Home » Юридичний план: форма власності та правовий статус

Юридичний план: форма власності та правовий статус

2 Червня, 2024

ПІДПРИЄМНИЦТВО

План

Власність і форми підприємницької діяльності.

Сутність підприємництва й умови його існування Поняття “підприємець” і “підприємництво”. Функції підприємництва.

Бізнес – план: сутність, призначення і методологія розробки.

Об’єкти, суб’єкти і види підприємництва. Права, обов’язки і відповідальність підприємця.

Організація підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я.

Ліцензування підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я.

Основи маркетингу

Управління маркетингом і організаціями маркетингової діяльності.

Особливості маркетингу в системі охорони здоров’я.

1. Власність і форми підприємницької діяльності

Історично першою формою власності була спільна або общинна форма власності первісного суспільства. З часом, під впливом прогресивних сил розвитку суспільства з’являється приватна форма власності у вигляді індивідуальної чи сімейної власності, яка згодом стає панівною і є основою для товарного виробництва та ринкового господарства.

Відносини власності завжди становлять основу економічної системи. Вони завжди були тим стрижнем у суспільстві, навколо якого формувались і розвивались всі інші суспільні відносини. Суть економічних відносин різних соціальних систем, що виражаються поняттям „власність” полягає у привласненні матеріальних та духовних благ. В українському етносі ця теза відлунює у прислів’ї: «Хто платить – той замовляє музику!».

Водночас слід відмітити, що серед вчених – економістів досі немає єдності в трактуванні відносин власності. Одне з накоротших визначень виглядає так. Власність – це система відносин між суб’єктами та об’єктами власності.

Такі відносини в Україні регламентуються Законом України “Про власність” №697-ХІІ від 7 лютого 1991 року.

Звично власність розглядають з двох позицій – юридичної, де право власності розглядається як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном, і економічної, де соціально-економічні відносини власності складають ядро економічної системи і визначають економічний лад суспільства.

Суб’єктом власності є окремий громадянин чи народ, юридичні особи та держава.

В Україні суб’єктом власності може бути громадянин не лише України, а й інших держав чи і взагалі особи без громадянства. Це ж стосується і юридичних осіб – спільні підприємства, міжнародні організації, асоціації тощо можуть бути суб’єктами власності на території нашої держави.

Власник засобів виробництва чи іншого майна має право створити в межах чинного законодавства підприємство, яке буде юридичною особою.

Юридична особа має право володіння, розпорядження і користування закріпленою за нею власністю в межах встановлених своїм статутом.

Об’єктом власності є виробничі ресурси або засоби виробництва і створений продукт.

Об’єктом виключної власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її території.

Об’єктом приватної власності є житлові будинки, квартири, дачі, земельні ділянки та насадження на них, предмети особистого користування та домашнього господарства, транспортні засоби, домашня худоба, грошові кошти, цінні папери, вироблена продукція тощо.

Об’єктом власності колективного господарства є вироблена ним продукція, одержані доходи від її реалізації та інше майно, придбане в результаті діяльності господарства, що не заборонене законом.

Об’єктом загальнодержавної власності є земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів, майно Збройних сил, органів державної безпеки, внутрішніх військ, єдина енергетична система, транспорт загального користування, з’язок, кошти державного бюджету, національний банк, майно вищих державних навчальних закладів, об’єкти соціально-культурної сфери тощо.

Об’єктом інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та результати іншої інтелектуальної власності.

Соціальний аспект власності тісно пов’язаний із політичним і лежить в основі утворення різних соціальних груп, класів, їхніх взаємостосунків залежно від власності на засоби виробництва та способів розподілу суспільного багатства. Сьогодні немає країн, де б існувала лише одна форма власності. Багатогранність цих форм та їх змішування сприяють розвиткові суспільства та ефективності господарювання країни.

Три основні види власності, які визначені українським законодавством, підрозділяються на ряд інших підвидів.

Приватна власність ділиться на:

– індивідуальну власність приватної особи;

– власність сім’ї або спільна власність громадян;

– власність подружжя;

– власність осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство.

До приватної власності в системі охорони здоров’я належать поширені по всій території України приватні лікарські кабінети. Аптеки, невеликі лабораторії тощо. Однак, масштаби цього бізнесу невеликі, на період 2010 року в галузі у 74,2% приватних установ працювало до 20 співробітників.

Приватні заклади охорони здоров’я,

засновані на власності фізичної особи створюються відповідно до рішення власника майна. Приватний заклад охорони здоров’я вважається створеним і здобуває права фізичної особи з дня його державної реєстрації.

Приватні установиа охорони здоров’я діють на основі Статуту, сформованого і затвердженого власником.

Управління приватною установою охорони здоров’я здійснюється відповідно до Статуту на основі узгодження прав власника, відносно господарчого використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу. Керівництво установою охорони здоров’я власник здійснює безпосередньо сам або делегує управління одній особі або органам управління.

Згідно чинного законодавства України, лікувально-профілактичною установою, аптечним закладом тощо може керувати особа, що має диплом “спеціаліста”, виданого медичними (фармацевтичними) ВНЗ або факультетами університетів III-IV рівнів акредитації. Перелік таких вузів зумовлений Наказом Міністерством охорони здоров’я України.

Колективна власність ділиться на:

– власність колективу орендарів;

– власність колективного підприємства;

– власність акціонерного товариства;

– власність господарського об’єднання;

– власність господарського товариства;

– власність громадського об’єднання.

Комунальна власність за різними даними відноситься то до державної форми власності, то до колективної. Така роздвоєність зумовлена поняттям місцевого самоврядування, як державної структури та поняттям територіальної громади, яка самостійно ропоряджається власним майном як окремого колективу.

Комунальний заклад охорони здоров’я

утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

До колективної власності в охороні здоров’я належатимуть окремі клініки, сітки аптек, фармфабрики тощо. Форма колективної власності цих установ та закладів впливатиме на їх статутні умови та форми розподілу прибутку.

Щодо майна комунального підприємства, то воно перебуває в комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Статутний фонд комунального підприємства формується органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб’єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова “комунальне підприємство” та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство, наприклад, «Тернопільська комунальна міська лікарня №1».

Комунальне підприємство не несе відповідальності за зобов’язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

Комунальне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органу. Відповідно, головного лікаря міської лікарні призначає міський голова, а головного лікаря сільської лікарської амбулаторії – голова Сільської Ради.

Державна власність ділиться на:

– власність державного підприємства;

– комунальну власність;

– власність державної установи;

– власність членів трудового колективу державного підприємства.

До даної форми власності в системі охорони здоров’я будуть віднесені вищі навчальні медичні заклади, республіканські клініки, тощо.

Державна установа охорони здоров’я діє на підставі Статуту, затвердженого власником майна за участю трудового колективу. Керує державним закладом охорони здоров’я головний лікар (директор), який самостійно вирішує всі питання діяльності закладу.

Державний заклад охорони здоров’я –

установа, яка відноситься до системи охорони здоров’я, що не має права власності на закріплене за нею майно, яким вона володіє, користується та розпоряджається в межах, визначених Цивільним кодексом України.

Власник майна вирішує питання створення закладу, визначення предмету, цілей та завдань його діяльності, його реорганізації або ліквідації, призначає головного лікаря (директора) закладу, здійснює контроль за його діяльністю та збереженням майна. Державні заклади охорони здоров’я фінансуються з відповідних бюджетів.Форми власності перебувають у постійній динаміці – вони змінюються як за суб’єктами, так і за об’єктами власності, в основному залежно від науково-технічного, історичного, політичного, економічного розвитку суспільства. Хоч з іншого боку саме форми власності значною мірою самі формують цей шлях становлення і розвитку суспільства.

Залежно від форм власності будуються різні форми підприємств і підприємницької діяльності. Про підприємства ми вже говорили в попередніх розділах. Підприємництво безпосередньо пов’язане із певними формами власності, які лежать у його основі. Саме форма власності визначає спосіб підприємницької діяльності, масштаби залучення фінансових ресурсів, обсяг оподаткування, форму відповідальності, масштаби залучення партнерів, стійкість у конкурентному середовищі, зовнішню та внутрішню політику підприємницької діяльності, стратегію його розвитку тощо.

2. Сутність підприємництва та умови його існування Поняття “підприємець” і “підприємництво”. Функції підприємництва

Поняття «підприємництво» вперше в науковий обіг було введено англійським вченим Річардом Канті Льоном (1680–1734 рр.).

У західних країнах підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого заложено пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та уміння залучення ресурсів із найрізноманітніших джерел.

Підприємництво в Україні здійснюється на основі Господарського кодексу України зі змінами № 245-VII (245-18) від 16.05.2013, що встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності.

Підприємництво –

це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Суб’єктом підприємницької діяльності є підприємець. Підприємцем можуть бути громадяни України або іншої держави чи особи без громадянства, юридичні особи всіх форм власності або їх об’єднання, які здійснюють підприємницьку діяльність в Україні в межах чинного законодавства.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних форм підприємницької діяльності, рівні права і можливості щодо доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Гарантує недоторканість їх майна та захист прав власності.

Підприємницька діяльність у системі охорони здоров’я здійснюється у відповідності з “Основами законодавства України про охорону здоров’я”, зокрема, стаття 74 “Заняття медичною та фармацевтичною діяльністю”, де сказано про те, що медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту та відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Перелік лікарських, провізорських та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою (фармацевтів) у закладах охорони здоров’я подано в Наказі Міністерства охорони здоров’я України №385 від 28.10.2002року.

Як виняток, за спеціальним дозволом Міністерства охорони здоров’я України або уповноваженого ним органу охорони здоров’я особам без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, у тому числі в галузі народної і нетрадиційної медицини, встановлюються Міністерством охорони здоров’я України. Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров’я і ті органи, яким надано право видавати дозвіл (ліцензію) на заняття індивідуальною підприємницькою діяльністю в галузі охорони здоров’я.

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому Міністерством охорони здоров’я України, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

Щодо міжнародної підприємницької діяльності, то вона регламентується статтею 79 даного Закону і називається “ Міжнародне співробітництво в галузі охорони здоров’я”. В ній говориться, що Україна — учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров’я, член Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню й поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться. На цій основі в Україні втілюються і реалізуються всі програми, які впроваджуються у життя Всесвітньою організацією охорони здоров’я. З 1994 року діє “Угода про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною”, “Хартія основних прав Європейського Союзу” від 2000року, Програма інтеграції України до Європейського Союзу 2001року тощо.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов’язань державa бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров’я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров’я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров’я, діяльності спільних підприємств у галузі охорони здоров’я, організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству. У 1997 році розроблений “План заходів щодо поетапного впровадження в Україні директив Європейського Союзу, санітарних, екологічних, ветеринарних, фітосанітарних норм, міжнародних і європейських стандартів”.

Заклади охорони здоров’я, громадяни та їх об’єднання мають право, відповідно до чинного законодавства, самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність. Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі і в суді.

Будь-якому претенденту для заняття підприємницькою діяльністю попередньо слід визначитися із цілим рядом питань, які стосуватимуться його майбутньої діяльності. Найважливішим на цьому етапі є визначення послідовного плану дій щодо обґрунтування, підготовки та побудови прогнозних моделей своєї діяльності.

Рис.7.2 Основні завдання, які вирішуються на початку підприємницької діяльності

3. Бізнес – план: сутність, призначення і методологія розробки

В умовах ринкової економіки будь-яка підприємницька діяльність пов’язана із певним ризиком. Лише 2% малих фірм збанкрутували через причини, які не залежали від їх управління, 98 – через некомпетентність, низький професіоналізм, брак управлінського досвіду тощо. Тому професійна підприємницька діяльність вимагає певної підготовки до початку її роботи.

Бізнес – план –

це ретельно підготовлений документ, який розкриває всі сторони господарської діяльності і є формою експертної оцінки доцільності та ефективності здійснення нової господарської діяльності.

Наскільки обгрунтовано і детально буде розроблений бізнес-план, настільки успішно реалізуватиметься ідея підприємницької діяльності.

Бізнес–план повинен бути виражено орієнтований на стратегічний розвиток вашої підприємницької діяльності. Він повинен бути максимально прив’язаний до фінансових можливостей підприємця та прогнозних змін фінансової політики у державі.

Бізнес-план є одним із найважливіших стратегічних документів підприємницької діяльності. Найважливішим стратегічним моментом цього документа є узгодження поставлених завдань і реальних фінансових можливостей.

Орієнтовна типова структура бізнес-плану

Резюме: актуальність даного проекту, аналіз ринкового середовища і визначення ринкової ніші.

Продукція чи послуги: опис та функціональні призначення, переваги та особливості, акцентуація на вигоді для споживача придбання саме цього товару.

Оцінка ринку збуту: покупці, місткість і динаміка ринку, фактори

Конкуренція: основні конкуренти, їх сильні і слабкі сторони. Переваги фірми порівняно з ними

Маркетинг-план: стратегія маркетингу, основний напрям діяльності, торгівельна політика, ціноутворення, сервіс, реклама

Виробничий план: виробничий процес, приміщення, устаткування та обладнання, постачальники основної сировини та матеріалів.

Організаційний план: форма організації бізнесу, керівники фірми, команда менеджерів та консультантів, система оплати праці, соціальна політика підприємства.

Юридичний план: форма власності та правовий статус

Оцінка ризику і страхування: можливий ризик і його мінімізація, хаджирування та страхування

Фінансовий план: прибуток і збитки, рух готівки, проект балансу, розрахунок беззбитковості

Стратегія фінансування, потреба у фінансуванні, повернення інвестицій

Оцінка очікуваного прибутку і збитків, розробка балансової відомості, формулювання висновків, узагальнення ключових положень бізнес-плану.

Фундаментально обґрунтований бізнес-план є базою бізнес пропозиції, яка обговорюватиметься із партнерами і відіграватиме вирішальну роль у пошуках інвесторів та кредиторів, від яких значною мірою залежатиме можливість вербування на підприємство досвідчених менеджерів та кваліфікованих спеціалістів.

В Україні невід’ємною частиною нового підприємництва було техніко-економічне обґрунтування доцільності і реалізації будь-якого проекту. Практично ця форма сьогодні і переросла у форму бізнес-плану. Враховуючи реалії українського ринку, бізнес-план повинен спиратися перш за все на конкретно існуючий проект виробництва певного товару (продукту чи послуги), всебічний аналіз виробничо-господарської діяльності аналогічного типу (ситуаційний аналіз), результати дослідження конкретних інноваційних проектів.

У практичному житті не існує єдиної форми бізнес – плану, бо останній залежить від специфіки бізнесу, особливостей проектованої діяльності, її масштабів. Розробка бізнес-плану фактично є спробою створити так звану модель майбутньої підприємницької діяльності, до якої життя, безперечно, внесе свої корективи. Але, зрозуміло, що чим менше похибок буде допущено на стадії проектування, тим менше непрємних несподіванок очікуватиме потім.

4. Об’єкти, суб’єкти і види підприємництва. Права, обов’язки і відповідальність підприємця

Об’єктом підприємницької діяльності не може бути діяльність, пов’язана із обігом наркотиків, психотропних речовин та їх аналогів, з виготовленням зброї; діяльність, пов’язана із криміналістичною, судово-медичною та судово-психіатричною експертизою, доставка пенсій чи іншої грошової допомоги малозабезпеченим сім’ям та інші види діяльності, які потребують особливого законодавчого забезпечення.

Об’єктом підприємницької діяльності є

господарська діяльність, спрямована на отримання економічної вигоди і насамперед на привласнення додаткового прибутку методами, що не виходять за рамки чинного законодавства.

Підприємництво прямо пов’язане з економічною свободою, яка включає в себе право на приватну власність на засоби виробництва, на економічну ініціативу. За Фрідманом, заперечувати економічну свободу – означає заперечувати особисті здобутки, особисту повагу і право будь-якої людини розпоряджатися долею. Але підприємець – це не обов’язково власник. Він орієнтується не на володіння ресурсами, а на епізодичне їх використання.

У звичайному житті поняття “фірма” і “підприємство” часто ототожнюються, хоча з економічної точки зору їх необхідно розрізняти.

Підприємство – це певний виробничо-технічний комплекс, а також колектив людей, які пов’язані певним виробничим процесом і кооперацією праці, а також спільними економічними інтересами. Це може бути приладобудівне підприємство, вугільна шахта, перукарня чи автопарк.

Фірма – організаційно-економічна, суспільна, підприємницька форма виробництва. Фірма може бути одна, а до її складу буде входити багато різних підприємств.

Суб’єкти підприємницької діяльності –

це громадяни, юридичні особи і об’єднання громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність у рамках чинного законодавства.

Про суб’єкти підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я йшлося вище. Кожен суб’єкт підприємницької діяльності повинен мати назву. Найменування суб’єкта підприємницької діяльності обов’язково повинне містити інформацію про його організаційно-правову форму та ім’я (назву). Ім’я не повинно повторюватись з назвами інших суб’єктів підприємницької діяльності та не повинно містити найменувань чи абревіатури органів державної влади. Також слід зважати на благозвучність як самої назви, так і її скорочення чи абревіатури.

При всіх рівних правах, є окремі категорії осіб, які в силу свого соціального статусу не можуть займатись підприємницькою діяльністю.

Не можуть займатись підприємницькою діяльністю:

військовослужбовці, працівники силових структур, депутати, посадові і службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування а також а також, службові особи державного арбітражу, державного нотаріату. працівники тих органів державної влади, які покликані здійснювати контроль за підприємницькою діяльністю.

Для ведення підприємницької діяльності необхідна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності. Лише через державну реєстрацію здійснюється легалізація суб’єкта підприємницької діяльності, тобто юридично закріплюється його правове положення. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється відповідно до чинного законодавства України та Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 31-32, ст.263 ). Цей Закон регулює відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб - підприємців. Дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб - підприємців.

Державна реєстрація юридичних та фізичних осіб - підприємців – засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців включає, зокрема:

-                          перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

-                          перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

-                          внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;

-                          оформлення і видачу виписки з Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.

 Стаття 8 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" передбачає такі вимоги до оформлення документів, які подаються державному реєстратору:

 1. Документи, які відповідно до вимог Закону подаються (надсилаються поштовим відправленням або електронним документом) державному реєстратору, повинні бути викладені державною мовою.

 2. Реєстраційна картка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору поштовим відправленням, справжність підпису заявника на реєстраційній картці (заяві, повідомленні) повинна бути нотаріально засвідчена.

 3. Установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом. Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несуть засновники (учасники) юридичної особи.

 5. Установчі документи юридичної особи, а також зміни до них, викладаються письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками) або уповноваженими особами, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними державними органами.

 8. Електронні документи, подані для проведення державної реєстрації у випадках, передбачених цим Законом, оформляються згідно з вимогами законодавства у сфері електронних документів та електронного документообігу, а також електронного цифрового підпису.

 9. З документів, поданих для проведення державної реєстрації на паперових носіях державним реєстратором, обов'язково виготовляється електронна копія шляхом сканування.

 10. У разі подання електронних документів у випадках, передбачених цим Законом, реєстраційна картка та документи, крім документів, що засвідчують повноваження уповноваженої особи, засвідчуються електронним цифровим підписом заявника.

 11. Електронний документ вважається одержаним державним реєстратором з часу надходження заявникові повідомлення в електронній формі про одержання такого електронного документа державним реєстратором. Державний реєстратор автоматично після отримання від заявника електронного документа надсилає йому електронний документ з підтвердженням факту одержання електронного документа.

 За проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір у такому розмірі:

ü      десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації юридичної особи;

ü      два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця;

ü      три неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації благодійної організації.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи необхідно подати такі документи:

а) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу у випадках, передбачених законом;

б) установчі документи, до яких необхідно віднести: рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення юридичної особи; установчий договір, якщо власників або уповноважених ними органів два і більше; в окремих випадках протокол установчих зборів (конференції); статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності;

в) рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом; г) реєстраційну картку встановленого зразка;

ґ) документ (документи), що засвідчує сплату засновником (засновниками) внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання; д) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи може бути місце проживання одного з його засновників, а також інша адреса, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення чи його частини.

Державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію у строки, що не перевищують п’яти робочих днів з дня їх надходження, здійснити реєстрацію та видати свідоцтво про державну реєстрацію.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Можливості особи, що здійснює підприємницьку діяльність включають права, зобов’язання та відповідальність.

Соціально-економічні рівні підприємців починаються від дрібного власника, керуючого акціонерним товариством, кооператора, орендаря і т.п. до менеджера крупної корпорації.

Спільним для всіх, хто займається підприємницькою діяльністю чи то окрема особа, чи група людей, є ініціатива, прагнення отримати вигоду, бажання ризикнути, “перевірити себе”.

В “Теорії економічного розвитку” австрійський економіст-теоретик Йозеф Алоїз Шумпетер писав, що бізнесмен – це той, хто робить не те, що роблять інші, і не так, як це роблять інші. Таке економічне новаторство — це функція індивідів, яких Й. Шумпетер назвав підприємцями. Підприємець — господарський суб’єкт, функцією якого є безпосереднє здійснення нових комбінацій і який виступає активним елементом цього процесу. Підприємництво не є професією, не становить стійкий суспільний клас, відповідні якості й навички можуть бути втрачені, перейти до інших людей. Новаторську функцію-підприємця Й. Шумпетер чітко відокремлює від функції капіталіста: підприємець не обов’язково має право власності на майно і, отже, не несе ризику (ризикує той, хто позичає підприємцю гроші). Й. Шумпетер узагальнив риси підприємця за окремими, характерними ознаками:

Кемпбелл Макконнелл і Стенлі Брю розкривають поняття підприємництва через чотири основні функції підприємця:

1. Підприємець бере на себе ініціативу об‘єднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва товару чи послуги. Виконуючи роль детонатора і каталізатора, підприємець одночасно є рушійною силою виробництва і посередником, що зводить разом інші ресурси для здійснення процесу, який в перспективі принесе прибутки.

2. Підприємець бере на себе важке завдання прийняття основних рішень у процесі ведення бізнесу, тобто ті стратегічні рішення, які і визначають мету підприємства.

3. Підприємець – це новатор, особа, яка прагне вводити в побут на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології і навіть нові форми організації бізнесу.

4. Підприємець – це людина, яка йде на ризик. Це випливає з ретельного вивчення інших трьох його функцій. У капіталістичній системі підприємцю прибуток не гарантований. Винагородою за витрачений час, зусилля і здібності може виявитися як прибуток такі збиток, а то і банкрутство. Слід звернути увагу, що підприємець ризикує не тільки своїм часом, працею і діловою репутацією, але і вкладеними коштами – своїми власними, а також засобами компаньйонів або акціонерів.

Підприємець – дуже різностороння постать, саме тому в різні часи різні визначні вчені давали різні визначення цьому поняттю:

У 1797 році Бодо вважав, що підприємець володіє підприємством, планує, організовує, контролює і несе відповідальність за справу, а Девід Маклілланд у 1961 році відмітив підприємця, як енергійну людину, що діє в умовах помірного ризику, Альберт Шапіро у 1975 році підприємцем вважав людину, яка проявляє ініціативу, організує діяльність, несе відповідальність за можливу невдачу, а Роберт Хізрич через 10 років добавив, що підприємець вкладає час, сили у виробництво нового продукту, бере на себе весь фінансовий, психологічний і соціальний ризик, отримуючи в нагороду гроші й задоволення від досягнутого

Умовно можна виділити чотири сходинки підприємницької ієрархічної послідовності. Першу сходинку займають ті бізнесмени, для яких прибуток є засібом для покращення умов життя. Вони свою діяльність будують на базі тривіальних рішень. Це в основному дрібний бізнес.

Однак, значна частина підприємців малого бізнесу знаходяться на другій сходинці. Це люди цілком ініціативні, але більше діють відповідно відомому медичному правилу: не нашкодь! Саме дрібні підприємства здатні швидко і оперативно реагувати на винаходи, відкриття, втілення їх у виробництво. В США, наприклад, мале підприємництво себе проявило досить активно в освоєнні нововведень (“ноу-хау”), винаходів, модифікації вже освоєних товарів і т. ін.

На третій сходинці знаходяться підприємці, для яких органічною потребою є розробка абсолютно нових, нетрадиційних рішень. Мотивація їх діяльності не зводиться до забезпечення максимального прибутку. Стимулом їх діяльності стає потреба перемоги над конкурентами, прагнення влади, а часто і благодійність.

На самій верхній, четвертій сходинці, знаходиться супереліта. Забезпечення максимального прибутку – для них пройдений етап. Для них лише підприємницька діяльність є вираженням їх сутності, постійна потреба їх самовираження. Це і суспільне визнання, і безмежна влада, як відмічав Й. Шумпетер: “влада для супереліти – це основа для формування нехай невеликої, але власної імперії”. Третя і четверта групи – це малочисельні групи підприємців. Звичайно, на їх чисельність у кожній країні впливає в першу чергу рівень розвитку ринкової економіки.

На якій би сходинці не знаходилися підприємці, для них характерні наступні функції:

Підприємці виносять на ринок нові товари або послуги. Більш ніж половина товарів, які споживаються сьогодні ще двадцять років тому не існували: компакт-диски, магнітофони, мікрохвильові печі, домашні комп’ютери і килими, на яких не залишається плям. За кожним із цих предметів стоять люди, які розуміли потребу споживача, що не могла бути задоволена, і знайшли шляхи її задоволення. Вони мобілізували всі ресурси, розуміючи, що якщо їх догадка виявиться вірною – їх чекає солідний прибуток: якщо ж вона буде помилковою – вони матимуть серйозні втрати.

Підприємці знаходять нові ресурси або використовують старі по-новому. У наш час підприємець не просто відкриває нові ресурси, як, наприклад, поклади нафти, газів або рідкісних металів. Для підприємців сьогодні відкрились великі можливості по-новому використовувати вже існуючі ресурси, наприклад, відходи виробництва або поновлені джерела енергії.

Підприємці сприяють розвитку нових технологій. Прогрес будь-якої нації залежить від розвитку нових технологічних вдосконалень. Ідеї таких вдосконалень породжує саме підприємець, який і робить все необхідне для їх розвитку і внесення на споживчий ринок.

Підприємці відкривають нові ринки. Першопрохідці були підприємцями. Вони вели торгівлю товарами своєї держави взамін на скарби далеких країн. У наш час нові ринки з’являються в галузі охорони здоров’я і фінансових служб.

Підприємці реорганізовують існуючі підприємства. Будь-яке підприємство, що залишається без змін, в найближчий час обов’язково стане відстаючим і непродуктивним. Підприємці вміють знайти найкращі методи такої реорганізації за допомогою зменшення собівартості і посилення ефективності.

Американська фірма “Макбер енд компані” при підтримці американського агентства міжнародного розвитку і Національного фонду США розробила методику “профілю підприємця”. В цьому дослідженні виділяються наступні десять характеристик, які притаманні тим, хто досягає успіху:

5. Організація підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я

Підприємницькою діяльністю в сфері охорони здоров’я, як уже говорилось, згідно зі статтею 74 Основ законодавства України про охорону здоров’я медичною діяльністю можуть займатись особи. які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Такі вимоги встановлені наказом Міністерства України від 25.12.92. №195 “Про затвердження переліку вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання, в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною діяльністю.

Про відповідність зазначеним вимогам можуть свідчити:

а) диплом про медичну освіту, який видано державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації або такими, що до них прирівнені і мають право видавати документа державного зразка згідно з чинним законодавством;

б) свідоцтво (довідка) про підвищення кваліфікації за останні 5 років, видане державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації, науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів або такими, що до них прирівнені i мають право видавати документи державного зразка згідно з чинним законодавством; в) свідоцтво про присвоєння (підвищення) відповідної кваліфікаційної категорії;

г) сертифікат про присвоєння звання лікаря-спеціаліста, виданий відповідно до наказу Міністерства від 09.06.93 № 130 “Про внесення змін і доповнень до наказу МОЗ України від 21.11.91 № 168 “Про подальше удосконалення атестації лікарів”

д) атестаційно-експертний висновок AT Української асоціації народної медицини.

Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності, у т.ч. на підприємницьких засадах, після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому наказом Міністерства від 19.08.94 №118-с (із змінами № 410 z 0754-06 від 27.06.2006 “Про порядок допуску до медичної і фармацевтичної діяльності в Україні громадян, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн“.

Медична практика, судово-медична і судово-психіатрична експертизи здійснюються тільки за спеціальністю, визначеною у сертифікаті або посвідченні про спеціалізацію за переліками відповідних медичних спеціальностей, які затверджуються Міністерством охорони здоров’я.

Якщо особи хочуть застосувати методи не передбачені кваліфікаційними вимогами певної спеціальності, але дозволені у медичній практиці для лікарів або середнього медичного персоналу, до зазначених документів додаються посвідчення про опанування такими методами в закладах, яким надано право видавати посвідчення до диплома певної спеціальності державного зразка.

Особи, які хочуть отримати ліцензії на медичну практику з проведенням розрахованих на масову аудиторію лікувальних сеансів та інших аналогічних їм заходів з використанням гіпнозу та інших методів психічного або біоенергетичного впливу, повинні відповідно до статті 32 “Основ законодавства України про охорону здоров’я” отримати на це спеціальний дозвіл Міністерства.

До початку заснування приватного медичного бізнесу слід продумати наступні позиції:

1) чітко сформувати мету і місію майбутньої приватної установи, враховуючи обмеження у видах надання медичної допомоги в приватному секторі;

2) вивчити кон’юнктуру ринку аналогічних послуг, враховуючи наявність закладів державної та комунальної форми власності;

3) визначити кількісну і якісну структуру потенційних пацієнтів, з ракурсу захворюваності і платоспроможності;

4) на основі попереднього вивчення ринку визначитися із формуванням ціни на пропоновані послуги;

5) знайти бізнес-партнерів;

6) визначитися із формами та розмірами фінансування проекту;

7) скласти баланс потенційних витрат, доходів і прибутків, зважаючи на динаміку доходів населення;

8) врахувати можливі ризики бізнесу, як зміну фінансової політики, падіння доходів населення, епідемічні ризики, вплив реформування системи тощо.

Після визначення виключно стратегічних питань, організація приватного бізнесу вимагає певних тактичних кроків:

1) вибір приміщення для здійснення приватного бізнесу – це може бути як орендоване приміщення так і приватне пристосоване чи спеціально збудоване;

2) оформлення технічного паспорта на приміщення;

3) довідка про матеріально-технічний стан суб’єкта підприємницької діяльності та про наявність нормативно-правових документів;

4) висновок санітарно-епідеміологічних служб;

5) оформлення санітарного паспорта;

6) дозвіл органів протипожежного нагляду;

7) пакет документів, що стосуються охорони праці.

8) пакет документів для допуску до роботи персоналу;

9) метрологічна повірка устаткування;

10) написання статуту підприємства;

11) отримання ліцензії на приватну підприємницьку діяльність

12) реєстрація організаційно-правової форми в органах державної влади.

З самого початку приватної діяльності основну увагу необхідно буде приділяти професійній підготовці персоналу, маркетинговим програмам просування послуги, формуванню морально-психологічного клімату в колективі, іміджу фірми, або, як сьогодні прийнято говорити корпоративній культурі тощо.

Слід наголосити на такому важливому моменті приватного бізнесу, як прибуток. З одного боку, будь-який приватний бізнес орієнтований на прибуток, з іншого – медична послуга особлива тим, що, окрім емоційної сфери (як біль, страх, невідомість, страждання тощо) зачіпає не лише здоров’я, працездатність, а й життя людини. Тому, якщо інтерес приватної фірми на боці прибутку, то лікування перетворюється на процес у тривалому недоконаному виді, або поширюється лікування неіснуючих хвороб тощо, що по суті є не лише злочином, а й гріхом.

Позитивними моментами приватного бізнесу в системі охорони здоров’я є можливість приділення більшої уваги пацієнтові, незрівняно вищі сервісні послуги, не обмеження лікаря часовими нормативами, зацікавленість у позитивних результатах діяльності для завоювання постійних пацієнтів і поширення позитивного іміджу. Останнє слід особливо враховувати приватним лікарям, так як відгуки про їх роботу, завдяки інтернет зв’язку можуть поширювати швидко, вичерпно, емоційно і на достатньо широку аудиторію.

Щодо вирішення питання фінансування приватної підприємницької діяльності, то одним із ефективних його способів є лізингові операції.

Лі́зинг (англ. leasing – оренда, майновий найм)

– підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна.

Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів..

Лізин покликаний підвищувати ефективність підприємницької діяльності в усіх галузях народного господарства, в тому числі і в охороні здоров’я. Лізингові операції розглядаються діловим світом як новий і перспективний вид фінансування. Не тільки тому, що вони надають фінансову допомогу установам, що її потребують, але й тому, що вони забезпечують економічні вигоди для установ: збереження ліквідності, збереження власного капіталу, міцна основа для розрахунків, балансові переваги, вигода страхування.

В системі охорони здоров’я лізинг дає можливість користуватися або придбати дорого вартісне медичне обладнання та апаратуру. Користуючись лізинговою програмою. Медичний працівник не має проблем із моральним устаріванням цього ж обладнання, а також вільний у локалізації її використання. З позицій економічної вигоди приватний лікар не має мороки з гарантійним обслуговуванням чи заставою майна тощо.

6. Ліцензування підприємницької діяльності в системі охорони здоров’я

Державний контроль за підприємницькою діяльністю і нагляд у галузі охорони здоров’я здійснюють Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, Ліцензійна палата при Міністерстві економіки України, управління охорони здоров’я обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, інші уповноважені органи та заклади. Організаційно-методичне керівництво органами, охорони здоров’я при здійсненні ними контролю та нагляду за суб’єктами підприємництва покладається на МОЗ України.

Окремі види діяльності підприємств потребують не лише погодження з Антимонопольним комітетом, а ще і спеціального дозволу (ліцензії).

Ліцензуванню підлягають всі суб’єкти підприємницької діяльності та лікувально-профілактичні заклади системи охорони здоров’я, які, практично, є окремими підприємствами.

Ліцензування – (від лат. licentia – право, свобода) –

це отримання дозволу (ліцензії) і засіб здійснення контролю держави за дотриманням суб’єктами підприємницької діяльності вимог законодавства, що пред’являється до медичної практики, проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи.

Ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню

Питання необхідності нагляду чи контролю над медичною практикою з боку держави досить дискутабельне. З позиції лікаря, звичайно, такий нагляд є обтяжуючим і не дуже бажаним, з позиціій пацієнта – обов’язковий і постійний. Ліцензування є своєрідним посередником між цими позиціями і забезпечує потенційно достатню якість надання медичної допомоги суб’єктам підприємницької діяльності в даній сфері.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики регламентуються наказом Міністерства охорони здоров’я України 30.11.2012 № 981. Ці Ліцензійні умови поширюється на всі суб’єкти господарювання, що зареєстровані в установленому порядку, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які провадять господарську діяльність з медичної практики.

Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та іншівимоги для провадження певного виду господарської діяльності. Суб’єкт господарювання зобов’язаний провадити певний вид господарської діяльності (у нашому випадку це медичні послуги), що підлягає ліцензуванню, відповідно до встановлених для цього виду діяльності ліцензійних умов.

Медична практика –

це вид господарської діяльності у сфері охорони здоров’я, який провадиться закладами охорони здоров’я та фізичними особами – підприємцями, які відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам, з метою надання видів медичної допомоги, визначених законом, та медичного обслуговування

При провадженні господарської діяльності з медичної практики ліцензіат повинен дотримуватись постанов Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів МОЗ України щодо організації та надання медичної допомоги населенню та забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, з питань радіаційної безпеки, а також щодо діяльності, пов’язаної з організацією та якістю надання медичної допомоги населенню.

Медична практика провадиться суб’єктами господарювання на підставі ліцензії за умови виконання кваліфікаційних, організаційних, інших спеціальних вимог, встановлених цими Ліцензійними умовами.

Суб’єкти господарювання повинні забезпечити контроль за якістю надання медичних послуг та мати затверджений перелік та вартість послуг, які відповідно до законодавства надаються пацієнтам.

Використання одного кабінету, в якому провадиться медична практика, за різними функціональними призначеннями не допускається.

Спільне використання приміщень (кабінетів) різними суб’єктами господарювання для провадження медичної практики повинно підтверджуватись договорами найму, оренди (суборенди) та відповідними документами (актами).

Медична техніка та вироби медичного призначення застосовуються суб’єктами господарювання у медичній практиці виключно після їх державної реєстрації.

У медичній практиці суб’єкти господарювання можуть застосовувати лише ті методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, які дозволені до застосування МОЗ України.

Ліцензіат повинен розмістити за місцем провадження господарської діяльності з медичної практики в доступному для споживача місці:

– вивіску із зазначенням найменування суб’єкта господарювання або прізвища, ім’я, по батькові фізичної особи – підприємця відповідно до запису в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – Єдиний державний реєстр) та режим роботи; копію ліцензії та копію виписки з Єдиного державного реєстру, акредитаційний сертифікат закладу охорони здоров’я (за умови функціонування більше двох років);

– перелік лікарських та провізорських спеціальностей та спеціальностей молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою, за якими провадиться медична практика; копію свідоцтва про атестацію лабораторії (за наявності);

– перелік та вартість послуг, які відповідно до законодавства надаються пацієнтам;

– відомості про керівництво (прізвище, ім’я, по батькові керівника, його заступників) та лікарів ліцензіата (прізвища, імена, по батькові, посади, категорії);

– книгу відгуків та пропозицій громадян.

Медична практика провадиться суб’єктами господарювання на підставі ліцензії та за умови:

– наявності приміщень, що відповідають установленим санітарним нормам і правилам;

– наявності приладів, обладнання, оснащення відповідно до табеля оснащення виробами медичного призначення лікувальних та діагностичних кабінетів амбулаторно-поліклінічних закладів, стаціонарних відділень лікарень (далі – Табель оснащення). При цьому засоби вимірювальної техніки повинні бути метрологічно повірені;

– укомплектованості працівниками (лікарями, провізорами, молодшими спеціалістами з медичною та фармацевтичною освітою) для провадження господарської діяльності з медичної практики відповідно до розділу III цих Ліцензійних умов;

– дотримання вимог щодо атестації медичних працівників та фармацевтичних працівників;

– проходження медичними та фармацевтичними працівниками обов’язкових медичних оглядів;

– наявності входу та умов для вільного доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Заклад охорони здоров’я повинен затвердити згідно чинного законодавства:

– статут (положення), структуру, штатний розпис, перелік обладнання відповідно до Табеля оснащення закладу охорони здоров’я;

– номенклатуру справ з медичної та фармацевтичної документації;

– посадові інструкції для працівників закладу охорони здоров’я;

– правила перебування пацієнтів у закладі охорони здоров’я;

– перелік засобів вимірювальної техніки, що перебувають в експлуатації та підлягають метрологічній повірці;

– стандарти сестринського (медичного) догляду;

– правила та інструкції виконання маніпуляцій та процедур;

– положення про структурні підрозділи;

– локальні клінічні протоколи (маршрути пацієнтів) згідно з клінічними протоколами та медичними стандартами, затвердженими МОЗ України;

– інформацію про порядок дій при невідкладних станах;

– правила та інструкції про порядок взаємодії структурного підрозділу з іншими структурними підрозділами закладу охорони здоров’я та/або іншими закладами охорони здоров’я;

– інструкцію щодо правил миття й знезараження рук;

– внутрішній контроль якості надання медичної допомоги;

Заклад охорони здоров’я, як суб’єкт підприємницької діяльності повинен дотримуватись:

– трудового законодавства з питань прийому на роботу та допуску до медичної практики медичних та фармацевтичних працівників;

– нормативно-правових актів щодо перебування пацієнтів у закладі охорони здоров’я;

– вимог законодавства щодо зберігання інформації про пацієнта;

– встановлених норм щодо площ та розташування приміщень закладу охорони здоров’я відповідно до ДБН В.2.2-10-2001 “Будинки і споруди. Заклади охорони здоров’я”;

– санітарних норм і правил щодо холодного та гарячого водопостачання;

– вимог законодавства з охорони праці;

– порядку видачі листків непрацездатності відповідно до Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом МОЗ України від 13.11. 2001 року № 455

Заклад охорони здоров’я, як суб’єкт підприємницької діяльності повинен забезпечити:

– підвищення кваліфікації медичних та фармацевтичних працівників;

– інформування медичного персоналу щодо дотримання лікарської таємниці;

– працівників необхідними мийними та дезінфікуючими засобами, дотримання вимог щодо їх зберігання;

– медичних та фармацевтичних працівників санітарним одягом та засобами індивідуального захисту відповідно до вимог законодавства;

– умовами для миття й знезараження рук;

– дотримання санітарних норм і правил щодо вивезення та знищення побутового сміття та медичних відходів;

– затвердження та запровадження правил внутрішнього трудового розпорядку з урахуванням специфіки роботи медичних та фармацевтичних працівників;

– наявність, доступність та укомплектованість аптечок для надання невідкладної медичної допомоги;

– призначення на посаду керівника закладу охорони здоров’я особу, яка відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам;

– наявність працівників, які необхідні для провадження господарської діяльності з медичної практики за лікарськими, провізорськими спеціальностями та спеціальностями молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою;

– надання інформації щодо пацієнта відповідно до вимог законодавства;

– одержання добровільної згоди пацієнта на проведення діагностики, лікування та на проведення операції та знеболення;

– ведення обліково-звітної статистичної форми у сфері охорони здоров’я відповідно до заявлених спеціальностей;

– проведення протиепідемічних заходів щодо профілактики внутрішньолікарняних інфекцій;

– відповідальну особу з питань забезпечення лікарськими засобами.

Заклад охорони здоров’я, як суб’єкт підприємницької діяльності повинен зберігати за місцем проведення діяльності:

– нормативно-правові документи, у тому числі нормативні документи з питань стандартизації, необхідні для провадження відповідного виду господарської діяльності;

– обліково-звітні статистичні форми відповідно до заявлених спеціальностей;

– акредитаційний сертифікат закладу охорони здоров’я (за умови функціонування закладу охорони здоров’я більше двох років);

– свідоцтво про атестацію лабораторії закладу охорони здоров’я (за наявності її у структурі закладу охорони здоров’я);

– копії документів, у яких зазначаються освітньо-кваліфікаційні рівні медичних та фармацевтичних працівників;

– висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи про відповідність наявних приміщень вимогам санітарних норм і правил щодо здійснення медичної практики;

– рішення про створення закладу охорони здоров’я;

– виписку з Єдиного державного реєстру;

– ліцензії на провадження видів господарської діяльності, що забезпечують здійснення діяльності закладу відповідно до профілю та завдань, які передбачені законодавством;

– копії свідоцтв про державну реєстрацію медичної техніки та виробів медичного призначення;

– документи, передбачені підпунктом “а” цього пункту.

На фасаді будівлі, де розміщується заклад охорони здоров’я або його відокремлений структурний підрозділ, повинна бути вивіска із зазначенням виду закладу охорони здоров’я, найменування юридичної особи, місцезнаходження та коду за ЄДРПОУ (Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України). Якщо така діяльність провадиться фізичною особою – підприємцем, повинна бути вивіска із зазначенням медичних спеціальностей, за якими провадиться медична практика, прізвища, імені, по батькові фізичної особи – підприємця.

У найменуванні юридичної особи повинно міститись найменування лише одного із видів закладів охорони здоров’я відповідно до Переліку закладів охорони здоров’я, затвердженого наказом МОЗ України від 28 жовтня 2002 року № 385, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 12 листопада 2002 року за № 892/7180. Інші назви та словосполучення не допускаються.

Кваліфікаційні вимоги до фізичних осіб – підприємців, що провадять медичну практику, та медичних (фармацевтичних) працівників закладів охорони здоров’я передбачають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Такі вимоги встановлені Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників. Випуск 78 “Охорона здоров’я”, затвердженим наказом МОЗ України від 29 березня 2002 року № 117.

Суб’єкти господарювання, що провадять медичну практику повинні дотримуватися всіх тих вимог, які пред’являються і до закладів охорони здоров’я державної форми власності.

При наданні платних послуг ліцензіат зобов’язаний видати споживачеві розрахунковий документ, що засвідчує факт виконання роботи, надання платної послуги відповідно до Закону України “Про захист прав споживачів”.

Виписування рецептів на лікарські засоби і вироби медичного призначення для отримання пацієнтами медикаментів і виробів медичного призначення безоплатно чи на пільгових умовах, а також рецептів на дозволені до застосування в Україні наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори, віднесені до Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 травня 2000 року № 770, здійснюється суб’єктами господарювання відповідно до наказу МОЗ України від 19 липня 2005 року № 360 “Про затвердження Правил виписування рецептів та вимог-замовлень на лікарські засоби і вироби медичного призначення, Порядку відпуску лікарських засобів і виробів медичного призначення з аптек та їх структурних підрозділів, Інструкції про порядок зберігання, обліку та знищення рецептурних бланків та вимог-замовлень”, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 20 липня 2005 року за № 782/11062.

І, насамкінець, ліцензіат зобов’язаний повідомляти орган ліцензування про всі зміни даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. У разі виникнення таких змін ліцензіат зобов’язаний протягом десяти робочих днів подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі разом з документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

У випадку призупинення провадження господарської діяльності з медичної практики, викликаного відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для провадження медичної практики та відновлення провадження медичної практики, ліцензіат не пізніше наступного дня письмово повідомляє про це МОЗ України із зазначенням причин та строку простою.

Для отримання ліцензії суб’єкт підприємницької діяльності з провадження медичної практики подає до МОЗ України заяву наступного зразка:

Стан матеріально-технічної бази, необхідної для провадження медичної практики для суб’єктів господарювання для отримання ліцензії оформляється у вигляді відомості, поданої нижче.

Нові правила видачі ліцензій для ведення господарської діяльності з медичної практики, що набули чинності з січня 2013 року, вимагають від ліцензіатів навичок правильного заповнення документів. Слід звернути увагу, що послуги посередників і не брання участі у заповненні документів не передбачає уникнення відповідальності за неправдиві відомості та за неналежні умови надання медичної допомоги.

Водночас нова редакція Ліцензійних умов опосередковано вимагає при поданні заяви на отримання ліцензії особистого заповнення керівником медзакладу або фізичною особою-підприємцем відомостей про стан матеріально-технічної бази, про нормативно-правове забезпечення та про кваліфікацію персоналу. Це, в першу чергу, зумовлено особливостями господарської діяльності з медичної практики, що є діяльністю з високим ступенем ризику та має безпосередній вплив на здоров’я та життя громадян, а, відтак, вимагає максимально відповідального ставлення майбутнього ліцензіата до роботи, якою він прагне займатися.

Головна мета нововведень – відповідність заявленого у документах реальним можливостям медичного закладу та/або фізичної особи-підприємця та вимогам чинного законодавства у сфері охорони здоров’я.

Отож, з метою удосконалення контролю якості медичних послуг було створено нову редакцію Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики. Їх було затверджено Наказом МОЗ України від 30 листопада 2012 року № 981 “Про внесення змін до наказу МОЗ України від 2 лютого 2011 року № 49”, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України від 20 грудня 2012 року за № 2131/22443, опублікованого в Офіційному віснику України 8 січня 2013 року № 100. Нові правила набрали чинності 17.01.2013р.

Особи, які хочуть отримати ліцензію на медичну практику із застосуванням методів народної та нетрадиційної медицини, в тому числі й особи без спеціальної освіти, повинні отримати спеціальний дозвіл, передбачений Міністерством.

Особи, які не працюють за зазначеною у сертифікаті спеціальністю чи за жодною лікарською спеціальністю понад три роки, можуть бути допущені до медичної практики, в тому числі й на підприємницьких засадах, лише після проходження відповідного стажування.

Міністерство для розгляду заяв суб’єктів підприємницької діяльності створює ліцензійну комісію, головою якої призначається заступник міністра.

Рішення ліцензійної комісії оформляється протоколами її засідання та затверджується наказами по Міністерству.

Рішення про видачу ліцензії приймається при відсутності зауважень відносно виданих документів. За результатами правової та спеціальної експертизи в термін не пізніше 30 днів з дня реєстрації заяви.

При негативному експертному висновку заявнику в межах того ж терміну письмово повідомляється про відмову у наданні Ліцензії із зазначенням підстав відмови.

При надходженні документів, за якими раніше було прийняте рішення про відмову у наданні ліцензії, експертиза та прийняття рішення за ними здійснюється в загальному порядку, що встановлений для отримання ліцензії.

Відмова у видачі ліцензії, а також – за вимогою заявника – документи на отримання ліцензії надсилаються поштовим відправленням або видаються особисто заявникові, або його уповноваженому представнику.

Суб’єкти підприємництва, які отримали ліцензії на медичну практику, судово-медичну i cyдoвo-психіaтpичнy експертизу, у своїй діяльності повинні забезпечити вимоги ведення первинної документації (обліку і звітності) за встановленими формами.

При виявленні порушень у діяльності суб’єктів підприємництва, органи охорони здоров’я та інші уповноважені органи направляють акти перевірок до Міністерства для вирішення питань про видання розпорядження про усунення порушень чи зупинення дії ліцензії на визначений термін або анулювання її.

Зупинення дії ліцензії та анулювання її може здійснюватись за рішенням Міністерства або Ліцензійної палати при Міністерстві економіки.

У разі порушення суб’єктом підприємницької діяльності умов і правил здійснення відповідного виду діяльності, які передбачені чинним законодавством України, що регулює порядок підприємницької діяльності з медичної практики, проведення судово-медичної, судово-психіатричної експертизи, дія ліцензії може бути зупинена на визначений термін до усунення цих порушень, а у разі повторного або грубого порушення – анульована.

Про зупинення дії ліцензії чи анулюванні її Міністерство письмово повідомляє суб’єкт підприємницької діяльності, орган, що здійснює контроль за діяльністю у цій галузі, Ліцензійну палату при Міністерстві економіки України та податкову інспекцію за місцем знаходження ліцензіанта. Рішення про відмову в наданні ліцензії, зупинення дії ліцензії чи її анулювання може бути оскаржене суб’єктом підприємницької діяльності до арбітражного суду.

Таким чином, ліцензування та акредитація – два найважливіші важелі в управлінні якістю медико-санітарної допомоги. Лише завдяки їм вдається утримувати державний контроль над ефективністю системи охорони здоров’я в Україні, а відповідно і вносити корективи в плани діяльності та розвитку даної сфери.