Винахід

04 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОБ’ЄКТІВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

 

 Винахід. Корисна модель. Об’єкти винаходу (корисної моделі)

Що таке винахід?

Винахід (корисна модель) — це результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології.

Отже, законодавство не обмежує поле винахідницької діяльності певною технологічною галуззю, тобто винахід (корис­на модель) – це результат творчої діяльності людини в будь-якій газузі технології.

Об’єктом винаходу (корисної моделі) може бути:

• продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, куль­тура клітин рослин і тварин тощо);

• процес (спосіб), а також нове застосування відомого про­дукту чи процесу.

Пристрій – це машини, механізми, прилади, деталі, вузли або сукупність взаємопов’язаних деталей та вузлів._ Р е чо -вина – це штучно створена сукупність взаємозв’язаних інгредієнтів, індивідуальні хімічні сполуки, об’єкти генетичної інженерії, композиції та продукти ядерного перетворення.

Штам – це спадково однорідні культури мікроорганізмів, що продукують корисні речовини або використовуються безпосе­редньо.

Спосіб — це процес виконання дій над матеріальним об’єктом (об’єктами) за допомогою матеріальних об’єктів.

Які об’єкти не можуть одержати правову охорону?

Законом України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” визначено, які результати діяльності людини не визна­ються винаходами (корисними моделями). Правова охорона згідно з цим законом не поширюється на такі об’єкти технології:

• сорти рослин і породи тварин;

• біологічні в своїй основі процеси відтворення рослин та тварин, що не відносяться до небіологічних та мікробіологічних процесів;

• топографи інтегральних мікросхем;

• результати художнього конструювання.

Винахід (корисна модель) може бути секретний і службовий.

Секретний винахід (секретна корисна модель) – це винахід (секретна корисна модель), що містить інформацію, віднесену до державної таємниці.

Службовий винахід (корисна модель) – це винахід (корис­на модель), створений працівником:

• по-перше, у зв’язку з виконанням службових обов’язків чи дорученням роботодавця за умови, що трудовим догово­ром (контрактом) на передбачено інше;

• по-друге, з використанням досвіду, виробничих знань, сек­ретів виробництва і обладнання роботодавця.

Службові обов’язки — зафіксовані в трудових договорах (контрактах), посадових інструкціях функціональні обов’язки працівника, що передбачають виконання робіт, Які можуть приве­сти до створення винаходу (корисної моделі).

Доручення роботодавця — видане працівникові у письмовій формі завдання, яке має безпосереднє відношення до специфіки діяльності підприємства або діяльності роботодавця і може при­вести до створення винаходу (корисної моделі);

Роботодавець – особа, яка найняла працівника за трудовим договором (контрактом).

Винахідник — людина, інтелектуальною, творчою діяль­ністю якої створено винахід (корисну модель).

Пріоритет, авторство і право власності на винахід охоро­няються державою і засвідчуються патентом (деклараційним па­тентом).

Пріоритет, авторство і право власності на корисну модель засвідчуються деклараційним патентом.

Строк дії патенту України на винахід становить 20 років від дати подання заявки до центрального органу виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності (Установи).

Строк дії деклараційного патенту на винахід становить 6 років від дати подання заявки до Установи.

Строк дії деклараційного патенту на корисну модель стано­вить 10 років від дати подання заявки до Установи.

Строк дії патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід і деклараційного патенту на секретну корисну модель дорівнює строку засекречування винаходу (корисної моделі), але не може бути довшим від визначеного законом строку дії охорони винаходу (корисної моделі).

Дія патенту (деклараційного патенту), виданого на спосіб одержання продукту, поширюється і на продукт, безпосередньо одержаний цим способом.

Всі питання, пов’язані з одержанням та використанням пра­ва власності на винаходи, регулюються Законом України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15 грудня 1993 р. із змінами, внесеними відповідними законами.

1.2. Майнові права суб’єктів права на винаходи, корисні моделі і промислові зразки

Право власності на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, проголошене чинним законодавством, дає його суб’єкту ті самі правомочності, які дає право власності на будь-який інший об’єкт.

Власнику патенту України на винахід (корисну модель) на­лежить :

1) право власності на винахід (корисну модель);

2) виключне право на використання винаходу (корисної мо­делі) за своїм розсудом, якщо таке використання не пору­шує прав інших власників патентів;

3) право забороняти іншим особам використовувати ви­нахід (корисну модель) без дозволу, за винятком ви­падків, коли таке використання не визнається законодав­ством порушенням прав власника патенту;

4) право опублікувати в офіційному бюлетені Установи „Промислова власність” заяву про надання будь-якій особі дозволу на використання винаходу (право видачі „відкритої ліцензії”) та право на відкликання цієї ліцензії;

5) право порушувати судові справи проти несанкціоновано­го використання винаходу та вимагати від порушника відшкодування заподіяних збитків.

Взаємовідносини при використанні винаходу (корисної мо­делі), патент на який належить кільком особам, визначаються уго­дою між ними. У разі відсутності такої угоди кожний власник па­тенту може використовувати винахід (корисну модель) за своїм

розсудом, але жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) та переда­вати право власності на винахід (корисну модель) іншій особі без згоди інших власників патенту.

Права, що випливають з патенту на винахід, діють від дати публікації в офіційному бюлетені відомостей про видачу патенту.

Шо надає власникові патенту право власності на винахід?

Право власності на винахід, що засвідчується патентом, на­дає його власнику повноваження, подібні до тих, що і право влас­ності на будь-який інший об’єкт, який чинним законодавством визнаний товаром і тому може бути об’єктом будь-яких цивільних правочинів.

Зокрема, у власника патенту є можливість обрати будь-яку форму підприємницької діяльності щодо організації використан­ня свого винаходу, а саме:

» розпочати власне виробництво продукту, який виготовле­но із застосуванням запатентованого винаходу, та його збут;

• внести право власності на запатентований винахід чи пра­во на його використання як свій внесок в статутний фонд підприємства, що створюється або вже діє, тобто викорис­тати зазначені права як інвестицію;

• передати свої права на винахід.

Виключне право власника патенту на використання винахо­ду та його сутність.

Патент надає його власнику виключне право використову­вати винахід за своїм розсудом за умови, що таке використання не порушує прав інших власників патентів.

Виключне право діє від дати публікації в офіційному бюле­тені відомостей про видачу патенту, охороняється виключне пра­во за патентом України тільки на території України.

Право власника патенту називається виключним тому, що власник є єдиною особою, якій законодавством дозволено вико­ристовувати винахід, доки інші особи не одержать на це дозвіл від власника.

. Передача права на використання винаходу

1. Ліцензії на право користування об’єктами інтелектуальної власності

За сучасних умов найбільш поширеною правовою формою використання об’єктів інтелектуальної власності є ліцензійні до­говори.

Право на використання винаходу може бути передано у по­вному обсязі або частково шляхом видачі дозволу (ліцензії) на його використання. Правовою формою видачі ліцензії є ліцензійний договір.

Власник патенту, крім патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід чи деклараційного патенту на секретну корисну модель, має право подати до Установи для офіційної публікації заяву про готовність надання будь-якій особі дозволу на використан­ня запатентованого винаходу (корисної моделі). У цьому разі річний збір за підтримання чинності патенту зменшується на 50 відсотків, починаючи з року, наступного за роком публікації такої заяви.

Особа, яка виявила бажання скористатися зазначеним доз­волом, зобов’язана укласти з власником патенту чи деклараційно­го патенту договір про платежі. Спори, що виникають під час ви­конання цього договору, вирішуються у судовому порядку.

Ліцензійний договір – це двостороння угода, за якою сторона, що володіє виключним правом на використання винаходу (лі-цензіар), надає іншій стороні (ліцензіату) дозвіл (ліцензію) на вико­ристання винаходу, а ліцензіат зобов’язується сплачувати ліцензіару платежі та здійснювати інші дії, що передбачені договором.

За ліцензійним договором сторона, що має право власності (виключне право) на об’єкт інтелектуальної власності (ліцензіар), надає іншій стороні (ліцензіату) дозвіл на право використання відповідного об’єкта інтелектуальної власності.

Предметом ліцензійного договору є право на використання запатентованого винаходу разом з іншими правами інтелектуаль­ної власності, що передаються за ліцензійним договором.

Предмет договору, з юридичної точки зору, є основою для визначення обсягу прав ліцензіата, встановлення правових меж, в яких він може використовувати одержані за договором права, а також підставою для виплати ним ліцензійної винагороди ліцензіару.

Ліцензійний договір вважається дійсним, якщо він укладе­ний у письмовій формі і підписаний сторонами.

Ліцензійний договір передбачається платним.

З якого часу ліцензійний поговір набуває чинності?

Якщо не передбачено інше, ліцензійний договір набуває чинності стосовно сторін з моменту його підписання сторонами.

Як регулюються правовідносини сторін ліцензійного дого­вору?

Ліцензійний договір – це договір, особливість якого полягає в тому, що права на використання запатентованого винаходу, що передаються, обмежені строком дії, територією, на якій вони діють, та обсягом прав, що охороняються.

Ліцензійний договір – це сукупність прав і обов’язків сторін та порядок їх виконання, і тому до нього, як до одного із різно­видів угод у цивільному праві, застосовуються правила, встанов­лені для угод.

Ліцензійний договір – це єдиний документ, який регулює права та обов’язки сторін щодо використання запатентованого ви­находу, їх взаємні розрахунки та матеріальну відповідальність.

Коли можна укласти ліцензійний договір?

Укласти ліцензійний договір на використання запатентова­ного винаходу можна від початку дії виключних прав, тобто від дати публікації в офіційному бюлетені відомостей про видачу па­тенту на винахід і тільки в межах строку його дії.

Чи можна використовувати винахід до одержання патенту?

Так, якщо подана заявка на винахід, але ще не одержано па­тент, винахід можна використовувати.

2. Види ліцензій

Практика зарубіжних країн виробила три види ліцензійних

договорів:

1) повна ліцензія;

2) виключна ліцензія;

3) невиключна або проста ліцензія.

Вид ліцензії зумовлюється обсягом прав, що передаються за ліцензійним договором. Повна ліцензія.

При повній ліцензії до ліцензіата переходять усі майнові пра­ва, що випливають із патенту, на строк дії договору. Ліцензіар є ли­ше номінальним патентовласником, але тільки на строк чинності договору. По скінченні строку повної ліцензії майнові права патен-товласника відновлюються в повному обсязі. Повна ліцензія подібна до договору купівлі-продажу, але тільки на певний строк.

Договір повної ліцензії занадто обмежує права патентовласни-ка, що в умовах розвиненої ринкової економіки не є доцільним. За­вдяки виключній або невиключній ліцензії патентовласник може одержати кращий прибуток, ніж від продажу повної ліцензії. Це зу­мовило значне витіснення з ринку міжнародної торгівлі ліцензіями таку її форму ліцензії, як повна ліцензія. Зараз повна ліцензія навіть не згадується в законодавствах про інтелектуальну власність. Виключна ліцензія.

Виключна ліцензія передбачає надання дозволу на право використання об’єкта інтелектуальної власності іншій особі (ліцензіату). При цьому ліцензіар зберігає за собою право на ви­користання цього ж об’єкта, але не має права видавати ліцензію на право використання цього самого об’єкта іншим особам.

За виключною ліцензією власник виключних прав (ліцензіар) надає дозвіл на використання винаходу іншій особі (ліцензіату) в певному обсязі, на визначеній території, на обумов­лений строк, залишаючи за собою право використовувати свій ви­нахід лише у частині, що не передається за ліцензійним догово­ром. При цьому ліцензіар не має права надавати ліцензії на вико­ристання цього об’єкта іншим особам на тій же території в обсязі наданих ліцензіату прав. Але він має право видати ліцензію іншим особам за межами виданих ліцензій.

Іншими словами, право на використання винаходу на тери­торії дії договору належить виключно ліцензіату (власнику ви­ключної ліцензії), який отримує право і на видачу сублїцензій.

Запам’ятайте: Якщо Ви власник виключної ліцензії, це озна­чає, що ніхто інший, включаючи Вашого ліиснзіара, на має права використовувати винахід на території дії договору в обсязі, який Ви одержали за ліцензією.

Якщо ліцензіар має наміри сам використовувати винахід, незважаючи на існування виключної ліцензії, таке право обов’яз­ково повинно бути обумовлене у ліцензійному договорі.

Обмеження прав ліцензіата.

Права ліцензіата на використання винаходу, які він одержав за виключною ліцензією, можуть бути обмежені ліцензіаром сто­совно:

• строку дії договору, який може бути меншим, ніж строк дії патенту;

• території дії договору, яка може обмежуватись конкретним підприємством, областю тощо;

• виду використання (тільки виробництво або тільки про­даж тощо).

Але при обмежені прав ліцензіата повинні враховуватись вимоги Закону України „Про обмеження монополізму та недопу­щення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяль­ності” від 3 березня 1998 p., зокрема про недопустимість нав’язу­вання ліцензіаром таких умов договору або додаткових умов, які ставлять ліцензіата у нерівне становище, у тому числі нав’язуван­ня товару, не потрібного ліцензіату.

Субліцензійний договір.

Ліцензійний договір про надання ліцензіатом (власником виключної ліцензії) права на використання винаходу (об’єкта інтелектуальної власності) іншій особі у ліцензійній практиці на­зивають субліпензійним договором.

Ліцензіат має право укласти Субліцензійний договір лише у випадках, передбачених ліцензійним договором.

Відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо ліцензійним договором не передбачено інше.

У разі надання субліцензії правовідносини між ліцензіаром і ліцензіатом зберігаються. Субліцензіат не вступає у прямі до­говірні відносини з ліцензіаром (власником патенту па винахід).

Відповідальність за виконання субліцензійного договору перед ліцензіаром несе ліцензіат, який видав субліцензію.

Економічна суть надання субліцензії полягає у тому, що за допомогою субліцензіата ліцензіат має можливість якнайбільше задовольнити попит на „продукцію по ліцензії” на території дії до­говору, якщо він не в змозі задовольнити таку потребу сам.

Тільки ліцензіат, який одержав виключні права на викорис­тання винаходу, має право на видачу субліцензій.

Обсяг прав, які надаються за субліцензійним договором, визначається обсягом прав, які одержав ліцензіат за виключною ліцензією, і не може перевищувати їх.

Невиключна ліцензія.

За невиключною ліцензією власник виключних прав (ліцензіар) надає іншій особі (ліцензіату) дозвіл на використання винаходу, зберігаючи за собою право на використання цього вина­ходу, включаючи право видачі ліцензій іншим особам. У цьому випадку ліцензіаром може бути як власник патенту, так і власник виключної ліцензії.

Ліцензіат, який одержав невиключну ліцензію, використо­вує винахід в умовах можливої конкуренції з самим ліцензіаром та іншими ліцензіатами.

Невиключні ліцензії, як правило, надаються на вироб­ництво товарів масового побуту для його повного задоволення та для одержання максимально можливого прибутку.

3.Обов’язкові умови та реквізити ліцензійного договору

Досвіду використання об’єктів інтелектуальної власності в Україні ще не накопичено. Основні умови та реквізити договорів поки що не типізовані у відповідних зразкових чи примірних до­говорах. Тому дуже важливо визначити зміст та основні умови пе­редусім ліцензійного договору, який стає єдиним і основним до­кументом, що регулюватиме права і обов’язки сторін у відносинах щодо використання об’єктів інтелектуальної власності, взаємні розрахунки і майнову відповідальність тощо. Найчастіше спори виникають саме через прогалини в укладеному договорі, його

нечіткість, неконкретність тощо. Варто врахувати й те, що при ви­робленні проекту договору багато його умов характеризуються невизначеністю стосовно того, який ефект буде досягнуто в ре­зультаті використання об’єкта інтелектуальної власності. Це значно ускладнює укладання договору.

Ліцензійний договір має відповідати докладним, однознач­ним формулюванням, що не допускають їх двозначного тлумачен­ня, конкретній характеристиці предмета договору, прав і обов’язків, відповідальності тощо.

Ліцензійний договір має передбачати способи використан­ня об’єкта інтелектуальної власності (конкретні права, що переда­ються за таким договором, строк дії і територію, на які пере­дається право), розмір винагороди і/або порядок визначення розміру винагороди за кожний спосіб використання об’єкта інте­лектуальної власності, порядок і строки її виплати, а також інші умови, які сторони визнають за доцільне включити до договору.

У разі відсутності в ліцензійному договорі умови про спосіб використання об’єкта інтелектуальної власності договір вва­жається укладеним на такі способи використання об’єкта інтелек­туальної власності, які можуть вважатися необхідними для досяг­нення наміру сторін, що був визначений при укладенні договору.

Якщо в ліцензійному договорі не зазначені строки, на які видається право, договір може бути розірваний ліцензіаром за спливом п’яти років в^д дати його укладення, якщо користувач буде письмово повідомлений про це за шість місяців до розірван­ня договору.

Якщо в договорі не міститься умови про територію, на яку видається право, чинність його поширюється на територію Ук­раїни.

Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об’єкта інтелектуальної власності, які на момент укладення договору були невідомі.

Умови ліцензійного договору, що обмежують авторів або винахідників у створенні в майбутньому нових об’єктів інтелекту­альної власності на певну тему або в певній галузі, є недійсними.

Умови ліцензійного договору, які суперечать чинному зако­нодавству, також визнаються недійсними.

Бажано, щоб ліцензійний договір мав преамбулу, в якій чітко і докладно були б визначені права ліцензіата на предмет до­говору, наприклад, назва винаходу, номери патентів, виробничий досвід, ноу-хау тощо. У ній має бути викладене бажання ліцензіата придбати певні права на об’єкт інтелектуальної влас­ності та його мета.

У преамбулі слід дати докладне визначення понять (термінів), які використовуються в тексті договору.

Законодавством визначені обов’язкові умови та реквізити ліцензійного договору. В ньому повинні бути зазначені:

• сторони договору: повне найменування та юридична адре­са – для юридичної особи; прізвище, ім’я, по батькові та ад­реса – для фізичної особи;

• номер патенту;

• назва винаходу;

• предмет договору;

• обсяг прав, що передаються;

• права та обов’язки сторін;

• вид ліцензії;

• територія дії ліцензійного договору;

• строк дії ліцензійного договору;

• підписи сторін;

• дата укладення договору.

Слід пам’ятати, що при укладанні ліцензійного договору розділ „Предмет договору” є найбільш складним. Важливо до­кладно визначити предмет договору. В ньому має бути однознач­но сказано, що передається і на яких умовах (право на викорис­тання об’єкта інтелектуальної власності, вид ліцензії, технічна до­кументація, ноу-хау, послуги, технічна допомога), а також подана характеристика території, на якій буде вироблятись застосовува­тись, продаватись продукція за ліцензією.

У ліцензійному договорі мають бути докладно визначені права та обов’язки сторін, які обумовлюються предметом догово­ру. В умовах ринкової економіки в договорі слід надійно забезпе­чити конфіденційність інформації, що міститься в ліцензії. Слід прямо передбачити обов’язок ліцензіата не розголошувати і не пе­редавати третім особам отриману ним інформацію, яка не була

опублікована і загальнодоступна на день підписання договору. Така інформація складає комерційну таємницю, яка може в умо­вах ринку забезпечити ліцензіару виробничий успіх.

Важливе значення в ліцензійному договорі має строк його дії, який обумовлюється такими чинниками: строком дії права інтелектуальної власності, строком морального старіння об’єкта, часом, необхідним для освоєння ліцензії, ступенем заінтересова­ності сторін у тривалому співробітництві. Строк дії ліцензійного договору не має

бути довшим за строк дії права на об’єкт інтелектуальної власності на день підписання угоди.

У договорі варто передбачити наслідки припинення його дії, бо з цим пов’язані важливі правові питання. Таких наслідків мо­же бути два:

а) ліцензіат повертає ліцензіару всю технічну документацію і повністю припиняє використання винаходу і ноу-хау;

б) ліцензіат залишає в себе одержану ним технічну докумен­тацію, вправі продовжувати використання винаходу і ноу-хау на власний розсуд, виробляти, використовувати і продавати продукцію за ліцензією.

Суттєвою умовою ліцензійного договору є плата за викори­стання винаходу за ліцензією. Вона може бути двох видів: ціни ліцензії або ліцензійної винагороди. У договорі докладно визнача­ються строки і порядбк платежів. Визначення ціни ліцензії є найбільш складним питанням. Ціна ліцензії є не що інше, як спра­ведливий баланс економічних інтересів ліцензіара і ліцензіата. Вона обумовлюється такими чинниками:

• економічною і технічною цінністю об’єкта, що забезпечує ліцензіату одержання додаткового прибутку чи іншого еко­номічного ефекту протягом строку дії ліцензійного договору;

• часом і капіталовкладеннями, необхідними для освоєння ліцензії і організації виробництва продукції за нею;

•сукупністю прав, що передаються ліцензіату (виключна або невиключна ліцензія);

• обсягом технічної документації і ноу-хау, що передаються за договором, а також технічною допомогою, що надається при освоєнні ліцензії;

• строком дії договору; видом і порядком ліцензійних пла­тежів тощо.

Ціна ліцензії є частиною прибутку (економічного ефекту) ліцензіата, який він може одержати від використання винаходу. У світовій практиці поширене визначення ціни ліцензії на основі процентних відрахувань від вартості продукції, що реалізується ліцензіатом, або на основі фіксованого платежу з кожної одиниці продукції в твердій сумі. Ціна ліцензії залежить також і від виду платежів. При одноразовій виплаті ціна буде нижчою, оскільки вона гарантує ліцензіату отримання всієї вартості ліцензії неза­лежно від фактичного результату використання винаходу.

Але більш широко практикуються ліцензійні платежі у ви­гляді поточних відрахувань від прибутку ліцензіата в погодженій сторонами частці протягом строку дії ліцензійного договору. Це можуть бути також комбіновані платежі, за якими ліцензіат вип­лачує певну суму одноразово або частинами, а потім здійснює по­точні відрахування від прибутку.

Форма ліцензійного договору. Ліцензійний договір має бу­ти укладений у письмовій формі, якщо інше не передбачено пого­дженням сторін. Письмова форма не обов’язкова для авторських ліцензійних договорів про опублікування творів у періодичних виданнях і енциклопедичних словниках. Ліцензійні договори на право використання об’єктів промислової власності набувають чинності після їх реєстрації у патентному відомстві України.

Як визначитись з вибором виду ліцензії?

Вибір виду ліцензії залежить, перш за все, від попиту на ринку продукції, виготовленої із застосуванням запатентованого винаходу.

Виключні ліцензії краще надавати у тих випадках, коли такий ринок невеликий та винахід має обмежену сферу використання.

Невиключні ліцензії надаються, як правило, у тих випадках, коли с постійний попит на продукцію, виготовлену із застосуван­ням запатентованого винаходу, а наявність декількох ліцензіатів не буде перешкоджати її реалізації.

Доказом виключної або невиключної ліцензії завжди є відповідь на питання: чи одержав ліцензіат стосовно будь-якого виду використання виключні права, чи ні?

Скільки можна видати ліцензій на підставі одного патенту? На підставі одного патенту може бути видано:

•декілька виключних ліцензій за умови, що не будуть співпадати території дії виключних прав, наданих за цими ліцензіями, та такі права не будуть взаємно перетинатися (будуть відрізнятися за обсягом прав);

• необмежену кількість невиключних ліцензій.

Хто може надати кваліфіковану допомогу при укладанні до­говору/ліцензійного договору?

Це дуже важливе питання. Відносини сторін при вико­нанні зобов’язань за договором залежать від того, наскільки вдало він складений. Оскільки договір є юридичним докумен­том, то складати його повинен фахівець. Чим більшою є по­тенційна комерційна цінність винаходу, тим більша не­обхідність в одержанні професійної допомоги, наприклад, з бо­ку представника у справах інтелектуальної власності (патент­ного повіреного), який має спеціальну кваліфікацію, цілком до­статню для надання поради та допомоги з будь-якого питання щодо передачі прав. Можна також скористатися послугами спеціалізованих фірм.

4. Відкрита ліцензія

Законодавство передбачає можливість видачі так званої відкритої ліцензії. Якщо власник патенту на винахід зацікавлений у зниженні розміру збору за підтримання чинності патенту, йому державою надана можливість зробити офіційну заяву до Устано­ви про надання дозволу будь-якій особі використовувати зазначе­ний винахід. За таких умов він одержує від держави пільги по сплаті щорічного збору за підтримання чинності патенту, розмір якого знижується на 50%.

У власника патенту також є право відкликати свою заяву.

Порядок надання „відкритої” ліцензії визначено „Інструк­цією про розгляд та публікацію заяви власника патенту України про надання будь-якій особі дозволу на використання запатенто­ваного винаходу (корисної моделі)”.

5.Примусове відчуження прав на винахід (корисну модель)

Якщо винахід (корисна модель), крім секретного винаходу (корисної моделі), не використовується або недостатньо викорис­товується в Україні протягом трьох років, починаючи від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли вико­ристання винаходу (корисної моделі) було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати ви­нахід (корисну модель), у разі відмови власника прав від укладан­ня ліцензійного договору може звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на використання винаходу (корисної моделі).

Права власності на винахід, що засвідчується патентом, мо­жуть бути обмежені на підставі примусової ліцензії. Порядок на­дання примусової ліцензії визначений законодавством і ре­алізується двома шляхами:

• в адміністративному порядку;

• у судовому порядку.

Адміністративний порядок застосовується, якщо цього ви­магають суспільні інтереси та інтереси національної безпеки. У такому разі Кабінет Міністрів України має право на відчуження прав на використання винаходу (корисної моделі) визначеній ним особі без згоди власника патенту (деклараційного патенту) у разі його безпідставної відмови у видачі ліцензії на умовах неви-ключної ліцензії на використання винаходу (корисної моделі). При цьому:

1) дозвіл на таке використання надається, виходячи з кон­кретних обставин;

2) обсяг і тривалість такого використання визначаються ме­тою наданого дозволу, і у випадку напівпровідникової технології воно має бути лише некомерційним викорис­танням органами державної влади чи виправленням ан­тиконкурентно!’ практики за рішенням відповідного орга­ну державної влади;

3) дозвіл на таке використання не позбавляє власника па­тенту права надавати дозволи на використання винаходу (корисної моделі);

4) право на таке використання не передається, крім випадку, коли воно передається разом з тією частиною підприємства чи ділової практики, в якій здійснюється це використання;

5) використання дозволяється переважно для забезпечення потреб внутрішнього ринку;

6) про надання дозволу на використання винаходу (корис­ної моделі) власнику патенту надсилається повідомлення одразу, як це стане практично можливим;

7) дозвіл на використання відміняється, якщо перестають існувати обставини, через які його видано;

8) власнику патенту сплачується адекватна компенсація відповідно до економічної цінності винаходу (корисної моделі).

Рішення Кабінету Міністрів України про надання дозволу на використання винаходу (корисної моделі), строк і умови його надання, відміну дозволу на використання, розмір та порядок ви­плати винагороди власнику патенту можуть бути оскаржені в су­довому порядку.

Власник патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід чи деклараційного патенту на секретну корисну модель може видати ліцензію на використання його винаходу (корисної моделі) тільки особі, що має дозвіл доступу до цього винаходу (корисної моделі) від Державного експерта.

Якщо зазначена особа не може досягти із власником такого патенту згоди щодо видачі ліцензії, Кабінет Міністрів України має право дозволити їй використання секретного винаходу (ко­рисної моделі).

Спори щодо умов видачі ліцензій і виплати компенсацій та їх розміру вирішуються у судовому порядку.

Таким чином, винахід може використовуватись тільки в об­сязі, визначеному рішенням Кабміну України, в якому також вка­зується розмір компенсації, що сплачується власникові патенту, порядок її сплати, а також орган, який здійснюватиме контроль за використанням винаходу.

У судовому порядку примусову ліцензію може бути видано за клопотанням зацікавленої особи, направленим до судових ор-

ганів, якщо власник патенту або його правонаступник не викори­стовував або недостатньо використовував винахід на території України впродовж трьох років після видачі патенту або його ви­користання було припинено більш, ніж на три роки. Проте суд (арбітражний суд) може винести це рішення тільки за таких умов:

• власник патенту не зможе довести, що факт невикористан­ня винаходу був зумовлений поважними причинами;

• зацікавлена особа доведе, що вона не.змогла на прийнят­них умовах укласти ліцензійний договір на використання винаходу з власником патенту.

У законі передбачена можливість видачі примусової ліцензії на залежні винаходи, які не можуть використовуватись без порушення прав власників патентів на залежні винаходи.

Обсяг використання винаходу, строк дії примусової ліцензії, розмір та порядок виплати винагороди власнику патенту зазначаються в рішенні судового органу.

У всіх випадках власник примусової ліцензії не має виключ­ного права на використання винаходу та не має права видавати субліцензїї.

6. Захист прав патентовласника

Будь-яке посягання на права власника патенту, передба­чені законом, вважається порушенням прав власника патенту, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавст­вом України.

Порушенням визнається будь-яке посягання на права влас­ника патенту, передбачені законодавством про промислову власність. Це може бути неправомірне використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, порушення особистих немайнових прав тощо.

На вимогу власника патенту таке порушення повинно бути припинено, а порушник зобов’язаний відшкодувати власнику па­тенту заподіяні збитки.

Вимагати відновлення порушених прав власника патенту може також особа, яка придбала ліцензію, якщо інше не передба­чено ліцензійним договором.

Будь-які спори, що виникають у зв’язку із застосуванням за­конодавства про промислову власність, розв’язуються судом. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що вини­кають у зв’язку з застосуванням Закону України „Про охорону прав на винаходи (корисні моделі)”.

Суди відповідно до їх компетенції розв’язують, зокрема, спори про:

• авторство на винахід (корисну модель);

• встановлення факту використання винаходу (корисної мо­делі);

• встановлення власника патенту;

• порушення прав власника патенту;

• укладання та виконання ліцензійних договорів;

• право попереднього користування;

• компенсації.

Суди розглядають також усі інші спори, пов’язані з охоро­ною прав патентовласників, що надаються законодавством про промислову власність.

7. Авторські договори

Основною правовою формою використання творів науки, літератури і мистецтву є цивільно-правові договори, які дістали назву авторських.

Використання твору автора іншими особами (користувача­ми) здійснюється відповідно до ст. 29 Закону України “Про ав­торське право і суміжні правові на підставі авторського договору”.

За таким договором автор зобов’язаний створити і переда­ти замовлений твір або передати готовий твір для використання, а користувач зобов’язаний використати або почати використан­ня твору передбаченим договором способом в обумовленому ним обсязі, у визначений строк і виплатити автору встановлену договором винагороду.

Це самостійна група договірних зобов’язань, які відзнача­ються певними особливостями:

1. Передусім суб’єктами вказаних договорів, з одного боку, завжди є автор (співавтори) або їхні правонаступники, а з

іншого боку, як правило, — певна організація, яка за ро­дом своєї діяльності може використати твір обумовленим у договорі способом. Правонаступниками можуть бути спадкоємці та інші особи, яким автор передав право вико­ристання твору.

2. Якщо з боку автора виступають дві або більше особи (співавтори, кілька спадкоємців або інших правонаступ­ників), то для укладання договору необхідна згода усіх цих суб’єктів, незалежно від того, яка частка авторської винагороди їм належить. Без такої згоди твір не можна ви­користовувати. Означені особи можуть доручити ведення переговорів, підписання договору, а інколи й подальшу роботу з автором комусь одному, але таке доручення мас бути оформлено в письмовому вигляді, воно становить частину авторського договору.

3. При укладанні авторського договору з кількома співавто­рами слід з’ясувати характер співавторства — подільне чи неподільне. У першому випадку в договорі може бути відзначено авторство окремих співавторів. Проте в усіх випадках колективного твору укладається один авторсь­кий договір.

4. У випадку використання кількох колективних творів на кожний із них укладається окремий авторський договір. Наприклад, із співавторами слів пісні — один договір, із співавторами музики — іншій. У такому випадку це — ок­ремі види творів, а не співавторство.

5. Автор може передати право на використання свого твору як на території України, так і за її межами будь-яким гро­мадянам і юридичним особам, у тому числі іноземним. У більшості випадків контрагентами авторів (співавторів та їхніх правонаступників), як правило, є юридичні особи — державні, громадські, кооперативні та інші організації будь-якої форми власності, які можуть використовувати твір у той чи інший спосіб. Проте в деяких авторських до­говорах контрагентом автора можуть бути і громадяни, наприклад замовник у договорі художнього замовлення. Будь-який громадянин може укласти договір із художником або скульптором про створення певного твору. Але у видавничих, постановочних, сценарних та деяких інших авторських договорах контрагентами авторів є, як прави­ло, юридичні особи.

Авторські договори з іноземними авторами укладаються за участю Державного агентства України з авторських і суміжних прав.

6. Важливою особливістю авторських договорів є те, що об’єктами (предметами) їх є нематеріальні блага — твори науки, літератури чи мистецтва. Вони стають об’єктом до­говору за однієї умови — якщо виражені в такій об’єктивній формі, яка дозволяє відтворювати і розмно­жувати їх. Об’єктом авторського договору можуть бути твори, вже створені на момент укладення договору, а та­кож твори, які автор (співавтори) зобов’язуються створи­ти і передати для використання.

Важливою творчою ознакою об’єкта договірних відносин є новизна твору, яка може виявлятися або в самому змісті твору і у формі викладу нового змісту, або тільки у формі викладу вже відомого змісту.

Авторський договір має бути укладений у письмовій формі, якщо законодавством не передбачено інше (п. 2 ст. 29 закону “Про авторське право і суміжні права”). Письмова форма не обов’язко­ва для договорів про опублікування творів у періодичних видан­нях та енциклопедичних словниках.

8. Види авторських договорів

Існують такі види авторських договорів:

• авторський договір;

• видавничий договір;

• договір на депонування рукопису;

• постановочний договір;

• сценарний договір;

• договір художнього замовлення;

•договір про використання в промисловості неопубліко-ва-ного твору декоративно-прикладного мистецтва.

Авторський договір — це консенсуальна угода, за якою ав­тор або правонаступники передають готовий твір певній особі для використання, або ж автор бере на себе створити певний твір і пе­редати його для використання обумовленим у договорі способом.

Договір двосторонній, оскільки кожна із сторін наділена певними правами і обов’язками.

Існують конкретні види авторських договорів про передачу твору для використання:

• договір про видання або перевидання твору в оригіналі (видавничий договір); договір про депонування рукопису;

• договір про публічне виконання твору (постановочний до­говір); договір про використання твору в кінофільмі чи те­левізійному фільмі (сценарний договір), у радіо-, те­левізійній передачі;

• договір про створення твору образотворчого мистецтва з метою публічного виставлення (договір художнього за­мовлення);

• договір про використання у промисловості твору декора­тивно-прикладного мистецтва тощо.

Видавничий договір як один із видів авторських договорів характеризується специфічним способом використання твору — виданням і розповсюдженням твору через торгівлю, бібліотеки та інші організації. Видавничі договори розрізняються за своїм пред­метом: договори на видання літературних творів, творів образо­творчого мистецтва, музичних творів. Договори на видання літе­ратурних творів поділяються на видання оригінальних творів та на видання творів у перекладі як вітчизняних, так і зарубіжних авторів.

Останнім часом все більшого поширення набувають комер­ційні видавничі договори, за якими видання літературного твору здійснюється видавництвом на кошти самого автора. На автора та­кож покладається обов’язок розповсюдження твору. Імовірно, що в умовах ринкової економіки ці договори набудуть поширення.

Умови окремих різновидів видавничих договорів багато в чому співпадають, але вони й істотно відрізняються один від од­ного характером свого предмета. Так, при виданні літературних творів предмет договору визнається видом літератури, її жанром,

призначенням. Поданий рукопис має відповідати погодженій за­явці, плану, навчальній програмі (для навчальної літератури), обумовленому обсягу. Предмет видавничого договору на видання творів образотворчого мистецтва визначається назвою, темою, сюжетом, видом роботи, її розміром, технікою виконання тощо. Видання музичних творів здійснюється шляхом передачі видав­ництву нот у вигляді клавіру, партитури.

Видавничий договір може бути укладений як на готовий твір, так і на твір, що буде створено в майбутньому. Останній на­зивається ще договором замовлення (літературного або художнь­ого).

Договір на депонування рукопису. Депонування означає передачу на зберігання. У тих випадках, коли твір має вузько-спеціалізований характер і необхідно швидко одержати інфор­мацію про нього, вдаються до депонування. За цим договором ор­ганізація за погодженням з автором передає належним чином оформлений оригінал разом із рефератом твору інформаційному органу, який зобов’язаний безплатно зберігати оригінал і надава­ти інформацію про нього шляхом публікації реферату, Крім того, цей орган зобов’язаний на замовлення всіх зацікавлених осіб ви­готовляти копії твору повністю або частково і видавати їм. Частіше за все на депонування передають оригінали рефератів статей, оглядів, монографій, збірників наукових праць, матеріали конференцій, з’їздів, нарад і симпозіумів вузькоспеціалізованого характеру, які видавати друкарським способом немає можливості.

Постановочний договір. Твір може бути випущений у світ публічним виконанням у видовищному закладі. Контрагентами договору є, з одного боку, автор — творець сценічного твору або його правонаступники, а з іншого — видовищний заклад (поста­новник). За цим договором автор передає або зобов’язується ство­рити і передати видовищному закладу драматичний, музичний або музично-драматичний, хореографічний або пантомімний твір, а заклад-постановник зобов’язується здійснити в межах обумов­леного договором або законом строку постановку і публічне вико­нання твору (випустити його у світ) та сплатити автору винагоро­ду. Винагорода складається з двох частин: одноразової винагоро­ди та збору за’ кожний спектакль.

Сценарний договір. За цим договором автор передає або зо­бов’язується створити і передати кіно-, теле- або радіостудії сце­нарій фільму або теле- чи радіопередачі в обумовлений договором строк, а студія зобов’язується виплатити автору винагороду. Предметом договору може бути твір — літературний сценарій, який має відповідати творчій заявці, що додається до договору. У заявці викладається основна ідея, сюжетний задум і характерис­тика головних дійових осіб.

Договір художнього замовлення. За цим договором автор зобов’язується створити і передати замовнику в обумовлений до­говором строк твір образотворчого мистецтва, а замовник зо­бов’язаний виплатити автору погоджену винагороду. Це поки що єдиний з авторських договорів, у якому контрагентом автора може бути не тільки юридична особа, а й громадянин. Особливість вка­заного договору полягає в тому, що замовник не зобов’язаний ви­пускати твір у світ, тобто виставляти твір для публічного огляду. Це право замовника — він може це зробити, а може і не робити.

Предметом договору художнього замовлення є твір образо­творчого мистецтва. Це — твори живопису, графіки, скульптури, декоративного мистецтва, фотографічні твори і твори, одержані способами, аналогічними фотографуванню. Перелік творів обра­зотворчого мистецтва не є вичерпним, оскільки досягнення на­уково-технічного прогресу обумовлюють появу нових об’єктів ав­торського права, а отже, і нових об’єктів художнього замовлення.

Особливістю цього договору є й те, що твір образотворчого мистецтва, створений на замовлення, переходить у власність за­мовника, якщо інше не передбачено договором.

Договір про використання в промисловості неопубліко-ва-ного твору декоративно-прикладного мистецтва. Законодавство не визначає, що слід розуміти під творами декоративно-приклад­ного мистецтва. Практика виробила тільки приблизний перелік творів, які можуть бути предметом зазначеного договору. Це, на­приклад, твори, які мають утилітарне, сувенірне або декоративне призначення і вирізняються оригінальним художньо-естетичним виконанням. Це можуть бути художні вироби побутового призна­чення, які задовольняють практичні потреби, а також є прикра­сою середовища і людини. До цієї категорії практика відносить

серветки, килими, хустки, одяг, взуття, вироби із шкіри, кістки, пластмаси, іграшки, значки, сувеніри, вироби зі скла, фарфору, металу, ювелірні і галантерейні вироби тощо.

Особливістю означеного договору є те, що контрагентом ав­тора завжди виступає промислове підприємство, яке зобо­в’язується випустити у світ твір на промисловій основі. Отже, за цим договором автор передає або зобов’язується створити і пере­дати твір декоративно-прикладного мистецтва підприємству, яке зобов’язується випустити його у світ на промисловій основі. Твір має бути придатним для використання в промисловості і відповідати певним художньо-естетичним вимогам. Визнання твору об’єктом декоративно-прикладного мистецтва, і отже, його придатності для використання в промисловості, здійснюють спеціалісти (художні ради).

Зміст авторських договорів. Як і будь-який цивільно-пра­вовий договір, авторський договір має відповідати вимогам зако­ну і містити усі необхідні умови та реквізити, без яких договір є недійсним (сторони договору, їх адреси і місцезнаходження то­що). Сторонами в авторських договорах, з одного боку, завжди є громадянин — автор або його правонаступники, а з іншого, як пра­вило, — юридична особа, яка за родом своєї діяльності має змогу випустити твір у світ. Це можуть бути державні, колективні, акціонерні та інші організації будь-яких форм власності. Із цього загального правила є лише два винятки: у договорі художнього за­мовлення замовником може бути і громадянин, а в договорах про депонування рукописів з обох сторін виступають організації.

Об’єктом договору, як уже зазначалось, є результат творчої праці — твір, втілений у таку об’єктивну форму, яка робить його придатним для сприйняття іншими способами, відтворення і роз­повсюдження.

Використання твору допускається виключно на основі ав­торського договору з автором або іншою особою, яка має авторсь­ке право (ст. 29 Закону “Про авторське право і суміжні права). Форма авторського договору письмова, якщо законодавством не передбачено інше. Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом, у разі виникнення спору позбавляє сторони змоги посилатися для підтвердження угоди на показання свідків.

Однак недодержання письмової форми не спричинює недійсності авторського договору. Більш того, закон допускає в окремих ви­падках можливість укладати авторський договір в усній формі, на­приклад, про опублікування творів у періодичних виданнях та ен­циклопедіях.

Строки в авторських договорах мають суттєве значення. Для різних авторських договорів вони неоднакові. У видавничому договорі слід розрізняти строк його дії, строк випуску твору у світ, строк подання роботи до видавництва за договором замов­лення, строки для розгляду і оцінки твору та інші. Відповідно до чинного законодавства видавничий договір діє протягом встанов­леного строку. Безстрокові договори не допускаються.

Строк для випуску твору в світ менший від строку дії видав­ничого договору. Цей строк конкретизується в Типових видавни­чих договорах. Так, твір обсягом до 10 авторських аркушів має бу­ти випущений у світ протягом одного року, понад 10 авторських аркушів — протягом двох років.

Типові видавничі договори передбачають також конкретні строки для подання твору до видавництва. Строк, протягом якого автор зобов’язаний створити і передати видавництву обумовле­ний договором твір, визначається тільки угодою сторін, він не підлягає нормуванню.

Строки розгляду і оцінки твору нормовані і не можуть змінюватися угодою сторін ні в більший, ні в менший бік.

Відповідно до Типового видавничого договору рукопис вва­жається таким, що надійшов до видавництва, якщо він поданий комплектно, належним чином оформлений і протягом 10 днів після його одержання видавництво не пред’явило авторові пре­тензій щодо оформлення чи комплектності рукопису.

Протягом ЗО днів і додатково ще по 4 дні на кожний авторсь­кий аркуш видавництво зобов’язане розглянути поданий у належ­ному вигляді рукопис і повідомити автора або про схвалення тво­ру, або про його відхилення на підставах, передбачених догово­ром, або про внесення до твору необхідних поправок з точним визначенням їх суті. Виправлений автором рукопис видавництво має розглянути протягом 15 днів і додатково по два дні на кожний авторський аркуш. Якщо авторові протягом зазначеного строку

не було надіслано повідомлення, твір вважається схваленим. Для інших видів авторських договорів відповідними типовими дого­ворами також встановлені конкретні строки для створення і пере­дачі твору організації, для його розгляду і опрацювання, але іншої тривалості.

Усі авторські договори двосторонні, тобто кожна із сторін наділена певними правами та обов’язками.

Обов’язки автора твору. За авторським договором (крім договору про депонування рукопису) автор передає або зобо­в’язується створити і в обумовлений договором строк передати організації (або громадянину — в договорі художнього замовлен­ня) оформлений відповідно до встановлених вимог твір.

Автор твору зобов’язаний (там, де це передбачено типовим договором) вносити за вказівкою організації зміни і поправки, як­що вони виходять за межі умов договору. Інколи виникає не­обхідність внести відповідні зміни, поправки або доповнення навіть після схвалення твору. У таких випадках автор зобов’яза­ний доопрацювати твір, внести відповідні зміни, поправки чи до­повнення.

Автор зобов’язаний на вимогу видавництва і без додаткової винагороди вичитати коректуру, для чого угодою сторін визна­чається певний строк.

Обов’язки особи, яка використовує твір. Організація, з якою укладено авторський договір про створення і передачу для використання твору, зобов’язана прийняти обумовлений догово­ром твір, розглянути його в усталені строки і відповідно оцінити його. Власне прийняти твір — означає схвалити якість його оформлення. Якщо твір оформлено належним чином, автору ви­дається розписка (повідомлення) про те, що твір прийнято. В ус­талені строки видавництво має розглянути твір і прийняти рішен­ня про схвалення твору, його доопрацювання або відхилення. Як­що доопрацювання твору з об’єктивних причин неможливе або після доопрацювання було визнано його непридатність для вико­ристання, авторський договір підлягає розірванню.

Основним обов’язком особи, яка прийняла твір для викори­стання, є випуск ного у світ в усталені строки. Відповідно до За­кону України “Про авторське право і суміжні права” твір ива-

жається випущеним у світ (опублікованим), якщо випущено в обіг примірники твору або твір публічно виконаний, публічно по­казаний, переданий по радіо чи телебаченню або в будь-який інший спосіб повідомлений невизначеному колу осіб.

Якщо ж організація протягом визначеного договором стро­ку не здійснила або не почала використання схваленого нею тво­ру, вона зобов’язана на вимогу автора сплатити йому обумовлену винагороду повністю, якщо не доведе, що використати твір не змогла через обставини, які залежать від автора.

Правова охорона комерційному найменуванню надається без обов’язкової державної реєстрації, а з моменту першого вико­ристання цього найменування. Тобто правова охорона ко­мерційному найменуванню надається за фактом його використан­ня. Для надання правової охорони не має значення, чи є ко­мерційне найменування частиною торговельної марки. Проте відо­мості про комерційне найменування можуть вноситися до держав­них реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом.

Незважаючи на те, що ЦК надає комерційному найменуванню правову охорону за фактом його першого використання, все-таки кра­ще, коли відомості про нього будуть занесені до державного реєстру.

Право попереднього користування. Воно полягає в тому, що фірма, яка користувалася найменуванням до його реєстрації іншою фірмою, зберігає право на його подальше використання. Право попереднього користування стосується всіх об’єктів про­мислової власності, а також фірмового найменування.

Особливістю охорони права інтелектуальної власності на ко­мерційне найменування є визначення майнових прав інтелектуаль­ної власності за ЦК. Стаття 490 ЦК не поділяє майнові права інте­лектуальної власності на комерційне найменування на виключні і невиключні. Ця стаття проголошує, що майновими правами інте­лектуальної власності на комерційне найменування є:

• право використання комерційного найменування;

• право перешкоджати (невиключне) іншим особам непра­вомірно використовувати комерційне найменування, а та­кож забороняти такс використання;

• інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені

законом.

Право попереднього користування полягає в тому, що юри­дична особа, яка користується фірмовим найменуванням і за-

реєструвала його в усталеному порядку, має виключне право на його використання. Це означає також, що власник фірмового най­менування має право забороняти іншим особам використовувати це саме фірмове найменування.

Власник фірмового найменування наділений правом викорис­товувати його в будь-який спосіб, що не суперечить закону. Так, фірмове найменування може бути використано на товарах, їх упа­ковці, в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках та іншій документації. Безумовно, фірмо­ве найменування може використовуватись також при демонстрації то­вару на виставках, ярмарках, що проводяться на території України.

За міжнародною практикою фірмове найменування може також використовуватись власником у товарних знаках, які йому належать.

Використання зареєстрованого на ім’я певної юридичної особи фірмового найменування іншими юридичними особами без дозволу володільця не повинно допускатися. Здобута власником фірмового найменування ділова репутація в умовах ринкової економіки має до­сить високу ціну. За нею криється наполеглива праця колективу, в результаті якої досягнута висока якість товару, надання послуг, інші економічні показники. Винагорода за цей труд — великий попит то­вару, що виробляється підприємством під певним фірмовим найме­нуванням. Саме тому власнику фірмового найменування надається можливість розпоряджатися виключним правом на фірму на влас­ний розсуд. Він має право передавати своє виключне право на вико­ристання фірмового найменування іншим особам за певну винагоро­ду. Фірмове найменування має давати своєму власнику прибуток шляхом здачі його у своєрідний найом. Так, наприклад, вартість зна­ка фірми «Холдинг—центр» на 1.01.93 р. становила 2 млн 300 тис. до­ларів, Російської товарно-сировинної біржі — 769 тис. російських рублів, Всеросійського банку — 114 млн російських рублів. На жаль, даних про вартість знаків українських власників поки що немає.

Виключне право на використання фірмового найменування не обмежується певними строками. Такою є міжнародна практика.

Чинність права на фірмове найменування припиняється у зв’язку з ліквідацією юридичної особи, відмовою від певного фірмового найменування.

Юридична особа, яка неправомірно використала чуже фірмове найменування (фірму), зобов’язана припинити його ви­користання і відшкодувати потерпілому заподіяні збитки у по­вному обсязі.

9.9. Право на найменування місця походження

товару

Право на найменування місця походження товару — це но­вий цивільно-правовий інститут, який в Україні тільки фор­мується.

Треба сказати, що в країнах із розвинутою ринковою еко­номікою цей інститут відомий уже давно. Він згадується в Па­ризькій конвенції про охорону промислової власності від 20 бе­резня 1883 р. Конвенція, зокрема, проголошує, що вказівка на по­ходження або найменування місця походження товару відносить­ся до об’єктів промислової власності і підпадає під дію Паризької конвенції (ст. 1). Стаття 10 Конвенції проголошує, що пряме чи публічне використання неправильного зазначення походження виробу або особи виробника, фабриканта чи комерсанта є право­порушенням, яке тягне відповідальність за цивільним законодав­ством. Якщо при виробленні чи виробництві товару або торгівлі ним буде неправильно зазначено місце походження чи місцевість, або неправильно вказано країну, де знаходиться цей пункт, чи країну, де застосовується неправдива вказівка про походження, то це визнається порушенням прав фізичної чи юридичної особи, які є виробниками чи комерсантами щодо цього товару.

Зміст цих статей Паризької конвенції про охорону промис­лової власності наведено для того, щоб підкреслити вагомість за­значення найменування місця походження товару в умовах рин­кових відносин ще наприкінці минулого століття. Протягом нинішнього століття значення і роль права на найменування місця походження товару не тільки не зменшились, а ще більше зросли. Свідченням цього є розробка і прийняття законодавства про місце походження товару в країнах СНД, де до цього часу йо­го ніколи не було. Не було такого законодавства і в Україні.

На даний час охорона прав на географічні  позначення

здійснюється Законом України „Про охорону прав на зазначення походження товарів” від 16 червня 1999 р. в редакції від 21 груд­ня 2000 р. Розробка і прийняття зазначеного законодавства —це гостра потреба сьогодення. Справа в тому, що на якісні характери­стики, крім технічного рівня, технології, якості матеріалів, впли­вають також інші чинники, які часто не залежать навіть від технічного рівня виробництва чи будь-яких інших умов вироб­лення товару. Такими додатковими чинниками, що зумовлюють значною мірою якісні та інші характеристики товару, можуть бу­ти певні властивості того чи іншого географічного району (приміром, вода, повітря, грунти, кліматичні, гідрологічні та інші умови). Tajc, певні сорти вина можна виробити з винограду, що вирощується тільки в певній місцевості; на виробництво пива впливають ряд властивостей саме даного географічного району — вода, ячмінь, хміль тощо. Тканина певного сорту може бути ви­роблена тільки із вовни овець певної породи, що вирощуються в певній місцевості.

Це — природні чинники географічного району, які можуть зумовлювати певні якісні показники виробленого товару, напри­клад мінеральної води тощо. Але на якісні його характеристики можуть впливати також і люди — виробники цього товару. Гу­цульські киптарики, мабуть, ніхто краще не зробить, ніж самі гу­цули. Виробництвом оптичних приладів прославив себе київський завод «Арсенал», миколаївські та херсонські судно­будівники здобули авторитет у світі. Таких прикладів можна на­вести багато, коли саме майстерність, професіоналізм виробника, технічний рівень виробництва зумовлюють попит товару і, отже, його конкурентоспроможність на ринку.

Можливий ще й третій напрям впливу на конкурентоспро­можність товару — це поєднання географічного чинника з людсь­ким. Уміле використання спеціалістами високого класу, фахівця­ми переваг, властивостей та інших якостей певного району знач­но підвищує конкурентоспроможність виробів, ефективність ви­робництва. Наприклад, із винограду, що має особливі властивості, винороби високого класу виробляють вино, яке користується ве­ликим попитом на ринку. Зрозуміло, що некваліфікований спеціаліст навіть i;j хорошого винограду не зможе зробити добре

вино. Таке поєднання природного чинника з людським дає знач­ний ефект, підвищує конкурентоспроможність товару.

Тож на ринку складається певна оцінка товару, вироблено­го в певному географічному регіоні та ще й у поєднанні із людсь­ким чинником. Зростає значення найменування місця походжен­ня товару, виникає необхідність його правового регулювання.

В умовах переходу України до ринкових відносин постає потреба впровадження цього інституту і в нашому цивільному за­конодавстві. Власного досвіду в розробці такого законодавства Україна не має. Але є досвід зарубіжних країн, у тому числі Російської Федерації, який має бути використаний. При цьому слід мати на увазі особливість права на найменування місця похо­дження товару. Вона полягає в тому, що право на найменування місця походження товару не має виключного характеру, тобто не є монопольним. Воно може належати кільком користувачам одно­часно. Ця своєрідна особливість накладає певний відбиток на інститут в цілому.

Дамо визначення поняття місця походження товару, його основні правові ознаки.

По-перше, найменуванням місця походження товару є назва країни, населеного пункту, місцевості чи будь-якого іншого гео­графічного об’єкта. Це може бути історична назва географічного об’єкта.

Законодавство зарубіжних країн, як правило, містить певні обмеження щодо найменування місця походження товару. Так, не визнаються місцем походження товару позначення, які хоча і містять назву географічного об’єкта, проте увійшли в загальнов­живаний обіг як позначення товару певного виду, не пов’язаного з місцем його вироблення.

По-лруге. однією із необхідних ознак такого визначення має бути вимога, що найменування місця походження товару викори­стовується для позначення певного роду товарів, які виробляють­ся в даному географічному об’єкті, тобто в конкретно означеній місцевості.

По-третє, позначення вказує на особливі властивості това­ру, яких не мають товари такого роду, що виробляються в іншій місцевості, іншому географічному об’єкті.

По-четверте, ці особливі властивості товару зумовлені саме природними або людськими чинниками певного географічного об’єкта або природними і людськими чинниками одночасно.

Найменування місця походження товару набуває значення лише за умови його державної реєстрації в установленому чин­ним законодавством порядку або в силу міжнародних договорів держави.

Заявником на реєстрацію найменування місця походження товару в принципі може бути будь-яка юридична чи фізична осо­ба, яка має намір виробляти товар із характерними для певного географічного об’єкта властивостями або вже виробляє зазначе­ний товар. Проте слід мати на увазі ту особливість цього інститу­ту, що право на використання найменування місця походження товару не є монопольним, тобто воно не є виключним правом. Це означає, що одне і те саме найменування місця походження това­ру може бути зареєстровано на ім’я кількох заявників — користу­вачів цього найменування.

Особа, яка зареєструвала на своє ім’я найменування місця походження товару, одержує право на його використання (але не виключне право), якщо товар, що виробляється, відповідає вимо­гам, викладеним у заявці на реєстрацію.

Проте для користування найменуванням місця походження, товару не обов’язково усім користувачам його реєструвати, достат­ньо однієї реєстрації на ім’я будь-якої фізичної чи юридичної особи.

Право користування цим найменуванням місця походжен­ня товару на підставі державної реєстрації може бути надано будь-якій фізичній чи юридичній особі. Але таке право може бути надано за однієї неодмінної умови — виробник товару знаходить­ся в тому ж географічному об’єкті і виробляє товар з тими ж вла­стивостями, які визначені у свідоцтві про реєстрацію найменуван­ня місця походження товару.

Використанням найменування місця походження товару за­ведено вважати застосування на товарах, для яких воно за­реєстровано, а також на їх упаковці; в рекламі, проспектах, рахун­ках та іншій діловій документації, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках, а також у разі демонстрації товару на виставках і ярмарках, які проводяться на території держави.

Як уже зазначалося, право на користування найменуванням місця походження товару не є виключним, і тому власник свідоцтва на нього не має права видавати ліцензії на використан­ня цього найменування іншим особам. Вони можуть просто одер­жати свідоцтво на право користування цим же найменуванням місця походження товару.

У законодавстві зарубіжних країн передбачається право юридичних і фізичних осіб, які здійснюють посередницьку діяльність, використовувати свій товарний знак разом із наймену­ванням місця походження товару на підставі договору.

Для більшої ефективності охорони свого права на користу­вання найменуванням місця походження товару власник свідоцтва може проставляти поряд із найменуванням місця похо­дження товару попереджувальне маркірування. Воно має засте­регти про те, що використане найменування зареєстроване в уста­леному порядку.

В більшості країн строк чинності свідоцтва обмежений, як правило, десятьма роками. Але в законодавстві багатьох країн міститься правило, за яким власник свідоцтва може клопотати про подовження його чинності. Кількість разів подовження стро­ку чинності свідоцтва не обмежується. Однак чинність свідоцтва може бути подовжена лише за умови, що його власник знаходить­ся в тому самому географічному об’єкті і виробляє товар із зазна­ченими у свідоцтві властивостями.

9.10. Право на раціоналізаторську пропозицію

Раціоналізаторські пропозиції є результатом найбільш по­ширеного виду технічної творчості, яка за своєю новизною і технічним рівнем є нижчою від винахідництва, проте за до­ступністю, масштабністю та деякими іншими факторами не по­ступається йому. Саме своїм масовим застосуванням раціоналіза­торські пропозиції інколи здатні давати більший економічний ефект, ніж винаходи. Економія від використання раціоналіза­торських пропозицій у підсумку буває більшою, ніж від викорис­тання винаходів. Саме тому раціоналізаторство як форма технічної творчості заслуговує па всіляке заохочення і стимулю-

вання, а його результати — раціоналізаторські пропозиції — по­требують надійної правової охорони. При цьому слід мати на увазі, що досить часто заявки на винаходи відхиляються тому, що втрачена їх новизна, але пропозиції у своїй суті є винаходами, і в таких випадках буде доречною правова охорона раціоналізаторсь­ких пропозицій.

Громадяни колишнього СРСР звикли до раціоналізатор­ства, оскільки воно приносило користь підприємству, де працю­вав раціоналізатор, і самому раціоналізатору давало право на ви­нагороду, моральне задоволення від своєї суспільно-корисної діяльності. Раціоналізаторство є невід’ємною складовою вироб­ничої діяльності, яка не може розвиватись без постійного і систе­матичного удосконалення. Воно спрямоване саме на удоскона­лення продукції, технології виробництва, техніки та іншого об­ладнання і стосується будь-якої сфери — промисловості, транс­порту, оборони, охорони здоров’я, сільського господарства тощо. Саме широке використання пропозицій, спрямованих на удоско­налення процесів суспільно корисної праці, і дає досить помітний економічний ефект.

Раціоналізатори завжди були в пошані в Україні, їх діяль­ність заохочувалась і стимулювалась, нони були наділені рядом прав і пільг.

Нині раціоналізаторська діяльність регулюється Цивільним кодексом України, Тимчасовим положенням про правову охоро­ну об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропо­зицій (далі — Тимчасове положення), затвердженим Указом Пре­зидента України від 18 вересня 1992 р., та Методичними рекомен­даціями про порядок складання, подачі і розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію, затвердженими наказом Держпа­тенту України від 27 квітня 1995 р. Держпатент України прийняв ряд відомчих нормативних актів, спрямованих на поглиблену рег­ламентацію регулювання раціоналізаторської діяльності. Тимча­сове положення змінене Указом Президента України “Про виз­нання такими, що втратили чинність, Указів Президента України у зв’язку з прийняттям законів України щодо промислової влас­ності” від 22 червня 1995 р. № 324/94.

9.10.1. Ознаки раціоналізаторської пропозиції

Відповідно до наведених нормативних актів раціоналіза­торською визнається пропозиція, яка є новою і корисною для підприємства, якому вона подана, і передбачає створення або зміну конструкції виробів, технології виробництва, техніки або складу матеріалів.

Отже, раціоналізаторська пропозиція має стосуватись виро­бів, технології, задіяної техніки або складу матеріалів. Тож об’єкта­ми раціоналізаторських пропозицій можуть бути конструктивні рішення виробів, технологічні процеси, тобто способи, а також ре­човина (склад матеріалів). Але не треба розуміти наведений пе­релік об’єктів як обмеження раціоналізаторства. Раціоналізаторсь­ка пропозиція може стосуватись будь-якої сфери суспільне корис­ної діяльності людини. Це може бути удосконалення медичних інструментів та апаратури, зв’язку і транспорту тощо.

До раціоналізаторської пропозиції законодавство встанови­ло три необхідних вимоги:

1) вона має належати до профілю підприємства, якому пода­на;

2) має бути новою;

3) має бути корисною підприємству, якому подана.

Пропозиція подається тому підприємству, якому відповідає за профілем його діяльності. При цьому не має значення, де пра­цює раціоналізатор і взагалі чи він працює. Раціоналізаторська пропозиція має відношення до діяльності підприємства, якщо во­на може бути використана в технологічному процесі цього підприємства, у продукції, що ним виробляється, у техніці або ма­теріалах.

Така пропозиція визнається новою для підприємства, якому вона подана, якщо її сутність на цьому підприємстві до подачі за­яви на неї не була відома. Для встановлення новизни раціоналіза­торської пропозиції використовуються усі наявні на підприємстві джерела інформації, які містять відомості про цю або подібну про­позицію.

Однак новизна раціоналізаторської пропозиції не втра­чається, якщо вона використовується за ініціативою її автора не

більше як три місяці до подання заяви. Безумовно, мова йде про використання на тому підприємстві, де подана заява.

Раціоналізаторська пропозиція визнається корисною для підприємства, якому подана заява на неї, якщо її використання дає змогу підвищити економічну ефективність виробництва, одержа­ти кращий доход (прибуток) або одержати інший позитивний ефект. Позитивний ефект може полягати в будь-якому підвищенні технічного рівня виробництва, поліпшенні умов та безпеки праці, зниженні негативного впливу на навколишнє середовище тощо.

Зазначені Методичні рекомендації про порядок складання, подачі і розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію (далі — Методичні рекомендації) містять ряд умов, за наявності яких про­позиція не може бути визнана раціоналізаторською. Це:

• запозичення чужого досвіду без власного творчого внеску;

• пропозиції, що містять відомі рішення;

• пропозиції не технічного, а організаційного характеру;

• пропозиції щодо удосконалення організації і управління господарством.

Другу групу пропозицій, що не визнаються раціоналізатор­ськими, складають такі, що погіршують умови праці, якість робіт, викликають або збільшують рівень забруднення навколишнього середовища, знижують надійність та інші показники якості про­дукції. Не визнаються раціоналізаторськими пропозиції, які лише ставлять завдання, але не дають конкретного вирішення.

Раціоналізатором, тобто автором раціоналізаторської про­позиції, визнається особа, що створила її своєю творчою працею. Якщо раціоналізаторська пропозиція створена спільною творчою працею кількох осіб, то вони визнаються співавторами, а порядок користування правами на їх пропозицію визначається угодою між ними. Не визнаються співавторами особи, які надавали авторові раціоналізаторської пропозиції лише технічну допомогу, напри­клад, здійснювали креслярські роботи, виготовляли зразки, допо­магали в оформленні документації, виконували розрахунки, про­водили дослідну перевірку тощо, або сприяли оформленню прав на раціоналізаторську пропозицію та її використання.

Склад співавторів на раціоналізаторську пропозицію після подання заяви за загальним правилом не може змінюватись. Проте

у виняткових випадках за відсутності спору про авторство склад співавторів може бути переглянутий підприємством, установою чи організацією, куди подано заяву на раціоналізаторську пропозицію. Зазначені Методичні рекомендації встановлюють досить суворі правила зміни складу співавторів на раціоналізаторську пропо­зицію. Заява про зміну складу співавторів має розглядатися поса­довою особою, що приймає рішення по пропозиції, спільно з пер­винною організацією Товариства винахідників і раціоналізаторів України (далі — ТВР) до винесення рішення щодо пропозиції.

Значні обмеження існують щодо пропозицій, які подаються інженерно-технічними працівниками. Мова йде лише про інже­нерно-технічних працівників науково-дослідних, проектних, кон­структорських, технологічних організацій і аналогічних підрозділів підприємств. Під такими підрозділами маються на увазі науково-дослідні, проектні, конструкторські технологічні організації, відділи головного конструктора і конструкторські відділи, відділи головного технолога і технологічні відділи, відділи головного металурга, заводські лабораторії. Пропозиції цієї категорії працівників не визнаються раціоналізаторськими за умови, що подані ними пропозиції стосуються проектів, які ними розробляються. На інженерно-технічних працівників інших підрозділів і тих, що не брали участі в розробці зазначених про­ектів, таке обмеження не поширюється.

То що ж, пропозиції зазначеної групи працівників взагалі не можуть визнаватися раціоналізаторськими? Ні, пропозиції, які вносяться інженерно-технічними працівниками вищезазначених організацій і підрозділів та стосуються проектів, що ними розроб­ляються, можуть бути визнані раціоналізаторськими за наявності умов, визначених Методичними рекомендаціями.

Пропозиції інженерно-технічних керівних працівників на­уково-дослідних, проектних, конструкторських, технологічних організацій і аналогічних підрозділів підприємств, які не розроб­ляли проекти, конструкції і технологічні процеси, а також пропо­зиції іняшх працівників, подані на стадії експериментальної (дослідної) перевірки проекту, конструкції, технологічного про­цесу, можуть визнаватися раціоналізаторськими.

Пропозиції інженерно-технічних керівних працівників, які

беруть участь у розгляді і затвердженні в усталеному порядку відповідних проектів, конструкцій і технологічних процесів, а та­кож пропозиції, подані цими працівниками у співавторстві з іншими особами, визнаються раціоналізаторськими в спеціально установленому порядку.

9.10.2. Складання, подання та розгляд заяви на раціоналізаторську пропозицію

Заява на раціоналізаторську пропозицію складається авто­ром (співавторами) за спеціальною формою (Р-1), затвердженою Міністерством статистики України. Заява та інші документи, що стосуються раціоналізаторської пропозиції, заповнюються чорни­лом чи пастою від руки або на друкарській машинці чітко, розбірливо, без помарок і виправлень.

Заява складається окремо на кожну раціоналізаторську пропозицію. Якщо в одній заяві міститься дві або більше са­мостійні пропозиції, то авторові пропонують оформити кожну пропозицію окремою заявою у 15-денний строк від дня його повідомлення про це. Якщо автор у зазначений строк переофор­мить заяву на кожну пропозицію окремо, то пріоритет кожної пропозиції встановлюється за первісною датою надходження за­яви. Якшо автор у зазначений строк не переоформить заяви, то вона розглядається тільки в частині пропозиції, яка викладена в заяві першою.

У заяві зазначаються найменування пропозиції, всі без ви­нятку співавтори, спільною творчою працею яких створена про­позиція, а також їх прізвища, імена та по батькові, місце роботи, посада, освіта, рік народження. Коли автором пропозиції є особа, яка не працює на підприємстві, куди подається пропозиція, то вказується ЇЇ домашня адреса.

Форма заяви на раціоналізаторську пропозицію містить розділ “Опис пропозиції”. Цей опис починається з викладу не­доліків певної конструкції, виробу, технології виробництва і техніки, що застосовується, чи складу матеріалу. Далі в описі ви­кладаються переваги пропозиції, завдяки яким усуваються зазна­чені недоліки, зміст запропонованого рішення. Опис має бути

складений так, щоб у ньому містилися усі необхідні дані, достатні для практичного здійснення пропозиції без участі автора чи співавторів. У Описі наводяться також відомості про прибуток чи інший позитивний ефект, який може дати використання раціоналізаторської пропозиції.

У необхідних випадках до заяви додаються графічні мате­ріали (креслення, схеми, ескізи тощо), техніко-економічні розра­хунки та додаткові відомості про пропозицію, якщо вона подава­лась раніше або подається водночас на інші підприємства.

Усі матеріали заяви (графічні чи інші) мають бути підписані усіма співавторами, зазначеними у заяві. На заяві і графічних ма­теріалах необхідна дата заповнення (написання) і виготовлення.

Підприємство, до якого подається заява, в разі зацікавле­ності в цій пропозиції може надати авторові допомогу в складанні заяви, виготовленні креслень, схем, ескізів тощо.

Подання заяви.

Заява на раціоналізаторську пропозицію подається тому підприємству, діяльності якого стосується пропозиція. Не має значення працює на цьому підприємстві її автор чи ні.

Заява на раціоналізаторську пропозицію може бути подана в міністерство. У такому разі вона направляється на розгляд того підприємства, до діяльності якого має відношення, без її реєстрації в журналі, але із зазначенням дати надходження.

Пропозиція визнається такою, що стосується діяльності підприємства, якщо вона може бути використана цим підприємством в технологічному процесі або у продукції, що ним виробляється, а та­кож у техніці, що застосовується, чи в складі матеріалу.

Заява на раціоналізаторську пропозицію передусім пере­віряється на предмет її відповідності вимогам, встановленим Ме­тодичними рекомендаціями. Правильно складена заява реєструється в журналі реєстрації заяв на раціоналізаторські про­позиції (далі — Журнал) по формі, затвердженій Міністерством статистики України. Реєстрація заяви має бути здійснена в день її надходження. На заяві проставляється дата надходження до підприємства, якому вона подана, і номер, під яким вона за­реєстрована.

Журнал має бути прошнурований, скріплений печаткою

підприємства і підписаний особою, що приймає рішення щодо пропозиції.

Якщо раціоналізаторська пропозиція не має відношення до діяльності підприємства, якому подана, або сама заява складена з порушенням встановлених вимог, то вона не реєструється і не приймається до розгляду.

У разі відмови авторові раціоналізаторської пропозиції в реєстрації йому у письмовій формі повідомляються причини відмови. У цьому повідомленні має бути вказано найменування пропозиції і дата її надходження на підприємство або до міністер­ства (відомства).

При незгоді автора з відмовою в реєстрації і прийнятті до розгляду його заяви він може оскаржити відмову, звернувшись до керівника підприємства, міністерства (відомства). Скарга має бу­ти розглянута у 15-денний строк.

Правильно складена заява приймається до розгляду. З мо­менту реєстрації вона вважається документом підприємства, міністерства (відомства), і на прохання автора чи співавторів їм може бути видана кбпія зареєстрованої заяви.

Автор має право після реєстрації заяви на раціоналізатор­ську пропозицію вносити до неї зміни і доповнення. Однак зазна­чені зміни і доповнення можуть вноситися лише до прийняття рішення про визнання пропозиції раціоналізаторською. Зміни і доповнення не повинні стосуватися її суті, а якщо вони стосують­ся суті, то можуть бути оформлені як окрема пропозиція.

Автор має право на одержання довідки, якою засвідчується факт і дата надходження заяви. Така довідка має бути надана ав­торові протягом п’яти днів від дати надходження прохання про це.

Якщо заява не відповідає встановленим вимогам і тому не підлягає реєстрації в журналі, вона має бути зареєстрована як вхідна кореспонденція.

Розгляд заяви на раціоналізаторську пропозицію.

Зареєстрована заява на раціоналізаторську пропозицію піддається своєрідній експертизі по суті. Вона направляється тому підрозділу підприємства чи відповідним службам, до діяльності яких має безпосереднє відношення. Заява, що за­реєстрована міністерством (відомством), у разі необхідності на-

правляється для висновку щодо пропозиції науково-дослідним, проектним, конструкторським, технологічним організаціям, а також підприємствам, на яких вона може бути використана. У висновку щодо пропозиції має міститись оцінка її новизни і ко­рисності.

Якщо пропозиція не має новизни, то такий висновок мусить бути належним чином обгрунтований.

За результатами розгляду заяви на раціоналізаторську про­позицію може бути прийняте таке рішення:

— визнати пропозицію раціоналізаторською і прийняти до використання;

— провести дослідну перевірку пропозиції;

— пропозицію відхилити.

Рішення по пропозиції приймається керівником підприєм­ства чи керівником відповідного підрозділу, на якого це покладе­но наказом по підприємству, з урахуванням висновків до пропо­зиції стосовно її новизни і корисності.

У разі визнання пропозиції раціоналізаторською підприєм­ство розробляє організаційно-технічні заходи, які мають забезпе­чити її ефективне використання.

Проте можливі випадки, коли пропозиція визнається раціо­налізаторською не повністю, а лише частково, тоді в рішенні му­сить бути вказано, в якій саме частиш вона визнається раціоналізаторською.

Рішення про відхилення пропозиції має бути аргументова­но мотивами відхилення.

Порядок розгляду заяв на раціоналізаторські пропозиції, внесені керівником, його заступником, головним інженером, за­ступником головного інженера підприємства за місцем роботи чи на підпорядкованих підприємствах, дещо інший, їх заяви розгля­даються і рішення по них приймаються керівником вищестоящої організації. Такий порядок діє і стосовно пропозицій, внесених за­значеними працівниками у співавторстві з іншими особами.

У таких випадках заява на раціоналізаторську пропозицію реєструється в Журналі підприємства і направляється керівнику вищестоящої організації з висновками до пропозиції щодо її но­визни і корисності для цього підприємства. У матеріалах заяви

має бути викладена особиста творча участь авторів у створенні за­пропонованої пропозиції.

Рішення за такими заявами приймає керівник вищестоящої організації, після чого заява повертається підприємству, якому вона була подана.

Певна особливість в оформленні прав на раціоналізаторську пропозицію існує щодо тих пропозицій, які пов’язані зі зміною за­тверджених нормативів і технічної документації (проектів, стан­дартів, технічних умов та іншої нормативної технічної і конструк­торської документації). Рішення про визнання таких пропозицій раціоналізаторськими і прийняття їх до використання прий­мається лише після того, як відповідна організація, що затверди­ла зазначені нормативи, дасть дозвіл на їх зміну. У такому разі строк розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію подо­вжується на час оформлення дозволу.

Зазначені організації можуть лише видавати дозвіл на зміну затверджених нормативів і технічної документації за пропози­цією. Але вони не вирішують питання про можливість визнання пропозиції раціоналізаторською.

Рішення щодо заяви має бути прийнято протягом місяця з дня її надходження на підприємство.

Будь-яке рішення за заявою на раціоналізаторську пропозицію може бути оскаржено. Автор пропозиції в разі відмови у визнанні її раціоналізаторською або«в прийнятті до використання має право ос­каржити рішення протягом трьох місяців від дати його одержання. Скарга подається керівнику підприємства, міністерства (відомства), який прийняв це рішення. Скарга автора має бути розглянута протя­гом місяця від дати її надходження. Розгляд скарги на підприємстві за місцем роботи автора здійснюється його керівником спільно з пер­винною організацією ТВР за участю самого автора.

Прийнята до використання пропозиція може бути також за­проваджена і на інших підприємствах. Підприємство, що прийня­ло пропозицію до використання, може направити інформацію про неї зацікавленим підприємствам з метою укладання угоди.

Протягом місяця після винесення рішення про визнання пропозиції раціоналізаторською і прийняття її до використання авторові видається свідоцтво установленої форми. Якщо авторст-

во на пропозицію мають кілька співавторів, то свідоцтво ви-дається кожному із них.

Воно видається підприємством, яке прийняло рішення про визнання пропозиції раціоналізаторською і прийняття її до вико­ристання, підписується керівником підприємства і стверджується печаткою. У свідоцтві вказується дата і номер заяви, зазначені в Журналі реєстрації.

У разі співавторства у свідоцтві вказуються прізвища усіх співавторів у алфавітному порядку.

Факт використання раціоналізаторської пропозиції потвер­джується спеціальним актом за формою, затвердженою Міністер­ством статистики України.

9.11. Права автора раціоналізаторської пропозиції

та їх захист

Автор раціоналізаторської пропозиції, як і будь-який інший суб’єкт права інтелектуальної власності, відповідно до чинного законодавства має певні особисті немайнові і майнові права.

До особистих немайнових прав автора раціоналізаторської пропозиції належать право авторства, право на ім’я, право на на­зву раціоналізаторської пропозиції, право на пріоритет. До майно­вих прав належить право на винагороду.

Зміст особистих немайнових прав уже розкривався раніше. Що стосується права на винагороду, то воно має свої особливості. Раціоналізатор, подаючи заяву до підприємства про визнання по­даної ним пропозиції раціоналізаторською, у разі визнання її та­кою водночас передає підприємству і право на використання за певну винагороду. Розмір винагороди визначається відповідно до Тимчасового положення. Пункт 11 ч.З Методичних рекомендацій встановлює, що винагорода автору чи співавторам виплачується в порядку, передбаченому Тимчасовим положенням. Пункт 40 Ме­тодичних рекомендацій деталізує: якщо використання раціоналі­заторської пропозиції дає певний економічний ефект (прибуток), то складається розрахунок річної ефективності. Пропозиції, вико­ристання яких дає Інший позитивний ефект, а не економічний, ма­ють свою специфіку визначення розміру винагороди.

Відповідно до п. 53 Тимчасового положення право на вина­городу має автор чи співавтори раціоналізаторської пропозиції протягом двох років від дати початку її використання на підприємстві, яке видало авторові свідоцтво на раціоналізаторсь­ку пропозицію. Розмір винагороди визначається умовами догово­ру між автором і підприємством і не може бути менше:

—10 відсотків доходу, одержуваного щорічно підп­риємством від використання раціоналізаторської пропо­зиції;

— 2 відсотків від частки собівартості продукції (робіт і по­слуг), що припадає на раціоналізаторську пропозицію, ко­рисний ефект від якої не впливає на одержання доходу.

Винагорода виплачується автору відповідно до договору, але не пізніше трьох місяців після закінчення кожного року вико­ристання раціоналізаторської пропозиції.

Автор раціоналізаторської пропозиції має право на захист своїх особистих немайнових і майнових прав. Особисті немайнові права автора раціоналізаторської пропозиції захищаються в по­зовному порядку.

Автор має право на подання заяви на раціоналізаторську про­позицію. Але за наявності певних відхилень від встановлених ви­мог йому може бути відмовлено в прийнятті заяви до розгляду. Та­ка відмова може бути оскаржена керівнику підприємства, міністер­ства (відомства). Скарга має бути розглянута в 15-денний строк. Тобто такі скарги розглядаються в адміністративному порядку.

Відмова у визнанні пропозиції раціоналізаторською або в прийнятті її до використання може бути оскаржена керівнику підприємства, міністерства (відомства) в тримісячний строк. Скарга має бути розглянута зазначеними особами в місячний строк. У разі незгоди автора з прийнятим за його скаргою рішен­ням або якщо при розгляді скарги рішення не прийняте у зв’язку з недосягненням угоди між керівником підприємства і радою ТВР, автор може звернутися до суду. У такому випадку передба­чено адміністративно-судовий порядок захисту прав автора раціоналізаторської пропозиції.

Усі інші спори, що виникають у зв’язку із використанням раціоналізаторської пропозиції, розглядаються в судовому порядку.

Розділ 10. Захист права інтелектуальної власності

10.1 .Загальні положення

Норми про захист прав на конкретні види інтелектуальної власності цивільно-правовими засобами були викладені у відповідних розділах. У даному розділі мова піде про захист пра­ва інтелектуальної власності іншими галузями законодавства, а також про пільги, що надаються суб’єктам зазначених прав при їх захисті. Як правило, ці загальні норми стосуються усіх об’єктів права інтелектуальної власності.

Зокрема, право інтелектуальної власності захищається нор­мами кримінального права України. У Кримінальному кодексі України міститься, принаймні, дві статті, присвячені захисту пра­ва інтелектуальної власності (ст. 136 і 137).

Стаття 136 “Порушення авторських прав” проголошує: “Ви­пуск під своїм ім’ям або інше привласнення авторства на чужий твір науки, літератури та мистецтва, незаконне відтворення або розповсюдження такого твору — караються виправними робота­ми на строк до двох років або штрафом у розмірі від п’ятдесяти до ста двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати”.

Порушення авторських прав переслідується у кримінально­му порядку при вчиненні таких дій, що порушують суб’єктивні права автора чи особи, що має авторське право:

1) незаконне використання і відтворення творів та об’єктів суміжних прав (контрафакція);

2) примушення до авторства;

3) привласнення авторства (плагіат).

Поняття “незаконне використання творів та об’єктів суміжних прав (контрафакція)” передбачає опублікування чи інше обнародування твору, його відтворення, розповсюдження, а також ввезення в Україну без дозволу осіб, які мають авторське право чи суміжні права, примірників творів, фонограм, програм мовлення.

Примірники творів, фонограм, виготовлених і розповсюд­жених із порушенням авторського права і суміжних прав, є кон-

трафактними. Твір вважається використаним (обнародуваним), якщо він у тій чи іншій формі доведений до відома широкого за­галу і став доступним для невизначеного кола осіб.

Примушення до авторства передбачає психічний або фізич­ний вплив на автора з метою примусити його створити відповідний твір (погрозою убивства, заподіяння тілесних ушко­джень чи знищення майна щодо самого автора або щодо його близьких родичів). Це може бути і так зване примусове співавтор­ство, коли автора шляхом погрози застосування фізичної сили, використання службової або іншої залежності примушують включити у співавтори осіб, які не брали участі в створенні зазна­чених об’єктів.

Привласнення авторства (плагіат) — це оприлюднення у повному обсязі або частково чужого твору під своїм ім’ям.

Об’єктивна сторона злочину характеризується умислом. Мотиви порушення авторського права і суміжних прав не мають значення для кваліфікації злочину. Ними можуть бути корис­ливість, кар’єризм або інша особиста зацікавленість. Якщо ж при­власнення авторства пов’язане з крадіжкою самого твору (руко­пис, креслення, картина), відповідальність настає за статтями 136 і 140 КК України.

Суб’єктом цього злочину може бути як службова, так і при­ватна особа, у тому числі і сам автор, якщо він приховав співав­торство іншої особи. *

Кримінальний кодекс України передбачає також криміна­льну відповідальність за порушення прав промислової власності. Стаття 137 КК України проголошує: “Привласнення авторства на чужі відкриття, винахід, корисну модель, промисловий зразок чи раціоналізаторську пропозицію або розголошення без згоди авто­ра змісту винаходу, корисної моделі чи промислового зразка до їх офіційної публікації карається виправними роботами строком до двох років або штрафом до тридцяти мінімальних розмірів за­робітної плати”.

Кримінально-правовий захист патентних прав передбаче­ний у випадках злочинних посягань на суб’єктивні права авторів об’єктів промислової власності. Об’єктивна сторона цього злочи­ну має такі форми:

а) привласнення авторства на чуже відкриття, винахід, ко­рисну модель, промисловий зразок, раціоналізаторську пропозицію чи сорт рослин;

6) розголошення без згоди автора змісту відкриття, винахо­ду, корисної моделі, промислового зразка до їх офіційної публікації.

Із об’єктивної сторони порушення патентних прав у формі привласнення авторства може бути вчинене шляхом обманного використання документів і матеріалів про відкриття, винахід, ко­рисну модель, промисловий зразок, раціоналізаторську пропо­зицію чи сорт рослин або авторства на користь особи, яка не бра­ла участі у створенні зазначених об’єктів, або примушення до співавторства із зазначеною особою. Таке порушення може здійснюватися шляхом точного або в суттєвих рисах подібного відтворення чужого винаходу, корисної моделі, промислового зразка чи раціоналізаторської пропозиції.

Розголошення відкриття, винаходу, корисної моделі, про­мислового зразка, раціоналізаторської пропозиції чи сорту рос­лин — це порушення права автора на одержання патенту чи дип­лому. Це може бути розголошення без згоди автора до подання за­явки до Установи ознак патентоспроможності зазначених об’єктів, що позбавило автора можливості одержати диплом чи патент.

Порушення патентних прав вважається злочином, якщо во­но вчинене умисно.

Суб’єктом злочину може бути як службова, так і приватна особа, у тому числі і сам автор, якщо він приховав співавторство іншої особи.

Адміністративна відповідальність встановлена за непра­вомірне використання фірмового найменування, знака для това­рів і послуг або будь-якого іншого маркірування товару, непра­вомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені (абзац 1 ч. 1 ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

За зазначені порушення така сама відповідальність встанов­лена і Законом України “Про обмеження монополізму та недопу-

щення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяль­ності” (абзац 2 ст. 7).

Більш широке тлумачення порушення прав інтелектуальної власності дає Закон України “Про захист від недобросовісної кон­куренції” від 7 червня 1996 р. Стаття 4 цього Закону визнає непра­вомірним використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і по­слуг, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, назв місць походження товарів, що може призвести до змішуван­ня з діяльністю іншого суб’єкта господарювання (підприємця), який має пріоритет на їх використання. Відповідно до цього Зако­ну не дозволяється копіювання зовнішнього вигляду виробу.

Заходи проти недобросовісної конкуренції передбачені та­кож і Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Абзац 3 ч. 1 ст. 31 цього Закону встановлює відповідальність за незаконне використання або підробку фірмових назв, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг.

Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р. будь-які об’єкти права інтелектуальної власності визнає видом іноземного інвестування. Для цього Закон встанов­лює такі дві умови:

1) вартість прав на, інтелектуальну власність підтверджена відповідно до законів (процедур) країни-інвестора в кон­вертованій валюті або міжнародними торговими звичаями;

2) зазначені права легалізовані на території України і підтверджені експертною оцінкою, включаючи авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо.

10.2. Пільги суб’єктів інтелектуальної власності при захисті їх прав

При захисті своїх суб’єктивних прав автори та інші особи, яким належать права на інтелектуальну власність, користуються певними пільгами.

Так, відповідно до Цивільного процесуального кодексу Ук­раїни позивачі — автори об»єктів права інтелектуальної влас­ності, які не G власниками охоронних документів на ці об’єкти, — за позовами, що випливають із авторського права, права на відкриття, винахід, корисну модель, промисловий зразок та раціоналізаторську пропозицію звільняються від сплати судових витрат у доход держави повністю (ст. 70 ЦПК України).

Частина 1 ст. 126 цього Кодексу надає позивачам за позова­ми, що випливають із авторського права, права на відкриття, ви­нахід, корисну модель, промисловий зразок та раціоналізаторську пропозицію, право звертатись до суду за місцем проживання.

Суд, постановляючи рішення, може допустити його негайне виконання у випадку присудження винагороди авторам за вико­ристання творів у галузі науки, літератури і мистецтва, а також інших об’єктів права інтелектуальної власності, на які видано охо­ронні документи (ч. 1 ст. 218 ЦПК України).

Відповідно до ст. 374 ЦПК України при недостатності стяг­неної з боржника суми для задоволення усіх вимог за виконавчи­ми документами у першу чергу задовольняються вимоги про ви­плату винагороди за використання творів у галузі науки, літера­тури і мистецтва, а також інших об’єктів інтелектуальної влас­ності, на які видано охоронні документи.

Певні пільги для захисту інтересів суб’єктів права на промис­лову власність передбачає трудове законодавство. Так, відповідно до ст. 42 Кодексу законів про працю України переважне право на за­лишення на роботі при вивільненні працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці мають за рівних умов продуктив­ності праці і кваліфікації автори винаходів, корисних моделей, про­мислових зразків і раціоналізаторських пропозицій.

За працівником, який створив винахід, корисну модель, про­мисловий зразок або вніс раціоналізаторську пропозицію, що зу­мовили зміну технічних норм і розцінок, зберігаються попередні розцінки протягом шести місяців від дати початку їх впроваджен­ня. Попередні розцінки зберігаються і в тих випадках, коли автор зазначених об’єктів інтелектуальної власності раніше не викону­вав роботу, норми і розцінки на яку змінено у зв’язку з їх впровад­женням, і був переведений на цю роботу після їх впровадження.

За іншими працівниками, які допомогли авторові у впрова­дженні винаходу, корисної моделі, промислового зразка чи раціо­налізаторської пропозиції, попередні розцінки зберігаються про­тягом трьох місяців (ст. 91 Кодексу законів про працю України).

Трудове законодавство України передбачає гарантії для працівників — авторів винаходів, корисних моделей, промисло­вих зразків і раціоналізаторських пропозицій. Стаття 126 КЗпП України проголошує: за працівниками — авторами винаходів, ко­рисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських про­позицій зберігається середній заробіток при звільненні від основ­ної роботи для участі у впровадженні винаходу, корисної моделі, промислового зразка чи раціоналізаторської пропозиції на тому ж підприємстві, в установі, організації.

При впровадженні винаходу, корисної моделі, промислово­го зразка або раціоналізаторської пропозиції на іншому під­приємстві, в установі, організації, робота з такого впровадження оплачується за погодженням сторін у розмірі не нижче середньо­го заробітку за місцем постійної роботи.

Чинне законодавство України містить ряд пільг щодо спла­ти мита і зборів, які надаються суб’єктам прав на інтелектуальну власність. Так, відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21 січня 1993 р. від сплати державного мита звільняються інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизан), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку.

Звільняються від сплати мита автори, які передали виключ­не право на використання винаходу державі, за дії, пов’язані з ек спертизою заявки на винахід. Від сплати будь-яких зборів за вчи­нення дій, пов’язаних з оформленням прав на об’єкти промисло­вої власності, звільняється Фонд винаходів України.

Не сплачують мита також пенсіонери, учні та студенти нав­чальних закладів, інйіі малозабезпечені громадяни за дії, пов’язані з поданням заявки на видачу патенту на новий сорт рослин, прове­дення експертизи заявки, видачею, переоформленням і підтриман­ням чинності патенту. Якщо подається колективна заявка чи ко­лективом патентоволодільців, то розмір мита зменшується на ча­стку, пропорційну кількості громадян, звільнених від сплати мита.

Проте мито за оформлення своїх суб’єктивних прав на інте­лектуальну власність сплачують не всі суб’єкти зазначених дій. За дії, пов’язані з одержанням патентів на сорти рослин і підтриман­ня їх чинності, мито сплачують тільки автори нових сортів рослин та їх правонаступники. Мито сплачується за подання заявки на видачу патенту України на сорт рослин, за видачу або переоформ­лення на прохання заявника патенту на сорт, за подання клопо­тання про подовження строку дії патенту.

Крім того, щорічно, починаючи з дати надходження заявки про видачу патенту, сплачується мито за підтримання його чин­ності. Розмір мита визначається згідно з „Положенням про поря­док сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інте­лектуальної власності”, яке затверджено постановою Кабміну Ук­раїни від 16 червня 2003 р.

За підтримання чинності патенту, за яким опубліковано за­яву його власника про надання будь-кому відкритої ліцензії, розмір вищезгаданого щорічного мита зменшується на 50 відсотків.

Інші суб’єкти права інтелектуальної власності за дії, пов’я­зані з оформленням чи переоформленням своїх суб’єктивних прав, мита не сплачують. Вони відповідно до чинного законодав­ства України про інтелектуальну власність сплачують встанов­лені збори. Дії, за які стягується збір, а також їх розміри визнача­ються „Положенням про порядок сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності”.

Відповідно до Положення пільгами щодо сплати встановле­них зборів користуються ветерани війни, громадяни, які постраж­дали внаслідок Чорнобильської катастрофи і віднесені до І—IV категорій. Вони звільняються від сплати зборів за перетворення заявки на винахід у заявку на корисну модель; за перетворення за­явки на корисну модель у заявку на винахід; за перетворення за­явки на корисну модель у заявку на групу винаходів; за ознайом­лення з матеріалами заявки; за видачу патенту на винахід, корис­ну модель, промисловий зразок; за реєстрацію ліцензійного дого­вору стосовно одного патенту на винахід, корисну модель, про­мисловий зразок.

Інваліди, учні та вихованці навчально-виховних закладів,

студенти вищих навчальних закладів за вищенаведені дії, а також за підтримання чинності патенту з третього по п’ятий рік його дії, сплачують встановлений збір у половинному розмірі.

Передбачені пільги надаються також колективу авторів — володільців патенту, кожен із яких є ветераном війни або громадя­нином, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Пільги, наведені вище, надаються за клопотанням заявника, власника патенту. Підставою для надання пільг є копія посвідчен­ня ветерана війни, довідки медико-соціальної експертної комісії, документ, виданий навчальним закладом, посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Власники патентів України на винаходи, корисні моделі, які передають право власності на винахід, корисну модель Фонду ви­находів України, звільняються від сплати зборів за видачу патен­ту на винахід без проведення експертизи по суті, в тому числі за підтримання чинності патенту протягом п’яти років дії.

Автори винаходів, захищених авторським свідоцтвом СРСР, які передають право на одержання патенту Фонду вина­ходів України, звільняються від сплати зборів за видачу патенту на винахід, корисну модель, промисловий зразок.

Збори сплачуються відповідно до додатка до Положення про порядок сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на ви­находи, корисні моделі, промислові зразки та знаки для товарів і послуг.

Водночас чинне законодавство України накладає на корис­тувачів об’єктів інтелектуальної власності досить серйозні обов’яз­ки. Так, відповідно до Закону України “Про охорону атмосферно­го повітря” забороняється використання відкриттів, винаходів, ко­рисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських про­позицій, застосування нової техніки, імпортних устаткування, тех­нологій і систем, якщо вони не відповідають встановленим в Ук­раїні вимогам щодо охорони атмосферного повітря. У разі пору­шення встановлених вимог така діяльність припиняється уповно­важеними на те державними органами, а винні особи притягають­ся до відповідальності за чинним законодавством.

Розділ 11. Міжнародно-правова охорона _____      інтелектуальної власності

11.1. Всесвітня організація інтелектуальної власності.

Національне законодавство про охорону права інтелекту­альної власності має чинність тільки в межах тієї держави, яка йо­го прийняла. За межами цієї держави правова охорона результа­там інтелектуальної діяльності не надається. Там виникає мож­ливість використовувати зазначені результати без дозволу їх власника чи володільця і без виплати належної винагороди. Та­кий стан не міг задовольнити суб’єктів прав інтелектуальної влас­ності. Тому вже з кінця минулого століття починають укладатися міжнародні угоди, якими передбачається охорона прав на резуль­тати творчої діяльності, і за межами країни їх виникнення. Такі угоди хоча і не завжди досягали поставленої мети, проте виявили­ся в ряді напрямів досить ефективними, доцільними і виправда­ними. Тому їх розвиток і удосконалення тривають. Так склалася міжнародна система охорони інтелектуальної власності.

На сьогодні найбільш авторитетною організацією є Все­світня організація інтелектуальної власності (ВОШ). Фактично вона була започаткована ще в 1883—1886 pp., коли були прийняті відповідно Паризька конвенція про охорону промислової влас­ності і Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів.

14 липня 1967 р. у Стокгольмі була підписана конвенція, якою утворювалася Всесвітня організація інтелектуальної влас­ності. Вона набрала чинності в 1970 р.

У грудні 1974 p. BOIB набула статусу спеціалізованої уста­нови Організації Об’єднаних Націй.

Конвенція поставила перед ВОІВ такі завдання:

— сприяти охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва між державами і, у конкретних випадках, у взаємодії з будь-якою іншою міжнародною організацією;

— забезпечувати адміністративне співробітництво між створе­ними союзами в галузі охорони інтелектуальної власності.

Сприяючи охороні інтелектуальної власності в усьому світі, ВОІВ заохочує укладання нових міжнародних договорів і удоскона­лення національних законодавств, важливою ділянкою її діяльності є надання технічної допомоги країнам, що розвиваються. В обов’язки ВОІВ входить збирання і розповсюдження інформації, організація роботи відповідних служб, які займаються забезпеченням охорони винаходів, знаків і промислових зразків, якщо таку охорону бажають одержати одночасно в кількох країнах, сприяння розвитку інших видів адміністративного співробітництва між державами-членами.

У сфері адміністративного співробітництва ВОІВ центра­лізує адміністративне управління союзами в Міжнародному бюро в Женеві, яке є секретаріатом ВОІВ, а також здійснює контроль за таким управлінням через свої органи.

На 1 січня 1995 р. ВОІВ виконувала адміністративні функ­ції майже усіх Союзів і договорів, що стосуються інтелектуальної власності.

Відповідно до ст. 1 Угоди ВОІВ з Організацією Об’єднаних Націй ВОІВ відповідає за здійснення необхідних дій, передбаче­них Конвенцією, якою вона була утворена, а також договорами і угодами, адміністративні функції яких вона виконує. ВОІВ несе також відповідальність за розвиток інтелектуальної діяльності і сприяє передачі технологій, які стосуються промислової влас­ності, країнам, що розвиваються, з метою прискорення їх еко­номічного, соціального і культурного розвитку.

При виконанні своїх функцій ВОІВ керується завданнями міжнародного співробітництва з метою розвитку; повною мірою використовуючи досягнення інтелектуальної діяльності, сприяє більш широкому використанню інтелектуальної власності для за­охочення національної творчої діяльності.

Органи BQIB.

ВОІВ має три керівні органи, які засновані в межах Конвенції:

1. Генеральна Асамблея (країни — члени ВОІВ за умови, що вони також є членами Асамблеї Паризького і/або Берись-кого союзів).

2. Конференція (всі країни — члени ВОІВ).

3. Координаційний комітет (країни, обрані із числа ВОШ, Паризького і Бернського союзів, та Швейцарія). На 1 січня 1995 р. членами Комітету були 58 країн).

Генеральна Асамблея приймає дворічний бюджет, спільний для всіх Союзів. Конференція приймає дворічний бюджет Конвенції.

Генеральна Асамблея і Конференція збираються на чергові сесії один раз на два роки. Координаційний комітет збирається на чергову сесію один раз на рік.

Виконавчим главою БОЇВ є Генеральний директор, який обирається Генеральною Асамблеєю на шестирічний строк, що може бути подовжений.

За станом на 9 квітня 1995 р. членами ВОІВ були 152 дер­жави, точніше сказати, вони стали учасницями Конвенції, якою була заснована Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ). Україна є членом ВОІВ.

Будь-яка держава може стати членом ВОІВ за таких умов:

• держава є членом Паризького або Бернського союзу;

• держава є членом ООН або будь-якої спеціалізованої уста­нови, пов’язаної з ООН.

• держави — члени Міжнародного агентства з атомної енергії або такі, що є стороною Міжнародного Суду, чи запрошені Генеральною Асамблеєю ВОІВ стати учасником Конвенції.

Членство ВОІВ оформляється здачею на охорону ратифі­каційної грамоти або акта про приєднання Генеральному дирек­тору ВОІВ у Женеві. Держави, які є членами Паризького або Бернського союзів, можуть стати членами ВОІВ тільки у тому ви­падку, коли вони уже пов’язані, принаймні, адміністративними положеннями Стокгольмського акта (1967 р.) Паризької кон­венції або Паризького акта (1971 р.) Бернської конвенції. Вони можуть стати членами БОЇВ шляхом одночасної ратифікації або приєднання до адміністративних положень одного із них.

11.2. Міжнародна охорона промислової власності

Промислова власність має своєю метою охорону винаходів, знаків (товарних знаків і знаків обслуговування), промислових зразків і боротьбу з недобросовісною конкуренцією.

Зазначені три об’єкти правової охорони мають певні спільні риси, оскільки охорона винаходів, знаків і промислових зразків на­дається у вигляді виключних прав на використання. Боротьба з недо­бросовісною конкуренцією не має відношення до виключних прав, але вона спрямована проти таких методів конкуренції, які суперечать чесній практиці в промислових і торгових справах, наприклад, у зв’язку з конфіденційною інформацією (комерційна таємниця).

У міжнародно-правовій практиці промислова власність охоплює також охорону географічних вказівок (вказівки джерела походження і найменування місця походження).

Відповідно до законодавства багатьох країн і міжнародних угод винаходом визнається така нова ідея, яка дозволяє на прак­тиці вирішити конкретну проблему в галузі техніки. Для того, щоб така ідея стала об’єктом правової охорони (стала патентос­проможною), вона має відповідати певним вимогам: бути новою, тобто ще ніде не опублікованою, і не використовуватися. Ідея має бути неочевидною, тобто вона не повинна бути звичайним інже­нерним рішенням фахівця відповідної галузі господарювання. І нарешті, ідея має стосуватися рішення проблеми, придатного для застосування в промисловості, тобто це рішення може бути ви­користане промисловим шляхом.

Патент — це техніко-юридичний документ, що містить опис винаходу, на підставі якого фахівець може це рішення використа­ти. Патент видається урядовим органом тієї держави, куди подана заявка, і має чинність у межах цієї держави. Патент встановлює такий правовий режим, відповідно до якого запатентований ви­нахід може бути використаний (виготовлений, застосований, вве­зений тощо) тільки патентовласником або з його дозволу. Патент­на охорона винаходу в більшості країн обмежена терміном 20 років. У деяких країнах цей термін коротший.

На кінець 1993 р. в усьому світі мали чинність близько 4 млн патентів, з них у 1993 р. видано близько 700 тис.

Промислові зразки. Промисловим зразком є орнаменталь­ний аспект корисного виробу. Орнаментальний аспект може скла­датися із тримірних елементів (форма виробу) або двомірних еле­ментів (контуру, малюнка, кольору). Проте він не повинен обу­мовлюватися лише призначенням корисного виробу.

Охороноспроможність промислового зразка зумовлюється його оригінальністю або новизною і має бути зареєстрована в дер­жавному відомстві. Охорона промислового зразка означає, що крім володільця ніхто інший не може використовувати зареєстро­ваний промисловий зразок. Правова охорона промислового зраз­ка надається на 10—15 років.

У 1993 р. в усьому світі було зареєстровано близько 200 тис. промислових зразків. Крім того, на підставі Гаазької угоди було зареєстровано ще 5 198 промислових зразків. На кінець 1993 р. були чинними близько 1,1 млн реєстрацій промислових зразків.

Знаки. Це позначення, які мають своєю метою розрізнен­ня товарів і послуг одного промислового чи торгового підприємства від таких самих товарів і послуг іншого підприємства. Знак може складатися із одного або кількох ха­рактерних слів, букв, цифр, малюнків або зображень, монограм або підписів, кольорів або комбінації кольорів, емблем. За зако­нодавством деяких країн знаком може бути також форма або інше спеціальне оформлення контейнера чи упаковки товару (за умови, що це не випливає виключно із функцій контейнера чи упаковки). Знак може також складатися із комбінації будь-яких зазначених елементів.

У деяких країнах знаки одержують правову охорону не на підставі державної реєстрації, а на підставі фактичного викорис­тання. Проте для більшої ефективності охорони знака все ж кра­ще його зареєструвати у патентному відомстві. Зареєстрований знак не може бути використаний будь-якою особою, крім во­лодільця свідоцтва на знак.

Не допускається також використання подібного іншому по­значення, яке здатне ввести споживача в оману.

У 1993 р. в усьому світі було зареєстровано 1,1 млн знаків. Крім того, на підставі Мадридської угоди було зареєстровано ще 20762 міжнародних знаки, що відповідає приблизно 220 тис. національних реєстрацій. На кінець 1993 р. у світі налічувалось понад 8 мли чинних реєстрацій знаків. Сюди не входить 295 тис. міжнародних реєстрацій, здійснених на підставі Мадридської уго­ди, що відповідає приблизно 3 млн національних реєстрацій.

Недобросовісна конкуренція. Припинення недобросовіс-

ної конкуренції має своєю метою зупинити такі дії чи практику, що здійснюються в ході торгової чи промислової діяльності, які суперечать чесній практиці, зокрема щодо:

• дій, які здатні зумовити змішування з продукцією чи по­слугами або промисловою чи торговою діяльністю підприємства;

• неправдивих відомостей, здатних дискредитувати про­дукцію чи послуги або промислову чи торгову діяльність підприємства;

• вказівок або тверджень, здатних ввести в оману щодо ха­рактеру, способу виготовлення, властивостей, придатності або кількості продукції чи послуг;

• дій, спрямованих на неправомірне присвоєння, розкриття або використання комерційної таємниці;

•дій, здатних зумовити зниження розрізняльної здатності або завдати іншої шкоди репутації іншого зразка, або спря­мованих на неправомірне використання нематеріальних активів чи репутації іншого підприємства.

Міжнародна охорона. Законодавство будь-якої конкретної країни регулює відносини тільки цієї країни. Отже, патент, реєстрація знака чи промислового зразка мають чинність тільки у певній країні. Якщо ж власник патенту, товарного знака чи про­мислового зразка бажає одержати правову охорону в кількох країнах, він має її одержати в кожній із цих країн окремо.

У 1883 р. одинадцять країн підписали Паризьку конвенцію про охорону промислової власності, якою утворили Міжнарод­ний союз з охорони промислової власності. Мета цього Союзу — забезпечити одержання правової охорони своїм громадянам і юридичним особам у зарубіжних країнах.

Охорона промислової власності — не самоціль, вона є засо­бом заохочення творчої діяльності, індустріалізації, капіталовкла­день і чесної торгівлі. Усе це покликане сприяти підвищенню без­пеки і комфорту, боротьбі з бідністю і поліпшенню життя.

Паризька конвенція про охорону промислової власності (1883р.;.

За станом на 6 червня 1995 р. учасницями Конвенції була 131 країна.

Конвенція доповнювалася в Мадриді в 1891 р. Пояснюваль­ним протоколом. Переглядалась у Брюсселі в 1900 р., у Вашинг­тоні в 1911 р., у Гаазі в 1925 р., у Лондоні в 1934 р., у Лісабоні в 1958 p., у Стокгольмі в 1967 p., a 1979 р. до неї були внесеш по-правки.

Конвенція відкрита для всіх країн. Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання мають подаватися на охорону Генераль­ному директору БОЇВ.

Визначальні положення Конвенції можна поділити на три основні категорії: національний режим, право пріоритету, за­гальні правила.

Правила про національний режим полягають у тому, що країна — учасниця Конвенції зобов’язана надавати громадянам іншої країни — учасниці Конвенції таку ж саму охорону, яку вона надає власним громадянам. Правова охорона, що надається Кон­венцією, має поширюватися також і на громадян держав, які не є учасницями Конвенції, якщо вони мають місце проживання або нефіктивне промислове чи торгове підприємство в країні, що є членом Конвенції.

Важливим є правило Конвенції про право пріоритету на ви­находи, корисні моделі, промислові зразки, знаки тощо. Воно по­лягає в тому, що правильно оформлена заявка, подана в одній із країн — членів Конвенції протягом певного строку (12 місяців стосовно патентів та моделей і 6 місяців стосовно промислових зразків), передбачає при поданні цієї ж заявки в іншій країні — члені Паризького союзу визнання за такою заявкою пріоритету за першою поданою заявкою. Якщо заявник протягом зазначеного строку забажає подати заявку на цей же винахід чи інший об’єкт промислової власності в кілька країн — членів Паризького союзу, то він має право просити визнати за ним пріоритет в усіх країнах за першою поданою ним заявкою в першій країні — члені Паризь­кого союзу. Тобто ці пізніше подані заявки будуть мати пріоритет (звідси термін “право пріоритету”) стосовно тих заявок, які могли б бути подані в зазначений строк на такий же винахід, корисну модель, промисловий зразок, товарний знак тощо іншими особа­ми. Однією з важливих переваг цього положення є те, що коли за­явник забажає одержати охорону в кількох країнах, він не зо-

бов’язаний подавати всі заявки одночасно, оскільки в його розпо­рядженні є 12 чи 6 місяців.

Конвенція встановила ряд загальних правил, яких мають дотримуватися всі її учасники.

Стосовно патентів. Патенти проголошено незалежними, тобто патент, виданий однією із країн — учасниць Конвенції, має чинність лише в межах тієї країни, яка його видала. Видача петен-ту певною країною ніякою мірою не зобов’язує інші країни — учасниці Конвенції видавати такий само патент на такий само ви­нахід. Для одержання правової охорони винаходу в певній кон­кретній країні необхідно подати заявку і одержати патент у цій країні. Проте якщо в одній із країн — учасниць Конвенції у видачі патенту буде відмовлено або виданий патент буде визнано недійсним, то цей юридичний факт сам по собі не зумовлює таких само дій в іншій країні — учасниці Конвенції. Винахідник має пра­во бути названим як автор винаходу в патенті.

Важливим положенням Конвенції є правило, за яким у видачі патенту не може бути відмовлено чи виданий патент бути визнано недійсним на тій підставі, що продаж запатентованого виробу або виробу, виробленого запатентованим способом, підпадає під заборо­ну або обмеження, встановлені національним законодавством.

У разі невикористання запатентованого об’єкта промисло­вої власності протягом строку, встановленого національним зако­нодавством, кожна країна має право видати примусову ліцензію. Умови і порядок її видачі встановлюються національним законо­давством.

Умови і порядок видачі свідоцтв на товарні знаки також визначаються національним законодавством кожної країни — учасниці Конвенції. Тому не може бути відмовлено в реєстрації знака або реєстрацію визнано надійсною в іншій країні — учас­ниці Конвенції на тій підставі, що знак не зареєстрований в країні його походження. Припинення дії або анулювання реєстрації зна­ка в одній із країн — учасниць Конвенції не зумовлює автоматич­но визнання реєстрації знака або припинення його чинності на цій підставі в інших країнах — учасницях Конвенції.

Якщо національним законодавством країни — учасниці Конвенції передбачається обов’язкове використання знака, то в

разі його невикористання реєстрація може бути анульована лише за спливом розумного строку.

Країни — учасниці Конвенції зобов’язані відмовляти в реєстрації і забороняти використання позначення, яке є відтво­ренням, імітацією або перекладом іншого знака, що може і спри­чинити обман споживачів стосовно інших знаків.

Зазначені країни зобов’язані також відмовляти в реєстрації і забороняти використання таких знаків, які містять без від­повідного на те дозволу державні емблеми, офіційні знаки та клейма контролю і гаранти. Це положення поширюється також на герби, прапори, емблеми, скорочені і повні найменування певних міжурядових організацій.

Промислові зразки підлягають правовій охороні в кожній країні — учасниці Конвенції незалежно від того, чи виробляється виріб в тій країні, де використано промисловий зразок.

Фірмові найменування підлягають правовій охороні в кожній країні — учасниці Конвенції без обов’язкової подачі заяв­ки чи реєстрації.

Кожна країна — учасниця Конвенції зобов’язана вживати відповідних заходів проти прямого чи побічного використання вказівок щодо походження продукту або стосовно виробника цьо­го продукту, якщо вони не відповідають дійсності, вводять спожи­вача в оману.

Країна — учасниця Конвенції зобов’язана забезпечити ефек­тивний захист від недобросовісної конкуренції.

11.3. Міжнародна охорона літературної і художньої власності (авторське право)

Твори, що охороняються. Об’єктами охорони авторського права є “літературні і художні твори”, тобто оригінали витворів у га­лузі літератури і мистецтва. Формою, в якій втілюються такі витвори, можуть бути слова, символи, музика, картини, тримірні предмети або комбінації форм (наприклад, опера або кінофільм). Національні зако­нодавства майже усіх країн передбачають охорону таких видів творів:

•літературні твори; романи, новели, вірші, драматичні дво­ри і будь-які інші твори незалежно від їх змісту (фантасти-

ка або інша література), обсягу, мети (розваги, освіта, інформація, реклама, пропаганда тощо), форми (рукописи, /машинописний або друкований текст, книга, брошура, листівка, газета, журнал), опубліковані і неопубліковані. У більшості країн охороняються також комп’ютерні програ­ми та “усні твори”, тобто твори, не зафіксовані в письмово­му вигляді;

• музичні твори; класична або легка музика, пісні, хорова музика, опера, музична комедія, оперета; інструментальна музика чи то для одного інструмента (соло), чи кількох інструментів (сонати, камерна музика тощо) або для бага­тьох інструментів (оркестри);

• хореографічні твори;

• художні твори; двомірні (малюнки, картини, гравюри, літографії) або тримірні (скульптури, архітектурні спору­ди) незалежно від змісту (конкретні чи абстрактні) і при­значення (“чисте” мистецтво, в цілях реклами тощо);

• карти і технічні креслення;

• фотографічні твори: незалежно від теми (портрети, пей­зажі, поточні події тощо) і мети, з якою вони зроблені;

• аудіовізуальні твори (раніше вони називалися “кіно­фільми” або “кінематографічні твори”) — чи то німі, чи звукові незалежно від їх мети (кінопрокат, показ по теле­баченню тощо), жанру (кінодрама, документальні фільми, кінохроніка тощо), тривалості, методу зйомки (художні зйомки, мультиплікація тощо) чи технологічного процесу (фільми на прозорій плівці, на відеомагнітній плівці тощо).

Цивільно-правове законодавство деяких країн передбачає охорону похідних творів (переклади, адаптації) і збірників (добірок) творів, які за результатами добору і розташування є інтелектуальною творчістю.

Деякі законодавства передбачають охорону “програмного забезпечення ЕОМ” і “творів прикладного мистецтва” (художні ювелірні вироби, лампи, меблі, шпалери тощо).

Законодавством охороняються також так звані суміжні пра­ва (виконання, фонограми, передачі організацій мовлення).

Зараз у світі щорічно випускається близько 1 млн книг (назв книг) і близько 5 тис. фільмів, число копій фонограм сягає З млрд.

За загальним правилом твір може бути використаний тре­тіми особами лише з дозволу володільця авторського права. Найбільш типовим є право копіювати (звідси копірайт) або іншим чином відтворювати будь-який вид твору; право здійснювати зву­ковий запис виконання будь-якого твору; право виконувати перед публікою твори, зокрема, музичні, драматичні або аудіовізуальні; право здійснювати публічний показ таких творів по дротах або пе­редавати по радіо, телебаченню або іншими засобами трансляції; право перекладати іншою мовою літературні твори; право на про­кат, особливо стосовно творів, записаних на фонограму і комп’ютерних програм; право екранізувати будь-які твори, зокре­ма право створювати на їх основі аудіовізуальні твори.

Власник авторського права може передавати своє право іншим особам або видавати дозвіл на певні види використання. Проте особисті немайнові права відчуженню не підлягають.

Суб’єкти авторського права. Усі законодавства визнають ав­торське право передусім за його творцем. Проте цивільно-правове за­конодавство деяких країн визнає авторське право за роботодавцем, якщо на момент створення твору автор був службовцем або працю­вав, або був найнятий спеціально для створення певного твору.

Охорона авторського права за законодавством всіх країн на­дається незалежно від будь-яких формальностей, тобто охорона авторського права починається з моменту виникнення твору.

Строки охорони. Охорона авторського права обмежена ча­сом. У більшості країн строк охорони авторського права триває протягом життя автора і 50 років по його смерті, а за законодавст­вом деяких країн — протягом життя автора і 70 років по його смерті.

Міжнародна охорона. Твори іноземних авторів не підляга­ють охороні за винятком тих випадків, коли це передбачено міжнародними договорами або коли певна країна є учасницею відповідних конвенцій.

1. Цивільний кодекс України. – К.: Парламентське вид-во, 2003. – 352 с.

2. „Про власність” Закон України від 7 лютого 1991 р. // Відомості

Верховної Ради України. – 1991. – №. – ст. З- „Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної

діяльності” Закон України    від  13 грудня  1991 р. // Відомості

Верховної Ради України. -1991. – №. – ст.

4. „Про науково-технічну Інформацію” Закон України від 25 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №. – ст.

5. „Про авторське право і суміжні права” Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. -1991. – №. – ст.

6. “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3687. // Відомості Верховної Ради України. -1991. -№. – ст.

7. “Про охорону прав на промислові зразки” Закон України від 15 грудня 1993 р. №3688. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №. – ст.

8. “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” Закон України від 15 грудня 1993 р. №3689. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. -№. – ст.

9. „Про державну таємницю” Закон України від 21 січня 1994 р. №3855 // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №. – ст.

10. „Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності” Закон України від 28 лютого 1995 р. № 75/95. // Відомості Верховної Ради України. -1991. – №. – ст.

11. „Про охорону прав на зазначення походження товарів” Закон України від 21 грудня 2000 р. № 2188. // Відомості Верховної Ради України. – 1991.-Ж-ст.

12. „Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фоног­рам” Закон України від 7 грудня 2000 р. №2122. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №. – ст.

13. „Про внесення змін до Закону України „Про охорону прав на винахо­ди і корисні моделі”3якон України від 1 червня 2000 р. №1771. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №. – ст.

14. „Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелекту­альної власності” Закон України від 21 грудня 2000 р. №2188. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №. – ст.

14. “Про тимчасовий порядок видачі патентів України без проведення експертизи заявок по суті” Постанова Кабінету Міністрів України від 29 серпня 1994 р. №593.//Офіційний вісник України. – 1994. -№ , – ст.

15. “Про затвердження Положення про порядок сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на винаходи, корисні моделі, промислові зразки та знаки для товарів і послуг” Постанова Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 1994 р. №701.//Офіційний вісник України. -1994. -№ . – ст.

16. Збірник нормативних актів з питань промислової власності\ Уклад.: В.О.Жаров, Л.І.Ніколаєнко, В.Д.Пархоменко, Л.Петров; За ред. ВЛ.Петрова, В.О.Жарова.- К.: Вища школа, 1998.-486 с.

17. Договор о патентной кооперации (РСТ) (инструкция к РСТ).- М.: ВНИИПИ, 1988.-206 с.

18. Указания по составлению заявки на изобретение.- М.: ВНИИПИ, 1984.-74 с.

19. Указания по составлению заявки на открытие.- М.: ВНИИПИ, 1984.-47с.

20. Указания о порядке составления, подачи и рассмотрения заявления на рационализаторское предложение.- М.: ВНИИПИ, 1984.- 28 с.

21. Андреев И.Б., Антонова Ю.Г., Бриль Э.М. и др. Методика проведения патентного поиска в фондах стран минимума документации РСТ.-М.: ВНИИПИ, 1985.-63 с.

22. Забелин В.Н. Методические рекомендации по использованию логиче­ских правил доказательства в практике патентной експертизи.- М.; ВНИИПИ, 1987.-35с.

23. Підопригора О А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності України. – К.: Юрінком Інтер, 1998.- 334с.

24. Прохав Б.Г., Зенин Н.М. Изобретательство и патентоведение. – К.: Техніка, 1981.- 208 с.

25. Патентоведение. Учебник для вузов. Под ред. В.А. Ряшенцева. – М.; Машиностроение, 1976. – 269 с.

26. Нормативні документи про правовоу охорону об’єктів промислової власності в Україні. – К.: Державне патентне відомство України, 1992.- 290с.

27. Основы интеллектуальной собственности. – К.: Издательский Дом « ІнЮре», 1999.-600с.

28. Иноземцев Л.А., Чихачев Н.А. Патентоведение совестских изобрете­ний в зарубежных странах. – М.: Машиностроение, 1979. – 207 с.

29. Корисна модель. Науково-практичне видання, за редакцією В.Л.Пет­рова. – Київ.: Видавничий Дім „ Ін Юре”, 1999. – 127с.

30. Крайнев П.П., Работягова ЛІ., Дятлик П., Патентування винаходів в Україні. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2000. – 340 с.

31. Прахов Б.Г. Интелектуальная собственность: Словарь-справочник. -К.: Вища школа, 1999. – 256 с.

32. Сергеев А. П. Патентное право. – М. Изд-во БЕК, 1994. – 191 с.