Тема №1.
Тема: Основи теорії держави і права
1. Держава і право – історичні надбання людства, цивілізації. Держава та право – неодмінний атрибут політичної влади.
2. Виникнення держави та права.
3. Історія розвитку держави і права.
4. Поняття «держава», її ознаки та функції.
5. Класифікація держав за формами: правління, устрою та державного політичного режиму.
6. «Право» як особливий вид соціальних норм. Ознаки, функції та джерела права.
7. Правова система та система права. Галузі права, правові інститути та правові норми.
8. Поняття «правова держава» та її основні ознаки.
9. Основні напрямки формування Української правової держави.
1. Історія знала доправвову і додержавну стадії суспільного життя. Право і держава виникли на певному етапі суспільного розвитку, коли без них люди вже не могли обійтись.
Лише вийшовши з природного, тваринного стану, людина створила «тривимірний простір», в який вписується й її поведінка в суспільстві. Трьома мірилами, або нормами, її поведінки є : мораль, звичаї, право. При цьому саме право характеризує становище особистості в суспільстві, але саме воно потребує певного механізму здійснення і захисту – закону і держави.
Отже, людина – право – держава є базовими поняттями правової науки та орієнтирами її пізнання.
Від самого початку їх виникнення держави і право стали нероздільними сіспільними утвореннями та одночасно – основними засобами розв’язання численних суспільних суперечностей і конфліктів. Вони стали продуктами розвитку суспільства.
Поступово держава та право вдосконалювались. У процесі свого розвитку вони перетворились у передових країнах світу із засобів обслуговування інтересів окремих індивідів чи соціальних груп на засоби задоволення загально людських потреб.
Держава і, згодом, право почали сприйматись як позитивні явища, тобто стали соціальними цінностями. Завдяки чому?
Спробуємо відповісти на це запитання з точки зору справедливості та права.
Кожна людина прагне, щоби суспільство, в якому вона живе, керувалось принципом справедливості – рівної для всіх. Цей принцип втілюється насамперед у праві.
Справедливість передбачає однаково рівне ставлення до всіх людей – незалежно від їх походження, соціального чи матеріального стану, багатьох інших ознак. Вона є мірою оцінки людських вчинків, а не самої людини. Згідно цієї міри кожен має оримувати те, чого він заслуговує. Тому справедливість тісно пов’язана з рівністю. Принцип рівності закріплюється правом, має правовий характер. Тому говорять, що справедливість також тісно пов’язана з правом.
Слово «справедливість» походить від слова «право». Справедливість вважається те, що виражає право, відповідає праву, те, що є правильним, правомірним.
Найвища мета справедливості – суспільство, де поважаються та захищаються свобода і рівність людей. Тому-то свобода, рівність і справедливість є головними цілями цивілізованої держави.
Але мало сказати, що держава і право є історичними надбанням людства. Вони також виступають утілення прагнень і сподівань кожної нації.
Держава і право тісно пов’язані з владою. У найзагальнішому розумінні, влада розглядається здебільшого як можливість здійснювати вирішальний вплив на поведінку людей.
Часто по телебаченню чи по радіо ми чуємо вислови: «політична влада», «влада народу», «державна влада», «духовна влада». З історії ви пам’ятаєте різновиди влади – вона справді була різною: у рабовласника – над рабом, у феодала – над кріпаками, у раннього буржуа – над найманим працівником. Проте влада – не така вже віддалена й від нашого повсякденного життя категорія, як це може видатись на перший погляд.
Найголовнішою з усіх влад є політична влада. Саме за її допомогою здійснюється управління країною або її частинами. У межах окремої країни така влада є найвищою, повною, верховною і ні від кого не залежною.
Політична влада спирається на державу, а держава є основним знаряддям цієї влади. Щоправда, не завжди політична влада є державною. Наприклад, керівництво політичної партії має певну владу над рядовими членами партії, але якщо вона не є правлячою, то політична влада керівництва цієї партії не є державною владою. Трапляється й таке, коли в країні протистоять державна і політична влада.
Будь-яку владу, у тому чисті і найвищу – політичну – здійснюють люди. Але оскільки людина не буває досконалою, потрібен чинник, що регулював би дії лидини, яка давав би їй можливостей зловживати цією владою. (відомий вислів лорда Джона Актона: «Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно»).
Для того, щоб обмежити владу, ще кілька століть тому було сформульовано теорію поділу влади. Традиційно розрізняють три різновиди (гілки) державної влади: законодавчу,виконавчу й судову. Такий поділ влади уособлює її обмеження по горизонті. Поряд з цим, існує також поділ на владу вищу, центральну і місцеву. Це – полід влади по вертикалі.
2. Відомо, що організація первісного людського колективу сягає глибини тисячоліття. Дослідження науковців засвідчили, що то була група людей, пов’язаних єдиним походженням, спільним захистом від небезпек і спільним добуванням їжі.
Прагромада налічувала 20-40 чол. лідером у ній був найсильніший чи найспритніший у полюванні. З’являлись тоді і перші паростки звичаєвого права у вигляді табу.
У 9-4 тис. до н. е. виникла родоплемінна організація суспільства. Управління здійснювалось на основі первісної демократії: вища влада в роду належала загальним зборам усіх дорослих родоплемінників. Перші правила поведінки були мононормами – не було поділу на правові та моральні норми. Ці правила були обов’язковими для виконання і забезпечувались силою державного примусу.
У період зростання ролі племен завершується формуванням звичаєвого права – неписаних правил поведінки, що стали нормами внаслідок повторюваності окремих вчинків людей та увійшли в їхню свідомість. Це звичаєве право і стало основою формування власне юридичного права.
У цей час суспільна організація влади набула характеру так званої «військової демократії»:
1) вважалося, що вища влада ще належала народним зборам – усій масі озброєного народу;
2) існувала постійна рада старійшин, до якої входили представники найзаможніших родів, так звана родова аристократія;
3) на час війни істотно зростала роль військового лідера.
«Військова демократія» була перехідним етапом від додержавної до державної форми організації суспільного життя і водночас – є фінальною стадією розвитку первісного суспільства. Внаслідок цього і виникають перші держави.
Поява держави у різних країнах була спричинена досить відмінними комплексами факторів. Причини появи держави були окреслені в таких теоріях її походження:
Теологічна теорія (її представниками були Блаженний Августин, Фома Аквінський). Є одною з найдавніших теорій походження держави. Вона полягає в тому, що походження і існування держави є результатом виявлення волі Бога. Згідно з теологічним вченням, держава є втіленням божественної сили і тому державна влада вічна і не може бути скасована, а підкорення їй цілком природно. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів. Правителі діють від імені Бога, їх влада має божественний характер, а закони, які видаються, відповідають божественній справедливості. Вже в літературних і історико-правових пам`ятниках Давнього Єгипту, Вавілона, Сирії, Індії, Китаю знайшла чітке вираження теологічна теорія. Підтвердження цієї теорії ми можемо також знайти в Біблії (Старий Заповіт), де говориться про виникнення держави в Стародавньому Ізраїлі, коли Мойсей виводив євреїв з Єгипту.
Найбільш широке поширення ця теорія отримала в епоху середньовіччя і мала головною своєю спрямованістю обґрунтування переваг церковної влади над світською. Ми можемо побачити її в творах вченого-богослова Фоми Аквінського (1225-1274), вчення якого побудовано на ієрархії форм: від Бога – чистого розуму – до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найреакційніші держави, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона покликана захищати благо всіх. Починаючи з ІХ-Х століть формулюється так звана теорія двох мечів, згідно з якою для захисту християнства Богом були дані два мечі – церковний та світський. Обидва вони передаються церкві, яка, зберігши для себе духовний меч, світський передала монарху. Тому від повинен підкорятись церкві. Однак прихильники незалежної царської влади, навпаки, стверджували, що імператори отримали свій меч безпосередньо від Бога. Основний зміст даної теорії в тому, щоб ствердити пріорітет духовної організації (церкви) над світською і довести, що немає держави, влади і права «не від Бога».
Релігіозні вчення про походження держави і права мають розповсюдження і в наші часи. В сучасних умовах її розвинули ідеологи ісламської релігії, католицької церкви (Мартен, Месьє та інші).
Патріархальна теорія (представник – Конфуцій). Дана теорія походження держави і права трактує виникнення держави як результат історичного розростання патріархальної сім’ї: сім’я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель трактував це так: люди – істоти колективні, які прагнуть до взаємного спілкування, що призводить до створення сім`ї. В наступному розвитку сім`я розширюється, збільшується кількість її членів і все це призводить до створення держави. Звідси, влада правителя є продовженням влади батька (патріарха) в сім`ї, яка є необмеженою. Оскільки визнається первинно божественне походження влади «патріарха», піддані мають покірно підкорятись правителю. Будь-який спротив владі недопустимий. Лише батьківська опіка правителя може забезпечити необхідні для людини умови життя. Як і в родині батько, в державі монарх не обирається, не призначається і не зміщується підданими тому, що останні – це його діти. Конфуцій розглядав державу як велику родину. Влада імператора уподібнювалась до влади батька, а відношення правителів і підвладних – родинним стосункам, де молодші залежать від старших і повинні бути їм віддані, слухатись і підкорятись без заперечень. А правителі в свою чергу повинні піклуватись про благо своїх підданих, як це має бути в родині.
Також прихильником цієї теорії був Р. Філер (ХVII в.), який в своєму творі “Патріархія чи природна влада короля” твердив, що абсолютна влада монарха бере початок безпосередньо від Адама. Держава виростає з сім’ї, а влада монарха через Адама дана Богом і непідвладна ніяким людським законам. Адам був не тільки батьком людства, але і його властителем. Монархи – це наступники та нащадки Адама, які успадкували від нього свою владу.
В Росії до цієї теорії схилялись соціолог Н.К. Михайловський та М.Н. Покровський. Ця теорія отримала сучасне звучання в ідеї державного патерналізму, тобто приняттям держави на себе піклування про своїх громадян і підданих у випадку несприятливих для них ситуацій – хвороби, інвалідності, безробіття та інше. Позитивним в цій теорії було те, що її прихильники, наприклад, Н.К. Михайловський закликали усувати з життя все аморальне, шкідливе та нерозумне по відношенню до людини. А це можливо лише в суспільстві, яке побудоване по типу сімейних відношень.
Звісно, в певній мірі аналогія держави і родини можлива, тому що структура сучасної державності виникла не одразу, а розвинулась від первинних форм, які дійсно можуть бути порівняні із структурою первинної сім`ї.
Договірна теорія. Договірна теорія або теорія суспільного договору грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта доброї волі людей (які до цього знаходились в «природному», первинному стані), згоді про те, що одні будуть управляти, а інші – виконувати їхні управлінські рішення. Об’єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. І зрештою в правителя і суспільства виникає комплекс взаємних прав і обов`язків і також відповідальність за невиконання останніх. Так, держава має право приймати закони, збирати податки, карати злочинців, але воно зобов`язане захищати свою територію, права і свободи громадян, їх власність та ніш. Громадяни зобов`язані дотримуватись законів, сплачувати податки і в свою чергу вони мають право на захист свободи і власності, а у випадку зловживання правителя своїми правами або невиконання їм своїх обов`язків вони мають право навіть розірвати договір з ним. Ця теорія є складовою частиною теорії «природного права» (XVII—XVIII століття). В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.
Елементи цієї теорії можна знайти в процесі виникнення держави в Стародавньому Римі, коли точилася боротьба між патриціями і плебеями за державну владу і вони прийшли до компромісу — угоди. Окремі положення цієї теорії також були розвинуті в V-IV століттях до н.е. софістами в Давній Греції.
Але найбільший свій розвиток ця концепція отримала в XVII-XVIII століттях і її найбільш яскравими представниками є Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, А.Н. Радищев, Дж.Локк, Я.Козельский, І.Кант та інші.
Класичне обґрунтування договірна теорія отримала в працях Ж.-Ж. Руссо. Виходячи з історичного досвіду він прийшов до висновку, що правителі стали дивитись на державу як на свою власність, а на громадян як на рабів. Вони стали деспотами, людьми, які пригнічують народ. Деспотизм, за Руссо, це вищий прояв суспільного розшарування: нерівності бідних та багатих як наслідок приватної власності, сильних і слабких як наслідок влади, господ та рабів як наслідок заміни законної влади владою зловживання. Ця нерівність стає причиною нової від`ємної рівності – перед деспотом всі рівні, тому що кожен рівен нулю. Але це вже не стара природна рівність первинних людей, а рівність як викривлення природи. Руссо вважає, що в інтересах створення правомірного державного устрою і відновлення справжньої рівності і свободи потрібно заключити вільний суспільний договір. Питання про те, чим э Суспільний договір, яким повинен бути його зміст і призначення, рівно як і багато аналогічних питань отримали найбільш яскраве і змістовне втілення в ланці трактатів Руссо і особливо в його відомій праці «Про Суспільний Договір». Головна задача цього договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, яка захищала і охороняла б загальною сукупною силою особистість і майно кожного учасника і в якій кожен, поєднуючись із усіма, підкорювався б тільки самому собі і залишався б таким саме свободним яким він був раніше». Обґрунтовуючи договірну теорію Руссо відмічає: «Кожен з нас віддає свою особистість і всю свою могутність під владу загальної волі і ми разом приймаєм кожного члена як нероздільну частину цілого». Влада монарха є похідною не від божественного провидення, а від самих людей.
Взагалі-то, з одного боку, договірна теорія була крупним кроком вперед у пізнанні держави, тому що вона поривала з релігійними уявленнями про походження державності, права і політичної влади. Ця концепція має глибокий демократичний зміст, обґрунтовує природне право народу на зміщення влади негідного правителя, на повстання. З іншого боку, слабким місцем в даній теорії є схематичне, ідеалізоване і абстрактне уявлення про первинне суспільство, яке, нібито, на певному етапі свого розвитку освідомлює необхідність згоди між народом і його правителями. Очевидна недооцінка в походженні держави об`активних факторів (соціально-економічних, військово-політичних) і переоцінка в цьому процесі факторів суб`єктивних.
Теорія насильства. Вона пояснює виникнення держави як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. На думку прихильників теорії, держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Представниками теорії були Л. Гумплович, К. Каутський, Є. Дюрінг та ін. Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності. Державна влада, на думку соціолога Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем’ям, а згодом перетворюється на панування класу. Внаслідок цього панування виникає рабство, рабство в свою чергу веде до виникнення приватної власності і класів. Державна влада, за Гумпловичем, виникає з фізичної сили: панування племені, яке основане спочатку тільки на фізичній перевазі над іншим плем`ям.
К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об’єднання з двох общин: одна — панує, інша — гнобиться. Виникає апарат примусу для управління переможеними – держава.
Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство — боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США. Але все ж таки не варто абсолютизувати роль насильства в історії, тому що велика кількість держав і правових систем створювались і створюються не в результаті завоювання ззовні або іншим насильницьким шляхом.
Психологічна теорія. Виникла в середині ХІХ століття. Широке розповсюдження вона отримала в кінці ХІХ-першій половині ХХ століть. Найбільш відомий її представник – російський державознавець і правознавець Л.Петражицький (1867-1931 рр.). Прихильники психологічної теорії визначають суспільство як суму психологічних взаємодій людей і різноманітних їх об`єднань. Суть даної теорії полягає в ствердженні психологічної потреби людини жити в межах організованого суспільства, а також в відчутті необхідності колективної взаємодії. Говорячи про природні потреби суспільства в певній організації, представники психологічної теорії вважають, що суспільство і держава є наслідком психологічних закономірностей розвитку людини.
Основоположник теорії професор Л.І. Петражицький пояснював виникнення держави особливими властивостями людської психіки, а точніше прагненням людей до пошуку авторитету, видатної особистості, якій можливо було б підкорюватись і вказівкам якого наслідувати в повсякденному житті. Таким чином, держава і право були породжені не матеріальними умовами життя, а особливими властивостями людей, їх емоціями, переживаннями. Петражицький, наприклад, також стверджував, що без правових переживань людей неможливо існування стійких соціальних груп, а також суспільства і держави. Причиною виникнення держави є особливий стан психіки людей: постійна залежність людей первинного суспільства від авторитету вождів, страх перед їх магічною силою привели до виникнення державної влади, якій люди підкоряються добровільно. Народ є інертною масою і нездатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва.
Психологічною теорією також керувались вчені Г.Тард (США), англійський етнограф Д.Фрезер (кінець ХІХ – початок ХХ століть), російські юристи Н.М. Коркунов, М.М. Ковалевський.
Але пояснити причини виникнення і функціонування держави тільки з психологічної точки зору навряд чи можливо. Зрозуміло, що всі суспільні явища базуються на основі психічних актів людей і поза ними немає нічого суспільного. В цьому сенсі психологічна теорія пояснює велику кількість питань суспільного життя, які залишаються поза уваги економічної, договірної, органічної теорій. Однак спроба звести все суспільне життя до психологічної взаємодії людей, пояснити життя суспільства і держави загальними законами психології – таке ж саме перебільшення як і багато інших уявлень про державу, суспільство і право.
Расова теорія. Найбільший розвиток і поширення расова теорія набуває в кінці ХІХ – першій половині ХХ століття, вона лягла в основу фашистської політики і ідеології. Зміст цієї теорії складали тези про фізичну і психологічну нерівноцінність людських рас, положення про вирішальний вплив расових відмін на історію, культуру, державний та суспільний устрій, про розділення людей на вищу і нижчу раси, з яких перші є творцями цивілізації і покликаними бути володарями в державі і суспільстві. Інші не здатні не тільки до створення, а й навіть до засвоєння сформованої цивілізації. Їх доля – сліпе і безперечне підкорення. За допомогою держави і права вищі раси повинні володарювати над нижчими.
Один із засновників расової теорії, француз Ж. Гобіно (1816-1882) оголосив арійців «вищою расою», покликаною володарювати над іншими расами. До нижчих рас були приписані семіти, слов`яни та інші. На расовій основі складалась особлива система цінностей «души раси», «чистоти крові», «вождя нації» та інш. Вищою метою арійця оголошувалось збереження чистоти крові. Важливим засобом вирішення всіх найважливіших державно-правових питань оголошувалась війна. Для їх обґрунтування використовувались положення, висловлені відомим філософом Ф.Ніцше (1844-1890 рр.): «війна для держави така ж необхідність як раб для суспільства» та інш. Расова теорія призвела до практики «законного» винищення цілих народів, національних меншин та інших прошарків населення. Історично расова теорія була повністю дискредитована після другої світової війни. Вона не використовується зараз ні як офіційна, ні як напівофіційна ідеологія. Але як наукова, академічна доктрина вона має деяку популярність і понині.
Органічна теорія. Уявлення про державу як своєрідну подобу людського організму були сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Платон, наприклад, порівнював структуру і функції держави із здатністю і сторонами людської души. Аристотель вважав, що держава в багатьох відношеннях нагадує живий людський організм, і на цій основі відмовлявся від можливості існування людини як істоти ізольованої. Образно свої погляди він аргументував таким порівнянням: як руки і ноги, відрізані від людського тіла, не можуть самостійно функціонувати, так і людина не може існувати без держави.
Суть органічної теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти з будови і функцій цього організму. Все незрозуміле в побудові і діяльності суспільства і держави може бути пояснено по аналогії з закономірностями анатомії та фізіології.
Ця теорія, найбільш відомим представником якої був Герберт Спенсер (1820-1903) в закінченому вигляді була сформульована в ХІХ столітті. На думку Г.Спенсера, держава – це певний суспільний організм, який складається з окремих людей. Важливою стороною даної теорії є твердження про те, що держава виникає одночасно із своїми складовими частинами – людьми, і буде існувати доти поки існує людське суспільство. Державна влада – це панування цілого над своїми складовими частинами. Якщо організм здоровий, то і клітини функціонують нормально. Хвороба ж організму веде за собою небезпеку для складників-клітин, а хворі клітини в свою чергу знижують ефективність функціонування всього організму. Спенсер використовував аналогії і терміни з біології та інших наук про життя живих створінь і, порівнюючи суспільство з біологічним організмом, ретельно шукав розбіжності и схожості. Результатом цього стало знаходження деяких закономірностей. Так, наприклад, Г.Спенсер вважав, що суспільство, як і організм, розвивається стадійно, переходячи від простого до складного. Це ускладнення він бачив в об`єднанні людей в такі соціальні групи як плем`я, союз племен, міста-держави і т.п. Торкаючись питань виникнення держави він був близьким до прихильників теорії насильства, вважаючи, що в історії немає ні одного приклада, де держава не виникла б інакше ніж за допомогою насильства. Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв’язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім — членом суспільства, а потім — громадянином держави.Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об’єднання людей у державу).
Соціально-економічна теорія. Найбільш розповсюдженою теорією виникнення держави є соціально-економічна або класова (марксистська) теорія. Матеріалістична теорія виходить з того, що держава виникла в силу економічних чинників – суспільного поділу праці, виникнення додаткового продукту і приватної власності, а потім розколу суспільства на класи з різними економічними інтересами. Як об`єктивний результат цих процесів виникає держава, яка спеціальними засобами пригнічення і керування стримує протиборство цих класів, забезпечуючи інтереси панівного класу. Суть теорії полягає в тому, що держава прийшла на зміну родоплемінної організації, а право – звичаям. В матеріалістичній теорії держава не нав`язується суспільству ззовні, а виникає на основі природного розвитку самого суспільства, пов`язаного з розкладом родового устрою, виникненням приватної власності і соціальним розшаруванням суспільства за майновим цензом (на бідних і багатих), – інтереси різних соціальних груп стали суперечити одні одним. В нових економічних умовах родоплемінна організація стала неспроможною керувати суспільством. З`явилась потреба у керівному органі, який здатен був би забезпечувати економічні інтереси панівних членів суспільства. Тому суспільство, яке складається з економічно нерівних соціальних шарів, породжує особливу організацію, яка підтримуючи інтереси багатих, стримує протиборство залежної частини суспільства. Такою організацією стала держава.
Соціально-економічна теорія висуває три основних форми виникнення держави: афінську, римську і германську. Афінська форма – класична. Держава виникає безпосередньо з класових протиріч, які формуються в суспільстві. Римська форма відрізняється тим, що родове суспільство перетворюється на аристократію, ізольовану від численної але безправної плебейської маси. Перемога останніх руйнує родовий устрій, на руїнах якого виникає держава. Германська форма – держава виникає як результат завоювання великих територій, якими родовий устрій вже керувати не може – як наслідок виникає держава.
Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави” на узагальненні і аналізі виникнення держав в Афінах, Стародавньому Римі і в германців, а також в працях К.Маркса і Ф.Енгельса «Німецька ідеологія», «Маніфест комуністичної партії». Виникнення кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: виникнення моногамної сім’ї, приватної власності і протилежних антагоністичних класів.
Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники — психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування. Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.
На сьогодні не існує одностайності у зясуванні причин виникнення держави і права. Проте, здебільшого наголос робиться на таких чинниках:
1) перший період розвитку людства (додержавний) – відзначався примітивним знаряддям праці, що виникало у людей потребу суспільного життя і праці усіх членів суспільства. Основою організації суспільства була кровна спорідненість людей. З розвитком суспільства відбулися зміни які привели до зміни в організації суспільного життя:
· Кількісне зростання людей;
· Суспільний поділ праці;
· Підвищення продуктивності праці;
· Поділ людей на соціальні групи.
2) економічна причина – це умова розвитку економічної системи, що спричинила необхідність державно-правової регламентації економічних відносин.
3) політична причина – це необхідність вдосконалення владних повноважень неможливість існування родоплемінної організації суспільства, поява соціальних груп, з різноманітними інтересами та потребами.
4) соціальна причина – це удосконалення відносин між людьми.
5) психологічна причина – це розвиток духовного рівня членів суспільства.
6) основною причиною виникнення держави є виникнення приватної власності і поділ суспільства на групи.
Право виникає разом із державою. Його передумовами є:
1) переростання первісних звичаїв, традицій моралі в юридичні норми;
2) правотворчої діяльності компетентних державних органів чи посадових осіб.
3) перетворення рішення судових органів з конкретних справ у загальну форму, що стає обов’язковою при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.
3. Прийнято виділяти п’ять історичних типів держави і права: рабовласницький, феодальний, капіталістичний(буржуазний), соціалістичний, сучасний.
Таблиця 1. Історичні типи розвитку держави і права.
|
|
Рабовлас-ницький тип |
Феодаль-ний тип |
Буржуаз-ний тип |
Соціалісти-чний тип |
Сучас- ний тип |
|
Домі-нуючі Інтере-си |
Інтереси вільних людей,насамперед рабо-власників |
Інтереси феодалів |
Інтереси власників засобів вироб-ництва |
Формально-інререси пролетаріату, реально-комуністи-чної партії |
Інтереси всього суспі-льства і кожної людини |
|
Форма Правлі-ння |
Переважно монархія |
Переважно монархія |
Поширення респуб-ліканської форми правління |
Республіка |
Республіка |
|
Ставле-ння до права |
Право-інструмент держави,по-ширення звичаєвого права |
Понування церковного права |
Право-засіб забезпечення вільної конкуренції та обмеження втручання держави |
Нілігістичне ставлення до права, спроби ототожнити його з політичною доцільністю |
Розгляд права як мірила свободи, рівності та справедли-вості, а не як засобу примусу |
|
Методи управ-ління |
Переважно насильство |
Система сюзерені-тету-васалітету у відносинах між феодалами та залежним населенням |
Доміную-чих методів немає |
Репресивні методи |
Правові, не насиль-ницькі методи |
|
Статус особи |
Поділ суспільства на вільних та рабів,позбав-лення рабів будь-яких прав |
Станова організація суспільства наділення феодалів усіма правами, наявність широких верств залежного населення |
Проголо-шення принципу формальної рівності громадян перед законом |
Проголо-шення принципу формальної рівності людей, зрівняйлівка |
Визнання приорітету прав і свобод особис-тості,га-рантова-ність та захище-ність їхніх прав державою |
|
Спів-відно-шення держав та права |
Переважно домінування держави над правом |
Домінував-ння держави над правом |
Обмеження влади держави невідємними правами особи |
Домінував-ння держави над правом, утворення тимчасового характеру права |
Держава під поряд-ковується праву, утвер-джується принцип верховенства права |
4. Держава – це особлива організація політичної влади в неоднорідному суспільстві, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека, здійснюється керівництво суспільством в інтересах домінуючої його частини, а також управління загальносуспільними справами; – це особлива форма організації суспільства, яка за допомогою спеціального управління захищає інтереси населення певної території, регулює відносини між членами суспільства зокрема за допомогою примусу.
Сутність держави характеризують такі основні ознаки:
1) наявність населення;
2) всеохопний характер – держава об’єднує в одне цле усіх членів суспільства,захищає загально суспільні потреби та інтереси. Хоча зрозуміло, що інтереси деяких верств держава захищає більше, проте це все залежить від її соціальної природи й сутності, а також від історичних умов розвитку;
3) наявність території. Територіальний характер держави полягає в тому, що вона об’єднує членів суспільства на певній території, обмеженій кордонами;
4) єдність – держава об’єднує всіх членів суспільства безвідносно до їхніх майнових, соціальних, етичних, статевих, расових та інших характеристик, а не його окремі групи. Держави не завжди були монополітним, а їхня єдність, як правило, була хиткою, нестабільною. А ось за сучасних умов принципу єдності держав почала загрожувати інша тенденція – створення наддержавних обєднань;
5) офіційний характер – лише держава виступає від імені всього суспільства, репрезентує його як певну цілісність. Саме такою вона визначає іншими державами, тобто здобуває міжнародне визнання;
6) державний суверенітет – верховенство державної влади всередині країни та її самостійність і рівноправність в міжнародних відносинах;
7) структурованість – держава скаладається з окремих ланок, які пов’язані між собою та спеціалізуються на певному виді діяльності;
8) наявність загальнообов’язкових правил поведінкиі зв’язаність держави цими правилами, встановленими її верховними органами від імені народу або самом народом;
9) націленість держави на забезпечення солідарних інтересів людей, які в ній живуть, виконання у зв’язку з цим певного комплексу функцій;
10) володіння монополією на легальний, тобто законний, примус (насильство) в межах даної території та відповідним механізмом для цього.
Залежно від сфери суспільного життя виокремлюються основні напрями діяльності держави. Ці напрями здебільшого і називаються функціями права.
Розрізняють зовнішні (зосередженні переважно на міжнародних питаннях) та внутрішні (спрямовані всередину суспільства).
До зовнішніх функцій відносять: торгівля з іншими державами, культурний обмін з іншими державами, гарантування національної безпеки країни, та до внутрішніх функцій – сприяння розвиткові економіки, підтримання безпеки довкілля, підтримання системи освіти, створення системи охорони здоров’я.
5. Розглядаючи державу, як складний суспільний феномен, необхідно знайти поняття, яке давало б уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади.
Таким поняттям є категорія “форми держави”.
Отже, форма держави — це спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади. Вона включає у себе три елементи:
– форма державного правління — спосіб, або порядок організації та взаємодії вищих органів державної влади;
– форма державного устрою — порядок організації територіального устрою, тобто поділу держави на певні складові частини, та співвідношення держави, як цілого, з її складовими частинами;
– форма державного режиму — порядок здійснення державної влади певними способами і методами.
Таблиця 2. Форми державного ладу
Таким чином, форма держави — це складне поняття, що характеризує державу з точки зору існуючих у ній форм правління, державного устрою та державного режиму. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи мають правову основу — вони фіксуються у конституції, законах та підзаконних актах.
Зрозуміло, що не всі держави однакові за внутрішньою будовою. Зокрема вони різняться між собою порядком організації та взаємодії вищих органів державної влади. Відповідно — держави поділяються на монархії і республіки.
Таблиця 3. Форми державного правління
Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії. Монарх — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).
Для монархії характерні такі ознаки:
— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;
— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;
— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;
— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;
— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;
— наявність персональної власності, що забезпечує сім’ю монарха та передається у спадок;
— влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;
— монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.
Монархії поділяються на абсолютні і обмежені.
Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).
Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.
Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії — поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі — релігійні норми.
Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави — монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент — законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.
Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади — парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.
За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).
Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.
Парламент (фр. parler — розмовляти) — загальнодержавний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираз волі народу шляхом видання нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.
Президент — глава держави, який втілює національну єдність, наступність державної влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.
Для республіки характерні наступні ознаки:
— народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;
— здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;
— наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;
— одноособове або колегіальне прийняття рішень;
— наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;
— юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри — імпічменту президента;
— можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади.
Сьогодні у світі республіка є домінуючою формою державного правління.
Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.
Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо.
Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень. Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.
Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) – форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб’єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем’єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.
У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.
Згідно зі статтями 5, 6 Конституції України, прийнятої у 1996 p., Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в України є народ, який здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Повноваження відповідних органів державної влади визначаються Конституцією та іншими законодавчими актами України, зміст яких дозволяє визначити Україну як змішану, президентсько-парламентську республіку. Зокрема, про це свідчить наступне:
— єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України, яка обирається терміном на чотири роки;
— Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста у порядку особливої процедури (імпічменту);
— Президент України є главою держави, обирається терміном на п’ять років; призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів України; скасовує акти Кабінету Міністрів України;
— Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України;
— правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.
Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може проявлятися у простій або у складній формах.
Таблиця 4. Форми державного устрою
До простої форми державного устрою належать унітарні (єдині) держави.
Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють ознаками суверенітету.
До найважливіших юридичних ознак унітарної держави належать такі:
а) до складу унітарної держави не входять державні утворення, які наділені ознаками суверенітету;
б) вона має єдину систему державних органів;
в) в унітарній державі діє єдина конституція і єдина система законодавства;
г) в ній існує єдине громадянство;
д) в міжнародних відносинах унітарна держава виступає в єдиному числі.
У сучасному світі більшість держав унітарні.
До складної форми державного устрою належать федерація, імперія і конфедерація.
Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу якої входять кілька державних утворень (суб’єктів федерації), що володіють суверенітетом.
Розрізняють два види федерації:
– федерація, заснована на договорі, суб’єкти якої — суверенні держави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу зі складу федерації;
– федерація, заснована на автономії, суб’єкти якої — державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність у вирішенні питань місцевого (автономного) значення.
До юридичних ознак федерації належать:
a) наявність конституції федерації в цілому і конституції у кожному з її суб’єктів і, відповідно, системи законодавства всієї федерації та системи законодавства у її суб’єктів;
б) існування громадянства як всієї федерації, так і громадянства її суб’єктів;
в) в міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожен з її суб’єктів (США, Росія, ФРН).
Другою складною формою державного устрою є імперія — це така форма державного устрою, при якій держава складається з двох частин (метрополії та колонії) з принципово відмінною компетенцією.
До юридичних ознак імперії належать:
а) наявність складових частин держави, які знаходяться у принципово відмінному правовому становищі;
б) метрополія, як основна складова частина імперії, характеризується тим, що повністю визначає правове становище всієї держави, у тому числі і складових (колоній), виходячи з власних інтересів;
в) наявність колоній, як складових частин держави, які повністю або майже повністю позбавлені самостійності у вирішенні будь-яких внутрішніх та зовнішніх питань.
До форми державного устрою належить і конфедерація, що являє собою союз держав, об’єднаних для досягнення певних цілей одним або кількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.
До ознак конфедерації слід віднести:
а) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів;
б) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;
в) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обов’язковими і їхнє невиконання не тягне за собою ніяких санкцій;
г) наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб’єктів.
Державно-правовий режим – сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад.
Розрізняють демократичний і недемократичний режими.
Таблиця 5.Типи державного режиму
Основними ознаками демократичного режиму є:
– проведення виборів державних органів у центрі і на місцях та органів місцевого самоврядування;
– плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;
– рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання своїх обов’язків;
– демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.
Отже, демократичний правовий режим – це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов’язків.
Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.
Тоталітарний режим – це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією особою чи кількома людьми з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства; існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.
Авторитарний режим – така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деяке розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об’єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.
За іншими ознаками демократичні режими класифікуються як: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ін. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу іншої групи чи прошарку в соціальне неоднорідному суспільстві тощо.
6. Упорядкування суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм.
Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин.
Види соціальних норм:
1) норми права – це загальнообов’язкові правела поведінки, що встановлюються і охороняються державою;
2) норми моралі – це правело поведінки, що встановлюються в суспільстві відповідно до моральних уявлень людини про добро і зло, честь, справедливість;
3) звичаї – це правела поведінки, які склалися в результаті повторення людьми певних дій;
4) норми традицій – це історично сформульовані та узагальнені правила, що передаються з покоління в покоління;
5) політичні норми – це правела поведінки, що регулюють відносини між соціальними групами.
6) економічні норми – це правела поведінки, що регулюють суспільні відносини пов’язані з виробництвом;
7) корпоративні норми – це правела поведінки, які регулюють відносини всередині громадських організацій.
Право – це система загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених державною владою, що виражають інтереси та потреби переважної більшості громадян, які створили державу.
Основні ознаки права:
1) формальна визначеність (норми права зафіксовано у спеціальних письмових документах, що приймаються державними органами в особливому порядку);
2) рівність (норми права визначаються на спільних, єдиних для всіх засадах);
3) загальновизнаність і сприйнятливість у суспільстві;
4) універсальність (здатніть права регулювати різні за природою відносини між людьми);
5) загальнообов’язковість (норм права мають дотримуватись усі члени суспільства);
6) додержання забезпечення (дотримання норм права всіма членами суспільства забезпечується державою, її апаратом примусу).
Функції права поділяються на регулятивну та охорону. Перша у свою чергу це функція упорядкування суспільних відносин, а друга – це функція встановлення мір юридичного захисту, юридичної відповідальності, порядку. Також поряд з даними функціями існують і додаткові, це: інформаційна, виховна, орієнтацій на, оцінна.
Будь-яка правова норма для того, щоб стати відомою людям і набути чинності має бути відповідним чином зафіксована. Документи з яких ми здобуваємо знання правових норм, є джерела права.
Отже, джерела права – це способи зовнішнього вияву і закріплення юридичних норм. Джерелами права є:
1) правовий звичай – це звичаєве право поведінки, що забезпечується державою, тобто звичай якому вона надала загальнообов’язкового значення.
2) правовий прецендент – це рішення судового чи управлінського органу щодо конкретної справи, яке стає обов’язковим для вирішення аналогічних справ у майбутньому.
3) нормативно – правовий договір – це письмовий документ в якому загальні правила поведінки встановлюються за домовленістю кількох суб’єктів.
4) нормативно – правовий акт – це письмовий документ державного органу, який відповідно до своїх повноважень самостійно встановлює певні юридичні норми.
5) міжнародно – правовий акт – це документ міжнародного співробітництва.
6) релігійн – правові норми – це норми санкціоновані державою по відношенню до церкви ( в Україні правовий прецендент, правовий звичай і релігійно – правовий акт не визначаються як джерела права).
7. У суспільстві існує багато різноманітних явищ, пов’язаних зі створенням, реалізацією та охороною права. Всю сукупність цих явищ прийнято називати правовою системою. Вона, зокрема, включає такі елементи:
· норми права (органічна сторона правової системи);
· процес створення, реалізації та охорони права (інституційна сторона);
· процес впливу права на суспільні відносини ( функціональна сторона);
· ставлення до права з боку суспільства, соціальних групта окремих індивідів (ідеологічна сторона);
· зв’язки, що поєднують всі елементи (комунікативна сторона).
Отже, до правової системи входять суспільні явища, що характеризуються спільними правовими властивостями, мають спільне правове походження і значення.
Ядром, своєрідним центром правової системи є право як система норм. Правова система акумулює в собі моральні, етичні, релігійні та інші позитивні уявлення й настанови, що сформувались за багатовікову історію розвитку суспільства. Водночас правова система є засобом охорони та зміцнення політичної системи суспільства.
Усі норми права для зручності користування ними певним чином упорядковані та розподілені за окремими, відносно однорідними групами: галузями та інститутами.
Єдність усіх чинних юридичних норм певної держави та їх розподіл за галузями та інститутами називаються системою права.
Галуззю права є сукупність юридичних норм, що регулюють певну сферу однорідних суспільних відносин. Виокремлюють такі галузі права, як: конституційне, трудове, цивільне, адміністративне, сімейне, кримінальне, земельне та ін. Всі вони можуть бути віднесені до однієї з двох сфер права – приватного або публічного. Приватне право регулює переважно сферу індивідуальної ініціативи особи в усіх галузях суспільного життя. Публічне право регулює переважно відносини між державою та особою, а також відносини між державними органами.
Кожна галузь права включає в себе менші за обсягом групи правових норм. Їх називають правовими інститутами. Вони охоплюють ті юридичні норми, які регулюють певний вид або певну сторону однорідних суспільних відносин.
Найменшою частинкою правової системи є правова норма. Саме з неї складається вся система права. Правова норма має складну внутрішню будову. Її елементами традиційно вважаються: гіпотеза, диспозиція та санкція. Диспозиція визначає, що повинен або, навпаки, не повинен робити адресат норми. Гіпотеза встановлює умови, за яких діє правило, встановлене в диспозиції. Санкція містить вказівки щодо наслідків порушення правила, закріпленого в диспозиції або умов визначених в гіпотезі.
Отже, зазначимо таку послідовність: система права – галузі права – правові інститути – норми права.
8. Правова держава – це особлива правова форма організації, діяльності державної влади та її відносин з індивідами як суб’єктами права. Концепція правової держави склалася в 17-19 ст. у працях Монтескє, Канта, Локка. Основні ознаки правової держави можна сформулювати таким чином:
1) верховенство права в усіх сферах суспільного життя. Це означає, що у вирішенні суспільних завдань на першому місці мають бути правові регулятори, а вже потім інші – політичні, моральні, етичні тощо.правовими вимогами повинні користуватись всі від президента до робітника.
2) пріорітет міжнародних законів над національними. Правова держава з часом дедалі більше перетворюється на транснаціональний феномен.
3) поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Без такого поділу неможливими є демократична організація влади, забезпечення дотримання верховенства права, належний захист прав людини тощо.
4) високий рівень забезпечення прав і свобод людини. Зрозуміло, що в центрі уваги правової держави перебувають людини, її права, свободи та законні інтереси. Ці права та свободи мають бути надійно захищені .
5) взаємна відповідальність держави та особи. Мало спрямувати державну владу на обслуговування інтересів громадян, забезпечити відповідальність держави перед суспільством. Важливо. щоб і людина відчувала відповідальність за стан справ у суспільстві, державі. Так само, як держава має бути відповідальною перед собою за свою діяльність.
6) підконтрольність держави суспільству. Правова держава передбачає, що державна влада має сформуватись народом і діяти в його інтересах.
7) рівність держави та людини перед законом.
У різних теоретиків права спостерігаємо різний набір ознак правової держави, але перелічені вище є спільними практично для всіх.
9. Конституція України проголосила нашу державу правовою. Але ця теза залишається поки що лише декларацією про наміри. Щоб Україна справді стала правовою державою, необхідно здійснити комплекс заходів, пройти тривалий і складний шлях.
До найважливіших із зазначених заходів відносять такі:
· сформування належної системи законодавства та істотне поліпшення виконання законів, інших нормативно-правових актів.
· реформування державного апарату, який в нашій країні ще частково зберігає риси радянськоїтсистеми влади і методи її діяльності.
· створення незалежного та неупередженого суду, який забезпечував би здійснення справедливого правосуддя.
· розвиток політичних партій, які відображають інтереси основних груп населення.
· підвищення правової культури людей. Потрібно, щоб кожен знав свої права, вмів застосовувати їх на прктиці, а також належним чином виконував свої обов’язки. Лише так людина яка має високу правову культуру, добре знає закони, поважає їх, може сприяти формуванню правової держави.
Правова культура і правосвідомість народу – вирішальний чинник забезпечення верховенства закону в житті суспільства, побудови правової Української держави.
