Вчення про імунітет

Гіперчутливість негайного і сповільненого типу. Алергічні реакції та їх діагностичне значення. Імунотерапія та імунопрофілактика. Серологічні реакції  в діагностиці інфекційних захворювань

 

Імунопрофілактика та імунотерапія інфекційних захворювань

 

Характеристика вакцинних препаратів. Інфекційні хвороби можна попередити шляхом активної або пасивної імунізації. Активна імунізація проводиться з допомогою вакцинних препаратів.

Вакцини – препарати, одержані з бактерій, вірусів та інших мікроорганізмів, їх хімічних компонентів, продуктів життєдіяльності або виготовлені штучним шляхом, які застосовуються для активної імунізації людей і тварин з метою профілактики і лікування інфекційних хвороб.

Усі вакцини за способом одержання й характером антигенів поділяють на живі, вбиті, хімічні, субклітинні, субодиничні, анатоксини, штучні на основі рекомбінантних ДНК, антиідіотипові. За кількістю антигенів розрізняють моно-,  ди-,  три-, тетравакцини тощо.

Для забезпечення виробництва нешкідливих, стандартних вакцин існує єдина система їх випробування і застосування. Вона передбачає: одержання вакцинного штаму, виготовлення достатньої кількості препарату, експериментальна перевірка його на стерильність, токсичність, реактогенність, імуногенність на тваринах, оцінка  ефективності на обмеженому контингенті людей, вивчення  ефективності при масовому застосуванні.

Живі вакцини –  біологічні препарати, виготовлені з живих бактерій або вірусів із пониженою вірулентністю, але вираженими імуногенними властивостями. Вони нездатні в звичайних умовах викликати захворювання, але слабкий інфекційний процес при цьому має місце. Тому живі вакцини, як найбільш ефективні препарати для щеплення, індукують довготривалий і  напружений поствакцинальний імунітет. Досить однократного введення  препарату, щоб розвинулась несприйнятливість до збудника.

Для виготовлення живих вакцин використовували методи зниження вірулентності (атенуацію) бактерій, вірусів, створюючи несприятливі умови культивування.

Серед живих вакцин найбільш широко використовується  протитуберкульозна вакцина БЦЖ (BCG – Bacterium Calmette, Guerin).

При виготовленні деяких вакцин збудники культивують у курячому ембріоні (рикетсії висипного тифу, віруси грипу, кору, паротиту),  вирощують вакцинні штами  у культурах тканин (вакцини проти кору, жовтої гарячки, поліомієліту, сказу).

Крім атенуації,   живі    вакцини можна одержувати шляхом  селекції (відбору) з існуючих  у природі  штамів таких варіантів, які мають найменшу вірулентність (вакцини проти бруцельозу, туляремії, віспи, поліомієліту).

У той же час, незважаючи  на високу   ефективність, живі вакцини  мають ряд недоліків. Їх важко  зберігати, стандартизувати, контролювати активність. У людей   з імунодефіцитами живі вакцини можуть викликати   захворювання.

У даний час знову набуває великого значення метод атенуації. Але докорінно змінились самі принципи атенуації – зниження  вірулентності мікроорганізмів. З цією метою використовують генетично модифіковані мікроорганізми (бактерії, віруси). Такі вакцини містять або непатогенні мікроорганізми, які синтезують антигенні детермінанти певного патогенного збудника, або штами патогенних бактерій, у яких вилучені гени патогенності.

Наприклад, створено штам холерного вібріону, у якого  вилучено ген, який кодує А1-пептид – відповідальний за синтез ентеротоксину. Ефективність імунізації таким штамом  висока.

Інший сучасний спосіб одержання атенуйованих вакцин полягає у вилученні з геному патогенних бактерій ділянок генів, які відповідають за незалежні життєво важливі функції. Вважається, що такі штами будуть мати незначну здатність до розмноження і продукції факторів патогенності. Одержано протисальмонельозну вакцину, у бактерії якої внесені зміни в гени, що кодують синтез ароматичних сполук і метаболізм пуринів.

Інактивовані (вбиті)   вакцини. Виготовлення вбитих вакцин складний і відповідальний процес. Він розпочинається з підбору вакцинного штаму, який повинен мати виражені вірулентні та імуногенні властивості.  Культуру засівають на оптимальні живильні середови- ща для одержання значної кількості біомаси бактерій. Після цього готують маточні суспензії, які піддають інактивації. Залежно від її способу, розрізняють гріті вакцини (культуру прогрівають при 56-60 °С протягом 1-2 год); формолові вакцини, спиртові, ацетонові тощо (при дії на мікроби відповідних  хімічних речовин). На наступному етапі вакцини стандартизують тобто встановлюють певну   густоту їх суспензії (1-4 млрд мікробних тіл в 1 мл). Препарати піддають обов’язковій перевірці на стерильність, антигенність, імуногенність, реактогенність тощо. Після цього одержані вакцини розливають в ампули й закупорюють.

Із вбитих вакцин  використовують лептоспірозну, гонококову, грипозну, поліомієлітну  Солка, японського  та кліщового енцефаліту, антирабічну.

Хімічні вакцини.  З  метою  введення в організм очищених антигенних препаратів, вільних  від баластних речовин, з бактерій чи вірусів за допомогою хімічних методів або ультразвуку вилучають окремі антигенні компоненти. Вони й складають основу хімічної вакцини. Такі очищені антигени    можна концентрувати й адсорбувати на різних основах, збільшуючи цим їх імуногенну активність. Такі сорбовані вакцини створюють в організмі депо препарату, з якого  в кровоток поступово   всмоктуються антигени,   що    забезпечує тривалу імуностимулюючу дію. До найбільш відомих  хімічних вакцин належать черевно-тифозна, пневмококова, менінгококова.

Субклітинні вакцини – вакцини, які містять окремі фрагменти мікробних клітин. Наприклад, до складу пневмококової, менінгококової, проти Haemophilus influenzae вакцин входять капсульні полісахариди цих бактерій; вакцина проти гепатиту В містить поверхневий антиген вірусу.

Субоодиничні вакцини ­– вакцини, які містять лише окремі білки патогенного мікроорганізма. Для їх створення успішно використовується технологія рекомбінантних ДНК.

Перевагами таких вакцин є те , що вони містять очищений імуногенний білок, вони безпечні, не здатні викликати захворювання, стабільні. Їх хімічні властивості відомі, в їх складі відсутні інші білки і нуклеїнові кислоти, які могли би викликати небажані побічні ефекти в організмі.

Недоліками субодиничних вакцин є те, що очистка специфічного білка коштує дорого, а просторова конфігурація виділеного білка може відрізнятись від вихідного, що може привести до зміни антигенних властивостей.

На сьогодні створені й пройшли апробацію такі субодиничні вакцини:

                                                                                                            Таблиця

Основні види сучасних субодиничних вакцин

 

Анатоксини  – препарати,  які одержують  із  бактеріальних білкових токсинів при   дії на них формаліну (0,3-0,5 %)  протягом  3-4 тижнів при температурі   39-40 °С. Після  такої обробки токсин втрачає отруйні властивості, але зберігає антигенні. Одержані    анатоксини очищають, концентрують й адсорбують на гідроокисі алюмінію. Мікробіологічна промисловість випускає правцевий, дифтерійний, ботулінові, гангренозні, стафілококовий   анатоксини. При імунізації цими препаратами в організмі виникають  антитіла  (антитоксини), які  здатні  нейтралізувати дію відповідних токсинів.  Активність анатоксинів визначають  за їх здатністю вступати в реакцію із специфічною антитоксичною сироваткою. Їх  виражають в одиницях зв’язування (ОЗ) або флокуляційних одиницях.

Силу анатоксину визначають у реакції флокуляції, яка за механізмом подібна до реакції преципітації. Флокуляція – феномен утворення каламутної хмаринки під час взаємодії анатоксину з антитілом. Початкова  (ініціальна)  флокуляція відбувається при чіткій відповідності кількості  антигену й антитіла. Кількість анатоксину, яка зумовлює ініціальну флокуляцію з  1 МО (міжнародною одиницею) антитоксичної сироватки, приймають за одиницю флокуляції.

Асоційовані вакцини. Препарати, до складу яких  входять  декілька антигенів, одержаних із мікроорганізмів і анатоксинів. Їх переваги в тому, що вони  забезпечують імунітет  проти  декількох інфекцій  при одномоментному їх   введенні.  Випускають такі асоційовані вакцини:  АКДП (містить  коклюшні бактерії  і два  анатоксини – дифтерійний і правцевий, які адсорбовані),  ДТ-Polio (дифтерійний, правцевий анатоксини та інактивовані віруси  поліомієліту), Пентакт- ХІБ (полісахарид бактерії  інфлюенци,   правцевий  і дифтерійний  анатоксини, інактивований збудник кашлюка, інактивована вакцина поліомієліту І, ІІ, ІІІ) та інші.

Штучні вакцини. Штучне  копіювання антигенів і детермінант методами  генної інженерії може сприяти створенню  вакцин без баластних домішок.  Для отримання антигенів з  необхідними  детермінантами без  сторонніх субстанцій  існує два напрямки: 1) виділення високоочищеного антигену із природнього матеріалу методами препаративної біохімії або  генної інженерії; 2) хімічний синтез антигенних детермінант. Як правило, виділяють або  конструюють протективні антигени, адгезини, ферменти, протеїни оболонки, токсини. Незабаром будуть створені вакцини, які забезпечать імунітет до збудників, проти яких  поки що   надійного  захисту немає. Такі препарати можна створити на базі рекомбінантних ДНК, хімічного синтезу та  антиідіотипних антитіл.

Основою таких рекомбінантних вакцин є перенесення в плазміду  або вірус гена, відповідального за продукцію необхідного антигену. Такі препарати поділяють на генно-інженерні вакцини з антигенів, синтезованих в рекомбінантних бактеріальних системах і дріжджах; векторні генно- інженерні  живі вакцини  на основі вірусу вісповакцини та інші.

У прокаріотні системи (кишечна паличка, сінна паличка)  внесені плазміди з генами, які контролюють синтез антигенів менінгококів, гонококів, холерних вібріонів, малярійних плазмодіїв.

Все більшого значення набуває новий напрям створення штучних вакцин, який одержав назву – генної імунізації. Імунна відповідь формується без введення антигену в організм. Методика базується на включенні в клітини мішені гена, який кодує антиген. Наприклад, у плазміду E. coli інтегрували ген білка-антигена і такий мікроорганізм використали для внутрішньом’язової імунізації. В результаті, в організмі вироблялись білки-антигени і в сироватці відмічали наявність відповідних антитіл.

Найбільш перспективно використовувати  у таких вакцинах, особливо вірусних, корові (нуклеопротеїдні) білки. Ці білки індукують імунну відповідь організму, незалежно від зміни поверхневих антигенів, особливо це стосується  ВІЛ і вірусу грипу. Такі вакцини  поки що вживаються для експериментальної імунізації тварин (грипозна, антирабічна, протималярійна, проти гепатиту В).

Векторні вакцини. Векторні вакцини найчастіше готуються на основі вірусу вісповакцини. В геном вірусу одночасно вносять гени, що кодують антигенні детермінанти різних збудників  (вірусів сказу, грипу, ВІЛ, гепатиту  В,  простого герпесу тощо). Щеплення здійснюють таким модифікованим вірусом вісповакцини. В якості векторів також використовують аденовіруси, поліовірус, вірус вітрянки. Таким чином, векторні вакцини дозволяють провести імунізацію одномоментно проти декількох захворювань, індукуючи ефективну імунну відповідь.

Досить актуальним є конструювання вакцин, які безпосередньо можна  вводити через рот або через ніс, а не парентерально. У той же час такі оральні вакцини повинні бути стійкими до кислого середовища шлунка і дії травних ферментів. Створені в експерименті вакцини базуються на використанні живих рекомбінантних мікроорганізмів. мікроносіїв для білкових антигенів.

Таким чином, крім вірусів в якості вектора необхідних антигенів можна використовувати і слабо патогенні бактерії. Відомо, що поверхневі антигени бактерій є сильними імуногенами. Один із способів створення таких вакцин є розміщення протективного антигена патогенних бактерій на поверхні непатогенної бактерії. За допомогою рекомбінантних технологій вбудовуються різні епітопи в один флагеліновий ген слабопатогенних сальмонел і такі штами використовуються для пероральної імунізації.

Рекомбінантні оральні вакцини

 

Однак у деяких  бактерій антигени не мають білкової структури, що не дозволяє їх одержати генно-інженерним способом. Тому почали створювати так звані  антиідіотипні вакцини. Антиідіотипні вакцини    це  антитіла (антитіла другого  порядку), які несуть    справжній  внутрішній образ детермінант антигену і  викликають при його відсутності адекватну імунну відповідь.

Вже розроблені такі вакцини проти стрептококів, вірусів гепатиту В. Вони мають перевагу перед іншими препаратами, оскільки ніколи не зможуть викликати захворювань.

Відкрито і вивчено новий клас імунопотенціаторів – синтетичних поліелектролітів, які активують  клітини імунної системи й зумовлюють при їх введенні разом з антигенами сильну імунну відповідь навіть  у осіб з   генетично детермінованою низькою відповіддю на ці антигени.

У практичній медицині використовується ряд полівакцин для лікування захворювань дихальних шляхів у хворих з хронічними запальними процесами. Наприклад, вакцина ВП-4, яка містить антигени стафілокока, клебсіели пневмонії, протея, кишечної палички при введені через рот або через ніс виявилась досить ефективною.

Створення й широке застосування таких вакцин забезпечить поступовий перехід від ін’єкційних вакцин до таких препаратів, що  в значній мірі полегшить технічні й психологічні аспекти  вакцинації.

Останніми роками одержані вакцини, білки яких синтезуються рослинними клітинами, в хромосому яких інтегровано гени окремих вірусів і бактерій. Проходять клінічні випробування такі вакцинні препарати, що містяться в моркві, бананах тощо. Таким чином незабаром зникне необхідність ін’єкційного методу введення вакцин.

Показання і протипоказння до проведення профілактичних щеплень

Планова імунізація проти багатьох інфекцій проводиться всьому населенню, яке не має  протипоказань до щеплень. Проте, залежно від епідеміологічної ситуації в певних регіонах проводять вакцинацію проти захворювань, які дають епідемічні спалахи (дифтерія). Має значення і професійний фактор. Так, на територіях, де реєструють захворювання на сибірку, лептоспіроз, туляремію, бруцельоз, в першу чергу вакцинують людей, які  можуть заразитись  у зв’язку  з особливостями їх роботи.

 Планову   вакцинацію дітей і дорослих проводять у терміни, передбачені календарем щеплень (табл. 26).

Таблиця 26

Календар профілактичних щеплень

Вік	Щеплення            проти
1 день		Гепатиту В
3 день	Туберкульозу
1місяць
3 місяці		Гепатиту В	Дифтерії, коклюшу, правця	Поліомієліту
4 місяці			Дифтерії, коклюшу, правця	Поліомієліту
5 місяців		Гепатиту В	Дифтерії, коклюшу, правця	Поліомієліту
6 місяців
12-15 місяців					Кору, краснухи, паротиту
18 місяців			Дифтерії, коклюшу, правця	Поліомієліту
3 роки				Поліомієліту	Кору, краснухи, паротиту
6 років			Дифтерії,  правця	Поліомієліту
7 років	Туберкульозу
11 років			Дифтерії,
14 років	Туберкульозу		Дифтерії,  правця	Поліоміє літу
15 років					Краснухи (дівчата), паротиту (хлопці)
18 років			Дифтерії,  правця
Дорослі		Гепатиту В	Дифтерії,  правця

 

Протипоказаннями для проведення всіх видів щеплень є гострий гарячковий стан. При імунодефіцитних станах не можна проводити щеплення живими вакцинами (БЦЖ, коровою, паротитною, поліомієлітною). При хронічних захворювання нервової системи  протипоказано вводити живі  корову й паротитну    вакцини, АКДП і ДП. Заборонено щеплення вакциною БЦЖ осіб із тяжкими формами алергічних захворювань.

    Імунізацію населення здійснюють у спеціальних кабінетах профілактичних щеплень, які розміщуються в поліклініках, дошкільних закладах і школах. У кожному кабінеті повинні бути холодильник для зберігання імунологічних препаратів, стіл, кушетка, шафа для інструментів, шафа з медикаментами для першої допомоги при виникненні післявакцинальних реакцій.

До проведення щеплень допускаються спеціально підготовлені медичні працівники, які ознайомлені з інструкціями із застосування вакцин, технікою їх введення, порядком надання першої допомоги при необхідності. Імунізація проводиться під керівництвом лікаря. Усі вакцини необхідно вводити в організм із дотриманням правил асептики й антисептики. Дільнична медична сестра щомісячно відбирає дітей, яких потрібно імунізувати в наступному місяці, з врахуванням існуючого календаря щеплень.

 

Серотерапія і серопрофілактика

Часто необхідно терміново попередити розвиток захворювання в людини, яка була в контакті з джерелом інфекції. Такий захист досягають введенням готових антитіл (імунних сироваток, імуноглобулінів).  Імунні сироватки та імуноглобуліни вживають і для лікування  інфекційних захворювань, особливо тих, при яких вирішальну роль відіграють білкові токсини.  Усі лікувально-профілактичні сироватки поділяють на антитоксичні, антимікробні й антивірусні.

 Антитоксичні сироватки (протиправцева, протидифтерійна, протиботулінові, протигангренозні та ін.) виготовляють у науково-дослідних інститутах шляхом гіперімунізації коней відповідними анатоксинами (дифтерійними, ботуліновими, гангренозними тощо). Після кількох циклів гіперімунізації в коней беруть кров і одержують відповідну антитоксичну сироватку, в якій міститься величезна кількість специфічних антитіл (антитоксинів). Сироватки очищують від баластних речовин, перевіряють на стерильність, нешкідливість, апірогенність і активність. Їх обов’язково титрують, тобто визначають концентрацію антитіл, яку виражають у антитоксичних одиницях (АО) або в міжнародних одиницях (МО). За одну таку одиницю приймають найменшу кількість сироватки, яка нейтралізує певну кількість DLM відповідного токсину. Для кожного виду сироватки є своє визначення АО (МО). Так, за 1 АО протидифтерійної сироватки приймають  найменшу її кількість, яка нейтралізує 100 DLM дифтерійного токсину для гвінейської свинки масою 250 г. На етикетках ампул із сироватками обов’язково вказують кількість АО (МО), що необхідно для визначення лікувальної чи профілактичної дози.

Антимікробні (антивірусні) сироватки виготовляють шляхом гіперімунізації тварин відповідними вбитими бактеріями (вірусами) або їх антигенами.

Останнім часом замість нативних антитоксичних і антимікробних (антивірусних) сироваток виготовляють відповідні γ-глобуліни, адже саме у цій фракції сироваткових білків концентруються антитіла. Для них також вказують одиниці активності, переважно МО.

Пасивну профілактику можна також здійснити за допомогою сироватки людини, яка перенесла цю хворобу (кір). Взагалі в сироватці людей у невеликій кількості містяться антитіла проти вірусів поліомієліту, кору, грипу, збудників кашлюка, скарлатини. Одержуючи із сироватки людський γ-глобулін, мають препарат із високою концентрацією захисних антитіл. В епідемічному вогнищі цей препарат призначають особам, які були в контакті з джерелом інфекції.

Людські гамаглобуліни, які містять значну кількість антитіл проти токсинів, одержують шляхом імунізації донорів відповідними анатоксинами з подальшим осадженням  γ-глобулінової фракції із сироватки.

Чужорідні сироватки та γ-глобуліни, одержані при імунізації тварин, при введенні людям можуть часом викликати ускладнення (анафілактичний шок, сироваткову хворобу тощо). При першому введенні вони обумовлюють розвиток сенсибілізації, а при повторному – розвиток алергічних реакцій негайного типу. Такі  реакції у осіб, які були раніше сенсибілізовані продуктами кінського походження, можуть виникати й після першого введення гетерологічних сироваток.

Найбільш небезпечним ускладненням після застосування сироваток є анафілактичний шок. Симптоми даного ускладення, яке розвивається, як правило, безпосередньо після ін’єкції препарату, характеризується розвитком гострої серцево-судинної недостатності й  бронхоспазму.

Перші прояви шоку – неспокій, загальна слабість або збудження, відчуття страху, запаморочення, шум у вухах, холодний піт, біль за грудиною або у животі, утруднене дихання. У тяжких випадках, особливо у відсутності екстреної медичної допомоги, через 5–30 хв. може наступити смерть.

При  перших ознаках анафілактичного шоку необхідно здійснити такі заходи:

·        Припинити введення препарату.

·        Покласти хворого (голова нижче ніг), повернути голову набік, попередити западання язика.

·        Якщо препарат було введено в кінцівку, накласти джгут вище місця ін’єкції не більше як на 25 хв.

·        Обколоти місце ін’єкції 0,3 – 0,5 мл 0,1% розчину адреналіну з 4,5 мл 0,9% розчину хлориду натрію.

·        На місце ін’єкції покласти лід або грілку з холодною водою на 10 – 15 хв.

·        У кінцівку, вільну від джгута, ввести  розчини димедролу, допаміну, гідрокортизону.

Терміни розвитку сироваткової хвороби після введення гетерологічної сироватки залежать від часу і частоти введення препарату. Так, після першого введення симптоми хвороби проявляються в середньому через 7 – 10 днів, а при повторному –  через більш короткий термін, – від декількох годин до 2 –3 днів.Тривалість хвороби залежить від її тяжкості і складає від декількох днів до 2 тижнів.

Для лікування застосовують протигістамінні препарати, адреналін, препарати кальцію та інші симптоматичні середники.

Для профілактики виникнення анафілактичного шоку перед введенням будь-якої гетерологічної сироватки необхідно обов’язково поставити внутрішньошкірну пробу з розведеною 1:100  сироваткою коня, яка знаходиться у коробці з препаратом (ампула маркірована червоним кольором). Розведену сироватку вводять внутрішньошкірно у згинальну поверхню передпліччя в об’ємі 0,1 мл. Облік реакції проводять через 20 хв. Проба вважається негативною, якщо діаметр набряку (гіперемії) у місці ін’єкції, менший 1 см. Проба рахується позитивною, якщо вказані ознаки досягають у діаметрі 1 см і більше.

У випадку негативної шкірної проби нерозведену сироватку (ампула маркірована синім кольором) вводять в об’ємі 0,1 мл підшкірно у ділянку середньої третини плеча. При відсутності місцевої або загальної реакції через 30–60 хв внутрішньом’язово вводять необхідну дозу сироватки, підігріту до температури 36 °С.

Якщо шкірна проба позитивна, а також при розвитку реакції на підшкірну ін’єкцію 0,1 мл нерозведеної сироватки, препарат застосовують тільки за життєвою необхідністю.

Для десенсибілізації сироватку, розведену 1:100, вводять підшкірно послідовно в об’ємі 0,5 мл, 2 мл, 5 мл з інтервалом 15–20 хв., потім з такими ж інтервалами вводять підшкірно 0,1мл і 1,0 мл нерозведеної сироватки.  При відсутності реакції вводять призначену дозу сироватки.

Одночасно з початком десенсибілізації хворому проводиться протишокова терапія. Завжди напоготові необхідно мати розчин адреналіну 1:1000 або 0,5% розчин ефедрину. 

Розрізняють γ-глобуліни специфічної дії і нормальний γ-глобулін. До γ-глобулінів специфічної дії належать: протиправцевий, протидифтерійний, протистафілококовий та інші.

Нормальний γ-глобулін одержують із плазми крові декількох тисяч здорових донорів і використовують для попередження респіраторних інфекцій у дітей, для профілактики гепатиту А, епідемічного паротиту, кору, вітрянки. Очищаючи γ-глобуліни від неспецифічних антитіл, отримують імуноглобуліни спрямованої дії (антистафілококовий, проти синєгнійної палички).

Випускають комплексний імуноглобуліновий препарат для перорального і ректального введення, який містить ІgM, ІgG, ІgA і характеризується значним вмістом антитіл до ентеробактерій (шигел, сальмонел, ешерихій).

У даний час широко використовують такі препарати для пасивної профілактики і лікування інфекційних захворювань:

Імуноглобуліни людини: протигрипозний, протикашлюковий, протидифтерійний, протиправцевий, проти кліщового енцефаліту, вітряної віспи, гепатиту А, протистафілококовий, протиботулінові.

Гетерологічні сироватки та імуноглобуліни: протидифтерійна, протиправцева, протиботулінові А, В, Е, протигангренозні – кінські; антирабічний імуноглобулін, протисибірковий імуноглобулін, одержані із сироватки коней, імуноглобулін проти кліщового енцефаліту.

Захисна дія гамма-глобулінів триває короткий період: 2 – 3 тижні.

Техніка проведення профілактичних щеплень. Для введення в організм людини препаратів використовують як парентеральні (внутрішньом’язовий, підшкірний, внутрішньокірний, скарифікаційний), так і непарантеральний (через рот, у свічках, у клізмах, інтраназально) методи. Практичне застосування того або іншого методу визначається, з одного боку, біологічними властивостями препарату, з іншого – його призначенням.

Внутрішньом’язове введення. Основним місцем внутрішньом’язового введення визначено верхній зовнішній квадрант сідниці, а також  передньозовнішня ділянка стегна. Деякі препарати вводять також у дельтоподібний м’яз. Саме так вводять сорбовані препарати (АКДП – вакцина, АДП, АДП-М, АП анатоксин), оскільки місцева реакція при цьому виражена в меншій мірі, ніж при підшкірному введенні. Шкіру в місці ін’єкції препарату до і після введення  обробляють 70% етиловим спиртом.

Підшкірне введення. Основне місце ін’єкції – підлопаткова ділянка або верхня третина зовнішньої поверхні плеча.

Внутрішньошкірне введення. Таким способом вводять вакцину проти туберкульозу БЦЖ. Місце її введення – межа верхньої і середньої третини зовнішньої поверхні плеча. Використовують спеціальні однограмові або туберкулінові шприци й тонкі голки з коротким  зрізом. Голку вводять зрізом вверх у поверхневий шар шкіри, паралельно до її поверхні. При правильному введенні повинна утворитись папула білого кольору у вигляді «лимонної кірочки» діаметром 7 – 8 мм, яка зникає через 15 – 20 хв.

Внутрішньовенне введення. Цим  способом, в основному, вводять імуноглобуліни людини для внутрішньовенного введення – препарати, які позбавлені антикомплементарних властивостей. Необхідно суворо витримувати температуру препарату, що вводиться (36-37 ° С), його розведення і швидкість введення. Інші імуноглобуліни вводити таким способом не можна. Внутрівенний спосіб  використовується також при введенні специфічної плазми (антистафілококової, антисинєгнійної, антипротейної), а також за життєвими показниками і гетерологічних сироваткових препаратів.

Нашкірний (скарифікаційний) метод застосовують для щеплення деякими живими бактеріальними вакцинами (бруцельозна, Ку – лихоманки, сибіркова, туляремійна, чумна). На  шкіру внутрішньої поверхні передпліччя наносять необхідну кількість крапель вакцини і через них скарифікатором роблять неглибокі  надрізи. Кількість крапель, число надрізів, їх довжина і відстань один від одного визначаються інструкцією по застосуванню конкретного препарату.

Пероральний спосіб вакцинації використовують при щепленні проти поліомієліту, чуми, холери. Ці препарати слід вживати натщерце.

      Гібридоми і моноклональні антитіла. Гібридоми – клітини, одержані в результаті злиття лімфоцитів від імунізованої певним антигеном миші з гістогенетично близькою пухлиною (мієломою). Ці клітини  здатні нескінченно ділитись і продукувати специфічні антитіла. Антитіла, що синтезуються одним клоном гібридних клітин, одержали назву моноклональних. Вперше здійснили цей процес  Г. Келлер і Ц. Мільштейн у 1975 році. До моменту одержання гібридом в імунології не було препаратів специфічних антитіл такої чистоти.

Гібридоми – не тільки «фабрики» антитіл іn vitro, вони – новий штучно створений об’єкт, на якому стало можливим проводити   різноманітні дослідницькі роботи, що недавно вважались фантастикою. Клонова гібридома – це самовідтворююче джерело генетично ідентичного матеріалу, яке дозволило виділяти й клонувати гени антигенспецифічних антитіл.

Етапи одержання гібридоми. 1). Імунізація мишей антигеном, проти якого потрібні  антитіла. 2). Виділення клітин селезінки імунізованих тварин. 3). Одержання клітин мієломи у мишей, уражених цією пухлиною. 4). Злиття клітин селезінки з клітинами мієломи. 5). Тестування необхідних клітин і їх клонування. 6). Культивування гібридом в організмі тварин або в культуральних середовищах. 7). Очистка гібридомних антитіл.

Чотири типи реакцій гіперчутливості за Coombs i Gell: 

1. Реакції анафілактичні, атопічні.

         2. Реакції цитолітичні, цитотоксичні.                        Гіперчутливість негайного типу

         3. Реакції    імунних комплексів (гістотоксичні).

         4. Реакції туберкулінового типу.                         —   Гіперчутливість сповільненого

                                                                                                                      типу

 Алергени поділяються на неінфекційні та інфекційні. Найбільш багаточисленною і різноманітною є група неінфекційних алергенів.

      До них відносяться: пилкові, побутові, епідермальні, харчові алергени.

      Однією із найбільш розповсюджених груп неінфекційних алергенів є група алергенів із пилка рослин, яка спричиняє масові алергічні захворювання – полінози. Полінози тісно пов’язані з сезоном цвітіння різноманітних рослин. У цей час у повітрі одночасно може знаходитись декілька десятків видів пилка.

      Розрізняють такі види пилкових алергенів:

    1. Із  пилку бур’янів – амброзії, лободи, полину, пирію тощо.

    2. Із  пилку дерев – клена, дуба, берези, ліщини, ясеня.

    3. Із  пилку злаків – жита, сонячника, кукурудзи. 

    4. Із  пилку лугових трав.

ГІПЕРЧУТЛИВІСТЬ НЕГАЙНОГО ТИПУ

До гіперчутливості негайного типу відносять анафілаксію, сиро­ваткову хворобу, атопії та ін. Гіперчутливість негайного типу про­являється незабаром після введення антигену. У розвитку її бере участь реакція антиген — антитіло в тканинах і рідких тканинних середовищах. Гіперчутливість негайного типу може передаватися від однієї тварини до іншої пасивним способом, тобто при введенні імунної сироватки сенсибілізованих тварин. У більшості випадків стан гіпер­чутливості негайного типу можна зняти десенсибілізацією.

Анафілаксія

Однією з форм зміненої реактивності є анафілаксія (лат. ana — проти, phylaxis — захист) — стан підвищеної чутливості організму, спричинений повторним введенням антигенів (сироваток, антибіоти­ків та ін.). Анафілаксію відкрив і вивчив Ш. Ріше, дослідження якого в 1913 р. були відзначені Нобелівською премією.

Першу дозу антигену, яка спричиняє підвищену чутливість, нази­вають сенсибілізуючою (лат. sensibilitas — чутливість), другу дозу, від введення якої розвивається анафілаксія,— вирішальною. Сенси­білізуючу дозу вводять тваринам підшкірно, внутрішньоочеревинно, внутрішньовенно, внутрішньосерцево, вирішальну — внутрішньо­венно або внутрішньосерцево і в більшій кількості, ніж сенсибілізу­ючу. Стан підвищеної чутливості у тварин розвивається не відразу після введення антигену, а через певний (інкубаційний) період (8— 21 день).

Основну роль у механізмі анафілаксії в людини відіграє реакція антигенів з антитілами (IgE), що мають цитофільність до тканинних базофілів (тучних клітин). Повторне введення антигену зумовлює з’єднання його з антитілом на поверхні клітин, що приводить до утворення біологічно активних речовин — медіаторів (гістамін, аце­тилхолін, серотонін, брадикінін та ін.) і спричиняє розвиток патоло­гічного процесу: зниження дисперсності гуморального середовища, закупорку капілярів, подразнення нервових закінчень, зміни обмін­них процесів і порушення життєдіяльності клітин.

Антитіла (IgE) можуть сполучатися з антигенами як на поверхні клітин, так і в крові, де утворюється багато розчинного комплексу антиген — антитіло, який може фіксувати комплемент. Різні прояви клінічних форм анафілаксії у різних виів тварин залежать від швид­кості вивільнення медіаторів, їх кількості і неоднакової чутливості до них органів і тканин.

Найбільш демонстративно клінічна картина анафілаксії відтво­рюється у морських свинок. Якщо попередньо сенсибілізувати мор­ську свинку підшкірним введенням 0,01 мл кінської сироватки, к по­тім через 8—21 день внутрішньосерцево ввести їй 0,1—0,5 мл тієї ж сироватки, то в неї розвивається картина анафілактичного шоку. Через 1—2 хв після повторного введення сироватки у морської свинки виникає неспокій, її шерсть стає скуйовдженою; тварина чухає лап­ками ніс, у неї спостерігається мимовільне виділення сечі і калу, чхан­ня, різка ядуха, тонічні і клонічні судороги, сповільнене й утруднене дихання. Через 5—10 хв тварина гине від асфіксії при явищах зни­ження температури тіла, зменшення кількості комплементу і зниження зсідання крові. На розтині виявляють емфізему легень внаслідок спазму м’язів бронхів, незсідання крові, гіперемію і крововиливи у слизовій оболонці шлунка, кишок та в інших органах.

У людей анафілактичний шок виникає внаслідок повторного вве­дення (через кілька хвилин — діб) гетерогенних імунних сироваток при лікуванні хворих на різні інфекційні захворювання (дифтерія, правець, сибірка, анаеробна інфекція), притому антибіотиків (пені­цилін та ін.). Настає ядуха, частішає пульс, знижується артеріальний тиск, температура тіла, з’являються судороги, спазм бронхів, набря­ки, біль у суглобах, висипи на тілі та ін. У деяких випадках шок при­зводить до летального кінця.

У розвитку гіперчутливості негайного типу певне значення має спадковий фактор (схильність до алергійних захворювань, яка пере­дається за рецесивним типом).

Частість розвитку гіперчутливості негайного типу залежить од віку людей, інтенсивності синтезу білка і продукції антитіл. У но­вонароджених і дітей грудного віку внаслідок слабкого розвитку нер­вової та інших систем організму вона проявляється менш інтенсивно; у віці від 1^х/₂ року до періоду статевого дозрівання буває значно ча­стіше і з важчим перебігом; у дорослих схильність до алергічних захво­рювань знижується і в похилому віці стає незначною.

Місцевий прояв анафілаксії. Багаторазові, з 6-денними інтервалами підшкірні шєкци антигену (сироватки) кролям спричиняють після 5—6-го введення інфільтрат і некроз шкіри (реакція, або феномен, Артюса). Місцева анафілаксія розвивається від введення й інших антигенів (бактерії, токсини, антибіотики і т. д.), які можуть сполу­чатися з IgE.

Анафілаксію можна створити у сенсибілізованих тварин і на окре­мих ізольованих органах (реакція Шультца — Дейла) з гладенькою м’язовою тканиною (матка,  кишки та ін.).

Пасивна анафілаксія. Підвищену чутливість відтворюють в ін­тактних морських свинок пасивним способом, тобто ін’єкцією імунної сироватки сенсибілізованих тварин. Стан сенсибілізації у них настає не відразу, а через 24 год при підшкірному, через 12 год при внутріш-ньоочеревинному й через 4 год при внутрішньовенному введенні; під­вищена чутливість зберігається у тварин від 3—4 тижнів до 2 мі­сяців.

Десенсибілізація. Якщо вирішальна доза не спричинила анафі­лаксії, то тварина втрачає підвищену чутливість до цього антигену, десенсибілізується на 2—3 тижні, а потім знову стає чутливою, іноді ще більше. Десенсибілізація настає і після перенесеної анафілаксії.

Специфічний, простий і дуже ефективний метод десенсибілізації дробним введенням антигену (сироватки) запропонував О. М.. Безред­ка (1907). Введені роздрібнені невеликі дози антигену (сироватки) зв’язують циркулюючі в крові IgE і тим самим запобігають утворенню у високих концентраціях гістаміну та інших токсичних речовин, які спричиняють анафілактичний шок.

Розвиткові анафілаксії можна запобігти введенням у гіперчутли-вий організм (з 7-денними інтервалами) невеликих кількостей високо-молекулярного антигену, при цьому в сироватці крові з’являються блокуючі антитіла (IgG), які взаємодіють з антигеном і запобігають реакції IgE з тканинними базофілами.

Для лікування анафілактичного шоку застосовують введення кисню, штучне дихання, лікарські засоби — адреналін, кордіамін, кортикостероїди, антигістамінні препарати; в разі пеніцилінового _ШОКу — антишокову терапію і введення пеніцилінази.

Атопії

Одним із видів гіперчутливості негайного типу є атопії (грец. atopos — незвичайний, дивний), що являють собою генетично детермі­новану схильність до патологічних імунних реакцій у відповідь на дію подразників (алергенів), які для більшості людей (80—90 %} нешкідливі.

Атопії зумовлені появою в окремих людей антитіл (IgE) з шкірно-сенсибілізуючою активністю. Фіксовані на клітинах різних органів і тканин IgE вступають у реакцію з алергенами (атопенами), і в ре­зультаті утворення медіаторів розвивається клінічний прояв атопії.

Форма алергічної реакції залежить від того, де утворюється і ло­калізується комплекс антиген — антитіло. Якщо антиген вступає у реакцію з антитілом в шкірі, виникає кропив’янка; у верхніх дихаль­них шляхах — алергічний риніт, у слизовій оболонці ока — кон’юнк­тивіт, у слизовій оболонці бронхів — бронхіальна астма.

У патогенезі атопічних реакцій важливе значення має спадкова схильність, що реалізується за допомогою алельних генів Н і h (ге­нотип   НН — здоровий,   hh — алергічний).

Понад 10 % населення земної кулі уражені атопією. У половини хворих в анамнезі є аналогічне захворювання батьків. Атопічні ре­акції  піддаються   гіпосенсибілізації.

Атопени (алергени) поділяють на побутові й епідермальні (пил пухових перин, подушок, епідерміс шкіри, шерсть свійських тварин та ін.), виробничі (бібліотечний пил, пил шерсті, бавовни, деякі барв­ники, мила, лаки, деревина, вибухові й синтетичні речовини та ін.), рослинні (пилок квітуючих лучних трав, садових і кімнатних рослин), харчові (яйця, полуниці, раки, цитрусові, кава, шоколад та ін.), лі­карські (ацетилсаліцилова кислота, антибіотики і сульфаніламідні препарати).

Діагностика атопій провадиться за клінічними ознаками і лабора­торними даними (шкірні алергічні проби, виявлення антитіл до алер­генів).

Лікування і профілактика спрямовані на припинення контакту З алергенами, введення (внутрішньошкірне, нашкірне, пероральне, інгаляційне, в слизові оболонки і кон’юнктиву) хворим зростаючих Доз алергену, до якого виявлена підвищена чутливість, відтворення толерантності за допомогою толергенів; в разі відсутності ефекту від гіпосенсибілізації призначають антигістамінні препарати (бронхолі-тики  та  ін.).

 

Цитотоксичні реакції спостерігаються при переливанні групонесумісної крові, резус конфлікті  та вживанні різних лікарських засобів. До комплексу клітина (антиген) – антитіло приєднується комплемент. Активуючись за класичним шляхом зумовлює лізис клітин (еритроцитів, лейкоцитів тощо) і виділення факторів запалення.

Ізоімунні реакції при переливанні крові: а) при переливанні групонесумісної крові ізогемаглютиніни зумовлюють склеювання введених еритроцитів, що приводить до їx лізису; б) гемолітична хвороба новонароджених при резус-конфлікті.    

Схема розвитку гемолітичної хвороби новонароджених, зумовленої

Rh –конфліктом

  Медикаментозні реакції. Різноманітні фармакологічні препарати i продукти їx деградації можуть зв’язуватися з тканинами i клітинами організму i тим caмим із гаптенів перетворюються на повноцінні антигени, які індукують синтез антитіл, що реагують з ними. Часто це відбувається на поверхні форменних елементів крові. До утвореного комплексу антиген-антитіло приєднується комплемент, що обумовлює лізис цих клітин.

Реакції третього типу – імунокомплексні супроводжуються утворенням імунних комплексів. При тривалому  контакті організму з надлишком антигена  (персистентна інфекція, при синтезі аутоантитіл проти власних тканин тощо),  взаємодія антигену з антитілом приводить до утворення розчинних імунних комплексів-преципітатів, які здатні відкладатись на стінках кровоносних судин i блокувати циркуляцію крові, а це спричиняє порушення трофіки в даній ділянці. Якщо з такими комплексами зв’язуються компоненти комплемен­та, то утворюються продукти розщеплення СЗа i C5a, які є анафілатоксинами. Ці речовини викликають виділення активних біологічних факторів, що зумовлюють місцеве пошкодження тканини i стимулюють запальний процес.

Механізм розвитку гіперчутливості сповільненого типу. Після першого контакту з антигеном зростае кілъкість сенсибілізованих CD4 Т-лімфоцитів (Th-1), частина iз них – це Т-лімфоцити пам’яті.  При повторному попаданні антигену в організм Th-1 хелпери  його розпізнають у комплексі з антигеном гістосумісності другого класу на поверхні макрофага, що стимулює їx бласттрансформацію і проліферацію. Активовані Th–l клітини виділяють значну кількість цитокінів клітинного імунітету: фактор переносу, мітогенний фактор, фактор, що замінює Т-лімфоцити; фактор, який стимулює Т-лімфоцити; фактор, який стимулює В-лімфоцити, фактор, який пригнічує міграцію макрофагів (МПФ), фактор, який активує макро­фаги (МАФ) лімфотоксин, інтерферон та інші.

Виявити стан сенсибілізації організму можна за допомогою клінічних алергічних проб.

       

Проби    in vivo

1. Епікутанна проба

2. Cкарифікаційна шкірна проба

3. Аплікаційна проба

5. Внутрішньошкірні проби.

6. Кон’юктивальна проба

7. Назальна провокаційна проба.

Проби         in vitro

Реакція ушкодження нейтрофілів–лейкоцитолізу

Реакція агломерації лейкоцитів.

Реакція дегрануляції базофілів за Шеллі.

Реакція специфічної  бласттрансформації лейкоцитів (РБТЛ

 

Імунологічна толерантність

Імунна система суворо контролює антигенну стабільність організму, швидко реагує на чужорідні агенти, що проникають в організм, елімінуючи і знищуючи їх. У той же час вона не реагує на антигени власного організму. Таким чином імунна система терпима, толерантна до своїх речовин, але нетерпима до речовин не властивих власному організму.

Такий вид реакції організму, який оберігає “своє” та елімінує “чуже” одержав назву природньої толерантності. Основна роль природньої толерантності – збереження біологічної характеристики індивіда.

Толерантність завжди розвивається тільки на конкретний антиген, який її індукував. Організм не відповідає на нього видимою реакцією. У той же час організм зберігає здатність реагувати імунною відповідю на будь-який інший чужорідний чинник.

Така закономірність пояснюється тим, що здатність розрізняти свої і чужі антигени виникає у тварин, як правило, після народження. В ембріональному і ранньому постнатальному періодах імунна система сприймає введені в організм чужорідні антигени як свої.

АУТОІМУННІ ПРОЦЕСИ

 

Аутоімунний процес – це такий стан, при якому з’являються антитіла або сенсибілізовані лімфоцити до антигенів власних тканин.

Залежно від локалізації патологічного процесу аутоімунні захво-рювання поділяють на органоспецифічні i неорганоспецифічні.

Аутоімунними захворюваннями вважаються такі патологічні процеси, при яких аутоімунні peaкцiї відіграють основну патогенетичну роль.

Аутоантитіла можна виявити у здорових oci6, наприклад, проти ядер клітин епітелію щитовидноі залози, міоглобіну, тиреоглобуліну, клітин гладкої мускулатури та інші. Кількість аутоантитіл підвищується з віком, причому в жінок у більшій мipi, ніж у чоловіків.

 

 

При органоспецифічних виявляють аутоантитіла специфічні до антигену відповідного органу. До таких захворювань відносять аутоімунні хвороби крові, щитовидної залози, поліендокринопатії, ураження центральної нервової системи та очей.

Для вcix цих захворювань характерне деструктивне уражен­ня певного органа, зумовлене імунною клітинною відповіддю (в основному аутореактивними Т-лімфоцитами).

 

До неорганоспецифічних системних захворювань відносять сис­тем ний червоний вовчак, псоріаз, хвороби сполучної тканини. У цих хворих виробляються аутоантитіла до різних клітинних i позаклітинних структур (ядер, мітохондрій тощо). Тканинні пошкодження часто розвиваються внаслідок утворення імунних комплексів.

Критерії підтвердження аутоімунної патології:

і) наявністъ аутоантигенів;

2) наявність відповідних аутоантитіл або сенсибілізованих лімфоцитів;

3)  пасивний пepeбir захворювання.

У життєдіяльності людського організму важливу роль віді гра­ють  природні   (нормальні)  протитканинні  аутоантитіла,  що мають властивість знешкоджувати і зв’язувати продукти розпаду й метабо­лізму клітин; 3 віком концентрація аутоантитіл у крові і тканинах збільшується.

При розмноженні в клітинах нервової системи вірусів поліомієліту, кліщового енцефаліту, деяких штамів вірусу герпесу та ін. утворю­ються проміжні (вірусіндуковані) антигени, які спричиняють синтез аутоантитіл. Реакція цих антитіл з антигенами нормальної нервової тканини зумовлює її глибоке ушкодження.

При старінні різко знижується імунологічна активність лімфоїдної тканини, настає дефіцит Т- і В-лімфоцитів, значно підвищується ча­стість мутацій імунокомпетентних клітин, у них з’являється агресив­ність проти нормальних систем.

Ушкодження тканин виникають в результаті утворення у великій кількості розчинних комплексів антиген — антитіло. До них відне­сено хвороби імунних комплексів (імунокомплексні): інфекційний ендокардит, гломерулонефрит, системний червоний вовчак, ревматоїдний артрит та інші аутоімунні захворювання. Аутоімунний харак­тер мають також деякі гемолітичні анемії і тромбоцитопенії.

Генетична зумовленість аутоімунної відповіді в патології лю­дини визначає родинні випадки захворювання, розподіл їх за статтю і віком. У монозиготних близнюків буває більш високий ступінь конкордантності за цими ознаками, ніж у дизиготних. Аутоімунний про­цес індукується клітинною (сенсибілізовані клітини лімфоїдного ряду) і гуморальною (сироваткові антитіла) імунною системою.

Імунологічні реакції, що відбуваються у вагітнит жінок, мають значення в^розвитку безплідності, невиношування вагітності, гемолі­тичної хвороби новонароджених, коли настає невідповідність плода й організму матері щодо еритроцитарних, лейкоцитарних, тканин­них та  інших  антигенів.

Аутоімунні реакції виникають також в результаті реакцій між ідіотипами (антигенними детермінантами, розташованими у варіабель­них ділянках поліпептидних ланцюгів антитіл, й антиідіотиповими антитілами).

Клітинні і гуморальні захисні реакції — це ефективна система, яка забезпечує збереження сталості внутрішнього середовища макро­організму. Вони проявляються на молекулярному, клітинному й орга-нізмовому рівнях, що наділяє їх широким діапазоном дії на пато­генні  агенти.

Незважаючи на важливу роль клітинного і гуморального імуні­тету, стан несприйнятливості не вичерпується цими формами за­хисту. Несприйнятливість до інфекційних агентів може проявлятися без участі фагоцитозу й антитіл. Помічено, що діти, уражені агамагло-булінемією, іноді порівняно легко переносять кір, видужують і по­вторно не хворіють. У ряді випадків високий рівень антитіл не захи­щає організм від захворювання. Явища незавершеного фагоцитозу і тривалого носійства патогенних бактерій свідчать про те, що клі­тинні і гуморальні форми імунітету не завжди можуть забезпечити той складний процес несприйнятливості, який потрібний для захисту організму  вищих   тварин   і   людини.

 

ПЕРВИННІ (ПРИРОДЖЕНІ) ІМУНОДЕФІЦИТНІ СТАНИ

Імунодефіцити В- системи імунітету

          Агаммаглобулінемія зумовлена  дефектом в одному з генів на Х хромосомі. Хлопчики, маючи тільки одну Х хромосому, при її ушкодженні  хворіють на різні бактерійні инфекції, тому що їх пре-В-лімфоцити не дозрівають до В-лімфоцитів і згодом останні не перетворюються в плазматичні клітини. Це зумовлено дефектом цитоплазматичної тирозин кінази, яка передає активуючий сигнал в ядро клітини для її перетворення в зрілий В-лімфоцит. Відсутність В-лімфоцитів і плазматичних клітин є причиною  низького рівня імуноглобулінів всіх класів. Найчастіше серед збудників гнійних рецидивуючих інфекційних уражень шкіри, легень, вуха, нервової системи у цих дітей виділяють стафілококи, стрептококи, гемофільні бактерії тощо.

Імунодефіцити Т- системи імунітету

Синдром Ді Джорджі. Хвороба характеризується дефектом розвитку загрудинної, паращитовидної і щитовидної залоз. Такі діти швидко гинуть від серцевих ускладнень або від хронічних вірусних, паразитарних чи грибкових інфекцій. Найбільш раннім проявом хвороби є розвиток судом, що пов’язане з гіпокальціємією. Страждають частіше дівчатка. При імунологічному дослідженні виявляють зменшення кількості і активності Т-лімфоцитів, відсутністю реакцій гіперчутливості сповільненого типу Єдиний порятунок дає трансплантація ембріонального тимусу, який є джерелом Т-лімфоцитів.

Синдром Незелофа  – спадкова патологія. Блокада в розвитку Т-лімфоцитів відбувається на рівні Т-попередників, які не продукуються стовбуровими клітинами. Таким чином, незважаючи на нормально розвинутий тимус, Т-клітини в організмі відсутні. В- клітин в організмі є достатня кількість, але синтез імуноглобулінів порушений в зв‘язку з відсутністю Т- хелперів. Тому в лікуванні цієї хвороби крім постійного використання антибіотиків, застосовується гама-глобулін. Такі діти постійно страждають вірусними, грибковими, протозойними і бактерійними інфекціями і абсолютно беззахисні перед вірусами вісповакцини, вакцинними штамами вірусів кору, поліомієліту, а також протитуберкульозною вакциною (BCG).

Комбіновані імунодефіцити

          Ретикулярна дисгинезія. Важка форма імунодефіциту, яка обумовлена дефектом диференціації стовбурової клітини. Найчастіше всі діти гинуть в перші місяці життя від тяжкого септичного процесу, тому що у них не утворюються ні Т-, ні В-лімфоцити.

         Синдром Луї-Бар характеризується мозжочковою атаксією, телеангіектазією склер і шкіри, значною схильністю до інфекційних захворювань, затримкою фізичного розвитку на фоні прогресуючого ураження  нервової, ендокринної і судинної систем. Відмічається гіпоплазія вилочкової залози, атрофія лімфатичних вузлів, селезінки, мигдаликів.

     При імунологічному досліджені спостерігають порушення функції Т- і В- лімфоцитів і синтезу IgA, IgG, IgЕ. Хвороба спадкова, передається за аутосомно-рецесивним типом.

Синдром Віскота-Олдріча – імунологічна недостатність з екземою, тромбоцитопенією та піогенними інфекціями, передається за аутосомно-рецесивним типом. Характеризується порушенням функціональної активності Т-хелперів і Т-кілерів, зменшенням продукції IgM, підвищенням синтезу IgA i IgE при нормальній кількості IgG.

        У таких дітей, крім частих інфекційних уражень, мають місце аутоімунні захворювання, злоякісні пухлини, повторні кровотечі.

Дефекти системи фагоцитозу

Хронічний гранулоцитоз. При цій хворобі  моноцити і поліморфноядерні лейкоцити не здатні синтезувати Н2О2 через ушкодження нікотин аденін динуклеотид-фосфатної оксидази і супероксидної дисмутази, що обумовлює втрату антибактеріальної дії цих клітин. У хворих в достатній кількості присутні В-, Т- лімфоцити, комплемент. Найчастіше захворювання при цій патології викликаються стафілококами, протеєм, кишечними паличками та інш. В організмі находять підвищену кількість імуноглобулінів, лейкоцитів і наявність гранулом у більшості органів. Хронічний гранулоцитоз не викликають бактерії, які нездатні продукувати каталазу.

Хвороба Чедіак-Хігасі. Спадкова патологія, яка спричинена неможливістю злиття фагосоми з лізосомами. При цій хворобі у дітей постійно спостерігаються  бактеріальні інфекції, у них в 400 разів менше природних кілерів, що знижує протипухлинний захист. Хворі рідко живуть більше 10 років. В певній мірі полегшує перебіг хвороби дача вітаміну С, який сприяє злиттю фагосоми з лізосомою.

          Синдром Джоба.  Характеризується хронічними “холодними” абсцесами, найчастіше стафілококового походження та екземою. При цій патології порушена функціональна здатність Т- хелперів, різко збільшена продукція IgE, що є причиною вивільнення значної кількості медіаторів (гістаміну, повільнореагуючої субстанції анафілаксії). Останні, як відомо, порушують першу стадію фагоцитозу, пригнічують розвиток запальної реакції. Тому і відсутнє запалення при стафілококових ураженнях (холодні абсцеси).

Дефекти    системи  комплементу

 Система комплементу включає біля 20 компонентів, тому можливості виникнення імунодефіциту великі. Відсутність тільки одного компоненту паралізує дію всієї системи. Більшість захворювань, спричинені імунодефіцитом комплементу – спадкові. Майже всі генетичні пошкодження системи комплемента асоційовані з гомозиготним дефектом структурних генів. Дефіцит  С1, С2, С4 обумовлює підвищену частоту захворювань імунних комплексів, аутоімунних уражень, наприклад, «вовчакоподібну хворобу».  Дефект С3 приводить до рекурентних бактеріальних інфекцій, так   як і  вторинний дефіцит  С3, який виникає в результаті неповноцінності фактору І. Дефіцит компонентів  С5 – С9, що атакують мембрани, асоціюється з хронічними або повторними менінгококовими чи гонококовими інфекціями.  Часто зустрічається спадковий недолік інгібітора С1, який клінічно проявляється ангіоневротичним набряком, що викликається вазоактивним фрагментом С2.

ВТОРИННІ (НАБУТІЇ ІМУНОДЕФІЦИТНІ СТАНИ

Вони виникають після перенесених інфекційних захворювань (грип, кір і багато інших), а також тяжких запальних і токсичних процесів, гельмінтозів та інших паразитарних інвазій, травм, дефі­циту білків, у тому числі імуноглобулінів, сильних і тривалих крово­теч, нестачі вітамінів, діящія іонізуючого випромінювання, вживання великих доз лікарських засобів та інших факторів. У новонароджених внаслідок слабкої активності імунологічної системи може виникнути транзиторна імунологічна недостатність.

 

До діяння іонізуючого випромінювання дуже чутливі Т- і В-лімфоцити, в яких при цьому швидко настають глибокі структурні зміни і порушується їх захисна функція проти дії інфекційних агентів, розвитку злоякісних пухлин. Для вибору найбільш раціональних ме­тодів терапії і профілактики потрібне проведення старанної клінічної і генетичної діагностики променевої хвороби, введення у-глобулінів, антибіотиків для пригнічення збудників інфекційних захворювань.

У 1983 р. виявлено, що набута імунна недостатність може бути спричинена ретровірусом, який уражує Т-лімфоцити, що відіграють вирішальну роль у захисті організму людини. В результаті розвиває­ться ВІЛ-інфекція, або синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — тяжке захворювання, що закінчується смертю.

У разі надлишку високоочищених полісахаридів або білкових антигенів, введених в організм, настає імунологічний параліч. Орга­нізм втрачає здатність імунізуватися явно вакцинуючими дозами і стає толерантним. При цьому настає блокада лімфоїдно-макрофагальної системи.

При частому введенні антигену розвивається імунізаторне гальму­вання, при якому організм не відповідає на дію антигену дальшим вироб­ленням імунітету. При одночасному введенні в організм сильного і слаб­кого антигенів може виникати пригнічення відповіді на слабкий антиген.

На утворення антитіл дуже впливають харчування, іонізуюче випромінювання, продукція гормонів, охолодження і перегрівання, інтоксикація. При голодуванні або неповноцінному білковому хар­чуванні продукція антитіл знижується. Стан стресу зумовлює різке зни­ження загальної резистентності організму. У ряді випадків вироблення антитіл до збудників інфекційних захворювань знижується під впли­вом антибіотиків, що застосовуються на ранніх стадіях захворювання.

 

1. Оцінку імунологічного статусу рекомендується проводити в наступних випадках:

1.   При необхідності детального обстеження стану здоров’я людини.

2.   При генетичних вадах імунної системи (первинні імунодефіцити).

3.   При   гострих і хронічних бактеріальних, вірусних і паразитарних інфекціях (вірусні гепатити, сепсис, хронічна пневмонія, лейшманіоз), підозрі на СНІД.

4.   При аутоімунних захворюваннях і алергічних станах.

5.   При злоякісних захворюваннях.

6.   Обстеження в геронтологічних і ендокринологічних  клініках.

7.   Обстеження реціпієнтів до і після  трансплантації.

8.   Для контролю цитостатичної, імунодепресивної та імуностимулюючої терапії.

 

 Імуномодуляторами вважають ті засоби, які можуть впливати на імунну систему як в позитивному, так і в негативному напрямах, усуваючи її дисбаланс.

До цієї групи медикаментозних засобів відносять гормони і екстракт тимусу, мієлопиди, монокіни, які виділяються макрофагами, лімфокіни що синтезуються лімфоцитами, інтерферони, а  також імунотоксини.

Імунокоригуючими препаратами  є гормони тимусу, лімфокіни, трансфер-фактор та інш. Широко вживаються левамізол, препарати дріжджевої ДНК (нуклеїнат натрію). Левамізол сприяє диференціації Т-клітин, коригує гіпофункцію Т-лімфоцитів і фагоцитоз. Нуклеїнат   натрію  стимулює міграцію стовбурових клітин, кооперацію Т- і В-лімфоцитів,  індукує синтез інтерферону.

 Речовини, які пригнічують імунітет (імунодепресанти), набули особливої актуальності в зв’язку із збільшенням числа пересадок аллогенних органів, тканин, клітин. До них відносяться алкілуючі препарати,  антиметаболіти, цитостатики, стероїди.

 

 

Матеріали для підготовки склала доц. Романюк Л.Б.