УКРАЇНСЬКА МОВА: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

4 Червня, 2024
0
0
Зміст

УКРАЇНСЬКА МОВА: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ. РОЛЬ МОВИ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

ФОРМИ ІСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ: ЛІТЕРАТУРНА МОВА, ДІАЛЕКТНА МОВА, ПРОСТОРІЧЧЯ

ПОХОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

 Українська мова – державна мова України. Вона також є рідною мовою українців, які проживють за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українською мовою розмовляє близько 45 мільйонів людей і вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українську мову вважали рідною 67,5% жителів України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2%. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, становила 2,9%.

Українська мова має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна.

На думку багатьох вчених, українська мова за ступенем поширення перебуває у другому десятку мов, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов’янських мов.

Сьогодні майже 38 млн. українців проживають в Україні, становлять у ній корінну націю.

Багато інших співвітчизників у різній час і з різних причин оселилися поза межами України. Ця частина українців тепер складає українську діаспору ( діаспора – розсіяння ).

Проте трьохсотсорокарічна колонізація і русифікація України дала свої наслідки. В усіх великих і малих містах, в столиці України люди спілкуються між собою переважно російською мовою.

Ставлення до рідної мови – свідчення національної свідомості. Культурно-мовне питання має велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема – це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави. Державною ( або офіційною ) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може лише бути літературна мова як мова корінного народу. У ст. Конституції України записано: „Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

 Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньо-наддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилася в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком перші частини „Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревського вважають зачинателем нової української мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найточніших почуттів. Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку.

Літературна мова – це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень).

Українська мова серед інших мов світу

 Мов на світі є близько 5 тисяч. Усі мови – різні, мають свою специфіку, так чи інакше відрізняються одна від одної. Це можна пояснити тим, що мо відбиває умови і спосіб життя етносу, вона виступає як спеціальна система організації людського досвіду. Так, наприклад, у мові ескімосів є близько ста назв відтінків снігу, у казахській – кілька десятків назв мастей коней. Мова, образно кажучи, є тими окулярами, крізь які людина бачить світ. Картина всесіту змінюється від мови – до мови. Без розмаїття мов немислимий розвиток як кожного з народів, так і всієї людської спільноти. Кожна мова сприяє найкращому виявленню національного генотипу. “Якби об’єднання людства за мовою й взагалі за народністю було можливим, це було б згубним для загальнолюдської мислі, як зміна багатьох відчутів одним, хоча б це одне було не дотиком, зором. Для існування людини потрібні інші люди, для народності – інші народності. Послідовний націоналізм є інтернаціоналізм”, – наголошував Олександр Потебня.

Українська мова – національна мова одного з найбільших народів у Європі і другого за величиною серед слов’янських народів, державна мова України.

Украінська мова є рідною для 45 млн. людей, що проживають на всіх континентах світу. Поза межами України українська мова в усній формі поширена в Росії, Молдові, Білорусі, Казахстані. Крім того, в усній і писемній формах, зокрема в пресі, освітніх і наукових закладах, художній літературі, українською мовою послуговуються українці в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Сербії, Хорватії, Угорщині, США, Канаді, країнах Латинської Америки, Австралії. За кількістю тих, хто розмовляє нею, українська мова стоїть на 15–17-му місці в світі.

Українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. На основі географічного положення вона творить разом із білоруською і російською мовами східнослов’янську підгрупу мов. Українська мова, зважаючи на її структурні й лексичні ознаки і на належність осередку її формування (території сучасної України) до прабатьківщини слов’ян, займає центральне місце в слов’янському мовному світі: з південнослов’янськими мовами (сербськохорватською, болгарською) й чеською вона має деякі спільні риси в звуковій системі, морфологічно (за формами словозміни) наближена до білоруської та російської мов, у лексиці виявляє дещо спільне із західнослов’янськими мовами (зокрема з польською).

Типологічно українська мова належить до флективних (фузійних) синтетичних мов, у яких граматичні значення слів виражаються в основному флексіями (закінченнями).

Українська мова характеризується високим рівнем розвитку, структурною довершеністю, стилістичною різнобарвністю, лексичним і фразеологічним багатством, неповторною мелодійністю і милозвучністю. I.I. Срезневський ще 1834 року відзначав, що ця мова є однією з найбагатших мов слов’янських, що вона багатством слів не поступається чеській, мальовничістю – польській, приємністю – сербській і що це мова поетична, музикальна, мальовнича.

На підтвердження цього зазначимо, що в одинадцятитомному “Словнику української мови” (1970 – 1980) зареєстровано понад 134 тис. слів. Нині Iнститут української мови НАН України працює над словником, у який увійде до 300 тис. слів.

Iншомовні дослідники постійно підкреслюють фонетичну розкіш, лексичне та фразеологічне багатство, синтаксичну гнучкість, величезні словотворчі можливості української мови. За милозвуч мови. За милозвучністю її найчастіше ставлять нарівні з італійською. А на Всесвітньому конкурсі краси мов, що відбувся 1934 року в Парижі, українська мова зайняла третє місце (на першому – французька, на другому – перська).

Українська мова належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років.

Типологічно українська мова належить до флективних синтетичних мов, у яких граматичні значення слів виражаються в основному флексіями (закінченнями), і, таким чином, слово є граматично самостійним, не потребуючи для вираження своїх граматичних значень службових слів.

Іншомовні дослідники постійно підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її із італійською.

Загальновизнаній пісенності нашого народу значною мірою сприяють фонетичні особливості української мови.

Українська мова є рідною для 50 мільйонів людей, що проживають на всіх континентах світу, переважно у хліборобських регіонах.

На жаль, не всі етнічні українці зберегли мову предків. Хоч, як не дивно, найкраще зберігають рідну мову ті українці, що живуть далеко від України і давно виїхали з неї.

Зречення рідної мови стимулюється ще тим, що носії “престижної млви” здебільшого не вважають за потрібне вивчати рідну мову корінного тнаселення та користуватися нею. Між тим дружба і братерство народів повинні мати взаємний характер і виявлятися в першу чергу через ставлення до мови.

Ті, що відмовились від рідної мови, часто спричиняються до того, щоб їх наслідували інші у тому числі ­– представники інших народів.

Факти свідчать, що людина, яка свідомо відмовилась від мови своєї нації, ніколи не буде шанобливо ставитись до інших мов, у тому числі й до тієї, на яку перейшла. Якщо це буде вигідно для неї, то ця людина перейде і на третю мову або й повернеться до рідної.

 

Питання для роздумів:

·        Який вплив мають на українську мову інші мови? Чи є такий вплив взагалі?

·        Чи потрібно позбавлятися іншомовних впливів?

·        Як ви ставитеся до однобічної взаємодії мов?

·        Що таке “суржик”? 

 Форми існування української національної мови: літературна мова, територіальні та соціальні діалекти, мова фольклору, просторіччя.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

Мова державного законодавства, освіти, науки, мистецтва.

Риси літературної мови:

·  обробленість (вибір кращих зразків і їх затвердження));

·  нормативність;

·  загальноприйнятість.

Нова українська літературна мова починається з “Енеїди” І.П. Котляревського, три частини якої побачили світ у 1798 році. Творилася нова літературна мова на зразках усної народно розмовної мови Наддніпрянщини, Поділля, Галичини, Волині, Слобожанщини. Зачинатилем цієї мови були І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, П.Гулак-Артемовський. Основоположником нової української літературної мови є Т.Шевченко. ЇЇ збагатили протягом ХІХ-ХХ ст.. Панас Мирний, Михайло Старицький, Леся Українка та сотні інших письменників зі всіх українських земель.

 Кожна природна мова характеризується наявністю територіальних відгалужень – наріч, діалектів, говірок. Їх виникнення сягає глибокої давнини, ще родоплемінного періоду, а територіальне закріплення пов’язане з добою феодалізму. Недарма їх називають “живою історією” мови.

Діалектні відмінності української мови не належать до надто суттєвих, у всякому разі до таких, що справляли б поважну перешкоду в спілкуванні Територіальні діалекти – це ті різновиди мови, де вона живе, функціонує і розвивається природним шляхом. Це ті потічки, які впадають у могутнє русло загальнонародної мови та її вищого, окультуреного різновиду – літературної мови.

Роль діалектів по відношенню до літературної мови з часом змінюється. Так, виникнувши на середньонаддніпрянській діалектній основі, українська літературна мова в другій половині ХІХ та в ХХ столітті інтенсивно поповнюється за рахунок діалектів південно-західного наріччя.

Існування територіальних діалектів не йде на шкоду літературній мові. Навпаки, вони є джерелом збагачення, опорою, резервом і запорукою розвитку літературної мови.

Проте вкрай небезпечним є і штучно консервований “язиковий хаос” (Є.Маланюк).

В усному мовленні нерідко трапляються просторічні слова. Вони здебільшого мають фамільярно-розмовний або грубуватий відтінок: математичка, припертися (прийти), розпозіхатися, прошпетитися, ляпати, нализатися, набратися, цмокнути

Ці слова можуть уживатися лише в розмовно-побутовому усному мовленні в обмеженій кількості чи в художньому творі для індивідуальної мовної характеристики персонажів.

Мова фольклору. Серед емоційно-експресивної лексики виділяється мова фольклору.

Суспільство внутрішньо неоднорідне: у ньому наявні різні класи, стани, прошарки, групи тощо.

Кожен із цих страту мів має свої мовні інтереси, намагається виробити власну систему спілкування. Виникають соціальні діалекти, жаргони, арго, у літературній мові існують різні стилі усі ці різновиди загальнонародної мови називаються її субкодами. Наявність таких субкодів – цілком нормальне явище в житті мови, вони є свідченням природності її розвитку.

Склад сучасної української лексики з погляду  її походження

Українська мова, як і всяка інша, сформувалась протягом багатьох епох, поступово розвиваючись і удосконалюючись у всіх своїх компонентах. Поступово протягом багатьох віків складався і її словник. Отже, лексика сучасної української мови неоднорідна за своїм походженням. Значна частина її через давньоруську мову успадкована ще від спільнослов’янської мови-основи.

Спільнослов’янські слова становлять ядро, серцевину словникового складу сучасної української мови: земля, голова, рука, око, син, сестра, зима, літо, день, трава, дерево, дуб, липа, овес, плуг, коса, голка, жити, ходити, косити, ткати, варити, пиво, масло, риба, осетер, лин, корова, кінь, білий, чорний, золотий, один, чотири, я, ми, за, три тощо.

Старослов’янізми в складі української лексики

Старослов’янізми це такі слова, які до лексичного складу східнослов’янських мов успадковані від мови старослов’янської, що сформувалася в 9 столітті на основі живих македонських говорів давньоболгарської мови. Майже всі слов’яни певний час використовували старослов’янську писемну мову в функції літературної, яка мала для них міжнародне значення. У 10 столітті в зв’язку хрещенням Київської Русі старослов’янська мова була запозичена й східними слов’янами: здравствувати, здрастуй, здравниця, мракобісся, храм, прах, враг, вражий, гражданський (шрифт), Лісоград; область, глава, гласність, благословити, облачати, златоверхий, сладострасний, властолюбивий; древко, древесина, древесний, представити; Млечна путь.

Лексичні запозичення з російської, білоруської та інших слов’янських мов

Словник української мови протягом всієї історії її існування поповнювався за рахунок лексики найбільш споріднених з нею слов’янських мов, особливо російської. Спільне походження української, російської і білоруських мов, велика їх структурна близькість та постійні економічні, політичні й культурні взаємозв’язки українського, російського й білоруського народів сприяли тому, що й мови східних слов’ян впливали одна на одну.

Так, в різні часи запозичені з російської мови такі слова, як аналіз, атом, анатомія, система, синтез, завод, указ, артіль, декабрист, декабристський, мислитель, удостоєний, республіка, самоцвіт, самокритика, комсомол, ударник, новатор, суботник, міномет, вертоліт, атомохід, цілинник, прораб, хлібозавод, керогаз, хімізація, механізація, автоматизація, ракетодром і багато інших.

З білоруської мови засвоєні такі слова, як бадьорий, дьоготь, жлукто тощо.

Польські запозичення належать переважно до побутової лексики, деякі слова означають адміністративні й господарські назви і т.д.: бурмистер, гонт, гайдук, гарцювати, дишло, жупан, кий, краков’як, мазурка, містечко, стьожка, урядник, цимбали, шулер, білизна, материзна, кепський, повидло, ковадло.

Іншомовні (неслов’янські) елементи

в складі української лексики

Слова старогрецького походження. Частина з них ще до прийняття християнства засвоєна племінними діалектами давньоруської мови внаслідок безпосередніх зв’язків східних слов’ян з Візантією та її колоніями в Криму й на Чорноморському узбережжі. Це такі слова, як корабель, парус, левада, лиман, огірок, мигдаль, вишня та ін.

Грецькі запозичення обіймають такі галузі лексики:

1)   назви побутових предметів: кукла, корабель, парус, баня, миска, оладка;

2)   назви рослин і тварин: кедр, кипарис, лавр, мак, м’ята, мигдаль, крокодил, кит, єхидна;

3)   слова церковно-релігійного вжитку: акафіст, ангел, демон, вівтар, ідол, ікона, Євангеліє, монах, монастир, піп, паламар, ладан, панахида, панікадило;

4)   терміни науки, культури й мистецтва: бібліотека, граматика, історія, математика, філософія, синтаксис, театр, сцена, драма, мелодія, хор;

5)   власні імена: Андрій, Архип, Василь, Петро, Олексій, Олександр, Остап, Степан, Федір, Олена, Софія, Харитина, Явдоха і ін.

Слова латинського походження. Запозичення їх відбувалось в різні часи. Деякі латинські слова засвоєні давньоруською мовою через грецьке посередництво ще в 10-11 століттях (коляда, фортуна, кесар тощо), але більшість латинізмів зайшла до нас пізніше, починаючи з 15-16 століть, коли латинську мову, яка була широко розповсюджена в Західній Європі, почали вивчати в школах України. Це:

1)   юридична термінологія: адвокат, апеляція, нотаріус,прокуратура, цивільний, юрист, юстиція;

2)   шкільна термінологія: аудиторія, лекція, лектор, конспект, студент, декан, ректор, екзамен, інститут, універитет, факультет.

3)   деякі власні імена людей: Віктор, Віталій, Валерій, Марко, Павло, Юлія.

Слова тюркського походження. Засвоювалися вони з давніх часів, але найактивніше в 12-17 століттях, коли пожвавішали різноманітні стосунки східних слов’ян з тюркськими народами:

1)   назви предметів їжі та питва: гарбуз, балик, ізюм, кавун, кумис, лапша, урюк, халва;

2)   назви одягу, посуду, будівель, речей домашнього вжитку: башлик, каблук, таз, казан, амбар, балаган, сарай, утюг, чарка;

3)   терміни тваринництва: бугай, буланий, чалий, каракуль, кізяк, табун, отара, чабан, батіг;

4)   назви примітивних військових знарядь: аркан, кинджал;

5)   фінансово-економічна й адміністративна термінологія: аршин, базар, безмін, бакалія, бариш, казна, могорич, ярлик, караул, таможня.

Лексичні запозичення з німецької мови:

1)   ремесло: майстер, верстат, фуганок, стамеска, кнопка, лобзик, клейстер, шина, шайба, кран, штукатур, цех;

2)   торгівлю: вексель, маклер, бухгалтер, касир, фрахт;

3)   управління: штат, поштамт, поштмейстер, брандмейстер, штраф;

4)   побут: галстук, кітель, ширма, мундштук, футляр, фартух, бутерброд, крендель, штопор;

5)   ігри і розваги: танець, фант, кеглі та ін.

Лексичні запозичення з французької мови. Помітний вплив французької лексики на українську мову починається лише з другої половини 18 століття:

1)   назви суспільно-політичнх понять: політика, прем’єр, парламент, комюніке, дебати, бюрократ, саботаж, демарш, режим;

2)   слова, зв’язані з мистецтвом: жанр, сюжет, водевіль, мотив, романс, рояль, афіша, суфлер, амплуа, силует, ескіз, бюст;

3)   назви одягу, приміщень: костюм, капот, пальто, жакет, вуаль, блуза, будуар, кабінет, етаж;

4)   побутові слова, назви предметів розкоші і подібні: туалет, маскарад, пудра, одеколон, ридикюль, браслет, люстра, трюмо, сервіз, абажур, портьєра, рандеву і ін.

 Лексичні запозичення з англійської мови. Англійські слова почали поширюватися в українській мові, головним чином, у 19 ст.:

1)   техніка: танк, трамвай, тролейбус, комбайн, блюмінг, каупер, крекінг, тунель, скрепер;

2)   політика: мітинг, бойкот, лідер, клуб, локаут;

3)   спорт: спорт, спортсмен, футбол, бокс, хокей, чемпіон, старт, фініш, спринтер, жокей, трек;

4)   мореплавство: мічман, катер, яхта, шхуна, докер, планшир;

5)   одяг, їжа, питво: макінтош, піжама, світер, френч, смокінг, плед, біфштекс, пудинг, пунш, ром та ін.

Лексичні запозичення з інших західноєвропейських мов

З голландської: гавань, боцман, лоцман, матрос, рейд, каюта, шкіпер, вимпел, бакен, верф, дамба, кільватер, руль, ситець, юхта, дюйм, мортира та ін.

З італійської: алегро, адажіо, акорд, арія, дует, кантата, крешендо, контральто, концерт, мандоліна, піаніно, соло, соната, сопрано; арка, брутто, аварія, банда, бензин, гондола, паста.

З іспанської: ананас, армада, камарилья, кокаїн, карамель, сигара.

З португальської: каста, кобра, макака.

З ісландської: гейзер, з румунської: бринза, мамалига; з угорської: бекеша, гусари, гуляш, чардаш; з фінської:морж, пурга; з норвезької: скула тощо.

Слова, запозичені із східних та інших неєвропейських мов

В українській лексиці із східних мов найчастіше трапляються, крім тюркських, слова арабського походження: азимут, азурит, алгебра, алкоголь, атлас, візир, гарем, іслам, мечеть, могар, нашатир. Проте в словниковому складі української мови є елементи, засвоєні через посередництво російської мови і з інших неєвропейських мов, хоч трапляються вони рідко і здебільшого представлені одиницями. З іранської мови: бірюза, булат, гиря, тахта, шакал, зурна, караван; з грузинської: сакля, чурек; з китайської: чесуча, чай; з малайської: анчар, орангутанг і деякі інші.

Медична термінологія як складова частина

української лексики

В словниковому складі сучасної української мови є багато іншомовної лексики, пов’язаної з медициною. Медична термінологія засвоювалась з давніх часів. Ці слова увійшли ще в давньоруську мову, а від неї були успадковані українською мовою.

Латинські запозичення: ангіна, ампутація, аускультація, консиліум, ординатор, перкусія, трансфузія, туберкульоз, фурункул, аборт, інфаркт, операція, поліурія, альбуміни, ботулізм, вена, венерологія, мікстура, інгаляція, каріоз, мутант, мускулатура, транквілізатор, аспірин, валідол, рецидив, скальпель, гастрологія, гепатит, дієтологія, дизентерія, диспепсія, мікроспленія, проктит, стеноз, токсикоз, вакцина, ін’єкція.

Грецькі запозичення: анатомія, дизурія, дифтерія, епіфіз, епідемія, кодеїн, коліт, лейкопенія, мастектомія, неврастенік, цироз, менінгіт, холецистит, біопсія, гігієна, епілепсія, катаракта, мастит, фтизіатрія, тахікардія, діастола, лапаротомія, ларингіт, логопедія, плазма, саркома, лейкоз, мікроскоп, мікробіологія, гліцерин, алергія, дерматоз, міозит, анемія, хірург.

Німецькі запозичення: ланцет, бинт, шприц, пластир, лазарет, фельдшер, провізор, курорт, лінза, раціон, тальк, колба, поліклініка, пробірка, рецептура.

Французькі запозичення: вібріони, морг, масаж, пінцет, протез, дезінфекція, дезодорація, касета, компрес, мігрень, дренаж, зонд, грип, лупа, санітар, таблетка, акушер, вазелін.

Італійські запозичення:  малярія, петехія, барбітурати.

Англійські запозичення: лазерна терапія, сканування, шунтування.

 

Загальновживана медична лексика

Медична термінологія

Запалення легенів

пневмонія

Свинка

паротит епідемічний

Чахотка

туберкульоз

Нарив, гнійник

абсцес

Відмирання

некроз

Прослуховування

аускультація

Простукування

перкусія

Жовтуха

гепатит

Глухота

афонія

Нежить

риніт

Запалення язика

глосит

Порушення сечовипускання

дизурія

Череворозтин

лапаротомія

Запалення гортані

ларингіт

Злоякісна пухлина сполучної тканини

саркома

Надзвичайна чутливість організму

алергія

Запалення рогівки ока

кератит

Розладнання травлення

диспепсія

Запалення слизової оболонки прямої кишки

проктит

Викривлення хребта

сколіоз

Гостре запалення молочної залози

мастит

Заспокійливий

седативний

Запалення щитовидної залози

тиреоїдит

 

Українські слова в інших мовах

Збагачуючись за рахунок іншомовної лексики, українська мова також була джерелом для поповнення словника мов тих народів, з якими український народ має різні стосунки і взаємозв’язки. Українські слова в різні часи засвоєні російською мовою: деякі з них у 19 ст. і ще раніше (бондарь, вареник, галушка, корж, кожух, хлопец, хлебороб, школяр, детвора, хутор), інші ж пізніше, на початку 20 ст. (девчата, селянство, незаможник, недобиток, хата-лаборатория, тысячница, пятисотенница, косовица). До запозичень із української мови належать також утворення з суфіксом – щин(а) для назв власних географічних понять: Полтавщина, Черниговщина, Звенигородщина.

До польської мови запозичено з української такі слова, як bohater, wataha, harbuz, huk, holota, duren, duzy, czereda, czeremcha, hreczka, hodowac, Sobor та ін. Починаючи з 17 ст., лексичними запозиченнями з української мови збагачується також словник французької мови. Серед слів, засвоєних з української мови, можна назвати такі, як porog, cosaque, kourene, ataman, Haidamak, sotnia, staroste, starchine, borsch та ін.

ГЕНЕАЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ (від грец. γενεαλογικός — родовідний) — класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості. Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (напр., сучасні слов’янські мови походять від колишньої спільнослов’янської, або праслов’янської мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у т. ч. міграції племен, завоювань, змін державних кордонів, етнічні змішування і т. ін. Споріднені мови об’єднують у підгрупи, групи (гілки), сім’ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії – надродини (гіперсім’ї). Напр., українська мова належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської групи індоєвропейської родини мов, яку окремі вчені об’єднують разом з іншими родинами в ностратичну (бореальну) надродину.

Генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної окремої родини й інколи схематично зображається у вигляді генеалогічного дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема.

Генетичній (успадкованій) спорідненості протиставляють спорідненість, набуту в процесі взаємодії мов. Це мовний союз, який може об’єднувати мови неблизькоспоріднені і навіть неспоріднені, що внаслідок міжетнічних та міжмовних контактів мають у своїй структурі спільні риси. Сучасна генеалогічна класифікація мов у різних її варіантах визнає існування від кількох десятків до 200 мовних родин, серед яких найголовніші: індоєвропейська, афразійська (стара назва — семіто-хамітська), уральська з фінно-угорським (угро-фінським) та самодійським відгалуженнями, тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська (ост. три родини часом об’єднують в одну алтайську, до якої деякі вчені відносять і корейську мову), картвельська, абхазько-адигейська, нахсько-дагестанська (їх інколи об’єднують в одну родину кавказьких, або іберійсько-кавказьких мов), дравідська, чукотсько-камчатська, ескімоськоалеутська, тибето-китайська (сіно-тибетська), тайська (таї-кадайська), австразійська, австронезійська (стара назва – малайсько-полінезійська).

 

 

Мовна ситуація в Україні

 На сучасному етапі у зв’язку з тим, що українська мова не мала змоги вільно розвиватися, назріли проблеми, без вирішення яких неможливий подальший повноцінний розвиток сучасної української літературної мови. Можна виділити такі найбільші проблеми української мови: правописна проблема, проблема формування функціональних стилів, проблема культури мови.

Правописна проблема пов’язана з тим, що чинний правопис 1946 року (хоча і дещо відредагований) має виразну орієнтацію на правописну систему російської мови, що позбавляє його українського національного духу. Недосконалість цього правопису була однією з причин низької правописної культури на Україні. Найгірше в ньому вирішено проблему написання слів іншомовного походження, зокрема георгафічних назв, особових найменувань людей, іншомовних термінів. Нині ми спосерігаємо тенденцію до розхитування норм правопису. Цьому сприяє те, що в Україні одночасно користуються кількома його редакціями, а також здійснюються фототипічні видання книг 1-ї пол. ХХ ст., написаних з дотриманням норм найрізноманітніших правописів, приходять і видання діаспори, написані на основі “харківського” правопису 1929 р. Це створює умови для підготовки і полегшеного прийняття нового правопису. Робота над ним ведеться вже декілька років. А поки мовознавці удосконалюватимуть український правопис, необхідно користуватися тим кодексом правил, який існує сьогодні.

Проблема формування функціональних стилів. Повноцінне життя мови може бути забезпечене тільки тоді, коли вона буде обслуговувати всі сфери життя. Для цього мають бути сформовані численні “підмови”, кожну з яких уживає лише незначна частина мовців, об’єднаних спільною діяльністю (функціональні стилі мови).

На сьогодні в українській літературній мові маємо високорозвинений художній стиль, меншою мірою – публіцистичний, і занедбаний офіційно-діловий та науковий (у багатьох галузях знання). Тому зараз гостро стоїть питання сформувати українські гаузеві термінології (де вони відсутні або дуже зрусифіковані) і виробиит стилістику (усталені мовні звороти) і термінологію ділового стилю.

Проблема культури мови. Для того щоб повноцінно існувало і розвивалося наше суспільство не досить мати вироблену мову, треба щоб вона функціонувала в усіх сферах життя, щоб всі грамадяни української держави володіли високою культурою української мови. Це також сприяє загальному розвитку особистості – розвитку активності, ініціативності, здатності ефективно відстоювати особисті інтереси за допомогою слова.

Формування мовної культури є державною політикою усіх економічно розвинених країн. Так, у США в умовах “спонсорського” характеру фінансуваня науки користується “режимом найбільшого сприяння” така сфера науки, як “Мовне спілкування” (“Speech Comunication”). Ораторське мистецтво викладається практично у всіх університетах і коледжах, щорічно видаються і перевидаються десятки підручників, публікуються сотні наукових робіт. У Японії понад сто державних і недержавних наукових інституцій у руслі “теорії мовного існування” проводять пошук шляхів раціоналізації та “оздоровлення” мовних дій у суспільстві.

Все сказане вказує на те, що кошти, вкладені суспільством у розвиток культури мови, сторицею повернуться дивідентами у вигляді здобутків науково-технічного прогресу, зміцнення соціального і національного миру, підвищення культури і духовності народу, його освінього рівня, мораьного та фізичного здоров’я, матеріального добробуту. Отже, майбутнє за тією державою, яка дбає про високий рівень культури мови своїх громадян.

 

Походження і розвиток української мови

Людство розвивається у формі етносів. Етнос (народ) – це специфічна форма існування людської спільноти, система із власним органічним й оригінальним світоглядом, здатна до саморозвитку і досягнень у різних галузях духовної та матеріальної культури. Мова є одним з головних атрибутів етносу.

У своєму розвитку людство пройшло низку форм об’єднання в етнічні спільноти: рід, плем’я, народність, нація. На кожному з цих етапів мова забезпечувала  цілісність спільноти, була засобом формування і передавання досвіду від покоління до покоління. Тому доля кожного етносу (народу) органічно переплетена з долею його мови.

Становлення особливостей українськох мови (як й інших східнослов’янських) почалося безпосередньо від праслов’янської мови, яка в східнослов’янському ареалі, очевидно, здавна мала свої регіональні особливості. Зазначимо, що територія сучасної України була частиною прабатьківщини слов’ян, а інші східнослов’янські регіони Європи в той час були заселені неслов’янськими племенами – балтами і фінно-уграми. Виникнення діалектих рис, властивих українській мові, почалося, очевидно, з середини I тис. н. е., тобто після розпаду праслов’янської етномовної спільності. Формування білоруських і російських діалектів відбувалося після освоєння східними слов’янами північних і північно-східних територій. Це освоєння інтенсивно проходило у  VII – IX ст. (за винятком Псковської і Новгородської земель, де слов’яни з’явилися в VI – VII ст. з південнобалтійського ареалу). Східнослов’янські племена на території сучасної Білорусі взаємодіяли з балтами, а в межах Європейської Росії – з фінно-уграми. Ці впливи ще ільше посилили етнічні й діалектні особливості цих східнослов’янських ареалів, нівелювати які не змогло і входження їх до спільної держави – Київської Русі. Отже, злиття всіх східнослов’янських союзів племен і діалектів у якийсь єдиний етномовний масив у Київській державі не сталося, тому немає жодних серйозних підстав говорити про давньоруську народність та давньоруську народнорозмовну мову як історичну реальність.

У ході суспільно-економічного та політичного розвитку східнослов’янських земель тривало дальше зближення окремих регіонів і консолідація їхнього населення в більші етнокультурні масиви, що завершилося утворенням трьох східнослов’янських народів – українського, російського і білоруського. Цей процес відбувся у ХII – ХIII ст. На цей самий період припадає й остаточне оформлення своєрідних фонетичних собливостей української мови, яке відбулося після занепаду як-от: перехід о, е в і у новозакритих складах (кінь, віз, сім), поява сполук -ри-, -ли- у позиції між приголосними (гриміти, дрижати, глитати), перетворення зредукованих ы, і (молодий, шия, лий, мий, рий), зміна приголосного л на ў після колишнього ъ (вовк, мовчати, повний), пом’якшення приголосних с, з, ц у суфіксах -ський, -зький, -цький (сільський, волинський, сяноцький) тощо. Крім того, на ХI – ХII ст. припадає, напевно, і ствердіння приголосних перед и, е та ствердіння губних приголосних б, в, м, п, ф, що нині є характерними ознаками української мови. Саме з цього часу починається самостійна історія українська народнорозмовної мови.

Поряд діалектною народнорозмовною мовою у містах України-Русі давнокиївського періоду існували усні койне наддіалектичного типу – мови, що формувалася на основі якогось конкретного діалекту, але вбирали всебе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику, професіоналізми, жаргонізми тощо. Койне використовували, зокрема, купці, дружинники, князівські адміністратори, ремісники. У кожному місці ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприймати як спільний давньоруський мовний стандарт.

Функціонування літературної мови у руській (укранській) державі мало свої особливості. Початок формування у нас писемно-літературної мови припадає на VII – IX ст. н. е. Ця давньоруська писемно-літературна мова виникла переважно на основі київського койне VIII – X ст. з елементами живої мови східних слов’ян. Нею користувалися в різних сферах життя: у діловій писемності, перекладали Євангеліє та Псалтир для перших київських християн тощо. Саме ці переклади міг бачити і вивчати Костянти-Кирило задовго до створення старослов’янської мови, під час хазарської місії у 860 – 861 роках у Херсонесі.

З офіційним прийняттям християнства Володимиром Великим у Київську Русь приходить старослов’янська (давньоболгарська) літературна мова. Вона була наднаціональною наддіалектною мовою усіх слов’ян, які прийняли християнство з Візантії.

Старослов’янська мова поширювалась у Київській Русі шляхом вивчення і переписування богослужбових книг. Ця мова відіграла велику роль у дальшому розвитку і вдосконаленні давньоруської літературної мови. За умов близькості обох мов давньоруські книжки у процесі своєї діяльності, зокрема під час переписуваня книг, несвідомо вносили у старослов’янську елементи давньоруської мови. Внаслідок впливу давньоруської мови на старослов’янську виникає східнослов’янський варіант старослов’янської мови – старослов’янська мова давньоруської редакції, або церковнослов’янська мова.

Отже, у Х – ХIII ст. у Київській Русі існували дві літературні мови – церковнослов’янська і давньоруська. Ці мови були близькими, спільні риси в них виразно переважали над відмінними. Великий ступінь спорідненості церковнослов’янської та давньоруської мов і активні процеси взаємодії між ними дозволяють також кваліфікувати їх як варіанти однієї мови, в одному з яких переважали церковнослов’янські елементи, у другому – давньоруські. Очевидно, що й носіями церковнослов’янська і давньоруська мови сприймались як стильові різновиди однієї мови. “…А мова в них була одна – слов’янська”, – написано у “Літописі руському”.

У XIV – XVIII ст. літературні мови України зазнають певної трансформації. Церковнослов’янська мова того часу підпадає під ще більший вплив з боку живої мови, ніж це було за давньоруської доби, і одержує назву слов’яноруська мова, що відбивало її особливість. Руська літературна мова, яка була успадкована від давньоруської, у XVI – XVIII ст. зазанає змін інайчастіше виступає під назвою проста мова. Порівняно із слов’яноруською проста мова значно ширше вбирала в себе елементи живої мови українського народу.

Усі зазначені типи літературної мови, що функціонували на Україні, в науковій літературі трактуються як варіанти староукраїнської літературної мови.

Заборони на використання української мови сприяли занепаду у XVII ст. слов’яноруської і простої мов. Їхнє місце у ХVII і ХVIII ст. щораз виразніше починає займати народнорозмовний варіант, який становив собою сплав книжних структур як простої, так і слов’яноруської літературної мови, а також діалектних мовних явищ. Зближення простої літературної мови з народнорозмовною весь час посилювався й у ХVIII ст. у багатьох жанрах народнорозмовний варіант уже став переважати, а у ХIХ ст. на його базі виникла нова українська літературна мова. Започаткував її Iван Котляревський, який перший повно і майстерно використав народнорозмовний варіант на основі полтавського говору. А основоположником став Тарас Шевченко, який перший піднісся до розуміння синтетичності та соборності нової літературної мови – як в розрізі історичному (використання мовни хелементів староукраїнської літературної мови), так і в географічному (використання доступних і відомих Шевченкові українських говорів – південно-східного, північного і південно-західного наріччя з урахуванням досвіду його полтавсько-харківських попередників). Мова, починаючи від I.Котляревського і Т.Шевченка, ще має назву сучасна українська літературна мова.

У ХХ ст. дуже важливим для розвитку української літературної мови був період 1917 – 1920 років, коли вона набула статусу і функцій державної. До початку 30-х років українська літературна мова завдяки зусиллям письменників, учених, суспільних діячів продовжувала збагачуватися, удосконалювалися її стилістичні можливості, розширилася сфера вжитку.

Iз 30-х років ХХ ст. радянський тоталітарний режим проводив проти української мови політику лінгвоциду (мововбивства): обмежувалася сфера функціонування, планомірно здійснювалася русифікація мови.

З початком 90-х років, коли Україна здобула незалежність, мовна ситуація дещо змінилася у кращий бік, з’явилися потенційні можливості для вдосконалення української мови як знаряддя культури. Чи будуть використані ці можливості залежить від кожного з нас.

Історичний розвиток української мови

Періоди
(за Ю.Шевельовим)

Назви за сферами вжитку (стилями)

церковна мова (мова релігійної літератури)

писемна (книжна, світська) мова

розмовна мова

IX-XI ст.
(протоукраїнський період)

старослов’янська мова
(варіанти: давньослов’янська, церковнослов’янська, давньоцерковнослов’янська [Old Church Slavonic], староцерковнослов’янська, давньоболгарська, староболгарська)

протоукраїнська
(За Ю.Шевельовим два діалектні угруповання південне та північне. Частина останнього з часом увійшла до процесу формування білоруської мови)

середина XI — кінець XIV ст. (давньоукраїнський період)

церковнослов’янська руського ізводу (інша назва: українського ізводу; варіант: старослов’янська)

давньоруська (варіанти: давньокиївська літературна, давньоукраїнська; іноді: старослов’янська, церковнослов’янська, староукраїнська)

давньоукраїнська (застаріла назва: південноруська; варіант: давньоруська)

початок XV — середина XVI ст. (ранньосередньоукраїнський період)

церковнослов’янська українського ізводу (варіант: старослов’янська)

староукраїнська літературна, книжна українсько-білоруська (застарілі назви: руська мова [ruthenian], західноруська; варіант: українсько-білоруська ділова; іноді: канцелярська)

 

староукраїнська
(іноді: давньоукраїнська, середньоукраїнська)

1387-1420

церковнослов’янська з місцевою специфікою

мова з українською основою, часто поліською

1420-1480

змодифікована (Євтимієва) церковнослов’янська мова

1480-1575

з білоруською основою, іноді поліською

кінець XVI — початок XVIII ст. (середньоукраїнський період)

 

церковнослов’янська українського ізводу (варіанти: слов’яноруська, слов’янська “славенская”, старослов’янська, слов’яноукраїнська)

староукраїнська літературна, книжна українська (застарілі назви, варіанти: руська мова, проста мова; іноді: книжна українсько-білоруська)

з 1575 року

Мелетієва редакція (1619 року кодифікована Мелетієм Смотрицьким).

унезалежнення від білоруської

Історичне протиставлення:

“языкъ славеноросский”

“прóстая мова”

XVIII ст.
(пізньосередньоукраїнський період)

церковнослов’янська московського ізводу; на Західній Україні (греко-католиками) зберігається український ізвод

староукраїнська літературна, книжна українська (варіант: проста мова)

(Занепад староукраїнської літературної мови, поширення слов’яноруської, мова Г.Сковороди. Поширення російської мови.)

з кінця XVIII ст.
(сучасний період)

церковнослов’янська (ізвод залежить від підпорядкування церкви. В наш час УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ практикують переважно український ізвод, УПЦ МП — московський ізвод)

українська, українська літературна (застарілі назви: малоруська, малоросійська, південноруська, руська)

українська

 

Українська мова має давні історичні корені. Сьогодні більшість вчених схиляються до думки, що із праіндоєвропейської мови, яка розпалась не пізніше 2,5 – 3 тисяч років до н. е., з її північно-східної діалектичної групи, до якої входили також діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських мов, виділилась праслов’янська (спільнослов’янська) мова. Ця мова проіснувала до середини I тис. н. е.

З часу свого утворення праслов’янська мова не була одноріною, адже у мові окремих родів, племен, які жили досить ізольовано, були діалектні відмінності. З цих діалектів праслов’янської мови після  її розпаду у VI – VII ст. почали розвиватися окремі слов’янські мови.

Починається від праслов’янcької мовної єдності (до 6 ст. н. е.). Прабатьківщину слов’ян досі з цілковитою точністю не визначено, але археологічні та лінгвістичні дані свідчать про те, що вона, вірогідно, займала простори Східної Європи від Вісли і Одера до Дніпра. Вже в доісторичний період слов’яни ділилися на венедів (зх. слов’яни), антів (сх. слов’яни) і склавенів (пд. слов’яни). У формуванні східнослов’янських племен брали участь анти і склавени. Нащадками антів є руси, або русичі – наддніпрянське слов’янське плем’я, яке зіграло велику роль в об’єднанні інших східнослов’янських племен в одну державу – Русь. Ці східнослов’янські племена – поляни, древляни, дуліби, волиняни (бужани), угличі (уличі), тиверці, білі хорвати, сіверяни, дреговичі, кривичі, словени, в’ятичі, радимичі – мали спільну в своїй основі мову, яка, однак, розпадалася на племінні діалекти. Сукупність цих говірок утворювала східнослов’янський мовний масив. Зважаючи на постійні контакти між східнослов’янськими племенами, можна припускати можливість змішування їхніх говірок. Проте були, принаймні, три фонетичні риси, які чітко відділяли північносхіднослов’янські племена від південносхіднослов’янських: наявність [g] на півночі, якому на півдні відповідає звук [h], протиставлення палаталізованих приголосних перед [е] на півночі непалаталізованим на півдні і акання у ненаголошеній позиції на півночі. Достовірно можна твердити, що південносхіднослов’янські племена – поляни, деревляни, сіверяни, угличі, тиверці, волиняни – не знали [g], у них було відсутнє акання і, ймовірно, палаталізація приголосних перед [е]. Що ж до північносхіднослов’яньких племен, то, мабуть, деяким з них були властиві всі три фонетичні риси, а деяким тільки окремі.

Південносхіднослов’янські племена у VІІІ – ІХ ст. об’єдналися у першу східнослов’янську державу – Київську Русь, яка 988 прийняла християнство. Разом з новою релігією на Русь прийшло письмо. Руські племена знали його й раніше, але книжковий потік усе ж невіддільний від християнізації. Писемні пам’ятки ХІ – ХІІ ст. засвідчують у мові південносхіднослов’янських племен такі риси:

·                   чергування [у] з [в], [е] з [о] після шиплячих та [j],

·                   вживання [і] замість [Ђ], фрикативного [г], середнього [и];

·                   іменникове закінчення -ови/-еви у давальному відмінку однини чоловічого роду,

·                   кличний відмінок,

·                   закінчення Ђ у родовому відмінкуоднини іменників з основами на -ıа (землЂ > землі),

·                   флексія -мо в 1 особі множини різних часових форм, вірогідно також припускати поширення -Ђ- у формах наказового способу під впливом аналогії, а також утворення форми імперфекта на -ть.

Ці мовні особливості характерні для Ізборників Святослава 1073 і 1076, «Руської Правди» Ярослава, житій Феодосія Печерського та Бориса і Гліба, Галицького Євангелія 1144 та ін.

Нові протоукраїнські мовні особливості з’являються після занепаду глухих голосних ъ та ь, тобто з кін. ХІІ – ХІІІ ст. Відбувається перехід етимологічних [о] та [е] в новозакритих складах у звуки іншої якості, найімовірніше в дифтонги, а згодом у монофтонги [у] та [і], ствердіння приголосних перед [и], рефлексація trъt, tlъt як -ры-, -лы-, перехід [л] у [в] в кінці слова та складу, зберігається дзвінка вимова приголосних у кінці слова і складу, розвиваються придихові звуки на початку слова перед голосними. Ці явища відображаються у текстах у вигляді типових описок. Так, уже в Добриловому євангелії 1164 трапляється написання камЂнь, ремЂнь, сЂдмь, шЂсть, пЂщь, по чужЂмь і под., тобто на місці етимологічного е виступає Ђ – літера, якою на той час позначався або дифтонг [іе], або монофтонг [і]. Це так званий новий ять, засвідчений уперше О. Соболевським. Подовження приголосного перед Іа < ье, ие (осуження) трапляється у пам’ятках ХІІІ – ХІV ст. Перехід [л] у [в] у кінці складу, на думку О. Шахматова, відбувся не раніше ХV ст., бо тільки від цього часу українські і білоруські грамоти фіксують написання типу Витовд замість Витолд і под. Всі ці нові риси, що нагромаджувались у пд-зх. частині східнослов’янського мовного масиву, дедалі більше відрізняли її від пн.-сх. і, меншою мірою, від зх. частини. Державні кордони, що виникли в 13 ст. внаслідок нападу на Русь монголо-татарської орди, сприяли тому, що кожна з трьох діалектних груп стала розвиватися за своїми власними законами. Процес диференціації східнослов’янської мовної єдності, що починається у домонгольський період, завершується у післямонгольський.

Незважаючи на належність південносхіднослов’янської території до різних держав (Литви, Польщі, Молдови та Угорщини) між її складовими в ХІV – ХV ст. і пізніше існували тісні торгівельно-економічні зв’язки. У цей час формувався єдиний для цих земель внутрішній ринок, зростали торги і ярмарки. Усе це сприяло усвідомленню носіями південносхіднослов’янських говірок належності до єдиного народу з єдиною, хоч дещо відмінною в різних регіонах, мовою. Головним осередком консолідації була Середня Наддніпрянщина, насамперед Київщина, Переяславщина і Чернігово-Сіверщина, які зберігали відносну незалежність у межах Великого князівства Литовського. Звідси новотвори, що виникали в центральних українських говірках, проникали й на інші українські землі.

В утворенні передумов для формування українського народу значну роль відіграло Галицько-Волинське князівство, яке в 1-й пол. ХІІІ ст. мало певний вплив на всю Наддніпрянщину й, зокрема, на Київ. Культурно-політичне життя на західноукраїнських землях помітно впливало на мову давньоукраїнських грамот функціональне ядро староукраїнської літературної мови. Пам’ятки української мови ХVІ – ХVІІ ст. засвідчують продовження процесів в українському вокалізмі й консонантизмі, пов’язаних з втратою [ъ], [ь]. Так, поряд із закономірним випадінням голосних [о] та [е] (з колишніх ъ та ь) у слабкій позиції (сон сну, пісок піску, овес вівса) помічається їх збереження в окремих словах за аналогією до наз. в.: мох моху мохом, лоб лоба лобом, рот рота ротом, лев лева левом. Регулярним явищем в українській мові стає поява нових [о] та [е] перед сонорними [л], [р], [м], [н]: вогонь, свекор, вихор, вузол, земель, пісень і под. Староукраїнські пам’ятки послідовно фіксують появу перед сонорним приставного [і]: ильвовЂски (львівський), илвов (Львів), илжа, иръжавАєт і под. (А юс малий). Приставне [і] розвивається і в прийменнику съ та відповідному йому префіксі съ- (ис своєю, исъ своимъ, испросимъ), а також в зъ та зъ- (из своихъ, изхотЂлъ, изъпочити, изробити, извикли), хоч тут, мабуть, фонетичний розвиток був підтриманий наявністю у східнослов’янських мовах самостійного прийменника (а відповідно й префікса) изъ, изъ-. Це, в свою чергу, спричинило злиття в українській мові синтаксичних функцій колишніх давньоруських займенників съ та изъ.

У сполуках трьох і більше приголосних, які виникли внаслідок редукцій ъ, ь, відбувалося спрощення: позьдно > позно, мЂстьце > мЂстце > мЂсце, стьлати > стлати > слати, мьгла > мгла > мла (імла). У пам’ятках української мови це явище простежується в 14 ст.: исного, кажному, власный, серце, мЂскій та ін. Приблизно в цей же час відбувається і втрата приголосного [л] у формах минулого часу дієслів після попередніх приголосних: понєсъ, умеръ, прирєкъ та ін. Особливістю українського консонантизму згаданого часу був перехід глухих приголосних у дзвінкі перед наступними дзвінкими. Найчастіше він спостерігався у прийменниках і префіксах: оть > од, съ > з, а інколи й на межі кореня та суфікса: просьба > прозба. Діяла й протилежна тенденція (у пд.-сх. говорах) – уподібнення дзвінкого приголосного наст, глухому: свєтки (зам. свЂдки), пругко (зам. прудко), небощикъ (зам. небожчик) і под. Проте це явище залишилося локальним.

Починаючи з ХV ст., регулярно засвідчується асиміляція пом’якшеним приголосним наст. [j]: съ ролАми, уживанА, панованя і под. (А юс малий) В результаті цього відбулося подовження приголосних: Запорожжа, стверження, дання, ПолЂсся. У говорах пд.-зх. наріччя цей процес зупинився на зникненні [j] з одночасною палаталізацією поперед. приголосного: знанє, житє, зілє. Звук [л] у двох позиціях змінювався на [ў]: після колишніх ъ, ь перед наст, приголосним і після голосних у формах мин. ч.: выдовбувати, шовк, мовчати, повно; покрывъ, розваливъсА. В укр. мові, на відміну від рос. та білоруської, відсутнє явище акання (крім північнополіс. говірок, сусідніх з білоруськими), тобто переходу [о] в [а] та [ъ] у ненаголош. позиції, хоч ще давньорус. пам’ятки фіксують випадки уподібнення поперед, голосного [о] до наступного [а]: манастырь, багатьство. А починаючи з ХV ст. в укр. писемних джерелах дедалі частіше з’являється написання: багатий, гаразд, гарячий, калач, хазяин. У позиції після [j] колишнє [е] перейшло в укр. мові в [а]. Найдавніші випадки цієї фонет. зміни засвідчуються пам’ятками вже в 13 ст. Вона послідовно відбулася в іменах у поч. позиції, напр. Ярмолъ, Ярофей, Ярема, Явтух, Явдоким, Явдоха і под., а також у флексії: життя, знання.

Таким же давнім фактом є втрата початкового голосного перед приголосним у загальних і власних назвах: имати > мати, исполнити > сполнити, играти > грати, Иєрусалимь > Єрусалим, Иларионъ > Ларион > Ларивон, Исидоръ > Сидор > Сидір і т. д. Характерною ознакою української мови є наявність протетичних приголосних. Написання слів з протетичним [в] перед [у], іноді перед етимологічним [о] трапляються уже в ХІІІ ст.: ворьли, вовца, волтарь, вотчичь, вувчар. Перед початковим [а], рідше [о], розвинувся протетичний [г]: гарба, гармата, гаспид, Ганна, горіх. У діалектах замість [г] можливе [в]: вострий, воріх і навпаки, замість [в] [г]: гулиця, гулик. Колишні м’які шиплячі приголосні в українській мові стають твердими, що видно з пам’яток від ХІV ст.: чый, жыто, чыним, нашыми, давшы, стоячы. Відтоді ж у текстах з’являється буквосполука кг, яка вживається у запозичених словах (кгды, кгдыж, Кгедиминъ), позначаючи нову приголосну фонему [ґ]. Ще раніше, десь у Х ст., у фонематичну систему східнослов’янських мов проникає приголосний [ф], який тривалий час вживався тільки в небагатьох запозичених словах.

Морфологічна структура української мови свідчить також про закріплення у ній таких, наявних ще в давньоруський період форм, як кличний відм., чергування [г], [к], [х] із [з], [ц], [с] у давальному-місцевому відмінках іменників І відміни та ін. До найхарактерніших морфологічних явищ, відображених у пам’ятках починаючи з ХІV ст., належать дієслівні форми на -но, -то і парадигматично зв’язані дієслівні морфеми із значенням майбутнього часу: -му, -меш, -ме, -мемо, -мете, -муть. Інші морфологічні інновації пов’язані з редукцією окремих категорій, з перерозподілом слів між різними типами відмінювання, паралельних форм унаслідок діяння аналогії, заміною одних морфем на інші відповідно до заг. фонетичних змін та ін. Уже в ХІІІ ст. пам’ятки української мови засвідчують утрату в іменниках форм двоїни і заміну їх на форми множини. Проте залишки двоїни в діалектах спорадично зберігаються досі (дві відрі, дві руці). Ряд іменників ж. р. мав закінчення -и (фонет. -і: милостыни, пани, кнАгыни), яке згодом замінилось на -я (кнгина, господина і под.) (А юс малий). Відбувається об’єднання спільною грамат. формою іменників колишніми и-основ та а-основ (букы, цьркы, моркы буква, церква, морква). Іменники з колишніми о-основами об’єднуються з й- основами (домъ, медъ, чинъ, станъ і рабъ, конь та ін.). Внаслідок цього в родовому відмінку однини усталюється вживання закінчень -а та -у, які можуть взаємозамінюватися: става ставу, листа листу, звичая звичаю, з дома около дому і т. ін. У дав. в. мн. іменників тривалий час зберігається давнє закінчення -ом (городомъ, тывуномъ, вЂкомъ, послухомъ), хоч уже з ХІІІ ст. його витісняє флексія -ам (городамъ, закопамъ, мЂщанамъ, унукам, мельникам). В ор. в. мн. традиційні флексії -и, -ы з о-основ) і -ми (з і-основ) конкурують з флексією -ами а-основ: с бояры, с ужитки, с приходы, с луги, с теляти; з млынми, съ обывателми; з лугами, законами, ослами та ін. В ор. в. одн. іменників ж. р. на приголосний з ХVІІ ст. подовжується кінцевий приголосний основи перед закінченням -у(-ю): зъ челяддю, над Хотінню, за СЂччу і под. З іменників с. р. з кол. основами на -ęt- та -męв ХІV – ХVІ ст. формується сучасна IV відміна. У ХІVХV ст. в українській мові активно функціонували давні короткі форми прикметників, успадковані від давньорус. часів (воленъ, готовъ, непорушенъ, малъ та ін.). Проте переважали повні форми, які спершу виступали у нестягненій формі, а з ХVІ ст. у стягненій: сторожа острогова, козацька шабля, гусяча вика, велики очи, мЂднЂ кварты.

Пам’ятки староукраїнської мови відбивають досить строкату картину розвитку числівникових слів, яка в основі своїй була східнослов’янською, але в західних землях відчувався вплив сусідніх західнослов’янських мов. Поряд з один вживається єден (під впливом польської мови), поряд з двадцАт двадесАт, (А юс малий) поряд з осмнадцать осмогонадцать і под. Остаточно числівникова система усталилася як єдина в новій українській літературній мові, хоч у деяких сучасних українських діалектах і досі побутують давні форми.

В літературній мові широко вживалися активні дієприкметники. Такі сучасні розмовні форми, як умирущий, невсипущий, пекущий і под., потрапили в усну мову з писемних джерел. Пасивні дієприкметники були широко представлені і в усній, і в писемній мові. Як і прикметники, вони спершу вживалися у повній і короткій формах, але згодом коротка вийшла з ужитку. Українські дієслова успадкували від спільнослов’янської мови форми доконаного і недоконаного виду. Перші утворювалися від форм недоконаного переважно префікс, способом, а форми недоконаного від форм доконаного суфіксальним: чинити учинити, псовати зопсовати; показати показовати. У межах категорії виду формуються характерні для української мови роди дії. Більшість з них закріпилася і збереглася у сучасній українській мові (познімати, попочитати), деякі ж занепали (ітеративний недоконаний: даровывати, ношовати, чинивати). З колишніх східнослов’янських часових форм українське дієслово зберегло чотири: теперішній час, минулий час, давноминулий час і майбутній час. Часові парадигми у ХІV – ХV ст., поряд з одниною і множиною, зберігали ще й форми двоїни. З чотирьох колишніх форм минулого часу – імперфекта, аориста, перфекта і плюсквамперфекта українська мова успадкувала дві останні. Імперфект пам’ятки української мови майже не фіксують. Що ж до аориста, то він був досить поширений у документах, які мали виразний вплив церковнослов’янської мови. Тому форми типу дадох, заплатах, размыслих, възъпиш і под., що часто зустрічаються в грамотах українською мовою з території Молдови, факт не живої мови, а літературної, що зазнавала церковнослов’янського впливу. Форми аориста ще вживалися і в староукраїнській літературній мові ХVІ – ХVІІІ ст. Колишній перфект у цей час стає єдиною формою минулого часу, а плюсквамперфект давноминулого часу. Роль показника особи в обох часових формах спершу відігравали особово-часові форми допоміжного дієслова быти (ходилъ єсмь, ходилъ єси, ходилъ єсть…; ходилъ быль єсмь, ходилъ былъ єси, ходиль былъ єсть…), згодом особові афікси, що розвинулися на основі допоміжного дієслова (ходилем, ходилесь, ходил..; ходилем был, ходилесь был, ходил был і т. д.). Такі форми збереглися і в деяких сучасних західноукраїнських говірках. У більшості українських говорів роль показника особи у формах минулого й давноминулого часу перебирає на себе особовий займенник (я ходив, ти ходив, він ходив..; я ходив був, ти ходив був, він ходив був і т. д.). Поряд з двома традиційними формами майбутнього аналітичного часу (буду читати, будеш читати… і буду читал, будеш читал…) розвивається нова, синтетична (иму читати > му читати > читатиму). Вона фіксується у староукраїнській літературній мові від поч. ХVІ ст. (спиратиметьсА, діспутоватимет, не спатимет, умЂтимуть). З того ж часу панівною аналітичною формою наказового способу в українській мові стає поєднання форм теперішнього і майбутнього простого часу з часткою нехай: нехай вержет, нехай пребывает і под. Розширюються успадковані від давньоукраїнської мови синтаксичні функції прийменників. До давніх значень конструкції до + родовий  відмінок додалося ще й значення, що виражалося конструкцією кь + давальний відмінок. Конструкція за + знахідний відмінок набула значення терміну, після якого щось відбуватиметься: «…а мы слюбуемъ …єму заплатити… ω(т) сєго велика дни за два роки». Прийменник за у сполученні з іменником у знах. в. зберігає в українській мові поширене в давньорус. діалектах значення визнання когось кимось: «… нас маєте за взор». Цей же прийменник у сполученні з іменником в орудному відмінку набуває значення «відповідно до», «згідно з»: «За тым листом метрополитанским, а наиборзей за волею Бозскою, мешкалем в Берестю в покою час немалый». У пам’ятках ХVІІ – ХVІІІ ст. широко вживаються речення з незалежним інфінітивом, змістом яких є заперечення можливості здійснення дії у зв’язку з відсутністю її суб’єкта або об’єкта: «То нЂкому было бы и хлЂба робит; И до того пришло, же нЂчимъ было, когда помер ГригорЂй Машковецъ, за похорон заплатити». Традиційно використовую,ться давні засоби грамат. оформлення сурядності й підрядності. Проте з’являються і нові способи вираження цих синтакс. зв’язків. Так, відношення розділовості передає спол. або, означальні підрядні речення поєднуються з головними за допомогою спол. який (яка, яке, які); підрядні мети, поряд з традиц. сполучниками аби, жеби (жеб), починають використовувати сполучники щоби (щоб); у підряд. реченнях часу використовуються сполучники скоро (як скоро), тільки, лише (лиш), ледве; в умовних підряд. реченнях закріплюється спол. коли, в допустових хоч і т. ін.

Основу словникового складу української мови становить південносхіднослов’янська лексична спадщина. В пізніх пам’ятках і в сучасних діалектах досі вживаються такі давні слова, як: борзость (швидкість), братаничъ (син брата), буковина, вага (прилад для зважування), важити, валило (млин-сукновальня), вбачити, зважити (на що), великость, веснина (збіжжя, посіяне весною), вжити (спожити що-небудь), вжитокь, виновати (звинувачувати), втискь (утиск), выгонъ, вызнавати (офіційно повідомляти, заявляти) і багато ін. Через західнослов’янські літературні джерела в українську мову літературну й розмовну проникало чимало латинізмів, германізмів і західнослов’янізмів, як напр.: броваръ, будованє, вароватися, власност, войт, габати, гетманъ, голдовати, грунтъ, єднати, зрада, квитанция, келіхъ, коштъ, мастеръ, канцлеръ та ін. Внаслідок посилення словотворчих тенденцій у мові українська лексика поповнюється новими словами, переважно службовими, а також прислівниками, як напр.: задля, зарады, бЂля, поблизу, замЂсто, всерединЂ, впрост, подъ часъ і под. У ХVІ –ХVІІ ст. українська мова активно виробляє лексичні засоби для вираження нових понять у галузі суспільних відносин, права, мистецтва, засобів виробництва і под. У писемних пам’ятках цього часу представлені такі нові слова, як: козацтво, поспольство, старшина, стан, обозний, гетьманство, повЂт, игуменство, громада, рыцарство, опекунъ, гармата, гаковница, мушкеть, сурма, штурм.

Виникнення на поч. ХІХ ст. нової української літературної мови переважно на народній основі сприяє відборові виражальних засобів на всіх рівнях мовної структури. Мова українських письменників відбиває деякі живі процеси в усному мовленні, напр. розширення вживання фонеми ф у зв’язку із збільшенням у мові кількості запозичених слів з нею, поступову заміну суфікса дієслівних основ -ова- у більшості позицій його фонетичним варіантом -ува-, стягнених прикметників над нестягненими, занепад у більшості говорів морфем. вираження особ. значень у формах минулого часу  дієслів. Літературна мова відбиває постійні процеси словотворення, зокрема прислівників (звідкіля, звідсіля, відки, відти, відси, доки, доти, поки, навіщо, напрямки, навпрямки, навтіки, навприсідки та ін.). Відбувається активний обмін лексикою різних діалектних масивів, чому сприяє видання словників укаїнської мови. У 2-й пол. ХІХ ст. помітне вже протистояння літературної мови мови й народних говорів, що є характерним для кожної розвиненої національної мови.

Писемність

Питання походження слов’янської писемності залишається досі остаточно не з’ясованим. Але однозначно визнано факт її існування ще до Хрещення Русі. Про це маємо декілька свідчень у стародавніх літописах.

Після прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма – кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”).

Глаголиця вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження. Азбука глаголиці складалася з 39 літер, які мали дуже складне накреслення у вигляді кружечків і петельок, з’єднаних між собою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов’янських країнах.

Кирилиця — цілком оригінальна система слов’янської писемності, яка є складною творчою переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов’янських. Графіка кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у подальшому стали графічною основою сучасної української, російської, білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності.

Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 — голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м’яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа ( ‘ ) — по два [ й + е ] , [ й + у ] , [ й + а ] — має, юнак, в’янути; літера ї завжди позначає два звуки [ й + і ] — їжа, з’їзд ; літера й перед о позначає приголосний [ j ] — його, а в інших позиціях — нескладовий голосний [ і ] — йду, гай; літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м’якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г позначає фарингальний [ h ] (голова), а ґ — задньоязиковий проривний приголосний [ g ] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] — щука. Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані.

Правила українського правопису

Правописом, або орфографією (від грецьких слів orthos – правильний, рівний і grapho – пишу), називається система правил про способи передачі мови в письмовій або друкованій формі; отже, орфографія встановлює правила передачі на письмі звукового складу мови, правила написання слів разом, окремо і через дефіс, вживання великої букви і переносу слів із рядка в рядок.

В основу орфографії сучасної української мови покладено три принципи:

1) фонетичний;

2) морфологічний;

3) історичний, або традиційний.

Фонетичний принцип полягає в тому, що слова передаються на письмі так, як вони вимовляються в літературній мові, тобто букви в словах, написаних за цим принципом, мають таке ж звукове значення, яке закріплене за ними в алфавіті: рот, лист, долина.

За морфологічним принципом зберігається однакове написання значущих частин слова незалежно від їх позиції у слові і від реального звучання. Наприклад, у корені жи- (жити, жила, живе) голосний в різних позиціях звучить по-різному, як и, ие, еи (жити, жиела, жеиве), але на письмі, додержуючись морфологічного принципу, його передаємо завжди однією буквою и. У слові купається в частці ся звук с зовсім не чується, разом з попереднім м’яким приголосним т він вимовляється як довгий ц (купайец’а).

Історичний, або традиційний, принцип полягає в тому, що слова передаються на письмі за традицією, як вони писалися раніше, хоч у сучасній мові таке написання не пояснюється ні вимовою, ні граматичною структурою. За історичною традицією в українській графіці двома буквами передаються африкати дж, дз, хоч означають по одному звуку;  вживається буква щ, якою завжди передається сполучення двох звуків – шч, хоч для позначання кожного з них в алфавіті існують окремі букви; вживаються букви я, ю, є, ї, що позначають такі звуки (йа, йе, йу, йі), для яких в алфавіті також є інші букви.

Крім фонетичного, морфологічного та історичного принципів, в українському правописі, застосовується смисловий, або диференціюючий, принцип, який полягає в розрізненні значень слів при написанні багатир і богатир, орел, Орел, що б і щоб, за те і зате, «Запорожець» – автомобіль, і житель Запоріжжя – запорожець (козак).

 

 

Становлення українського правопису

Василь НІМЧУК

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

[До видання: Історія українського правопису: XVI — XX століття. Хрестоматія. — Київ: Наукова думка, 2004. — 584 с.]

Потреба в хрестоматії з історії українського правопису назріла дуже давно. Особливо відчутна вона тепер, коли розгорнулися чергові дискусії навколо нашої орфографії. Суперечки довкола проекту найновішої редакції “Українського правопису”, які особливо гостро точилися в кінці 2000 — на початку 2001 рр., показали, що з деталями формування чинних правил орфографії недостатньо обізнані навіть особи, які мають філологічну освіту.

В історії писемно-літературних мов, орфографії народів, що втрачали власну державність, можна спостерегти немало спільного. Але історія українського правопису, гадаємо, унікальна. Здається, навряд чи є в світі ще один народ, якому чужі правителі або політичні партії наказували, як писати його мовою.

У понад тисячолітній історії української орфографії виділяємо три етапи:

І. Давньоукраїнський (X — XIV ст.).

II. Староукраїнський (остання чверть XIV — XVIII ст.).

III. Новоукраїнський (XIX — XXI ст.).

Давньоукраїнський орфографічний узус формувався під впливом старослов’янського правопису, що прийшов в Україну разом із конфесійною літературою після офіційного введення християнства в Київській державі у кінці X ст. Але наприкінці XI ст. навіть у церковному письменстві, не кажучи вже про світське (зокрема ділове), сформувався східнослов’янський орфографічний узус, який відбивав особливості живомовної звукової системи.

У староукраїнському етапі визначаються два періоди. Перший охоплює XV — XVI ст. — час так званого другого південнослов’янського (болгарського) орфографічного впливу — застосування правил, вироблених у болгарському місті Тирнові книжниками на чолі з патріархом Євтимієм (Тирновським). Цього впливу зазнало головним чином конфесійне письменство; сфер світської літератури, зокрема ділових паперів, він торкнувся мало. Правила тирновської школи частково відбиті в орфографії, яку спробував нормалізувати у праці “Грамматіка словєнска” (1596) український філолог Л. Зизаній.

Другий період в історії староукраїнської орфографії позначений національною самобутністю. Наш видатний письменник і лінгвіст М. Смотрицький у книжці “Грамматіки славєнскиА правилноє Сvнтаґма”, надрукованій 1619 р., у розділі “Ω орθографіи” вперше подав докладні правила правопису, що грунтуються на староукраїнському (багато в чому й ширшому — східнослов’янському) узусі. Так, наприклад, він увів у наш алфавіт букву ґ. Норми М. Смотрицького, опрацьовані детально й на великому матеріалі, в церковній сфері набули визнання в усіх слов’янських народів, які користувалися церковнослов’янською мовою. З невеликими модифікаціями вони й нині чинні в богослужбовій сфері слов’ян там, де в літургію не введено живих національних мов. Важливо підкреслити, все з орфографії М. Смотрицького, що відповідало живому мовленню, використовувано і в українському світському письменстві до початку XIX ст., а на деяких теренах (наприклад у Закарпатті) — аж до середини XIX ст.

Найскладніший етап в історії українського правопису — новоукраїнський, який рясніє різними орфографічними спробами, системами та втручанням державних чинників у, здавалося б, суто філологічні справи. Етнічна культура українців, у тому числі й нова українська літературна мова, формувалася в умовах бездержавності українського народу та перебування його під владою кількох чужих держав. До того ж у царській Росії, до складу якої входило більше 2/3 українських земель, українську мову офіційно трактували як діалект російської, а не як окрему мову, тому й українське друковане слово обмежували, шкіл з українською мовою навчання не існувало. Але саме тут почав формуватися сучасний український правопис, з’явилася перша друкована праця нової української лінгвістики — “Грамматика Малороссійскаго нарЂчія” (СПб., 1818) О. Павловського 1.

 

 1 Нижче стисло розглянемо лише ті системи, що відіграли помітну або значну роль у формуванні нинішньої української орфографії. Детальнішу історію українського правопису зацікавлений читач знайде в працях І. Огієнка, А. Кримського, О. Синявського, В. Німчука та ін. Див., наприклад: Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису: Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927; Німчук В. В. Проблеми українського правопису XX — початку XXI ст. — Київ, 2002. Праці А. Кримського та О. Синявського надруковано в цій хрестоматії.

В орфографічній системі О. Павловського спостерігаємо виразну орієнтацію на фонетично-морфологічний принцип правопису. У зв’язку з тим, що в підросійській Україні церква поширювала російську вимову букв, зокрема Ђ як ’е, а и як і, О. Павловський звук і української мови незалежно від походження передавав літерою і істо < мЂсто, світло < свЂтьло; годі < годЂ; весільлЂ < весельє, затірка < затерька; дзвінь < (д)звонъ, дрібно < дробьно, тхіръ < дьхорь тощо), український передньо-середній и позначав буквою ы: бачыцьця “бачиться”, Велыкдень, вырей (вырій), сЂрныкъ, однак після задньоязикових приголосних писав и: гиря, святки, хитаю. Йотований голосний е та м’якість приголосного перед е він передавав буквою Ђ: Ђретык, Ђретычный, ая, еЂ, окраЂць “окраєць”, за моЂ жито, да мене жъ и побыто; нема, немаЂ; збіжьжЂ (тобто збіжжє “збіжжя”), кулі льлЂ “ллє”; йотованість і після голосних — літерою і: выіжджати, Не ість панъ дякъ гусей, лихоі неволі. Через літеру і О. Павловський за традицією передавав звук й перед о: Нехай іому так легенько икнецьця, якъ собака зъ тыну ввірвецьця. Відповідні африкати він позначав (мабуть, знаючи староукраїнську традицію) за допомогою сполучень приголосних дз, дж: дзыкга, дзюбаю, джкгуть. Можливо, через відсутність у касі букв санктпетербурзької друкарні літери ґ О. Павловський на позначення відповідного проривного приголосного вжив стародавній засіб — сполучення літер кг: кгвалтъ, клякганый сыръ, кгрынджолы. Варто зазначити, що граматист подовження м’яких приголосних передавав через подвійне написання відповідних букв, причому після першої писав м’який знак: клечыньнЂ “клечання”, клочьчЂ “клоччя”, Колыбъ свыньні роги. Таким же чином позначав автор асимілятивні зміни приголосних на стику основ і закінчень: Не плюй у воду, згодыцьця напыцьця; У печуроцьці родывся. М’якість у сполученнях приголосних О. Павловський позначав буквою ь: ЗасьміЂсься ты ще на кутні; ЩастЂ якъ трясьця. Роздільну вимову губних приголосних та йотованих голосних всередині слова він звичайно позначав буквою ь: кожомьяка; дзыкгарі бьють; полывьяный; замьять на кабаку; Чмыръ <…> упьявсь. Роздільну вимову йотованих голосних і префіксів — через ъ: розъіхавсь. Перспективним виявилося застосування букви і на позначення відповідного звука, незалежно від його походження з погляду історії, а також використання однієї літери на позначення специфічно українського передньо-середнього звука (нині його передаємо буквою и), збереження старовинного способу позначення африкат — дж, дз.

Можливо, наслідуючи приклад видатного славіста Й. Добровського, М. Лучкай в опублікованій латинською мовою книзі “Grammatica slavo-ruthena” (Будим — нині частина Будапешта, 1830), у якій описано систему центрального закарпатського говору української мови, вилучив твердий знак з алфавіту: Клин клином выбивати.

Цю практику закріплено в галицькому альманасі “Русалка ДнЂстровая” (Будим, 1837). Головна засада й деякі особливості правопису збірника зазначені в передмові до нього: «Хочемо зачинати, проте знати нам конче, якє теперЂшному язикови истинноє лице; за-для-того держалимо-ся правила: “пиши як чуєшь, а читай як ви дишь”. Из сего огляда приймилисмо сербскоє џ (виџу, wydzu) и волоскоє ў (аў, av Erazm. Rotterd, au, еў, ev: спЂваў, spiwav; душеў, dušev) а є завсЂда в силь jе або ье употребляєм (моє, moje, землє, zemlě, загородє, zahorodě, zahorodie)». Автори альманаху зберегли Ђ та писали цю букву на позначення і на місці е в новозакритому складі, який читали так, як часто практикувалося в староукраїнському правописі: А з гори, з долу вЂтер повЂваў Дунай висихаў, зЂльом заростаў, ЗЂльом трепЂтьом вшеляким цвітом <…> ДолЂв пігнали <…>. Проте і на місці о в новозакритому складі й на місці інших звуків автори “Русалки ДнЂстрової” позначали буквою і: На тім оленци пядесять ріжків <…> На тім тарелци золотий стільчик <…> Турки, Татари Підгіря взяли <…>. Історично перспективними виявилися позначення м’якості приголосних перед е та його йотації буквою є, а також використання лише літери и для передачі специфічно українського голосного (вони відкинули в цьому відношенні практику О. Павловського).

Закріпилася в українській орфографії ще одна новація альманаху “Русалка ДнЂстровая” — позначення м’якості приголосного перед о літерою ь, а його йотації — буквою й: Кроўцьоў груди обкипЂли; Заточиў ся під Мадейом Кін[ь] на колодище; По під гайом зелененьким Чиста рЂчка тече.

Визначну роль в історії нового українського правопису на фонетичному принципі відіграв П. Куліш через розповсюдження публікацій власних і чужих творів своєю орфографією. Можливо, він був обізнаний з орфографічною системою альманаху “Русалка ДнЂстровая”, оскільки в 50-х роках XIX ст. налагодив контакти з діячами Галичини. Проте письменник повернув літеру ъ до алфавіту, використовуючи її в кінці слів після твердих та губних приголосних і р перед йотованими голосними на позначення їх роздільної вимови: Пару жупанівъ надівае <…> Жовті сапъянці обувае; Велю тобі іхъ на скамъі становити (але: Постоли <…> вязові). Буквою і П. Куліш позначав відповідний звук незалежно від його походження (< о, е, Ђ): А дідь: “Постій”, каже <…>. Проте для передачі йотованості цього голосного він не знайшов засобу і писав просто і: “Ідьте”, каже, “пане”. Ото заіхавь; якь Украіною князі правили. Для специфічного передньо-середнього українського голосного він вибрав букву и: Зупинили воли. Літеру є він використовував тільки для позначення м’якості приголосного перед е: Та й оружжє поодкидали. Йотованість цього звука на початку та всередині слова після голосного й губного приголосного він ніяк не відбивав: Росказуе було <…> якъ привезешъ горілку, то й прийде куповать, и заразъ бере волочокъ, тягае, сам пъе и душь десять частуе; Маруся Богуславка Тее зачувае, До козаківъ промовляе; Сіно, овесъ есть? — Есть, пане. Нейотований голосний е на початку слова письменник передавав запозиченою з російської азбуки літерою э: Эге, и зъ нашимъ братомъ часомъ не жартуй. На позначення м’якості приголосного перед о та йотованості цього звука П. Куліш запозичив із російської азбуки літеру ё: Долю виплачу слёзами; Зъ давнёго давна; вь лёхь убіжи; Богъ ёго знае. Проривний задньоязиковий приголосний позначав латинською літерою g, а відповідні африкати — сполученнями приголосних дж і дз: А вь Gудзіёвці живъ колись чоловік Gудзь, то од ёго и вся слобода Gудзіёвкою прозвалась; Фесько Gанжа; Гей, джури ви мої малі!.. П. Куліш асимілятивної м’якості приголосних перед іншими приголосними не відбивав: сніги впали; на світъ дивитимесся, зате досить широко на письмі передавав асимілятивні зміни в сусідніх приголосних: Чого ти трусисся; старий женитця тощо.

Розглянутий правопис дістав назву “кулішівка”. Він дуже відрізняється від сучасного українського правопису, і тому твердження А. Кримського, ніби “ми тепер пишемо кулішівкою”, — явна гіперболізація (див. статтю А. Кримського в нашій хрестоматії).

Поступово правопис П. Куліша поширився по українських землях і в Росії, і в Австро-Угорщині. Його вдосконалили видавці “Записокь Юго-Западного ОтдЂла И.Р. Географического Общества”, перший том яких вийшов 1873 р. у Києві (серед співробітників були П. Житецький, К. Михальчук та ін.). Вони стали вживати букву ї у нинішній функції — позначення йотованого і. Напевне, в новій функції використано старовинний графічний різновид кириличної букви і — ї, який часом з цією метою вживали старожитні українці. Йотований і в староукраїнському письмі позначували також буквою и з різними значками над нею, в тому числі з двома крапками. Навряд чи літеру ї запозичено з французької графіки.

Перешкодою для поширення кулішівки на підросійських теренах став спочатку Валуєвський циркуляр 1863 р., котрий дозволяв українське друковане слово тільки в жанрі художньої літератури, а повністю унеможливив розвиток і поширення українського національного правопису так званий Емський указ царя Олександра II 1876 р., за яким у Російській імперії дозволено друкувати українською мовою тільки белетристику з використанням російської орфографії. Також було заборонено завозити з-за кордону книги українською мовою. До російської революції 1905 — 1907 рр. український правопис розвивався тільки за межами України.

Кардинальні зміни в українському правописі підготувала київська група культурних діячів, до якої входив і знаний громадсько-політичний діяч Михайло Драгоманов. Вони полягали в подальшій фонетизації правопису за принципом “один звук — одна буква”. З огляду на це з алфавіту усунено букви ї, я, є, ю, ъ та щ. Вилучено кириличну й, замість якої введено латинську літеру j (очевидно, за зразком сербської орфографії), щоб за її допомогою передавати йотацію голосних, тобто писати jасла “ясла” тощо. М’якість приголосних передавано за допомогою букви ь: синьа “синя”. М. Драгоманов, котрий 1876 р. емігрував до Швейцарії, у своїх виданнях використовував зазначену орфографію, яку згодом названо драгоманівкою. Її частково використовувано в Галичині у друкованих органах тих суспільних сил, які були прихильниками його політичних ідей. На території України в складі Російської імперії, де український правопис було заборонено, драгоманівка не мала жодного поширення. Та й теоретичне її обґрунтування ніколи не було опубліковане.

У боротьбі з прихильниками етимологічного правопису подальше вдосконалення новоукраїнської орфографії відбувалося на землях, які були під владою Австро-Угорщини, де українське слово не забороняли.

Виразним кроком уперед стала система, котру скомпонував лексикограф Є. Желехівський на основі правопису “Русалки ДнЂстрової” та кулішівки у своєму великому двотомному творі “Малорусько-німецький словар” (Львів, 1886). Видання впорядкував, а другий том ще й доопрацював С. Недільський.

Система Є. Желехівського базувалася на тих говірках, де відповідні приголосні перед і, що походить із о в новозакритому складі, вимовляються твердо: стіл < столъ, діл < долъ, ніс < носъ, а перед і, який розвинувся на місці е в новозакритому складі та на місці Ђ, вимовляються м’яко: нїсъ < неслъ, осїнь < осень, дїд < дЂдъ тощо. Буквою ї він звичайно передавав йотацію і: їсти, з’їдати, її. Для позначення м’якості приголосних перед е та йотації голосного вживано букву є: зїлє “зілля”, єднати, Євангелиє. Йотований о Є. Желехівський позначав буквосполученням йо: його, йолуп, йорш, Йонія. Але в передаванні м’якості приголосного перед о лексикограф був непослідовний. Для цього він уживав і ь, і букву ё: стьобати — стёбанути, сьомий — сёгочасний, цёпку “трошечки”, цьонька “свиня” (дитяче мовлення). Цю непослідовність із желехівки згодом усунуто разом із буквою ё. За допомогою ь Є. Желехівський відбивав м’якість з, ц, с перед в: зьвір, сьвіт, сьвято, цьвіт, цьвіркати тощо. Проривний задньоязиковий приголосний у желехівці передавано староукраїнською буквою ґ, африкати — за допомогою сполучень дж, дз: ґава, ґедз, ґринджоли. Роздільну вимову губних приголосних із йотованими на письмі він не відзначав: бити бю, бєш; вюн, вяз, мякий. Проте роздільну вимову інших приголосних (особливо в префіксах) і йотованих голосних відзначав за допомогою апострофа: з’єднати, з’явище (в автора немає написання зява, як помилково твердив А. Кримський), з’юшити, ин’як “інакше”. Є. Желехівський писав апостроф (зайвий!) на межі префікса й кореня слова, що починається голосним, коли там немає роздільної вимови звуків: роз’учитися. Введення апострофа в новоукраїнську орфографію є його заслугою. У цій функції в староукраїнській писемності вживано так званий паєрок ([s]), який вживав у своїй “Абетці” 1861 р. М. Гатцук. Отже, Є. Желехівський фактично замінив старовинний кириличний знак таким, що вживаний у графіці європейських мов, які користуються латинським шрифтом.

З інших особливостей желехівки відзначимо роздільне написання ся з дієслівними формами (сьміяти ся), афіксів у складних формах майбутнього часу (писати му).

Через підручник С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера “Руска граматика” (перше видання — 1893), затверджений Міністерством освіти Австро-Угорщини, вдосконалена желехівка стала нормативною в Галичині та на Буковині й протрималася там до 1922 р. Певне поширення вона мала й у підросійській Україні після скасування обмежень українського друкованого слова, але загалом тут не прищепилася і соборною, всеукраїнською не стала.

Етапною у справі упорядкування українського правопису вважаємо працю, здійснену під егідою Наукового товариства ім. Шевченка, яке аж до 1917 р. відігравало роль Української академії наук. У НТШ 1900 р. створено “Язикову комісію” для вироблення норм українського правопису, до якої в різні роки входили О. Колесса (перший її голова), М. Павлик (його заступник), В. Гнатюк, І. Кокорудз, К. Студинський, С. Смаль-Стоцький, І. Франко, М. Грушевський, В. Дорошенко, А. Кримський, Є. Тимченко 2. Ця Комісія, враховуючи правила, вироблені Крайовою шкільною радою, уклала “Руску правопись зі словарцем”, схвалену Філологічною секцією НТШ і надруковану 1904 р. у Львові.

2 Гузар О. Правописна комісія НТШ і питання уніфікації єдиного українського правопису на зламі XIX — XX століть // Український правопис та реалії сьогодення: Матеріали засідань Мовознавчої комісії та Комісії всесвітньої літератури НТШ у Львові 1994 — 1995 рр. — Львів, 1996. — С. 13.

Варто відзначити такі елементи орфографії, узаконені в “Рускій правописі:

1. Вживання букви ї на позначення м’якості приголосних перед і, насамперед і < Ђ, е: дїд, цїп. Написання і на початку слова, в тому числі у словах індик, інколи, іноді.

2. Позначення м’якості приголосних перед губними приголосними, після яких іде і < Ђ: сьвіт, сьміх, зьвір.

3. Позначення за допомогою ь м’якості приголосного перед о: тьохкати, верхнього.

4. Написання дієслівного суфікса -ува-ти, ненаголошеного дієприкметникового -ува-н-ий (та відповідного елемента в похідних абстрактних іменниках): купувати (не: куповати), розкидуваний, розкидуванє.

5. Написання с у префіксі перед п, т, к, х, ф ц та ч!): скинути.

6. У запозичених словах написання и після д, т, з, с, ц та р: дидактичний і т.ін. (пор. сучасне “правило дев’ятки”).

7. Написання в запозичених аї, еї, ої, уї, юї (а не аі, еі, ої, уі, юі): архаїзм, героїчний, руїна тощо.

Щодо вживання л у словах іншомовного походження, то в “Рускій правописі” узаконено написання ль, а не л перед о: біольоґія тощо.

Про використання г і ґ спеціально не сказано нічого, але з параграфів 37 (гі не: ги), 38 (ґе не: ґє) видно, що автори орієнтувалися на західноєвропейську практику вживання h, та g в словах грецького походження: гіякинт, гіґієна, гієроґлїф і т. ін., ґеоґрафія, ґенеальоґія тощо.

Великою вадою правил НТШ була відсутність у них засобів на позначення твердості приголосних перед я, ю, є, ї, отже, написання (в поданому орфографічному словнику) не тільки мяти і т. ін., але й зїсти “з’їсти”. Це був крок назад навіть порівняно з практикою Є. Желехівського, в системі якого, хоч обмежено, використовувався й апостроф. Великою перевагою “Рускої правописі” було відзначення в орфографічному словнику форм родового відмінка однини та називного множини іменників.

Важливу роль у впорядкуванні українського правопису в XX ст. відіграла орфографічна система, котру застосував у “Словарі української мови” (1907 — 1909) Борис Грінченко. У передмові до словника автор зазначив, що в його виданні «прийнятий той правопис, який вжито в українських паралелях у “Словаре русского языка, составленном Вторым Отделением Императорской Академии Наук” і в той же час вживається і в наукових та інших виданнях “Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка” у Львові» 3.

3 Словарь украинского языка, собранный редакцией журнала “Киевская старина” / Редактировал, с добавлением собственных материалов, Б.Д. Гринченко. — Киев, 1907. — Т. І. — С. XXIII.

Він дипломатично не згадав рекомендацій спеціально створеної комісії Другого відділення Імператорської академії наук, до якого звернувся відповідальний за друкування словника В.М. Доманицький. Комісія на окремій нараді запропонувала:

1. Не вживати літери ї для позначення м’якості приголосних перед і.

2. Не позначати через ь м’якості приголосних з, с, ц перед сполученнями губних приголосних з і: звір, сміх, звізда.

3. Вживати ё для передачі йотації о та м’якості приголосних перед ним.

4. Роздільну вимову позначати не апострофом, а за допомогою ь: пьять, зьїсти.

5. У відповідних іменниках середнього роду писати подвійний приголосний та : знання, а не знанє.

6. Відповідні африкати позначати буквосполученням дж, дз.

7. Не відбивати асимілятивних змін у дієслівних формах перед -ся: даєшся, дається.

8. Передавати проривний дзвінкий задньоязиковий приголосний буквою ґ Пропозиції розіслано для обговорення українським філологам, зокрема Б. Грінченкові, П. Житецькому та К. Михальчукові 5. У своїй відповіді Б. Грінченко відстоював написання йо, ьо та апострофа 6 (ці елементи галицької орфографії він застосував у публікації “Словаря української мови”, апостроф уживав і після губних приголосних перед є, ї, я, ю), висловився за вживання тільки і після м’яких приголосних. Дуже близьким до Грінченкового правопису є той, що його застосував Є. Тимченко 7.

Про роль Б. Грінченка І. Огієнко сказав: “Правопис цього словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як вислід збірної праці письменників всього XIX-го століття й усього українського народу, й запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні” 8.

Справді, Б. Грінченко використав із практики своїх попередників усе, що було раціональне, відповідало природі української мови, надавало нашій орфографії національного обличчя.

4 Известия Императорской АН. — Сер. 6. — 1907. — № 9. — С 10, 233-241

5 Дзендзелівський Й. О. Заходи Петербурзької академії наук щодо впорядкування українського правопису // Мовознавство. — 1971. — № 1. — С. 69.

6 Там само. — С. 70 — 76.

7 Тимченко Є. Українська граматика. — Ч.1. — К., 1907.

8 Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. — Київ, 1995. — С. 238.

З відновленням української державності на початку XX ст. виникла потреба вироблення кодексу — чітких офіційно затверджених та обов’язкових для всіх правил орфографії.

Перший міністр освіти Центральної Ради І. Стешенко 1917 р. доручив І. Огієнкові — професору Київського університету — скласти короткі правила українського правопису. Йому ж пізніше (1918) цю справу доручив і міністр освіти М. Василенко 9. Зберігся список праці “Найголовніші правила українського правопису. З доручення Правописної комісії склав прив.-доц. І. Огієнко”, датований 29 квітня 1918 р., Київ. Тут зазначено, що їх ухвалила Правописна комісія при Міністерстві народної освіти в квітні 1918 р. Серед членів Комісії названі: І. Огієнко (голова), А. Лобода, М. Грунський, Г. Голоскевич, О. Курило, Д. Якимович (секретар) 10.

У № 10 журналу “Українська школа” за 1918 р. надруковано “Найголовніші правила українського правопису. Ухвалені Правописною комісією при Міністерстві освіти 24 травня 1918 р. в Києві”. До Правописної комісії запрошено професорів: Є. Тимченка, С. Смаль-Стоцького, М. Грунського, А. Лободу, І. Огієнка (голова), а також відомих фахівців В. Науменка, Г. Голоскевича, О. Курило, І. Шалю, В. Ганцова, А. Ніковського та ін. “Комісія розглянула спірні питання українського правопису, а разом з тим і ті випадки, що відріжняють наш правопис од правопису Галичини” 11.

9 Там само.

10 Шумлянський Ф. Найголовніші правила українського правопису Української академії наук видання 1921 р. (Розвідка): Відбиток із “Записок Херсонського інституту народної освіти ім. Н.К. Крупської”. — Ч. 2, 1926 р. — Херсон, 1927. — С. 8 — 11.

11 Там само. — С. 11 — 35.

Незабаром вийшли друком “Головніші правила українського правопису, ухвалені Міністерством народної освіти для шкільного вжитку на всій Україні”. Під ними підписався міністр народної освіти І. Огієнко. Ухвала датується 17 січня 1919 р.

Правописну комісію Української академії наук очолював А. Кримський. Очевидно, в основному він доповнив “Головніші правила…” й упорядкував “Найголовніші правила українського правопису”, які схвалено спільним зібранням Академії наук. Правила затвердив Народний комісар освіти УСРР Г. Гринько. Академічні “Найголовніші правила українського правопису” найвідоміші в публікації окремою брошурою 1921 р. в Києві. Порівняльний аналіз різних редакцій показав, що академічний орфографічний кодекс — це доповнені правила, які склав й удосконалив із відповідною Комісією І. Огієнко 12. Перед нами правила, складені шляхом ретельного відбору найраціональнішого та найвідповіднішого з того, що напрацювали українські орфографісти кінця XVIII — початку XX ст. Природно, що при відборі не обійшлося і без особистих уподобань (наприклад, щодо позначення м’якості приголосних перед о, вживання апострофа, г і ґ у запозичених словах). Важлива роль у кодифікації українського правопису, як бачимо, належить І. Огієнкові та А. Кримському. За тоталітаризму цей факт замовчувався, а нині про це мало хто знає.

Академічний кодекс мав величезний авторитет, і вже в 1922 р. у Львові вийшли “Правописні правила, приняті Науковим Товариством ім. Т. Шевченка у Львові”, наближені до “Найголовніших правил…” А це був великий поступ у виробленні єдиного правопису для всіх українців.

Короткий академічний орфографічний кодекс задовольняв потреби культури нетривалий час. 23 липня 1925 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила створити при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису під головуванням наркома освіти О. Шумського. До неї, зокрема, ввійшли: А. Кримський, О. Синявський, С. Пилипенко, О. Курило, Є. Тимченко, Г. Голоскевич, М. Йогансен, Є. Касяненко, М. Яловий, О. Попов, М. Грунський, В. Ганцов, М. Сулима, М. Хвильовий, С. Єфремов, Т. Секунда, С. Кириченко, О. Скрипник. В абсолютній більшості Комісія складалася зі знаних філологів. Рада Народних Комісарів у цій же постанові наголошувала:

“2. У своїй праці Комісія повинна виходити з сучасної літературної мови, що є синтезом основних народних діялектів, прийнявши за основу “Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії наук”, затверджені НКО УСРР 1921 р.

3. З метою приваблення широких кіл наукових і літературних сил до участи у виробленні правил правопису української мови доручити Наркомпросові скликати спеціяльну конференцію для обміркування виробленого Комісією проекта правил правопису” 13.

12 Там само. — С. 9, 36 — 37.

13 Український правопис (Проєкт). — Харків, 1926. — С. 3.

На офіційній нараді Комісії було одностайно визнано, що перед Комісією «стоїть завдання ширше за впорядкування самого правопису, що взагалі сучасна літературна українська мова <…> потребує дещо більшої “стабілізації”, більшої одноманітности, ніж та мова могла її набути в умовах дореволюційного існування». З огляду на це вирішено опрацювати: 1) правопис незмінної частини слова; 2) флексії відмінюваних частин мови; 3) правопис слів іншомовного походження; 4) правопис власних назв; 5) пунктуацію; 6) граматичну термінологію; 7) упорядкувати українську азбуку; 8) укласти орфографічний словничок (правописних труднощів). У Комісію кооптовано нових членів, а також запрошено представників із Західної України: С. Смаль-Стоцького, В. Гнатюка та В. Сімовича.

Окремим членам Комісії доручено підготувати конкретні підрозділи, які переглянуто у відповідних підкомісіях. Обрано президію Комісії: О. Шумський, П. Сологуб, А. Кримський, О. Синявський.

На першому пленумі Комісії, що відбувався 11 — 21 листопада 1925 р. у Харкові, розглянуто проекти В. Ганцова “Правопис незмінної частини слова”, О. Синявського “Закінчення відмінних слів”, “Пунктуація”, О. Курило “Правопис чужих слів”, М. Сулими та М. Наконечного “Власні ймення”. Переглянуто проект української граматичної термінології, скомпонований із кількох проектів — Л. Булаховського, М. Йогансена, М. Грунського та Комісії при Інституті наукової мови Всеукраїнської академії наук у Києві. При обговоренні на пленумі Комісії проекти “зазнали чимало змін, поправок, додатків” 14.

Варто підкреслити, що Комісія виходила із засад унормування правопису й мови та можливого його спрощення, отже, жодних радикальних змін ні в графіку, ні в правопис не внесено 15.

Цілком слушно члени Комісії вважали, що “базою для унормування й спрощення служила традиція й природа української мови: встановлюючи те чи інше правило правопису й мови, Комісія намагалася не порушувати без крайньої потреби усталеної традиції, узвичаєної норми, хоч, розуміється, увесь час оглядалася на живу мову в її різних діалектах та її історії” 16.

14 Там само. — С. 4.

15 Там само. — С. 4-5.

16 Там само. — С. 5.

Перший пленум Комісії обрав редакційну колегію, до складу якої увійшли А. Кримський, В. Ганцов та О. Синявський. Пізніше до її складу кооптовано Г. Голоскевича (він мав укласти правописний словничок).

О. Синявський звів матеріали Комісії, упорядкував їх у дефініціях і написав проект правописного кодексу, а редакційна колегія переглянула його та зробила поправки й доповнення.

На другому пленумі Комісії, що відбувався 5 — 8 квітня 1926 р. у Харкові, знову переглянуто проект, внесено до нього зміни в напрямі спрощення правопису. На ньому були присутні, зокрема, А. Кримський, С. Єфремов, О. Синявський, В. Ганцов, Г. Голоскевич, М. Сулима, М. Хвильовий, К. Німчинов, М. Наконечний, Л. Булаховський, В. Дем’янчук, Б. Ткаченко, М. Гладкий.

Цього ж 1926 р. у Харкові надруковано книжку “Український правопис (Проєкт)” “для ознайомлення широких кіл — як спеціялістів-філологів, так і робітників слова, як-от письменників, редакторів тощо, а надто педагогів-практиків” 17. У редагуванні кінцевого варіанта проекту, очевидно, особлива роль належить О. Синявському. У більшій частині (крім розділів про правопис слів іншомовного походження і власних найменувань) формулювання проекту ввійшли до прийнятого на Правописній конференції та офіційно затвердженого тексту “Українського правопису”. Вони в різних виданнях нашого правопису зберігалися донедавна.

“Український правопис” 1926 р. відіграв важливу роль у кодифікації граматичної системи української писемно-літературної мови, бо його наступні редакції в орфографії відмінюваних частин мови, крім закінчень родового відмінка однини іменників, нічого суттєвого не міняли. Правопис закінчень кодифіковано насамперед з уваги на існування двох варіантів літературної мови (галицького і наддніпрянського) та діалектне розмаїття українського континууму.

Проект “Українського правопису” 1926 р. виразно орієнтовано на академічні правила 1921 р. Щодо правопису твердого та м’якого л в іншомовних словах запропоновано детальні рекомендації, близькі до чинних і тепер.

На Всеукраїнській правописній конференції, яка відбувалася в Харкові 26 травня — 6 червня 1927 р., найбільше дискусій велося навколо правопису слів іншомовного походження та власних назв 18. Особливо гострі суперечки точилися навколо вживання ла, ло, лу й ля, льо, лю, а також г та ґ у запозиченнях, тобто в тих ділянках орфографії, які чи не найбільше відрізняли наддніпрянську та наддністрянську правописні традиції. О. Синявський про це писав: “Настала уперта й звитяжна боротьба, і слід сказати, що це було не скільки змагання двох правописно-мовних звичок, як двох культурно-історичних впливів. Щоправда, аргументація обох течій була досить різноманітна й ґрунтовна, але кінець кінцем найістотніші мотиви відстоювати свої позиції в обох напрямів полягали у визнанні різних культурних впливів” 19.

17 Там само.

18 Синявський О. Коротка історія “Українського правопису // Культура українського слова. — Зб. 1. — Харків; Київ, 1931. — С. 104-106.

19 Там само. — С. 104.

Постановою Конференції остаточно оформити “Український правопис” мала президія Правописної комісії, до якої входили М. Скрипник, А. Приходько, А. Кримський, О. Синявський, С. Пилипенко. Президія багато дискусійних проблем полагодила, але щодо передачі іншомовних l, g велися далі тривалі наради й суперечки. Коли перед нею постали дві пропозиції: 1) повернутися до “Проєкту” (ла, ло, лу, г) чи 2) прийняти наддністрянську практику (ля, льо, лю, ґ), голоси членів президії Комісії розподілилися так: за першу пропозицію подано 2 голоси, проти — 2, утримався — 1; за другу пропозицію — 2, проти — 3. Президія Комісії шукала компромісу, поєднання двох традицій — візантійської (грецької) та західноєвропейської і виробила важкі для застосування правила щодо правопису л — ль та гґ запозичених словах.

Через розглянуті вище та деякі інші норми “Український правопис”, затверджений Наркомом освіти М. Скрипником 6 вересня 1928 р., “від самого початку прийняли вельми неприхильно. Бажане поєднання двох правописно-мовних традицій не відбулося, та ледве чи могло відбутися при збереженні їх обох у своєрідному, штучно накиненому компромісі” 20.

20 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 — 1941) // Сучасність. — 1987. — С. 161.

Але незабаром зміни в орфографії було зроблено зовсім з інших причин. Почався наступ на українську культуру, інтелігенцію.

7 липня 1933 р. вчинив самогубство М. Скрипник, не витерпівши цькувань. Репресовані були члени президії Правописної комісії В. Ганцов, А. Приходько, С. Пилипенко (О. Синявського та А. Кримського репресували пізніше). У правописі шукали “націоналістичного шкідництва”, потрібного для боротьби з українським національним відродженням.

Голова новоствореної 1933 р. Правописної комісії при Народному Комісаріаті Освіти А. Хвиля твердив: «Правопис, ухвалений М. Скрипником 6 вересня 1928 р., скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар’єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами <…>. Комісія, створена при НКО, переглянула “Український правопис” <…>. Основні виправлення стосувалися ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар’єр між українською та російською мовами <…>. Викинуто встановлені націоналістами мертві консервативні норми, що перекручують сучасну українську мову, живу мову практики трудящих мас України» 21.

21 Український правопис. — Харків, 1933. — С. 4-5.

Без жодних дискусій, конференцій зазначена Комісія “переробила” і 1933 р. видала нові правила. З абетки викинуто літеру г, докорінно змінено правопис іншомовних слів, внесено зміни у парадигми відмінюваних лексем.

Вади нашвидкуруч скомпонованих правил 1933 р. були очевидні для українських лінгвістів. До початку Другої світової війни (1941 р.) висунуто кілька проектів зі змінами в орфографії. Під час війни, коли Академія наук була евакуйована до Уфи, не припинено праці над орфографією: у 1942 р. уряд УРСР звернувся до Академії наук із пропозицією продовжити роботу над урегулюванням і вдосконаленням правопису. За дорученням Президії Академії наук цю працю очолив акад. Л. Булаховський. Враховуючи попередні проекти за участю співробітників Інституту мови і літератури Академії наук, він підготував новий, з яким 2 жовтня 1942 р. ознайомив членів Президії Академії наук, що схвалила принципи нової редакції та передала проект урядові. Окремі члени Комісії даремно намагалися відновити дещо з правил 1927 р. (1928), зокрема букву ґ. Згодом проект було ще раз переглянуто в Уфі. 28 серпня 1943 р. Правописна комісія у повному складі зібралася під Харковом та в основному його схвалила. Після того, як Народний комісар освіти П. Тичина затвердив проект, Рада Народних Комісарів 8 травня 1945 р. схвалила цю редакцію “Українського правопису”.

Проте 1956 р. з’явилися “Правила русской орфографии и пунктуации” і було вирішено зробити відповідні зміни в правописі великої та малої букви, написаннях разом чи окремо, в пунктуації української мови. Нова редакція “Українського правопису” вийшла друком у 1960 р. Нею в нас послугувалися впродовж наступних 30 років.

У 1988 р., у період так званої перебудови, чергове редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР. Проект обговорювався і в новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка, голова якого Дмитро Павличко запропонував розширити склад Комісії та змінити її юридичний статус: за ухвалою Президії Академії наук вона стала її тимчасовим органом. 14 листопада 1989 р. Орфографічна комісія Академії наук затвердила чергову редакцію, що вийшла в світ у 1990 р. Найпомітнішою її рисою є повернення до абетки літери ґ і номінації кличний відмінок замість клична форма. Деякі елементи цієї редакції викликали жваву дискусію в пресі.

На хвилі національно-державницького руху на І Міжнародному конгресі україністів (27 серпня – 3 вересня 1993 р.) його учасники заявили про потребу створення єдиного для всіх українців світу правопису. Ідучи назустріч бажанням громадськості, уряд України 8 червня 1994 р. своєю постановою затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України на чолі з тодішнім віце-прем’єр-міністром акад. М. Жулинським. Комісія мала підготувати нову редакцію “Українського правопису” до кінця 1996 р., тобто за два з половиною роки. Відповідальність за виконання цієї праці покладено на новостворений у 1991 р. Інститут української мови (власне, відновлений в іншій формі та з іншими завданнями Інститут української наукової мови, що був ліквідований у 1930 р.).

Правописна комісія при Кабінеті Міністрів України, сформована загалом із знаних учених-фахівців, завершила обговорення підготовлених робочою групою Комісії пропозицій у кінці 1996 р., але в листопаді 1998 р. з’ясувалося, що кінцевий варіант нової редакції ще не готовий.

Після цього було скликано засідання членів робочої групи Комісії, обговорено справи, затверджено склад членів вужчої групи, які мали переглянути все напрацьоване для того, щоб підготувати до друку проект найновішої редакції “Українського правопису”. До неї ввійшли: чл.-кор. НАНУ І. Вихованець (завідувач відділу історії та граматики української мови Інституту української мови НАНУ), д.ф.н. К. Городенська (заступник директора Інституту української мови НАНУ), акад. Академії педагогічних наук А. Грищенко (завідувач кафедри української мови Київського національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова), д.ф.н. В. Жайворонок (провідний науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАНУ), д.ф.н. Н. Клименко (завідувач відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту української мови НАНУ), чл.-кор. НАНУ В. Німчук (директор Інституту української мови НАНУ), чл.-кор. НАНУ Г. Півторак (завідувач відділу загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАНУ), д.ф.н. О. Пономарів (завідувач кафедри української мови і стилістики Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка), д.ф.н. Н. Тоцька (викладач Національного університету “Києво-Могилянська академія”). Вони знову опрацювали за розділами весь текст правописного кодексу. У роботі групи брав участь також к.ф.н. С. Головащук (тоді провідний науковий співробітник Інституту української мови НАНУ), але він із багатьма запропонованими змінами не погодився.

Опрацьований проект нової редакції “Українського правопису” надруковано в липні 1999 р. у 150 примірниках, розіслано для обговорення до наукових установ НАН України та Академії педагогічних наук, Міністерства освіти, Спілки письменників України, Спілки журналістів, до вищих навчальних закладів, редакцій видавництв, газет, журналів, а також окремим знаним діячам науки, освіти, письменникам, журналістам. Кінцевий текст проекту мала обговорити й затвердити Українська національна комісія з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, яку передбачалося скликати у повному складі в лютому 2001 р.

У кінці серпня 1999 р. проект обговорювано і загалом прихильно сприйнято на IV Міжнародному конгресі україністів, що відбувся в Одесі. На початку грудня 1999 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка в Нью-Йорку з ініціативи його виконавчого президента Л. Онишкевич організувало обговорення проекту в Нью-Йорку та Філадельфії (США) за участю членів Української національної комісії з питань правопису акад. Ю. Шевельова (США) та проф. А. Горняткевича (Канада), а також директора Інституту української мови НАН України В. Німчука. Проект загалом схвалено, але висловлено низку зауважень.

Протягом 2000 — 2002 рр. у засобах масової інформації виступило чимало прихильників і опонентів змін в українській орфографії. На жаль, про запропоновані нововведення висловилися лише поодинокі філологи – знавці справи.

Ще до цього противники будь-яких змін у чинній орфографії домоглися постанови Президії НАН України від 26 квітня 2000 р. № 104 “Про створення Комісії НАН України з вивчення проекту нової редакції українського правопису”. Комісію очолив віце-президент НАНУ акад. І. Курас. Постанова рекомендувала установам Секцій суспільних і гуманітарних наук НАНУ вивчити й обговорити проект нової редакції орфографічних правил на засіданнях вчених рад. Обговорення проекту відбулося окремо в лінгвістичних установах НАНУ та на спільних зборах науковців Інституту української мови, Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні й Українського мовно-інформаційного фонду НАНУ.

Тим часом на засіданні Ради з питань мовної політики при Президентові України 25 грудня 2000 р. розглянуто питання про внесення змін до персонального складу Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, затвердженої шість років до того, та заслухано доповідь В. Німчука про проект найновішої редакції “Українського правопису”. Однак до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо змін у складі Комісії не було подано. Українській національній комісії з питань правопису рекомен довано провести заключні засідання і затвердити остаточну редакцію “Українського правопису”. Для виконання цієї ухвали дирекція Інституту української мови НАНУ запланувала на 15 – 16 лютого 2001 р. скликати пленарне засідання Української національної правописної комісії при Кабінеті Міністрів України.

На засідання Ради з питань мовної політики при Президентові України було запрошено представників засобів масової інформації. Після цього навколо проекту на сторінках газет, на радіо й телебаченні розгорнулася дискусія, що набрала характеру кампанії, у якій були зацікавлені різні суспільні сили: одні хотіли відвернути увагу громадян від актуальних політичних проблем, інші – зберегти набутки “інтернаціоналізації” часів тоталітаризму. Обговорення подекуди набувало карикатурного характеру: про ставлення до пропонованих інновацій питали навіть перехожих на вулицях міст та учнів у школах. У дискусії вважали за можливе й потрібне брати участь навіть окремі знані політики, що не мають філологічної освіти. Змінам в українському правописі було присвячено одну з популярних телепередач – “Табу”.

Кампанія проти нововведень була організована досить чітко, особливо в російськомовних ЗМІ, яким, здавалося б, не личило перейматися справами української орфографії.

Опоненти змін у правописі організували послання до високих урядових та наукових інстанцій, написані в дусі “листів трудящих” доби тоталітаризму. Вони не гребували навіть перекрученнями та фальсифікаціями, приписуванням проектові пропозицій, яких у ньому немає. Більшість опонентів виявила слабку обізнаність із суттю змін, спиралася на розтиражовані 19 пунктів – стислий виклад запропонованих нововведень без їх обгрунтування, первісно адресованих фахівцям – працівникам Інституту української мови НАН України, які шляхом таємного голосування мали показати своє ставлення до запроектованих нововведень.

У ЗМІ були також виступи фахівців – знавців справи – на підтримку проекту нової редакції зі справедливою критикою окремих його вад. Люди, що справді вболівають за справу, нерідко порушували питання про невідрадне становище української мови в державі.

В умовах штучно спровокованого ажіотажу навколо проблем української орфографії недоцільним було скликати засідання Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України для прийняття кінцевих ухвал щодо запропонованих нововведень. Президент України Л. Кучма 2 лютого 2001 р. підписів доручення тодішньому прем’єр-міністру В. Ющенкові: «З огляду на неоднозначне ставлення в українському суспільстві до проекту нової редакції “Українського правопису” та з метою прийняття виважено го, всебічно обгрунтованого рішення відкласти розгляд питання про внесення змін до “Українського правопису” до 2002 р. Організувати обговорення проекту в засобах масової інформації, установах і закладах НАН України, Академії педагогічних наук України, Міністерстві освіти і науки України, творчих спілках, громадських об’єднаннях тощо з урахуванням необхідності збереження суспільної стабільності. Результати обговорення покласти в основу розгляду та оцінки проекту “Українського правопису”».

11 лютого 2002 р. Президент направив нове доручення прем’єр-міністру А. Кінахові: “З метою неупередженого та об’єктивного розгляду комплексу проблем, пов’язаних з українським правописом, у безпосередньому фаховому середовищі, максимального врахування різних позицій і думок розглянути питання щодо перепідпорядкування та часткового перегляду персонального складу Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, поклавши відповідальність за її роботу на Міністерство освіти і науки України та НАН України”.

В опублікованому проекті нової редакції “Українського правопису”, елементи якого вже використовують деякі друковані ЗМІ, закладено основи для компромісного розв’язання багатьох дискусійних елементів.

Вище відносно докладно розглянуто історію новоукраїнської орфографії, що грунтується на фонетико-морфологічних засадах. Проте . нинішній український правопис формувався не тільки на зазначеному принципі.

Принципи українського правопису

У першій половині XIX ст. стихійно вироблявся правопис із використанням російської орфографії, прикладом чого може бути практика Тараса Шевченка. У другій половині XIX — на початку XX ст. царизм нав’язував правила російського правопису для тих, хто писав і друкував свої твори українською мовою. Спроб теоретичного обгрунтування такого недосконалого правопису не було. Ним послуговувалися здебільшого з примусу.

Українські тексти з використанням цієї орфографії рясніли буквою ы (“єри”), тому цей правопис жартівливо-зневажливо прозвано “ярижкою” (змінене “єри” під впливом іменника ярига, ярижка “гультяй, п’яниця”). Звичайно, ярижка не була досконалим засобом відбиття звукової системи української мови. Наприклад, за російським правописом слово ніколи не можна починати літерою ы, тому ярижкою писали иншій, незважаючи на те, що на початку цього слова вимовляли не і, а передньо-середній й. Після революції 1905 р. в Росії “ярижний” правопис українські діячі культури відкинули. 1914 р. (із початком Першої світової війни) царизм знову за боронив український правопис і наказом запровадив ярижку, яку назавжди полишено після революційних подій 1917 р. У Галичині, Закарпатті та на Буковині ярижку ніколи не використовували.

Глибоке історичне коріння в Україні мав історико-етимологічний правопис, яким у нас користувалися з давніх-давен. У Східній Україні ним послуговувалися в кінці XVIII — на початку XIX ст. І. Котляревський та деякі інші письменники Наддніпрянщини. Оскільки Ђ вони традиційно вимовляли як і, часом цю букву використовували на місці і < е, о й писали, наприклад вЂнъ. У Галичині та на Буковині етимологічний правопис тримався аж до кінця XIX ст., хоч там, як відомо, були діячі, які плекали правопис на фонетичних засадах, починаючи від “Русалки ДнЂстрової”. На Закарпатті його різновид зберігався аж до приєднання краю до УРСР (“Грамматика руського языка” І. Гарайди).

Важливу (коли не кардинальну) роль у збереженні українського етимологічного правопису відіграв видатний діяч науки, освіти й культури М. Максимович. Він походив із родини, у якій плекано звичаї XVIII ст., тому, напевне, не сприйняв “фонетизації” української орфографії навіть через використання російського правопису. М. Максимович зберіг традиційні знаки старого українського правопису, зокрема ъ, ъ, Ђ, и, і, ы, е, запровадив російську букву ё, якою передавав м’якість приголосних перед о і йотацію цього голосного. Наприклад: А въ борку на клинку Чій-же то лёнъ да не полотый? <…> То Грицькова сЂножать да не кошеная <…> А въ сёго пана скамья заслана <…> КрЂпкее вино — для жôнки ёго. При цьому він прагнув, щоб слова з і на місці різних голосних, зокрема о в новозакритому складі, відразу сприймали носії різних діалектів української мови, де на місці зазначених голосних виступають інші континуанти (ÿ, y, дифтонги), й разом із цим були зрозумілі для носіїв російської мови. Звук і на місці історично інших голосних він позначав за допомогою знака ˆ, який згодом названо “дашком”: ô, ê, û, ы, ŷ, наприклад: Сама хожу по камêню; Коня вожу — кôнь лёнъ топче <…> А у печû горщокъ бЂжить; У городЂ бузина, на êй листу нема. Йотований і М. Максимович передавав через етимологічний Ђ на початку слова або ê, через и — після голосної: Женьцû молодыи, Серпы золотыи! 22

22 Приклади взято з книжки: “Малороссійскія пЂсни”, изданныя М. Максимовичемъ (Москва, 1827).

Для позначення такого і “дашок” вибрано випадково, про що писав 1842 р. сам М. Максимович у статті «О правописаніи Малороссійскаго языка (Письмо къ Основьяненку)» – про це див. її публікацію в нашій хрестоматії. На підросійській Україні максимовичівка (так її пізніше названо) не прищепилася. Наприклад, його сучасник Т. Шевченко, орієнтуючись насамперед на українського читача, що навчався в російській школі, першу збірку своїх поезій у 1840 р. надрукував засобами російської орфографії (ярижкою). Добрий грунт правопис М. Максимовича знайшов у Галичині, Закарпатті та на Буковині, де на століттями плекану традиційну орфографію не було тиску російської вимови кириличних букв (наприклад, читання Ђ як ’е).

Але й тут з етимологічним правописом змагався фонетичний, який у кінці XIX ст. переміг. У другій половині XIX ст. етимологічного правопису навчали в школах за підручниками, зокрема “Граматикою руського языка” М. Осадци (1862, перевидання – 1864, 1876), “Граматикою руского языка для школъ середныхъ” О. Огоновського (1889). Однак етимологічний правопис у Галичині та на Буковині мав багато відхилень у бік фонетичного й не був цілковитим відтворенням максимовичівки. Свої особливості він мав і в Закарпатті, окремі з яких відзначимо. Хоч у закарпатському діалекті збереглася давня фонема ы, вживання відповідної букви не є ознакою етимологічного правопису. Оскільки о в новозакритому складі в говірках тут має різні континуанти – у, ÿ, і, закарпатські граматисти лише в цьому випадку над о вживали діакритичні знаки: В. Чопей у своєму “Русько-мадярському словарі” (Будапешт, 1883) використав знак похилого наголосу: кóнь, стóлъ, А. Волошин та Л. Панькевич – дашок: кôнь, стôл. В. Чопей використовував ще ъ, але А. Волошин та І. Панькевич у 20-х роках XX ст. ъ вилучили. З огляду на те, що в закарпатському діалекті на місці прадавнього Ђ і так званого нового Ђ (розвивався на місці е в новозакритому складі) наявний лише один континуант – і, цю літеру вони застосовували на позначення звука і: лЂто, пЂч, пôднебЂня, доброЂ (але учителЂвъ, де в говірках у закінченні рефлекси о!). Букву і вживано після задньоязикових та шиплячих приголосних перед й та йотованими голосними: високій – высшій, армія (але надЂя).

І. Гарайда зберігав на письмі етимологічні о, е, повернув до алфавіту ъ.

Принаймні з XV ст. час від часу записувано українські тексти з допомогою латиниці, насамперед засобами польського алфавіту, спонтанно й ненав’язливо. Однак у XIX ст. в Галичині були свідомі спроби витіснити кирилицю латиницею в її польському варіанті, а в Закарпатті в XX ст. – в угорському. Але діячі української культури такі спроби категорично відкинули як антиісторичні й антинаціональні. Були пропозиції завести латинський алфавіт у ході правописних дискусій 20-х років в УРСР, але їх не прийнято.

Нині словацьку латиницю використовує в Словаччині група людей, яка на основі одного із говорів українських південнокарпатських лемків “кодифікувала” літературну “русинську мову” для тих громадян, які вважають, що вони є представниками окремого русинського народу.

Найбагатшим на пошуки адекватного українського правопису було XIX ст. І. Огієнко у “Таблиці історичного розвитку українського правопису” від 1798 р. (І. Котляревського) до 1905 р. включно показав індивідуальні особливості орфографічної практики 43 авторів або друків 23.

23 Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. — Київ, 1995. — С. 238.

 Чл.-кор. НАН України, д.ф.н., проф. Василь Німчук

Історія українського правопису: XVI — XX століття. Хрестоматія. — Київ: Наукова думка, 2004. — 584 с.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Приєднуйся до нас!
Підписатись на новини:
Наші соц мережі