Україна під владою Російської та Австрійської імперії (кін

Матеріали для підготовки студентів до семінарських занять.

Заняття 3.

Україна під владою Російської та Австрійської імперії (кін.XVIII – поч. XX ст.). Визвольні змагання 1914-1921 рр.  Відродження Української державності.

Перелік запитань, які виносяться на семінарське обговорення:

1.     Входження Причорномор’я і східної України до Росії.

2.     Визвольна боротьба у 18 столітті

3.     Україна в кін. 18- початок 20 ст.

4.     Промисловий переворот в Україні в 60-і – 90-і рр.. XIX століття.

5.     Народницький рух і рух «будителів» в кінці XIX – початок XX століття.

6.     Суспільно-політичне та економічне становище України на початку XX ст. Україна в Першій Світовій війні.

7.     Українська Центральна Рада у боротьбі за автономію і незалежність України.

8.     Україна в період Гетьманату і Директорії.

9.     Західно-Українська Народна Республіка та занепад української державності.

 

1. Входження Причорномор’я і східної України до Росії.

 Вихід Росії до Чорного моря був проблемою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор’ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись участю Росії у придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії велися на суходолі та на морі.

Російська армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси, у 1770 р. російський полководець П. Румянцев двічі розгромив турків під Ларгою і Кагулом, російський флот знищив турецький у Чесменській битві (1770 р.), війська під командуванням О. Суворова розбили турецьку армію під с. Козлуджі (1771 р.).

Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї та боєприпасів, звідси постачався транспорт.

З лівобережного козацтва був сформований корпус у 12 тис. вояків, а з числа жителів Правобережної України — добровольчий козацький корпус. До діючої армії входили також запорожці. В 1769 р. козаки завдали поразки турецькому загонові біля р. Вовча, брали участь у битвах при Кінбурні, Хаджибеї, штурмували Перекоп, захопили Кафу. Десятки тисяч українців залучалися для будівництва фортець, мостів, переправ тощо.

Російсько-турецька війна 1768— 1774 рр. завершилася  підписанням Кючук-Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром і Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини, яка повинна була ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн. карбованців.

Проте Туреччина не замирилася з таким станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь

Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової війни з Росією.

Під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. російські війська взяли Очаків (1788 р.), під командуванням

О. Суворова розбили турків під Фокшанами і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі.

У цій війні брало участь Бузьке козацьке військо, яке за бойові заслуги стало називатися «Військом вірних чорноморських козаків».

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з Гетьманщини і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії — Нову Сербію і Слов’яносербію. Слідом за ними з’явилися німецькі переселенці.

У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5 тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськими господарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщина становила два дні замість чотирьох—п’яти на тиждень. З 1786 р. основну частину переселених селян складали українці з Правобережжя. На нових землях оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала назву Новоросія.

Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. було засновано Катеринослав, у 1778 — Херсон — перший порт на Чорному морі, у 1783 — Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було створено Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей — Одеса, яка стала центром усієї південноросійської торгівлі. Населяли міста люди різних національностей, але переважали українці.

Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного — усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного — опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії.

У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну та економічну кризу, пов’язану з наростаючою феодальною анархією в державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, які спустошували країну.

Все це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав — Австрії, Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступилася Галичиною. Сама ж вона отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частину Мінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна Україна — Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссія отримала м. Гданськ і території по річках Варта і Вісла. У 1794 р. спалахує повстання під проводом Т. Костюшка, яке було придушене царськими військами. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з Любліном і Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу з Варшавою.

Таким чином, етнічні землі опинилися у складі двох держав – Російської та Австрійської імперій.

 

2. Визвольна боротьба у 18 столітті

Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало в Україні хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби – гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька голота, селяни, міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій території Правобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності.

На західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбувати панщину, платити податки, захоплювали поміщицькі землі. Ці народні месники називалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був

 Олекса Довбуш. Разом із братом Іваном у 1738— 1743 рр. він активно боровся зі шляхтою біля Коломиї. Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса розгорнув боротьбу в Північній Буковині та Закарпатті.

Опришківський рух тривав довго — завдяки вмілій організації, тісним зв’язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське військо.

1744—1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народних месників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву селянства. Але і шляхта не дрімала: за голову Довбуша було обіцяно значну винагороду. 23 серпня 1745 р. його було підступно поранено, і 24 серпня він помер. Справу Довбуша продовжили його побратими — В. Орфенюк, В. Баюрак, І. Бойчук.

Опришківський рух був тісно пов’язаний з гайдамацьким, найвищим злетом якого стала так звана Коліївщина.

У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою та виставивши себе захисницею православ’я. У відповідь шляхтичі скликають Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав. Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду Росія починає воєнні дії проти конфедератів, що послужило сигналом до повстання.

Ініціатором повстання православних на Правобережжі був ігумен Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворський.

Максим Залізняк збирає повсталих, осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. На початку червня 1768 р. повсталі оточили Умань — один із центрів польського панування на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник І. Гонта з козаками, і місто капітулювало. Рада повсталих обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Ґонту — полковником і князем уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень. Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на Лівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам з’єднатися мовби для підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу польській армії у ліквідації повстання. В липні 1768 р. табір гайдамаків під Уманню було оточено, і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті.

Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду і культури, складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.

Після цього російське самодержавство відкрито взяло бік польської шляхти. Ліквідація Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі.

У 1789—1793 рр. проходило повстання у с. Турбаї, яке раніше входило до складу Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були вільними козаками, а потім їх силоміць перетворили на феодальне залежних селян. Отож турбаївці домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат визнав козацькі права і привілеї лише за 76 селянами із 2 тис. Це викликало велике обурення. В січні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину і платити податки на користь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке самоврядування — Громадська збірня. В липні 1789 р. повстанці вбили поміщиків Базилевських і змусили службовців земського суду визнати їх усіх козаками. Повстання тривало аж чотири роки, оскільки царському урядові, заклопотаному російсько-турецькою війною і боротьбою з французькою революцією, було якось не до нього. Лише у 1793 р. до Турбаїв увійшли війська. Активних учасників повстання судили і заслали на каторгу. Турбаї перейменували на с. Скорботне, а його мешканців переселили у південні райони України.

Антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив на суспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах української інтелігенції, підготував грунт для подальших визвольних змагань.

 

 

3. Україна в кін. 18- початок 20 ст.

 Після знищення Запорозької Січі Російська імперія зробила кілька кроків по перетворенню України у звичайну провінцію. У 1780 р. на місці Слобідсько-Української губернії було створено Харків­ське намістництво; у 1781 р. у зв’язку з адміністративною реформою на Лівобережжі ліквідували традиційні 10 полків; замість них засновувалися 3 нових намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. За своєю організацій­ною структурою вони нагадували російські губернії й діли­лися на повіти. Водночас українські адміністративні, судові й фінансові установи замінювалися відповідними імперсь­кими бюрократичними структурами.

Важливі зміни сталися у 1783 р. Замість ко­зацьких полків було створено 10 кавалерійських регулярних полків, пізніше перейменованих у карабінерські. По-друге, кримський хан Шагин-Гірей у лютому відрікся від престо­лу, й у квітні Катерина II видала маніфест «Про прийняття, півострова Кримського, острова Тамані та всієї Кубанської сторони у Російську державу». По-третє, 2 травня того ж року в затоку увійшли 5 фрегатів і 8 малих судів Азовської флотилії, поклавши початок Чорноморському флоту (через рік на місці фортеці Ахтіар почалося будівниц­тво нового міста — Севастополя). У тому ж році з ініціативи Потьомкіна на Дніпрі було засноване місто Катеринослав (нині Дніпропетровськ). Нарешті, кардинально змінився ста­тус українських селян: Катерина II заборонила їм покидати своїх поміщиків, ввела на Лівобережжі і Слобожанщині кріпац­тво, а також подушний податок.

У той час як простий народ був закріпачений, українсь­ка еліта отримала від царизму нові привілеї. У 1785 р. Кате­рина видала «Жаловану грамоту дворянству», за якою знать звільнялася від обов’язкової військової служби, а українсь­ка козацька старшина зрівнювалася в правах з російським дворянством.

Важливі зміни сталися й у тій частині України, яка за­лишалася у складі Речі Посполитої. У 1768 р. там спалахнуло повстання гайдамаків, відоме під назвою Коліївщина. При­чинами цього потужного народного руху стало посилення феодальної експлуатації українських селян з боку польської шляхти, а також подальший наступ католицької та уніатсь­кої церков на права православної церкви. Виданий польським королем Станіславом-Августом Понятовським указ про зрівняння у правах «дисидентів» (тобто православних і протестантів) з католиками хоч і був затвер­джений сеймом, проте викликав різкий протест зі сторони фанатично настроєної польської шляхти й католицького духовенства; останні у лютому 1768 р. утворили так звану Барську конфедерацію й виступили проти будь-яких посту­пок православним. Конфедерати робили погроми в украї­нських селах і містечках, виганяли православних священиків з парафій, палили православні храми. Щоб припинити роз­гул конфедератів, Катерина II наказала ввести на Правобе­режжя російські війська.

Місцеве українське населення сприйняло цей крок ро­сійського уряду як допомогу йому у боротьбі з ненависною шляхтою. Серед малограмотних селян пішли чутки про «Зо­лоту грамоту» імператриці Катерини, в якій вона нібито веліла кошовому отаману Петру Калнишевському разом із російською армією знищувати ворогів православної віри. Навесні того ж року запорозькі козаки провели у Мотронінському монастирі кілька таємних нарад, на яких було прийняте рішення про початок масового виступу проти польської шляхти, євреїв-орендарів, а також католицького і уніатського духовенства. Керівником повстання став

запо­рожець Максим Залізняк.

26 травня загін гайдамаків під командуванням Залізняка рушив на Правобережну Україну. Повсюдно почали утворю­ватися нові загони гайдамаків, які за короткий час змогли захопити Жаботин, Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав й очистили від шляхти усю південну Київщину. Біля Умані на бік повстанців перейшов зі своїми козаками сотник Іван Гонта, У ніч з 9 на 10 червня гайдамаки оволоділи Уманю, вчинили у місті страшну різанину, після чого окремі по­встанські загони були послані під Білу Церкву, на Волинь, Подолля та Брацлавщину.

Спочатку російські війська не втручалися в україно-польський конфлікт, однак величезний розмах повстання, а також його відверто антифеодальна спрямованість тривожили царський уряд. У другій половині червня загін М. Кречетникова, отримавши наказ, хитрістю взяв у полон ватажків повстання Залізняка та Гонту; потім російські війська розгромили загони й інших отаманів. Залізняка як підданого російської корони судили і заслали до Сибіру. А Ґонту польський суд засудив на мученицьку смерть шляхом зняття шкіри, четвертування тощо. «Золоті вольності», що довгий час забезпечували польським магнатам та шляхті практично необмежені права, згодом довели Річ Посполиту до політичної анархії та занепаду. тим скористалися її агресивні сусіди — Російська імперія, руське королівство та імперія австрійських Габсбургів. Внаслідок першого розподілу Польща втратила частину своєї території. Ці геополітичні зміни зачепили й українські землі. Галичина та Буковина у 1772 р. увійшли до складу Австро-Угорської імперії.

Завоювання Росією Північного Причорномор’я і Приазов’я, ліквідація Запорозької Січі та Кримського ханства, розподіли Польщі спричинили значні соціально-економічні та етнічні зміни. Ще у 1752 р. в західній частині запорозьких володінь царський уряд дозволив поселитися кільком тися­чам православних сербів, що тікали від гніту католицької Австрії. На колонізованих землях виникла адміністративна одиниця, названа Новою Сербією. Крім сербів на південь України переселялися хорвати, чорногорці, волохи, греки, болгари, молдавани, німці. У 1753 р. на території Дон­басу, у трикутнику Бахмут — Луганськ — Сіверський До­нець, була утворена ще одна адміністративна одиниця — Слов’яно-Сербія з центром у Бахмугі. У 1769 р. Катерина II дозволила еміграцію євреїв з Речі Посполитої; потік їх по­мітно посилився після першого розподілу Польщі (1772).

У 1778 р. царські власті організували масове переселення з Криму у Північне Приазов’я греків, вірмен та представ­ників інших народів (всього від 20 до 32 тис. чоловік). У 1780 р. греки заснували в Приазов’ї місто Маріуполь та ще два десятки селищ.

Для залучення на нові землі дворян російський уряд на­давав їм різні пільги. Дворяни-переселенці отримували в дар по 40 тис. акрів землі за умов створення на кожному з цих пожалувань не менше 25 селянських господарств. Оскільки селян бракувало, поміщики йшли їм на поступки. Для отри­мання наділу у 160 акрів переселенці повинні були відпра­цьовувати панщину лише 2 дні на тиждень замість звичай­них 4—5 днів. У 1781 р. імператриця видала указ про переселення у Новоросію 20 тис. державних селян, а з 1785 р. у пониззі Дніпра дозволено було селитися старообрядцям.

На узбережжі Чорного моря почалося будівництво нових міст та портів. На місці закладеної у 1779 р. судноверфі Потьомкін у 1781 р. заснував Херсон. У 1788 р. ще одна судно­верф була закладена в районі впадіння річки Інгул у Півден­ний Буг; через рік тут було засноване місто Миколаїв.

Катерина II захотіла особисто відвідати Україну і поди­витися на плоди своєї колонізаційної політики. 2 січня 1787 р. вона покинула Петербург у супроводі численної свити, а також послів Австрії, Франції і Англії. До Києва їхали в екіпажах, а у квітні, коли зійшов лід на Дніпрі, пересіли на спеціально побудовані галери. У Каневі імператрицю че­кав польський король Станіслав Понятовський, але Кате­рина холодно зустріла його і не запросила у подорож. Неза­баром на борт царської галери піднявся австрійський імператор Йосиф II. У Херсон монархи в’їхали через Тріум­фальну арку з написом «Шлях до Візантії».

У травні царський кортеж побував в Криму, зокрема у Севастополі, де імператрицю зустрів салютом Чорноморсь­кий флот. Тим часом турецький уряд, незадоволений екс­пансією Росії у Північному Причорномор’ї та на Кавказі, вирішив узяти реванш за минулі поразки і 5 серпня 1787 р. передав російському послу у Стамбулі ультиматум: 1) по­вернути Туреччині Крим; 2) анулювати всі колишні ро­сійсько-турецькі договори; 3) відмовитися від заступницт­ва Грузії. Посол не встиг ще передати цей ультиматум у Петербург, коли султан Абдул Гамід І оголосив Росії війну.

Плани турків передбачали висадку десанта в Криму та в Херсоні, а потім загальний наступ турецьких і татарських військ з Молдавії та Криму на Україну. Потьомкін пропо­нував імператриці спочатку взяти турецьку фортецю Очаків, потім оволодіти територією між Південним Бугом і Дністром, а звідти вести наступ на Бачкани. Вже після початку війни в Україні приступили до формування двох армій: Катерино­славської (чисельністю 75—80 тис. чоловік) під командуванням Потьомкіна й Української (чисельністю 35—40 тис. чоловік) під командуванням Румянцева. Для оборони Кри­му і дій на Кубані був сформований особливий Кримсько-Кубанський корпус чисельністю у 25—30 тис. чоловік. Чор­номорський флот був розділений на дві ескадри: Севастопольську (для захисту Криму) і Лиманську (для захисту Херсона). Союзником Росії виступила Австрія.

Не зупиняючись детально на розповіді про воєнні дії, за­значимо, що кампанія 1787 р. пройшла без великих битв; єди­ною помітною подією став розіром російськими військами під командуванням Суворова турецького десанта на Кінбурнській косі. У 1788 р. бойові дії велися переважно на морі. У 1789 р. обидві російські армії на Україні були зведені в одну і передані під загальне командування фельдмаршала Потьомкіна. Останній планував оволодіти всією Бесарабією та вийти на Дунай в районі Ізмаїла. Таврійський корпус Каховського був зосереджений у Криму, а дивізія Ферзена мала прикривати Херсон та Кінбурн.

У Бесарабії найбільш значні перемоги були отримані російсько-австрійським корпусом під командуванням Суворо­ва; влітку він розгромив турок під Фокшанами, а восени — на річці Римнік. На думку воєнних фахівців, якби російсь­кою армією командував не Потьомкін, а Суворов, війна переможно закінчилася б вже у 1789 р.

У наступному році, втративши всяку надію на перемогу у війні, турецький уряд змушений був піти на мирні пере­говори з росіянами. 29 грудня 179І р. у Яссах було укладено мирний договір, за яким підтверджувалися умови Кючук-Кайнарджійського договору 1774 р. та Акт і 783 р. про при­єднання Криму і Кубані до Росії, південно-західний кор­дон Російської імперії пересувався з Південного Бугу на Дністер, Туреччина відмовлялася від претензій на фортецю Очаків і Грузію, підтверджувалося право російського військового флоту плавати по Чорному морю.

У 1792 р. чорноморське козацтво було переселено на Ку­бань, де під назвою Чорноморське козацьке військо воно ма­ло захищати південні кордони Російської імперії. Устрій цього козачого війська нагадував устрій Запорозької Січі, та й самі переселенці вважали себе запорожцями.

На початку травня того ж року російська армія вторглася на Правобережну Україну, що належала Польщі. Польські війська почати відступати на захід. Місцеве українське на­селення вітало російські війська як визволителів від поль­ського ярма. До кінця травня Правобережжя і частина Во­лиш вже були під російським контролем.

12 січня 1793 р. Росія і Прусія уклали конвенцію про другий розподіл Польщі. Правобережна Україна відходила до Російської імперії, про що офіційно повідомлялося у царсь­кому маніфесті від 27 березня 1793 р. Однак частина патріо­тично настроєних польських офіцерів і шляхти на чолі з Тадеушем Костюшко виступила проти розчленування Польщі і 24 березня 1794 р. підняла повстання. Російська армія швидко подавила цей виступ, зайняла Вільнюс і Варшаву. Між Ро­сією та Австрією була підписана ще одна угода — про третій розподіл Польщі (1795). До розподілу «весільного пирога» приєдналася і Прусія. У результаті до Російської імперії відійшли землі Західної Волині, Західної Білорусії, Литви та Курляндії. Галичина та Буковина залишилися у складі Австрійської імперії.

Таким чином, до кінця XVIII ст. майже усі українські землі перейшли під владу двох військово-феодальних імперій: 80% українців були підданими російських імператорів із династії Романових, а 20% — підданими австрійських імпе­раторів із династії Габсбургів. При цьому в російській час­тині України за українцями закріпилося офіційне наймену­вання малороси, а в австрійській — русини.

Ознакою присутності Росії на Україні була армія. найтяжчою повинністю був призов до армії встановлений в 1793 році. Термін служби 25 років. Олександр 1 і міністр Олексій Аракчеєв засновували військові поселення. На Україні існувало 20 поселень.  До 1857 року вони були розформовані. До Лівобережної України входили:  Чернігівська, Полтавська і Харківська губернії. Правобережжя: Київська, Волинська і Подільська. Південь поділявся на Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії. Кожна губернія ділилася на повіти, які включали міста і села. На чолі губерній були губернатори, якому допомагали чиновники із занті, що займалися внутрішніми питаннями краю. Селяни не мали права займати будь-яку урядову посаду. Місцеві посади в основному займали українці – Мироладовичі, Миклашевські, Кочубеї, Капніст і Полетика. Типовою рисою для українців є їхня ментальність.  Її характеризують слова віктора Кочубея – українця, який належав до найближчого оточення імператора: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший…».

 За час наполеонівських війн Україна була територією, де велися військові дії між ворогуючими сторонами. Українці служили на боці рос. царя у війні з Наполеоном. Але були і ті, які підтримували і Бонапарта.

Офіцери, які за час Наполеонівської війни побували на Заході змінили свої погляди щодо рос. самодержавства. почали виникати перші товариства. «Союз порятунку» засноване в Петербурзі 1816 року. Через 5  років воно розкололося на окремі групи. Північне товариство в Петербурзі розвивало республіканські цілі, а Південне товариство з центром в Тульчині на Пд. України, яке очолив полковник російської армії Петро Пестель. Йому вдалося приєднати «Товариство об’єднаних слов’ян».

Його програма  «Руська правда» передбачала скасування нерівності,  модернізація господарства країни, сувору централізацію правління. Але Пестель не вважав українців за націю, а казав що Україна є частиною Росії. Члени Товариства об’єднаних слов’ян не поділяли нейтралістських поглядів Пестеля, схиляючись до утворення федеративної республіки. Але грудневе повстання в Петербурзі 1825 року зазнало поразки. Члени товариств були засуджені і вислані в Сибір.

У листопаді 1830 року таємне товариство молодих пол. офіцерів підняло повстання проти росіян. В 1831 році повсталі рушили на Волинь. Вони надіялись підтриматись допомогою українських селян і висунули гасло «За вашу і нашу свобод», але це повстання було придушене рос. військами, так і не підтримане селянами. Після цього повстання землі України об’єднуються. Почала проводитися політика русифікації. В листопаді 1831 р.

Микола 1 утворив у Києві соціальну комісію у справах зах. губерній. були закриті польські школи, навчання рос. мовою. в Києві засновано рос.університет Св. Володимира. Генерал-губернатор Дмитро Бібіков 1837-1852 рр. Київ перетворився на бастіон рос. культури. він виганяв поляків з їх маєтків, а ткож ліквідував Литовський статут і Магдебурзьке право. Навертав креко-католиків у православ’я.

Але крім гніту було і відродження України. Наприкінці 18 ст. серед дворян лівобережжя зявляється цікавість до історії Козаччини. Василь Рубан «Короткая летопись Малоросийская» 1777 р., Яків Маркович «Записки о Малоросии» 1798 р., Іван Котляревський «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».

Осередком покоління 1840-х років, до якого належали історик Костомаров, письменник Куліш та поет Тарас Шевченко. В 1834 році у києві постав університет. З березня 1847 року студент Київського університету Олексій Петров доніс властям про збори членів Кирило-Мефодіївського товариства. Постраждав лише Шевченко, якого на 10 років заслали в Оренбург без дозволу писати і малювати.

 

В 30-х роках 19 ст. на правобережжі існувало товариство «Руська Трійця» –  Маркіян Шашкевич,  

Іван Вагилевич і Яків Головацький, які прагнули звільнити українську мову від церковних діалектів і довести її до літературної мови. Їхня збірка «Русалка Дністрова» містила вірші, пісні, оповідання  українською мовою без діалектів. Але з 1837 р. Шашкевич емігрував в Будапешт, де продовжив видавати альманах.

Кримська війна 1854 – 1855 рр. дала змогу відчути українському населенню свободу. В 1955 році почали утворюватися козацькі загони, у які входили тис. селян.

19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест про ліквідацію кріпацтва. Внаслідок реформи поміщики зберег­ли кращу половину усіх земель для власного використання. Інша земля розподілялася серед звільнених селян. Однак при цьому селяни повинні були заплатити за неї викуп. Оскіль­ки грошей у селян було мало (або взагалі не було), а по­міщики не хотіли чекати, коли їх вчорашні кріпаки обзаве­дуться грошима, царський уряд виплатив поміщикам 80% селянського боргу у формі 5-процентних казенних облігацій. Таким чином, селяни автоматично з боржників поміщиків перетворювалися в боржників держави і зобов’язані були виплачувати уряду викупні платежі разом з процентами про­тягом 49 років. Інші 20% боргу селяни або віддавали по­міщикам грошима, або відпрацьовували в полі.

Загалом реформа пограбувала селян, оскільки залишила в їх розпорядженні менше землі, ніж вони мали до 1861 р. У Росії вони втратили майже 10% землі, а на Лівобе­режній і південній Україні — майже 30%. При цьому, якщо середня величина селянського наділу в імперії дорівнювала 27 акрам на сім’ю, то у вказаних регіонах України — лише 18 акрам.

Інша ситуація склалася в Правобережній Україні. Щоб ослабити позиції польської шляхти і залучити на свій бік українців, царський уряд роздав їм на 18% більше землі, ніж вони мали до реформи. Правда, і ціни на землю тут були вищими, ніж в інших регіонах.

У 1864 р. царський уряд здійснив земську реформу, що передбачала появу місцевого самоврядування в більшості регіонів Російської імперії. На Україні земства не вводилися лише на Правобережжі (до 1911 р.) через побо­ювання, що польські поміщики захоплять усю повноту влади на місцях. З’їзди землевласників, збори міських власників і волосний схід селян обирали представників на повітові збо­ри. Ті, у свою чергу, призначали представників для роботи у губернських земських зборах. Між засіданнями повітових і гу­бернських земських зборів усю поточну роботу здійснювали їх виконавчі органи — земські управи.

Судова реформа 1864 р. ліквідувала становий характер судів, закритість судових засідань і залежність судів від ад­міністрації. Судочинство перетворилося в незалежну область управлінської системи, вільну від втручання чиновників

У тому ж році почалася реформа системи народної осві­ти. «Положення про початкові народні училища* вводило єдину систему початкової освіти. До неї відносилися почат­кові школи усіх відомств, міські і сільські, з підпорядку­ванням їх Міністерству народної освіти. Лише церковно-при-ходські школи підпорядковувалися Синоду. У народних училищах могли вчитися діти представників усіх станів. В них російсь­кою мовою протягом 2—3 років навчали закону божому, читанню, писанню, чотирьом арифметичним діям. З появою земств почала швидко зростати кількість земських шкіл (у 1898 р. їх було вже 3179). А усього на Україні у 1897 р. нараховувалося 16798 початкових шкіл різних типів.

Статут від 19 листопада 1864 р. встановлював два типи: класична (з викладанням латинської і грецької мов) і реальна (без вказаних мов і з переважанням природничих і точних наук). У гімназіях вводилася 7-літня освіта. Випускники класичних гімназій могли продовжити навчання в будь-якому вищому учбовому закладі, а випус­кники реальних гімназій — тільки в технічних або сільсько­господарських закладах. У гімназіях скасовувалися фізичні покарання. Розширялися права і функції педагогічних рад гімназій. Директор не міг відміняти їхні рішення, а тільки опротестовувати у опікуна учбової округи. Існували також неповні середні школи — так звані прогімназії. Вони відкри­валися в невеликих містечках і давали знання у межах пер­ших чотирьох класів гімназій.

Нові зміни у системі освіти сталися у 70-ті роки. Статут 1871 р. ліквідував усі реальні гімназії, перетворивши усі чоловічі гімназії у класичні. Навчання тривало 8 років. Пере­вага віддавалася викладанню латинської, грецької і ро­сійської мов; менше часу відводилося на вивчення природ­ничих наук. У1872 р. було обнародовано статут реальних училищ неповної середньої школи з 6—7-літнім терміном навчання. Внаслідок економічної необхідності в період, що розгля­дається, було відкрито 6 середніх комерційних училищ у Києві, Одесі та Харкові. З’явилося 28 учбових закладів сільськогосподарського профілю і 24 — педагогічного. Підго­товку фельдшерів, медсестер, акушерок і техніків-стомато-логів здійснювали 13 медичних установ.

Під впливом західних стандартів зародилася і жіноча се­редня освіта. Положення від 10 травня 1860 р. засновувало жіночі училища Міністерства народної освіти двох розрядів: першого — з 6-річним терміном навчання, другого — з 3-річним. Вчитися в них могли дівчата усіх прошарків. У 1870 р. з’явилося «Положення про жіночі гімназії», за яким вони поділялися на заклади Міністерства народної освіти та відомства імператриці Марії. Навчання тривало 8 років; ви­пускниці могли потім поступати в університети. Існували також жіночі прогімназії з 4-літнім терміном навчання.

До кінця століття існувало 129 гімназій, з них 52 чолові­чих і 77 жіночих. Середню освіту давали також заклади за­критого типу — інститути благородних дівиць, кадетські кор­пуси, приватні пансіони. Доступ у них мали тільки діти дворян.

Поступово розширялася мережа вищих учбових закладів, передусім університетів. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрився Новоросійський університет. Статут 18 червня 1868 р. реформував вищу школу. Університети діста­ли автономні права: право вибору вченою радою ректора і проректора терміном на чотири роки; обрання професорів за конкурсом; обрання деканів радами факультетів. У той же час студентські організації в межах вузу були заборонені. Після вбивства царя Олександра II (1881) і у зв’язку з участю студентів в організаціях народників царський уряд посилив нагляд за внутрішнім життям вищої школи; статут 1884 р. ліквідував автономію університетів, виборність адмі­ністративних і викладацьких посад. Одночасно вводилася перевірка професорсько-викладацького складу на благо­надійність.

Військова реформа 1864 р. передбачала розділення тери­торії держави на військові округи. На Україні створювалися Київський, Одеський і Харківський військові округи. У 1888 р. уряд ліквідував Харківський округ, а чотири гу­бернії, що входили до його складу, були приєднані до Київ­ського округу. Відповідно до статуту 1874 р. вводився за­гальний військовий обов’язок й термін військової служби скорочувався: в сухопутній армії — до 6 років, на флоті — до 7 років.

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Промисловий переворот в Україні в 60-і – 90-і рр.. XIX століття.

 Промисловий переворот в Російській імперії, і зокрема на Україні, мав істотні відмінності від аналогічних процесів в Західній Європі та Північній Америці. До його особливостей відносяться:

1)  переважання іноземного капіталу в інвестуванні про­
мисловості (90% від загальної кількості капіталів);

2)високий ступінь концентрації виробництва (відразу
створювалися великі підприємства з великою кількістю роб­
ітників);

3)високі темпи промислової революції (на Заході вона
розтягувалася в середньому на півстоліття, у Донбасі про­
мисловий переворот був здійснений за 20 років);

4)велика роль держави в підтримці та заохоченні при­
ватних підприємців;

5)  нерівномірність економічної модернізації (поєднання
сучасного промислового виробництва у центрах індустріалі­
зації із надто відсталими, архаїчними формами господарю­
вання в сусідніх з ними районах);

6)дешева робоча сила.

Як і в інших країнах, промисловий переворот почався з будівництва широкої мережі залізниць. В Україні перша за­лізниця довжиною 219 верст була прокладена між Одесою і Балтою у 1865—1871 рр. з метою прискорення транспорту­вання хліба із зернових господарств півдня країни в одесь­кий порт. У 1869’р. була побудована Курсько-Харківсько-Азовська залізниця, у 1870 р. — Курсько-Київська, а ще через рік потяги пішли по лінії Київ — Одеса. У 1879 р., коли була відкрита Донецька залізниця, загальна довжина залізниць в Україні досягла 4,5 тис. верст.

У 1880—1884 рр. будувалася Катерининська залізниця, що зв’язала Донецький промисловий район з Криворіжжям. Незабаром залізниці надійно з’єднали усі великі міста й про­мислові центри України як між собою, так і з російськими центрами. До кінця століття їх загальна довжина зросла до 8,41 тис. верст.

Новий поштовх було дано розвитку водного транспорту, як річкового, так і морського. У другій половині XIX ст. перевезення вантажів в басейні Дніпра збільшилося у 10 разів. Для стимулювання зростання чорноморського торго­вельного флоту царський уряд надав Російському товари­ству пароплавства і торгівлі п’ятирічну пільгу на купівлю суден за кордоном без сплати ввізного мита. Створювалися акціонерні товариства і компанії судновласників. На річках України в кінці XIX ст. плавало 220 суден, а до портів Азовсь­кого і Чорного морів було приписано 280 пароплавів. Через азово-чорноморські порти Україна була пов’язана практич­но з усіма морськими державами світу.

Початок 70-х років відмічений будівництвом двох пер­ших на півдні України приватних металургійних заводів — Юзівського і Сулинського. Ще у 1866 р. царський уряд пе­редав концесію на будівництво рейкового заводу князеві Кочубею. Оскільки у князя не вистачило капіталів, він переуступив право на концесію англійському підприємцеві Джону Джеймсу Х’юзу (у нас його називали Юзом). Ос­танній у 1867 р. заснував «Новоросійське товариство кам’я­новугільного, залізного, стального і рейкового виробницт­ва». Від царського уряду Юз отримав казенні землі на березі річки Кальміус у Бахмугському повіті Катеринославської губернії з кам’яновугільними та залізорудними родовища­ми, кілька позик на вельми вигідних умовах і обіцянку премії в 1,5 млн карбованців за виготовлення рейок протя­гом перших десяти років.

У 1869 р. Юз почав будівництво заводу і робочого се­лища, названого Юзівкою (нині Донецьк). У 1872 р. на Юзівському металургійному заводі почалася регулярна ви­плавка чавуну. Тут же уперше в Російській імперії було налагоджене коксове виробництво і прокат рейок.

Починаючи з 80-х років Донецький регіон вступив у період «промислового буму», перетворившись до кінця XIX ст. у найбільший паливно-промисловий район Російсь­кої імперії. Цьому сприяли промислова експлуатація залізо­рудного родовища у Кривому Розі, наростаючий потік іно­земних капіталів і посилення протекціоністської політики царського уряду. У 1894—1900 рр. в Донбасі були побудовані металургійні заводи: Дружківський, Петровський в Єнакієві, Донецько-Юр’ївського металургійного товариства в Алчевську, Ольховський недалеко від Луганська, Крама­торський, Кадієвський Алмазного кам’яновугільного това­риства, Макіївського Нікополь-Маріупольського гірничого і металургійного товариства, Маріупольського бельгійсько­го товариства «Російський Провідане», Таганрозький. Усього до початку XX ст. на півдні країни діяло 17 великих металургійних заводів, з яких 12 знаходилися в Донбасі. Го­ловними інвесторами були французькі та бельгійські підприємці, за ними йшли німецькі та англійські. До 1914 р. французькі інвестори вклали в металургію України 180 млн карбованців. На рубежі столітть Донецько-Криворізький промисловий регіон обігнав традиційний російський мета­лургійний центр на Уралі як по темпах розвитку, так і за обсягами продукції, що випускалася. Якщо уральські заво­ди між 1870 і 1900 рр. збільшили виробництво заліза у 4 рази, то українські — в 158 разів.

Хімічна промисловість була представлена содовими заво­дами в Лисичанську та поблизу Слов’янська. Там у 1900 р. вироблялося 63% всієї кількості соди, що виготовлялася в Російській імперії. Донбас давав кухонну сіль, що добу­вається рудничним способом в районі Бахмута (нині Ар-темівськ), кислоти, скло і скляні вироби. Поблизу Микитівки знаходилося єдине в імперії підприємство по виробниц­тву ртуті.

Швидкими темпами розвивалися харчова і легка про­мисловість. У 1887 р. виник синдикат цукрозаводчиків, що об’єднав 91% усіх цукрових заводів і контролював вироб­ництво та збут цукру в усій Україні. До кінця XIX ст. вироб­ництво цукру виросло в 5 разів; українські заводи давали приблизно 84% усієї цукрової продукції Російської імперії. У борошномельному виробництві парові млини приходять на зміну традиційним вітряним та водяним млинам. У Харківській, Київській і Подільській губерніях росло ви­робництво лікеро-горілчаної продукції.

Центр суконного виробництва знаходився у Клинцях Чернігівської губернії. Сім місцевих фабрик у 1895 р. давали 71% усього українського сукна.

Значна частина української сільськогосподарської про­дукції йшла на російські ринки. Вивозили, передусім, зер­но, цукор, тютюн, овочі, фрукти і продукцію тваринницт­ва. Крім того, з промислових регіонів в усі кутки імперії йшли вагони з вугіллям, рейками, залізом, чавуном, стал­лю та іншими промисловими товарами. У свою чергу з Росії в Україну завозили машини, текстиль, металеві і хімічні вироби, лісоматеріали, природний газ, мазут і нафту. Через азовські і чорноморські порти, а також сухопутні митниці активний торговий обмін відбувався й із зарубіжними краї­нами.

За період з 1863 по 1897 р. населення десяти українських губерній збільшилося з 13,4 млн чоловік до 23,4 млн. Чисельна перевага серед населення у всіх губерніях була із значною перевагою українського населення. З них пролетарських елементів з їх сім’ями було 4 млн чоловік, або 17%; дрібних торговців, кустарів, ремісників — 6,7 млн, або 29%; представників буржуазії, поміщиків, вищих чи­новників та інтелігенції — 585 тис., або 2,5%.

У дореформений період міста в Україні розвивалися по­рівняно повільно. Але після скасування кріпацтва і початку промислового перевороту процес урбанізації прискорився. Росла чисельність міського населення. Наприклад, населен­ня Катеринослава до 1897 р. збільшилося з 19 тис. до 113 тис. чоловік. Найбільшим містом України була Одеса (403,8 тис. жителів); на другому місці знаходився Київ (247,7 тис. жи­телів), а на третьому — Харків (173,9 тис.).

У 1900 р. в містах проживало 13% усього населення Ук­раїни. Цей показник був нижчим, ніж в Росії (15%), і, звичайно, не міг порівнюватися з показниками країн Захід­ної Європи і США (в Англії, наприклад, у містах прожива­ло 72% населення). Однак місто все більш набувало буржу­азних рис. У 80—90-ті роки були побудовані електростанції у Харкові, Києві, Катеринославі й Одесі. У Києві у 1892 р. був пущений перший в Російській імперії міський трамвай. Потім трамвайні лінії з’явилися в Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі: В окремих містах центральні ву­лиці стали освітлювати газовими, а згодом і електричними ліхтарями. На початку 80-х років з’являється телефонний зв’язок в Одесі, потім у Києві, Харкові, Маріуполі.

В Одесі в 1897 р. лише 5,6% жителів були українцями, а більше половини мешканців були євреями. У Києві в цей же час українську мову вважали рідною тільки 22% жителів. Таким чином, можна сказати, що українці тра­диційно тяжіли до заняття сільським господарством і не по­спішали поривати міцні зв’язки із землею; навіть стражда­ючи від малоземелля й розоряючись, вони вважали за краще емігрувати в пошуках землі у далекі краї, але не йти на найближчі шахти, заводи і фабрики з їхніми каторжними умовами праці.

Серед мігрантів, що переселилися на Південь з Росії, переважали вихідці з Орловської, Курської, Тамбовської та Воронезької губерній. У1900 р. вони становили 55,7% усіх донецьких шахтарів. Потім йшли вихідці з українських гу­берній — Катеринославської, Чернігівської та Полтавської, а також з Області Війська Донського (31,5% шахтарів). Це зумовило специфіку національного складу донецького про­летаріату, що формувався головним чином за рахунок росіян і українців. За даними перепису 1897 р., у гірничому вироб­ництві Донбасу росіян було 74%, українців — 22,3%, а в металургійному і металообробному — відповідно 69 і 20,2%. Решту складали білоруси, молдавани, татари, поляки, гре­ки і євреї.

Стрімкий індустріальний розвиток Півдня до початку XX ст. визначив і надзвичайно високі темпи зростання чи­сельності робітників. За 40 післяреформених років кількість робітників в донецькій промисловості збільшилася у 30 разів, причому тільки в останнє п’ятиріччя XIX ст. воно потроїлося, досягнувши 140 тис. чоловік. На вугільних підприємствах працювало 85,5 тис. чоловік, далі йшли ме­талісти — 39 тис., залізничники — 25—30 тис., робочі скляних і цегельних заводів — 5,5 тис., робітники ртут­них, кам’яносоляних та залізорудних копалень, каменя­рі — 5 тис., хіміки — 1,5 тис.

Не маючи легальної можливості відстоювати свої права, робітники неодноразово відповідали на свавілля підприємців масовими заворушеннями і бунтами. У 1874—1875 рр. було три великих виступи юзівських робітників, незадоволених низькою оплатою праці, систематичними затримками з ви­платою грошей, вирахуваннями та обрахуваннями. У 1880р. відмовилися заступити на зміну робітники Київських заліз­ничних майстерень, а в 1884 р. стався страйк робітників Полтавських залізничних майстерень, У травні 1887 р. страй­кували шахтарі Рутченківських копалень, що отримали підтримку від робітників інших шахт Юзівського району. Для втихомирювання страйкарів прибув катеринославський.

 

 

5. Народницький рух і рух «будителів» в кінці XIX – початок XX століття.

 Суспільна думка у другій половині XIX ст. висувала різні моделі майбутнього соціального устрою і пропонувала кілька шляхів досягнення поставленої мети. Найбільш впливовими суспільно-політичними силами на Україні в той час були загальноросійські течії народників, соціал-демократів, лібе­ралів і українського національного руху.

І. Я. Франко

Рух народників охоплює 60—80-ті роки. Його репрезен­тували вихідці з дворянської та різночинної інтелігенції. Як ідеологія і соціально-політичний феномен народництво ста­ло реакцією частини суспільства на післяреформений злам традиційного селянського способу життя, на проникнення в слов’янську культурну середу західних ідей, звичаїв і по­рядків. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії «шкідливим» і безперспективним, народники відстоювали необхідність переходу до «народного виробництва» — ар­тільно-громадського методу організації господарства, вста­новлення соціалістичного устрою на основі селянської об­щини. Перестрибнути через буржуазний етап розвитку вони хотіли за допомогою народної революції.

Всередині народництва не було єдності. П. Лавров (1823—1900) і його прихильники виступали за еволюцій­ний шлях розвитку з упором на соціалістичну агітацію і пропаганду серед широкої маси сільських трудівників; відомий анархіст М. Бакунін (1814—1876), навпаки, зак­ликав до негайного бунту, вважаючи, що селяни «від природи» готові до революційних битв. Головними воро­гами народу він вважав приватну власність, державу і церкву. Ідеолог «заговорщицького» напряму П. Ткачов (1844—1885) вважав, що в Росії даремно сподіватися на ефективність агітації і закликів до бунту; єдиним засобом радикальної зміни існуючого ладу він вважав революцій­ну змову інтелігентів-підпільників.

У 1873—1874 рр. демократична інтелігенція під виглядом вчителів і майстрів почала масове «ходіння в народ». Народ­ницький рух охопив 37 губерній європейської частини імперії; в Україні народницькі групи діяли у Києві, Одесі, Хар­кові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві та інших містах, а також у сільській місцевості. Однак збли­зитися з народом і заразити його своїми ідеями радикальної інтелігенції не вдалося, народ залишився пасивним. Посту­пово частина народників відійшла від бунтарсько-анархі­стських поглядів і перейшла на позиції політичної боротьби проти царського самодержавства. У кінці 70-х років народ­ницький рух розколовся на дві течії: помірну і радикальну. Помірний, пропагандистський напрям представляла органі­зація «Чорний переділ», а радикальний — «Народна воля», що зробила ставку на індивідуальний терор. Спираючись на революційну програму боротьби за встановлення демокра­тичної республіки з широким місцевим самоврядуванням, узагальненням засобів виробництва і проголошенням права націй на самовизначення, народовольці довгий час корис­тувалися авторитетом у середовищі різночинної інтелігенції і змогли здійснити кілька резонансних терористичних актів (утому числі вбивство царя Олександра II1 березня 1881 р.). Хоч у результаті народникам так і не вдалося реалізувати свої програмні установки, їх революційна активність, ідеї і досвід помітно відбилися на політичному житті імперії в кінці XIX — на початку XX ст.

Розчарування частини народників у революційному по­тенціалі селянства привело їх в обійми ідеологи марксизму, на базі якої в революційному русі сформувалася соціал-демократична течія. В основі марксистського світогляду ле­жали «діалектичний матеріалізм», учення про закономірність зміни суспільно-економічних формацій, теорія класової бо­ротьби як головної рушійної сили історії, віра у всесвітньо-історичну місію пролетаріату — могильника капіталізму і творця комуністичного суспільства.

Першими пропагандистами нового вчення в українських землях в 70-ті роки стали М. Зібер і С. Подолинський. Однак їх приваблювала передусім економічна теорія марксизму. У 80-90-ті роки в Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові, Полтаві та в інших містах виникли нелегальні марксистські гуртки, які не тільки займалися пропагандою, але і намага­лися встановити тісний зв’язок з робітничим рухом. Марк­систська література, яку перекладала на російську мову ство­рена у 1883 р. в Женеві група «Звільнення праці» (Г. Плеханов, В. Засулич, П. Аксельрод, Л. Дейч і В. Ігнатов), нелегально переправлялася на Україну переважно через Львів, а поча­сти — через Петербург і Москву. Аналогічно із створеним . В. І. Леніним у 1895 р. петербурзьким «Союзом боротьби за звільнення робітничого класу» з ‘явилися об ‘єднання робіт­ників у Києві, Катеринославі, Миколаєві. У 1898 р. у Мінську на І з’їзді Російської соціал-демократичної ро­бітничої партії (РСДРП) серед дев’яти його учасників чет­веро представляли соціал-демократів України. У 1903 р. у Брюсселі та Лондоні проходив II з’їзд РСДРП, на якому були прийняті Статут і Програма цієї партії. Тоді ж РСДРП розкололася на дві фракції — більшовиків (ш чолі з Лені­ним) і меншовиків (на чолі з Мартовим). В історичній перс­пективі поява більшовиків на політичній арені стала подією величезної ваги; але на початку XX ст. ще ніхто не передба­чав, які наслідки буде мати їх революційна діяльність.

 

6.   Суспільно-політичне та економічне становище України на початку XX ст. Україна в Першій Світовій війні.

 

Після поразки революції в Росії 1905 р. в багатьох районах країни був введений надзвичайний стан. Заборонялися мітинги, збори, публічні зібрання. По обвинуваченню в політичних злочинах за період 1907 – 1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб. В тюрмах знаходилося близько 180 тис. арештованих. Партії і рухи були заборонені.

В національному питанні уряд заборонив в школах викладання українською мовою, царським указом заборонялося говорити українською мовою і за межами навчальних закладів. Під тиском влади були закриті усі «Просвіти» в Україні.

Важливу роль у Російській політиці відіграв П. Столипін 1862 – 1911 рр. Російський державний діяч, реформатор. Він прагнув створити сильну і необмежену владу російського царя. Він врахував недоліки царського керівництва і шукав шляхи виходу з політичної кризи. Він автор «аграрної реформи», ідеї якої були наступні: 1) знищення селянської общини; 2) дозвіл селянам отримувати землю в приватну власність; 3) переселення селян у слабо заселені райони Сибіру та Азії. Реформа повинна була перевести селянське господарство на капіталістичні рейки розвитку. Але проти реформи виступили як праві так і ліві сили. 1 вересня 1911 року в Київській опері агент царської охорони Богров двома пострілами револьвера убив Столипіна.

В Росії назрівала нова революційна криза. Але її перервала Перша Світова війна, яка почалася 1 серпня 1914 року. Це протистояння двох блоків держав: Четвертного Союзу (Німеччина, Австоро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) і Антанта (Англія, Франція і Росія). Було втягнуто у війну 38 країн світу.В цій війні з-боку Четвертного союзу важливу роль відіграли Австрійський імператор Франц Йосиф і Німецький імператор Вільгельм II Гогенцлорен. Україна теж стала театром воєнних дій. 3,5 млн. солдат воювало на боці російської армії, а 250 тис. на боці австрійської. Росія прагнула розширити території за рахунок Галичини, Буковини і Закарпаття.

Українська інтелігенція розділилася на прихильників Австоро-Угорщини і прихильників Антанти. В серпні 1914 року у Львові утворена Головна Українська Рада, яка займала австрійську позицію. Очолив її Кость Левицький

·        Визначний український громадсько-політичний і державний діяч, адвокат і публіцист. В 1899 виступив співзасновником, а згодом обраний і головою Української Національно-Демократичної Партії. В 1907 обраний депутатом австрійського парламенту. Під-час Першої світової війни в серпні 1914 очолив Головну Українську Раду у Львові, а з травня 1915 – Загальну Українську Раду у Відні. 9 листопада 1918 Левицький обраний головою уряду ЗУНР – Державного Секретаріату ЗУНР-УНР.

З ініціативи ГОЛОВНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАДИ був утворений легіон Українських Січових Стрільців у складі австрійської армії. Але, оскільки служити мали бажання 28 тис. чол., але влада Австоро-Угорщини обмежила чисельність до 2,5 тис. чоловік. Командиром легіону УСС був Євген Коновалець.

•         Полковник Української галицької армії (УГА), У 1917 р.- один з організаторів куреня, полку, дивізії, корпусу січових стрільців.

•         Влітку 1921 р. керував Українською військовою організацією (УВО) у Львові. З грудня 1922 р.- в еміграції, ініціатор створення українських організацій соборного характеру у Франції, Німеччині, Австрії.

Легіон УСС було військовим формуванням, яке складалося з молодого українського населення. Хоч вони були у складі австрійської армії, але мали свою символіку, відзнаки, однострій. Серед вояків УСС була інтелігенція: письменники, музиканти, художники. Побут того часу мав теж свої специфічні риси, наприклад посуд. Група емігрантів з Східної України у Відні утворили – Союз Визволення України (СВУ), ідеологом якого став Д. Донцов – ідеолог українського націоналізму. Програмою було утворення незалежної української держави, встановлення конституційної монархії з однопалатним парламентом і забезпечення самостійної церкви на Східній Україні.  Проросійську позицію зайняли Товариство українських поступовців (ТУП) і частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою.

•Один із лідерів Революційної української партії (РУП), яку в 1905 р. було перейменовано на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Секретар (міністр) Генерального Секретаріату у військових справах Центральної Ради (1917), у квітні—грудні 1918 р.— голова Київського губернського земства і Всеукраїнського союзу земств, один з організаторів Директорії і головний отаман військ УНР, з лютого 1919 р.—голова уряду України—Директорії. У 1920 р. емігрував до Польщі, в 1924—до Парижа.

На початку вересня 1914 року рос. війська прорвали австрійську оборону і окупували значну частину Східної Галичини. Австрійці звинуватили у цій поразці українців, на яких обрушилися репресії. Русофілів і всіх українців страчували. Тис. людей були кинуті у концтабори Талергоф і Терезієнштадт. У Талергофі (Штирія) утримувалося 30 тис. українців, але в 1917 році ці табори були закриті. В підросійській Україні були введені свої порядки. Генерал-губернатором обрано графа Бобринського. Були закриті усі українські культурні установи, були спроби ввести у школах рос. мову, зазнала переслідувань греко-католицька церква, яку називали ”оплотом мазепинців”. Протягом кількох місяців в Галичині проведено 1200 арештів з депортацією до Росії. Був арештований і вивезений в Суздаль митрополит Андрій Шептицький

 

Однак весною 1915 року наступ австро-німецьких військ змусив рос. армію відступити з Польщі, Литви та Західної України.

 

7.   Українська Центральна Рада у боротьбі за автономію і незалежність України.

В кін. 1916 – поч. 1917 року Росія стояла на порозі революції. Росія втратила у Світовій війні 8 млн. чол. вбитими та пораненими. Мобілізація до війська всього здорового чоловічого населення призвела до спаду сільськогосподарського та економічного виробництва, погіршення життя населення. Починають відбуватися селянські страйки та бунти.

23 лютого 1917 року в Петрограді пройшли масові страйки, які посилилися 24 і 25 лютого. У ньому взяли участь усі верстви населення міста. Народ виголошував вимоги “Хліб!”, “Мир!”, “Свобода!”, “Геть царизм!”, “Хай живе демократична республіка!”. Солдати петроградського гарнізону відмовилися стріляти в людей і перейшли на бік революційних мас. В приміщенні Тавріческого палацу, де засідала Держдума, була утворена Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів. Представники інтелігенції сформували Тимчасовий комітет Державної думи.

28 лютого 1917 року імператор Микола II в вагоні свого поїзда відрікся від престолу, але був арештований і з сім’єю розстріляні 2 березня 1917 року.

В цей час в Росії утворено новий уряд ”Тимчасова громадська Рада міністрів” (Тимчасовий уряд). Головою Тимчасового уряду було обрано князя Львова. На перших порах Тимчасовий уряд погоджував свою діяльність із Петроградською Радою. Під тиском народних мас уряд оголосив амністію політв’язням, відновив культурні організації, ліквідовано царську поліцію, і утворено народні дружини. По всій країні проходили збори Робітничих і солдатських депутатів. На Україні до середини 1917 року нараховувалося 252 ради.

У Києві про падіння царського уряду взнали 13 березня 1917 р., а 17 березня був сформований Виконавчий комітет. Товариство українських поступовців ухвалило рішення про створення Об’єднувального центру. 20 березня 1917 року в Києві пройшли збори делегатів від громадських організацій, на яких було утворено Українську Центральну Раду. Головним ініціатором утворення були члени ТУП Є. Чикаленко, С. Єфремов і Д. Дорошенко і члени УСДРП В. Винниченко і С. Петлюра. Головою УЦР обрано Професора історії М. С. Грушевського.

•         Історик, літературознавець, письменник, публіцист, організатор української науки. Президент УНР. З 1897 – голова Наукового товариства імені Шевченка, яке очолював до 1914 року. У 1898 – 1907 – редактор «Записок Наукового товариства імені Шевченка», член редакції журналу «Літературно-науковий вісник». Засновник і голова Українського наукового товариства (1907).

•         Грушевський заснував (1908) Товариство українських поступовців (ТУП). З березня 1917 р.—голова Центральної Ради та її виконкому. З квітня 1918 р.—Президент УНР. За Гетьманщини перебував у підпіллі. У 1919 р. емігрував за кордон (Прага, Берлін, Відень, Женева, Париж). У 1924 р. повернувся в Україну. Очолив кафедру історії України та історичний відділ ВУАН. З 1929 р.— академік АН СРСР. На початку 30-х років Грушевський був звинувачений у керівництві «Українським національним центром» і заарештований. Похований у Києві, на Байковому цвинтарі.

22 березня 1917 р. офіцери проголосили Установчу військову раду. Відновила свою діяльність київська “Просвіта”, закрита у 1910 році, виходила газета “Нова Рада”. 19 квітня у Києві зібрався Український національний конгрес, делеговано 900 представників від українських громад. Головними питаннями була автономія України в складі Російської конфедерації.

18 травня 1917 року у Києві пройшов I Військовий з’їзд. Присутніми було 70 делегатів від кількох сотень тис. солдат. Але Тимчасовий уряд і Петроградська Рада робітничих і селянських депутатів не підтримали рішення про автономію.

I Всеукраїнський з’їзд селян підтримав курс УЦР на проголошення автономії України. 23 червня 1917 року УЦР проголосила I Універсал, в якому проголошувалася автономія України в складі демократичної Росії. Центральна Рада сформувала перший уряд – Генеральний секретаріат . Уряд очолив В. Винниченко.

•         український письменник, політичний діяч. З 1907 р. – член ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії. Винниченко – один з організаторів Центральної Ради, заступник голови Центральної Ради, голова Генерального секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ (1917 – 1918). Із серпня 1918 р. – голова «Українського національного союзу».

•         Організатор антигетьманського повстання. В листопаді 1918 – лютому 1919 рр. – голова Директорії. В 1919 р. емігрував. У 1920 р. після повернення в Україну Винниченка було прийнято до ЦК КПБУ, введено до складу ЦК і призначено членом ВУЦВК, заступником голови Раднаркому та наркомом закордонних справ республіки. Проте невдовзі він вийшов з партії і уряду. З 1920 р. в еміграції. Присвятив себе літературній діяльності. В еміграції написав соціально-психологічні драми «Закон», «Великий секрет», «Пророк», «Над» та ін. 1920 р. у Відні надруковано тритомну книжку В. «Відродження нації», в якій розповідається про надзвичайно складні та суперечливі політичні події в Україні в 1917 – 1919 рр.

В уряд ввійшли: Барановський – фінанси, Єфремов – міжнаціональні відносини, С. Петлюра – військова справа, Стешенко – освіта, Стасюк – продовольство. Але серед урядовців були письменники, культурні діячі, а не було адміністратора чи політика.

Ситуація в Росії загострювалася. Населення піднімалося на збройні повстання, лунали гасла: «Вся влада Радам!».

16 липня 1917 року в цій складній ситуації УЦР приймає свій II Універсал, яким закріплювалася автономія України в складі Росії.

20 липня 1917 р. у відставку подав князь Львов. Оскільки не бачив можливості зупинити повстання народних мас. 24 липня в Петрограді утворено новий уряд на чолі з Керенським.

29 липня 1917 р. УЦР прийняла конституцію під назвою «Статут вищого управління України», затвердити який повинен був Тимчасовий уряд. Після переговорів в Петрограді, Тимчасовий уряд видав указ про визнання Генерального секретаріату, але як російського уряду.

Ситуація в Росії і на Україні загострювалася. Економічний рівень життя населення різко зменшувався. Все більшої сили набирали більшовики.

7 – 8 листопада 1917 року в Петрограді відбулося збройне повстання робітників, солдат і матросів. Тимчасовий уряд був позбавлений влади, яка перейшла до Всеросійського з’їзду Рад. Було прийнято 2 положення: «Декрет про мир!» і «Декрет про землю!», скасовувалося приватне земельне володіння і кожен міг обробляти  власною працею. Сформований уряд – Рада народних комісарів РНК на чолі з Леніним.

•         російський революціонер, засновник та ідеолог більшовизму і міжнародного комунізму. 24-25.10(7-8.11) 1917 більшовицька партія на чолі з Леніним захопила владу в Петрограді. З перших днів встановлення радянської влади і до самої смерті – голова більшовицького уряду, Ради Народних Комісарів (Раднаркому). У роки війни – Голова Ради робітничої і селянської оборони (створена 30.11.1918). У 1922 виступив ініціатором створення СРСР. Вважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції. З цих міркувань видав 3.12.1917 «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української [Центральної] Ради» та організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917-18. Однак контролю над Україною не зміг втримати через воєнні обставини і укладення УЦР Берестейського миру 1918. У липні 1918 під тиском обставин дав згоду на утворення КП(б)У в межах російської Компартії.

8 листопада 1917 року Центральна Рада виступила з осудом жовтневих повстань в Петрограді. В Києві проходили повстання на підтримку влади Рад селянських депутатів. Але УЦР взяла ініціативу в свої руки і не дала повторитися в Києві подіям Петрограда. 14 листопада УЦР підготувала відозву, в якій говорилося, що тільки УЦР має владу в Києві та Україні і Генеральний Секретаріат.

20 листопада 1917 року УЦР видала свій III Універсал, в якому проголошувалася утворення Української Народної Республіки (УНР). Але формально УНР не розривала стосунки з Росією.

16 грудня 1917 р. РНК прислала в Київ телеграму з Петрограда підписану Леніним і Троцьким в якій визнавалося УНР, але перед УЦР ставилися вимоги співпраці з радянською Росією. В разі відмови РНК оголошує війну УЦР.

17 грудня 1917 р. РНК в Києві скликало Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і селянських депутатів. Але на з’їзді з 2500 делегатів присутніми були лише 60 більшовиків, решта представники УЦР, які засудили дії РНК. Більшовики переїхали до Харкова. 21 – 25 грудня 1917 р. більшовики провели Перший з’їзд Рад, проголошено Українську радянську республіку, а 25 грудня обрано Центральний Виконавчий Комітет України і перший уряд Народний Секретаріат. До Харкова були стягнуті радянські війська під командуванням Антонова-Овсієнко, які повинні були вести військові дії  проти військ Каледіна і здійснити наступ на Київ проти УЦР.

УЦР при обороні Києва могла розраховувати лише на загони вільно козацтва та дивізію під командуванням С. Петлюри. У січні 1918 р. рад. війська чисельністю 30 тис. чол. почали захоплення Лівобережної України.  Захоплено Катеринослав, Полтава, Миколаїв, Одеса.

 З 24 на 25 січня 1918 р. УЦР проголосила свій IV Універсал в якому проголошувалася повна незалежність Української Народної Республіки.

Але в Києві назрівали повстання проти УЦР. 29 січня 1918 р. Петлюра зумів виставити для оборони Києва під станцією Крути лише 420 учнів військової школи і Допоміжного куреня студентів, які загинули у сутичках з рад. військами. 30 січня 1918 р. Київ був зайнятий військами Муравйова.

 

8.   Україна в період Гетьманату і Директорії.

 

9 лютого 1918 року у Брест-Литовську було підписано мирну угоду із Австро-Угорщиною, яка визнавала УНР і зобов’язалась в обмін на продовольство надати військову допомогу УЦР.  Була введена 450 тис. німецька армія на територію України. УЦР повернулася в Київ. Але війська Центральної Ради не мали великої кількості військ, тому влада була австро-німецька. Політика УЦР розчарувала усі верстви населення України. Прихильники Росії були незадоволені утворенням УНР, пролетарські верстви вважали УЦР буржуазним урядом, селяни так і не змогли отримати землю, поміщики незадоволені націоналізацією земель.

Австро-німецьке керівництво теж втратило довіру до УЦР, оскільки та не виконувала обіцяних домовленостей про поставки продовольства в Німеччину.

28 квітня 1918 року коли УЦР розробляла конституцію УНР, в зал засідань увійшов німецький загін і розпустив засідання. 29 квітня 1918 року на з’їзді скликаному у Києві Лігою землевласників генерала Скоропадського проголошено Гетьманом.

•         учасник російсько-японської війни. З 1912 р. – генерал-майор. В 1914 – 1917 рр. – командир гвардійських кавалерійських частин. В 1917 р. обраний почесним військовим отаманом Вільного Козацтва. В квітні-грудні 1918 р. – гетьман Української держави. Сприяв поступу науки, культури, освіти в Україні. За свого гетьманства мав намір встановити твердий і усталений державний лад, об’єднаний постаттю монарха. З

•         1918 р. – в еміграції в Німеччині. Співзасновник Українського наукового ін-ту (Берлін 1926 -1945).

Основною причиною невдач УЦР була нерозвиненість національно-визвольного руху, а народні маси, які тяжіли до більшовицьких лозунгів УЦР не підтримали. Відмова від армії, відсутність адміністративно-управлінського апарату, політична недосвідченість лідерів привела до фіаско УЦР.

За Гетьманату Скоропадського землі України були розділені на повіти, губернії і волості. Губернські і повітові старости обиралися з числа поміщиків і землевласників. В містах були призначені отамани. Були підтверджені умови Брестського договору, відмінений 8-ми годинний робочий день і відновив приватну власність на землю. Гетьманську владу визнали представництва 12-ти країн світу, 12 червня 1918 року підписаний мирний договір з Радянською Росією.

В освіті були відкриті українські школи, підручники українською мовою, 150 українських гімназій. В жовтні 1918 року в Києві і Камянці-Подільському відкриті університети, відкрито національний архів, національна бібліотека і Українська Академія Наук, президентом якої був академік В.І.Вернадський (1863 – 1945).

Гетьман опирався на армію, яка повинна була його підтримати в скрутний момент. Політичні сили, які входили в УЦР не підтримали Скоропадського, а навпаки виступили проти Гетьманського уряду.

Проти Гетьманату виступила опозиція – Український народний державний союз, який очолив В.Винниченко. По Україні пройшли селянські бунти, які очолювали ватажки  – місцеві отамани, серед яких яскравою фігурою був Н. Махно.

•         Керівник селянського збройного руху на півдні України в 1917-1921 рр. Воював практично з усіма владами і режимами, обстоюючи інтереси селян. Кілька разів загони, очолювані Махно, приєднувалися до Червоної Армії. З 1921 р. – в еміграції в Румунії, Польщі, Франції. Помер у Парижі.

В жовтні 1918 р. вибухнула революція в Австро-Угорщині, в листопаді революція в Німеччині. Австрійсько-німецькі війська почали відступати з України. 14 листопада 1918 року Скоропадський призначив новий кабінет міністрів, що складався з російських монархістів і проголосив Акт федерації – обєднання України з небільшовицькою Росією. Він хотів закріпитися підтримкою Денікіна і Антанти.

В цей день було проголошено відновлення УНР і уряду – Директорії у складі В.Винниченко – голова, С.Петлюра – отаман, Швець, Андрієвський і Макаренко. Директорія почала похід на Київ з загонами повстанців чисельністю 60 тис. чоловік. На боці Директорії Виступили січові стрільці під командуванням Є.Коновальця і сірожупанна дивізія ще 40 тис. чол. 21 листопада 1918 р. вони оточили Київі 14 грудня 1918 року увійшли до Києва. Директорія оголосила відновлення УНР.

Але в уряді Директорії появилися проблеми розколу на прибічників парламентаризму і прихильників Рад.

 

9.   Західно-Українська Народна Республіка та занепад української державності.

3 січня 1919 р. війська Червоної армії захопили Харків, куди переїхав Радянський уряд і Центральний Комітет Компартії України. 12 січня більшовики захопили Чернігів і почали наступ на Київ.

16 січня 1919 року Директорія оголосила Рад. Росії війну. Восени 1918 року на території Західної Галичини утворилася держава – Західно-Українська Народна Республіка. 9 листопада 1918 року було призначено Генеральний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. Протягом 8-місячного існування ЗУНР була державою з 4 млн. населенням, 3 млн. українці. Президентом республіки було обрано Євгена Петрушевича.

•         Український громадсько-політичний діяч, президент і Західної Області Української Народної Республіки. Під час Першої світової війни 1914-18 – член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. В 1917-18 – голова Української Парламентарної Репрезентації в австрійському парламенті, 19.10.1918 як президент Української Національної Ради проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави. 4.1,1919 обраний у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) Президентом Західно-Української Національної Ради (фактично – Президентом ЗУНР). Після проголошення 22.1.1919 Акту Злуки ЗУНР і УНР згідно рішення Трудового Конгресу України у Києві став членом Директорії УНР. 9.6.1919 у зв’язку з критичним становищем назначений Українською Національною Радою Президентом УНР-ЗУНР.

22 січня 1919 року відбулося формальне об’єднання ЗУНР і УНР, яке мало велике значення в історії України.

2 лютого 1919 року Директорія переїхала до Вінниці, 11 лютого Винниченко передав свої повноваження Петлюрі. 5 лютого 1919 р. більшовики встановили радянську владу в Києвві. Була введена політика «воєнного комунізму» проти якої піднялися народні маси.

В травні 1919 року почався наступ військ Денікіна на Москву. В червні липні 1919 захопили Донбас, Крим, Київ. Проти більшовиків виступили війська УНР під командуванням Петлюри. Проти Галицької армії ЗУНР воювали польські війська, які прагнули відвоювати в ЗУНР західноукраїнські землі. У травні 1919 року польська влада відправила проти УГА французьку дивізію генерала Галлера чисельністю 60 тис. чол. і до поч. червня поляки зайняли усю Галичину. ЗУНР і командування УГА розмістилися в Камянці-Подільському, де розміщувався загін Директорії чисельністю 35 тис. воїнів. Але об’єднання УГА і дивізії Директорії не відбулося, оскільки, війська Петлюри були за об’єднання з поляками, а УГА за об’єднання з Денікіним. До середини осені 1919 року боєздатними було не більше 4 тис. солдат. Решта були розпущені. Армія УНР опинилася в оточені між білогвардійцями, червоними і поляками. Петлюра виїхав до Варшави з метою домовленості з урядом Польщі.

У грудні 1919 року радянські війська потіснили арміію Денікіна на Україну і до середини лютого 1920 року оволоділи її територіями. Денікіну прийшлося капітулювати. Білогвардійську армію очолив барон Врангель, який перебував в Криму.

22 квітня 1920 року Петлюра підписав договір з польським урядом Президента Пілсудського, який надав йому допомогу чисельністю 65 тис. польського війська у боротьбі з більшовиками. 6 травня 1920 року об’єднані українсько-польські війська захопили Київ, але втримати місто не вдалося, оскільки не було підтримки серед місцевого населення. 12 червня 1920 року війська Червоної армії знов захопили Київ. В серпні 1920 року над Польщею нависла загроза радянської окупації. Поляки мобілізували свої сили і відтіснили червону армію і перейшли в наступ. Поляки відстояли Західну Україну і Білорусію.

12 жовтня 1920 року в Ризі обидві сторони сіли за стіл переговорів. Було підписано договір про перемир’я і попередній мир. За договором землі Зах. України і Білорусії залишалися за Польщею.

В листопаді 1920 року Рад. Війська штурмом взяли Перекоп і звільнили Крим від білогвардійців. Одночасно війська 14-ї Армії під командуванням Уборевича розгромили 35 тис. армію Директорії між Дністром і Збручем. Залишки петлюрівської армії були розброєні та інтерновані.

 

 

Джерела інформації:

1.  Субтельний Орест. Україна. Історія. – К 1993.

2.  Історія України / Керівник авторського колективу Ю.Зайцев. – Львів,1996. – 488с.

3.  Історія України / Під редакцією В.А.Смолія. – К 1997. –423 с.

4.  Лазарович М. В. Історія України. Навчальний посібник – Тернопіль, 2008.

5.  Левицька Н. М. Історія України ,  Київ. –  2011.

6.  Гарін В.Б. Історія України. Навчальннй посібник. – 2012