ТЕМА: Педагогічна думка в Україні

ТЕМА: Педагогічна думка в Україні.

1. Виховання у східних слов’ян, школи на Русі.

2. Київська академія.

3. Освіта і педагогічна думка в Україні у ХVIII – першій половині XIX ст.

4. Освітня діяльність і педагогічні ідеї в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст.

5. Педагогічна діяльність А.Макаренка і Г. Ващенка.

6. Концепція розвитку освіти в Україні на XXI ст.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Бабанский Ю.К. Педагогіка. – М., 1988.

2. Гессен С.Й. Основи педагогики. – М., 1995.

3. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів.  – К.: Академвидав, 2002. – 576 с.

4. Зязюн І.А. Концептуальні засади теорії освіти в Україні// Педагогіка і психологія професійної освіти.– 2000.– №1.– С.12-13.

5. Історія педагогіки: Навчальний посібник /  Під редакцією проф. М.С. Грищенка. – К.: Вища школа, 1973.- 447с.

6. Константинов Н. А., Мединский Е.Н., Шабаев М.Ф. История педагогики. – М., 1982.

7. Кравець В.П. Історія класичної та зарубіжної педагогіки та шкільництва. – Тернопіль, 1996.

8. Кравець В.П. Історія української школи та педагогіки. – Тернопіль, 1994.

9. Лазарчук Л.Ю., Майданюк І.З. Основи педагогіки: Матеріали для лекційного курсу та семінарських занять. –Тернопіль, 2005. –548.

10. Лихачев Б. Педагогика: Курс лекций. – М., 1996.

11. Приникова В.Г., Ривкин З.Й. История образования й педагогической мысли. – М., 1995.

12. Любар О.О. Історія української педагогіки: Навчальний посібник/ О.О.Любар, М.Г.Стельмахович, Д.Т.Федоренко; За ред. М.Г.Стельмаховича.- К., 1999.- 355с.

13. http://studentam.net.ua/content/view/2262/85/

14. http://www.info-library.com.ua/books-text-563.html

 

1. Виховання у східних слов’ян, школи на Русі.

Східні слов’яни відокремились від слов’янської мовної сім’ї у V–VI ст. В VI–IX ст. вони створили оригінальну систему виховання, яка спиралася на древню первісну традицію. Виховання здійснювалось, передусім, у процесі включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих.

Метою виховання у східних слов’ян були передача підростаючому поколінню трудових умінь, встановлених способів поведінки, релігійних уявлень, традицій, звичаїв, обрядів, а також підготовка мужнього воїна – захисника своєї землі.

У східних слов’ян існував обряд ініціації, що був властивий ще їх предкам – праслав’янам. Проте ініціації тут мали набагато гуманніший характер, ніж у інших народів. З появою сім’ї роль цієї форми виховання поступово втрачається, вона стає привілеєм представників еліти.

У період матріархату і екзогамії діти до 5-6-річного віку виховувалися матір’ю. Пізніше хлопчиків передавали у спільні чоловічі житла, а дівчаток – у жіночі, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері.

У V–VI ст. поширюється велика патріархальна сім’я, що складається з кількох поколінь родичів. Виховання дітей здійснюється за принципом родового колективізму.

З утвердженням патріархату і моногамії чоловічі і жіночі житла трансформуються у будинки молоді, куди батьки за традицією відправляли дітей на виховання. Там старші члени роду допомагали дітям оволодіти прийомами праці, правилами полювання, виготовленням знарядь праці, навичками військових дій, а також передавали їм заповіти предків, моральні норми та ознайомлювали з родовими звичаями і обрядами.

У VIII–IX ст. завершився перехід до сім’ї, яка складалася з чоловіка, дружини і їхніх дітей. Поступово основним осередком соціалізації дітей виступає сім’я і виховання стає переважно сімейним. Будинки молоді як такі зникають.

Виховання дітей у східних слов’ян чітко регламентувалося соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Вони передавали дітям зразки конкретної поведінки, вказували, що варто робити, а що не варто, формували у них соціально значимі якості (дисциплінованість, чесність тощо).

Виховання охоплювало різні засоби впливу на дітей, де знаходила свій вияв народна педагогіка східних слов’ян: колискові пісні, загадки, прислів’я, приказки, ігри, хороводи. У них знаходили місце різні настанови, поради, правила поведінки.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Крім морального велика увага приділялась фізичному вихованню та засвоєнню гігієнічних правил.

Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими брали участь у народних святах, залучалися до культової діяльності, вивчали культові пісні і танці.

У VIII–IX ст. зароджуються феодальні відносини, які проявляються у суспільному розподілі праці, у майновому і соціальному розшаруванні суспільства. Виникає приватна власність. Формою переходу від общинної власності до приватної стає виділення з великих патріархальних менших сімей внаслідок розвитку землеробства, боротьби за земельні ділянки тощо. Невеликі сім’ї – перші осередки феодального суспільства. З’являється територіально-сусідська община.

Це вносило зміни і в соціальну сутність виховання, яке також розшаровувалось відповідно до виникнення різних соціальних станів людей. Змінювались цілі і форми виховання стосовно цих станів.

Найвищим досягненням східних слов’ян у ранньофеодальний період було створення буквенно-звукової графіки письма, яка стала однією з основ виникнення шкільного навчання. Але формуванню азбуки передували тривалі пошуки.

Давня східнослов’янська язичницька культура була безписемною, знання, як правило, передавались усним шляхом. Є свідчення, що предки східних слов’ян використовували особливі письмена “риски і різі”. Назва витікає від способу нанесення знаків цього письма. Їх вирізували на дереві, бересті, стінах і ін. Це письмо було примітивне і являло собою різновид піктографії.

Історичні джерела свідчать, що у IХ-Х ст. східні слов’яни вже використовували буквенно-звукову систему письма, і не тільки в релігійних цілях, а й для потреб торгівлі й ремесла. Такою системою письма була глаголиця. Глаголиця – це азбука, де звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. Причому, вона була без “устрою”, тобто не всі типові звуки слов’янської мови мали відповідні письмові знаки. 855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Нову азбуку названо кирилицею. Близькість її до старої азбуки полегшувало оволодіння нею.

Найважливішими чинниками, які сприяли зародженню і поширенню у кінці VII–IX ст. писемної культури у східних слов’ян, були:

– становлення феодального способу виробництва;

– піднесення ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої;

– зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя;

– виникнення перших державних утворень. У 882 р. східнослов’янські князівства консолідуються в єдину державу – Київську Русь.

Існування писемності на Русі в язичницький період, очевидно, підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Групове навчання було зародковою формою шкіл, які з’являються з винайденням буквенно-звукової системи письма. До прийняття християнства перші школи були двох типів:

– язичницькі школи, які задовольняють потреби язичницької верхівки;

– християнські школи. Відомо, що християнство проникає на Русь задовго до його офіційного запровадження.

Розвиткові освіти і шкільництва на Русі сприяло запровадження християнства. Воно прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи.

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У “Повісті временних літ” вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу “книжного вчення”.

Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику.

З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей – ідеологів нової релігії. Та й рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було.

Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи “книжного вчення”, монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи “книжного вчення” – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося “сім вільних мистецтв”. Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти.

Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Прикладом шкіл “книжного вчення” були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі і мала міжнародне значення. Це була школа підвищеного типу, тут велося переписування книг, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку, яка стала дуже відомою.

Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер.

У деяких монастирях існували школи підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона давала богословську освіту, яка досягала рівня візантійської духовної патріаршої академії. З її стін виходили не лише вищі духовні ієрархи (ігумени, єпископи і т. д), а й видатні діячі давньоруської культури, представники богословсько-філософської думки. Школа відома своєю бібліотекою. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, був постачальником книжкової продукції у всій Київській Русі.

Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя.

З ХII ст. за ініціативою князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) в Галицько-Волинському князівстві запроваджуються перші відкриті монастирські школи для населення.

Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні.

Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).

Кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами.

Розсаджування київськими князями своїх дітей по містах і областях спочатку сприяло консолідації східнослов’янських земель. Але згодом виявились його негативні наслідки: батьки погано знали дітей, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці; високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки князя, в політичні інтриги і придворні змови. Починаючи з ХIII ст. кормильці заміняються дядьками – високоосвіченими людьми (вперше термін зустрічається 1202 р.). Вони ставали домашніми вчителями. На зміну кормильству приходять елементи гувернерства.

Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи.

Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім’ї. Їх вчили сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий спів.

За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам. Прикладом цьому є двірцева школа Ярослава Мудрого. Причинами, які сприяли розповсюдженню грамотності й шкільництва на Русі, були:

– про освіту турбувалася не лише і не стільки церква, а й князівська (світська) влада;

– навчання в школах проводилось рідною мовою (слов’янською);

– з Болгарії проникала і поширювалась кирило-мефодіївська писемна традиція (Русь приступила до шкільної освіти не на голому місці, а маючи вже багато болгарських перекладів літератури на слов’янську мову);

– існувала самоосвіта, майже невідома на Заході того часу;

– школа була відкрита для широких мас, хоч мова про всеобуч не йде;

– школа в Київській Русі була доступна для дівчат;

– давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна мала більш м’який характер, ніж у західноєвропейських школах.

 

2. Київська академія.

Унікальним явищем в історії вітчизняної освіти була діяльність братських шкіл (80-ті роки XVI ст.), які організовували і утримували церковні братства (громадсько-політичні організації православних громадян) з метою зміцнення православ’я. Серед них були як елементарні, так і школи підвищеного рівня. Найвідоміші — Львівська (перша школа, заснована Успенським братством у 1586 p.), Київська та Луцька школи. Притаманними їм рисами були:

1) демократичність. У школі мали право навчатися діти різних станів населення, статут школи зобов’язував учителя ставитись до всіх учнів однаково. Для сиріт та дітей з інших міст братства відкривали гуртожитки (бурси);

2) введення елементів класно-урочної системи навчання. В елементарних братських школах учнів поділяли на три групи залежно від набутих знань, умінь, навичок, а з XVII ст. у братських школах підвищеного типу встановилася класна система занять. Навчальний рік розпочинався з 1 вересня, було введено канікули, екзамени тощо;

3) налагоджений тісний зв’язок з батьками чи родичами учнів. Між батьками і школою укладалася письмова угода, де обумовлювались обов’язки сторін з виховання і навчання дітей;

4) чітка організація навчання: заборонялись пропуски занять, запізнення, існувала налагоджена система чергових;

5) ґрунтовність освіти, яка не поступалася західноєвропейській.

Високий рівень освіти забезпечували вчителі, які згодом стали відомими не лише в Україні, а й за її межами. Це — Іов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький Транквіліон, Мелетій Смотрицький, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький, Тарасій Земка, Ісайя Трофимович-Козловський, Захарія Копистенський, Соф-роній Почаський та ін. Всі вони працювали якийсь час вчителями братських шкіл.

Традиційно високий рівень освіти усіх верств українського суспільства зазначав сирійський мандрівник Павло Алепський, який у 1652 р. їхав Україною до Москви: “Мало не всі українці та більша частина їхніх жінок і дочок уміють читати, добре знають порядок церковної служби; священики вчать сиріт, не дають їм вештатися без діла по вулицях. Черниці Вознесенського монастиря усі були не тільки письменні, а навіть високовчені й самі писали багато наукових та інших творів. Серед ченців є люди вчені, знавці права, або юристи, філософи і красномовці. У Лаврі є славетний печатний дім, що обслуговує весь край той. З його виходять церковні книжки, прегарно надруковані; на великих паперах малюнки значних місцевостей і країн, наукові розсліди та інше”.

Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми навчальними закладами.

Першими національними закладами вищого типу стали Острозька школа- академія і Києво-Могилянська академія.

Острозька слов’яно-греко-латинська академія (або “тримовний ліцей”) була відкрита 1576 р. князем Костянтином Острозьким (1527—1608) і вирізнялася високим рівнем викладання. В ній вивчали слов’янську, грецьку й латинську мови й так звані “вільні науки” (граматику, арифметику, риторику, логіку та ін.), музику та хоровий спів. Тут працювали відомі науковці: Кирило Лукаріс, Феофан Грек, письменник та громадський діяч Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос, українські публіцисти та філологи Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Іов Княгеницький, Дем’ян Наливайко та інші. Всі вони брали участь у діяльності наукового гуртка при академії, писали наукові праці, підручники, готували навчальні посібники тощо.

Києво-Могилянська академія, створена 1632 р. на Подолі внаслідок злиття Київської Братської та Лаврської шкіл, зібрала найбільшу кількість освічених, найкращих на той час діячів науки та культури: це і Петро Могила (опікун академії), Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Лазар Баранович та інші. Усі вони зробили певний внесок у розвиток педагогічної думки, розглядали загальні питання виховання і навчання молоді, розробляли методичні рекомендації. Одні з них присвячували окремі праці проблемам освіти, створювали підручники та навчальні посібники, інші — порушували освітні питання в полемічних працях, виступах, промовах. У заснуванні Києво-Могилянської академії почесне місце належить Єлизаветі Гулевичівні, дружині київського воєводи, поборниці українського освітництва, яка подарувала свою садибу із землями для створення цього культурно-освітнього комплексу.

Курс навчання в академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів: фару (підготовчий клас), інфиму (молодший клас), граматику, синтаксиму і вищі — поетику, риторику, філософію й богослов’я. Студенти набували філологічної підготовки, обов’язковим було знання мов: слов’янської, української літературної, церковнослов’янської, грецької, латинської, польської, оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку та римську й частково середньовічну літератури, історію, географію, філософію й богослов’я. З часом було введено курс російської, французької, німецької та староєврейської мов, чисту й мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру), а в останні роки існування академії — класи домашньої й сільської економіки й медицини. Значне місце відводилося художній і музичній освіті. Києво-Могилянська академія була визначним науковим осередком, де формувався один з центрів філософської думки слов’янського світу загалом, відбувалося становлення української літературної мови, склалася літературна й поетична школа. Щороку в академії навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. У 1817 р. академію закрили, й замість неї в тому ж році було створено Київську духовну семінарію, перейменовану у 1819 р. в Духовну академію, яка припинила своє існування у 1918 р. У 1992 р. академію було відроджено як Національний університет “Києво-Могилянська академія”.

 

3. Освіта і педагогічна думка в Україні у ХVIII – першій половині XIX ст.

У першій половині XVIII ст. на Лівобережжі і Слобідській Україні, що входили до складу Росії, рівень освіти був відносно високий. У семи полках Лівобережжя були полкові початкові школи, які відкривало населення власним коштом. На запорізьких землях функціонували січова школа, школа при Самарській фортеці-монастирі і 16 парафіяльних шкіл при церквах. Розвиткові освіти і школи на Україні сприяла діяльність мандрівних дяків.

На зразок Київської колегії (академії) були створені колегії в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Харкові, Полтаві і Переяславі, в яких навчалися діти не тільки духовенства й козацької старшини, а й міщан, козаків і селян. З посиленням старшинсько-феодального землеволодіння закріпаченням селян і козаків полкові і козацькі школи перестали існувати.

На Правобережній Україні та в Східній Галичині, де панувала польська шляхта, подекуди існували «дяківські школи». Для полонізації та покатоличення українського населення насаджувалися уніатські школи, а також школи духовних орденів – василіан, єзуїтів та ін. У 1789 році на Правобережній Україні було дві окружні школи з семирічним навчанням, 14 підокружних шкіл з шестирічним навчанням, у тому числі 7 василіанських

Цього ж року було закрито всі українські школи і заборонено викладання українською мовою в усіх навчальних закладах.

На Буковині за часів панування Туреччини шкіл майже не було. На Закарпатті існувало кілька церковноуніатських шкіл, в яких навчали грамоти. У 1744 році в Мукачеві була відкрита богословська школа, в 1766 році були засновані початкові школи в Мукачеві, Хусті, а пізніше – в Тячеві і Вишкові; існували також середні школи – Ужгородська гімназія (1646), реформатська колегія (1540) і католицька гімназія в Мармарош-Сигеті (1730). У 80-х роках XVIII ст. в Ужгороді було відкрито «нормальну школу», при якій з 1793 року існувала вчительська семінарія. Всі ці школи були центрами денаціоналізації українського народу Закарпаття, їх змадяризування і покатоличення. Наприкінці XVIII ст. обов’язковою мовою навчання в школах Закарпаття була угорська мова. Потребу в освіті рідною мовою закарпатські українці задовольняли приватним навчанням своїх дітей.

Після першого поділу Польщі (1772) Австрія захопила Галичину. Спочатку тут було відкрито кілька церковнопарафіяльних шкіл, а в 1783 році у Львові було засновано російську духовну семінарію. Одночасно з цим йшло понімечування шкіл. Відкрита в 1784 році гімназія при Львівському університеті була німецькою. Загарбавши Буковину (1775), австрійський уряд і на цій території насаджував німецькі школи, забороняючи українські.

Значний внесок у розвиток педагогічної науки вніс Г.С.Сковорода.

 

Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) – видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напрямку вітчизняного просвітительства. Народився на Полтавщині. Навчався в Києво-Могилянській академії, згодом поглиблював свої знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, працював викладачем піїтики в Переяславській семінарії, а згодом – у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Сковорода до кінця свого життя залишається мандрівним філософом і учителем.

Сковорода вважав, що через поширення освіти можна зробити життя народу щасливим. У центрі його філософських поглядів стояли етичні питання – проблема людини, її природа, щастя. Щастя людини ставить у пряму залежність від її діяльності. Висунув концепцію про “сродну працю”. Людина щаслива тоді, коли її життя відповідає своєму призначенню. Щастя полягає в “сродній праці”, яка відповідає внутрішнім здібностям людини та приносить користь суспільству.

Шлях до щастя, на думку мислителя, лежить через самопізнання людиною своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності, кожен повинен пізнавати себе. По суті, принцип “сродної праці” і вчення про щастя фактично є двома сторонами етико-філософської концепції Сковороди.

Спираючись на таку етико-філософську концепцію та власний педагогічний досвід, Сковорода висловив свої педагогічні погляди у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Зокрема, проблеми виховання піднімаються у таких притчах як, “Благодарний Еродій”, “Убогий Жайворонок”, “Харківські байки” тощо.

Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом та гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є людяність, благородство і вдячність.

Сковорода першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. Виховання людини, вважав він, повинно бути спорідненим з її природою. Під природою людини розумів її обдарування, нахили. “Без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, більше заплутуєшся”, – байка “Собака і Кобила”. На думку Сковороди, головне завдання виховання полягає в тому, щоб допомогти розкрити в дитині її природні здібності та спрямувати її на шлях дійсного щастя і служіння батьківщині.

У думках Сковороди про виховання, про природу дитини є багато такого, що нагадує ідеї Руссо про вільне виховання, за що його називали українським Руссо. Він першим у вітчизняній педагогіці поставив у центр уваги почуття дитини, її стосунки зі світом, її справи, її щастя. На відміну від французького просвітителя, Сковорода не розглядав природу, як засіб ізоляції дітей від розтлінного суспільства. Передбачав розвиток природних задатків шляхом самовдосконалення.

У зв’язку з ідеєю спорідненості виховання з природою людини новим в українській педагогіці прозвучало застереження батькам і вихователям про наслідки навчання без урахування природних можливостей дитини. У байці “Жайворонок” читаємо: “Багато людей без природи починають великі справи та погано закінчують”.

Сковорода – прихильник принципу народності у вихованні. Виховання повинно відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу. Він – палкий прихильник виховання дітей на основі вітчизняного досвіду. Як і інші українські просвітителі, Сковорода висміює прагнення дворян та козацької старшини  виховувати своїх дітей на зразок західноєвропейських магнатів і з допомогою іноземних вчителів .

Сковорода вказує, що виховання має бути загальнодоступним, безплатним, охоплювати всі верстви населення, особливо народні маси: “виховання й убогим потрібне”.

Важливими засобами виховання Сковорода називає рідну мову, народну педагогіку. Першим з педагогів минулого вимагав вивчення усної народної творчості, яка зберігає скарби народної мудрості. Відстоюючи рідну мову, він користувався нею у навчальних цілях. Для учнів Харківської колегії переклав на українську мову байку Езопа “Про Вовка-музиканта”.

Сковорода виступає за гармонійне виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.

Розумове виховання – важливий елемент педагогічної системи Сковороди. Розум – головний регулятор людської діяльності. Спираючись на знання, людина спроможна пізнати добро і зло, оцінити явища навколишньоі дійсності.

Він радив повсякчас займатись наукою: “Коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним”. Засвоювання знань забезпечується серйозними заняттями.

Сковорода – неперевершений майстер і прихильник індивідуальної роботи з учнями. Поряд з лекціями у навчанні він високо цінував доповіді, бесіди, розмови з учнями. Особливого значення надає самостійним практичним заняттям учнів у навчанні, серед них називає такі форми як перекладання на рідну мову іноземних авторів, віршовані перекази прозових творів, листування тощо. Цінуючи лекційну форму навчання, він критично ставився до розповсюджених тоді диспутів, які мали у колегіях схоластичний характер і викликали відразу у студентів.

Сковорода підкреслював важливе значення морального виховання. Головним завданням морального виховання вважав виховання людяності, благородства і вдячності.

Сковорода був прихильником трудового виховання, вказуючи на визначальну роль “сродної праці” у житті людини. Саме через працю, на його думку, лежить моральне удосконалення людини. Важливим є положення Сковороди про корисність і почесність будь-якої праці, професії, аби лише вона відповідала покликанню людини і приносила користь суспільству. Гідність людини визначається результатами її праці.

Фізичне виховання, на думку Сковороди, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, в турботі про матір в період вагітності і годування дитини.

Засобами фізичного виховання називає режим, чистоту, акуратність, правильне харчування, поміркованість у всьому, фізичні вправи, працю і здоровий спосіб життя.

Важливим засобом естетичного виховання називає музику.

Висловлює важливі думки щодо сімейного виховання. Вважає, що діти повинні зростати в атмосфері глибокої поваги і любові до батьків. Батьки – перші вихователі і наставники молоді. Ставить питання про культ батька і матері в сім’ї, називаючи їх іконами божими для дітей.

Мислитель схвалює батьків, котрі вчать дітей життєвій мудрості, заохочують до працелюбства. Водночас він критикував батьків, які не вчать своїх дітей життєвій мудрості, а то й заохочують їх до неробства, чванливості, егоїзму (“Вбогий Жайворонок”). Тих батьків, хто передоручав виховання своїх дітей нянькам, називав “напів-батьками”, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда.

Ставив питання про вчителя, високо цінував учительську працю. Висував високі вимоги до вчителя, визначав його керівну роль у навчальному процесі. Серед основних рис вчителя виділяв любов і повагу до особистості учня, гідність, безкомпромісність, чесність, служіння добру. Безмежна любов до вихованців в нього поєднувалась з великою вимогливістю до них.

Іван Петрович Котляревський (1769-1838) – талановитий письменник, педагог і громадський діяч, якого Т.Шевченко вважав своїм попередником. Народився у Полтаві, де закінчив семінарію. Він зробив перший крок до створення української національної літератури й педагогіки. У поглядах Котляревського на виховання втілені гуманні риси вітчизняної класичної педагогіки. Він вірив у велику силу виховання. Мету виховання вбачав у підготовці громадян, корисних батьківщині і народу, освічених патріотів.

Перебував на посаді попечителя Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Займаючись педагогічною діяльністю, проявляв себе як гуманіст і демократ. Він приязно ставився до дітей, через твори літератури й мистецтва прагнув виховати у них кращі моральні якості. Його педагогічні думки були пройняті духом народності, формувалися на основі кращих традицій народної педагогіки.

Котляревський був прихильником гармонійного розвитку і всебічного виховання підростаючого покоління. На своїй посаді піклувався про розумове й естетичне виховання, про розвиток у дітей смаку до літератури й мистецтва. Виступаючи з гуманістичних позицій, схвалював гуманні методи впливу на дитину, надаючи перевагу розповіді, бесіді, роз’ясненню матеріалу, цінував особистий приклад та авторитет педагогів у справі виховання.

Цікаві погляди Котляревського стосовно сімейного виховання. Він підкреслював обов’язки батьків перед дітьми, відповідальність за їх майбутнє. В “Енеїді” він гнівно засудив батьків, які недбало ставляться до виховання своїх дітей.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) – видатний український письменник, поет, художник, громадський діяч. Народився в с. Моринці на Черкащині. Початкову освіту здобув у дяка, після викупу з кріпацтва навчався у Петербурзькій Академії мистецтв, потім повернувся на Україну. Був активним членом таємної політичної організації Кирило-Мефодіївське Братство, де очолив революційно-демократичну групу. 1847 року Шевченка заарештували і заслали в Оренбурзькі степи рядовим солдатом. Після заслання жив у Петербурзі. Педагогічні погляди Шевченка знайшли місце у його віршах, публіцистичних і художніх творах.

Він вірив у велику силу виховання. У повісті “Близнецы” показав, яка може бути різниця між двома хлопчиками завдяки вихованню. Він змалював образи двох братів-близнюків, один з яких навчався в гімназії та університеті і зробився корисною людиною, а інший виховувався в кадетському корпусі, де з нього витруїли все людське.

З творів Шевченка можна отримати чітке уявлення про його виховний ідеал. Таким ідеалом для нього була людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, яка здатна застосовувати свої знання в житті, уміє цінувати мистецтво, любить працю. Виховному ідеалові Шевченка властива така риса, як працьовитість. Праця повинна займати, на його думку, головне місце в житті людини. У повісті “Капітанша” він писав: “Заздрю і завжди заздритиму тобі, щасливий благородний трудівнику”.

Шевченко піддав гострій критиці станову систему освіти в царській Росії. Він вказував на недостатню кількість навчальних закладів на Україні, а з тих закладів, що існували, виходили духовно скалічені молоді люди. У повісті “Княжна” він описав недоліки початкового навчання. Учителями були малограмотні дячки, які вчили за церковними книжками. Навчання зводилось до того, щоб навчити дітей читати релігійні книжки і виховати їх в дусі покори. Таке навчання Шевченко охарактеризував словами “безглузде “тму-мну“. У творах Тараса Григоровича звучить також критика навчально-виховної практики станових закладів: кадетських корпусів, пансіонів та інститутів шляхетних дівчат.

Шевченко мріяв про справжню народну школу, побудову якої пов’язував, передусім, з революційною перебудовою суспільства. Народну школу уявляв як школу, де панує рідна мова. Ставив також питання про необхідність освіти для жінок нарівні з чоловіками.

Шевченко гаряче вболівав за відкриття недільних шкіл, підтримував їх матеріально. Його велика заслуга полягає в написанні підручника українсь­кою мовою, призначеного для недільних шкіл (“Букваръ Южнорусский”, 1861 р.). Підручник відрізнявся від всіх попередніх букварів тим, що ті орієнтувалися на читання незрозумілих складів, а цей мав на меті спочатку навчити літер, а потім вже читати зв’язні тексти. Випустив тиражем у 1000 примірників, всі виручені гроші віддав на недільну школу.

Шевченко збирався написати й інші підручники для недільних шкіл (арифметику, географію, історію України, етнографію). Але його передчасна смерть не дала цього зробити.

Виняткову роль у вихованні дітей відводив сім’ї. З великою симпатією писав про виховання дітей у трудових сім’ях, де матері піклуються про своїх дітей, де наполеглива праця зміцнює людяність у стосунках. Співчутливо зображає селянські вдовині сім’ї, де зберігаються добрі стосунки, незважаючи на злидні. З повагою ставиться до жінки-матері. У повісті “Наймичка” зобразив маму-селянку, яка приховувала своє материнство від сина заради його благополуччя.

Зовсім по-іншому Шевченко змальовує поміщицькі сім’ї, де убога мораль згубно впливала на виховання дітей. Затаврував тих аристократок, які безвідповідально ставляться до виховання своїх дітей. Такою є мати-поміщиця з повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”, яку більше цікавить вбрання, ніж власні діти.

Ведучи боротьбу за народну освіту, Шевченко не міг обминути особи вчителя. Він критикував тупих і обмежених вчителів старої школи. У повісті “Княжна” він змалював образ такого вчителя – дяка Совгиря, який б’ючи дітей, вимагав при цьому не кричати, а вголос читати п’яту заповідь. Разом з тим він з повагою відгукується про вчителів, які ставили собі за мету беззавітне служіння народу. Прикладом цьому може бути образ попечителя гімназії з повісті “Близнецы”.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) – відомий український письменник, педагог, історик, фольклорист і громадський діяч. Народився на Сумщині, навчався у Новгород-Сіверській гімназії. Здобував вищу освіту у Київському університеті. Тривалий час вчителював у дворянських училищах у Києві, познайомився з Костомаровим, Шевченком і через них став членом Кирило-Мефодіївського Братства. Короткий час (у 1844 р.) був учителем у дворянській школі у Рівному, звідки переїхав до Петербурга і там знову працював учителем у гімназії, згодом – викладачем Петербурзького університету. Одночасно друкувався у ж. “Современник”, зблизився з передовою петербурзькою інтелігенцією. Академією наук Куліш був споряджений за кордон для здобуття вченого звання професора слов’янських літератур. Але після викриття Кирило-Мефодіївського братства Куліша заарештовують і висилають до Тули. Після трирічного заслання повернувся на Україну, де займався освітньо-пропагандистською діяльністю.

Куліш був високоерудованою людиною, досконало знав шість основних європейських мов. У творі “Записки о Южной Руси” вперше вжив новий український правопис, який пізніше дістав назву “кулішівка” і став початком стабільного українського правопису. До цього правопис нашої мови через належність українських територій до різних держав був строкатим і неуніфікованим.

Куліш ставив питання про необхідність українського підручника для вивчення “першої науки письменства”. Написав українську “Граматку”, яку схвально оцінив Шевченко. Своїм змістом цей підручник спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, історії і культури. Куліш ілюстрував його змістовними дидактичними текстами, які включали відомості з героїчної історії українського народу, про його культуру і фольклор, чим підручник сприяв розвитку патріотичних почуттів у дітей.

З метою розширення сфер вживання української літературної мови і залучення її до передової світової культури здійснив переклади українською мовою Біблії, творів Гомера, Гете, Гейне, Шекспіра, Байрона, Шіллера і ін.

Культурно-освітня діяльність членів гуртка “Руська трійця”. Визначне місце у розвитку прогресивної педагогічної думки в Західній Україні у I пол. XIX ст. належить Маркіяну Семеновичу Шашкевичу (1811-1843), Івану Миколайовичу Вагилевичу (1811-1866), Якову Федоровичу Головацькому (1814-1888). Навколо них у Львівській семінарії, де вони навчались, об’єдналась у гурток під назвою “Руська трійця” передова демократична українська молодь, яка стала в умовах австрійського, угорського і польського гніту на захист мови і культури рідного народу.

“Руська трійця” була першим провісником національного відродження 40-х років XIX ст. Гуртківці взялися за реалізацію сміливої на той час ідеї – створення в Галичині національної української літератури.

1833 року гуртківці на чолі з Шашкевичем впорядкували рукописну збірку “Син Русі”, до якої входили головним чином поетичні твори учасників гуртка (всього 14 віршів). Автори збірки звертались до галицької молоді із закликом: “Досить спати, прокидайтесь. Разом к світлу, други жваві!” Це був перший вогник національного відродження.

1834 року “Руська трійця” підготувала другу збірку – фольклорно-літературний альманах “Зоря”, куди ввійшли народні пісні, думи, власні твори гуртківців. Вона відкривалась портретом Богдана Хмельницького та нарисом Шашкевича про нього. Але галицька цензура заборонила друкувати цю збірку. Вона була надрукована 1837 року в Будапешті під назвою “Русалка Дністрова”. Більшу частину тиражу урядом було конфісковано. Але велика справа була зроблена. Це була перша на західноукраїнських землях книжка народною українською мовою, видрукувана українським алфавітом.

Головною ідеєю, яка пронизувала всі наукові, літературні й публіцистичні праці діячів “Руської трійці”, була ідея єдності українських земель. Основою їх творчості була глибока народність, гуманізм, патріотизм. Вони першими засудили архаїчну книжність, псевдокласику, звернулися до свого народу рідною мовою і проникли “в тайни творчості народного духу”. За це І.Франко назвав їх “Першими будителями народного духу в Галичині”.

М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький вважали народну освіту “найпершою потребою всього народу”. Про це писав Шашкевич у виданій ним 1836 року брошурі “Азбука і abecadlо”. Тут же він виступав за використання в літературі українського алфавіту на відміну від вживаної тоді польської чи латинської транскрипції.

Шашкевич написав першу в Україні “Читанку для малих дітей”, яка була видана у 1850 р. І хоч за життя автора вона не побачила світ, проте залишила значний слід в історії вітчизняної педагогіки.

 

4. Освітня діяльність і педагогічні ідеї в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст.

Період кінця XIX — початку XX ст. характеризувався подальшою колонізацією українських земель, що входили до складу Російської імперії. Потреби капіталістичного виробництва, економіки, торгівлі, культури вимагали розвитку народної освіти. Проте зростаючі потреби Росії в освіті гальмувалися переслідуванням української школи, наступом на її демократичні здобутки. Це викликало громадсько-педагогічний рух, в якому активну участь брали вчителі, передове студентство, учнівська молодь, діячі науки та культури, просвітні організації, широка громадськість.

Подальшого розвитку набуває педагогічна думка, що має національно-демократичну спрямованість. Естафету українських просвітителів середини та другої половини XIX ст. переймають М.С. Грушевський, І.Я. Франко, Леся Українка, С.Ф. Русова, І.М, Стешенко, М.М. Коцюбинський, П.А. Грабовський, С,В. Васильченко, Т.Г. Лубенець та ін., ідеї яких значно посилили національно-визвольний рух українського суспільства, зокрема у змаганнях за національну освіту та школу.

Початкові школи на терені України кінця XIX ст. характеризувалися тим, що були підпорядковані різним міністерствам та відомствам, приватним особам, окремим організаціям. На початок

1897 р. в українських губерніях діяло 13 424 початкові школи, в яких навчалося 703 670 учнів. Ці школи розподілялися за відомствами (табл. 2).

Таблиця 2, Розподіл шкіл в Україні за підпорядкованістю на­прикінці XIX ст.

Школи	КІЛЬКІСТЬ, ОД.	Кількість учнів
Міністерства народної освіти	5 349	338 326
Церковнопарафіяльні	8 061	314 452
Інших відомств	14	892

Проте, незважаючи на різну підпорядкованість, зміст освіти в них майже не різнився і визначався принципами православ’я, самодержавства, становості, класової, національної та статевої нерівності. До того ж мережа шкіл була нерозвиненою, значна частина дітей не могла навчатися у школі. Наприклад, у Валківському повіті Харківської губернії (теперішні Балківський, Нововодолазький і частина Харківського району) у 270 населених пунктах зовсім не було шкіл, а тому понад 7 тис. дітей у 1913 р. тут не навчалися і понад 2 тис. вибули зі шкіл через віддаленість. Дуже великим був відсів учнів з інших причин. Тільки протягом 1914—15 навчального року зі шкіл губернії вибули 16 тис. учнів, тобто 13 % їх загальної кількості. Через “тісноту приміщень” і брак вільних місць у 1911 р. в губернії було відмовлено 16,5 тис. дітей, у 1912 р. — 28 тис, а у 1915 р. — 29,5 тис. У середньому в губернії протягом багатьох років закінчувало школу не більше 10 % учнів.

Початкова школа складалася з одно- та двокласних і вищих початкових училищ.

В однокласних початкових школах учні вивчали закон Божий, церковнослов’янську грамоту, російську мову (граматика, письмо, читання), арифметику, співи. При вивченні російської мови мало місце пояснювальне читання, на якому учні одержували елементарні відомості з історії, географії та природознавства.

Не набагато кращим було також становище і в початкових класах земських шкіл, де мали місце неоднакова кількість навчальних тижнів, дискримінація дівчаток (з різних причин) і надзвичайно великий (подекуди катастрофічний) відсів на кінець року. Наприклад, проаналізуємо навчальну діяльність у Гусарківській школі (с. Гусарківка, Олександрівського повіту Катеринославської губернії, нині Куйбишевського району Запорізької області) (табл. 3).

Таблиця 3. Навчальна діяльність у Гусарківській школі¹

 

 

Навчальні роки	Початок занять	Кількість учнів на початок навчального року			Кількість учнів на Іспитах
		Хлопчиків	Дівчаток	Всього	1 клас	2 клас	3 клас	4 клас
1881/82				84	11	12	13
1885/86	Жовтень	86	9	95	44 х 7Д	18 х 1 Д	24 х ІД
1891/92					49	зо	8
1893/94		82	12	94
1894/95	18 жовтня	75	10	85	9 х 2д	(і  X ід	3 х
1904/05	18 вересня	104	35	136	Всього на іспитах було 102 хлопчики   і 27 дівчаток
1907/08	17 вересня	102	13	115	16 X 2д	50 х	—	36 х 1 Д
1908/09	2 жовтня	102	13	115	43 х 12 д	11  X Ід	18 х	__
1913/14		162	28	190	51 х 6д	67 х 11 Д	18 х Зд	15 х 2д

* х — хлопчиків; д — дівчаток.

Дещо краще було поставлено навчання в міських та залізничних школах. Тут використовувалися екскурсії на природу, до музеїв, на виставки; на уроках застосовувалися ілюстрації, демонстрації та інші методи навчання.

Вивчаючи арифметику, учні опановували чотири арифметичних дії над цілими числами, ознайомлювалися з дробами, нумерацією, таблицями мір довжини, ваги, часу, з мірами поверхні й об’єму тіл, вчилися користуватися рахівницею. З метою розвитку логічного мислення та пам’яті учнів навчали усній лічбі, усному розв’язуванню складних задач тощо.

Рис. 5. Типова земська сільська школа колишнього Олександрійського повіту Катеринославської губернії

Складною була проблема змісту навчання. Наприклад, у Баль-манській земській школі Олександрійського повіту Катеринославської губернії 1896 р. з історії вивчали такі теми: виникнення держави, хрещення Русі, монголо–татарське іго, Петро І, Катерина II, оборона Севастополя, падіння кріпосного права. З географії учні вивчали: сторони світу, компас, масштаб, гори, моря, ріки, народонаселення Росії; відомості про Катеринославську губернію та Олександрівський повіт.

Естетичне виховання забезпечувалося уроками церковних співів. Хоч цей предмет був обов’язковим, проте викладання його Мало лише релігійну спрямованість, часто велося нефахівцями, що не сприяло розвитку в дітей естетичних смаків та уподобань.

Дещо вищого рівня знань учні набували у двокласних училищах. Тут вивчалися географія з короткими відомостями про явища природи, креслення і малювання. Крім елементарної грамоти, учні ознайомлювалися з синтаксисом, мало місце літературне читання.

На 1 січня 1915 р. в Україні діяло 21 104 початкових школи, у них навчалося понад 1,5 млн учнів. 57,4 %  шкіл були підпорядковані Міністерству народної освіти, 42,1 % — церковному відомству, 38,9 % від загальної кількості усіх початкових шкіл становили земські школи.

Вивчення рідної мови дітьми українців навіть не планувалося, а окремі спроби прогресивного вчительства нещадно переслідувалися. Звідси ознайомлення учнів початкової школи з українською культурою, літературою, фольклором, народним мистецтвом на території України було практично неможливим та досить проблематичним.

Ліпше була поставлена освіта у приватних навчальних закладах, які утримувалися діячами української культури та меценатами. Відома діяльність шкіл Х.Д. Алчевської в селі Олексіївка Слов’яносербського повіту, М.Л. Кропивницького в садибі “Затишок” Куп’янського повіту, М.М. Аркаса в Богданівській школі, Т.Р. Рильського в селі Романівна Сквирського повіту. В цих школах дбали про розвиток мислення у дітей, вчителі намагалися усунути казенно-схоластичне навчання, прищеплювали народну мораль, вчили учнів рідною мовою тощо.

Особливо жорстоко царський режим розправлявся з демократичними вчителями після придушення революції 1905—1907 рр. У Київському навчальному окрузі, наприклад, з 1905 до 1912 рр. було звільнено 32 директори і 972 вчителів.

Репресії серед учительства хвилями проносились по всіх закутках України, чинилася розправа над найбільш національно зорієнтованими і свідомими учителями початкових та інших шкіл і викладачами вищих навчальних закладів.

Більшість шкіл не мали своїх приміщень і тулилися в пристосованих при церквах, у сільських хатах тощо. Довгинцівське залізничне училище на Криворіжжі, наприклад, розміщувалося в церковному приміщенні. У ньому вчилися діти з багатьох залізничних станцій, звідки їх щоденно звозили “робочими” потягами. Щоб приїхати до школи зі станції Висунь, наприклад, дітям треба було вставати посеред ночі, я поверталися додому вони також уночі.

Середня школа в Україні була недосконалою. Всього в 1914— 1915 рр. діяло 117 чоловічих, 232 жіночі гімназії, 42 реальних і 63 комерційні училища. У них відповідно навчалося 36 817, 60 292, 12 187 та 19 639 учнів. На тлі державних шкіл вигідно вирізнялися приватні середні навчальні заклади. У колегії імені Павла Ґалаґана, яка функціонувала в Києві з 1871 до 1920 рр., у навчальному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості ви­пускників сучасники прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею, Оксфордського та Кембриджського коледжів. Колегія виховала справжню плеяду вчених, діячів культури і освіти, серед них президент АН України В. Липський, академіки А. Кримський, Н. Котляревський, В. Грабар, К. Костюк, М. Максименко, письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович, художники М. Пимоненко, М. Мурашко та багато інших¹.

Проте таких навчальних закладів в Україні було мало, діяли вони нетривалий час. За свій демократизм, невизнання офіційних програм, викладання українською мовою та використання в навчальному процесі елементів українознавства ці школи закривалися, а їх вчителі переслідувалися.

Відповідно до потреб промисловості з кінця століття у промислових центрах відкриваються професійно-технічні навчальні заклади. їхня діяльність регламентувалася “Основними положеннями про промислові училища”, прийнятими в 1888 р. Всі училища діяли на основі індивідуальних статутів, за навчальними планами і програмами, що затверджувалися кожним навчальним закладом. На вивчення загальноосвітніх предметів у них відводилося від 10,6 до 30,4 % загального часу. Відома діяльність Маріупольського нижчого механіко-технологічного училища, Горлівського гірничого училища, Слов’янського нижчого гірничозаводського училища, Херсонського ремісничого училища тощо. Як правило, технічні училища, в яких навчалися підлітки з 12— 14 років, випускали підмайстрів. Ремісничі школи готували кваліфікованих робітників різних спеціальностей: ковалів, токарів, слюсарів, ливарників тощо.

З початку століття відкриваються ремісничі сільськогосподарські школи та навчальні заклади окремих видів професійної школи — морехідні, художньо-промислової освіти тощо.

Вища освіта в Україні також залишалася недосконалою. На початок 1917 р. на всій території України, що входила до складу Російської імперії, діяли 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 35,2 тис. Студентів. Серед них було три університети — у Харкові, Києві, Одесі; три технічних інститути — Київський політехнічний, технологічний у Харкові та Катери­нославський гірничий. Діяли Харківський ветеринарний інститут, Київський і Харківський комерційні інститути, Київська й Одеська консерваторії, сім вищих жіночих курсів, Ніжинський історико-філологічний інститут.

Таким чином, усі вищі навчальні заклади були зосереджені тільки у п’яти містах України, в яких провідні вчені та викладачі теж плекали національний дух, дбали про подальший розвиток вітчизняної науки, культури, освіти.

Велику плеяду прекрасних учителів українських шкіл назавжди вкарбовано в історію вітчизняної освіти і педагогіки.

Український освітній рух був складовою частиною загальнонаціонального руху за економічне, політичне та культурне самовизначення України. Серед найвидатніших постатей цього періоду, які боролися за втілення ідей національної школи, вшановують К. Ушинського, І. Франка,  X. Алчевську, Б. Грінченка, С. Русову, Т. Лубенця та інших.

Костянтин Ушинський (1823—1881) — видатний педагог, українець за походженням. Народився в м. Тулі, дитячі й ранні юнацькі роки провів в Україні у маєтку батька біля м. Новгорода-Сіверського Чернігівської губернії. Мати, яка походила з родини відомого українського письменника Василя Капніста, прищепила сину любов до України, з якою він завжди був кровно і духовно пов’язаний. У приватному листі до відомого педагога Модзалевського Ушинський називає себе українцем.

Після закінчення юридичного факультету Московського університету був залишений для підготовки до професорської діяльності. Працював професором Ярославського юридичного ліцею, у 1849—1854 pp. — дрібним службовцем у Міністерстві внутрішніх справ, 1854 р. дістав посаду викладача російської мови та інспектора класів у Гатчинському сирітському інституті, 1859 р. був призначений інспектором класів Смольного інституту шляхетних дівчат. Після конфлікту з керівництвом інституту був відряджений за кордон (Австрія, Швейцарія, Бельгія, Франція, Німеччина) для вивчення організації жіночої освіти. У 1867 р. повернувся в Росію хворим, але продовжував працювати. У 1870 р. по дорозі в Крим на лікування помер. Похований, згідно із заповітом, у Києві на території Видубицького монастиря.

У своїх творах Ушинський насамперед високо підніс роль педагогіки, вказав джерела і шляхи її розвитку. Вважаючи педагогіку “мистецтвом найобширнішим, складним, найвищим і найнеобхіднішим з усіх мистецтв”, не протиставляв її науці, покладаючи в основу її розвитку наукові засади, гостро виступав проти тих, хто намагався доводити, що педагогіка не має власних закономірностей, а бере зміст, мету і методи з інших наук.

Педагогіка, на думку Ушинського, зможе відкривати закони виховання і розвиватися на наукових засадах тоді, коли міцно спиратиметься на дані фізіології, психології, філософії, домагатиметься єдності теорії й практики. Наголошуючи на значенні фізіології для педагогіки, у творі “Людина як предмет виховання” широко використав дані сучасної йому анатомії та фізіології.

З позицій цілісного підходу до педагогічних явищ Ушинський закликав педагогів вивчати основні закони людської природи і тільки на основі такого вивчення обґрунтовувати педагогічні положення.

Основою педагогічної системи Ушинського є принцип народності, який ґрунтується на думці, що народ має право й повинен мати школу рідною мовою, побудовану на власних національних засадах. Ушинський обстоював думку, що наукові істини, психологічні прийоми, нагромаджені в різних країнах, можуть використовуватися всіма народами, але система виховання у кожного з них враховує певні національні особливості, історичні традиції та ін.

Важливою ознакою народності у вихованні вважав рідну мову, яка відіграє роль великого народного наставника. Тому рідній мові педагог присвятив статтю “Рідне слово”, книги для початкового навчання “Рідне слово” і “Дитячий світ”, методичне “Керівництво для викладання за “Рідним словом”. Висока оцінка Ушинським педагогічного значення рідного слова сприймалася прогресивною педагогічною громадськістю України як мужній захист української мови від асиміляційних посягань шовіністично настроєних московських русифікаторів.

Головне місце у своїй діяльності відводив моральному вихованню, яке слід починати з найменшого віку і здійснювати постійно і систематично. Одним з першочергових завдань вважав формування патріотизму й гуманізму, любові до праці та дисциплінованості, чесності. Головні засоби морального виховання вбачав у навчанні, переконанні, розумовій діяльності дітей, власному прикладі вчителя, батьків тощо.

Великий внесок зробив Ушинський і в дидактику, поставивши і по-науковому розглянувши питання про зміст освіти в школі, принципи організації і методи навчання. Кожна наука, стверджував він, збагачує учнів реальними знаннями і водночас забезпечує розвиток їх пам’яті й мислення. Тому у школі гідне місце повинні зайняти і гуманітарні предмети, і математика, фізика, природознавство, що відносять до предметів реальних. Протиставляти їх не можна, тому що реалізм і гуманізм можна знайти в кожній науці.

Найважливішим завданням дидактики вважав пробудження в дітей інтересу до навчання. Гостро виступав проти формалізму в навчанні, який сковує ініціативу вчителя і негативно позначається на активності учнів.

Ушинський обстоював принципи доступності, послідовності, наочності, міцності знань у навчанні, які знайшли втілення у його підручниках для початкової школи — “Рідному слові” і “Дитячому світі”.

Він увійшов в історію педагогіки і як “учитель учителів”. Йому належав відомий проект підготовки вчителів для початкових шкіл; він виступав за відкриття педагогічних факультетів в університетах, створив методичні керівництва для вчителів. У своїх творах високо підніс роль вчителя.

Значення Ушинського у розвитку педагогічної думки колосальне. Він став основоположником, творцем глибокої, стрункої педагогічної системи. Послідовниками Ушинського в Україні були Т. Лубенець, Б. Грінченко, X. Алчевська, О. Духнович, С. Русова, Г. Ващенко та інші.

Христина Алчевська (1841—1920) — педагог, діячка народної освіти, письменниця. Рано розпочавши культурно-освітню діяльність (на початку 60-х років XIX ст.), зосередила увагу, силу і знання на створенні недільних шкіл для дорослих. Довгі роки (понад 50 ) працювала в Харківській недільній школі для жінок, яка була культурно-освітнім і педагогічним центром поширення освіти серед дорослих не тільки в Україні, а і в Росії. Була членом багатьох просвітницьких товариств, віце-президентом Міжнародної ліги освіти.

Обстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою, розробила методику проведення літературних бесід з учнями, ефективність яких перевірялась за допомогою письмових робіт. Під впливом педагогічної спадщини К. Ушинського у своїх творах дотримувалася його принципів навчання і виховання: учнів недільних шкіл навчали грамоти звуковим (аналітико-синтетичним) методом, широко застосовувалась наочність у вивченні мови, арифметики, географії, природознавства та історії, в школах були бібліотеки та каталоги книг для учнів і вчителів, на засіданнях учителів обговорювалися важливі питання педагогічної й методичної тематики.

Свої педагогічні погляди і досвід викладання висвітлила в книгах: “Що читати народові?”, “Книга дорослих”, “Передумане і пережите”, “Програма з усіх предметів для дорослих і малолітніх учнів”, “Посібник для дорослих”, “Півроку з життя недільної школи” тощо.

Борис Грінченко (1863—1910) — педагог, мовознавець, драматург, літературний критик, фольклорист, громадський діяч. Народився в Харківській губернії. Під час навчання у Харківському реальному училищі під впливом Т. Шевченка почав писати літературні твори українською мовою. Шістнадцятирічним за поширення народної літератури потрапив до в’язниці, після чого був виключений з училища. У 1881 р. екстерном склав іспити при Харківському університеті на звання народного учителя. Вчителював у школах Східної України, де почав публікувати статті про тяжке становище народних учителів. Щодня стикаючись із сумнівними наслідками навчання дітей малозрозумілою їм російською мовою, вирішив нелегально знайомити школярів з українською грамотою. У 1888 р. склав рукописний буквар, книгу для читання “Рідне слово”, журнал “Квітка”. У своїх підручниках пропагував культ національної педагогіки як умову виховання, вмістивши у них багато народних казок, оповідань.

З 1901 р. переїхав до Києва, вів активну українофільську громадську діяльність, брав участь у створенні національних освітніх організацій. Свої педагогічні думки висвітлив у статтях: “Якої нам треба школи”, “Народні вчителі і вкраїнська школа” та ін. У 1907—1909 pp. вийшов його чотиритомний “Словар української мови”, що став великою подією не лише в царині мовознавства, а й педагогіки, оскільки сприяв вихованню національної самосвідомості.

Іван Франко (1856—1916) — письменник, учений, громадський діяч, велет українського педагогічного духу. Українець-галичанин, син сільського коваля, завдяки своїй колосальній праці й щедрому талантові, енциклопедичності знань, самовідданій літературній і педагогічній творчості став славетним в Україні й світі. Його спадщина містить понад сто наукових і публіцистичних праць та художніх творів, присвячених висвітленню широкого кола педагогічних питань: стан освіти на українських землях XIX—XX ст.; виховання молоді; відродження й розвиток української педагогічної культури; визначення мети виховання тощо.

Ґрунтовне знання історії й становища українського народу сформували в І. Франка чітку державну позицію й переконання в тому, що повний розквіт рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки можливий тільки в умовах самостійної Української держави.

Його погляди відображені у творах: “Мисль о еволюції в історії людськості”, “Чого вимагаємо?”, “Середні школи в Галичині у 1875—1883 pp.”, у яких засуджено соціальну й національну дискримінацію українців у галузі освіти з боку австрійських і польських можновладців, відрив навчання від нагальних потреб українського народу, зашкарублість дидактичних методів, тілесні покарання учнів. Трагічну долю безпритульних сиріт відобразив в оповіданнях “Яндруси”, “До світла”, масову неписьменність — у статті “Народне шкільництво в Галичині”.

Боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював необхідність створення адекватних підручників високого наукового рівня, пройнятих українським національним духом. Великого значення надавав вивченню рідної мови й літератури, фольклору й етнографії, виховному значенню дитячої літератури.

Мета освіти, на його думку, полягає у забезпеченні правильного розумового, морального виховання, провідним завданням виховання якого є формування свідомого українця, з притаманними йому патріотизмом, високою моральністю, вихованістю, господарністю, освіченістю, професіоналізмом, фізичною й естетичною досконалістю, витривалістю, підприємливістю й ініціативою. Наполягав на свідомості навчання, протиставляючи її зубрінню й муштрі.

Велику увагу приділяв сімейному вихованню, ролі матері. У статті “Жінка-мати” зазначав, що саме матір відповідає перед суспільством за виховання дітей. Тому вона має створити всі умови, щоб діти росли здоровими, здобули правильне моральне виховання.
   Виступав на захист народних учителів. Особливу шану виявляв до тих, хто любить дітей і готовий їм віддати своє серце, розумних і чесних, національно свідомих, майстрів педагогічної справи. “Учителем школа стоїть; коли учитель непотрібний, неприготований, несумлінний, то й школа ні до чого”.

Тимофій Лубенець (1855—1936) — педагог, методист, громадський діяч. Присвятив понад 50 років життя педагогічній діяльності: вчителював на Чернігівщині й Поділлі, а також у навчальних закладах Києва. Написав понад 30 підручників для учнів початкових шкіл і методичних посібників для вчителів (“Книга для первоначального чтения в школе и дома”, “Хрестоматия для первоначального чтения и письменных упражнений”, “Педагогічні бесіди”, “Зернышко”, “Про наочне викладання” та ін.). Популяризував педагогічні ідеї вітчизняних педагогів, зокрема К. Ушинського.

Обґрунтував психолого-педагогічну необхідність навчання рідною мовою, зв’язку навчання з життям, підготовки дітей до трудової діяльності. Виступав за запровадження загального обов’язкового початкового навчання, поширення освіти серед дорослих, розвиток ініціативи вчителів та підвищення їх педагогічної майстерності. Обстоював широке і вміле використання наочності у навчанні, активізацію методів навчання, розвиток спостереження учнів удома і в школі.

Цікавився проблемою ліквідації неписьменності, тому засуджував низький рівень грамотності серед населення, недоліки навчально-виховної роботи в школах, переслідування кращих учителів, варварський режим цензури у виданні книг українською мовою.

Його педагогічна спадщина заслуговує на творче використання у роботі вчителів початкових класів.

Софія Русова (1856—1940) — видатна діячка національно-визвольного руху, педагог, автор підручників, письменниця, літературознавець, перекладачка, автор багатьох досліджень з педагогіки, історії, засновниця Академії наук в Україні, співробітниця численних журналів і передусім великий патріот України.

Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) народилась у с. Олешні на Чернігівщині. Після закінчення Фундуклеївської гімназії у Києві (1871) організувала перший дитячий садок. З 1872 р. увійшла в Українську громаду і присвятила себе культурно-освітній роботі. В різних містах України (Києві, Одесі, Єлисаветграді, Полтаві, Харкові тощо) організовувала дитячі садки, недільні школи, народні читальні, проводила просвітницьку роботу. Працюючи співредактором педагогічного журналу “Світло” (1910—1914), видає статті: “Дитячий сад на національному ґрунті” (1910), “До сучасного становища народного учителя” (1912) тощо, зосереджує основну увагу на проблемі створення національної системи виховання й навчання. Знайомить освітянську громадськість із здобутками світової педагогічної думки, інформує про події в учительському житті. За запрошенням Фребелівського інституту читає слухачам курс дошкільного виховання, виданий 1918 р. під назвою “Дошкільне виховання”.

Події 1917—1920 pp. стали наступним етапом освітянської діяльності Русової. Будучи членом Центральної Ради, увійшла до складу Міністерства освіти Української республіки й очолила відділи позашкільної освіти та дошкільного виховання. В цей період нею перевидано її “Український буквар”, “Початкову географію”, написано понад 15 праць, що узагальнюють її досвід: “Націоналізація школи” (1917), “Нова школа” (1917), “Методика початкової географії” (1918), “Початкова освіта, засоби її проведення” (1918) тощо. Наприкінці 1919 р. вийшла зі складу Міністерства освіти, зневірившися в тому, що заходи Наркомосу України сприятимуть відродженню української системи виховання. Не змогла зректися своїх національно-патріотичних переконань і 1921 р. емігрувала за кордон. У Чехословаччині розгорнула громадсько-просвітницьку й педагогічну діяльність, що відіграла значну роль у культурному розвитку укра-їнців-емігрантів. Видала підручники “Географія. Європа. Позаєвропейські країни” (1922), “Теорія і практика дошкільного виховання” (1924). З метою поширення педагогічних знань заснувала у Празі Український педагогічний інститут. Видані окремими книжками (“Єдина діяльна (трудова) школа” (1923), “Нова школа соціального виховання” (1914), “Дидактика” (1925)) можна назвати першими українськими підручниками дошкільного й шкільного виховання. До кінця життя Русова поєднувала педагогічну працю з громадською діяльністю, пов’язаною з опікою над жіноцтвом і дітьми.

Педагогічні пошуки Русової пройняті ідеєю створення національної системи освіти. Ідея відповідності виховання суспільним потребам і вимогам часу втілилась у принципі націоналізації системи освіти — від дошкільних закладів до вузу. Вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватися на засадах сучасних положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й виховання, найдоцільніші для певного віку. Важливе місце в системі національного виховання відводила навчанню рідним словом, відсутність якого вважала однією з найбільших перепон для розумового розвитку дитини.

Наукові й практичні інтереси були пов’язані з вихованням дітей дошкільного віку, залученню їх до різноманітних видів діяльності: художньо-естетичної, навчальної, трудової, ігрової. Значну увагу приділяла моральному, розумовому, естетичному, трудовому вихованню.

Ідея виховання у колективі — одна з провідних у спадщині педагога. Вона була впевнена, що тільки у дитячому товаристві формуються моральність, воля, мужність, цілеспрямованість. Питання моральності розглядала в дусі християнського вчення про добро й зло, вважаючи релігію частиною виховання. Серед методів морального виховання виділяла приклад батьків, учителів; бесіди, моральні вправи, ігри; наголошувала на вихованні позитивних звичок.

Приділяла увагу структурі початкової школи (навчання в ній має тривати 4—5 років), значенню мистецтва, емоцій у вихованні дитини. Особливе місце відводила дидактиці: визначенню сутності навчального процесу, його мети, функцій, змісту, принципів і методів навчання. Розробила класифікацію методів навчання: за характером мислення (індуктивні — аналіз, дедуктивні — синтез і генетичні); за джерелом знань (словесні, наочні й практичні); за характером роботи (робота під контролем учителя, самостійна робота). Намагалась визначити системоутворюючі навчальні дисципліни з метою встановлення міжпредметних зв’язків. Пропагувала інтегративні курси в перших класах: знайомство з рідним краєм, рідною місцевістю. Ця навчальна дисципліна мала об’єднати вивчення рідної мови, народної поезії, географії, історії рідного краю. При цьому арифметика, географія додаються як засоби для загального ознайомлення з числами, формами рідного краю.

Винятковий педагогічний і громадський ентузіазм Русової, її палка любов до України в поєднанні з любов’ю до людності планети були натхненним прикладом для вчительства багатьох країн.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XIX — початку XX ст. зробили також Микола Корф (1834—1883) — організатор земських шкіл, педагог-методист, автор підручника-читанки “Наш друг”, прихильник спільного навчання хлопчиків і дівчат; Михайло Коцюбинський (1864—1913) — видатний письменник і педагог, прихильник розширення педагогічної підготовки майбутніх вчителів, відкриття педагогічних бібліотек, створення належних умов для праці народних учителів; Наталія Полонська-Василенко (1884—1942) — педагог, історик, археолог, дослідниця, перша жінка-професор Київського університету; Степан Васильченко (Панасенко) (1870—1932) — письменник і педагог, викривав русифікаторську політику царизму, був знавцем дитячої психології, порушував проблему народного вчителя.

 

5. Педагогічна діяльність А.Макаренка і Г. Ващенка.

Григорій Григорович Ващенко (1878-1967) – один із творців української освітньо-виховної системи. Народився на Полтавщині, отримав духовну освіту (Духовна Академія у Москві). До революції вчителював у різних середніх навчальних закладах України і Росії, більшою мірою – на Полтавщині. Революція в Росії і створення Центральної Ради в Україні надихнули педагога-патріота на активну роботу з підготовки педагогічних кадрів для українського шкільництва – він працює лектором на курсах перепідготовки вчителів у Полтаві. 1917 року викладав у Полтавському вчительському інституті. З 1918 р. – доцент в Українському Полтавському університеті, що згодом став педагогічним, а з 1927 р. – професор і керівник кафедри педагогіки в цьому ж закладі. Тут написав підручник для студентів-педагогів “Загальні методи навчання” (1928 р.), що став головним твором педагога. 1933 року Ващенка звинуватили у буржуазному націоналізмі, книгу було вилучено з усіх бібліотек, а його самого звільнили з інституту.

У роки німецької окупації перебував у Полтаві, а після війни разом з родиною емігрував до Німеччини у Мюнхен (американська окупаційна зона). Там став професором і завідувачем кафедри педагогіки в загальновідомому Українському Вільному Університеті, а згодом – ректором Української Богословської Академії у цьому ж місті.

Ващенко є творцем української національної педагогіки, яка відповідає духовності українського народу, його історичній місії і потребам державного будівництва України. Цьому передувала кропітка довготривала понад 30 років робота з вивчення історії світових педагогічних систем, зарубіжного та вітчизняного педагогічного досвіду. Результатом стала велика, видана у Мюнхені в 4-х частинах, праця (1949 р.), яка й зараз використовується для лекцій з педагогіки в Українському Вільному Університеті. Початком і загальною назвою став підручник “Загальні методи навчання”, до якого були дописані дидактичні роботи: “Система освіти в самостійній Україні”, “Система навчання”, “Організаційні форми навчання”. Далі ідуть роботи з проблем виховання: “Виховний ідеал”, “Виховна роль мистецтва”, “Засади естетичного виховання”, “Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру”. Все це творить повний курс педагогіки.

Глибоко вивчивши історію та педагогічний досвід українського народу, Ващенко вибрав звідти все найкраще і створив у творі “Виховний ідеал” яскравий образ виховного ідеалу української людини. Цей ідеал побудований на двох головних принципах: християнської моралі та української духовності, і спрямований на службу Богові і Україні. Християнська мораль ставить в основу виховання загальнолюдські вартості: закон творення добра і боротьби зі злом, шукання правди і побудова справедливого суспільства, що спирається на закони краси і любові. Українська духовність відображає національні цінності, які виплекані упродовж віків і входять до традицій українського народу. Це все те, що найбільше відповідає психології народу і його призначенню: українська гостинність, замилування красою, мистецька творчість, схильність до музики, співу і танців, побут українців з його вірністю в коханні тощо. Національні вартості зафіксовані і відображаються у пісенному фонді, у звичаях українського народу, в його мистецтві, у творах кращих українських митців і письменників, у християнській вірі й історичному минулому. Для створення українського виховного ідеалу, на думку Ващенка, треба відтворити історичне минуле свого народу з його культурними скарбами, а також зачерпнути зі скарбниць інших народів те, що найкраще і що відповідає нашій духовності.

Ващенко став творцем української національної системи освіти. Він вказував, що за період більшовицької влади національні риси зазнали великого ушкодження і їх треба відновити. У своїй праці “Проект системи освіти в самостійній Україні” він подає викладки, які пропонує вважати вихідними у справі реальної розбудови національної системи освіти. Її головними елементами Ващенко назвав: ідеалістичне світосприймання, яке виключає більшовизм з його матеріалізмом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук; організація педагогічних досліджень і розбудова дослідних педагогічних станцій та лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників й іншої літератури для молоді. Невід’ємною частиною національної системи освіти Ващенко називає родинне виховання, що обумовлює необхідність психологічних і педагогічних знань для батьків.

Ващенко запропонував наступну структуру системи освіти у вільній Україні:

1. Передошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (з 3 до 6-ти років);

2. Початкова школа (від 6 до 14-ти років);

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18-ти років);

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (від 18 до 23-х років);

5. Позашкільна освіта;

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Для повноти виховного процесу Ващенко вказує на необхідність зв’язку між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями. В утвердженні твердих моральних законів, без яких суспільство піддається розкладові, педагог важливу роль відводить релігійному вихованню і церкві.

 

Антон Семенович Макаренко – один із найвідоміших педагогів світу. Народився 13 березня 1888 р. в с. Білопілля (нині Сумська область) в сім’ї робітника залізничних майстерень. Закінчив міське чотирикласне училище в Крюкові (поблизу Кременчука) і педагогічні курси при училищі. Вчительська діяльність почалася з 1905 р. роботою у Крюковському училищі, потім працював у школі ст. Долинська, що на Херсонщині. У період 1914-1917 рр. навчався в Полтавському учительському інституті. Знову вчителював у Крюкові і Полтаві. 1920 року йому доручили організувати поблизу Полтави в с. Ковалівка колонію для неповнолітніх правопорушників. За період роботи у цьому закладі Макаренко створив принципово нову систему виховання, а заклад став відомим у всій країні. 1921 року колонії присвоїли ім’я Горького.

1927 року Макаренко брав участь в організації дитячої трудової комуни ім. Дзержинського в Харкові і згодом очолив її. Тут він також запроваджував свою виховну систему. 1935 року залишив комуну, його призначили заступником начальника управління дитячими виправними колоніями в НКВС. З 1937 р. переїхав до Москви, де займався літературною роботою та читанням лекцій на педагогічні теми для вчителів, батьків і громадськості. Помер видатний педагог 1 квітня 1939 р.

Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написав понад 150 творів (романи, повісті, оповідання, п’єси, сценарії, науково-педагогічні статті), хоч і не створив спеціальної монографії з педагогіки. Найбільш відомими є його роботи “Педагогічна поема”, “Прапори на баштах”, “Книга для батьків”, “Методика організації виховного процесу”, “Проблеми шкільного радянського виховання”, “Лекції про виховання дітей” і ін. У 1934 р. його прийняли до спілки письменників.

Педагогіку Макаренко розглядав як науку практичну, яку можна вивести тільки з педагогічного досвіду, закріпивши теорією, а не з теорем.

Розвиваючи вчення про цілі виховання, Макаренко вказував, що педагог повинен мати перед собою програму людської особи, яка охоплює весь зміст особистості (зовнішня поведінка і внутрішні переконання, політичне виховання і знання). Ця програма повинна включати загальну “стандартну” частину (виховання сміливості, мужності, чесності, працьовитості і ін.) та індивідуальний коректив до неї (розвиток індивідуальних задатків, нахилів, таланту і покликання). Виходячи з умов часу і будучи його продуктом, Макаренко мету виховання вбачав у підготовці культурної людини, для цього треба дати їй освіту, бажано середню кваліфікацію, політично розвинути, дисциплінувати, розвинути почуття обов’язку і поняття честі, виховати якості господаря і організатора.

Стрижнем педагогіки Макаренка є вчення про дитячий колектив. Він розглядає повноцінний колектив як необхідну умову найбільш повного розвитку особистості. Під колективом розуміє не випадкове зібрання людей, а таке, що об’єднане спільною суспільно-цінною метою, спільною діяльністю по досягненню цієї мети, де наявні органи самоуправління і координації та існують відносини відповідальної залежності.

Крім цих суттєвих ознак колективу, важливою умовою його існування називає контактність: члени колективу повинні знати один одного і мати про кожного особисту думку. У різних творах Макаренко визначає, що колектив закладу може об’єднувати максимально від 400 до 1000 членів. Тому Макаренко був проти шкіл-гігантів.

Для правильної організації колективу важливим є питання про його структуру. Макаренко вважав, що структура колективу повинна бути багатоваріативною і динамічною. У вирішенні цього питання він відштовхувався від ідеї, що чим багатогранніші відносини, в які вступають вихованці в колективі, тим інтенсивніше проходить формування особистості кожного з них.

Важливою структурною ланкою загального колективу Макаренко називав первинний колектив. Первинний колектив – це соціальне мікросередовище, яке створюється спеціально для зв’язку між окремою особою і колективом, у якому окремі його члени перебувають у постійному діловому, товариському, побутовому та ідеологічному об’єднанні. Саме первинний колектив, на думку Макаренка, повинен першим представляти і захищати інтереси особи, першим реагувати на її вчинки і поведінку.

До організації первинного колективу Макаренко ставив певні вимоги: повна керованість (вміщувати не більше 15 членів, щоб не виникали більш дрібніші об’єднання неформального характеру), соціальна нейтральність (бути не меншим 7 чоловік, щоб не перетворитися у групу друзів-приятелів), наступність поколінь і можливість нагромадження традицій (організація тісної взаємодії дітей різного віку).

На основі педагогічного досвіду Макаренко прийшов до висновку, що найбільш вдалою формою первинного колективу є різновіковий загін. Такі загони він практикував у комуні ім. Дзержинського, організовуючи їх за виробничою ознакою. Саме така організація створювала осередки, де об’єднувалися і шкільні, і виробничі інтереси дітей різного віку. Але створювати різновікові загони можливо лише за умови, коли колектив склався.

У структурній побудові колективу Макаренко важливе місце відводив організації його керівництва. Це питання Макаренко вирішував, передусім, через розвиток органів самоврядування, найголовнішою умовою існування яких Макаренко називав їх регулярну дієвість. Найвищим таким органом у колективах Макаренка були загальні збори колективу, які вирішували більшість питань. На цих зборах обиралися робочі органи самоуправління: рада колективу, санкомісія, господарська комісія та уповноважені. Раду колективу складали командири первинних загонів, які обиралися на загальних зборах, адміністрація закладу та представники комсомольської і піонерської організацій. Уповноважені організовували свою роботу від імені того чи іншого робочого органу самоврядування.

Важливу роль в організації колективу Макаренко відводив зведеним загонам, які він практикував ще раніше від різновікових. З них Макаренко починав свою роботу. Це були тимчасові робочі загони, які організовувались для виконання якогось завдання і існували доти, поки воно не буде виконано. Різні види роботи визначали і різну тривалість існування загону. На чолі кожного такого загону призначався командир з числа тих, хто краще розумівся на даному завданні. Оскільки різних поточних робіт було дуже багато, то і різновікових загонів було також багато.

Макаренко запропонував класифікацію колективів за стадіями їх розвитку. Залежно від того, ким пред’являються вимоги у вирішенні колективних питань (педагогом, активом чи кожним членом до самого себе), він виділяв наступні чотири стадії колективу:

– перша – колективу ще нема, керівник змушений виступати у ролі “диктатора”;

– друга – виділяються активісти, які підтримують керівника і беруть на себе частину його повноважень;

– третя – колектив повністю склався, більшість функцій керівника переходить до органів самоврядування;

– четверта – кожний перебуває на рівні самовиховання, ставлячи колективну вимогу сам до себе.

У житті і розвитку колективу Макаренко відводив важливе місце побудові системи взаємовідносин між його членами. Він вважав, що в організованому колективі повинні бути взаємини відповідальної залежності, спільної відповідальності за колективну справу. Вимагав якомога більше залежностей у колективі. Систему залежностей Макаренко будував шляхом складного переплетення підкорення і наказу. Вихованець повинен уміти підкорятися і наказувати.

Важливими засобами досягнення цього Макаренко розглядав, перш за все, зведені загони та систему уповноважених. Саме тут найбільшою мірою переплітались відносини підлеглості та проявлялась колективна відповідальність за справу. Тому Макаренко виступав, щоб зведених загонів і уповноважених було якомога більше.

За допомогою такої організації колективу Макаренку вдалося запровадити у своїх закладах методику паралельної педагогічної дії. Сутність даної методики полягає не в прямому впливові вихователя на особистість вихованця, а через первинний колектив, до якого цей вихованець входить. Ця методика дозволяє зняти опір дитини виховним впливам, оскільки позиція педагога є прихованою. Але вона дає бажані плоди лише за умови правильного розвитку колективу, коли інтереси особи і інтереси колективу знаходяться в гармонії, коли актив не зловживає своїми повноваженнями. Методика паралельної дії може застосовуватись паралельно із постановкою прямої вимоги.

Важливою ланкою в теорії дитячого колективу у Макаренка було питання про стиль і тон колективу. Саме стилем і тоном один дитячий заклад відрізняється від іншого однотипного.

Стиль колективу складає систему колективних доручень і прийомів роботи, які здійснюються через встановлені колективні взаємовідносини. Стиль – це практика, це життя колективу. Форму, у якій реалізується стиль, Макаренко називає тоном колективу. Він виділяє характерні ознаки стилю і тону дитячого колективу:

1) мажор – постійна бадьорість, ніяких похмурих облич; готовність до корисних дій, але обдуманих, а не до безладних зоологічних дій, до істеричності, криків, зойків. Мажор не створюється спеціальним методом, а є результатом усієї роботи;

2) почуття власної гідності, що випливає з уявлення про цінність свого колективу і проявляється в гордощах за нього, в опорі проникненню до колективу чужого, у стриманому і ввічливому ставленні вихованців до приїжджої незнайомої людини. Вихованець ніколи не скаже поганого про свій колектив чужій людині. Це почуття виникає тоді, коли організація і стан речей у закладі є предметом загальної уяви і зусиль усього колективу;

3) вміння орієнтуватися, що полягає у здатності встановлювати в залежності від обставин і від оточуючих людей таку лінію поведінки, яка найбільше відповідає інтересам колективу; відчувати тон життя, тон дня, бачити, що робиться “не лише перед очима, але й за потилицею”;

4) єдність колективу, яка полягає у дружньому єднанні його членів на фоні загальної ділової вимогливості один до одного, коли кожний вихованець не відчуває відособленості і беззахисності у колективі;

5) ідея захищеності, що випливає з усвідомлення всіма членами єдності свого колективу. Вона проявляється як у захисті колективом своїх членів від сторонніх, так і в готовності кожного вихованця не допустити приниження будь-якого члена колективу іншими його членами;

6) здатність до гальмування, яка проявляється в стриманості у рухах, словах, крикові, в умінні поступитися товаришеві в суперечках, у загальній ввічливості.

7) активність – постійна готовність до корисного ділового руху, а не до невпорядкованого бігу чи крику. Для цього час протягом дня повинен бути розумно зайнятий, адже така активність виховується лише в організованій діяльності.

Всі названі ознаки стилю і тону колективу виховуються в усіх галузях його життя і проявляються, передусім, у правилах і нормах зовнішньої поведінки дітей.

Важливою умовою розвитку дитячого колективу Макаренко називав “закон руху вперед”. Цей закон означає те, що виховну роботу треба будувати так, щоб неперервно росла потреба творити щось нове, потреба діла. У цьому зв’язку Макаренко розробив систему перспективних ліній, яка ставила перед вихованцями далекі і близькі цілі, дозволяла жити колективу напруженим, цілеспрямованим життям. Ця система виглядала так: близька перспектива – віра в завтрашню радість, особливо для молодших дітей; середня перспектива – проект колективної дії, дещо віддаленої в часі; далека перспектива – майбутнє вихованця чи майбутнє закладу.

Велике значення у згуртуванні колективу Макаренко віддавав традиціям, які дають змогу зберегти досвід минулих літ і здійснити наступність поколінь. Саме наявність традицій у колективі визначає те, наскільки він склався. Вони є тим колективним законом, який регулює поведінку і позбавляє необхідності вирішувати щоразу у кожному випадку як діяти. З іншої сторони, традиції прикрашають життя дітей. Живучи за встановленими традиціями, вихованці почувають себе в обстановці особливого колективного закону, гордяться ним і намагаються його поліпшити.

 

6. Концепція розвитку освіти в Україні на XXI ст.

В грудні 1992 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд працівників освіти, на якому було розглянуто основні позиції Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»). Майже цілий рік йшло доопрацювання цього документу і лише 3.ХІ.1993 р. Кабінет Міністрів затвердив цю програму (підписав постанову Президент України Л.Кравчук).

Головна мета Програми — визначення стратегії розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу XXI століття, створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

Стратегічні завдання реформування освіти в Українській державі

1. Відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави.

2. Виведення освіти в Україні на світовий рівень шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад.

3. Подолання монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів.

4. Формування багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти.

Пріоритетні напрями реформування освіти

1) розбудова національної системи освіти з урахуванням кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя України;

2) забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності всіх громадян до здобуття освіти;

3) досягнення якісно нового рівня у вивченні базових предметів: української та іноземних мов, історії, літератури, математики та природничих наук;

4) створення умов для задоволення освітніх та професійних потреб і надання можливостей кожному громадянину України постійно вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями;

5) забезпечення у кожному навчально-виховному закладі відповідних умов для навчання і виховання фізично та психічно здорової особи; запобігання пияцтву, наркоманії, насильству, що негативно .впливають на здоров’я людей.

Основні шляхи реформування освіти:

— створення у суспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного сприяння розвиткові освіти, залучення до розвитку освіти всіх державних, громадських, приватних інституцій, сім’ї, кожного громадянина;

— подолання девальвації загальнолюдських гуманістичних цінностей та національного нігілізму, відірваності освіти від національних джерел;

— розвиток освіти на основі запровадження у НВП сучасних педагогічних технологій та науково-методичних досягнень;

— відхід від засад авторитарної педагогіки, що утвердилася у тоталітарній державі;

— підготовка нової генерації педагогічних кадрів, підвищення їх професійного та загальнокультурного рівня;

— формування нових економічних основ системи освіти, створення належної матеріально-технічної бази;

— реорганізація існуючих та створення навчально-виховних закладів нового покоління;

— радикальна перебудова управління сферою освіти шляхом її демократизації, децентралізації, створення регіональних систем управління навчально-виховними закладами;

— органічна інтеграція освіти і науки, активне використання наукового потенціалу вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ, здобутків педагогів-новаторів, громадських творчих об’єднань У НВП;

— створення нової правової та нормативної бази освіти.

Принципи реалізації програми:

— пріоритетність освіти, що означає випереджувальний характер її розвитку, кардинально нові підходи до інвестиційної політики в освітній сфері;

— демократизація освіти, що передбачає децентралізацію та регіоналізацію управління системою освіти з дотриманням найбільш визначальних принципів освітньої політики Української держави, надання автономії навчально-виховним закладам у вирішенні основних питань їхньої діяльності, подолання монополії держави на освіту, перехід до державно-громадської системи управління освітою, утворення системи партнерства учнів, студентів і педагогів;

— гуманізація освіти, пріоритет загальнолюдських цінностей;

— гуманітаризація освіти, що покликана формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості;

— національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного ґрунту, її органічному поєднанні з національною історією і народними традиціями;

— відкритість системи освіти, що пов’язана з її орієнтованістю на цілісний неподільний світ, його глобальні проблеми, інтеграцію у світові освітні структури;

— безперервність освіти, що відкриває можливість для постійного поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, досягнення цілісності та наступності у навчанні і вихованні;

— нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню цілісної та всебічно розвиненої особистості;

— багатоукладність та варіантність освіти, що передбачає створення можливостей для широкого вибору форм освіти, навчально-виховних закладів, засобів навчання і виховання, які відповідали б освітнім запитам особистості; запровадження варіантного компоненту змісту освіти, диференціацію та індивідуалізацію НВП, створення мережі недержавних навчально-виховних закладів.

Значне місце в Програмі займає блок «Зміст освіти», де сформульовані стратегічні завдання реформування змісту освіти та основні шляхи реформування змісту загальноосвітньої підготовки та фахової підготовки.

Серед найбільш пріоритетних думок варто відзначити такі:

— вивчення української мови та українознавчих предметів в усіх навчально-виховних закладах;

— орієнтація на інтегральні курси;

— забезпечення альтернативних можливостей для одержання освіти;

— оптимальне поєднання гуманітарної і природничо-математичної складових освіти, посилення гуманістичного спрямування змісту природничо-математичної підготовки;

— розширення трудового досвіду дітей, формування в них навичок самообслуговування, техніко-технологічних та економічних знань, практичних умінь і навичок, необхідних для залучення учнів до продуктивної праці та оволодіння певною професією;

— ознайомлення учнів з основами ринкової економіки, різними формами господарської діяльності;

— запровадження поліваріантності освітніх програм, поглиблення їх практичної спрямованості, широке використання новітніх педагогічних, інформаційних технологій та впровадження модульної побудови навчального матеріалу;

— використання досвіду народної педагогіки, залучення школярів для вивчення народних ремесел, створення умов до органічного включення їх у трудову діяльність;

— забезпечення безперервності і наступності у здобутті кваліфікаційних рівнів;

— поєднання споріднених професій та спеціальностей для забезпечення мобільності фахівців на ринку праці.

Окремим розділом йде «Національне виховання», як органічний компонент освіти, що охоплює всі складові системи освіти.

В основу національного виховання мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім’ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь.

Головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян України, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Пріоритетні напрями реформування виховання:

— формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

— формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

— прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну;

— виховання духовної культури особистості, створення умов для вільного вибору нею своєї світоглядної позиції;

— утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доброчинностей;

— формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря,

— забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров’я;

— виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

— формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

— забезпечення високої художньо-естетичної освіченості і вихованості особистості;

— формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;

— розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації;

— формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин. Основні шляхи реформування виховання:

— реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського народу;

— впровадження нових підходів, виховних систем, форм і методів виховання, які відповідали б потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей;

— розроблення теоретико-методологічних аспектів національної системи виховання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду;

— об’єднання зусиль державних і громадських інституцій у вихованні молоці, сприяння діяльності дитячих та юнацьких організацій;

— розвиток різноманітних дитячих і молодіжних об’єднань за інтересами, позашкільних освітньо-виховних закладів;

— організація родинного виховання і освіти як важливої ланки педагогічного всеобучу батьків;

— докорінні зміни в підготовці і перепідготовці педагогічних курсів для національного виховання.

Стратегічні завдання, пріоритетні напрями та основні шляхи реформування, сформульовані в таких розділах: «Дошкільне виховання», «Загальна середня освіта», «Позашкільне навчання і виховання», «Професійна освіта», «Вища освіта», «Військова освіта», «Післядипломна освіта», «Педагогічні працівники», «Соціальний захист учасників НВП», «Наукова діяльність у системі освіти», «Управління освітою», «Фінансове та матеріально-технічне забезпечення освіти», «Міжнародні зв’язки».

Щодо реформування загальної середньої освіти, то в Програмі сформульовані основні завдання трьох її рівнів — початкової, основної і повної.

Початкова освіта забезпечує загальний розвиток дитини, вміння впевнено читати, писати, знати основи арифметики, первинні навички користування книжкою та іншими джерелами інформації, формування загальних уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та особистісного спілкування, основ гігієни, вироблення перших трудових навичок.

Основна середня школа забезпечує досконале оволодіння українською та рідною мовами, засвоєння знань з базових дисциплін, можливість здобуття наступних рівнів освіти, мотиваційну готовність переходу до трудової діяльності або набуття кваліфікації через різні форми професійної підготовки, формування високих громадянських якостей та світоглядних позицій.

Повна середня освіта забезпечує поглиблене оволодіння знаннями з базових дисциплін та за вибором, орієнтацію на професійну спеціалізацію, формування ціннісних уявлень про природу, людину, суспільство, громадянської позиції особистості, можливість здобуття освіти вищого рівня.

Середня освіта здобувається у триступеневій системі загальноосвітніх навчально-виховних закладів: початковій школі (І ступінь), основній школі (II ступінь), старшій школі (III ступінь).

Серед загальноосвітніх навчально-виховних закладів вагоме місце відводиться: школам нового типу (гімназіям, ліцеям, спеціальним закладам для обдарованих дітей, школам {класам) з поглибленим вивченням окремих предметів, навчально-виховним комплексам, недільним, приватним школам тощо), загальноосвітнім школам-інтернатам, що зорієнтовані на спеціалізовану, поглиблену підготовку технічного, гуманітарного, спортивного, художнього, естетичного та інших напрямів, на відкриття при цих школах окремих класів для обдарованих дітей.

Стратегічні завдання реформування загальної середньої освіти:

— реформування загальної середньої освіти на національних засадах з урахуванням регіональних особливостей і передового світового досвіду, досягнення соціальне необхідного рівня загальноосвітньої підготовки в обсязі державного компонента освіти;

— органічне поєднання навчання і виховання з метою забезпечення всебічного розвитку дитини, формування здорового способу життя;

— удосконалення та розвиток мережі загальноосвітніх закладів різних спрямувань, форм власності, забезпечення їх законодавчо-правового захисту;

— створення оптимальних організаційно-педагогічних, науково-методичних, матеріально-технічних, санітарно-гігієнічних умов функціонування загальноосвітніх навчально-виховних закладів.

Основні шляхи реформування загальної середньої освіти:

— визначення державних стандартів усіх рівнів загальної середньої освіти;

— визначення змісту загальноосвітньої підготовки і відповідних базових дисциплін, впровадження інтегрального і варіантного принципів навчання;

— реформування структури загальноосвітніх навчально-виховних закладів відповідно до рівнів освіти та потреб регіонів;

— кооперування загальноосвітніх навчально-виховних закладів із вищими навчальними закладами;

— розвиток мережі загальноосвітніх НВЗ, заснованих на різних формах власності;

— наукове та методичне забезпечення загальної середньої освіти, підготовки і впровадження. нових навчальних планів і програм, підручників, посібників тощо;

— проведення науково-дослідної та експериментальної роботи щодо впровадження педагогічних інновацій, інформатизація загальної середньої освіти;

— впровадження у загальноосвітніх НВЗ, психологічної та соціально-педагогічної служб;

— пріоритетне фінансування, кадрове та матеріально-технічне забезпечення сільської школи;

— розширення можливостей здобуття загальної середньої освіти для тих, хто працює;

— розроблення науково обґрунтованих методик оцінки якості діяльності НВЗ в цілому та кожного педагогічного працівника окремо;

— державна атестація та акредитація загальноосвітніх навчально-виховних закладів усіх типів незалежно від форм власності.

Проголошення суверенної і незалежної Української держави відкрило шлюзи педагогічної творчості, активізувало пошуки численної армії освітян щодо розбудови української національної системи освіти. Почали виникати нові навчальні заклади, авторські і альтернативні школи, оригінальні концепції навчання і виховання. З’явилася потреба в глибокому вивченні, науковому осмисленні й виробленні на цій основі стратегії і тактики розвитку української національної школи. Це активізувало науково-педагогічну громадськість щодо створення власного науково-педагогічного центру.

4 березня 1992 р. Президент України прийняв пропозицію групи провідних учених і видав Указ про заснування Академії педагогічних наук України як вищої галузевої наукової установи. На перших Загальних зборах АПН 18.ХІ.1992 р. її президентом обрано М.Д.Ярмаченка. За рішенням Загальних зборів у Академії створено три відділення:

— теорії та історії педагогіки;

— дидактики, методики та інформаційних технологій в освіті;

— психології, вікової фізіології та дефектології.

АПН виходить з того, що головним завданням педагогічної науки нині є методологічне, теоретичне та методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти на основі врахування реалій сучасного життя, перспектив соціально-економічного розвитку України як суверенної держави.

Потребують чіткого визначення й експериментального обґрунтування основоположні принципи системи безперервної освіти, державні стандарти на всіх її етапах, структура й основні параметри змісту освіти, до якого мають входити:

— система конкретних наукових знань та основи сучасної технології;

— система політичного, морального, фізичного та естетичного виховання підростаючих поколінь на рівні сучасних вимог з урахуванням етнічних особливостей незалежної України;

— система знань молоддю сучасної комп’ютерної техніки;

— система формування мотивації освітніх потреб населення, розвитку неформальної освіти.

Одне з найважливіших завдань науковців полягає у психологічному обґрунтуванні формування у дітей і молоді національної самосвідомості, громадянськості, прищеплення їм почуттів патріотизму і національної гордості, високої моральності, гуманізму і працелюбства.

Фундаментальні дослідження в планах Академії займають значну питому вагу і фінансуються з держбюджету. Розвиток педагогічних теорій, до того ж на різних філософських засадах, не можна ставити в залежність від ринкового попиту на ці теорії, оскільки це призведе до повного занепаду педагогічної науки як теоретичної системи.

До першочергових фундаментальних досліджень слід віднести:

а) опрацювання нової філософії освіти, дослідження співвідношення між філософією і соціологією з одного боку, і педагогікою — з іншого;

б) створення цілісної теорії розвитку особистості, дослідження співвідношення між соціальним і біологічним у дитині; в) розвиток теорії виховних систем як основної форми інтеграції педагогічних процесів у їх єдності й різноманітності з орієнтацією на особистість, на підготовку її до життя в полікультурному демократичному суспільстві;

г) опрацювання концепцій змісту освіти і процесу навчання для різних типів навчальних закладів з урахуванням тенденцій розвитку науково-технічного прогресу і відповідних галузей наукових знань, форм соціальної свідомості, гармонізації циклів навчальних предметів, гуманітаризації та гуманізації освіти;

д) обґрунтування прогресивних технологій педагогічної діяльності.

Українська школа за межами рідного краю

Політика московського уряду на теренах Кубані, Курщини, Ростовщини, Саратовщини, Казахстану, Далекого Сходу, де компактно проживає українське населення, довела народ до повної денаціоналізації. У цих краях повністю ліквідовано україномовні школи, клуби, газети, радіомовлення (немає чого дивуватись, якщо згадати Східну і Південну Україну). Такої денаціоналізації не зазнала українська громада ні в одній цивілізований країні. Скажімо, у Бразилії, в якій українська громада складає приблизно 50000 чол., працює 60 українських шкіл.

Українське населення, особливо з Галичини, шукаючи кращої долі, опинилося на американському континенті в різних його куточках (Канада, США, Аргентина тощо). І де б українці не були, ніхто їм не забороняв створювати свою рідну школу. Першу українську школу в Канаді у .Вінніпегу було відкрито ще в 1905 р.

Національні школи відкривались при церквах, читальнях народних будинках, при різних товариствах. В 1931 р. в Канаді вже було 67 українських шкіл. Ці школи були приватними. На їх утримання батьки вносили 1 дол. щомісячно від дитини. Кошти надходили також від добровільних пожертвувань канадців.

Дозволено відкривати українські школи і в США. На 1932 р. тут нараховувалось біля 300 шкіл, хоч рівень їх, зрозуміло, був не дуже високим.

Українські політичні емігранти клопоталися про відкриття рідних шкіл по всій Європі.

Організовано ряд вищих навчальних закладів:

— Український вільний університет у Празі;

— Українська господарча академія в Подебрадах;

— Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі;

— Вільний український університет в Мюнхені;

— Український інститут ім. П. Могили і М. Грушевського в Едмонтоні і Вінніпегу.

Українська школа існує скрізь по світі, де тільки є хоч невелика українська громада, але не мають її українці в Росії і Казахстані.