Тема 2. Історія педагогічної думки
1. ВИХОВАННЯ, ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ.
2. ОСОБЛИВОСТІ ОСВІТНЬО-ВИХОВНОЇ ПРАКТИКИ ТА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.
3. ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ
4. РОЗВИТОК ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ НА УКРАЇНІ
ЛІТЕРАТУРА:
1. Левківський М. В. Історія педагогіки. — Житомир, 2001.
2. Любар О. О. та ін. Історія української педагогіки / За ред.
М. Г. Стельмаховича. — К.: ІЗМН, 2000.
3. Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти в Україні: історія,
теорія: Підруч. — К., 1998.
4. Історія педагогіки / За ред. М. В. Левківскього, О. А. Дубасенюк. — Житомир, 1999.
5. Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та
шкільництва. — Тернопіль, 1996.
6. Освітні технології / За ред. О. М. Пехота. — К.: А. С. К.,
2001.
7. Сбруєва А. А., Рисіна М. Ю. Історія педагогіки у схемах,
картах, діаграмах: Навч. посіб. — Суми: СумДПУ, 2000.
8. Історія педагогіки: курс лекцій. Навчальний посібник / – К., 2004.- 171 c.
9. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. — 576 с.
1.
ВИХОВАННЯ, ШКОЛА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ
Цивілізація, створена першими рабовласницькими державами, які виникли на Стародавньому Сході, справила великий вплив на весь культурний розвиток людства. Практичний досвід людей нагромаджувався у пам’яті поколінь і ставав джерелом наукових знань.
Школа і зародки науки, що подавалися жерцями в їх кастових цілях нерідко в релігійній формі, ставали не лише знаряддям задоволення суспільних потреб, але й засобом створення привілейованого, панівного становища в суспільстві. В усіх перших цивілізаціях існувала своя система письма, лічби, обчислення розмірів, часу, свій календар.
Виховання в державі Шумерів – найстародавнішій цивілізації людства ґрунтувалося на тому, що шумери заклали основи державності, видали найдревніший у світі збірник законів, виявили наукові і технічні пізнання, створили епічну поезію та інші жанри літератури. У середині III тисячоліття до н.е. у шумерів образне чи піктографічне письмо перетворюється в клинопис – система письма з декількох сотень знаків.
З появою письма з метою підготовки писарів виникають школи з різними навчальними програмами.
Завданням першої в історії людства школи стала передача учням того рівня наукових знань, якого зміг досягти народ на перших ступенях розвитку цивілізації (з ботаніки, зоології, географії і мінералогії, математики, граматики, літератури).
Так як навчання тривало багато років, коштувало дорого, тому в школах навчалися лише діти знаті.
Знайдені археологами численні шкільні «зошити»-таблички з помітками учителя дозволяють судити про рівень науки.
Виховання в Стародавньому Єгипті (III тисячоліття до н.е.). На початок III тисячоліття до н.е. належить виникнення писемності. З‘явилися школи писарів, в яких навчалися хлопчики з 5 до 16 років, причому, починаючи з 12 років, вони паралельно працювали в канцеляріях, виконували обов’язки писарів. В школі панувала сувора дисципліна, застосовувались тілесні покарання.
Основними предметами, необхідними для майбутніх чиновників, були читання, письмо і лічба. Навчання грамоти складалось із заучування букв, усного читання тексту (хором) і письмових вправ.
Крім наук, в школі вчили гімнастичним вправам і плаванню, велика увага приділялася вихованню хороших манер.
В школах при храмах, крім загальних предметів, давали релігійну освіту, а крім того навчали астрономії і медицині
Медицина в Єгипті досягла високого рівня розвитку: жреці знали внутрішні органи тіла, оскільки для бальзамування необхідно було розрізати його, знали кровообіг, рахували пульс, спостерігали «жар крові» при захворюванні тощо.
Виховання в Стародавній Індії (III тис. до н.е.) В Індії, з її кастовою системою та культурою і сильним впливом релігії, виховання носило кастовий характер. Найнижчі касти не одержували подібного виховання.
Виховання в Стародавньому Китаї (II тис. до н.е.). Писемність, а разом з нею писці і навчання грамоти з’являються в Китаї в ІІ-му тисячолітті до н.е. Мета виховання полягала у правильному й точному передаванні раз і назавжди прийнятого. Будь-яке відхилення від встановленого вважалося знеславленням старого, будь-яке нововведення — божевіллям, будь-яке використання наслідків чужої культури — варварством, що веде до загибелі.
Школи, де навчали красномовства і філософії, вивчали мораль, твори видатних письменників і поетів. Конфуцій (551-479 pp. н.е.), засновник першої в Китаї вищої приватної школи вивчив понад 3 тис. чоловік, але з них лише 70 оволоділи його вченням. В Китаї вперше було винайдено папір (105 р. до н.е.), а також запроваджені екзамени (200 р. до н.е.) для тих, хто хотів стати вченим чи чиновником
Підводячи підсумки вищесказаному, можна виділити кілька типів виховання у країнах Стародавнього Сходу:
1. Теократично-релігійний тип характерний для цивілізацій з перевагою релігії (Індія, Єгипет).
2. Лицарський тип виховання охоплював лиш деякі верстви і то лише в деяких Інтелектуальне виховання було не обов’язкове (це успадкували Спарта, лицарі середньовіччя).
3. Урядничий (бюрократичний) тип (Китай, ранній Єгипет) розвинувся в культурах з виразною світськістю, з практичним та раціональним підходом до життя.
4. Господарський тип – це ідеал добробуту й багатства, працелюбства і підприємництва (вихованні міщанства в середніх віках).
Cпільні прикмети виховання у країнах Стародавнього Сходу:
1. Консерватизм, який випливає з духовних глибин народів Сходу з їх переконанням, що нове небезпечне і шкідливе.
2. Духовний уніформізм — не сприяв розвитку наук, формував сліпий культ традиції, не допускав індивідуалізму.
Виховання в Стародавній Греції – це спартанська система виховання. Спартанське виховання ставило мету: підготувати з дітей-спартіатів мужніх воїнів, стійких і загартованих майбутніх членів військової общини.
Здорові діти до 7 років залишались у сім’ї.. Контроль за вихованням дітей в сім’ї здійснювали державні чиновники.
У семирічному віці держава забирала дітей від сім’ї і поселяла в особливі державні навчально-виховні заклади, де вони виховувалися до 18 років. Виховання ставало функцією держави, здійснювалося під її контролем і за її рахунок.
За внутрішнім змістом виховання в Спарті було військово-гімнастичним. Воно передбачало три завдання:
1) досконалий розвиток тілесних сил;
2) розвиток войовничого мужнього духу;
3) розвиток суворого підкорення цілям і волі держави.
Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приділялося мало уваги. Мистецтво читати і писати не входило в офіційну програму і вчилися цього між іншим. У кращому випадку молодь знайомилася з уривками поем Гомера. В історію грецької філософії, літератури і мистецтва Спарта не внесла майже нічого. Окремі дослідники вважають, що недостатність розумового виховання у Спарті компенсувалась музичним військово-прикладним вихованням.
Афінська система виховання. Афінська культура досягає вищої точки процвітання. Розвивається смак до краси, розумових занять, філософії, мистецтва. Набувають розвитку природознавство, математика, історія. Високої досконалості досягли афіняни в скульптурі, живописі та архітектурі. Виховання в Афінах не мало такого державного, одноманітного режиму, як в Спарті: тут воно було більш індивідуальним і вільним. Сім‘ї була надана повна свобода у вихованні: батьки могли виховувати своїх дітей як завгодно і у відповідності зі своїми можливостями. Метою афінського виховання було досягнення гармонії тіла і духу. З двох років до хлопчика прикріпляється педагог (пайс+аго—«дітоводій»), раб, що супроводжував його скрізь, носячи за ним різні речі тощо. Педагог повинен був спостерігати за моральністю дитини: оберігати від випадкових вуличних знайомств, вражень, навчати її світських манер, правил поведінки за столом і на вулиці.
Мусична школа
була загальноосвітньою і приватною, а отже платною і недоступною для бідних. До речі, в Афінах вперше з’являється термін «школам (схоле — дозвілля).
В афінській школі не було канікул, проте в кожному місяці було багато святкових днів. Тут широко використовувалися тілесні покарання.
Трудове виховання не входило в систему афінського виховання, так як праця вважалася справою винятково рабів. Та й в саму назву «школа» —дозвілля афіняни включали поняття свободи від фізичної праці.
Починаючи з 12 років, підлітки паралельно з мусичною школою відвідували гімнастичну школу (приватний заклад), метою якої був розвиток культури тіла. Тривалість учбового дня в афінських школах — від ранку до вечора. Починаючи з 14 років, мусичні заняття, не припиняючись, відступали на другий план перед гімнастикою. Для більшої частини молоді навчання на цьому ступені було завершальним у здобутті освіти.
Найобдарованіша частина молоді вступала в гімнасії, державні заклади, що призначалися в першу чергу для дальшого удосконалення в галузі гімнастики. Тут молодь перебувала протягом двох років. Освітній шлях повноправного афінського громадянина закінчувався відбуванням обов’язкової військової служби, що співпадало з громадянським повноліттям.
У відповідності із становищем жінки в Афінах дівчата здобували домашнє виховання під наглядом матерів або інших жінок і здобували елементарні навички рукоділля, гри на музичному інструменті, часом і читання та письма.
2. Особливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху середньовіччя
В історії добу середньовіччя оцінюють суперечливо. Так, гуманісти в ньому вбачають насамперед темряву та неуцтво. Інші, наголошуючи на своєрідності, репрезентують її як епоху великого напруження духу та відчуття особистості
Виникає питання, чи можна вважати темною та неосвіченою епоху, що дала великих мислителів та митців: Роджер Бекон, Ян Гус, Микола Копернік, Джордано Бруно, Галілео Галілей, Данте, Дюрер та ін.
В епоху середньовіччя у Західній Європі склалося кілька типів виховних систем:
1) церковне (духовне) виховання. Учнів готували до церковної діяльності;
2) рицарське виховання. В основу виховання рицарів було покладено вивчення «вільних благочестей» (їзда верхи, стріляння з лука, метання списа, фехтування, плавання, полювання, гра в шахи, вміння складати і співати пісні). Більшість із них була неписьменною. Дівчата отримували домашнє виховання;
3) Бюргерське виховання здійснювалося в гільдійських і цехових школах, які згодом було перетворено на міські початкові школи, утримувані на кошти міського самоврядування (магістрату) і ставило за мету підготовку дітей до торговельної, ремісницької справи.
4) Стихійне виховання дітей селян здійснювалося батьками у повсякденній праці та носило практичний характер.
У середньовічній науці домінувала схоластика як тип філософії мислення, що полягав у застосуванні формальної логіки для обґрунтування релігії. Схоластичне навчання подавляло самостійність мислення. Намагаючись знайти штучний камінь мудрості, фантастичний еліксир життя, вона не розвивала інтересу до дійсного світу, природничих наук.
У XII ст. почали об’єднуватись у позацерковні спілки, що стали ініціаторами створення вищих спеціальних шкіл — університетів. Перші університети було відкрито в Болоньї (1158), Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1253), Празі (1348) та інших містах Європи.
Основними видами занять в університеті були лекції і диспути. Мова викладання була універсальною — латина, що сприяло зосередженню слухачів з різних країн, уможливлювало їх перехід з одного університету в інший з метою розширення знань.
Середньовічні університети користувалися великим авторитетом, відповідаючи назрілим потребам життя, сприяли розвиткові міст, певною мірою підготували культурний поступ епохи Відродження.
Фома Аквінський (1225—1274) — середньовічний філософ і теолог створив універсальну філософсько-теологічну систему — томізм розрізняє виховання: формальне (вдосконалення людини для виконання нею свого життєвого призначення) і матеріальне (розвиток особистості відповідно до її індивідуальних особливостей і здібностей).
П‘єр Абеляр (1079—1142) — середньовічний філософ, теолог (богослов), університетський викладач, автор філософського вчення концептуалізму, вирішував питання обґрунтування віри (необхідно не сліпо вірити, а розуміти те, в що віриш).
Епоху Відродження часто називали епохою гуманізму. Педагогіка гуманізму характеризується:
а) критикою всієї середньовічної системи схоластичної
освіти;
б) великою увагою до дитини, як до людини, що розвивається.
Це передбачає врахування вікових і психологічних особливостей,
заперечення тілесних покарань;
в) турботою про здоров’я і нормальний фізичний розвиток
людини;
г) посиленням розумового розвитку, врахуванням інтересів
дитини в навчанні;
д) вимогою гармонійного всебічного розвитку особистості;
є) розвитком змісту освіти, його поглибленням і розширенням. Якщо епоха середньовіччя знала лише «сім вільних мистецтв», то педагогіка епохи Відродження поставила питання про включення елементів наукового знання: природознавства, географії, історії, літератури, іноземних мов;
є) вимогою художнього виховання, запровадженням в шкільні програми предметів естетичного циклу: малювання, музики, ліплення, танців тощо;
ж) піднесенням ролі морального виховання, без якого не
дасть користі будь-яке знання;
з) зменшенням впливу церкви на школу, питомої ваги
релігійних дисциплін в змісті освіти;
и) увагою до жіночої освіти;
і) піднесенням ролі учителя в суспільстві.
Найяскравіше педагогіка французького гуманізму відображена в творах Франсуа Рабле і Мішеля Монтеня.
Франсуа Рабле (1483-1553) у своєму романі «Гаргантюа і Пантагрюель» здійснив блискучу атаку на середньовічну школу і освіту — це гімн гуманістичному вихованню і реальній освіті.
|
|
Мішель Монтень (1533-1592) в своїй основній праці «Досліди» (1580) висловив своє ставлення до проблем виховання. В античному вихованні він цінить різносторонність. На чільне місце у виховній системі Монтеня висувається моральне виховання, яке здійснюється прикладом і моральним вправлянням.
Біднішими в педагогічному контексті є висловлювання нідерландського гуманіста Еразма Роттердамського (1467-1536). Він висміює середньовічні школи і виховання, католицьке духівництво, критикує схоластику, формалізм у навчанні, паличну дисципліну і грубість учителів.
|
|
На противагу цьому рекомендує вивчати класичні мови, починаючи з граматики, переходити до читання хороших письменників, до практики мови і вправ на наслідування класиків. При цьому матеріал для читання повинен бути захоплюючим і цікавим.
Його книга «Молодим дітям наука» містить близько 600 правил, які Еразм вважав обов’язковими для юнацтва.
По-іншому розв’язували питання освіти виховання ранні соціалісти-утопісти.
Зокрема, Томас Мор у своїй знаменитій «Золотій книжці про найкращий суспільний лад і про новий острів Утопію» говорить про необхідність надати всім громадянам можливості «духовної свободи і освіти» і значну увагу приділяє питанням виховання. Вже на початку XVI ст. Мор висунув ідею загального обов’язкового навчання рідною мовою.
Педагогічні ідеї Т.Мора мали велике значення. Адже він проголосив:
· принцип загального навчання,
· вимагав однакової освіти для чоловіків і жінок,
· висунув думку про широку самоосвіту, освіту дорослих,
· вперше спробував стати на шлях знищення суперечності між фізичною і розумовою працею
· вимагав навчання рідною мовою,
· задовго до Коменського висунув принцип наочності і спостереження над природою.
· З його ім’ям тісно пов’язані також ідеї про
· реальну освіту
· трудове виховання,
· гармонійний розвиток особистості,
· зв’язок школи з життям.
Томмазо Кампанелла висунув ідею соціалістичного виховання, написавши утопію «Місто Сонця», у якому для всіх дітей запроваджено суспільне виховання. Кампанелла вимагає однакової освіти для чоловіків і жінок.
3. Розвиток педагогічної думки на Україні
Свої педагогічні погляди Блонський виклав у працях “Трудова школа“, “Курс педагогіки“.
Блонський відстоював самостійність педагогіки як науки. Наполягав на тому, щоб педагогіка спиралась на останні досягнення суспільних і природничих наук, була пов’язана з філософією. Розробив ряд методів педагогічного дослідження: опитування, анкетування, тестування, спостереження, статистичний метод.
Визначаючи місце виховання у розвитку особистості людини, Блонський поступово прийшов до висновку, що спадковість є одним із факторів розвитку людини, але вирішальна роль у формуванні особистості належить вихованню.
Найголовнішим завданням школи визначав – навчити дітей жити. Школа не може дати дитині всю необхідну для життя суму знань, тому головне – виробити в учнів уміння і бажання набувати знання на протязі всього життя.
Він прихильник активних методів навчання, які базуються на інтересі дитини і на організації її самостійної діяльності.
Ващенко один із творців української освітньо-виховної системи. Написав підручник для студентів-педагогів “Загальні методи навчання” (1928 р.), що став головним твором педагога.
Ващенко є творцем української національної педагогіки. Вивчав історію світових педагогічних систем, зарубіжного та вітчизняного педагогічного досвіду. Результатом стала велика, видана у Мюнхені в 4-х частинах, праця (1949 р.), яка й зараз використовується для лекцій з педагогіки в Українському Вільному Університеті.
Антон Семенович Макаренко – один із найвідоміших педагогів світу.
За період роботи в колонії для неповнолітніх правопорушників Макаренко створив принципово нову систему виховання, а заклад став відомим у всій країні.
Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написав понад 150 творів. Найбільш відомими є його роботи “Педагогічна поема”, “Книга для батьків”, “Методика організації виховного процесу”, “Лекції про виховання дітей” .
Педагогіку Макаренко розглядав як науку практичну, яку можна вивести тільки з педагогічного досвіду
