УШКОДЖЕННЯ ТУПИМИ ПРЕДМЕТАМИ ТА ПРИ ПАДІННІ З ВИСОТИ

3 Червня, 2024
0
0
Зміст

Ушкодження тупими предметами та при падінні з висоти. Судово-медична експертиза  ушкоджень від гострих предметів.

Серед механічних факторів виділяють зброю, знаряддя і предмети. Зброя – це предмети, пристрої чи засоби, призначені для нападу чи захисту або для пораження чи знищення противника (нап­риклад, вогнепальна зброя – гвинтівка, пістолет, револьвер, авто­мат, карабін, рушниця; “несмертельна” зброя – газові пістолети, аерозольні розпилювачі, пневматичні, газобалонні, електрошокові пристрої; холодна зброя – кинджал, фінський ніж, багнет, стилет, кастет; хімічна зброя – отруйні речовини різноманітного складу і призначення). Знаряддя – це предмети, засоби чи прилади, які виготовляють для застосування з певною метою в побуті, на виробництві, в техніці (кухонний ніж, молоток, сокира, ножиці, заступ, праска, макогін, викрутка, пильник тощо). Предмет – термін, який застосовують в судовій медицині як збірне поняття. На відміну від знаряддя і зброї предмет, як фізичне тіло, часто не має спеціального призначення, але випадково чи навмисно застосовують для захисту чи нападу і викликає пошко­дження тіла (камінь, якась палиця, шматок сухої  землі – грудка, уламок цегли, кулак тощо). Далі термін “предмет” ми застосо­вуємо, розуміючи під ним зброю, знаряддя і різні предмети.

Певні види тупих предметів

Механічні ушкодження дуже різноманітні, що залежить від багатьох умов, але перш за все від того предмета, яким вони нанесені. В зв’язку з цим механічні ушкодження завжди класи­фікуються за предметами. Аналіз властивостей механічних засобів і способу їх дії на тіло порівняно з особливостями ушкоджень від них показує, що головне у травмуючому предметі – його форма і кіне­тична енергія.

Діюча на тіло людини поверхня предмета може здавлювати тканини та органи, а при значній силі – роздавлювати і розривати їх. Поверхня, основною дією якої є тиснення, називається тупою, а предмети з такою поверхнею – тупими. Спричинені ними різ­нома­нітні ушкодження тіла складають групу ушкоджень тупими пред­метами.

Поверхня предмета, яка, стикаючись з тілом, діє на тканини, роз’єднуючи, розрізаючи або розщеплюючи її, називається гост­рою, а відповідні предмети – гострими. Ушкодження, що утво­рю­ють­ся від них, складають групу ушкоджень гострими предметами. При значній швидкості дії предмета ушкодження починають відображати не стільки форму предмета, скільки його рух, тобто кінетичну енергію. До таких ушкоджень належать вогнестрільні поранення.

Таким чином, в судовій медицині розрізняють 3 основні види механічних пошкоджень: тупими і гострими предметами та вогне­стрільною зброєю. Складовою частиною групи ушкоджень тупими предметами є ушкодження від падіння з висоти, транспор­тна та виробнича травма.

Пошкодження тупими предметами


   Розрізняють такі види тупих предметів (за А.І. Мухановим, 1974, 1988):
   1. Предмети з плоскою переважаючою поверхнею. Діюча поверхня їх більша ділянки стикання предмета з тілом, а краї знаходяться поза межами цієї ділянки: широка сторона дошки, плита, підлога відносно до голови тощо.
   2. Предмети з плоскою обмеженою поверхнею: прямокутною, трикутною, круглою, довгастою, овальною, іншої форми, з харак­терним рельєфом (молоток, обух сокири, вузька сторона дошки, кас­тет тощо).


 

Тупі предмети з плоскою обмеженою поверхнею

Ушкодження від них цілком або частково відобра­жають форму діючого предмета, особливості його країв чи рельєфу.
   3. Предмети зі сферичною поверхнею: гантель, гиря, круглий бруковий камінь, інші предмети у формі кулі чи її частини.


Деякі види тупих предметів з сферичною поверхнею


   4. Предмети з циліндричною поверхнею: палиця, водогінна тру­ба, металевий стержень (шворінь), прут з круглим попереч­ником тощо.
   5. Предмети з тригранним кутом: кут квадратного молотка, кут обуха сокири, кут стола, кут цеглини чи якогось каменя тощо.

 


Тупі предмети з тригранним кутом

6. Предмети з ребром або двогранним кутом (див. малюнок), їх травмуюча поверхня – двогранний кут, від дії ребра якого і залежать властивості ушкоджень.

Це ребро може бути прямолінійне, дугоподібне, іншої форми: кута, ламаної лінії тощо, край поверхні молотка, край обуха сокири, край стола, край прямокутної ніжки стільця, край цеглини тощо.
  


Тупі предмети з ребром

 

 Ця класифікація досить добре науково обгрунтована, перевірена на великому експериментальному і практичному матеріалі, а тому корисна для судово-медичної практики.   Від тупих предметів виникають певні види пошкоджень: садна, синяки, рани, переломи, розміжчення, розриви внутрішніх органів і тканин тощо. Всі вони (крім ран) властиві головним чином дії тільки тупих предметів.

 

Садна (excoriationes)


   Садном називається механічне поверхневе ушкодження шкіри до базального (росткового) шару чи слизових оболонок. Тонкі, лінійні, іноді переривчасті, садна називаються подряпинами. Останні можуть формуватися від дії кінця гострого предмета (голки, булавки, ножа, пера тощо). Епідерміс в місці садна відша­рований і часто відсутній.

9

 

Садно


   В механізмі утворення саден головну роль відіграє ковзання (тертя), тобто рух предмета по поверхні тіла або частини тіла по поверхні предмета при невеликому тисненні.

Садна бувають поверхневі, коли пошкоджуються верхні шари епі­пермісу (роговий, блискучий, зернистий шари), та глибокі, які досягають базального (росткового) шару. Поверхневі садна майже не кровоточать, решта супроводжується кровотечею пев­ної інтен­сивності. Загоюються садна зажди без утворення рубця.

 Поверхня свіжого садна рожева чи рожево-червона, волога, м’яка, болюча, розташована нижче рівня неушкодженої шкіри. Після утворення садна на його поверхні виступає рідина, яка містить білок і форменні елементи крові (ексудат). Вода частково випаровується, а білок змішується з залишками епідермісу, згор­тається і утворює на садні більш-менш товсту кірочку, яка зго­дом піднімається над поверхнею шкіри. Колір кірочки жовтий чи бурий, часто темно-бурий чи коричнево-червоний від домішку крові. Кірочка має важливе значення. Вона захищає садно від забруднення і сприяє загоєнню саден.
   Розміри окремих саден невеликі і коливаються в межах 2-3см. Величина садна нерідко відповідає розмірам поверхні, що терлась, і довжині пройденого шляху. При ковзанні широкої нерівної поверхні тупого предмета на шкірі утворюється ряд паралельних одна одній смугоподібних саден.

 

10

 

Садно від ковзання (паралельні подряпини на фоні осаднення)

 

На їх фоні часто можна бачити численні, однаково орієнтовані тонкі подряпини, утворені висту­паючими ділянками нерівної поверхні предмета. Це траси або сліди ковзання.

Їх розташування збігається з напрямком руху предмета чи тіла. Вони характерні для волочіння тіла при транспортній травмі.
   На поверхні чи краях саден можуть зберігатися відшаровані частинки епідермісу. Вони називаються лусочками. Відша­ру­вання епідермісу завжди починається зі сторони руху предмета, а відхилення вільних кінців лусочок може бути змінене. Верхні шари шкіри іноді знімаються ковзним предметом у вигляді пласта. Зібраний у складки, він знаходиться у кінці садна.

11

 

Численні паралельні подряпини як ознака тертя тупого предмета об шкіру, чи тіла об тупий предмет

   Садна мають різноманітну форму, але переважають невизначеної форми, круглуваті, довгасті, смугоподібні, переривчасті за рахунок ковзання предмета. Їх конфігурація нерідко може відображати за формою та розмірами особливості ударяючої поверхні тупого предмета: пряжку ременя, петлю мотузка, обух сокири, молотка, різьбу болта тощо. Характерні садна від укусу зубами людини: окремі вогнища осаднень складають дві дуги, які повернені одна до одної увігнутими сторонами. Типові садна від дії нігтів рук – серпоподібні чи дугоподібні тонкі садна не довші 1 см, які майже точно відображають величину та форму нігтів. Від дряпання нігтями обличчя  можуть утворюватися численні смугоподібні, переривчасті садна довжиною 3-4 см, шириною 0,3-0,5 см, розташовані паралельно. Дуже характерні садна виникають від зв’язування рук чи ніг мотузкою: вони звичайно знаходяться навкруги нижніх частин передпліч або гомілок, епідерміс на них зідраний значно ширше, ніж це відповідало б товщині мотузка (зв’язана людина намагається звільнитися від нього і витягнути руки чи ноги з петлі).
   Строки загоєння саден різні, що залежить від величини та глибини ушкодження епідермісу, локалізації їх на тілі, віку, інфікованості та інших умов. А.І. Крат і В.М. Рубін (1982) запропонували розрізняти такі стадії і періоди у загоєнні саден, яке завершується у наступні середні строки:
   1 стадія – свіже садно: дно його нижче рівня оточуючої шкіри, спочатку вологе, згодом підсихає і ущільнюється, кірочки немає (перша доба);
   2 стадія – утворення кірочки: 1-й період – кірочка нижче неушкодженої шкіри чи на рівні неї (1-2 доба); 2-й період – кірочка підвищується над рівнем оточуючої шкіри (3-8 доба);

3 стадія – відпадання кірочки: 1-й період – краї кірочки трохи підняті (6-10 доба); 2-й період – кірочка частково відпала (8-15 доба); 3-й період – повне відпадання кірочки (11-18 доба);

 4 стадія – сліди від садна (до 30-150 діб).

 У цілому поверхневі садна заживають протягом 7-11 діб, глибокі – 12-18 діб. Сліди від саден на лиці залишаються протягом 30 діб з моменту їх утворення, на тулубі і на кінцівках – протягом 1,5-2 і навіть 4-5 місяців. Швидше загоюються садна голови та обличчя. Не виявлена різниця в термінах загоєння саден у дорослих людей різного віку.
   Встановлено, що одяг не заважає утворенню саден.

Здирання шкіри нерідко відбувається посмертно. Поверхня, позбавлена рогового шару, висихає, утворюючи дещо заглиблену воскоподібно-сіру чи буровато-жовту пляму, іноді з червоним відтінком і просвічуванням судин. За зовнішнім виглядом і щільністю вона нагадує пергамент. Звідси і назва “пергаментна пляма”. Кірочки на ній ніколи немає. При проведенні штучного дихання за Сільвестром на передньобокових поверхнях грудей виникають великі садна, які згодом пергаментуються. Такий вигляд, як і пергаментні плями, можуть мати і прижиттєві садна, якщо смерть настала швидко, зразу після травми. Показником прижит­тєвості садна, крім кірочки, слугують крововиливи у шкіру дна ушкодження, в підшкірну основу під ним, набряк, ознаки запа­лення, які виявляють при гістологічному дослідженні садна.
   Значення саден у судовій медицині дуже велике:

1. Садна – показник насилля над особою, дії тупого предмета, їх локалізація вказує на місце прикладання сили. Вони утворю­ються при захисті, опорі чи нападі.

2. Певна форма саден (серпоподібна, дугоподібна, смугаста) і локалізація їх в деяких місцях тіла характерні для певного виду насилля: виявлення їх навколо рота і носа свідчить про закриття цих отворів руками, на шиї – про здавлення її руками. Аналогічні садна на верхньо-внутрішній поверхні стегон у жінок характерні для насильного статевого акту чи спроби здійснити його.
   3. Форма садна іноді дає змогу визначити вид тупого пред­мета, яким нанесена травма, якщо діюча поверхня знаряддя цілком чи частково відобразилась в його контурах.

12

Садно  правої лобної ділянки, що відображає травмуючу поверхню – решітку радіатора автомобіля


   4. За розташуванням лусочок, шматочків рогового шару біля кінця довгастого садна, за вільними кінцями їх, що утворюються завжди зі сторони руху травмуючого предмета і часто нахилені в про­ти­лежному напрямку, можна встановити напрямок руху пред­мета. Цьому сприяють і паралельні подряпини на фоні здертої шкіри.

5. Іноді можна визначити джерело утворення садна, якщо знайдені сторонні включення, які являють собою частинки предме­та, від якого вони виникли.
   6. Садна допомагають визначити давність походження травми за ступенем вираженості процесу їх заживлення: відсутність чи наявність кірочки, її рівень розташування, зрощення з підлягаю­чими тканинами тощо.
   7. Кірочка на поверхні садна, крововиливи у власне шкіру у його дні, підшкірну основу в ділянці здирання епідермісу – показники прижиттєвого походження травми.

8. Самі по собі невеликі садна відносяться до легких тілесних уш­коджень без розладу здоров’я. Більш просторі садна можуть бу­ти легкими тілесними ушкодженнями з короткочасним розладом здо­ров’я. Під ними можуть знаходитися і значні ушкодження: пере­­ломи кісток чи хрящів, розриви внутрішніх органів, гематоми тощо.

Синяки (ecchimoses)


   Синяком називається крововилив у товщу шкіри, слизової оболонки чи підлягаючу жирову основу і просвічування вилитої крові. Кров виливається внаслідок розриву судин від дії тупих предметів. У зв’язку з цим М.В. Попов (1950) вважав, що синяк – власне не ушкодження, а прояв такого виду ушкодження, як порушення цілості дрібних судин.

Синяки часто супроводжують інші види травми тупими предметами (садна, рани, переломи, вивихи), але часто є самос­тійним видом травми, особливо при судово-медичних оглядах живих осіб.  

У механізмі утворення синяків, а саме розриву дрібних судин, головну роль відіграють здавлення чи розтягнення судин у довжину або поєднання цих механізмів. При підвищенні внут­рішньосудин­ного тиску стінки судин можуть розтягуватись у ширину і також розриватися. Такого роду розриви виникають не тільки внаслідок механічного насилля, але й в інших випадках (наприклад, синяки від медичних банок, плями Тардьє тощо).

Крововиливи у шкіру чи підшкірну основу можуть виникати і при деяких захворюваннях: цинзі, певних хворобах крові (гемофі­лія), склерозі судин, сепсисі, отруєннях окремими речо­винами, виснаженні тощо.
   Розрізняють власне синяки, гематоми, петехії і екхімози. Власне синяки бувають поверхневі та глибокі. Поверхневі часто розташо­вуються у власне шкірі чи зразу під нею у жировій основі і, просвічуючись крізь неї, надають їй багряно-синього чи синього кольору. Звідси і назва “синяк”. Поверхневі синяки помітні вже через 20-30 хв після травми, причому їх інтенсивність і розміри збільшуються поки виливається кров. Глибокі крововиливи спо­чатку не просвічуються, оскільки знаходяться в товщі м’язів, у проміжках між ними, під надкісницею, і в перші 2-3 доби після травми можуть не виявлятися.
   Гематома – обмежене накопичення крові в тканинах, що трохи піднімає покриви (шкіру, слизову оболонку) і формується за рахунок розсування шарів тканин чи товщі органів. В останньому випадку гематоми дуже небезпечні і можуть призвести до смерті. Однією з характерних ознак підшкірної гематоми є флуктуація крові, якщо вона ще не згорнулась.
   Петехії – дрібні, крапкоподібні, круглої форми крововиливи червоного кольору у власне шкіру чи слизову оболонку.

Екхімози – більш крупні, обмежені, невизначеної форми геморагії червоного кольору у власне шкіру, серозні чи слизові покриви.
   Величина синяків різна – від невеликих (“крапкових”) до надзвичайно просторих, що займають певну частину тіла. Це залежить від діаметра пошкоджених судин, їх кількості, належності їх до артеріальної чи венозної системи, властивостей тих тканин, куди вилилась кров, величини та кінетичної енергії предмета, який діяв тощо. Якщо розірвались лише капілярні судини шкіри, то синяк обмежений, відповідає площі ушкоджених судин і має чіткі краї. При виливанні крові у щільну тканину, що тяжко розсовується і добре протидіє тиску крові, синяк буває невеликим і також має чіткі контури. Якщо підшкірна основа пухка, легко розсувається вилитою кров’ю, то утворюються просторі, значної величини синяки. В деяких місцях тіла підшкірна основа дуже пухка, у зв’язку з чим там синяки особливо інтенсивні і тривалі: це – клітковина повік, особливо нижніх, зовнішніх статевих органів (соромітних губ – у жінок, мошонки – у чоловіків). Знач­­ної величини крововиливи виявляють у заочеревинній клітковині, в м’яких тканинах тазової ділянки.

Форма синяків може бути різноманітною, але найчастіше овальною чи круглуватою з чіткими краями, особливо у свіжих випадках. За мірою розсмоктування краї їх розпливаються і фор­ма може змінюватись. Нерідко форма синяка може точно відображати форму та величину ударяючої поверхні предмета, що дає змогу досить правильно визначити знаряддя травми . Такі синяки бувають від пряжки ременя, кілець залізного ланцюга, молотка, палиці, складеної мотузки, від укусу зубами людини, від кінчиків пальців рук при здавленні ними частини тіла тощо. При ударі палицею чи іншим аналогічним предметом при достатньому шарі жирової клітковини виникає овальний синяк, розділений посередині неширокою смугою незміненої, звичайної шкіри. Смуга – це слід від стикання знаряддя з покривами тіла. Ці особливості синяка свідчать про те, що кровоносні судини краще витримують здав­лення і розриваються на межі тиснення, де в зв’язку з податливістю м’яких тканин відбувається найбільше їх зміщення і розтягнення.
   Смугоподібні синяки, особливо петлеподібні, є результатом ударів мотузком, ременем чи іншим напівжорстким предметом, складеним у вигляді петлі. Кінчики пальців при здавленні ними частин тіла (шиї, плеча, молочної залози) залишають типові для їх дії круглі чи овальні синяки величиною 1,5-2 см. Від пальців можуть утворюватися і довгасто-дугоподібні синяки, що відтворю­ють контури пальців (при ударі кистю). Тому іноді можна визначити, правою чи лівою рукою вони нанесені.

Синці на тілі жертви від дії пальців вбивці

 

Характерні синяки можуть виникати від укусів зубами людини. При дії кількох зубів однієї щелепи вони розта­шовуються по дузі, від багатьох її зубів мають вигляд напівовалу. Якщо укус здійснюють обома щелепами, синяки утворюють дві дуги, що повернуті одна до одної увігнутими сторонами. Подібні ушко­дження найчастіше зустрічають на плечах, передпліччях, грудях, обличчі тощо.

У більшості випадків синяки не мають якоїсь визначеної форми. Тому про вид знаряддя можна висловитись тільки у випадках знайдення на тілі людини синяків певної, характерної форми. Якщо цього немає, то лікар не повинен указувати вид предмета, яким запо­діяний синяк, оскільки, наприклад, синяк невизначеної форми на спині може утворитися від удару кулаками, взутою ногою, іншим аналогічним предметом, від удару при падінні, від поштовху і удару спиною об виступаючу частину стіни, борт автомашини тощо.
   Кров, яка сформувала синяк, для організму є сторонньою речовиною, а тому поступово розсмоктується і перетворюється, що вимагає певного часу. Вилита кров зразу починає всмокту­ватися через лімфатичні шляхи, при цьому еритроцити заносяться у найближчі лімфовузли. Але таке всмоктування невдовзі припи­няється внаслідок згортання крові. Сироватка, що при цьому відо­кремлюється, продовжує всмоктуватись, а кров’яний згорток (ерит­роцити з фібрином) починає повільно розпадатися.
   Початковий колір синяка завжди багряний або синій. З часом колір його змінюється, синяк, як кажуть, “цвіте”. Зміна його кольору залежить від перетворення пігменту вилитої крові та часу.

Кров, що вийшла з ушкоджених судин, спочатку містить досить багато оксигемоглобіну, в зв’язку з чим синяк (як і кров) має яскраво- чи багряно-червоний колір. Проте оточуючі тканини швидко забирають від крові кисень і оксигемоглобін переходить у відновлений гемоглобін, а синяк набуває насиченого темно-червоного кольору з синюшним відтінком, стає синьо-багряним, іноді – ліловим. Все це відбувається в межах 1-ї доби після трав­ми. З часом гемоглобін екстравазату при наявності кисню переходить у метгемоглобін, надаючи синякові синього, сіро-синього, а потім коричневого кольору з його відтінками, що спос­терігають в серед­ньо­му на 2-3 добу після утворення синяка .

 

 

Параорбітальний синець триденної давності

 Метгемоглобін посту­пово розпадається, утворюючи спочатку вердогемохромоген (4-6 доба), а згодом – білівердин і білірубін (7-12 доба), у зв’язку з чим змінюється і колір синяка з ко­рич­невого на буро-зелений, зелений, оранжево-жовтий і жовтий ко­лір, який поступово зникає. Строки зміни кольору синяків дуже різноманітні, оскільки залежать від кількості вилитої крові, глибини просякання, локалізації, загального стану організму, віку, застосованого лікування тощо.

13

Буро-жовтий колір синяка через 6-7 днів після його утворення

 

Синець тижневої давності

На місці синяка на шкірі чи слизовій оболонці ніяких слідів звичайно не залишається, але іноді протягом деякого часу на шкірі зберігається бура пігментація. Іноді через 3-4 тижні ще можна спосте­рігати сліди синяків, особливо на ногах. Разом з тим, невеликі синяки на лиці, шиї, грудях можуть зникнути протягом 5-6 діб. У зв’язку з наведеним треба надзвичайно обережно ро­бити висновок про давність утворення синяка за його кольором, оскільки постійності в зміні та числі змінюваних кольорів немає.
   Крововиливи у сполучну оболонку очей, у власне шкіру, іноді у перехідну кайму губ, нерідко розсмоктуються без зміни темно-червоного кольору, поступово зменшуючись у інтен­сивності та розмірах.

Діагностують синяки на підставі багряно-синього чи іншого обмеженого забарвлення шкіри в певній ділянці тіла. Супро­відними ознаками можуть бути припухлість, ущільнення тканин і болючість. Синяки знаходяться звичайно на тому місці, яке безпосередньо піддалось насиллю. В деяких випадках синяки можуть з’являтися не там, де були ушкоджені судини чи нанесені удари. Це буває тоді, коли кров у пухкій підшкірній основі має можливість розпов­сю­джуватись у сусідні ділянки або стікати донизу за рахунок власної ваги (так звані кров’яні затьоки): навколо очей при переломах черепа чи при ударі в ділянку перенісся, вздовж зад­ньої поверхні шиї, вздовж кінцівок, особливо нижніх. За рахунок цього змінюється первинна форма і локалізація крововиливів, що потріб­но враховувати при судово-медичному оцінюванні ушкоджень.

Синяки і крововиливи у м’які тканини – головні показники прижиттєвості як самих, так і інших ушкоджень тупими та іншими предметами і транспортними засобами.

 На трупі синяки можуть симулювати трупні плями і навпаки. Ознаками синяка є дещо підвищене положення і обмеженість ділянки, збереженість його кольору при натискуванні пальцем, певна форма, наявність садна на його поверхні, нерівномірне забарвлення. Для трупних плям характерне їх розташування на нижчележачих частинах тіла, зміна їх кольору чи зникнення при натискуванні в першу добу після настання смерті, більш просторий характер, відсутність певної форми та припухлості, більш рівномірне забарвлення. Розріз шкіри в місці сумнівної ділянки вирішує питання диференційної діагностики синяка і трупної плями остаточно: при травмі в шкірі чи підшкірній основі буде скопичення рідкої або згорнутої крові темно-червоного кольору, яке добре з’єднане з оточуючими тканинами і не змивається струменем води. Тканини в ділянці трупної плями бліді, рівномірно забарвлені у бузково-фіолетовий колір, кров може виступати краплями з перерізаних судин. Ці краплі легко знімаються ножем чи змивають­ся водою. Треба мати на увазі, що синяки, розташовані на задній поверхні трупа, можуть бути приховані трупними плямами.

Суттєву зміну в стан синяка вносить гниття. Воно супрово­джується зеленуватим забарвленням шкіри, “розплавлює” згорток крові. Врешті відбувається інтенсивне просочування тканин кров’я­ним пігментом в межах синяка і поряд з ним. Якщо немає кров’яного згортка або різкого обмеження досліджуваної ділянки за її забарвленням від сусідніх, то розпізнати синяк, який вже був, макроскопічно не можна.

В судовій медицині синяки мають дуже велике значення.

 1. Синяки – показник насилля і дії тупого предмета. Як і сад­на, вони часто є слідами бійки, боротьби і захисту, залиша­ючись не тільки на лиці чи руках, але й на закритих одягом частинах тіла.

2. Як правило, синяки чи крововиливи локалізуються у місці прикладання сили. Певна їх форма і величина (круглі, овальні, злиті між собою розмірами 2-3 см), а також місце розташування їх характерні для певного виду насилля: виявлення їх навколо отворів носа і рота свідчить про закриття їх руками, на шиї – про здавлення її руками. За їх кількістю та особливостями розта­шу­­вання можна висловитись про те, правою чи лівою рукою від­бува­лось здавлення шиї, спереду чи ззаду знаходився напад­ник. Анало­гічні синяки на верхньо-внутрішній поверхні стегон у жінок харак­терні для насильного статевого акту чи спроби здійснити його.

 3. Форма синяка іноді дає можливість визначити вид тупого предмета, яким нанесена травма, якщо діюча поверхня знаряддя цілком чи частково відобразилась в його контурах.

Синці на спині потерпілого від ударів тупим предметом з циліндричною поверхнею

4. Колір синяків може орієнтовно свідчити про давність нане­сення травми.
   5. Синяки та крововиливи в м’які тканини у вигляді згортка крові свідчать про прижиттєве походження травми.

6. Окремі синяки відносяться до легких тілесних ушкоджень без розладу здоров’я. Великі та численні синяки можуть супро­воджуватись короткочасним розладом здоров’я. Глибокі та просторі крововиливи іноді можуть викликати некроз тканин, інтоксикацію продуктами розпаду крові та некротизованих тканин з підвищенням температури тіла, гостре недокрів’я, травматичний шок і призвести навіть до смерті.

7. Синяки можуть симулювати трупні плями, а трупні плями синяки.

Рани (vulnеrа)


   Ранами називаються механічні ушкодження шкіри чи слизових оболонок з порушенням цілості усієї їх товщі і проникненням у жирову основу, іноді в м’язи чи порожнину. На відміну від саден рани загоюються з утворенням рубця.

Розрізняють рани різані, рублені, колоті, колото-різані, рвані, забиті (ушиблені), вогнестрільні та інші. Рани мають краї, кінці (кути), стінки, дно і рановий канал (наприклад, у колотих чи вог­не­­стрільних ранах).
   У загоєнні ран виділяють такі періоди, які відбуваються у наступні терміни (за Є.О. Решетніковим, 1984):

1 період – період мікробного забруднення рани, запальні процеси ще не виражені (до 2-х діб);

2  період – період некротично-запальних змін у рані (2-5 доба);

3  період – період затихання запальних реакцій і початок регенеративних процесів (5-12 доба);
4
  період – період регенеративних процесів і формування рубця (12-18 доба);

5 період – період кінцевого загоєння рани.

 Рани від тупих предметів дуже характерні. В механізмі їх утво­рення переважає здавлення і розтягнення м’яких тканин, при достатній силі удару тупий предмет роздавлює і розриває шкіру чи слизову оболонку. Тому рани від тупих знарядь нази­ваються ще рваними. Рани від ударів тупими предметами вини­кають на тих частинах тіла, де під шкірою близько підлягають кістки (тобто, тверда основа): на голові, на обличчі , кистях, передній поверхні гомілок, на стопах тощо. Викликати рану тупим предметом в ділянці спини, сідниць, стегон практично неможливо.
   Характерними ознаками ран від дії тупих предметів є:
   •різноманітна форма і різна їх величина.

 

33

 

Різноманітна форма і величина ран від тупих предметів

 

 Серед форм найчас­тіше зустрічають щілиноподібні, зигзагоподібні чи гіллясті, лінійні, променисті, Г-, Т-, Н-, X-, У-подібні, трикутні, прямокутні, клап­тикові,

 

14

 

Шматкоподібна (дуговидна) рана лобної ділянки

 

невизначеної форми тощо. Величина їх може бути від кіль­кох міліметрів до десятків сантиметрів;

•краї їх нерівні, часто розміжчені, іноді потоншені, з надри­вами, бувають відшаровані від підлягаючих тканин, з крово­виливами в їх товщу;
   •по краях ран майже завжди епідерміс здертий (осаднений) на різну ширину, а іноді набуває певної форми. Осаднення краю рани – надзвичайно характерна ознака заподіяння травми тупим предметом;
   •сполучнотканинні, судинні чи волосяні (на голові) пере­тинки між протилежними краями, найчастіше в кінцях ран.

 

15

 

Рана волосистої частини голови. Волосяні та сполучно-тканинні перетинки

 

Сполуч­нотканинні перетинки – нерідко головна відмітна ознака дії тупого предмета;
   •кінці ран закруглені, тупі, з надривами, іноді можуть бути гострі (в променистих ранах, при розриві шкіри тощо).
   Це так звані загальні (групові) ознаки ран від тупих предметів
, оскільки вони зустрічаються при ушкодженнях різними тупими предметами, незалежно від їх видових властивостей. Ці ознаки дають можливість відрізнити рани, заподіяні тупими предметами, від ран, спричинених гострими предметами чи пострілами з вогне­стрільної зброї.
   Розрізняють ще видові ознаки ран від дії певних тупих предметів відповідно до наведеної вище класифікації. Такі ознаки сприяють визначенню за морфологічними особливостями, їх сукупністю виду тупого предмета з переважаючою, обмеженою, сферичною, цилін­дрич­ною поверхнею тощо, що надзвичайно важливо при розсліду­ванні злочинів проти здоров’я чи життя людини, скоєних за допомогою тупих предметів.
   Для дії певних видів тупих предметів характерні такі ознаки ран у їх поєднанні:
   1. Рани від дії тупих предметів з плоскою переважаючою поверхнею, як правило, мають зигзагоподібну, гіллясту чи звивисту форму, іноді з розгалуженнями; краї їх місцями розміжчені, з численними дрібними чи дрібноклаптиковими надривами; осад­нення шкіри навколо них частіше овальної або невизначеної форми, що за величиною може відповідати площі зіткнення ударяючої поверхні предмета із закругленою частиною тіла (наприклад, на голові). Один удар предметом з переважаючою поверхнею може викликати більше ніж одну рану.


 

Гілляста форма рани при дії переважаючої поверхні

 

2. Від дії тупого предмета з плоскою обмеженою поверхнею утворюються рани у більшості випадків невеликі (3-6 см), проме­нистої, Г-, Т-, Н-, У-, Х-подібної форми, а осаднення шкіри навколо чи в їх межах часто відображає форму та величину вдаряючої поверхні предмета (або її частину): кругле, квадратне, пря­мокутне, дугоподібне, у вигляді відкритого кута тощо.
3.Сферична поверхня тупого предмета залишає рани за формою променисті (3-5 променів і більше); здирання епідермісу (осаднення) у них круглої чи овальної форми; центральна частина ран блюдко- чи лійкоподібно заглиблена, в центрі значно роз­міжчена, потоншена, аж до утворення дефекту трикутної чи невизначеної форми, в тому числі за рахунок деякого скорочення ушкоджених тканин.

 

Кільцеподібні рани на волосистій частині голови дитини, загиблої від ударів водогінної труби

 

Рани голови від ударів спеціального молотка із зубом   (вбивство)

 

4. Предмети з циліндричною поверхнею звичайно спри­чиняють рани щілиноподібні, довгасті, причому довгота рани завжди відпо­відає осі предмета в момент удару. Осаднення шкіри по краях у вигляді смуг, ширина яких залежить від діаметра циліндра: чим він більший, тим здирання ширше. В одному чи обох кінцях рани часто утворюється по одному чи два надриви, в зв’язку з чим кінець рани набуває Г- чи У-подібної форми. Краї ран значно потоншені, а тому жолобоподібно заглиблені, особливо при розгля­данні рани в профіль.

Рани голови від дії тупого предмета з циліндричною поверхнею

 

5. Рани від дії предмета у вигляді тригранного кута мають променисту форму (але більше, ніж 3 промені, у них не буває), іноді – пірамідальне заглиблення в центрі, осаднення у них трикутної форми і розташоване у центральній частині, промені-розриви продовжуються у довгасті вдавлення шкіри, які при підсиханні пергаментуються.

 6. Тупий предмет з ребром наносить рани щілиноподібної, іноді веретеноподібної форми, краї яких відносно рівні, звивисті, осаднені у вигляді вузької смуги, місцями здирання епідермісу може бути відсутнім. Кінці ран часто гострі або дещо заокруглені. Такі рани за своїми властивостями дуже схожі на рани від рубаючих предметів. Єдиною ознакою дії тупого предмета може бути сполуч­нотканинні перетинки в кінцях рани, які виявляються тільки при розсуванні країв.

Своєрідні рани формуються від укусу зубами людини, до­машніх та диких тварин, які найчастіше розташовуються на кінцівках.

Тупі предмети можуть викликати ушкодження шкіри, в ме­ханізмі утворення яких переважає розтягнення, їх позначають як тріщини, надриви, розриви та відриви. Найповерхневіші з них тріщини – лінійні порушення цілості епідермісу. Ушко­дження, що досягає дерми, але не проходить через всю товщу шкіри, називаються надривами, а більш глибокі ушкодження аж до підшкірної основи – розривами або ранами-розривами.

 

16

 

Рани-розриви шкіри в лівій завушній ділянці

 

При великій силі розтягнення може статися відрив, тобто ві­до­кремлення части­ни тіла: пальців, цілої кінцівки, мошонки, шкіри волосяної частини голови (наприклад, при попаданні довгого волосся в трансмісію), навіть поділ тіла на частини.

Ушкодження від розтягнення мають характерні властивості. Вони лінійні, веретеноподібні, розташовуються групами, кінці у них гострі, а краї рівні, чим нагадують ушкодження від гострих предметів. Здирання країв у таких ранах відсутнє. Тріщини, надриви чи розриви в групах звичайно однаково орієнтовані, розташовані паралельно одні до одних. Найчастіше вони трап­ляються при переїзді через тіло транспортних засобів, утво­рюються від працюючих частин механізмів чи агрегатів.

Значення ран. Вони є наслідками насилля, вказують на місце прикладання сили і свідчать про значний вплив тупого предмета. Недарма вони супроводять смертельні ушкодження, зокрема вбивства. За їх властивостями можна встановити групу та вид діючого предмета, його вдаряючої поверхні. При відображенні в них індивідуальних особливостей предмета можна ідентифікувати його. За особливостями осаднення по краях рани, напрямком відшарування шматка можна встановити напрямок травмуючої сили. Ступінь вираженості процесів загоєння рани дає можливість орієнтовно визначити давність травми. Рани від тупих предметів частіше відносяться до легких тілесних ушкоджень з коротко­часним розладом здоров’я, але можуть бути і іншого ступеня тяжкості.

Переломи (fracturae)


   Переломом називається повне або часткове порушення цілос­ті кістки чи хряща, викликане швидкодіючою значною силою1. Як правило, утворюються при дії на кістку тупого предмета і виник­ненні внаслідок цього таких видів деформації: згину, здвигу (зрізу), розтягнення, стиснення чи кручення. Будь-яку дефор­ма­цію можна звести до двох найбільш простих: розтягнення (або стиснення) та зсуву. В більшості випадків переломи кісток формуються при одночасному поєднанні кількох видів деформації. Довгі кістки кінцівок найчастіше ушкоджуються від деформації згину чи крутіння. За законами механіки будь-яке тверде тіло (в тому числі і кістка) починає руйнуватися в тому місці, де від­бувається її розтягнення.

У медицині переломом ще називають порушення цілості ерегованого статевого члена, що іноді трапляється під час бурхливого статевого акту. Це, насправді, розрив білочної обо­лон­ки і тканин кавернозних тіл, які при ерекції під значним тиском заповнюються кров’ю.

Переломи виникають як в місці прикладання сили (в зв’язку з чим називаються місцевими), так і на відстані від нього (від­далені переломи). Розрізняють повні і неповні, одиночні і чис­ленні, відкри­ті і закриті, лінійні і осколкові переломи.

 У судово-медичній практиці найчастіше трапляються і мають найбільше значення переломи кісток черепа, довгих кісток кінцівок і ребер.
   Переломи кісток черепа. Місцеві переломи черепа форму­ються в місці безпосереднього контакту тупого предмета з черепом. Їх властивості багато в чому залежать від виду тупого предмета та його особливостей. За певними ознаками місцевих пере­ломів черепа, їх сукупністю можна нерідко визначити вид травмуючої поверхні тупого предмета.

Переважаюча поверхня тупого предмета спричиняє осколковий перелом у вигляді вдавленої або сплощеної ділянки, величиною 40-80 см2 і більше, круглуватої чи овальної форми . Відламки в межах цієї ділянки утворені радіальними тріщинами, які розхо­дяться від центру, де було найбільше стикання предмета із скле­пінням черепа. У зовнішній пластинці краї цих осколків нерівні, з численними відколами, викришуваннями. Межі ділянки деформації в таких випадках окреслені ще і дугоподібними, круговими тріщи­нами, які виникають від згину кістки, в зв’язку з чим краї перелому чіткі, більш рівні, прямовисні.

Багатоосколковий перелом склепіння черепа від кількох ударів тупим предметом

 

Місцеві переломи черепа з обмеженими крововиливами, які свідчать про нанесення щонайменше 3-ох ударів тупим предметом (зазначено стрілками).

Від удару плоскою обмеженою поверхнею тупого предмета в кістках черепа утворюються вдавлені або дірчасті переломи, які за величиною та формою цілком чи частково відтворюють контури цієї поверхні. Особливо це характерно для ушкоджень, нанесених круглим чи квадратним молотком, обухом сокири тощо.

Дірчастий перелом черепа від удару молотком

Іноді в таких переломах можуть відобразитися інди­відуальні властивості предмета, які сприяють ототожненню знаряддя травми. При ударі предметом з обмеженою поверхнею під гострим кутом дія його на склепіння черепа виявляється нерівномірною, внаслідок чого перелом набуває вигляду сходів з двох-трьох східців, так званий терасоподібний перелом (див. малюнок).

4_1

Терасовидні переломи склепіння черепа


   Предмети зі сферичною поверхнею в типових випадках спричи­няють невеликі вдавлені переломи кісток склепіння черепа, окреслені циркулярною тріщиною, із западанням окремих відламків і утворенням заглиблення, яке нагадує частину сфери.

5_1

Перелом черепа від дії тупого предмета з сферичною поверхнею

Переломи від сферичної поверхні можуть бути представлені тільки цирку­лярною чи дугоподібною тріщиною, без осколків, чим подібні до переломів від круглої обмеженої поверхні.

Дуже характерні переломи залишаються від дії предметів з тригранним кутом: це обмежені, вдавлені переломи трикутної фор­ми (на поверхні склепіння) у вигляді тригранної піраміди, верхівка якої направлена всередину черепа.


Перелом черепа від тупого предмета з тригранним кутом

Тобто, такий перелом фактично являє собою позитивний відбиток тригранної піраміди. А тому стінки його похилі, спадисті у напрямку ззовні усередину.
   Тупі предмети з ребром (чи двогранним кутом) в кістках черепа утворюють вдавлений, осколковий, довгастий перелом, який має певні особливості. Від дії ребра виникає поздовжня тріщина зі сколотими краями в зовнішній кістковій пластинці, паралельно їй і на деякій відстані від неї формуються ще дві дещо дугоподібні тріщини з рівними, прямовисними краями. За рахунок цих тріщин утворюється два довгастих відламки, які похилі чи заглиблені у напрямку до центральної тріщини, яка виникла від ребра предмета. Ці відламки однаково орієнтовані і відповідають напрямку осі ребра. Від кінців перелому часто відходять від однієї до кількох тріщин у косо-поперечному напрямку.
   Схожі переломи спричиняють тупі предмети з циліндричною поверхнею. Але дугоподібні тріщини, що розташовані майже паралельно центральній, більш випуклі і трохи далі віддалені від неї.


Перелом черепа від дії тупого предмета з циліндричною поверхнею

 Для диференційної діагностики виду тупого предмета, яким заподіяний перелом (предмета з ребром чи з циліндричною поверх­нею), треба використовувати і видові ознаки ран.

Віддалені переломи черепа виникають далеко від місця прикла­дання великої сили і з’являються найчастіше при стисненні черепа або при ударі тупим предметом з широкою поверхнею стикання. Череп зазнає загальної деформації. Сфероїдну форму черепа можна порівняти із земною кулею чи глобусом. Під дією сили череп здавлюється, його окружність видовжується по “екватору”, його кістки розтягуються в поперечному до прикладеної сили напрямку. В ділянках найбільшого розтягнення кісток (біля “екватора”) виникають тріщини, що йдуть від “екватора” до “полюса”, тобто по “меридіанах”. Це так звані ме­ри­діональні тріщини. Одночасне вкорочення діаметра черепа у напрямку зусилля викликає згин кісток і появу тріщин, паралельних “екватору”, які формуються головним чином ближче до “полюса”. Їх називають еквато­ріальни­ми тріщинами.


Механізм формування віддалених переломів черепа

Таким чином, при віддалених переломах формується два види тріщин: меридіональні – від розтягнення, і перпен­дикулярні до них екваторіальні – від згину.

При сплощенні, загальній деформації черепа, коли голова трупа набуває невластивих їй вигляду і форми, що часто спосте­рігають при переїзді через неї транспортного засобу, визначити ці види тріщин під час розтину неможливо. Для того, щоб з’ясувати меха­нізм травми та встановити місце прикладання здавлюючих сил, доцільно всі численні відламки черепа з трупа вилучити, мацеру­вати їх і реконструювати череп у первинному вигляді. Докладне вивчен­ня візуально та за допомогою сте­рео­мікроскопа власти­востей перелому зі сторони зовнішньої і внутрішньої кісткових пластинок, локалізації та взаємороз­ташування ліній переломів допомагає правильно вирішити ці питання.

До віддалених переломів черепа відносять циркулярні переломи кісток основи черепа, які спостерігають часто при падінні зі значної висоти на сідниці чи нижні кінцівки, коли голова ніби насаджується на хребет.
   Доречно зазначити, що останнім часом в клінічній трав­ма­тології та нейрохірургії виділено в окрему групу специфічну трав­му – тривалий стиск голови. Клініка його складається із загально­мозкової, вогнищевої неврологічної симптоматики та фокальних змін з боку шкіри. Ця патологія розглядається як особливий вид травми, що виникає внаслідок послідовної дії динамічного (корот­кочасного) та статичного (тривалого) механічного навантаження.
   Переломи довгих кісток кінцівок. Діафізи цих кісток під дією травмуючої сили деформуються відповідно до законів, що характеризують тверді тіла з крихкими властивостями. Найчастіше переломи довгих трубчастих кісток виникають від деформації згину та кручення, рідше – від деформації зсуву (зрізу).
   Механізм перелому довгої кістки кінцівки від згину такий. При ударі тупим предметом довга кістка кінцівки (стегнова, гомілкові, плечова, передпліччя) в місці прикладання сили проги­нається – виникає локальна деформація (“ударний згин”). При згинанні кістка утворює дугу. На вігнутій її поверхні, яка від­по­відає місцю прикладання сили, відбувається стиснення кісткових частин, а на протилежній, випуклій поверхні – розтягнення еле­мен­тів кістки. Оскільки опір твердих тіл, в тому числі трубчастої кістки, відносно до розтягнення менший, ніж відносно до стиснення, то розрив кістки при її згинанні відбувається спочатку на випуклій поверхні дуги. Утворюється своєрідна “біжуча” трі­щи­на, початком якої є розрив кортикального шару кістки на випуклій стороні (на стороні, протилежній місцю удару). Лінія перелому в початковій її частині, як правило, має поперечний або косо-поперечний (відносно до осі діафіза) напрямок. Краї цієї тріщини чіткі, трохи звивисті, майже рівні, поверхня злому дрібнозерниста, прямовисна. Перелом нерідко зяє. Це перша ознака перелому від згину.

 

P4104065

Перелом від згину. Віялоподібні тріщини.

На бокових від місця удару поверхнях кістки описана вище поперечна тріщина відхиляється в ту чи іншу сторону, часто роздвоюється, “розщеплюється” на кілька гілок. Розташування тріщин, які йдуть від перелому перпендикулярно осі кістки, дуже своєрідне. Тріщини віялоподібно розходяться у напрямку по­верх­ні кістки, на яку діяла травмуюча сила. Поверхня, в сторону якої повернуті відкриті кути, утворені віялоподібними тріщинами, відповідає місцю удара. Це друга ознака перелому від згину.
   З формуванням віялоподібних тріщин в процесі деформації кістки кінетична енергія поступово затухає. Розповсюджуючись від поперечної лінії перелому, одна чи дві тріщини досягають віг­нутої поверхні кістки, яка зазнає здавлення. А тому в зоні дії ту­по­го предмета (при безосколкових переломах) лінія перелому нерівна, з вираженою зубчастістю, краї його з численними відкола­ми, викришені, пологі. Це третя ознака перелому кістки від згину.
   У випадку роздвоєння ліній перелому (на бокових поверхнях) після проходження ними нейтральної зони на стороні удару формується клиноподібний фрагмент, який у профілі має трикутну форму (трикутник Мессерера). Своєю основою він повернутий до вігнутої сторони кістки, по якій був нанесений удар. Верхівка такого трикутного відламка вказує на напрямок згину кістки чи на напрямок удару. Це четверта ознака перелому від згину, яка зустрічається не завжди.

Перераховані ознаки дають можливість констатувати певний механізм перелому довгої кістки кінцівки, а саме – перелом від деформації згину, а також визначити місце прикладання та напря­мок дії травмуючої сили.
   Для того щоб знайти певні властивості перелому при розтині трупа, ушкоджену кістку і всі її фрагменти треба вилучити, мацерувати, висушити і склеїти. Реконструйовану кістку бажано вивчати не тільки візуально, але й за допомогою стереомікроскопа МБС-2 чи МБС-9. Ознаки перелому довгих кісток кінцівок від згину досить чітко відображаються на рентгенограмах, що в свою чергу дає змогу характеризувати напрямок удару у випадках не­смер­тельного ушкодження.

Іншим частим видом деформації довгої кістки є її перелом внас­лідок ротації або кручення, при якому формується гвинто­подібний перелом. Необхідною умовою у виникненні гвинтопо­дібних переломів є дія на трубчасту кістку пари сил, рівних за величиною і прикладених до її кінців у протилежних напрямках. Силові зусилля при цьому розподіляються таким чином, що розтягнення направлено в сторону кручення (під кутом 450), а сила стиснення – перпен­дикулярно до розтягуючих зусиль. Вини­кає перелом від кручення. Він може бути осколковим і безос­колковим. Для торзійного перелому характерні одна чи кілька гвинто­подібних ліній, які охоплюють кілька поверхней кістки у напрямку кручення і які йдуть під кутом близько 450 до поздовжньої осі кістки. Утворюються також одна чи дві косі тріщини, що відхи­ляються в протилежний крученню бік, які розташовані, як правило, на одній поверхні кістки. Гвинтоподібні тріщини найчастіше виникають у діафізарно-метафізарній частині кістки, ближче до кінця, який обертається. В період формування перелому може утворитися ромбоподібний або у вигляді паралелограми кістковий фрагмент.

P4104067

Перелом від кручення. Гвинтоподібні тріщини

Наявність при цьому нерідко віялоподібних тріщин вказує на одночасне згинання кістки.

З метою визначення того, в який бік крутилась кістка, у реконструйованій кістці спочатку знаходять її дистальний кінець. На ньому відшукують найнижче розташований кінець гвинто­подібної тріщини. Напрямок її обертального ходу по поверхні кістки вказує на напрямок кручення дистального її кінця. Коса чи косі тріщини показують протилежний крученню бік.

При діагностиці переломів довгих кісток кінцівок від деформації згину чи кручення треба враховувати наявність та локалізацію ушкоджень м’яких тканин (саден, синяків, ран, розміжчення жирової основи, м’язів тощо).
   Переломи ребер бувають місцеві та віддалені.

32

Механізм утворення віддалених і місцевих переломів ребер

Місцеві перело­ми утворюються в місці зовнішньої дії на груди (при ударі тупим предметом). При цьому ребро чи група суміжних ребер у місці прикладання сили прогинається всередину порожнини грудної клітки. Внутрішня пластинка ребра піддається розтягненню, а зовнішня – стисненню. Коли величина розтяжності кістки перевершена, на місці найбільшого прогину ребра відбувається розрив внутрішньої пластинки, виникає перелом. На внутрішній поверхні ребра перелом нерідко зяє, лінія його і краї чіткі, дещо хвилясті, прямовисні. Перелом розташовується поперечно чи косо-поперечно, часто має Y-,Y -, X-, Ж-подібну форму за рахунок того, що від основної лінії перелому біля краю чи країв ребра беруть початок тріщини, які віялоподібно розходяться під кутом, відкритим до зовнішньої пластинки, тобто до місця прикладання сили. Особливо добре помітне гіллясте розгалуження тріщин при розгляданні ребра зверху. Ці тріщини інколи закінчуються в середній частині ребра або поблизу зовнішньої пластинки. Коли сила удару значна, вони доходять до зовнішньої пластинки, утворюючи вільно лежачий кістковий фрагмент у вигляді трикут­ника, основа якого вказує на місце прикладання сили, а верхівка – на її напрямок.

У зовнішній пластинці ребра, де переважають сили стиснення, лінія перелому також поперечна чи косо-поперечна, але зигзаго­подібна, рідше – прямолінійна, у ряді випадків – з поздовжніми тріщинами. Краї перелому нерівні, з великими зубцями, зім’яті, сколені, викришені, жолобоподібно вдавлені, деколи припідняті, черепицеподібно накладаються один на другий у вигляді “ко­зирка”, іноді утворюється валикоподібна спученість компактного шару. Однією з ознак місцевого перелому нерідко буває поз­довжнє розщеплення ребра по його краях.

 Віддалені переломи ребер утворюються на значній відстані від місця прикладання до грудей зовнішнього зусилля, що характерно для здавлення грудної клітки. При цьому природний вигин ребра збільшується, зовнішня пластинка його розтягується і ламається першою, внутрішня зазнає стиснення. Особливості перелому зовнішньої пластинки будуть такі самі, як руйнування внутрішньої пластинки при місцевому переломі, а внутрішньої, як при місцевому переломі зовнішньої пластинки. По краях ребра, особливо верхнього, тріщини з основною лінією перелому складають кути, відкриті всередину грудної порожнини.

Отже, для визначення місцевого чи віддаленого перелому ребра перш за все треба встановити, яка пластинка ребра під­да­валась деформації стиснення, а яка розтягнення. Для дослідження з трупів осіб з травмою грудей необхідно вилучати не менше 4-5 суміжних переломаних ребер з відповідного боку. В ла­бо­раторних умовах вилучені ребра звільняють від м’яких тканин, обезжирюють, висушують, склеюють і вивчають візуально та за допомогою стерео­мікроскопа МБС-2 чи МБС-9.

Пошкодження внутрішніх органів
   Порушення цілості внутрішніх органів від дії тупих предметів пов’язано зі значним насиллям – ударом, особливо транспортним засобом, що рухається, здавленням тіла, падінням з великої висоти тощо. А.І. Муханов (1988) виділяє такі види ушкоджень внутрішніх органів.
Забій (контузія або ушиб) – ушкодження у вигляді крово­виливів різної локалізації внаслідок порушення цілості паренхіми органа при непошкодженій капсулі. Тріщина – поверхневе, лінійне, звивисте ушкодження капсули паренхіматозного органа і тонкого шару підлягаючої паренхіми. Надрив – більш глибоке, але при зведенні країв також лінійне ушкодження, яке не досягає середини органа. Розрив – ще більш глибоке ушкодження; буває неповним, коли частини органа з’єднані капсулою і тонким шаром паренхіми (менше четвертини загальної товщини органа), і повним, коли орган розділений цілком або між його частинами залишились тільки клаптики капсули. Відрив – повне відділення внутрішнього органа внаслідок розривів фіксуючих його зв’язок, судин тощо. Розміж­чення – руйнація частини внутрішнього органа з перет­воренням його тканини у кашкоподібну масу або у безліч дрібних деформо­ваних шматочків. Воно пов’язане з різким здавленням, розминанням.

 Розрізняють місцеві та віддалені ушкодження внутрішніх орга­нів. Місцеві ушкодження виникають при сильному ударі ку­лаком, взутою ногою, транспортним засобом, що рухається, у виробничій обстановці під час нещасного випадку тощо. Такі ушкодження часто ізольовані, у вигляді лінійних тріщин, надривів чи розривів, з нерівними стінками, іноді з додатковими надривами по краях. Характерні вогнища розміжчення невизначеної чи променистої форми, від яких у різні боки відходять додаткові тріщини чи надриви. В ділянці таких вогнищ капсула – у вигляді численних клаптів або відсутня.

Віддалені пошкодження внутрішніх органів формуються не в зоні дії травмуючої сили, а на відстані від неї в результаті загаль­ного струсу тіла, що найчастіше має місце при падінні з великої висоти, при наїзді транспортним засобом тощо. Механізм ушкодження внутрішніх органів при струсі тіла такий. Отри­мавши в момент удару сильний поштовх, тіло набирає швидкості. При падінні, в момент удару тіла об грунт швидкість руху його припиняється, проте сила інерції продовжує діяти на органи і через їх рухливість відносно до скелета якийсь невеликий проміжок часу вони ще продовжують рухатись. Результатом цього є перерозтягнення зв’яз­ко­вого апарату органів з наступним їх надривом і розривом дріб­них судин, що проходять у ньому. В зв’язковому, фіксуючому апараті внут­ріш­ніх органів виникають крововиливи.

При сильних ударах від місця його прикладання у напрямку руху сили струс розповсюджується хвилеподібно, як від кину­то­го у воду каменя, оскільки паренхіматозні органи людини міс­тять не менше 60 % рідини. На шляху проходження сили вини­кають хвилеподібні коливання, які викликають деформацію органа. В нижніх частинах хвилі відбувається стиснення, яке легко перено­ситься тканиною органа, оскільки об’єм його скорочується внас­лідок видавлювання крові. На верхівках хвиль тканина органа розтягується. Тоді, коли хвилі дуже високі, розтягнення переходить межі нормальної розтяжності тканини і остання розривається. Розташування розривів, що виникли, як правило, паралельне, оскільки відповідає рухові хвиль.
   Деякі властивості ушкоджень внутрішніх органів від дії тупих предметів багато в чому залежать від анатомо-морфо-функціо­нальних особливостей цих органів (легені, серце, печінка, нирки, селезінка, порожнисті органи), їх розташування в порожнинах тіла, ступеня їх захищеності кістковим каркасом тощо. В цій лекції вони не розглядаються.

Пошкодження при падінні з висоти

 


   Падіння з висоти або кататравма (від грец. kata – зверху донизу + trauma – поранення). Властивості і тяжкість пошкоджень зале­жать від висоти падіння, маси тіла, особливостей поверхні, об яку вдаряється тіло, від ділянок тіла, на які при­йшовся удар, від того, чи було падіння прямим чи послідовним (ступінчастим) й інших факторів.
   Пошкодження, які виникають при падінні з висоти, мають свої особливості, морфологію і характерний механізм їх утво­рення. Виділяють три варіанти падіння людини:

•падіння на площині або з висоти власного зросту, під час руху людини кроком, при швидкій ходьбі, бігу;

•падіння з кількох метрів і кількох десятків метрів: з вікон будинків, у просвіт сходів, з балконів, багатоповерхових будівель, мостів, з дерев тощо;
   •падіння з дуже великої висоти (багатьох десятків і сотень метрів).
   Відмінності у пошкодженнях при падінні з різних висот пояснюються прискоренням, якого при цьому набуває тіло людини. При падінні пішохода прискорення досягає 20 км/год, при падінні з висоти 10 м40 км/год, з висоти 15-20 м – 60км/год, з висоти близько 30 м – 80 км/ год, з висоти 40 і більше метрів – 100 км/год. Іноді за характерними особливос­тями ушкоджень на трупі можна визначити приблизну висоту падіння.
   Падіння на площині може статися з стоячого положення, при ходьбі, при бігу. Найбільш частий тип падіння під час ходь–би– падіння навзнак з ударом потилицею. Падіння з ударом лобом, боковими поверхнями голови трапляються значно рідше. При падінні вперед людина звичайно падає на руки, встигаючи попередити удар головою. При падінні на бокові поверхні відбу­вається амортизація плечем, на яке перш за все і падає людина. Зовнішні ушкодження нерідко відсутні.

При падінні навзнак виникає характерне ушкодження – трі­щи­на потиличної кістки, яка спрямована до великого потиличного отвору, іноді обходить його по основі черепа і досягає піраміди . Па­то­ло­гічні травматичні зміни головного мозку дають можли­вість без вагань поставити діагноз падіння з висоти зросту, особ­ливо при наявності вогнищ контрударних ушкоджень головного мозку.

Падіння на площині з висоти власного зросту – типова травма осіб, що знаходяться у стані алкогольного сп’яніння. Після па­діння, особливо при ударі потиличною ділянкою і короткочасної втрати свідомості, людина може отямитися і протягом багатьох годин здійснювати самостійні активні дії. Іноді такий суб’єкт попадає у витверезник, де у нього через деякий час розвивається тяжкий стан і настає смерть.

Рани голови при падінні з висоти власного зросту (нагла смерть – інфаркт)

Падіння при швидкому русі, бігу трапляється при втечі від переслідувачів, при занятті спортом як випадкова травма. Удари бувають грудьми, животом, кінцівками, рідше – головою. При цьому можуть виникати розриви селезінки, печінки, порож­нистих органів черевної порожнини, переломи ребер, кісток кін­цівок. Розриви органів внаслідок внутрішньої кровотечі можуть закін­читись смертю.

При падінні з висоти кількох метрів ушкодження залежать від того, на яку поверхню тіла впала людина. Від падіння на ноги виникають переломи кісток гомілок, стоп, рідше – стегон, травму­ються п’яткові кістки, трапляються кругові переломи кісток основи черепа. Можуть формуватись розриви внутрішніх органів, частіше черевної порожнини, переломи хребта, переважно в грудному чи шийному його відділах. При падінні на спину знаходять переломи лопаток, хребта. При падінні на ру­ки та коліна утворюються симетричні переломи кісток перед­пліччя в ділянці променево-зап’ясткових суглобів, пере­ломи стегнових кісток, іноді – надколін­ників. Кругові переломи кісток основи черепа спостерігають при падінні на тім’я або сідниці.

 

Загальний вигляд трупа при падінні з розсувної драбини

Череп на розтині цього ж загиблого (субдуральна гематома)

При падінні з висоти кількох десятків метрів виникають такі ж ушкодження, тільки вони більш обширні чи масивні. Падіння з висоти 20-25 м і більше, як правило, смертельні.

Якщо тіло під час падіння не ударялось об якісь предмети, то ушкодження локалізуються на тій поверхні тіла, на яку людина впала.
   При падінні на голову ушкодження розташовані на одній її поверхні. Знайдення багатьох пошкоджень і на різних, особливо протилежних, поверхнях голови, свідчить про те, що вони сталися від іншої причини, можливо, і від дії сторонньої руки, до падіння тіла з висоти.
   При падінні з висоти багатьох десятків або сотень мет­рів, з високих будівель, у горах з обривів у безодню, в глибокі коло­дязі, стовбури шахт тощо тіло отримує численні ушко­дження різних частин, ударяючись об предмети, що зустрі­ча­ються на шляху падіння, може розчленовуватись, окремі частини тіла відриватися, одяг зриватися.

Загальний вигляд трупа при падінні з висоти 15-ти метрів

Відкриті переломи при падінні (в тому самому випадку)

 Таким чином, характерними загальними ознаками падіння з великої висоти є: невідповідність зовнішніх ушкоджень внутрішнім при значному переважанні останніх (“мішок з кістками”), численні ознаки загального струсу тіла (вогнищеві, плямисті крововиливи у фіксуючий апарат внутрішніх органів, їх зв’язки, ворота, корені; паралельне розташування тріщин, надривів чи розривів паренхі­матозних органів), як правило, однобічна локалізація ушкоджень.

 

34

Падіння з висоти: ознаки загального струсу


   Крім того, при падінні на ноги утворюються симетричні багато­осколкові переломи п’яткових кісток, переломи щиколотків з дефор­мацією гомілковостопних суглобів, загнані переломи гоміл­кових кісток, переломи шийок стегнових кісток і вертлюжних запа­дин, таза, компресійні переломи тіл хребців, іноді – кільце­подібні переломи кісток основи черепа. При падінні на сідниці виникають переломи кісток таза, компресійні переломи тіл хребців, рідше – кільцеподібні переломи кісток основи черепа. Падіння на голову супроводжується осколковими переломами кісток склепіння черепа, характерними для дії тупого предмета з переважаючою поверхнею. При такому падінні виникають також компресійні та осколкові переломи хребта, особливо шийного його відділу, переломи груднини та ребер. Найменше пошкоджень формується при падінні плиском, оскільки сила удару розприділяється на значній площині. Характерні односторонні ушкодження. При різних варіантах падіння з великої висоти внутрішні органи травмуються завжди – від вогнищевих крововиливів під капсулу чи у фіксуючий апарат до відриву органів.

СУДОВО – МЕДИЧНА  ЕКСПЕРТИЗА  УШКОДЖЕНь  ВІД  ДІЇ ГОСТРИХ ПРЕДМЕТІВ


   Поверхня предмета, яка стикаючись з тілом, діє на тканини, розрізаючи, роз’єднуючи або розщеплюючи їх, називається гост­рою, а відповідні предмети – гострими. Ушкодження, що утво­рю­ються від них, складають групу ушкоджень гострими пред­метами. У підручниках та посібниках з судової медицини М.В.По­­пова, М.І. Райського, М.І. Авдєєва та інших є таке визна­чення гострих предметів: будь-який предмет, який має гострий край або гострий кінець (або те і інше разом), відноситься до гострих.
   Гострими ми називаємо такі предмети, які, діючи на тіло людини чи його одяг своїм краєм чи кінцем, спричиняють пошко­дження з певними властивостями. Ці властивості залежать від видових (групових) особливостей гострих предметів.

Гострі предмети класифікують по-різному.

21

Звичайно виділяють основні 3 групи: ріжучі, рубаючі та колючі, а також колюче-ріжучі. Але є ще й пилячі предмети (пилки), свердлячі та довбаючі предмети, пошкодження якими зустрічають рідко і тому вивчення їх сту­дентами робочою програмою з судової медицини не перед­бачено.

2

Різноманітні види гострих предметів
   Типовими ушкодженнями тіла людини, що утворюються від дії гострих предметів, є рани. Залежно від виду предмета та ме­ха­­ніз­му його дії на тканини розрізняють різані, рублені, колоті, коло­то-різані рани. Всі вони характеризуються певними ознака­ми, властивими для дії певних гострих предметів. Ці ознаки ран ми називаємо загальними. Вони дають змогу відрізнити рани, спри­чинені гострими предметами, від ран, нанесених тупими предме­тами чи пострілами з вогнепальної зброї. Але за цими ознаками не можна визначити вид гострого предмета.
   До загальних ознак ран від дії гострих предметів відносять:
   •певну форму ран: веретеноподібну, щілиноподібну або променисту;
   •рівні, гладенькі, без розміжчень, осаднень (здирання епідер­місу), без надривів, крововиливів краї ран, які не відшаровані від підлягаючих тканин;
   •відсутність сполучнотканинних перетинок між протилеж­ними краями чи у кінцях ран;

•гострі, іноді з надривами (при дії рубаючих чи певних колю­чих предметів) кінці ран;

•рівні, прямовисні стінки їх, без крововиливів у межах влас­не шкіри.

 Це не відноситься до жирової клітковини, поверхня якої від дії гострих предметів завжди має нерівний зернистий вигляд.

Пошкодження  ріжучими  предметами


   Ріжучі предмети характеризуються наявністю леза (тобто ребра, в якому грані, що перетинаються, сходяться під дуже гострим кутом, причому це ребро ще й заточують), а також легкою (невеликою) вагою: бритва, ніж, коса, шматок віконного скла, бляхи, гострий край каменя, відламка кістки тощо.
   Механізм утворення ушкоджень ріжучими предметами скла­дається з натискування на пошкоджувану частину тіла і одночас­ного руху предмета по його поверхні. Якщо взяти гостру бритву і трішки натиснути її лезом на шкіру в перпендикулярному напрям­ку, то пошкодження не виникне. Але вже невеликий рух уздовж подовжньої осі викличе розріз шкіри – утвориться різана рана. Отже, у механізмі формування різаної рани важливіше зна­чення має поздовжнє ковзання леза при невеликому тиску. Ра­зом з тим, чим більший тиск і чим довше протягування леза, тим більші та глибші виникають рани.

Від дії ріжучого предмета можуть виникати і подряпини – поверхневі лінійні пошкодження шкіри у вигляді її надрізів. Ріжучі предмети можуть відокремлювати частини тіла (вушну раковину, кінчик носа, статевий член, палець тощо) залежно від особ­ливостей знаряддя і його застосування.
   Кістки ріжучими предметами, як правило, не пошкоджуються. Можуть розрізатися, наприклад, хрящі гортані, трахеї, ребер, міжхребетні диски, на кістках – залишають насічки, чи надрізи надкістниці. Якщо в глибині рани або за її ходом зустрічаються кістки чи хрящі (гортані, передня поверхня хребта), то на місці обов’язково досліджують кількість надрізів на них. Це допоможе визначити, скільки разів знаряддя заглиблювалось у тканини.
   Діагностують дію ріжучих предметів за такими видовими (чи груповими) ознаками ран:  

 •форма їх веретеноподібна (див малюнок),


а при зведених краях – лінійна (в зв’язку з чим має лише довжину), а їх просвіт у вигляді перевер­нутого трикутника. Характерне зяяння ран завдяки скоротності шкіри чи перерізаних м’язових волокон;

•кінці ран мають насічку (поступове зменшення глибини рани від її центру до кінця в межах власне шкіри та епідермісу ) та (чи) надріз (поверхневе

пошкодження епідермісу лінійної форми);

Насічка і надріз у ранах (верхні кінці)

21

 

Різана рана передпліччя. Насічки в кінцях рани

 •переважання довжини рани над її глибиною та шириною

 

22

Різана (посмертна) рана правої гомілки (переважання довжини її над шириною та глибиною, веретеноподібна форма, рівні, прямовисні краї, гострі кінці)

 

 Проте на шиї рана від ріжучого предмета може мати значну глибину;
   •характерна сильна кровотеча, оскільки судини перерізаються, а не розриваються, а тому не спадаються;

•вони загоюються здебільшого первинним натягом і зали­шають тонкі лінійні рубці.
   Як правило, рани від ріжучих предметів локалізуються на відкритих частинах тіла: на передній поверхні шиї, на обличчі, у ліктьових згинах, на передпліччях і кистях. Для висновку про напрямок руху ріжучого предмета беруть до уваги більшу глибину рани у її початку і більшу кількість по­верх­не­вих надрізів у її кінці. Крім того, на початку і посередині роз­­різу поперечно розташоване волосся над раною пере­рі­за­єть­ся, водночас як над кінцевою частиною рани волосся залишається цілим.

При наявності двох різаних ран, що перетинаються, питання про послідовність їх нанесення може бути з’ясоване при зближенні країв цих ран. У такому разі перша рана буде непереривною, а друга – східчастою, що зв’язано зі скороченням, розходженням країв.

Пошкодження   рубаючими   предметами


   Рубаючі знаряддя характеризуються значною вагою, діють з розмаху і з силою опускаються на уражуваний об’єкт перпендикулярно чи похило до поверхні: теслярські або столярні сокири, сікач, сапа, заступ, лопата, шабля тощо.
   Внаслідок дії рубаючих предметів утворюються рани, які відрізняються значною величиною та глибиною, їм властиві ознаки, характерні для ран від гострих предметів. Особливістю травми рубаючими предметами є ушкодження підлягаючих кісток. Якщо під ушкодженими м’якими тканинами немає близько кісток, то такі рани можна сплутати з ранами від інших гострих предметів, зокрема від ріжучих.

Серед ушкоджень рубаючими предметами в судово-медичній практиці найчастіше зустрічаються ушкодження, що наносяться різними сокирами. Для того, щоб зробити правильний експертний висновок у випадках досліджень ушкоджень, спричинених сокирою, треба мати про неї певні уявлення.

 
   Сокира – це спеціальне знаряддя, призначене для рубання. Сокири бувають лісорубні, теслярські (або сучкорубні), столярні, сокири-колуни. Крім того, існують спеціальні сокири: м’ясорубні, пожежні, мисливські, військові. Всі вони можуть застосовуватись для нанесення людині травми. Сокира складається з двох частин: власне сокири і сокирища (топориська). У власне сокирі роз­різняють обух і клин (полотно). Рубаюча кромка полотна зветься лезом, передній кут клина – носком, задній кут – п’яткою, ви­ще якої (біля обуха) у деяких сокир є борідка. Полотно (клин) має праву і ліву щоки. Відстань між носком і п’яткою складає довжину леза. Середня маса сокири 1400-1800 г, колуна – 2200г. Кут заточки леза лісорубних, теслярських чи столярних сокир– 230, сокири-колуна – 350 (в зв’язку з чим лезо колуна в су­-до­во-медичному розумінні фактично являє собою тупий предмет з ребром). В основі механізму розрубу лежить удар лезом, яке розсікає об’єкт, а щоки клина розсувають краї пошкодження. Залежно від сили розрізняють кистьовий, ліктьовий і плечовий удар сокирою. Удари сокирою найчастіше наносять у голову, рідше вони припадають на надпліччя, верхні чи нижні кінцівки.

Морфологічна характеристика поранень сокирою залежить від того, яка частина її леза стикалася з тілом. Трапляється кілька варіантів.

P4104072
Рубана рана  

  
   Перший варіант – в тіло (голову) заглибилась тільки середня частина леза. У такому випадку рана буде веретеноподібна, при зведених краях – лінійна, довжиною від 3-4 см до 8-10 см, рідко більше, з усіма властивостями дії гострого предмета. Обидва кінці її гострі, але прямовисні, стрімкі, в них не буде насічок чи над­різів. Може утворитись коротке вдавлення епідермісу в од­ному чи обох кінцях рани.

Другий варіант – в тіло (голову) занурився носок або п’ятка. При цьому утворюється довгаста, щілиноподібна рана з усіма властивостями дії гострого предмета. Один кінець її, що відповідає дії леза, буде гострим з прямовисними стінками, а протилежний – роздвоєний за рахунок двох коротких надривів, які формуються від дії ребер клина носка чи п’ятки. При стуленні такої рани вона має У-подібний вигляд.

Третій варіант – в тіло (голову) заглибилось усе лезо або навіть клин сокири. У такому випадку виникає велика (довжиною 10-15 см), глибока, щілиноподібна рана з характерними властивостями дії гострого предмета. Але обидва кінці її будуть тупі, при зіставлених краях у обох кінцях можна виявити по два коротких (0,3-1 см) надриви, що утворилися від ребер клина сокири. При стулених краях рана набуває Х-подібного вигляду.

29
Варіанти дії сокири  

Іноді при одному ударі сокирою виникає дві рани, розділені ділянкою неушкодженої шкіри. Його спостерігають тоді, коли удар припадає на виступаючі та западаючі частини тіла (на лиці в ділянці очних ямок, на грудях в ділянці ребер і міжреберних проміжків): в місцях кісткових виступів утворюються рани, в западаючих місцях – шкіра залишається цілою.
   Як правило, кожне поранення сокирою супроводжується пору­шенням цілості підлягаючих кісток. Пошкодження кісток голови рубаючими предметами мають свої особливості. Якщо лезо чи полотно заглиблюється в кістку, воно діє як клин, розсуваючи її своїми щоками в сторони. Залежно від глибини занурення сокири в кістку, розрізняють надруби, вруби, розруби та відруби.
   Надруб характеризується порушенням цілості зовнішньої кіст­ко­вої пластинки і прилягаючого до неї тонкого шару губчастої речо­вини. Вруб являє собою більш глибоке ушкодження, яке не захоплює усієї товщі кістки. Розруб – ушкодження усієї товщі кістки з утворенням довгастого, щілиноподібного перелому, що відображає поперечний переріз клина сокири. Відруб – це цілко­вите відокремлення частини кістки чи тіла (А.І. Муханов, 1988).

При дії лише середньої частини леза у кістці склепіння черепа виникають лінійні, веретеноподібні надруби чи вруби. Якщо в кістку заглиблюється носок або п’ятка сокири, виникають ушкодження у вигляді витягнутих трикутників, у яких один кінець гострий, а протилежний – П-подібний. Якщо клин сокири проникає глибоко, то формуються дірчасті щілиноподібні переломи з П-подібними кінцями, від яких відгалужуються численні тріщини, а по краях розруба – надломи від щік.

При повторних ударах сокирою в голову виникають багато­осколкові переломи кісток склепіння черепа, які нагадують пошко­дження тупими предметами. Проте при уважному дослідженні нерідко в компактній кістковій речовині по краях відламків можна знайти рівні, гладенькі площадки від розрубу – так звані шліфи, які є характерною ознакою дії рубаючого предмета, що і вирішує питання про застосований предмет. Шліфи формуються лезом сокири і завжди відображають його нерівності (чергування дрібних заглибин, ум’ятин, щербин, виступів між ними тощо). Їх часто використовують для медико-криміналістичної іден­ти­фікації знаряд­дя травми (див. нижче). Ось чому кістки зі шлі­фами при розтині трупа треба обов’язково вилучити і передати слідчому. При кількох ударах сокирою по голові іноді можна встановити послідовність їх нанесення. Після утворення рани краї її дещо розходяться. Якщо рана, що виникла від другого удару, косо перетинає першу, то при зведенні країв перша рана має вигляд прямої лінії, а друга – зигзагоподібна чи східчаста. Тріщини, які виникли при другому ударі, не перетинають тріщин, що з’явились при першому ударі (ознака Шавіньї).

Удари сокирою по кінцівках нерідко супроводжуються відок­ремленням (відрубом) пальців, усієї кисті; трубчасті кістки перед­пліччя чи гомілки можуть бути цілком розрубані. На них також мож­на знайти шліфи від дії леза.
   Від дії колуна (тобто тяжкої сокири для коління дров), кут заточки леза якого не дуже гострий (іноді навіть трохи заокруг­лений), можуть виникати рани, схожі на рани від тупих предметів з ребром, оскільки краї їх бувають дещо осаднені (здерті), з крововиливами, в кінцях спостерігають окремі сполучнотканинні перетинки. Знайшовши таку рану на тілі людини, її треба діагностувати як таку, що утворилась від дії тупого предмета з ребром. Це, однак, не буде суперечити тому, що вона була нанесена тупим лезом колуна або іншої сокири. Пріоритет у судово-медичному дослідженні ушкоджень рубаю­чими предметами належить І.В. Скопіну, який виконав з цього приводу докторську дисертацію і видав монографію (1960). Поси­лаючись на дані І.В. Скопіна, М.І. Авдєєв (1976) стверджує, що від дії леза сокири краї рани осаднені і через кілька годин після появи рани починають підсихати. Причому при ударі знаряддям перпендикулярно до поверхні шкіри осадняються обидва краї рани. Це осаднення іноді буває нерівномірним. Краї рани від леза сокири можуть бути забруднені. Контактно-дифузійним методом в таких краях може бути виявлене залізо.
   З думкою І.В. Скопіна та М.І. Авдєєва можна погодитися лише частко­во, оскільки від леза сокири (за виключенням сокири-колуна) краї рани не можуть бути осаднені внаслідок того, що воно діє як гострий предмет, розсікаючи тканини. Осаднення країв рубленої рани може мати місце лише в певних випадках. Наприклад, при ударі сокирою під гострим кутом до тіла в шмат­коподібній рані на одному її краї, зокрема на нижньому клапті, може утворитися осаднення від дії тупої частини сокири – її щоки, до якої притис­кується шкіра під час заглиблення клина в тіло. Здиратися краї рубленої рани можуть шорсткими поверхнями щік полотна при зануренні в тіло всього клина сокири, який значно розсовує проти­лежні краї рани. Але такі випадки зустрічаються рідко і складають, найімовірніше, виключення з правил.
   Сокиру чи інший рубаючий предмет нерідко застосовують для вбивства та розчленування трупа вбитої людини.

Пошкодження   колючими   предметами


   Колючі предмети характеризуються легкою вагою, подов­женою формою і наявністю гострого кінця. Ушкодження колючими пред­метами трапляються частіше ушкоджень ріжу­чими чи рубаючими предметами. Відмітна особливість цих по­ранень – невеликі зов­нішні розміри рани та значна їх глибина, тобто має місце значне пере­­важання глибини рани над розмірами шкірного отвору. Це робить їх мало помітними і дуже небез­печними для життя.


11-ran-kan-142

Колючий предмет (шпиця) і його рановий канал

 Глибоке проникнення складає головну небезпечність колотих поранень. Внутрішні органи, зокрема серце, легені, печінка, шлу­нок, кишечник легко досяжні навіть для коротких клинків, оскільки знаходяться на глибині 2,5-4 см від поверхні шкіри і не захищені суцільними кістками. Ребра для колючого предмета звичайно не становлять перешкоди, тому що такі знаряддя легко проходять у міжреберні проміжки, а ніж чи кинджал можуть навіть перерізати ребро, особливо його передній кінець або його хрящ.
   При ушкодженнях колючими предметами нерідко зу­стрічають­ся значні внутрішні кровотечі в плевральну та черевну порож­нини, в серцеву сумку, тому що довгий вузький канал і невеликий отвір у шкірі можуть перешкодити виливанню крові назовні.

Від дії колючих предметів утворюються рани, іноді подря­пини (наприклад, кінцем голки, цвяха, вістрям клинка), а при уда­рі в голову чи груди можуть виникати дірчасті переломи плос­ких кісток (черепа, груднини, лопатки). Локалізація колотих ран досить харак­терна: частіше вони зустрічаються на грудях, спині та животі, рідше – на голові, шиї чи кінцівках.
   Форма перелому від колючих предметів нерідко відтворює поперечний перетин діючого знаряддя. Кістки з переломами, викликаними колючими предметами, при розтині трупа треба вилучати і зберігати як речові докази або передати слідчому. Те саме стосується випадків, коли в рані знаходять відламки предме­тів, які застрягли в кістках.

Властивості ран від дії колючих предметів, їх морфологічна харак­те­ристика, що має важливе значення для діагностики групо­вих особливостей знаряддя, залежать від видових (групових) особливостей цих предметів. У підручниках з судової медицини М.В. Попова, М.1. Райського можна знайти різні класифікації колючих предметів: конічні, циліндричні, пірамідальні, гостроко­нічні з гранями, колюче-ріжучі тощо. А в навчальних посібниках М.І. Авдєєва, О.П. Громова, у підручнику під редакцією В.М. Крю­кова класифікація колючих предметів взагалі відсутня.

Ми дотримуємося класифікації колючих предметів, запро­понованої і обгрунтованої А.І.Мухановим (1964). Виявляєть­ся, що всю різноманітність колючих предметів можна об’єднати всього у три підгрупи:
•колючі предмети з безреберною поверхнею;

•колючі предмети з ребрами;

•колючі предмети з одним або двома лезами.

А. Колючі предмети з безреберною поверхнею – це голка, шило, спиця, шпичка, круглий цвях, стилет, шпага, дротик тощо, які мають на поперечному перерізі круглу або овальну форму. Вони діють на тканини своїм кінцем, внаслідок чого утворюється точкова ранка. Залежно від діаметра знаряддя рани часто бувають і значно більші, але вони рідко бувають більшими 0,5-1 см, тобто вони дрібні. Бокова поверхня таких предметів, про­суваючись у глибину, розсуває тканинні структури, здав­люючи їх по окрузі. Якщо травмуючий предмет видалити, то роз­сунуті тканини внаслі­док їх еластичності спадаються і ут­во­рюють щілиноподібну (рідше – овальну) рану з гострими кін­ця­ми. Розірвані дрібні судини легко тромбуються і кровотеча часто буває незначною.

Якщо поперечний діаметр предмета невеликий (голка, шило, спиця, шпичка, дротик), то отвір буває настільки малий, що може залишатися непомітним, особливо у прихованих ділянках тіла. Якщо колючий безреберний предмет має більший діаметр – 5-10 мм (наприклад, круглий цвях, стилет, шпага) та різко виражену конічну форму, якщо він зовні не дуже гладенький, заржавілий чи забруднений, то при зануренні в тіло він може захоплювати епідерміс і здирати його по краю отвору. Внаслідок цього після смер­ті здертий край рани дещо підсихає і утворює поясок осаднення, як у вхідному вогнестрільному отворі. Ця обставина не раз була причиною помилок, коли колоті рани вважались вогнестрільними і навпаки. Тут треба пам’ятати, що кульові вогне­стрільні отвори, як правило, круглої форми і мають дефект тканини.
   Про те, що колючі предмети з безреберною поверхнею в основному розсувають, а не пошкоджують м’які тканини, свідчить наступний приклад.
   Наш сучасник француз Мірен Дайо сотні разів пронизував свої груди чи живіт шпагою, яка виходила за спиною на 20-30 см. Більшість людей вважало, що це шахрайський трюк чи спритна витівка. Тому було проведене клінічне обстеження Мірена Дайо, яке зафіксувало кілька сотень проколів серця, легенів, шлунка і нирок. Кожного разу М. Дайо вводив у тіло шпагу протягом 20-30 хв і стільки ж часу виймав назад. Цей феномен пояснюється тим, що повільне введення гострого безреберного предмета розша­ровує тканини і відсуває убік кров’яні судини, стінки яких досить еластичні.
   Рани від колючих предметів з безреберною поверхнею своїми довшими розмірами завжди розташовані паралельно ходу еластич­них скорочувальних волокон шкіри – лініям Лангера.

P4104070

Рани від колючого предмета з безреберною поверхнею


   Лінії Лангера (на честь німецького анатома, який у 1861 р. детально дослідив еластичні властивості шкіри людини) – це круглі чи стрічкоподібні, прямі чи звивисті волокна сполучної тканини шкіри. Якщо в певному місці число їх збільшується, то во­ни з’єд­нуються між собою гілками у вигляді сітки, яка легко розтя­гується у напрямку волокон, а потім набуває знову первин­ного вигляду. Саме цим обумовлена еластичність шкіри. Дослі­джен­ня Лангера також показали, що сплетіння сполуч­но­тканинних волокон являє собою решітчасте утворення судинних пучків з петлями, подо­вженими діагонально. Чим вужчі петлі, тим паралель­ніше розташовані судинні пучки. За Лангером напрямок ходу еластичних волокон шкіри постійний і в різних ділянках тіла неоднаковий.

1

Розташування ліній Лангера на тілі

 Ось чому рани від колючих предметів з безреберною поверхнею мають не круглу, а щілиноподібну фор­му і їх подовжні розміри у певних частинах тіла розташо­вуються паралельно.

Мікроскопічно (на зрізах, паралельних поверхні шкіри через всю рану) в таких ранах знаходять згущення сполучнотканинних волокон у їх краях, а також розриви цих волокон – в одному чи обох кінцях рани. Це дуже цінна морфологічна ознака, оскільки іноді лише при гістологічному дослідженні вдається віддифе­ренціювати рани і таким чином правильно встановити особливості травмуючого знаряддя.

У плоских кістках колючі предмети з безреберною поверх­нею можуть утворювати дірчасті переломи, які за своїми властивостями подібні до вогнестрільних кульових, особливо у кістках склепіння черепа. При дії колючих предметів найбільші відколи внутрішньої кісткової пластинки лежать під склепінням черепа, на твердій мозковій оболонці, а при безпосередній стереомікроскопії в коморках оголеної губчастої речовини зна­ходять дрібні кісткові відламки. При вогнестрільних ушко­дженнях крупні відламки відсутні (вони дуже подрібнюються і заносяться кулею у рановий канал), а коморки губчастої речовини порожні.

Б. Колючі предмети з ребрами – багнет, заточений три- чи чотиригранний пилник, такий же стилет, викрутка, чотирире­берний цвях, інші предмети з реберною поверхнею. Тіло таких предметів витягнуте у вигляді піраміди з гострим кінцем. Вони можуть мати 3, 4, 5, 6 і більше ребер. Поперечний переріз їх має вигляд трикутника, чотирикутника, квадрата, п’яти- чи шестикут­ника. Пошкодження утворюються за рахунок дії ребер (а не граней), і чим ребер менше, тим кути їх гостріші і тим більшу травмуючу дію вони справляють на тканини.

Від дії колючого предмета з трьома ребрами виникають дрібні, променисті за формою (трипроменисті, дещо трикутні) рани, оскільки від кожного ребра утворюється по одному надриву .

В більшості випадків вони не складають ніяких труднощів для діагностики.
   Від предмета з чотирма ребрами формуються рани двох видів: або це чотирипроменеві рани, кожний промінь яких виникає від дії окремого ребра або щілиноподібні (дещо овальні) рани, на протилежних краях яких симетрично розташовані по одному невеликому надриву. Це залежить від місця нанесення ушкоджень і особливостей розташування ліній Лангера. При дії плоского чотириреберного предмета (наприклад, викрутка з незаокруг­леними ребрами) рани можуть мати щілиноподібну форму з двома короткими надривами в обох їх кінцях. Кількість ребер у пред­мета визначають за числом надривів у рані.

P4104042

Різні форми ран на шкірі залежно від форми поперечного перетину колючого предмета

 

Рани від дії колючих предметів з ребрами


   Колючий предмет з п’ятьма ребрами залишає дрібні пятипро-менисті рани. Промені від них короткі, не більше 2-3 мм, іноді вони різні за довжиною, від певного одного чи двох ребер можуть утворитися лише невеликі сліди вдавлення, оскільки не завжди кожне ребро спроможне викликати надрив шкіри.
   Якщо діяв колючий предмет з шістьма ребрами, то в типових випадках виникають невеликі щілиноподібні (іноді дещо овальні) рани, розташовані своїми довшими розмірами паралельно лініям Лангера. Проте на краях таких ран можна знайти по два неглибо­ких надриви чи сліди тиснення, розташованих один напроти другого. Кінці ран відповідають двом ребрам колючого предмета, по два надриви по краях, відповідно, чотирьом ребрам.

Такі властивості ран обумовлені тим, що ребра у колючого предмета з шістьма ребрами тупі, і не кожне з них не завжди може викликати розрив шкіри.
   У колючих предметів з більшою кількістю ребер грані сходяться під дуже тупим (більше 1200) кутом, поперечний переріз їх наближається до круга, тому рани від них щіли­ноподібні, розташо­вані паралельно лініям Лангера. Ці рани майже нічим не відріз­няються від ран, утворених предметами з безреберною поверхнею.

В. Колючі предмети з лезом (лезами) – це такі предмети, які мають плоский клинок і рукоятку. Якщо у клинка один край заточений, а протилежний – у вигляді П-подібного утво­рення, то це колючий предмет з одним лезом і обушком (чи спин­кою). До них належать різні ножі: фінський, мисливський, баг­нетний, кухонний, складаний тощо. Якщо обидва краї клинка заточені, то це колючий предмет з двома лезами, наприклад, кин­джал або двосічний клинок. Такі предмети, знаряддя чи зброю ще називають колюче-ріжучими предметами. У клинках розріз­няють скіс (чи скоси – у кинджала) та вістря (гострий кінець).

Серед колючих предметів у судово-медичній практиці найчас­тіше ушкодження спричиняються саме такими предметами. Заглиб­лю­ючись прямовисно в тіло людини, перераховане знаряддя чи зброя не розщеплюють (розсовують) тканини, а розсікають (пере­різають) їх. Розріз завжди робить лезо чи леза, а вістря відіграє допоміжну роль, неначе вказує, прокладає шлях.
   При пораненні колючим предметом з одним лезом виникає невелика (довжиною до 2-3 см) рана щілиноподібної форми. Нерідко форма її може мати дещо веретеноподібний вигляд (як у короткого, товстого веретена), а при значному зяянні – набли­жатися до овалу, що залежить від локалізації ушкодження та щільності шкіри і підшкірної основи. Краї рани завжди рівні, гладенькі, без осаднення, в них немає крововиливів, розміжчення тканин, розривів, вони не відшаровані. Стінки рани стрімкі, прямо­висні. Один з кінців рани, що сформувався за рахунок дії леза, гострий, без насічки чи надрізу або інших додаткових ушкоджень. Другий кінець рани може бути гострим, закругленим, П- чи М-подібним, залежно від товщини обушка та вираженості у ньому ребер.

При зіставленні країв таких ран вони прямолінійні, але відпо­відно до дії обушка, утворюється два коротких надриви від ребер спинки, тобто лінія роздвоюється і рана набуває У-подібного вигля­ду. Дослідженнями Т.О. Будак (Київ) установлено, що надриви в одному кінці рани виникають у тому випадку, коли товщина обушка становить 0,2 см і більше. Якщо обушок має товщину менше 0,2 см, то кінець рани, утворений ним, буде гострим або трохи заокруг­леним, роздвоєння лінії при стуленні країв рани не спостерігають.
   Поранення колючим предметом з двома лезами (кинджалом або двосічним клинком) мають менш характерні особливості. Рана від такої зброї звичайно щілиноподібна чи дещо вере­те­но­подібна, невелика (довжиною до 3-4 см у типових випадках), з рівними, гладенькими краями, прямовисними стінками. Краї її не розміжчені, не осаднені, без крововиливів. Обидва кінці рани завжди гострі без насічок чи надрізів. Зяяння її залежить від розташування що до ліній Лангера, найбільш вона зяє, коли проходить у поперечному напрямку до цих волокон. Якщо рана розташована паралельно сполучнотканинним волокнам шкіри, то зяяння буде незначним.

Невеликі рани від колючих предметів з двома лезами на­гадують рани від колючих предметів з безреберною поверхнею. До­по­магають у диференційній діагностиці величини ран (від дії пред­метів з безреберною поверхнею рани рідко бувають біль­шими 0,5-1 см у довжину), розташування їх відносно до ліній Лангера (кілька ран від двосічного клинка, що знаходяться поруч, розта­шовуються незалежно до напрямку сполучнотканинних волокон шкіри) та мікроскопічне дослідження площинних зрізів (від предмета з двома лезами по краях рани не спостерігають згущення волокон шкіри, оскільки вони пересікаються лезами). При витягуванні клинка колючого предмета з одним чи двома лезами з рани, повертанні його в рані чи рухові жертви виникає до­датковий розріз – один або кілька. Він може бути продов­жен­ням основного розрізу, але звичайно відходить від нього під деяким кутом і легко розпізнається.
   Нерідко поранення колючими предметами з одним чи двома лезами наносять з тиском на лезо. Це частіше відбувається під час витягання клинка з тіла. У такому випадку спостерігають виражену колюче-ріжучу дію предмета, яка характеризується поєднанням колючої та ріжучої дії клинка і леза. Утворюються справжні колото-різані рани: один кінець їх гострий, закруглений, П- чи М-подібний, стрімко заглиблюється в тіло, а протилежний яв­ляє собою один з кінців різаної рани, який переходить у на­січку чи надріз, або і те і інше разом. Отже, колото-різані рани виникають від дії колючих предметів з одним чи двома лезами. Кількість лез у клинка визначають за властивостями кінців рани. Зовнішні розміри отвору в шкірі часто бувають менші пере­ти­ну клинка ножа чи кинджала, оскільки шкіра дещо ско­рочується чи спадається. Проте це не завжди відноситься до колото-різаних ран, які можуть мати довжину 5-6 см, іноді більшу.

Пріоритет у судово-медичному дослідженні пошкоджень одягу та тіла людини колючими предметами з лезом (лезами) належить українським ученим, нашим співвітчизникам Т.О. Будак (Київ), С.П. Прибильовій-Марченко (Харків), В.І.Костильову (Луганськ), а також російським ученим В.Я. Карякіну (Саратов-Новосибірськ), А.П. Загрядській (Нижній Новгород).
   Дослідження пошкодженого гострими предметами одягу має велике значення при розслідуванні злочинів проти здоров’я чи життя людини, являє собою часто самостійний вид експертизи і в даній лекції не розглядається.

Можливості встановлення знаряддя травми

та ідентифікації гострих предметів


   Одним з основних завдань судово-медичної експертизи механіч­них ушкоджень є визначення знаряддя чи предмета, яким нанесена травма. Вирішення цього питання може бути здійснене по слідах, залишених цим знаряддям чи предметом на різних об’єктах (одязі, шкірі, хрящах, кістках, внутрішніх органах тощо). Можливість визначення видових чи групових ознак знаряддя травми випливає з морфологічної характеристики видових чи групо­вих ознак ран від дії ріжучих, рубаючих та різних колючих предметів.
   Вивчення різноманітних слідів, залишених у м’яких тканинах, внутрішніх органах, хрящах і кістках, дає змогу встановити розміри, форму та інші загальні ознаки слідоутворюючого предмета. Колоті рани краще відображають розміри і форму знарядь, ніж рублені та колото-різані. Різані рани у цьому відношенні становлять наймен­шу цінність.
   На гнильно змінених трупах рани шкіри рекомендують вирізати, відпрепаровувати від м’яких тканин і після обезжирення і висушу­вання помістити на кілька днів у розчин такого складу: льодяна оцтова кислота 10 частин, етиловий 960 спирт 20 частин, пергід­роль 15 частин, дистильована вода 55 частин. Через 4-10 днів деталі, розміри рани і колір шкіри відновляться і будуть придатними для докладного дослідження. За цією методикою відновлюють рани при їх значному висиханні, при обгоранні трупа тощо.

Робити висновок про величину та інші особливості ріжучого предмета за властивостями рани можна не завжди: звичайно, що великі та глибокі рани характерні для дії великого ножа, але великий ніж може спричинити і маленькі поверхневі рани. З другого боку, невеликий, дуже гостро заточений ніж може спричи­нити глибоку і велику різану рану, а ніж з коротким клинком і лезом може утворити дуже довгу рану.
   Лезо ріжучого предмета, наприклад, бритви, натрапляючи на хрящ чи кістку, може ламатися. Кусочки леза, які знаходять в рані, треба вилучити, описати і передати слідчому як дуже важли­вий речовий доказ, який може бути використаний для ототожнення знаряддя травми.
   За властивостями колотої рани експерт повинен висловитись про приблизну довжину та ширину клинка, наявність одно- чи двосторонньої його заточки при пораненні предметами з лезом чи лезами, про кількість ребер – при пораненні колючими пред­метами з ребрами та про інші особливості клинка колючого предмета. При множинних пораненнях прийнято вважати, що найменша довжина рани при достатній глибині найбільше відповідає ширині чи поперечним розмірам клинка, а найбільша глибина каналу найближче визначає його довжину.
   Пошкодження в кістках звичайно відображає форму попереч­ного перерізу колючого предмета та його поперечні розміри. Такі хрящі чи кістки при дослідженні трупа треба вилучити і передати слідчому. Вони можуть бути використані для вста­нов­лення трав­мую­чого знаряддя.

Наявність на шкірі при колото-різаній рані слідів дії об­ме­­жувача, виступаючих частин рукоятки знаряддя дає змогу виключити ті колючі предмети з одним чи двома лезами, які не мають вказаних особливостей.
   При наявності знаряддя, яким за обставинами справи могло бути нанесене поранення, роздільне і порівняльне дослідження знаряддя, його експериментальних слідів і ушкоджень на тілі дають змогу зробити висновок про можливість спричинення ушкодження одним (або кожним) з представлених предметів і виключити інше (чи інші) за їх груповими ознаками.
   Для визначення знаряддя травми застосовують:

 •безпосередню стереомікроскопію за допомогою мікроскопів МБС-2 чи МБС-9 з метою виявлення детальних особливостей ушкоджень одягу і тканин тіла;

•гістологічне дослідження ран шкіри, особливо їх країв і кінців, що дає змогу виявити відмінності в них, обумовлених дією леза ріжучого предмета, частин сокири чи леза і обушка клинка колючих предметів з лезом (лезами). Це особливо важливо у випадках, коли як знаряддя травми використовують ніж з тон­ким обушком клинка, або коли треба розрізнити рани від дії ко­лючого предмета з безреберною поверхнею і рани від дії ко­лю­чого предмета з двома лезами;

•виявлення заліза в краях ран чи в краях ушкодженого одягу мікрохімічними реакціями Перлса або Тірмана чи кон­тактно-дифузійним методом з метою вирішення питання про властивості знаряддя травми і механізм його дії;

•заливку ранових каналів пластичними або швидкотверді­ючими речовинами з метою отримання зліпків, що можуть від­творю­вати форму, величину чи інші особливості клинків колю­чих предметів;
   •рентгенографічне дослідження ранового каналу, запов­не­ного контрастною речовиною з метою визначення особливостей колючо­го предмета;
   •метод фарбування стінки ранового каналу аніліновими барв­никами для визначення форми клинка колючого знаряддя;

•метод математичного визначення ширини клинка за довжи­ною шкірного отвору з урахуванням напрямку ранового каналу;

•спектральний метод дослідження, який дає змогу визначати групову належність різних об’єктів і індивідуальні хімічні їх власти­вості (наприклад, виявити метал у відбитках обмежувачів кин­джалів). Спектрографія може виявитися незамінимим методом дослід­ження при ототожненні за частинами клинка ножа, кинджала чи іншого гострого знаряддя;

•дослідження за певною методикою різних накладень, що залишаються на поверхні різних травмуючих знарядь (крові, волосся, клітинних елементів пошкоджених тканин і органів, текстильних волокон одягу).

Ця методика добре розроблена і апробована А.П. Загрядською (1968). Позитивні результати досліджень є цінним доказом використання певного гострого предмета для нанесення ушкоджень.

Ряд з перерахованих методів складні і тяжкі для виконання, вимагають певного технічного оснащення, приладів, реактивів, достат­ніх професійних навичків і не завжди дають позитивні результати.

Найбільше доказове значення у визначенні конкретного знаряд­дя травми має метод ідентифікації, або ототожнення, тобто встановлення тотожності об’єкта за його зовнішніми ха­-рак­терними, індивідуальними, тільки йому властивими ознаками. Іден­тифікація знаряддя травми може бути здійснена лише при умо­ві, якщо є сам предмет, тотожність якого треба встановити, та відображення (сліди), що утворились від його дії. Іден­ти­фі­ку­вати знаряддя травми (тупий, ріжучий, рубаючий, колючий пред­мет) за пошкодженнями на тілі можливо при наявності слідів, які відображають індивідуаль­ні ознаки знаряддя на кістках, хрящах, іноді на шкірі, одязі у вигляді трас, відбитків чи інших слідів.

Отже, індентифікацією називається процес установлення тотож­ності предмета за його ознаками, які відобразилися в сліду, а експертиза, що вирішує питання тотожності, називається іденти­фікаційною. До неї відноситься більшість трасологічних експертиз (див. навч. відеофільм), а також ідентифікація цілого за частинами, тобто визначення, чи є даний об’єкт (наприклад, відламок леза бритви, клинок ножа, знайдені в рані) частиною іншого предмета, від якого він був відокремлений внаслідок якоїсь дії (частіше механічної), наприклад, відламаний. При такому дослідженні порівнюють між собою безпосередньо передбачувані частини одного цілого (за зовнішньою будовою поверхней відламу). У простих випадках рельєф цих поверхонь, якщо їх прикласти одну до одної, цілком зіставляється.

54_1

 

Фотосуміщення: трасологічне дослідження леза сокири і його сліда

 

У складних випадках може застосовуватись спектрографічний метод дослідження, про що вже згадувалось.

Ознаки, властиві об’єкту ототожнення, поділяють на групові (видові) та індивідуальні. Групові ознаки – це такі, які характерні для певного роду і виду предметів. Вони дають змогу відрізнити ці предмети від предметів іншого роду і виду. Індивідуальні ознаки відрізняють даний екземпляр предмета від інших подібних йому екземплярів того ж роду і виду предметів, що має найважливіше значення при розслідуванні злочинів, направлених проти здоров’я чи життя людини.

Для встановлення конкретного екземпляра рубаючого чи колючого предмета з лезом (лезами) використовують шліфи, що залишаються на кістках чи хрящах лезом сокири, або сліди ков­зання леза колючого предмета з одним чи двома лезами на хрящових стінках ранового каналу у вигляді чергування дрібних валиків і борозенок. Обов’язково за певною методикою роблять експериментальні сліди лезами знарядь, що підлягають ототож­ненню на слідовідтворюючих матеріалах. В якості таких мате­ріа­лів використовують різні моделювальні та зліпочні речовини: плас­ти­лін, восково-пластилінову композицію, стиракріл, по­лімерні синте­тичні матеріали (сиеласт, силіконову пасту К) тощо.

Знайдені при розтині трупа траси на кістках чи хрящах та отри­мані експериментально фотографують в одному і тому ж масштабі. Потім негативи чи позитивні відбитки порівнюють, зіставляють. Тотожність досліджуваного знаряддя буде доведена, якщо порівнювані ознаки (зокрема сліди від леза сокири, леза ножа чи кинджала) збігаються.

Останнім часом з метою ототожнення травмуючих знарядь використовують профілограми рельєфу шліфіф, записаних на спеціальному приладі – щуповому профілографі-профілометрі .

51_1

Профілограф-профілометр

 

 Профілограма відтворює поперечний мікрорельєф слідів (валиків і борозенок). При порівнянні двох профілограм (з досліджуваних трас і з отриманих експериментально) враховують не тільки ши­ри­ну трас, але й їх висоту та конфігурацію. Якщо вони в обох записах збігаються, то тотожність знаряддя травми вва­жа­ється дове­де­ною. Приклад такої експертизи і зразки про­фі­ло­грам демон­стру­ються на одному з навчальних стендів у приміщенні нашого курсу. Експертиза ідентифікації знаряддя травми виконується в меди­ко-криміналістичних відділеннях бюро судово-медичної екс­пертизи.

 

Визначення  прижиттєвості  та  давності  пошкоджень


   При судово-медичній експертизі трупів осіб, які загинули від різних видів травми, правоохоронні органи часто ставлять питання про прижиттєве чи посмертне походження ушкоджень, а також про давність травми.
   Якщо з моменту поранення минуло кілька діб або кілька годин, то вирішення питання про прижиттєве походження травми не викликає труднощів. Значно тяжче, а іноді неможливо вирішити це питання, коли ушкодження виникли в агональному періоді або зразу після настання смерті. Складність полягає в тому, що після смерті організму як цілого окремі його тканини та органи продо­вжують функціонувати протягом достатньо тривалого часу і реагувати на різні зовнішні подразнення, в тому числі і на механічну травму. Ця відповідна ре­акція дуже нагадує прижиттєву.

Пошкодження прижиттєве (або травма прижиттєва) – ушко­дження, яке утворилося у живої людини. Ознаками прижиттєвого поход­ження ушкоджень бувають:

•значна зовнішня чи внутрішня кровотеча, що вказує на діяль­ність серця;
   •загальне добре виражене недокрів’я трупа, плями Мінакова;
   •вертикальні потьоки крові на одязі чи тілі та бризки крові на оточуючих предметах;
   •аспірація і проковтування крові при пораненні органів шиї, переломах кісток основи черепа;

•знаходження крові в сечовому міхурі при його цілості і пошкодженні нирок;
   •жирова, повітряна, паренхімо-клітинна чи кісткова емболія легень і серця, тромбоз дрібних судин (див. навч. відеофільм).; 

•ретракція (скорочення) тканин в ділянці рани, скорочення м’язів у вигляді горбистості при розчленуванні тіла;

•товсті кров’яні згортки, крововиливи у м’які тканини в ділянці ушкоджень (відео);

17

 

Крововилив у підшкірно-жирову клітковину як ознака прижиттєвості травми

Прижиттєвість травми
   •наявність запально-проліферативних процесів у тканинах;
   •травматичний (запальний) набряк;
   •знайдення еритроцитів і клітин, що містять гемосидерин, в регіонарних лімфатичних вузлах та інші.


   Всі явища, які дають можливість установити прижиттєвість ушкоджень, можна поділити на загальні реакції організму та місцеві зміни.
   Пошкодження, яке утворилось після смерті, може бути випад­ко­вим і навмисним. Випадкові посмертні ушкодження іноді виникають при неправильному транспортуванні трупа, при неквалі­фікованому наданні медичної допомоги хворому, що помер. Вони нерідко спричиняються тваринами (гризунами, птахами, комахами, раками тощо). Умисні посмертні ушкодження може наносити вбивця мертвому з помсти, при інсценуванні нещасного випадку, симулюванні самогубства, при кримінальному розчленуванні трупа. Посмертними є пошкодження, пов’язані з розтином трупа, його штучним консервуванням. Поранення, що виникли в агональному періоді або зразу після смерті, можуть мати ознаки прижиттєвих. Відсутність характерних ознак прижиттєвого походження ушко­джень вказує на їх посмертне нанесення.

Давність пошкодження – це час, який минув з моменту спричи­нення травми людині до її огляду лікарем або смерті. Давність ушкоджень визначають за тими змінами, які відбу­ваються в трав­мованих тканинах і спостерігаються в процесі заго­єння, в тому числі за мікроморфо­логічними процесами і гістохімічними реак­ціями. Визначення давності нанесення ушко­джень має значен­ня особливо при встановленні причинного зв’язку травми зі смертю.

Необхідність і точність визначення давності ушкодження, як правило, відносяться до короткого періоду перед смертю. Важливо встановити: чи має травма відношення до причини смерті, чи не отримана вона безпосередньо перед смертю, за який час до смерті вона отримана.

Давність ушкоджень визначають за кольором синяків (див. “Си­ня­ки”), за зміною температури шкіри в ділянці їх розта­шу­вання (у живих осіб), за динамікою реактивно-проліферативних процесів при загоєнні саден (див. “Садна”) чи ран та формування рубців (див. “Рани”). Встановлено, що вміст гістаміну навколо рани залежить від давності її нанесення. Якщо вона утворилася від кількох хвилин до кількох годин до дослідження чи смерті, то кількість вільного гістаміну значно збільшується порівняно з неуш­код­женою шкірою. Потім протягом першої доби після смерті відбувається повільне зниження вмісту гістаміну.

Строки переломів кісток установлюють за ступенем розвитку мозоля: спочатку навколо перелому утворюється м’який (фіброз­ний) мозоль, який потім перетворюється у кістковий мозоль. Трива­лість зрощення перелому залежить від того, яка кістка зламана. Найшвидше (за 2-2,5 тижні) зростаються переломи фаланги паль­ця, кісток носа, найдовше (до 6 міс.) – перелом шийки стегнової кістки.

Перераховані явища у різних людей перебігають неоднаково і залежать від багатьох факторів, тому не завжди піддаються повно­му обліку. Все це впливає на міру точності визначення давності ушкоджень.

Дослідження та опис ушкоджень


   Для того щоб за властивостями і особливостями ушкодження зробити правильний експертний висновок, зокрема обгрунтувати предмет, яким заподіяна травма (тупим, гострим, транспортним засобом), вогнестрільний характер ушкодження, встановити тер­міч­ний чи хімічний фактор тощо, визначити механізм травми, при­життєво чи посмертно вона виникла, давність її походження та вирішити іноді інші питання, ушкодження треба ретельно дослідити, докладно і правильно описати.

Визначенню та опису підлягають такі дані про пошкодження: локалізація, вид, кількість, форма, величина, глибина, колір, властивості країв, кінців, стінок, дна, рельєф, наявність і характер кровотечі, напрямок розташування на поверхні тіла, оточуючі тканини, сторонні включення, ознаки загоєння, інші особливості (взаєморозташування, рапортність, у випадках транспортної травми – відстань ушкоджень від підошовних поверхней стоп тощо). Отже досліджувати та описувати ушкодження м’яких тканин слід за наступною схемою:

 

 
   Локалізація кожного ушкодження повинна бути позначена відповідно до анатомічних ділянок тіла якнайточніше, щоб при читанні опису не виникало ніяких сумнівів про його місцезна­ходження. Чим менше ушкодження (наприклад, садно, колота чи вогнепальна рана), тим точніше потрібно виявити локалізацію. Наприклад, недостатньо позначити, що рана знаходиться в лівій половині грудей. Треба точно вказати, де саме – в якому міжре­берному проміжку чи над яким ребром, по якій вертикальній анатомічній лінії. Для цього можна використати систему прямо­кутних координат: відстані до найближчих відомих анатомічних точок (наприклад, “рана розташована на відстані 23 см донизу від нижнього краю лівої ключиці і на 8 см ліворуч від лівого краю груднини”). Можна орієнтуватися і на загальновідомі піз­навальні точки, наприклад, сосок, пупок, будь-який суглоб, вухо, вертел стегна, ость клубової кістки, сьомий шийний хребець, ниж­ній чи інший кут лопатки тощо.

Вид ушкодження позначається відповідно до його медичного терміна: садно, подряпина, синяк, рана, вивих, перелом, тріщина, розрив, розміжчення, опік тощо.

Потрібно підрахувати кількість ушкоджень окремо за кожним його видом. Трапляється, що їх визначити не вдається, коли вони зливаються між собою, накладаються одне на одне, їх дуже багато. В такому випадку необхідно послатися на їх безліч, численність або велику кількість чи після підрахунку тих, які можна виділити, вказати, що їх не менше, ніж таке-то число.
   Важливе значення для судово-медичної діагностики має форма ушкодження, яку краще за все визначати у вигляді геометричних фігур чи інших загальновідомих предметів: кругла, овальна, трикут­на, прямокутна, квадратна, яйцеподібна, дугоподібна, лінійна, напівкругла, грушоподібна, веретеноподібна, хрестоподібна, проме­ниста, щілиноподібна і т.д. Іноді форма ушкодження (садно, синяк, рана, розрив) настільки невизначені, що для цього не можна підібрати якогось порівняння. В такому випадку його треба позна­чити, як “пошкодження невизначеної форми” (але не “неправильної форми”, як рекомендують деякі посібники; неправильної форми взагалі не існує). Таке ушкодження краще замалювати кульковою руч­кою на прозорій поліетиленовій плівці після накладання її на нього.
   Величину пошкодження треба позначити тільки за загально­прийнятими мірами довжини: сантиметрами чи міліметрами. Вимірювання “поперечними пальцями”, “шириною долоні”, порівняння з величиною монети, горошини тощо в судово-медичній практиці абсолютно недопустиме. Вимірювати треба у всіх напрям­ках: довжину, ширину, висоту при підвищенні над шкірою чи капсулою органа, глибину при заглиблені всередину (але глибокі проникнення вимірюють лише при розтині трупа). Якщо ушкоджен­ня має складну форму, то робиться кілька його вимірів, наприклад, при променистій формі повинна бути виміряна довжина кожного променя від центру поранення, відстань між кінцями протилежних і суміжних променів.
   Колір має значення при описанні синяків, саден, ран, опікових чи відморожених поверхонь, оточуючої їх шкіри (загальне почерво­ніння), різних виділень і накладень (забруднення, гній, кіптява тощо). Колір крові у глибині ран також може змінюватися від хімічних впливів (наприклад, від порохових газів).

Повинні бути досліджені та описані краї, кінці, дно і стінки ушкоджень. Особливо це стосується ран, переломів і порушення цілості внутрішніх органів. Краї ран можуть бути рівні, гладенькі, нерівні, потоншені, звивисті, хвилясті, з дрібними надривами чи клаптикоподібні, осаднені на певну ширину, з крововиливами чи без них, з перетинками у дні чи кінцях або без них, відшаровані від підлягаючих тканин, розміжчені тощо. Стінки ран, переломів і розривів (ушкоджень) внутрішніх органів також можуть бути рівні, нерівні, прямовисні, пологі чи підриті. Дно саден, ран, інших пошкоджень – вологе, підсохле, покрите кірочкою, забруднене (вказати чим), виявляють його колір, рельєф тощо. Кінці ран, переломів, розривів бувають гострі, заокруглені, П-подібні,  У-подібні, з надривами, насічками чи надрізами, іноді – тупі, з іншими особливостями, які підлягають описанню.
   Різні ушкодження можуть супроводжуватись зміною рельєфу травмованих ділянок: припухлість при синяці, крововиливі, висту­пання відламків кістки при переломі, западання ділянки вивих­нутого суглоба, горбистість при підшкірному розриві м’язів, вдав­лен­ня в мозок при суб- чи епідуральній гематомі, кострубатість ураженої поверхні при термічних чи хімічних опіках тощо.
   Напрямок довгої осі ушкодження на поверхні чи відносно тіла або окремого органа має суттєве експертне значення, особ­ливо для довгастих пошкоджень, наприклад, різаних ран, синяків від ударів палицею, подряпин на обличчі чи шиї, розривів внут­рішніх органів, ранового каналу тощо. В таких випадках перш за все повинен бути визначений напрямок “довшої осі” уш­ко­дження, його довготи.

Сторонні включення можуть знаходитися як у самому ушко­дженні (частини знаряддя, скалки, куля, іржа, часточки скла, лусочки фарби тощо), так і навколо нього (забруднення, мастило, кіптява, порошинки, піщинки тощо). Ці включення мають важливе значення для визначення способу, обставин нанесення травми, встановлення діючого предмета та механізму утворення ушко­джень. Більшість з них підлягає вилученню і передачі право­охо­ронним органам.

Властивості оточуючих тканин можуть бути різними. Нерідко навколо ушкоджень немає ніяких змін (садна, рани), іноді біля основного пошкодження можна бачити додаткові (садно, синяк навколо колото-різаної рани, дрібні отвори навкого великої круглої чи овальної вогнестрільної рани), деколи виявляють різні накла­дання (кіптява, порошинки навколо вогнестрільної рани, забруд­нення чи частинки цегли навколо забитої рани, на поверхні садна, на що було вказано вище). Засохлі потьоки крові, що витікала з рани, також мають значення, оскільки можуть вказувати на поло­ження потерпілого під час отримання травми.

Виявляють ознаки загоєння, ступінь його вираженості, особ­ливо при дослідженні саден, ран, переломів (за рентгено­грамою чи при дослідженні трупа), що має важливе значення для діагностики давності походження травми. Досліджують і описують інші особли­вості ушкоджень при їх наявності. З метою розширення можливостей та об’єктивізації отриманих даних доцільно застосо­вувати безпо­середню стереомікроскопію, рентгенографію об’єктів у м’яких про­ме­нях Буккі, метод кольорових відбитків, фотографію тощо.

Матеріали підготував канд. мед. наук, доц. В.В.Франчук, доц С.В.Трач Росоловська

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Приєднуйся до нас!
Підписатись на новини:
Наші соц мережі