Тема 7

Тема 7. Вітчизняна філософія

1. Становлення й розвиток філософської думки в Україні (ХI-VII ст.)

 

Культура Київської Русі формувалася в тісному зв’язку з культурами Візантії, південних і західних слов’ян, скандинавських і тюркських народів. Усвідомлення цього зв’язку і в той же час власної неповторності, своєрідності, визначало і характер втілення думки в духовній культурі Русі – це були послання, моління, сказання, політичні публіцистика, повчання – жанри нетрадиційні, вільні від сліпого проходження книжкових канонів, тому пов’язані з народною свідомістю, з фольклором.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. до середини ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській “обробці”. Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована богослів’ю. Це призвело до того, що тривалий період давньоруська філософія існувала як підпорядкована релігії частина культури. Варто також відзначити, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна ж маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів – Перуна, Даждьбога, Стрибога тощо. Все це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звернень тощо. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.

Звісно, ​​багато творів мислителів Київської Русі були одягнені в релігійну форму, що було абсолютно неминуче – ядром середньовічної культури і на Заході і на Сході була релігія, вона втілювала теоцентризм цієї культури, тобто визнання Бога творцем і центром Всесвіту, що визначає всі діяння людські. Відповідно і мораль, і мистецтво, і знання про природу, і філософія поставала в тій або іншій мірі в релігійній формі. Це був суперечливий процес, і його не можна оцінювати плоско, односторонньо, розставляючи знаки «плюс» чи «мінус». Звичайно, непорушне слідування догмам релігії сковувало людську думку, особливо пізнання природи. У той же час християнство, в тому числі і в його православній формі, містила глибокі гуманістичні ідеї, воно визначало звертання людської думки до проблем душі і тіла, добра і зла, вірності своїй вірі і в той же час віротерпимості. Воно проголосило подолання племінної расової вузькості і приниження, розкрило перед людьми горизонти загальнолюдських початків. Тому релігійна форма звернення до релігійних сюжетів, опора на образи Вітхого (Старого) і Нового Завіту, характерні для творів мислителів середньовічної Русі не повинні приховувати для нас цілісність пошуків думки, прагнення зрозуміти і передати складні людські взаємовідносини іх оцінку та різних форм поведінки, «діяння» людини.

В релігійній формі були твори, які закликали до відходу від світу, до монастирського життя, до відлюдницької самотності, до постів і молитов, як головного змісту діл людських.

Основну роль в залученні Київській Русі до філософських ідеалів до античної цивілізації зіграла візантійська література. Твори Отців східно-християнської церкви, святоотцівська література, незважаючи на свою прихильність догмам і недовір’я до розуму, все ж зберегли і донесли не тільки до самої Візантії, але й до всіх народів, які прийняли православ’я, багато ідей, категорій, підходів, вироблених ще давньогрецькою філософією.

Після прийняття християнства – хрещення Русі в 988 році – в Київській Русі почали розповсюджуватися грецькі твори з Візантії, копіюватися перекази візантійських авторів, здійснені в сусідніх болгарських землях, і з’явилися перші самобутні перекази з грецького. Таким чином, Київська Русь познайомилася з творами візантійських богословів – Отців церкви – Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Афанасія Олександрійського, Григорія Богослова (Назіанзина), Василія Великого.

Спираючись на складний симбіоз візантійських ідей, який переплівся із традиціями слов’янського язичництва та болгарської книжності в домонгольский період розвитку духовної культури Київської Русі, складалася оригінальна, самобутня філософська думка [1, С. 31].

 

«Слово про закон і благодать» митр. Іларіона (Київського)

 

Митр. Іларіон Київський – видатний руський мислитель і релігійний діяч, що отримав особливу популярність під час правління Ярослава Мудрого, коли Іларіон в 1051 – 1054 рр. займав посаду митрополита Київського. Причому він був першим митрополитом з русичів, так як до нього з часів хрещення Русі митрополитами були приїжджі з Візантії греки.

«Слово» Іларіона за своєю формою – це пристрасна проповідь, це звертання переконаного проповідника до молільників, які як би об’єднуються в єдине ціле. Проповідь ця призначалася для проголошення в Софійському соборі. У самому тексті «Слово» йдеться про те, що Іларіона слухали князь Ярослав Мудрий і його дружина.

Ось як починається це «Слово»:

Про Закон, Мойсеєм даний,

І про Благодаті та істині, в Іісусі Христі що з’явилися,

Про те, як Закон відійшов,

А Благодать і істина всю землю виконали

І віра на всі мови простяглася

І на наш народ руський

Похвала государю нашому Володимиру,

Їм ми хрещені були;

Молитва Богу від всієї землі нашої:

Господи, благослови, отче! [2]

Іларіон зіставляє дві книги, утворюючі Священне писання – Вітхий (Старий) Завіт і Новий Завіт (Євангеліє).

Віддаючи належне Біблії як першій книзі, що відкрила шлях від язичництва, багатобожжя до монотеїзму, визнання єдиного Бога, Іларіон в той же час побачив і відому обмеженість цієї книги. У ній закон домінує над всім, він підпорядковує собі людину, будує своїми розпорядженнями жорсткі рамки свободі. Інакше кажучи, не закон для людини, а людина для закону. Крім того, Вітхий Завіт розповідає про історію та діяння лише одного народу – стародавніх іудеїв та єврейського народу, вони як би стають в центрі світу, виступаючи народом богообраним. Іларіон, зіставляючи обидві книги, бачить перевагу Нового Завіту, оскільки він звільняє людину від жорстких рамок формального закону, відкриває шлях до вільного спілкування з Богом, до Благодаті. Крім того, Євангеліє вільно від племінної обмеженості. Звіщаємо їм вчення Христа – це релігія не одного народу, воно звернене до всього людства.

Але порівняння двох священних книг, основ двох релігій – іудаїзму та християнства, все ж не головне в «Слові». Це лише його основа, традиційна канва, необхідна по канонах, вимогах богослів’я. Головне ж – вперше в історії руської думки затвердження історичної місії Русі, визначення її місця у всесвітній історії. Іларіон відкинув ідею богообраності лише одного народу. Він, як пише академік Д. С. Лихачов, «викладає вчення про рівноправність всіх народів, свою теорію всесвітньої історії як поступового залучення всіх народів до культури християнства».

Ця історія з’являється як послідовна зміна трьох етапів. Перший – язичницький, поклоніння ідолам, другий – іудейський, коли панує закон Мойсея. Третій, вищий етап – це вже панування Благодаті, істини, яку принесло світу християнство.

Руський народ, сприйняв під час князя Володимира християнство в його православній формі, залучається до світової історії, більше того, стає в ряд з іншими християнськими народами, анітрохи не відстаючи від них. Володимир по своїй мудрості зіставляється з християнськими апостолами, а по своїй державній значущості – з римським імператором Костянтином Великим. Влада київських князів Володимира і його сина Ярослава виходить, таким чином, за релігійні рамки, вона набуває масштабу на ті часи всесвітні.

Твори Іларіона пронизано передчуттям великого майбутнього Руської землі. Це своєрідний історичний оптимізм, він протистоїть фаталізму, тобто ідея заданості, зумовленості долі народів, яку пронизує Вітхий Заповіт. Там все як би передбачено, порятунок чекає лише один народ. «Слово» відкриває таку можливість для всіх християнських народів, у тому числі і для руського народу.

У «Слові» уперше прозвучав мотив моральної оцінки правителя, взагалі людини, яка стала домінуючою у всій подальшій руській філософській думці [3, C. 51].

 

Яків Мніх

 

Розроблена Іларіоном ідеологія единодержавства зайняла ключове положення в київському князівстві XI – XII ст. У зв’язку з цим особливо звертає на себе увагу «Пам’ять і похвала князю Володимиру», де ідеал единодержавства поєднується як і в «Повчанні», із звеличенням першого «самовластца» і хрестителя Русі. Укладачем цієї пам’ятки був Яків Мніх, близька особа митрополиту Іларіону.

Він висував інший критерій – не відхід від світу, а діяльність в мирському житті, якому на його погляд, повністю відповідав князь Володимир. Мніх давав зрозуміти, що не будь на Русі единодержавства, не було б і самого християнства. Чим міцніше на Русі великокнязівська влада, тим сильніше і заступництво Бога.

З ім’ям «грішного Іоанна», як називав себе сам книжник, пов’язане складання і редагування «Ізборник 1076 р.» – одного з найцікавіших і теоретично змістовних пам’ятників вітчизняного середньовіччя. Його твори докорінно відрізняються від переписаного незадовго перед тим болгарського «Ізборника 1073 р.», який цілком сходить до візантійсько-грецького збірника. «Ізборник 1076 р.» призначався в першу чергу для мирян, для тих, хто не може ченцем бути, але хоче «покаятіся і не пасти». Згідно Іоанну, Христос не вимагає нічого, що було б «тяжко» і «немощтьно». Він закликав лише до етичного оновлення, доступного всім. Однак однієї віри для цього мало, сама по собі віра ніщо. Можна скільки завгодно доводити, що ти «чадо Євангелія», і ніколи не переконати в цьому. Іоанн вважав: «Благочестивий не той, хто проводить час в постах і молитвах, але хто добродійний в житті, творить благо ближньому. Праведна віра зобов’язує, передусім, служити людям. Це і є милостиня Богу, виконання його прохання».

В «Ізборнику Святослава» (1703 р.) серед інших перекладів знаходяться уривки з «Діалектики» візантійського філософа VІІ – VІІІ ст. Іоанна Дамаскіна, в яких дається таке визначення філософії: «Філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук; вона є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є Бог». Переважаючим у подальшому становленні філософії Київської Русі стає мотив філософії як “любомудрія”, тобто “софійне” розуміння філософського знання. У християнській традиції “софія”, тобто “мудрість” тлумачиться як особистісне, а не абстрактне значення, що свідчить про екзистенціальність (життєвосмисловість) філософської думки, а християнство сприймається під знаком Софії”. Недаремно саме Софії – Мудрості в Київській Русі було присвячено три її головних храми: у Києві, Новгороді та Полоцьку, а хрещення Русі змальовується одним із перших київських любомудрів Іларіоном як прихід «премудрості Божої» – Софії. Тому мудрість є не просто «віданням», тобто знанням, розумінням. Вона є знанням не речей самих по собі, а їхньої суті, яка є «божественним задумом» їх творіння.

 

«Повчання» Володимира Мономаха

 

Мислителі Київської Русі прагнули пізнати суть навколишнього їх світу, людських взаємовідносин, відповісти на питання, що таке, правда, як повинна поступати людина в різних ситуаціях – в сім’ї, на війні, в праці. Причому шукали відповідь на всі ці питання не в священних книгах, не усамітнювалися в печері, подібно пустельникам, не замикалися в монастирських стінах. Вони намагалися осягнути земний світ, світ, в якому вони самі жили, не усуваючись від нього, а навпаки, беручи участь у всіх справах, які призначено здійснювати людині. Найхарактернішим проявом такого прагнення пізнати реальне життя стало «Повчання» Володимира Мономаха. Володимир був політиком, воїном і мислителем. У 1113 році він, як говорилося тоді «сів на велике князювання» – очолив державу Київську Русь, твердою рукою припиняв будь-які спроби розколоти і ослабити державу, удільні князі змушені були підкорятися йому, навіть далекий вільний Новгород Великий і той прийняв направленого з Києва посадника.

Повчання дійшло до нас у Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ». Володимир говорить про три добрі справи, які повинні приводити людей до перемоги, до мети – покаяння, сльози і милостиня. «Не забувайте 3-х справ тих: не бо суть тяжка: ні самотність, ні чернечьство, ні голод, яко іні добрії терплять, але малим деломъ покращити милість Божу».

Тобто не відлюдництво, не чернецтво, не піст – тільки добрі справи, пряме звернення до Бога. Причому він попереджає: «Послухайте мене, аще не всього приймете, то половину». Тобто, немає тут загального закону, який суворо диктує поведінку людини в кожну мить її життя. Кожен вибирає сам свою форму звернення до Бога. Звичайно, він прихильний, як хрещена людина, як християнин, єдиному Богу. Але ця прихильність не придушує Володимира, не робить його німою і безвольною істотою, здібною лише до бездіяльності і слухняності. Молитва – не формальний акт, а дія, наповнена глибоким змістом, форма збереження серйозності, діловитості. Молитва не повинна бути показною. Краща молитва – таємна. Вона потрібна самій людині, що говорить: «Господи, помилуй». Адже Христос помилував і блудницю, і розбійника, міркує Володимир Мономах, помилує і нас грішних.

 

Климент Смолятич

 

Проблема знання взагалі і можливість позацерковного знання стала предметом вишукувань одного з найвідоміших древньоруський богословів митрополита Климента Смолятича (XII ст.), автора «Послання пресвітеру Фомі».

Філософська проблематика у нього представлена більш чітко й систематично. Розглядаючи життєво-смислові проблеми буття людини, він виходить з того, що істина вже закладена у Біблії, тому завданням розуму і філософії полягає в тому, щоб вірно зрозуміти цю божественну істину. У “Посланні” Смолятич досліджує питання, яким же є справедливий життєвий шлях людини і робить висновок, що це є осягненням заповідей, які дані людині Богом та неухильне їх виконання. На думку автора, найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади – марнославство і славолюбство.

Климент є мислителем нової формації, що почав тенденцію обмирщення догматичної мудрості. «Вам треба знати таємниці Царства Божого, а іншим у притчах» – з цього євангельського вислову Климент виводить наявність двох методів пізнання суті світу. Один з них – таємний, доступний святим, інший – «припливний», звичайний, доступний всім людям. Перший – одкровення, готове безпосереднє знання, яке не потребує зусиль почуттів і розуму. Інша справа «приточне» пізнання, що тлумачиться, по-перше, як досяжне через спостереження речей і пізнання їх буття і, по-друге, як вмотивоване практичним життям людини в миру.

«Як дізнаються погоду моряки? За вітром. Як передвіщаються «повітряні знамення»? По повітрю зоряному». Отже, «пізнання величі божої», слід звертати свій розум на розгляд справ Його». Климент Смолятич, таким чином, ставить віру на «випробування» розумом, знімає відмінність між знанням вибраних і інших. Ймовірно, Климент Смолятич йшов і далі, про що можна судити за його власним повідомленням про інші твори: «В останній і глибокій старості написав я п’ятнадцять слів, чудних і гідних похвали, але вони не можуть бути передані для церковного читання через возвеличення розуму, що міститься в них, і за глибину таємних і чудових речей » [5, C. 136].

 

Туровський Кирил

 

Значна фігура в історії середньовічної руської філософської думки – єпископ Туровський Кирило (XII ст.), автор багатьох творів. Прозваний «руським Златоустом», він розвивав традицію Іларіона, Володимира Мономаха і Климента Смолятича. Його твори, написані доступною мовою, насичені мотивами народної творчості, є самобутніми і яскравими документами руської культури напередодні татарського нашестя. «Притча про людську душу і про тіло», «Послання до Василя ігумену Печерському» користувалися великою популярністю на Русі і в слов’янських країнах.

Кирил пройшов монастирське усамітнення, досяг єпископського сану і прийшов до переконання, що служитель Бога призначений жити у світі, а не в зреченні від нього. Життя людини полягає в діянні духовному і плотському, пронизаному божественними початками. Як у його попередників і однодумців, істина і моральність наповнюються у Туровського земним змістом.

Кирил одним з перших в руській середньовічної філософії розробляв вчення про досвідне, природне походження розуму. Він стверджував, що тіло первинне по відношенню до душі, тому що в такій послідовності вони створені Богом. Тому знання духовної суті неможливе без знання тілесного початку. У таке ж співвідношення ставиться і порядок знання світу: спочатку пізнається «будова чудових божественних свідомостей», потім суть – Бог. У самій людині розум спирається на свідчення слуху, зору, нюху, куштування, дотику. Але природний розум, підлеглий тілу, може впасти в гріх, тому його слід тримати в рамках церковної істини. Кирилом вводиться поняття «стрункого розуму», тобто цілісного знання, співвіднесеного як зі світом, так і з Богом. «Съгляденіе» речей, в кінцевому рахунку, опосередковує віру, без чого вона беззмістовна

Розум він ставив на один рівень з одкровенням, визнавав його рівним вірі, говорячи: «віруй і пізнай», допускав вільне тлумачення Священного писання.

В притчах Кирил Туровський розглядає проблеми гносеології в зв’язку з моральними засадами.

«Горе в розумі согрешающім» – не можна безкарно творити зло навіть з добрих намірів. Ці думки про мету і засоби, про злочин і покарання стануть одним з провідних в руській філософії. На всіх етапах її подальшого розвитку проповіді, слова та мова Кирила Туровського з’явилися вершиною урочистого красномовства. Кращі з витворів увійшли до збірки «Златоуст» і «Торжественник», призначені для святкового читання. Тим самим морально-філософські ідеї цього руського мислителя-гуманіста знаходили доступ до народної свідомості [4, С. 52 – 54].

 

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. У цьому процесі особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу. Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток вітчизняної філософської думки, однією з своєрідних рис якої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича. У філософії як складової культури періоду Київської Русі основним спрямуванням теоретичних концепцій, що виникають у зв’язку з осмисленням суспільних суперечностей є прагнення до їх пом’якшення, до гармонізації суспільного життя. Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя. У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал мало-руської (вітчизняної) культури. Святість, образ святого розуміється як втілення морального ідеалу. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу. За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (“закону”) та свободи (“благодаті”).

 

Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в XVI ст. До ранніх гуманістів належали Юрій Дрогобич (1450—1494), Павло Русин (1470—?) із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Орловський (1513—1566) та інші. Ю.Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Він вважав, що людина здатна пізнати світ і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Аналізуючи людину й історію Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога.

Філософія того часу мала яскраво виражені риси антропоцентризму, культу тілесної людини, епохи знаної як «відродження» і була відома лише вузькому прошарку тогочасної панівної верхівки. Відомим представником був С.Оріховський, який на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність і від неї самої залежить чи стане вона гідною високого призначення чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення.

В дусі атеїзму епохи просвітництва С.Оріховський в поглядах на державу заперечував божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми.

 

Острозька академія

 

Важливу роль у розвитку філософської культури Малої Русі відіграла Острозька академія — перша школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов’янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий характер.

В Острозьскій академії був сконцентрований значний науковий інтелектуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). Найвідоміші серед них були Герасим Смотрицький, Кирило Лукаріс (пізніше – патріарх Константинопольський), Клірик Острозький, Христофор Філалет, Дем’ян Наливайко, Іов Княгинецький, Іван Вишенський, Василь Суразький. У цьому взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія в основі якої лежала ідея обгрунтування необхідності збереження й розвитку старослов’янської мови, вимога абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов’янську, священних і богослужбових книг. Особливе місце займала віра в чудодійну силу старослов’янської мови. Твори Герасима Смотрицького, Іова Княгиницького, Івана Вишенського (бл. 1538 — після 1620) показували, що осягнення Божественної істини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їхню приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості, її самотворенням.

 

Іван Вишенський

 

Основною проблемою його філософських досліджень є відношення “Бог – світ”, “Бог – людина”. Він обгрунтовує погляд на Бога як надприродне, нематеріальне начало, єдину, вічну, існуючу в собі і непізнавану істину. Богові, як вищій  творчій силі, основі буття, якому підпорядковане все у світі. Божественний світ як світ добра й істини протистоїть світу земному – що створений Богом, в якому панує зло, жорстокість, сваволя, дух наживи, неправда, підступ, зрада і насильство. Серед усього світу зла, який населяють різні народи, найгіршою є та земля, де живе його рідний народ, якого зрадили духовні й світські проводирі, зреклись православ’я заради світських вигод на користь «латинства», католицизму, поставивши під загрозу власне існування народу.

Протиставлення Бога і світу веде до протиставлення Бога і людини. Людина, на думку Вишенського, є суперечливою єдністю непримиримих протилежностей – душі і тіла, що утворюють протиставлення людини “зовнішньої” як невід’ємної частини природи і суспільства, людині “внутрішній”, пов’язаній зі світом Божественного. Шлях вдосконалення людини полягає у рішучому зреченні людиною земного світу і прагнення до духовного злиття з Богом. Він обгрунтовує ідею цілковитого самозречення, усамітнення, відмови від усього мирського, у тому числі і від рідних та близьких, постійний самопримус, приречення себе на злидні і поневіряння, як єдино можливий шлях єднання з Богом – «царство небесне нудітся (тяжко дається, потрібне самопримушення) і токмо нужніци восхіщают (беруть) є (його)».

Як єдність духу й тіла людина, згідно з Вишенським, поєднує в собі часове і вічне. Вічність – невід’ємний атрибут Бога – для духу означає або вічне блаженство (рай, безсмертя), або вічне страждання (пекло, муки). Смерть розглядалася ним не лише як акт, що визначає межу між земним і позаземним життям людини, а як характеристика певного стану людського існування. Земне існування людини є не життям, а смертю, якщо воно спрямоване на задоволення потреб смертного тіла, а не служить вічному, безсмертному духу. Таку людину на тому світі чекає пекло. Тому сенсом життя людини є постійне подолання тілесного, злого в ім’я утвердження ідеалів духу. Людина, за Вишенським є не сліпою іграшкою в боротьбі двох сил – тіла й духу. Найважливішою її рисою є свобода волі, що зумовлює й відповідальність людини за вибір життєвого шляху. Свобода волі є не абсолютною, вона обмежується сферою вибору між добром і злом. Над свободою волі людини підноситься абсолютне самовладдя Бога, якому підвладне все, який обмежив волю людини тим, що він створив для людини. Людина може спрямовувати свою життєдіяльність на добро, підкорити тіло духові, що здобувається праведним життям, натхненним вірою.

Пізнавальна діяльність людини має спрямовуватися не на часову, минущу природу, а на осягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мудрість. На шляху до осягнення непорушної вічної істини, людина має послуговуватися не логікою, не доказами розуму, а психічним переживанням, містичним екстазом з допомогою якого наближається до Бога. Вчення Платона і Арістотеля, схоластична логіка і освіта, наука є за своєю сутністю “лож” і не може розкрити “правды таинство”.

Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні малоруські книжники самопізнанню. Завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього, осяяний небесним світлом, людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив’язана до земних бажань і пристрастей в духовну людину. Те, що осягнення істини можливе через самопізнання, острозькі книжники грунтували на переконаності в нерозривному зв’язку між розумом окремої людини і Богом у безпосередньому контакті людського мислення і буття. На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет закликає народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку.

 

Братські школи (Львівське братство)

 

У кінці XVI і на початку XVII ст. в Малій та Білій Русі (сучасні Україна та Білорусія) виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст — братства. Братства були виразниками протесту проти політики національного і релігійного пригноблення русинів (рутенів) і біло-русів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви. Перше братство і його школа були створені у Львові в 1586 p. В кінці XVI і на початку XVII ст. братства виникали у Києві, Луцьку, Острозі, Вільно, Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах. Найвпливовішими були Львівське і Київське братства, а створені братствами школи вели широку культурно–просвітницьку діяльність.

При Львівському Ставропігійному (себто підпорядкованому безпосередньо патріарху) братстві з 1586 р. – майже з часу заснування братства – існувала школа “грецкая и русская ведле стародавныхъ обычаевъ и порядковъ святыхъ отецъ закону греческого” [7, С. 231], де учні вивчали різноманітні наукові дисципліни: читання, рахунок, грецьку та слов’янську мови, основи риторики, діалектики, астрономію, музику, а також традиційні для Середньовіччя: Катехізис, Псалтир, Часослов, Євангеліє. За даними біографів у братській школі навчався майбутній митрополит Петро Могила [8, С. 125]. Крім того, при братстві була досить велика бібліотека в якій містились твори різноманітних авторів в т. ч. і грецьких філософів, а також окремо була бібліотека патріарха Фотія – одного з найосвіченіших людей свого часу. Загальновідомо, що саме Фотій активно збирав аргументи “contra” для протистояння “filioque” – “і від Сина” (“сходить”) – намагаючись заперечити римські нововведення. А, оскільки, найбільше розвинув вчення у своїх творах про Св. Дух (його “сходження”) Григорій Богослов, то не виключена й присутність також творів відомого Каппадокійця. Ймовірно, саме в цій бібліотеці Фотія могли бути й твори Григорія Богослова [11, С. 23]. Очевидно, що саме у цій бібліотеці зберігався рукопис „16 Слів Григорія Богослова” датований 1616 роком. На даний час цей раритет знаходиться у Львівській університетській бібліотеці – єдиний екземпляр на всю країну.

Одним із найвідоміших фундаторів школи та братства (з 1585 р.) був князь Костянтин Острозький, засновник широковідомої однойменної Академії. Львівська братська школа славилась своїми викладачами та своїми високоосвіченими учнями і була найбільш відомою в Речі Посполитій серед православних братських шкіл про що свідчив і її статус – ставропігіальної. В ній викладали або навчались видатні особистості свого часу: Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Памво Беринда та інші [8, С. 125].

Слід підкреслити, що на особливому рахунку було знання грецької мови. В даний період вважалося за необхідне мати свого вчителя грецької мови “котрый бы былъ беглымъ в грецкомъ языку до цвиченя детей” [10, С. 115]; знання її мало бути дуже ґрунтовним, так як братчики вели активні зносини із грецькими ієрархами, зокрема їх відвідував навіть один із східних Патріархів.

Одним з перших вчителів був корінний грек архієпископ Арсеній Єласонський [8, С. 242]. В складеній братській альфа-беті (алфавіті) додавались молитви на грецькій мові [там само, С. 252]. Батьки учнів школи спонукали їх до активного церковного життя: вони відвідували братську церкву, по черзі дзвонили в дзвони, прислуговували під час Літургії, співали у церковному хорі, читали часи, апостола тощо [11, С. 21]. Всі ці заходи робилися з очевидною метою – не допустити переходу молоді у “латинство”, (під цим терміном розумівся часто не тільки власне католицизм – “латинська єресь”, а й буденний спосіб життя християн західної традиції [Див.: 9, С. 319-323]), оскільки саме таким результатом найчастіше закінчувались “мандрівки по освіту” в колєгіумах польських та західно-європейських університетах, які були під впливом якщо не єзуїтів, то римської курії: “піюще отъ чуждаго источника, невольно заражались смертоносным ядомъ иноверія” [11, С. 21].

Виступаючи проти наступу латинства (католицизму, західного побутового способу життя), теологічне вчення якого протягом століть обґрунтовувалося й удосконалювалося за допомогою логіки та філософії в західноєвропейських колегіях та університетах, братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному богослов’ї та в попередній києво-руській культурній традиції. Але для неї ще не властиве було виділення філософії в окрему форму суспільної свідомості.

 Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя Копинський у своєму творі “Алфавіт духовний” досліджує з філософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позицій піднесення в ній морального, розумного й духовного начала які розкриваються в процесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою дихотомію (двонатурність), те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові з яким вона пов’язана тілом чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. І. Копинський радить людині обрати другий шлях, що веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі.

Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Транквіліон, розглядаючи проблему “Бог-світ”, створює вчення про чотири світи. Перший — це світ невидимих духовних сутностей, що належить до небесної ієрархії, другий — макрокосм, світ видимих тілесних речей, у якому живе людина, третій — сама людина, мікрокосм, четвертий — поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини.

Ставлячи у центр свого вчення проблему людини, Транквіліон, на відміну від своїх попередників, надає проблемі душі й тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі. Транквіліон наближається до визнання гармонії душі й тіла. Ідейну атмосферу братств передають ораторські твори Транквіліона, присвячені світським сюжетам. Це передусім “Похвала мудрості”, де прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне значення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства.

Помітним представником другого періоду братського руху є Мелетій Смотрицький (прибл. 1572—1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління та самопізнання людини, М.Смотрицький надає самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

 

Києво-Могилянський колєгіум (академія)

 

В XVII столітті центром філософії стає створений в 1632 році за ініціативи Київського православного митрополита Петра Могили Києво-Могилянський колегіум, згодом реорганізований в Академію. Філософія викладається в цьому навчальному закладі в якості самостійної дисципліни. Змінюється і предметне поле філософії – вона переорієнтовується з богословських питань на проблеми пізнання природи і людини. Філософія трактується як самостійна система знань, що включає в себе раціональну, натуральну і моральну філософію. У сферу наукових інтересів професорів цього закладу входять філософські вчення Галілея, Френсіса Бекона, Декарта, Спінози, Лейбніца. Тобто, викладання філософії велося на сучасному філософському матеріалі у відповідності зі сформованими в Європі традиціями. Найбільшими представниками філософської школи Києво-Могилянської академії були Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Іоаникій Галятовський, Георгій Кониський, Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Григорій Щербацький. Навчання у ній продовжувалося дванадцять років. Вивчалися предмети – граматика, поетика, риторика, філософія, богослов’я, математика, фізика, астрономія, архітектура; мови – українська, слов’янська, грецька, латинська, польська, російська, німецька, французька, староєврейська; а також – література, історія, географія, економіка, медицина.

Києво-могилянські вчені обгрунтовують погляд на філософію як засіб інтелектуального, раціонального пізнання людини і природи. Замість відношення “Бог – світ”, “Бог – Людина” увага зосереджується на відношенні “Людина – Всесвіт”, акцент переноситься з пізнання Бога на пізнання природи. Бог, розуміється як все існуюче, що наповнює собою весь простір, не перебуваючи ніде конкретно і водночас перебуває всюди.

Важливе місце у натурфілософії києво-могилянців відводиться проблемі матерії. На зміну середньовічному уявленню про матерію як абсолютну можливість, що реалізується у дійсність з допомогою форми, яку вносить в неї Бог, вони обгрунтовують ідею про самостійне існування матерії. Матерія наділяється певною активністю, самостійним існуванням. Вона не мислиться як абстрактний субстрат, а як така, що має ширину, глибину, висоту, довжину. Істотним у вченні про матерію є обгрунтована києво-могилянськими професорами ідея про єдність і однорідність матерії земних інебесних тіл, про її вічність.

У зв’язку з концепцією матерії розробляється концепція руху. Поняття руху об’єднує різноманітні зміни, що відбуваються у природі і приводять до просторового переміщення, кількісного чи якісного перетворення. Рух – це цілеспрямований процес, що здійснюється між двома протилежностями – матерії і форми, кількості і якості. Рух є природним станом речей.

Простір – невід’ємна характеристика речей, протилежна порожнечі; простір – це характеристика об’єкта, а пустота – відсутність характеристик, простір – відношення між двома тілами, яке має межу.

 Час – невід’ємна характеристика об’єкта, що являє собою його послідовну тривалість.  Він поділяється на зовнішній час – тривалість об’єктів чи явищ у навколишньому середовищі; внутрішній час – тривалість процесів у самому об’єкті, або сприйняття цієї тривалості суб’єктом;  суттєвий час – час незмінних сутностей – тривалість істотних процесів, які непідвладні зовнішньому і внутрішньому часові; божественна вічність – неспівмірна звичайним часовим вимірам тривалість процесів, які підвладні лише Божому провидінню.

На думку професорів Києво-Могилянської академії основне у пізнанні – віднайти істину, або розкрити причини речей, даних людині Богом. Істина тотожна вищому буттю, тобто, істина тотожна Богу: Бог є Істина, а Істина є Бог. Пізнання істини здійснюється на двох рівнях: рівень зовнішнього чуття і рівень внутрішнього чуття.

Рівень зовнішнього чуття починається з подразника речей зовнішнього світу на органи чуття, потім виникають відчуття, чуттєві образи; фіксовані образи стають цілісними – виникають сприйняття. З виникнення сприйнять про зовнішні речі появляється можливість уяви про речі, наявність якої необов’язкова.

Рівень внутрішнього чуття – вищий рівень пізнання.

Загальне чуття розподіляється на відчуття, що дає чуття про об’єкт, а чуття – це зір, слух, нюх, смак, дотик.

Фантазія (уява) – здатність на основі сприйнятого образу створити новий образ, пам’ять – відтворити “минуле” об’єкта за допомогою раніше відтворених образів.

У вченні про людину києво-могилянці акцентували увагу на проблемі смислу життя, який вони вбачали у “ясному баченні Бога”. Найвищою досконалістю людини вони вважали досягнення моральної мети, блага. Благо є загальною метою всього людства, але у кожної людини моральна мета своя. Благо буває істинним і уявним, внутрішнім і зовнішнім, корисним або приємним. Уявне на відміну від істиного – це таке благо, якому не властива доброта, що властива істиному благу. Внутрішнє благо – це духовні доброчинності (здоров’я, сила, милосердя). Зовнішнє – те, що властиве не людині, її оточенню (гроші, багатства, почесті). Корисним є благо, що приводить до володіння чимось; приємним – коли воно приносить задоволення.

 

 

Григорій Сковорода.

 

Найбільшим вітчизняним самобутнім філософом XVIII ст. був Григорій Сковорода. Сковорода не створив якоїсь своєрідної філософської системи, більше коментував Біблію й захоплювався її гіперболізацією та символікою.

В цьому він наслідував Філона Александрійського. Дослідники звертають увагу, що знання грецької мови дозволяло Григорію ознайомлюватись із древньогрецькими класиками літератури та працями багатьох філософів. В одному із листів він перераховує  найулюбленіших авторів: „Плутарх, Філон іудеянин, Цицерон, Горацій, Лукіан, Климент Александрійський, Оріген, Ніл, Діонісій Ареопагітський, Максим Сповідник” [12, С. 616; 13, С. 461], а також Платон, Арістотель, Діоген, Епікур, Сенека, блж. Августин, Ієронім, Боецій та багато інших [12, С. 617]. Декотрі із них були, очевидно, улюбленими філософами (письменниками), оскільки у своїх листах Сковорода присвоює особливі епітети „боговидець Платон, наш Еразм Ротердамський і т. п. (курсив мій – С. Б.)” [там само, С. 617].

В основі вчення Сковороди лежить тлумачення про дві природи: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, створеної і божественної. Для Сковороди значущою є невидима, внутрішня, божественна сутність буття. Тільки осягаючи її людина може відкрити сенс життя і знайти справжнє щастя, «мир душевний».

Важливе місце у вченні Сковороди посідає концепція трьох світів: 1) макрокосмос або навколишній світ, 2) мікрокосмос або внутрішній світ людини, і 3) символічний світ, втілений у Священному Писанні, яке допомагає відкривати універсальні смисли і дає справжні знання.

Світ символів, або Біблію Сковорода розглядає як такий, що допомагає людині осягнути Бога. Через світ символів Бог являється людині. Сковорода обстоює погляд на Біблію як особливий світ символів, для осягнення якого треба вміти побачити за словесним знаком, який має тілесну, матеріальну природу, в таємничий духовний, невидимий зміст. Оскільки Біблія є розповіддю про Бога, а Бог – це начало всьому існуючому, то Біблія є світом начала. Завдяки третьому світу невидимий світ перетворюється на видимий.

Оптимальним шляхом пізнання для Сковороди є самопізнання, тому слідом за Сократом він сповідує принцип: «пізнай самого себе». На шляху самопізнання і самовдосконалення може розкритися божественна сутність людини, здійснитися його перетворення. І своєрідним смисловим двигуном на цьому шляху є серце як втілення емоційно-вольової сутності людини. Тому вчення Сковороди часто називають «філософією серця».

У вченні про людину Сковорода обгрунтовує положення про залежність долі людини від її природних нахилів. Щастя кожного залежить від дотримання кожним принципу “сродної праці”, як відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. Цей закон не знає винятків: у кожної людини є нахил до “сродної” собі справи. “Сродність” є виявом у людині вічного, “іскри Божої”. Він говорить про “сродність к хлебопашеству, к воинству, к богословію” тощо.

Сковорода наполягав на тому, що кожна людина схильна до певного виду діяльності. Відповідно до цього вчення про сродну працю, головне завдання педагога – допомогти людині відкрити цю схильність, знайти своє життєве покликання. Реалізація цього покликання дозволяє людині реалізувати сенс власного життя.

З концепцією “сродності” пов’язаний і принцип “нерівної рівності” як ідеалу міжлюдського спілкування, який Сковорода, полемізуючи із французькими просвітителями протиставляв принципові “равное равенство, которое глупцы в мир ввести  покушаются”. Через індивідуально неповторний зв’язок із Богом кожна людина відрізняється від інших своєю внутрішньою природою. Ідея рівності полягає у тому, що кожна людина повинна реалізувати свій потяг до сродної праці. Цю ідею Сковорода ілюструє через образ Бога. Бог  подібний багатому фонтану, що заповнює різні за обсягом посудини. Ллється із різних трубок в різні посудини вода. У меншу посудину менше, у більшу – більше. Але всі вони рівні у тому, що повністю заповнюються. Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає і відмінність людей.

 

 

Українська філософія XIX–XX століть.

 

На поч. ХІХ століття формується власне українська філософська традиція з яскраво вираженим національним вектором.

Найбільшим представником академічної філософії ХІХ ст. був оригінальний мислитель та історик філософії Памфіл Юркевич. У 1861 році він виявився єдиним на всю Російську імперію філософом, здатним без додаткової підготовки очолити кафедру філософії Московського університету. В умовах панував у той час нігілізму і вульгарного матеріалізму Юркевич у своїх працях відстоює високі принципи духовності, значення віри в Бога та релігії для людського самовдосконалення.

Він виступає проти претензій раціоналізму з його впевненістю, що розуму все доступне, все прозоре, що він (розум) може всю дійсність пояснити, довести, розрахувати і наперед визначити майбутнє з математичною точністю. Критикуючи раціоналізм, Юркевич з’ясовує питання про сутність філософії і показує, що філософія вивчає духовну сферу. Щоб зрозуміти, що є філософія він розрізняє поняття “дух” і “свідомість”. Заперечуючи ототожнення цих понять, Юркевич стверджує, що дух є багатшим по своєму змісту від свідомості. Він є існуючий предмет, реальна субстанція, яка у своїх діях і станах вміщує в себе набагато більше, ніж свідомість. Філософія і повинна вивчати духовну реальність.

Оскільки дух є абсолютною основою будь-якої дійсності, остільки філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу, прагне виявити цю основу. Цією основою, на думку Юркевича, є ідея, в якій мислення і буття співпадають, котра виступає як основа, норма і закон явища. Так, вивчаючи художній твір ми можемо обмежитися філологічним аналізом. Це зовнішній аналіз, який не спрямований на виявлення ідеї. Вона є виразом тієї єдиної, неподільної думки митця, з якої й зародився художній твір. Ідея виникає тоді, коли предмет пізнання розглядається у динаміці, розвитку. Філософія є пізнанням ідеї.

Пошук істини, добра, на думку Юркевича досягається не стільки розумом, скільки серцем, яке визначає основу фізичного та духовного життя людини.

Серце є охоронцем і носієм усіх тілесних сил людини.

Серце виступає осередком душевного й духовного життя людини.

Серце є органом різноманітних душевних хвилювань, почувань, пристрастей.

Серце виступає центром морального життя людини.

Серце є вихідним пунктом всього доброго і злого у словах, думках і вчинках людей.

Серце – це не одне мислення, а сукупність мислення душевних поривів і духовного життя, що виражає конкретне, індивідуальне “Я” в його неповторності. Таке мислення йде глибше людського розуму – проникає в глибини людського єства, недоступні людському мисленню.

Спираючись на обгрунтовану ним філософію серця, П.Юркевич обстоює “гармонійне співвідношення між знанням і вірою”, що враховує самостійне значення обох компонентів і прагне до їхньої творчої взаємодії.

Саме філософія дає людині єдине і цілісне світосприйняття, направляючи його до вічного і божественного. Божественне начало є тією ідеальністю, яка наповнює світ змістом, але в той же час не є чимось абстрактним, позамежним людині. У цьому сенсі Юркевич є прихильником православної традиції розуміння божественного у світі, що йде з Візантії.