ТИП КІЛЬЧАСТІ ЧЕРВИ (ANNELIDES).
Тип Кільчасті черви – Annelida
Загальна характеристика типу Кільчасті черви
Кільчасті черви – це найвище організовані черви, що мають усі системи органів, властиві представникам вищих типів тварин: вторинну порожнину тіла, кровоносну систему, органи руху, а деякі і органи дихання.
Серед кільчастих червів переважають вільноживучі мешканці водойм і суші. Лише незначна кількість видів ведуть паразитичний спосіб життя. Вони мають розміри від кількох міліметрів до трьох метрів.
Тіло кільчаків складається з головної лопаті (простомія), тулуба, що поділений на сегменти і анальної лопаті (пігідія). Сегменти тулуба однакові, тобто метамерні або гомономні. На тулубових сегмента у багатощетинкових червів розвинені органи руху – параподії, а на головній лопаті – органи чуття
пальпи і щетинки. У інших класів ці утворення редукуються частково або цілком.
У кільчаків розвинений шкірно-м’язовий мішок пульсуючих органів виконують головні кровоносні судини: спинна і черевна. У П’явок спостерігається редукція кровоносної системи.
– Більшість кільчаків дихають всією поверхнею тіла, лише у морських видів розвинені зовнішні шкірні зябра.
– Нервова система складається з головного мозку – парного надглоткового ганглію, що з’єднаний кільцевими стовбурами з черевним нервовим ланцюжком, утвореним зближеними нервовими стовбурами і пари гангліїв у кожному сегменті. У багатьох кільчаків є органи чуття – очі, нюхальні ямки, різні придатки з рецепторами дотику та хімічного чуття.
– Серед кільчастих червів є роздільностатеві і гермафродити. Гонади утворюються у стінках целому. Запліднення зовнішнє або внутрішнє. Розвиток у морських видів проходить з метаморфозом, у всіх інших – прямий.
– Тип Кільчасті черви включає два підтипи: Пояскові – Clitellata і Безпояскові – Aclitellata. До першого підтипу належать класи Малощетинкові черви – Oligochaeta і П’явки – Hirudinea, а до другого – Багатощетинкові черви – Polychaeta.
Клас Багатощетинкові черви – Polychaeta
До цього класу відноситься понад 6 тис. видів морських, рідше прісноводних тварин. У Чорному і Азовському морях знайдено близько 200 видів. Розміри поліхет становлять від кількох міліметрів до кількох метрів. Їх тіло складається з добре вираженого простомія( рис. 59 а), гомономно сегментованого тулуба і пігідія (рис. 59 б). На простомії знаходяться органи чуття: пара пальп, одна або кілька пар антен, очі, нюхальні ямки. Простомій може зливатися з кількома передніми сегментами, утворюючи головний відділ. Таке явище називається цефалізацією.
Кількість сегментів тулуба коливається від 5 до 800. У більшості поліхет кожний сегмент тулуба має бічні вирости – параподії (рис. 60), які складаються з базальної частини і двох бічних: дорзальної і вентральної. Бічні гілки мають чутливий волосок і пучки щетинок. Параподій – це орган руху поліхет.
Зовні тіло поліхет вкрите залозистим епітелієм, під ним знаходяться два шари гладеньких м’язів: зовнішній кільцевий і внутрішній повздовжній. У кожному сегментів є по парі діагональних м’язів, які одним кінцем кріпляться до базальної мембрани епітелію, а протилежним – до основи параподій. Вони приводять в рух параподії.
Целом складається із пари целомічних мішків, які охоплюють кишечник і утворюють підвіску. Стінки сусідніх целомів утворюють між сегментами двошарові перетинки – септи.
Травна система типова. На межі букального відділу і глотки у багатьох видів є хітинові щелепи. Букальний відділ може вивертатися, глотка висовується вперед, щелепи опиняються на передньому кінці і захоплюють жертву. У передню частину стравоходу відкривається пара слинних залоз. Середня кишка бере участь у травленні і всмоктуванні їжі.
Видільна система представлена парою метанефридіїв у кожному сегменті. Починається метанефридій булавоподібними клітинами соленоцитами, які переднім кінцем виступають в целом, а в порожнину нефридія відкриваються каналом, у середині якого є джгутик. Часто з кінцевим відділом нефридія пов’язані целомодукти, що виводять з целому назовні статеві продукти. Такі органи називаються нефроміксіями.
Кровоносна система складається з черевної і спинної судин, з’єднаних між собою кільцевими судинами. Крім них є навколокишковий синус або навколокишкове плетиво судин і ще одна повздовжня судина вздовж нервового ланцюжка – навколонервова судина. У шкірі і зябрах кров насичується киснем і йде до спинної судини, звідси до навколокишкового синуса і до черевної судини. Насичена вуглекислим газом кров повертається до шкіри і зябер.
Нервова система типова. Надглотковий ганглій складається з трьох частин. Передній мозок іннервує пальпи, середній – очі й антени, задній – нюхальні ямки. Ганглії черевного ланцюжка іннервують відповідні органи кожного сегмента. Надглотковий ганглій є центром, який одержує і обробляє інформацію від органів чуття і регулює діяльність черевних стовбурів. Органи чуття розвинені добре, особливо у бродячих поліхет. Крім органів зору, дотику і хімічного чуття у багатьох видів сидячих поліхет є парні органи рівноваги – статоцисти.
Поліхети, як правило, роздільностатеві тварини. Гонади утворюються метамерно в більшій частині або у кількох сегментах у стінках целома. Запліднення зовнішнє. Дробіння яйця повне, найчастіше нерівномірне, спіральне і детерміноване. Бластула куляста. Гаструла утворюється шляхом інвагінації. З яйця виходить личинка трохофора ( рис. 58). Це типова планктонна війчаста личинка, яка активно плаває, має органи чуття і живиться. Через деякий час починається метаморфоз. Трохофора видовжується, утворюються целомічні мішки, тіло сегментується і утворюється інша личинкова стадія – метатрохофора. У багатьох поліхет метатрохофора перетворюється на нектохету, з якої розвивається молодий черв.
Крім статевого розмноження для поліхет характерне і нестатеве розмноження, яке найчастіше відбувається поперечним поділом тіла. Часто нестатеве розмноження пов’язане із статевим.
Клас Поліхети поділяється на два підкласи: Бродячі і Сидячі.
Це найчисленніший клас анелід (понад 5000 видів, близько 130 видів живе у водоймах України). Здебільшого поліхети – жителі морських водойм (населяють весь Світовий океан) і лише зрідка – солонуватих і прісних водойм. Окремі представники ведуть паразитичний спосіб життя. І Найхарактернішою ознакою багатощетинкових є наявність на кожному сегменті по парі параподій із пучками щетинок. Параподії – це зачатки кінцівки, які вперше серед безхребетних з’явилися у поліхет.
На параподіях у багатьох видів поліхет містяться розгалужені зябра. Всі поліхети роздільностатеві, розвиток із перетворенням; личинка вкрита війками трохофора веде планктонний спосіб життя. Тривалість життя поліхет 2-3 роки. Багато поліхет гине ” під час розмноження, оскільки виведення статевих продуктів у них пов’язане із розривами стінок тіла.
Цей клас поділяють на два підкласи: Рухливі і Сидячі. Перші за допомогою параподій активно переміщуються по дну, плавають, енергійно проникають у грунт. У них добре розвинений головний відділ з очами та іншими органами чуття.
Сидячі форми живуть переважно в трубках, утворених із речовин, що виділяються їхньою шкірою, та піщинками, уламками черепашок, грудочками мулу. Іноді ці трубочки майже повністю занурені в грунт, з якого вистиркається лише передня частина тіла з численними щупальцеподібними відростками, що утворюють ловильний апарат. Головний відділ розвинений слабко або редукований. Параподії також розвинені слабко.
До підкласу Рухливих належать нереїди, які зустрічаються у всіх морях Радянського Союзу, в тому числі в Чорному та Азовському.
У 1939-1941 pp. під керівництвом академіка Л. О. Зенкевича (1889—1970) були проведені роботи по переселенню нереїд із Азовського моря в Каспійське. Акліматизація пройшла успішно і сприяла зростанню харчових ресурсів Каспію. Живлячись детритом (рослинними рештками), нереїди включають у харчові ланцюги мул, який раніше «мертвим капіталом» лежав на дні Каспійського моря. Самі ж вони мають високу калорійність (1 г сухої речовини містить до 5000 кал) і становлять основну кормову, базу для осетрових риб. Осетер і севрюга майже повністю живляться нереїсом.
До підкласу Сидячих належать піскожили (рис. 35), що зустрічаються в північних і далекосхідних морях, а також у Чорному морі. Усі види піскожилів живуть на літоралі, найчастіше на піщаних мілинах, зариваючись у грунт на глибині до 20-30 см. Вони викопують дугоподібні нірки з двома отворами на поверхні грунту. Піскожил захоплює і проковтує пісок разом із органічними рештками, якими він живиться. Пісок проходить крізь кишки і викидається ззаду. Тому біля рота піскожила на поверхні грунту утворюється лійка, а позаду його тіла конусоподібні купки землі. У лійку потрапляють гниючі рослинні рештки, якими він живиться. Коли піскожил викидає з нірки чергову порцію піску, його можуть схопити риби. Проте жертвує він лише своїм хвостом, який через деякий час регенерує.
Клас Малощетинкові черви – Oligochaeta
До цього класу відносяться види, що мешкають переважно у грунті, прісних водоймах і лише близько 200 видів зустрічаються у морях. Всього відомо близько 5000 видів, в прісних водоймах України виявлено біля 200 видів олігохет, у фауні Чорного і Азовського морів – 33 види, а грунтових олігохет відкрито не більше 35 видів. Розміри тіла досягають від 0,5 мм до 40 см. Найбільшим представником грунтових червів є тропічний вид Megascolides australis, який досягає довжини 3 м.
За загальним планом будови олігохети схожі на поліхет. В них менше виражений головний відділ. На простомії відсутні пальпи, антени і очі. На тулубових сегментах немає параподій. Залишилися лише 4 пучки коротких щетинок. На певних сегментах статевозрілих особин є особливе потовщення – поясок. Через цю особливість будови олігохет і віднесено до підтипу Пояскових – Clitellata.
Шкірно-м’язовий мішок має характерну для кільчаків будову й складається з тонкої еластичної кутикули, шкірного епітелію та двох шарів м’язів: тонкого кільцевого й товстішого повздовжнього. Шкіра олігохет багата на залозисті клітини. Будова вторинної порожнини типова. Рухаються олігохети завдяки скороченню м’язів, а целом виконує роль гідроскелету.
Травна система має типову будову. У видів, що пропускають через кишечник грунт є три пари вапнякових залоз, що відкриваються у стравохід.
Видільна система представлена парою метанефридіїв в кожному сегменті. Крім нефридіїв участь у виділенні беруть хлорагогенні клітини, в яких нагромаджуються продукти обміну і запасні поживні речовини (глікоген і ліпіди).
Кровоносна система замкнена. Товсті судини, що оточують кишечник мають товсті стінки і виконують роль сердець, що женуть кров з спинної судини в черевну. У зв’язку із шкірним диханням розвивається густа підшкірна сітка капілярів.
Нервова система має типову для кільчаків будову. Органи чуття розвинені дуже слабо. В шкірному епітелії розкидані чутливі клітини і сенсили.
Усі олігохети гермафродити, їхня статева система зосереджена в небагатьох сегментах тулуба. Статева система складається з гонад, чоловічих і жіночих статевих протоків, сім’яних і яйцевих мішків, сім’яприймачів.
Сюди відносяться також і шкірні залози пояска та статеві щетинки.
При копуляції два черви з’єднуються попарно назустріч один одному, так щоб їх статеві протоки співпали. При цьому пояски виділяють велику кількість слизу. Партнери обмінюються спермою і розповзаються. Після дозрівання яйцеклітини виділяються у муфту, сюди ж із сім’яприймачів потрапляє сперма і черв’як виповзає з муфти, а запліднені яйцеклітини залишаються в ній. Краї муфти злипаються і утворюється кокон в якому дозрівають яйця. Розвиток у олігохет прямий, без метаморфозу. Молоді черв’яки вилупившись з яєць з’їдають муфту.
Крім статевого розмноження у олігохет відоме і нестатеве. У деяких виді тіло може розпадатися на фрагменти, з яких формується нова особина
Типовим представником олігохет нашої фауни є дощовий черв’як – Lumbricus terrestris. Зовнішньо подібним до дощового черва є Сгіо&іїш Іасиит, який живе у мулі прісних і солонуватих водойм.
У зв’язку із життям у грунті в малощетинкових червів зникли параподії, а збереглися лише щетинки, кількість яких на кожному сегменті невелика. На відміну від поліхет головний відділ цих тварин розвинений слабко і позбавлений додаткових виростів.
Дихання відбувається через шкіру.
Характерною ознакою олігохет є наявність пояска на кількох сегментах переднього кінця тіла. Всі вони – гермафродити, запліднення перехресне, внутрішнє. Розвиток прямий. Яйця ці тварини відкладають у кокон, що утворюється з речовини, яку виділяє поясок.
Типовим представником класу є звичайний дощовий черв’як який належить до родини люмбрицид. Він поширений по всій Європі від Атлантичного узбережжя до Уралу. Довжина дорослого дощового черв’яка від 15 до 30 см. На півдні України він досягає більших розмірів. Пересуванню в грунті сприяє видовжене, сегментоване, загострене з обох кінців тіло. Спрямовані назад щетинки (по 8 на кожному сегменті) дають можливість чіплятися за найменші нерівності грунту. Слиз, що виділяється шкірними залозами, зменшує тертя тіла черв’яка об грунт, перешкоджає його висиханню (отже, сприяє диханню, бо дихає черв’як через шкіру), дає антибіотичні властивості.
У зв’язку з життям у грунті в дощових червів спростився рецепторний апарат. У зовнішніх покривах тіла розташовані різноманітні чутливі клітини, які сприймають світлові, хімічні, механічні подразнення. Найчутливіший передній кінець тіла. Будь-який шкідливий або неприємний вплив фактора навколишнього середовища зумовлює у дощового черв’яка захисну реакцію: заривання в землю, скорочення тіла, виділення на поверхні шкіри слизу. Наприклад, від яскравого світла дощовий черв’як ховається в нірку; на слабке світло він реагує позитивно (рухається до джерела світла). Із незвичного для нього субстрату (паперу, скла) намагається переповзти на грунт. Їжу дощові черви знаходять за допомогою хеморецепторів. Вони можуть сприймати обриси і розташування оточуючих їх предметів (під час повзання по землі).
В умовах експерименту дощові черви здатні до зміни природженої поведінки на основі вироблених у них умовних рефлексів.
У грунті дощові черви риють глибокі ходи до 2 м від поверхні землі. У теплу і вологу погоду вони вночі виповзають із своїх нірок, відшукують сире опале листя, напівзгнилі травинки, все це затягують у нірки. Отже, дощові черви — типові сапрофаги. Заковтують вони і землю, яку можна завжди побачити у їхніх кишках. Органічні речовини грунту, перегній використовуються як їжа, піщинки сприяють подрібненню і перетиранню рослинних часточок. Перероблений грунт черви викидають на поверню у вигляді характерних купок – капролітів. Поява таких купок навесні свідчить про початок діяльності червів. Підраховано, що за добу кожен черв’як пропускає крізь свої кишки таку кількість землі, що дорівнює масі його тіла. Зимують черви у нижній частині своїх ходів, нижче глибини промерзання грунту. Відомі випадки, коли знаходили живих червів у кусочках льоду; це вказує на їх високу життєстійкість і здатність переносити несприятливі умови. При пересиханні грунту під час літньої посухи черви також опускаються у глибокі його горизонти.
Дощові черви відіграють величезну роль у процесах ґрунтоутворення, на що вперше вказав Ч. Дарвін (1881). Вони складають від 50 до 96 % всієї біомаси ґрунтових безхребетних. На одному гектарі землі буває від 500 тис. до 2 млн. дощових червів, які переробляють і переміщують щодоби близько чверті тонни грунту. За рік один дощовий черв’як масою 0,52 г пропускає крізь свої органи травлення в середньому 400-500 г суміші із рослинних решток і мінеральних часток землі. Роблячи свої ходи, дощові черви розпушують грунт, сприяють його аерації і проникненню води. Затягуючи в нірки листя і рослинні рештки, вони удобрюють грунт. Капроліти цих тварин сприяють поліпшенню структури грунту. До цього ж грунт, який пройшов крізь кишки дощових червів, змінює свій хімічний склад: у ньому збільшується вміст магнію, кальцію, аміаку, нітратів, фосфорної кислоти. При цьому нейтралізуються шкідливі грунтові кислоти.
Оскільки дощові черви відіграють першочергову роль у ґрунтоутворенні, підвищенні родючості грунту, їх треба охороняти. При проведенні зоологічної меліорації їх вносять у бідні на чорнозем грунти, а також під ліси в тих зонах, де ці тварини у природі не зустрічаються (сухих степах, напівпустинях).
Клас П’явки – Himdmea
До цього класу відносяться прісноводі або морські, зрідка наземні хижі або кровосисні тварини, розмірами від кількох міліметрів до 20 і більше сантиметрів. Відомо близько 400 видів, із них в Україні – близько 30.
Тіло п’явок видовжене, сплющене в дорзо-вентральному напрямку і складається зі сталої кількості сегментів. Є навколоротовий і черевний присоски. Простомій і пігідій розвинені слабо, проявляється вторинна кільчастість. На один сегмент припадає 3-5 кілець помітних зовні. Шкірно- м’язовий мішок має типову будову. У шкірі є значна кількість залозистих і пігментних клітин. Мускулатура добре розвинена. Крім кільчастих і повздовжніх м’язів є також спинно-черевні м’язи. На тулубових сегментах відсутні не тільки параподії але й щетинки, і, лише у древніх п’явок на перших п’яти сегментах збереглися щетинки.
У п’явок добре розвинена паренхіма, в якій є основна речовина і різні види клітин: жирові, пігментні тощо. У зв’язку з розвитком паренхіми відбулася редукція целому. У справжніх п’явок від нього залишається лише 4 повздовжні лакунарні канали: спинний, черевний і два бічні. Справжня замкнена кровоносна система збереглася лише у щетинконосних п’явок. У решти вона дуже редукувалася. У хоботних п’явок збереглися спинна і черевна кровоносна судини, але зникли кільцеві судини і підшкірні капіляри. У інших редукція пішла ще дальше. Целомічна рідина, що заміщує кров рухається завдяки скороченню бічних лакун.
Травна система типова. У щелепних п’явок в глотці є хітинові щелепи. В ротову порожнину відкриваються слинні залози. Слина містить речовину гірудин, яка запобігає згортанню і загниванню крові. У хижих п’явок гірудину немає. Середній відділ кишечника у кровосисних п’явок робить від 6 до 11 бічних відростків. У шлунку кров може зберігатися до 2 місяців.
Основними органами виділення є метанефридії, яких є не більше 17 пар. Функцію виділення виконує також і ботриоїдна тканина, утворена хлорагогенними клітинами.
Дихають п’явки всією поверхнею тіла і лише деякі морські види мають зовнішні зябра.
Нервова система має деякі особливості у зв’язку з виникненням присосків. Надглотковий ганглій зсунутий назад і міститься у 4 сегменті, на черевному ланцюжку ганглії сегментів, що утворюють передній присосок злиті в єдиний вузол; подібний вузол є також і поблизу заднього присоска. Органи чуття представлені чутливими сосочками, які виконують функції органів дотику,
хімічного чуття, інколи до їх складу входять і світлочутливі клітини. У деяких видів вони перетворилися на очі на перших 5 сегментах.
П’явки гермафродити. Запліднення перехресне. Яйця розвиваються в коконах. Розвиток прямий, без метаморфозу.
Клас П’явки поділяється на два підкласи: Стародавні п’явки – Archihirudinea та Справжні п’явки – Euhirudinea.
Підклас Стародавні п’явки – Archihirudinea
До цього підкласу відноситься лише один ряд Щетинконосні п’явки – Acanthobdellea, що включає один рід з двома видами. У них на кожному з п’яти сегментів є по 4 пари щетинок, добре розвинені целом із перетинками між сомітами і кровоносна система, шлунок не має сліпих виростів. Є невеликий хоботок, передній присосок недорозвинений або відсутній. Розміри тіла до 30 мм. Обидва види цих п’явок є паразитами лососевих риб і трапляються у холодних прісних водоймах.
Підклас Справжні п’явки – Euhirudinea
Справжні п’явки не мають щетинок, передній присосок у них добре розвинений, целом має вигляд системи лакун, що частково або цілком заміщують кровоносну систему.
До цього підкласу належать два ряди: Хоботні п’явки – Rhynchobdella і Безхоботні – Arhynchobdellea.
У хоботних п’явок розміри тіла коливаються від 5 до 80 мм. Це виключно водяні тварини, які мають хоботок, добре розвинену кровоносну систему. Запліднення сперматофорне. У багатьох видів спостерігається турбота про потомство. Яйця і молодь розвиваються на черевному боці материнської особини. Представники ряду є паразитами молюсків, личинок комах, птахів, риб.
У безхоботних п’явок розміри тіла досягають 30-250 мм. У них відсутній хоботок, є щелепи або їх залишки.
Типовим представником є медична п’явка – Hirudo medicinalis.
В Україні — понад 25 видів, у тому числі: європейська медична п’явка (Hirudo medicinalis) довжиною 80-120 мм, а також її родич Hirudo verbana, поширені у прісних водах, переважно у стоячих водоймах. П’явки, що належать до цих видів, живляться кров’ю хребетних тварин (земноводних і великих ссавців, зокрема людини).
Європейська медична п’явка та деякі споріднені види використовуються в медицині при лікуванні тромбофлебіту, деяких формгіпертонічної хвороби та ін. захворювань. П. риб’яча (Piscicola geometra), довжина до 30 мм, нападає на рибу у великій кількості, спричинює захворювання відоме п. н. пісцикольоз. Тільки Україну й суміжні області Росії охоплює ареал рідкісного виду Псевдотрохета п’ятикільчаста (Fadejewobdella quinqueannulata), що мешкає у невеликих пересихаючих тимчасових водоймах. У природні гидроекосистеми України можливе вселення південноамериканського виду Helobdella triserialis, що був знайдений у акваріумах. П. зустрічаються не тільки в прісних водоймах і на суходолі, а також у морях і океанах. Серед них – морська риб’яча п. з незвичайною формою тіла Phyllobdellina kozatshenkoi, що паразитує на камбалах у прибережних водах Курильських островів.
Насправді, п’явки – дуже цікаві істоти і славу злісних кровопивців мають незаслужено, а, напевно, через неусвідомленої гидливості деяких людей до них. Ці маленькі кровососи мають величезну кількість чутливих рецепторів. Їх тіло покрите клітинами, за допомогою яких вони здатні вловлювати будь-який рух і чіплятися за будь-яку поверхню.
Крім того, вони можуть довго переслідувати свою жертву за запахом. Саме завдяки існуванню такого стимулу, п’явки можуть обходитися без їжі майже шість місяців. Тепло тіла жертви є кінцевою метою для цього кровопивці. Рот п’явки має три щелепи і триста зубів, які з легкістю впиваються в шкіру, а завдяки еластичній будові свого тіла під час прийому їжі п’явка здатна збільшуватися в розмірі в п’ять разів.
Унікальні здібності п’явок були помічені ще середньовічними лікарями. Особливо часто їх використовували у Франції, де вчені підрахували, що щорічно п’явки висмоктують з пацієнтів більше 1,5 мільйонів літрів крові на рік. Лікарі в давнину використовували п’явок виключно на всій поверхні людського тіла для лікування абсолютно різних захворювань. Існували навіть спеціальні трубки-аплікатори для п’явок, що мають отвори з обох своїх сторін. Ці трубки використовували для важкодоступних місць, куди п’явка не могла добратися самостійно, наприклад, в пряму кишку або ніздрі. П’явку поміщали в такій аплікатор, і вона повзла по ньому до кінця, а потім просто присмоктуються до потрібного місця.
У старовину припускали, що п’явки допомагають висмоктати з тіла злих духів. Вчені того часу вірили, що за здоров’я людини несуть відповідальність добрі і злі духи, керуючі енергіями і можливостями тіла, тому щоб уникнути хвороб необхідно постійно підтримувати баланс між ними. Саме п’явки допомагали в цьому середньовічним лікарям, висмоктуючи з людини «злий кров». Оскільки розвиток біології знаходилося тоді на своєму початковому етапі, люди поступово відійшли від лікування п’явками, так як воно не приносило явно вираженого, візуально визначається ефекту. У ті часи частіше використовувалися радикальніші методи лікування.
Сьогодні лікарі визнають унікальні здібності п’явок і використовують їх, наприклад, для запобігання пухлин, що виникають в якості ускладнень після хірургічних втручань. У реконструктивної хірургії п’явки надають неоціненну допомогу післяопераційним хворим як засіб, що перешкоджає утворенню гематом і набряків, а також кров’яних згустків, які здатні закупорити судини і пошкодити тканину, тим самим перешкоджаючи нормальному загоєнню. П’явки виробляють своїми слинними залозами спеціальну речовину- герудин, яка розріджує кров, і не дає їй зсідатися. Тому рани на тілі після пявок дуже довго не загоюються.
П’явки сприяють відновленню нормального харчування пошкоджених тканин. Голодна п’явка висмоктує «стару» кров, так що свіжа кров, збагачена киснем, надходить в пошкоджену ділянку, поки той остаточно не відновиться. Систематичне застосування п’явок може зменшити головний біль і знизити артеріальний тиск у людей, що страждають гіпертонією.
Самий поширений представник сімейства – звичайна риб’яча п’явка (Piscicola geometra), вперше описана ще Карлом Ліннеєм в 1761 році. На риб природних водойм її виявляють досить часто десятками і навіть сотнями на одній особи, тому багато фахівців відносять її не до ворогів, а до паразитів риб, а саме поразка риб цієї п’явкою називають пісціколезом.
Форма тіла P.geometra трубковідная, циліндрична, з характерною великої дисковидні присоском на задньому кінці. Довжина тіла 20-50 міліметрів, ширина – до 2.5. Забарвлення дуже мінливе і звичайно варіює від буро-оливкових до зеленувато-сірих тонів – це залежить від забарвлення тіла риби, на якій п’явка паразитує. На задній присоску є радіальні пігментні смужки, між якими розташовані плями. По середині спинний частини тіла проходить вузька світла поздовжня смуга, що перетинає поперечними смугами.
Живе пісцікола лише у воді, досить насиченою киснем. У непротічних ставках і тим більше болотах вона зустрічається вкрай рідко.
Під час розмноження п’явка відкладає яйця, укладені в кокони довжиною 1.5 міліметра, які вона прикріплює до водних рослин та інші субстрати. У залежно від температури води через 1-3 місяці з коконів виходять молоді п’явки, які відразу здатні нападати на рибу.
Крім того, що пісціколи висмоктують кров з риб, вони ще є і переносниками заразних хвороб, – а для деяких паразитів є остаточним господарем у складному циклі розвитку. Таким чином, ці п’явки можуть бути причиною розповсюдження в акваріумному господарстві деяких небезпечних захворювань.
У Дніпрі, Волзі, Уралі мешкає п’явка Cystobranchus fasciatus, що представляє небезпеку для риб. Її витягнуте тіло досягає довжини 75 міліметрів при ширині 8. Задня присоска дуже велика, плями на ній, як і у звичайної риб’ячої п’явки, розташовані між радіальними пігментними смугами. Колір тіла сірий з фіолетовим відтінком, на цьому фоні виділяються широкі темно-сірі поперечні смуги з розмитими краями.
У водоймах Ленінградської області живе п’явка С.respirans, яка теж дуже небажана в акваріумі. Тіло в неї відносно короткий (до 40 міліметрів при ширині 10), сірувато-жовтого кольору, суцільно вкрите дрібними коричневими пігментними плямами.
У річці Амур і озері Ханка мешкає небезпечна для золотих рибок п’явка Trachelobdella sinensis. У природних водоймах вона паразитує на зябрах сазанів і карасів, тому забарвлення її зазвичай жовтувато-біла.
У водоймах Росії, за винятком європейського північного сходу і Західного Сибіру, широко поширена плоска п’явка Hemiclepsis marginata. Довжина її тіла 30 міліметрів при ширині 7. У спокійно сидять п’явок тіло плоске і короткий, а у виструнчених воно стає дуже довгий, і в цьому положенні їх можна помилково прийняти за звичайну риб’ячу п’явку. Спинна сторона тіла опукла, черевна – злегка увігнута. Забарвлення строкате, зеленувато-коричнева, у молодих — зеленувато-блакитна. За спинний стороні тіла проходить сім поздовжніх рядів жовтих плям, на задній присоску теж є жовті цятки. Ці п’явки смокчуть кров не тільки у риб, але і у земноводних (тритонів, жаб).
Як і всі плоскі п’явки, Н. marginata піклується про своє потомство. П’явка-мати прикриває своїм тілом відкладені нею тонкостінні безформні кокони, в яких укладено безліч яєць. Після вилуплення молодь прикріплюється до череву матері і пересувається разом з нею. У разі небезпеки п’явка перестає рухатися, захищаючи потомство своїм тілом. Підростаючи, молодь переходить до самостійного життя – спочатку тимчасово, а згодом і назовсім.
Інша представниця плоских п’явок – улітковий п’явка (Glossiphonia complanata) — не є ворогом риб, але теж завдає шкоди акваріумному господарству. Її жертви, як видно з назви, – молюски, тому акваріумістам, колекціоную, крім риб, і різних равликів, слід добре знати її “в обличчя”, тим більше, що вона потрапляє в акваріум (з рослинами, грунтом і пр.) частіше за інших своїх родичів і довше залишається непоміченою.
Довжина тіла п’явки рідко перевищує 20 міліметрів, забарвлення зеленувато-коричнева. Завдяки тому, що тіло її напівпрозорої, легко розглянути внутрішні органи і весь процес виношування потомства.
п’явка не вміє плавати і пересувається плазом. Вона надзвичайно ледача і багато часу нерухомо лежить, присмокталися до підводних предметів або рослинам. Відірвати її від субстрату нелегко, а якщо це вдається, вона згортається клубком зразок їжака.
Для допитливого натураліста п’явки можуть стати цікавим об’єктом спостережень. Але, звичайно, утримувати їх слід в окремому посуді. Щоб вони не потрапили до акваріум, треба уважно переглянути все, що надходить до нього з природного водоймища (статевозрілі п’явки видно неозброєним оком) або попередньо обробляти за спеціальними методиками. Якщо молоді п’явки все ж залишилися непоміченими і надалі ви їх знайдете на мешканців акваріума, необхідно провести обробку ваших вихованців. Для риб це короткочасні сольові ванни: в 1 літрі води розчиняють 25 грамів кухонної солі і обробляють протягом 10 хвилин.