Історія  медицини і фармації з моменту зародження до сьогоднішнього дня

Вступ до спеціальності

З сьогоднішнього дня Ви приступаєте до вивчення дисципліни – організації та економіки фармації, її першої сходинки «Історії медицини і фармації”. Кожний, хто сидить в цій аудиторії в більшій, або меншій мірі знає, що таке аптека, ліки, фармацевтична фабрика, фармацевт, провізор і свідомо вибрав свою майбутню спеціальність. Навчаючись в медичній академії, Ви з першого курсу повинні привикнути до думки, що після завершення навчання вам прийдеться бачити перед собою хворого. Що стосується хворого, то він, як і тисячу років назад, із однієї сторони підозрілий, а з іншої –  довірливий. Він чекає від фармацевта доброго слова і лікарства, яке зменшить його біль або створить ілюзію. В аптеці ви завжди будете знаходитись між двома реальностями – реальністю життя і смерті ваших відвідувачів.

   На протязі п’яти років навчання ви пройдете навчання на  ряді кафедр, вивчити понад 20 дисциплін, перед тим, як отримаєте диплом провізора, клінічного провізора чи провізора косметолога. Вже з першої лекції ми вводимо вас в світ професійних термінів і визначень. Де працюють випускники фармацевтичного  факультету ?  В першу чергу в аптеках і на фармацевтичних підприємствах лікувально-профілактичних закладах.

  Ті, хто навчаються за спеціальністю “Фармація”  будуть працювати в аптечних підприємствах: аптеці, аптечних пунктах 1 і 2 групи, аптечних складах, аптечних базах, аптечних  магазинах, магазинах оптики і медтехніки, в контрольно-аналітичних лабораторіях, фармацевтичних фiрмах,  в бюро судово-медичних експертиз, на фармацевтичних фабриках і хіміко-фармацевтичних підприємствах.

Спецiалiсти за фахом «Клiнiчна фармацiя» працюють консультантом лiкаря з питань фармакотерапiї в лiкувально-профiлактичних установах, в аптеках, фармацевтичних фiрмах займаються забезпеченням фармацевтичної опiки, в науково дослiдних iнститутах приймають участь в створеннi i клiнiчнiй апробацiї нових лiкiв та iнші.

   Професiйна дiяльнiсть спецiалiстiв за фахом «Технологiя парфумерно-косметичних засобiв» – це дослiдження, отримання, виготовлення, контроль якостi i забезпечення населення парфумерно-косметичними засобами. Працюють провiзори-косметологи в косметичних салонах, на парфумернор косметичних пiдприємствах, в аптеках, аптечних  базах, контрольно-аналiтичних лабораторiях та iнш.

Дисципліни, які вивчаються на фармацевтичному факультеті, діляться на Загальноосвітні, профільні іі спеціальні.

  До загальноосвітних відносяться дисципліни – історія України, філософія, основи економічних теорій, вища математика, біофізика, інформаційні технології, латинська та іноземні мови і т.п.

  До профільних дисциплін відносяться неорганічна, органічна, аналітична, біологічна, фізична, колоїдна хімія, медична ботаніка, фармакологія, фармакотерапія, клінічна фармація, гігієна та інш..

Чотири дисципліни є спеціальними: фармакогнозія, фармацевтична хімія, технологія ліків, а також організація і економіка фармації (ОЕФ).

  Фармакогнозія – це наука про лікарські рослини. Вона навчить вас вирощувати, зберігати, визначати діючі речовини в рослинах, отримувати фітохімічні лікарські препарати із рослин.

    Фармацевтична хімія – наука, яка вивчає хімічну природу і хімічні властивості лікарських засобів. Навчить вас синтезу лікарських засобів, вивченню їх фізичних і хімічних властивостей, методом фармакопейного ї фармацевтичного аналізу.

  Технологія ліків – наука про мистецтво виготовлення ліків. Ліки готують в аптеках, на фармацевтичних фабриках і хіміко-фармацевтичних заводах. На третьому курсі будете вивчати аптечну технологію ліків, на 4-му – технологію лікарських препаратів промислового виробництва і технологію парфумерно-косметичних засобів на 5-му – біофармацію.

  ОЕФ – комплекс взаємозв᾽язаних дисциплін, що вивчає питання організації лікарського забезпечення населення і лікувально-профілактичних закладів, економіку аптек, фармацевтичний маркетинг і менеджмент.

 Стосовно вашої майбутньої  спеціальності,  яка навчить створювати, виробляти, контролювати  якість  лiкарських засобiв  та інш. , то в цьому ланцюгу дiють чiткi правила та норми. Планом навчання  на фармацевтичному факультеті в останнi роки появились цiлий ряд нових дисциплiн – фармацевтичний маркетинг, фармацевтичний менеджмент, клiнiчна фармацiя, стандартизацiя i сертифiкацiя лiкарських засобiв, технологiя  парфумерно-косметичних засобів, технологiя гомеопатичних препаратiв. Планується також вивчення фармакоекономiки, фармацевтичної логiстики , iнновацiйноої  та зовнiшньоекономiчної дiяольнiсть пiдприємств та iнш. Це є новi дисциплiни, якi характернi для  ринкової економiки i враховують свiтовий досвiд. 

    Слово “Фармація” проходить від староєгипетського “Фармакі”, що значить “той, що дарує вилікування і безпеку”, такий надпис знайдено на малюнку, де зображений бог лікування Тот. Це слово перейшло в грецьке “Фармакон” – лікарство, яке увійшло в інші мови і стало міжнародним. Збереглися відомості, що для осіб, які виготовляли зілля (так раніше називали ліки) використовували термін “фармакон”. Для збирачів лікарських трав – чудесник. В Олександрійській школі лікарських мистецтв (Єгипет) викладали фармацію. В ІІІ столітті до н.е вперше назва “Pharmaceutae” використовується для позначення спеціаліста, що займається виготовленням  ліків і лікуванням хворих

  В сучасному розумінні  фармація –  комплекс наук і знань, щозаймаються питанням пошуку, створення. розробки, виготовлення, дослідження, стандартизації, зберігання,  оптового і роздрібного відпуску лікарських препаратів і виробів медичного призначення.

  В системі назв є слово «провізор» – спеціаліст з вищою фармацевтичною освітою, який має право займається виготовленям ліків в аптечних і заводських умовах, здій-снювати контроль за якістю виготовлених ліків, створює умови для найбільш ефек-тивного і економічного обгрунтованого забезпечення амбулаторних і стаціонарних хворих. Слово провізор походить від латинського «provide” – наперед турбуючий про що не – будь, попередній. В повній концепції фармацевтичної освіти  введена градація: бакалавр фармації (середня фармацевтична освіта), спеціаліст (провізор) і магістр фармації.

  Специфіка роботи фармацевта така, що практично все професійне життя прийдеться вчитися. Згідно діючим сьогодні положенням курси підвищення кваліфікації необхідно буде  проходити кожні 5 років.

     Значення історії фармації як дисципліни.

Чому ми розпочинаємо із історії фармації ? Яка в цьому необхідність?

Історія тієї чи іншої професії – це частина людської практики, досвіду і спостережень, яка іменується культурою. Медицина і фармація відносяться до давніх  наук.  Історія медицини і фармації – це історія накопичення досвіду профілактики і лікування хвороб людства і тварин, яка направлена на пошук і вдосконалення ліків для боротьби із хворобами, історія формування, становлення, розвитку і функціонування аптечної справи.

   Історія медицини і фармації є одним із розділів культури людства. Вона розглядає комплекс знань, які пов᾽язані із створення ліків, розвитком аптечних і хіміко-фармацевтичних підприємств. Зміст фармації, якість і кількість ліків залежить від стану суспільства, розвитку техніки і технології. Тому вивчити історію фармації, правильно зрозуміти її розвиток можна лише в безперервному зв᾽язку із загальною історією людства.

Чому фармацевту необхідні знання про світову і вітчизняну фармацію? Історія допомагає правильно зрозуміти сучасний рівень фармації і передбачити перспективи її розвитку. Вивчення минулого фармації дозволяє правильно уявити про це, як виникли ліки, лікознавство, як створювались фармацевтична індустрія і розвивались аптеки. В розвитку фармації, як і  розвитку держави, були успіхи і невдачі. Показова в цьому плані в фармація України, яка є дзеркальним  відображенням розвитку країни. Для того, щоб знати свої фармацевтичні джерела, відпрацювати професійні якості, не повторювати помилки минулого, вміти критично оцінювати своє сьогодення і прогнозувати майбутнє і потрібно вивчати історію фармації

Емблема медицини і фармації

  Кому із людей сучасного суспільства  невідома емблема – чаша, яку обіймає змія? Зображення змії в різних комбінаціях має давню історію. В первісному суспільстві, на його першій стадії розвитку, група людей (рід, плем᾽я) поклоніння певній тварині – ведмедям, вовкам, птицям і зміям. Первісна людина вважала тварин істотами більш сильними, ніж вона сама, що духи померлих предків переселяться в навколишніх тварин.

   У Вавілоні вважили, що змія – “дитя богині Землі”, в Египті називали змію “життя землі”, подібна уява про змію була в інших народів. Арабське слово “життя” і “змія” проголошується однаково – “ель хай”

   Поступово зображення змії як тотема переросло в символ, який на протязі  багатьох віків об᾽єднував два абсолютно протилежні початки – добро і зло. Остання пояснювалось здатністю анатомічної будови змії (роздвоєний язик), ядовитістю її укусів, підступністю, здатністю гіпнотизувати дрібних тварин і птиць і другими негативними якостями. Разом з тим, в міфології старовинних народів змія наділялася і позитивними якостями: вічною молодістю (щорічна зміна шкірі – омолодження) безсмертям, могутністю, мудрістю (“будь здоровий, як змія”)  і знаннями.

Змії приписували здатність передбачати епідемії, голод землетруси. Археологічні матеріали показують, що зображення змії  появилося на ранній стадії первісного суспільства.  В античному світі змія грала роль берегині домашнього  вогнища ? В Грузії збереглася легенда, згідно якої змія виступила як геній добра. На Херсонщині бувало повір᾽я, що людина, яка з᾽їла м᾽ясо змії здатна слухати і розуміти розмову тварин і рослин, впізнавати їх цілющі властивості. Таким чином із давніх часів змія символізувала добро, мудрість, знання і безсмерття.

 Насуща, щоденна потреба в допомозі  при хворобах, травмах, отруєннях сприяли тому, що майбутні лікарі раніше інших виділялись із середовища носіїв знань в особливу групу. Їх емблемою і стала змія. Змія спочатку зображалась без будь-яких додаткових атрибутів. Чаша із змією на протязі багатьох  віків символізує працю представників самої гуманної професії в світі. Що значить в емблемі чаша? Одні думають, що це судина для води, інші – судина для лікарського яду, треті – судина із спеціальним  пожер-твенним складом. Більшість вважає, що чаша – судина з протиотрутою.

Древні  греки терміном “Фармакос” називали і яди і лікарства. Так, зміїний яд збирався і зберігався в спеціальних чашах. Ліки давнини були дуже складного складу, деколи включали понад 70 ігредієнтів в якості протиотрути до них входив зміїний яд. В давнину знали дією зміїного яду і протиотрути.

Цар Минтродант Еупатор (120-69 р.р. до н.е.) боячись от-руєння, проводив досліди з отрутами і протиотрутами на злочинцях і на самому собі. Він щоденно приймав протиотруту, в результаті цих дослідів він винайшов протиотруту, яка отримала назву “тернак”. Протиотрута, яка приготовлена Митродантом складався із 74 компонентів і існувала в фармакопеях Європи до ІХ століття. Сьогодні використовують ряд препаратів із зміїнної отрути : віпротокс, віпросал і інші.

  Сьогодні емблему схильні розглядати як нагадування лікарю бути мудрим, а мудрість черпати із чаші пізнання природи. В емблемі чаша, яку обіймає змія, не має ніякого протиборства (добро-зло), а з᾽єднані два взаємопідсилюючі символи (добро-добро). Є догадка, що ідею з᾽єднання змії і чаші в одну емблему в її сучасному вигляді подали аптекарі Падуї.

 

  Чи існує емблема фармації ? В середньовікові часи аптекарі окремо від лікарів створювали гільдії. Вони спочатку об᾽єднували з бакалійниками. Потім аптекарі відокремлювались в окремі цехи. В Англії це пройшло в 1617 р., Лондонські аптекарі виділились із загальної з бакалійниками гільдії. На їх гербі був зображений бог Аполлон з луком і стрілою, від якого відходив промінь, що роздавлює хворобу у вигляді дракону. Були емблеми у вигляді рослин, аптечної ступки з пестиком. В одній тільки Англії відомо 315 аптечних емблем. З розвитком фармації старі середньовікові емблеми аптекарів стали поступово поступатися основним медичним символом.

     Зародження медицини. Медицина доісторичних часів.

  Обіймає період від Палеозойської ери (600 млн. років тому) до відкриття календаря і письма (4 тис. років до н.е). В розвитку людини відмічають два переломних моменти. Перший – початок трудової діяльності, другий перетворенням поліатропів на людину сучасного типу (40-45 тис років тому) Важкі умови існування, важкість добування їжі сприяли виникненню захворювань. Фармація, як і вся медицина, виникла із бажання хворого зберегти своє життя і полегшити свої страждання, послабити біль шляхом  використання речовин, які його оточують. Вживаючи різні трави, людина відмічала їх лікувальні або отрутні  властивості. Напевно, першими лікувальними рослинами були призначені протиболеві і діючі на шлунковий тракт. В період матріархату досвід лікування накопичується в жінок, так в силу свого положення жінка повинна була взяти на себе функції лікування хвороб. Не випадково в народних епосах і оповідях в якості лікознавців фігурують жінки: в давніх слов᾽ян – Берегиня, в єгиптян – Полідамна, в греків – Артеміда.

  Перехід до полювання, твариництва, спостереження за тваринами дали новий поштовх розвитку емпіричної медицини. Накопичувались знання – лікувальні властивості наперстянки, горицвіту, хіни, які використовуються сьогодні.

  З розвитком полювання появилося лікувальні засоби тваринного походження жир, кров, кістковий мозок. Появляються також речовини лікувального походження і в першу чергу у вигляді мінеральних вод.

  Прийом лікування у первіснообщинних народів знаходиться в повній згоді з їх уявою про суть хвороби. Розвивається система “лікування” хворих також боротьби з багаточисельними духами, дією яких пов᾽язують з тими, чи іншими хворобами.   Антична культура внесла великий вклад в розвиток медицини, не дивлячись на багато  предрасудків.

Ефедра,  як лікарська рослина, була відома китайцем понад 5 тис. років  тому. Ефедрин введений  в наукову медицину китайським фармакологом Ченом. Лікувальні властивості хінного дерева були відкриті інками (місцеве населення Америки). Вони спасалися від тропічної малярії порошками від кори цього дерева. Горицвіт весняний застосовується для лікування набряків і задухи.

  Сучасна медицина широко використовує спадок народної медицини. Під народною медицину необхідно розуміти медицину, яка виникла в епоху первіснообщинного суспільства, яка накопичила на протязі століть часто дослідженим шляхом лікувальні властивості і прийоми лікування. Цінність народної медицини полягає в накопиченні нею  елементарних спостережень, встановленні фактів, які дають основу слугувати матеріалом для науки.

     Так, наприклад, спостережливість бразильських індійців була просто вражаючою. Для загоєння ран вони використовували мурашок, розміщуючи їх уздовш рани так, щоб вони захоплювали своїми челюстями оба її краї. Потім туловище удаляли і отримували  ряд скобок на рані. Мурашина кислота, яка виділялася мурахами діяла антибактеріально.

 

Медицина і фармація античних часів, раннього і пізнього середньовіччя.

Медицина і фармація античних часів.

       Антична медицина обіймає період від чотирьох тисяч років до нашої ери до чотириста сімдесят шостого року нашої ери, коли впала Римська імперія. Рабська праця визвала більш широке її розділення. Виникли різні ремесла. Ремесло відділилось від землеробства, появилось ремісники професіонали, а також професіонали–лікарі. В результаті нового громадського ладу виникли нові  фактори розвитку медицини при храмах.

Лікування проводиться в священних храмах, де хворі під час сну через сновидіння отримували відкриття відносно засобів для лікування своїх недуг.

Для навчання мистецтву лікування при храмах влаштовували медичні школи. Творча роль по старому належала народній медицині, яка продовжувалася залишатися основною формою того часу. В цей  період заняття медициною виділялись із числа інших професій.

Народна медицина переросла в професійну, виділяються лікарі-професіонали. Появляються перші лікарські школи. Кожна школа мала свої  ліки і лікарські прийоми, які передавалися із покоління в покоління.

Підготовка лікарів – професіоналів проходила в сім’ях. Появляються перші записи, перші „лікувальники”.

Пам’ятки медичної літератури являють собою збірники рецептів з постановами як готовити ліки із коротким описом хвороб.

За історичними даними, найстаріша в світі література і перші медичні і фармацевтичні знання виникли в Стародавньому Єгипті за багато тисяч років н.е. Дещо пізніше, але задовго до виникнення європейської культури, науки стали розвиватися в країнах Азії – Індії і Китаї.

Роль народів Стародавнього Єгипту в розвитку медицини і фармації

   В Стародавньому Єгипті медицина знаходилась в руках касти жреців, і старанно скривали походження і справжню назву використовуваних ними лікарських засобів. Єгиптяни використовували такі лікарські форми як пілюлі, настойки, відвари, мазі пластирі. При виготовленні ліків, а також перед прийомом проголошувались особливі молитви.

Джерелом для вивчення медицини і фармації старовинного Єгипту є письмові пам’ятки, папіруси, які знайдені при розкопках. Найбільш знаменним документом єгипетської медицини є папірус Еберса (довжина 20 м. 35 см, ширина – 30 см) і включає в себе 110 сторінок (число 110 значило для єгиптян крайню межу людського довголіття) і має надпис “Книга приготування лікарських засобів для всіх частин тіла” складений папірус в 16 ст. до н.е. Папірус включає “Книгу очей”, яка описує двадцять очних хвороб, “Трактат про серце і його судини” і наводить біля 800 рецептів.

 Всі ліки класифіковані за фармакологічною дією. Серце – це орган, який хвилював древніх єгиптян і рахувалось вмістилищем розуму. “Серце розмовляє, – повідомляє папірус, – якщо положити пальці на голову, на обидві руки, на ноги – всюди зустрічаємо серце, оскільки його судини проходять через всі члени”.

        Iз мiнералiв використовувались осколки кремнiю, нафта, каустична сода. Мрамор, наприклад, використовувався у формi порошку, який змiшували з оцетом.  

  Єгиптяни використовували з лiкувальною метою оцет, сiк алоє, м’яту, подорожник скипидар, якi увiйшли в лiкувальну практику багатьох народiв. Для виготовлення лiкiв використовували вiдповiднi прийоми:  подрiбнення, процiжування, вiджимання  та iнш.

     Одним iз вiдомих вчених древнього Єгипту є Iмготап – лiкар-спецiалiст, який при храмi в м.Мемфiса вiдкрив першу медичну школу.

Вiн також є автором папiруса, в якому описанi рiзнi операцiї, мiститься розбiр 48 випадкiв травм, якi дiляться на вилiкованi, сумнiвнi i безнадiйнi, вказано на значення спинного i головного мозку для органiзму людини.

Медицина i лiкознавство в древнiй Iндiї

     Древнi книги, якi написанi за 1500 рокiв до н.е. засвiдчують про те, що вже в тi часи в Iндiї були вiдомi такi хвороби, як проказа, сухоти i т.п.; здоров’я вважалось нормальним поєднанням трьох початкiв:  повiтря, слизу i жовчi.

 В якостi лiкарських засобiв використовувалась ртуть, золото, срiбло, мiдь, залiзо та iншi метали, а також понад 700 рiзних рослинних засобiв. Золото вважалось самим сильним укріпляючим засобом. Воно розбивалось на тоненькi листочки, накалювалось i 6-7 разiв гасилося в молоцi, маслi та iнших рiдинах, якi теж слугували лiками. Були вiдомi отрути i протиотрути проти укусiв змiй.      

    Письмовою пам’яткою древньої Iндiї є «Аюрведа» («Знання життя»), в якiй приводиться 760 лiкарських рослин, способи застосування з лiкарською метою молока, сала, мозку, жовчi. Лiки були роздiленi по дiї, описанi лiкарськi форми, способи виготовлення лiкiв вiд всiх захворювань, для продовження життя, способи використання:  втирання, вдихання, обливання. При призначеннi лiкiв враховувався перiод року, погода, стать, вiк, будова тiла. Вiдомо три редакiї «Книги життя», найбiльш вiдомим вважається видання пiд керiвництвом вiдомого лiкаря старини Сушрути.

Лiкарськi засоби Індії  вiдрiзнялися винятковою багатограннiстю i багатством. Iндiйська фармакопея нараховувала до 800 рослинних лiкарських засобiв, значна частина їх до сьогоднiшнього часу використовується в науковiй медицинi Iндiї.

Досягнення древньокитайської медицини

     Велику цiкавiсть представляє китайська медицина i фармацiя, яка накопичила великий досвiд в процесi свого розвитку. Як засвiдчують iсторичнi документи, приблизно за три тисячi рокiв до н.е. в Китаї була випущена перша книга про лiки. Власна наукова медицина i фармацiя виниклии в Китаї приблизно за 1000 рокiв до н.е.Вже тодi в Китаї були вiдомi багато лiкiв, якi добували з трав, злакiв, мiнералiв i тварин.

 Основними методами лiкування вважалось лiкуванням протилежним:  жар холодом i навпаки.

    В Китаї велика увага придiлялася загальноукрiплюючiй медицинi: дiєтi, водним процедурам, лiкувальнiй гiмнастицi, масажу. В китайськiй медицинi вперше була застосована акупунктура – укол гострою голкою. Призначенням уколiв було полегшити просування кровi по судинах, лiквiдувати «застiй» i тим самим усунути причину захворювання. На тiлi людини нараховувалось 360 «життєвих точок», якi пiдлягали в рiзних випадках уколам.

     Другим характерним прикладом китайської медицини було припiкання («мокса») тих же життєвих точок запаленими комочками висушеної трави.

Припiкання i голковколювання застосовувалось з профiлактичною метою i сприяли довголіттю. Велика частка лiкарських засобiв належить до рослинного свiту. У вiдповiдностi з подiлом тiла на три пояси, верхня частина рослин вживалася для лiкування верхнього поясу, стебло – при захворюваннях середнього, коренi – нижнього поясу, гiлки – при захворюваннях шкiри i м’язiв.

    Iз лiкiв тваринного походження використовувались панти (роги молодого плямистого оленя), печiнка, кiстковий мозок; особливо цiнувались внутрiшнi органи i кров тигра. Як кровозупинне використовувувався шкiрний клей (желатина). Використовувались також i рiзноманiтнi мiнiральнi речовини:  ртуть, сурма, залiзо, сiрка, магнезiя. Китайцi використовували ртуть для лiкування сифiлiсу, сiрку – для лiкування корости, вiтамiнiзованi препарати – для лiкування рахiту.

Роль Месопотамiї (Дворiччя) в розвитку медицини

     Країна, яка розмiщена за течiєю рiчок Тигру i Ефрату, вiд Вiрменських гiр на пiвночi до Персидської затоки на пiвднi, отримала в грекiв назву Месопотомiя (iнша її назва  – Дворiччя). Зараз тут розмiщена держава Ірак.

    Наприкинцi III i на початку II тисячоліття до н.е. починається утворення Вавилонської держави в середнiй частинi Дворiччя, в I тис. до н.е. – в пiвнiчно-схiднiй частинi утворюється Ассирiя. З цих держав головне мiсце в господарському i культурному розвитку, зокрема, в медицинi, належить Вавилону.

Одним iз джерел вивчення стану медичної справи  у Вавилонi є звiд законiв царя Хаммурапi (ХУIII ст. До н.е.). Правлiння Хаммурапi було перiодом розквiту Древнєвавилонського царства. Звiд законiв Хаммурапi представляє собою зiбрання статей судебника, якi вирiзанi клинописью на великому бальзатовому стовбi.

В Зводi законiв Хаммурапi зустрiчаються вказiвки на спецiальнi очнi i зубнi операцiї. Часто в кодексi зустрiчаються вказiвки на покарання в формi нанесення пошкоджень: вiдрiзати язик, вирвати око, зламати кiстку i т.п.

    Геродот, грецький iсторик, який жив в У ст. до н.е., описує своєрiдний вавилонський звичай:  хворi виводились на люднi площi i всi, хто проходив повз, повиннi були дати їм поради iз власного досвiду.

Для лiкування активно використовувались з рослинних засобiв молодi парослi рiзних рослин, iз тварин – жири, iз мiнеральних – нафта. Рiзнився прийом лiкiв наще i пiсля їди. Медичнi записи в Вавилонi i Ассирiї робилися на старошумерськiй мовi, яка була  доступна обмеженому кругу осiб i  була еналогiчна латинськiй в середньовiковiй Європi.

    Великий вплив на спосiб лiкування мала релiгiя. Молитва про вилiкування читалися не самими хворими, а жрецями, якi виступали мiж хворими i богом. Часте вживання у вавилонськiй i ассирiйськiй медицинi речовин, якi визивають бридкiсть (неприємний на смак лiкiв) визивалось їх призначенням для вигнання демонiв. Вважалось очевидним, що бридке пацiєнту повинно бути противно в засiвшому в нього демона.

Антична медицина i фармацiя Греції  

     Медицина i фармацiя Грецiї були тiсно зв’язанi з релiгiєю.

Поряд з «асклепейонами»  (примiщення для лiкування) при храмах iснували «асклепейони» i школи для свiтських лiкарiв, а також дрiбнi «ятреї» (лiкарнi) в дома в лiкаря. Назва «асклепейони» походить вiд iменi лiкаря стародавньої Грецiї Асклепiя (або Ескулап по латинi). За переказами, Асклепiй жив в Пiвнiчнiй Грецiї i в лiтературi описується як бог лiкувального мистецтва. Одна iз його дочок – Гiгiєя – була покровителькою галузi медицини – гiгiєни, друга Панакея (звiдки. пiшло слово «панацея») – покровителькою лiкарської терапiї.

   Лiкуванням займались, в основному, жрецi в храмах, якi розмiщувалися поза мiстами в св’ященних гаях, горах, поблизу рiк i лiкувальних мiнеральних джерел. Головним засобом лiкування був священний сон бiля нiг божества. Жрецi за сновидiнням хворих визначали засоби проти хворiб. Культ Ескулапа проiснував приблизно до 420 р. до н.е. Медицина в цей час носила i свiтський характер, тобто були громадськi лiкарi, вiйськовi, придворнi. В обов’язки мiських лiкарiв входило проведення попереджуючих мiр проти епiдемiї.

    При лiкарнях видiлялись примiщення для зберiгання лiкарських речовин. Грецькою вони називалися apotheke (зберiгати, оберiгати) – означало хранилище цiнних продуктiв. Потiм цй термiн розповсюдився i в iншi країни i став означати аптеку в її сучасному розумiннi. Пiзнiше в Грецiї появилися самостiйнi аптеки, в яких працювали лiкарi. Були також школи для пiдготовки лiкарiв за типом iндивiдуального ремесленного ученичества. Найбiльш вiдомi школи  в Кiнiдолi i Колсi. Iз школи на островi Кос вийшов знаменитий Гiппократ.

Вчення Гіппократа

     Великий вклад в розвиток медицини i фармацiї внiс знаменнитий вчений древньої Грецiї Гiппократ, який жив в 460-377 р.р. до н.е. Вiн притримувався наступного вчення: в людському  тiлi знаходиться чотири основних рiдини – кров, слизь, жовта i чорна жовч, будь яке захворювання пояснюється порушенням рiвноваги цих рiдин.

     Головним в своїй роботi Гiппократ вважав досвiд i спостереження бiля лiжка хворого. За його думкою, добрий лiкар повинен визначати стан хворого за однiм зовнiшнiм виглядом. Вiдомi багаточисельнi працi Гiпократа з медицини «Про св’ящену хворобу», де вiн описує походження i методи олiкування епiлепсiї, «Про повiтря, води i мiсцевостi», де вказано на вплив  клiмату, грунту, води на здоров’я населення та iнш. Книги, якi написанi Гiппократом i його учнями, зiбранi в так званий «Гiппократiв збiрник», стали джерелом медичних знань на протязi багатьох столiть.

Особливу увагу Гiппократ придавав лiкознавству, правильному зберiганню лікарських речовин i їх заготовцi. Гiппократ створив теорiю зберiгання лiкарських засобiв i класифiкацiю їх за дiєю на органiзм. З лiкарських засобiв у часи Гiппократа застосовували:  води, харчувальнi речовини:  слизистi, солодкi, маслянистi, жирнi, в’яжучi, гострi, ароматнi, смолистi, бальзамiчнi та наркотичнi (мак, мандрагора). Майже не застосовувались сумiшi речовин, рослиннi речовини вживалися у виглядi вiдварiв або настоїв з усiєї рослини або сокiв i смол.

     Були вiдомi такi лiкарськi форми як порошки, настої, вiдвари, мазi, пластирi, супозиторiї, пiлюлi. Багато широко вживаних засобiв – мед, вино, олiї, соки рослин – були лiкарськими препаратами i одночасно рiдкими i в’язкими рiдинами i в’язкими середовищами для виготовлення рiзних лiкарських форм. При виготовленнi  лiкiв використовувалились наступнi прийоми: подрiбнення, розчинення, настоювання, кипятiння, процiжування. В загальнiй терапiї Гiппократ використовував гiгiєно-дiєтичний метод.

 З iменем великого вченого зв’язано i представлення про високий моральний облiк i етику поведiнки лiкаря, а в бiльш широкому змiсту медика, в тому числi i фармацевта.  В «Клятвi Гiппократа» мiстяться вимоги турботно i милосердно  вiдноситись до хворого, не використовувати знання i лiки на шкоду людинi.

Медицина і фармація Древнього Риму

    Поява постiйної армiї вимагало i розвитку вiйськової медицини:  функцiонували вiйськовi госпiталi, появились посади вiйськових лiкарiв, лiкарiв легiонiв. Ліки приймалися майже  виключно у вигляді сирих продуктiв:  кров, собаки, гiєни, клопи,  павутина i т.д. Приймались також засоби рослинного, тваринного i мiнерального походження у виглядi твердих, рiдких i м’яких лiкарських форм, якi вимагали примiтивного виготовлення.

Медицина Риму увібрала в себе здобутки попередніх епохі водночас доповнила її своїм неповторним внеском. Про її часи ми дізнаємось переважно з письмових джерел. Авл Корнелій Цельс написав трактат із восьми книг „Про Медицину”. Праця цінна тим, що донесла багато даних, які були втрачені через загибель першоджерел.

Великою пошаною у сучасників користувалась праця Педанія Діоскоріда „Про лікувальні засоби „

Клавдiй Гален – засновник наукової медицини і технології ліків

     Найдавніша з аптек відкрита під час археологічних розкопок античного міста Помпеї в Італії, яке загинуло 79 р.н.е., внаслідок виверження Везувію. Тут в одному з будинків було знайдено коробки з ліками, пластинки для розтирання мазей та інші предмети специфічно аптекарського вжитку.

У 2 ст. н.е. лікар і природознавець Клавдій Гален тримав аптеку на Via saera у Римі, яку обладнав при власній лікарні. Слово аптека взято із грецького і означає кладовка. По мірі ускладнення медичної практики лікар був вимушений був виділити особливе приміщення для зберігання ліків. Коли аптеки стали вже самостійними закладами, вони все ж таки зберіггли цю назву. Приміщення аптеки використовувалось для зберігання сировини і виготовлення ліків. Гален почав застосовувати витяжки з природних речовин, а також значно ускладнив і водночас удосконалив технологію лікарських форм.  Ним розроблено понад 20 лікарських форм: порошки, пілюлі, мазі, екстракти, відвари, розчини, мікстури та інш. Гален встановив певні вагові та об᾽ємні співвідношення при виготовленні екстрактів, напоїв та відврів з різних частин лікарських рослин. Ці витяжки стали популярними у медиків усії країн Європи і в ХУІ ст. дістали назву геленових препаратів.

 В одній із своїх праць Гален згадує 304 простих росли7нних засобів, 61 – засобів із землі і металів, 80 – тваринного походження.

В ІІІ ст. вперше згадується слово  “pharmaceutae» . Так звали осіб, які займалися не тільки виготовленням, но і лікуванням хворих.

    Розвиток медицини i фармацiї в древньому Римi тiсно пов’язаний з iменем Клавдiя Галена, який  жив i 131-210 р.р. н.е.  Наслiдуючи вченню Гiппократа, Гален стверджував, що хвороба є стан, при якому порушується правильне змiщення основних елементiв i рiдин тiла.

     Великий вклад внiс Гален i в розвиток фармацiї. Ним розроблено понад 20 лiкарських форм: порошки, пiлюлi, болюси, настої, екстракти, ефiрнi i жирнi олiї, косметичнi мазi i др. Його прописи були досить складнi за складом,нерiдко вмiщували понад 10 iнгредiєнтiв. Особливу увагу вiд придiляв витяжкам речовин iз лiкарської  рослинної сировини. При цьому вiн встановив, що в рослинах є не тiльки кориснi, но i шкiдливi речовини, старався звiльнити лiкарськi речовини вiд баласту, дати бiльш очищенi препарати, розвинув поняття про «дiючi початки».  Потiм лiкарськi препарати, якi отримували шляхом витяжки iз рослинної сировини, отримали назву «галеновi».

    Гален i його учнi використовували при виготовленнi лiкiв вiнтовий прес для вiджиму сокiв, подрiбнення i розрiзання рослинної сировини. Гален є основоположником технологiї лiкiв. До недавнього часу заводську технологiю лiкiв називали технологiєю галенових препаратiв ( з ХУI ст.).

 

Медицина i фармацiя в епоху середньовiччя

Перiод середньовiччя характеризується:

1.   Впливом алхiмiї i ятрохiмiї на розвиток медицини i фармацiї

2.   Збiльшенням числа медикаментiв i складнiсть їх виготовлення привели до виникнення довиникнення самостiйних аптек

3.   Видiлення фармацiї в особливу галузь функцiї лiкаря i аптекаря

4.   Органiзована спецiальна державна пiдготовка фармацевтiв.

3.1. Медицина в Халiфатах

    Раннє i розвите середньорiччя вiдноситься до перiоду феодалiзму. В цей час найбiльший  розвиток отримала так звана арабська культура.

     Араби перекладали на свою мову кращi грецькi, латинськi, персидськi i iндiйськi рукописи. Араби опiкали розвиток науки, у великих мiстах створювались центри науки i вищої освiти, бiблiотеки. Медицина в Халiфатi на особливому почесному мiсцi i рахувалась першою серед наук. Значний розвитолк в Халiфатах отримала i органiзацiя медичної справи.

Першi вiдомостi про заснування лiкарень вiдносяться до 800 р. До 1160 р. в Багдадi нараховувалось понад 60 лiкарень.

 Вслiд за лiкарнями появились i аптеки, перша з яких була вiдкрита в 754 р. В халiфатах зустрiчались деякi початки державної медитцини – спецiальнi посадоовi особи iз спостереженням над лiкарською i аптечною справою, проводились iспити лiкарiв при шкорлах i акдемiях.

Великого розвитку на Сходi досягла хiмiя, вiрнiше, такий її напрямок як алхiмiя.

    3.2. Алхiмiя, її роль в розвитку фармацiї.

       Свою назву алхімія отримала в арабський період. Само слово “алхімія” складається із арабської приставки “ал” і “кімія”, що значит “камень мудрості”. Головне завдання алхiмiї – перетворення дешевих металiв в золото. Для цього вони пробували знайти речовину, яка прискорювала «дозрiвання» золота. Цей порошок арави називали al-iksir, так появилось слово елiксир. Елiксир повинен був володiти i iншими чудодiйними властивостями: вилiковувати вiд всiх захворювань i давати безсмертя.

     Не дивлячись на заблудження алхiмiкiв, ними було зроблено багато вiдкриттів, серед них – отримання сiрчаної, азотної i оцтової  кислот, солей ртутi; вдосконалення таких процесiв як осадження, фiльтрацiя, кристалiзацiя, зконструйований апарат для перегонки води i т.п.  Дистиляція використовувалась для отримання і очищення алкоголю, який був названий винним спиртом, тому, що він отримувався перегонкою вина. В цей же час були переконані, що алкоголь є найбільш сильним лікарством, тому його назвали ” Aqua vitae ” (вода життя).

    Iнший вчений – Ар-Разi – розробив методику виготовлення гiпсу i способи накладання гiпсової пов’язки для фiксацiї зломаної кiстки. Йому належить перша в арабськiй лiтературi книга з медицини в 25 томах. Описуючи кожну хворобу, Ар-Разi аналiзував її з точки зору грецьких, сірiйських, iндiйських, персидських i арабських авторiв, пiсля чого викладав свої спостереження  i висновки.

    3.3.  Авiценна – видатний вчений свiтової iсторiї

    Крупний вчений арабського свiту Авіценна є родоначальником середньовiкової фармацiї. Авiценна народився недалеко вiд Бухари, таджик.

Там же отримав освiту. Науковою i практичною роботою вiн займався в Iранi. Ним написано багато робiт на теми лiкарського мистецтва, лікознавства.

Свiтову славу отримав завдяки праці «Канон медицини». Вiн складається з 5 томiв, якi перевидають до сих пiр. Двi книги «Канону» присв’яченi лiкознавству; друга – простим, п’ята – складним лiкарським формам.(рис.)

    Друга книга «Канону» поділяється на два трактати. Перший трактат включає роздiли про систему простих лiкiв, про признання властивостей простих лiкiв, про погляд на деякi зовнiшнi лiки i про перелiк i про їх зберiгання. В четвертiй книзi Канону придiляється багато уваги отрутам i протиотрутам. Окремо розглядаються отрути рослиннi, твариннi, а також отруєння цими отрутами i лукування при отруєннях.

     В п’ятiй книзi «Канону» Авiценна описує рiзнi складнi лiкарськi форми, технологiю їх виготовлення i застосування. Фармацiя Авiценни на багато вiкiв випередила фармацiю Європи. Його творами користувались понад 500 рокiв. Авiценна також першим вимагав проводити попереднi випробування лiкiв на тваринах i лише після цього призначати  їх людинi.

       Тiбетська медицина.

    Особливе мiсце в розвитку медицини епохи феодалiзму на Сходi займає тiбетська медицина. Як особлива система лiкування вона складається в Iндiї в давнину, ще в дофеодальну епоху.

Основним джерелом вивчення тiбетської едицини вважається книга «Чжудшi iндуського лiкаря Цо-Жед-Шон-Ну (2 ст. До н.е.), яку можна розглядати як досвiд узагальнення i систематизацiї майже п’ятистолiтнього процесу запозичених поглядiв i практичних рекомендацiй iз рiзних систем Ближнього Сходу.

   Вiдомi i iншi працi тiбетських медикiв, такi як «Сама-раджi» та iнш., рiзнi рецептурники, якi дають можливiсть констактувати наступне:

1.   Тiбетськi медики мали чiтку уяву про лiкувальну дозу. В них була розвинута уява про абсолютнi i вiдноснi значення доз, якi складали певну частину вiд початкової – токсичної дози для людини.

2.   Вони надавали велике значення лiкарськiй формi i шляхам введення в органiзм.

3.   Їм були вiдомi iндивiдуальнi влативостi понад 800 рослин, рiзних мiнералiв, тваринної сировини i лiкувальний ефект поєднання цих речовин в рiзних дозах.

4.   Тiбетськi медики придавали велике значення речовинам, якi сприяли доведенню лiкiв до певних органiв.

5.   При призначеннi лiкарських препаратiв обов’язково встановлювався час прийому, чим запивати лiкарство ( снiговою водою, вином, некипїяченою водою), яку їжу приймати пiд час лiкування, вказувався режим дня.

6.   Приведенi класифiкацiї лiкарських засобiв по застосуванню, лiкувальним властивостям, дiї, смакам, способам застосування.

7.   Характерною особливiстю тiбетських прописiв є багатокомпонентнiсть, що пояснюється своєрiдним уявленням тiбетцiв про причини i сутi хворiб, якi в пiдсумку розглядалися як результат дисбалансу мiж «вiтром», жовччю, слизом.

   В прописах видiляються основнi i допомiжнi компоненти: «цар»,«цариця», «воїни», «глашатаї»,”бігуни” „перед царським возом i розчищаючi дорогу”, тобто кожному iнгредiєнту присвоювався iмiдж i вiдповiдностi iз значущістю функцiї, якi йому приписували. Поєднуючись в рiзних варiантах цi iндекси придають опису хвороб i схемам лiкування вигляд сцен вiйни, полювання (за хворбами)_, «царської поїздки» i т.д.

     При захворюваннях  складної етiологiї використовувались лiкарськi сумiшi, до складу яких входило до 60 i бiльше компонентiв     Схемою для складання багатокомпонентних лiкарських композицiй в тiбетськiй медицинi слугувала формулiровка дiагнозу, в якому в порядку iерархiчної значущостi враховувались наступнi параметри: наявнiсть горячки-холоду, переважання вiтру, слизу або жовчi, тканева локалiзацiя хвороби. При цьому за основу був покладений принцип антигонiзму властивостей лiкiв i признакiв хвороби. При цьому пiдбiр лiкарських компонентiв здiйснювався з врахуванням смаку, дiї i властивостей.

Медицина і фармація Європи

      Середнi столiття на Заходi характеризуються новим явищем, яке не було вiдомо старовинному свiту – великими епiдемiями. В великих портових мiстах Європи (Венецiя, Геную i iнш.) виникали особливi протиепiдемiчнi заклади, появилися портовi наглядачi – «опiкуни здоров’я», пiзнiше появились «мiськi лiкарi».

В деяких великих мiстах були опублiкованi спецiальнi правила – «регламенти», якi мали за мету попередженню занесення i розповсюдження заразних хворiб. Вiдкривалися лiкарнi, богадельнi, найчастiше при монастирях.(рис.)

Лiкарнi слугували практичними школами для лiкарiв-монахiв, в них накопичувався досвiд лiкування хворiб, виготовлення лiкiв.

     Характерною рисою офiцiйної медицини середнiх столiть були складнi лiкарськi прописи. Число iншредiєнтiв в одному рецептi нерiдко доходило до декiлькох десяткiв. Особливе мiсце займали протиотрути – так званий терпак, який включав 70 i бiльше складових частин, основна складова частина – змiїне м’ясо.

 Терпак вважався також засобом проти всiх внутрiшнiх хворiб, серед них «мирових лихорадок». Засоби цi цiнувались дуже дорого. Виготовлення їх, як правило, проводилось публiчно, з великою урочитiстю, в присутностi гостей i запрошених осiб.

     В ХII-ХIII ст. в деяких європейських державах королевськими декретами були роздiленi функцiї лiкаря i аптекаря. Лiкарям заборонялось торгувати лiками, а фармацевтам – займатися лiкуванням. В цей же перiод було узаконено порядок отримання фармацевтичної освiти в Європi (ХIII ст.). Наприклад, щоб отримати фармацевтичну освiту в Францiї необхiдно було побувати 4 роки учнем в аптецi, потiм 10 рокiв пропрацювати в якостi помiчника фармацевта i лише пiсля цього скласти iспити на отримання звання фармацевта.

    На початку ХII ст. Вперше згадується про аптекарiв, якi входили до гiльдiї перечникiв в Лондонi. В першу чверть ХIII ст. Французькi аптекарi згадуються в гiльдiї булочникiв i торговцiв пряностями. В Iталiї спочатку роздачею лiкiв займалися монастирi.

. В зв’язку з органiзацiєю перших аптек були встановленi ревiзiї аптек, клятва фармацевтiв, якi готували лiкарськi препарати, правила зберiгання i вiдпуску отрут.

    Перша медична школа в Солерно i її роль в iсторiї медицини i аптечної справи

     Центром середньовiкової медицини були унiверситети, якi в своєму первинному виглядi представляли корпорацiю ученикiв, яка була аналогiчна ремiссничим цехам. В ХI ст. Виник унiверситет в м.Cолерно, який був перетворений iз солернської медичної школи бiля Неаполя; в ХI-ХII ст. Виникли унiверситети в Болонiї, Парижi,  Оксфордi та iнш. мiстах. Число учнiв в цих унiверситетах було дуже незначне, не перевищуючи декiлька десяткiв на всiх факультетах. Найбiльш прогресивна роль належила унiверситету в Солерно.

     Перша згадка про Солернську медичну школу вiдноситься до IХ ст. Ще в давнину римська колонiя Солерно, що лежала на пiвдень вiд Неаполя, була вiдома своїм лiкувальним клiматом. Наплив хворих в цi мiсця привiв до накопичення лiкарiв.

Тут в  1140 р. ректором школи Миколою   була складена   фармакопея («антидотарiй», тобто збiрник проти отрут). Була винайдена вагова система і встановлена одиниця такої системи – гран (granum) – вага пшеничного зерна. Середня одноразова доза тодішніх прошків і кашок була визначена в 20 гран (1 скрупул), а добова в 3 скрупула (1 драхма), тижнева норма складала 8 драхм ( 1 унція)   До цього кiлькiсть лiкiв визначалась на око, на «пригорошню».

Медицина в перiод розпаду феодалiзму

   До пiзного середньовiков’я вiдноситься перiод вiдкриття Америки Колумбом (1492 р.), морського шляху в Iндiю Васко да Гама (1498 р.). Потреба виробництва обумовили розвиток технiки, механiки i iнших точних наук. Широкому розповсюдженню знань сприяло початок книгодрукування. Перша книга медичного змiсту надрукована в Нiмеччинi в 1456 р. на латинськiй мовi, через 20 рокiв ((1476 р.) надрукований Канон Авiценни, в 1490 р. – працi Галена.

     Пiзнє середньовiков’я характеризується новим напрямком в хiмiї – ятрохiмiя (лiкувальна хімія (рис.)

 Ятрохiмiя вважала основним завданням пояснення життєвих явищ. За думкою ятохiмiкiв, в основi всiх фiзiологiчних процесiв лежить хiмiчне перетворення в органiзмi людини одних речовин в iншi за участю рiзного роду «фрментiв». Основоположником ятрохiмiї вважається Парацельс (1493-1541 р.р.). Син швейцарського лiкаря,  отримав освiту медика в Iталiї. Був розчарований медициною древнiх грекiв i арабською медициною, вiн шукав новi знання в унiверситетах Англiї, Францiї, Нiмеччини.(рис.)

    Парацельс стверджував, що справжня хiмiя полягає не в виготовленні золота, а у виготовленнi лiкiв. Ятрохiмiки вважали, що органiзм людини – це сукупнiсть хiмiчних речовин, якi знаходяться в рiвновазi, основними з яких є ртуть, сiрка i сiль.

 Використання в якостi лiкiв сполук сурми, миш’яка, срiбла, свинцю повинно, за думкою Парацельса, вiдновлювати обмiн речовин при рiзних захворюваннях. Він займався і рослинними лікарствами, рекомендував виділяти із рослин діючи речовини в чистому вигляді. Парацельс i його дослiдники втановлювали багато приладiв i апаратiв для виготовлення лiкiв, обгрунтовали вчення про дози. Парацельс говорив «Все є яд i нiщо  не позбуто ядовитостя. Одна лише доза робить яд незамiтним».

     Вплив ятрохіміків приводив до росту аптек, і цей ріст визвав викликав необхідність виготовлення  однакових хімічних препаратів, тому в аптеках  старалися готовити препарати за одним і тим же прописом. Так, в одній із такс пражської аптеки в 1659 р. наводяться препарати, які готовили в аптеках:  мідний купорос, міді оксид, міді сульфат, заліза оксид та інш.

     Представником цього  напрямку в хiмiї був нiмецький лiкар i хiмiк Iоган Глаубер(рис.1) (рис.2), який розробив метод отримання кислоти хлористоводневої пiд впливом кислоти сiрчаної  на поварену сiль. Вивчаючи залишок (натрію сульфат), Глаубер встановив, що ця речовина володiє сильною послаблюючою дiєю i назвав її «чудодiйної сiллю», вважаючи панацеєю, майже елексиром життя.

    Вперше найменування «apothecarius” як позначення професії появився в Франції в 1178 р. і в Англії в 1180 р. В 1224 р. Фрідріх ІІ видав декрет про права і обов\язки лікарів і фармацевтів:  вперше лікарям зваборонялось отримувати прибуток від постачання ліками своїх хворих і вступати з фармацевтами в домовленість, яка направлена на отримання прибутку. Фармацевтам заборонялось лікувати хворих.  Були встановлені ревізії аптек, клятва фармацевтів, які виготовляли лікарські препарати, правила зберігання і відпуску отрут і секретних засобів.

      В Лондоні перша аптека була відкрита в 1345 р.

 

3 Зародження вітчизняної медицини і фармації. Історія медицини і фармації  України IX – XII ст.

Медицина Скіфії.

     Вiдкриття трипiльської цивiлiзацiї, яка досягла свого розквiту за 3 тис. р. до н.е., засвiдчує, що нашi предки знали про лiкувальнi властивостi деяких рослин i використовували їх при лiкуваннi багатьох захворюваннях. Подальший розвиток лiкознавства досягнуто пiд час скiфської i черняховської культури. Слов’яни  з давнiх часiв мали поселення бiля Дiпра, Днiстра i iнш. Серед древнiх народiв, якi населяли степовi пiвденнi землi i з якими нашi предки мали вiдносини, найбiльшу пам’ять про себе залишили скiфи.

Скiфи в УII  ст. до н.е. населяли Крим i територiю мiж Днiпром i Дунаєм.  Вони поряд з вирощуванням землеробних культур (просо, пшениця, цибуля та iнш.) вже тодi вирощували трави.

        Скiфи, як i будь-який народ,  мали певнi знання у вiдношеннi лiкування рiзних хворiб i пошкоджень. Так, пiд час розкопок Чортомлинського кургану (бiля Нiкополя Днiпропетровської обл.)  знайденi золотi вази iз зображенням скiфiв,  якi надають лiкарську допомогу (перев’язка кiнцiвок, видалення зуба). В своїх працях «батько ботанiки» Феофраст (370-285 р.р. до н.е.) згадує про «солодкий скiфський корiнь», про полин i отруйну речовину аконiт. Про «солодкий корiнь» згадує також Плiнiй i Дiоскорид. Ця загадкова рослина – сучасна солодка гола. Вже в тi часи знали про її вiдхаркуючi властивостi, застосовуючи при кашлi, застудних захворюваннях; сiк змiшували з медом i прикладали до наривiв. Взагалi солодку скiфи дуже цiнували. Кочуючи степами, воїни   цiєю рослиною вгамовували спрагу на протязi 12 днiв.

Широке застосування в скіфській медицині мали також засоби тваринного походження (боброва струмина, жири, мозок). Скіфській медицині були відомі „панти”, цінний медичний товар з висушених рогів молодого плямистого оленя.

Щодо санітарно – гігієнічних заходіву скіфського населення, то тут необхідно підкреслити особливе значення парової „скіфської лазні”.

      Вiдомий грецький письменник Плутарх (46-120 р.р. н.е.) згадує, що за течiєю рiки Танаiс (Дон) зустрiчається рослина алiнда, яка своїм листям нагадує капусту. Скiфи i сармати використовували сiк цiєї рослини для натирання поверхнi тiла, що охороняло їх від холоду i застуди. В скiфiв конопляний сiк, екстракт кореня мандрагори, опiй слугували анестезуючими  засобами при хірургiчних втручаннях. Скiфськi жiнки, за свiдченням Геродота, вмiли виготовляти косметично-гiгiєнiчнi мазi для шкiри. Вони «труть до шорсткого каменю кипарисове, кедрове i лавандове дерево, пiдливаючи до них воду».

 Розвиток медицини і фармації Київської Русі.

     Пiд час князiвства Володимира  Св’ятославовича (978-1015 р.р.) Київська Русь пiднялась до рiвня передових держав Європи. В мiстах серед представникiв рiзних професiй знаходились особи, якi займалися лiкувальною справою. Окремi з них спецiалiзувались на лiкуваннi ран, переломiв, лiкуваннi очей та iнш. За грецьким звичаєм при монастирях i великих церквах в першу чергу при Києво-Печерському монастирi створюються мiсця для хворих i iнвалiдiв.

 Серед ченцiв видiлились особи, якi спецiально присв’ятили себе турботi про хворих i їх лiкуванню. Серед них лiкар Агапiт.

    Широко використовувались працi Галенва i Гiппократа. Серед тодiшнiх праць особливе мiсце займає «Iзбiрник Св’ятослава», який  переписаний спецiально ддля сина Ярослава Мудрого – Св’ятослава. В «Iзбiрнику» даються поради як лкувати хвороби, наводиться перелiк лiкарських засобiв.

Трактат Євпраксії про „Мазі”

Історія Євпраксії така. Із дитинства вона цікавилась секретами народної медицини, вивчала властивості цілющих рослин та мазей. Ставши дорослою вона почала лікувати бідних людей.

Стан медицини в Київськiй Русi добре показано в роботi Евпраксiї Київської (Зої)  – внучки Володимира Мономаха, яка написана нею у Вiзантiї (початок ХII ст.)– трактат „Мазі”. Цей трактат складається із 5 частин. У першій частині – загальний огляд уявлень про гігієну. У другій – поради щодо дотримання гігієни шлюбу, під час вагітності та догляду за дитиною. В третій частині – положення про гігієну харчування. В четвертій – інформація про зовнішні захворювання та рецепти лікування зубних та шкірних хвороб. В п’ятій частині – серцеві та шлункові захворювання та поради з їх профілактики.

     В ХУ ст. розпочалася пiдготовка вчених лiкарiв у Польщi в Кракiвському унiверситетi. Пiзнiше лiкарiв готувили в Замойськiй академiї (Польща). Окремi випускники академiї стали знаменитими. Серед них – Юрiй Дрогобич-Кагермак (1450-1494 р.р.) отримав ступiнь бакалавра, магiстра, потiм поступив в Болонський унiверситет. В 1478 р. вiн отримує звання доктора фiлософiї, в 1482 р. – доктора  медицини. Два роки вiн обирався ректором  Болонського унiверситету. Вiн перший iз наших спiввiтчизникiв в 1483 р. видав книгу «Прогностична оцiнка поточного 1483 р. магiстра Юрiя Дрогобича iз Руси, доктора фiлософiї i медицини Болонського унiверситету щасливо виконана».

    В старовинну лiкарi одночасно були аптекарами. Роздiлення медицини i фармацiї пройшло тодi, коли виготовлення лiкiв  суттєво ускладнилось i вимагало спецiальних знань. Першi згадування про аптекарiв-спецiалiстiв вiдносяться до ХУ ст., однак про їх дiяльнiсть вiдомостi не збереглися. В ХI ст. зруйнований внаслiдок постiйних нападiв орд Київ на деякий час губить ведучу роль в культурному життi українських земель. Таким мiстом стає Львiв.   Вже в 1337 р. в мiських актах Львова знаходяться вiдомостi про створення в мiстi госпiталю для хворих i бiдних. Перший запис про аптеку датований 1445 роком.

Досвід спостереження за хворими, відомості про лікувальні трави, лікарських речовинах природного походження передавалися з покоління в покоління ще з часів Київської Русі. У ті давні часи на базарах, в «зелених рядах» знахарі продавали лікарські трави, настої, амулети, надавали медичну допомогу, давали поради і. передбачали майбутнє.

Широко були відомі порошки — «порохи», мазі — «масти», «мазуни», настої і відвари — «пиття», «зілля». Лікарі готували «горощки» — пігулки, які потрібно було класти під язик, призначали ванни з лікувальних трав. Лікарські препарати зберігали в спеціальних льохах, які вважаються прообразом аптек. Більшість ліків радили приймати « натще серці» — натщесерце, рідко — «всить», два-три рази на день — «ранку», «в дні», «вечері». Зазвичай курс лікування складав 40 днів і навіть «на дву месяци». Проте аптек в сучасному розумінні цього слова в Київській Русі не було, на відміну від Західної Європи. Тільки у XIIIст., у Львові (1270), при храмі Іоанна Хрестителя був відкритий притулок і перша аптека, яка проіснувала до 1480  р.

З історії відомо, що в XI в. серед ченців Києво-печерського монастиря були лікарі. У лікарні, яка була відкрита при монастирі, надавали хірургічну, терапевтичну і психоневрологічну допомогу. Ченці Києво-печерського монастиря, отримавши досвід лікування, йшли на сусідні землі, засновували нові монастирі, тим самим сприяючи розповсюдженню медичних знань. Так виникла монастирська медицина.

Основними конкурентами монастирських лікарів у той час були цирульники, що належали до міської знаті. Їх послуги були недоступні малозабезпеченим.

Широкого поширення набула народна медицина, але цих знань було явно недостатньо, щоб протистояти інфекційним захворюванням того часу, так званим морам (1348, 1362, 1365 рр.). У 1464 р., коли в Львові спалахнула чума, магістрат міста запросив лікаря з Кракова  Зігмунда. Тоді ж прибули до Львова аптекарі Василь Русин, Варфоломей, Ольбрехт.

У 1490 р. в Львові відкрилася одна з перших офіційних публічних аптек загального користування. Раніше аптеки задовольняли потреби монастирів в лікарських засобах. У XVII в. відкрилися аптеки в Луцьку, Острозі, Оліце.

Для приготування ліків використовували примітивні пристосування і посуд: олов’яні глеки, казани для плавлення воску, мідні ступки, сковорідки, шпателі і т.п. Аптекарі виготовляли також торти, марципани, лікер. Аптека того часу більше нагадувала кондитерську, чим медична установа.

4 Розвиток світової медицини і фармації XVIII – XX ст. Історія створення ліків.

   З кiнця ХVI ст. Передовою країною в економiчному i культурному вiдношеннi стає Голандiя. Тут набуває дальшого розвитку вчення Парацельса про хiмiчний процес в органiзмi. Прихильником такого погляду був Ван-Гельмонт, який дослiджував кров, шлунковий сiк, воду, повiтря. Його вважають засновником бiологiчної хiмiї.

    В цей перiод абсолютна бльшiсть аптек стали виконувати функцiї добре оснащених хiмiчних лабораторій. Аптекарi вважаються одними iз найбiльш освiдченими спецiалiстами, так  як поєднують функцiї фармацевта i хiмiка. Багато вiдкрить, якi зробленi в аптецi, стоять надбанням не тiльки фармацiї, але i iнших галузей хімії.

Саме на базi аптек створювались науковi центри. Так, в Iталiї i Францiї набазi аптек були органiзованi Академiї наук.

    В кiнцi ХVIII ст. на змiну алхiмiї i ятрохiмiї прийшла нова теорія флогiстона, за допомогою якої хiмiки старались пояснити процес окислення, горiння i т.д. Осмновоположником теорії флогістону був німецький хімік Г.Шталь (1660-1734 р.р.).

Серед вчених цього часу багато було фармацевтiв, якi зробили вiдкриття. Так, шведський аптекар Карл Вiльгельм Шеєле (1742-1786 р.р.) в маленькiй аптечнiй лабораторiї здiйснив бiля 50 видатних вiдкриттів, зокрема, запропонував спосiб отримання фосфору, видiлив у вiльному виглядi хлор, вiдкрив миш’яковистий ангiдрид i кислоту миш’яковисту, отримав сiрководень, видiлив i описав майже половину вiдомих в 18 ст. органiчних сполук, в т.ч. виннокаменну, молочну, бензойну кислоти, описав способи отримання ефiрiв щавелевої, лимонної i iнших кислот.

  Відкриття ряду рослинних кислот Шеєле поклало початок фітохімічним методам. Шеєле відкрив солодку речовину, яку назвав гліцерином. Намагання позбутися від баластних речовин при прийомі лікарських рослин було давно. Опій був відомий давно, його хімічна обробка почалася ще в ХVІІ ст. і тільки в 1831 р. був виділений морфін аптекарем Зертюгнером.

    Аптекар Микола Вокален (1763-1829 р.р.) – перший директор фармацевтичної школи в Парижi, заснованої в 1803 р., виконав понад 200 хiмiчних робiт. Вiн вiдкрив хром, берилiй, паладiй, iридiй, отримав сiрководень, кислоту цiанисту.

     Аптекар Шарль Дерозi (1780-1848 р.р.) вiдкрив наркотин, займався отриманням цукру.

     Вiйськовий аптекар Бернар Куптуа (1777-1836 р.р.) вiдкрив йод, який утворювався у виглядi фiолетової пари пiд дiєю кислоти сiрчаної на морськi водорослi.

    Фармацевт Мор (1806-1879 р.р.) є  творцем об᾽ємного аналізу. Ним вперше використанi бюонтки, пiпетки, зконстуйованi ваги нового типу.

     Аптекар і професор Антуан Боме (1728-1804 р.р.) ввів в фармацевтичну практику аерометр для визначення густини спирту і солевих розчинів, він засновав першу фабрику нашатиря.

         Впереше про сучасні хімічні елементи заговорив Р.Бойль (1627-1691 р.р.). Аптекар М.Г.Клапрот (1743-1817 р.р.) відкрив сполуки урану і цирконію, титану (разом з Грегором) і церію (одночасно з Берцеліусом).   Аптекар К.Клаус (1796-1864 р.р.)  відкрив новий метал – рутеній, а фармацевт А.Балар !1802-1876 р.р.)  виділив бром.

    Початок органічної хімії пов᾽язаний і іменами Лібіха і Велера. Ю.Лібіх (1803-1873 р.р.) розпочав свою діяльність в аптеці. Він створив меодику келементного органічного аналізу і є основоположником агрономічної і фізіологічної хімії.  Для фармації він відкрив хлоралгідрат і хлороформ. Йому належить метод визначення алкалоїдів.

     Велер описав ціанову кислоту. Випаровуючи водний розчин ціаново-амонієвої солі він отримав сечовину.

     В другiй половинi ХIХ ст. інтенсивно почала розвиватися органiчна хiмiя. Одним iз видатних вiдкриттів (1842 р.) будо синтетичне отримання анiлiну iз нiтробензолу росiйським хiмiком, проф. Казанського унiверситету М.I.Зiнiним. Синтез анiлiну поклав початок бурному розвитку фармацевтичної промисловостi.

      Отримали широке розповсюдження препарати залоз внутрiшньої секрецiї, лiкувальнi сироватки, вакцини i iншi бактерiальнi препарати

     В ХIХ ст. поряд з iншими факторами суттєвий вплив на фармацiю виявив розвиток мiкробiологiї. Працями французького вченого Луї Пастера (1822-1895 р.р.) i iнших вчених було доказано, що бродiння i гниття є наслiдком життєдiяльностi нищих  мiкроорганiзмiв. Бактерiї не зароджуються довiльно. Iдеї Луї Пастера привели до вчення про антисептику, появи класу антисептичних засобiв. При раневих iнфекцiях стали використовуватись такi антисептичнi засоби: настойка йоду, розчин нiтрату срiбла, сулема, хлорна вода, спирт та iнш. Найбiльше розповсюдження отримали карболова i трихлороцтова кислота.

    З розвитком бактерiологiї виникло питання про виготовлення i вiдпуск iз аптек  деяких лiкарських форм, якi вiльнi вiд мiкроорганзмiв. В 1885 р. петербургський аптекар Пель запропонував використовувати при виготовленнi розчинiв для пiдшкiрних вприскуань гранули, якi мiстили незначну кiлькiсть антисептичних речовин. Вiн теж запропонував викопристовувати антисептичнi засоби при зберiганнi водних витяжок для попередження бродiння.

До кiнця ХIХ ст. Було запропоновано багато рiзних способiв виготовлення лiкувальних сироваток, До сироваток почали прибавляти консервуючi речовини: кислоту карболову i крезол.

    Виробництво хiмiчних препаратiв в серединi ХIХ ст. перейшло до промисловостi, а розвиток галенових лабораторiй призвів до призупинки виготовлення в аптеках екстрактiв i настоянок. Добування алкалоїдiв в самiй аптецi стало невигiдним i для реалiзацiї нових вiлкриттів органiзуються заводи. В 1816 р.  було органiзовано виробництво хiнiну.

    В 1827 р. аптекар Мерк (Нiмеччина) заклав основу фабричного виробництва морфiну, наркотину, хiнiну, еметину, стрихнiну i iнших речовин. На базi аптечної лабораторiї був заснований завод Ридаля, який в 1844 р. виготовляв 570 препаратiв.

      Серед досягнень фітохімії ХІХ ст. важливе місце займає відкриття кокаїну. Спроба  змінити конфігурацію кокаїну привела до синтезу новокаїну. Новокаїн виявився анестетиком, який не поступався кокаїну, але мав в багато разів меншу токсичність.

   Г.Деві (1778-1829 рр.) працюючи аптекарським учнем відмітив наркозну дію закису азоту. В 1844 р. закис азоту був використаний при видаленні зуба.

    На завершеннi цього перiоду часу необхiдно навести ще один факт.  В кiнцi ХVIII ст.  на противагу iснуючим тодi методам лiкування хворiб великими дозами складних за складом лiкiв появилась теорiя, за якою вважалось, що лiкувати недзвичайно малими дозами чистих лiкарських речовин – ефективно. Засновником цiєї теорiї був нiмецький лiкар Самуель Ганеман (1755-1845 рр.) Теорiя Ганемана отримала назву гомеопатiя (вiд грецького «гоймос» – рiвний в «патос» – страдання), що у вiльному перекладi означає лiкування засобами, якi визивають симптоми подiбнi захворюванню. В основi системи Ганемана заключалися принципи про те, що лiкарський засiб, який вибраний для лiкування тої чи iншої хвороби, повинен у великих дозах визивати явище дуже подiбне iз симптомами даної хвороби, а також в признаннi якiсної рiзницi мiж великими i малими дозами.

З точки зору гомеопатів вважалось, що для лікування кожної хвороби достатньо лише одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша доза. Діюча сила ліків досягається розведенням і потенціюванням. Так, дві краплі свіжих соків чи первинних тінктур з рослинних ліків змішують з 98 краплями спирту. Потім крапля цієї суміші – з 99 краплями спирту складають друге розведення і так далі. З отриманих розведень готують дрібні крупинки, обволікуючи їх молочним або звичайним цукром. Фармацевти, які були прибічниками цього вчення, відкривали спеціальні гомеопатичні аптеки. Мережа цих окремих аптек існує і в наш час.

На відкриття радикальних лікувальних засобів витрачається багато років і інколи вони розпочинались і завершувались різними дослідниками. Повчальною є історія відкриття першого антибіотика – пеніциліну. У 20-их роках в Лондоні бактеріолог Флемінг ставив досліди з колоніями стрептококів на спеціальному середовищі. Він звернув увагу, що середовище забруднила цвіль, яка розчинила культуру стрептококів. Із цвілі дослідник здобув антибактеріальний фермент лізоцим.

 Продовжуючи досліди, Флемінг помітив, що зелена цвіль виділяє антибактеріальну речовину, яка пригнічує ріст багатьох бактерій. Цю речовину він назвав пеніцилін. Після ряду публікацій та доповіді на Міжнародному конгресі мікробіологів в 1936 р. відкриття, однак, не привернуло до себе уваги. Пізніше пеніцилін у чистому вигляді отримала група оксфордських вчених, яку очолили мікробіолог Г.Флорі (1898-1968) і біохімік Е.Чейн (1906-1979). Вперше його застосували 12 лютого 1941 р. в Лондоні. Промисловий випуск пеніциліну розпочався в 1943 р. в США. Від початку відкриття і до практичного втілення пройшло 20 років.

Відкриття ще одного антибіотика – стрептоміцину – належить Зтовію Ваксману (1888-1973). Він, починаючи з 1939 p., дослідив понад 500 мікроорганізмі і в 1942 р. виділив стрептоміцин, що став могутньою зброєю в боротьбі з інфекціями, які викликаються гнильними бактеріями. Завдяки стрептоміцину вдалось досягнути значних успіхів у лікуванні туберкульозу.

До 1946 р. грибки-продуценти антибіотиків вирощували на поверхні рідких середовищ в сотнях тисяч пляшок з-під молока. Пляшки мили в спеціальному апараті, стерилізували, наповнювали стерильним поживним середовищем, засівали штамом необхідного грибка, чекали його розростання, після чого добували препарат. Відбувалось це на конвеєрах довжиною в декілька сот метрів. Такою була перша технологія отримання антибіотиків. Тепер грибки вирощують в спеціальних котлах, що вміщують 10 000 літрів середовища. Завдяки новій технології зросли кількість і якість отриманих антибіотиків. Надалі були внесені зміни в їхню хімічну структуру, розпочався синтез антибіотиків. Сім’я природних пеніцилінів поповнилась низкою препаратів (ампіцилін, оксацилін, метицилін тощо). Тепер медицина щороку отримує на озброєння–нові антибіотики.

Поруч з хіміопрепаратами та антибіотиками на основі досягнень науки були розроблені комплекси лікувальних засобів рослинного походження. Сучасна фітотерапія широко використовується для лікування серцево-судинних захворювань, зокрема, гіпертонічної хвороби. Ефективність фітолікування підвищується комплексним використанням рослин. Розроблені різні композиції, що збагатило клінічну фармакологію.

В XX сторіччі німецькі вчені створили препарат проти інфаркту. Завдяки його застосуванню вдалося в 70 % хворих відкрити закупорені артерії серця. Цей препарат назвали активатор тканинного плазміногену (АТП).

Болгарська фірма “Фармахізм” розробила препарат (шрамем), що добре стимулює нервово-психічну діяльність І дає можливість значно прискорити лікування порушень при крововиливах. Постійне кількісне зростання ліків, підвищення їхньої ефективносггі е характерною рисою фармації XX століття.

В XX ст. посилилась увага до вітамінів, зокрема, механізму їх отримання та впровадження у медичну практику. Відкриття кожного вітаміна   мало   свою   історію

. Першим було відкрито вітамін “В”, завдяки чому вдалося попереджувати та лікувати хворобу “бері-бері”. Ще в XIII ст. була детально описана цинга (скорбут), яка виникала серед учасників хрестового походу. Лише  в  1925 році  була отримана речовина, що виліковувала цю хворобу. Вона була виділена із соку капусти і отримала назву вітамін “С” (аскорбінова кислота). В 1936 році була знайдена речовина,   відсутність   якої   викликала   у   експериментальних   тварин безпліддя, їй дали назву вітамін “Е” або “токоферол” (токос- потомство і феро- несу). Приблизно тоді ж почалось вивчення вітаміна, відсутність якого в їжі обумовлювало зниження або втрату зору. Новий вітамін вдалось виділити з моркви, його назвали вітаміном  “А“. В  1935 р. датський біохімік Генріх Дамм встановив у експерименті над курчатами, що відсутність певної речовини призводить до крововиливів. Ця речовина в достатній кількості знаходиться в траві і зелених листах, їй дали назву вітамін “К”. В 1942 р. в Радянському Союзі була синтезована речовина, що утримує вітамін “К” – вікасол. В 1931 р. дві групи хіміків (Німеччина, Англія) майже одночасно повідомили  про  відкриття  продукту, який володіє високою протирахітичною активністю (вітамін “Д”)- Під сучасну пору відомо більш як два десятки речовин, які можуть бути віднесені до вітамінів.

 

5 Розвиток української медицини і фармації в XIII – XIX столітті.

В ХУ ст. розпочалася пiдготовка вчених лiкарiв у Польщi в Кракiвському унiверситетi.

В 1534 р. недалеко від Львова була заснована Замойська академія, де викладали право, філософію, медицину. (рис.)

 Окремi випускники академiї стали знаменитими. Серед них – Юрiй Дрогобич-Кагермак (1450-1494 р.р.) отримав ступiнь бакалавра, магiстра, потiм поступив в Болонський унiверситет. В 1478 р. вiн отримує звання доктора фiлософiї, в 1482 р. – доктора  медицини. Два роки вiн обирався ректором  Болонського унiверситету. Вiн перший iз наших спiввiтчизникiв в 1483 р. видав книгу «Прогностична оцiнка поточного 1483 р. магiстра Юрiя Дрогобича iз Руси, доктора фiлософiї i медицини Болонського унiверситету щасливо виконана».

    В старовинну лiкарi одночасно були аптекарами. Роздiлення медицини i фармацiї пройшло тодi, коли виготовлення лiкiв  суттєво ускладнилось i вимагало спецiальних знань. Першi згадування про аптекарiв-спецiалiстiв вiдносяться до ХУ ст., однак про їх дiяльнiсть вiдомостi не збереглися. В ХI ст. зруйнований внаслiдок постiйних нападiв орд Київ на деякий час губить ведучу роль в культурному життi українських земель. Таким мiстом стає Львiв.   Вже в 1337 р. в мiських актах Львова знаходяться вiдомостi про створення в мiстi госпiталю для хворих i бiдних. Перший запис про аптеку датований 1445 роком.

В XVII в. у Львові працювали 15 дипломованих лікарів, 5 цирульників-хірургів, налічувалося 15 аптек. Львівські аптекарі не тільки забезпечували потреби городян у лікарських засобах, але й поставляли їх у Польщу й Західну Європу.

Розвиток аптечної справи в Україні  в 18 ст.

20 березня 1773 р. губернатор Львова видав санітарний патент, щоб упорядкувати надання медико-санітарної допомоги й роботу аптек. Патент забороняв лікарям й аптекарям виконувати професійні обов’язки без наявності університетських дипломів. Лікарі втрачали права самостійно виготовляти ліки для хворих у містах, де були аптеки. Раз у рік у кожній аптеці проводилася ревізія. У випадку виявлення порушень на власника накладався штраф. Патент зобов’язував аптекарів виготовляти ліків тільки по рецепті, підписаному лікарем і затвердженому лікарською комісією. Заборонялося також відкривати в містах багато аптек щоб уникнути конкуренції. Особлива увага приділялася якості приготовлених ліків. Уперше, щоб одержати дозвіл відкрити аптеку, необхідно було здати іспит, що приймала компетентна комісія.

На початку ХУIII ст. на лiвобережнiй Українi функцiонувало 2 аптеки – Київська i Лубненська (казеннi) та три приватнi – Глухiвська, Нiжинська i Київська. Лубненська польова аптека була вiдкрита в 1720 р. Вона постачала медикаментами i необхiдними медичними iнструментами в основному вiйськовi частини. З часом аптека забезпечувала медикаментами Запорiзьку Сiч, карантиннi пости i мiських лiкарiв, На протязi всього ХУIII ст. Лубненська аптека була найбільшою на територiї України. Лубненська аптека до кiнця ХУIII ст. була однiєю iз баз для пiдготовки аптечних кадрiв.

 В цей час на Українi спецiальних аптечних закладiв для пiдготовки фармацевтiв не  iснувало i необхiднi кадри готували шляхом iндивiдуального навчання у великих аптеках, в яких було вiд 4 до 6 учнiв. Фармацевтична освiта складалася з 4-х етапiв:  апечний учень, аптечний гезель (помiчник провiзора), провiзор i  аптекар. Навчання тривало вiд 6 до 10 рокiв.

За наявними даними перша аптека в Києві відкрилася в 1709 р. на Печерській. Керував нею провізор И.В. Чкалов. У той час держава контролювала роботу аптек і давала їм привілеї в порівнянні з іншими торговельними підприємствами. Ніхто не мав права відкрити аптеку в місті або районі без згоди хазяїна, що зробив це першим. Фармацевтів звільняли від військової служби, іменували почесними громадянами. В аптеках надавали не тільки медичну допомогу, до середини XIX ст. вони були й хімічними лабораторіями.

Поряд із приватними аптеками були й державні. У лютому 1715 р. з дозволу імператора Петра I у Києві відкрилася державна аптека, а також аптечний магазин, що забезпечував медикаментами військові частини, госпіталі, а пізніше і чиновників Київської губернської канцелярії й цивільне населення. Завідував магазином провізор Бирмен, а потім Іван Вендель.

 В 1728 р. була відкрита Києвсько-Подольська аптека Йогана Гейтера. Після його смерті власником аптеки став Георг Бунге. З 1751 по 1770 р. вона була єдиною приватною аптекою в Києві. Георг Бунге був освіченим ученим того часу. Він вивчав ботаніку, хімію, фармакологію, займався виготовленням термометрів і барометрів, захоплювався електрикою. Його сини успадкували професію батька: Іван і Григорій Бунге відкрили свої аптеки, Андрію належала аптека на Подолі. Він заснував на Куренівці ботанічний сад лікарських рослин, якими постачали все місто й півукраїни. У рапорті Андрія Бунге від 1811 р. Київської медичної канцелярії говорилося, що в Києвсько-Подольській аптеці є два підрозділи: перше — господарське (сади й городи, заготівля, транспортування й зберігання лікарської сировини), друге — лабораторний і рецептурний відділи зі складною технологією виробництва ліків. Добрі традиції, що зложилися в аптеці Бунге, продовжували і його спадкоємці. Аптека проіснувала до середини XIX в. В 1988 р. у колишнім приміщенні аптеки відкрився музей, в експозиціях якого відтворена обстановка стародавньої аптеки.

В 70-і роки XVIII в. відкрилися аптеки в Умані, Житомирі, Вінниці й інших містах.

В 1789 р. був розроблений «Аптекарський Устав», однак ні єдиного слова не було сказано про аптеки, тому що в його складанні фармацевти не приймали участі. Даний документ діяв до початку XIX в. 23 грудня 1836 р. був виданий новий «Устав аптекарський». Він став основним документом, що регламентував роботу аптек протягом усього XIX в.  

В 1789 р. уперше була надрукована аптечна «Такса» на існуючі медикаменти й позначена вартість готування ліків (taxa laborum). 3 січня 1808 р. міністр внутрішніх справ видав циркулярний наказ, яким зобов’язав працівників аптек позначати точний час одержання рецепта, а на сигнатурі — точний час виготовлення й видачі ліків.

В м. Нiжинi в 1740 р. була вiдкрита аптека. В другiй половинi 18 ст. аптечна мережа України суттєво зросла, вiдкривалися новi аптеки не тiльки в губернських, але й повітових мiстах.

У м. Львовi збереглася аптека, яка  була вiдкрита ще в 1775 р. вiйськовим фармацевтом Наторпом. В 1988 р. на базi старовинної аптеки створено музей фармацiї, який має назву народного. Розмiщений вiн в старовинному кварталі м. Львова (площа Ринок). При вiдкриттi музею в ньому нараховувалось 2,7 тис. експонатiв, сьогоднi їх понад 8 тис.

Наприкінці XVIII – початку XIX в. аптеки розвивалися як торговельні підприємства зі спеціальними виробничими приміщеннями, де виготовляли ліки, ветеринарні препарати, косметичні засоби. Устаткування аптек було різноманітним, залежно від добробуту власника. Кожен провізор намагався якнайкраще оформити торговельний зал, щоб залучити більше покупців. З рекламною метою аптекам давалися вишукані назви: «Під чорним орлом», «Під золотим оленем», «Під золотою зіркою» й ін.

Аптеки відрізнялися призначенням й організаційною структурою. Існували королівські, публічні, окружні, військові, домашні, гомеопатичні аптеки й дрогерії – так називали аптечні магазини або магазини санітарії й гігієни. Їхнім власникам заборонялося використати на вивісці слово «аптечний».

Найпоширенішими були публічні аптеки. Вони обслуговували різні верстви населення й функціонували в містах. Ці аптеки, як правило, мали свого власника й передавалися в спадщину. Аптечні приміщення складалися з торговельного залу, лабораторії, матеріальної кімнати, де зберігалися запаси препаратів і лікарської сировини, підвалу й інспекційної кімнати.

Гомеопатичні препарати можна було виготовляти тільки по рецепті лікаря й тільки в тих аптеках, які мали на це право. Лікарі, що використали у своїй практиці гомеопатичні засоби, не мали змоги мати домашню аптеку.

У дрогеріях покупцям пропонували хімічні й фітотовари, косметичні засоби, перев’язні матеріали й деякі ліки фабричного виробництва, що відпускають без рецепта. У дрогеріях заборонялося виготовляти лікарські препарати й хімічні речовини.

Особливу увагу міська влада приділяли забезпеченню медикаментами лікарів-практиків. У випадку, коли необхідна була швидка медична допомога, а поблизу не було аптек, лікар зобов’язаний був мати при собі так називану ручну аптечку.

Цiкавою особистiстю в iсторiї львiвської фармацiї був Iван Алембек. Освiту вiн отримав у Вроцлавi i Падуї. Вiн власноручно готовив лiки iз трав. Прославився тим, що органiзував протиепiдемiчнi мiроприємства при епiдемiях.

      Вагомий слiд в iсторiї львiвської фармацiї залишив Теодор  Торосевич (1789-1876 р.р.) Пiсля закiнчення Вiденського  унiверситету в 1819 р. вiдкрив у Львовi аптеку «Пiд римським iмператором Титом». Займався науковою i педагогiчною роботою. В  аптецi обладнав зразкову лабораторiю. Надруковав 108 наукових праць;  покращив процес отримання цукру з цукрових бурякiв, виконав повний хiмiчний аналiз мiнеральних вод Трускавця, Моршина, Немирова та iнш. Видав фундаментальну монографiю «Мiнеральнi джерела в Галичинi i Буковинi». Львiвськi фармацевти Зех i Лукасевич в  аптецi отримали гас з нафти, а в 1853 р. засвiтилася перша гасова лампа в м. Львовi.

Розвиток аптечної справи в 19 ст.

Аптечна мережа України з початку XIX ст. інтенсивно розвивається, відкриваються аптеки у всіх великих населених пунктах, збільшується їхня кількість у містах. В 1873 р. Уряд змушений був видати «Правила відкриття аптек». Дозвіл відкрити аптеку видавав губернатор, при цьому необхідно було враховувати чисельність населення й кількість діючих аптек. Так, у великих містах одна аптека повинна була обслуговувати 12 тис. населення й 30 тис. рецептів, у губернських — 10 тис. населення й 15 тис. рецептів. В інших населених пунктах дозволялося відкривати аптеки на відстані не менш 15 верст.

В 1865 р. у Києві функціонувало 14 аптек, у тому числі 7 часток (одна на Печерську, дві на Хрещатику, дві на Бульварній вулиці (нині бульв. Шевченка), дві на Подолі). Практично всі аптеки були приватними. Державні аптеки збереглися лише в губернських й адміністративних центрах, але й вони, як правило, здавалися в оренду приватним фармацевтам. В 80-і роки XIX в. передова земська інтелігенція з метою поліпшення медичного обслуговування незаможних верств населення домоглася дозволу на відкриття вільних аптек, які створювалися на засоби земств. Лікарські засоби з вільних аптек відпускалися безкоштовно або по більше низьких цінах, чим у приватних аптеках.

До 1900 р. щорiчно вiдкривалось 40 аптек. З врахуванням численостi населення одна аптека обслуговувала в Києвi – 9908 жителiв, в Одесi – 10154, в Харковi – 10432 i т.д.

Вiдкриття  аптек на Галичинi.

В захiдно-українських землях на розвиток аптечної справи проявлявся вплив Польщi та  Австрiї. Аптечнi заклади тут рiзнилися мiж собою своїми призначенням i формами органiзацiї.

 Iснували аптеки королiвськi, публiчнi, окружнi, сiльськi, домашнi, гомеопатичнi, вiйськовi, монастирськi, дрогерiї. Найбiльш розповсюдженими на територiї Галичини були публiчнi аптеки. Такi аптеки iснували у великих i малих мiстах i обслуговували рiзнi верстви населення. Вони, як правило, мали своєго власника i передавалися в спадщину. Право керувати аптекою належило тiльки дипимованим спецiалiстам:  доктор хiмiї або  магiстр  фармацiї.(рис.)

Домашнi аптеки часто створювались  в маленьких мiстах або провiнцiях для допомоги лiкарям.  Умовою вiдкриття таких аптек було  вiдсутнiсть аптеки в роздiлi 1 милi в мiстечку проживання лiкаря. Лiкар мав право видавати лiкарства тiльки  тi, якi вказанi в фармакопеї.   Домашнiм аптекам, як i публiчним, дозволялось на пiдставi рецепта виготовляти i вiдпускати лiкарства, до складу  яких входили оечовини, як позначенi у фармакопеї хрестиком (наркотичнi  i списку «А»).

Перші відомості про аптеки Тернопільщини датовані кінцем ХУІ століття, але значного розвитку аптечна справа набула у ХУІІІ ст після входження регіону до складу Австро-Угорської імперії. Позиція імператриці Марії-Терези: „Здоров”я людей є запорукою сильної монархії”  – поклала початок серйозним реформам як у медицині, так і у фармації. Того часу відкрилося багато аптек в містах і містечках, а саме: Тернополі, Чорткові, Бережанах, Збаражі, Підгайцях. Аптеки мали назви згідно з іменами їх власників:  аптека Францоза, аптека Крижановського, аптека Гетьмана, аптека Фрейденталя. За часів Речі Посполитої справа продовжує свій розвиток. Імена аптекарів Леонарда Мацьковського, Тереза Сафоровича, Лейби  Бачелеса, Петра Бікасевича були добре відомі повоєнному Тернопіллю.

6 Історія створення ліків і  розвитку  хіміко-фармацевтичної промисловості. Фармація радянського часу.

Розвитку фармацевтичної промисловості в Галичині сприяли прагматичні іноземці. Необхідно відзначити чеського підприємця Петра Міколяша, що відкрив в Львові аптеку «Під Зіркою». (рис.)

Вже на першому етапі свого існування, завдяки умілому керівництву, старанності, сумлінності і працьовитості власника, аптека стала солідним підприємством і завоювала авторитет у клієнтів. Спочатку тут виготовлялися лікарські препарати з хімічної сировини, яка купувалася у Відні.

У 1852 році при аптеці була організована хіміко-фармацевтична лабораторія, в якій виготовляли, окрім лікарських засобів, саліцилову воду для полоскання ротової порожнини, м’ятну порошу, а також велику кількість м’ясних порошків, каву здоров’я, газовані води і ін.(рис.)

Споживачами продукції ставали провінційні аптеки, лікарні, військові госпитали і населення всього регіону. П. Міколяш підтримував партнерські контакти з відомими європейськими фірмами «Меркнув», «Байер», «Кнолль», «Ля Рош» і іншими, користувався їх інвестиціями і отримував торгові знижки на імпорт продукції. До середини XIX в. аптека П. Міколяша стала найбільшою фармацевтичною установою в Галичині.

Лише на початку 1900 року Г. Міколяшу вдалося подолати всі перешкоди і відкрити фармацевтичну фірму, яка була названа на честь засновника «П. Міколяш і Ко».У 1910 році почала діяти фармацевтична фабрика, яку символічно назвали «Лаокоон», на честь міфічного грецького жерця Лаокоона.

У 1921 р. фабрика вийшла з-під юрисдикції фірми «П. Міколяш і Ко», а в 1923 р. стала самостійним акціонерним суспільством, капітал якого складав 115 тис. злотих. Фабрика «Лаокоон»(рис.) складалася з таких відділів: органічний, галеновий, патентованих препаратів, лікарських рослин і реактивів. В період найвищої продуктивності підприємства (1931–1938 рр.) на фабриці працювало 100–137 робочі і 20–37 фахівців-службовців.У 1939 р. фабрика «Лаокоон» отримала патент і підготувала все для виробництва інсуліну. Налагодити масовий випуск цього дефіцитного лікарського препарату перешкодила війна.

У 1949 р. відбулися перші серйозні зміни структури виробництва: ліквідований ендокринний-гормональний, фармацевтичний цехи і цех біологічного синтезу, а замість них відкритий цех синтетичних і фармацевтичних препаратів.

З 1957 р. Львівський хімфармзавод перейшов у ведення управління паливної промисловості Львівського совнархоза. Хоча в проведеній реорганізації було немало позитивного, проте досить частими були зриви, відверте ігнорування обгрунтованих розпоряджень.

 Генеральною реконструкцією заводу в 70-х роках XX в. завершився етап його становлення як сучасного високомеханізованого спеціалізованого могутнього фармацевтичного підприємства, з яким зв’язане надалі функціонування в Львові виробничого об’єднання «Львівфарм» (1986 р.), на базі якого в 1993 р. було створено акціонерне суспільство «Галичфарм».(рис.), (рис.)

Історія розвитку медицини і фармації  України 20 ст.

1881 р. у Києві постало “Південноросійське товариство торгівлі аптекарськими товарами” (російська абревіатура “ЮРОТАТ” – від “Южнорусское общество торговли  аптекарскими товарами”),  яке володіло на 1913 р. шістьома власними крамницями.  Товариство мало у своєму складі власну виробничу лабораторію, котру згодом перетворити на завод (нині – Київський завод медпрепаратів). (рис.), (рис).

На території України в 1911 р. було лише 873 аптеки (530  сільських та 343 міських). У 1913р. кількість аптек дорівнювала 1067 (714 сільських та 353 міських). У вересні 1909 р. в м. Київі почав виходити журнал «Жизнь фармацевта», який відігравав в історії профспілкового руху службовців-фармацевтів того часу значну роль.

Історія фармації після революції

В 1918 р. був підписаний декрет про націоналізацію аптек. До початку липня 1920 р.  усі аптеки на Україні були націоналізовані, передані в руки держави.

 В результаті громадянської війни багато аптек  були зруйновані або повністю ліквідовані. На 1 січня 1920 р. на Україні було лише 660 аптек, у період проведення націоналізації аптек кількість їх що зменшилась, і в 1924 р. на Україні функціонувало лише 591 аптек.

     Наприкінці 1923 року був створений Укрдержмедторг, який і зайнявся керівництвом губмедторгами та організацією торгівлі медикаментами. Цього ж 1923 р. Укрдержмедторг був переіменований в Укрмедторг. В 1924 р. почались створюватись окружні аптекоуправління (замість губернських медторгів).  В 1925 р. упорядковується діяльність аптекоуправлінь. До складу аптекоуправлінь увійшли усі державні аптеки, магазини санітарії та гігієни, аптечні склади, хіміко–фармацевтичні лабораторії та інші державні аптечні установи, що відпускають медикаменти та медичне майно за плату і перебувають у відані відповідних інспектур охорони здоров”я. Кожне аптекоуправління являло собою єдине підприємство, а окремі аптеки і аптечні установи, що входили до його складу, були його  складовими частинами.

В 1925 р. на Україні виникають санітарно-епідеміологічні станції, що взяли під контроль охорону довкілля, праці, навчання і попередження інфекційних хвороб. В 1932 р. на Україні створюються перші медико-санітарні частини, що почали надавати допомогу працівникам підприємств за виробничим принципом.

До 1949 р. була створена. трьохрівнева система організації здоровоохорони, що включала дільничні – районні, міські і обласні лікарні.

За період з 1929 по 1937 р. аптечна мережа Українги збільшилась на 637 аптек (без Західної України). Кількість аптекарських магазинів і магазинів санітарії та гігієни зросла більше, ніж у 2,6 рази. В 1939 р. в Західній Україні було 379 аптек.

Протягом  війни  в Україні було зруйновано і знищено 1807 аптек, що становило 75 % довоєнної кількості, 5360 аптечних пунктів, майже всі галеновофасувальні та контрольно-аналітичні лабораторії.

 На момент визволення України налічувались  612 аптек, значна частина яких була напівзруйнована і не мала будь-яких запасів медикаментів. Не вистарчало фармацевтичних кадрів. Збереглося лише 136 провізорів та помічників провізорів від загальної кількості, яка була наприкінці 1940 р. (у 1940 р. в аптечній мережі працювало 20751 чоловік, в тому числі  172  провізори  і 4179 помічників провізорів).  В червні 1944 р. була відновлена діяльність обласних аптекоуправлінь. В 1948 р мережа аптек вже була не тільки повністю відбудовала, але й перевищила рівень 1940 р.

За період з 1949 р. по 1963 р. аптечна мережа України зросла на 1314 аптек, в тому числі в містах – на 954 і в сільській місцевості – на 360. На початок 1990 р – 6500 аптек.

За часів Радянського Союзу фармацевтичній освіті не приділялось належної уваги. Існувало лише шість фармацевтичних вищих навчальних закладів. В основному підготовка провізорів здійснювалась на фармацевтичних факультетах медичних інститутів. Матеріальне забезпечення фармацевтичних факультетів було дуже поганим, оскільки основна увага приділялась підготовці лікарів. Потреби всієї галузі задовольнялись фахівцями лише однієї спеціальності.
В аптеці, на фармацевтичному підприємстві, у лікарні працювали фахівці з однаковою підготовкою.

Існували певні центри підготовки провізорів, наслідком чого був нерівномірний розподіл трудових ресурсів. У деяких областях кількість провізорів значно перевищувала потреби галузі, в інших — не вистачало навіть середнього фармацевтичного персоналу.

 

7 Історія розвитку фармацевтичної науки і підготовки фармацевтичних кадрів. Тенденції розвитку світової фармації.

Українські вчені-медики та організатори охорони здоров’я внесли достойний вклад в скарбницю медицини XX сторіччя.

Видатний український анатом, представник харківської школи анатомів Володимир Воробйов (рис.) (1876-1937) ввів макро- та мікроскопічний підхід в анатомії. Він описав іннервацію шлунка (1913) та поверхневе (Воробйовське) нервове сплетіння серця. В 1934 р. Воробйов опублікував капітальну працю українською мовою “Анатомія людини” (т. 1), а вже після його смерті вийшов п’ятитомний “Атлас анатомии человека” (1946-1948). Коли в 1924 р. помер вождь світового пролетаріату В. Ульянов (Ленін), в Москві не знайшлося анатома, здатного забальзамувати його тіло. Це зробив В.Воробйов.

Український фізіолог Володимир Правди-Неминський (1879-1921) першим в 1913 р. записав електроенцефалограму на собаці за допомогою стрІлкового гальванометра. Ганс Бергер (рис.) у 1924 р. записав електроенцефалограму у людини,

В 1928 р. Юліан Валявський (1898-1975) відкрив ентерогастрон в тонкій кишці, гормон, що зменшує шлункову секрецію та скорочуваність, і запропонував теорію походження виразки шлунка, базуючись на функції ентерогастрону.

Яків Парнас (1884-1949) вніс вагомий внесок у розкриття послідовності обміну глюкози (шлях Ембдена-Мейсрхофа-Парнаса, 1935).

Видатні відкриття в галузі біохімії здійснені Олександром Палладіним (рис.) (1885-1972). В 1938 р. він першим синтезував вітаміни. Вивчав функції м’язів, біохімічну топографію, обмін білків, нуклеотидів, карбогідрофосфатів та іонів в нервовій системі під час роботи та спокою.

В 1906 р. Данило Заболотний (рис.) в докторській дисертації підтвердив відкриття Фрітца Шаудінна та Еріка Гоффмана, що сифіліс викликається Treponema pallidum (1905). В 1912 р. він першим лабораторними дослідженнями довів роль диких, гризунів (ховрахів, тарганів) у збереженні і розповсюдженні чумних паличок та їхній ролі у виникненні чумних епідемій.

Олександр Безредка (рис.) (1870-1940) в 1903 р. відкрив антивіруси, сформулював теорію місцевого імунітету (1925), описав пробу відхилення комплементу при туберкульозі (реакція Безредки) та ввів метод десенсибілізації при щепленні правцевим анатоксином та імуноглобуліном (1930).

В 1938 р. Ростислав Кравецький (рис.) (1899-1978) сформулював принцип взаємодії між пухлиною та організмом. В 1969 р. він першим запровадив використання лазера в онкології,

В 1909 р. Василь Образцов (1849-1920) та Микола Стражеско (рис.), (рис1), (1876-1952) першим поставили клінічний діагноз гострого інфаркту міокарду внаслідок тромбозу вінцевої артерії.

В 1939 р. Володимир Василенко (рис.) разом з Миколою Стражеско (рис.) розробили клінічну класифікацію серцевої недостатності.

В 1910-11 p.p. Володимир Шамов (рис.) (1882-1962) застосував електрокоагуляцію для руйнування злоякісних пухлин. В 1928 р. він успішно перелив трупну кров, довівши, таким чином, можливість пересадки трупних органів.

Значний вклад в пластичну та очну хірургію зробив Володимир Філатов (рис.) (1876-1956). Він розробив клапоть на ніжці (1917), використав трупну рогівку при кератопластиці (193І), обгрунтував теорію тканинної терапії (1933).

В 1929 р. Юрій Вороний (1895-1961) встановив, що відторгнення пересадженої нирки має імунологічний механізм, і описав комплемент-зв’язуючі антитіла, що з’являються після експериментальної пересадки. Він виконан першу пересадку нирки людині в 1933 р. жінці, яка помирала від гострої ниркової недостатності після отруєння сулемою. Хвора померла через 48 год. без ознак функціонування пересадженої нирки.

Микола Амосов (рис1), (рис2) (н. 1913) ввів застосування механічних швів в грудну хірургію (1957), запровадив медичну кібернетику (I960), удосконалив апарат штучного кровообігу (1962), сконструював двохстулкові клапани для морального положения (1962) (рис3)

В 1960 р. Павло Джуль (н. 1921) заклав основи мікрохірургії середнього вуха. Вій запропонував внутрішньопорожнинне лікування раку верхньої щелепи (1967). Очолює Всесвітню федерацію українських лікарських товариств,

Валентин Грищенко (н. 1928) (рис.) запропонував гіпотермію та кріохірургію в акушерстві та гінекології; а також електрокардіографію для виявлення аномалій серця плоду (1977-78). (рис.)

В 1874 р. перший з’їзд лікарів Херсонської губернії сформулював засади громадської організації медицини, цебто такої медицини, яка опікувалась не індивідуальним, а громадським здоров’ям. Ця система являла собою мережу дільничних лікарень, які мали надавати медичну допомогу населенню, що проживало на певній території (дільниці).

Вивчення закономірностей громадського здоров “я стало предметом нової науки, яка отримала назву “громадська гігієна”, пізніше “соціальна гігієна”, її фундатором став видатний український громадський лікар, академік Овксентій Корчак-Чепурківський. Він перший у світовій практиці у 1906 р. прочитав систематизований курс нової науки.

В 1979 р. спеціальна Асамблея ООП ухвалила концепцію розвитку первинної медико-санітарної допомоги як основи раціональних систем охорони здоров’я тобто отримала міжнародне визнання та система медичної допомоги, яка була створена на Україні більше 100 років тому.

Кардинальні політико-соціальні та економічні зміни, що відбулися в колишньому СРСР на початку 90-х років, призвели не лише до погіршення лікарського забезпечення населення України, але і прискорили справжню кризу фармацевтичної галузі. Це сталося внаслідок порушення економічних зв’язків з підприємствами, що розташовані переважно поза межами України; суттєво зменшились обсяги поставок готових медикаментів і сировини для вітчизняної фармацевтичної промисловості. Виникла гостра потреба у збільшенні обсягів та збуту медикаментів власного виробництва.

Молода незалежна Україна отримала у спадщину фармацевтичну індустрію з високим рівнем технічного і морального спрацювання основних фондів фармацевтичних підприємств, відсутністю сучасної нормативної бази та фахівців і фірм з маркетингу, консалтингу, валідації та сертифікації, низьким рівнем галузевої науки, дефіцитом виробництва життєво важливих лікарських засобів, відсутністю підприємств, які працюють у системі міжнародних стандартів GMP, відсутністю гнучкої системи ціноутворення і наукових підходів до маркетингу та реклами, недостатнім розвитком стратегічного планування в діяльності фармацевтичних підприємств.(рис.)

Вирішення таких глобальних загальнодержавних проблем можливе лише за умов економічного зростання України як держави та формування її нової національної системи медикаментозного забезпечення населення і розвитку фармацевтичної промисловості відповідно до вимог законів ринку.
Першими кроками незалежної України в цьому напрямку на початку 90-х pp. стало народження національної системи закладів, покликаних регламентувати створення, аналіз, дослідження, впровадження в медичну практику та виробництво фармацевтичних засобів.

Були створені національні Фармакологічний та Фармакопейний комітети як гаранти якості вітчизняних та імпортних лікарських засобів, що надходять до фармацевтичного ринку України, Комітет з контролю за наркотиками, Комітет з питань імунобіологічних препаратів. Державна інспекція з контролю якості ліків, Бюро реєстрації лікарських засобів тощо.
З проголошенням незалежності України у 1991 p. значних змін зазнала форма власності фармацевтичних підприємств та аптечних закладів.(рис.) Створено багато недержавних фармацевтичних фірм, централізоване забезпечення ліками населення змінилось на децентралізоване шляхом прямого постачання ліків від виробників до аптечних закладів.

Наприкінці XX ст. на фармацевтичному ринку України діє близько 200 фармацевтичних фірм. Характерною особливістю сучасного українського фармацевтичного ринку є завезення значної кількості медикаментів імпортного виробництва без певної системи урахування можливості забезпечення потреб населення та лікувально-профілактичних закладів.(рис.)

Вивчення номенклатури лікарських засобів, які надходять за імпортом, свідчить, що, незважаючи на значну насиченість українського ринку з окремих фармакологічних груп, асортимент ліків недостатній.

Отже, незважаючи на великий асортимент фармацевтичних засобів на ринку України, населення все ж таки залишається малозабезпеченим важливими препаратами різних лікарських форм, величезна кількість з яких є імпортного виробництва і не викликає довіри щодо безпечного вживання. Лікарські засоби, особливо вітчизняні, сьогодні надзвичайно дорогі, і більшість людей не в змозі придбати їх для лікування тих чи інших захворювань або ж підтримання здоров’я на певному рівні.

Сучасний етап розвитку охорони здоров’я в Україні, який характеризується зростанням виробництва лікарських засобів підприємствами різних форм з використанням здебільшого імпортних субстанцій, а також надходженням на вітчизняний фармацевтичний ринок великих обсягів імпортних лікарських засобів, висуває більш високі вимоги до їх якості і потребує удосконалення служби їх контролю.

Забезпечення належної якості лікарських засобів суттєво залежить від правильної організації контролю, його дієвості та ефективності, а також від рівня вимог, закладених у нормативно-технічну документацію, від використаних методів аналізу.

В Україні вже зроблено значні кроки в цьому напрямку. Такі як створення “Закону про лікарські засобі”, введення реєстрації ліків, ліцензування імпортної продукції, створення лабораторій з контролю якості ліків, стандартизації та сертифікації фармацевтичної продукції, розробка планів впровадження стандартів належної практики виробництва.
Поряд з розвитком і удосконаленням системи контролю якості лікарських засобів пріоритетним стратегічним завданням фармацевтич-
ної галузі слід вважати забезпечення якості, чому повинно сприяти впровадження системи GMP на вітчизняних підприємствах і що врешті-решт допоможе встановити розумний баланс між вибірковим і посерійним контролем.

Парфумерно-косметична галузь традиційно займає одне з провідних місць у формуванні економіки держави. Народно-господарське значення вітчизняної парфумерно-косметичної промисловості визначається тим, що продукція галузі забезпечує високу ефективність виробництва і дозволяє перераховувати до бюджету щорічно близько 1,5 млн грн. податків з обігу та прибутку.

У цей час українська парфумерно-косметична індустрія переживає період відповідного реформування в галузі всіх сфер діяльності — економічної, юридичної, виробничої, наукової тощо, що пов’язано з адаптуванням державних підприємств галузі до сучасних ринкових відносин, а також зі зміною іміджу самої косметики, яка за світовими тенденціями розвитку косметології як науки перетворюється на нову “хімію століття” — косметичну хімію.

Становлення парфумерно-косметичної індустрії України — це, по суті, становлення й багатогалузевого господарства, освоєння нових виробництв, які включають виробництво косметичної сировини і напівпродуктів, синтетичних духмяних речовин, тари для готової продукції і т. ін.
Проблему підготовки професійно орієнтованих кадрів для галузі доцільно вирішувати разом з освітньою діяльністю в галузі фармацевтичної освіти, що дозволить забезпечити майбутньому випускнику знання хімічних, технологічних, медико-біологічних дисциплін, яких потребує сучасна косметологічна наука і практика.

Розпад Радянського Союзу, економічний розлад у перші роки незалежності України негативно позначились на розвитку фармацевтичної освіти в усіх країнах СНД. Характерна риса того часу: закриття існуючих
фармацевтичних факультетів; об’єднання фармацевтичних вузів з медичними; різке погіршення стану оснащення.

Але стрімкий розвиток фармацевтичної науки і якісні зміни в галузі вплинули на відродження освіти.

З 1992 p. фармацевтична освіта зайняла свою нішу у вищій освіті і почала розвиватись у декількох напрямках. (рис.) Постійний аналіз потреб галузі ставив завдання підготовки спеціалістів високої кваліфікації для різноманітних фармацевтичних підприємств.(рис.)

Подальший розвиток галузі відповідно до європейських стандартів розставив ще декілька акцентів у колі аспектів діяльності провізора. В усьому світі засоби особистої гігієни та лікувальної косметики традиційно належать до фармацевтичної галузі. Таким чином, їх виробництво, стандартизація, реалізація та рекомендації щодо раціонального застосування є дуже спорідненими з лікарськими засобами. Але численні відмітності цих продуктів виробництва потребують окремої підготовки спеціалістів. Наведені причини стали основою концепції підготовки випускників фармацевтичних вузів за спеціальністю “Технологія парфумерно-косметичних засобів”.

Аналіз системи охорони здоров’я країн Північної Америки та Європи продемонстрував велику роль у наданні медичної допомоги населенню клінічного провізора, який, маючи глибокі знання з профільних фармацевтичних дисциплін і володіючи основами медичних знань, є надійним помічником лікаря.

 Наступною ініціативою УкрФА стало відкриття у напрямку “Фармація” спеціальності “Клінічна фармація”. Цю подію з оптимізмом сприйняла не тільки фармацевтична, а й медична громадськість.
Великого значення набули спеціалізації, завдяки яким майбутній випускник має додаткову можливість працевлаштування за суміжною або більш вузькою спеціальністю.

Про вихід нашої освіти на якісно новий рівень свідчить і запровадження для об’єктивної оцінки знань випускників ліцензійних інтегрованих іспитів; слід відзначити, що медичні і фармацевтичні заклади першими запровадили цей засіб визначення знань.

Невід’ємною частиною неперервної підготовки спеціалістів є після-дипломна освіта. Навіть якщо не зупинятись на інтернатурі, яка дозволяє вчорашнім випускникам навчитись застосовувати свої знання в практичній діяльності, роль післядипломної освіти провізорів неможливо переоцінити. Навчальні плани фармацевтичних факультетів навіть десятирічної давності суттєво відрізняються від теперішніх. Вимоги до фахівців фармації постійно змінюються, з’являються нові посади.

Проблема ефективного забезпечення населення України лікарськими засобами породжує цілу низку інших проблем, які органічно випливають одна з одної і пов’язані між собою. Це, насамперед, питання соціального характеру: медичне страхування, ціноутворення, організація рецептурного та безрецептурного відпуску лікарських препаратів.

Медичне страхування є одним із найважливіших інститутів соціального захисту населення. Сьогодні разом з бюджетною охороною здоров’я в Україні зароджується добровільно-приватне медичне страхуванні двох видів: неперервне та на випадок хвороби, яким займаються десятки страхових компаній, медичних закладів і фармацевтичних фірм.

Для вирішення таких питань, як визначення співвідношення потреби в лікарських препаратах, необхідні автоматизація та комп’ютеризація діяльності всіх фармацевтичних підприємств, а також поєднання за допомогою локальних мереж в єдину систему комп’ютеризованих робочих місць фахівців (рис.) усередині кожного підприємства. Це дозволить підвищити рівень професіоналізму працівників фармації, а галузі вийти на новий сучасний рівень розвитку.

Основними завданнями створення більш широкого інформаційного поля є:

— створення єдиної універсальної інформаційно-довідкової системи та інформаційного банку даних в Україні, які могли б об’єднати всіх, хто працює у фармацевтичній галузі. Ця система повинна мати мінімум два розділи: довідково-інформаційний та інформаційно-аналітичний;

— створення та обслуговування комп’ютерних комплексних систем і мереж, а також надання навчально-консультаційних, експертних і маркетингових послуг;

— впровадження в роботу фармацевтичних і медичних закладів перспективних інформаційних технологій;

— проведення інформатизації медичної та фармацевтичної сфер;

— здійснення пошуку і аналізу інформації про лікарські засоби з використанням різноманітних типів літературних джерел та електронних баз даних.

Таким чином, настав час, щоб фармація заявила про себе на всіх рівнях і відстоювала свої інтереси.(рис.) Важливо, щоб усі зрозуміли, що ліки — зброя лікаря, без якої 90 % усіх заходів в охороні здоров’я виконати неможливо. Тому фармацевтичні заклади — це не підприємства торгівлі. Їх призначення в іншому — у виконанні, в першу чергу, соціально-медичних функцій.
З гордістю можна сказати, що Україна має життєздатну фармацевтичну галузь, розвинений фармацевтичний ринок, прогресивну структуру в особі Національного агентства з контролю за якістю та безпекою продуктів харчування лікарських засобів і виробів медичного призначення. Все це надає впевненості у майбутньому фармації України.

 

Кардинальні політико-соціальні та економічні зміни, що відбулися в колишньому СРСР на початку 90-х років, призвели не лише до погіршен­ня лікарського забезпечення населення України, але і прискорили справ­жню кризу фармацевтичної галузі. Це сталося внаслідок порушення еко­номічних зв’язків з підприємствами, що розташовані переважно поза межами України; суттєво зменшились обсяги поставок готових медика­ментів і сировини для вітчизняної фармацевтичної промисловості. Виник­ла гостра потреба у збільшенні обсягів та збуту медикаментів власного виробництва.

Молода незалежна Україна отримала у спадщину фармацевтичну індустрію з високим рівнем технічного і морального спрацювання основ­них фондів фармацевтичних підприємств, відсутністю сучасної норма­тивної бази та фахівців і фірм з маркетингу, консалтингу, валідації та сертифікації, низьким рівнем галузевої науки, дефіцитом виробництва життєво важливих лікарських засобів, відсутністю підприємств, які пра­цюють у системі міжнародних стандартів GMP, відсутністю гнучкої сис­теми ціноутворення і наукових підходів до маркетингу та реклами, недостатнім розвитком стратегічного планування в діяльності фармацев­тичних підприємств. Застаріла, неефективна система управління вироб­ництвом і реалізацією ліків перетворилась на справжнє гальмо розвитку фармації.

Першими кроками незалежної України в цьому напрямку на почат­ку 90-х pp. стало народження національної системи закладів, покликаних регламентувати створення, аналіз, дослідження, впровадження в медич­ну практику та виробництво фармацевтичних засобів.

Були створені національні Фармакологічний та Фармакопейний комітети як гаранти якості вітчизняних та імпортних лікарських засобів, що надходять до фармацевтичного ринку України, Комітет з контролю за наркотиками, Комітет з питань імунобіологічних препаратів. Дер­жавна інспекція з контролю якості ліків, Бюро реєстрації лікарських засобів тощо.

З проголошенням незалежності України у 1991 p. значних змін заз­нала форма власності фармацевтичних підприємств та аптечних закладів. Створено багато недержавних фармацевтичних фірм, централізоване за­безпечення ліками населення змінилось на децентралізоване шляхом прямого постачання ліків від виробників до аптечних закладів.

Наприкінці XX ст. на фармацевтичному ринку України діє близько 200 фармацевтичних фірм. Характерною особливістю сучасного україн­ського фармацевтичного ринку є завезення значної кількості медика­ментів імпортного виробництва без певної системи урахування можливості забезпечення потреб населення та лікувально-профілактичних закладів. Сьогодні в Україні зареєстровано близько 5000 лікарських препаратів, у тому числі 1150 вітчизняного виробництва. Насичення ринку відбуваєть­ся переважно не шляхом пропозиції нових оригінальних препаратів, а за рахунок уже відомих засобів, які приховані за різними фірмовими назва­ми і нерідко вже виготовляються вітчизняною фармацевтичною проми­словістю. Мають місце випадки, коли фактично один і той самий препарат реєструється і постачається під різними торговельними назвами. Наприк­лад, є 32 синоніми аспірину, 20 — анальгіну, 38 — парацетамолу.

Статистичні дані засвідчують, що Україна може забезпечити себе власними медикаментами без сторонньої допомоги лише на 28 %. Решта (72 %) належить іноземним фірмам.

Вивчення номенклатури лікарських засобів, які надходять за імпор­том, свідчить, що, незважаючи на значну насиченість українського ринку з окремих фармакологічних груп, асортимент ліків недостатній. Зокре­ма, з більш як половини зареєстрованих імпортних препаратів, що є на ринку України, “ядерну групу” становлять препарати 5 фармакотера-певтичних груп із ЗО затверджених Фармакологічним комітетом МОЗ України. Це засоби для лікування інфекційних, серцево-судинних, шлун­ково-кишкових захворювань, анальгетики, жарознижуючі, нестероїдні протизапальні засоби, гормональні препарати, контрацептиви. Разом з цим в Україні у 1997 p. зареєстровано незначну кількість препаратів окремих фармацевтичних груп: наприклад, групи імуностимуляторів — лише 6 препаратів, сорбентів — 6, лише 2 препарати — для профілактики і лікування променевої хвороби, 2 — для лікування педикульозу, 4 — для лікування діареї. Не зареєстровано жодного препарату для лікування ток­соплазмозу, препаратів для лікування сифілісу, малярії, епілепсії, СНІДу, за темпами росту інфікованості на який Україна посідає перше місце в Європі.

Недостатній рівень забезпечення населення України якісними ліка­ми за доступними цінами ставить проблему розвитку національної фар­мацевтичної індустрії у ряд найважливіших державних проблем.

Слід зауважити, що хіміко-фармацевтичне виробництво — один з най-перспективніших напрямків діяльності людини. Це зумовлено життєвою необхідністю продукції цієї галузі для всіх верств населення. До того ж одна гривня, вкладена у фармацевтичну промисловість, за найскромні-шими підрахунками дає три гривні прибутку. Виходячи з концепції Пре­зидента України Л.Д. Кучми, уряд повинен вкладати кошти насамперед у ті галузі промисловості, які можуть забезпечити найшвидшу віддачу. Саме такою є фармацевтична промисловість, яка в змозі повернути до бюджету втричі більше коштів, ніж було вкладено у її розвиток. В усьо­му світі виробництво фармацевтичних препаратів є одним з найрента-бельніших.

За період переходу до ринкової економіки фармацевтичній промис­ловості вдалось не лише зупинити падіння виробництва, але й поступово розширити номенклатуру, обсяги випуску і реалізації лікарських засобів, довівши конкурентоспроможність своєї продукції на ринку, де панує засилля імпортних препаратів. Лише за 6 місяців 1998 p. в Україні було вироблено лікарських засобів на 4 % більше, ніж за відповідний період 1990 p. Значною мірою досягнуті результати є наслідком перегляду і розширення номенклатури продукції, що випускається, за рахунок інтен­сивного впровадження нових лікарських засобів. За останні роки їх пе­релік зріс більше ніж на 400 найменувань. Аналіз динаміки і виробництва основних видів продукції хіміко-фармацевтичної промисловості з 1991 p. свідчить про поступове, починаючи з 1994 p., збільшення виробництва готових лікарських засобів, зокрема ампульних форм.

Сьогодні на фармацевтичному ринку України активно працюють вітчизняні виробники: AT “фф “Дарниця”, AT “Київмедпрепарат”, AT “Фармак”, AT “Борщагівський ФЗ”, AT ФФ “Здоров’я”, AT “Галич-фарм” та ін. Проте в останні роки інтенсивно зростає обсяг імпорту препаратів іноземних фірм, частка яких сягнула 72 % обсягу ринку.

Сучасний етап розвитку охорони здоров’я в Україні, який характе­ризується зростанням виробництва лікарських засобів підприємствами різних форм з використанням здебільшого імпортних субстанцій, а та­кож надходженням на вітчизняний фармацевтичний ринок великих об­сягів імпортних лікарських засобів, висуває більш високі вимоги до їх якості.

Наказом Президента від 01.02.99 № 109/99 було створено єдину національну структуру — Національне агентство з контролю за якістю і безпекою продуктів харчування, лікарських засобів і виробів медичного призначення (НАК України).

Формування такого агентства вимагають правила ЄС, і його ство­рення є ще одним доказом того, що український уряд прагне привести фармацевтичну галузь у відповідність зі стандартами ЄС.

Міністерство охорони здоров’я, через яке Кабінет Міністрів коор­динує і спрямовує діяльність агентства, продовжує роботу з реорганізації своїх підрозділів, які задіяні в процесі реєстрації та ліцензування лікарських засобів. Національному агентству перепідпорядкована з 1 серпня 1999 p. Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів.

Введено систему атестації та акредитації лабораторій технологічного контролю якості лікарських засобів, у зв’язку з чим гостро стоїть проблема забезпечення матеріально-технічної бази лабораторій та інспекцій відповідно до сучасних вимог.

Фармакологічний комітет реорганізовано в Державний науково-екс­пертний центр лікарських засобів. При цьому передбачається суттєве посилення контролюючих функцій лабораторії з контролю якості лікар­ських препаратів, спрямованих на клінічні дослідження.

Найважливіша роль в системі контролю якості лікарських засобів належить національному Фармакопейному комітету, який, починаючи з 1993 p., очолює роботу зі стандартизації лікарської продукції.

Фармакопейному комітету України доведеться вирішити важливу проблему — створення Національної фармакопеї, до роботи над якою залучені колективи науково-дослідних закладів, а також фірм — вироб­ників ліків. Ще не до кінця вирішене питання фінансування цієї діяль­ності, оскільки вона потребує великих фінансових витрат. Проте робота повинна бути завершена до кінця 2000 p., тому що своя Національна фармакопея потрібна Україні не лише з патріотичних, але й з еконо­мічних міркувань — її поява дозволить українським виробникам лікар­ських препаратів освоїти нові значні за обсягом фармацевтичні ринки, насамперед країн Східної та Центральної Європи.

Наказом Держкоммедбіопрому від 27.02.97 № 27 “Про створення Державної фармакопеї України і визнання інших фармакопей” перед­бачено, що загальні статті і монографії, які створюються, повинні ба­зуватись на відповідних статтях останніх видань фармакопей ЄС, Велико­британії, США, Японії. Провідне місце в цьому ряду відводиться Європейській фармакопеї, яка є одним з механізмів функціонування інтегрованої системи контролю за якістю лікарських препаратів. Сьо­годні Україна має статус спостерігача в Європейській фармакопейної комісії, шо дозволяє відповідним вітчизняним структурам вирішувати питання гармонізації своєї нормативно-технічної бази в галузі стандар­тизації лікарських засобів з вимогами ЄС.

Поряд з розвитком і удосконаленням системи контролю якості лікарських засобів пріоритетним стратегічним завданням фармацевгич

ної галузі слід вважати забезпечення якості, чому повинно сприяти впро­вадження системи GMP на вітчизняних підприємствах і що врешті-решт допоможе встановити розумний баланс між вибірковим і посерійним контролем.

Органам охорони здоров’я не можна недооцінювати значення про­блеми безпеки харчових продуктів. Уряд України розуміє важливість цієї проблеми, про що свідчить об’єднання в межах Національного агентства структур, які забезпечують контроль якості харчових продуктів і лікар­ських засобів.

Спеціалісти фармацевтичного профілю, маючи глибокі знання в га­лузі методів контролю біологічно активних речовин, можуть зробити внесок у розвиток системи контролю харчових продуктів, особливо беру­чи до відома всезростаючу кількість харчових і біологічно активних добавок і продуктів харчування спеціального призначення, які часто вживаються з лікувальною метою.

В сфері контролю за якістю та безпекою парфумерно-косметичної про­дукції основна проблема полягає в тому, що за теперішнього часу в Україні відсутня законодавча та нормативна база. Відсутність стандартів, що норму­ють вимоги до показників безпеки парфумерно-косметичних засобів, не лише дозволяє допускати на український ринок недоброякісні товари, але й стримує розвиток вітчизняного виробництва, що не має можли­вості випускати продукцію, яка відповідає міжнародним стандартам.

Відсутність обов’язкової сертифікації в Україні на більшість асорти­ментних груп зазначеної продукції гальмує розвиток вітчизняної парфу­мерно-косметичної індустрії і призводить до подальшої експансії ринку України продукцією імпортного виробництва.

Актуальною проблемою галузі є лікувальна косметика, до якої на­лежать лікарські засоби, призначені для профілактики і лікування зах­ворювань шкіри. Лікувальна косметика законодавче повинна підпоряд­ковуватись вимогам Закону України “Про лікарські засоби”, проте “Положення про реєстрацію і порядок видання дозволу на ввіз і вико­ристання закордонних і вітчизняних засобів лікувальної косметики” ФК МОЗ України допускає ряд невідповідностей основним положен­ням закону, зокрема як нормативна документація можуть бути пред­ставлені ТУ, клінічні дослідження проводяться вибірково, у міру потре­би, яку визначає ФК. Цей факт спричинив те, що в Україні нині відсутня нормативна база, яка регламентує показники якості і безпеки лікуваль­ної косметики, методи їх досліджень, а недосконалість законодавчих актів провокує порушення міжнародних правил торгівлі косметичними засобами, що констатувала Комісія ЄС від 14.06.99.

Парфумерно-косметична галузь традиційно займає одне з провідних місць у формуванні економіки держави. Народно-господарське значення вітчизняної парфумерно-косметичної промисловості визначається тим, що продукція галузі забезпечує високу ефективність виробництва і доз­воляє перераховувати до бюджету щорічно близько 1,5 млн грн. податків з обігу та прибутку.

У цей час українська парфумерно-косметична індустрія переживає період відповідного реформування в галузі всіх сфер діяльності — економіч­ної, юридичної, виробничої, наукової тощо, що пов’язано з адаптуван­ням державних підприємств галузі до сучасних ринкових відносин, а також зі зміною іміджу самої косметики, яка за світовими тенденціями розвитку косметології як науки перетворюється на нову “хімію століття” — косме­тичну хімію.

Становлення парфумерно-косметичної індустрії України — це, по суті, становлення й багатогалузевого господарства, освоєння нових ви­робництв, які включають виробництво косметичної сировини і напівпро­дуктів, синтетичних духмяних речовин, тари для готової продукції і т. ін.

Медична і, зокрема, фармацевтична освіта є об’єктом особливої ува­ги нашої держави. На жаль, вузи України ділили тягар економічної кри­зи разом з іншими підприємствами, організаціями та установами. Проте МОЗ України добре розуміє всю важливість освіти для майбутнього дер­жави і сподівається, що спільні зусилля освітян при підтримці уряду та МОЗ допоможуть виправити складне становище в галузі освіти.

За часів Радянського Союзу фармацевтичній освіті не приділялось належної уваги. Існувало лише шість фармацевтичних вищих навчаль­них закладів. В основному підготовка провізорів здійснювалась на фар­мацевтичних факультетах медичних інститутів. Матеріальне забезпечення фармацевтичних факультетів було дуже поганим, оскільки основна увага приділялась підготовці лікарів. Потреби всієї галузі задовольнялись фахів­цями лише однієї спеціальності.

В аптеці, на фармацевтичному підприємстві, у лікарні працювали фахівці з однаковою підготовкою.

Існували певні центри підготовки провізорів, наслідком чого був нерівномірний розподіл трудових ресурсів. У деяких областях кількість провізорів значно перевищувала потреби галузі, в інших — не вистачало навіть середнього фармацевтичного персоналу.

Але стрімкий розвиток фармацевтичної науки і якісні зміни в галузі вплинули на відродження освіти.

З 1992 p. фармацевтична освіта зайняла свою нішу у вищій освіті і почала розвиватись у декількох напрямках. Постійний аналіз потреб га­лузі ставив завдання підготовки спеціалістів високої кваліфікації для різно­манітних фармацевтичних підприємств.

Українська фармацевтична академія вперше стала ініціатором від­криття нової спеціальності з підготовки фахівців для фармацевтичного виробництва. Було відкрито спеціальність “Промислова фармація” в на­прямку “Хімічна технологія та інженерія”, яка переросла в спеціальність “Технологія фармацевтичних препаратів” у напрямку “Фармація”. Перші випускники цього факультету —160 кваліфікованих інженерів-технологів фармацевтичних підприємств — вже добре зарекомендували себе, займа­ючи відповідальні та керівні посади на фармацевтичних підприємствах.

Подальший розвиток галузі відповідно до європейських стандартів розставив ще декілька акцентів у колі аспектів діяльності провізора. В усьому світі засоби особистої гігієни та лікувальної косметики традицій­но належать до фармацевтичної галузі. Таким чином, їх виробництво, стандартизація, реалізація та рекомендації щодо раціонального застосу­вання є дуже спорідненими з лікарськими засобами. Але численні відміт­ності цих продуктів виробництва потребують окремої підготовки спеці­алістів. Наведені причини стали основою концепції підготовки випускників фармацевтичних вузів за спеціальністю “Технологія парфумерно-косме­тичних засобів”.

Аналіз системи охорони здоров’я країн Північної Америки та Євро­пи продемонстрував велику роль у наданні медичної допомоги населен­ню клінічного провізора, який, маючи глибокі знання з профільних фармацевтичних дисциплін і володіючи основами медичних знань, є надій­ним помічником лікаря. Наступною ініціативою УкрФА стало відкриття у напрямку “Фармація” спеціальності “Клінічна фармація”. Цю подію з оптимізмом сприйняла не тільки фармацевтична, а й медична гро­мадськість.

Великого значення набули спеціалізації, завдяки яким майбутній випускник має додаткову можливість працевлаштування за суміжною або більш вузькою спеціальністю.

Досить показовим є те, що такі нові спеціальності, як “Технологія парфумерно-косметичних препаратів” і “Клінічна фармація”, виросли саме зі спеціалізацій. Перелік спеціалізацій, за якими ведеться підготов­ка, дає підставу сподіватись, що незабаром у напрямі підготовки “Фар­мація” з’являться нові спеціальності, такі, наприклад, як “Технологія гомеопатичних препаратів”, “Лікарські препарати рослинного походжен­ня”, “Хіміко-токсикологічний аналіз” тощо.

Всі напрямки розвитку спеціальностей у фармацевтичній освіті є відображенням розвитку всієї галузі взагалі. Так, першочерговим завдан­ням фармацевтичного виробництва стало дотримання вимог GMP, які, у свою чергу, є фрагментом міжнародних стандартів виробництва. За цих обставин на передній край виступає якість продукції. Похвальними є зусилля Української фармацевтичної академії щодо ліцензування надси-стемної спеціальності “Якість, стандартизація та сертифікація”. Підго­товка фахівців за цією спеціальністю дасть фармації кваліфікованих

управлінців системами якості на виробництві, спеціальність зі стандар­тизації та сертифікації продукції галузі.

Відкриття нових спеціальностей стало характерною рисою фармацев­тичної освіти і для навчальних закладів І—II рівнів акредитації.

Тепер разом зі спеціальністю “Фармація” молодші спеціалісти мо­жуть набувати спеціальності “Виробництво фармацевтичних препаратів” та “Аналітичний контроль якості хімічних лікарських сполук”, завдяки чому фармацевтична галузь матиме кваліфіковану та надійну ланку фар­мацевтів, техніків і лаборантів.

Слід зазначити, що профілізація фахівців сприятиме більш якісній їх підготовці, і, як наслідок, забезпеченню населення фармацевтичним обслуговуванням сучасного рівня.

Вища освіта нині переживає дуже напружені часи, коли триває роз­робка нових стандартів освіти за всіма спеціальностями і освітніми рівнями.

Фармацевтична освіта, як і інші галузі, повинна бути пристосована до вимог своєї галузі. Навчальні програми та плани за новими стандарта­ми повинні віддзеркалювати потреби практичної фармації і надавати знань і навичок,

Про вихід нашої освіти на якісно новий рівень свідчить і запровад­ження для об’єктивної оцінки знань випускників ліцензійних інтегрова­них іспитів; слід відзначити, що медичні і фармацевтичні заклади першими запровадили цей засіб визначення знань.

Невід’ємною частиною неперервної підготовки спеціалістів є після-дипломна освіта. Навіть якщо не зупинятись на інтернатурі, яка дозволяє вчорашнім випускникам навчитись застосовувати свої знання в прак­тичній діяльності, роль післядипломної освіти провізорів неможливо пе­реоцінити. Навчальні плани фармацевтичних факультетів навіть десяти­річної давності суттєво відрізняються від теперішніх. Вимоги до фахівців фармації постійно змінюються, з’являються нові посади. Перекваліфіка­ція, удосконалення спеціалістів фармації сприяє обізнаності провізорів у нових напрямках та аспектах їх діяльності. Перелік спеціалізацій пере­підготовки складається відповідно до замовлень фармацевтичних закладів.

Однією з ознак визнання необхідності для регіонів кваліфікованих фармацевтичних кадрів стало відкриття фармацевтичних факультетів у багатьох медичних закладах освіти. Поряд з традиційними засновниками мод у цьому напрямку — харків’янами, львів’янами, запоріжцями розпочато підго­товку провізорів у Києві, Івано-Франківську, Луганську, а інженерів-техно­логів фармацевтичних препаратів — у Дніпропетровську та Рубіжному. Такс поширення географії підготовки спеціалістів для фармації, безумовно, спри­ятиме більш рівномірному розподілу кадрів по Україні.

Важливою складовою фармації є аптечна мережа, яка безпосередньо. виконує функції лікарського забезпечення лікувально-профілактичних закладів і населення. Незважаючи на проблеми економічного характеру. які пов’язані з оподаткуванням і ставленням до аптечних закладів лише як до торговельних організацій, аптечна мережа не тільки збереглась, а її отримала стрімкий розвиток. На сьогодні функціонує близько 12 тис. аптек, у тому числі 53 % державних, 35,6 % колективних форм власності та 6,4 % приватних. Для порівняння: якщо до 1992 p. на одну аптеку припадало 7,9 тис. жителів, то тепер — 4,3 тис, хоча залишаються про­блеми у сільській місцевості.

Соціально-медична функція, яку виконують аптеки, залежить від кадрового потенціалу. В аптечній мережі працюють близько 80 тис. фахівців, у тому числі 55,6 % зі спеціальною фармацевтичною освітою, серед яких

45 % провізорів і 55 % фармацевтів. За таких умов співвідношення між провізорами та фармацевтами становить 1:1,2. Порівняно з періодом до 1992 p., коли це співвідношення було на рівні 1:1,3, як бачимо, існує тенденція до зростання кількості фахівців з вищою освітою. І це не див­но, бо вимоги до професійної діяльності працівників аптек значно зрос­ли і потребують більших знань і умінь, що пов’язано з розширенням номенклатури лікарських засобів, у тому числі безрецептурного відпуску препаратів зарубіжних виробників. Тобто вимоги до кадрового потенціа­лу зростають і відповідно зростають вимоги до діяльності вузів (факуль­тетів) з підготовки фахівців.

Медичне страхування є одним із найважливіших інститутів соціального захисту населення. Сьогодні разом з бюджетною охороною здоров’я в Україні зароджується добровільно-приватне медичне страхуванні двох видів: неперервне та на випадок хвороби, яким займаються десятки страхових компаній, медичних закладів і фармацевтичних фірм. Проте обсяг їх діяльності з медичного страхування незначний і тому суттєвого впливу на рівень медичної та лікарської допомоги вони практично ні мають; позитивний момент — практичний досвід. В Україні існує ряд економічних, правових і соціальних факторів, які гальмують розвиток медичного страхування: населення не має позитивного досвіду взаємовідно син зі страховими компаніями, що сприймаються як ненадійні партнери тому необхідне напрацювання соціально-позитивного іміджу медичної страхування. Соціальна невизначеність статусу і перспектив медичного стра­хування, податкове законодавство зводить нанівець страхову зацікавленісті роботодавця у впровадженні даного виду страхування, тому що внески здійснюються за рахунок прибутку. Добровільне медичне страхування за рахунок коштів громадян дуже обмежене низьким рівнем реальних при­бутків населення. Для загального обов’язкового медичного страхуванні немає економіко-правових умов, які необхідно створити в Україні.

Завдання страхового реформування охорони здоров’я України скла­дається з поетапного експериментального переходу до системи добро­вільного і обов’язкового медичного страхування на основі радикальних змін оподаткування; перегляду старих механізмів фінансування та залу­чення його додаткових джерел; застосування нових методів оплати ме­дичних послуг; децентралізації та приватизації, юридичної самостійності медичних закладів; скорочення зайвих потужностей, а головне — виз­нання за пацієнтом права вибору.

Вже сьогодні, зважаючи на обмеженість ресурсів, ми повинні на­вчитись співвідносити при визначенні вартості лікарської допомоги, кошти на препарат з його фармакотерапевтичною ефективністю і якістю. У зв’язку з великою кількістю пропозицій на фармацевтичному ринку медики та фармацевти мають постійно проводити експертизу препаратів і визнача­ти рекомендовані переліки життєво важливих ліків, що відповідають вищезгаданим вимогам. При цьому необхідно враховувати рекомендації ВООЗ, а також оптимальні схеми лікування за всіма нозологіями. Це велика постійна робота медиків і фармацевтів, яку повинні проводити спеціальні експертні ради (комісії) при МОЗ України. Зазначена пробле­ма особливо актуальна для розвитку вітчизняної фармацевтичної про­мисловості, виробництва якої повинні бути зорієнтовані насамперед на випуск життєво важливих препаратів за всіма фармакотерапевтичними групами. У цілому страхова рецептура гарантує пацієнтам доступність і якість лікарської допомоги, фармацевтичній промисловості – збут пре­паратів, аптечній мережі — їх продаж.

Законодавчі гарантії доступності лікарської допомоги, велика соці­альна значущість медикаментів у профілактиці та лікуванні пацієнтів (хворих) вимагають, як свідчить світовий досвід, державного регулюван­ня рівня цін. Різні підходи до організації національних систем охорони здоров’я та медичного страхування, велика різниця у розмірах податків зумовлюють велику різницю в оптових і роздрібних цінах на одні й ті ж препарати у різних країнах, і, як наслідок, у споживанні медикаментів. Тільки в країнах ЄС ціни варіюють більше ніж у два рази. Тому визна­чення соціальне ефективної системи ціноутворення на лікарські засоби є міжнародною проблемою.

Реформування планового ціноутворення в Україні передбачало дію специфічного механізму регіонального регулювання цін на лікарські за­соби та вироби медичного призначення, згідно з яким місцеві органи влади установлюють крайній рівень торговельної націнки підприємствам оптової та роздрібної торгівлі.

В цілому склалась позитивна тенденція зниження середнього по Україні рівня торговельних націнок: у 1995 p. — 50 %, у 1996 p. — 45,5 %, у 1997 p. — 44 %, у 1998 p. — 37,1 %. Проте суттєвим недоліком у системі фармацевтичного ціноутворення є значні відміни рівня торговельних націнок по областях України, оптові і роздрібні ціни на лікарські препа­рати у різних областях і навіть в одному регіоні відрізняються більше ніж

у 2—3 рази. Як правило, високі ціни і в сільській місцевості. І це при нашій дуже низькій платоспроможності населення.

Слід визнати негативні наслідки скасування в Україні державного регулювання цін на медикаменти у 1996 p. (постанова KM від 25.12.96 № 1548). Практика та життя примусили нас у 1997 p. повернутись до державного регулювання щодо життєво необхідних препаратів: онколо­гічних, протидіабетичних тощо (постанова KM від 15.07.97 № 747).

Сьогодні система ціноутворення на медикаменти явно неефектив­на, вона повинна бути переглянута за такими напрямками:

— розробка всеохоплюючих механізмів зниження витрат у вироб­ництві та торгівлі;

— впровадження диференційованих націнок на лікарські засоби, які будуть стимулювати продаж недорогих ліків, наприклад системи зни­щуючих націнок (чим дорожче ліки, тим менше націнка);

— запровадження фіксованих (тарифних) націнок на життєво важ­ливі медикаменти;

— перехід від регіональних механізмів регулювання цін на лікарські засоби та вироби медичного призначення до єдиного для України меха­нізму державного регулювання та контролю цін.

Процеси міжнародної інтеграції вимагають від нас вже у найближчій перспективі переходу до Директив ЄС з регулювання цін на лікарські препарати та включення їх до сфери дії системи медичного страхування, тобто переходу до гласної та прозорої системи заходів з декларації рівня цін та їх публікації.

Проблема організації рецептурного та безрецептурного відпуску лікарсь­ких засобів є в Україні однією з найгостріших, тому що веде до нераціо­нального використання медикаментів. Сьогодні найбільше ліків, які належать до відпуску суворо за рецептом, можна купити в аптеці без рецепта в порушення наказів МОЗ України (від 30.06.94 № 117, від 25.07.97 № 23. та ін.). Рецепт, виписаний лікарем, — це рідкісне явище. Найваж­ливіші традиції та норми (правила) призначення ліків, взаємовідносин лікаря, провізора і пацієнта через рецепт практично втрачені. Очевидно, багато хто з працівників охорони здоров’я забув, що рецепт є важливим медичним та юридичним документом і порушення порядку виписування рецептів та відпуску рецептурних форм веде не лише до адміністратив­ної, але й до кримінальної відповідальності.

Основна причина цієї проблеми — поширення самолікування серед населення, яке спричиняють об’єктивні та суб’єктивні фактори, а саме:

зростання пропозицій лікарських засобів, проблеми фінансування систе­ми охорони здоров’я, віра в могутність ліків, поступове старіння насе­лення тощо.

Сьогодні самолікування — це концепція, що випливає з визначення відповідальності людини за своє здоров‘я перед суспільством. За кордоном для самолікування використовуються так звані ОТС-препарати, які пацієнт може отримати без рецепта і контролю лікаря. Так, у США частка ринку самолікування становить 39 %, у Франції — 20 %, у Німеччині — 15 %.

Слід зазначити, що система ОТС-ліків відрізняється від традицій­ного відпуску ліків без рецепта в Україні. Тому нам треба адаптувати класифікації та принципи даної системи, згідно з якою ліки не можуть бути доступні для пацієнта без рецепта лікаря, якщо вони:

— підпадають під вимоги обов’язкового виписування рецепта;

— без контролю лікаря навіть при правильному застосуванні становлять пряму або опосередковану небезпеку для здоров’я;

— містять речовини, активність чи побічна дія яких потребує до­даткових спостережень;

— звичайно прописуються для парентерального прийому. В нашій країні система безрецептурного відпуску ліків має багато недоліків. Так, аналіз інструкцій на лікарські засоби вітчизняного вироб­ництва показав, що лише в 22,5 % препаратів інформація для пацієнта наведена на упаковці чи листівці-вкладиші, інші ліки фактично інструкцій не мають. Багато питань виникає щодо доз на прийом для вітчизняних та аналогічних імпортованих ліків.

Отже, в Україні необхідно сформувати державну концепцію само­лікування, яка повинна мати чіткі критерії віднесення ліків до ОТС-препаратів, визначення їх якості та перелік станів здоров’я людини, при яких можливе застосування самолікування. При цьому потрібно піднес­ти рівень санітарно-просвітньої роботи серед населення, яка раніше про­водилась аптеками.

Важливою проблемою, що також стоїть перед МОЗ України, є органі­зація виробництва і реалізації психотропних і наркотичних засобів.

Для підвищення ефективності медичних заходів щодо боротьби з наркоманією в Україні та поліпшення лікарського забезпечення лікуваль­но-профілактичних закладів і відповідних категорій хворих наркотичними засобами, психотропними речовинами, їх аналогами створена широка за­конодавчо-нормативна база, проведена певна реструктуризація системи постачання і контролю за обігом даної групи лікарських засобів.

Державне регулювання виробництва і реалізації наркотичних за­собів, психотропних речовин та їх аналогів здійснюється згідно з За­коном України “Про обіг в Україні реалізації наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів”. Завдання з форму­вання державної політики у цій сфері покладено на Комітет з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров’я. Функції щодо на­дання погоджень на закупівлю (зокрема імпортування) та реалізацію на внутрішньому ринку наркотичних, психотропних лікарських засобів і прекурсорів, що застосовуються в медичній практиці, після державної реєстрації виконує ДАК “Ліки України”.

Але соціальні та медичні заходи, що запроваджуються з метою зни­ження темпів поширення наркоманії, знаходяться у протиріччі з нор­мальним розвитком фармацевтичного ринку України.

Так, згідно з чинним законодавством виробництво наркотичних за­собів, психотропних речовин та їх аналогів можуть здійснювати тільки фар­мацевтичні підприємства державної форми власності. Між тим переважна частина вітчизняних виробників лікарських засобів вже акціонована і при­ватизована. Таким чином, реальні постачальники вітчизняних наркотичних і психотропних засобів, які мають матеріальний, технологічний та кадровий потенціал, виключені з числа суб’єктів цього сегмента ринку. Дефіцит даної групи лікарських засобів ліквідується за рахунок зарубіжних аналогів, зареєстрованих в Україні, що є прерогативою ДАК “Ліки України”.

Аналогічна ситуація склалась і в сфері роздрібної торгівлі, де право реалізації наркотичних засобів, психотропних речовин та їх аналогів на­дане тільки державним аптекам України.

Логічним продовженням оптимізації шляхів вирішення цієї пробле­ми стало прийняття нової “Інструкції про порядок придбання сировини, що містить наркотичні і психотропні речовини, прекурсорів, виробни­цтва наркотичних і психотропних засобів, здійснення їх обліку, зберігання, перевезення, пересилання і збуту”, затвердженої наказом Комітету медичної та мікробіологічної промисловості України від 02.04.99 № 41.

На цей час потрібні і передбачаються логічні зміни в законодавстві України щодо обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та їх аналогів у напрямку розширення правових меж у сфері їх виробництва та

реалізації з одночасним суворим контролем з боку держави за здійснен­ням цих видів діяльності.

З метою оптимізації використання наркотичних і психотропних лікарських засобів для медичних цілей необхідно переглянути, науково обґрунтувати та привести у відповідність до рекомендацій ВООЗ норми споживання їх на 1000 чол. населення.

Виникає ще одна проблема, яка потребує термінового вирішення. Справа в тому, що структура управління фармацією повинна відповідати вимогам сьогодення. За нашого часу ми не маємо єдиного органу управ­ління фармацією на рівні держави. Такий центр потрібно створити, бо через нього можна буде активізувати формування законодавчої та підза-конодавчої бази з регулювання фармацевтичної діяльності, створення рівних умов для підприємств різних форм власності, координації діяль­ності обласних управлінських структур і, взагалі, для реалізації держав­ної політики стосовно фармацевтичної галузі та ін.

Таким становищем скористались комерційні структури і проникли до сфери фармацевтичної діяльності, переслідуючи, як правило, єдину мету — отримання прибутку за рахунок реалізації ліків. За таких умов виконання держзамовлення на пільгове лікарське забезпечення населен­ня в умовах епідемій та непередбачених ситуацій, поточне гарантоване лікарське забезпечення, в тому числі дорогими розчинами для ін’єкцій, очними краплями, покладається тільки на аптечні заклади, і тим самим підвищуються їх облікові витрати. Створились умови не на користь сильної та високопрофесійної аптечної мережі. А якщо врахувати величезні вит­рати на експлуатаційне утримання аптек (теплопостачання, електро­енергію, охорону об’єктів, водопостачання, телефонний зв’язок, оренду приміщень), то стає зрозумілим, що фінансовий стан аптечних установ незадовільний. Потрібно правильно, без хибних підходів, визначитись з аптечною мережею, провести науковий аналіз діяльності аптечної ме­режі кожного регіону з метою виявлення економічного стану, викорис­тання матеріально-технічної бази, перспектив розвитку. Це дозволить визначитись у кількості та розташуванні аптечних установ. Ось цим по­винен займатись державний орган управління фармацією. До його функцій повинні бути віднесені координація діяльності фармацевтичної галузі в цілому, створення відповідних комплексних програм, формування еко­номічної політики в галузі фармації, включаючи ціноутворення на ліки, залучення додаткових джерел та ін.

Створено Державну акціонерну компанію “Ліки України”, яка на­рощує темпи діяльності з лікарського забезпечення закладів охорони здо­ров’я та населення, в тому числі визначеними Переліком ліками, як того вимагає постанова Кабінету Міністрів від 07.07.97 № 707.

Фармація України будується за зразком прогресивного фармацев­тичного світу. Замість фармацевтичного товариства відродилась нова

структура — Фармацевтична асоціація України, яка має стати суттєвою підмогою в розвитку фармації в нашій державі.

Для ефективного управління галуззю (планування, оцінка й аудит) недостатньо використовується фармацевтична інформація. Одним із шляхів

вирішення цієї проблеми є автоматизація збору, аналітико-синтетична 18

обробка фармацевтичної та медичної інформації та створення єдиного інформаційного поля в масштабах України.

Основна мета створення інформаційного поля — забезпечення спеці­алістів медицини і фармації офіційною та фаховою аналітичною інфор­мацією, що постійно й оперативно оновлюється та необхідна для роботи як державних, так і приватних підприємств, які діють на фармацевтичному ринку України; для підвищення рівня надання медичної допомоги населенню, а також для інформаційної підтримки наукових кадрів.

Для створення і впровадження національної системи фахової інфор­мації необхідно створювати сприятливі умови, що полягають у розвитку регіональних центрів інформації про лікарські засоби, створенні єдиної інформаційно-довідкової системи, а також насиченні фармацевтичних підприємств усіх рівнів персональною обчислювальною технікою.

Успішний розвиток фармацевтичної галузі в умовах ринкової еконо­міки визначається якістю обслуговування населення та гнучкою ціновою політикою. Для вирішення таких питань, як визначення співвідношення потреби в лікарських препаратах, необхідні автоматизація та комп’ютери­зація діяльності всіх фармацевтичних підприємств, а також поєднання за допомогою локальних мереж в єдину систему комп’ютеризованих робо­чих місць фахівців усередині кожного підприємства. Це дозволить підви­щити рівень професіоналізму працівників фармації, а галузі вийти на новий сучасний рівень розвитку.

Основними завданнями створення більш широкого інформаційного поля є:

— створення єдиної універсальної інформаційно-довідкової систе­ми та інформаційного банку даних в Україні, які могли б об’єднати всіх, хто працює у фармацевтичній галузі. Ця система повинна мати мінімум два розділи: довідково-інформаційний та інформаційно-аналітичний;

— створення та обслуговування комп’ютерних комплексних сис­тем і мереж, а також надання навчально-консультаційних, експертних і маркетингових послуг;

— впровадження в роботу фармацевтичних і медичних закладів пер­спективних інформаційних технологій;

— проведення інформатизації медичної та фармацевтичної сфер;

— здійснення пошуку і аналізу інформації про лікарські засоби з використанням різноманітних типів літературних джерел та електронних баз даних.

Таким чином, настав час, щоб фармація заявила про себе на всіх рівнях і відстоювала свої інтереси. Важливо, щоб усі зрозуміли, що ліки — зброя лікаря, без якої 90 % усіх заходів в охороні здоров’я виконати неможливо. Тому фармацевтичні заклади — це не підприємства торгівлі. Їх призначення в іншому — у виконанні, в першу чергу, соціально-медичних функцій.

З гордістю можна сказати, що Україна має життєздатну фармацев­тичну галузь, розвинений фармацевтичний ринок, прогресивну структу­ру в особі Національного агентства з контролю за якістю та безпекою продуктів харчування лікарських засобів і виробів медичного призначен­ня. Все це надає впевненості у майбутньому фармації України.

Дуже добре, що V Національний з’їзд фармацевтів надає можливість згуртуватись різним представникам фармацевтичної сфери з усієї Украї­ни: практичним працівникам аптечної мережі, науковцям, освітянам, виробникам, управлінцям.

 

 

Джерела інформації:  

А – ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА

1.     Сятиня М.Л. Історія фармації: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів. Львів, 2002.  – 660 с.

2.     Історія фармації України / Р.В.Богатирьова, Ю.П.Спіженко, В.П.Черних та інш. – Х.: Прапор, Вид-во УкрФА, 1999. -799 с.

3.     Губський ІЦ.М., Литвиненко М.М. Організація і економіка фармацевтичної справи. Вища школа, Київ, 1976.-421 с.

Б – ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1.     Криков В.И.,  Прокопишин В.И. Организация и экономика фармации. – М.: Медицина, 1991. – 342 с.

2.     Тольцман Г.И. Учебник организации фармацевтического дела. –М.: Медиздат. 1961.-427 с.

3.     Виноградов Н.А. Здравоохранение в послевоенный период. М.: Медиздат, 1955.-290 с.

4.     Бородулин Ф.Р. История медицины. М.: Медиздат, 1961.- 424 с.

5.     Решетников С.А, Книга о сложных лекарствах  Ибн- Сины // Аптечное дело.- 1963.- N 2. – С.92-94.

6.     Вогралик В.Г. Вызыченский Э.С. Очерки китайской медицины.- М.: Медиздат,1961.-273с.

7.     Лукьянов П.М. История химических промыслов и химической промышленности в России.- Т.1., 1986. –344с.

8.     Богоявленский Н.А. Древнерусское  врачевание в ХІ – ХУІІІ вв.- М.: Медгиз, – 1960.- 396 с.

9.     Верхратський С.А. Історія медицини . – К.: Здоров’я, 1964. – 427 с.

10.      Саладзе Л. Ташкент: Ибн-Сина Авиценна.- Г.Гуляма, 1983. 543 с.

11.      В.Ф. Гореньков. Организация и экономика советской фармации.- Минск: Вышейшая шк., 1984.-491 с.

12.      Организация и экономика фармации /Т.И. Тольцман, С.Г. Сбоева, Н.А. Голосова. –М.: Медицина, 1984. – 478 с.

13.      Прокопишин В.И. Организация снабжения аптечных учреждений. – М.: Медицина, 1977.- 317 с. 

14.      Прокопишин В.И. Лекарственная помощь в системе советского здравоохранения . – Кишинев: Штиинца, 1982.- 284 с. 

Прокопишин В.И. Основы лекарственного обеспечения населени. –М.: