Умовно-рефлекторна діяльність організму

3 Червня, 2024
0
0
Зміст

Фізіологія ноцицептивної і антиноцицептивної системи.

Умовно-рефлекторна діяльність організму.

Фізіологічні основи психічних функцій людини.

 

 

Ноцицептивна і антиноцицептивна системи

Ноцицептивна нейрогуморальна система утворена нейронами медіальних ділянок проміжного і середнього мозку, моста і довгастого мозку, а також спинного мозку, її основу утворюють три ланки: нейрони вентролатеральної ділянки центральної сірої речовини середнього мозку, нейрони великого ядра шва, яке лежить у довгастому мозку, і інтернейрони поверхневих пластин сірої речовини спинного мозку.

Істотне місце у ноцицептивній системі посідають також нейрони ретикулярної формації довгастого мозку. Важливими її ланками є нейрони фронтальної кори великого мозку і ділянок гіпоталамуса.

До ноцицептивної системи належать також різні хімічні речовини, зокрема медіатори і модулятори (альгетики та ін.), які мають важливе значення для походження больових відчуттів. Це субстанція Р, кініни (брадикінін, калідин, ентеротоксин), гістамін, серотонін, простагландин Eg, нейротензин, соматостатин, тканинні метаболіти, іони калію, водню, продукти запалення тощо. Ці речовини містяться у периферичних і центральних ноцицептивних структурах, у шкірі, залозах, ексудаті. Кініни виявлено також у отруті деяких змій, бджіл, ос, скорпіонів.

До антиноцицептивної (протибольової) нейрогуморальної системи належать нервові структури, сконцентровані, очевидно, переважно у стовбурі мозку. Сигналом для їх запуску е тривале й стійке збільшення інтенсивності больових впливів (наприклад, унаслідок масивної механічної травми або опіку).

Центральне місце у антиноцицептивній системі посідають нейрони, які містять ендогенні опіати— опіоїдні пептиди (ендерфін, мет- і лейкефалін). Так, нейрони префронтальної кори є енкефалічними. У гіпоталамічних нейронах містяться бета-ендорфіни і динорфін-альфа-неендорфін. Нейрони центральної сірої речовини є енкефалін- і динорфінергічними тощо.

Морфіноподібні (опіоїдні) пептиди вперше було виділено з мозку в 70-х роках нашого століття. Вони отримали назву ендорфінів (у перекладі з грецької мови означає «у мозку»). За дією нагадують наркотичні препарати, а саме: справляють знеболювальний і заспокійливий вплив.

Вивчення молекул ендорфінів засвідчило, що у них є частина, спільна для всіх похідних морфіну. Саме вона потрібна для зв’язку із специфічними рецепторами нейронів (опіатними рецепторами), які виявлено у великій кількості у спинному мозку, медіальних ядрах таламуса, гіпоталамусі, лімбічних структурах, фронтальній корі й інших відділах ЦНС. Подразнення цих ділянок ЦНС, як і введення в організм ендорфінів, зумовлює сильний знеболювальний ефект.

Механізм дії ендогенних опіатів, їх роль у організмі і можливість використання поки що вивчені недостатньо. Доведено, що опіоїдні пептиди є модуляторами (як правило, гальмівними) звільнення медіаторів у нейросекреторних структурах мозку і взаємодіють при цьому як із нейромедіаторами, так і з нейропептидами. Є дані про кальційзалежне звільнення опіоїдних пептидів при деполяризації пресинаптичних закінчень. Доведено, що опіоїдні пептиди модулюють синаптичну передачу в спинному мозку, а саме: передачу сигналів, пов’язану з больовою чутливістю, і звільнення речовин (одного із гальмівних анальгетиків) із закінчень сенсорних нервів. Можливо, цей механізм лежить у основі теорії «воріт болю».

 

Рецепторний апарат болю

Специфічні больові рецептори (ноцицептори) являють собою вільні нервові закінчення, які передають імпульси по А-дельта та С волокнах. Больові рецептори здатні збуджуватися від безпосереднього впливу медіаторів болю. Ноцицептори також можуть бути механочутливими та полімодальними. Біль швидше з’являється в тканинах, які містять тільки вільні нервові закінчення (рогівка, барабанна перетинка, пульба зуба).

Чи є специфічні рецептори, які реагують тільки на больові подразнення і ні на що інше? Одні вчені припускають існування самостійних больових рецепторів, інші вважають, що сильне подразнення рецепторів, які сприймають дотик, температуру, за певних обставин зумовлює відчуття болю.

Прихильники першої теорії, так званої теорії специфічності, сформульованої наприкінці XIX століття німецьким вченим М. Фреєм, визнають існування у шкірі чотирьох самостійних рецепторів — холодових, теплових, тактильних і больових, які мають окремі системи передавання імпульсів у ЦНС.

Прихильники другої теорії («теорії інтенсивності») припускають, що одні й ті ж рецептори відповідають (залежно від сили подразника) больовим і небольовим відчуттям (стискання, холоду, тепла тощо). Вони вважають, що небольове відчуття може перейти у больове, якщо інтенсивність подразника перевищила певну межу. Полеміка між прихильниками і супротивниками названих вище теорій досі триває.

За допомогою електрофізіологічних досліджень було виявлено нервові волокна, у яких біоелектрична активність з’являється тільки при надмірному подразненні рецепторів, коли обстежуваний відчуває біль.

При механічному і термічному впливах, які не супроводжують­ся болем, ПД були відсутні. Отже, існують рецептори, які реагують тільки на особливо сильні больові (ноцицептивні) впливи. Очевидно, больову чутливість слід розглядати як самостійний вид чутливості із своїми рецепторами, провідниками, центральними утвореннями.

Згідно із сучасними уявленнями, у шкірі (епідермісі) розгалужуються вільні нервові закінчення, які сприймають больові подразнення (ноцицептори). Під ними розташовані рецептори дотику (тільця Меркеля), ще глибше—больові сплетіння, які пов’язані з кровоносними судинами, а потім — рецепто­ри тиску (тільця Пачіні), холоду (колби Краузе). Як правило, вони тісно пов’язані з вільними нервовими закінченнями. Разом з тим, виявлено суто механочутливі, суто термочутливі і механотермочутливі (полімадальні) ноцирецептори. Пульпа, а також рогівка, барабанна перетинка містять лише вільні нер­вові закінчення. У цих тканинах біль виникає швидше, ніж інше відчуття. У внутрішніх органах та інших ділянках тіла вони виявлені там, де відповідними стимулами можна викликати біль.

 

Описание: noc 2

 

До аферентних ноцицептивних волокон належать міелінізовані волокна А-дельта і немієлінізовані С-волокна. Перші передають ранній біль, другі — пізній (у останніх імпульси проводяться значно повільніше, ніж у перших).

У спинному мозку відчуття болю передається переважно спіно-таламічними трактами, а також аферентними волокнами спіноме-зенцефалічного, спіноретикулярного, спіноцервіко-таламічного трактів і тракту, який іде до ядер дорсальних стовбів.

Інформація про біль, яка надходить від голови, обличчя, органів ротової порожнини, потрапляє у ЦНС також сенсорними волокнами ряду черепних нервів, зокрема трійчастого, а від внутрішніх органів — переважно блукаючого нерва.

До центральних апаратів больової рецепції зараховують ядра таламуса, гіпоталамуса, ретикулярну формацію, центральну сіру речовину, кору великого мозку (соматосенсорні зони).

Доведено, що у таламусі є спеціальні «больові ядра». Це головним чином вентропостеролатеральні ядра (VPL), клітини яких реагують тільки на надмірне подразнення.

У наш час таламус розглядається як головний підкірковий центр больової чутливості. Причому, якщо таламус є загалом центром грубої, нічим не пом’якшеної (протопатичної) чутливості, то кора великого мозку здатна диференціювати сигнали тонкої, епікритичної чутливості, покликаної пом’якшувати і локалізувати відчуття болю. Кора великого мозку відіграє головну роль у прийнятті й усвідомленні болю. Саме у ній формуються суб’єктивні відчуття болю. Під час больового подразнення ретикулярна формація стовбура мозку посилає у кору великого мозку незліченну кількість нервових сигналів, що призводить до різкої зміни її активності. З активізацією гіпоталамо-лімбічних структур мозку пов’язані виражене емоційне забарвлення больових відчуттів (страх, страждання, жах, відчай тощо), що виникають, а також різноманітні вегетативні реакції.

Таким чином, шлях больових імпульсів від рецепторів до кори великого мозку досить складний і багатоплановий.

Відповідно до так званої теорії ворітного контролю болю («воріт болю»), яка протягом ряду років викликала значну зацікавленість, у спинному мозку (в желатинозній субстанції задніх рогів) є своєрідні «ворота», які пропускають у головний мозок больові сигнали, їхню роль виконує пресинаптичне гальмування аферентних волокон. У присутності больових стимулів це гальмування пригнічується і «ворота» відчиняються. Справді, давно помічено, що «біль полегшується болем». Можна нерідко спостерігати, як пацієнти, сидячи у кріслі стоматолога, щоб позбавитися болю, напружують м’язи кінцівок, стискують кулаки, ручки крісла, намагаються вщипнути себе за руку чи ногу. Усе це приносить їм деяке полегшення. Нерідко звичайне погладжування шкіри пом’якшує відчуття болю. Можливо, усі ці факти можна пояснити з точки зору теорії «воріт болю», але вона не одержала експериментального підтвердження. Правда, її трактовка може бути й іншою.

Провідникові та центральні больові утворення

До аферентних ноцицептивних волокон належать міелінізовані волокна А-дельта і немієлінізовані С-волокна. Перші передають ранній біль, другі – пізній (у останніх імпульси проводяться значно повільніше, ніж у перших).

У спинному мозку відчуття болю передається переважно спіно-таламічними трактами, а також аферентними волокнами спіноме-зенцефалічного, спіноретикулярного, спіноцервікоталамічного трактів і тракту, який іде до ядер дорсальних стовбів.

Описание: noc 3

Інформація про біль, яка надходить від голови, обличчя, органів ротової порожнини, потрапляє у ЦНС також сенсорними волокнами ряду черепних нервів, зокрема трійчастого, а від внутрішніх органів – переважно блукаючого нерва.

До центральних апаратів больової рецепції зараховують ядра таламуса, гіпоталамуса, ретикулярну формацію, центральну сіру речовину, кору великого мозку (соматосенсорні зони).

Доведено, що у таламусі є спеціальні “больові ядра”. Це головним чином вентропостеролатеральні ядра (VPL), клітини яких реагують тільки на надмірне подразнення. Таким чином, І нейрон – розміщений в спинномозковому вузлі, ІІ нейрон – в задніх рогах спинного мозку; ІІІ нейрон – в зоровому горбі, провідні шляхи ідуть через задню ніжку внутрішньої капсули до задньої центральної закрутки, де знаходиться перша соматосенсорна зона. Від кори гальмування синаптичної передачі здійснюється як на рівні таламуса, так і на рівні заднього рогу спинного мозку.

У наш час таламус розглядається як головний підкірковий центр больової чутливості. Причому, якщо таламус є загалом центром грубої, нічим не пом’якшеної (протопатичної) чутливості, то кора великого мозку здатна диференціювати сигнали тонкої, епікритичної чутливості, покликаної пом’якшувати і локалізувати відчуття болю. Кора великого мозку відіграє головну роль у прийнятті й усвідомленні болю.

 

Медіатори, що передають відчуття болю

До ноцицептивної системи належать також різні хімічні речовини, зокрема медіатори і модулятори (альгетики та ін.), які мають важливе значення для походження больових відчуттів. Це субстанція Р, кініни (брадикінін, калідин, ентеротоксин), гістамін, серотонін, простагландин E6, нейротензин, соматостатин, тканинні метаболіти, іони калію, водню, продукти запалення тощо. Ці речовини містяться у периферичних і центральних ноцицептивних структурах, у шкірі, залозах, ексудаті. Кініни виявлено також у отруті деяких змій, бджіл, ос, скорпіонів.

 

Класифікація болю.

І. За клінічною характеристикою (суб’єктивним відчуттям) біль може бути гострим і тупим, локалізованим і дифузним, мати характер пощипування, поколювання, жара і т.п.

ІІ. У залежності від тривалості больових відчуттів біль може бути гострим і хронічним. Гострий біль швидко проходить після припинення дії больових стимулів, хронічним є тривалим, який причинює страждання хворому.

ІІІ. За значенням для організму біль може бути фізіологічним і патологічним. Фізіологічний біль має захисне значення. Він сигналізує про пошкодження або його можливості, сприяє включення певних поведінкових реакцій, спрямованих на ліквідування пошкодження, обмежує функції пошкодженого органу. Патологічний біль не несе сигнальної функції, він стає механізмом порушення життєдіяльності. в тому числі і мозку, приводить до розладу функції різних органів і систем.

ІУ. За механізмом розвитку розрізняють соматичний і вісцеральний біль. Соматичний біль підрозділяють на поверхневий і глибокий.

Відчуття болю можна класифікувати за місцем виникнення або за характером. Розрізняють біль соматичний і вісцеральний. Коли біль виникає у ділянці шкіри, його називають поверхневим, коли ж він поширюється на м’язи, суглоби, кісткову або сполучну тканину, то визначається як глибокий. Прикладом глибокого болю є головний, зубний біль, м’язова судома.

Розрізняють також ранній (первинний біль, зокрема гостре відчуття болю. при уколі, його легко локалізувати) і пізній (вторинний) біль; він з’являється за раннім болем з латентним періодом 0,5—1 с. Це пекучий чи тупий (ниючий) біль. Його важко локалізувати, він триваліший порівняно з раннім. Вважають, що ранній біль потрібний організму для орієнтації у навколишній ситуації. Це сигнал про небезпеку, своєрідне попередження. Пізній біль стійкіший, дозволяє ЦНС розібратися у походженні ноцицептивного впливу і вжити заходів до його усунення.

Вісцеральний біль подібний до глибокого. Він, як і глибокий біль, часто буває дифузним і тупим, погано локалізується і має тенденцію до іррадіації в інші ділянки. Залежно від характеру захворювання, вісцеральний біль може бути тупим, пекучим, колючим, ріжучим. Прикладом його може служити ниркова і кишкова кольки, біль при виразці шлунка та дванадцятипалої кишки, апендициті. Особливо болючі зовнішня стінка артерій, парієталь-на плевра, перикард, парієтальна очеревина, корінь брижі.

Крім того, болем супроводжуються сильні скорочення гладких м’язів, особливо коли вони супроводжуються порушенням кровообігу (ішемія), надмірне розтягнення стінок шлунка, жовчного міхура, кишок, ниркової миски, сечового міхура.

Розрізняють ще один вид болю—так званий рефлекторний. Це больове відчуття спричиняється ноцицептивними подразненнями внутрішніх органів. Локалізується воно не у даному органі (або не тільки у ньому), а й у окремих ділянках тіла. Так, при захворюваннях серця людина відчуває біль у лівій руці, лівій лопатці, надчеревній ділянці; при захворюванні шлунка — у ділян­ці пупка; при ураженні діафрагми — у потилиці чи лопатці; при захворюваннях гортані—у вусі; при нирковій кольці—у яєчках і ділянці грудини. Захворювання печінки, шлунка, жовчного міхура нерідко супроводжуються зубним болем. При каменях у сечовому міхурі хворі нерідко скаржаться на біль у ділянці головки статевого члена та ін.

Паралельно з відображеним болем велике значення для діагностики захворювань внутрішніх органів мають і зони підвищеної шкірної чутливості. При цьому відображеного болю може не бути. Але у певних ділянках тіла шкіра стає особливо чутливою до больових подразнень (гіпералгезія). Навіть дотик до шкірних волосків супроводжується болем. Біль поширюється і на підшкірну основу, м’язи. Це зони Захар’їна—Геда. Такий біль виникає внаслідок конвергенції імпульсів від рецепторів ураженого органа й інших частин тіла, наприклад поверхні шкіри, на інтернейронах одного й того ж сегмента спинного мозку.

Своєрідним неприємним відчуттям, яке виникає при подразненні больових рецепторів, розташованих під епідермісом, є свербіж. У походженні його певну роль відіграє утворення в шкірі хімічних сполук, які подразнюють рецептори. До таких речовин належать гістамін, деякі пептидази—ферменти, які розщеплюють поліпептиди, та ін.

 

Теорії больового сприйняття

І. Теорія інтенсивності. Її прихильники вважають, що в організмі відсутні спеціальні больові рецептори. Біль виникає в тому випадку, коли низькопорогові механо- і терморецептори стимулюються з інтенсивністю, яка перевищує певний рівень. Якщо фактор діє з низькою або середньою інтенсивністю, то виникає тактильне або температурне відчуття, якщо ж інтенсивність висока – то відчуття болю.

ІІ. Теорія розподілу імпульсів. Її суть є в тому, що больовий стимул викликає особливий хід нервових імпульсів, який відрізняється від розповсюдження розрядів, виникаючих при дії непошкоджуючих факторів.

У цьому ряду стоїть “воротна теорія” болю (Мелзак, Уолл), яка має велике значення у формуванні больових відчуттів желатинозної субстанції спинного мозку (substantia gelatinoza, SG).

Нейрони SG здійснюють пресинаптичне гальмування, блокуючи проходження імпульсів в нейрони задніх рогів спинного мозку по товстим і тонким нервовим волокнам. Якщо нейрони SG збуджуються, відбувається пресинаптичне гальмування – “ворота” закриті. Якщо нейрони SG самі загальмовані, то пресинаптичне гальмування знімається – “ворота” відкриті.

Інтенсивна стимуляція товстих мієлінізованих нервових волокно викликає збудження нейронів SG “ворота” закриваються і проведення імпульсів в спинний мозок зменшується.

При інтенсивному збудженні тонких мієлінізованих волокон, які проводять біль, відбувається гальмування нейронів SG, знімається пресинаптичне гальмування і полегшується поступлення імпульсів в задні рога спинного мозку.

ІІІ. Теорія специфічності. Передбачає існування специфічних больових рецепторів – ноцицепторів. Вони відповідають тільки на інтенсивні стимули і таким чином приймають участь в формуванні больових відчуттів.

 

Опіатні механізми, що належать до антиноцицептивної системи

До антиноцицептивної (протибольової) нейрогуморальної системи належать нервові структури, сконцентровані, очевидно, переважно у стовбурі мозку. Сигналом для їх запуску е тривале й стійке збільшення інтенсивності больових впливів (наприклад, унаслідок масивної механічної травми або опіку).

Центральне місце у антиноцицептивній системі посідають нейрони, які містять ендогенні опіати – опіоїдні пептиди (ендерфін, мет- і лейкефалін). Так, нейрони префронтальної кори є енкефалічними. У гіпоталамічних нейронах містяться бета-ендорфіни і динорфін-альфанеендорфін. Нейрони центральної сірої речовини є енкефалін- і динорфінергічними тощо.

Морфіноподібні (опіоїдні) пептиди справляють знеболювальний і заспокійливий вплив.

Вивчення молекул ендорфінів засвідчило, що у них є частина, спільна для всіх похідних морфіну. Саме вона потрібна для зв’язку із специфічними рецепторами нейронів (опіатними рецепторами), які виявлено у великій кількості у спинному мозку, медіальних ядрах таламуса, гіпоталамусі, лімбічних структурах, фронтальній корі й інших відділах ЦНС. Подразнення цих ділянок ЦНС, як і введення в організм ендорфінів, зумовлює сильний знеболювальний ефект. Доведено, що опіоїдні пептиди є модуляторами (як правило, гальмівними) звільнення медіаторів у нейросекреторних структурах мозку і взаємодіють при цьому як із нейромедіаторами, так і з нейропептидами. Є дані про кальційзалежне звільнення опіоїдних пептидів при деполяризації пресинаптичних закінчень. Доведено, що опіоїдні пептиди модулюють синаптичну передачу в спинному мозку, а саме: передачу сигналів, пов’язану з больовою чутливістю, і звільнення речовин (одного із гальмівних анальгетиків) із закінчень сенсорних нервів. Можливо, цей механізм лежить у основі теорії “воріт болю”.

 

Антиноцицептивні механізми

Чим вони представлені? Антиноцицептивними або анальгезивними називаються природні механізми. які відмежовують больові відчуття. Вони пригнічують проведення больових сигналів на всіх рівнях нервової системи, які беруть участь у формуванні почуття болю.

Виділяють нейрофізіологічні і нейрохімічні антиноцицептивні механізми.

Описание: noc 5

Нейрофізіологічні механізми звязані з групами нейронів, електрична стимуляція яких викликає пригнічення або повне виключення діяльності різних рівней аферентних систем, які передають ноцицептивну інформацію у вищі відділи мозку.

Нейрохімічні механізми звязані з анальгезивною дією хімічних речовиннейромодуляторів. До них відносяться:

а) ендогенні опіоїдні пептиди (опіати) – енкефаліни, ендорфіни, динорфіни, дерморфіни;

б) нейропетиди, які володіють вираженою дією на гладкомязові клітини кровоносних судин і внутрішніх органівцерулін, ксенопсин, фізалемін і ін.;

в) нейропептиди гіпоталамуса – вазопресин, окситоцин, соматостатин, нейротензин.

Завдяки взаємодії нейрофізіологічних і нейрохімічних механізмів в організмі функціонує 4 антиноцицептивні (анальгезивні) системи.

 

Поведінкові, вегетативні зміни при болю

Відчуття болю зумовлює виникнення ланцюга рефлекторних реакцій, спрямованих на усунення небезпеки. Больові (ноцицептивні) рефлекси у більшості людей супроводжуються рухами, спрямованими на захист чи усунення впливу, який зумовлює біль. При больових рефлексах спостерігаються різноманітні зміни в організмі: підвищення тонусу м’язів, прискорення серцебиття, звуження судин, підвищення кров’яного тиску, збільшення потовиділення, зменшення діурезу, розширення зіниць, підвищення вмісту цукру і міді у крові, прискорення гемостазу тощо. Більшість із названих реакцій – наслідок збудження гіпоталамо-гіпофізарно-симпатико-адреналової системи. Вони відіграють роль мобілізації сил організму, що конче потрібно при ушкодженні тканин, яке супроводжується больовим відчуттям. Власне біль, який позбавляє хворого спокою, приводить його до лікаря.

 

Біологічне значення болю

Біль є суб’єктивним сприйняттям системних процесів, які включають сенсорну оцінку інформації про ноцирецептивні (які порушують цілість тканин) стимули і про різноманітні рефлекторні реакції, спрямовані на захист організму від дії цих стимулів.

Біль, на відміну від інших сенсорних модальностей, інформує нас про небезпеку, яка загрожує організмові.

Згідно із сучасними уявленнями, біль є суб’єктивним сприйняттям системних процесів, які включають сенсорну оцінку інформації про ноцирецептивні (які порушують цілість тканин) стимули і про різноманітні рефлекторні реакції, спрямовані на захист організму від дії цих стимулів.

Біль, на відміну від інших сенсорних модальностей, інформує нас про небезпеку, яка загрожує організмові. За образним висловлюванням стародавніх греків, біль є сторожовим псом здоров’я. Справді, незважаючи на те що біль майже завжди порушує життєдіяльність, знижує працездатність людини, позбавляє її сну, він усе ж таки потрібний і до певних меж корисний.

Чи будь-яке подразнення спричинює біль? Згідно із сучасним уявленням, біль зумовлюють ноцицептивні подразнення. Отрута, наприклад, тільки тоді спричинює біль, коли порушує цілість тканини або умертвляє її.

Відчуття болю зумовлює виникнення ланцюга рефлекторних реакцій, спрямованих на усунення небезпеки. Больові (ноцицептивні) рефлекси у більшості людей супроводжуються рухами, спрямованими на захист чи усунення впливу, який зумовлює біль. При больових рефлексах спостерігаються різноманітні зміни в організмі: підвищення тонусу м’язів, прискорення серцебиття, звуження судин, підвищення кров’яного тиску, збільшення потовиділення, зменшення діурезу, розширення зіниць, підвищення вмісту цукру і міді у крові, прискорення гемостазу тощо. Більшість із названих реакцій — наслідок збудження гіпоталамо-гіпофізарно-симпатико-адреналової системи. Вони відіграють роль мобілізації сил організму, що конче потрібно при ушкодженні тканин, яке супроводжується больовим відчуттям. Власне біль, який позбавляє хворого спокою, приводить його до лікаря.

Поки біль попереджує про небезпеку, хворобу, порушення цілості організму, він потрібен і корисний. Але як тільки інформація врахована і біль завдає страждань, його треба усунути. На жаль, біль далеко не завжди припиняється після того, як його захисна функція виконана. Людина не спроможна за власним бажанням позбутися болю, перебороти його. Він підкоряє її свідомість, заполоняє всі думки (за принципом домінанти), розладнує сон, дезорганізує функції всього організму (стрес, шок).

Разом з тим, багато захворювань внутрішніх органів, особливо тяжкі (наприклад, туберкульоз легень, рак) розвиваються у організмі, не спричиняючи найменшого болю. Хвороба, за визначенням відомого французького хірурга Р. Леріша (1955), це драма на два акти, з яких перший розігрується у тканинах при погашених вогнях, у глибокій темряві. У цей період немає навіть і натяку на біль. Лише у другому акті починають загоратися свічки — провісники пожежі, погасити яку в одних випадках важко, у інших — неможливо. Ось у цей момент і виникає біль. Р. Леріш увів у медичну практику поняття «біль-хвороба» і вважав, що біль слід теж лікувати, як і будь-яку хворобу.

 

Способи знеболення, що застосовуються в медичній практиці

1) психологічні;

Кожна людина здатна протистояти болю, хоча і не може припинити або зменшити його інтенсивність. Вона може обмежити його вплив на психіку. Легше переносити біль, коли переключитися на справу, що потребує напруженої розумової діяльності, тощо. Поведінка людини під час болю, як вважають багато фахівців, не завжди є адекватною, оскільки вона визначається її реакцією на відчуття болю. Помічено, що при хронічному болю, якщо пацієнти не отримують ніякої допомоги, вони ніби звикають до нього і не звертають уваги на больові відчуття. Зараз частіше стали використовувати “поведінкову терапію” для боротьби з хронічним болем. Людина за допомогою “біологічного зворотного зв’язку” може позбавитись його (наприклад, при мігрені).

2) фізичні (фізіотерапія, акупунктура і т.п.);

Ефективними при болю можуть бути голковколювання (акупунктура), електропунктура та інші методи рефлексотерапії. Вважають, що знеболювальний ефект грунтується на тому, що стимулюється вироблення гіпоталамо-гіпофізарною системою бета-ендорфінів, які блокують больові сигнали, котрі йдуть до вищих центрів. Останнім часом набув також поширення холодовий наркоз, або гіберкація, штучна гіпотермія.

3) фармакологічні;

Лікарські препарати (наприклад, новокаїн, лідокаїн, анальгін та ін.) можуть діяти на багатьох рівнях – на генерацію і проведення потенціалів дії (імпульсів) у больових волокнах (місцева анестезія) або блокувати передачу активності вихідними шляхами (наприклад, люмбальна анестезія). Можна пригнітити збудливість центральних нейронів (як це буває при ефірному інгаляційному наркозі), вплинути на структури “емоційного мозку” (седативні препарати). Зараз також пригнічують біль шляхом електростимуляції через шкіру або через вживлені електроди у сенсорні шляхи і ядра.

4) нейрохірургічні.

До хірургічних методів лікування з приводу болю належать перерізування відповідного чутливого нерва вище від місця виникнення болю (периферична невротомія), перетин болепровідних шляхів у спинному мозку (лордотомія, комісури, бульбарна трактотомія) тощо. Особливе місце посідають операції на великому мозку. Мета їх полягає у тому, щоб розірвати зв’язки між таламусом і корою великого мозку, де формується об’єктивне відчуття болю. До них належать стереотаксична операція на ядрах таламуса (таламектомія), розтин нервових волокон у глибині лобної частки, які зв’язують її з таламусом (лобна лейкотомія), видалення кори задньої центральної звивини і відділів тім’яної частки, які прилягають до неї, кори скроневої частки і нижніх відділів лобної. Коло операцій при больових проявах значно ширше і не обмежується втручанням тільки на нервовій системі.

Існуючі підходи до лікування при болю передбачають фізичні, фармакологічні (медикаментозні) і нейрохірургічні заходи, а також поведінкову терапію. До фізичних заходів належать іммобілізація, зігрівання або охолодження, електрознеболювання, діатермія, масаж і вправи для ослаблення напруження. Лікарські препарати (наприклад, новокаїн, лідокаїн, анальгін та ін.) можуть діяти на багатьох рівнях — на генерацію і проведення потенціалів дії (імпульсів) у больових волокнах (місцева анестезія) або блокувати передачу активності вихідними шляхами (наприклад, люмбальна анестезія). Можна пригнітити збудливість центральних нейронів (як це буває при ефірному інгаляційному наркозі), вплинути на структури «емоційного мозку» (седативні препарати). Зараз також пригнічують біль шляхом електростимуляції через шкіру або через вживлені електроди у сенсорні шляхи і ядра.

Ефективними при болю можуть бути голковколювання (акупунктура), електропунктура та інші методи рефлексотерапії. Вважають, що знеболювальний ефект грунтується на тому, що стимулюється вироблення гіпоталамо-гіпофізарною системою бета-ендорфінів, які блокують больові сигнали, котрі йдуть до вищих центрів. Останнім часом набув також поширення холодовий наркоз, або гіберкація, штучна гіпотермія.

Істотну роль у боротьбі з болем відіграють психологічні моменти. Кожна людина здатна протистояти болю, хоча і не може припинити або зменшити його інтенсивність. Вона може обмежити його вплив на психіку. Легше переносити біль, коли переключитися на справу, що потребує напруженої розумової діяльності, тощо. Поведінка людини під час болю, як вважають багато фахівців, не завжди є адекватною, оскільки вона визначається її реакцією на відчуття болю. Помічено, що при хронічному болю, якщо пацієнти не отримують ніякої допомоги, вони ніби звикають до нього і не звертають уваги на больові відчуття.

Зараз частіше стали використовувати «поведінкову терапію» для боротьби з хронічним болем. Людина за допомогою «біологічного зворотного зв’язку» може позбавитись його (наприклад, при мігрені). У нашій країні було запропоновано метод часткового знеболювання пологів — фізіопсихопрофілактику. Він грунтується на природному фізіологічному гальмуванні, на формуванні домінанти. Цього досягають шляхом самонавіювання і застосування деяких спеціальних засобів. Спосіб знеболювання пологів, якщо ним правильно користуватись, виявляє потрібну дію.

До хірургічних методів лікування з приводу болю належать перерізування відповідного чутливого нерва вище від місця виникнення болю (периферична невротомія), перетин болепровідних шляхів у спинному мозку (лордотомія, комісури, бульбарна трактотомія) тощо. Особливе місце посідають операції на великому мозку. Мета їх полягає у тому, щоб розірвати зв’язки між таламусом і корою великого мозку, де формується об’єктивне відчуття болю. До них належать стереотаксична операція на ядрах таламуса (таламектомія), розтин нервових волокон у глибині лобної частки, які зв’язують її з таламусом (лобна лейкотомія), видалення кори задньої центральної звивини і відділів тім’яної частки, які прилягають до неї, кори скроневої частки і нижніх відділів лобної. Коло операцій при больових проявах значно ширше і не обмежується втручанням тільки на нервовій системі.

Лікарям нерідко доводиться спостерігати пацієнтів, у яких незначне больове подразнення, а інколи й дотик супроводжуються сильним тривалим болем. Часто надмірна больова чутливість (гіпералгезія) обмежується певними ділянками тіла, але інколи охоплює всю шкіру і зовнішні слизові оболонки. Хворим із підви­щеною больовою чутливістю важко носити одяг, оскільки він викликає больове відчуття. Частіше відзначається підвищена чутли­вість до температури. В основі підвищеної чутливості лежать або патологічні зміни шкірних рецепторів, або порушення ЦНС (таламуса, кори великого мозку, задніх стовпів спинного мозку).

У клінічній практиці зустрічаються також люди, позбавлені больової чутливості (аналгезія). Вони не реагують на опіки, забиття, поранення тощо. На жаль, досі ще не встановлені причини цього явища. Проте той факт, що нечутливим до болю може бути весь організм, вказує на центральне походження названої патології. Інколи людина добре відчуває біль, але не реагує на нього. Як показали результати посмертних анатомічних досліджень, у таких людей є ділянки переродження у лобних і тім’яних відділах головного мозку.

Відомо, що припинення або різке зменшення кровопостачання, зумовлене тими чи тими причинами, спричинює у кінцівці різкий біль. З’ясувалось, що джерелом больового відчуття е власне м’язи: біль виникає внаслідок подразнення нервових закінчень продуктами метаболізму, які утворилися у м’язах у відповідь на припинення кровопостачання (субстанція Р тощо). При недостатньому постачанні кров’ю тканини м’язів з’являється біль, на який нерідко скаржаться жінки. Це менструальний біль. Він виникає при звуженні просвіту судин матки внаслідок зміни їх внутрішньої оболонки.

У лікарській практиці нерідко зустрічаються хворі, які скар­жаться на нестерпний біль у неіснуючих кінцівках (фантомний), тобто після їх ампутації. Це відчуття стає домінуючим, хоча хворий добре розуміє, що це тільки ілюзія. Він може розповідати про положення відсутньої кінцівки, про рух пальців та ін. Встановлено, що причиною фантомного болю нерідко є подразнення симпатичних сплетінь великих артеріальних стовбурів. Це аферентація, яка надходить у певні ділянки кори великого мозку, підтримує ті умовнорефлекторні зв’язки, уявлення, образи, які склались у людини протягом свідомого життя. Для виникнення фантомних відчуттів і фантомного болю конче потрібні подразнення, які виникають на периферії і надходять у ЦНС. Але без включення у процес центральних (кортикальних) механізмів явище фантому виникнути не може. Перебудова вищої нервової діяльності потребує часу.

Перемогти біль не можна лише за допомогою медикаментів, хоча у цій галузі досягнуто значних успіхів. Тому треба розвивати і вдосконалювати психофізіологічні дослідження, поглиблювати знання про фізіологічні і біохімічні механізми болю.

 

Загальна характеристика рефлекторної теорiї

Поняття про вищу i нижчу нервову дiяльнiсть

Діяльність нервової системи умовно можна поділити на нижчу й вищу. Функції нервової системи, спрямовані на регуляцію життєдіяльності органів і систем, об’єднання їх у єдиний організм, належать до нижчої нервової діяльності. Функції ж, які обумовлюють поведінку індивіда в навколишньому середовищі і пристосування його до змінних умов зовнішнього середовища, належать до вищої нервової діяльності.

Структурною основою вищої нервової діяльності є кора великого мозку й прилеглі до неї підкіркові утворення. При формуванні поведінки в нервовій системі формуються різної складності нейронні ланцюги, які є основою розвитку різних рефлексів, мотивацій, емоцій і мислення.

Розрізняють природжені й набуті в процесі індивідуального розвитку форми поведінки. Вони спрямовані на збереження індивідуума та виду.

 

Вiдмiнностi умовних та безумовних рефлексiв

Описание: Рис

 

 

Класифікація умовних рефлексів

Найбільш загальним є поділ рефлексів за їх біологічним значенням (харчові, захисні, статеві, вісцеральні, рухові).

Умовні рефлекси діляться також по відношенню умовних подразників до діючих безумовних (штучні і натуральні).

Штучні рефлексице умовні рефлекси на подразники, які не стосуються безумовного подразника (наприклад, звук дзвінка, метронома тощо не мають ніякого відношення до їжі), але при збігові з годуванням набувають умовнорефлекторної дії. Натуральні умовні рефлекси на подразники є невід’ємною властивістю безумовного подразника, тісно з ним пов’язані (наприклад, вигляд, смак і запах їжі).

Натуральні рефлекси формуються з першого моменту знайомства людини або тварини з навколишнім світом, постійно підкріплюються і внаслідок цього стають стійкішими, міцнішими від штучних умовних рефлексів.

Стосовно часу дії умовного і безумовного подразників умовні рефлекси діляться на одночасні (які збігаються), відсунуті (при великому відставанні умовного подразника від безумовного) або запізнілі й слідові.

Залежно від того, з якого рецептивного поля виробляються умовні рефлекси, вони можуть бути класифіковані на екстеро-, вісцеро- і пропріоцептивні. Вісцероцептивні, або інтероцептивні, умовні рефлекси, будучи рефлексами, які формуються у органах, мають особливе значення.

Умовні рефлекси бувають першого, другого, третього і вищого порядку.

Умовні рефлекси першого порядку виробляються на грунті якого-небудь безумовного рефлексу.

Умовні рефлекси другого і вищих порядків можуть бути вироблені при підкріпленні не безумовними, а умовними подразниками зміцнілого умовного рефлексу, тобто на тлі умовних рефлексів, що утворились раніше.

Рефлекси вищого порядку утворюються лише при високій організації нервової системи. У людини умовні рефлекси вищих (IIXX) порядків переважно представляють його вищу нервову діяльність.

Умовні ланцюгові рефлекси спеціальний вид об’єднання двох або більше умовних рефлексів (синтез рефлексів).

Якщо, наприклад, кілька рухових рефлексів, вироблених у відповідь на різні умовні сигнали, багаторазово здійснюються в певній послідовності, то сигнальний подразник першого в цьому ряду рефлексу набуває властивості запускати весь ланцюг послідовних рухових рефлексів.

Такий складний ланцюг (система) умовних рефлексів отримав назву динамічного стереотипу.

Виділяють також інструментальні або оперантні умовні рефлекси. Найхарактернішою особливістю цих рефлексів вважається те, що їх здійснення у вигляді тих чи тих рухових реакцій є обов’язковою умовою як для одержання ефекту нагороди, так і для уникнення дії больового подразника тощо, тобто підкріплення залежить від дії власне суб’єкта. Метод оперантних умовних рефлексів останнім часом застосовується, в клініці.

 

Описание: Рис

У природних умовах перелічені вище типи рефлекторних реакцій порівняно рідко зустрічаються в ізольованому вигляді. Набагато частіше вони утворюють складні динамічні системи, комплекси, які й складають фізіологічну основу цілісних поведінкових актів і пристосувальних навичок.

 

Закономiрностi утворення i прояву умовних рефлексiв

Сигнали умовних рефлексiв

Умовним подразником може стати будь-який агент навколишнього зовнішнього або внутрішнього середовища, для якого організм має рецепторний апарат.

Одні з них діють через екстеро- й інтероцептори, інші впливають безпосередньо на рефлекторні центри внаслідок зміни складу крові або коливання обмінних процесів у тканинах (так звані автоматичні умовні подразники, які впливають на центральні відділи рефлекторної дуги).

До умовних подразників належить також час дії.

Умовний подразник, який впливає через рецептори, може бути ізольованим або частиною комплексного. Наприклад, приміщення, в якому виробляється умовний рефлекс, своїм виглядом, звуками, запахами, іншими подразниками входить як єдине ціле до складу комплексного умовного подразника.

Комплексні подразники бувають одночасні (коли різні агенти діють одночасно), послідовні (окремі агенти розташовуються у визначеній послідовності) та ланцюгові (на ланцюгу подразників кожна ланка діє ізольовано одразу після попередньої).

Агенти, які входять до складу комплексних подразників, можуть діяти на одну й ту ж сенсорну систему або на різні.

 

Умови вироблення умовних рефлексiв

Описание: Рис

 

Стадiї утворення умовних рефлексiв

У початкових стадіях утворення умовних рефлексів відповідна реакція виникає не тільки на підкріплюваний умовний подразник, але й на інші подразники тієї чи тієї модальності. Це явище дістало назву узагальнення, або генералізації умовних рефлексів. У його основі лежить процес іррадіації збудження, в якому важливу роль відіграє РАС.

Одразу за генералізацією умовного рефлексу, після поєднання умовного подразника з безумовним, настає стадія спеціалізації умовних рефлексів (умовна реакція приурочується до конкретного подразника і починає носити локальний характер).

Важливу роль при цьому відіграє процес гальмування в корі великого мозку.

 

Механiзми утворення умовних рефлексiв

У процесі формування умовного рефлексу напрям руху нервових процесів у корі великого мозку визначається механізмом і властивостями домінанти.

Осередок збудження, що виникає в корі великого мозку від умовного стимулу, може іррадіювати в усі боки. Таким чином, домінанта забезпечує генералізацію умовного рефлексу, пошукову фазу поведінки.

Наявність домінанти є умовою швидкого вироблення умовного рефлексу.

Описание: Рис

Існують дві гіпотези вироблення умовного рефлексу: синаптична і мембранна. Згідно з першою гіпотезою, механізмом формування умовного рефлексу є зміна ефективності синапсів. Прихильники другої гіпотези вважають, що основним механізмом умовного рефлексу є зміна властивостей збудливої постсинаптичної мембрани.

Останнім часом висловлюють припущення про механізми замикання тимчасового зв’язку на молекулярному рівні, а також про появу нових синапсів або їх ріст у процесі вироблення умовних рефлексів (навчання). Вважають, що під впливом зовнішнього сигналу в РНК створюється певний код, і до цього індиферентний (умовний) подразник набуває сигнального значення.

Процес утворення тимчасових зв’язків залежить також від активності катехоламінергічних та серотонінергічних систем мозку. Вважають, що норадренергічні системи більшою мірою причетні до формування тимчасових зв’язків, а серотонінергічні – до їх фіксації.

Найбільше значення для навчання мають фронтальна і сенсорна кора та гіпокамп. У цих відділах мозку змінюється імпульсна активність нейронів вже при перших поєднаннях умовного подразника і поведінкової рухової реакції. Так, реакції нейронів сенсомоторної кори (зниження опору мембрани і збільшення збудності клітини) передували появі перших умовнорефлекторних рухів і зникали у разі їх відсутності.

Таким чином, першочергово виниклі функціональні зміни, які виражаються переважно в активізації нейромедіаторннх систем і апарата синтезу білка, потім набувають структурних змін і стають основою тривалих зв’язків, характерних для умовного рефлексу.

 

Характеристика безумовного гальмування

Поняття про гальмування

Гальмування умовнорефлекторної діяльності, як і діяльності ЦНС в цілому, відіграє виняткову роль. Завдяки йому уточнюються умовні рефлекси відповідно до змінних умов або відбувається їх тимчасова відміна, якщо умовний подразник втратив своє сигнальне значення.

Гальмівний процес подібний до захисних мурів для нервових клітин у випадку впливу занадто сильних умовних подразників. Гальмування лежить також в основі уміння чекати, зберігати самовладання, розрізняти (диференціювати) схожі між собою умовні сигнали тощо.

 

Зовнiшнє гальмування

Зовнішнє (безумовне) гальмування виникає одразу, не потребує спеціального вироблення, є природженим, як і безумовні рефлекси. Воно виникає тоді, коли при роботі одного із центрів кори великого мозку внаслідок подразнення аферентних нервів приходить у дію інший центр. Відбувається своєрідний конфлікт, або конкуренція між цими нервовими осередками.

Умовнорефлекторна діяльність у кожному окремому випадку може бути затримана під впливом сторонніх зовнішніх подразників (поява нових предметів, звуків, запахів, зміна освітлення тощо), які зумовлюють орієнтовний рефлекс.

Орієнтовний рефлекс це чинник безумовного гальмування, який зустрічається найчастіше.

 

Замежне (охоронне) гальмування

Позамежне (охоронне) гальмування виникає переважно у разі дії сильних подразників або тривалого впливу помірної інтенсивності подразників.

З розвитком у вищих відділах ЦНС позамежного гальмування зв’язаний, зокрема, стан ступору (цілковитої нерухомості, заціпеніння).

 

Характеристика умовного гальмування

Внутрішнє (умовне) гальмування є специфічним для кори великого мозку, потребує вироблення, тренування певних умов. Первинно воно виникає в середині центральних нервових структур власне умовних рефлексів під впливом власних умовних подразників, які діють у особливих умовах.

Основною умовою для виникнення внутрішнього гальмування є те, що за дією умовного подразника припиняється дія безумовного рефлексу, тобто відміняється підкріплення.

Систематичний вплив умовного подразника без поєднання його з безумовним призводить до поступового ослаблення умовного рефлексу, а згодом і до його зникнення.

 Послаблення і зникнення умовного рефлексу свідчить не про руйнування, а лише про розрив тимчасового зв’язку, тобто про його гальмування. По-перше, зниклий рефлекс через деякий час відновлюється сам. По-друге, він відновлюється у разі дії сторонніх подразників (так зване розгальмування). Нарешті, рефлекс відновлюється навіть при одноразовому підкріпленні.

 

Згасаюче гальмування

Згасаюче гальмування розвивається тоді, коли вироблений умовний рефлекс не підкріплюється безумовним подразником.

Згасаюче гальмування має важливе біологічне значення: завдяки згасаючому гальмуванню великий мозок звільняється від інформації, яка за даних умов втратила своє значення.

 

Диференцiювальне гальмування

Диференціювальне гальмування розвивається тоді, коли із двох умовних подразників один систематично підкріплюється безумовним подразником, а дія другого не підкріплюється. Внаслідок цього умовний рефлекс на перший подразник майже не змінюється, а умовний рефлекс на другий (диференціювальний) подразник поступово, хвилеподібне зменшується доти, доки не зникає зовсім.

Диференціювальне гальмування є фізіологічною основою тонкого й досконалого умовнорефлекторного аналізу предметів і явищ навколишнього світу, а також подразників внутрішнього середовища організму.

 

Умовне гальмо

Умовне гальмування є різновидом диференціювального за таких обставин: якщо до умовного подразника додається новий агент і ця комбінація повторюється багато разів без підкріплення.

Умовний подразник у вказаній комбінації втрачає свою сигнальну позитивну дію, а комбінація набуває гальмівного впливу.

 

Запiзнiле гальмування

Запізніле гальмування. Збільшуючи проміжок часу між дією умовного і безумовного подразників, тобто затримуючи підкріплення, можна спостерігати відповідне запізнення початку умовнорефлекторної реакції. Це гальмування отримало назву за-пізнілого.

У дії запізнілого рефлексу розрізняють дві фази – початкову (недіяльну) і другу (діяльну). Початкова фаза характеризується відсутністю видимої дії умовного рефлексу і є проявом запізнілого гальмування, друга – проявом умовного рефлексу.

 

Фiзiологiчне значення умовного гальмування

Описание: Рис 7

 

Фізіологічні основи сну

Активність головного мозку під час сну можна зареєструвати за допомогою електроенцефалографії.

Описание: Рис 8

 Сон людини характеризується певними стадіями і циклами.

Описание: Рис

Фізіологічні основи сну

1.1.          Теорії та гіпотези

На сьогоднішній день є безліч теорій сну. Всі вони описують сон як особливий стан організму, що викликається тривалими фізичними та психологічними навантаженнями. У сучасній науці найбільш широке визнання отримало вчення про сон, розроблене І. П. Павловим і його послідовниками.

Теорія сну І.П. Павлова заснована на вченні про умовні рефлекси. Результати численних дослідів і спостережень над тваринами і людьми привели його до висновку, що у вищих тварин і людини сон і неспання пов’язані з роботою вищих відділів центральної нервової системи – кори великих півкуль головного мозку. В основі роботи головного мозку лежать два нервових процесу – порушення і гальмування, вони виникають під дією зовнішніх і внутрішніх подразників. Порушення змушує організм працювати, а гальмування затримує діяльність органів і вимикає процес в самій нервовій клітині.

Дрібні тварини, наприклад кролик – побачивши удава, замість того щоб втекти і тим самим врятувати своє життя, залишаються на місці і стають здобиччю. В основі такого явища лежить широко розповсюджений по мозкової тканини гальмівний процес. І.П. Павлов встановив, що якщо перестати підкріплювати освічений умовний рефлекс, то він зникне. Таке згасання умовного рефлексу відбувається через розвиток гальмування нервових клітин головного мозку. Якщо зовнішні подразники, що сприяють виникненню гальмування в корі головного мозку, продовжують діяти довго, то гальмування поступово захоплює все більше і більше великі зони кори, і коли вся кора повністю опиниться в стані гальмування настає глибокий сон.

Таким чином, сон – це один з видів гальмування, яке охоплює кору головного мозку і нижчележащі його відділи. Кожного разу, коли нервовим клітинам загрожує виснаження або перезбудження, в них розвивається так зване охоронне гальмування, тобто захисна реакція кори на зовнішні подразники.

Отже, все, що знижує працездатність нервових клітин мозку, – стомлення, виснаження, перенесене важке захворювання – підвищує потребу у сні, збільшує сонливість. Якщо провести спостереження, то можна переконатися, що в результаті подразнень, що впливають на мозок протягом дня, до вечора розвивається стомлення, а з ним і бажання спати – сигнал про наполегливому бажанні організму у відпочинку.

Вивчення гальмування кори головного мозку показало, що воно не просто перешкоджає подальшій роботі нервових клітин. Під час цього зовні пасивного стану клітини, відбуваються активні процеси обміну речовин, клітини мозку відновлюють нормальний склад, набирають сили для подальшої активної роботи. У сні, коли загальмована переважна маса мозку, створюються найбільш сприятливі умови не тільки для відновлення працездатності нервових клітин мозку, найбільше потребують такої перепочинку, але і для відпочинку всього організму.

1.2.Современние теорії сну

В даний час більшість існуючих гіпотез щодо функціонального призначення сну і окремих його стадій можна звести до трьох основних типів: 1) енергетичним, або компенсаторно-відновних, 2) інформаційним, 3) психодинамічних.

Згідно з “енергетичним” теорія під час сну відбувається відновлення енергії, витраченої під час неспання.

Особлива роль при цьому відводиться, так званого, дельта-сну, збільшення тривалості якого слідує за фізичною та розумовою напругою. Будь-яка навантаження компенсується збільшенням частки дельта-сну. Саме на стадії дельта-сну відбувається секреція нейрогормонів, що володіють анаболічним дією.

Були виділені морфологічні утворення, що мають відношення до регуляції сну.

Ретикулярна формація управляє початковим етапом сну. Гіпногенная зона, що знаходиться в передній частині гіпоталамуса також робить регулюючий вплив на функції сну і неспання.

Теорія П.К. Анохіна надає в цьому процесі вирішальне значення функцій гіпоталамуса. При тривалому пильнуванні рівень життєвої активності клітин кори мозку знижується, тому їх гальмівний вплив на гіпоталамус слабшає, що дозволяє йому “вимикати” активізує вплив ретикулярної формації.

Інформаційні теорії стверджують, що сон це результат зменшення сенсорного потоку до ретикулярної формації. Зменшення інформації тягне за собою включення гальмівних структур. Мала місце і така точка зору, що потребують відпочинку не клітки, не тканини, не органи, а психічні функції: сприйняття, свідомість, пам’ять. Сприйнята інформація може «переповнити» мозок, тому йому необхідно відключитися від навколишнього світу (що і є сутністю сну) і перейти на інший режим роботи.

Сон переривається, коли інформація записана, і організм готовий до нових вражень.

На думку відомого психоневролога А.М. Вейна, інформаційна теорія не суперечить енергетичної концепції відновлення, бо переробка інформації у сні не підміняє собою переробку під час неспання, а доповнює її.

Відновлення в самому широкому значенні цього слова – це не спокій і пасивне накопичення ресурсів, вірніше не тільки спокій, якого уві сні достатньо, але, перш за все, своєрідна мозкова діяльність, спрямована на реорганізацію сприйнятої інформації. Після такої реорганізації і виникає відчуття відпочинку, фізичного й розумового.

Згідно з “психодинамічних” теоріям сну, кора мозку надає гальмівний вплив сама на себе і на підкіркові структури.

До психодинамічних теорій можна віднести гомеостатичної теорію сну. Під гомеостазом в цьому випадку розуміється весь комплекс процесів і станів, на якому заснована оптимальна робота мозку. Відповідно до його теорії, існує два типи неспання – спокійне і напружений.
Спокійне підтримується діяльністю ретикуло-таламокортікальной системи (активизирующей імпульси, які посилає ретикулярна формація, спонукають до посиленої роботи таламус і кору головного мозку), а напруга, крім того, і діяльністю лімбічної системи.
Поєднання роботи цих двох систем забезпечує напружене неспання – необхідну основу для координованих реакцій. Під час швидкого сну працює одна лімбічна система: емоції збуджені, а координовані реакції паралізовані. Якщо судити по активності мозкових структур, то швидкий сон – аналог не спокійного, а напруженого неспання.

Також можна відзначити, що сон ставитися до одного з видів циклічних ритмів діяльності людського мозку. Циклічність лежить в основі нашого існування упорядкованого ритмічної зміною дня і ночі, пір року, роботи та відпочинку. На рівні організму циклічність представлена ​​біологічними ритмами, в першу чергу, так званими циркадних ритмів, зумовленими обертанням Землі навколо своєї осі.

1.3. Види сну.

У людини і багатьох тварин період сну і неспання приурочений до добової зміни дня і ночі. Такий сон називається монофазні. Якщо ж зміна сну і неспання відбувається кілька разів на добу, сон називається поліфазний. Періодичний щодобовий сон дорослої людини, як правило, є монофазні, іноді діфазним (двічі на добу), у маленької дитини спостерігається поліфазний тип сну.

У деяких тварин спостерігається також сезонний сон (сплячка), обумовлений несприятливим для організму умовами середовища: холод, посуха і т.д.

Крім перерахованих, існує ще кілька видів сну: наркотичний (викликається різними хімічними або фізичними агентами), гіпнотичний і патологічний. Останні три види сну зазвичай розглядають як наслідок нефізіологічні впливів на організм людини чи тварини.

Наркотичний сон може бути викликаний різного роду хімічними впливами: вдихання парів ефіру, хлороформу, введенням в організм різного роду наркотиків, наприклад, алкоголю, морфію та інших. Крім того, цей сон може бути викликаний електронаркозом (вплив переривчастого електричного струму слабкої сили).

Патологічний сон виникає при анемії мозку, мозковій травмі, наявності пухлин у великих півкулях або ураженні деяких ділянок стовбура мозку. Сюди ж відноситься і летаргічний сон, який може виникнути як реакція на сильну емоційну травму і може тривати від кількох днів до кількох років. До явищ патологічного сну слід віднести також і сомнамбулізм, фізіологічні механізми якого до цих пір невідомі.

Особливий інтерес викликає гіпнотичний сон, який може бути викликаний гіпнотичним впливом обстановки і впливами гіпнотизера. Під час гіпнотичного сну можливо вимикання довільній коркової активності при збереженні часткового контакту з навколишнім і наявністю сенсомоторної діяльності.

Чергування сну і неспання спостерігається на всіх етапах еволюційної драбини: від нижчих хребетних і птахів до ссавців і людини. Безсумнівно, що подібна універсальна організація ритмічного чергування активності і спокою має глибокий фізіологічний сенс. Добре відомо, що під час сну відбуваються значні фізіологічні зміни в роботі ЦНС, вегетативної нервової системи та інших системах і функції організму.

До числа основних законів психічної діяльності людини відноситься циклічне чергування сну і неспання.

Однак слід зазначити і нерідкі порушення ритмічності сну, до яких можна віднести безсоння і так званий непереборний сон (нарколепсію), що виникає під час пасивної їзди на транспорті, при виконанні монотонної роботи, а також при управлінні різними транспортними засобами: автомобілем, електровозом, метро.

1.4. Стадії сну

Сон людини має правильну циклічну організацію. Протягом сну розрізняють п’ять стадій. Чотири стадії медленноволнового сну і одна стадія швидкого. Іноді кажуть, що сон складається з двох фаз: повільної і швидко й. Завершеним циклом вважається відрізок сну, в якому відбувається послідовна зміна стадій медленноволнового сну швидким сном. У середньому відзначається 4 – 6 таких циклів за ніч, тривалістю приблизно 1,5 години кожен.
Базуючись на цих положеннях, В. М. Ковальзон пропонує таке визначення сну: “сон це особливе генетично детерміноване стан організму людини (і теплокровних тварин, тобто ссавців і птахів), що характеризується закономірною послідовною зміною певних поліграфічних картин у вигляді циклів, фаз і стадій “(Ковальзон, 1993).

Вивчення сну проводиться за допомогою поліграфічної реєстрації фізіологічних показників. З допомогою реєстрації ЕЕГ виявлені істотні відмінності як між стадіями сну, так і між стадіями сну і неспання. На основі комплексного вивчення сну з використанням ЕЕГ, ЕМГ, ЕКГ, ЕОГ і пневмографа У. Демент і Н. Клейтман в 1957 році запропонували стала класичною схему сну. Восьми – дев’яти годинний сон поділяється на п’ять-шість циклів, що перемежовуються короткими інтервалами пробудження, не залишають як правило ніяких спогадів у сплячого.

Кожен цикл включає в себе дві фази: фазу повільного (ортодоксального) сну і фазу швидкого (парадоксального) сну.

Описание: малюнок
На наведених діаграмах видно, що для зміни стадій повільного сну характерне поступове збільшення амплітуди і зниження частоти хвиль ЕЕГ, зміна швидких рухів очей повільними, аж до повного зникнення; прогресивне зменшення амплітуди ЕМГ. При парадоксальному сні ЕЕГ така ж, як за стані, ЕОГ демонструє швидкі рухи очей, а ЕМГ майже не реєструється.

Перша стадія є перехідною від стану неспання до сну, що супроводжується зменшенням альфа-активності та появою низькоамплітудних повільних тета-і дельта-хвиль. Тривалість першої стадії зазвичай не більше 10-15 хв. У кінці цієї стадії можуть з’являтися короткі спалахи так званих сонних веретен, добре видимих ​​на тлі повільнохвильовий активності. Однак поки веретена сну не досягнуть тривалості 0,5 секунд, цей період вважається першою стадією сну. У поведінці ця стадія відповідає періоду дрімоти з напівсонними мріяннями, вона може бути пов’язана з народженням інтуїтивних ідей, що сприяють успішності вирішення тієї чи іншої проблеми.

Друга стадія займає трохи менше половини всього часу нічного сну. Ця стадія отримала назву стадії “сонних веретен”, тому що найбільш яскравою її рисою є наявність в ЕЕГ веретеноподібної ритмічної активності з частотою коливання 12-16 Гц. Тривалість цих “веретен”, добре що виділяються з фонової високоамплітудний ЕЕГ зі змішаною частотою коливань, становить від 0,2 до 0,5 секунд.

Третя стадія характеризується всіма рисами другої стадії, до яких додається наявність в ЕЕГ повільних дельта коливань з частотою 2 Гц і менш, що займають від 20 до 50% епохи запису. Цей перехідний період триває всього кілька хвилин.

Четверта стадія характеризується переважанням в ЕЕГ повільних дельта коливань з частотою 2 Гц і менш, що займають понад 50% часу запису нічного сну. Третя і четверті стадії зазвичай об’єднують під назвою дельта-сну. Глибокі стадії дельта-сну більш виражені на початку і поступово зменшуються до кінця сну. У цій стадії розбудити людину досить важко. Саме в цей час виникають близько 80% сновидінь, і саме в цій стадії можливі напади лунатизму і нічні кошмари, однак людина майже нічого з цього не пам’ятає. Перші чотири стадії сну в нормі займають 75-80% усього періоду сну.

П’ята стадія сну. П’ята стадія сну має ряд назв: стадія “швидких рухів очей” або скорочено БДГ, “швидкий сон”, “парадоксальний сон “. Під час цієї стадії людина знаходиться в повній нерухомості внаслідок різкого падіння м’язового тонусу, і лише очні яблука під зімкнутими століттями здійснюють швидкі рухи з частотою 60-70 разів на секунду. Кількість таких рухів може коливатися від 5 до 50. Причому була виявлена виразна зв’язок між швидкими рухами очей і сновидіннями. Так, у здорових людей цих рухів більше, ніж у хворих з порушенням сну. Характерно, що сліпим від народження людям сняться тільки звуки і відчуття. Очі їх при цьому нерухомі.

Вважається, що за інтенсивністю БДГ можна судити про яскравість і емоційності сновидінь. Проте руху очей уві сні відрізняються від тих, які характерні для розглядання об’єктів у стані неспання.

Крім того, на цій стадії сну енцефалограма набуває ознак, характерні для стану неспання. Назва «парадоксальна» виникло через видимого невідповідності між станом тіла (повний спокій) і активністю мозку. Якщо в цей час розбудити сплячого, то приблизно в 90% випадків можна почути розповідь про яскраве сновидінні, причому точність деталей буде істотно вище, ніж при пробудженні з повільного сну

Парадоксальна стадія сну є у багатьох видів ссавців і навіть у деяких видів птахів. Відзначено також, що у тварин частка парадоксального сну має тенденцію збільшуватися зі збільшенням ступеня розвитку кори. Однак парадоксальний сон у тварин і людини протікає по-різному. Людина в парадоксальному сні нерухомий (рухаються тільки очі). У тварин рухаються вуса, вуха, хвіст, сіпаються лапи, відбуваються мигательной і смоктальні рухи, а у собак чутні навіть повизгивания.

Періоди БДГ сну виникають приблизно з 90 хвилинними інтервалами і тривають у середньому близько 20 хвилин. У нормальних дорослих ця стадія сну займає приблизно 20-25% часу, проведеного у сні. У немовлят ця частка значно вище; в перші тижні життя близько 80% всього дуже тривалого часу сну становить парадоксальний сон.

1.5. Потреба уві сні.

Ця вітальна потреба залежить від віку. Так, загальна тривалість сну новонароджених складає 20-23 години на добу, у віці від 6 місяців до 1 року – близько 18 годин, віком від 2-х до 4-х років – близько 16 годин, віком від 4-х до 8 років – 12 годин, у віці від 8 до 12 років – 10 годин, у віці від 12 до 16 років – 9 годин. Дорослі сплять у середньому 7-8 годин на добу.

У результаті спостережень було встановлено, що люди старше 60 років, які страждають різними захворюваннями сплять, як правило, менше 7 годин на добу. У той же час практично здорові люди цього віку сплять більше 8 годин на добу. При збільшенні тривалості сну у «малоспящіх» людей похилого віку спостерігається поліпшення самопочуття. За деякими даними тривалість сну довгожителів Кавказу коливається від 9 до 16-17 годин на добу. У середньому ж довгожителі сплять по 11-13 годин. Іншими словами у міру старіння людини тривалість сну повинна збільшуватися.

Позбавлений сну людина гине протягом двох тижнів. Позбавлення сну протягом 3-5 діб викликає непереборну потребу у сні. У результаті 60-80 годин відсутності сну у людини спостерігається зниження швидкості психічних реакцій, псується настрій, відбувається дезорієнтація в навколишньому середовищі, різко знижується працездатність, виникає швидка стомлюваність при розумовій роботі. Людина втрачає здатність до зосередженого увазі, можуть виникнути різні порушення дрібної моторики, можливі й галюцинації, іноді спостерігаються раптова втрата пам’яті і суперечливість мови. При більш тривалому позбавлення сну можуть виникнути психопатії та інші розлади психіки.

Зміни вегетативних функцій при тривалій безсонні дуже невеликі, відзначається тільки невелике зниження температури тіла і незначні уповільнення пульсу.

У науці описані кілька випадків тривалої відсутності сну, які, поряд з явищами сомнамбулізму (лунатизму) і летаргічного сну до цих пір не знайшли пояснень. Найчастіше ці випадки були пов’язані з сильними психічними потрясіннями.

Повільнохвильовий і парадоксальний сон в рівній мірі необхідні організму. Так, якщо будити людину кожен раз при настанні парадоксального сну, тенденція впадати в парадоксальний сон стане наростати. Через кілька днів людина буде переходити від неспання до парадоксального сну без проміжної фази нормального сну.

Таким чином, стадії сну утворюють своєрідну систему, в якій вплив на одну ланку тягне за собою зміну в стані іншої ланки.

1.6 Фізіологічні зміни під час сну.

До найбільш характерних симптомів сну відноситься зниження активності нервової системи і припинення контакту з навколишнім середовищем за рахунок “виключення” сенсомоторної сфери.

Пороги всіх видів чутливості (зір, слух, смак, нюх і дотик) уві сні зростають. За величиною порогу можна судити про глибину сну.

У перших чотирьох стадіях пороги сприйняття збільшуються на 30-40%, у той час як в БДГ сні – на 400%. Рефлекторна функція під час сну різко ослаблена. Умовні рефлекси загальмовані, безумовні значно знижені. При цьому деякі види корковою діяльності і реакції на певні подразники можуть зберігатися під час нормального періодичного сну. Наприклад, спляча мати чує звуки рухів хворої дитини. Таке явище отримало назву часткового неспання.

Більшість м’язів під сні знаходиться в розслабленому стані, причому людина здатна довго зберігати певну позу тіла. При цьому підвищений тонус м’язів, що закривають повіки. У міру занурення в сон ритми серця і дихання сповільнюються, стають все більш рівномірними.
Повільнохвильовий сон супроводжується зниженням вегетативного реакцій – звужуються зіниці, посилюється потовиділення, знижується активність серцево-судинної, дихальної, травної та видільної систем, зменшується частота дихання, що призводить до обмеження обсягу надходить у кров кисню та повільнішого видалення вуглекислого газу, тобто зменшується інтенсивність легеневого газообміну. Саме тому вночі знижується частота серцевих скорочень, а разом з нею і швидкість кровотоку.

Слід підкреслити, що, хоча в цілому у сні знижується рівень обміну речовин, одночасно з цим активізуються процеси відновлення працездатності всіх клітин організму, що інтенсивно йде їх розмноження, відбувається заміна білків.

На противагу цьому під час парадоксального сну наступає “вегетативна буря”. Дихання стає нерегулярним, неритмічним, міняючись у глибині. Можлива і зупинка дихання (наприклад, в нічному кошмарі).

Протягом усієї ночі у людини активізується ріст волосся і нігтів. Температура тіла людини під час сну знижується. Подібні добові коливання температури – зниження вночі і підвищення вдень – спостерігаються також і у відсутності сну або при денному сні і нічному стані.

1.7. Природа швидкого сну.

Існує цілий ряд теорій і гіпотез про природу і значення парадоксального сну. На відміну від повільного сну швидкий сон має яскраво виражену активну природу. Парадоксальний сон запускається з суворо окресленого центру, розташованого в задній частині мозку, в області варолієва моста і довгастого мозку. Під час цієї стадії сну клітини мозку надзвичайно активні, але процес передачі інформації від органів почуттів у мозкові центри, а так само від них в м’язову систему блокований.
Ряд дослідників вважають, що це періоди відновлення клітин, інші вважають, що парадоксальний сон відіграє роль «запобіжного клапана», що дозволяє розряджатися надлишку енергії, поки тіло повністю позбавлене руху; на думку третіх, парадоксальний сон сприяє закріпленню в пам’яті інформації, отриманої під час неспання . Деякі дослідження вказують навіть на тісний зв’язок між високим рівнем інтелектуального розвитку та великою загальною тривалістю періодів парадоксального сну у багатьох людей.
Є дуже цікава гіпотеза Жуве, згідно з якою у швидкому сні у нейрологическую пам’ять передається спадкова генетична інформація, що має відношення до організації цілісного поведінки.

Сам швидкий сон можна розділити на дві стадії. На тлі десинхронізації, що триває від 5 до 20 секунд і супроводжується швидкими рухами очей починається бурхливий розвиток тета-ритму, що генерується гиппокампом. Це емоційна стадія швидкого сну. Потім, тета-ритм слабшає, а тим часом у новій корі, особливо в її сенсомоторної області посилюється альфа-ритм. Потім альфа – ритм слабшає і в гіпокампу знову наростає тета – ритм. Обидві стадії чергуються під час сну кілька разів, причому перша завжди довше другий. Посилення тета – ритму у швидкому сні супроводжують ті ж вегетативні явища, якими супроводжується насичене сильними емоціями напружене неспання.

У цілому можна зробити висновок, що головною функцією повільного сну є відновлення гомеостазу мозкової тканини та оптимізація управління внутрішніми органами. Добре відомо також, що сон необхідний для відновлення фізичних сил і оптимального психічного стану. Що стосується парадоксального сну, то вважається, що він полегшує переклад інформації з короткочасної пам’яті в довгострокову, зберігання інформації та її подальше зчитування.

2. Сновидіння як психічний аспект парадоксального сну

2.1 Фізіологічні основи сновидінь.

Однією з головних особливостей парадоксального сну є, безумовно, сновидіння. Мабуть, жоден із феноменів людської свідомості не має стільки теорій і порожніх вигадок як сни. Сновидіння з моменту виникнення людської культури і до сьогоднішнього дня представляється як межа між реальним і потойбічним світом. І не дивно, сновидіння часто бувають дуже яскравими, часом яскравіше, ніж буденна реальність. Але вже Аристотель підходив до трактування снів з більш наукових позицій, виділяючи в механізмі виникнення сновидінь роль відчуттів і емоцій. Однак тільки в 19 ст. віра в надприродну природу снів стала падати. Сучасні теорії снів підкреслюють, що сновидіння є продовженням стану неспання. У 20 ст. вивчення сновидінь стало концентруватися на двох аспектах: фізіологічний процес виникнення снів і їх зміст. Дослідники виявили фізіологічні ознаки, які підтверджують те, що людина бачить сон. Основний період бачення снів, що характеризується поєднанням швидкого руху очей (БДГ), появи мозкових хвиль, аналогічних тим, які спостерігаються в стані неспання, і збільшену фізіологічної активності, носить, як було сказано вище, назва “швидкого” сну, або сну зі сновидіннями. Піддослідні, розбуджені не в період “швидкого” сну, рідше повідомляли про наявність сновидінь і відчували великі труднощі при їх згадуванні.

Екстремальні поведінкові прояви, такі як кошмари, енурез, ходіння уві сні, як було встановлено, часто не пов’язані із звичайними сновидіннями.

У віці старше 10 років і до середини шостого десятиліття життя люди проводять в стані “швидкого” сну близько чверті всього часу сну. Хоча наявність фази “швидкого” сну вказує, з великою часткою ймовірності, на те, що людина бачить сон, зміст сновидіння безпосередньо доступно тільки самому сплячому. Для вивчення змісту снів дослідники повинні покладатися на свідчення людини після його пробудження. Неприємні почуття уві сні, за повідомленнями випробовуваних, мають місце в два рази частіше, ніж приємні. Мабуть, зміст більшості снів прямо пов’язане з уявленнями про людей і події, знайомих сплячому. Очевидно, відчуття чогось незнайомого в сновидінні є результатом різких порушень у часі і просторі відбуваються у сні подій. Розрізняють такі основні форми сновидінь, які спостерігаються при досить глибокому сні:

1. сон-бажання, що грунтується на прагненнях до самозбереження і розмноження, що діють в підсвідомому;

2. сон-страх, заснований на страх болю, страждань і т. п. і на (ніколи повністю не зникаючому) почутті страху перед життям або перед світом;

3. сон-минуле, що відтворює сцени та епізоди дитинства;

сон-mononeir (від грец. monos – єдиний і oneiron – сон) – абсолютно незрозумілі і безглузді образи, які не мають на перший погляд ніякого відношення до сплячого, вони-то і є істинним предметом тлумачення снів; особливий інтерес ці образи викликають у сюрреалістів;
4. сон, що носить друк “колективності”; тут мова йде про такі переживання, які не можуть бути осягнуті свідомістю бодрствующего індивіда, у цих снах сплячий долучається до скарбниці досвіду своїх предків або всього людства.

Сновидіння послужили джерелом для вирішення інтелектуальних та емоційних проблем і виникнення художніх ідей. Переживання у снах так само вражають своєю силою.

З давніх часів було відмічено, що існує парадокс часу в сновидіннях. За мить, яке проходить у сновидінні, переживаються події, в реальності мають набагато більшу тривалість. До цього дня надзвичайною популярністю користуються сонники.

Повністю збагнути внутрішній механізм, фізіологію сновидінь допомогло вчення про вищу нервову діяльність, і зокрема розкриття особливостей процесу гальмування. Досліди показали, що перехід нервової клітини зі стану збудження до повного гальмування і навпаки відбувається через ряд проміжних, про гіпнотичних фаз. Коли сон глибокий, сновидінь не буває, але, якщо з тих чи інших причин сила гальмівного процесу в окремих клітинах або ділянках мозку слабшає і повне гальмування змінюється одній з перехідних фаз, ми бачимо сни. Особливо цікава парадоксальна фаза. Розташовані у цій фазі клітини відповідають на слабкі роздратування значно сильніше, ніж сильні, а іноді на останні зовсім перестають відповідати. Для що у парадоксальній фазі коркових клітин відбиток давнього переживання чи враження може зіграти роль слабкого подразника, і тоді, здавалося давно забутим пробудить у нашому мозку образ, який ми бачимо ніби наяву.

З огляду на різного гальмування під час сну нерідко яскраво спалахують ті тліючі у нашому мозку порушення, які пов’язані з бажаннями і прагненнями, наполегливо займають протягом дня. Цей механізм (який фізіологи називають пожвавленням дрімаючих домінант) лежить в основі тих частих сновидінь, коли ми бачимо реально исполнившимся те, про що на яву лише мріємо.

“Небувала комбінація колишніх вражень” – так назвав знаменитий російський фізіолог Іван Михайлович Сєченов сновидіння.

Цей образ добре відображає одну важливу особливість сновидінь. Не можна побачити уві сні те, що не було колись сприйнято нашим мозком.

Під час сну в нашому мозку може ожити, у свідомості у вигляді яскравої картини тільки те, що колись залишило свій, слід у нервових клітинах мозку. Добре відомо, що сліпим від народження не сняться зорові образи. Фактично у снах дуже часто йде реалізація подій, які не змогли реалізуватися наяву. Сновидіння приходять з області несвідомого, саме з тієї області, куди витісняються наші проблеми, наша нерозкрита сутність і наші негативні емоції. Трансформуючись, накладаючись один на одного, вони приходять у вигляді символів, що повторюються, подій і незвичайних ситуацій. Тут ми підходимо до поняття психічного аспекту сновидінь.

2.2 Психічні основи сновидінь.

Один з перших, хто спробував аналізувати сновидіння як прояв витіснених у підсвідомість небажаних факторів, був Зігмунд Фрейд.

Зигмунд Фрейд припускав, що сновидіння символізують несвідомі потреби і занепокоєння людини. Він стверджував, що суспільство вимагає від нас придушувати багато хто з наших бажань. Ми не можемо впливати на них і інколи вимушені приховувати їх від самих себе. Це нездорове і підсвідоме прагнення знайти рівновагу, представити свої бажання свідомому розуму як снів, знаходячи таким чином вихід притлумлюється потребам.
Л ішенние на перший погляд практичної значущості, сновидіння, як і помилкові дії, ставши об’єктом психоаналізу, виявили безліч нових, цікавих закономірностей функціонування психіки. По-перше, експерименти зі сновидіннями довели, що вони – спосіб реагування на діючі уві сні подразники, що йдуть як ззовні, так і зсередини. З цього робиться друга об’єднує сновидіння висновок, що це психічний феномен, продукт і прояв того, хто бачить сновидіння у відповідь а заважають сну подразники. Третій об’єднує висновок – сновидіння переживаються переважно в зорових образах, супроводжуються і думками і почуттями, що відносяться до різних органів, які часом важко передати словами після пробудження.

Сновидіння як ціле є спотвореним заступником чогось іншого, несвідомого, і завдання тлумачення сновидінь – знайти це несвідоме. Елементи сновидіння розуміються як заступники чого – то іншого, подібно наміру помилкової дії. Про це бачив сновидіння знає, але це знання несвідомо. Завдяки вільним асоціаціям можна дізнатися прихований зміст сновидіння.

Аналіз виявив, що спотворення не є прояв сутності сновидінь. Сновидіння є пряме, неприховане виконання бажання сновидіння, а функція сновидіння – не порушувати сон, а оберігати його.

Головною характеристикою сновидіння, за З. Фрейдом, є те, що сновидіння побуждается бажанням, а виконання цього бажання реалізується через зміст сновидіння. Тобто сновидіння є Усуває подразників, що порушують сон, шляхом галлюцинаторного переживання виконання бажання. Процеси, завдяки яким з прихованих думок сновидіння, соматичних подразників, залишків денних вражень формується явне зміст сновидіння, використовують чотири основних механізми – згущення, зміщення, вторинну обробку та образне зображення думок.

Згущення – злиття різних уявлень в одне складне – механізм роботи сновидіння, який є способом функціонування психічних процесів, наприклад, при дотепності на рівні слів (неологізми). Цензура використовує згущення у своїх цілях, тому що згущення ускладнює тлумачення явних психічних змістів. Згущення виражається в тому, що явний розповідь сновидіння є лише короткий переклад його прихованого змісту. Тому, З. Фрейд зробив припущення, що для розуміння змісту сновидіння треба людини розпитати, тому що бачив сновидіння знає, що означає його сновидіння, навіть якщо він не пам’ятає його. Він тільки не знає про своє знання.

Зсув – механізм роботи сновидіння, коли відчуття напруженості, значущості, важливості будь-якого подання переходить інші, спочатку більш слабкі уявлення, пов’язані з першою ланцюгом асоціацій.

Вторинна обробка – полягає в перегрупуванні та зв’язуванні елементів явного сновидіння в більш-менш гармонійне ціле.

Образне зображення думокперетворення думок на зорові образи. Для вираження окремих елементів сновидіння існує наочне зображення слова, особливо абстрактних понять.

Те, що розповідається про сон, називається явним змістом сновидіння, а те, до чого приходять в результаті аналізу, – прихованими думками сновидіння. Відносини між цими змістами можуть бути різними. З усієї великої і складної психічної структури несвідомих думок в явне сновидіння проникає лише частка, як їхній фрагмент. Завдання тлумачення – відновити ціле по частині.

При роботі з сновидіннями необхідно також враховувати позицію Фрейда з приводу того, що зміст сновидінь відбувається з реальних переживань. Під час сну воно лише відтворюється, згадується, хоча після пробудження людина може заперечувати приналежність цього знання своєї інформованості. Тобто людина у сновидінні знає щось таке, чого не пам’ятає спати. Одним із джерел, з яких сновидіння черпає матеріал, служать дитячі роки, про які людина в спати може не пам’ятати. Є посилання 3. Фрейда на дослідження Пільц, який довів, що вночі в глибокому сні репродукуються враження останнього часу, а до ранку – більш ранні. У психоаналізі прийнято вважати, що сновидіння ніколи не займаєте дрібницями, тому що уявно невинні сновидіння виявляються серйозними після і тлумачення.

Швейцарський колега Фрейда Карл Густав Юнг бачив різні образи сновидінь повний значення символи, кожен з яких може бути по-різному інтерпретований у відповідності із загальним контекстом сну. Він вірив, що в стані неспання підсвідомість сприймає, інтерпретує події і досвід і навчається із них, а під час сну повідомляє це “внутрішнє” знання свідомості через систему простих візуальних образів. Він спробував класифікувати образи сновидінь з їх символічним значенням. Він вірив, що символи в системі образів сновидінь притаманні всьому людству, що вони були сформульовані протягом еволюційного розвитку людського мозку і передавалися через покоління в спадщину. З часу появи комп’ютерів психологи порівнювали мозок з комп’ютером, що виконує завдання у відповідності з набором команд – програмою. Перепрограмування може здійснюватися в момент, коли комп’ютер не зайнятий своїми повсякденними завданнями – тобто вночі, в стані спокою. У сні приплив нової інформації в мозок значно падає, тому сон має бути часом для того, щоб мозок переглянув і згрупував нову інформацію і перепрограмував себе відповідним чином. У світлі недавніх досягнень в дослідженнях мозку всі ці теорії все частіше відкидаються як спрощені і проводяться експерименти, намагаються науково визначити функцію сну і сновидінь, якщо така є. Біолог – теоретик Френсіс Крик, який прославився тим, що спільно з Джеймсом Д. Уотсоном відкрив 1953 року подвійну спіральну структуру ДНК, звернув свою увагу на дослідження мозку. Він відкидає комп’ютерні аналогії, але припускає, що людський мозок і комп’ютери можуть діяти схожим чином у паралельної організації інформації (у багатьох місцях одночасно, як це робить мозок). При перевантаженості даними вони реагують тим, що вибудовують “псевдопамять”, складену з реальних одиниць пам’яті. Мозок може використовувати псевдопамять – сни – як спосіб зменшення перевантаження пам’яті. Тим не менш, приклади того, як підсвідомість “допомагає” вирішувати певні проблеми у сні, залишаються без пояснень. Хімік Ф.А. Кекуле, який відкрив хімічну структуру бензолу, якось ввечері ліг спати у стані неспокою, так як не міг вирішити проблему молекулярної структури бензолу. Йому приснилася змія з хвостом в роті – давній образ, згідно К.Г. Юнгом, виявляється у міфологіях всього світу, в тому числі і у давньоєгипетській міфології. Після цього він довів, що молекулярна структура бензолу є кільцем. Висновки Проведений аналіз літератури показав, що в науці про сновидінні ще не сказано останнє слово. Абсолютно ясно тільки одне, що сон – невід’ємна частина життя людини. Сон має фізіологічні основи, але на його перебіг впливають безліч факторів, у тому числі і психічних. Багато механізмів сновидінь до цих пір не зрозумілі. Сновидіння – відображення фізичної та психічної реальності людини. Аналізуючи їх можна відкрити невідомі таємниці людського несвідомого. Вивчаючи символіку, яка виявляється в сновидінні можна поставити діагноз хвороби, ще не проявилася на фізичному плані. Сновидіння – прекрасний інструмент для пізнання прихованих проблем людини. Головне – навчитися користуватися цим інструментом.

 Вчення І.П. Павлова про дві сигнальні системи дійсності

Визнаючи той факт, що вища нервова діяльність людини складніша, ніж у тварин, І.П. Павлов у той же час вказував, що основні фізіологічні закономірності діяльності кори головного мозку, найзагальніші основи вищої нервової діяльності однакові у вищих тварин і в людини. Це означає, що найскладніша діяльність кори великих півкуль головного мозку людини здійснюється шляхом аналізу і утворення тимчасових зв’язків (синтезу), що в ній відбуваються процеси іррадіації і концентрації збудження і гальмування, процеси взаємодії індукції цих процесів і формування складних динамічних стереотипів. Звичайно, проявляються всі ці основні закономірності у людини складніше, ніж у тварин.

Якщо у тварин умовні рефлекси виробляються на безпосередні сигнали дійсності — зорові, слухові, нюхові, смакові і т.д., то у людини умовні рефлекси утворюються ще й на словесні подразники, тобто на слова.

Сукупність безпосередніх сигналів (звуків, кольорів, запахів і т.д.) І.П. Павлов назвав першою сигнальною системою дійсності, яка властива всім тваринам і людині. Словесні подразники утворюють другу сигнальну систему, властиву людині. Слово, мовні сигнали можуть не тільки змінювати безпосередні сигнали, а й узагальнювати їх, виділяючи окремі ознаки предметів і явищ, встановлювати їхні зв’язки.

Виникнення другої сигнальної системи внесло новий принцип у діяльність великого мозку людини. І.П. Павлов писав, що наші відчуття, сприйняття і уявлення, які належать до навколишнього світу, є першими сигналами дійсності, конкретними сигналами. А мова, передусім кінестетичні подразнення, які йдуть в кору від мовних органів, є другими сигналами, сигналами сигналів. Вони являють собою абстрагування від дійсності і допускають узагальнення, що є додатковим спеціально людським явищем мислення, яке створює спочатку загальнолюдський емпіризм і, нарешті, науку — зброю вищого орієнтування людини у і навколишньому світі і в собі самій.

У складній взаємодії першої і другої сигнальних систем провідна  роль належить другій сигнальній системі. Вона регулює діяльність першої сигнальної системи і безумовні рефлекси. Людина може свідомо 1 загальмувати умовні і безумовні рефлекси. Слово, як умовний подразник соціального порядку, на відміну від умовних подразників тварин, може стати набагато сильнішим фактором впливу, ніж безумовні подразники. Завдяки другій сигнальній системі можливе узагальнення, абстрактне мислення, що є спеціально людським, вищим мисленням.

Значення словесної, другої сигнальної системи в житті людей надзвичайно велике: мова служить засобом спілкування, словами люди передають один одному свій досвід і знання, виражають свої думки і почуття, бажання і т.д. Весь індивідуальний розвиток дитини, набуття нею знань і майстерності зв’язані з мовою. Взаємний вплив людей здійснюється через другу сигнальну систему.

У вищій нервовій діяльності дітей молодшого шкільного віку ще переважає перша сигнальна система, яка зумовлює конкретний, наочно-образний характер їх мислення. Але й друга сигнальна система в цьому віці розвивається з наростаючою швидкістю. Це проявляється насамперед в утворенні тонших і міцніших зв’язків, що формуються на основі єдності чуттєвих вражень і слова, яке відіграє для дитини дедалі більшу роль.

2. Пізнавальна діяльність людини

Пізнавальна діяльність — це процес відображення у психіці людини предметів та явищ навколишнього середовища, на ґрунті якого формуються знання, виникають цілі та мотиви діяльності.

Пізнання складається з двох ступенів — чуттєвого і логічного, або раціонального. До чуттєвого пізнання належать відчуття, сприймання, уявлення; до логічного — поняття, судження, умовиводи. Послідовність етапів чуттєвого і логічного ступенів пізнання можна подати схематично:

відчуття—> сприймання —>уявлення —>поняття —>судження —>умовиводи

чуттєвий ступінь пізнання                               логічний ступінь пізнання

Чуттєвий ступінь пізнання починається з відчуття.

Відчуття — це процес відображення в мозку людини окремих властивостей, якостей предметів і явищ об’єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття. Механізм відчуття, досліджений І.П. Павловим, здійснюється так:

1.Зовнішній або внутрішній подразник (певний вид фізичної енергії), діючи на рецептори органів чуття (око, вухо, ніс, язик, шкіра), викликає нервове збудження периферичного відділу аналізатора.

2.Нервове збудження передається провідниковим відділом аналізатора (доцентровим чутливим нервом) до центральної частини аналізатора — кори головного мозку.

3. У центральній, або корковій, частині аналізатора відбувається найтонший аналіз, який і визначає у кінцевому результаті здійснену взаємодію організму з зовнішнім середовищем. Тут виникають відчуття: суб’єктивний образ об’єктивного подразника. Суб’єктивним цей образ називається тому, що він сформований певною особистістю на основі її досвіду, своєрідності, знань та вмінь. Однак суб’єктивний образ предмета завжди є відбиттям якогось предмета, що об’єктивно (реально) існує.

На фізіологічному рівні інформаційна взаємодія суб’єкта з зовнішнім середовищем виявляється як рефлекс. Відчуття є кільцевим рефлекторним актом з прямими й зворотними зв’язками. Для виникнення відчуття недостатньо збудження рецепторних зон органів чуття і передання нервових імпульсів у відповідні відділи мозку. Досягнувши мозку й зазнавши певної обробки, імпульси повертаються до рецепторів, змінюючи їх функціональний стан та активізуючи моторні зони. Завдяки таким корективам оптимізується процес введення інформації, регулюється рівень чутливості до діючих подразників. Завдяки циклічним процесам обробки та перетворення інформації на різних рівнях нервової системи людина має змогу відчути якість та інтенсивність подразника, його тривалість, місцезнаходження в просторі, тобто відобразити всю повноту його властивостей.

Таким чином, у відчутті відбиваються загальні властивості подразників того чи іншого виду й особливі прояви цих властивостей у конкретному предметі.

Відображення світу не завершується аналітичними процесами, які несуть інформацію про окремі якості та властивості предметів. У нервовій системі існують структури, що забезпечують синтез елементарних процесів і відображення предметів навколишнього світу в їхній цілісності. Такі структури являють собою нейрофізіологічний механізм сприймання.

Сприймання — це відображення в корі головного мозку цілісних образів предметів і явищ дійсності в результаті їх безпосереднього діяння на органи чуття. Початковий етап синтезу подразників здійснюється у рецептивних полях органів чуття. Рецептивне поле — це сукупність рецепторів, які замикаються на один нейрон того чи іншого рівня нервової системи. Перш ніж нервове збудження від рецептора потрапить до кори, воно перемикається на двох проміжних рівнях. Стосовно нейронів кожного з цих рівнів можна говорити про власні рецептивні поля, до яких входять поля всіх нейронів нижче розташованого рівня, що мають вихід на даний нейрон. Формування образу .забезпечується злагодженою роботою багатьох рецептивних полів, які в свою чергу об’єднані у клітинні ансамблі. Кожен такий ансамбль містить багато взаємопов’язаних рецептивних полів різного рівня, що реагують на одну ознаку, виділяючи її і багатьох інших. Образ сприймання так само, як і відчуття, виникає в ході рефлекторної взаємодії організму з об’єктом і відображає результати цієї взаємодії, однак на відміну від відчуття, є продуктом діяльності не одного, а декількох органів чуття, декількох аналізаторів. Але процесів прийняття та переробки навіть найскладніших сигналів для формування образу недостатньо. На вищих рівнях нервової системи функціонують елементи, які порівнюють периферійну інформацію з еталонами, що зберігаються у пам’яті. Це свідчить про використання індивідуального досвіду в процесі сприймання. Однак визначальною рисою людського сприймання є те, що воно не зводиться до пошуку й переробки інформації лише на основі індивідуального досвіду. Сприймання людини суспільно зумовлене. Сприймаючи конкретний предмет, людина звичайно усвідомлює його як вияв загального і відносить до певної категорії об’єктів. Будь-яке сприймання є включенням сприйнятого змісту в певну систему понять, що є продуктом суспільно-історичного досвіду. Чим більш різноманітними й глибокими знаннями володіє людина, тим багатшим є її сприймання світу. А розвинуте сприймання, новий чуттєвий досвід є імпульсом для розвитку мислення, оволодіння новими сферами людської практики. Рівень узагальненості сприймання, його змістовності визначає мовне оформлення сприйнятого. Іменування предметів та явищ при їхньому сприйманні допомагає вирізняти їх серед подібних, зближати за загальними ознаками з іншими, відмінними, повніше й точніше відбивати їхні якісні, кількісні та просторово-часові характеристики й відношення. Суттєві ознаки речей дитина починає виділяти, лише оволодівши мовою, яка є матеріальним засобом закріплення узагальнених понять. Добре сприйнятим є те, що ми можемо назвати. Таким чином, під час сприймання відбувається взаємозв’язок першої і другої сигнальних систем людини.

Сходинкою переходу від безпосереднього сприймання предметів або явищ реальної дійсності до мислення є уявлення. Уявлення — чуттєво-наочний образ предметів або явищ дійсності, які раніше діяли на органи чуття. Джерелом уявлень завжди є об’єктивна дійсність. В основі уявлення лежить відтворення минулих відчуттів та сприймання. Уявлення за своїми нервовими механізмами відрізняються від сприйняття лише різницею у збудниках. Для процесу сприймання збудником є предмет зовнішньої дійсності, який людина бачить, чує, сприймає на дотик тощо, а для уявлення збудником є не зовнішній предмет, а слово чи думка про цей предмет. Слово або думка викликає образ, уявлення, оживлює збережені в мозку сліди фізіологічних реакцій, відповідних минулим процесам сприймання. Особливості уявлення зумовлені особливостями минулого процесу сприймання. Без сприймання не було б уявлення.

Уявлення бувають одиничними і загальними. Одиничними називають уявлення, основані на сприйнятті одного певного предмета, бо відображають одиничний предмет. Загальними є уявлення, які узагальнено відображають низку подібних предметів. Тобто, у загальних уявленнях виникає образ, який належить не якомусь одному конкретному предмету, а класу предметів. Таким чином, формування уявлень — це якісно нова сходинка розвитку пізнавальних процесів.

Рух пізнання від явища до суті пов’язаний з переходом від конкретного сприймання до абстрактного мислення, в результаті чого встановлюються і розкриваються внутрішні зв’язки й закономірності. Такий перехід здійснюється шляхом утворення наукових понять, які є результатом пізнання предмета, явища. Поняття — це основна форма логічного мислення, в якій відбивається сутність предмета, тобто сукупність всіх його істотних ознак. Ознакою називається те, чим відрізняється або чим схожі між собою предмети і явища.

Фізіологічно утворення поняття передбачає функціонування другої сигнальної системи. Однак діяльність цієї системи завжди відбувається на основі першої та у взаємозв’язку з першою. Поняття утворюються в результаті абстрагування, узагальнення, аналізу і синтезу сигналів першої сигнальної системи.

Процес утворення понять є складним: у процесі так званого абстрагування виділяються загальні ознаки від усієї маси індивідуальних ознак. Після абстрагування ці загальні ознаки синтезуються (об’єднуються). Таким чином, сукупність загальних ознак, які наявні у всіх схожих чи однорідних предметів, і є поняттям. Поняття відображають дійсність ширше і глибше: ширше, тому що ними охоплюються всі однорідні предмети, а глибше, тому що вони відображають не те, що впадає в очі при сприйманні і що зберігається в уявленні, а те, що є прихованою сутністю предметів і тому буває тільки досяжне розумом і зрозуміле.

Таким чином, для утворення поняття потрібно не одне якесь сприйняття або уявлення, а певна їх кількість, тому що загальні ознаки, що входять у поняття, виявляються в результаті порівняння чи зіставлення конкретних предметів.

Судження — це форма мислення, в якій утверджується або заперечується наявність у предметах і явищах тих чи інших ознак, властивостей, зв’язків або відношень між ними.

Умовивід — одна з основних форм теоретичного мислення, в якій з одного або декількох суджень виводиться нове, з одного знання набувається інше. Здатність об’єднувати судження й будувати умовиводи зароджується в дітей уже в дошкільному віці в ході гри, спілкування, знайомства з предметами, які взаємозв’язані, опосередковані. У шкільні роки під впливом навчання й виховання здатність до умовиводів удосконалюється. Уміння робити умовиводи є ознакою високого розвитку абстрактно-логічного мислення людини.

3. Увага: фізіологічний механізм, види, властивості

Для того, щоб дитині відчути, сприйняти і в результаті запам’ятати будь-що, потрібен своєрідний “компас”, який би виокремив з усіх предметів і явищ навколишнього і його внутрішнього світу саме те, що їй необхідно, скерував би у потрібному напрямі пізнавальну діяльність. Цей “компас” закладений у психічній діяльності й називається увагою. Увага — спрямованість психічної діяльності людини на певні предмети або явища дійсності за умови абстрагування від усього іншого. Фізіологічні механізми уваги пов’язані, з одного боку, з виникненням вогнища збудження у певній ділянці кори великих півкуль головного мозку, спричиненого дією подразників, а з другого — внутрішньою психічною установкою людини, яка з певних причин виокремила саме цей подразник серед інших як головний, значущий для себе, свого організму.

Вогнище збудження у корі великих півкуль головного мозку, що виникає під дією певних подразників, є домінуючим і підкоряє собі, тобто гальмує, інші вогнища збудження в інших ділянках кори великих півкуль головного мозку. Це збудження може “пересуватися” з одного місця кори на інші, що спричиняє переключення уваги з одного об’єкта на інший. У загальмованих ділянках кори головного мозку виникає збудження, а ті ділянки, що перебували у збудженому стані, гальмуються. Величезний вклад у з’ясування фізіологічних основ уваги належить вченню відомого російського фізіолога О.О. Ухтомського про домінанту. Домінанта (від лат. dominans — пануючий) — це панівна ділянка кори великих півкуль головного мозку, яка залучає до себе збудження з інших центрів, нагромаджує їх і гальмує їхню здатність реагувати на подразники, що за інших умов мали б їх збуджувати. Домінанта і є основою зосередження, уваги.

Увага буває мимовільною і довільною (схема 1).

її свідомості, стану активності. Мимовільна увага пов’язана з дією несподіваного подразника, який через свою значущість в даний момент привертає більшу увагу, ніж інші предмети чи події.

Довільна увага — це організована й усвідомлена діяльність людини, спрямована на предмет або явище, які її цікавлять, є для неї найважливішими. Тому довільна увага є проявом активності людини і прагненням одержати від своєї діяльності бажаний результат. Довільна увага необхідна й там, де безпосередньої зацікавленості немає.

До основних властивостей уваги відносять концентрацію, стійкість, обсяг, переключність (схема 2).

Концентрація, або зосередженість, уваги означає, що всі думки і дії людини зосереджені на чомусь одному, що на даний момент найбільше її цікавить. Інші предмети і явища, які людину не цікавлять, для неї наче і не існують.

Стійкість уваги — це той час, протягом якого людина може концентрувати увагу на предметі своєї зацікавленості або у зв’язку з необхідністю.

Обсяг уваги — це кількість предметів або явищ, які одночасно можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. Він залежить від вроджених особливостей, віку (в дітей він менший), досвіду людини, а також від того, який об’єкт сприймається. Обсяг уваги буде більшим у разі зацікавленості людини у справі, її кінцевій меті, якщо людина відчуває відповідальність за покладену на неї справу, вірить у свої можливості.

Переключність уваги — це активний процес, який полягає у здатності людини за потреби міняти фокус своєї зацікавленості з одного предмета чи явища на інші.

Учитель, організуючи навчально-виховний процес, повинен урахувати особливості уваги своїх учнів: від цього залежатиме варіант добору завдань за ступенем їх складності, їх різноманітність, темп і тривалість роботи, а також вибір оптимального способу подачі навчального матеріалу.

4. Пам’ять: фізіологічні механізми та види

Пам’ять — властивість живої матерії, завдяки якій живі організми здатні сприймати зовнішні дії, закріплювати, зберігати і відтворювати одержану інформацію. Пам’ять — це відображення предметів і явищ дійсності у психіці людини в той час, коли вони вже безпосередньо не діють на органи чуття. Вона являє собою низку складних психічних процесів, активне володіння якими надає людині здатності засвоювати і використовувати потрібну інформацію. Абсолютно все, що людина знає, вміє, є наслідком здатності мозку запам’ятовувати й зберігати в пам’яті образи, думки, пережиті почуття, рухи та їх системи. Пам’ять зберігає знання, а без знань немислимі ні плідна діяльність, ні успішне навчання. Пам’ять включає такі процеси: запам’ятовування, зберігання, забування та використання. Запам’ятовування пов’язане із засвоєнням і накопиченням індивідуального досвіду. Його використання вимагає відтворення залам’ятованого. Регулярне використання досвіду в діяльності суб’єкта сприяє його збереженню, а невикористання — забуванню. Матеріальною основою процесів пам’яті є здатність мозку утворювати тимчасові нервові зв’язки, закріплювати і відновлювати сліди минулих вражень. Ці сліди створюють можливість актуалізації ситуації й відповідного збудження, коли подразника, який його викликав свого часу, безпосередньо немає. Запам’ятовування і зберігання ґрунтуються на утворенні та закріпленні тимчасових нервових зв’язків, забування — на їхньому гальмуванні, відтворення — на їхньому відновленні.

Пам’ять є синтезуючим фактором сенсорних відчуттів. Слух та інші органи чуття не змогли б передавати зв’язну інформацію, якби пам’ять — у результаті збереження інформації—не надавала можливість встановлювати ці зв’язки.

Види пам’яті за характером (змістом) матеріалу, часом його зберігання та механізмом запам’ятовування подані в схемі 3.

Рухова пам’ять полягає у запам’ятовуванні й відтворенні людиною певних рухів і має велике значення у створенні різних рухових умінь і навичок, засвоєнні усної (рухи голосотвірного апарату) та письмової мови.

Образна пам’ять пов’язана з формуванням чутливих образів. В залежності від того, яким аналізатором сприймається об’єкт запам’ятовування, розрізняють зорову, слухову, нюхову, смакову, дотикову пам’ять.

Емоційна пам’ять пов’язана із запам’ятовуванням та відтворенням тих емоцій і почуттів, які людина пережила у минулому. Педагогам слід враховувати, що в різні вікові періоди частка емоційної участі в пізнавальній діяльності різна: особливо вона проявляється в учнів середнього віку (VI-IX класи). Тому так важливо саме в учнів цієї вікової групи викликати емоції під час пізнавальної діяльності.

Словесно-логічна пам’ять, яка притаманна тільки людям, базується на спільній діяльності двох сигнальних систем, у якій головна роль належить другій. Словесно-логічна пам’ять відрізняється від вищезазначених видів пам’яті тим, що її подразником є слово. Змістом словесно-логічної пам’яті є думки, поняття, судження, умовиводи, що відображають предмети і явища з їх загальними властивостями, істотними зв’язками та відношеннями. Цей вид пам’яті — найважливіший для навчання.

Залежно від часу зберігання матеріалу, пам’ять поділяють на сенсорну, короткочасну і довгочасну.

Сенсорна пам’ять (раніше її називали безпосередньою пам’яттю) фіксується в периферичних частинах аналізаторів (у внутрішніх каналах вуха, на сітківці ока, в закінченнях шкірного, нюхового, смакового нервів).

На цій основі базується короткочасна пам’ять (раніше її називали оперативною пам’яттю). Короткочасна пам’ять — це запам’ятовування і збереження інформації на короткий час (від кількох секунд), потрібний для виконання завдання. Короткочасна пам’ять утримує і відтворює матеріал, який надходить з сенсорної і довгочасної пам’яті. Короткочасна пам’ять характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, негайним його відтворенням і дуже коротким збереженням (20-30 сек.).

Довгочасна пам’ять — це запам’ятовування і збереження інформації на тривалий час. Саме на довгочасній пам’яті ґрунтуються процеси набування та закріплення знань, умінь та навичок, розрахованих на тривале використання у діяльності людини.

Мимовільне запам’ятовування відбувається без спеціально поставленої мети запам’ятати, проходить без вольових зусиль, відбувається немовби само собою. Значну роль у мимовільному запам’ятовуванні відіграє інтерес. Справжній інтерес учня до навчального предмету повинен обумовлюватися не зовнішньою цікавістю. Справжній інтерес залежить від змісту навчального матеріалу, коли учні усвідомлюють, що знання, які їм повідомляє вчитель, мають велике пізнавальне й практичне значення.

Максимальне використання мимовільної пам’яті створює передумови для успішного розвитку довільної пам’яті. Довільне запам’ятовування пов’язане з необхідністю щось запам’ятати у зв’язку з раніше наміченою метою або коли людина прямо ставить собі завдання: “Це треба запам’ятати!” Необхідність зумовлює цілеспрямований характер запам’ятовування і мобілізує вольові зусилля людини.

Навчальна діяльність учнів — засвоєння знань, набування вмінь та навичок — спирається переважно на довільне запам’ятовування, що вимагає докладання необхідних вольових зусиль на краще й міцніше запам’ятовування матеріалу, застосовуючи для цього спеціальні прийоми і способи запам’ятовування. Систематичне, планомірне, спеціально організоване запам’ятовування із застосуванням раціонально вибраних прийомів називають заучуванням. Процеси запам’ятовування і відтворення виступають як спеціальні, мнемічні (від грец. тпете — пам’ять) дії, що виконуються за допомогою мнемічних операцій. Основними такими операціями є: 1) включення матеріалу в систему досвіду індивіда; 2) пошук і виділення способу організації матеріалу для його наступного відтворення; 3) створення одиниць відтворення на основі встановлення просторово-часових зв’язків між елементами матеріалу. Існує декілька мнемічних засобів запам’ятовування: 1) утворення смислових фраз із початкових букв інформації, що запам’ятовується; 2) інформація розміщується в порядку букв алфавіту; 3) ритмізація—переведення інформації у вірші, пісеньки, у рядки, пов’язані певним ритмом; 4) римування — інформація упорядковується за допомогою рими; 5) ранжування — інформація упорядковується згідно якої-небудь шкали оцінок; 6) групування — інформація упорядковується за певними ознаками.

Залежно від того, наскільки людина розуміє матеріал, розрізняють механічне і змістовне (логічне) запам’ятовування. Механічне запам’ятовування — це послідовне заучування окремих частин матеріалу без опори на смисловий зв’язок між ними, закріплення матеріалу без розуміння його смислових зв’язків і логіки побудови. Воно може бути як при мимовільному, так і при довільному запам’ятовуванні. До механічного запам’ятовування учні можуть вдатися у таких випадках: 1) коли вони не можуть зрозуміти смисл виучуваного матеріалу; 2) коли окремі частини матеріалу не пов’язані між собою за смислом; 3) коли учитель вимагає знати все точно так, як написано в підручнику. Механічне запам’ятовування матеріалу часто призводить до формального засвоєння знань, крім того, вимагає значно більше часу, ніж запам’ятовування змістовне (логічне). У педагогічній пресі висловлюються думки, що механічне запам’ятовування не повинно бути домінуючим у навчальному процесі. Механічне запам’ятовування в розумному поєднанні із смисловим запам’ятовуванням є корисним, бо створює базовий рівень засвоєння матеріалу, забезпечує знання понять, законів, теорій, концепцій тієї чи іншої науки.

Змістовне (логічне) запам’ятовування — таке запам’ятовування, що ґрунтується на розумінні матеріалу, що вивчається. Таке запам’ятовування безпосередньо пов’язане з процесами мислення, воно спирається на розуміння змісту матеріалу, на усвідомлення тих логічних зв’язків, які існують між його частинами, тому, поряд з мнемічними, цей вид запам’ятовування включає в себе розумові дії. Логічне запам’ятовування розвивається у зв’язку з розвитком мислення і мовлення. Воно в процесі свого розвитку збагачується дедалі складнішими прийомами логічного оброблення матеріалу. Етапи логічного запам’ятовування можна представити у вигляді схеми: усвідомлення мети запам’ятовування а розуміння його смислу а аналіз матеріалу а виявлення найважливіших думок а узагальнення а запам’ятовування цього узагальнення. Змістовне (логічне) запам’ятовування вимагає значно меншої кількості повторень, ніж довільне чи мимовільне запам’ятовування; його результати рідко забуваються і краще зберігаються в пам’яті.

Вікові особливості розвитку дітей по-різному проявляються в їхньому індивідуальному формуванні їхніх здібностей. Діти запам’ятовують навчальний матеріал по-різному й різними способами. Одні найкраще запам’ятовують малюнок, предмети, звуки, барви. Це представники наочно-образного типу пам’яті. Розрізняють підтипи наочно-образної пам’яті залежно від ступеня участі основних аналізаторів у процесі запам’ятовування: зоровий, слуховий, тактильний, нюховий, смаковий, руховий (моторний) і змішаний (зорово-слуховий, зорово-руховий, слухово-руховий). Інші учні краще запам’ятовують думки і словесні формулювання, поняття. Це представники словесно-логічного типу пам’яті. Словесно-логічна пам’ять нерозривно зв’язана з мисленням та мовою, розвивається разом з розвитком їх змісту, є провідною в засвоєнні знань учнями у процесі навчальної діяльності. Словесно-логічна пам’ять формується у процесі прижиттєвого розвитку на основі образної, тобто образна пам’ять — це вихідний етап у розвитку людини. Ці два типи пам’яті взаємодіють між собою, доповнюють один одного, причому провідне місце, як правило, все більше займає пам’ять словесно-логічна. Це, проте, не означає, що образна пам’ять стає другорядною як пам’ять “нижчого” виду. Вона продовжує відігравати дуже важливу роль і часто посідає значне місце в діяльності людини. Крім того, “чисті” типи пам’яті трапляються дуже рідко. Найпоширенішим є змішаний (комбінований) тип пам’яті, при якому учні однаково добре запам’ятовують і наочно-образний, і словесно-логічний, абстрактний матеріал. Отже, типи пам’яті залежать від вправляння аналізаторів, задіяних у навчальну діяльність учня. Це дає можливість спиратися, з одного боку, на сильніші сторони пам’яті, з другого — розвивати слабкі сторони пам’яті й тим самим добиватися гармонійного розвитку цього важливого психічного процесу. Таким чином, під час організації навчання необхідно враховувати індивідуальні особливості пам’яті кожної дитини, що склалися у процесі її життя, але не менш важливо розвивати усі потрібні якості пам’яті.

Процес, зворотний запам’ятовуванню, називається забуванням. Для довгочасної пам’яті властива така закономірність забування: забувається все непотрібне, другорядне, що не повторюється індивідом. Тому для зменшення забування необхідно: 1) розуміння, осмислення інформації; 2) повторення інформації у перші дні після заучування (краще це робити так: у перший день — 2-3 повторення (через 15-20 хвилин, через 8-9 годин), на другий день — 1-2 повторення, на сьомий день — 1 повторення, а потім одне повторення з інтервалом у 7-10 днів); 3) застосування засвоєних знань на практиці.

Отже, пізнання механізмів пам’яті учнів, властивостей їх пам’яті, які визначають їхню здатність до навчання, основні взаємопов’язані процеси пам’яті (запам’ятовування інформації, збереження та пригадування її, коли це буде необхідно), має особливо важливе значення для педагогів, оскільки вони покликані забезпечувати успіхи у навчанні й вихованні школярів.

5. Емоції. Фізіологічний механізм емоцій

Емоції—це суб’єктивний стан людини, що виникає у відповідь на дію внутрішніх чи зовнішніх подразників і проявляється в формі переживань. Усі емоції поділяють на позитивні (радість, задоволення, любов та ін.) і негативні (гнів, страх, жах та ін.).

Природа емоцій умовно-рефлекторна. У формуванні емоційної поведінки людини і тварин важлива роль належить згір’ю і лімбічній системі, до якої відносять нервові утворення головного мозку, розташовані на медіальному (серединному) боці півкуль, біля верхнього відділу стовбура мозку: поперекову закрутку, яка переходить у гіпокампову закрутку, область гіпокампа, зубчасту фасцію, склепіння і мигдалеподібне тіло. Під час подразнення електричним струмом підзгір’я і мигдалеподібного тіла або видалення поперекової закрутки у тварин спостерігається реакція лютості, агресивної поведінки. Під час руйнування мигдалеподібного тіла у людини знижується емоційна активність типу страху, гніву, лютості.

Позитивні емоції підвищують силу життєвих процесів: дихання стає глибоким, пульс рівнішим, минає втома. Виявом позитивних емоцій є посмішка, сміх.

Емоції супроводяться активізацією нервової системи і появою в крові біологічно активних речовин, що впливають на діяльність органів дихання, травлення, кровообігу, тощо. Одна з таких речовин — адреналін — гормон надниркових залоз. Фізіологічне значення реакцій, що супроводять емоції—мобілізація сил організму для успішної діяльності або захисту. Виникнення реакцій, що супроводять емоції, пов’язані з функціонуванням великих півкуль головного мозку, особливо кори скроневої і лобової частки та відділів проміжного мозку.

Отже, біологічне значення емоцій виявляється в миттєвій оцінці змін середовища та мобілізації енергетичних ресурсів організму, необхідних для відповідних дій.

6. Динамічний стереотип

Динамічний стереотип — це послідовний ланцюг умовно-рефлекторних актів, які здійснюються в чітко визначеному, закріпленому в часі порядкові і є наслідком складної системної реакції організму на систему позитивних (тих, що підкріплюються) і негативних (або гальмівних) умовних подразників.

Вироблення динамічного стереотипу—приклад складної синтезуючої діяльності кори, він є основою утворення звичок у людини, формування певної послідовності в трудових операціях, набуття вміння і навичок.

Ходьба, біг, стрибки, катання на лижах, гра на роялі, користування під час їди ложкою, виделкою, ножем, письмо — все це навички, в основі яких лежить утворення динамічних стереотипів у корі великого мозку.

У дітей віком 1,5-3 роки легко відбувається послідовне утворення багатьох стереотипів без їх зміни. Утворення стереотипів з наступною їх переробкою для дітей цього віку — значно важче завдання, що проявляється в продовженні часу їх утворення.

У віці 6-6,5 років послідовне утворення багатьох стереотипів без їх зміни відбувається швидше і легше, ніж у дітей 1,5-3 років.

У дітей молодшого шкільного віку дуже швидко, порівняно з дорослими, утворюються нові і відновлюються попередні стереотипи. У дітей середнього (12-14 років) і старшого (15-16 років) шкільного віку утворення динамічного рухового стереотипу відбувається в основному так само, як у молодших школярів, тобто спочатку збудження іррадіює, що проявляється в значній тривалості рухів і в великих коливаннях їх ам­плітуди, а потім воно концентрується, зменшується прихований період і тривалість рухів, вирівнюється їх амплітуда.

Стереотипи зберігаються багато років і становлять основу поведінки людини. Стереотипи дуже важко піддаються переробленню. Тому труднощі перероблення стереотипів змушують звертати особливу увагу на правильність їх формування, вибору прийомів виховання і навчання дітей з перших років життя.

Слово як умовний подразник

 

Властивостi слова

Слово, будучи умовним подразником, характеризується такими властивостями: а) воно є сигналом конкретних сигналів (сигнал сигналів); б) здатне до узагальнення різних конкретних, чутливих сигналів першої сигнальної системи (наприклад, у слові “дерево” узагальнено ознаки всіх дерев, незалежно від їх конкретної різниці); в) слово може відволікати (абстрагувати) від конкретної дійсності, на цьому грунті формується абстрактне, логічне мислення людини.

До умовних сигналів другої сигнальної системи слід зарахувати не тільки ті слова, які чуємо, бачимо написаними, але й нотні знаки, міміку та жести глухонімих, які теж виконують функції позначення перших конкретних сигналів дійсності. Потужним подразником людського мозку є так звана внутрішня мова (сам до себе). Слово як умовний подразник другої сигнальної системи діє на людіїну своїм змістом (семантикою), а не звуковою характеристикою (акустичною оболонкою). Про це свідчить ряд експериментів (наприклад, вироблений умовний рефлекс на слово доріжка може бути викликаний його синонімом стежка; умовний подразникцифра 5 може бути замінений цифрами 2+3 (або 10:2 тощо). У тварин слово теж може служити умовним сигналом, але діє воно своєю акустичною характеристикою, а не змістом.

166.    Таким чином, людина сприймає безпосередньо навколишній світ на основі першої сигнальної системи, а абстрактне, понятійне мислення зв’язане з другою сигнальною системою. Друга сигнальна система є вищою формою нервової діяльності людини, вищим. регулятором людської поведінки.

Функцiї мови

Мова виконує важливі функції, а саме: комунікативну, понятійну, регуляторну й програмуючу.

Комунікативну функцію можна визначити як процес спілкування, за допомогою мови (в елементарній формі ця функція притаманна й тваринам у вигляді відтворення звукових або зорових подразників, які є сигналами для інших тварин).

Понятійна функція полягає в тому, що мова є основою і засобом понятійного, абстрактного, логічного мислення, механізмом інтелектуальної діяльності людини. Регуляторна функція мови полягає в тому, що за допомогою словесних інструкцій або внутрішньої мови здійснюється керування найрізноманітнішими власними мимовільними діями і рухами, а також поведінкою інших людей. Слова впливають також на діяльність різних органів і систем організму людини.

Програмуюча функція мови виражається в побудові (за допомогою внутрішньої мови) змістовних схем висловлювання, граматичної структури речення, різних рухів і дій.

 

Види мови

Виділяють експресивну і імпресивну мову. Експресивна мова це процес мовного висловлювання (у вигляді усної мови чи письма), який починається із задуму (програми висловлювання), потім проходить стадію внутрішньої мови і завершується висловлюванням за допомогою слів. Імпресивна мова процес розуміння мовного висловлювання (усного чи письмового), який розпочинається із сенсорного його сприйняття (через слух або зір), потім відбувається декодування словесної інформації і завершується формуванням змістової її схеми. Для декодування словесної інформації потрібні активний аналіз найістотніших елементів її змісту, вилучення їх із пам’яті. Ці процеси здійснюються переважно скроне-тім’яно-потиличними відділами лівої півкулі великого мозку. Ушкодження цих відділів спричинюють розлади розуміння загального змісту мови, складних логіко-граматичних форм мови і лічильних операцій.

Усі ці форми мови складають єдину функціональну систему. Про це свідчать як дані нейропсихології, так і клінічні спостереження: при локальних ушкодженнях великого мозку (переважно лівої півкулі) розлади поширюються на всі форми мовної діяльності з переважанням того чи того дефекту мови. Такі мовні розлади називають афазіями.

 

Центри мови

 

Описание: Рис 10

Моторний центр мови локалізується поруч із рухливою ділянкою, котра контролює функцію м’язів язика і глотки, обличчя, тобто тих м’язів, які беруть участь у артикуляції. Екстирпація або інші ушкодження зони Брока призводять до афазії. Такі хворі розуміють мову, але говорити не можуть.

Другим центром мови є ділянка задніх відділів першої скроневої борозни (сенсорний центр мови Верніке). Він розташований поруч із слуховою зоною. Ураження його супроводжується порушенням розуміння мови при збереженні здатності до перекрученої спонтанної мови. Цей тип патології називається сенсорною афазією.

Пізніше виникли центри мови, які забезпечують процеси читання й письма. Центр письмової мови розташований у ділянці потилиці – перед кірковим відділом зорового аналізатора. Однією із форм афазії є амнезія (потилична афазія), яка характеризується забуванням окремих слів (мовна пам’ять).

Перераховані центри мови в більшості людей містяться в лівій півкулі великого мозку. Локалізація центра мови в лівій півкулі великого мозку свідчить про те, що виникнення мови зв’язане з трудовою діяльністю людини: її досконаліша (вміла) права рука іннервується саме із лівої половини великого мозку.

 

Iндивiдуальнi (типологiчнi) особливостi людини

Типи вищої нервової дiяльностi залежно вiд особливостей нервових процесiв

Описание: Рис 11

1) сильний, неурівноважений з переважанням процесів збудження над процесами гальмування і з рухомою нервовою системою (нестримний);

2) сильний, урівноважений, інертний (спокійний, солідний);

3) слабкий (вирізняється слабкістю як збудливого, так і гальмівного процесів і схильністю до розвитку позамежного гальмування).

4) сильний, урівноважений, рухомий (жвавий);

 

Характеристика типiв вищої нервової дiяльностi залежно вiд взаємодiї I i II сигнальної систем

При формуванні типів нервової системи виняткового значення набувають взаємодія між першою і другою сигнальними системами та рівновага між ними. Цей принцип був покладений І. П. Павловим в основу класифікації спеціальних типів людини. Було виділено три основних типихудожній, мислячий і середній.

Людина, що належить до художнього типу, добре сприймає навколишню дійсність (барви, звуки, запахи тощо, тобто конкретні сигнали). Такі люди охоплюють дійсність у цілому, повністю.

Людина мислячого типу, навпаки, кожне явище аналізує, розбирає до найменших деталей, створює абстрактні уявлення про явища й події, які відбуваються.

У середнього типу певною мірою діють обидві сигнальні системи.

 

Типи темпераменту за Айзенком

За допомогою спеціально розроблених психологічних тестів Г. Айзенк виділив три основні параметри: 1) екстра- та ін-троверсивність; 2) емоційна стійкість і невротизм; 3) психотизм, протилежним полюсом якого є стійке дотримування соціальних норм.

Екстраверт характеризується як відкритий, балакучий, соціальний, активний суб’єкт, а інтровертяк замкнутий, пасивний, мовчазний.

Невроїдннй суб’єкт тривожний, схильний до гніву, емоційно нестійкий. Йому протистоїть емоційно стійка особистість.

Високопсихоїдний тип егоцентричний, холодний, байдужий до всіх і агресивний суб’єкт. Ступінь екстра- та інтроверсивності визначається головним чином за допомогою спеціально розроблених анкет.

 

Функція уваги

Увага характеризує динаміку будь-якого психічного процесу, забезпечує вибірковість (селективність) перебігу будь-якої психічної діяльності, сприяє вибірковому прийому та переробці різної інформації.

Розрізняють кілька форм уваги: сенсорна (зорова, слухова тощо); рухова (проявляється в регуляції рухів, дій, навиків, їх усвідомленні); інтелектуальна (увага до предмету, пізнавальної, інтелектуальної діяльності та ін.); емоційна (до стимулів, які мають емоційне значення). Виділяють також два рівні уваги – довільний і мимовільний. Мимовільна увага є природженою, довільна ж – формується у міру розвитку інших психічних функцій і є соціально опосередкованим типом уваги. У дорослої людини вона тісно пов’язана з мовою.

Фiзiологiчнi механiзми уваги

Мимовільна увага залежить переважно від функцій нижніх відділів мозкового стовбура і середнього мозку, у той же час як довільна – від діяльності кори великого мозку, передусім медіобазальних відділів лобної й скроневої часток. До формування сенсорної уваги мають відношення кіркова зона і таламокортикальні ланки відповідних (зорової, слухової та ін.) сенсорних систем. У разі їх ушкодження порушується усвідомлення стимулів відповідної модальності (зорових, слухових, тактильних) і спостерігаються так звані явища незвертання уваги, або ігнорування тих чи тих стимулів. Рухова увага контролюється передніми відділами великого мозку (особливо правої півкулі) премоторними, префрональними, базальними ядрами та ін. За інтелектуальну увагу відповідальна насамперед кора лобних часток мозку, а за емоційнулімбічна система. Таким чином, у механізмах формування різних форм уваги беруть участь різні структури мозку.

Функція пам’яті

Пам’яттю називається збереження інформації про подразник після припинення його дії.

Види пам’яті. За тривалістю процеси пам’яті ділять на такі категорії: сенсорна пам’ять (характерне короткочасне відображення – «фотографування» – слідів; триває 0,1-0,5 с); короткочасна пам’ять (процеси відображення, які тривають кілька секунд або хвилин, наприклад, запам’ятовування номера телефону, який людина тільки що прочитала) і довготривала пам’ять (тривале, можливо, протягом усього життя, зберігання слідів пам’яті). Крім того, виділяють проміжну, або лабільну, пам’ять (перехід енграми з короткотривалої в довготривалу пам’ять, що триває певний період без повторення, тобто зберігає інформацію на час, потрібний для поточної діяльності).

Загальними характеристиками пам’яті є тривалість і міцність збереження інформації, об’єм закарбованої інформації, точність зчитування і особливості її відтворення. У людини механізми зчитування і відтворення розвинуті, порівняно з іншими біологічними системами, максимально. Проте саме ці механізми є й найуразливішими у разі патології мозку.

Фiзiологiчнi механiзми пам’ятi

Механізми пам’яті забезпечують: фіксацію поточної інформації, її збереження у вигляді слідів (енграм), відтворення (згадування) у міру потреби.Припускається, що в основі різних видів пам’яті лежать різні, хоча й взаємозв’язані, механізми (фізіолоічні, біохімічні, структурні та ін.). Механізми короткочасної пам’яті полягають, імовірно, в реверберації збудження в замкнених ланцюгах нейронів, нейрональних комплексах.

Нуклеїнові кислоти (ДНК і РНК), білки і їх комплекси з цукрами та ліпідами можна розглядати як кандидатури на “молекули пам’яті”. Було виділено (переважно з нервової тканини) специфічні білки та поліпептиди, вміст яких у нейронах та гліальних клітинах при виробленні нових поведінко-вих навичок відчутно збільшується. До них належать поліпептид скотофобін та ін. Вплив інгібіторів на синтез специфічного білка веде до порушення пам’яті.

167.    Короткочасна пам’ять забезпечується нейродинамічними, біоелектричними процесами, довготривала – допускає стійкі зміни на клітинному (в ділянці синапсів тощо), субклітинному і молекулярному (в молекулах РНК, глюкопротеїдах тощо) рівнях. Незважаючи на такі відмінності між короткочасною і довготривалою пам’яттю, їх передусім треба розглядати як послідовні етапи єдиного процесу.

Основним місцем тривалого зберігання слідів минулого досвіду є кора великого мозку, причому особливе значення мають асоціативна зона скроневої кори, скроне-тім’яна, лобні ділянки мозку, гіпокамп, таламічні ядра і ретикулярна формація мозкового стовбура. Значення ретикулярної формації визначається важливою роллю цієї структури в підтриманні рівня неспання і спрямованої уваги.

 

Описание: Рис 12

 

Фізіологічні механізми мислення

Мислення є вищою формою відображення світу. Це процес опосередкованого, узагальненого відображення дійсності; активна психічна діяльність, спрямована на розв’язання певної задачі (досягнення мети). Мислення виникає за наявності відповідного мотиву. Як зазначалось вище, розумова діяльність значною мірою опосередковується мовною функцією (внутрішня мова). Згідно із даними нейрофізіологічних та нейропсихологічних досліджень, наочно-образне або предметно-просторове мислення обумовлюється переважно структурами правої півкулі великого мозку, а абстрактне, словесно-логічне лівої. Порушення мислення, інтелектуальної діяльності спостерігається загалом при ушкодженні тім’яно-потиличних та скроневих відділів лівої півкулі великого мозку лобних часток.

Функція свідомості

Свідомість – специфічна форма відображення діяльності й цілеспрямованого регулювання взаємовідносин особи з навколишнім світом. Вона формується тільки за умов суспільного життя. Свідомість визначається також як знання, яке за допомогою слів, математичних символів і узагальнюючих образів художніх творів може бути передане іншим людям, стати надбанням інших членів суспільства. Вона об’єднує все те, що може бути повідомлено або повідомляється, передається іншим людям. У формуванні свідомості вирішальну роль відіграє діяльність мовних структур мозку. Як зазначалося вище, для усвідомлення потрібен деякий рівень активності вищих відділів ЦНС, який головним чином підтримується висхідною активізуючою системою головного мозку (ретикулярна формація мозкового стовбура, неспецифічні ядра таламуса, гіпоталамо-лімбічні структури).

ФІЗІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПСИХІЧНИХ ФУНКЦІЙ І ЦІЛЕСПРЯМОВАНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ

 

Фiзiологiя емоцiй:

Визначення поняття “емоцiя”

Емоції – це один з найважливіших аспектів діяльності ЦНС, що характеризує особисте ставлення людини до навколишнього середовища, є однією з форм відображення дійсності. В емоціях відображаються певні потреби людини і реалізуються їх задоволення, досягнення мети.

Описание: vnd 6

 

Класифiкацiя емоцiй

Емоції прийнято ділити на негативні та позитивні. Розрізняють стенічні негативні емоції, які зумовлюють активну діяльність (гнів, лють, стан афекту, агресія тощо), і астенічні, що знижують активність (страх, горе, смуток, депресія). До позитивних емоцій належать радість, задоволення, насолода, стан комфорту, відчуття любові та щастя. Розрізняють нижчі та вищі емоції. Нижчі емоції елементарні, пов’язані з органічними потребами людини й тварини (голод, спрага, статевий інстинкт, самозбереження тощо). У людини навіть елементарні емоції – продукт соціально-історичного розвитку, в процесі якого формується культура емоцій. Вищі емоції виникають тільки у людини у зв’язку із задоволенням соціальних потреб (інтелектуальних, моральних, естетичних тощо). Ці складні емоції розвивались на основі свідомості; вони контролюють і гальмують нижчі емоції.

 

Поява емоцій в онтогенезі

У новонародженої дитини чітко проявляються емоції страху, гніву, задоволення. Голод, біль, охолодження, мокра постіль викликають у немовляти незадоволення з характерними зовнішніми ознаками: гримасою страждань і плачем. Несподівано сильний звук або втрата рівноваги зумовлюють стан страху, а насильне обмеження рухової активності (сповивання) – гнів. Типові ознаки задоволення з’являються у дитини під. час її колисання і при тактильному подразненні тих рецепторних зон, які згодом набудуть значення ерогенних. Є також відомості, що емоції (як позитивні, так і негативні) виявляються навіть у плода на 5–6-му місяці ембріонального розвитку. Однак остаточно емоційна сфера формується поступово, на грунті поєднання набутих стереотипів з природженими механізмами. Таким чином, нижчі емоції, як і безумовні рефлекси та інстинкти, є природженими формами відображення дійсності.

 

Бiологiчне значення емоцiй

Появу емоцій слід розглядати як важливе еволюційне надбання, яке полегшує формування комплексу нейронних взаємодій для вироблення складних форм поведінки. Вони мають важливе значення не тільки для організації інстинктивної поведінки, а й для виникнення умовних рефлексів, формування процесу мислення. Роль негативних емоцій в організації поведінки полягає в тому, що вони дозволяють швидко оцінити ситуацію, яка виникла – шкідлива вона чи корисна. Вони мобілізують потреби, зусилля людини, спрямовані на досягнення певної мети. Це компенсуюча, захисна роль негативних емоцій.

Описание: vnd 13

Зовнiшнiй прояв емоцiй

Емоції проявляються в поведінці й різноманітних реакціях з боку рухової, вегетативної і ендокринної систем. Вегетативні зміни, що виникають при негативних емоціях, реалізуються переважно за рахунок симпатико-адреналової системи. Позитивні емоції іноді супроводжуються активізацією діяльності парасимпатичного відділу вегетативної нервової системи. Проте співвідношення між симпатичною і парасимпатичною системами при емоціях не зводиться до прямої реципрокності. Свідоме пригнічення емоцій при підвищеній збудливості вегетативної нервової системи та активному виділенні біологічно активних речовин в організмі може призвести до патологічних змін. Це пов’язане з тим, що нервова та гуморальна регуляція, яка активується при емоційних реакціях, впливає на інші органи і системи, зумовлюючи парадоксальні реакції.

 

Теорiї емоцiй

Біологічна теорія емоцій (П. К. Анохін, 1949) вважає, що життєвий процес є сукупністю двох станів організму: стадії формування потреб і основних потягів (мотивацій) та стадії їх задоволення. Перша стадія супроводжується негативними емоціями, друга – позитивними, які закріплюють (санкціонують) поведінковий акт. Згідно з позиціями теорії функціональних систем, негативні емоції виникають також при неузгодженні в акцепторі результату дії реальних наслідків із очікуваними (їх аферентною моделлю), а позитивні емоції – при повному збігові результатів.

Відповідно до інформаційної теорії (П. В. Симонов, 1966, та ін.), емоції є відображенням сили потреби і можливості (ймовірності) її задоволення в даний момент. Якщо потреби немає, то емоції не виникають, їх не буває й тоді, коли людина володіє інформацією, якої досить для організації дій щодо досягнення мети. У разі дефіциту інформації створюються умови для формування негативних емоцій. Якщо ж з’являється надлишок інформації про досягнення мети, то виникає позитивна емоція. Крім того, мають значення й інші чинники, зокрема час, потрібний для задоволення потреб (у разі його дефіциту часто виникають негативні емоції), енергетичні можливості людини тощо.

Розрізняють чотири ступені стану емоційного напруження. Перший ступінь – стан уваги, мобілізації – характеризується посиленням діяльності органів і систем, інтелектуальних і фізичних ресурсів, підвищенням працездатності. Другий ступінь буває тоді, коли мобілізація сил організму виявляється недостатньою. Він супроводжується виникненням негативної стенічної реакції (гнів, лють тощо). Третій ступінь характеризується появою астенічної негативної емоції (страх, жах, депресія). Він виникає навіть при максимальній мобілізації життєвих сил. Це стадія напруження, або емоційного стресу. При тривалому впливі вона дуже шкідливо позначається на організмі людини. Четвертий ступінь проявляється розвитком невротичного стану, що свідчить про захворювання людини.

 

Нейрохiмiя емоцiй

У здійсненні будь-якої емоції беруть участь усі нейромедіаторні системи (норадреналін-, холін-, серотонін-, дофамінергічна), а також цілий ряд нейропептидів, в тому числі й ендогенні опіати. Разом з тим, питома вага кожної з них в емоційній реакції різного знаку неоднакова. Наприклад, доведено, що позитивні емоції («нагороди») збуджують катехоламіни, а негативні (“покарання”) – ацетилхолін. Роль холінергічної системи виразно проявляється в агресивній поведінці тварин. Серотонін відіграє роль гальмівного медіатора стосовно обох систем, Послабленням гальмівного впливу серотоніну схильні пояснювати підвищену агресивність. Пригнічення серотонінергічної системи стимулює статеву поведінку, в той час як пригнічення норадрен-та дофамінергічної систем дає зворотний ефект.

Дані, отримані в експерименті на тваринах, збігаються з результатами біохімічних досліджень у людини. Так, зменшення рівня серотоніну у крові людини супроводжується немотивованою тривогою, а дефіцит норадреналіну – депресією, тугою.

Описание: vnd 3

 

Цiлеспрямована дiяльность людини

Стадiї поведiнкового акту

Згідно з теорією функціональних систем (П. К. Анохін, 1935), фізіологічна архітектура поведінкового акту складається з таких послідовно змінних стадій: аферентного синтезу, прийняття рішення, акцептора результату дії, еферентного синтезу (або програми дії), формування власне дії (виконання програми поведінки), оцінки досягнутого результату.

Описание: vnd 12

 

Формування акцептора наслiдку

Акцептор наслідку дії – це аферентна модель майбутнього наслідку й оцінки реального наслідку. Вона дозволяє прогнозувати, передбачати ознаки потрібного в даний момент майбутнього наслідку дії і порівнювати їх із параметрами реального наслідку. Інформація надходить кіркових нейронів, на яких конвергують різноманітні аферентні і еферентні збудження від пірамідних клітин кори великого мозку. Всі ці збудження циркулюють у створених за рахунок багатьох колатералей замкнутих нейронних ланцюгах (своєрідні кола чекання). В них і порівнюється та оцінюється реальний результат з очікуваним (його аферентною моделлю). Якщо при такому порівнянні з’ясувалося, що параметри реального результата (закодованого в зворотній аферентації) відповідають параметрам його моделі, то даний поведінковий акт завершується і настає наступний етап по-ведінкової діяльності. Якщо ж указані параметри не збігаються в акцепторі, то виникає так зване неузгодження (розлад), яке стає стимулом для прийняття нового рішення. В цьому випадку виникає орієнтувальний рефлекс, який супроводжується підвищеною активізацією нервової діяльності й сприяє активному підбору додаткової інформації для досягнення кращого результату.

У процесі організації поведінкового акту беруть участь різні мозкові структури. До них належать насамперед передні відділи нової кори, гіпокамп, мигдалевидне тіло, гіпоталамус, ретикулярна формація, які взаємодіють між собою і відіграють вирішальну роль в оцінці сигналів, що надходять із зовнішнього та внутрішнього середовища, а також у виборі відповідних поведінкових реакцій (прийняття рішення). Важливе значення для реалізації поведінкового акту мають асоціативні таламокортикальні системи. Ці утвори мозку беруть участь у виконанні багатьох психічних функцій: програмуванні цілеспрямованих рухів і дій, пізнавальних процесів, мовної функції та ін.

 

Нейроннi механiзми поведiнки

На підставі матеріалів вивчення активності окремих нейронів під час виконання складних поведінкових актів було виділено велику кількість груп нейронів, які відрізняються між собою функціями. До них належить велика група сенсорних нейронів, зокрема нейрони-детектори. Вони вибірково реагують на певну досить просту якість або властивість зовнішнього світу (елементи форми, кольору тощо). Серед сенсорних нейронів у верхній скроневій ділянці кори великого мозку і мигдалевидному тілі мавп виявлено групу спеціальних нейронів – гностичних одиниць, які вибірково реагують вже не на прості, а на складні інтегративні ознаки (обличчя конкретних людей або мавп, на їх фотографії тощо). Крім того, відкрито нейрони, які вибірково реагують на емоційні стимули (наприклад, вираз загрози на обличчі). Виділено також особливий клас нейронів, активність яких посилюється під впливом нових стимулів і знижується у міру звикання до них. Це так звані нейрони новини, які описані для гіпокампа, неспецифічного таламуса, ретикулярної формації та інших структур.

Особливу групу нейронів складають нейрони середовища, або місця, які вибірково збуджуються у відповідь на певну обстановку або певне місце в просторі. Наприклад, у досліді ці нейрони реагували на умовний сигнал, поданий зліва або справа чи у момент перебування тварини в певній ділянці клітки. Такі нейрони виявлено в моторній, сенсомоторній, зоровій корі великого мозку та гіпокампі.

У багатьох структурах мозку містяться нейрони очікування, які активізуються під впливом мети поведінкового акту, наприклад, реакції на вигляд їжі. Вони були зареєстровані в гіпоталамусі, лобній, скроневій та тім’яній ділянках кори великого мозку мавп. Реакції цих нейронів залежали від мотиваційного збудження (рівня мотивації).

Виділено також нейрони, які активізуються при виконанні цілеспрямованих рухів. Це нейрони мети. їх зареєстровано в моторній, сенсомоторній, зоровій корі великого мозку та гіпокампі. Нарешті, описані також нейрони, активізація яких тісно пов’язана із запуском рухів, із здійсненням певних рухів, незалежно від їх ролі й місця у структурі поведінкового акту. Серед них розрізняють командні нейрони, збудження яких пов’язане із скороченням або розслабленням окремого м’яза, і мотонейрони.

Описание: vnd 8

 

ФІЗІОЛОГІЯ АДАПТИВНИХ ПРОЦЕСІВ

 

Загальна характеристика процесу адаптацiї

Поняття про адаптацiю

Адаптація – це процес пристосування, що формується протягом життя людини. Потреба в стимулюванні механізмів, що приводять у дію процес адаптації, виникає у міру наростання сили або тривалості впливу ряду зовнішніх чинників. Адаптація розвивається тоді, коли людина змінює рівень активності. Реакція організму та характер змін у ньому залежать як від стану можливостей організму, так і від виду, сили і тривалості дії чинника, що впливає на організм.

Описание: vnd 11

 

Стадiї розвитку процесу адаптацiї

Фізіологічна (термінова) стадія. У разі дії на організм незвичного подразника для відповіді використовуються резервні можливості організму, що обумовлені надмірною організацією його структур. Звичайно у стані спокою органи функціонують на 1/10 – 1/6 потенційних можливостей. Коли до органа пред`явлено підвищені вимоги і він починає функціонувати активніше, то спочатку використовується запас функціональних резервів. Наприклад, у разі підвищення температури секретується більше поту, під час виконання м`язевої роботи інтенсивно скорочуються рухові структури м`язів. Запас енергетичних речовин в клітині незначний, тому виникає потреба в компенсації енергетичних витрат органа. Для цього інтенсифікуються субстратне окислення і доставка кисню клітинам. Фізіологічна фаза розвивається за активної участі симпато-адреналової системи, емоційних реакцій і характеризується як реакція тривоги.

Морфологічна (тривала стадія). У разі повторної дії подразників, наприклад, фізичних тренувань, або дуже тривалої їх дії (перебування в горах в умовах розрідженої атмосфери, в нових кліматогеографічних умовах) фізіологічна стадія поступово переходить у морфологічну. Вона розвивається лише в разі багаторазового повторення негайних адаптаційних реакцій. Під час морфологічної стадії поступово відбувається морфологічна перебудова органів. Тому подразник, який раніше був незвичним для організму, стає звичним, і завдяки зміні структури організм легко справляється з ним. Ця фаза характеризується як стадія резистентності.

 

Перехресна адаптацiя

Коли адаптаційні процеси виражені помірно, то в процесі їх розвитку стосовно будь-якого конкретного подразника можна виявити підвищення стійкості і до дії інших чинників. Такий стан називається перехресною адаптацією. Неспецифічний характер реакції організму на дію різноманітних чинників особливо виражений у період термінової адаптації, оскільки для забезпечення інтенсивнішої реакції будь-якого органа використовуються енергетичні резерви організму. Ці резерви залежать від функціональної активності систем дихання і кровообігу, мобілізації енергетичних субстратів, що надходять у орган із депо. Для розвитку перехресної адаптації також потрібна патогенетична спорідненість змін, які виникають при дії подразника на організм. Наприклад, гіпоксія розвивається при фізичному навантаженні і при диханні високогорним повітрям.

 

Індивiдуальнiсть процесiв адаптацiї

Хоча процеси адаптації розвиваються за єдиним принципом, вираженість їх у різних людей різна. Це залежить від природжених та набутих протягом життя індивідуальних особливостей організму, які визначають рівень функціональних резервів. Величина цих резервів значною мірою залежить від генетичних чинників. Наприклад, люди, в яких тонус парасимпатичної нервової системи переважає над тонусом симпатичної, є стійкішими до дії екстремальних чинників. Правильно встановлений рівень резервів може допомогти в профорієнтації, визначенні оптимальної зони існування, чутливості до хвороботворних чинників і лікувальних процедур. Здатність організму до адаптації можна розглядати як міру його індивідуального здоров`я. Розширенню функціональних резервів сприяють чинники фізичної культури, загартовування, тренування до специфічних умов, медикаментозні засоби. Треба підкреслити роль кори великого мозку в цьому процесі, бо вольовим зусиллям також можна підвищити рівень фізіологічних резервів.

 

Втрата адаптацiї та реадаптацiя

При зміні умов існування набуті адаптаційні зрушення поступово втрачаються. У різних органах та системах адаптаційні зміни виникають і втрачаються неодночасно. У разі повторного впливу чинника, який зумовлює адаптацію, розвивається реадаптація. Адаптаційні зміни при цьому розвиваються швидше. Але надто часта зміна процесів адаптації і втрата її можуть призвести до порушень систем адаптації і спричинити захворювання або навіть смерть.

 

Вiковi змiни адаптацiї

У дитячому віці адаптаційні процеси відбуваються швидше. Але через залежність від віку і ще недосконалі системи організму і механізми регуляції адаптація до деяких чинників є утрудненою. Наприклад, новонароджені і діти перших років життя гірше переносять екстремальні температури. У людей похилого віку функціональні резерви найважливіших систем (кровообігу, дихання) знижені. Менші також і можливості систем регуляції, особливо гормональних. Це погіршує розвиток як фізіологічної, так і морфологічної фази адаптації.

 

Фізіологія праці

 

Загальна характеристика розумової працi

Визначення поняття “розумова праця”

Розумовою вважається праця, пов`язана з прийомом і переробкою інформації. Вона потребує участі сенсорних систем, уваги, пам`яті, активізації мислення, емоційної діяльності ЦНС, особливо другої сигнальної системи.

 

Основнi види розумової працi

Праця оператора – група професій, пов`язана з керуванням машинами, устаткуванням.

Управлінська праця – керівники підприємств, установ, викладачі. В цій групі людина здійснює обробку великого об`єму інформації часто за умов дефіциту часу. Управлінська праця потребує великої кількості спеціальних знань.

Творча праця – здійснюється письменниками, композиторами, артистами, художниками, конструкторами. Для їх роботи характерне створення нових алгоритмів діяльності, значний об`єм пам`яті, пильна увага, що підвищує рівень нервово-психічного напруження.

Праця медичних робітників – пов`язана з контактами з людьми, підвищеною відповідальністю, дефіцитом інформації для прийняття правильного рішення.

Праця учнів та студентів – потребує напруження основних психічних функцій: пам`яті, уваги, сприйняття, може супроводжуватись стресовими ситуаціями.

 

Працездатнiсть i стомлення в процесi розумової працiї

Ознаки втоми при розумовій праці: відчуття слабкості, зниження уваги, пам`яті, мислення, ослаблення волі, порушення координації і сили рухів. Розвиток втоми залежить від стану організму. При розумовій перевтомі праця продовжується за рахунок емоційних чинників. Якщо повного відновлення після роботи не відбувається щоденне підвищене розумове навантаження може привести до патологічних змін в організмі.

У дітей у зв`язку зі слабкими процесами гальмування втома розвивається швидше. У літніх людей при розумовій праці більшою мірою виражена активізація автономної нервової системи і спостерігається погіршення психічних функцій.

 

Особливостi функцiонування органiв i систем у процесi розумової дiяльностi

Функцiональний стан центральної нервової системи у процесi розумової дiяльностi

Під час розумової діяльності активуються кірково-підкіркові структури в обох півкулях великого мозку. На початку виконання розумової праці поліпшуються пам`ять, увага, швиткість розв`язання завдань. Але надмірна розумова праця пригнічує психічні процеси.

 

Вегетативнi реакцiї у процесi розумової дiяльностi

Енергозабезпечення працюючих нейронів активується в процесі розумової праці за допомогою симпато-адреналової і гіпоталамо-гіпофізарної системи. У процесі емоційного збудження посилюється обмін катехоламінів, мінеральний обмін. В крові зростає концентрація глюкози та вільних жирних кислот.

Важливим механізмом забезпечення ефективності розумової праці є збільшення кровотоку в нервових центрах, які активно працюють. Це відбувається в основному за рахунок перерозподілу кровотоку в судинному руслі головного мозку. Одночасно почащується робота серця, зростає артеріальний тиск.

 

Загальна характеристика трудової дiяльностi

Визначення поняття “фiзична праця”

Фізична праця – це певним чином скомпоновані м`язові рухи, які забезпечують оптимальне виконання відповідної м`язової роботи.

З урахуванням інтенсивності навантаження зміни, що виникають в організмі можна розділити на певні групи: а) надто великі; б) тренувальні – близькі до межових; в) підтримувальні – недостатні для наростання адаптаційних змін, але достатні для того, щоб запобігти зворотньому розвитку тренованості; г) відновні – недостатні для підтримання досягнутого рівня, але такі, які прискорюють процеси відновлення після тренувального навантаження; д) малі – не впливають істотно на фізіологічний ефект.

 

Основнi форми трудової дiяльностi

1) форми праці, що потребують значної м`язової активності – у представників цих професій (косарі, лісоруби, землекопи) повністю або частково відсутна механізація праці, що потребує значних енергетичних затрат. Недоліки – соціальна неефективність фізичної праці, для досягнення результату потрібен значний рівень фізичних зусиль.

2) механізовані форми праці – характеризуються суттєвим зниженням м`язового компоненту в роботі і ускладненням програми дій, м`язова активність переводиться з проксимальних м`язів на дистальні, завдання яких переважно полягає в розвитку дрібних і точних рухів.

3) групові форми праці (конвеєр) – передбачає автоматизацію рухових навичок, звільнення робітника від допоміжних операцій, синхронізацію праці всіх її учасників. Недолік – монотонність праці, високе навантаження на нервову і емоційну сферу.

4) форми праці, пов`язані з напівавтоматичним або автоматичним виробництвом – людина керує механізмом, забезпечує його безперебійну роботу, що вимагає від робітника готовності до дії і термінової реакції. Робота пов`язана зі значним навантаженням на нервову систему.

5) форми праці, пов`язані з дистанційним керуванням – пов`язані з керуванням пультами управління, диспетчерською працею і потребують від робітника постійної готовності до дії. Створюється значне навантаження на центральну нервову систему.

6) форми інтелектуальної праці грунтуються на складній роботі центральної нервової системи, в якій формується відповідна програма дій.

 

Перiодизацiя процесiв, що вiдбуваються в органiзмi при виконаннi фiзичної працi

Передстартовий стан

При повторному виконанні фізичного навантаження перед його початком активується діяльність серцевосудинної системи, зростає артеріальний тиск, частота дихання. Такі реакції пов`язані з умовно-рефлекторним механізмом активації симпато-адреналової системи. Проявляється рефлекс на час, місце тощо. Умовними подразниками в даному випадку є не тільки намір виконати певне фізичне навантаження, а й обстановка, зорові, слухові та інші подразники, що звичайно існують при виконанні даного виду роботи. Такі реакції органів і систем спрямовані на підготовку організму до наступної діяльності і сприяють прискоренню впрацьовування. Передстартовий стан може проявлятись у спортсменів за кілька годин і навіть діб до старту.

 

Впрацьовування

Процес поступового виходу на потрібний рівень функціонування м`язового апарату і вегететивних впливів, що забезпечують м`язову роботу. М`язи, що інервуються соматичною нервовою системою, набувають необхідної функціональної активності через 4-5 с. Значно інертніші системи дихання і кровообігу. Точна відповідність хвилинного об`єму дихання потребі в газообміні встановлюється через кілька хвилин після початку м`язевої роботи. Серцево-судинна система пристосовується до необхідного рівня кровопостачання м`язів через 3-5 хв. Період впрацьовування закінчується тоді, коли системи організму виходять на новий стійкий рівень функціональної активності, який забезпечує задану інтенсивність м`язової роботи.

 

Стiйка працездатнiсть

Час роботи в стані стійкої працездатності залежить від величини навантаження і стану організму. Що інтенсивніша робота, то коротший цей стан. Це залежить від можливих шляхів ресинтезу АТФ у м`язах. При інтенсивному навантаженні посилюється гліколіз. При цьому утворюються недоокислені продукти метаболізму. За рахунок перерозпділу крові м`язи, що інтенсивно скорочуються, можуть одержувати в 20 разів більше крові, а інтенсивність поглинання кисню може збільшитись у 50-60 разів. Внаслідок зростання в крові напруження вуглекислого газу і кількості недоокислених продуктів, а також активності симпатичної системи, інтенсивність дихання і серцебиття підтримуються на достатньо високому рівні.

 

Стомлення

Втомою називають зниження функції внаслідок тривалої чи напруженої роботи. Основною ознакою втоми є зниження працездатності. Погіршується стан опорно-рухової системи, вегетативних функцій, їх координація. Втома є фізіологічною реакцією, яка запобігає надмірному виснаженню. Провідне значення у відмові від фізичної роботи при розвитку втоми має насамперед нервова система. Висока частота аферентної і еферентної інформації в нервових центрах знижує їх збудливість. При цьому порушується координація функцій у самій руховій системі і узгодження її роботи з вегетативними реакціями, внаслідок зниження провідності у нервово-м`язових синапсах, погіршення кровопостачання і метаболічних змін у центральній нервовій системі. Периферичні м`язові механізми втоми пов`язані з швидким виснаженням запасів глікогену, АТФ та креатинфосфата у м`язах, зниженням pH та пригніченням активності гліколітичних ферментів, зниженням АТФ-азної активності міозину і виходу Ca2+ з саркоплазматичної сітки.

Теорія виснаження пояснює розвиток втоми зменшенням в органі поживних речовин, які потрібні для його функціонування – АТФ, креатинфосфат, глікоген, ліпіди та ін. Теорія засмітчення пояснює настання втоми накопиченням в органі метаболітів – молочна кислота СО2, продукти азотистого обміну. Теорія задушення пояснює втому зниженням напруги кисню в органі – гіпоксією, що гальмує ресинтез АТФ та креатинфосфату. Імовірно, у розвитку втоми беруть участь всі ці механізми, але залежно від умов праці може переважати один із них.

При спортивному тренуванні втомлення є компонентом, без якого не розвивається адаптаційна перебудова.

 

Вiдновлення

Уже під час виконання роботи в організмі відбуваються процеси, спрямовані на відновлення енергетичних ресурсів та оновлення структур, тобто розвивається тривала стадія адаптації. Найактивніше відновлення відбувається після закінчення праці. Характер адаптаційних змін залежить від виду навантаження, рівня тренованості, природних особливостей. Після максимального навантаження відновлення розвивається швидко і може закінчитись через кілька годин. Після подолання марафонської дистанції навіть у тренованого спортсмена процес відновлення триває кілька діб. Регуляція процесу відновлення залежить від впливу місцевих метаболітів, гормонів, вегетативної нервової системи.

Відновлення прискорюється при зміні виду діяльності, так званому активному відпочинку. Новий режим навантаження буде сприяти поліпшенню кровообігу, посиленню дихання, виведенню продуктів обміну з м`язів, які працюють, посиленню процесів окислення.

 

Основнi закономiрностi процесiв стомлення та вiдновлення

Рівень працездатності залежить від співвідношення процесів виснаження та відновлення. Ці процеси розвиваються одночасно, але може переважати один із них.

Відновлення стимулюється тими ж процесами, які відбуваються в процесі виснаження. Втома – передумова підвищення працездатності.

Що швидше відбувається виснаження, то швидше розвивається відновлення після завершення роботи.

Процеси відновлення розвиваються хвилеподібно. Розрізняють досягнення початкової працездатності і стійкої, постійної працездатності.

Залежно від співвідношення тривалості праці і відпочинку після неї, можне розвинутись хронічне виснаження (перевтома) або поступове підвищення працездатності (тренування). Якщо людина починає повторно працювати до досягнення нею стану стійкого відновлення, то процес стомлення поглиблюється і розвивається перевтома. Після цтого стану відновлення відбувається повільно, протягом кількох тижнів чи місяців. Якщо людина стає до роботи після повного відпочинку, розвивається стан тренованості і працездатність підвищується.

 

 

Утворення умовно-безумовного зiничного рефлексу на звуковий сигнал.

У роботі приймають участь всі студенти групи. Одна половина – обстежувані, друга – експриментатори. Еексприментаторам включити звуковий сигнал. При цьому обстежуваним щільно закрити одне око долонею. При виключеннi дзвінка, обстежуваним вiдкрити око. Експриментаторам зафіксувати реакцію зіниць. Звковий сигнал подавати 10 разів у поєднанні з затемененням. На 11-й раз включити звуковий сигнал без затеменення ока. Звернути увагу на реакцію зіниці.

Схематично зобразити утворення даного умовного рефлексу

Описание: Рис 15

Гальмування умовно-безумовного зiничного рефлексу на звуковий сигнал.

Після вироблення умовно-безумовного рефлексу, перестати підкріплювати умовний подразник безумовним (затемненням).

Схематично зобразити гальмування зіничного рефлексу.

У висновку вказати, який вид гальмування спостерігали в обстежуваного

Описание: Рис 16

Визначення типу вищої нервової дiяльностi за Айзенком

Описание: Рис 17

Отримути у викладача текст опитувальника. Відповісти на поставлені там запитання.

Результати занести до протокольних зошитів. Згідно ключа до опитувальника проаналізувати відповіді

Опитувальник Г.Айзенка

 

розроблена Г. Айзенком

(Практикум по експериментальной и прикладной психологи: учеб. пособие /

Л.И. Вансовская, В.К. Гайда, В.К. Гербачевский и др.; под ред.. А.А. Крылова. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1990)

і модернізована к.п.н., проф.. М.С. Янцуром

 

ПРОВЕДЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ.

Iнструкцiя

“На поставленні питання ти повинен вiдповiсти “так” або “ні”, записавши свою вiдповiдь поруч з номером запитання у “Бланку вiдповiдей” знаком “+” або “-“. Не потрібно гаяти багато часу на обмірковування питань. Дай ту вiдповiдь, яка перша прийшла в голову. Вiдповiдай на всі питання підряд, нічого не пропускай. Точно i правильно вивчити свій темперамент ти можеш при умові, що вiдповiдi будуть щирі. Коментувати питання не варто.

Опитувальник Г.Айзенка

1.           Ви часто відчуваєте потяг до нових вражень, бажання відчути збудження?

2.           Чи часто Ви відчуваєте потребу в друзях, якi Вас розуміють, можуть підбадьорити i втішити?

3.           Чи вважаєте Ви себе безтурботною людиною?

4.           Чи правда, що Вам дуже важко вiдповiсти “Hi”?

5.           Чи обмірковуєте Ви свої справи не поспішаючи, чи віддаєте Ви перевагу тому, щоб почекати перед тим, як діяти?

6.           Ви завжди стримуєте свої обіцянки, не зважаючи на те, що Вам це не завжди вигідно?

7.           Чи часто у Вас бувають спади i пiдйоми настрою?

8.           Взагалi Ви дієте i розмовляєте швидко, без запинок для обмірковування?

9.           Чи виникало у Вас коли-небудь почуття, що Ви “нещасна людина”, хоча ніякої вагомої причини для цього не було?

10.       Чи зробили б Ви все, будь-що, на спір?

11.       Чи виникає у Вас почуття невпевненості та сорому, коли хочете зав’язати розмову з симпатичною (ним) незнайомкою (цем)?

12.       Чи буває коли-небудь, що Ви сердитесь, виходите з себе?

13.       Чи часто Ви дiєте під впливом тимчасового настрою?

14.       Чи часто Ви хвилюєтесь із-за того, що зробили або сказали щось таке, чого не слід було робити або говорити?

15.       Чи віддаєте Ви перевагу книжкам над зустрічами з людьми?

16.       Чи правда, що Вас легко образити?

17.       Ви любите часто бувати в компаніях?

18.       Чи бувають у Вас такі думки, що Ви хотіли б приховати від інших?

19.       Чи правда, що Ви часом повні енергії так, що все горить у руках, а часом зовсім в’ялі?

20.       Чи хотіли б Ви, щоб у Вас було друзів менше, але щоб вони були дуже близькими?

21.       Чи часто Ви мрієте?

22.       Коли на Вас кричать, Ви вiдповiдаєте тим же?

23.       Чи часто Вас хвилює відчуття провини?

24.       Чи всі Ваші звички хороші та Бажані?

25.       Чи здатні Ви дати волю своїм почуттям i повеселитись у галасливій компанії?

26.       Чи рахуєте Ви себе людиною збудливою i вразливою?

27.       Чи вважають Вас людиною жвавою i веселю?

28.       Після того, як справа зроблена, чи часто Ви подумки повертаєтесь до неї, гадаєте, що можна було б зробити краще?

29.       Ви, як правило, мовчите, коли знаходитесь в компанії інших людей?

30.       Буває так, що Ви інколи переказуєте плітки чи чутки?

31.       Буває таке, що Вам не спиться через те, що рiзнi думки лізуть у голову?

32.       Якщо Ви хочете дізнатись про що-небудь, то Ви скоріше прочитаєте про це в книжці, ніж запитаєте?

33.       Чи буває у Вас сильне серцебиття?

34.       Чи подобається Вам робота, яка вимагає від Вас постійної уваги?

35.       Чи бувають у Вас приступи сильного тремтіння?

36.       Якщо б Ви знали, що сказане Вами ніколи не буде розголошено, Ви б завжди висловлювались у дусi загальноприйнятого (як всі)?

37.       Чи справді Вам неприємно знаходитись у компаніях, де насміхаються один над одним?

38.       Ви дратівлива людина?

39.       Чи подобається Вам робота, яка вимагає швидких дій?

40.       Чи хвилюєтесь Ви з приводу будь-яких неприємних подій, якi могли б статись?

41.       Чи правда, що Ви людина повільна i некваплива в рухах?

42.       Ви коли-небудь спізнювались на побачення чи на роботу?

43.       Чи часто Вам сняться жахливі сни?

44.       Чи правда, що Ви так любите поговорити, що ніколи не пропустите зручного випадку порозмовляти з незнайомою людиною?

45.       Чи турбують Вас які-небудь болі?

46.       Чи Ви б відчували себе дуже нещасним, якщо б тривалий час були позбавлені широкого спілкування з людьми?

47.       Чи можете Ви назвати себе нервовою людиною?

48.       Серед людей, яких Ви знаєте, такі, що Вам дуже не подобаються?

49.       Могли б Ви сказати про себе, що Ви впевнена в собі людина?

50.       Чи легко Ви ображаєтесь, коли люди вкажуть на Ваші помилки в роботі або на Ваші особисті промахи?

51.       Чи рахуєте Ви, що важко отримати справжнє задоволення від вечорниць?

52.       Чи турбує Вас відчуття, що Ви чимось гiршi за інших?

53.       Чи легко Вам внести пожвавлення в досить скучну компанію?

54.       Чи буває так, що Ви говорите про речі, на яких зовсім не розумієтесь?

55.       Чи піклуєтесь Ви про своє здоров’я?

56.       Чи любите Ви жартувати над іншими?

57.       Чи страждаєте Ви від безсоння?

БЛАНК ВIДПОВIДЕЙ

Прізвище _______________Вік___________ Дата _________________Стать Ч Ж

Відповіді

Відповіді

Відповіді

Відповіді

так

ні

так

ні

так

ні

так

ні

 

1

 

 

15

 

 

30

 

 

45

 

 

2

 

 

16

 

 

31

 

 

46

 

 

3

 

 

17

 

 

32

 

 

47

 

 

4

 

 

18

 

 

33

 

 

48

 

 

5

 

 

19

 

 

34

 

 

49

 

 

6

 

 

20

 

 

35

 

 

50

 

 

7

 

 

21

 

 

36

 

 

51

 

 

8

 

 

22

 

 

37

 

 

52

 

 

9

 

 

23

 

 

38

 

 

53

 

 

10

 

 

24

 

 

39

 

 

54

 

 

11

 

 

25

 

 

40

 

 

55

 

 

12

 

 

26

 

 

41

 

 

56

 

 

13

 

 

27

 

 

42

 

 

57

 

 

14

 

 

28

 

 

43

 

 

 

 

 

 

 

 

29

 

 

44

 

 

 

 

Щ –

Е –

Н –

ОБРОБКА РЕЗУЛЬТАТIВ

Заповнений бланк звіряєш з ключем i підраховують кiлькiсть спiвпадань з ключем. Результати записуються в “Бланки вiдповiдей” проти позначень: “Е” – шкала “екстра – iнтроверсiя”, “Н” – шкала “нейротизму – емоційна стабiльнiсть”, “Щ” – шкала “щирості”. Результати опитування достовiрнi, якщо шкала “Щ”<4. При “Щ”>4 обробка результатів не проводиться.

Тип темпераменту визначається наступним чином. Вiдкладаємо показник шкали “Е” на осі “iнтроверсiя – екстраверсія”, а показник шкали “Н” на осі” нейротизм – емоційна стабiльнiсть” (Див. мал. 2.3.8.1.)

При аналiзi результатів обстеження необхідно притримуватись таких орiєнтирiв:

·               екстраверсія – iнтроверсiя: 12 – середнє значення, не менше, ніж 15 – екстраверт, не менше 19 – яскравий екстраверт; не більше 9 – iнтроверт; не більше 5 – глибокий iнтроверт;

·               нейротизм: 9-13 – середнє значення; не менше 15 – високий рівень нейротизму; не менше 19 – дуже високий рівень нейротизму; не більше 7 – низький рівень нейротизму;

Опускаємо перпендикуляри у вiдмiчених точках на осях до їх перетину. Точку перетину з’єднуємо з центром лiнiєю (вектор темпераменту).

Приклад: оптанти отримали наступні результати:

А: Е = 16; H = 17; Щ = 3;

В: Е = 8; H = 15; Щ = 1;

С: Е = 12; H = 5; Щ = 2;

Д: Е=12; Н = 12; Щ = 1.

Побудовані вектори темпераменту цих оптантів див. на мал. 2.3.8.1.

КЛЮЧ ДО МЕТОДИКИ АЙЗЕНКА

Екстраверсія

Нейротизм

Щирість

№ питання

відповідь

№ питання

відповідь

№ питання

відповідь

1

так

2

так

6

так

3

так

4

так

12

ні

5

ні

7

так

18

ні

8

так

9

так

24

так

10

так

11

так

30

ні

13

так

14

так

36

так

15

ні

16

так

42

ні

17

так

19

так

48

ні

20

ні

21

так

54

ні

22

так

23

так

 

 

25

так

26

так

 

 

27

так

28

так

 

 

29

ні

31

так

 

 

32

ні

33

так

 

 

34

ні

35

так

 

 

37

ні

38

так

 

 

39

так

40

так

 

 

41

ні

43

так

 

 

44

так

45

так

 

 

46

так

47

так

 

 

49

так

50

так

 

 

51

ні

52

так

 

 

53

так

55

так

 

 

56

так

57

так

 

 

Таблиця результатів

(приклад заповнення).

Тип темпераменту позначити знаком “+”.

№ з/п

Прізвище,

вік оптантів

Шкали

Тип темпераменту

Щ

Е

Н

холер.

сангв.

флегм.

меланх.

1.

2.

3.

4

А. 16 р.

В. 15 р.

С. 16 р.

Д. 15 р.

3

1

2

1

16

8

12

12

17

15

5

12

+

+

+

+

+

+

+

+

Мал.2.3.8.1. “Квадрат Айзенка”

Співвідношення темпераментів і типів нервової системи

Особливості нервових процесів

Тип нервової системи

Сильний

Слабкий

нестриманий

живий

інертний

Сила Врівноваженість Рухливий

Сильний Неврівноважений Рухливий

Сильний Врівноважений Рухливий

Сильний Врівноважений Інертний

Слабкий Неврівноважений Рухливий або інертний

Темперамент

Холерик

Сангвінік

Флегматик

Меланхолік

Мал.2.3.8.2. Типологія темпераменту (за Г.Айзенком)

Висновок

На основі отриманих даних зробити висновок щодо вираженостi типу темпераменту та рівня розвитку типологічних властивостей особистості. Спрямованість вектора темпераменту за типологією Г.Айзенка (Мал.2.3.8.2.) вказує на відповідну характеристику темпераменту. Наприклад: оптант А – збуджений холерик; оптант В – меланхолік песимістичний; оптант С – сангвінічно-флегматичний тип – лідер спокійний; оптант D – невизначений тип темпераменту і в різних ситуаціях можуть проявлятись різні його типи (мал. 2.3.8.1.). Для кращого розуміння типів темпераменту звернись до їх опису.

На основі отриманих результатів тобі необхідно зробити висновок, яким чином враховувати тип темпераменту в майбутній професійній діяльності та який iндивiдуальний стиль дiяльностi формувати в себе, пристосовуючи темперамент до вимог “твоєї” професії.

 

Визначення спiввiдношення мiж I-ю i 2-ю сигнальними системами

Отримати у викладача 9 карточок із словами. Згрупувати їх по 3 так, щоб у кожній групі було щось спільне і записати це в протокол. На основі еталону, який є у викладача, визначити співвідношення між сигнальними системами.

У висновку вказати тип вищої нервової діяльності.

Джерела інформації:

А – Основні:

1. Нормальна фiзiологiя /За  ред. В.I. Фiлiмонова.–  К., 1994.– С. 92-97, 107-127, 133-141,

2. Посiбник з нормальної фiзiологiї /За ред. В.Г. Шевчука, Д.Г. Наливайка.– К., 1995.– С. 268-274, 277-284.

3. Довiдник для засвоєння основних клiнiко-фiзiологiчних методик /С.Н. Вадзюк, i спiвавт.– Тернопiль, 1996.– С. 23-26, 41-42.

4. Основнi показники життєдiяльностi здорової людини (довiдник) /С.Н. Вадзюк i спiвавт.– Тернопiль, 1996.– С. 35-37.

5. Лекцiйнi матерiали.

В – Додаткові:

1. Физиология человека / Под ред. Г.И. Косицкого.- М., 1985.– С. 430-448, 468-479.

2. Физиология человека /Под ред. Р.Шмидта, Г.Тевса.– М., 1985.- Т.2.– С. 16-19, 49-89, 90-101, 103-105, 117-151, 192-203.

3. Силантьєв В.Л., Денисенко С.Н. //Психофізіологічні основи сну і сновидінь// Курсова робота Москва, 2006.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Приєднуйся до нас!
Підписатись на новини:
Наші соц мережі