Тема: Психологія медичних працівників.
Психологія лікувально-діагностичного процесу.
Основні мотиви вибору професії медика.
1. Частина молоді вибирає медицину в результаті свідомої зацікавленості цим фахом на основі попереднього потягу до біологічних наук.
2. Значну роль відіграють професійні традиції сім’ї (сімейні династії). Саме ця група майбутніх медичних працівників найбільш глибоко і всесторонньо усвідомлюють всю відповідальність і труднощі, пов’язані з вибраною професією.
3. Незначна частина молодих людей вибирає цю професію тому, що самі перенесли серйозну хворобу, або спостерігали її у своїх близьких і дійшли висновку присвятити своє життя допомозі хворим за покликанням. Саме цей контингент найбільш відданий своїй професії.
4. Частина молоді вибирає професію медика тому, що має належні передумови для навчання (добрі здібності, достатній рівень інтелекту), але не має певного таланта в іншій області (художника, музиканта, архітектора, математичних здібностей тощо).
5. Незначна частина молоді вирішує здобути медичну освіту для того, щоб мати будь-яку професійну освіту і “зайняти час” після закінчення загальноосвітньої школи. Чи будуть вони в майбутньому працювати за фахом, ці молоді люди особливо не задумуються. Здебільшого такі студенти навчаються посередньо, природньої потреби у грунтовному засвоєнні фахових знань і практичних навичок у них немає.
Вибираючи професію медика, молода людина повинна усвідомити важливість свого вибору і майбутні наслідки для себе і хворих людей, котрим вона повинна буде допомагати. Необхідно самокритично оцінити мотиви, які спонукають іти у медицину і свої психологічні якості. Якщо у молодої людини немає внутрішнього потягу до медичної діяльності, або її психічний склад не відповідає належним потребам, такій людині у медицині робити нічого. Вона зіпсує своє життя (або його частину – потім прийдеться перекваліфіковуватись), і, головне, може нашкодити хворим людям та заплямувати медицину, а значить і інших медиків.
Загальні вимоги, які ставляться до лікаря:
1. Загальна висока культура.
2. Культура лікарської діяльності.
3. Організованість у роботі.
4. Акуратність та охайність.
5. Порядність та безкомпромісність.
Крім цього лікар повинен володіти якостями, які є обов’язковими для лікарської професії:
1. Свідомість обов’язку і відповідальності.
2. Сумлінне відношення до своїх службових обов’язків.
3. Доброзичливі відношення до хворих, співчуття їм.
4. Привітність, витримка і самовладання.
5. Терпимість, наполегливість для досягнення позитивних результатів лікування.
6. Поєднання обачливості і зваженості у лікувальному процесі.
7. У спілкуванні з хворим лікар повинен бути лідером.
8. Лікар повинен уміти керувати своїми емоціями і поведінкою в інтересах хворого.
9. При відчутті стомлення, пригніченому настрої, дратівливості лікар зобов’язаний бути бадьорим, ввічливим з хворим, його рідними, близькими та з медичним персоналом.
10. Привітність та теплота при спілкуванні з хворим сприяє більш відвертому діалогу з хворим.
Лікар зобов’язаний мати велику працездатність, уміти розподілити за ступенем важливості свої службові функції, володіти організаторськими здібностями.
Ілюзії і деілюзії
Молоді люди часто схильні до ілюзій і переоцінки своїх можливостей. Як і більшість людей медики-початківці, як правило, вважають медицину всесильною. Такі люди при зустрічі з практичною медициною переживають деілюзію – розчарування. Сучасна медицина може успішно лікувати лише гострі патологічні стани, а не вилікувати всіх людей на всіх етапах хвороби. Проте, гіпертрофія деілюзії є шкідливою. Медик перестає бачити хворого, а лише фіксує “випадки з практики”. Медики з надмірною самооцінкою лідерів починають переживати, що вони не можуть внести вирішальну особисту заслугу в умовах колективної роботи (бригада реанімаційного відділення, етапне лікування інфаркта міокарда і т.п.). У деяких молодих медиків при невдачах опускаються руки. Певна частина звикається з тим, що вони “не боги” і тоді перестають критично самооцінювати чи все можливе вони зробили для допомоги хворому. У частини молодих медиків розвиваються підвищені незадоволення та нервозність по відношенню до хворих, а також колег і вони викликають у інших антипатію, псують собі та іншим життя.
Основні якості особистості медика:
морально-вольові – співчуття, доброзичливість, совість, щирість, оптимізм, чесність, самовідданість, трудолюбство, терпіння, ввічливість, уважність, ніжність, лагідність, мужність, рішучість, скромність, принциповість, почуття власної гідності, ініціативність, дисциплінованість, вимогливість до себе і оточуючих;
естетичні – акуратність, охайність, потяг до краси, непримиримість до огидного і “сірості” в побуті, прагнення прикрашати умови, в яких перебуває хворий;
інтелектувально-пізнавальні – ерудованість, спостережливість, логічність, прагнення пізнати сутність явища, систематичне підвищення рівня професійних знань і кваліфікації, уміння бути уважним співбесідником, комунікабельним у спілкуванні з пацієнтами та їх родичами, здібність осмислювати отриману інформацію з виділенням головного і ефективно використовувати їх в лікувально-профілактичному процесі.
Ці позитивні якості прикрашають кожну людину, але у випадках, котрі стосуються медика – це професійні якості. Так, слюсар чи тракторист може проявити ніжність і ласку, в основному, в позаслужбовій обстановці, а для медичного працівника – це невід’ємні службові якості.
Зупинимось на найважливіших рисах особистості медика.
Передусім медик повинен бути спостережливим. Люди суттєво відрізняються між собою щодо спрямованості спостережливості. Одні добре помічають все, що відноситься до неживих предметів, інші краще бачать особливості внутрішнього світу людини, його душевний стан, переживання, потреби, надії, страхи тощо.
Для професійної діяльності медика необхідно розвивати в собі обидва види спостережливості, він повинен помічати що відбувається в душі людини, розуміти її внутрішній стан, відгадувати її думки.
Принципи медичної деонтології вимагають, щоб дані спостереження за хворим були глибоко осмисленими і стали переконливими.
Таким чином, важливим психологічним принципом медичної деонтології є єдність професійної спостережливості, усвідомлення сутності явища і переконання в своїй правоті.
Суттєвим психологічним аспектом медичної деонтології є емоційне “зафарбування” отриманої і осмисленої інформації співчуття і співпереживання. Медичний працівник повинен відчувати біль і переживання іншої людини як свої власні. Це допоможе зрозуміти стан хворого і розділити з ним його переживання, що є дуже важливим для хворого. Адже для любої людини є дуже важливим, щоб її зрозуміли.
Важливою особливістю медичної професії є гуманізм. Він витікає із самої сутності професії, бо не можна любити професію медика не люблячи людину.
Однією з головних моральних якостей медика є милосердя.
Гуманізм і милосердя базуються на доброті. Медична деонтологія вимагає від медика бути добрим по відношенню до хворих, його родичів і близьких. Проте бути добрим не означає бути “добреньким”. Якщо медична сестра бачить, що хворий порушує необхідний порядок або відвідувачі провокують хворого на порушення режиму, необхідно тактовно але рішуче заборонити подібні дії. Інакше такого роду “доброта” може призвести до погіршення стану хворого .
Доброта, гуманізм і милосердя медика повинні органічно поєднуватись з рішучістю і принциповістю, делікатностю і тактовностю. Делікатність і тактовність є проявом внутрішньої інтелігентності людини, яка досягається вихованням. Виховання – це не лише гарні манери, це поняття більш глибоке. Виховання передусім формує внутрішню інтелігентність людини, котра включає повагу до людей, уміння встановити з ними контакти.
Інтелігентність визначається не лише рівнем освіти, а передусім вихованням. Совість – це” внутрішній суддя” поступків людини. Моральний критерій совісті тісно зв’язаний з розумінням людиною сутності добра і зла, обов’язку та іншими моральними категоріями.
Значення совісті в роботі медика є надзвичайно великим. Як би добре не був поставлений контроль, неможливо прослідкувати за кожним кроком медичної сестри. Лише совість і почуття обов’язку не дозволить халатно віднестись до своїх обов’язків.
Скромність і акуратність повинні бути і в стилі поведінки і в зовнішньому вигляді сестри. Надмірний “шик” в одязі і косметиці мимовільно викликає у хворих думку: “Невже вона , так зайнята собою, буде думати і турбуватись про нас?” Але при виді недбало одягненої, нечепурної сестри також виникає думка: “Якщо вона і про себе не турбується, то як вона буде допомагати нам?” Відповідний стиль одягу і поведінки створює належний імідж медика, який повинен психотерапевтично діяти на хворого і допомагати виздоровленню.
Ввічливість і увага по відношенню до хворих. Це не лише правила етикету. Неввічливе, а тим більше презирливе чи огидне відношення до хворого, фамільярність, травмує психіку хворого, що несприятливо відбувається на протіканні хвороби.
Невід’ємною частиною діяльності медика є оптимізм. Медику доводиться приймати участь у лікуванні дуже важких хворих. Необхідно всіляко переконувати їх в благоприємному результаті. А для цього необхідно самому бути оптимістом, вірити в успіх і всілякими засобами добиватись його.
Мужність – це властивість не боятись труднощів в роботі, не ухилятись від відповідальності. Мужність повинна поєднуватись з рішучістю. Інколи в медичній практиці приходиться ризикувати. Але доля ризику повинна бути адекватною обставинам. В лікувальній роботі ризик допустимий лише в межах наявних знань і досвіду, Не можна допускати ризику за рахунок здоров’я і життя хворих.
В професії медичного працівника важливу роль відіграє психічне здоров’я самого лікаря чи медичної сестри. Сестри з неврівноваженою психікою не можуть належним чином переносити всі психоемоційні навантаження, пов’язані з професією, що вимагає розвинутої здібності до пристосування. При виконанні службових обов’язків медична сестра завжди повинна проявляти високий професіоналізм і адекватну тактовну поведінку, яка відповідає конкретним обставинам. Лише та сестра по справжньому розбирається у хворих і може бути ефективним цілителем, котра сама є здоровою і уміє слідкувати за власним здоров’ям.
Особливості психології медпрацівника як хворого
Знання про хвороби, з однієї сторони, можуть бути захистом від спотвореного погляду на хворобу і можуть допомагати при індивідуальній профілактиці захворювань. Але, з другої сторони, знання можливих ускладнень лікування, можливості несприятливого протікання хвороби можуть турбувати медика значно сильніше, ніж не фахівця, котрий немає про них ані найменшої уяви.
Медики не люблять лікуватись. Пам’ятаючи про свою відповідальність за здоров’я інших людей лікарі, вони здебільшого переносять на ногах ангіну, грип, ГРЗ, виходить на роботу недолікованими, лікуються симптоматично.
Як правило, медики недооцінюють початкові прояви хвороби (анозогнозія).
Після недооцінки початкових ознак недуги, пізніше, коли медик вимушений серйозно займатись своєю хворобою, обстежуватись і лікуватись, інколи з’являється інша крайність – переоцінка серйозності ознак і песимістичний погляд на захворювання і його прогноз.
Медик знає обмежені можливості сучасної медицини і не має тієї віри і надії, яку має хворий нефахівець, котрий нерідко і вважає, що медицина успішно лікує усі недуги.
Як медик, котрий вимушений не говорити правду хворим про їхні невиліковні хвороби, нерідко вважає, що його колеги також приховують від нього правду про дійсний стан його здоров’я.
Хворий медик часто схиляється до недосконалої аутодіагностики і аутотерапії і не дотримується основного принципу, який дуже вдало висловив М.О.Белоногов: “Так же як ніхто не може бути суддею на власному судовому процесі, так же ніхто не може бути і своїм власним лікарем”.
Медик часто бере на віру так званий “діагноз на ходу”, коли лікар ставить йому діагноз при зустрічі в коридорі лікарні. Нерідко медик спочатку лікується, а при відсутності результату – починає обстежуватись.
Бажано доручати лікування медика, який сам захворів, лікарю більш старшого віку.
На початку розділу про психологію хворого згадувалось про відмінності в психології хворого і лікаря. Медичний працівник, який тільки приступає до своєї професії, як правило, за емоційною стороною стоїть ближче до психології хворого. Він краще вживається в те, як хворий приймає лікарняну або іншу медичну обстановку, як переносить біль, страх і невпевненість. Цьому сприяє також і мотивування, яке приводить молодих людей до медичної професії. Дуже мало людей приходить в медицину з метою досягнути положення, яке ставить їх суспільному смислі над іншими громадянами. Невелика частина приходить в результаті свідомої і явної зацікавленості і з попередніми солідними знаннями з біологічних і природничих наук. Досить велика кількість тих, які вважають цю дорогу найбільш вигідну тому, що мають хороші передумови для вчення без якого-небудь певного таланту в якій-небудь галузі. Значна частина тих що вибрали медицину мотивують свій вибір цієї професії тим, що самі вони колись перенесли серйозне захворювання або бачили його у інших при перебуванні в лікарні або ж зустрічались з ним у своїх близьких і прийшли до вирішення допомагати страждаючим і прийняти участь у вивченні причин захворювань. Особливо ті, які прийшли в медицину і в охорону здоров’я внаслідок співчуття – а також більшість – при зустрічі з медичним середовищем переживають певне розчарування. Це і зрозуміло до певної міри. Відношення лікаря до хворого не може визначатися тільки емоціями. Поведінка лікаря, особливо коли він вимушений діяти швидко і рішуче, звичайній людині може показатися байдужим і холодним. Для гуманного відношення лікаря до страждаючого хворого скоріше характерне розуміння його суб’єктивного стану, чуйне, але не багатослівне співчуття, яке щадить звернення при обстеженні і лікуванні, ніж повне і явне злиття з його болями до такої міри, щоб лікар сам переживав емоційний шок.
Проте дезілюзії медичного працівника, який починає свій шлях в медицині, виникають також і при таких обставинах, які не тільки не потрібні, але деколи бувають просто шкідливі. Відомо, що деколи медичний працівник бачить в хворому тільки “випадок”, не розуміє його переживань, не виявляє у відношенні до нього достатньої делікатності, не має психологічного підходу до хворого. Якщо він працює уже більш довгий час, то деякі, на перший погляд ефективні враження від нового середовища, стануть для нього звичними, йому починає здаватись, що результати посиленої праці не такі, які очікував, не видно в них його вирішальної особистої заслуги, що він не отримує так часто проявів вдячності хворих, як на це б він заслуговував, виходячи з його зусиль. При такій ситуації було б правильним, якщо б він зрозумів, що не все залежить тільки від нього, від його індивідуального відношення, від його емоцій і бажань і що для здійснення добрих намірів в роботі необхідна співдружність всього колективу, організована і продумана спільна праця. Якщо ж він залишиться в своєму розчаруванні знаходиться на шляху до того, щоб він допустив такі ж помилки, які відлякували його в інших, і тим самим він попадає в порочне коло, оскільки більш виражені прояви невдоволення і нервовості у відношенні до хворих і колег уже наперед викликають в інших антипатію і утруднюють і зводять нанівець результати його роботи.
1. Особистість медичного працівника.
Передумовою виникнення позитивних психологічних
відношень і довір’я між медичними працівниками і хворими, являється, без сумніву, також кваліфікація, досвід і мистецтво лікаря і сестри. Результатом знань, які розширюються і поглиблюються в сучасній медицині виявилось підвищене значення спеціалізації, створення особливих відгалужень медицини, направлених на певні групи захворювань в залежності від їх локалізації, етіології і способів лікування. Проте, спеціалізація несе з собою небезпеку звуженого , “трубкового” або, інакше кажучи, мозаїчного погляду лікаря на хворого. Медична психологія і теорія вищої нервової діяльності може допомогти вирівняти ці від’ємні сторони спеціалізації завдяки своєму загальному синтетичному розумінню особистості хворого і його організму в зв’язку з оточуючим середовищем. Кваліфікація є тільки інструментом, застосування якого, з більшим або меншим ефектом, залежить від інших сторін особистості лікаря. Це витікає з певного довір’я хворого до лікаря, даного Гладким: “Довір’я до лікаря – це динамічне позитивне відношення хворого до лікаря, яке виражає попереднім досвідом обумовлене очікування, що лікар має здатності, засоби і бажання допомогти хворому найкращим чином””
Для прояву довір’я має також значення і перше враження, яке виникає у хворого при зустрічі з лікарем, його актуальна міміка, жестикуляція, тон голосу, вираження, які витікають з попередньої ситуації і не призначені для хворого, а також і зовнішній вигляд: якщо хворий бачить лікаря неохайного, невиспаного з якої-небудь, що не відноситься до роботи причини, то він втрачає віру вважаючи, що людина не здатна турбуватися про себе, не може турбуватися і про інших і бути надійною в своїй роботі. Різні відхилення в зовнішніх проявах і у зовнішньому вигляді хворі скоріше схильні пробачити тим медичним працівникам, яких вони уже знають і до яких уже відчувають довір’я.
Медичний працівник здобуває довір’я хворих в тому випадку, якщо він як особистість гармонічний, спокійний і впевнений, але не пихатий, і якщо його манера поведінки – швидка, наполеглива і рішуча, яка супроводжується людським співчуттям і делікатністю. При кожному серйозному рішенні лікар повинен уявити собі результати його для здоров’я і життя хворого і підсилювати в собі тим самим почуття відповідальності. Особливі вимоги до нього пред’являє необхідність бути терпеливим і володіти собою. Він повинен завжди рахуватися з різними можливостями розвитку захворювання і не вважати невдячністю, неохотою або навіть особистою образою зі сторони хворого, якщо його стан не покращується. Нелегко поєднати в роботі лікаря в правильній і діючій мірі необхідну турботу і розсудливість з потрібною рішучістю, холоднокровністю, оптимізм з критичним відношенням і скромністю. Бувають ситуації коли краще проявити почуття гумору без тіні іронії і цинізму, за принципом: “сміятись разом з хворим, але ніколи – над хворим”. І так є такі хворі, які не переносять гумору навіть з добрим наміром і розуміють його як неповагу і приниження їх.
Врівноважена особистість лікаря є для хворого комплексом гармонічних зовнішніх стимулів, вплив яких приймає участь в його одужанні. Медичний працівник повинен виховувати і формувати свою особистість, по-перше, спостерігаючи за реакцією на свою поведінку безпосередньо(по розмові, оцінці міміки, жестів хворого), і, по-друге, посередньо, коли про погляд на свою поведінку він дізнається від своїх колег. Сам він також може допомогти своїм колегам поправити їх поведінку. Наявні факти, коли люди з неврівноваженими, невпевненими і розсіяними манерами поступово гармоніювали свою поведінку у відношенні до інших як шляхом власних зусиль, так і при допомозі інших. Звичайно. Це вимагає певних зусиль, певного критичного відношення до себе і необхідну міру інтелігентності, яка для медичного працівника повинна б бути як само собою зрозуміле.
Молодий медичний працівник, про якого хворі знають, що він володіє меншим життєвим досвідом і меншою кваліфікацією, знаходиться при пошуку довір’я хворих в певному невигідному положенні, в порівнянні зі своїми старшими колегами, але йому допомагає усвідомлення того, що це перехідний недолік, який можна компенсувати добросовісністю, готовністю в любу хвилину прийти на допомогу і скромністю.
Не дивлячись на те, що розвиток позитивних взаємовідношень лікаря до хворого можуть ускладнити також і деякі несприятливі риси темпераменту лікаря (невитримані прояви з надлишком емоційності, наприклад, гніву, або замкнутість зі слабкими емоційними реакціями і сповільненість); в дійсності головною основою цих відношень є властивості характеру особистості лікаря. В загальному можна сказати, що хворий втрачає довір’я, а медичний працівник втрачає авторитет в тому випадку, якщо у хворого складається думка, що медичний працівник є тим, що називають “поганою людиною”. Така думка може виникнути з різних спостережень. Наприклад, хворий чує, як медичний працівник погано говорить про своїх колег, бачить, як він гордовито відноситься до підлеглих і підлабузливо до начальства , відмічає, як він бере в своє користування що-небудь з казенного реманенту або їжу, яка призначена для хворих, спостерігає в ньому прояви гонору, недоступності критики, балакучості, злорадства. Гонор проявляється наприклад, в тому, що лікар не просить про консультації більш досвідченого колегу або перебільшує хворому важкість його захворювання, щоб отримати після видужання хворого більше визнання і захоплення. Більш серйозні особисті недостатки медичного працівника можуть привести хворого до припущення, що лікар або сестра з такими якостями не будуть добросовісними і надійними і при виконанні своїх службових обов’язків .
3. Створення позитивних взаємовідношень між лікарем і хворим.
Деякі передумови для створення певних взаємовідношень між лікарем і хворим діють ще перед тим, як вони вступлять в безпосередній контакт. Потрібно приймати до уваги, що хворий, який приходить до лікаря, як правило, знає про нього більше, ніж лікар про хворого. Має значення також репутація охорони здоров’я взагалі і медичного закладу зокрема, куди приходить хворий. Напруженість, незадоволення і гнів хворого, який був вимушений добиратися до лікаря невигідним транспортом, і понад це довго чекати в приймальні, поки прийде його черга, є часто механізмом генералізації аффекта, який неадекватно проявиться при зустрічі з сестрою або з лікарем, які не мають поняття про причини цього аффекта і необгрунтовано пояснюючих його ворожим відношенням до них.
Теоретичні основи в області взаємовідношень між лікарем і хворим розробив Фрейд в своїй концепції “трансфера” (“перенос”). За цією концепцією лікар підсвідомо нагадує хворому яку-небудь емоційно значну особистість з його дитинства, наприклад, батька. В залежності від того, які враження і відношення колись переважали у відношеннях хворого з батьком, в актуальному відношенні до лікаря проявиться або тенденція негативна (ворожа) або позитивна (почуття любові, довір’я). В протилежному напрямку діє антитрансфер (“протиперенос”). В даний час це первісне розуміння Фрейда вважається дуже вузьким і штучно створеним, але частково раціональним, вказуючи на можливість того, що хворому деякі елементи нашої поведінки, зовнішнього вигляду або репутації можуть нагадувати щось позитивне або негативне з його минулого життя, і в першу чергу, досвід з тими особами, які мали для нього велике емоційне значення. Крім рідних це можуть бути: бабуся і дідусь, дядьки і тітки, брати і сестри, вчителі, близькі друзі. І не тільки при взаємовідношеннях медичного персоналу і хворого, але і при кожному новому контакті що розвивається між людьми має смисл подумати про те, чому хтось, кого ми, вірогідно, бачимо вперше в житті, викликає в нас досить виразні почуття симпатії або антипатії, кого з нашого минулого чимось вони нагадують. Якщо ми будемо мати у вигляді такий “вантаж минулого” це може нам допомогти більш реально зрозуміти і справитись з ситуаціями, пов’язаними з відношеннями до інших людей.
Треба нагадати також про можливості дії “переносу естетичного стереотипу”. Красиві люди скоріше викликають симпатію і довір’я, некрасиві – скоріше антипатію і невпевненість. Цей елемент традиційно появляється уже в байках у фігурах потворної чарівниці і прекрасного принца. Уявлення про красоту так пов’язується з хорошими якостями, потворність – зі злом. Не дивлячись на те, що це припущення необгрунтоване, воно підсвідомо виявляє досить сильну дію: ззовні симпатичний хворий викликає у лікаря більше симпатії, навіть якщо в дійсності він вимагає менше допомоги, ніж хворий, який викликає своїм зовнішнім виглядом антипатію. І навпаки, лікар, який діє естетично позитивно, викликає більше довір’я.
При встановленні контакту з хворим має значення перше враження, яке склалось хворим про лікаря. При цьому виявляє вплив загальна атмосфера медичного закладу і поведінка всіх його працівників: швейцара, допоміжного персоналу, адміністративних працівників, сестри при прийомі і при запису хворого, при першому контакті з лікарем у хворого повинно скластися враження, що лікар хоче йому допомогти. Лікар зобов’язаний, не дивлячись на те, що він поспішає і зайнятий істотною стороною своєї роботи, володіти собою до такого ступеня, щоб були збережені всі звичайні норми суспільного контакту. Це значить, що він повинен особисто представитись хворому, якщо він не знайомий з ним, і подати йому руку. Така поведінка заспокоює хворого, дає йому відчуття безпеки і підсилює його свідомість власної достойності. Значення першого враження в розвитку відношень між лікарем і хворим підкреслює ряд авторів.
Однією з передумов для розвитку позитивного відношення є надання хворому психічної вентиляції, тобто можливості вільної, не перерваної розповіді про його переживання, проблеми, скарги, турботи і побоювання. І навіть якщо лікар вирішує дати хворому обмежений час для того, він не повинен показувати вигляду, що дуже зайнятий, хоч би в дійсності так і було. Лікар повинен своєю особистістю “резонувати на висловлювання хворого”. Якщо хворому не буде в певній мірі представлена можливість психічної вентиляції, хворий часто жаліється, що лікар його “взагалі не вислухав”, а деколи навіть має відчуття, що він не був обстежений за всіма правилами, хоч в дійсності з соматичної сторони і було зроблено все необхідне. Зі сторони хворого при цьому проявляється незадоволення тим, що ним нехтують, як особистістю. Говірливий хворий, за термінологією Юнга екстравертний тип, легше добивається психічної вентиляції, більш того він навіть зацікавлює лікаря своєю розповіддю, якщо вона буває цікавою. Але фактично велику необхідність в психічній вентиляції випробовує скритий, інтравертний тип, який в наслідок несміливості, сорому або перебільшення скромності скриває свої проблеми, скарги, а деколи симптоми захворювання. Внаслідок цього може деколи статися так, що лікар його обстежує і лікує на основі поверхневих інформацій. В практиці, проте, дуже важко погодити вимогу мінімальної психічної вентиляції хворого з часом лікаря.
Основним компонентом відношення хворого до лікаря є довір’я. Але набуття довір’я не витікає тільки з психологічної сторони відношень лікаря і хворого, а має також і більш широку, суспільну сторону. Лікар може набути довір’я хворого і встановити з ним в основному позитивний контакт, якщо задовольнить його необгрунтовану вимогу про встановлення або рекомендації непрацездатності. Він може цим сприяти тому, що хворі такого типу будуть звертатися власне до нього і “довір’я” до нього зросте. Розвиток таких відношень переважно витікає з взаємного задоволення інтересів, з однієї сторони – лікаря, з другої сторони – хворих, які можуть виявити лікарю яку-небудь послугу, наприклад, використати свою професію (ремонтні роботи, ремісники, працівники торгової сітки і ін.). Якщо подібних випадків стає дуже багато, то від цього страждає дієве і фактично необхідне дослідження і лікування всіх хворих, яке повинно проводитись в першу чергу з точки зору їх захворювання, а не в залежності від їх суспільного положення або можливостей.
Інше положення в цьому напрямку спостерігається в країнах, де взаємовідношення лікаря і хворого мають відкритий характер купівлі – продажу (market transaction). Правила таких взаємовідношень наперед відомі, вони опубліковані в прейскурантах медичних маніпуляцій і закріплені в письмовому або усному контракті, які заключають лікар і хворий на час надання лікувальної допомоги. Психотерапевти в цих умовах відкрито говорять про значення великих і регулярно виплачуваних гонорарів для успішного лікування неврозів.
Практична психологічна проблема виникає в тих випадках, коли лікар замітить, що взаємовідношення між ним і хворим розвиваються в несприятливому відношенні. Тоді лікарю не залишається нічого іншого, як вести себе стримано, терпеливо, не піддаватися на провокації, не провокувати самому і старатися спокоєм і розумінням поступово завойовувати довір’я хворого. Створюємо, таким чином, так званий корегуючий досвід, тобто негативні прояви хворого корегуємо при допомозі власних позитивних проявів, наприклад, терплячістю, тактом і толерантністю. І, навпаки, стереотипна, до цих пір, на жаль, часто стихійна, “природна” реакція – злом на зло, іронією на іронію, безпомічністю на безпомічність, депресією на депресію – підсилює порочне і проблематичне відношення хворого і можливості конфліктів і непорозумінь зростають. Така поведінка відповідним чином характеризує вираження: “підливати масло в огонь”. При цьому власне така “природна” реакція представляє даремну трату часу, в той час як протилежний підхід, тобто приймати хворого таким, яким він є, економить час лікаря і медичних працівників, хоч і вимагає більшого самовладання і більш глибшого знання взаємозв’язків і значення коригуючого досвіду.
4.Взаємовідношення медичної сестри і хворого.
Положення і роль медичної сестри набуває все більшого значення особливо в стаціонарних медичних закладах. Медична сестра тут проводить в прямому контакті з хворим значно більше часу, ніж лікар. Хворий у неї шукає розуміння і опору. Якщо лікар у взаємовідношеннях з хворим може в переносному смислі виконувати роль “батька”, то сестрі у цих взаємовідношеннях належить роль “матері”. Само поняття сестра – опікунка говорить про переносний характер цих взаємовідношень, хоч воно і виникло значно раніше роздумів Фрейда про трансферу.
Традиційна підготовка медичних сестер до недавнього часу концентрувалась перш за все на технічній стороні догляду за хворими. Само собою зрозуміло, що цим також не можна нехтувати. Проте, недооцінювання психологічного підходу медичних сестер до хворих часто приводило до того, що хворі виражали “незадоволення” і протестували проти “казенної”, “казарменої” поведінки деяких медичних сестер, не дивлячись на те, що з фізичної точки зору догляд за ними був хорошим. Один з наших хворих наступним чином висловився з цього приводу: “У медичної сестри поведінка часто більш казенна, ніж у лікаря”. З іншої сторони в розвитку взаємовідношень між медичною сестрою і хворим деколи виникає небезпека недотримання певної необхідної дистанції, появи прагнення до флірту або до безпомічного співчуття. Деякі медичні сестри погіршують своє положення у відношенні до хворих неконтрольованою балакучістю і тим самим вносять конфліктні елементи у взаємовідношення між хворими. Медична сестра повинна уміти проявити розуміння труднощів і проблем хворого, але не повинна прагнути вирішити ці проблеми. Гарді рекомендує застосовувати наступні методи розмови медичної сестри з хворим з метою збереження вище приведених принципів.
Гарді дальше виділяє окремі типи медичних сестер в залежності від характеру і відношення до роботи:
1. Практичний тип, який відрізняється точністю і строгістю, який забуває деколи про людську сторону хворого. У парадоксальній формі деколи проявляється, наприклад, в тому, що будить сплячого хворого, щоб дати йому снодійне.
2. Артистичний тип, який відрізняється афектованою поведінкою: така медична сестра старається без почуття міри викликати враження на хворого, старається бути поважною.
3. Нервовий тип: така медична сестра часто буває втомленою, зазнає відчуття, що її зусилля не визнаються, роздратована, пацієнти біля неї не почувають себе спокійно. Вона старається підсвідомо ухилитися від деяких обов’язків, наприклад, через побоювання заразитися. В деяких таких медичних сестер є небезпека появи залежності від медикаментів (токсикоманія), яким вона намагається пригнічувати і компенсувати свої утруднення.
4. Чоловічий тип медичної сестри, міцного складу тіла: рішуча, енергійна, самовпевнена, послідовна. Хворі характеризують її поведінку як “воєнну”. В сприятливому випадку стає хорошим організатором і успішно виховує молодих медичних сестер. В несприятливому випадку такі сестри бувають примітивними, агресивними і деспотичними.
5. Материнський тип медичної сестри, “мила сестричка”, часто пікнічної будови тіла.
6. Сестри-спеціалістки, працюючі, наприклад, на електрокардіографі; вони деколи мають почуття зверхності над сестрами, які працюють у відділеннях; якщо вони цього не скривають, то між ними і іншим персоналом з чергуваннями бувають напружені відношення.
5. Професійна психічна деформація.
Кожна професія може сприяти розвитку людини і покращувати її особисті якості на користь суспільства. Але професія може також викликати деформації, деформувати характер людини. Деформації можуть викликати в деяких випадках лише доброзичливе кепкування (професорська забудькуватість, розсіяність), але іншого разу вони можуть бути предметом іронії, сарказму і сатири (чиновницький , казенний бюрократизм).
Схильність до професіональної деформації особливо часто спостерігається у певних професій, представники яких володіють важко контрольованою і важко обмежуваною владою. Від рішень і волі цих людей залежить достоїнство, існування, воля і навіть здоров’я і життя інших людей, як це буває, наприклад, в учителів, суддів, військовослужбовців, працівників державної безпеки, а також у лікарів і медичних працівників. Володіння владою приводить до суспільної і психічної деформації особливо в тих випадках, коли відсутні дійові зворотні зв’язки – громадський контроль, критика і можливість позбавити носія деформації влади. Порочний круг виникає , якщо механізми контролю і критики в даній системі відсутні або ж вони є недостатніми і формальними, так що критика і вираження невдоволення набувають протизаконний, бунтарський характер.
Лікар також володіє певною владою над хворими, отже, він також підлягає небезпеці деформації. За Йоресом владу потрібно використовувати тільки в добрих цілях. Професійна деформація розвивається, як правило, поступово з професійної адаптації.
Професійна адаптація є необхідною для медичного працівника. У лікарів, медичних сестер і у допоміжного персоналу, які на початку своєї професійної діяльності дуже бурно переживали всі події, які важко впливали на психіку хворих, наприклад, страждання, смерть хворих, операції, кровотечі, прояви психічних захворювань і т.д., поступово розвивається певна емоційна опірність. У важких драматичних ситуаціях, коли життя хворого знаходиться під загрозою, лікар скоро навчиться аналізувати і оцінювати положення, робити висновки і діяти. Студенти-медики після декількох часів або декількох днів перебування в секційному залі виходять з більш або менш значного психічного потрясіння, виникаючого в них при першому відвідуванні приміщення, де знаходилось багато людських трупів, і приступають до ділового вивчення анатомії. Хоч певна ступінь емоційного опору необхідна і зрозуміла, все ж в свідомості лікарів і медичних працівників, назавжди повинна зберігатися здатність розуміти хворого як страждаючу людину і мертве тіло як його останні залишки, які заслуговують уваги. Це є необхідною складовою частиною не тільки людського але і професійного рівня лікаря. Професор патологічної анатомії медичного факультету в Брно Нейман не допускав, щоб хто-небудь появлявся в прозекторській в головному уборі і вів себе так, що це можна було розцінювати, як неповагу до мертвих. Ми приводимо цей приклад в якості контрасту з тими випадками, коли і живим хворим не завжди виявляється відповідна повага і не завжди щадиться їх самолюбство.
Боязливий, наляканий, невпевнений, емоційно ранимий, психічно негнучкий хворий упізнається по напруженому виразу міміки, по підвищеній пітливості долонь при подачі руки , часто по дрібному моторному дрижанню. Він має схильність боязко інтерпретувати наші мовні або інші прояви, часто і такі, яким ми самі не надаємо ніякого значення. Додатково нас може здивувати, як такий хворий пояснює собі наше мовчання або втомлений жест рукою, які він вважає більш важливими, ніж слова. Сестра може спостерігати, як такий хворий неспокійно ходить в приймальні перед тим, як прийде його черга, як він пожвавлено бере участь в розмові хворих про захворювання або ж тихо і напружено прислуховується до них. Інші перед тим, як піти до лікаря, випитують в сестри подробиці, які не мають ніякого значення. Необхідно попередити сестру, щоб вона наперед інформувала лікаря про таких хворих. Йорес у таких хворих говорить про латентний невроз, обумовлений конституцією хворих, про попередні психотравматичні переживання з дитинства або з періоду юності, дія яких потім проявляється під якою-небудь ятрогенною дією.
Деколи роль особистості хворого в “ятрогенному ураженні” буває настільки вираженою і вирішальною, що уже власне мова піде не про ятрогенію, а про псевдоятрогенію, яка зовсім не виникла з вини лікаря. Псевдоятрогенія виникає в тих випадках, якщо хворий приводить вираження лікаря, яких той ніколи не говорив, або вириває з пояснення лікаря тільки окремі частини.
За Стоквісом і Пфланцом деякі хворі відчувають просто “жагу захворювання”, особливо в тих випадках, якщо хвороба, частіше всього невроз, яким-небудь чином полегшує їх життєву позицію. Вище вказана хвора, наприклад, своєю “грудною жабою” “тримала в страху” декількох членів сім’ї. Потрібно підкреслити, що цей механізм, хоч і носить цілеспрямований характер, при неврозах протікає безсвідомо і не можна замінити його симуляцією.
Особливим, мало опрацьованим розділом є ятрогенія у дітей. Не є виключенням випадки, коли незначний, функціональний систолічний шум помилково приймають за порок серця. Результатом цього може бути примусова обмежена рухливість дитини, деколи і постільний режим на тривалий час, обмеження його соціальних контактів, звільнення від фізкультури, заборона грати і займатися спортом, відчуття власної неповноцінності, деколи і шкідливе лікування кардіотонічними засобами і ятрогенія рідних. Повторно потім можуть розвиватися сугестивно викликані кардіальні функціональні невротичні розлади: стискання в ділянці серця, тахікардія, депресія.
Наслідки ятрогенії. За М.Блейером спостереження за розвитком і протіканням ятрогенних розладів є складною справою в зв’язку з тим, що лікар не зустрічається з наслідками своїх ятрогенних втручань. Про них скоріше дізнаються пізніше його колеги, найчастіше психіатри.
За даними електрокардіолога Вільсона діагноз “ураження серцевого м’язу”, поставлений тільки на основі електрокардіографічного дослідження на 90% представляє собою ятрогенний діагноз.
Шипковенський за 3 роки спостерігав 100 хворих з своєї клієнтури, які страждали ятрогенними розладами. Штепанек приводить, що з групи в 200 психіатричних хворих, 17 осіб (8,5%) страждали ятрогенними розладами – результат нетактовної поведінки лікаря, травматизуючих переживань в лікарні, недостатнього пояснення фізичних порушень, або неуваги лікуючого лікаря до спеціальних даних.
Найбільш частковими результатами ятрогенного ураження бувають депресивний невроз, фобічний невроз, в першу чергу нозофобія (навіюваний страх перед серйозною хворобою), гіпохондричні стани (фізичне відчуття болю без відповідних соматичних даних, пов’язаних з уявленням хворого про неясне і важке захворювання). Найбільш важкими, хоч і такими що рідше зустрічаються наслідками ятрогенії бувають суїцидні думки, суїцидні зусилля і навіть справжні самовбивства.
У зв’язку з вище вказаними розладами і захворюваннями, як правило, такі хворі попадають в психіатричні відділення.
Особливості психології медпрацівника як хворого
Знання про хвороби, з однієї сторони, можуть бути захистом від спотвореного погляду на хворобу і можуть допомагати при індивідуальній профілактиці захворювань. Але, з другої сторони, знання можливих ускладнень лікування, можливості несприятливого протікання хвороби можуть турбувати медика значно сильніше, ніж не фахівця, котрий немає про них ані найменшої уяви.
Медики не люблять лікуватись. Пам’ятаючи про свою відповідальність за здоров’я інших людей лікарі, вони здебільшого переносять на ногах ангіну, грип, ГРЗ, виходить на роботу недолікованими, лікуються симптоматично.
Як правило, медики недооцінюють початкові прояви хвороби (анозогнозія).
Після недооцінки початкових ознак недуги, пізніше, коли медик вимушений серйозно займатись своєю хворобою, обстежуватись і лікуватись, інколи з’являється інша крайність – переоцінка серйозності ознак і песимістичний погляд на захворювання і його прогноз.
Медик знає обмежені можливості сучасної медицини і не має тієї віри і надії, яку має хворий нефахівець, котрий нерідко і вважає, що медицина успішно лікує усі недуги.
Як медик, котрий вимушений не говорити правду хворим про їхні невиліковні хвороби, нерідко вважає, що його колеги також приховують від нього правду про дійсний стан його здоров’я.
Хворий медик часто схиляється до недосконалої аутодіагностики і аутотерапії і не дотримується основного принципу, який дуже вдало висловив М.О.Белоногов: “Так же як ніхто не може бути суддею на власному судовому процесі, так же ніхто не може бути і своїм власним лікарем”.
Медик часто бере на віру так званий “діагноз на ходу”, коли лікар ставить йому діагноз при зустрічі в коридорі лікарні. Нерідко медик спочатку лікується, а при відсутності результату – починає обстежуватись.
Бажано доручати лікування медика, який сам захворів, лікарю більш старшого віку.
Зупинимось на найважливіших рисах особистості медика.
Передусім медик повинен бути спостережливим. Люди суттєво відрізняються між собою щодо спрямованості спостережливості. Одні добре помічають все, що відноситься до неживих предметів, інші краще бачать особливості внутрішнього світу людини, його душевний стан, переживання, потреби, надії, страхи тощо.
Для професійної діяльності медика необхідно розвивати в собі обидва види спостережливості, він повинен помічати що відбувається в душі людини, розуміти її внутрішній стан, відгадувати її думки.
Принципи медичної деонтології вимагають, щоб дані спостереження за хворим були глибоко осмисленими і стали переконливими.
Таким чином, важливим психологічним принципом медичної деонтології є єдність професійної спостережливості, усвідомлення сутності явища і переконання в своїй правоті.
Суттєвим психологічним аспектом медичної деонтології є емоційне “зафарбування” отриманої і осмисленої інформації співчуття і співпереживання. Медичний працівник повинен відчувати біль і переживання іншої людини як свої власні. Це допоможе зрозуміти стан хворого і розділити з ним його переживання, що є дуже важливим для хворого. Адже для любої людини є дуже важливим, щоб її зрозуміли.
Важливою особливістю медичної професії є гуманізм. Він витікає із самої сутності професії, бо не можна любити професію медика не люблячи людину.
Однією з головних моральних якостей медика є милосердя. Хворий вбачає в медичній сестрі помічника лікаря і пред’являє особливі вимоги саме до особистості медичної сестри, шукає в ній передусім риси доброти, співчуття, милосердя. Ось чому був абсолютно правим відомий російський хірург М.Петров, який стверджував, що медичних сестер потрібно вибирати із числа жінок, в душі котрих горить вогонь безкорисливої любові до своєї справи і до людей. Сутність цієї професії – це повсякчасне втілення милосердя.
Гуманізм і милосердя базуються на доброті. Медична деонтологія вимагає від медика бути добрим по відношенню до хворих, його родичів і близьких. Проте бути добрим не означає бути “добреньким”. Якщо медична сестра бачить, що хворий порушує необхідний порядок або відвідувачі провокують хворого на порушення режиму, необхідно тактовно але рішуче заборонити подібні дії. Інакше такого роду “доброта” може призвести до погіршення стану хворого .
Доброта, гуманізм і милосердя медика повинні органічно поєднуватись з рішучістю і принциповістю, делікатностю і тактовностю. Делікатність і тактовність є проявом внутрішньої інтелігентності людини, яка досягається вихованням. Виховання – це не лише гарні манери, це поняття більш глибоке. Виховання передусім формує внутрішню інтелігентність людини, котра включає повагу до людей, уміння встановити з ними контакти.
Інтелігентність визначається не лише рівнем освіти, а передусім вихованням. Медична сестра за любих умов повинна проявляти самовідданість і чесніть в роботі.
Совість – це” внутрішній суддя” поступків людини. Моральний критерій совісті тісно зв’язаний з розумінням людиною сутності добра і зла, обов’язку та іншими моральними категоріями.
Значення совісті в роботі медика є надзвичайно великим. Як би добре не був поставлений контроль, неможливо прослідкувати за кожним кроком медичної сестри. Лише совість і почуття обов’язку не дозволить халатно віднестись до своїх обов’язків.
Скромність і акуратність повинні бути і в стилі поведінки і в зовнішньому вигляді сестри. Надмірний “шик” в одязі і косметиці мимовільно викликає у хворих думку: “Невже вона , так зайнята собою, буде думати і турбуватись про нас?” Але при виді недбало одягненої, нечепурної сестри також виникає думка: “Якщо вона і про себе не турбується, то як вона буде допомагати нам?” Відповідний стиль одягу і поведінки створює належний імідж медика, який повинен психотерапевтично діяти на хворого і допомагати виздоровленню.
Ввічливість і увага по відношенню до хворих. Це не лише правила етикету. Неввічливе, а тим більше презирливе чи огидне відношення до хворого, фамільярність, травмує психіку хворого, що несприятливо відбувається на протіканні хвороби.
Невід’ємною частиною діяльності медика є оптимізм. Медику доводиться приймати участь у лікуванні дуже важких хворих. Необхідно всіляко переконувати їх в благоприємному результаті. А для цього необхідно самому бути оптимістом, вірити в успіх і всілякими засобами добиватись його.
Мужність – це властивість не боятись труднощів в роботі, не ухилятись від відповідальності. Мужність повинна поєднуватись з рішучістю. Інколи в медичній практиці приходиться ризикувати. Але доля ризику повинна бути адекватною обставинам. В лікувальній роботі ризик допустимий лише в межах наявних знань і досвіду, Не можна допускати ризику за рахунок здоров’я і життя хворих.
В професії медичної сестри важливу роль відіграє психічне здоров’я самої медичної сестри. Сестри з неврівноваженою психікою не можуть належним чином переносити всі психоемоційні навантаження, пов’язані з професією, що вимагає розвинутої здібності до пристосування. При виконанні службових обов’язків медична сестра завжди повинна проявляти високий професіоналізм і адекватну тактовну поведінку, яка відповідає конкретним обставинам. Лише та сестра по справжньому розбирається у хворих і може бути ефективним цілителем, котра сама є здоровою і уміє слідкувати за власним здоров’ям.
