналу займають важливе місце в роботі керівника чи лідера команди професіоналів. Регулярні зібрання персоналу, де учасників заохочують поговорити про проблеми, які виникають у процесі догляду за помираючими пацієнтами і спілкування з їх сім’ями про їхні власні почуття, можуть запобігти виникненню надмірного стресу і допомогти проявити почуття, пов’язані з горем і втратою.

Таким чином медична сестра, крім догляду за пацієнтом, виконує роль провідника до здоров’я та здорового способу життя, допомагає набути йому впевненості у власних силах, зберігаючи при цьому власний психологічний баланс.

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Приєднуйся до нас!
Підписатись на новини:
Наші соц мережі