Тема 1. Предмет і завдання nпедагогіки.

ПЛАН

1. Історія nвиникнення педагогіки

2. Об’єкт, предмет, мета, завдання і функції педагогіки

3. Поняття вищої освіти у педагогіці

4. nОсновні категорії педагогіки.

5. nСистема педагогічних наук

6. Педагогіка nі медицина

ЛІТЕРАТУРА:

1. Вітенко І.С., Борисюк А.С., nВітенко Т.І. Основи психології. Основи педагогіки: Навчально-методичний nпосібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 200 с.

2. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: nВидавничий центр “Академія”, 2003. — 576 с.

3. Основи психології і педагогіки : навчальний посібник n/ О. М. Степанов, М. М. Фіцула. n- 2-ге вид., виправ., доп. – Київ : Академвидав, 2006. – 520 с

4. nЛазарчук Л.Ю.Основи педагогіки: Матеріали для лекційного курсу та семінарських nзанять/ Л.Ю.Лазарчук, І.З.Майданюк.- Тернопіль: Укрмедкнига, 2005.- 550 с.

5. www.onko.ck.ua/ua_pat_dogl_ms–pedag.htm

 

1. Історія виникнення педагогіки.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, nнавчання і розвитку особистості.

Термін nпоходить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, nЄгипті, Сирії «пайдагогос» найчастіше були жерці, а в Давній Греції — nнайрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи, педотриби, nдидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре nоволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У середні nвіки педагогічною діяльністю займалися переважно nсвященики, ченці, однак у міських школах та університетах — дедалі частіше люди nзі спеціальною освітою.

У nДавньоруській державі педагогів називали «майстрами». Упродовж багатьох століть nтут не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки nвчителів. Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні nдидаскали — «школярі-книжники». Відомості про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забиваті учителей своих» Кирила nТуровського.

Сучасна педагогіка – це комплекс теоретичних і прикладних наук про навчання, виховання і nосвіту як соціально організовані і цілеспря­мовані процеси, а також про шляхи nудосконалення цих процесів.

 

2. Об’єкт, предмет, мета, nзавдання і функції педагогіки

Об’єктом дослідження педагогіки nє система освіти і педагогічні процеси.

Вся сукупність навчально-виховних і культурно-освітніх навчальних закладів nскладає систему освіти, котра вміщує nвеликі педагогічні системи: систему вищої освіти, систему середньої спеціальної nосвіти, систему загальної середньої освіти та ін.

Ці великі педагогічні nсистеми окреслені Законом України «Про освіту» (стаття 43). Педагогічні системи різ­няться nміж собою за педагогічною метою, змістом навчання, континге­нтом вихованців, кваліфікацією педагогів, формами, способами керів­ництва процесами nдіяльності вихованців, результатами. Проте всі системи реалізують єдину мету, яка nвизначена державою, суспільством.

Педагогічний процес у системі вищої освіти є предметом дослідження педагогіки вищої nшколи. Відтак виникає потреба дати визна­чення поняття вищої освіти, її ролі та структури в nУкраїні.

Визначення nвищої освіти подане у декларації, прийнятій на Всесвітній nконференції ЮНЕСКО, яка відбувалася у nПарижі 5-8 жовтня 1998 року. У цьому документі nговориться, що вищою освітою назива­ються nвсі види навчальних курсів, підготовки або nперепідготовки на післядипломному рівні, що здійснюється університетами або nіншими навчальними закладами, котрі визначені компетентними державними органами nяк навчальні заклади вищої освіти.

Структура педагогічної системи вищої освіти  (яку Ви nздобуваєте) включає низку се­редніх nпедагогічних систем (це окремі вищі навчальні заклади, наприклад, медичний nуніверситет імені Горбачевського, де Ви навчаєтеся) і малих педагогічних сис­тем, якими є окремі факультети, курси, nгрупи.

У законі України “Про вищу nосвіту” вищу освіту визначено як рі­вень освіти, який здобувається особою nу вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та nцілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній nзагальній сере­дній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за nпідсумками державної атестації; зміст вищої освіти – обумовлена цілями та потре­бами nсуспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світо­глядних і nгромадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням nперспектив розвитку суспільства, науки, техні­ки, технологій, культури та nмистецтва; зміст навчання – структура, зміст і обсяг навчальної інформації, nзасвоєння якої забезпечує особі можливість здобуття вищої освіти і певної nкваліфікації.

Система ви­щої освіти і педагогічні процеси в ній є об’єктом педагогіки вищої школи. Педагогіка вищої школи, як і кожна nнаука, має свій предмет дослідження. Предметом педагогіки вищої школи або вищого навчального закладу (скорочено – ВНЗ) є nвизначення закономірностей управління такою педагогічною системою, мета якої – nпідготовка спе­ціалістів, здатних, виходячи з громадянських позицій, вирішувати nвиробничі чи наукові завдання і відповідати за їх nвирішення.

Окремими складовими предмета педагогіки вищої школи є:

1) навчально-виховний процес та процес професійної nпідготовки спеціалістів, культурної еліти сучасного суспільства;

2) вивчення закономірних зв’язків, які існують між розвитком, nвихованням та навчанням студентів у ВНЗ;

3) розробка на цій основі методологічних, nтеоретичних та методичних проблем становлення сучасного nінтелектуального висококваліфікованого фахівця у будь-якій галузі матеріального nчи духовного виробництва.

Вища школа nвиконує такі функції: виховну, освітню, загальнокультурну, науково-дослідну, nінтернаціональну. Вища школа бере актив­ну участь у розв’язанні всіх задач nдержавотворення; у створенні матеріального добробуту, вдосконаленні суспільних nвідносин, вихованні громадянина-патріота України; у підвищенні nкультурного рівня насе­лення України, формуванні інтелектуального потенціалу nкраїни; забез­печенні підвищення кваліфікації викладачів, підготовці наукових nкадрів для участі в НТР; сприянні демократизації суспільства та укріпленні nмиру; у розвитку міжнародного співробітництва.

Педагогіка вищої школи виконує такі функції:

•  аналітичну (теоретичне вивчення, опис, аналіз nпедагогічних явищ і процесів, причинно-наслідкових nзв’язків; аналіз, узагальнення та інтерпретація і оцінка педагогічного досвіду);

•  прогностичну (забезпечення наукового обґрунтування цілей, планування педагогічного процесу, ефективного nкерівництва освітньою політикою);

• nпроективно-конструктивну (розробка нових технологій та втілення результатів досліджень).

У своїй діяльності вищі навчальні nзаклади керуються принципа­ми: кожному, хто має середню освіту, nгарантовані рівні умови; гума­нізм, демократизм; пріоритетність nзагальнолюдських цінностей; органі­чний зв’язок навчання і науково-практичної nдіяльності з історією, куль­турою України; науковий, світський характер освіти; nвідповідність сві­товим стандартам.

Отже, педагогіка вищої школи  – це наука про закономірності повчання і виховання студентів, а також їх nнаукову і професійну підготовку як спеціалістів відповідно до вимог nдержави. Предмет науки завжди конкретизується в її меті і завданнях.

Метою педагогіки вищої школи є дослідження закономірностей розвитку, ви­ховання і навчання студентів і розробка на цій основі шляхів удоскона­лення процесу підготовки кваліфікованого спеціаліста.

Завдання педагогіки вищої школи:

• аналіз соціально-історичних характеристик nсистеми вищої освіти;

• аналіз змісту, форм і методів nнавчання, розвитку і виховання студентів у вищому навчальному закладі;

• аналіз методів контролю і оцінки nуспішності студентів на основі системного підходу;

• розробка нових технологій навчання і nвиховання у вищому навчальному закладі;

• розкриття педагогічних nзакономірностей формування студентів як майбутніх nфахівців;

• вивчення діалектичних nвзаємозв’язків об’єктивних і суб’єктивних, соціальних і природних факторів nвиховання і розвитку студентства, його потенційних і реальних можливостей;

• співвідношення цілей і засобів nвиховання і навчання;

• розробка теорії та методики nвиховання і навчання, які педгог-викладач має враховувати в своїй практичній nдіяльності, а також критеріїв її ефективності на основі закономірностей цих nпроцесів.

Педагогіка вищої школи є наукою і мистецтвом.

Як наука педагогіка вищої школи має свій nоб’єкт, предмет, методи дослідження та перспективи розвитку. Вона розкриває: сутність виховання студентів як педагогічного процесу; його закони і nзакономірності; умови, за яких ці закони повніше проявляються; умови і способи nпрогнозування педаго­гічного процесу; структуру і механізм взаємодії елементів nпедагогічної системи.

Як мистецтво педагогіка nвищої школи вимагає творчого натхнен­ня і захопленості цією наукою від кожного nвикладача і творчого засто­сування теорії у практиці.

        Педагогіка вищої школи є nтеоретичною і прикладною наукою.

Як теоретична наука вона відображає nпричинно-наслідкові відношення і зв’язки у вихованні, навчанні і науковій nпідготовці майбутніх фахівців, зокрема, медичних працівників. Така теорія являє nсобою систему ідей, що слугують обґрунтуван­ням і керівництвом до дії. А також nпоказує раціональні шляхи, спрямо­вує роботу вищої школи у бік бажаної мети, nвиявляє таку систему дій, яка найкращим чином задовольняла і відповідала б nпоставленим ці­лям.

Як практична наука педагогіка nвищої школи вказує на застосу­вання теоретичних положень, шляхів реалізації nзаконів і закономірнос­тей, принципів у практичній діяльності педагогічних nпрацівників.

В Україні nмета, задачі, структура, типи вищих навчальних закла­дів визначені Законом nУкраїни «Про освіту» (1996).

Вища освіта nзабезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, nздобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно nдо їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової і nпрофесійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації.

Вища освіта nздійснюється на базі повної загальної середньої освіти. До вищих закладів nосвіти, що здійснюють підготовку молодших nспеціалістів, можуть прийматися особи, які мають базову загальну середню освіту.

Підготовка фахівців у вищих закладах освіти може проводитись з відривом від nвиробництва (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна, дистанційна), шля­хом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей – екстерном.

Завдання, nправа та обов’язки вищого закладу освіти визнача­ються Законом України “Про вищу nосвіту” та Положенням про держав­ний заклад освіти.

В nУкраїні діють такі вищі заклади освіти: університет (класичний, nпрофільний), академія, інститут, консерваторія, коледж, технікум (училище ).

Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки nстуден­тів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціальних nфункцій у системі освіти України діють вищі заклади освіти таких рівнів nакредитації:

•         nвищі заклади освіти першого рівня акредитації (технікум, учи­лище та інші зрівнені з ними за результатами акредитації nвищі заклади освіти), які готують фахівців: на основі повної загальної nсередньої осві­ти – з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста; на nоснові базо­вої загальної середньої освіти – з присвоєнням кваліфікації nмолодшого спеціаліста та з одночасним отриманням повної загальної середньої освіти;

•         nвищі заклади освіти другого рівня акредитації (коледжі та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі nзаклади освіти), які готують фахівців на основі повної загальної середньої nосвіти з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста, бакалавра;

•         nвищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акредита­ції (університети, академії, інститути, консерваторії та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців: на основі повної загальної середньої освіти – з присвоєнням кваліфікації спеціаліста, nмагістра; на основі вищої освіти з присудженням наукових ступенів кандидата та nдоктора наук у вста­новленому порядку.

Структура вищого nзакладу освіти визначається відповідно до Положення про державний вищий заклад освіти та nйого Статуту. Ос­новними структурними підрозділами nвищого закладу освіти третього і четвертого рівнів акредитації є: інститути, nфакультети, кафедри, курси тощо.

Управління nвищим закладом освіти здійснюється на основі сумі­щення прав центральних органів виконавчої влади nта керівництва ви­щого закладу освіти, розмежування повноважень, поєднання єдиноначалля nта самоврядування.

Для nвирішення основних питань діяльності вищого закладу nосві­ти відповідно до його Статуту створюються робочі та дорадчі органи:

• робочі органи – ректорат, деканати n(для вищих закладів освіти третього і четвертого рівнів nакредитації), адміністративна рада (для вищих закладів освіти першого і другого nрівнів акредитації), приймаль­на комісія;

• дорадчі органи – вчена рада (вищих nзакладів освіти третього і четвертого рівнів nакредитації), педагогічна рада (для вищих закладів освіти першого і другого nрівнів акредитації), бюджетно-фінансова комі­сія тощо.

Порядок створення, реорганізації, ліквідації, nліцензування, атес­тації та акредитації вищого закладу освіти, здійснення nдержавного контролю за якістю підготовки фахівців вищих закладів освіти встанов­лює nКабінет міністрів України. Порядок організації навчального проце­су, форми nнавчання та контролю за набуттям знань студентами, поря­док їх атестації та nтривалість канікул встановлює Міністерство освіти і науки. Умови прийому студентів nдо вищих закладів освіти розробляє Міністерство освіти і науки; воно ж nзатверджує їх після попереднього розгляду Віце-прем’єр-міністром nУкраїни. Згідно з цими умовами кожен вищий заклад освіти розробляє власні nправила прийому, які затвер­джує Міністерство освіти і науки. Отже, вища освіта як система є багатофункціональ­ною і багатоступеневою. nВона включає цільовий, змістовий, організа­ційний і методичний компоненти.

Мета вищої освіти сьогодні – це підготовка фахівців, здатних за­безпечити перехід від індустріального nдо інформаційно-технологічного суспільства через новаторство у навчанні, nвихованні та науково-методичній роботі.

Наголос все більше робиться на якості освіти, nуніверсальності підготовки випускника та його адаптованості до ринку праці, на nособистісну орієнтованість навчального процесу, його інформатизацію, ви­значальну nважливість освіти у забезпеченні сталого людського розвит­ку. Необхідність цих nпроцесів диктується Європейською орієнтацією України загалом та входженням nвищої освіти України у Європейське освітнє і наукове поле зокрема. Україна, nчітко визначивши орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, nздійснює модернізацію освітньої діяльності у контексті європейських вимог, nнаполегливо працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.

У 1997 році під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було nрозробле­но і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що nналежать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 nкраїни (Україна в тому числі), більшість з яких і сформулювали згодом прин­ципи nБолонської декларації (1999).

Основні nзавдання та принципи створення зони Європейської ви­щої освіти – це: уведення nдвоциклового навчання; запровадження кре­дитної системи; формування системи nконтролю якості освіти; розши­рення мобільності студентів і викладачів; nзабезпечення працевлашту­вання випускників; забезпечення привабливості nєвропейської системи освіти. Подальші дії після nдосягнення шести цілей Болонського проце­су, прийняття системи легкозрозумілих і адекватних ступенів; прийнят­тя системи двоциклової освіти (доступеневе nі після ступеневе навчан­ня); запровадження системи кредитів – nкредитно-накопичувальної сис­теми (ЕСПS) або інших сумісних з нею систем, nякі здатні забезпечити як диференційно-розрізнювальну, так і накопичувальну nфункції; спри­яння мобільності студентів і викладачів (усунення перешкод nвільному пересуванню студентів і викладачів); забезпечення високоякісних ста­ндартів nвищої освіти; сприяння європейському підходу до вищої nосвіти (запровадження програм, курсів, модулів із „європейським’’ змістом); nнавчання протягом усього життя; спільна праця вищих навчальних закладів і студентів як компетентних, активних і конструктивних nпарт­нерів у заснуванні та формуванні Зони європейської вищої освіти.

Обрані nшляхи модернізації вищої освіти України співзвучні зі за­гальноєвропейськими підходами.

Основні nпринципи цих реформ полягають у наступному:

По-перше, підготовка висококваліфікованого фахівця здійсню­ється як nнаскрізна, послідовна, цілісна система: учень —> студент —> фахівець n(бакалавр, магістр).

По-друге, реалізація стандартів освіти сучасності в їх nзмістовно­му і організаційному вираженні здійснюється на позиціях: nсамостійності і творчої активності того, хто навчає і того, хто навчається nпротягом усього життя.

Основним nзмістом діяльності вищого навчального закладу пови­нно nстати формування інноваційного освітньо-виховного середовища, що передбачає: nзміну організації і змісту освіти з метою інтеграції у світовий освітній nпростір; оптимізацію кадрового забезпечення; ком­плексне вдосконалення nпрофесійної майстерності педагогів через опа­нування інноваційними і nдослідно-експериментальними видами діяль­ності.

Навчальний процес nв сучасному університеті повинен бути спрямованим на реалізацію змісту вищої nосвіти на підставі державних стандартів і nкваліфікаційних вимог до фахівців та з урахуванням інва­ріантів, що дають nможливість продовжити освіту у будь-якому закор­донному ВНЗ, або отримати nвідповідну кваліфікацію за кордоном на основі певного nзакінченого циклу освіти. Тому він має здійснюватися з урахуванням можливостей nсучасних інформаційних технологій на­вчання та орієнтуватися на формування nосвіченої, гармонійно розви­неної особистості, здатної до постійного оновлення nнаукових знань, професійної мобільності та швидкої адаптації до змін у соціально-культурній сфері, системі управління та nорганізації праці в умовах рин­кової економіки.

Отже, створення у педагогіці теорії освітньої діяльності вищої школи – це об’єктивний процес наукового nпізнання, розвиток якого визначається рівнем формалізації наукових знань та їх nтеоретичним обґрунтуванням. Разом з тим пізнання психолого-педагогічних nзакономірностей процесу навчання і виховання у вищій школі залежить від того, як і на якому методологічному, теоретичному, методичному і практичному рівнях будуються nнаукові дослідження.

Глибоке nрозуміння суті педагогічних явищ, інноваційне розв’язання неординарних педагогічних завдань nнеможливе без ово­лодіння методами наукового пізнання, nознайомлення з логікою дослідницького процесу, досвіду аналізувати і nпередбачати його подальший розвиток.

 

3. Основні категорії педагогіки

Як і кожна наука, педагогіка має свій понятійний апарат, тобто nсистему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають nкатегоріями педагогіки. Катего­рійно-понятійний апарат nпедагогіки вищої школи поділяють на три види:

І. Методологічні категорії: педагогічна теорія, педагогічна nконцепція, педагогічна ідея, педагогічна закономірність, педагогічний принцип.

Педагогічна теорія – система науково-педагогічних nзнань, яка описує і пояснює елементи реальної педагогічної діяльності у вищому nнавчальному закладі. Складовими елементами педагогічної теорії є педагогічні nідеї, педагогічні поняття, педагогічні концепції, педагогічні закономірності і nпедагогічні принципи. Теорія узагальнює їх в окремих явищах. На nоснові теорії будується методика навчально-виховної ро­боти nу вищому навчальному закладі.

Педагогічна концепція – система критичних поглядів на nреальну вузівську дійсність і відповідного пошуку та пропозиції нових nконструктивних ідей. Педагогічна концепція завжди повинна підкріплюватись nдослідженнями та емпіричними даними. Так, концепція гуманізації і nгуманітаризації спирається на соціологічні дослідження серед студен­та та nемпіричні міркування й пропозиції викладачів.

Педагогічна ідея n– це новий напрям думки, твердження або розгорнута модель, що відображає ті nчи інші стосунки або зв’язки у вузівській дійсності. Набуваючи самостійного nхарактеру, ідеї можуть поєд­нуватись у концепції, частково слугуючи поповненням nтеорії. Наприклад, ідея посилення самостійності у навчальній праці студентів, об’єднуючись з іншими законами nвузівської дійсності з урахуванням самостійності студентів, набула концептуального nхарактеру.

Педагогічна закономірність – об’єктивно повторювана послідовність явищ. Це nуніверсальна категорія усіх галузей педагогіки. Зако­номірності поділяють на nбіологічні, психологічні, соціальні й безпосе­редньо nпедагогічні. За іншою класифікацією вони можуть бути фунда­ментальними й nконкретними. Зокрема, автори В.Галузинський, М.Євтух виділяють такі закономірності:

•   nпроцес формування особистості студента (у процесі його на­вчання, виховання nі розвитку) є єдиним і взаємозумовленим;

•   nвиховання, навчання і освіта студента, його переростання у спеціаліста є nтак само історично зумовленим соціальним процесом;

•   nзагальній і специфічний характер виховання студента (в широ­кому nрозумінні цього слова) є також єдиним і взаємозумовленим. Чим повніше ця nєдність, тим вищим постає результат виховання;

•   nпрофесійно-педагогічна діяльність викладача і навчальна дія­льність nстудента є також взаємозумовленими і взаємозалежними;

•   nформування особистості студента відбувається в nструктурі внутрішньо колективних стосунків.

До основних закономірностей, на наш погляд, nможна віднести й такі:

•   nчим педагогічно доцільніше побудований nнавчально-виховний процес у вищому навчальному закладі, тим сильнішим є його вплив nна особистість майбутнього спеціаліста;

•   nчим повніше враховуються мотиви, внутрішні прагнення сту­дентів, тим nефективнішим є навчально-виховний процес;

•   nчим повніше впливає навчально-виховний процес на всі сфе­ри (вербальної, nсенсорної та ін.) особистості студента, тим швидше відбувається його розвиток і nвиховання.

Ці фундаментальні закономірності, nщо різнобічно ілюструють взаємозалежність процесів, є nядром педагогіки вищої школи. Вони слугують виявленню і закріпленню принципів. Принципи – це система вимог і положень педагогіки, дотримання nяких забезпечує продуктив­ність навчально-виховного процесу.

До основних принципів належать:

1.            nГуманізація виховання – пріоритет завдань самореалізації особистості nстудента, створення умов для вияву обдарованості і талантів, формування nгуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливої.

2.            nНауковий, світський характер навчання.

3.            nЄдність національного і загальнолюдського – формування на­ціональної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; володіння nукраїнською мовою, використання усіх її багатств і засобів у мовній практиці; nприщеплення шанобливого ставлення до культури, спадщи­ни, традицій і звичаїв nнародів, що населяють Україну; оволодіння над­банням світової культури.

4.            nДемократизація виховання – розвиток різноманітних nформ співробітництва, встановлення довіри між викладачем і студентом, nвзаємоповага, розуміння запитів та інтересів студентів.

5.            nПріоритет розумової і моральної спрямованості змісту на­вчання nі виховання.

6.            nПоєднання активності, самодіяльності і творчої ініціативи сту­дентів з nвимогливим керівництвом викладача.

7.            Урахування індивідуальних, вікових nособливостей студентів у навчально-виховному процесі.

ІІ. Процесуальні категорії: виховання, навчання, освіта, розви­ток, формування особистості; nнавчально-виховний процес; навчальний і виховний процес – загалом не nвідрізняються від тлумачення їх у зага­льній педагогіці.

Виховання — цілеспрямований та nорганізований процес формування особистості.

У педагогіці nпоняття «виховання» вживають у широкому соціальному, в nширокому педагогічному, у вузькому педагогічному, в гранично вузькому nпедагогічному значеннях.

Виховання nв широкому соціальному значенні — процес формування nособистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного nладу. Кажучи «виховує життя», мають на увазі виховання в широкому nзначенні цього слова. Оскільки дійсність нерідко буває nсуперечливою і конфліктною, то особистість може не лише формуватися під впливом nсередовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ або, навпаки, nзагартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі несприйнятливість до nцих явищ.

Виховання nв широкому педагогічному значенні — формування nособистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу nосвіти, яка базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.

Виховання у вузькому nпедагогічному значенні — цілеспрямована виховна діяльність педагога, спрямована на nдосягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової nгромадської думки).

Виховання nв гранично вузькому значенні — спеціально організований nпроцес, що передбачає формування певних якостей особистості, процес управління nїї розвитком і відбувається через взаємодію вихователя і вихованця.

Наука доводить, що nсправжнє виховання є глибоко національним за своєю сутністю, змістом, nхарактером. «Національне виховання, — писала Софія Русова, — забезпечує кожній nнації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, nа значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: nвоно через пошану до свого народу виховує в дітях nпошану до інших народів…».

Національне nвиховання — nвиховання дітей на культурно- історичному досвіді nрідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, nдуховності. Національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського nгуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід’ємний складник їх соціалізації. nНаціональне виховання духовно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих nпоколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і nзагальнолюдське, спільне для всіх націй.

Етнізація n— наповнення виховання національним змістом, що nзабезпечує формування в особистості національної самосвідомості.

Соціалізація людини — nпроцес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як nособистості, залучення до суспільного життя як активної, дієвої сили.

На кожному етапі свого nрозвитку українське національне виховання вбирало кращі здобутки світової культури, акумульовані в народних традиціях і nзвичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх сферах nжиття. Правильно організоване національне виховання формує повноцінну nособистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й особисту гідність, nсовість і честь. Так формується національний характер.

На певному щаблі суспільного nрозвитку складовою частиною виховання в широкому його значенні стає освіта.

Освіта n— процес і результат засвоєння учнями систематизованих nзнань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних nта інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом nздобуття освіти є навчання, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання n— цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої nзасвоюються знання, формуються вміння й навички.

У nживому педагогічному процесі ці педагогічні категорії взаємопов’язані та nвзаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в nширокому педагогічному значенні виховання охоплює навчання та освіту. Закономірністю nнавчального процесу є виховуючий характер навчання.

Розвиток – процес і результат кількісних і nякісних змін в організмі людини;

Формування – процес становлення людини як nсоціальної істоти.

ІІІ. Суттєві категорії: мета, завдання і зміст виховання; nпрофесіограма спеціаліста, діяльність (викладача і студента); дифе­ренційований nта індивідуальний підходи; прогнозування наслідків пе­дагогічного впливу, nпланування навчальної роботи; форми, методи й засоби виховання та навчання; nпедагогічні технології навчання і вихо­вання, управління навчально-виховним nпроцесом; самостійна робота студентів, науково-дослідна діяльність студентів; nгуманізація і гумані­таризація вищого навчального закладу.

Ці категорії, як і процесуальні, мало чим відрізняються від загальнопедагогічних, nхіба що застосуванням їх до певного об’єкту – вищо­го навчального закладу, nстудентства, професорсько-викладацького складу.

 5. Система педагогічних наук

Структура nсучасної педагогіки відображає зв’язки і від­носини, що склалися в процесі історичного nрозвитку педаго­гічних знань, визначає місце кожної з педагогічних наук, її nроль для педагогічної практики. Їх кількість залежить від суспільних потреб n(йдеться про самостійні науки із сво­їм предметом, методами дослідження, nпонятійно-категорій­ним апаратом). Певною мірою вони спираються на струк­туру і nпринципи загальної педагогіки, будучи її «дочірні­ми» і водночас самостійними nнауками. Нині педагогічна наука об’єднує до двадцяти педагогічних галузей.

Загальна педагогіка вивчає nі формулює принципи, фор­ми і методи навчання й виховання, які є загальними для nвсіх вікових груп і навчально-виховних закладів. Складається з чотирьох nрозділів:

–         основи педагогіки n(філософські засади педагогіки, ха­рактеристика систем освіти);

–         теорія навчання nта освіти (дидактика), яка досліджує сутність процесу навчання і змісту освіти;

–         nтеорія виховання (сутність процесу виховання, орга­нізації виховного процесу);

–         теорія управління nнавчально-виховним процесом (школознавство — система управління школою і nдіяльність органів освіти).

Вікова педагогіка вивчає nзакономірності виховання і на­вчання, організаційні форми й методи nнавчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп. її поділяють на такі nнапрями:

–         дошкільна педагогіка n(закономірності виховання ді­тей дошкільного віку у сім’ї, в дошкільних nвиховних закла­дах);

–         nпедагогіка загальноосвітньої школи (зміст, форми й методи навчання і виховання nшколярів)

–         nпедагогіка дорослих

Професійна педагогіка nдосліджує і розробляє питання підготовки фахівців для різних галузей народного nгосподар­ства. Залежно від рівня освіти існують такі напрями:

–         педагогіка nпрофесійно-технічної освіти (підготовка кваліфікованих робітників і фахівців nсередньої ланки для різних галузей народного господарства);

–         nпедагогіка вищої школи (навчально-виховний процес у вищих закладах освіти, nпроблеми здобуття вищої освіти).

–         nпедагогіка підвищення кваліфікації та перекваліфікації спеціалістів, nробітничих    кадрів.

Корекційна педагогіка nвивчає проблеми і розробляє методи виховання, навчання та освіти дітей з nрізними фі­зичними або психічними вадами. Залежно від виду дефектів педагогічні nзнання цієї галузі поділяють на такі напрями:  

–         сурдопедагогіка (навчання nі виховання глухонімих, глухих і туговухих дітей);

–         nлогопедія (навчання і виховання дітей з порушення­ми мовлення);     

–         nтифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих та слабозорих дітей);

–         nолігофренопедагогіка (навчання і виховання розумо­во відсталих і дітей з nуповільненим розумовим розвитком).

–         виправно-трудова nпедагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців).

Історія педагогіки висвітлює nпроцес розвитку педагогічних ідей, теорії та nпрактики навчання і виховання в різні історичні епохи, рі­зних країн і народів.

Порівняльна педагогіка nпорівнює системи народної освіти різних країн.

Галузеві педагогіки nохоплюють спортивну, авіаційну, військову, інженерну, медичну, nкультурно-освітню; шкільна гігієна, nяка досліджує і визначає санітарно-гігієні­чні умови та організацію навчального nпроцесу залежно від віку, стану здоров’я учнів чи студентів.

Окрема група педагогічних наук — часткові, або предметні, методики, методики викладання окремих предметів, nщо вивчають за­кономірності викладання і вивчення конкретних навчаль­них nдисциплін у закладах освіти різних типів;

Народна педагогіка є nгалуззю педагогічних знань і дос­віду народу, що виявляється в домінуючих nпоглядах суспільства на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

Педагогіка народознавства nзабезпечує практичне за­своєння учнями і студентами культурно-історичних, nмистецьких надбань багатьої поколінь у процесі прилучення до творчих традицій, nзвичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці.

Родинна педагогіка є nскладовою народної, в якій зосе­реджено знання й досвід щодо створення і nзбереження сім’ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких), nформування в дітей любові до матері й батька, бабусі й ді­дуся, поваги до nпам’яті померлих та ін.

Козацька педагогіка nспрямована на формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво nвираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Духовна педагогіка — це nгалузь педагогічних знань, досвід з виховання і навчання особистості засобами nрелігії.

Педагогічна деонтологія (грец. deon — потрібне, необхідне) є узагальненою nсистемою принципів, норм, ви­мог професійного й особистісного порядку, яким має nвід­повідати поведінка педагога в умовах професійної діяльнос­ті. Деонтологія nдосліджує етичний аспект поведінки педа­гога з позицій належного, розглядає nповедінку в практичній діяльності через поняття повинності, належного ставлення nдо учасників педагогічного процесу (учнів, їх батьків, ко­лег), професійної nпраці. Центром її вивчення є професійний обов’язок педагога, його поведінка, nоснована на деонтологічних принципах, нормах, відповідальність за поведінку в nнестандартних професійних ситуаціях, основні цінності професії педагога тощо.

Соціальна педагогіка вивчає nзакономірності й механіз­ми становлення і розвитку особистості в процесі nздобуття освіти і виховання у різних соціальних інститутах, а також соціально nорієнтовану діяльність освітніх, наукових, куль­турних та інших закладів, nустанов і соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей nта мо­лоді в процесі вирішення суспільних, політичних, еконо­мічних та інших nпроблем суспільства.

Науково-теоретичну структуру соціальної педагогіки nстановлять: агогіка — наука про вивчення проблеми запобігання nвідхиленням у поведінці дітей та підлітків; герогіка — наука про nсоціально-педагогічні проблеми людей похилого віку; андрогогіка — наука nпро освіту та виховання людини впродовж усього її життя; віктимологія — nнаука про різні категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов nсоціальної організації та насильства.

Міжпредметні зв’язки педагогіки з іншими науками дають nзмогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.

Педагогіка пов’язана з філософією (етикою), соціологією, nестетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими nнауками.

Знання з філософії, соціології, естетики nдопомагають педагогам визначити мету виховання, правильно враховувати дію загальних nзакономірностей людського буття і мислення, надають оперативну інформацію про nзміни в науці та суспільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психологія вивчає nзакономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних nвпливів, які спричиняють зміни у її внутрішньому світі та поведінці. Кожен nрозділ педагогіки спирається на відповідний розділ психології. Анатомія і nфізіологія людини є основою для розуміння біологічної сутності людини: nрозвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, nрозвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апарату, nсерцево-судинної та дихальної систем.

Гігієна дітей і підлітків як галузь nгігієни сприяє організації на наукових засадах у закладах освіти заходів щодо nзміцнення здоров’я, фізичного розвитку школярів, трудової діяльності дітей та nпідлітків, плануванню будівництва та обладнання навчальних і дитячих закладів nрізних типів. Зв’язок педагогіки з медициною став передумовою формування nкорекційної педагогіки як спеціальної галузі педагогічного знання, предметом nякої є освіта дітей із вродженими чи набутими відхиленнями в розвитку. У nвзаємозв’язку з медициною вона розробляє систему засобів, що дають змогу nдосягти терапевтичного ефекту й полегшити процеси соціалізації, компенсувати nнаявні дефекти.

Зв’язок nпедагогіки з іншими науками відбувається в різних nнапрямах.

По-перше, nце спільність об’єктів (понять, закономірностей, nконцепцій, предметів, процесів, критеріїв, методів).

По-друге, взаємодія, взаємовплив, nвзаємопроникнення, інтеграція педагогіки та інших наук.

По-третє, педагогіка спирається на ідеї інших наук n(людина формується у діяльності — з філософії); використовує методи дослідження nінших наук (анкетування — із соціології), результати досліджень інших наук n(насамперед психології); проводить дослідження спільно з іншими науками; дає nзамовлення іншим наукам на дослідження певних явищ.

Взаємозв’язок nмедсестринства і педагогіки. Медсестринська педагогіка – невід’ємна складова nмедсестринської справи.

 Одна із головних nцілей реформування охорони здоров’я сьогодення – це зближення медсестринського nперсоналу та пацієнта, розвиток партнерських стосунків між nними, фокусування уваги на проблемах особи загалом, а не тільки хворої людини.

В процесі формування медсестринська nсправа постійно зазнавала багатьох змін та удосконалень. Але всі вони мали на nметі одне – допомогти хворій людині нормалізувати фізичний nі психічний стан, тобто відновити здоров’я пацієнта, створити оптимальні умови nдля його збереження. 

За таким принципом nВірджинія Хендерсон визначила завдання сестринської справи: n“Унікальність покликання медичної сестри полягає в тому, щоб надавати людині, nхворій чи здоровій, допомогу у всьому, що сприяє здоров’ю чи його nвідновленню, або приходу безболісної смерті, і з чим людина могла б nсправитись без сторонньої допомоги, якщо б вона була достатньо здоровою, і nробити це таким чином, щоб допомогти хворому якнайшвидше набути самостійності”.

Але можливість самодогляду головним nчином обмежується відсутністю у пацієнта необхідних знань і навичок. Тому nоднією з функцій медичної сестри, за визначенням Європейського регіонального nбюро ВООЗ, є навчання пацієнтів знанням і навичкам, що стосуються збереження та nвідновлення здоров’я шляхом:

• оцінки знань і nнавичок людини, що стосуються збереження і відновлення здоров’я;

• підготовки і nнадання необхідної інформації на відповідному рівні;

• допомога nмедичним сестрам, пацієнтам та іншому персоналу в отриманні нових знань і nнавичок;

• застосування nприйнятих професійних стандартів навчання пацієнтів та членів їх родини .

Сучасні nдослідники медсестринства в своїх теоріях звертають особливу увагу на те, що nмедична сестра повинна допомагати пацієнту самостійно розв’язувати проблеми, що nвиникли в результаті хвороби, навчити його відновлювати здоров’я та вміти nзберігати його у майбутньому, тобто чільне місце в роботі медичної сестри nвідводиться саме медсестринській педагогіці.

Актуальною в даному контексті є nмодель медсестринства Дороті Орем, яка звертає увагу nна питання навчання пацієнта навичкам самодогляду. Авторка зазначає, що доросла людина повинна розраховувати на себе та нести nпевну відповідальність за членів своєї родини.

За мету процесу навчання поставлено nособисте створення пацієнтом власного комфорту та умов для збереження чи nвідновлення здоров’я. Позитивні результати навчання дають змогу медичній сестрі nзменшити об’єм втручань, спрямованих на проблеми даного пацієнта, й звільнити nчас для догляду за більш тяжкохворими пацієнтами.

Процес навчання розповсюджується й на nчленів родини пацієнта в разі неможливості його самостійно доглядати за собою nна протязі тривалого часу.

Медсестринський догляд і медична nдопомога повинні зробити більше, ніж просто лікувати з nметою полегшення страждань. Вони повинні давати можливість пацієнту учитися, nрозширяти свої знання з тим, щоб він міг сам регулювати власне здоров’я. Мета nмедсестринської педагогіки полягає в тому, щоб краще озброїти людей знаннями, nнеобхідними для прийняття правильних рішень з питань, nщо стосуються їх здоров’я та благополуччя.

Навчання пацієнта має nпочинатися з виявлення та обговорення його проблем. Потім nмедична сестра переходить до планування разом з пацієнтом відповідних заходів, nнаправлених на задоволення цих проблем. Хоча основний час своєї роботи медична nсестра присвячує проведенню персонального навчання пацієнта та членів його nсім’ї, у неї є можливість проводити роботу в групах пацієнтів з однаковими nпроблемами. І робиться це з nметою, щоб пацієнт знову, як можна скоріше, придбав незалежність. Чим скоріше nхворий зможе про себе піклуватися, спостерігати за nстаном свого здоров’я, і навіть виконувати призначення лікаря, тим краще.

Для полегшення навчання пацієнта nзнанням і навичкам самодогляду медична сестра повинна використовувати nстандартні плани навчання або, при необхідності, власноруч складені nіндивідуальні плани навчання. Застосування планів навчання документується nмедичною сестрою в протокол проведення первинної та поточної оцінки стану nпацієнта.

Проводячи nнавчання пацієнтів або членів їх родини, медичній сестрі необхідно пам’ятати, nщо:

• засвоєння nзнань – це зміна поведінки внаслідок одержаного досвіду. Шляхи засвоєння знання nрізними людьми різні;

• люди засвоюють nзнання з різною швидкістю;

• активізуючи nоргани чуттів слухачів (зір, слух, дотик), а також залучаючи їх до роботи, ви nприскорюєте цей процес;

• минулий досвід nдорослих слухачів може бути корисним при засвоєнні знань або може ускладнювати nїх сприйняття.

Щоб полегшити процес навчання медична nсестра може:

• залучати слухачів nдо планування занять;

• спільно визначати nзавдання в процесі навчання;

• nвикористовувати метод активної участі в заняттях;

• nвикористовувати аудіовізуальні засоби навчання;

• заохочувати до nдискусій, обміну досвідом тощо;

• з повагою та nрозумінням ставитись до поглядів слухачів та їх культурних традицій. В даному разі актуальним є nвикористання методології етномедсестринства (модель транскультурального nмедсестринства М. Лейнінгер), що дасть можливість медичній сестрі застосовувати nплани медсестринського догляду та методи навчання, прийнятих в тій культурі, до якої він належить.

Не існує універсального рецепту для nуспішного навчання. Досвідчені медичні сестри завжди виробляють свої власні nметоди, базуючись на тому, що їм найкраще вдається та nнайбільш результативне. Власна методика удосконалюється з кожним наступним nпроведеним заняттям. Зміст заняття може залишатися nнезмінним, але методи викладання, техніка навчання навикам догляду та nсамодогляду будуть послідовно покращуватись.

При проведенні занять з пацієнтами nварто використовувати найрізноманітніші методи викладання. Метод викладання n– це спосіб і манера спілкування з людьми, висвітлення певних подій та фактів, які спрямовані на досягнення nвідповідної мети в конкретній ситуації.

Медична сестра повинна вміти вибирати nналежний та ефективний метод навчання, беручи до уваги багато факторів: склад nслухачів, конкретну ситуацію, власні сили, обсяг і характер інформації, яку nнеобхідно подати, час, а також приміщення та обладнання, що є у розпорядженні.

Окремо необхідно торкнутися питання nнавчання самих професіоналів роботі з пацієнтами, оскільки медичні сестри мають nсправу з реакціями людей на хворобу і варто знати, як поводитися з пацієнтами, nяким поставили діагноз серйозної чи невиліковної nхвороби, які перебувають на порозі смерті. Забезпечуючи якість життя пацієнта, nдопомагаючи йому розібратися у низці важких переживань у зв’язку з реакціями на хворобу чи смерть, медична сестра повинна зберігати nпрофесійну гідність і власний психологічний баланс. Робота з nхворими людьми, а надто з онкологічними чи помираючими, надзвичайно важка в nпсихологічному аспекті. Тому питання навчання психологічного захисту медичного nперсоналу займають важливе місце в роботі керівника чи лідера команди nпрофесіоналів. Регулярні зібрання персоналу, де учасників заохочують поговорити nпро проблеми, які виникають у процесі догляду за помираючими пацієнтами nі спілкування з їх сім’ями про їхні власні почуття, можуть запобігти виникненню nнадмірного стресу і допомогти проявити почуття, пов’язані nз горем і втратою.

Таким чином медична сестра, крім nдогляду за пацієнтом, виконує роль провідника до здоров’я та здорового nспособу життя, допомагає набути йому впевненості у власних силах, зберігаючи nпри цьому власний психологічний баланс.