Вікові аспекти психічного здоров’я

Психосоматичні та соматопсихічні відносини

Робота кабінету психологічного розвантаження,

психічна саморегуляція. Ауторелаксація і аутотренінг

 

Вікові аспекти психічного здоров’я

                   Загальна характеристика розвитку і формування людини

         Характеристику психічного розвитку дав Г.С.Костюк, розробивши принцип розвитку у психології, що є центральним у розумінні природи психічного розвитку. За положенням цих принципів, розвиток людської особистості – це безперервний процес, що виявляється у кількісних і якісних змінах людської істоти і відбувається протягом усіх етапів онтогенезу.

Г.С.Костюк

         Індивідуальний  розвиток людини (онтогенез) – це цілісний процес, що знаходить своє вираження в різних але взаємопов’язаних формах: морфологічній, фізіологічній, психічній і соціальній.

         Під розвитком розуміють кількісні і якісні зміни людини (процес руху від простого (нижчого) до складного (вищого) – зміни необхідні, послідовні, пов’язані з певними етапами її життєвого шляху, і прогресивні, що характеризують її будову і функціональне  вдосконалення.

          Розрізняють розвиток :

фізичний (динаміка  росту і маси, зміни будови мозку, чуттєві та моторні навички тощо);

когнітивний (зміни, що відбуваються у сприйманні, пам’яті, мисленні,  мовленні тощо);

психосоціальний (розвиток особистості, зміни Я-концепції, емоцій і почуттів, формування соціальних навичок і моделей поведінки), які формуються під впливом зовнішніх соціальних факторів.

У формуванні слід виділити стихійну складову – зміни під впливом некерованих, випадкових факторів (неформальних компаній, моди, реклами, культури тощо), наслідки дії яких непередбачувані і цілеспрямовану – процес змін особистості або її окремих сторін, якостей внаслідок спеціально організованих впливів – виховання.

         Розвиток людської психіки – це процес неперервний, в якому збільшуються одні та зменшуються інші ознаки людської істоти (фізичні, фізіологічні, психічні тощо), так звані кількісні зміни. Крім того, постійно відбуваються якісні зміни, поява одних і зникнення інших якостей (ознак, властивостей, зміни співвідношення І та ІІ сигнальних систем,  від безумовно-рефлекторної до умовно-рефлекторної регуляторних функцій), прискорення розвитку одних функцій супроводжується сповільненням інших і навпаки.

         Зокрема, такі якісні зміни відбуваються внаслідок взаємодії немовлят із оточуючим природнім і соціальним середовищем: дифузна активність перетворюється на дії, які регулюються образами об’єктів, пізніше з цих дій дитини складаються різні види предметної діяльності (гра, навчання), які й обумовлюють подальший розвиток психічних процесів  (запам’ятовування і відтворення, наочно-дійове мислення, яке за допомогою мовлення стає наочно-образним і перетворюється на розумову дію, далі – перехід до конкретно-поняттєвого і до абстрактної форми мислення  тощо).

         Психіка розвивається як дедалі складніша  структурно організована динамічна система, тобто від окремих  елементів до цілого, від нижчого за будовою до вищого цілого через диференціацію наявних структур, при цьому генетично більш ранні структури не зникають з появою пізніших.

         Розвиток психіки відбувається   за закономірностями:

–  нерівномірності – різні психічні функції формуються з різною швидкістю, незалежно від зовнішніх умов;

– інтеграції – перехід від мало систематизованих фрагментарних психічних процесів і станів до чітко окреслених, цілісних і стійких;

– пластичності і компенсації – цілеспрямоване формування психіки індивіда через навчання і виховання шляхом зміни однієї функції іншою, менш розвиненої – сильнішою за своїм розвитком тощо.

         Рушійними силами розвитку психіки є природні, які створюють передумови цього процесу (анатомо-фізіологічні структури організму), а визначальним  фактором психічного розвитку – соціальне середовище, насамперед планомірне, цілеспрямоване навчання і виховання, які реалізуються на ґрунті задатків за допомогою засобів,  створюваних людською спільнотою, соціалізації індивіда, тобто його розвитку як соціальної істоти, як особистості.

         Психічний розвиток  визначається єдністю зовнішніх і внутрішніх умов,  організм розвивається як система, що сама себе вдосконалює (І.Павлов). Постійно порушується і знову відновлюється рівновага між організмом і середовищем, причому стан рівноваги є тимчасовим, а процес урівноваження – постійним. Суперечності, що виникають при цьому, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги. Подолання одних суперечностей спричиняє появу інших, які, в свою чергу, ведуть до нових дій для подальшого вдосконалення діяльності особистості.

         Психіка та свідомість дитини, таким чином, розвивається  внаслідок її власної діяльності, освоєння об’єктивної дійсності,  взаємин з дорослими, розходжень між новими потребами і цілями, прагненнями особистості та досягнутим, які не усвідомлюються на ранніх етапах розвитку, а на пізніших  стають предметом самоусвідомлення, переживається як невдоволеність людини собою, як поява прагнення до подолання цієї невдоволеності тощо.

         Кожному періоду розвитку відповідає своя провідна діяльність (за Д.Ельконіним), а саме:

–         для немовлят – безпосередньо-емоційне спілкування з дорослими;

–         у ранньому віці – предметно-маніпулятивна діяльність;

–         дошкільний період – рольова гра;

–         молодших школярів – навчальна діяльність;

–         підлітків – інтимно-особистісна діяльність;

–         ранньої юності – навчально-професійна.

Кризи і стабільні періоди розвитку

         Розвиток дитини нерівномірний. Стабільні періоди, у які зміни  у дитячій психіці накопичуються повільно і поступово чергуються іншими  критичними періодами, коли зміни відбуваються  бурхливо і швидко. Незначні і малопомітні для оточуючих зміни під час довгих стабільних періодів зумовлюють врешті появу вікових новоутворень внаслідок якісних стрибків у розвитку під час криз, які появляються в певні критичні періоди розвитку:

–         криза новонародженого;

–         криза одного року;

–         криза трьох років;

–         криза семи років;

–         криза тринадцяти років;

Під час кризи дитина у своїх основних рисах за дуже короткий термін змінюється повністю, до невпізнання. Це революційний, бурхливий, стрімкий перебіг подій як за темпом, так і за змістом змін.

Для критичних періодів характерні певні особливості:

По-перше, криза виникає непомітно, межі її вкрай невиразні, розмиті, важко визначити момент їх настання й завершення. Кульмінація (різке загострення) спостерігається лише в середині цього етапу.

По-друге, апогей (висота) кризи для оточуючих виявляється у зміні поведінки. Дитина виходить з-під контролю дорослих, стає вередливою, впертою, неслухняною, що  виявляє надзвичайно яскраво. Знижуються успішність і працездатність, посилюється  конфліктність з оточуючими, наступають виховні труднощі, внутрішнє життя дитини у цей період  пов’язане з болісними переживаннями.

         По-третє, розвиток під час кризи має переважно негативний характер, відбувається скоріше руйнівна, ніж творча робота. Дитина не так здобуває, як втрачає щось  із здобутого раніше. Водночас у критичні періоди розвитку спостерігаються і конструктивні процеси, новоутворення мають перехідний характер, не зберігаючись надалі у тому самому вигляді.

         Психічний розвиток людини поділяється на певні вікові періоди, послідовна зміна яких незворотна і непередбачувана. Вікові особливості  розвитку зумовлені: спадковістю; конкретними  історичними умовами розвитку; характером виховання; особливостями діяльності та міжособистісними стосунками. Вони впливають на специфіку переходу від одного вікового періоду до іншого.

         Життя людини поділяють на вікові періоди:

–         ранній – від народження до трьох років (включає фазу новонародженості та стадію немовляти);

–         дошкільний – від трьох до семи років;

–         молодший шкільний –  з семи до десяти років;

–         середній шкільний (підлітковий) вік – з десяти до п’ятнадцяти років;

–         старший шкільний (підлітковий) вік – з п’ятнадцяти років і до сімнадцяти,

–         перехід до юності (17-18 років);

–         юнацький вік (18-23 роки);

–         молодість, початковий період зрілості – 24-30 років;

–         перехід до розквіту (близько 30 років) і криза розчарувань;

–         розквіт, середина життя «золотий вік»  людини  (31-40 років) – період найвищої працездатності й віддачі;

–         зрілість (40-55 років) – вершина досягнень людини;

–         старість (інволюційний вік) – 55-75 років, похилий вік;

–         старечий вік (75-90 років);

–         довголіття – понад 90 років.

Кожному періодові характерний фізичний і психосоціальний  рівень розвитку, які визначають свідомість і діяльність людини та її  ставлення до середовища. В кожному з них спостерігаються і дезадаптаційні стани психіки, які слід попереджувати.

               Розвиток і формування дитини. Кризові стани

          Новонароджена дитина більшу частину доби спить, у неї наявні вроджені безумовні рефлекси – оральні (пошуковий, долонно-ротовий, хоботковий, смоктальний), спинальні –  захисний (повертає голову набік в положенні на животі), опори (стоїть на всій стопі при підтримці), автоматичної ходи (переступає), повзання  (відштовхується ніжками від опори в положенні на животі і пересувається), хапальний (стискує палець, притулившись до долоні, висить на руках). Їй властиві атетозоподібні рухи, напівзігнуте положення, гіпертонус в групі згиначів, голосний крик. Це фаза новонародженості є початковою ланкою періоду раннього дитинства. В цей період створюються  передумови становлення особистості та здійснюються активні дії на основі природжених рефлексів.

         Дитині віком 3 місяці в нормі притаманний хороший настрій; вона активніша, добре тримає голову вертикально, агукає, стежить за предметами, посміхається, тягнеться до іграшок. У цьому віці зникають атетозоподібні рухи і гіпертонія в згиначах, частина вроджених безумовних рефлексів; наявні деякі умовні рефлекси.

         Дитина в 6 місяців спить 16-18 год., активна, емоційна, сидить, хапає іграшки, вимовляє окремі склади, розрізняє знайомі обличчя, повертається із спини на живіт, у неї легко формуються умовні рефлекси. На цьому етапі психічного розвитку немовляти провідною є потреба в спілкуванні. Немовля ще не володіє мовою як засобом соціального спілкування, однак у нього розвивається апарат тонкої емоційної чутливості відносно дорослих, тому спілкування є безпосередньо емоційним, суть його обмін емоціями між дитиною і дорослим.

         Дитина віком 1 рік ходить, вимовляє окремі слова, знає назви частин тіла і окремих предметів, дуже рухлива і допитлива.

         Дитина 2-3 років всім цікавиться, бігає, грається дрібними предметами.

         У віці від 3 до 5 років удосконалюється мова, дитина швидко запам’ятовує слова, легко навчається іноземної мови, малювання, музики.

         Дитина 6-8 років передає свої думки і враження, проте в її діяльності ще переважають ігрові елементи; самокритика і самоконтроль низькі. У шкільний і підлітковий  період удосконалюються аналізаторна і синтезуюча діяльність кори великого мозку, закріплюються реакції активного гальмування, асоціативні зв’язки.

Всі ці періоди є стабільними, зміни у психіці накопичуються повільно і поступово, однак обов’язковим фактором,  який визначає стан психічного розвитку і  здоров’я, є наявність виражених криз розвитку особистості. Визначальними рисами цих криз є: панування негативних рис; переважання руйнівної роботи над створюючою; руйнування новоутворень докризового етапу розвитку з втратою інтересу до того, що було смислом і основною формою діяльності (зміна спектру інтересів). Кризи є необхідною фазою розвитку людини.

Якщо криза перебігає в’яло,  то це здебільшого призводить до відхилень психічного розвитку і становлення особистості. Якщо немає кризи – немає нового у формуванні вищої психічної діяльності людини.

      Першою кризою дитячого віку є криза новонародженості, обумовлена актом пологів і першим криком немовляти. Акт пологів є сильним стресом для плоду. З інкубаторних умов лона матері, де були забезпечені безпека і харчування, плід повинен протиснутись через вузькі родові шляхи, під час чого вперше відчуває сильне стиснення. З теплих і ніжних навколоплодових вод він потрапляє в нове суворе середовище. Плід вимушений дихати і самостійно смоктати материнське молоко. Всі новонароджені живі істоти (риби, птахи, ссавці) мовчать. Кричить лише людська дитина.  Отже, першим проявом появи на світ здорової людської дитини є її крик.  “Крик новонародженого -– ідеальна діяльність його” (Гегель). Сите, сухе, доглянуте, здорове немовля здебільшого спить. Якщо немовля відчуває в чомусь потребу (наприклад, хоче їсти), воно прокидається і кричить, що є сигналом для батьків щодо необхідності відповідної допомоги.

        У здорової дитини проявляється комплекс пожвавлення. Це є своєрідний комплекс емоційних проявів при сприйманні дитиною приємних, радісних впливів. На неприємні відчуття (голод, холод, тиснення, біль, вологу тощо)  здорова дитина  реагує криком і плачем відразу після народження.

       Першим етапом спілкування є безпосередньо  емоційне спілкування. На голос, міміку і жести дорослого дитина відповідає звуками,  рухами кінцівок і тулуба, посмішкою, криком або плачем.

       З другого місяця життя немовля прагне активно привернути до себе увагу і це є не реакцією, а активною акцією дитини. Якщо дорослі приділяють немовляті достатньо уваги – дитина активізується. Проте, якщо приділяти надто багато уваги – дитина стає менш активною. Отже, уже на цьому етапі догляду за малюком необхідно дотримуватись правила “золотої середини”. Необхідно тонко відчувати межу, коли необхідно згорнути свою активність.  Не можна підмінювати своєю активністю активність дитини.

      Турбота і увага є життєво важливими для фізичного і психічного розвитку дитини.  Ці дві сфери впливу неможливо різко відділити один від одного. Якщо за немовлям лише доглядати (вчасно годувати, поїти, пеленати тощо), але не вступати в емоційний контакт (що нерідко спостерігається у будинках немовляти), виникає ризик порушення розвитку – немовлята стають апатичними, не посміхаються, повільно розвиваються як фізично, так і психічно. Уже сам по собі фізичний контакт з матір’ю, відчуття її близькості і тепла її тіла сприятливо впливають на психофізичний розвиток дитини. М.Щелованов висунув принцип, який прийнятий в усіх цивілізованих країнах: “виховувати дітей і немовлят, а не лише доглядати”. Завдяки впровадженню цього принципу смертність дітей і прояви госпіталізму у дитячих будинках значно зменшились.

    

  Приблизно у рік дитина  переживає “кризу одного року”. Сутність кризи полягає в тому, що дитину починає цікавити уже сам  оточуючий світ, а не лише батьки. Саме з того часу, коли дитина зацікавилась світом, починається раннє дитинство. Безпосередньо емоційне спілкування замінюється предметно-маніпулятивною діяльністю. З’являються нові потреби, а старі форми задоволення уже не підходять, часом навіть заважають. Маля починає розуміти і розмежовувати: “я малюк, а він дорослий, ми – різні”. У цьому суть кризи першого року життя. У цьому віці дитина набуває певного ступеня самостійності: з’являються перші слова, виробляється вміння ходити, розвиваються дії з предметами. Розширюється простір її існування, вона може самостійно подорожувати по квартирі, а це дає можливість знаходити безліч дуже цікавих речей, які діти хочуть “досконало” вивчити і експериментувати з ними. Дитяча цікавість, бажання знайомитися з усім, що зустрічається навколо – природна потреба цього віку, але діти наштовхуються і на заборони батьків, причини яких вони не розуміють, що викликає у них протест, який проявляється плачем, впертістю, незадоволенням, тобто усім тим, що так дивує батьків  і є кризом дитини, який найчастіше з’являється, коли їй виповнюється рік. Якщо дитину щось зацікавило, вона проявляє активність, щоб отримати цю річ. Дитина починає дотягуватись, долізати, “виплакувати” предмет, який її зацікавив. Примітивно граючись (маніпулюючи) з цими предметами (здебільшого безпечними іграшками), дитина вивчає і  засвоює важливе для себе питання “Що я можу?” Здебільшого дитина пробує іграшку на смак, чи можна її з’їсти? Відтак, бавиться з нею. “Найкраще що може зробити дитина з іграшкою – це зламати її” (Гегель). Дитині цікаво, що у ляльки всередині, як з неї вилазить вата. В той же час їй шкода розірваного нею плюшевого ведмедика. Саме у поєднанні емоцій цікавості з радістю від того, що дитина щось пізнала і жалю, що зіпсувала іграшку, проявляється дитяча амбівалентність як  складова “кризи одного року”.

         Раніше слухняна та спокійна дитина починає вередувати з будь-якого приводу, і дуже часто батьки не можуть зрозуміти, що ж стало причиною цього.

         Перш за все, дитина уже багато розуміє та може, але ще не вміє розповісти про свої бажання. Вона  все активніше пізнає світ. Завдяки самостійному пересуванню її світ розширився і наповнився безліччю речей, які привертають її увагу. Дитина “подорожує” по квартирі,  вивчає, що сховано в шафі для взуття, прагне взяти в руки кожний предмет, оглянути, спробувати “на зуб”, “посмакувати” відходами в смітнику, а то й в туалеті, доторкнутись до вогню газової плити або засунути пальчик в мамину гарячу чашку кави тощо.  Все це неминуче призводить до заборони “не можна” у всіх її варіантах і тональностях голосу, нерідко дитина “отримує по руках або попі”. Вона зовсім не розуміє причин цього, тому повторює спроби і плаче, коли заборона звучить ще раз, намагається всіма доступними їй способами довести до дорослих своє бажання пізнати світ, а стикається з новими заборонами.

         Так воля маленької дитини вперше стикається з волею дорослих. Дитина в рік хоче діяти сама, її більше не влаштовує становище ляльки, яку годують, сповивають, дають іграшки, коли хочуть – розмовляють, коли не хочуть – не розмовляють. Вона прагне спілкуватись за власним бажанням, а слів, щоб висловити все це, ще немає. Важко буває зрозуміти, чого хоче малюк, хоча він і намагається донести до батьків власні бажання.

         Так починається криза одного року. Вона стає тим глибшою, чим більше батьки чинять опір бажанням малюка. Вередування дитини є свідченням того, що дорослим слід змінювати свою поведінку та ставлення до дитини. І якщо ваш Івасик хоче схопити в руки ложку саме в той момент, коли ви його годуєте, то найпростіше  дати йому в руки омріяний предмет, а собі взяти іншу ложку і продовжити годування.

         Батькам слід зрозуміти, що настав той момент, коли дуже важливо надати дитині більше самостійності, що прийшла пора робити щось не для малюка, а разом з ним. Упродовж першого півріччя другого року життя дитини можна вчити її користуватись ложкою, пити з чашки, знімати шапочку, колготки, а згодом і одягатися, самостійно вмиватися. Якщо цей етап буде пропущений, то пізніше, у 3-5 років, дитина просто не захоче займатися цими вже не цікавими для неї речами, бо звично, що мама годує, вмиває, одягає …

         Потрібно бути уважними до дитячої самостійності: дитина тягнеться до ложки, щоб їсти самій, відбирає в мами шапочку, щоб одягнутися і невдоволена  допомогою. Чим більше дозволено  дитині, тим легше наполягати на заборонах, а подбавши про недоступність небезпечних  для дитини речей, можна спокійно дозволити досліджувати квартиру, зрозуміло, повинні бути розумні заборони, чіткі, однозначні й узгоджені між усіма дорослими. Можна завжди знайти альтернативу: переключити увагу на щось інше, заборону писати на стіні – на дозвіл робити це на папері  тощо.

         Якщо батьки виявили досить такту, терпіння та гнучкості у ставленні до дитини, то перший кризовий етап у її житті завершиться і настане спокійний час. Найголовніше зрозуміти: дитина навіть у цьому віці – це вже людина, із своїми  почуттями, емоціями, бажаннями  і якщо її зрозуміти, то будь-яка криза мине швидше, легше, з меншими втратами з обох сторін і забезпечить гармонійний психічний розвиток до наступної – кризи третього року.

           Отже, сутністю кризи одного року життя є переключення спектра інтересів дитини з батьків    на оточуючий світ і вивчення його за допомогою примітивного маніпулювання  зростає незалежність дитини від дорослих Це є необхідним для подальшого розвитку дитини. Центральним у психічному розвитку дитини є предметно-маніпуляційна діяльність, у річищі якої інтенсивно формуються інші види діяльності – пізнання, спілкування, праця у формі самообслуговування тощо. Форма спілкування стає ситуативно-діловою. Доросла людина тепер спонукає дитину до спілкування своїми діловими якостями, а не емоційністю контактів, як то було раніше. Дорослі мусять вчасно перебудувати своє ставлення до дитини, надавати їй більше свободи та самостійності, допомагати оволодівати предметними діями та долати труднощі.

       В кінці третього року життя розвивається наступна криза – криза третього року. Мотиви поведінки дитини змінюються. До цього часу батьки були авторитетами, чия воля не викликала сумнів, а з кризою третього року життя дитина протиставляє себе оточуючому світові і батькам. На цьому етапі становлення особистості дитина вивчає питання “А що буде , якщо я вчиню всупереч інструкціям батьків?” Слухняний милий карапуз перетворюється у диктатора.

     Дитина прагне все зробити сама: і посильне, і непосильне. Найчастішою реакцією на допомогу батьків є протест. Дитина активно вивчає властивості води, піску, вогню, губної помади, всього, що її зацікавило. Значна частина “експериментів” призводить до конфлікту з батьками. Небезпечні предмети у цей період повинні бути недоступними для дитини. 

     Вивчаючи світ, дитина замучує батьків питаннями: “А що це?”, “А чому це?”. В більшості випадків з власного досвіду (частіше інтуїтивно) батьки вибирають правильний стиль поведінки, який би задовольнив природну цікавість дитини і не приніс би їй шкоди. У цей період найголовніше, що вирішує дитина, – це необхідність самоутвердитись в світі, довести свою незалежність: “Я сама…, Я сам” – такі слова ствердження супроводжують кожен крок дитини. І це життєва необхідність, а не примха,  відносний спокій змінюється черговою кризою.

         Криза трьох років – це період у житті дитини, коли вона за будь-яку ціну повинна довести право на самостійність рішень, на власні бажання й потреби, що не залежать від волі дорослих.

         У цей період відбувається повна перебудова стосунків дитини з дорослими, це ламання установлених раніше взаємин для того, щоб побудувати нові форми взаємин між дитиною і дорослими.  До цього дитина сприймала людей як частину себе, світ обмежувався предметами, тепер він перетворюється у світ дорослих людей.

         Знову батьки із здивуванням і тривогою спостерігають прояви впертості і непослуху, свавілля і протесту, а іноді навіть деспотизму з боку дитини. Якщо у однорічному віці  дитина просто намагалася робити усе посвоєму, то тепер така поведінка супроводжується підкріпленнями “Я сама” і намаганням усе робити самостійно, або чинить навпаки “Не хочу… не буду” і т.д.  Все це є наслідком того, що дитина вперше усвідомила себе як особистість, відокремила себе від батьків і оточуючого, сама прагне стати дорослою, діяти так, як дорослі, але це їй не завжди вдається, тому й викликає протест та негативізм, дитина “протестує” проти всіх установлених звичаїв та правил, які існували раніше. Дитина виборює своє право не просто на  фізичну самостійність,  як це було під час кризи першого року, а самостійно осмислює  свої наміри і бажання.

         Найперше, що необхідно знати батькам, це те, що така поведінка – симптом кризи третього року і вихід такий же, як і під час попередньої кризи – проявити максимум терпіння, надати дитині, в межах розумного, якомога більше самостійності, більше свободи дій, пам’ятаючи, що керувати поведінкою трирічної дитини набагато важче, особливо старими методами. Відтепер не можна її просто “переключити” на щось інше, або нав’язати  свою волю, за винятком випадків, коли вияв самостійності може зашкодити дитині. Найкращий ефект від передбачення дій та заохочення  дитини до прийняття самостійного рішення та вільного вибору, ненав’язлива участь у спільних діях (в якості компаньйона тощо). Звичайно, це не означає вседозволеності, певні обмеження з боку дорослих необхідні, бо у дитини ще не розвинений самоконтроль і вона не вміє передбачувати небезпечні ситуації і їх наслідки, але передбачливість необхідно виховувати і формувати. Дитина сама оволодіває всім необхідним на власному досвіді, спробувавши дізнатися що “голка коле…, вогонь пече…”  словам діти мало вірять), це створює досвід бути обережним, вчить  “правильно падати”, бо вберегти дитину у всіх випадках неможливо. Навчання елементарних навичок збереже дітей від небезпеки і сформує впевненість у собі.

         В цей період інтенсивніше формується особистість, дитина починає

відокремлювати себе від дорослих, говорить про себе “Я”, виділяє свою “персону” із загалу, протиставляє себе дорослим, тобто самосвідомість і свідомість розвиваються паралельно. Дитина піднялась на щабель вище і стосунки її з дорослими якісно змінилися.  Виникає тенденція до самостійної діяльності, подібної до діяльності старших, яка є для них зразком,  дитина охоче діє у співпраці. Усвідомивши себе, свої бажання, дитина вперше починає осмислено прагнути  їх реалізувати, а це – перші кроки до дорослості. Основна потреба цього періоду – брати участь у житті і діяльності дорослих. Але ця потреба не може цілком реалізуватися через недостатність фізичних сил, знань, умінь, навичок.

         Проте інколи внаслідок різних причин (або, частіше,  їх поєднання) криза третього року життя може перерости у виражений негативізм, спотворені стосунки з оточуючими. Саме у цей період життя починають формуватись акцентуації особистості (переважаюча поведінкова риса характеру) і психопатії (хвороблива форма психічної діяльності з дисгармонією в емоційно-вольовій сфері). Більшість  психопатій  визначаються саме неправильним типом виховання. Народна мудрість гласить: “Посієш вчинок – пожнеш звичку; посієш звичку – пожнеш характер; посієш характер – пожнеш долю”. А формування звичок якраз і визначає стиль виховання.

Видатний російський психіатр А.Портнов визначив  чотири основні типи неправильного виховання, які калічать психічне здоров’я дитини, формуючи відповідні типи психопатії.

1.“Гіперопіка” – батьки надмірно опікають малюка, роблять все за нього (одягають, роздягають, взувають, годують), не дають можливості  розвивати навички, якими володіють ровесники. Коли дитина іде до школи, більшу частину домашніх завдань виконують батьки або репетитори.  Іншими словами, батьки активно пригнічують самостійність дитини. Внаслідок такого “виховання” у дитини формуються психастенічні риси особистості.

2.“Кумир сім”ї” є близьким до попереднього типу виховання.При такому типі виховання дитина знаходиться  в центрі уваги всієї сім’ї або деяких їх членів (“мамина доня”, “бабусине золотко”, “татусів скарб” тощо). Всі бажання, примхи і забаганки дитини негайно виконуються. Дитину не привчають адекватно сприймати і розуміти поняття “це зробити не можна”, “це здійснити немає можливості”. Така дитина твердо впевнена в правоті понять “я хочу, а ви зобов’язані це зробити”.  Спроба  відмови виконати чергову забаганку такої дитини викликає бурхливий протест з вираженою істеричною поведінкою. В результаті такого виховання виростає індивід з істероїдними рисами особистості (нерідко мають місце певні психастенічні риси характеру);

3. “Гіпоопіка” – такі діти здебільшого виховуються у неповних або соціально несприятливих сім’ях. Батьки зловживають спиртними напоями, наркотиками, або займаються бізнесом, іншими  справами і не приділяють належної уваги вихованню малюка. Така дитина “виживає” сама, її виховує вулиця із своїми неписаними законами, що регламентують норми поведінки. Якщо дитина  фізично міцна і рішуча, вона може за себе постояти і тоді починає користуватись авторитетом у своїй компанії.  Якщо вона фізично слабка і нерішуча  її всі цькують, знущаються над нею. В першому випадку у  дитини формується психопатія  збудливого типу, у другому – особистість має риси психастенії, шизоїдності або істероїдності.

4. “Попелюшка” – батьки не люблять дитину, увага до дитини недостатня. Дитина є тягарем для батьків. Нерідко дитина нещадно експлуатується, виконує непосильну роботу, її заставляють жебракувати, імітувати роль каліки або потерпілої внаслідок природної катастрофи. Такі діти позбавлені дитинства. Інколи жертвами такого виховання стає дитина від першого шлюбу, коли з’являється дитина від другого шлюбу, яка є бажаною, їй приділяють належну увагу, а дитина від першого шлюбу всім заважає і всіх дратує. На її долю випадають лише образи, прокльони і покарання. Зрозуміло, що особистість такої дитини буде деформованою.

Психопатії, які сформувались внаслідок неправильного виховання  називають крайовими. Найчастіше розлади особистості (психопатії чи акцентуації особистості) формуються при поєднаній дії біологічного фактора і неправильного виховання.

    Таким чином, криза третього року життя є необхідною умовою формування здорової особистості. Сприятливий перебіг цієї кризи в основному визначається правильним стилем поведінки батьків і вихователів. Необхідно дати можливість яскраво проявитись усім багатогранним проявам цієї кризи і в той же час не допустити можливості формування психопатії. Дорослі повинні пам’ятати, що при відсутності яскравої кризи третього року життя не буде і повноцінної дитини. В цей критичний період свого розвитку дитина  буквально допікає батьків до живого. Виховання дитини у цей період повинно полягати у наданні дитині  максимальних можливостей у формуванні свого “Я” і попередження переростання кризи у патологічні форми розвитку особистості.

         Дитячі страхи. Поява страхів і тривоги у дитини – це природна вроджена захисна реакція, яка виникає унаслідок стикання  з безліччю речей і ситуацій, яких вона не може пояснити, особливо тих, що можуть здатися або реально для неї небезпечні. Її лякають нові люди і нові іграшки, звуки, яких вона не розуміє, в той же час, не усвідомлюючи реальної небезпеки, сміливо хапає собаку чи кота за хвіст тощо.  Дитячі страхи  не конкретні, важко зрозуміти, що саме їх налякало, діти почувають себе беззахисними, тому й туляться до батьків, шукаючи в них захисту і порятунку. Занепокоєні чимось, діти постійно тримаються за руку або за шию батьків або людей яким довіряють, затихають, стають слухняними. Саме ця особливість дитячої поведінки нерідко використовується, що неправильно, батьками для їх заспокоєння залякуванням  “міліціонером…, віддамо чужому дядькові…,  чебурашками тощо”. Така форма дорослої поведінки призводить до лякливості дитини, яка потім з настороженням  і острахом ставиться до нових людей, з’являються труднощі засипання, дитина боїться спати сама, їй сняться  страхітливі сни, вона боїться певних речей. Особливо неприпустиме насильство в сім’ї взагалі, і над дітьми, зокрема.

         Дорослі, насамперед, не повинні самі створювати у дитини страхів, мають розуміти її почуття і сутність  страхів, бути поруч з дитиною, щоб вона почувалася захищеною, і з часом вона зрозуміє, що несе і що  не несе загрози, але деякі страхи можуть стати тривалими. Якщо діти не знаходять розуміння дорослих, їх страхи стосовно  певних речей і ситуацій, фіксуватись і зберігатись навіть у дорослому віці, тому краще попереджувати появу страхів, ніж потім з ними боротися.

         Дитина, як губка,  вбирає все, що бачить і чує від батьків, тому нерідко говорять “діти хворіють на хвороби батьків у дорослому житті поводяться  так, як  поводились їх батьки. Це стосується і тривог батьків, якщо вони  виявляють  їх перед дитиною. Діти не бояться ні тараканів, ні мишей, поки не побачать паніки мами перед цими супутниками нашого життя, і  все подальше життя вони реагують так само. У дитини потрібно розвивати самостійність і впевненість у собі, не формувати страху, а допомогти їй уникати речей, які лякають і можуть бути шкідливими для гармонійного розвитку психіки

         Гіперкінетичні розлади  поведінки – це  сполучення надмірно активної, слабо модульованої поведінки з вираженою неуважністю і відсутністю послідовності при виконанні завдань та є постійними у всіх ситуаціях та в часі.

         Початок розвитку ранній  – перші п’ять років життя і проявляється в трьох варіантах (етіологічно): 1).  органічний; 2). невротичний; 3) змішаний.

         Органічний  варіант є наслідком перінатальної резидуально органічної патології. Гіперактивність проявляється одразу у вигляді підвищеної збудливості, нестійкого сну, низької  витривалості до зовнішніх подразників, неспокою в поведінці.

         Невротичний варіант  виникає близько трьох років життя, в кризовий період. Така гіперактивність зустрічається в сім’ях, де є порушення стосунків, розлад  прив’язаності, необґрунтовані заборони, які стають на шляху розвитку дитячої самостійності, або наявність старших чи менших непримиренних братиків. Поведінка дитини в таких випадках є відображенням суперечливих стосунків в сім’ї.

         Змішаний варіант  формується тоді, коли ознаки гіперактивності виникають від народження: непосидючість, примхливість, неуважність, прагнення все вивчити і робити самій. Це швидко виводить батьків з рівноваги. Вони починають надмірно контролювати поведінку дитини, критикувати, робити багато зауважень і заборон. Це ще більше розгальмовує дитину, викликає протест і негативізм проти всіх установлених звичаїв і правил, які існували раніше в сім’ї. Дитина ще не може виробити власний контроль за поведінкою і задовольнити вимоги батьків, яких вона не завжди розуміє.

         Лікування залежить від етіологічного чинника: в першому випадку – комплекс засобів аналогічний для лікування резидуально-органічної патології (лікворогемодинамічні, метаболічні, седативні);  в другому – психотерапевтичні заходи і в першу чергу батьки повинні розуміти дитину, що вона навіть у цьому віці – це вже людина;  в третьому – поєднання двох попередніх методів. Загальними для них є вплив на  причину виникнення розладу і стабілізація лікувального ефекту.

         Психологічні особливості розвитку особистості дитини  дошкільного віку

         Упродовж дошкільного дитинства (від трьох до семи років) продовжується інтенсивне фізичне дозрівання організму дитини, що створює необхідні передумови для розвитку самостійності, засвоєння нових форм соціального досвіду в процесі виховання та навчання.

         Відбуваються подальші морфологічні зміни в будові головного мозку, посилюється регулятивний вплив кори мозку на функціонування підкірки, формуються складні умовні рефлекси, в яких провідну роль відіграє слово, тобто інтенсивно формується друга сигнальна система. З’являється коло нових форм взаємин з дорослими, при яких спільні дії поступово заміщаються не тільки самостійним виконанням вказівок, а й появою елементарних обов’язків і певних стосунків з однолітками. Зростають усвідомлення власного “Я”, своїх вчинків, інтерес до світу дорослих, їхньої діяльності та взаємостосунків.

 Особливістю розвитку дошкільнят є характерний для них вид діяльності – сюжетно-рольова гра, яка є найбільш сприятливою у цьому віці для освоєння зовнішнього світу.

         Це особлива форма життя дитини в суспільстві, діяльність, у якій діти в ігрових формах виконують ролі дорослих, відтворюючи їхнє життя, працю та взаємостосунки.

 Дані порівняльної зоопсихології свідчать,   що гра є важливою складовою формування психіки тварин. Чим більш високоорганізовані тварини,  тим більше часу їх діти граються. Основним видом діяльності  дітей віком від трьох до шести років є саме ігрова діяльність.

Після трьох років предметно-маніпуляційна діяльність з елементами забави замінюється якісно новим видом гри, а саме рольовою грою, під час якої створюються різноманітні ситуації. І дитина, і іграшки,  і інші предмети виконують свою роль, грають за певними правилами. Гра розвиває і тренує пам’ять, сприймання, мислення, кмітливість і, особливо, фантазію. В процесі гри дитина органічно поєднує в собі сценариста, режисера і виконавця. Для дитини гра – це реальність, а безпосередня участь у цій реальності є природною. Навіть талановиті дорослі актори удосконалюють свій природний талант у відповідних навчальних закладах, а діти чудово грають свої ролі у кінофільмах без усілякої попередньої акторської освіти. Саме в іграх і за  їх  допомогою  дитина засвоює в умовно-ігровій формі предметний світ.

Проявляючи свої емоції і вольову діяльність під час ігор, дитина формує в собі відповідні “маски” характеру, які потім використовує у реальному житті. Ігрові мотиви здатні включити приховані механізми адаптації і адекватного реагування у вигляді координованих цілеспрямованих рухів і дій, які поза грою не проявляються. Так,  діти, які погано володіють навичками одягання, швидко і охайно одягаються під час гри-змагань “хто швидше одягнеться?”, або коли дитина почує бажану новину: “Швиденько і охайно одягнись! Зараз підемо в ляльковий театр”. Непосидюча дитина може тривалий час нерухомо стояти на варті, виконуючи роль вартового. Подібний епізод став основою оповідання Л.Пантелеєва “Чесне слово”.

 Саме гра формує творчі здібності дитини. Наскільки складною і важливою для формування особистості є дитяча гра, свідчить такий факт. Коли авторитетний дитячий психолог  Піаже розповів Енштейну про сутність ігрової діяльності дітей, Ейнштейн зауважив: “Я зрозумів, що атомне ядро є дитячою грою в порівнянні з грою дитини”.

Психологами встановлено, що рольова гра у дитини не виникає спонтанно. Гра є активним процесом. Діти не стільки вигадують ігри, як вчаться гратись, їх цікавить не так результат, як сам процес гри.

Досвід свідчить про те, що діти, які “недограли “ у дитинстві, потім, здебільшого, байдужі і до навчання, не бажають вчитись Хто в дитинстві погано грався, той і в школі, здебільшого навчається погано. У такої дитини недостатньо розвинені фантазія і творчі здібності.  Якщо дитина 4-5-и років на заохочення батьків чи вихователів   “Іди пограйся” не реагує, це є тривожним симптомом. Таку дитину потрібно проконсультувати у психолога або психіатра. Нічого доброго не дає примусове  навчання дітей з 4-5 років музиці або іноземним мовам. Якщо ж вивчення мови має форму цікавої гри і дитина засвоює розмовну мову мимовільно, не примушуючи себе, це є корисно.  Коли дитина не проявляє цікавості до якоїсь діяльності, заставляти її не потрібно.

 Звідси практична рекомендація батькам і вихователям: на все  є свій час, не намагайтесь його випередити. Дитяча гра – це дуже серйозно, ,ігнорування цієї істини пізніше жорстоко відгукнеться.

 В 6-7 років дитина уже готова сприймати шкільне навчання. Проте слід зауважити, що для більшості семирічних дітей  сама гра стає уже не такою цікавою, як раніше.  В цей час ігри змінюються. Вони залишаються рольовими, але тепер головна мета їх – завоювати авторитет серед ровесників. В іграх визначається, хто краще володіє скакалкою, хто швидше пройде “класи”, хто краще грає в “доганялку”, хто краще ховається у схованках тощо. Хоча семирічна дитина уже готова до шкільного навчання, виконувати обов’язки їй ще важко .

Гра на цьому етапі символічна за своїм змістом, що суттєво впливає на розвиток дитячої психіки. Досвід використання символів, заміщення одних об’єктів іншими допомагає в майбутньому оволодівати соціальними символами, що формує класифікаційне сприймання, розвиває змістовну сторону інтелекту.

     Гра сприяє розвитку довільної уваги та пам’яті, комунікативних здібностей, впливаючи тим самим на розвиток мовлення та узагальнення предметів через значення слів. Через роботу в ігровій формі, а також через такі види продуктивної діяльності, як малювання, аплікації, конструювання, ліплення тощо, дошкільнята привчаються до виконання окремих трудових завдань, засвоюють знання, вміння і навички, оволодівають способами їх виконання.

     Удосконалюється сприймання і, разом з ним, інтелектуальний розвиток, зокрема мислення дошкільняти, від наочно-образного до образно-мовного, тобто спирається  на образи уяви і здійснюється за допомогою слів, зростає роль мовлення у функціонуванні мислення, розвиток якого прискорюється  за умови цілеспрямованого і правильно здійснюваного керування з боку дорослих. Швидко зростає запас слів, обсяг його до семи років сягає 3500-4000 слів.  Діти  опановують фонетичну будову рідної мови, навчаються  вільно артикулювати окремі звуки та поєднання їх у звукосполучення. Нарешті формується внутрішнє мовлення, яке стає засобом формування і функціонування внутрішніх розумових здібностей і є ознакою розвитку словесно-логічного мислення   та початку реального формування особистості дитини. Відбуваються розвиток емоційно-вольової сфери, формування інтересів та мотивів поведінки, що в свою чергу, детерміновано соціальним оточенням, насамперед здоровими (раціональними), типовими для даного етапу розвитку  стосунками з дорослими.

     У зв’язку із задоволенням зростаючої потреби дошкільника в товаристві інтенсивно розвиваються соціальні емоції (симпатії, антипатії, уподобання) та інтелектуальні, формуються її моральні почуття, урізноманітнюються прояви почуття власної гідності, переживання сорому, ніяковості поряд з розвитком самолюбства. Важливу роль у цьому відіграють дитячі уявлення про позитивні зразки поведінки, схвалення її як “доброї” або невдоволення від оцінки її як “поганої”. Все це має вирішальне значення у формуванні в дошкільняти  моральної поведінки, яка в сприятливому середовищі формується позитивно, а в несприятливому негативно і навіть спотворено. Характерною є схильність до самоутвердження, спочатку в очах дорослих, потім однолітків, а тоді вже і у власних очах.

     Найважливішим наслідком психічного розвитку дитини дошкільного віку є формування психологічної готовності до шкільного навчання, що свідчить про завершення періоду дошкільного дитинства. Більшість дітей прагнуть стати школярами, пов’язуючи це бажання передусім із зовнішніми ознаками зміни соціального статусу (портфель, форма, власне робоче місце, нові взаємини тощо).

     Справжня мотиваційна готовність зумовлюється  пізнавальною спрямованістю дошкільника, яка розвивається на основі властивої дітям допитливості, характерних рис перших пізнавальних інтересів (прагнення пізнання нового, опанувати читання, писання та ін). Якщо пізнавальна готовність не сформована, дітей приваблюють різноманітні сторонні мотиви, пов’язані із сприйманням школи як місця розваг, це зумовлює неспроможність дитини до ефективного навчання.

     Навчання в школі вимагає також розумової і емоційно-вольової готовності (розвинуті основні психічні функції сприймання і мислення, вміння міркувати і робити висновки, володіти початковими вміннями виконання навчальних завдань, самоконтролю, керувати своєю поведінкою, пізнавальною активністю в розв’язанні навчальних завдань).

     Третина дітей семирічного, а особливо шестирічного віку не зовсім готові до навчання: у них домінує мимовільна пам’ять, внаслідок чого запам’ятовується не те, що потрібно, а те, що цікаво; увага зосереджується лише упродовж 10-15 хвилин; в мисленні переважає прагнення вивчати в наочно-образному та наочно-діловому аспектах; пізнавальні мотиви ситуативні та нестійкі; оцінка їх навчальної роботи сприймається як оцінка особистості, а тому негативні оцінки спричиняють тривожність, дискомфорт, апатію.

     Поведінка нестійка, залежить від емоційного стану дитини, що ускладнює взаємини між однолітками і вчителями.

     Включення дітей цього віку в навчання потребує ігрових методів, “дошкільного” режиму, а жорсткі умови формалізованої системи шкільного навчання є абсолютно неприпустимими.

 

Шкільний період

Поява в житті суспільства системи загальної обов’язкової середньої освіти зумовила виділення особливого періоду розвитку дитини – шкільного віку. Шкільний період поділяють:  молодший шкільний (із семи до десяти років), середній  (з десяти до п‘ятнадцяти ) і старший шкільний (з п’ятнадцяти до двадцяти  трьох  років).

Змінюється статус дитини:

1. Дитина починає виконувати суспільно-важливу роботу.

2. Шкільне життя вимагає систематичного і обов’язкового виконання ряду правил, які для всіх є обов’язковими і котрим підпорядковується поведінка дитини в школі.

3. Школа є переходом із сім’ї в громадське суспільство.

         У цей період відбувається:

– активне  анатомо-фізіологічне дозрівання організму;

– збільшується рухливість  нервових процесів, відбувається врівноваження процесів збудження і гальмування;

– зростає роль другої сигнальної системи в аналізі та синтезі вражень зовнішнього світу, у формуванні динамічних стереотипів, а з дозріванням лобного відділу великих півкуль  здійснюється довільна поведінка, планування і виконання певної програми дій.

         Криза семи років є перехідним періодом, що відділяє дошкільнят від молодшого шкільного віку. Її називають кризою саморегуляції і вона нагадує кризу першого року.

         Основні прояви кризи саморегуляції:

– втрата безпосередності  поведінки, між бажанням і дією вклинюється переживання її значення для самої дитини;

– манірність поведінки – дитина весь час щось із себе вдає, а щось приховує, “душа” вже закрита;

– симптом “гіркої цукерки”: дитині погано, але вона намагається це приховати.

Дитина ще не володіє своїми почуттями, не може їх стримувати і не вміє керувати ними. Втративши попередні форми поведінки, вона ще не оволоділа іншими, замикається в собі і часто стає некерованою. Виникає нове для неї внутрішнє життя, життя переживань, не пов’язаних з навколишнім світом, що змінює структуру поведінки, формує смислову орієнтувальну основу вчинків.

     Якщо криза трьох років була пов’язана з усвідомленням себе в ролі активного суб’єкта у світі предметів, то тепер дитина усвідомлює себе у світі суспільних відносин, що докорінно змінює її самосвідомість. Криза семи років – це період народження соціального “Я” дитини (Л.Бажевич).

Зміна самосвідомості супроводжує переосмислення цінностей: те, що  було значимим раніше, стає другорядним, старі інтереси змінюються  новими, старі стосунки з оточенням змінюються  на стосунки із суспільством як сукупністю людей, що здійснюють обов’язкову суспільно-необхідну й корисну діяльність, що виражається у дитини в прагненні піти до школи, стати учнем.  Маленький школяр ще довго грається, але гра вже перестає бути основним змістом його життя, на першому плані  – навчання. Духовний світ молодшого школяра знаменує собою початок переходу від чуттєвого сприймання до  абстрактного мислення.

Основною особливістю цього віку є зміна  соціальної позиції особистості: вчорашній дошкільник стає учнем, членом шкільного і класного колективів, де слід дотримуватись нових форм поведінки, вміти підпорядковувати свої бажання новому розпорядку тощо.  Усе це сприймається як певний переломний момент у житті з перебудовою системи взаємовідносин з дорослими, найавторитетнішою фігурою серед яких стає вчитель.

В цей період інтенсивно розвиваються пізнавальні психічні процеси (сприймання і спостережливість, увага, пам’ять, мислення, мовлення і уява), для яких ще властива виражена емоційність, але вже формується саморегуляція  діяльності, внутрішній план дій. Завдяки їм психіка молодшого школяра сягає рівня розвитку, необхідного для подальшого навчання в середніх класах, для переходу до підліткового віку.

     Діти цього віку вкрай емоційні, джерелом їх емоцій є навчальна та ігрова діяльність (успіхи і невдачі, взаємини, участь в іграх, телепередачі), переживання нового, здивування, сумніви, радощі пізнання, які, у свою чергу, є базою розвитку допитливості та формування пізнавальних інтересів.

Для молодших школярів  загалом характерний життєрадісний, бадьорий настрій. Поряд з цим у них часті і афективні стани, які трапляються внаслідок розходження між домаганнями і можливостями їх задоволення, прагненням більш високої оцінки їх особистісних якостей і реальними взаємостосунками. Як наслідок, можуть розвинутися  грубість, запальність, забіякуватість, або сльозливість та інші форми емоційної неврівноваженості.  Ці діти емоційно вразливі внаслідок самолюбства, тому гнівно реагують на будь-яке приниження їх особистості та позитивно переживають визнання їх якостей. Виходячи з цього,  тепер все більше поширюються погляди видатного українського психолога Зінченка про включення в навчальний процес мимовільної уваги і емоційного компонента. Перетворити навчання з примусу на приємну і бажану діяльність – ось сутність цього методу, який є набагато ефективнішим від традиційного.  Як допоміжний засіб висувається теза про “винагороду за успіх”, а не “покарання за невдачу”. В школах  намагаються зняти страх перед навчанням. Розробляються інструктивні матеріали щодо тривалості активної частини заняття в різних класах. На черзі стоїть практичне вирішення питання щодо збереження і зміцнення фізичного здоров’я школярів. Педагоги зрозуміли глибоку істину наших предків “В здоровому тілі – здоровий дух”. Як відомо, в Царськосельському ліцеї третина навчального часу виділялась для активної рухової діяльності (класична гімнастика, “шведська стінка”, танці, скачки на конях, фехтування тощо).

       На перервах дитина повинна “вибігатись”, вихлюпнути свою енергію і емоції. Розбита шибка внаслідок дитячих пустощів і скалічене життя внаслідок відсутності пустощів це – дві незіставні речі.

       Суттєвим недоліком виховання в школі є стандартні умови для всіх дітей. А темперамент у них різний. Є так звані “гіперактивні” діти. Їм практично неможливо виконати роль неемоційної дитини. Пригнічення активності завдає великої шкоди психічному здоров’ю цієї дитини і калічить її життя. Свою енергію вона “викине” на вулиці, не виключено, що у вигляді асоціальних вчинків. Психологи рекомендують гіперактивну дитину віддавати на навчання в другу зміну, щоб зранку вона  могла “вихлюпнути” свою енергію. При необхідності можна “штучно” допомогти такій дитині шляхом призначення засобів легкої стимулюючої дії, зокрема, в школах США широко використовуються стимулятори амфітамінової групи, але в жодному разі не призначаючи седативні і транквілізуючі препарати, які сьогодні надзвичайно широко використовують як коректори поведінки.

         Шкільне середовище постає як фактор розвитку симпатії, формування у дітей моральних почуттів, зокрема почуття дружби, обов’язку, гуманності. Діти групуються  в малі групи у класі і стихійні   компанії.

         Шкільне навчання сприяє розвитку вольових якостей, однак воля в цьому віці нестійка, діти  легко піддаються навіюванню, проте це не перешкоджає формуванню таких вольових рис характеру як самостійність, впевненість, витримка, наполегливість тощо.

         У цьому віці починає формуватись характер,  проте,  через незрілість волі спостерігається імпульсивність і гіперактивність у поведінці, вередливість, упертість, хоча більшість школярів чуйні, допитливі, безпосередні.

         Самооцінка молодших школярів конкретно-ситуативна, багато в чому визначається оцінкою вчителя. Рівень домагань формується, насамперед, внаслідок досягнутих успіхів і невдач. Коли в навчальній діяльності дитини невдач більше ніж успіхів, і цю ситуацію вчитель ще й постійно підкріплює низькими оцінками, це призводить до розвитку почуття невпевненості в собі та неповноцінності, що має тенденцію закріплюватися та  поширюватися й на інші види діяльності.

         Узагальнюючи, можна сказати, що у дітей семи-десяти років основні властивості психіки за своїми характеристиками наближаються до дорослих, хоча ще не стійкі. Головною потребою цього вікового періоду є набуття певного суспільного становища, реалізація суспільно значущої діяльності, якою є систематичн навчальна діяльність у школі. Навчальна діяльність є провідною у цьому віці, вона веде за собою психічний розвиток дитини, спираючись на процеси дозрівання  як фізіологічних, так і психічних здібностей.

         Дорослі мають сприяти таким психічним новоутворенням у дитини, як усвідомлення себе суб’єктом пізнання через прийняті ролі учня, усвідомлення ролі й авторитету вчителя, готовності виконувати шкільні вимоги.  

Психологічні особливості підліткового віку (10-15 років).

         Це період завершення дитинства і початку дорослості. Відбувається якісна перебудова особистості, змінюються стосунки з дорослими, підліток засвоює нові суспільні норми поведінки. Характерна невідповідність між новими потребами „напівдитини – напівдорослої людини” і застарілим ставленням до неї оточуючих. У цей час виникає криза 13 років,  що виявляється в різкому протиставленні себе дорослим,  внутрішній дисгармонії, потягу до самостійності.

Провідною потребою стає вибіркове спілкування з однолітками. Спілкування як і в немовляти, стає провідною діяльністю, замінюючи в цьому плані навчальну діяльність. Основним чинником становлення особистості є спілкування.

“Підліток -дитина на підрості”. “Уже не дитина – ще не доросла” (В.Даль).

.Цей вік відрізняється психологічними проявами, які називають  важким, кризовим, перехідним періодом. Л.Виготський виділив основну рису цієї чергової кризи розвитку, а саме: домінуючий паннігілізм. Він вважав, що це явище в цілому позитивне, яке здебільшого дає новий імпульс психічному розвитку людини.

Психологічні новоутворення у цьому віці:

1. Прояв інстинкту  стадності (групування, інтереси).

2. Бажання зайняти своє місце в колективі ровесників.

3. Бажання завоювати авторитет, визнання товаришів.

4. Орієнтація на вимоги колективу і його суспільну думку.

5. Підвищена увага і вимогливість до себе. 

6. Схильність до гіперсоціалізації, прагнення до “дорослості”.

Підлітковий вік пов’язаний з перебудовою всього організму дитини, зумовленою насамперед статевим дозріванням.Активація діяльності статевих та інших залоз внутрішньої секреції спричиняє інтенсивний фізичний, фізіологічний і психічний розвиток.

Прискорюється ріст організму, сягаючи максимуму в хлопчиків у 13 років продовжуючись до 17 років, у дівчаток – на  два роки швидше, зростають маса тіла та фізична сила. Досконалішими стають фізіологічні функції головного мозку, що виражається в розумовій активності, хоча за рівнем психічного розвитку підлітки ще не повністю вийшли з дитинства, але вже стоять на порозі дорослого життя. В їхній поведінці виділяється спрямованість на дорослі форми взаємин та ставлень.

Важливим психічним  новоутворенням  підліткового віку є розвиток всіх пізнавальних процесів, їх довільності. Підліток вже може самостійно організовувати свою увагу, пам’ять, мислення, уяву, регулювати власні емоційні процеси у відповідності з новими, вищими вимогами до них, пов’язаними  навчальною діяльністю.

Увага підлітка характеризується вмінням зосереджуватись, переборювати відволікання, переключати увагу на нові завдання та розподіляти і спрямовувати на певні об’єкти, тобто формуються вищі, довільні форми уваги.  Збільшуються її обсяг і стійкість, вибірковість, здатність до самоконтролю. Водночас підліткам ще важко керувати увагою в умовах підвищених вимог до себе, що зумовлено певною імпульсивністю,  властивою віку.

Відчуття і сприймання  стають тоншими, диференційованішими і змістовнішими, характеризуються планомірністю і послідовністю та інтелектуалізацією як необхідною умовою успішного засвоєння навчального матеріалу. Систематичнішими стають спостереження, які включають в себе операції зіставлення, порівняння, узагальнення і класифікації сприйманих об’єктів.

Значно збільшується обсяг пам’яті, яка набуває організованого і керованого процесу та логічного осмислювання і інтелектуалізації. Більше застосовується опосередкованих прийомів запам’ятовування, що піднімає  рівень  продуктивності  запам’ятовування і відтворення.

У сфері мислення відбуваються зміни співвідношення між конкретно-образним та абстрактним мисленням на користь останнього, формування поняттєвого мислення та активного, самостійного, творчого мислення із здатністю до розумового розв’язання задач в думках на основі певних припущень, розвивається здатність будувати логічні міркування.

Відбуваються прогресивні зміни в уяві підлітка: розширюється зміст її образів, спосіб утворення образів уяви в процесах розуміння художніх творів, описів історичних  подій, технічних креслень тощо. Важливою формою уяви стає  мрія, яка творить образи бажаного майбутнього.

Психічний розвиток підлітка нерозривно пов’язаний з подальшим розвитком мовлення, що відбувається внаслідок оволодіння рідною мовою, її лексичними, граматичними, фонетичними можливостями, як засобом набуття знань, спілкування, вираження емоційних станів та вольової регуляції поведінки.

В цьому віці вдосконалюється мова, як засіб спілкування, вираження думок і почуттів.   Розвивається чутливість до художнього слова, виникає потяг до написання віршів. Мова стає більш контрольованою, зменшується кількість зайвих вставок (“ну”, “тіпа” “от”), збагачується словниковий запас, удосконалюються граматична і синтаксична структури  мовлення, в тому числі й писемного. Мова стає формою існування самосвідомості особистості підлітка,  в якій вбачається і його інтелектуальність.

Підлітковий період – це період  формування особистості, переходу від дитинства до дорослості, усвідомлення себе як дорослої особи, появи прагнення бути і вважатись дорослим, переорієнтації дитячих цінностей на цінності дорослих.

Поява відчуття дорослості  є специфічним новоутворенням самосвідомості, центром особистості підлітка, тією її якістю, в якій відображається нова життєва позиція в ставленні до себе, людей, оточуючого, що визначає спрямованість і зміст активності підлітка, його нові прагнення, бажання, переживання й афективні реакції.

Підлітки, прагнучи визнання власної дорослості з боку оточення, ще не відчувають себе і не є дорослими повною мірою, по справжньому, але це відчуття є прогресивним і розвивається у підлітка.

Кардинальні зміни в структурі особистості підлітка зумовлюють його особливу чутливість до засвоєння норм, цінностей та способів поведінки світу дорослих. Посилюється прагнення бути самостійним, зумовлене всім ходом психічного розвитку, його дозріванням, тому підлітки потребують доброзичливої і тактовної підтримки з боку дорослих, яка б допомагала здійснювати їхні прагнення до дорослості.

Підлітки  ще недостатньо усвідомлюють власні дії, не прагнуть до самоаналізу, часто не визнають очевидної провини, намагаються виправдатись, їм важко прилюдно визнати свою неправоту, хоча вони розуміють і глибоко переживають ситуацію.

Розвиваються специфічні особливості самосвідомості, які проявляються в самооцінці  підлітком різних видів своєї  діяльності та своїх стосунків з дорослими й однолітками, яка набуває не меншого значення, ніж оцінка дорослих і є важливим мотивом поведінки.

В цьому віці виникає інтерес до себе і інших людей, прагнення зрозуміти особливості людей та їх взаємостосунків, вчинків, та схильність до поглиблення самопізнання, самоаналізу, уявлення про фізичне “Я”, про свій розум, здібності в різних сферах, про силу характеру, доброту та інші якості. Для підлітка важливо не просто знати, яким він є насправді, а й розуміти, наскільки значущими є його індивідуальні особливості і ця оцінка залежить від системи цінностей, що формуються  завдяки  впливу сім’ї та однолітків. Він оцінює власні вчинки і вади, що зумовлено потребою правильно побудувати взаємини з дорослими і однолітками, бути на висоті вимог як оточуючих, так і своїх власних, що орієнтує його на позитивне в іншій людині, готовність брати з неї приклад. Однак привабливими в цьому віці можуть стати зовнішні ознаки дорослості, в яких вбачаються ознаки і переваги цього статусу (куріння, випивання, наслідування дорослої моди в одязі, косметиці, жаргоні, формах відпочинку і дозвілля, флірті тощо). Для підлітків освоєння  їх часто ототожнюється з самоствердженням і демонстрацією власної дорослості найлегшим шляхом – через наслідування, особливо  тих, з ким у них склалися близькі стосунки, або на основі образного ідеалу, який може бути завищеним і нереалістичним , але він надає саморозвитку, самоорганізації особистості поштовху.

У цьому віці яскраво виражена залежність від того, що про нього говорять і як ставляться, тому підлітки намагаються показати себе з кращої сторони, заслужити схвалення. Страх показати своє незнання або невміння може стати причиною надмірної сором’язливості та невпевненості в собі, набувати хворобливого характеру, що часто маскується напускною розв’язністю, бравадою і грубістю, аби приховати внутрішню невпевненість. Підлітки часто спочатку роблять, а потім думають про зроблене.

         Помітного розвитку набувають вольові якості – наполегливість, впертість у досягненні мети, вміння долати труднощі, поставити перед собою мету та спланувати її досягнення, але нерідко підлітки  проявляють односторонню наполегливість і не виявляють її в інших видах діяльності.

         Бурхливо розвивається емоційна  сфера, яка характеризується  нестабільністю та імпульсивністю, з різкими переходами від надмірної афективності до спокою, від піднесення до байдужості, та схильністю до афектів – різких виявів радості, гніву, невдоволення та ін.

         Інтенсивно формуються моральні почуття і засвоєння норм поведінки. З’являються негативні переживання, пов’язані з пізнанням самого себе і з віком число таких переживань, викликаних  виявленням у себе нових негативних рис і якостей, зростає.  Це більше пов’язано з оцінкою, яку дають їм інші люди, передусім батьки,  висловлювання яких про позитивні сторони підлітків скупі, не міняються з віком, а судження про вади, навпаки, різноманітні, конкретні, змінюються з віком.  Саме вони максимально впливають на процес особистісного самовизначення підлітків “Якщо весь час говорити, що ти свиня, то скоро людина і хрюкати буде”.

         Інтереси підлітка набувають більшої цілеспрямованості, активності та глибини. Нерідко визначаються професійні наміри і відповідно ставлення до навчальних предметів (“потрібні” та “непотрібні”).

         Набувають розвитку ідеали особистості, вони стають взірцем для наслідування, згідно з яким намагаються діяти підлітки.

Психологи підкреслюють одну із особливостей підліткового віку, а саме становлення і розвиток особливих особистісних відносин між підлітками, які називаються дійовим спілкуванням.   Розвиток повноцінного дійового спілкування є дуже важливим для майбутнього людини. В цей період формується соціальна самосвідомість, як соціальна свідомість, перенесена всередину (Л.Виготський).

Формування особистості у підлітка проходить в боротьбі амбітендентності між власною гордістю та егоїзмом і соціальними неписаними нормами поведінки у групі.  І наявність здорового егоїзму, і уміння підкоритись соціальним нормам є дуже важливими для збереження психічного здоров’я підлітка і майбутньої особистості.

В підлітковому віці відмічається підвищена образливість. Коли дитину інша дитина відштовхнула у боротьбі за іграшку – дитина плаче, бо не отримала бажаної іграшки. Коли ж штовхнули підлітка – у нього з’являється реакція образи, тому що зневажили саме його як особистість. Отже, у цьому віці змінюється усвідомлення спрямованості і сутності дій оточуючих.

В підлітковому віці формується індивідуальна спрямованість духовних інтересів. Сутність їх вдало виразив І.Кант у книзі “Критика чистого розуму”: 1)що я можу знати?; 2)що я повинен робити?;  3) на що я смію надіятись? Здорова зріла особистість повинна адекватно зіставляти  свої потреби і свої можливості. Ця якість  формується у підлітковому віці.

Бурхливий ріст і перебудова організму у цьому віці спричиняють підвищений інтерес дитини не тільки до психічного розвитку, а й до своєї зовнішності. Формується новий образ свого фізичного “Я”. Через  перебільшення значення зовнішності підлітки дуже болісно переживають недоліки (особливо дівчатка), справжні, а частіше надумані.  Непропорційний розвиток окремих частин тіла, скутість рухів, неправильність рис обличчя, шкіра, яка втрачає дитячу ніжність, надмірна вага або худорлявість дратують, а часто спричиняють переживання почуття власної неповноцінності, зумовлюючи замкнутість, а то й дитячі неврози. Відомі  випадки психічної анорексії, коли дівчатка (зрідка хлопці), прагнучи стати такими, як фотомоделі, або на насмішки ровесників за надмірну повноту, дотримувалися надзвичайно суворої дієти, а згодом взагалі відмовлялися їсти, доводячи себе тим самим до повного фізичного виснаження, що вимагало медичного втручання.

Тяжкі емоційні  розлади, пов’язані з реакцією підлітків на свою зовнішність, пом’якшуються теплими, довірливими стосунками з близькими  дорослими, які мають виявляти велику тактовність і глибоке розуміння проблем, що хвилюють підлітка, і ні в якому разі – грубість, залякування і знущання чи інші форми вияву волі дорослих.

Специфічне для кожного віку співвідношення внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов створюють ту соціальну ситуацію, яка детермінує (обумовлює) психічний розвиток дитини.

Л. Виготський  наголошував, що основна особливість підліткового віку полягає в неузгодженості процесів статевого дозрівання, загальноорганічного розвитку та соціального формування. Нині ця суперечність, зумовлена випередженням статевого дозрівання, має особливо гострий характер.

Серед умов сучасного життя вирізняються такі, що сприяють прискореному становленню дорослості підлітків – акселерації фізичного та статевого дозрівання. Акселеровані підлітки на зріст вищі за своїх батьків, в них добре розвинута кістково-м’язова система, вони раніше дозрівають в статевому відношенні і за своїми фізичними даними могли б в більш ранні строки вступати  в подружні стосунки, мати дітей, та й інтерес до інтимного життя проявляється теж рано. Проте відсутність на цей час соціального становища, матеріальної і моральної самостійності, а, головне, психологічної підготовки  не дозволяє  їм створити свою сім’ю.  Хоча й трапляються  випадки її створення, така сім2я,  як правило, недовговічна, а позашлюбні діти поповнюють “армію” сиріт.

Сучасний науково-технічний процес створює широкі можливості спілкування через доступність засобів інформації (преса, телебачення, комп’ютерні технології) і більш швидкого, ніж раніше інтелектуального розвитку. Це створює відчуття власної значущості, ілюзію переваги над ровесниками, що розвиваються звичайним  темпом, невідповідність інтересів віку, а нерідко – протест проти консерватизму і односторонньості дорослих (батьків, учителів).  Прагнення до самоутвердження при відсутності життєвого досвіду, зрілого розуміння ситуації нерідко призводить до конфліктів, за які потім розраховується сам підліток – розчаруванням, депресивною реакцією.

Криза тринадцяти років. Ламання старих психологічних структур, характерне для цього віку, призводить до справжнього вибуху непокори, зухвальства та невихованості. Це кризовий, перехідний період. Ця вікова криза виникає внаслідок  найбільш інтенсивного розвитку біологічного і соціального функціонування людини, різкого підвищення чутливості до зовнішнього впливу середовища і ризику виникнення захворювань. Факт кризи означає настання якісно нового етапу психічного розвитку (про що вже зазначалось в попередньому розділі) індивідуума з його новими мотивами поведінки і новими соціальними вимогами до нього. 

З усіх криз  (1, 3, 7 років) найбільш гостра і тривала криза підліткового віку (пубертатний криз). Суттю кризи є домінування потреби самовираження і самоутвердження, яка в певних її проявах часто пригнічується  через відсутність синхронності в психічному і соціальному розвитку підлітка.  При об’єктивному  подорослішанні, розширенні кола інтересів підліток  в соціальному плані продовжує залишатись залежним від дорослих, тому багато його вимог призводять до конфлікту з реальною дійсністю, особливо з дорослими, які не змінюють своєї поведінки у відповідь на появу у підлітків прагнення до нових форм взаємин з батьками та вчителями.

З огляду на те, що в критичні періоди розвитку змінюються провідні психічні переживання дитини, перебудову системи переживань слід вважати критерієм кризи психічного розвитку. Саме така перебудова має місце в підлітковому віці.

Найбільш виражені симптоми кризи:

1. Зниження продуктивності навчання і здатності до навчання, навіть у тих сферах, в яких підліток обдарований, особливо при виконанні творчих завдань, при цьому  виконання механічних завдань збережені. Це зумовлено переходом від конкретного до логічного мислення.

2.Негативізм, який виражається у сварках, порушеннях дисципліни, водночас підліток переживає внутрішнє занепокоєння, невдоволення, прагнення до самотності та самоізоляції.

         Батьки і вчителі суб’єктивно пов’язують труднощі виховання не з кризою як такою і не з докризовим періодом, коли розпочинається і відбувається процес руйнування старих психологічних структур, а з післякризовим періодом (14-15 років). Труднощі пов’язані, передусім, з неефективністю в нових умовах старих виховних підходів і невмінням знаходити інші, які б краще відповідали цьому періоду. Підліток вимагає визнання своєї самостійності, рівності з дорослими, хоча  реальні фізичні, інтелектуальні й соціальні передумови для цього  відсутні. За цих умов взаємостосунки з дорослими й однолітками, які б відповідали домаганням і потребам підлітка, повинні стати інтимно-особистісними.

         Характерні  для цього періоду емоційна нестійкість, посилена збудливість, невгамовне фантазування разом з вираженою в цьому віці тенденцією до самоаналізу, несприйманням думки дорослих та чутливістю до поглядів однолітків, поряд з диспропорцією фізичного і психічного розвитку, існуванням різнопланових мотивів поведінки створюють труднощі соціальної адаптації і в несприятливих макро- і мікросоціальних умовах часто є причиною порушень поведінки та соціально небезпечних дій підлітків.

         Порушення поведінки у підлітків

         При всьому розмаїтті реакцій, які лежать в основі порушень поведінки,  у дітей і підлітків частіше спостерігаються:        

Реакція відмови виникає  в умовах, коли порушуються емоційні стосунки дитини чи підлітка в умовах позбавлення, втрати чогось: сім’ї внаслідок поміщення дитини в інтернат; одного з батьків в результаті їх розлучення; компанії однолітків після переїзду в нове місце проживання тощо. Діти відмовляються від спілкування, забав, їжі тощо.

         Реакція опозиції викликається надмірним навантаженням або позбавленням підлітка колишньої уваги  при появі в сім’ї брата чи сестри, у випадках повторного створення нової сім’ї тощо. Мотивом для суїцидальної поведінки, втечі з дому, хуліганських вчинків є  прагнення  привернути до себе увагу, продемонструвати себе як жертву ситуації, створеної іншими, “жорстокими людьми”.

         Реакція імітації проявляється в наслідуванні іншій особі або взірцю-кіногерою, однолітку, вихователю. Ця реакція може стати причиною          порушення соціальних норм, якщо об’єктом імітації виявиться антисоціальна особа (фільми-бойовики із сценами насильства, згвалтування, викрадення тощо. Негативна реакція імітації може виражатись прагненням  поводитись протилежно якомусь взірцю: підкреслено тверезий спосіб життя у сина пияка; відмова від батьківського забезпечення у підлітка, який ріс у сім’ї  користолюбців тощо. В межах негативної реакції імітації може проявитись реакція емансипації  – боротьба підлітка за свої права і самостійність.

         Реакція компенсації спрямована на компенсацію якогось недоліку: фізично слабкий підліток домагається визнання однолітків шляхом посилених розумових вправ, досягає відмінних показників у навчанні, вражаючи своїми знаннями інших.

         Реакція гіперкомпенсації проявляється впертими заняттями в тій сфері, у якій підліток має слабину і  виявляється досягненням покращених результатів.

         Реакція групування з однолітками виражається у формуванні підліткових груп з своїми лідерами, певним розподілом ролей всередині групи та своєї території. Більшість правопорушень здійснюються підлітками групи.

         Реакції захоплення (хобі) – азартні ігри, прагнення  до лідерства, збагачення, інтелектуально-естетичні, колекціонування, комп’ютерні забави, спортивні. Негативні наслідки бувають в тих випадках, коли хобі протиставляються навчанню і роботі підлітка, поглинають увагу і час, або за змістом мають дивний , абсурдний характер та пов’язані з порушенням соціальних норм (вболівальники футбольних матчів тощо).

         Реакції, обумовлені формуванням сексуальних потягів, спрямовані на безпосередню реалізацію статевого збудження (онанізм, гомосексуалізм і т.д.), або відображають глибоко приховану сексуальність. Сексуальність підлітків недиференційована, проявляється під впливом різноманітних подразників (порнографія, секс-фільми), нестійка, легко переходить в хворобливі форми сексуальних спотворень  та сексуальні девіації.

         Сексуальні девіації – це непатологічні відхилення від загальноприйнятих норм статевої поведінки. Частіше вони нетривалі, виникають в підлітковому віці, а потім проходять.

         В деяких випадках сексуальні девіації можуть закріплюватись і ставати негативною звичкою. Інколи вони поєднуються з нормальним статевим функціонуванням або проявляються в періоди  вимушеного утримання від нормального статевого життя, тоді їх називають несправжньою перверзією (спотворенням).

         До сексуальних девіацій відносять онанізм, петтінг, транзиторний фроттеризм, проміскуітет, груповий секс, транзиторний підлітковий гомосексуалізм, гіперсексуальність, еротоманія, раннє статеве життя (до статевої і фізичної зрілості).

         Мастурбація (онанізм)  – це індивідуальне механічне подразнення статевих органів, рукою, сильним водяним струменем душу, тертям до білизни до досягнення статевого збудження і оргазму (займаються 80 % підлітків). Мастурбація  звично поєднується з сексуальним фантазуванням, уявою сцен з порнографічних фільмів або їх переглядом. 

З початком нормального статевого життя мастурбація, як правило, припиняється, інколи, коли інтенсивність статевого життя недостатня,  можливе відновлення онанізму. Мастурбація вважається патологічною, якщо вона часта (більше одного разу на тиждень) або коли їй надається перевага перед нормальним регулярним статевим життям.

Петтінг – задоволення статевого потягу шляхом доторкання і взаємного потирання до досягнення оргазму. Використовується в підліткогвому віці, коли дівчатка бояться втрати дівочості чи для попередження вагітності.

Транзиторний фроттеризм – виникає  у підлітків, коли немає можливостей задовольнити потяг нормальним шляхом і він досягається шляхом тертя статевого органа підлітка до верхнього одягу дівчини. Зустрічається у підлітків, з віком проходить, або стає звичкою і йому надається перевага або співіснує з нормальним статевим життям.

Проміскуітет – це  безладні статеві зв’язки з безперервною зміною статевих партнерів. Виникає в підлітковий період, зокрема, в асоціальній підлітковій групі з різностатевим складом, при цьому дівчатка, члени такої групи, мають виражені психічні відхилення і психічні захворювання, або зовні непривабливі, і таке  безладне статеве життя є для них своєрідною компенсацією відсутності уваги і флірту хлопчаків. Пізніше багато з них стають малолітніми повіями, з власної ініціативи або попадають в залежність від сутенерів.

Безперервна зміна статевих партнерів з численними статевими актами спостерігається при ефедриновій наркоманії через сильне сексуальне збудження. Проміскуітет характерний для представників  певних творчих професій, інколи буває демонстративним, надуманим, або у жінок-німфоманок чи жінок з емоційним дефектом і нездатністю до стійких і постійних пристрастей.

Груповий секс – це статевий акт з участю трьох і більше сексуальних партнерів. Він може поєднуватись з нормальним сексуальним контактом з одним постійним партнером і епізодично використовуватись з метою урізноманітнити своє сексуальне життя. В цих випадках розглядається як девіація.

Транзиторний підлітковий гомосексуалізм – часте явище серед вихованців дитячих і підліткових закладів з одностатевим складом (дитячі будинки, інтернати, колонії для неповнолітніх). Близько 10 % підлітків мають гомосексуальну закоханість в однолітків, з віком це проходить. В період статевого дозрівання статеві потяги ще мало диференційовані, з чим пов’язані транзиторні гомосексуальні схильності.

Підлітковий гомосексуалізм проявляється взаємною мастурбацією, петтінгом, мінетом. Гомосексуальні контакти у вигляді мінету є способом принизити іншого підлітка і показати свою владу над ним.

Раннє статеве життя – розцінюється як девіація у випадках, коли ще не настала повна фізична і статева зрілість, у дівчаток – до настання менструацій, у хлопчиків – до появи вторинних статевих ознак (оволосіння). Статеве життя до юридичного повноліття не є сексуальною девіацією, а розцінюється лише як небажане явище.

Проституція малолітніх – надзвичайно поширене явище. Багато дівчаток стають на цей шлях після втечі з дому і втрати засобів на життя. Вони попадають під вплив асоціальних особистостей, які втягують їх в пияцтво і проституцію.

Дівчаток, переважно  з неблагополучних сімей дорослий негативний лідер втягує в підліткову групу, потім  їх “пускають по руках”, а коли вони йому набридають, продають сутенерам, або самі стають їх сутенерами. Дівчатка покірно згоджуються на це, не вимагаючи ні грошей, ні доброго ставлення.

Такі дівчатка не бачать для себе жодного виходу, та й не шукають його, шкодують лише якщо їх виганяють з групи, де вони почували хоч якусь чоловічу увагу. Вони згодилися б повернутись в групу і знову всіх “обслуговувати”,  втішаються тим, що їм виявляють “увагу” дорослі клієнти і не уявляють собі іншого життя.

Дівчата не відчувають сексуального потягу ні до своїх однолітків, ні до дорослих чоловіків. Ранній початок сексуального життя, на відміну від чоловіків, не пов’язаний у них з раннім пробудженням сексуального потягу.

Деякі з цих дівчат були згвалтовані в підлітковій групі, але не вважають це згвалтуванням і розповідають про це без шкодування з цього приводу, деякі не пам’ятають свого першого сексуального партнера, байдуже згадуючи про це.

Їх раннє сексуальне життя – звичайне явище. Вони не пов’язують його з можливим материнством, багато з них зробили по декілька абортів і самочинних викиднів. Ні огиди, ні задоволення від сексуальних контактів вони не відчувають.

Більшість підлітків-повій зловживають алкоголем і наркотиками та мають ознаки залежності.  Вони абсолютно не мучаться своєю роллю, не суперечать, коли їх принижують і б’ють, погоджуються з труднощами своєї “професії”, розділяють клієнтів і сутенерів на “поганих” і “добрих”, повністю залежать від свого сутенера, а інколи навіть люблять його. Їх переважно не цікавлять заробітки, а якщо отримують від сутенера частину грошей, або  їжу і одяг,  алкоголь, вони вважають його “добрим”

Їх зовнішня “дорослість” і “досвід” поєднуються з психічною інфантильністю і примітивністю інтересів, як правило, у всіх є психічні відхилення або захворювання – психопатія, олігофренія, органічні ураження головного мозку, рідше – шизофренія.

         Всі описані реакції і девіації можуть виражати як нормальні, так і патологічні  психічні реагування.

         Патологічні реакції, на відміну  від здорових реакцій: неадекватні змісту ситуації; схильні до розширення (генералізації) за межі ситуації і мікрогрупи, де вони виникли; мають тенденцію до звичного (стереотипного) реагування   в різних ситуаціях; приводять до соціальної дезадаптації. На їх основі виникає хвороблива (патологічна) поведінка.

         Одним з варіантів їх є делінквентна поведінка – ланцюжок  вчинків і правопорушень (пропуски занять, дрібне хуліганство і злодійство, знущання і пограбування дітей, порушення громадських правил тощо). Основною причиною є недоліки виховання, особливо в неповних і деформованих сім’ях, безпритульність і бідність, збирання милостині, неналежна увага держави і школи до організації цих дітей, що сприяє асоціальним групуванням і негативному впливу на інших дітей.

         Близькими до делінквентних патологічних варіантів поведінки є втечі з дому і бродяжництво. Серед причин подібних дій можуть бути знущання  батьків в сім’ї, відсутність уваги і теплих стосунків, страх покарання, прагнення до розваг тощо.

         Одним із чинників такої поведінки є алкголізація і наркотизація, що в наш час набули поширення серед підлітків з порушеною поведінкою.

         Суїцидальна поведінка – думки, наміри, висловлювання про самогубство, спроби і дії. Ці форми поведінки “помолодшали” і зустрічаються у дітей до 14 років, а найбільше суїцидальний ризик зростає з 15-16 років. Суїцидальна поведінка є реакцією на психотравмуючу ситуацію у підлітків з порушеним формуванням характеру.

Стан психічного здоров’я у сучасних школярів і його актуальність обумовлені проблемою охорони психічного здоров’я та потребою суспільства в гармонійному розвитку підростаючого покоління, необхідністю підвищення ефективності  медико-гігієнічної і екологічної освіти, формування і розвитку серед молоді системи ціннісних орієнтацій, знань і практичних навиків здорового способу життя. Гетерохронність розвитку функціональних систем організму дитини, індивідуальна специфічність біологічного і психічного дозрівання на фоні інтенсифікації навчального процесу в сучасних школах диктують необхідність психогігієнічної оптимізації внутрішньошкільного середовища. Несприятливе мікросоціальне середовище, особливо на переломних етапах соціалізації, провокує розвиток соціально-психологічної дезадаптації і соматичних захворювань.

     В популяції дітей відзначається ріст шкільної дезадаптації, яка супроводжується невротичними розладами, девіантною поведінкою, алкоголізацією і наркотизацією, підвищеною невротизацією та психопатизацією. Тактика авторитарної педагогіки, невідповідність методик і технологій навчання можливостям організму  виділені серед шкільних факторів ризику розвитку порушень психічного здоров’я дітей. .Навчання в школі на даний час має стресовий характер, а критичні періоди вікового розвитку супроводжуються зниженням резистентності організму і розладами адаптації. За останні роки відмічається значний ріст захворюваності, особливо  соціально детермінованих розладів непсихотичного характеру (тільки 10 % вважаються здоровими).

Підтверджується значення виділення преморбідних станів, як категорії що відповідає  потребам профілактичної соціальної психіатрії, яка є перспективним напрямком в забезпеченні психічного здоров’я школярів, можливого прогнозування і соціальної адаптації.

Відсутність чітких критеріїв діагностики мінімальних мозкових дисфункцій у молодших школярів (незрілість, недорозвиток, ушкодження) стоїть на перешкоді забезпечення відповідної медико-педагогічної допомоги і, відповідно, ускладнює процес психічної адаптації і соціалізації дітей. Як маркер відхилень  в психологічному і соціальному благополуччі виділяється вираженість соматоформної і вегетативної дисфункції. Встановлено взаємозв’язок показників шкільної ситуативної тривоги з поширенням серед учнів скарг психосоматичного характеру.

Пошук шляхів ліквідації чинників ризику або послаблення негативного їх впливу виходить з принципу профілактики психічних розладів і є вирішальним в системі охорони здоров’я дітей.

Тому конкретний зміст поняття психічного здоров’я передбачає характеристики здібностей до засвоєння і збереження знань, адекватного емоційного функціонування і продуктивної діяльності в процесі взаємодії з іншими членами суспільства.

В структурі психічної патології спостерігаються донозологічні розлади (група ризику); органічні, включаючи симптоматичні розлади; порушення психологічного розвитку; невротичні, пов’язані із стресом, а також соматоформні; поведінкові і емоційні розлади, які починаються уже в дитячому віці.

Пов’язані із стресом невротичні і соматоформні розлади включають: тривожні розлади; обсесивно-фобічні розлади; розлади адаптації; змішані тривожні і депресивні реакції; дисоціативні розлади; соматизовані; соматоформні вегетативні дисфункції; невротичні розлади.

Поведінкові і емоційні розлади: порушення активності уваги; гіперкінетичні розлади поведінки; опозиційні розлади; змішані розлади емоцій і поведінки; фобічно-тривожні розлади; заїкання. Найчастіше зустрічаються і наростають в 3, 5, 9 класах , переважно у дівчат.

До факторів, що формують високий рівень тривоги у старшокласників належать:

– емоційна незадоволеність, розчарування, стреси через посилений самоконтроль,  спрямований на завоювання престижу;

– суперечливі вимоги до дитини, непослідовність у здійсненні виховної         

   функції;

– неадекватні вимоги до дитини, які не відповідають її віку, можливостям, прагненням і бажанням. Особливо така ситуація стає небезпечною коли дитина не хоче і не може виконувати вимоги рідних, але відчуває себе відповідальною, зобов’язаною перед ними і боїться їх розчарувати.

       В умовах сьогодення значно зросли вимоги підлітків і юнаків до батьків. З диференціюванням суспільства на багатих і бідних зросло прагнення володіти дорогими і престижними речами, отримати освіту із перспективної спеціальності (здебільшого платну). Найважливішим фактором став матеріальний. Поряд з цим,  останнім часом зросла проблема безпритульності. Безпритульні діти і підлітки перебувають у школах-інтернатах, після закінчення яких є, по суті, викинутими на вулицю, що є значною психічною травмою.

         В наш час  все частіше зустрічаються агресивні форми поведінки з нападами, розбоєм  і вбивствами, які відзначаються вираженою жорстокістю до жертви.

         Реакції і  патологічні форми поведінки підлітків повинні привертати до себе особливу увагу батьків, педагогів, психопатологів, бо вони завжди вказують на несприятливе середовище, в першу чергу в сім’ї, в якій розвивається підліток, та прорахунки виховання. Медико-педагогічна корекція спрямовується на психотерапію з урахуванням психопатологічних особливостей особистості.

         У зв’язку з несприятливими умовами мікросоціального середовища, хворобливістю дітей (соматичні, інфекційні) може гальмуватись психічний розвиток окремих або загальних психічних функцій. Загальна психічна недостатність інколи сягає значної вираженості  і кваліфікується як недостатність інтелекту – олігофренія. В інших випадках недостатність психічного розвитку непомітна і проявляється у зрілому віці  у формі дитячості, наївності, що оцінюється як психічний інфантилізм. Такі люди (навіть у віці 25-30 років) зберігають риси підлітка, у них слаборозвинені  вторинні статеві ознаки, зріст і маса тіла. Незрілість суджень нерідко є причиною сторонього  впливу, прийняття чужих  переконань і виконання  волі. Особливо небезпечне попадання інфантильних  осіб в асоціальне середовище, де вони легко переймають спосіб  життя, поведінку і спосіб мислення (інколи це різні секти), втягуються до зловживання алкогольними напоями,  наркотиками, курінням, можуть здійснювати правопорушення тощо.

         Затримка розвитку може обмежуватись лише окремими психічними функціями, що веде до загальної нерівномірності психічного розвитку – асинхронії. При цьому збережені психічні функції посилено розвиваються, як компенсація нерозвинених, що деколи проявляється як однобічна  талановитість. В період пубертатного кризу нерідко вперше виникають ендогенні  психічні захворювання, зокрема шизофренія, афективні розлади тощо.

         Таким чином, основний зміст та специфіку всіх сторін розвитку (фізичного, психосоціального, морального та ін.) у підлітковому віці визначає перехід від дитинства до дорослості, що найбільш яскраво проявляється в старшому підлітковому віці (15-17 років). У всіх напрямках відбувається становлення якісних новоутворень внаслідок перебудови організму, трансформації взаємин з дорослими та однолітками, освоєння нових способів соціальної взаємодії, змісту морально-етичних  норм, розвитку самосвідомості, інтересів, пізнавальної та навчальної діяльності. У негативному варіанті розвитку формується відчуття власної неповноцінності у вирішенні  конкретних завдань, передусім пов’язаних з навчанням, а потім поширюється на оцінку особистості загалом.

У цьому віці закладається ставлення до праці.

Соціальна ситуація психічного розвитку старшого підлітка визначається його потребою зайняти своє місце в дорослому світі, обрати напрям професійного становлення, підготуватися до професійної діяльності. Провідною діяльністю в цьому віці є навчання, але таке, що забезпечує підготовку до майбутньої професійної діяльності. В навчальній провідними є навчально-професійні чинники.

Майбутнє формується старшим підлітком у вигляді більш-менш критичних життєвих планів. При цьому головними для підлітка є запитання „Ким бути ?”  і „Яким бути?”, що характеризують два основних напрямки пошуків – професійного і морального самовизначення, формування світогляду тощо. Цей  період є найбільш вразливий до різноманітних реакцій, в тому числі й патологічних, та розвитку ендогенних психічних захворювань.

Перехід до юності та особливості юнацтва

Рання юність (від 17 до 18 років) – це період завершення фізичного дозрівання організму. Сповільнюються темпи збільшення зросту та маси, вдосконалюється м’язова система, завершується дозрівання кори великих півкуль та системи зв’язків між різними відділами мозку.

         У 17-18 років у більшості юнаків і дівчат завершується статеве дозрівання організму. Остаточно формуються вторинні статеві ознаки, а внутрішні статеві органи продовжують інтенсивно розвиватись.

         Встановлюються менструальні цикли у дівчат, утворюються чоловічі статеві клітини, відбуваються полюції. Завершується формування жіночого та чоловічого типів статури.

         В цьому віці закріплюються і вдосконалюються пізнавальні психічні властивості, набуті раніше, відбуваються подальші якісні зміни всіх сторін психічної діяльності, які є основою становлення особистості на цьому етапі розвитку.

         Збільшується обсяг уваги, її інтенсивність, переключення на інші об’єкти, вибірковість та їх залежність від спрямованості інтересів. Водночас, для багатьох юнаків та дівчат ще характерне невміння зосереджуватись, відволікатись від сторонніх подразників, розсіяність, що є основною причиною низької успішності.

         В розвитку пам’яті закріплюється її довільність,  окреслюється  спеціалізація, зумовлена провідними інтересами. Способи запам’ятовування вдосконалюються раціональними прийомами, що помітно підвищує  продуктивність  пам’яті та здатність до логічного запам’ятовування.

         В інтенсивному інтелектуальному дозріванні провідну роль відіграє розвиток мислення, яке стимулюється сприятливими навчальними умовами і сприяє переходу до більш високих рівнів абстрактного та узагальнюючого мислення. Воно стає системнішим, що сприяє формуванню світогляду, появі схильності до теоретизування, захопленню філософськими роздумами та формуванню індивідуального стилю розумової діяльності, що  в значній мірі залежить і від типу нервової системи.

         Разом з розвитком абстрактного і узагальнюючого мислення відбувається і перехід до вищих рівнів мовлення: розширюється словник; удосконалюються засоби усного і письмового висловлення думок; широко використовується  мислення як засіб спілкування.

         Значне місце  у психічному житті в цьому віці посідають мрії, які стають конкретними і дієвими. Досконалішою стає репродуктивна уява, розвивається творча уява, що знаходить своє відображення в різноманітних видах творчої діяльності (художньої, технічної, наукової та ін.).

         Порівняно з підлітковим віком, зростає рівень емоційно-вольової сфери, зокрема  свідомого самоконтролю, хоча і наявна значна залежність від зовнішніх впливів і таких характерологічних рис, як вередливість, ненадійність, схильність до образ тощо. Залежність емоційних реакцій від гормональних та фізіологічних процесів зберігається частково і в юнацькому віці, але домінують соціальні чинники, умови виховання та індивідуально-типологічні  особливості особистості.

         В цьому віці особливо гостро, інколи доходячи до рівня акцентуації, проявляються окремі властивості характеру, які не є самі по собі патологією, проте збільшують ймовірність психічних травм та  відхилень у поведінці. Зокрема, загострення типологічної для юнацтва такої риси як гіпертимність (підвищена активність та надмірне збудження), нерідко спричинює нерозбірливість у знайомствах, схильність до непродуманих, авантюрних вчинків, а типологічно обумовлена  замкнутість може перерости у хворобливу самоізоляцію або почуття власної неповноцінності тощо. На думку О.Личко, вік від 14 до 18 років є критичним періодом для розвитку психопатій.

         Емоційне життя є багатшим за змістом, більш відкрите, розвивається здатність до співпереживання (емпатичність), рідше  виникають афективні вибухи.

         Юнацький вік – це завершення перехідного стану від дитинства до дорослости. У психологічному плані в цей час (18-23 роки) відбувається саморозвиток, свідоме самовдосконалення. Це остання стадія підготовки до дорослості, до практичної професійної діяльності. Соціальну ситуацію розвитку можна визначити як поріг дорослого життя.

         Самосвідомість проявляє себе як неповторну особистість, з власними судженнями, переживаннями, почуттями, поглядами та оцінками. Основний психологічний здобуток юності – це відкриття для себе власного внутрішнього світу, центром якого є власна особистість, власне “Я”, формування особистісної ідентичності, почуття індивідуальної самототожності та цілісності.

         Важливим є формування почуття дорослості, чоловічої чи жіночої, як особи певної статі з характерними потребами, мотивами, ціннісними орієнтаціями , ставленням до протилежної статі та відповідними формами поведінки, стереотипами уявлень про нормативні образи чоловіка і жінки, які визначені історично зафіксованою диференціацією статевих ролей.

         Однією з центральних проблем є взаємостосунки з дорослими та однолітками. Юнаки, як і підлітки, прагнуть звільнитись від контролю та опіки дорослих, а також від встановлених ними норм і порядків. Вони домагаються автономії:

– у сфері поведінки – потреба і право самостійно вирішувати особисті проблеми (дозвілля поза домівкою, перевага впливу однолітків);

– у сфері емоцій – потреба і право мати власні, самостійно обрані уподобання (розрив емоційного зв’язку з батьками, з’являються черствість, байдужість);

– у сфері нормативності – потреба і право на власні норми і цінності (ревниво захищають своє право на власні переконання, моральні установки і цінності, займають підкреслено максималістські  позиції, висловлюють крайні погляди щодо моди, смаків, проведення дозвілля).

Батьки, як правило, болісно  реагують на ці зміни з боку своїх дітей, виникають емоційні конфлікти. Проте це тимчасове явище, контакти з батьками відновлюються після завершення кризового періоду на новому рівні, якщо, звичайно, нетактовність і безцеремонність старших не закривають від них внутрішній світ молодої людини надовго, а то й назавжди.

В період юності продовжується переорієнтація спілкування з дорослих на ровесників. Характерним є відокремлення від батьків та входження  і належність до певної групи,  де юнаки сподіваються знайти емоційну теплоту, розуміння, визнання власної значущості тощо.

Для таких компаній є характерним високий рівень конформізму. Захист своєї незалежності від батьків, старших у цьому віці поєднується з вкрай некритичним ставленням до уявлень і цінностей власної групи та її лідерів. Індивідуальність утверджують в рамках своєї групи через однаковість, у спільному протистоянні комусь іншому. Важливо не просто ввійти  до групи, а бути прийнятим однолітками, відчувати свою необхідність для групи, мати в ній певний авторитет. Низький статус в групі корелює з високим рівнем тривожності.

Число груп і компаній, до яких входить старшокласник, весь час зростає,  залежно від його самооцінки і ціннісної орієнтації. Зростає час на спілкування з ровесниками, розширюються географія і соціальний простір спілкування та пошук і готовність до контактів.

Посилюється потреба в індивідуальній інтимній дружбі, активізуються міжстатеві стосунки і потреба в коханні, з’являються серйозні захоплення, багато хто розпочинає статеве життя.

Юнацькі мрії про кохання відображають насамперед потребу в емоційному теплі, душевній близькості, розумінні і, як правило, не збігаються з чуттєвістю, зумовленою статевим дозріванням. “Юнак не любить жінку, до якої відчуває бажання, і не відчуває потягу до жінки, яку він кохає”(І.Кон). Закохуючись, вони називають це почуття дружбою і, водночас,  відчувають сильний, позбавлений тонкого психологічного змісту еротизм як вираження біологічної сексуальної потреби. Юнаки часто перебільшують фізичні аспекти сексуальності, а дехто намагається відсторонитися від них. У таких випадках психологічним захистом стає аскетизм, або інтелектуалізм. Замість контролю над почуттями вони прагнуть цілком відмовитись від них: аскети – тому, що чуттєвість “брудна”, а інтелектуали – тому, що вона “нецікава”. Юнаки схильні наслідувати один одного і самостверджуватись в очах однолітків  за допомогою справжніх або “уявних” перемог, тому легкі закоханості серед них нагадують епідемії: як тільки з’явиться одна пара, відразу закохуються всі решта, нерідко у одних і тих же самих найпопулярніших в класі дівчину чи юнака.

Здатність до інтимної юнацької дружби і романтичної любові, що розвивається у цьому віці, позначається і на майбутньому дорослому житті, визначаючи важливі сторони розвитку особистості, моральне самовизначення і те, кого  і як буде любити  доросла людина. Своєчасна і достатньо повна інформативність в галузі психогігієни статевого життя має велике значення для нормального формування сексуальності та забезпечення в майбутньому сексуальної гармонії партнерської пари.

Основне соціальне завдання на цьому етапі – вибір професії, соціальне та особистісне самовизначення.

До закінчення школи юнаки та дівчата мають бути психологічно готовими до дорослого життя, повною мірою реалізувати себе в праці, громадському житті, в майбутній сім’ї.

Передусім це розвиток  потреб: освоєння способів спілкування; формування мислення і вміння орієнтуватись у різних його формах (науковому, художньому, етичному, правовому тощо), що виражається в світогляді; розвиток самопізнання, яке забезпечує усвідомлене і критичне ставлення до себе; становлення готовності до трудової діяльності.

Якщо ці якості сформовані, то молода людина має необхідну психологічну базу для самовизначення – центрального новоутворення юнацького віку. Провідною на цьому етапі стає навчально-професійна діяльність, визначення свого місця і орієнтації в ньому.

Вибір професії – це вибір способу професійного життя. На цей вибір впливають ряд факторів:

1. Свідомої зацікавленості  фахом на основі попереднього потягу до певних наук;

2.  Професійні традиції сім’ї (сімейні династії);

3. На підставі попереднього досвіду (повного або часткового), професійних функцій (трудове навчання в школі тощо).

     Незначна частина молоді вирішує здобути освіту  для того, щоб мати якусь професійну освіту і “зайняти час” після закінчення  загальноосвітньої школи. Чи будуть вони в майбутньому працювати за фахом, ці молоді люди особливо не задумуються – життя покаже. Здебільшого такі студенти навчаються посередньо, природної потреби у ґрунтовному засвоєнні фахових знань і практичних навичок у них немає.

Питання  “ким бути?” повинно іти в контексті з питанням “яким бути?”. Той, хто хоче всього, в дійсності нічого не хоче і нічого не досягне. У зрілої людини загальний кругозір повинен бути широким, а знання тонкощів своєї справи – досконалим. Процес “спеціалізації” в умовах комп’ютерного конвейєрного  виробництва і навчання породжує таке явище як “професійний кретинізм”. Б.Шоу дотепно сказав, “що в умовах прогресуючої спеціалізації з’явиться і такий фахівець, котрий буде знати все ні про що і нічого про все”. Цю тенденцію потрібно попереджувати,  інакше психічне здоров’я людини буде пошкодженим.

Молодість – початковий період зрілості (24-30 років), який характеризується як час пошуків себе, вироблення індивідуальності, усвідомлення себе як дорослої людини з відповідними правами і обов’язками, формування конкретного уявлення про майбутнє життя, зустрічі з майбутнім подружжям, одруження, водночас проблеми трудовлаштування та побуту.

На цій стадії переходу до розквіту часто відбувається велика криза в житті людини (близько 30 років), коли її уявлення про життя розходяться з дійсністю, життя перестає здаватися легким і зрозумілим, іноді руйнуються основи способу життя, перебудовується вся особистість.

       Значна частина молодих людей, які вступають в самостійне життя, переживають своєрідну “кризу деілюзії”, сутність якої зумовлена переживанням внутрішнього конфлікту між створеними у мріях ідеалами і реальним життям.   Як приклад наводимо прояви професійної деілюзії медика.

Молоді схильні до ілюзій. Як і більшість людей, медики-початківці (крім студентів з лікарських династій) часто вважають медицину всесильною. Такі люди при зустрічі з практичною медициною переживають деілюзію – розчарування. Медицина може успішно лікувати лише гострі патологічні стани, а не вилікувати всіх людей на  всіх етапах хвороби. Проте гіпертрофія деілюзії є шкідливою. Медик перестає бачити  хворого, а лише фіксує “випадки з практики”. Медики з надмірною самооцінкою лідерів починають переживати, що вони не можуть внести вирішальний особистий вклад в умовах колективної роботи (бригадира реанімаційного відділення, етапне лікування інфаркту міокарда тощо). У деяких молодих медиків при невдачах опускаються руки. Певна частина звикаються з тим, що вони “не боги” і  перестають критично оцінювати чи все можливе вони зробили для допомоги хворому. У частини молодих лікарів розвиваються  підвищене незадоволення, нервозність у ставленні до хворих  та колег, вони викликають в інших антипатію, псують життя собі і іншим, формується професійна деформація.

Криза деілюзії нерідко проявляється клінічними  ознаками синдрому дезадаптації, який супроводжується різноманітними функціональними розладами вегетативної нервової системи, дратівливістю, субдепресією, тривогою і астенізацією. Якщо упродовж шести місяців людина не адаптується до реальних умов життя, цей синдром може перерости у тривалий невроз і психічне здоров’я буде ушкодженим.

      Вікові особливості психічного здоров’я людей і проблеми становлення особистості значною мірою залежать від конкретних історичних умов суспільства. Психічне здоров’я окремої людини в різні вікові періоди залежить від біосоціальних і моральних умов суспільства в цілому. Особливо це стосується дітей, підлітків і юнаків, нервова система яких ще розвивається і стресові впливи руйнують вищу нервову діяльність в значно більшій мірі, ніж у  зрілому віці.

         Вплив сім’ї на формування тривоги у дитини

          Психолог, педагог, працівник освіти все частіше відмічають прояви тривоги в поведінці школярів, які виражаються в емоційному напруженні, підвищеній чутливості до прикростей і невдач, невпевненості в собі, своїх здібностях, в правильності вчинків,   незадоволенні собою, своєю поведінкою. Ці характеристики тривоги присутні і у молодших школярів, і у учнів середніх класів, і у старшокласників. Що ж таке стан тривоги і чим він викликається?

         З однієї сторони, тривога, – це показник значущості, цінності чого-небудь для людини, яка  виявляється в певних ситуаціях. Якщо вона виникає, то це говорить про небайдужість людини, про її певне ставлення  до того, що відбувається. Це так звана ситуативна тривога.

Але якщо людина починає відчувати ситуативну тривогу в більшості життєвих ситуацій, навіть при відсутності реальної загрози, то її поведінка в таких ситуаціях стає неефективною і дедалі більше негативно впливає на результати  діяльності: чи то навчання, чи стосунки з іншими людьми. Крім того, стан ситуативної тривоги  поступово може перетворитися в стійку особисту рису, яка характеризує всю поведінку людини.

 Безперечно, сім’я відіграє головну роль у формуванні, становленні і розвитку особистості дитини. Але, на жаль, також провідна роль у сім’ї і у виникненні різних психічних порушень, в тому числі і у формуванні тривоги дитини. Це обумовлено рядом обставин. Сімейні стосунки посідають головне місце в системі взаємовідносин особистості.

 Сім’я на ранніх, найважливіших для подальшого розвитку  етапах життя є єдиною, а пізніше однією із найбільш важливих соціальних груп, в які входить індивід. І тому сімейні події завжди приймаються близько до серця. Крім того, у сім’ї існує особлива відкритість і, отже, уразливість кожного члена сім’ї до різних внутрішньосімейних впливів, в тому числі і травмуючих. Слабкості і недоліки тут проявляються найбільш відкрито.

 

Найбільш доступним об’єктом для впливу зі сторони інших членів сім’ї, особливо зі сторони рідних, є дитина, оскільки її особистість недостатньо сформована і дорослі бачать багато недоліків, які, на їх думку, обов’язково потрібно викоренити. На формування тривожної особистості дитини особливий вплив виявляє тип виховання в сім’ї, а також ставлення до дитини зі сторони рідних.

 Серед найбільш несприятливих стилів виховання, тобто таких, які можуть викликати стан невпевненості і тривоги, можна виділити твердий авторитарний стиль, при якому дитина вимушена відігравати роль слабкої. Внаслідок  такого стилю виховання дитина незадоволена собою і тим, що вона робить, оскільки оцінює себе за критеріями рідних, намагається постійно компенсувати свою слабкість і страх. Найбільш негативно  на розвиток дитини впливає  емоційне знехтування рідних, коли вона є тягарем для них,  її потреби ігноруються. Дорослі постійно виявляють загальне незадоволення дитиною.. А вона, в свою чергу, не може зрозуміти, чим це викликано і прагне всіма засобами повернути любов близьких.

Прикладом цього можуть бути  дослідження на виявлення рівня тривоги і ситуацій, з якими вона пов’язана, серед учнів 8-9 класів. Результати показали, що близько 40 % підлітків мають підвищений і високий рівень тривоги. Серед ситуацій, які викликають тривогу, на першому місці стоїть  навчальна діяльність, на другому – міжособистісні стосунки і на третьому – ситуації, пов’язані з самооцінкою. Даючи відповідь на запитання: „Що найбільше тривожить в навчальній діяльності?”, учні називали складність предмета, суворість учителя, глузування однокласників, страх отримати погану оцінку, але  найчастіше  джерелом тривоги був страх перед рідними, неспроможність виправдати їх надії, почуття вини перед ними. Крім того,  спостерігалась значна кореляція між високим рівнем тривоги і неадекватною (заниженою) самооцінкою, негативні вимоги, які принижують дитину, роблять її залежною. Адже рідні знають всі слабкі сторони свого чада і часто користуються цим. А так, як може скривдити найрідніша людина, не може скривдити ніхто.

В результаті такого ставлення дитина починає відчувати  вину, розвиток її самостійності сковується страхом, вона відчуває себе дійсно неспроможною,

недостойною. Внаслідок цього знижується  самооцінка, з’являється невпевненість у собі, в  своїх силах. Цей страх тривоги постійно особливо посилюється і починає забарвлювати всю поведінку дитини. Такий стан вимагає уже більш серйозної корекційної роботи. Необхідно виділити ще один аспект впливу сім’ї на формування тривоги у дитини, а саме, відносини між батьками.   Часто трапляється, що свої подружні проблеми батьки починають вирішувати за рахунок дитини. На ній  можуть зганяти злість, як на більш слабкій. Тим більше, що привід завжди легко знайти (невиконані своєчасно уроки, неакуратність за столом тощо). Також дитину можуть використовувати як засіб при вирішенні конфліктів, як цінну зброю у сімейних битвах, кожен  із членів родини прагне перетягнути дитину на свою сторону, тим самим ілюзорно підтверджуючи власну правоту. В результаті – серйозна психологічна боротьба, у дітей виникають страх, відсутність почуття безпеки, емоційна напруженість, невпевненість в правильності свого вчинку. Незадоволення  і неможливість   змінити супутника життя переносяться  на дитину. В такому випадку спостерігається прагнення будь-якою ціною викорінити ненависні риси, які дитина переймає, наслідуючи батьків. Але дуже  емоційне ставлення  до цього призводить до зворотного: небажані риси закріплюються у дитини, з’являються різні комплекси, соматичні розлади, неврози.

Психічна депривація                            

         В науці проблема психічної депривації довгий час була майже невідомою. Останнім часом реальне життя примусило займатись цією проблемою. Депривація – обмеження можливостей задовольняти якісь потреби (рухові, сенсорні, материнські, соціальні, емоційні та інші), що супроводжується комплексними емоційними переживаннями.

         Концепція психічної депривації повністю не сформувана досі, про що свідчить багато термінів, які висвітлюють якусь певну сторону цього питання. В науковій літературі зустрічаються наступні синоніми поняття психічна депривація – психічне голодування, психічна недостатність, психічне виснаження, психічна кахексія, чутлива депривація, депривація материнської турботи, педагогічний дефіцит, ігровий дефіцит, часткова депривація, прихована депривація, госпіталізм, деприваційна ситуація, психічна ізоляція, деприваційний досвід, деприваційний синдром, деприваційне ураження, наслідки депривації.

         Психічна депривація – це  психічний стан, який виникає в результаті  життєвої ситуації, при якій суб’єкт не має можливості для задоволення своїх основних психічних потреб в достатній мірі і  протягом тривалого періоду  (Й.Лангмейєр і інші).

         Основними психічними потребами є: а) потреба в певній кількості стимулів, котрі постійно змінюються; б) умов для дійового навчання; в) потреба в первинних суспільних зв’язках (особливо з матір’ю; г) потреба суспільної самореалізації з неможливістю оволодінням суспільної ролі.

         Прикладами  крайньої соціальної ізоляції є діти, які здичавіли або виховувались тваринами (в основному вовками). Р.М.Зінг описав 31 достеменний випадок крайньої депривації дітей, який був обумовлений основними трьома причинами: 1) здичавілі діти, котрі втекли з сім’ї або були вигнані у дику місцевість і там самостійно вижили; 2) так звані “вовчі діти”, котрі були підібрані дикими або домашніми тваринами і виховувались ними; (найчастіше  годувальниками і виховательками бувають вовчиці, інколи медведиці, леопарди і дикі свині).. К.Лінней описав таких істот під назвою Homo Sapievs Ferus (“людина розумна дика”) з характерною тріадою: німий, чотириногий, зарослий волоссям ; 3) діти, котрих виховували психічно неповноцінні батьки або злочинці.

 Види психічної депривації

         Сепарація – ситуація,  при якій  відбувається припинення специфічного зв’язку між дитиною і її соціальним середовищем. При сепарації порушується взаємний контакт дитини з батьками. Це обумовлено  зміною звичного соціального середовища (поміщення дитини в ясла, школу, групи продовженого дня, лікарню, коли хтось із батьків залишає  сім’ю, після народження  молодшої сестри або брата, у надзвичайних ситуаціях викликаних природними катастрофами).

                            Типи сепараційних реакцій

1. Реакція на залишення матір’ю в грудному віці (синдром аналітичної депресії) – діти стають пасивними, сумними або боягузливими, притискаються до дорослих, вимагають уваги, перестають гратись. Потім розвиваються апатія і аутизм, інколи виражене оціпеніння. Коефіцієнт розвитку знижується, дитина втрачає  вагу, скаржиться на  безсоння, починає часто хворіти. Сьогодні такі вчинки матерів стали масовими. Держава законодавчо повинна зупинити це ганебне явище.

2. Реакція на поміщення в заклад дітей повзункового віку (12-24 місяці)

         З’являються ознаки відчаю, порушення апетиту, апатія до іграшок, неприязнь до інших дітей, нестійкість настрою, ігнорування дорослих, або надмірний потяг до них (“вішаються” на шию), неврози, прояви “активного протесту”.

         Діти, які поступили із сімей реагують на перехід в нове середовище більш виражено і негативно, ніж діти із сиротинців.

         При  переході з одного дитячого закладу в інший  60% дітей практично не реагують на зміну оточення; у 40% – виникають тимчасова пасивність, в’ялість, “тупість”. Через певний час ці явища минають.

3. Реакція дитини на повернення в сім’ю

Сепараційна тривожність (бояться нової розлуки).

Посилено тягнуться до матері і бояться розлуки з нею. Через кілька тижнів ці явища минають, проте, якщо розлука тривала понад 6 місяців,  дитина не може нормально зблизитись з матір’ю.

Зовнішні умови депривації.  Турбота про дітей у  спеціалізованих закладах.

В стародавні часи небажаних дітей умертвляли. Перші церковні собори заборонили дітовбивство. В багатьох церковних храмах виставляли миску,  куди жінки могли покласти народжених дітей, щоб їх ростили інші.

         Перший притулок для покинутих дітей був заснований в Цареграді в 335 р Пізніше таких дітей передавали у монастирі.  Більшість дітей, які потрапляли в притулки,  помирали. Так, у дитячих будинках Відня у 1811 р. померли 72% дітей, . у Брюселі – 79%., в Петербурзі у 1830-1833 роках –  50,5 %;  в Москві у 1822-1831 р – 66 % дітей. В той же час, в деяких місцях число  підкинутих  дітей  було дійсно дивовижним. К.Мейснер наводить дані  за 1722 рік, котрі свідчать,  що у Парижі було хрещено 18713 дітей, з яких 7676 або 41% були підкидьками.

         У дітей, які росли у сиротинцях, але  були позбавлені контакту з дорослими і ровесниками, коефіцієнт розвитку з третього місяця життя знижується. В кінці першого року, замість звичайної реакції на незнайомих людей вони безперервно верещать, або поводяться вкрай недружелюбно, причому зі страхом уникають неживих предметів. До двох років коефіцієнт розвитку знижується майже втричі. Діти стають пасивними, лежать у ліжечках з тупим виразом обличчя, не повертаються, їх химерні рухи пальців нагадують рухи кататоніків або децереброваних істот, опірність до інфекційних захворювань різко знижується. Разом з тим діти матерів-злочинців, які виховувались матерями у тюрмах, розвивались практично нормально. Тоді з’явилась теза: “Краще погана сім’я, ніж найкращий дитячий заклад”. Щоправда, це стосується проявів попередження психічної депривації але не стилю виховання.

         Нацисти фашистської Німеччини провели наступний експеримент. Підбирали фізично і психічно абсолютно здорових чоловіків і жінок. В особливих таборах вони жили разом доки жінки не вагітніли. Після пологів дітей забирали у спеціальні дитячі будинки щоб створити генофонд “надлюдей” чистої арійської раси. Але виявилось, що всі 20 дітей, які там утримувались, сильно відставали у розвитку. Лише одна дитина  розвивалася нормально, решта пізно починали говорити, у багатьох гігієнічні навички сформувались після 5 років. Деякі  діти стали глибокими олігофренами. У звіті про причини говорилось наступне: “Вони були позбавлені найважливішого, тобто любові матері. Немовлята лежали, як телята в інкубаторі. Ніхто до них не звертався з лагідним словом”.

         Останнім часом  чеськими дослідниками встановлено, що загальний розвиток дітей із сімей в 5-10 місяців становить 79-90 балів, а у дітей із  спеціалізованих закладів 36-66 балів, розвиток моторики, відповідно 58-80  і 40-63 бали, розвиток чуттєвого сприймання та ігрової активності – 86-96  і 48-75 балів, а розвиток мови і соціальних зв’язків – 85-97 і 8-77 балів. Мова дітей із сиротинців, які досягли шкільного віку, відповідає рівню дебілів. Навчання вони сприймають як розвагу,  якесь цікаве кіно, а не серйозне заняття.

         Період адаптації дітей до умов лікарні у віці 1 рік 6-9 днів, 2 роки –9-10 дні, 3 роки – 5-9 днів, 4 роки- 4-5 днів, 5 років – 2-4 дні, 11-15 років – 1-2 дні.  Найдовше пристосовуються до умов лікарні діти у віці 2 роки. Такі пацієнти повинні перебувати  з матерями. Дитина, котра росте без батьківського авторитету часто буває недисциплінованою, асоціальною, агресивною щодо дорослих і дітей.

                    Психологічні особливості  зрілості особистості

  Якість особистості, в основному, визначається рівнем і гармонійністю розвитку всіх сфер психіки, можливістю адаптації до навколишнього, здатністю досягти реальних результатів в своїй діяльності, а також рівнем об’єктивної самооцінки.

 Основні показники зрілої і незрілої особистості:

1.     Незріла особистість намагається змінити інших людей, пристосовувати їх до себе. Зріла – навпаки намагається змінити насамперед себе і переходить на гармонійну саморегуляцію у взаємостосунках.

2.     При конфліктах незріла особистість говорить: “Наді мною знущались”. Зріла особистість самокритично оцінює: “Я сам дозволив познущатись над собою”.

3.     Незріла особистість понад усе намагається змінити обставини, зріла – в першу чергу – пристосовуватись до них. В кожному мінусі вона намагається знайти і частку позитивного.

4.     Незріла особистість часто знає, але не уміє. Зріла  – не лише знає, але й уміє. Ось чому незріла особистість, в основному, критикує, а зріла робить справу (хоч інколи при цьому мовчить або злиться).

5.     Незріла особистість намагається влаштувати насамперед своє особисте життя, а потім справи. В результаті не виходить ні те, ні інше і така людина потрапляє в залежність від інших людей. Зріла особистість в першу чергу влаштовує свої справи і отримує незалежність. Особисте життя влаштовується  на основі саморегуляції.

6.     Потреби зрілої особистості випливають із потенційних можливостей, з її успіхів, її справ. Незріла особистість, не роблячи справи, копіює потреби зрілої особистості, збільшує їх розміри, не рахуючись із своїми реальними потенційними можливостями. (Згадайте потреби дорослих дітей, котрі сидять на шиї у своїх старіючих батьків).

7.     Незріла особистість думає про результати, а зріла про справу, і результат приходить після  її завершення.

8.     Незріла особистість хоче більше, ніж має, заслуговує і може. Вона не оцінює критично свої можливості, здійснює нераціональні вчинки і в результаті нерідко втрачає і те, що має. Зріла особистість задоволена тим, що має і діє з розумом, щоб примножити те,  що має.

9.     Незріла особистість хоче, щоб її справи влаштував хтось. Зріла особистість власні справи влаштовує сама.

10.                       Незріла особистість сподівається, зріла –  діє.

11.                       Незріла особистість намагається управляти іншими людьми, зріла управляє собою.

12.                       Незріла особистість – це “декорація, яка бажає стати фігурою”.Зріла особистість –  фігура, яка не задумується, як вона виглядає в очах  інших.

13.                       Незріла особистість спочатку приймає рішення, а потім підганяє під нього факти (звідси підозріливість незрілої особистості). Зріла особа спочатку збирає факти, а потім на їх основі приймає рішення (звідси відкритість зрілої особистості).

14.                       Незріла особистість хоче зайняти високе становище, не займаючись самовдосконаленням. Зріла особистість турбується про самовдосконалення, особистісний ріст. Високе визнання приходить само собою.

Якщо підсумувати все вище наведене, стає зрозумілим відомий вислів вітчизняного психолога С. Рубінштейна: “Особистість є те, що людина хоче (її нужди і потреби), що людина може (її здібності і можливості) і що вона собою являє (її спрямованість, характер і ступінь зрілості)”.

 Здебільшого найважливіші життєві проблеми вирішуються. У людини є професія, сім’я. Проте можливості “життєвого маневру” зрілості суттєво звужуються. Це обумовлює розвиток кризового періоду від молодості до зрілості, або так звану “кризу середини життя”.

       Багато психологів вважають найголовнішим у самовідчутті дорослої людини  почуття незаспокоєння. Якщо людина заспокоюється, вона перестає рости як особистість, перестає внутрішньо збагачуватись, внаслідок чого настає застій.  Більшість людей не встигають зробити все, що хочуть, але вони реально сприймають цей факт і не надто переймаються ним. Проте певна частина людей переживає цей факт болісно.  Такий стрес є причиною розвитку неврозів і психосоматичної патології. Частота смертей серед творчих працівників (особливо поетів, художників, артистів і талановитих вчених) в період 35-40 років різко зростає.

      Людям потрібно усвідомити, що трата сил і енергії повинна відповідати реальним можливостям людини і умовам буття. Бездумна трата сил у віці близько сорока років починає жорстоко мститись, руйнуючи психічне і фізичне здоров’я.

        У зрілому віці здебільшого виробляється відповідний стереотип життя: знижується сприймання нового, наростають скритність і консерватизм тощо.  Інколи це переростає у нетерпимість, фанатизм, самодурство із зниженням здатності критично оцінити професійні і творчі можливості оточуючих.

        Нерідко у цей період розпадаються сім’ї. Людині хочеться змінити професію і стиль життя. Після сорока років підвищується увага до свого здоров’я. У багатьох  в цей період виникає  відчуття відставання від життя, втрачається “смак життя”, розвиваються депресія і своєрідне відчуття, що вичерпуються можливості. Гегель назвав цей  стан “іпохондрією зрілої людини”. Психологи називають такий стан “кризою ідентичності”. Нерідко в структурі синдрому “кризи ідентичності зрілої людини” спостерігається феномен “предметної смерті”. Суть цього феномену  в тому, що людина “поглинається предметом, який становить сенс її життя, реалізуючись у цьому предметі”. Наприклад, батьки втілюються у дітях, учитель в учнях, вчений у відкриттях, художник в своїх творах і т.д. Іншими словами,  людина живе не для себе, а для інших осіб і предметів, які стали суттю її життя. Певні прояви “предметної смерті” зустрічаються практично у всіх людей. Проте зріла людина повинна більше уваги приділяти і собі, жити і для себе, любити і поважати себе. Це є важливою запорукою психічного здоров’я на межі зрілості і старості.

         Зрілість і старість

     Приблизно у 55 років людина приходить до межі зрілості і старості. В цей період, коли уже практично нічого змінити  не можна, людина стає своєрідним житейським філософом. Вона по-філософськи осмислює своє життя і буття суспільства. У цей період “душевних мук”, зумовлених переходом від стану максимальної активності і бурхливої діяльності до згортання її, різноманітних обмежень, занепадання здоров’я, дефіциту творчих сил і  головне, усвідомлення того факту, що необхідно поступитись місцем молодшим і вийти на пенсію, загострюються прояви кризи ідентичності, іпохондрії і предметної смерті, з’являється “інволюційна криза” – клімакс, гормональна перебудова. Зміна гормонального фону супроводжується вегетативними і психічними розладами, так званим “клімактеричним неврозом”. В цей період психіка стає дуже вразливою і оточуючим слід про це пам’ятати.

Вихід на пенсію в наш час не є безболісним процесом. У 39 %  пенсіонерів виявляється погранична патологія, основу якої складають неврози, у 29 % обумовлені комплексом переживань, пов’язаних з  виходом на пенсію.

Серед декомпенсуючих чинників  виступають:

втрата престижу (83 %); зміна звичного стереотипу (78 %); матеріальні проблеми (39 %); побутова невлаштованість (18 %); зміна рольових позицій в сім’ї (12 %).

Як правило, має місце поєднання декількох чинників: непідготовленість до зміни життєвого стереотипу; відсутність сформованих компенсаторних механізмів; обмеженість інтересів; невирішеність психотравмуючої ситуації. Все це можна оцінити як ситуаційний фактор попадання людини в незвичні умови існування, зміну життєвого стереотипу, що призводить до адаптаційних розладів: депресивних, іпохондричних, невротичних.

На першому етапі невротичної депресії зберігається  компенсація адаптації, наростають симптоми повільно: епізоди пригніченого настрою, дратівливості, втоми, вегетативні розлади. Ці переживання приховуються від оточуючих.

На другому етапі відмічається декомпенсація і порушення адаптації, які виникали в перші два роки, і обумовлювалися труднощами життя “в новій якості”. Посилюється іпохондричність, невпевненість в собі, песимістичне бачення майбутнього, послабляється соціальна активність. Психогенні порушення сприяють декомпенсації соматичної і церебральної патології з наступним наростанням органічних порушень, які набувають затяжного перебігу.

         Зміни  способу і якості життя людей  пенсійного періоду призводять до специфічних психогенних розладів адаптації пізнього віку, які розвиваються при впливі вперше виникаючої, комплексної психотравми, пов’язаної з попаданням в незвичні умови існування.

Людина здебільшого старіє раптово. Потім наступає тривалий латентний період, коли вона змінюється мало.

     Раніше старість розглядали  з похмурих позицій Лютера: “Старість – це жива могила”, що відповідало духові часу і поділялось його сучасниками. В наш час  людям більше до вподоби теза А.Морза про те, що “Старість – це погана звичка, для якої в активних людей немає часу”.  Між цими крайніми поглядами лежить безодня, заповнена людськими поглядами на старість, кожен з яких має свій смисл і своє значення.

      Сучасні психологи говорять про своєрідні новоутворення старечого віку, які нічим не гірші і не кращі, ніж психологічні новоутворення інших періодів життя.  Старість це не обов’язково маразм. В ній є своя сувора естетика і жива сила. Активний спосіб життя продовжує вікову гармонію.

 

 Психологічні аспекти старіння

         Старіння – закономірне виникнення в органах і системах організму вікових змін, які послаблюють його пристосувальні можливості і призводять до старості.

         Старіння – складний біологічний процес, який відображає одну із сторін розвитку живого організму, розвиток його в часі: процес внутрішньо суперечливий, який поєднує як регресивні тенденції, так і прогресивні – формування нових пристосувальних механізмів.  Старіння є закономірним і заключним етапом онтогенезу, вивченням якого займається геронтологія.

         Геронтологія – галузь медико-біологічної науки, яка вивчає закономірності старіння живих організмів, в тому числі й людини. Геронтологія включає геріатрію – вчення  про особливості хвороб людей похилого віку, геронтогігієну –  вчення про гігієну людей похилого віку, геронтопсихологію і психіатрію – вчення про вікові психологічні зміни і захворювання осіб похилого віку, геродієтику – вчення про збалансованість енергетичної цінності харчового раціону і енергетичних витрат організму тощо.

         В геронтології розрізняють фізіологічне і передчасне старіння.

         Фізіологічне старіння – це природний, біологічно детермінований процес, закономірний початок і поступовий розвиток старечих змін, що  обмежують здатність організму адаптуватись до оточуючого середовища.

         Позитивні компенсаторні риси особистості при старінні:

1. Врівноваженість.

2. Відчуття власної гідності.

3. Життєвий досвід і мудрість.

4. Здоровий консерватизм.

5. Охорона добрих традицій.

 

Негативні риси особистості при старінні:

1.     Зниження активності.

2.     Загострення рис характеру з втратою гармонійності.

3.     Звуження кола інтересів.

4.     Вороже ставлення  до всього нового.

5.     Послаблення уваги і запам’ятовування.

6.     Підвищена втомлюваність.

7.     Страх перед хворобами.

8.     Загальна загальмованість всіх дій.

9.     Псевдомудрість.

       Середня тривалість життя в історичному аспекті постійно збільшувалась.  Неандертальці жили в середньому 20 років, в часи Римської імперії – 23, в ХVІІІ столітті – 44,  в теперішній час тривалість життя людей у розвинутих країнах складає 68-72 роки.

       Така тривалість життя значною мірою зумовлена успіхами медицини, а саме,  різким зниженням рівня дитячої смертності, ліквідацією особливо небезпечних інфекційних хвороб, успіхами в інших сферах медицини. Існують реальні резерви продовження середньої тривалості життя за рахунок успіхів медицини з 68-72 років до 78-82 років (в середньому до 80 років). Отже, більшість людей, яким сьогодні 20-25 років, будуть жити в якості пенсіонерів.

       Згідно із сучасними поглядами, люди віком понад 90 років вважаються довгожителями. Проте І.Мечніков, О.Богомолець, І.Павлов та інші вчені вважали, що природна тривалість життя повинна становити більше 100 років.

Американський біохімік Том Мауер вважає, що покращення якості життя приведе до продовження генетично обумовленої тривалості  життя – 140 років. “Люди подолали межу 50 років в минулому столітті, сьогодні – 70 років…, 70 років – це ненормальний кінець, в 70 років повинен бути розквіт життя…, старість це хвороба, і ми можемо вилікувати її, і вже знайшли, як її подолати”. Він рекомендує:

–         класичні вимоги – здоровий спосіб життя;

–         уникати вживання шкідливих речовин і стикання з ними, тобто створити стратегію безпеки свого життя;

–         максимальне вживання речовин, які б сприяли  функціонуванню всіх систем організму на рівні 20 років, або відновленню в зрілому віці.

Найголовніше – оберігання себе від шкідливостей в продуктах щоденного вживання і турбота про самого себе.

Т. Мауер рекомендує загальну концепцію профілактики, відновлення здоров’я і повноцінного довголіття, в основі якої лежить  безпечний спосіб життя  і яка передбачає турботу про екологію зовнішнього і внутрішнього середовища.

Особистість людей похилого віку

      “Як  байка, так і життя цінується не за тривалість, а за зміст” (Сенека).

Основним завданням геронтології є “не лише додати роки до життя, але і доповнити життям роки” ( Е.Авербух). У старих людей знижені самопочуття, самовідчуття, самооцінка, посилюються почуття малоцінності, невпевненості в собі, незадоволення собою. Настрій, як правило, знижений, переважають різноманітні тривожні побоювання: одинокості, безпорадності, злиднів, смерті. Старі стають похмурими, дратівливими, мізантропами, песимістами. Здатність радіти знижується, від життя вони нічого доброго уже не чекають. Інтерес до зовнішнього світу зменшується.  Їм все не подобається, звідси –  буркітливість. Вони стають егоїстичними і егоцентричними, більш інтравертованими (зверненими до себе, своїх внутрішніх переживань), коло інтересів звужується, з’являється підвищений інтерес до переживання минулого, до переоцінки цього минулого. Поряд з цим підвищується інтерес до свого тіла, до різноманітних неприємних відчуттів, котрі часто спостерігаються в старості, відбувається іпохондризація. Невпевненість у собі і в завтрашньому дні робить старих більш дріб’язковими, скупими, надобережними, педантичними, консервативними, малоініціативними  тощо. Послаблюється у старих і контроль над своїми реакціями, вони недостатньо добре володіють собою. Всі ці зміни у поєднанні із зниженням гостроти сприймання, пам’яті, інтелектуальної діяльності створюють своєрідний образ старої людини і роблять всіх старих в якійсь мірі подібними один на одного. Правда Е.Авербух уточнює: “було б неправильним думати, що всі відмічені зміни в однаковій мірі мають місце у всіх людей”.

         Уточнюючи наведену вище картину зміни особистості в старості, потрібно підкреслити, що весь перелік негативних рис рідко зустрічається в однієї людини.

 

 

 

Типологія старих людей згідно Ф.Гізе (Х психологічний конгрес у Бонні)

1.     Старий – негативіст  заперечує у себе будь-які ознаки старості.

2.     Старий-екстраверт  визнає настання старості, але приходить до цього шляхом спостереження за оточуючою дійсністю (спостереження за молодим поколінням, яке виросло, розходження з ним у поглядах і інтересах, смерть близьких людей, новини в  техніці і суспільному  бутті, змінене становище у сім’ї).

3.     Старий-інтраверт  гостро переживає процес постаріння. З’являється  байдужість до нового, переважають оживлення спогадів про минуле – ремінісценції, зростає інтерес до питань метафізики, розвивається малорухомість, послаблення емоцій, прагнення до  спокою.

 

Класифікація старості  залежно від характеру діяльності

І.Кон виділяє 4 різні соціально-психологічні типи старості.

       Перший тип – активна, творча старість, коли  людина йде на пенсію і продовжує трудитись неповний робочий день, бере участь в суспільному житті,  живе повноцінним життям, не відчуваючи якоїсь неповноцінності.

       Другий тип – також відрізняється добрим соціальним і психологічним пристосуванням, але енергія цих пенсіонерів спрямована, головним чином, на влаштування власного життя – матеріальне благополуччя, відпочинок, розваги і самоосвіту, на що раніше їм не вистачало часу.

       Третій тип (здебільшого жінки) – переключають свою енергію і інтереси на сім’ю. Оскільки домашня робота є невичерпною, їм ніколи сумувати, але задоволення від життя у них звичайно слабше, ніж у представників перших двох типів.

       Четвертий тип – люди, смислом життя яких стає турбота про зміцнення власного здоров’я, яка не лише стимулює різноманітні форми активності, але і дає відповідне моральне задоволення. Однак ці люди (частіше чоловіки) схильні перебільшувати значення своїх дійсних і уявних захворювань, їх свідомість і самосвідомість відрізняються підвищеною тривожністю. “Іпохондрик – це людина, якій добре тоді, коли їй погано”.

Згідно з І.Коном, є і негативні  типи розвитку:  

       І тип –  агресивні старі буркотуни, які вічно незадаволені оточуючим світом, критикують всіх, крім самих себе, всіх навчають і тероризують  навколишніх  нескінченними  претензіями.

      ІІ  тип негативного прояву старості – розчаровані і зневірені у собі і власному житті одинаки і сумні невдахи. Вони звинувачують себе за дійсні і уявні втрачені можливості, не здатні прогнати від себе сумні і неприємні спогади про життєві помилки, що робить їх дуже нещасними.

                              

Психічна саморегуляція

         Стенокардія та інфаркт міокарда, гіпертонічна хвороба та інсульт, виразкова хвороба шлунка і дванадцятипалої кишки, бронхіальна астма, хронічний коліт і артрити, синдром хронічної втоми і неврози – ось неповний перелік проявів так званої психосоматичної патології, в основі яких лежать конфліктні ситуації, дистрес.  Саме психогенні фактори, такі як страх, неспокій, ненависть, винятковий егоїзм, надмірна скупість і нездатність пристосовуватись до реальної дійсності є основними чинниками  розвитку  психосоматичних та не вротичних захворювань.

         Джозеф Монтег’ю, автор книги “Розлади шлунка на нервовому ґрунті”, пише: “Виразки шлунка виникають не від того, що ви їсте. Виразки виникають тому, що з’їдають вас”.

         «Бог може простити нам гріхи наші, – сказав Вільям Джеймс – але нервова система – ніколи”. Уникнути впливу всіх негативних чинників неможливо, але навчитись психічної саморегуляції – можливо.

Психологи не розглядають конфлікт окремо від його найближчих  родичів: фрустрацій і стресів. Окрім цього, вони враховують наші основні поведінкові реакції, внутрішні механізми адаптації, необхідні для оцінки даної ситуації або пошуку виходу з неї.

         Набір реакцій практично необмежений, усе залежить від подій (які деколи називають стресорами), які їх запускають.

         Реакція на фрустрацію в конфліктній ситуації виникає, коли шлях до мети заступає яка-небудь перепона, і може бути такою:

1) наполегливість – продовжувати свою лінію;

2) підсилення – старатися ще більше;

3) обхід – іти до мети окружним шляхом;

4) агресія – домагатися свого за допомогою насильства;

5) обвинувачення – шукати помилку або винних;

6) відхід – відійти від проблеми;

7) втеча  – відійти від усього.