Тема: Стандартизація в охороні здоров’я
1. Стандартизація в охороні здоров’я: поняття, об’єкти стандартизації, види і категорії стандартів, етапи їх створення та впровадження в практику охорони здоров’я.
2. Стандартизація в охороні здоров’я як практична реалізація принципів доказової медицини.
Технологічні принципи забезпечення високих показників якості медичної допомоги
Сучасний етап розвитку охорони здоров’я характеризується підвищенням технологічності надання медичної допомоги. В останнє десятиріччя було розроблено та впроваджено в медичну практику ряд ефективних медичних технологій в кардіології, онкології, пульмонології, ендокринології, фтизіатрії, неврології, імунології, ревматології, хірургії, радіаційній медицині, гемотерапії та фармакології. Було розширено спектр хірургічних втручань з використанням малоінвазивної хірургії. Розвиток сучасних медичних технологій безпосередньо зв’язаний з розвитком медичної науки та науково-технічним прогресом.
У ст. 20 Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” зазначено, що держава має сприяти розвитку наукових досліджень у галузі охорони здоров’я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів охорони здоров’я. Дослідження, що проводяться академічними і відомчими науковими установами, навчальними закладами або окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству.
Програма впровадження нових наукомістких медичних та фармацевтичних технологій має включати такі чинники:
o удосконалення існуючої технологічної бази;
o технічне переоснащення лікувально-профілактичних установ;
o стандартизацію схем медичного втручання та медичних технологій;
o розробку та впровадження медичних інформаційних технологій;
o підготовку нових кадрів, які зможуть професійно використовувати нові можливості високих технологій.
Класифікація основних технологій, які використовуються при наданні медичної допомоги представлена на рис. 9.1.
1. Загальні технології лікування та діагностики – новітні технології діагностики та лікування з найбільш поширених патологій та хвороб. До цього розділу також відносять високі технології, що зберігають органи, що щадять функції та реконструктивно-пластичні операції. Для досягнення безпеки лікування, клінічної та економічної ефективності процесу надання медичної допомоги проводиться впровадження стандартів медичної допомоги. Національні стандарти медичної допомоги складаються з національних протоколів лікування, які формуються за принципами доказової медицини.
Технології в галузі охорони здоров’я
> Загальні технології лікування та діагностики.
> Біотехнології, нанотехнології, технології генної інженерії. Інформаційні технології.
> Хіміко-фармацевтичні технології.
> Технології інформаційно-організаційного забезпечення.
> Технології інформаційно-технічного забезпечення. Управлінські технології.
Рис. 9.1. Класифікація технологій, які використовуються в галузі охорони здоров’я
2. Біотехнології, нанотехнології, технології генної інженерії діагностики та лікування. Генна терапія передбачає розробку безпечних і високотехнологічних способів введення в соматичні клітини пацієнтів відсутніх або заміну дефектних генів продуцентів. При застосуванні технологій, пов’язаних із втручанням в геном людини необхідно дотримуватись положень, викладених в “Конвенції про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології та медицини” (ЕТБ-164, Ов’єдо, 04.04.1997 р.). В Статті 13 Конвенції, яка має назву “Втручання в геном людини”, зазначається, що втручання з метою модифікацій генома людини може здійснюватись лише в профілактичних, діагностичних або терапевтичних цілях, і лише за умови, що воно не спрямоване на зміну генома нащадків
3. Інформаційні технології – динамічний клас технологій, який включає системні технології, віртуальні технології, мультимедійні технології, Інтернет-техно-логії, телекомунікаційні технології, моніторингові системи та технології.
Інтернет-технології – технології, які забезпечують інформаційну підтримку клінічної медицини з питань консультування та лікування хворих, надають можливість доступу до електронних баз бібліотек, медичних журналів тощо.
Телемедичні технології – технології, які реалізуються з використанням телекомунікаційних технологій і надають можливість отримання лікувально-діагностичних консультацій, моніторингу на відстані, використовуються при проведенні управлінських, освітніх, наукових та просвітницьких міроприємств.
4. Технології інформаційно-організаційного забезпечення – мають створювати єдиний медико-інформаційний простір. Структура простору має містити три ієрархічні рівні. Перший – інформаційні системи установ, безпосередньо пов’язані з пацієнтами. Другий – інформаційно-аналітичні центри адміністративно-територіальних одиниць, які пов’язані з інформаційними системами закладів охорони здоров’я та державними інформаційно-аналітичними центрами. Третій рівень – національні інтегровані бази даних з питань здоров’я населення України та профілактично-реабілітаційні заходи.
Створення єдиної інформаційної системи охорони здоров’я має чітку нормативно-правову базу:
o Закон України “Про концепцію Національної програми інформатизації” від 4.02.1998 р.
o Наказ Міністерства охорони здоров’я України за № 127 від 21.05.1998 р. “Концептуальні основи створення єдиного інформаційного поля системи охорони здоров’я України”.
5. Технології інформаційно-технічного забезпечення – інформаційне забезпечення діяльності лікувально-профілактичного закладу, до якого відносяться система обліку та управління матеріальними ресурсами закладу, програми обліку та аналізу медичної діяльності закладу, системи обліку та управління персоналом, програми ведення статистики, медичні регістри населення в зоні обслуговування лікувально-профілактичного закладу, бази даних пацієнтів, облік лікарських засобів, тощо.
6. Управлінські технології – технології, які забезпечують стратегічне планування та планування виробничого процесу і його операційний контроль, встановлення механізмів комунікації, мотивації, координації діяльності. Управлінські технології мають забезпечити: ефективність діяльності закладу охорони здоров’я; високу якість надання медичної допомоги; задоволення клієнтів (пацієнтів та їх представників). Управлінські технології дозволяють приймати виважені управлінські рішення, впроваджувати організаційні зміни та інновації в закладах охорони здоров’я.
7. Хіміко-фармацевтичні технології. Державна політика України у сфері створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів спрямована на підтримку наукових досліджень, створення та впровадження нових технологій, а також розвиток виробництва високоефективних та безпечних лікарських засобів, забезпечення потреб населення ліками належної якості.
Для досягнення цієї мети створено Державний реєстр лікарських засобів України – нормативний документ, який містить відомості про лікарські засоби, дозволені для виробництва і застосування в медичній практиці.
Основу хіміко-фармацевтичних технологій становлять:
o фармакопейна стаття – нормативно-технічний документ, який установлює вимоги до лікарського засобу, його упаковки, умов і терміну зберігання та методів контролю якості лікарського засобу;
o технологічний регламент виготовлення лікарського засобу – нормативний документ, у якому визначено технологічні методи, технічні засоби, норми та нормативи виготовлення лікарського засобу;
o Державна Фармакопея України – правовий акт, який містить загальні вимоги до лікарських засобів, фармакопейні статті, а також методики контролю якості лікарських засобів.
1. Стандартизація в охороні здоров’я: поняття, об’єкти стандартизації, види і категорії стандартів, етапи їх створення та впровадження в практику охорони здоров’я
Діяльність зі створення стандартів, встановлення норм, правил, характеристик товарів, робіт і послуг з метою забезпечення їх якості називається стандартизацією.
Стандартизація в охороні здоров’я (Standardіzatіon іn Health Care) – це діяльність, спрямована на досягнення оптимального ступеня впорядковування в охороні здоров’я шляхом розробки і встановлення вимог, норм, правил, характеристик умов, продукції, технологій, робіт, послуг, що застосовуються в охороні здоров’я (AHRQ Patіent Safety Network, Glossary, 2008).
МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ Н А К А З Про затвердження Єдиного термінологічного словника (Глосарій) з питань управління якості медичної допомоги (Єдиний термінологічний словник (Глосарій)) 20.07.2011 N 427
Більшість країн, членів ВООЗ, вирішують проблеми раціонального використання ресурсів, ефективності діяльності системи охорони здоров’я та регуляції її вартості через загальноприйняті стандарти.
Стандартизація – це процес установлення та застосування в різноманітних сферах виробництва та надання послуг стандартів і системи контролю за їх дотриманням.
В Україні процес стандартизації в системі охорони здоров’я розпочався понад 20 років тому з упровадження принципів господарчого механізму. У 1998 р. Міністерством охорони здоров’я Україні було прийнято накази, що узаконюють провадження галузевих стандартів в практику охорони здоров’я:
o “Тимчасові галузеві уніфіковані стандарти медичних технологій діагностично-лікувального процесу стаціонарної допомоги дорослому населенню в лікувально-профілактичних закладах України”.
o “Тимчасові стандарти обсягів діагностичних досліджень, лікувальних заходів та критеріїв якості лікування дітей”.
Мета стандартизації охорони здоров’я полягає в підвищенні якості профілактичних і лікувально-діагностичних заходів, вирішення завдань збереження й підвищення здоров’я населення.
В умовах ринкової економіки стандартизація виконує три основні функції.
Економічна – перешкоджання витрачанню зайвих грошових коштів держави на охорону здоров’я і сприяння їх ефективному використанню.
Соціальна – включення в стандарт таких показників якості об’єкту стандартизації, які сприяють підвищенню якості медичної допомоги з урахуванням сучасного рівня розвитку медичної науки.
Комунікативна – досягнення взаєморозуміння в суспільстві через обмін інформацією, вираженою стандартними термінами, єдиними правилами діяльності, єдиним трактуванням понять тощо.
Оцінюювати якість у медицині прийнято з трьох позицій (тріада Донабедіана): оцінка ресурсів, оцінка технологій і оцінка наслідків (результатів). Оцінка всіх трьох названих компонентів якості проводиться шляхом порівняння зі стандартом. Отже, можна визначити три основні напрями (три групи об’єктів) стандартизації в охороні здоров’я.
Об’єкти стандартизації в охороні здоров’я:
1. Ресурси (медичні заклади, кадри, кваліфікація персоналу, матеріально-технічне оснащення, інформаційні ресурси).
2. Процеси (лікувально-діагностичні, профілактичні, реабілітаційні, організаційні медичні технології).
3. Наслідки медичних втручань (результати лікування, ефективність препаратів, соціально-економічні показники в результаті проведених профілактичних заходів та ін.).
Для оцінки ресурсів проводиться ліцензування і акредитація, а процесів і наслідків медичних втручань – зіставлення з медичними стандартами діагностики і лікування хворих.
Процес стандартизації в охороні здоров’я здійснюється відповідно до наступних міжнародних принципів: інформованої згоди (консенсусу), одноманітності, значущості, актуальності, комплексності, контрольованості.
Впровадження стандартизації охорони здоров’я має сприяти:
♦ Ефективності та економічності використання трудових й матеріальних ресурсів системи охорони здоров’я.
♦ Захисту інтересів пацієнтів на основі забезпечення реального рівня соціальних гарантій доступності медичної допомоги населенню.
♦ Структурній пропорційності служб системи охорони здоров’я.
♦ Раціональному розподілу фінансових потоків у галузі.
Етапи роботи для проведення стандартизації медичної допомоги:
1. Розробка правової (законодавчої, нормативної) бази, що забезпечує проведення реорганізації охорони здоров’я.
2. Організація цільових комісій і комітетів на різних рівнях з лікарів, провізорів, клінічних фармакологів, фахівців фармакоекономіки, юристів для розробки, підготовки і впровадження необхідних медичних стандартів.
3. Розробка нормативних документів системи стандартизації (Перелік життєво необхідних лікарських засобів, стандарти лікування хворих різних рівнів, формулярний список лікарських засобів).
Стандарт – нормативно-технічний документ, який установлює комплекс норм, вимог, правил, вимог до об’єкту стандартизації та затверджується компетентним органом.
Порядок розробки сучасних медичних стандартів складається з таких процедур:
♦ Визначення групи захворювань, для якої розробляються стандарти.
♦ Вивчення наявної техніко-технологічної бази медичних закладів та їх відповідних підрозділів.
♦ Вивчення наукової літератури з проблеми.
♦ Розробка алгоритмів діагностики та лікування на основі даних доказової медицини.
♦ Оцінювання ефективності різних втручань на основі зіставлення результатів і витрат, типового матеріально-технічного устаткування лікувально-профілактичних закладів.
♦ Розробка клінічних протоколів, інструкцій і пояснень до них.
♦ Підготовка клінічного посібника (керівництва) Класифікацію стандартів наведено на рис. 9.2.
Рис. 9.2. Класифікація стандартів медичної допомоги
1. Стандарти за обов’язковістю вимог виконання
1.1. Державні (національні) соціальні стандарти – встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
Соціальні норми і нормативи – показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення світніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.
Згідно зі статею 11 Закону України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров’я включають:
o перелік та обсяг гарантованого рівня медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров’я;
o нормативи надання медичної допомоги, що включають обсяг діагностичних, лікувальних та профілактичних процедур;
o показники якості надання медичної допомоги;
o нормативи пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими засобами та іншими спеціальними засобами;
o нормативи забезпечення стаціонарною медичною допомогою;
o нормативи забезпечення медикаментами державних і комунальних закладів охорони здоров’я;
o нормативи санаторно-курортного забезпечення;
o нормативи забезпечення харчуванням у державних і комунальних закладах охорони здоров’я.
Тобто вищезазначений Закон України передбачає формування “базового пакету медичних послуг”, які мають надаватися безкоштовно. Такий пакет має відношення не до окремої людини, а до населення взагалі та є результатом нормування видів й обсягу медичних послуг, що надаються в умовах обмеженого ресурсного забезпечення. Він зобов’язує державні або уповноважені державою органи надавати чи фінансувати певні послуги й забезпечувати право на отримання безкоштовних медичних послуг.
В Україні розробку державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я проводять такі робочі групи:
o з опрацювання переліку та обсягу гарантованого рівня медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров’я;
o з опрацювання нормативів надання медичної допомоги, що включають обсяг діагностичних, лікувальних та профілактичних процедур, показників якості надання медичної допомоги та нормативів забезпечення певної території мережею закладів охорони здоров’я в амбулаторно-поліклінічних та стаціонарних умовах;
o з опрацювання нормативів пільгового забезпечення окремих категорій населення лікарськими та іншими спеціальними засобами;
o з опрацювання нормативів забезпечення населення стаціонарною медичною допомогою;
o з опрацювання нормативів забезпечення медикаментами державних і комунальних закладів охорони здоров’я;
o з опрацювання нормативів забезпечення харчуванням у державних і комунальних закладах охорони здоров’я.
Склад робочих груп затверджується спільним наказом Міністерства охорони здоров’я України та Академії медичних наук України. Вимоги до Національних стандартів:
o Мають відповідати умовам фінансування.
o Мають бути реальними для виконання.
o Мають мати організаційне призначення.
o Мають забезпечувати послідовність технології надання медичної допомоги.
1.2. Стандарти-рекомендації – стандарти, які видаються у вигляді методичних рекомендацій, інструктивних листів тощо. Стандарти-рекомендації не потребують жорсткого дотримання, тобто методики діагностики або лікування можуть удосконалюватись та змінюватися без спеціального узгодження в Міністерстві охорони здоров’я України.
2. Стандарти за ієрархією системи застосування
2.1. Міжнародні стандарти – приймаються міжнародними організаціями (наприклад, Всесвітньою організацією охорони здоров’я) і застосовуються на міжнародному рівні.
2.2. Національні стандарти – моделі надання діагностично-лікувальної допомоги, які встановлюються та застосовуються на рівні держави.
2.3. Регіональні стандарти – модель надання медичної допомоги, застосування якої обмежено регіоном. Регіональні стандарти державних гарантій забезпечення населення безоплатною медичною допомогою мають містити:
o перелік захворювань;
o види медичної допомоги;
o обсяги медичної допомоги;
o умови надання та фінансування медичної допомоги. Регіональні стандарти будуються за такими принципами:
o потреби населення в безоплатній медичній допомозі визначаються за особливостями демографічного складу, рівнів і структури захворюваності в регіоні;
o забезпечення відповідності гарантованих обсягів медичної допомоги державним нормативам і стандартам;
o відповідності потужності регіональної мережі закладів охорони здоров’я потребам населення в медичній допомозі;
o наукового обґрунтування матеріальних і фінансових витрат на відповідну одиницю обсягу медичної допомоги;
o підвищення ефективності використання ресурсної бази охорони здоров’я за рахунок комплексного регіонального планування і впровадження ресурсозберігаючих медичних технологій.
2.4. Локальні стандарти – моделі та вимоги до надання медичної допомоги, які застосовуються в одному, кількох лікувально-профілактичних закладах, межах управління охороною здоров’я міста або району.
3. Види стандартів
3.1. Стандарти на ресурси охорони здоров’я – за рівнем та ієрархією відносяться до національних або міжнародних стандартів, мають силу закону. Стандарти на ресурси охорони здоров’я містять вимоги до основних фондів лікувально-профілактичних закладів, обладнання, лікарських засобів, фінансових та людських ресурсів.
3.2. Стандарти організації медичних служб і закладів охорони здоров’я –
моделі та вимоги до ефективного використання ресурсів системи охорони здоров’я. Стандарти регламентують:
o системи управління;
o організацію лікувально-діагностичного процесу;
o інформаційне забезпечення;
o контроль якості та безпеки медичної допомоги.
3.3. Технологічні стандарти – стандарти, які регламентують процес діагностики, лікування та профілактики. За рівнем та ієрархією технологічні стандарти можуть бути національними, регіональними або локальними. За обов’язковістю виконання вимог технологічні стандарти можуть мати законодавчій або рекомендаційний характер. Технологічні стандарти розглядаються як гарантоване забезпечення кожного хворого з визначеною патологією оптимальним лікуванням, з метою досягнення максимально можливого позитивного результату. Національні технологічні стандарти формуються завдяки зусиллям науковців та лікарів-практиків.
3.4. Стандарти програм медичної допомоги – стандарти, які регламентують проведення комплексу заходів, які здійснюються з метою надання медичної допомоги окремим групам населення. Такі групи формуються за різними ознаками: за характером захворювання; віком; статтю; фізіологічним станом; соціальним станом; професією; умовами праці тощо. Програми медичної допомоги приймаються урядом і є законодавчім стандартом.
3.5. Медико-економічні стандарти – модель гармонійного поєднання якості діагностичних, лікувальних, профілактичних заходів з вартістю надання медичної допомоги. За обов’язковістю вимог виконання відносяться до стандартів-рекомендацій, за рівнем ієрархії – до локальних стандартів.
3.6. Комплексні стандарти – стандарти, які регламентують діяльність певного медичного фаху або служби і містять набір структурно-організаційних, технологічних стандартів і стандартів організаційних програм.
Стандартизація має забезпечувати інтереси:
o споживачів (пацієнтів та їх представників);
o виробників послуг;
o суспільства.
2. Стандартизація в охороні здоров’я як практична реалізація принципів доказової медицини
В Україні розроблені і впроваджуються галузеві стандарти медичних технологій. Вони визначають необхідні обсяги й види медичної допомоги, які мають забезпечити лікувально-профілактичні заклади II, III та IV рівнів акредитації. До таких технологій відносяться:
o Тимчасові уніфіковані стандарти медичних технологій діагностично-лікувального процесу стаціонарної допомоги дорослому населенню в лікувально-профілактичних закладах України.
o Тимчасові стандарти обсягів діагностичних досліджень, лікувальних заходів та критерії якості лікування дітей.
Законодавство України передбачає здійснення моніторингу за реалізацією державних соціальних нормативів у галузі охорони здоров’я. Моніторинг представляє цілеспрямовану діяльність з вивчення стану впровадження державних соціальних нормативів та їх фінансове забезпечення. Моніторинг, як вид управлінських дій включає комплекс таких заходів:
o дослідження функціонування об’єктів управління (закладів охорони здоров’я) за окремими видами діяльності;
o впровадження державних соціальних нормативів;
o попередження відхилень від очікуваних результатів – обсягів виконання вимог соціальних нормативів закладами охорони здоров’я республіки.
Основним завданням моніторингу є забезпечення оперативного та планового контролю за дотриманням державних соціальних нормативів у закладах охорони здоров’я. Обидва види контролю можуть здійснюватись як органами державного управління охороною здоров’я (адміністративний контроль), так і лікувально-профілактичними закладами (самоконтроль). Завданням моніторингу також є забезпечення зворотного зв’язку між органами управління охороною здоров’я та лікувально-профілактичними закладами (рис. 9.3).
Рис. 9.3. Сутність та завдання моніторингу за реалізацією державних соціальних нормативів
Моніторинг проводиться на основі інформаційної бази даних. Така база формується шляхом поетапного збору, аналізу, узагальнення показників діяльності закладів охорони здоров’я. Аналізується дотримання вимог державних соціальних нормативів за двома видами показників:
♦ медико-соціальні;
♦ фінансові.
За рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров’я, стандарти медичної допомоги включають:
♦ клінічні рекомендації (протоколи);
♦ регіональні клініко-економічні стандарти медичної допомоги;
♦ формуляри.
Клінічний протокол – технічний нормативний документ, який визначає вимоги до надання медичної допомоги пацієнту при конкретному захворюванні чи при визначеному синдромі або в конкретній ситуації. Завдання клінічного протоколу представлені на рис. 9.4.
Клінічний протокол містить чітко регламентовані, розташовані у відповідному порядку заходи з надання медичної допомоги, спрямовані на забезпечення її високої якості та ефективного використання матеріальних та кадрових ресурсів закладу охорони здоров’я. В клінічній ситуації він є деталізованою інструкцією та правилами реалізації етапів надання медичної допомоги й безпосередньо пов’язаний із клінічними рекомендаціями, розробленими на принципах доказової медицини.
До розробки клінічних протоколів залучаються провідні медичні науково-дослідні інститути, вищі медичні навчальні заклади України, кращі науковці у відповідній галузі. Науково-методичний супровід підготовки клінічних протоколів проводиться Українським інститутом громадського здоров’я, який обґрунтовує методики порядку і технології створення клінічного протоколу, визначає вимоги до їх структури і змісту, формує тимчасові наукові колективи або робочі групи, здійснює координацію діяльності розробників та експертну оцінку проектів клінічних протоколів. Міністерство охорони здоров’я України затверджує клінічний протокол і видає наказ щодо його впровадження в медичну практику. Зразок такого наказу та клінічний протокол наведено в Додатку.
Приймаючи рішення щодо лікування хворого лікар повинен:
1. Враховувати клінічні рекомендації (клінічні протоколи).
2. Враховувати індивідуальні особливості організму пацієнта (вік, супутні захворювання, ліки, які він приймає, можливу сенсибілізацію організму, тощо).
3. Забезпечити відповідність обраного методу діагностики та лікування принципу інформованої згоди.
Другий та третій пункти цього переліку, як правило, не входять до клінічної рекомендації і лікар має дотримуватись їх “по умовчанню”.
Клінічна рекомендація – твердження, розроблені на основі визначеної методології для допомоги лікарю і пацієнту в прийнятті рішення щодо надання раціональної медичної допомоги в різних клінічних випадках.
У 2002-2003 рр. було розроблено міжнародні вимоги до методології створення клінічних рекомендацій та оцінки їх якості. Основна вимога до клінічних рекомендацій – це використання технології, ефективність яких науково підтверджена. Такий підхід одержав назву “доказової медицини”, тобто медицини, яка базується на фактах – evidence-based medicine.
Об’єкти доказової медицини:
o Стандарти лікування.
o Клінічні рекомендації.
Доказова медицина дозволяє використовувати найвірогідніші дані з метою:
o ефективного прийняття клінічних рішень;
o підвищення якості медичної допомоги;
o впровадження в клінічну практику досягнень медичної науки;
o забезпечення ефективного та відносно безпечного лікування.
Доказові відомості отримують шляхом кількісного та якісного аналізу результатів, які є в інформаційному просторі клінічних досліджень. Виходячи з цього принципу, клінічні рекомендації ранжуються за рівнем вірогідності.
Клінічні рекомендації надають лікареві можливість приймати рішення не тільки на основні власного клінічного досвіду, інтуїції або на базі традицій клінічної школи, до якої він належить, а й покласти в основу рішення аналіз та досвід світової наукової медичної думки. Інші шляхи використання клінічних рекомендацій у медичній практиці подано на рис. 9.5.
Рис. 9.5 Шляхи використання клінічних рекомендацій у медичній практиці
Формуляр – документ, у якому наведено перелік лікарських засобів, представлено оптимальні схеми лікування захворювання лікарськими препаратами та надано коротку інформацію щодо лікарських засобів. Шляхи використання формулярів у медичній практиці представлено на рис.9.6. Лікарські препарати відбираються в формуляри на основі:
o фармако-економічної ефективності;
o домовленості експертів.
Формуляри можуть складатись на різних рівнях: -національному; -регіональному;
– лікувально-профілактичного закладу.
Наприклад, Британський національний формуляр розробляється Королівським фармацевтичним товариством та Британською медичною асоціацією .
Регіональні клініко-економічні стандарти медичної допомоги можуть розробляти страхові компанії або лікувально-профілактичні заклади недержавної форми власності з метою досягнення балансу між потребами в медичній допомозі та ресурсами. Клініко-економічні стандарти можуть мати обмежувальний характер. Наприклад, вони можуть обмежувати максимальну кількість днів перебування в стаціонарі при конкретному захворюванні, містити перелік лікарських засобів або діагностичних процедур, які може призначити лікар. Перелік може мати чіткі показання до призначення дорогих лікувальних та діагностичних втручань.
У країнах з розвинутою системою охорони здоров’я клініко-економічні стандарти формуються на базі високоякісних стандартів медичної допомоги. Дотримання такого стандарту добровільне. Роботодавець, платник медичних послуг або професійне товариство можуть надавати жорсткі рекомендації щодо дотримання стандарту, мотивувати лікарів до його використання в клінічній практиці і навіть вимагати від лікарів пояснень у випадках відхилення від стандарту. Як правило, відхилення від стандарту має бути задокументоване та обґрунтоване в історії хвороби.
