Медико-соціальні проблеми демографічних процесів. Особливості демографічних показників у різних регіонах світу, окремих країнах і в Україні.
Населення, його соціальне самопочуття та розвиток є визначальною ознакою суспільства, основою могутності держави. Тому демографічна сфера завжди є об’єктом пильної уваги політиків та громадськості. В Україні сучасна демографічна ситуація викликає занепокоєння. Скорочення чисельності населення, зниження тривалості життя і народжуваності, від’ємне сальдо міграції стали характерними ознаками демографічної ситуації дев’яностих років.
Причини цього мають історичне коріння і накопичувалися протягом тривалого часу. За оцінками експертів, перша та друга світові війни, три голодомори (1921, 1932-1933, 1947 рр.), форсована індустріалізація, примусова колективізація, масові репресії 30-50-х рр., Чорнобильська катастрофа, затяжна системна криза 90-х рр. вкрай негативно вплинули на нормальний процес демографічної трансформації, призвели до помітних деформацій складу населення, передчасної смерті близько 16 млн. осіб. У поєднанні зі зниженням народжуваності ще в 60-х рр. це обумовило вичерпання демографічного потенціалу, що врешті-решт призвело до високого рівня старіння і депопуляції.
На відміну від економічно розвинених держав в Україні (як і в колишньому СРСР) з кінця 60-х рр. тривалість життя населення зазнавала хвилеподібних змін – періоди зниження смертності змінювалися її зростанням.
На якісний склад населення негативно вплинули міграційні процеси. Хоча впродовж 70-80-х рр. сальдо обміну населення України з іншими республіками СРСР не перевищувало 100 тис. осіб на рік, але той факт, що виїжджали на роботу в регіони Сибіру, Далекого Сходу, Крайньої Півночі тощо молоді люди, а поверталися переважно пенсіонери – істотно посилював процес старіння. Внаслідок постійного відбору фахівців і їхньої концентрації в столиці Союзу знижувався професійний та освітній потенціал України.
Зазначені процеси розвивалися і впродовж 90-х рр. Йдеться про бурхливі міграційні процеси, викликані розпадом єдиної держави і появою можливостей вільного переміщення населення у межах і за межі території країни; зниження народжуваності внаслідок передусім економічних і соціопсихологічних чинників; зростання смертності населення працездатного віку при стагнації показників у післяпрацездатному віці і зниженні у допрацездатному. Проте, починаючи з 2001 р., зростає середня тривалість життя.
Водночас, оцінюючи характер демографічних зрушень, що відбулися у міжпереписний період (від 12 січня 1989 р. – дати останнього Всесоюзного перепису населення до 5 грудня 2001 р. – дати першого Всеукраїнського перепису), важливо враховувати суттєві структурні зрушення: зростання частки осіб похилого віку і зменшення активної репродуктивної та працездатної частки у складі населення, що є загальною демографічною тенденцією розвинених країн. Це знижує загальний коефіцієнт народжуваності і збільшує коефіцієнт смертності населення.
Перелічені фактори у своїй сукупності визначають особливу складність демографічної ситуації в Україні.
Таким чином перед Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України стоїть завдання опрацювати та затвердити вже у поточному році Комплексну програму активізації національної демографічної політики до 2025 р. Реалізація цієї програми має стати визначальним пріоритетом діяльності органів виконавчої та законодавчої влади як у центрі, так і на місцях. Особливо важливим є підвищення рівня наукових досліджень з актуальних проблем демографічної політики, їх кваліфіковане інформаційне забезпечення. Поряд із створенням необхідних економічних умов слід сконцентрувати зусилля на включенні демографічних пріоритетів (вітальних, репродуктивних, міграційних) до духовної сфери суспільства. У ранг державної політики потрібно поставити проблему популяризації здорового способу життя, трансформації відповідних культурних настанов.
Природний та механічний рух
Зміни, що відбуваються в чисельності населення, називають рухом населення. Він буває природним і механічним. Природний рух визначається як різниця між народжуваністю і смертністю. Показники народжуваності та смертності є найвищими в країнах, що розвиваються. Їх зниження відбувається з ростом економічного розвитку країни: народжуваність падає з підвищенням соціального статусу жінки, а смертність – завдяки покращанню медичного обслуговування та підвищенню рівня життя. розрізняють два типи відтворення населення, як показники його природного руху:
1 тип відтворення: низька народжуваність і низька смертність. Природний приріст до 10 чол. на 1000 жителів (менше 1%). Це призводить до скорочення трудових ресурсів, старіння нації. До цього типу відносять розвинені країни Західної, Східної, Центральної Європи, США, Японію, Канаду, Австралію. Від’ємний приріст населення мають ФРН, Угорщина, Бельгія, Австрія, Данія, Україна.
2 тип відтворення: висока народжуваність і низька смертність. Природний приріст перевищує 1,2% (понад 12 чол. на 1000 жителів). До цього типу належать країни Африки, Азії, Латинської Америки, Албанія.
Складність і динаміку чисельності й руху населення висвітлює теорія демографічного переходу. Вона пояснюю відмінності у природному прирості населення різних регіонів насамперед соціально-економічними факторами.
Вирізняються три фази демографічного переходу
1. Велика народжуваність і велика смертність, що пояснюється низьким рівнем життя населення і слабким розвитком медицини. Зараз на цьому етапі знаходяться Сомалі, Малі, Чад.
2. За рахунок підвищення рівня життя й поліпшення медичного обслуговування зменшується смертність за традиційно високої народжуваності. Кількість населення різко збільшується, темпи природного приросту перевищують 1,2%. Саме на цю фазу припадає демографічний вибух – швидкі темпи зростання приросту населення (більш як 1,8%). Така демографічна ситуація характерна для Венесуели, Болівії, Нігерії, Індії…
3. Народжуваність зменшується завдяки підвищенню соціально-економічного статусу жінки; смертність у межах 0,2-0,6%. У цій фазі знаходяться країни першого типу відтворення. Природний приріст малий або від’ємний. Коли він знижується до 0,2%. настає демографічна криза. Зараз вона спостерігається в Україні, Німеччині, Данії, Угорщині.
Отже, з підвищенням рівня економіки території (країни, регіону) змінюються і її демографічні показники. На кінець ХХ ст. загальносвітові показники природного приросту становлять близько 1,5% (народжуваність – 2,4%, смертність – 0,9%).
Міграційні процеси
Міграція (від латинського migratio – переселення) – фізичне переміщення населення, внаслідок чого відбувається зміна його кількості, тобто механічного руху. Бувають внутрішні та зовнішні міграції. Внутрішні характерні практично для всіх країн – переїзд, переміщення населення в межах країни. Переміщення з однієї країни до іншої називається зовнішньою міграцією. Виїзд до іншої країни на постійне місце проживання називається еміграцією, в’їзд людей до країни – імміграцією.
Зовнішні міграції відбувалися постійно, але набули масового характеру, з виникненням капіталістичних відносин. Центром масової імміграції стала Західна Європа. За 1815-1915 рр. з Європи виїхало 35 – 40 млн. чол. Більшість переїхала до Північної Америки, де освоювалися величезні території. прикладами насильницької еміграції є вивезення негрів з Африки до Америки (ХVІІІ ст.), переселення кримських татар ХХ ст. до Сибіру та Уралу.
Існують міграції тимчасові, головним чинником яких виступає економічний і соціальний рівень розвитку країн. Так, у країнах Західної Європи працюють 13-14 млн. іноземців. Окремо можна говорити і про сезонні міграції (з Мексики для збору врожаю до США). Важливе значення має й політичний фактор (після розпаду СРСР зросла еміграція до Західної Європи, США, Канади, Ізраїлю, Австралії).
Вивчаючи переміщення населення, демографи визначили основні причини міграції:
· природно-географічні (освоєння нових земель – США, Австралія);
· соціально-економічні (зі слаборозвинених країн до розвинених, переїзд кращих учених до США, Японії, ФРН);
· релігійні (між Індією та Пакистаном, Бангладеш);
· національні (формування населення Ізраїлю);
· політичні (розпад держав, репресії, переслідування).
Демографічна політика – система заходів, що їх проводить уряд держави для зміни демографічної ситуації в бажаний бік. Прикладами країн, де основне завдання – зменшення приросту населення, є Китай, Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка. Типовий приклад демографічної політики, спрямованої на зростання природного приросту (за рахунок збільшення народжуваності), країни Західної Європи. Демографічна проблема залишається досить гострою з глобальних проблем людства.
Нині найгірша демографічна ситуація склалася в Африці. Країни Азії та Латинської Америки дещо стабілізували неконтрольований приріст населення, деякі з них наблизилися до показників першого типу відтворення (низька народжуваність, низька смертність).
Найзначніші зміни в чисельності населення світу припали на ХХ ст. На початку 60-х рр. різко зросло населення Азії, Африки, Латинської Америки. Причинами цього явища були: отримання незалежності країнами цих регіонів, зменшення смертності населення, збільшення середньої тривалості життя і традиційно висока народжуваність. Із 80-х рр. проблема демографічного вибуху втратила свою гостроту: уповільнилися темпи приросту населення з 2.3 до 1,5 щороку; за прогнозами демографів, до 2100 р. чисельність жителів Землі має стабілізуватися в межах 10-12 млрд. світу. Але те, що 95% світового приросту припадає на країни третього світу, спричиняє інші проблеми: загальносвітове зниження рівня життя, зростання безробіття тощо.
Форми розселення. Урбанізація
У світі є дві основні форми розселення – міська та сільська. Поки що єдиного визначення поняття “місто” немає. У більшості країн містом вважають населений пункт із кількістю мешканців понад 10-15 тис. Поступово, з розвитком цивілізації, частка міського населення зростала і нині сягає 48-49% (на початок ХХ ст. – 13%).
Процес підвищення ролі міст і поширення міського способу життя отримав назву урбанізація (від латинського urbs – місто). Якщо міське населення країни рівномірно розміщується в багатьох середніх і великих містах, урбанізація називається рівномірною (Великобританія, ФРН, Франція, Україна). Крапкова урбанізація спостерігається в країнах, де більшість населення проживає у найбільших містах (Бразилія, Австралія). Якщо більша частина населення мешкає в столиці (що є характерним для слаборозвинених країн), то такий вид урбанізації називається столичним, або урбанізацією домінуючих міст (Мехіко, Ель-Кувейт).
У 2007 р. в світі налічувалося понад 2500 великих міст (з них до 300 – міста-мільйонери). Найбільші міста світу (понад 10 млн. жителів): Мехіко, Нью-Йорк, Буенос-Айрес, Сан-Паулу, Делі, Бомбей, Сеул, Шанхай, Калькутта, Токіо, Лондон.
Із розвитком міст виникають агломерації – великі соціально-економічні комплекси, які охоплюють центральне місто (або кілька територіально близьких міст) та навколишні населені пункти (міста-супутники). Для розвинених країн типовим є переїзд населення з міста у приміську зону зі збереженням міського способу життя (субурбанізація) та перенесення міського способу життя у сільську місцевість (рурбанізація). Якщо сусідні агломерації продовжують рости за рахунок субурбанізації, з їх злиттям виникає найбільша форма розселення – мегалополіс.
Найвищий рівень урбанізації в Північній Америці та Європі (понад 70%), найнижчий – у країнах Африки та Азії (30-35%). Країни з найбільшою часткою міського населення: Бельгія – 97%, Нідерланди, Великобританія, Ізраїль, Венесуела – понад 90%; найменшу частку міського населення мають Чад (6%), Ефіопія, Непал, Афганістан та деякі інші. За кількістю міського населення у світі провідні позиції займають Китай, та Індія, хоча рівень урбанізації в них – менше 25%.
У розвинених країнах процес урбанізації практично зупинився (темпи – 1,2% на рік), а в країнах, що розвиваються, він зростає (до 15% на рік). Надмірна урбанізація є одним з аспектів демографічної проблеми людства.
З нею пов’язані:
· надмірна концентрація промисловості й автотранспорту, що погіршує екологічний стан території;
· трущобна урбанізація в країнах, що розвиваються, – веде до безробіття, антисанітарії, криміналу;
· зміна і знищення природних ландшафтів через надмірну антропогенну забудову.
Демографічна ситуація
Більш освіченим є міське населення, яке значною мірою поповнюється за рахунок навчальної та післянавчальної міграції сільської молоді. Так, питома вага осіб з вищою (включаючи базову та початкову вищу) освітою серед міського населення становить 37,9% (у 2009 р. – 34,5%), а серед сільського – 17,7% (у 2009 р. – 13,3%). Натомість частка осіб, які не мають навіть повної загальної середньої освіти серед міського населення становить 26,7%, а серед сільського – 47,3% (у 2009 р. – 35,8 % та 60,4% відповідно).
Від рівня освіти значною мірою залежать і доходи населення, а отже, і можливості задовольняти основні життєві потреби, зберігати здоров’я та життя, ухвалювати та реалізовувати рішення щодо репродуктивної та міграційної активності. Найвагоміший вплив має наявність повної вищої освіти.
Істотне зростання захворюваності населення обумовлене низкою соціально-економічних чинників, з одного боку, та зростанням у складі населення осіб похилого віку – з другого. Кількість уперше зареєстрованих хвороб (в розрахунку на 100000 населення) збільшилася: системи кровообігу – в 2,1 рази, новоутворень – на 29%, органів травлення – на 26%, інфекційних і паразитарних – на 13%, у т. ч. активного туберкульозу органів дихання – вдвічі. Майже троє з кожних чотирьох осіб, яким уперше в житті встановлено діагноз активного туберкульозу, – чоловіки, 80% – особи працездатного віку. Дається взнаки Чорнобильська катастрофа. Тільки за 1996-2001 рр. кількість осіб, чия інвалідність пов’язана з її наслідками, зросла більше ніж в 1,6 раз і становить майже 100 тис. осіб.
За даними 2011 р., лише 60% населення вважаються умовно здоровими. Решту становлять інваліди та особи, які перебувають на диспансерному обліку.
Процес старіння населення є результатом передусім зниження народжуваності та збереження її впродовж тривалого періоду на рівні, що не забезпечує навіть простого відтворення поколінь. В економічно розвинених країнах до цього додається вплив зростання середньої тривалості життя населення. Істотною протидією старінню населення цих країн є міграція, оскільки приїжджає, в основному, молодь. В Україні ж, як і в більшості країн з перехідною економікою, міграція посилює вплив низької народжуваності, а помітного зростання середньої тривалості життя населення, особливо старшого віку, не спостерігається.
Нині питома вага осіб у віці 60 років і старше в загальній чисельності населення становить 21,4% і є однією з найвищих у світі. Якщо вікова піраміда міського населення характеризується більш-менш рівномірним розподілом допрацездатних, працездатних і післяпрацездатних контингентів, то у віковій піраміді сільського населення чітко виділяються 2 групи – покоління людей, які народилися у період короткочасного піднесення народжуваності середини 80-х рр., і покоління народжених у середині 30-х рр. Вища порівняно з міським населенням частка дітей серед селян дає підстави сподіватися на деяке омолодження сільського населення у майбутньому.
Найбільш “старим” (частка осіб віком 60 років і старше в загальній кількості населення перевищує 24%) є населення Вінницької, Полтавської, Сумської, Черкаської та Чернігівської областей. До другої групи (частка складає 22,9-24 %) увійшли Донецька, Житомирська, Кіровоградська, Луганська та Хмельницька області. До третьої групи (21,7-22,9 %) належать Дніпропетровська, Запорізька, Київська, Тернопільська, Харківська області. До четвертої групи віднесено Автономну Республіку Крим, Волинську, Івано-Франківську, Одеську, Миколаївську, Херсонську, Львівську, Чернівецьку області та м. Севастополь (рівень старіння складає 19,3-21,7%). Найбільш “молодим” (частка старших осіб складає 15,5-19,3%) є населення Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва. Але якщо демографічна молодість західних реґіонів обумовлена відносно високою народжуваністю, то в Києві основним чинником є постійний міграційний приплив молоді.
4. Характеристика природного руху
4.1. Процес депопуляції
Загалом перевищення кількості померлих над кількістю народжених характерно для багатьох країн світу. Зокрема, у 2001 р. в Європі депопуляцією було охоплено 17 країн, нульовий рівень природного приросту населення мали 5 країн. Багато країн перебувають на межі переходу до “нульового приросту”. В Україні впродовж 90-х рр. спостерігалося перевищення смертності над народжуваністю. Внаслідок цього чисельність населення скоротилася на 2880,7 тис. осіб.
Інтенсивність природного зменшення сільського населення значно вища, ніж міського. У 2001 р. при загальному природному зменшенні населення України на 7,6% у містах воно становило 6,5, а в селах – 9,8%. У містах більші масштаби природного скорочення характерні для чоловіків, а в селах – для жінок.
4.2. Падіння народжуваності
Загальна чисельність народжених зменшилася з 691,0 тис. у 1989 р. до 390,7 тис. у 2002 р. (у містах відповідно з 471,1 тис. до 248,9 тис., у селах – з 219,9 тис. до 141,8 тис.). Загальний коефіцієнт народжуваності знизився з 13,3% у 1989 р. до 8,1% у 2002 р. (у містах з 13,6% до 7,7, в селах – з 12,9% до 9,0).
відомості про новонароджених
Переважна більшість дітей (82,6% у 2001 році) народжуються жінками віком до 30 років. Через зниження показників шлюбності населення і поширення незареєстрованих шлюбів (шлюбів де-факто) зростає частка дітей, народжених жінками, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі. У 1989-2001 рр. вона зросла на 66,7% і становила 18%, причому якщо в 1989-1992 рр. ця частка була вищою в селах, то з 1993 р. – у містах.
Сумарний коефіцієнт народжуваності (кількість дітей, народжених однією жінкою впродовж всього життя) зменшився з 1,9 в 1989 р. до 1,1 у 2001 р. (у т.ч. у міських поселеннях – з 1,8 до 0,9, тобто удвічі, у сільських – з 2,4 до 1,4). Більшість шлюбних пар обмежуються однією дитиною.
За сумарним коефіцієнтом народжуваності області України чітко розподіляються на 3 групи: східні – з найнижчими показниками (коефіцієнт – менше 1 дитини: Донецька, Луганська, Харківська, Дніпропетровська та Запорізька області), західні – з відносно високими показниками (1,3-1,6) та інші області – з коефіцієнтом від 1 до 1,3. Проте у західних областях рівень вичерпаної плідності помітно вищий, ніж в інших реґіонах України і значно нижчий за межу простого відтворення населення (2,2-2,3). Лише в селах Волинської і Рівненської областей рівень народжуваності ще близький до зазначеної межі і становить 2-2,1. При цьому спостерігається майже зворотна залежність між сумарними коефіцієнтами народжуваності та показниками поширення абортів.
Причини падіння народжуваності не можна зводити лише до економічних негараздів, хоча вони, безумовно, відіграють свою роль. Узагальнення існуючих чинників зниження народжуваності дає підстави виокремити такі групи: економічні, соціальні, психологічні, фізіологічні. Задоволення потреби в дітях, у материнстві і батьківстві конкурує з низкою інших потреб, тим простіших, чим нижчий рівень життя. Якщо заможні верстви населення так чи інакше оцінюють витрати часу та грошей на забезпечення майбутнім дітям необхідного фізичного, розумового розвитку та професійної підготовки і порівнюють їх із задоволенням власних потреб у розвитку та дозвіллі, то бідні враховують майже елементарні потреби в їжі, одязі, житлі. Не слід очікувати, що з підвищенням рівня життя автоматично зросте і народжуваність. Якби зв’язок був таким простим, не відбулося б істотного скорочення народжуваності в економічно розвинених країнах.
Чисельність наявного населення в Україні на 1 лютого 2012р. становила 45617,5 тис. осіб. Упродовж січня 2012р. чисельність населення зменшилася на 16,1 тис. осіб, що в розрахунку на 1000 наявного населення становило 4,2 особи. Водночас у шести регіонах країни зафіксовано приріст населення: Закарпатська область, Севастополь (міськрада), Рівненська область, м. Київ, Волинська та Київська області (від 2,4 до 0,6 особи на 1000 наявного населення).
Зменшення чисельності населення країни відбулося за рахунок природного скорочення – 18,1 тис. осіб, водночас зафіксовано міграційний приріст населення – 2,0 тис. осіб.
Порівняно з січнем 2011р. обсяг природного скорочення зменшився на 1,9 тис. осіб, або з 5,1 до 4,7 особи в розрахунку на 1000 наявного населення. Природне скорочення спостерігалось у 23 регіонах країни, і тільки в Закарпатській, Рівненській областях, м. Києві та Волинській області зареєстровано природний приріст населення (відповідно 266, 222, 98 і 19 осіб).
Природний рух населення в січні 2012р. характеризувався зростанням народжуваності та скороченням смертності. Залишається суттєвим перевищення кількості померлих над кількістю живонароджених: на 100 померлих припадало 70 народжених.
4.3. Тенденції смертності і тривалості життя населення
Хоча з 2000 р. відбувся певний злам тенденцій смертності, кількість померлих у 2002 р. все ще вища, ніж у 1989. Вирішальний вплив на ці процеси здійснює динаміка смертності чоловіків (52,3% загальних змін), у т.ч. городян – 33,8% і селян – 18,5%. Вплив змін смертності жінок виявився значно меншим – 28,4%. Структурні зрушення, головним чином старіння населення, обумовили 19,3% загальних змін.
Аналіз впливу процесу урбанізації на динаміку кількості померлих свідчить про помітнішу роль коливань смертності міського населення (вони обумовили 50% загальних змін).
За причинами смерті структура смертності має такий вигляд: головні втрати пов’язані з хворобами системи кровообігу, новоутвореннями, зовнішніми причинами, хворобами органів дихання. Проте від кожної з цих причин населення України вмирає на кілька років раніше, ніж населення в економічно розвинених країнах.
Своєрідним індикатором адаптації населення до нових соціально-економічних умов буття є смертність від зовнішніх дій. Її показники збільшилися майже у півтора рази, у т.ч. від самогубств – на третину, а від убивств – на три чверті. Натомість спостерігається помітне зниження кількості летальних випадків, пов’язаних з транспортом – майже вдвічі, і пов’язаних з виробництвом – на три чверті. Передусім жертвами зовнішніх дій стають чоловіки (їхня смертність від зазначених причин майже вп’ятеро вища порівняно з жінками) та мешканці міських поселень.)
Труднощі процесу адаптації відбилися і на зростанні так званої соціально детермінованої смертності, пов’язаної зі зловживанням алкоголю та тютюну, туберкульозом, ВІЛ\СНІДом та самогубствами.
Динаміка повікової смертності певною мірою відбиває реакцію населення різних вікових груп на посилення тиску економічних, соціальних та інших негараздів, пов’язаних із трансформаційними перетвореннями.
основні причини дитячої смертності
Смертність немовлят впродовж другої половини 90-х рр. систематично зменшуючись, у 2002 р. була на 18% нижче, ніж у 1990 р. Основною причиною позитивних змін стало поліпшення охорони здоров’я дитинства.
Найгострішою демографічною проблемою України є неухильне і поки що неподолане зростання смертності населення працездатного віку. Протягом 1989-2001 рр. імовірність прожити повністю весь працездатний вік скоротилася з 81% до 74%, у т.ч. для чоловіків з 73% до 63%. Спостерігається майже подвійне зростання надлишкових смертей 40-річних чоловіків від нещасних випадків, отруєнь і травм, від хвороб системи кровообігу, органів дихання і травлення, які зазвичай асоціюються з фізіологічним старінням. Показники смертності цього контингенту є найрухливішими і саме вони визначають динаміку середньої тривалості життя населення.
Рівень смертності зменшився з 15,7 померлих на 1000 наявного населення у січні 2011р. до 15,4 – у січні 2012р. Найвищий рівень смертності зафіксовано в Чернігівській області (18,9‰), найнижчий – у м. Києві (10,1‰).
Для України характерні істотні розбіжності смертності населення, за якими реґіони країни можна об’єднати у три групи. До першої (з найсприятливішими показниками) належать Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області та м. Київ.
Друга група складається переважно з областей центральної частини України: Вінницької, Волинської, Житомирської, Запорізької, Київської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Харківської, Черкаської. Сюди ж належить також Автономна Республіка Крим. Для другої групи характерні середні показники смертності та тривалості життя населення.
У більшості областей півдня і сходу України (третя група – Дніпропетровська, Донецька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Чернігівська області) параметри режиму смертності є вкрай несприятливими. Тут середня очікувана тривалість життя при народженні на 1,47 року нижча, ніж загалом в Україні; відмінності цього показника за статтю найвідчутніші; а частка тих, хто доживає до старості – найменша. Крім того, у 6 областях третьої групи, за винятком Дніпропетровської та Одеської, зберігається тенденція до зниження тривалості життя при народженні.
Особливістю сучасної просторової динаміки тривалості життя в Україні є перерозподіл меж традиційних демографічних зон у широтному напрямку: поступове нівелювання відмінностей у напрямку “схід-захід” та їхнє збільшення у напрямку “північ-південь”.
Серед причин смерті населення України в січні 2012р., як і в січні 2011р., перше місце посідали хвороби системи кровообігу, друге – новоутворення, третє – зовнішні причини смерті.
5. Міграційні процеси
Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за нових географічних, правових та економічних умов, пов’язаних з виникненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням України до міжнародної системи обміну населенням. Істотно зменшилася кількість мігруючого населення (якщо наприкінці 80-х р. цей показник становив 3,9 млн., то нині – 1,6 млн.), змінилася його структура. Раніше більшість мігрантів становила молодь, яка абсолютно переважала у навчальній та трудовій міграції, переїздах у зв’язку зі службою в армії. Вищою була частка чоловіків. Нині переїзди набули переважно сімейного характеру, збільшився середній вік мігрантів, статевий склад став більш рівномірним.
Понад половину всіх переїздів здійснюється всередині реґіонів України і близько третини – між ними, загальна міграційна інтенсивність збільшується у напрямку із заходу на схід. Найпотужнішими є міграційні потоки між сусідніми областями. Основним реципієнтом у міжрегіональному обміні населенням є м. Київ, причому його міграційний приріст збільшується: якщо у 1995 р. він становив 4,1 тис. осіб, то у 2001 р. – 15,4 тис. осіб. Позитивне сальдо міжрегіональних міграцій спостерігається також на Харківщині, Дніпропетровщині та у м. Севастополі. Змінився характер міграційного обміну між містами та селами. На відміну від попередніх десятиріч потужний відплив сільського населення значно зменшився.
Істотно скоротилися зовнішні міграції. Основним партнером в обміні населенням для України залишається реґіон СНД, передусім Росія. Проте бурхливі переміщення початку 90-х рр., що характеризувалися масовою репатріацією, поверненням депортованих, припливом біженців з “гарячих точок”, змінилися в цілому паритетною міграцією, обсяги якої у 2001 р. були у сім разів меншими, ніж на початку минулого десятиріччя.
