Висловлювання і текст як складники професійного спілкування

Висловлювання і текст як складники професійного спілкування. Науковий текст. Культура усної мови. Мовний етикет. Публічний виступ та його жанри.

 

План: 1. Висловлювання і текст як складники професійного спілкування. Науковий текст.

2. Культура усної мови. Мовний етикет.

3. Публічний виступ та його жанри.

 

Основні характеристики висловлювання і тексту

 

Спілкування здійснюється у комунікативних актах, які складаються з висловлювань. Які ж риси характеризують висловлювання?

Першою суттєвою (конститутивною) особливістю висловлювання є його чітко окреслені межі. Межі кожного конкретного висловлювання визначає зміна мовців. Будь-яке висловлювання – від короткої репліки побутового діалогу до великого наукового трактату – має, так би мовити, абсолютне начало й абсолютний кінець. Мовець закінчує своє висловлювання, щоб передати слово іншому або дати місце його активно зворотньому розумінню. Висловлювання – це одиниця, чітко відмежована зміною мовних суб‘єктів (мовців), яка завершується передачею слова іншому.

Друга особливість висловлювання – специфічна його завершеність. Завершеність висловлювання – це ніби внутрішній бік зміни мовців: ця зміна може відбутися завдяки тому, що мовець сказав (або написав) все, що він у цей момент або в цих обставинах хотів сказати. Дуже важливий критерій завершеності висловлювання – це можливість відповісти на нього, або точніше та ширше – зайняти щодо нього відповідну позицію, наприклад виконати наказ. Завершеність потрібна для того щоб на висловлювання можна було реагувати.

Завершена цілісність висловлювання визначається такими трьома факторами: 1)предметно-смислова вичерпність; 2)мовний задум або мовна воля мовця; 3)типові композиційно-жанрові форми завершення. Тобто завершеним є таке висловлювання, в якому за певної ситуації, у межах авторського задуму і жанрової форми вичерпно висвітлено якесь питання.

Предметно-смислова вичерпність висловлювання глибоко відмінна у різних сферах мовного спілкування. Ця вичерпність може бути майже гранично повною у деяких сферах побуту, деяких ділових сферах, тобто там, де мовні жанри максимально стандартизовані і де творчий момент майже відсутній. У творчих сферах (наприклад, у науковій), навпаки, можлива тільки дуже відносна предметно-смислова вичерпність; тут можна говорити тільки про певний мінімум завершення, який дозволяє зайняти відповідну позицію. Об‘єктивно предмет є невичерпним, але коли він стає темою висловлювання, наприклад наукової роботи, він набуває певної завершеності у певних обставинах, за певної постановки питання, на певному матеріалі, за певної мети, тобто вже у межах визначеного авторського задуму.

У кожному висловлюванні, від однослівної побутової репліки до великих, складних творів науки чи літератури, ми охоплюємо, розуміємо, відчуваємо мовний задум або мовну волю мовця, яка визначає ціле висловлювання, його обсяг і його межі. Ми уявляємо собі, що хоче сказати мовець, і тим мовним задумом (як ми його розуміємо) і вимірюємо завершеність висловлювання.

Ми говорими тільки визначеними мовними жанрами, тобто всі наші висловлювання мають визначені та відносно стійкі типові форми побудови цілого. Ми володіємо багатим репертуаром усних і писемних мовних жанрів. Практично ми впевнено та вміло користуємося ними, хоча теоретично можемо зовсім не знати про їхнє існування. Навіть в найдовільнішій і невимушеній розмові ми відливаємо нашу мову у певних жанрових формах, іноді шаблонних, іноді гнучкіших, пластичних і творчих. Низка поширених у побуті жанрів настільки стандартна, що індивідуальна мовна воля мовця виявляється тільки у виборі певного жанру, і ще в його експресивному інтонуванні. Такими, наприклад, є різноманітні короткі побутові жанри привітань, прощань, поздоровлень, різних побажань тощо. Високий рівень стандартизації також має більшість писемних жанрів офіційно-ділової сфери спілкування.

Чим ліпше ми володіємо жанрами, тим вільніше їх використовуємо, повніше і яскравіше розкриваємо у них свою індивідуальність (там, де це можна і треба робити), гнучкіше і витонченіше відображаємо неповторну ситуацію спілкування – тим досконаліше ми здійснюємо наш мовний задум.

Композицію і стиль висловлювання також визначає експресивний момент, тобто емоційно-оцінне ставлення мовця до змісту висловлювання.

Висловлювання з самого початку будується з урахуванням можливих реакцій-відповідей, заради яких воно, по суті, і створюється. Роль іншого, для кого будується висловлювання, особливо важлива. Мовець з самого початку чекає від нього відповіді, активного належного розуміння. Всі висловлювання будуються ніби назустріч цій відповіді. Отже, суттєвою ознакою висловлювання є його зверненість до когось, його адресованість. Цей адресат може бути безпосереднім учасником-співбесідником побутового діалогу, ділової розмови, може бути диференційованим колективом спеціалістів якої-небудь спеціальної сфери культурного спілкування, може бути більш-менш диференційованою публікою, народом, сучасниками, однодумцями, супротивниками і ворогами, підлеглим, начальником, нищим, вищим, близьким, чужим тощо; він може бути і цілком невизначеним, неконкретизованим іншим. Кому адресоване висловлювання, як мовець чи той, хто пише, відчуває й уявляє собі своїх адресатів, яка сила їхнього впливу на висловлювання – від цього залежить і композиція, й стиль висловлювання.

Таким чином, у мовному спілкуванні висловлювання належить певному мовцеві, має чітко окреслені межі, завершеність і зверненість (адресованість).

За ступенем організованості висловлювання може бути простим і складним. Просте висловлювання складається з одного або кількох повїязаних між собою речень і , як правило, характерне для усної мови. Складне висловлювання поєднує у собі кілька або багато висловлювань і може мати розгалужену структуру. Висловлювання, зафіксоване за допомогою письма, стає текстом.

Текст (від лат. textus – тканина, сплетіння) – це зафіксоване на письмі висловлювання, яке складається з одного або багатьох пов‘язаних між собою первинних простих висловлювань. Текст може мати усну реалізацію.

 

 

 

Зовнішня будова тексту

Більшість невеликих за обсягом текстів, що виражають одну нескладну, нерозчленовану тему, складається з певної кількості узгоджених між собою речень.

Речення у тексті не є незалежними. Між ними існує тісний смисловий зв‘язок, що проявляється у членуванні кожного речення на тему (дане) і рему (нове). Тема (від грецьк. thйma – те, що покладено (в основу)) – це вихідний пункт речення як повідомлення, дане, відоме, назване у попередньому контексті, те, стосовно чогось щось стверджується в даному реченні. Рема (від грецьк. rhйma – слово, вислів, букв. – сказане) – головний зміст речення як повідомлення, нове, тобто те, що повідомляється про тему і створює закінчене вираження думки. Рема у спокійній монологічній мові звичайно міститься наприкінці речення. Тема менш значуща ніж рема. Тема служить для зв‘язку речень у тексті, у ній повторюється якась частина попереднього речення.

Щоб визначити склад теми і реми, треба поставити запитання до даного речення. Та частина інформації з речення, яка буде у складі запитання, належить до теми, а частина інформації, яка безпосередньо відповідає на питальне слово, належить до реми.

Для прикладу візьмемо статтю В.А. Чабаненка “Калька” з “Української літературної енциклопедії“:

“КАЛЬКА (франц. calque – копія) – слово чи вираз, утворені точно за зразком запозичуваної іншомовної одиниці шляхом буквального перекладу її частин. К. виникає найчастіше за умов двомовності й багатомовності. Розрізняють К. лексичні, або словотворчі, коли відтворюється скад іншомовного слова (укр. “підмет” з лат. subjectum, “відмінник” – з рос. “отличник”), фразеологічні – калькуються іншомовні звороти (“через терни до зірок” – з лат. per aspera ad astra), семантичні – під впливом іншомовного слова слово даної мови набуває нового значення (“лівий, правий” – як сусп.-політ. лексика, з франц. qauchen, droit) і синтаксичні – фраза будується під впливом іншої мови (“в п‘ять годин” – з рос. “в пять часов”). Пряма, механічна К. в худож. творах, перекладах, публіцистиці збіднює, часом спотворює мову, засмічує її лексичний склад, призводить до втрати нац. мовної специфіки”.

У цьому тексті до складу теми входить виділена частина речень, до реми – невиділена частина.

Допоміжним засобом зв‘язку між реченнями в тексті є відповідність дієслівних форм, лексичний повтор, синоніми, вставні слова, займенники, сполучники, частки та ін.

У тексті може бути послідовний (ланцюговий) і паралельний зв‘язок. При послідовному зв‘язку речень темою наступного речення стає рема попереднього. Паралельний зв‘язок полягає в тому, що рема залишається одною і тою самою вкожному реченні. Так, тексту “Калька” властивий паралельний зв‘язок.

Залежно від комунікативної мети виділяють такі типи текстів: розповідь, опис, роздум (міркування) і діалог.

У чистому вигляді розповідь, опис і роздум використовуються рідко. Найчастіше описи включаються в розповідь або пов‘язані з міркуванням; розповідь може доповнюватися роздумом, а у складі діалогу можуть бути розповіді чи роздуми.

Мінімальні тексти складаються здебільшого з одного блоку, який називається синтаксичною єдністю. Синтаксична єдність – це група речень, які об‘єднані тісним логічним і синтаксичним зв‘язком і являють собою більш повний порівняно з реченням розвиток думки. Якщо весь текст розкриває якусь одну, генеральну тему, то синтаксичні єдності розкривають мікротеми – часткові питання цієї головної теми. На письмі синтаксичні єдності здебільшого виділяються абзацними відступами, а в усній мові – тривалішими паузами.

У нехудожніх текстах, зокрема в наукових, будова синтаксичної єдності характеризується стандартністю, певною одноманітністю. Синтаксична єдність чітко поділяється на три частини: зачин (як правило, самостійне речення), що відкриває тему; середня частина, що відтворює розвиток думки; кінцівка, яка логічно завершує зміст синтаксичної єдності. Це можна побачити на прикладі тексту “Калька”, який складається з однієї синтаксичної єдності.

Якщо тема тексту охоплює певну кількість мікротем (підтем), до нього ввійде не одна синтаксична єдність, а кілька. Природно, зв‘язність і послідовність викладу вимагає, щоб був логічний і граматичний зв‘язок не тільки між реченнями у складі синтаксичної єдності, а й між синтаксичними єдностями у складі тексту.

У текстах більшу вагу мають зачинові та завершальні синтаксичні єдності. Характерною особливістю початкових елементів є те, що вони пов’язуються не тільки з наступними, а й розкривають перспективу усього тексту. Кінцеві ж компоненти пов‘язуються не тільки з тими, що безпосередньо передують їм, а й з усім текстом і насамперед з його початком. Усе це надає текстові завершеності й цілісності.

Якщо великий за обсягом текст членується на частини, розділи, підрозділи, параграфи тощо, кожен з цих структурних елементів, що відзначається тематичною цілісністю і заваршеністю, може мати таку саму будову, як і нерозділений на складові частини текст. Кожен великий нехудожній текст також композиційно складається з трьох частин: вступ, основна частина і закінчення (висновки).

Під час усної реалізації текст (якщо його не читають дослівно) може зазнавати трансформації, зв‘язки між його частинами можуть послаблюватися, будова синтаксичних єдностей спрощуватися.

 

Значення і смисл висловлювання

Виділяють два рівні, на яких одночасно здійснюється спілкування: рівень змісту, який передає інформацію, виражену словами, тобто те, що говорить мовець, і рівень взаємин, який передає інформацію, в якій виражено савлення мовця бо до сказаного, або до адресата, тобто те, як висловлюється людина. відповідно до цього у структурі висловлювання виділимо значення і смисл.

Значення включає в себе ту інформацію, яку ми розглядаємо як прямий зміст висловлювання, сформований головним чином значеннями слів.

На відміну від значення як форми соціальної фіксації та кодифікації діальності, під смислом будемо розуміти індивідуальне значення висловлювання, яке виникає у процесі спілкування у певний час і в певній ситуації.

Смисл виникає лише під час сприймання та інтерпритації висловлювання, він не може бути приписаний цьому висловлюванню як мовній реаьності і залежить від реципієнта (того, хто сприймає повідомлення). Мовець дуже часто виражає у висловлюванні не один смисл, а декілька. Слухач вибирає той смисл, який для нього найбільш прийнятний. Треба також мати на увазі, що смисл висловлювання різний для мовця і для слухача. У тому випадку, коли смисли збігаються, то має місце адекватне (точне) розуміння.

На наявність у висловлюванні смислу, який не збігається із значенням (наприклад, на іронію, сарказм) в усній мові вказує насамперед інтонація, міміка, жести.

Процес розуміння висловлювання починається із сприймання зовнішньої мови, потім переходить до розуміння загального значення висловлювання, а потім – і до розуміння смислу цього висловлювання. Тому не досить зрозуміти безпосереднє значення повідомлення. Треба виділити той внутрішній смисл, який стоїть за цим значенням. Тільки тоді можна уникнути непорозумінь під час спілкування.

 

Внутрішня структура тексту

Розрізнення значення і смислу характерне практично для кожного висловлювання. У тексті як складному висловлюванні. Це розрізнення має свої особливості.

Великі тексти, як правило складаються із первинних простих висловлювань (наприклад, текст-діалог). Кожне з цих висловлювань має своє значення і свій смисл. Усі ці значення творитимуть загальний текстовий зміст, а всі смисли (у своїй сукупності) – “мегасмисл”, який назвемо підтекстовим змістом. Тому у внутрішній будові тексту виділимо такі рівні: текстовий зміст, підтекстовий зміст, а також затекстовий зміст.

Текстовий зміст – це безпосереднє значення повідомлення. Він формується переважно за допомогою лексичних засобів і зовнішньої будови тексту (зовнішню будову тексту описано в пункті 2).

Затекстовий зміст включає в себе все те, що має бути заздалегідь відоме адресатові. Великий затекстовий зміст звичайно мають власне наукові й науково-навчальні тексти, які опираються на певний об‘єм наукових знань. Значний затекстовий зміст мають й офіційно-ділові тексти, що ґругтуються на різних законодавчих актах. Затекстовий зміст має значна частина газетних інформативних текстів, що спираються на попередню опубліковану інформацію, а також інформативно-аналітичні тексти, які передбачають відповідні “заповнюючі“ знання. Художні тексти також не можна сприйняти без знання певного затекстового змісту (автор твору, час і обставини його написання, місце твору в спадщині письменника, певні реалії (імена, географічні назви тощо), які зустрічаються у тексті, увесь загальнокультурний контекст).

Підтекстовий зміст – це сукупність смислів первинних висловлювань тексту.

Підтекстовий зміст спирається на натяк (коли кажуть одне, мають на увазі зовсім інше), про який адресат може чи не повинен здогадатися. Підтекстовий зміст виникає лише при сприйманні й інтерпритації тексту, він не може бути приписаний цьому тексту як мовній реальності й залежить від реципієнта (слухача або читача), формується у його свідомості. Підтекстовий зміст – це те, що водночас виражене і не виражене або: не виражене, а виражене. В одних випадках (їх більшість) автор зацікавлений, щоб адресат здогадався про “напівсказане”, а хтось інший не здогадався чи не міг здогадатися, що “це” сказано. У деяких випадках автор може бути зацікавлений у тому, щоб безпосередній адресат не здогадався про “напівсказане”, і здогадався б про це хтось інший (непрямий адресат), або сам автор згодом міг претендувати на те, що “це” – виражене. У тексті може проявитися також підтекстовий зміст, автором не передбачений, навіть небажаний, наприклад такий, що показує прогалину в його культурному розвитку або нещирість щодо співрозмовника.

Підтекстовий зміст формується за допомогою повторів, риторичних питань, взаємного розміщення слів у тексті, інших мовних засобів (у тому числі й емоційно-експресивних), в усній реалізації тексту на формування підтексту впливає також інтонація, міміка і жести.

Підтекстовий зміст має місце у кожному тексті, особливо в художньому (адже він є багатомірним смисловим простором). Саме тут поверхове “прочитання” тексту (драми, оповідання, роману) не вичерпує потрібної глибини його розуміння, і перехід від зовнішнього значення (текстового змісту) до смислу (підтекстового змісту) є дуже важливим, навіть вирішальним для розуміння твору.

Затекстовий і підтекстовий види змісту в одних випадках можуть суттєво розрізнятися, в інших – зближуватися до повного злиття. Наприклад, в офіційно-діловому листі може бути аргументоване посилання на певну постанову щодо поставленої проблеми; якщо тут автор, крім цього аргументованого нагадування, не має іншого наміру, ми маємо справу із затекстовим змістом; але поряд з ним тут може бути і, наприклад, натяк на передбачену постановою відповідальність за ігнорування даного аргументу – і цей зміст є вже підтекстовим.

Знання затексту і розкриття підтексту допомагає нам краще орієнтуватися у складних обставинах приватного і суспільного життя, знаходити правильні рішення.

 

Види нотування: виписки, план, тези, конспект

Кожна культурна людина повиння вміти якомого швидше, правильніне і точніше сприймати текст, фіксувати прочитане, адже читання сьогодні є основним шляхом одержання необхідної інформації. Для цього треба володіти загальноприйнятими методами і прийомами раціонального читання та фіксації прочитаного.

Правилами сприймання тексту кожна людина оволодіває інтуїтивно. Однак ця діяльність проходитиме значно швидше, якщо усвідомити ці процеси.

З чого ж треба розпочати читання тексту? Насамперед – визначити (свідомо чи несвідомо) мету читання. Конкретна мета – це той кут зору, під яким ви сприймаєте інформацію. Усвідомлення мети сприяє кращому осмисленню прочитаного, дозволяє виділити у тексті головне і відкинути неістотне, зробити необхідні висновки і узагальнення.

Після цього слід переглянути книжку (статтю), зрозуміти принцип та особливості будови видання. Багато книжок мають довідково-допоміжний або науково-довідковий апарат (предметні, іменні покажчики, анотація, реферат, вступна стаття, передмова, післямова, коментарі, примітки, бібліографічні покажчики), який дозволяє зорієнтуватися у змісті, оцінити книжку, а іноді вчасно відмовитися від читання або перенести його на майбутнє.

Досвідчений читач не залишить поза увагою список друкарських помилок, вміщений наприкінці книжки, – він зразу ж зробить виправлення на відповідних сторінках.

Виконавши ці операції, можна приступити безпосередньо до читання. Велике значення для продуктивності опрацювання літератури має швидкість читання. Вона залежить від природніх задатків кожної людини. Але навички швидкого читання можна також розвинути.

Читаючи власну книжку, бажано робити позначки, підкреслення, відкреслення, виносити на поля номерні пункти та віхи, робити невеликі записи й усім цим виражати своє ставлення до тексту. Така робота пробуджує думку, загострює увагу.

Підкреслювати текст можна горизонтальними прямими лініями (однією або двома), хвилястою лінією; можна відкреслювати (збоку) вертикальною, якщо, наприклад, треба відмітити декілька рядків або цілий абзац; можна використовувати і потрійну риску, і “нотабене” (NB). Iноді застосовують знак питання (?) і знак оклику (!). Перший позначає сумнів в істиності думки або незгоду з нею, другий звичайно маєхарактер позитивної її оцінки.

Оскільки текст на книжковій сторінці має поля з обидвох боків – зовнішнє і внутрішнє, – то треба взяти за правило розміщувати позначки під час першого ознайомлення тільки з одного боку, наприклад із зовнішнього. Тоді внутрішні поля, які залишаються чистими, можна буде використовувати згодом під час роботи. Цей прийом дозволяє уникнути застосування різноколірних маркерів або олівців.

Після повернення до книжки за своїми позначками ви відновите у пам‘яті прочитане, швидко знайдете потрібну інформацію. Не зробивши позначок у самій книжці, ви працювали б з нею не так продуктивно.

Робити ж позначки у чужих або бібліотечних книжках – ознака некультурності людини.

Під час читання книжок треба не тільки щось у них позначати, а й робити виписки, складати плани, тези, конспекти.

Виписки можуть бути дослівними (цитати) або вільними – думки автора читач викладає самостійно. Записуючи цитати, треба брати їх в лапки, оберігати текс від спотворень (адже вирвана з тексту цитата часто втрачає свій первинний зміст, нерідко набуває нового). Завжди корисно давати точні поклики (посилання) на джерела, обов‘язково вказувати сторінку видання. Але якщо у зошиті зроблено виписки з одного і того самого твору, то цитат у лапки можна не брати, а лише зазначати сторінки. Правда, у цьому випадку всі свої думки треба записувати лише на полях зошита, чітко відділяючи від цитованого тексту.

Робити виписки корисно тільки після того, як книжка повністю прочитана. Тоді виписки будуть сприйматися у контексті цілого твору.

Однак власні вдалі думки, які з‘явилися під час читання, треба занотовувати відразу.

Вдумливе читання завжди супроводжується складанням – в уяві або на папері – плану, коли визначаються опорні пункти, які відбивають зміст, логіку і послідовність викладу. Це сприяє поглибленню розуміння прочитаного, вибиранню потрібного матеріалу, його запам‘ятовуванню і засвоєнню.

План – це схематично записана сукупність основних питань або тем тексту, це “скелет твору”. Прикладом плану до книжки, правда дуже загального, в якому відмічені лише вузлові розділи, є звичайний зміст. Переглядаючи його, не читаючи самої книжки, можна одержати уявлення про її зміст і схему будови. План як форма запису звичайно детальніше передає зміст частин тексту, ніж зміст книжки.

Така форма нотування, як план, дуже важлива для організації розумової праці, для розвитку умінь чітко формулювати думки та вести інші види записів.

За особливостями членування і запису план може бути простий і складний. Складний план, на відміну від простого, має до частини або до всіх основних пунктів ще й підпункти, які деталізують чи пояснюють зміст основних.

Всі книжки і статті, звичайно ж, пишуться за планом, йому підпорядковується зміст, але плану у вигляді багатьох підзаголовків або детального змісту в книжці опубліковано може і не бути. Тим паче його не додають до статей. У цій традиції є свій сенс. Читач повинен начабто відновлювати план, тобто самому докопуватися до змісту. Складаючи план під час читання, одночасно відбираєш потрібне, закріплюєш його впам‘яті, а в результаті виникає розуміння ідей і послідовності їх поєднання.

Вдало складений план прочитаного говорить про уміння аналізувати текст, про ступінь засвоєння його змісту.

План як форма нотування має багато позитивних якостей: це найкоротший запис, наочний, має елементи узагальнення змісту, допомагає відтворити у пам‘яті прочитане, може замінити тези і конспект, зосереджує увагу і стимулює заняття.

Лаконічність, стислість мови тренує ця форма концентрації думок, орієнтує читача на його внутрішні можливості, на його пам‘ять, яка за пунктом плану повинна відтворити прочитане.

План має і свої недоліки, які обмежують застосування цієї форми нотування як незалежної. План часто не передає фактичного змісту, а тільки нагадує про ньогоі про схему його подання. Звідси висновок: планом можна користуватися щоб пригадати добре знайомий текст або відтворити в пам‘яті невдовзі після складання плану текст, що погано запам‘ятовується.

Складати план треба вже під час першого читання тексту. Це допомагає сприйманню інформації, і не треба відкладати його складання до повторного читання, як іноді радять. Потім, у процесі дальшої роботи, план можна виправляти й уточнювати.

Складаючи план, насамперед слід визначити межі синтаксичних єдностей. У науковому, діловому текстах синтаксичні єдності обмежуються, як правило, одним абзацом, хоча інколи вони можуть включати і кілька абзаців, об‘єднаних спільною мікротемою.

Після цього синтаксичним єдностям треба дати загаловок, тобто сформулювати пункт плану. При цьому слід намагатися, щоб заголовки – пункти плану найбільш повно розкривали думки автора. Послідовно читаючи текст, до нього треба скласти чорновий варіант плану з необхідною деталізацією. Потім бажано спробувати переказати текст, керуючись планом, відредагувати його та оформити чистовий варіант.

Iноді для кращого орієнтування в тексті корисно поряд з пунктами плану записувати номери сторінок тексту, що до них відноситься.

Буває, що перед початком роботи вже за характером матеріалу і метою складання плану видно, що він не повинен бути складним, але не завжди це стає зрозумілим одразу, а виявляється лише у процесі його написання.

Є два шляхи створення складного плану:

1.Скласти дуже детальний простий план, а потім перетворити його у складний, групуючи частину пунктів під загальними для них заголовками (основними пунктами складного плану).

2.Скласти короткий простий план, а потім, перечитуючи текст, написати складний, підбираючи пункти, що деталізують виклад.

Краще користуватися першим шляхом.

Зауважимо, що у плані перший та останній пункти повинні логічно відкривати та завершувати виклад основних питань тексту. На підпункти вони ділитись не можуть.

Всі пункти плану обо‘єзково слід записувати лише у питальній чи стверджувальній формі. Вони обидві є прийнятними.

Як правило, пункти плану треба формулювати своїми словами. Але вони можуть частково або повністю збігатися з певними фразами джерела.

Будь-який план бажано записувати так, щоб можна було легко побачити його усього цілком. Тому пункти плану треба розміщувати на листках тільки з одного боку.

Коли план як форма нотування не може виконати тих завдань, які ставлять перед читачем, на допомогу приходять інші види нотування: виписки, а також тези, конспект.

Тези – це стисло сформульовані основні положення тексту, що вбирають суть висловленого.

Про тези говорять у двох значеннях, маючи на увазі й спосіб вираження власних роздумів, і спосіб викладу змісту (нотування) якого-небудь джерела. Зараз ми говоритимемо про друге значення.

Теза – це твердження, яке доводять або спростовують. На відміну від виписок, які можуть містити тільки ілюстративний або фактичний матеріал, тези повинні завжди мати докази. Якщо план допомагає нам уявити структуру тексту та назвати його основні теми, то тези розкривають суть всієї текстової інформації.

Тези, як ніяка інша форма нотування, дозволяють узагальнити матеріал, викласти його суть у коротких формулюваннях. процес складання тез на певну тематику дозволяє глибоко розібратися у питанні, всебічно його продумати, охопивши за допомогою тез зміст кількох книг і статей. Тези цінні, а часто зовсім необхідні для критичного аналізу книги, статті чи доповіді: суть питання ними особливо акцентується, загострюється.

Уміння правильно тезувати матеріал говорить про рівень підготовки читача, розуміння теми, ступінь оволодіння матеріалом і методами самостійної роботи з книгою.

За ступенем вагомості й деталізацією відтворення текстової інформації тези поділяються на основні та допоміжні. Основні тези – це принципово важливі, головні положення, іноді у сукупності мають характер основних висновків. З основних тез складають окремий самостійний запис, що відображає загальний зміст всього матеріалу, іноді, правда, під тим чи іншим кутом зору (тематичний запис). Допоміжні тези включають думки, які допомагають пояснити і розкрити основну тезу. допоміжні тези вдається виділити із всіх частин твору (тексту) незалежно від загального його спрямування, навіть під час першого ознайомлення з ним. Кожна допоміжна теза завжди розкриває зміст однієї синтаксичної єдності. На противагу цьому основні тези можна успішно скласти лише після з‘ясування суті всього твору (тексту) в цілому. Основні тези не завжди можна виділити навіть з кожної частини твору – там можуть бути обґрунтування, приклади тощо. До кожної основної тези можна скласти декілька (іноді – багато) допоміжних тез.

За структурними ознаками тези, що включають тільки основні або тільки допоміжні тези, є простими, а тези, які складаються з основних і допоміжних, – складними. Як у складному плані за головними пунктами йдуть підпункти, так і в складних тезах за основними тезами йдуть допоміжні, розкриваючи, пояснюючи їх зміст.

Це досить досконалий вид нотування. Гарно написані тези у поєднанні із планом і виписками (що ілюструють, розкривають тези) можуть скласти прекрасний конспект або реферат.

У самих тезах не наводяться факти, приклади. Докази залишаються у тексті, який опрацовують; до обґрунтувань і доказів корисно відсилати у записі. Під час тезування доречно максимально зберігати стильові особливості оригіналу. Частина тез може бути записана у вигляді цитат.

Склааючи тези, спочатку треба ознайомитися з текстом, написати його план. Після того прочитати текст удруге і сформулювати тези до кожного пункту плану.

Під час складання допоміжних тез текст ущільнюється, мовні одиниці згортаються шляхом різних перефразувань: зміст словосполучення можна передати одним (головним) словом, ряди однорідних членів речення можна замінити узагальнюючим словом, складне речення – простим тощо. При цьому відкидаються приклади, цитати та ін.

Складні тези дозволяють ущільнювати текст у 3 – 5 разів.

На противагу допоміжним тезам, які можуть становити собою навіть цитати, головні тези найчастіше доводиться формулювати самостійно після другого читання, з‘ясувавши головні ідеї твору.

Під час тезування текст зазнає різних мовних деформацій. Більше того, інколи треба змістити смислові акценти, виділити те, що є основним саме для нас. Однак завжди треба дотримуватися основного принципу нотування тексту – не допускати перекручень змісту. Тому після того як тези написані на чернетці, не зайви мбуде уважно звірити їх зміст з першоджерелом і лише після ього переписати на чистовик.

Щоб не ускладнювати пошуку за нотатками потрібних місць у книжці, корисно пов‘язувати окремі тези із сторінками першотексту за допомогою посилань.

У кінцевому вигляді тези номерують за порядком. Раціональна послідовніст дозволяє зробити їх короткими, уникнути повторень.

Таку форму нотування, як тези, здібні і піготовлені люди можуть використовувати з більшим успіхом, ніж детальні конспекти, які вимагають великих затрат праці і часу.

Найповніше зміст буь-якого тексту відображається у конспекті. Конспект – це універсальний вид нотування, в якому гармонійно поєднуються план, тези, вииски або, принаймі, дві будь-які з цих форм. Голвна вимога до конспекту – запис повинен бути логічним, щоб ним міг скористатися не тільки укладач, а й інший читач. З цієї причини до правильно складеного конспекту можна з успіхом звернутися через декілька років після його підготовки.

На відміну від тез, які містять тільки головні положення, й виписок, які відображають матеріал у будь-яких співвідношеннях головного і другорядного, конспекти (хоча вони обов‘язково стислі) містять не тільки основні положення й висновки, але й факти і докази, приклади й ілюстрації.

Спарвді, те, що під час конспектування здається другорядним, може з часом виявитися цінним і потрібним. З іншого боку, твердження, не підкріплене фактом або прикладом, не буде переконливим і важко запам‘ятовується.

На сторінках конспекту можна відобразити власне ставлення до того матеріалу, над яким працюєш. Тому треба так розміщувати записи, щоб потім, коли доведеться користуватися нотатками, легко можна було з‘ясувати, де авторське, а де особисте, читацьке розуміння питання.

Можна умовно виділити чотири види конспектів: 1)плановий; 2)цитатний; 3)вільний; 4)тематичний. З‘ясуємо суттєві риси кожного з них.

Плановий колнспект легко отримати з допомогою попереньо розробленого плану тексту. У плановому конспекті кожному пунктові плану відповідає теза або виписка. Проте там, де пункт плану не вимагає доповнень і пояснень, він не супроводжується записом.

Якщо виробити навичку, такий конспект можна скласти досить швидко, він короткий, простий і ясний за своєю формою. Ці переваги роблять його незамінним під час швидкої підготовки доповіді, виступу.

Однак чепез довший час після написання працювати з ним важко, оскільки не завжди легко вдається відтворити в пам‘яті зміст джерела. Значно тоді можуть допомогти відсилання до сторінок першоджерела, позначки у книжці, зроблені під час її читання.

Найпростішим плановим конспектом є конспект у формі “питання – відповідь”. У цьому випадку на пункти плану, виражені у питальній формі, конспект дає точні відповіді.

Цитатний конспект – це конспект, зроблений переважно з уривків оригіналу – цитат. Цитати тут пов‘язані одна з одною низкою логічних переходів, можуть супроводжуватися планом і включати окремі тези у викладі того хто конспектує чи автора.

Цитатний конспект – прекрасне джерело дослівних висловлювань автора. Такий конспект наукової статті (книжки) досить точно передає авторську думку, стиль, допомагає виявити суперечливі положення, які значно важче знайти за переказом – вільним конспектом. В останньому випадку все одно довелося б знову звернутися до першоджерела для виправлень і уточнень.

Переважно цитатний конспект – це посібник для тривалого користування. Недоліком цього виду конспекту є те, що він різко не активізовує увагу й пам‘ять. Буває так, що студент написав конспект, а матеріалу глибоко не проаналізував, не запам‘ятав змісту твору. Засвоєнню матеріалу перешкодило бездумне переписування цитат, яким він займався у процесі початкового читання матеріалу.

Iноді цитатний конспект під час наступної переробки або навіть під час створення переходить у вільний конспект.

Вільний (комбінований) конспект поєднує план, виписки (цитати), тези, і головне, довільний виклад авторської думки. Вільний конспект – універсальний тип конспекту. Він найбільшою мірою сприяє кращому засвоєнню матеріалу, не прив‘язує читача до авторських формулювань. Тут головне – зрозуміти, осмислити, записати логічно – змістовно. Цей тип конспекту поєднує стислість плану, докладність тез, інформативність виписок.

Тематичний конспект дає більш чи менш вичерпу відповідь (залежно від кількості залучених джерел, у тому числі своїх записів) на поставлене питання-тему. Специфіка цього конспекту в тому, що, розробляючи певну тему на основі кількох джерел, він може не відображати всього змісту кожного з цих творів.

Складання тематичного конспекту вчить працювати над темою, всебічно продумувати її, аналізувати різні точки зору на одне і те саме питання.

Отже, такий конспект спрощує роботу над темою за умови використання декількох джерел.

Звичайно, для того щоб повною мірою навчитися працювати з конспектами, треба оволодіти методикою підготовки виписок, потім складанням плану, а вже після цього – тез. I все-таки можна не проходити послідовно всього ланцюжка.

Конспекти допомагають застосовувати у потрібному об‘ємі різні форми роботи над текстом, які підходять для кожного конкретного випадку.

Якщо ж не встигаєте скласти конспект, то частину його тексту можна спробувати замінити ненадовго детальни мпланом. Потім з‘явиться можливість надолужити втрачене: до плану додати тези, цитати, завершити запис. Кожен конспект можна будь-коли доповнити нови мзмістом, давши заголовки до його частин у формі пунктів плану тощо.

 

Реферат. Види рефератів

Під час роботи із статтями, книжками застосовують також реферат.

Слово “реферат” походить ві латинського слова refero (доповідаю, повідомляю) і буквально означає “хай він доповіст”. Реферат – це короткий запис ідей, що містяться в одному або декількох джерелах. Часто реферати готують для того щоб донести ці ідеї до аудиторії.

Реферат творчого робітника іноді пишеться на основі створених ним статей і книг. Особливе місце в цьому ряду займає автореферат для обговорення науковцями творів, у тому числі дисертацій.

Часто у середній і вищій школі доводиться готувати оглядовий реферат, призначений для обговорення його ідей перед учнівською або студенською аудиторією. У такому рефераті наводяться основні положення опрацьованої літератури, фактичні дані, викладаються висновки автора, відзначається, що нового дає реферований матеріал для теорії і/або практики. У ньому повідомляється не про наслідки власної наукової роботи, а про результати досліджень, які опубліковані вченими у різних виданнях: книжках, брошурах, статтях, збірниках, газетах. Тут важливо на основі кількох текстів створити один відповідно до теми.

У процесі підготовки і захисту рефератів дуже важливо визначити для себе мету і завдання роботи. Якщо з неясними місцями у конспекті можна миритися, то врефераті цього допускати не можна. Якщо ж неясності таки залишаються, то їх спеціально треба винести на обговорення. Реферат дуже часто – результат колективної творчості, тому що його ідеї у кінцевому підсумку часто формує не тільки автор, а й уважна аудиторія.

Тому корисно, щоб колектив слухачів і опоненти були попередньо підготовлені. Iншими словами, до реферату повинні готуватися не тільки референт, а й аудиторія, і, що особливо важливо, готуватися у контакті один з одним.

Отже, оглядовий реферат пишуть для себе, щоб мати змогу з його допомогою осмислити і передати іншим ідеї, думки, узагальнення, спільно їх обговорити. Реферат може стати основою для усного виступу з елементами імпровізації, або ж буде дослівно прочитаний вголос. I ще раз підкреслимо, що одне з головних завдань реферату – це доповісти, донести ідеї до аудиторії, мобілізувати її знання.

Підготовка оглядового реферату складаєть з таких етапів:

1.Початок осмислення теми і пошук наукової літератури, складання бібліографії до теми.

2.Ознайомлення з літературою та її вивчення.

3.Складання плану реферату.

4.Написання розділів роботи (у чернетці).

5.Оформлення реферату.

6.Виголошення й обговорення реферату.

Крім того, осмислення теми відбувається на всіх етапах, а особливо під час обговорення.

Простіше організовувати підготовку, коли на тему реферату є тільки одне-два джерела. Складніше працьоват из великою кількістю книжок і статей. Тому слід раціонально організувати попередній перегляд літератури, використовувати можливості предметних і систематичних каталогів бібліотек. До речі, не завжди треба робити виписки, щоб ввести їх у реферат. Потрібні уривки можна відмітити закладками і принести ці книжки чи журнали на захист реферату. У тексті реферату або у його плані можна вказати, коли і до яких саме сторінок джерела слід звернутися.

Під час роботи з багатьма джерелами (хоча б і в процесі швидкового пошукового читання) їх треба реєструвати у власному робочому каталозі. Тоді з каталогу легко можна буде почерпнути необхідні відомості. Вже самі рубрики каталогу допоможуть організувати майбутній реферат.

При складанні ркферату бажано переглянути також нові книжки і брошури, свіжі номери журналів і газет, щоб урахувати останні публікації з порушеного питання.

Реферат пишуть на основі чужих творів, досліджень, матеріалі, товто він є компіляцією (від. лат. compilatio, букв. – пограбування). Проте під час його створення можна проявити творчість у таких аспектах:

1.У вмінні узагальнити положення кількох джерел, внаслідок чого думки, викладені в різних творах, у рефераті звучать об‘ємніше, повніше, переконливіше.

2.Виклад матеріалу при необхідності зробиит доступним для сприймання слухачів, які ґрунтовно не вивчали літератури з порушеного питання і, звичайно, можуть не розуміти або не сприймати на слух складних положень реферату.

3.У того, хто готує реферат, є широкий вибір ілюстративного матеріалу: з кількох джерел він добирає найяскравіші приклади, які найкраще зрозуміють його слухачі.

4.У різних творах деякі положення можуть трактуватися по-різному. Зіставивши погляди кількох авторiв, можна підтримати чиюсь позицію або подати й обґрунтувати своє бачення цієї проблеми.

Ще один вид реферату, реферат-резюме, друкують (часто іноземною мовою) у наукових журналах після тексту статей, наприкінці книжок для спрощення ознайомлення з твором під час пошуку і відбору потрібної літератури. Виходять також спеціальні реферативні журнали, у яких містяться реферати та анотації найновіших друкованих творів, а також робіт, поданих на депонування (Депонування – це особливе державне зберігання, при якому автори можуть залишати, образно кажучи, “до запитання” свої статті, а той, хто цікавиться, має змогу отримати їх копії. Статті, як правило, депонують у великих наукових установах). Реферативні журнали існують у різних галузях. Наприклад, є “Медичний реферативний журнал”, “Фізичний реферативний журнал” тощо. У цих журналах реферати обов‘язково супроводжуються бібліографічним описом реферованого документу (монографії, статті тощо). Ознайомившись із таким журналом, можна легко зорієнтуватися у новій літературі, одержати мінімум інформації про зміст наукових праць, які вас зацікавили, дізнатися, у яких виданнях вона надруковані.

Принагідно нагадаємо ще про один вид трансформації тексту – анотацію. Анотація (лат. annotatio – замітка) – коротка узагальнена характеристика книжки (або її частини), статті та іншого (опублікованого або неопублікованого) матеріалу, яка розкриває їх зміст, читацьке призначення, форму та інші особливості.

Анотація полегшує пошук і відбір потрібної літератури.

На відміну від реферату анотація не містить викладу змісту джерела, а тільки дає йому характеристику.

 

Література:

Юкало В.Я. Культура мови. – Тернопіль, 1999. – С. 5-6.

Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К., 1994.

Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – К., 1993. – С. 5-36.

Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич, 1994. – 218 с.

Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М.Русанівський, О.О.Тараненко (співголови), М.П.Зяблюк та ін. – К., 2000.

Культура мови на щодень / За ред. С.Я.Єрмоленко. – К., 2000.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ

 

Коріння української культури походить з давнього минулого. Про це свідчать численні пам’ятки, що збереглися від цивілізацій, які існували на території України. Це і Трипільска цивілізація (IV – III тис. до н.е.), що залишила вишукано оздоблені гончарні вироби; і культура Скіфів – відома своїми шедеврами із золота та срібла. Всі ці винаходи тісно перепліталися із народною обрядовістю, що збільшувало здобутки на театральній ниві.

 

Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини в народних іграх, танцях, та піснях. Ще з XI століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були у церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві. Перші зразки драми виголошували прилюдно учні київських Братської (Києво-Могилянська Академія) та Лаврської шкіл. А перші театральні трупи народилися в Наддніпрянщині у XVIII столітті, коли вистави відбувалися ще російською та польською мовами.

 

Пізніше в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810) з`являються перші театральні споруди. І все ж це не були великі професійні театри. Лише у 1882 р. Марко Кропивницький створив перший професійний театр, відомий далеко за межами України. А Карпенко-Карий, Саксаганський, Садовський і Марія Заньковецька продовжили справу Кропивницького.

 

Поряд з драматургією розвивається українська опера. Основоположником її був Семен Гулак-Артемовський. У 20-х роках видатний театральний режисер Лесь Курбас разом з групою талановитих акторів заснував в Харкові театр “Березіль”. Більшість постанов театру “Березіль” стали театральною класикою. До творчих пошуків Л.Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, дедалі частіше звертаються митці всього світу. Нині в Києві проходить щорічний театральний фестиваль “Мистецьке “Березілля”.

 

1994 рік ознаменувався видатною подією в житті не тільки українського, а й світового балетного мистецтва. В червні пройшов Перший міжнародний конкурс артистів і хореографів імені Сержа Лифаря – всесвітньо відомого балетмейстера і танцівника (українця за походженням), який понад 30 років очолював балет паризького театру “Гранд Опера” та Французьку академію танцю в Парижі. Конкурс його імені став традиційним у Києві.

 

Ведучи мову про культуру, не можна не сказати, що українці – вельми музичний і співучий народ. Записані сотні тисяч народних українських пісень. Давньоукраїнскі музики зображені на фресках Софії Київської, але на теренах України музика лунала набагато раніше – ще 20 тисяч років тому. Саме такий солідний вік мають музичні інструменти з бивнів мамонта, знайдені київськими археологами в околицях древнього міста України – Чернігова. Традиційними музичними інструменти, поширеними в Україні були кобза (бандура), торбан, цимбали, скрипка, басоля, цитра, тулумбас.

 

Музика до нині супроводжує передноворічні та різдвяні ігри (“Маланку”, “Козу”), вечорниці, весілля та інші родинні свята. Особливу роль у збереженні історичної пам’яті в народі виконували кобзарі, які у найбільш людних місцях співали народні думи про народних героїв, борців за волю рідної землі. Українські народні пісні надихали багатьох великих композиторів, зокрема Л.Бетховена, Ф.Ліста, які використовували їх мотиви у своїх творах, а духовна музика українських композиторів Д.Бортнянського, М.Березовського, А.Веделя і досі звучить в церквах усього світу.

 

Мовою музики малюють український характер – його тонку ліричну душу, палкий патріотизм та славнозвісний український гумор опери С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”, М.Лисенка “Тарас Бульба”, “Наталка-Полтавка”, “Утоплена” та “Різдвяна ніч”. Українські пісні в обробці М.Леонтовича, О.Кошиця, М.Лисенка, К.Стеценка звучать і сьогодні, викликаючи захоплення слухачів усього світу. Українське хорове мистецтво прославляють на увесь світ Державна академічна капела “Думка” та Державний академічний український народний хор ім. Г.Верьовки.

 

Подібних колективів в Україні сотні. Знаний у світі і Державний заслужений академічний ансамбль народного танцю ім. П.Вірського. Далеко за межами України відомі також балетні вистави на музику українських композиторів: “Лісова пісня” М.Скорульського, “Тіні забутих предків” В.Кирейка. Багато прекрасних українських співаків та музикантів виступають на кращих сценах світу.

 

Українська література має тисячолітню історію. Визначною подією в XII столітті стала поява літопису “Повісті минулих літ”, що фактично є історією Київської Русі. Справді поетичним шедевром давньої літератури є “Слово о полку Ігоревім”. Цей твір увібрав в себе найкращі зразки народної творчості того часу і став надбанням та гордістю всього слов’янського світу. Середньовічна література відома творами Мелетія Смотрицького та Феофана Прокоповича. Найбільш відомими письменниками XVIII ст. (часи українського бароко) були Григорій Сковорода та Іван Котляревський, який започаткував нову українську літературу своєю поемою “Енеїда”. Цей твір ввібрав в себе перлини українського гумору, відобразив яскравий народний побут.

 

XIX с. – це епоха становлення національної самосвідомості. Вихід у 1840 році в світ “Кобзаря” Тараса Шевченка – фундатора української літератури, став найвизначнішою подією культурного життя України. У творчості Шевченка знайшли відображення найкращі народні поетичні традиції та прагнення і надії поневоленого народу. В XIX ст. плідно працюють Леонід Глібов, Степан Руданський, Марко Вовчок, Іван Франко, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Реалістично-філософічні твори Івана Франка та поезія Лесі Українки стали значною віхою в українській літературі.

 

Розвиток літератури у ХХ ст. був досить складним. Багато талантів загинуло в часи Громадянської війни, голодомору та більшовицьких репресій. Загинули М.Куліш, Є.Плужник, покінчив самогубством Микола Хвильовий. Загалом репресовано понад 500 українських письменників. Тому українську літературу 20-х років було названо “розстріляним Відродженням”. Незважаючи на масове винищення діячів культури, українська література збагатилася творами П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, О. Гончара, М.Стельмаха та інших. Світових висот досягла творчість кінодраматурга та кінорежисера Олександра Довженка. Великий доробок покоління так званих “шестидесятників”, до якого належать Л.Костенко, В.Симоненко, Г.Тютюнник, Д.Павличко, І.Драч, В.Стус, І.Світличний. Сьогодні йде становлення нової літератури в незалежній Україні.

 

Ще за часів Київської Русі талант українського народу яскраво проявлявся в живописі. Першими живописними творами були ікони – релігійні картини. Але українські художники такими чином розкривали складний духовний світ людини, її побут та розваги. У фресках та мозаїках Софійського собору (XI ст.) в Києві поряд з релігійними сюжетами можна побачити побутові сцени: полювання, скоморохів, іподром, груповий портрет сім`ї Ярослава Мудрого.

 

Аж до XVII століття головним художнім твором в Україні залишалися ікони. Характерна риса українського іконопису XVII століття – поряд із святими, Богоматір`ю можна побачити портретні зображення гетьмана Богдана Хмельницького, козацького старшини. Одяг святих декорований народним орнаментом, вони одягнені в костюми тодішньої козацької старшини. Основним елементом різьбленого обрамлення ікон теж є народний орнамент.

 

З відкриттям друкарні Києво-Печерської лаври у середині XVII століття широко розвивається ілюстрування друкованої книги засобами гравюри (“Требник” Петра Могили). У XVII- XVIII ст. в Україні створюється багато народних картинок та парсунного живопису, характерною рисою яких є декоративність, барвистість, широке використання елементів українського народного орнаменту. Основна тема української народної картинки – зображення “Козака Мамая” або “Козака-бандуриста”, борця за волю та незалежність України. Україна є батьківщиною видатних художників-портретистів кінця XVIII початку XIX століть: Д.Левицького, В.Боровиковського.

 

Розвиток українського образотворчого мистецтва першої половини XIX століття пов`язаний з іменами художників В.Тропініна, К.Павлова, Тараса Шевченка – основоположника нового реалістичного мистецтва. У другій половині XIX століття у мистецтві міцно завойовує позиції реалістична школа професійного живопису. В Україні працюють Рєпін, Суриков, Перов, Шишкін, Левітан. Тоді ж організовуються пересувні виставки.

 

Національна самобутність стала неодмінною рисою творів українських художників-передвижників М.Пимоненка, П.Мартиновича, С.Свєтославського, П.Левченка. Кращим українським портретистом кінця XIX – початку XX століть вважається О.Мурашко – учень Рєпіна. Яскравою сторінкою став український авангард початку століття, представлений іменами всесвітньо відомого скульптора О.Архипенка, художників В.Кричевського, А.Петрицького, А.Маневича та інших. На жаль, багато першорядних художників (М.Бойчук, В.Седляр, І.Падалка та інші) загинули в часи репресій. Сьогодні твори Т.Яблонської, І.Марчука, Ф.Гуменюка, А.Чебикіна, О.Бородай та інших відомі далеко за межами України. Численні музеї українського образотворчого мистецтва дають повну багатогранну характеристику самобутньої творчості українського народу від найдавніших часів і до сьогодні.

 

Зодчество – яскравий показник художньої сили народу. Як кажуть, країна – дім народу, а архітектура – деталь дому. В архітектурі українського народу знайшли своє відображення неповторні, специфічні народні, національні риси та особливості. З давніх часів сучасну територію України населяли різні племена і народи. Відтоді до наших днів дійшли архітектурні пам`ятки, як свідки далекого минулого. На узбережжі Чорного моря древні греки заснували протягом VIII-V століть до нашої ери Тіру, Ольвію, Херсонес, Пантікапей та інші міста. У Херсоні та Керчі збереглися залишки візантійської та генуезької архітектури, печерних міст.

 

Українська архітектура та скульптура формується у IX-X ст., в той час, коли виникла централізована держава – Київська Русь. Спочатку усі споруди – укріплення, палаци, церкви – будувалися з дерева. Основною структурою будови спрадавна був зруб, зведений з горизонтально покладених колод із шатровим верхом. Разом з прийняттям християнства в Київській Русі з`явилися будови візантійського стилю. Найкращий приклад – Софійський собор у Києві (XI ст.), який зберігся до нашого часу. Але пропорції та структура храмів Київської Русі самобутні, не мають прямої аналогії у Візантії. Їхні бані витягнуті вгору, на оштукатурених стінах багато розписів, фресок та мозаїки специфічної кольорової гами. Перші кам`яні собори на той час уже мали риси українського бароко, що виникло пізніше завдяки характерній цегляній кладці стовпів, арок, ніш, колон. Тоді собори були місцем, де приймали послів, зберігалися і переписувалися книги, велись літописи.

 

Після татаро-монгольської навали будівництво на території України підпорядковується завданням оборони. У XII-XV ст. будуються переважно фортеці з баштами, укріплені монастирі, замки (Кам’янець-Подільський, Львів, Луцьк, Кременець, Білгород-Дністровський). Їхні стіни високі та неприступні, але на деяких можна побачити декоративний орнамент у вигляді української плахти або вишиванки, викладений з червоної цегли (Хотинський замок Чернівецької області зі стінами 30-35 м заввишки, який чудово зберігся до сьогодні). Монастирі-фортеці XV століття схожі на замки. Головний собор монастиря стоїть або посеред двору, або у системі оборонних стін. В образі храму, пристосованого до оборони, втілюється непохитна воля народу у боротьбі за національне самозбереження.

 

Барокове мистецтво й архітектура, що були вершиною мистецьких досягнень у західній та східній Європі, дістали високу оцінку в Україні XVII століття і, поєднавшись тут з місцевим мистецтвом, особливо цегляною кладкою, створили новий неповторний стиль українського бароко. З кінця XVIII ст. в Україну приходить класицизм, характерною рисою якого було значне зменшення церковного будівництва, перевага надавалася палацам та громадянським будовам. Тоді будується чудовий Маріїнський палац за проектом архітектора Растреллі. Класицизм називають стилем міст у цілому. Площі стають єдиними архітектурними ансамблями з строгою симетрією, декор практично відсутній, багато масивних колон.

 

У другій половині XIX ст. в Україні виникли нові типи будівель – багатоповерхові прибуткові будинки, вокзали, банки, заводи, зникають сади та садиби, застосовуються нові матеріали (залізобетон), техніка, будинки оформлюються під Ренесанс, готику, романський стиль.

 

У 1930 – 40 рр. архітектурна спадщина України зазнає великих втрат під час так званої “соціалістичної перебудови міст” та Другої світової війни. Відновлення архітектурних здобутків – одне із основних завдань сьогодення.

 

Український народ пишається своєю неповторною і самобутньою культурою. Збагачення культурної спадщини безперервний процес, який отримав новий подих із проголошенням незалежності України. Сьогодні пам’ятки культури дбайливо зберігаються і відтворюються.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Історія українського книгодрукування

Дмитро Павленко

Книжки – одне з найбільших джерел духовності будь-якої нації. Україна має надзвичайно багату історію книгодрукування. Започатковане в Германії Гутенбергом, друкарство поширилося Європою, а далі й серед слов’янських народів – чехів, українців, білорусів та ін.. Перший український друкар – Швайпольт Фіоль, німець за походженням, видрукував перші українські книжки – Октоїх та Часословець ще 1491 року. За Івана Федорова друкарство набуло ще більшого розвитку. Серед дослідників точаться суперечки щодо його походження. Одна з версій – його справжнє прізвище Федорович. Його діяльність стала дороговказом у слов’янському книгодрукуванні.

 

Отже, ми маємо багату історію видавництва книг, прекрасні видавничі традиції. Потрібно не зупинятися на досягнутому, а йти вперед, робити нові звершення.

 

Докладне вияснення історії нашого друкарства має для нас, українців, велике значення, бо якраз воно особливо яскраво підкреслює стан нашої давньої культури, якраз воно показує, якими культурними були ми в старовину. Стан нашого давнього друкарства давав нам тоді повну змогу не тільки займати почесне місце серед цілого слов′янського світу, але й дорівнюватися технікою своїх видань культурним народам Європи.

 

Розпочавшись в Германії, друкарство надзвичайно швидко ширилося на всі сторони; але рух поширення його на периферії все зменшувався в міру віддалення від Німеччини. Перша друкована книжка Європи появилася в Майнці, в друкарні Гутенберга , 1450 р. Подальше поширення друкарства по Європі відбувалося наступним чином:

Італія 1464 р., Іспанія 1474 р., Венеція 1469 р., Флоренція 1477 р., Мілан 1469 р., Лондон 1480 р., Аусбург 1470 р., Лейпциг 1481 р., Нюрнберг 1470 р., Данія 1482 р., Париж 1470 р., Португалія 1484 р., Сицилія 1472 р., Гамбург 1491 р., Голландія 1473 р., Відень 1492 р., Угорщина 1473 р., Тюбинген 1498 р.

 

Як бачимо, друкарство відразу пішло по Європі і до кінця XV віку вже ціла Європа вкрита була друкарнями.

 

Звичайно, із слов′янських народів найскоріше прийшло друкарство до тих, що найближче стикалися з німцями. Це були чехи, і вони перші розпочали слов′янське друкарство, ще року 1478. І дедалі на схід, тим пізніше пробивалося друкарство; головним чином серед слов′ян ширилося друкарство вже з початком XVI віку. Серед слов′янського світу друкарство поширилося в наступній послідовності:

Чехи 1478 р., Українці 1491 р., Білоруси 1517 р., Серби 1553 р., Серби-чорногорці 1493 р., Росіяни 1564 р., Поляки Кін.15 ст., Болгари 1641 р.

 

Як бачимо, по чехах українці займають перше місце серед цілого слов′янського світу, хоч безпосередньо й не стикалися вони з Європою так близько, як, скажімо, сусіди поляки.

 

Перша книжка кирилівського друку з’явилася:

Українці (у Кракові) 1491 р., Бєлград 1553 р., Цетиньє 1493 р., Москва 1564 р., Венеція 1493 р., Львів 1574 р., Білоруси (Прага) 1517 р., Остріг 1580 р., Вільна 1525 р., Київ 1617 р.

 

Як бачимо, західні українці займають тут уже перше місце, а далі на схід друкарство посувається дуже поволі.

 

Давня Україна, запровадивши в себе друкарство, хутко переконалася у великій освітній силі його. Цікаво підкреслити, що з українських друкарень виходили книжки не тільки богослужбові, але багато книжок і світського змісту, і при тому різними мовами: церковно-слов′янською, польською та латинською, чим українське друкарство так відрізняється, скажімо, від друкарства московського, де друкувалися книжки переважно церковні.

 

Доля судила, щоб найперші книжки, надруковані кирилицею , серед цілого слов′янства були українські. Перший друкар українських книжок був родом німець Швайпольт Фіоль, походив десь із Нейштадту в Франконії, де родина Фіолів була поширена. Рід Фіолів рано емігрував до Польщі і батько нашого Швайпольта (Святополка) жив, здається, в Любліні, а пізніше перейшов до Кракова. В той час у Кракові жило багато українців, тут була для них окрема православна церква. От десь з цими краківськими українцями й зійшовся Фіоль, і навчився від них мови.

 

Головним ремеслом Фіоля було гафтярство – вишивання шовком . Від природи Фіоль був людиною надзвичайно здібною, до всяких інженерних робіт. Фіоль бував у Німеччині, і тут добре приглядався, а, може, і вчився різних технічних праць. У всякому разі вже на 1489 рік Фіоль настільки був видатним «механіком» у Кракові, що придумав особливі машини, «ніде до того не видані», для висушування копалень від води, на які король видав йому привілею.

 

Де й коли вчився Фіоль друкарства, нічого не відомо. Певне, бував він у Німеччині і там навчився нового тоді друкарського ремесла; навчився від добрих майстрів, бо друки Фіоля не були гіршими від тогочасних німецьких друків.

 

І певне, ще десь 1489 р., а може й раніше, Фіоль став до друкарської праці, до друку найперших українських книжок. Знайшов Фіоль і майстра, що надзвичайно гарно, за вказівками самого Фіоля, виготовив йому потрібний шрифт; був це теж німець – Рудольф Борсдорф з Брунсвіку, що жив у Кракові.

 

Першими книжками, які видрукував Фіоль, були Октоїх та Часословець, обидві 1491 р.; котра вийшла раніше, тобто котру з них вважати первенцем українського друку – не відомо, але традиція вважає Октоїха 1491 р. за найпершу слов′янську книжку, друковану кирилицею. Крім цього, надрукував Фіоль ще дві книжки – Тріодь пісну та Тріодь цвітну , але вже без зазначенню місця та часу друку. Збереглася звістка, шо Фіоль видрукував ще й п′яту книжку – Псалтир , але самої книжки до нашого часу не дійшло.

 

Для кого друкував Фіоль свої книжки? Через те, що книжки ці – це найперші друковані книжки серед цілого слов′янського світу, честь їх належності нам, українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але рішає тут мова цих друків: там, де Фіоль не був зв′язаний традиційним церковно-слов′янським текстом, там мова його видань має дуже багато відзнак живої української мови.

 

Але праця Фіолева кінчилася трагічно: 1491 р. його арештувала краківська духовна інквизиція , і по довгій тяганині визволився Фіоль лише в середині 1492 р. Праця Фіолева спинилася, а книжки його, як каже переказ, спалено.

 

По такій невдачі Фіоль покинув Краків і перебрався на Угорщину, до вільного королівського міста Левочі, Спишського комитату. Можливо, що Фіоль хотів тут ще зайнятися друкарством, але на це він не мав вже матеріальних засобів. Помер Фіоль десь у 1525 р.

 

Основоположником книгодрукування у Великому князівстві Литовському був Георгій Франциск Скорина – перший білоруський просвітник , визначний діяч всього слов′янського книгодрукування.

 

Свою видавничу діяльність він розпочав у Празі в 1517 р. і всього за три роки випустив 23 книги. Для своїх видань він використовував досить чіткий за малюнком кириличний шрифт, вибрав зручний формат, так звані “малі книжечки”, практичні у користуванні . Але найцінніше в усіх виданнях Скорини те , що він сам зробив переклади кожної книжки , супроводжував її коментаріями, роблячи наголос на просвітницьких елементах. У передмові до “Псалтиря “ він говорить: “Она пожиточний суть всякому человеку, мудрому и безумному , богатому и убогому , младому и старому, наиболее тым они же хотять имети добрыя обычая и познати мудрость и науку ”.

 

Його діяльність стала дороговказом у слов’янському книгодрукуванні.

 

Одним з перших друкарів і засновником друкаркарства на Україні і Росії являється Іван Федоров. Де народився, у кого навчався своєї майстерності Іван Федоров – про це не збереглося надійних джерел.

 

Коли ж у Москві почалась діяльність першої або перших друкарень, Федоров, на думку сучасних дослідників, перейшов туди справщиком. Там він, на думку вчених, створив і видав друкований буквар – «Начало учення детям». Ця книга збереглась в Англії, куди її вивіз в XVI сторіччі англієць, який хотів, мабуть, зміцнити свої знання російської мови.

 

Аналіз шрифтів, побудови, змісту і навіть друкарських помилок, припущених у цьому виданні, порівняння з львівським букварем І. Федорова, виданим у 1574 р., дозволили прийти до висновку, що випустив цю книгу І. Федоров в одній з перших московських друкарень. Склав він її, користуючись своїм досвідом викладання.

 

Особливістю російського друкарства було те, що воно з перших своїх кроків стало державним.  У 1563 р. Іван Федоров разом з Петром Мстиславцем очолив царську друкарню. Тут були створені всі умови для успішної роботи. Не відчувалось нестачі в коштах. Мабуть, не брак було й моральної підтримки з боку передових кіл. Менше ніж за рік з друкарні вийшов «Апостол». Він мав при собі післямову, що викладала передісторію російського друкарства й містила дату виходу книги – за сучасним календарем 1 березня 1564 р.

 

Це була прекрасно оформлена богослужебна книга, яка повинна була зберігатися в церкві, чекаючи святочної служби, коли з неї читали. Але цим значення «Апостола» в жодному разі не обмежувалось. Недарма «Апостол» був у кожної освіченої людини того часу.

 

Текст «Апостола» мав чимале культурне значення. В ньому було багато запозичень з грецьких і римських авторів. Мудрість окремих міркувань стала надбанням культурних людей того часу.

 

Одержати справжній текст «Апостола» здавалося рівною мірою потрібним і тим, хто боровся за зміцнення старого в житті країни, і прихильникам нового. Інша справа – мова книги. Більшість духовників вчили, що «гріх простим честі «Апостол» і Євангелії», при переписуванні застерігали книжкові слова «простими безчестити».

 

Іван Федоров, ставлячи перед собою мету дати книгу не лише для богослужіння, а й для читання, усував з мови старих «переводів» «Апостола» те, що було б незрозумілим тому, хто не знав тонкощів старослов′янської мови; наближав правопис слів до їх звучання. Він також відновив за грецьким оригіналом деякі місця, що пропускалися в списках «Апостола», зокрема, гостру розмову Савла з богом.

 

«Жестоко ти єсть противу рожну прати» – погрожує господь апостолові Савлові. Цей вислів, відновлений у Федорівському виданні, укріпився в східнослов′янських мовах.

 

Немає сумніву, що І. Федоров добре знав, на що наражався, коли свідомо порушував заборону замінювати книжкові слова народними. Але поки він міг сподіватися на підтримку прогресивних кіл духовенства.

 

«Апостол» вийшов з друку на початку 1564 року. А в 1565 році виходять два видання «Часовника» – книги, яка була в той час першою книгою для читання. Два видання за один рік – хіба потрібний кращий доказ того, яка була потреба в цій книзі!

 

Як бачимо, за кілька років першодрукар створив друковану бібліотеку, що містила у собі й буквар, й книгу для початкового читання, і церковнослужебну книгу, яка разом з тим була надихаючим і збуджуючим думку читанням для високорозвинених людей.

 

Важко догадуватися, як широко і корисно для російської культури розгорнулася б діяльність І. Федорова, коли б не змінилося становище у Москві і влада в церкві не перейшла до рук найбільших мракобісів. Покарання посипалися на голови багатьох представників кіл, з якими був міцно зв′язаний і погляди яких відбивав у своїй діяльності першодрукар. Не могли вони обминути і його.

 

У кінці 1565 чи на початку 1566 року І. Федоров і П. Мстиславець покинули Москву і переїхали у велике князівство Литовське.

 

Пізніше, у передмові до львівського «Апостола», розповідаючи про те, що мусив покинути Москву, І. Федоров пояснював це наклепами різних священоначальників і свяще-нослужителів, які «погано розумілися на граматиці». Це свідчення дає підстави гадати, що Федорова обвинувачували у якихось викривленнях релігійних текстів, що містилися у його виданнях.

 

І. Федоров пізніше писав, що не цар його переслідував. І справді, політична лінія, витримувана першодрукарем, була служінням інтересам централізованої московської держави, вона була відображенням і перетворенням у життя поглядів тих історично прогресивних кіл, які певний час спрямовували централізаторську діяльність Івана Грозного.

 

З Москви І. Федоров і П. Мстиславець в жодному разі не втекли. Вони мали можливість виїхати разом, з майже всім своїм друкарським устаткуванням і приладдям. Це підтверджується тим, що літери, якими друковані немосковські видання Федорова, відлиті з тих самих пунсонів, що й у Москві; заставки тиснуті з тих саме дощок.

 

Переїзд першодрукарів відповідав спільним інтересам єднання українського, білоруського і російського народів. Вже до цього зверталися до Москви українці з проханням допомогти їм у влаштуванні «тиснення печатного». І. Федоров і П. Мстиславець були поважані і потрібні українцям і білорусам майстри. Відомий прихильник православ′я гетьман Ходкевич запросив Їх у містечко ЗаблудІв, розташоване між Білостоком і Гродно, щоб заснувати друкарню. Друкарня була створена порівняно швидко, в основу її були покладені привезені з Москви матеріали.

 

Влітку 1568 р. почалось друкування книги «Євангеліє учительное». Це був важливий виступ у боротьбі проти окатоличення білоруського і українського населення. Воно одержувало кілька тисяч примірників книги, що містила основні богослужебні тексти не чужою латинською мовою, як у костьолах, а в основному зрозумілою старослов′янською.

 

Була тут і післямова першодрукарів. Вони писали, зокрема, що книга «видрукована».

 

У свій час російський історик В. Рум′янцев, переглянувши назви деяких друкарських професій та частин друкарського верстату, прийшов до висновку, що «всі терміни наших першодрукарів були італійські», що свідчило, на його думку, наче і техніка друкарська була запозичена з Італії.

 

Як показали дослідження радянських вчених, спосіб Друкування був вироблений Іваном Федоровим й іншими московськими друкарями – його сучасниками – шляхом власних шукань, лише на основі уявлень про друковану книгу і суть друкарства. Тож цілком зрозуміло, що й твердження, ніби терміни наших першодрукарів були іншомовні, не може бути вірним. Ще за часів Івана III – за три чверті сторіччя до Федорова – знала російська мова слово «печатньїй» у значенні друкований і «печатник» – у значенні видавець, виробник друкованої книги.

 

Російське слово «печатньїй», походить не від «печатать» (тоді було б «печатаний»), а від слова «печать», що мало в описуваний час значення – знак, який нанесений не шляхом писання.

 

«Печатная книга» значило книга, яка несе на собі не писанням зроблений знак. Самий виробничий акт друкування одержав пізніше назву «тиснуть». «Печатать» же довгий час значило передусім видавати, публікувати. Лише пізніше це слово було твердо перенесене на самий процес друкування, а «тиснуть» – на повторюваний елемент цього процесу. Подібно розвинулись й значення українських слів «друкувати» і «відбивати».

 

У передмові до «Апостола» Івана Федорова, виданого у Москві, ми на позначення друкарства і зв′язаних з ним уявлень зустрінемо лише слова від кореня печат.

 

Перегляд термінології московських друкарів, що збереглась з XVII віку, також свідчить про перевагу в ній не італійських чи німецьких термінів, а російських – друкарський верстат називався «стан», літери – «слова», складач – «наборщик».

Перші російські друкарі називали себе рідною мовою – «печатники». І лише, переїхавши на землі Білорусії і України, почали називати себе так, як говорив народ, для якого вони тепер видавали книги, – «друкарі».

 

У тому ж заблудівському Євангелії, у передмові до нього, написаній Г. О. Ходкевичем, згадується й про походження Федорова. Він названий Іван Федоров Москвитін. В наступному це стало традицією першодрукаря – завжди при своїм прізвищі з гордістю згадувати своє московське походження.

 

У Заблудові І. Федоров видав й ще одну книгу – «Псалтир». Над нею він трудивсь уже один, бо П. Мстиславець поїхав у Вільно, де купці – брати Мамоничі заснували друкарню.

 

Незабаром старий вже гетьман Г. О. Ходкевич чи через політичний тиск з боку урядових кіл, чи через хворобу втратив інтерес до друкарства і запропонував подарувати Федорову сільце, де б той міг спокійно і безтурботно, в розкоші прожити все своє життя. Першодрукар відмовився. Він обрав місцем продовження своєї діяльності Львів, де поклав початок українському книгодрукуванню.

 

До Львова Іван Федоров прибув десь на кінці 1572 р. чи трохи раніше. Львів – місто з розвиненим ремісництвом і широкими торговельними зв′язками був одним з найбільших центрів боротьби українського народу проти насильницького ополячення і окатоличення.

 

На запровадження друкарства на Україні великий вплив зробила ця могутня боротьба, яка розгорнулась в XVI ст., і особливо в другій його половині. Вона викликала велику потребу в книзі, яка могла бути задоволена тільки шляхом запровадження друкарства. Необхідність запровадження друкарень на території Західної України особливо усвідомлювалась ремісниками і бідним духовенством. Недарма Іван Федоров дістав грошову допомогу на організацію друкарні у Львові не від багатіїв, а від середнього міщанства. Це свідчить, якого великого значення надавав український народ заснуванню друкарства.

 

І. Федоров оселився не у самому Львові, не між міськими мурами, де жили багатші люди, а за Їх межами, у добре й зараз відомому львів′янам Підзамчі під схилами Замкової гори. Серед простих людей знайшов він друзів, помічників і учнів.

 

З тих, хто допомагав Федорову, дехто стали його учнями і відіграли згодом немалу роль у продовженні львівського друкарства. Це були міщани Сачко Сідляр і Сенько Корунка, чернець Мина. Допомагали Федорову в його роботі Гринь Іванович, який приїхав разом з ним із Заблудова, і син першодрукаря – Іван Друкарович, який став палітурником.

 

В лютому 1574 р. вийшло львівське видання «Апостола». Це був первісток українського друкарства. Це була також перша друкована книга, видана у Львові.

 

Видання багато в чому повторювало московське. Шрифт був відлитий з тих самих матриць, ті самі були здебільшого й прикраси. Правда, зустрічався шрифт нового зразку – похилий; ним друкувалися примітки по краях сторінок. Наново була замовлена гравюра із зображенням легендарного автора «Апостола». На останньому аркуші був вміщений на всю сторінку книжковий знак, який мав великий символічний зміст. Серед переплетінь дещо фантастичного рослинного орнаменту були вміщені два герби. Перший – міста Львова: лев на фоні міських воріт з трьома вежами. Другий, – символічне значення якого не розшифроване, – був гербом самого Федорова. На ньому написано ЇОАН і зображений знак у вигляді вигнутої полоси (що нагадує літеру S, написану у зворотню сторону), яку увінчує стріла.

 

Надзвичайно важливим є підпис під книжковим знаком, який нагадує про московське походження друкаря.

 

Та найдорогоцінніше для нас у Львівському «Апостолі» – післямова Івана Федорова – прекрасний, пристрасний твір української публіцистики XVI сторіччя – «Ця ж бо повість пояснює, звідки почалася і як створена була друкарня ця». Федорівська післямова – твір великого історичного значення і глибокого, тонкого політичного ліризму.

 

На початку післямови першодрукар повідомляє, що «створена була друкарня ця у царюючому граді Москві в 7070 перший рік (1563)». Це надто важлива заява. Тут йдеться, звичайно, не про те, що пунсони чи заставки чи інший друкарський матеріал були привезені Іваном Федоровим з Москви. Тут проголошується єдність і спадковість самої установи, її ідеологічного спрямування.

 

Далі І. Федоров розповідає історію свого переїзду в князівство литовське. Говорить він про своє перебування у Ходкевича.

 

Гордо звучить- наче відповідь Федорова Ходкевичу – закінчення цього відрізку: «Не пристало мені, ані оранкою, ані сіянням насіння скорочувати час свого життя, бо замість плуга володію я мистецтвом приладдя ремісничого, а замість хліба повинен розсівати духовне насіння по світу й усім по чину роздавати духовну цю поживу».

 

Рядки ці блискуче підтверджують, що Федоров прекрасно розумів значення друкарства як знаряддя освіти і виховання. Не погорда селянською працею, а свідомість важливого значення освіти для народу («усім по чину роздавати!») звучить у наведених рядках.

 

Післямова до Львівського «Апостола» не має собі ні рівної, ані схожої серед післямов до слов′янських друкованих книг. Звичайно післямови містили у собі лише коротку характеристику обставин видання та самої книги. Другої такої гостро публіцистичної й глибоко ліричної розповіді друкаря про своє життя, поневіряння й вірність своїй справі, яка була б разом із тим гімном книговидавництву, ми не знаємо.

 

Львівський «Апостол» розійшовся не лише по землях України. По всій землі руській, до Москви і на північ від неї аж до Архангельська , поширювалось з часом Федорівське видання.

 

А першодрукар одразу почав виготовляти нову книгу. Коротенька післямова до неї містила звернення до «християнського руського народу грецького закону», тобто до православних українців. «…Заради швидкого навчання дітей скоротив мале щось. І якщо праця моя виявиться гідною Вашої милості прийміть Її з любов′ю. А я радий трудитися й над іншими угодними вам книгами, якщо дасть господь по ваших святих молитвах».

 

За цією післямовою були вміщені герб Львова і герб Івана Федорова. Наявність книжкового знаку й дозволила в наш час вирішити питання про автора і складача книги.

 

Кілька сторіч нічого не було відомо про цю книгу. Тільки в 1927 р. відомий російський балетмейстер Сергій Дягілев, який мав пристрасть збирати старовинні російські книги і рукописи, перебуваючи в Римі, побачив, як він писав, «чудесну, потрясаючу російську книгу». Це й була перша (або друга, якщо рахувати московський Буквар), з усіх друкованих східнослов′янських граматик і вийшла вона з друкарського верстату Івана Федорова. В 1953 р. ця книга була передана в бібліотеку Гарвардського коледжу у Сполучених Штатах Америки.

 

Буквар складається з двох частин. У першій вміщені власне азбука, матеріал для вивчення літер та складів, слова на відповідні літери, наведені зразки відмінювання, окремі вислови. У другій частині надруковано тексти найбільш вживаних молитов, які треба було читати й запам′ятовувати.

 

Закінчувалась книга повчанням, окремо для дітей та окремо для батьків. Деякі з цих повчань, поряд із чисто виховним змістом, містили й пересторогу ворогам. Ось одне з них, найбільш характерне: «Не дотикайся межей чужих й на поле сироты не вступуй, понеже мститель их силен єсть».

 

Львівський Буквар Івана Федорова – важлива ланка в цілому ланцюзі зусиль, спрямованих на те, щоб відновити єдність літературної мови східних слов′ян. Мова його – церковнослов′янська спадщина, прийнята російською традицією, – була перенесена в українську культуру. Цей культурний вплив Москви на Україну і Білорусію був надзвичайно сильний в період після Люблінської унії 1569 р., яка значно посилила гноблення українців і білорусів. Коли в кінці XVII століття відбувся зворотній процес впливу літературної мови, що вироблялася в Києві, на літературну мову Москви, йому сприяла наявність українських видань І. Федорова, і в тому числі Букваря.

 

Федорівський Буквар робив вплив на російські, українські, білоруські букварі аж до кінця XVIII сторіччя.

 

І. Федоров заснував друкарство на Україні не лише у Львові, де через нестатки йому довелось заставити друкарню лихвареві.

 

Князь Костянтин Острозький (з Острога, що на сучасній Ровенщині), великий землевласник і видатний культурний діяч, який створив довколо себе цілу «Острозьку академію», запропонував Федорову надрукувати в Острозі «Біблію».

 

Поки розпочнеться широка підготовка до видання, Костянтин Острозький запропонував друкареві стати керуючим маєтками Дерманського монастиря. Федоров, який ще так недавно відмовився від власного сільця, що дарував йому Ходкевич, бо бачив своє покликання у ширенні освіти, тепер погодився на важку для людини його вдачі справу, бо бачив за нею перспективу дальшої видавничої діяльності.

 

Мотиви заснування Острозької друкарні були політичні.У виданні слов′янських книг К. Острозький бачив духовну , зброю проти запеклого ворога – католицтва.

 

В 1580 р. були випущені спочатку окремим виданням Псалтир і Новий Завіт, а потому й ціла Біблія. У передмові до «Нового завіту» нагадувалося про потребу бути вірним рідному народові -писалося, що православна церква страждає не лише від чужих, а й від своїх, які їй зрадили. Кожному читачеві було зрозуміло, що малися тут на увазі ті, хто забув думати про страждання рідного народу, боротися проти його знищення.

 

Біблія була величезним за розміром виданням. Понад 1200 сторінок тексту. Навіть сучасна книга такого обсягу справляє враження важкої, надмір великої. Коли дивишся на Федорівське видання, диву даєшся – настільки легкою, привабливою, компактною здається ця книга. Друкарнею був створений до неї красивий похилий шрифт.

 

В Острозі виникло перше українське видавництво на основі великого наукового центру. Іван Федоров був одним з його працівників.

 

В Острозькому «Новому завіті» згадується ім′я Тимофія Михайловича, який склав алфавітний покажчик до книги – «Собрание вещей нужнейших вкратце, скорого ради обретения в книге Нового завета, по словесем азбуки…». Додані до «Біблії» вірші належали Герасиму Даниловичу.

 

Один з членів цього кола високоосвічених людей Андрій Римша написав «Хронологію» – віршований перелік назв місяців. Федоров надрукував її окремою листівкою.

 

У 1582 р. І. Федоров повернувся до рідного вже йому Львова, до своєї родини, щоб налагодити власну видавничу справу. Не маючи змоги викупити із закладу старе устаткування, він прийнявся за створення нової друкарні. Та завершити його не встиг. 5 грудня 1583 року Іван Федоров помер. Він ще жив, коли його майно почали описувати за борги.

 

Першодрукаря поховали в церкві святого Онуфрія. На надгробній плиті, зробленій з пісковика, був висічений його книжковий знак. По боках плити писалося «Іоан Федорович, друкарь москвитин, которий своим тщанием друкование занедбалое обновил» й була поставлена дата смерті. Під книжковим знаком було написано: «Друкарь книг пред тым невиданных».

 

Діяльність друкаря з Москви у всіх чотирьох друкарських центрах була до дива схожою за предметами видання. Усюди він випускав один великий розкішно оформлений том «Апостол» – у Москві і Львові, «Учительное евангелие» – в ЗаблудовІ, «Біблію» – в Острозі. Всюди він випускав також менш розкішне, менше за розміром видання, яке могло б служити для щоденного учбового вжитку.

 

Чи ж такий вибір скромного і розкішного видання був випадковим? Ні. Буквар був початком, а Апостол і Біблія – вершиною навчання. Від Букваря піднімалися до читання Часовника, Псалтиря і йшли далі. Таким чином, першодрукар свідомо створював учбову бібліотеку. Граматика, Часовник і Псалтир – три книги, по яких рекомендував вчити православних дітей Іван Вишенський, – всі ці книги видавалися І. Федоровим.

 

Всюди, де друкував І. Федоров, справа його продовжувалась. І. Федоров покинув Москву десь в 1565 чи 1566 р., а вже в 1568 р. Никифор Тарасієв і Андронік Тимофєєв Нєвєжа випустили друкований «Псалтир». Андронік Нєвєжа розгортав велику друкарську діяльність аж до початку XVII ст., коли його змінив син Іван. Він же був видатним російським гравером того часу – «резчиком».

 

У Вільні помічник Івана Федорова Петро Мстиславець працював у друкарні братів Мамоничів, яка до кінця XVI сторіччя була найбільш активним видавничим центром східного слов′янства. На початку XVII сторіччя продовжу-валась діяльність Острозької друкарні, поки вона не була ліквідована єзуїтами. Острозька друкарня служила інтересам українського народу. Тут було випущено ряд полемічних, творів на захист православ′я.

 

Невдовзі після смерті І. Федорова знайшлись покупці з різних друкарських центрів на його львівську друкарню. Та львівське міщанство, яке все більше політичне активізувалося і краще розуміло роль друкованої книги у боротьбі за збереження українського народу і його культури, зібрало потрібні кошти, щоб викупити із закладу федорівське устаткування. Львівське православне братство відновило і розвинуло друкарню.

 

Що ж являли собою перші друкарні і який шлях пройшло друкарське виробництво за 400 років, що минули після виходу першої російської точно датованої друкованої книги?

 

Перші друкарні являли собою дрібні майстерні, в яких працювала невелика кількість друкарів. Рівень розподілу праці тут був низький, один майстер виконував багато робіт. Друкар-універсал сам займався і виготовленням шрифту і складанням, і правкою, і друкуванням та іншими роботами.

 

Друкарні початкового періоду мало були схожі на підприємство в сучасному розумінні цього слова. Вони являли собою заклади, довколо яких об′єднувалася певна кількість вчених того часу, які самі писали або перекладали і самі в тій чи іншій мірі брали участь у виготовленні книги. У кожній друкарні був вчений гурток, що збирався біля друкарського верстату і шрифтової каси; кожна друкарня являла собою в мініатюрному вигляді академію наук.

 

Організацію виробничого процесу в перших друкарнях можна в певній мірі відтворити на основі даних про наявність у них друкарського обладнання. Так, такса (інвентарний список) Львівської друкарні Івана Федорова, яка була складена після смерті першодрукаря, називає таке устаткування:

1. Друкарський дерев′яний прес.

2. Латунний гвинт з надгвинтником.

3. Рама для складання набору.

4. Дві латунні таблиці, одна вживалася якоснова для наборної форми, другою притискували папір до набору.

5. Наборна каса.

6. Матриці для відливання літер.

7. Шрифт.

8. Метал для відливання літер та інші речі.

 

В процесі друкування набор, вкладений в раму і скріплений гвинтом, клали на латунну дошку, яка вміщалася на дерев′яному талері друкарського преса. На набор наносилася шкіряними подушками фарба. Після цього на нього накладали аркуш паперу разом з шкіряним декелем і при допомозі рукоятки підводили під прес.

 

Безпосередніми наступниками львівської та острозької друкарень Івана Федорова були друкарня Львівського братства і друкарня в Острозі, яка залишилася власністю К. К. Острозького. Спершу обидві ці друкарні не змогли втримати на належному рівні технічне виконання своїх видань, зате значно розширили їх тематичну різноманітність. Львівська братська друкарня, яка діяла з 1591 р. аж до скасування братства в 1787 р. , наприкінці XVI-у першій половині XVII ст. опублікувала цінні пам′ятки письменства: граматику грецької і церковнослов′янської мов, ряд віршів і драматичних творів. Друкарня Львівського братства протягом тривалого часу була справжньою школою майстерності для цілої плеяди працівників друкарської справи. Вже в перших виданнях братства були спроби застосувати, щоправда лише в заголовках і великих літерах у тексті, спрощений шрифт, значно подібніший до сучасного українського і російського шрифту, ніж «гражданка» доби Петра І. Цей шрифт і вважають одним з джерел пізніших гражданських шрифтів».

 

Діяльність Острозької друкарні відновилася в другій половині 80-х років XVI ст. Крім навчальних і богословських книг, видано цілу низку публіцистичних творів. гізйзідоміший серед них український текст «Апокрисиса», видрукований близько 1598 рр. Острозі (польський текст вийшов у краківського друкаря Олекси Родецького, який часто виконував замовлення протестантів). Автор книги, що виступає під псевдонімом Христофор Філалет, гостро засуджував церковну унію, закликав до боротьби проти наступу католицизму на Україні і в Білорусії.

 

В Острозі надруковано також «Ключ царства небесного» Гера-сима Смотрицького І «Книжицю», куди увійшов також і лист Івана Вишенського «До всіх православних християн» – єдина прижиттєва публікація твору знаменитого письменника. Протягом деякого часу Острозька друкарня діяла в недалекому Дерманському монастирі, де видавничою справою керував рідний брат Северина Наливайка Дем′ян Наливайко.

 

В 1604-1606 рр. в Стрятині (поблизу Рогатина), а в 1606 р. в Крилосі (поблизу Галича) діяли друкарні Федора та Гедеона Балабанів. У крилоському виданні вперше в практиці східнослов′янського книгодрукування з′явилися сюжетні ілюстрації, вмонтовані в текст книги (перед тим вживались лише орнаментальні прикраси і нечисленні портретні гравюри на всю сторінку).

 

Друкарство нашої країни пройшло довгий шлях розвитку, від перших друкарень ремісничо-цехового типу, через мануфактурний і машинний періоди капіталізму – до сучасних по технічному обладнанню соціалістичних промислових підприємств.

На протязі XVII сторіччя російське книгодрукування за рідкісними винятками зосереджувалося в Москві і обмежувалося богослужебними і рідше богословськими виданнями. Але не ця література мала великий попит. Найбільшим попитом користувалися Букварі, Граматики. За два-три дні «Печатньїй двор» продавав увесь тираж їх. Поряд з Граматиками за XVII сторіччя вийшло всього кілька книг світської тематики. Українські друкарні того часу випускали багато полемічної літератури, спрямованої проти окатоличення напору.

 

У першій половині XVII сторіччя виникає друкарство в центральній частині України Києво-Печерська Лавра з 1616 р. приступила до видання книг. Засновником друкарні в Києві став син дяка львівської Успенської церкви Хоми з Рогатина Єлисей Плетенецький, довголітній архімандрит Києво-Печерської лаври. Він купив «припале пилом» обладнання Стрятинської друкарні, влаштував для потреб друкарні папірню в м. Радомишлі

 

Першими виданнями Києво-Печерської друкарні були Часослов для потреб школи (1616-1617), твір Олександра Мигури «Візерунок цнот» – панегірик на честь Плетенецького, врешті монументальний «Анфологіон» (1619) – збірник святкових служб. Над перекладом «Анфологіона» з грецької мови і редагуванням працювали визначні науковці й письменники Іван Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. Публікація цієї книги, розкішно оформленої, насиченої матеріалами, про свята і традиції східної церкви, мала цілком виразне антикатолицьке спрямування. Згодом виходять полемічна «Книга о вірі», упорядником якої був Захарія Копистенський, монументальні Бесіди Іоанна Золотоустого на 14 послань апостола Павла (1629), його ж Бесіди про діяння апостольські (1624), «Толку -вання на Апокаліпсис» Андрія Кесарійського. Не лише зміст цих книг, але й мова (церковнослов′янська з численними українізмами), багате художнє оформлення мали на меті дати гідну відсіч публікаціям прибічників католицизму. Тріодь пісна 1627 р. містила, крім церковнослов′янського тексту, «синаксарі» українською літературною мовою, шо їх переклав Тарас Земка безпосередньо з грецького оригіналу. Ця Тріодь, як і видання наступних років (Тріодь цвітна 1631 р., Євангеліє учительне 1637 р.), має численні дереворитні ілюстрації, деякі з них відображають реальні сценки з тодішнього життя. До найцінніших київських видань належать знаменитий «Лексикон славенороський» Памва Беринди, «Тератургіма» Афанасія Кальнофойського, в якій вміщено також плани Києва, врешті «Літос» Євсевія Пимина (вважають, що це псевдонім Петра Могили), ряд панегіриків політичним і культурним діячам. Зосередивши навколо себе визначних діячів, друкарня Києво-Печерської лаври стала найважливішим видавничим осередком України.

 

Цікавим явищем у культурному житті України були мандрівні друкарні. Відомий письменник і освітній діяч Кирило Транквіліон Ставровецький 1618 р. видав власним коштом у Почаєві свою працю «Зерцало богословії» (розпочату, ймовірно, попереднього року під час перебування автора-друкаря в Уневі), а в 1619 р. опублікував складене ним же Учительне євангеліє вже у Рахманові, куди переїхав разом з друкарнею. Обидві книги були засуджені православною ієрархією як на Україні, так і в Росії. Це, мабуть, викликало довгу перерву в діяльності мандрівної друкарні Ставровецького, яка була востаннє пущена в рух щойно 1646 р., цим разом у Чернігові. В різних селах і містах випускав книжки також мандрівний чернець-друкар Павло Домжив Люткович Телиця: в Угорцях (тепер Нагірне) поблизу Самбора (1618-1620), в с. Четвертні Луцького повіту (1625), далі в Луцьку (1628) і в с. Чорне біля Рівного (1629). Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братському монастирю. У Крем′янці в 1638 р. діяла друкарня, яка видала навчальну граматику церковнослов′янської мови.

 

У Львові, крім братської, в 1638-1667 рр. працювала друкарня Михайла Сльозки – талановитого і різнобічного майстра. Він мав неабиякий літературний хист, сам умів вирізувати шрифти, оправляти книжки, успішно торгував ними на ярмарках. Крім творів українських письменників і літургічних церковнослов′янських видань, Сльозка друкував також книжки латинською і польською мовами. Незважаючи на те, що він мав конфлікти з братчиками на грунті конкуренції з їхньою друкарнею, Михайло Сльозка співпрацював з Львівським братством, брав участь у його суспільно-політичній діяльності. В 1645-1646 рр. книги друкувалися ще в друкарні епіскопа Арсенія Желиборського при львівській церкві Юра. Таким чином, характерною рисою видавничої справи на Україні була децентралізованість, наявність одночасно діючих друкарських центрів у різних частинах краю. Змагання між друкарнями і видавцями сприяло піднесенню рівня видавничої справи, створювало сприятливі умови для діяльності митців і літераторів.

 

Друкування латинським шрифтом на Україні почало роззпзатися дещо пізніше, ніж кириличне. В кінці XVI – на початку XVII ст. у Львові змінили одна одну кілька польських друкарень, але кожна з них діяла дуже недовго. Лише близько трьох років (1608-1611) працювала кальвіністська друкарня в Панівцях на Поділлі. Проте перша постійна польська друкарня з′явилася щойно через півстоліття після першої постійної української друкарні. Це – друкарня Львівського єзуїтського колегіуму (1642-1773). її видання, спрямовані на окатоличення й полонізацію православного населення, не відіграли істотної ролі в культурному житті українського народу.

 

Деякий час у Львові існувала і вірменська друкарня Говганеса Карматененца (Івана Муратовича), який видав вірменський «Псалтир» (1616) і Молитовник (1618) – єдину друковану книгу вірмено-половецькою мовою. Дуже можливо, що Карматененц оволодів друкарською справою в одній з українських друкарень Львова .

 

Українським і вірменським друкарням доводилося діяти в умовах, жорстокого національно-релігійного гніту, проти них не раз спрямовувалися репресії з боку державної та церковної влади. І639 р. Сльозка опублікував панегірик на честь православного епископа Єремії Тисаровського. Католицька консисторія визнала цю книгу шкідливою для папського престолу, прилюдно спалила один примірник і наказала знищити весь тираж. Сльозку оштрафували і суворо заборонили йому друкувати щось подібне. В 1651 р., після Берестецької битви, король конфіскував і подарував учасникові цієї битви ротмістрові Студзінському львівські друкарні (братську і Сльозки). В судових актах це безприкладне насильство пояснювалося тим, що все, що друкувалось церковнослов′янською або українською мовами, містить схизму і єресі. Студзінський та інші польські феодали підкреслювали визначну роль українських друкарень в ідеологічній підготовці визвольної боротьби українського народу: «Таке велике повстання в державі показало тепер наслідок діяльності їх друкарень, що сіють часто і густо схизму». На вимогу Студзінського магістрат опечатав братську друкарню. І хоч братству вдалось добитися зняття секвестру, воно, боячись дальших переслідувань, мусило значно звузити тематичну різноманітність своїх видань.

 

Вже в перші місяці визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького на значній частині України було ліквідовано національно-релігійний гніт. Це, як і формування в ході війни елементів української державності, створювало сприятливі умови для розвитку української культури. Арабський мандрівник Павло Халебський писав у той час, що «кількість письменних особливо збільшилася з часу появи Хмеля , який звільнив ці краї й визволив ці мільйони православних від ярма ворогів віри, ляхів». Гостя з далекої Сірії вразило, що на Україні вміють читати не лише чоловіки але навіть більшість жінок і дочок мешканців «країни козаків» (так він називав Україну).

 

Поширення письменності було одним з наслідків праці друкарень. Навіть у суворі воєнні роки Києво-Печерська друкарня зберегла славу визначного видавничого осередка. Той же Павло Халебський, відвідавши цю друкарню 1653 р., писав про неї як про чудовий і знаменитий друкарський будинок, з якого виходять книги «різного вигляду і кольорів» і «малюнки на великих аркушах» – станкові дереворити.

 

Після недовгої затримки Київська друкарня в другій половині XVII ст. стає найважливішим центром публікації оригінальних публіцистичних і літературних творів. Досить назвати такі широко популярні не лише на Україні, але й поза її межами видання, як «Ключ розумінія» Иоаникія Галятовського (1659), перше старослов′янське видання Києво-Печерського патерика (1661), «Меч духовний» Лазаря Барановича (1666), «Мир с богом человіку» Інокентія Гізеля (1669) І «Синопис» того ж автора (перше видання 1674 р.).

 

Дуже високого рівня в другій половині XVII – на початку XVIII ст. досягло оформлення київських видань, у якому поєднуються народні традиції із загальноєвропейськими стилістичними рисами доби розвиненого барокко. Особливо багаті київські друки на майстерно виконані сюжетні гравюри, вмонтовані в текст.

 

Протягом 1674-1679 рр. діяла друкарня в Новгороді Сіверському. Вона була заснована чернігівським архієпіскопом Лазарем Барановичем головним чином для публікації літературних творів, а не для розмноження літургічних текстів. З 20 відомих нині безсумнівно новгород-сіверських видань 15 – це твори тогочасних українських письменників: самого Барановича, Иоаникія Галятовського, Дмитра Туптала-Ростовського, опубліковані українською, церковнослов′янською та польською мовами .

 

З 1679 р. друкарня працювала у Чернігові. І далі значне місце в її продукції займали твори тогочасних авторів: Барановича, Га-лятовськсго, Туптала, Петра Армашенка, Івана Величковського та інших. У чернігівській друкарні застосовувалися різноманітні шрифти – кириличні (інші для українських видань, інші для церковнослов′янських) та латинські. У 1683 р. тут вжито мідерит для ілюстрування книжки . Автором гравюри був талановитий митець Інокентій Щирський, який швидко став одним з найвизначніших майстрів книжкової графіки, 1676 р. Перемишльське трієцьке братство купило друкарню від мешканця Перемишля Андрія Миколайовича П′ятисотника. Друкарі Сидір і Василь виготовляли в ній «образки» (станкові дереворити). 1683 року цю друкарню купило Львівське Ставропігійське братство.

 

З 1670 р. організовується постійне друкарство на Чернігівщині. Характерною особливістю друкарства цього періоду на Україні є те, що друкарні організовуються не лише в більших центрах, а й у невеликих містах: Стрятині, Крилосі, Панівцях, Добромнлі, Угорцях, Яворові, Унєві, Кременці, Жовкві і ін.

 

Наскільки швидко відбувався процес розвитку друкарства в XVII сторіччі на Західній Україні, говорить вказівка угоди Львівського братства з друкарем М. Сльозкою, що «майже кожний дяк і піп старається закласти свою друкарню».

Виробничий процес у друкарнях на початку XVII ст. розчленовується на ряд операцій, відбувається розподіл на основні і допоміжні операції. Робітники закріплюються за окремими операціями, між ними утворюється кооперування.

Вже в 1620 р. серед працівників «Печатного двора» згадуються «наборщики», «разборшики», «тередорщики» (ті,хто друкував книгу), «батирщики» (ті, хто накладав фарбу на наборну форму), «різці» (гравери), «словолитні», а також справщики, а пізніше справщики і читці (коректори).

 

В Києво-Печерській друкарні на початку XVII ст. були такі спеціалісти, як «всего типу правитель» (особа, що очолює друкарню), «типограф», «наборщик», «столпоправитель» (коректор), «ізобразитель» (гравер), «батирщик», «письмо-леатель» (словолитець).

 

У прибутково-видавничих книгах Львівського Ставропігійського братства, які належать в основному до першої половини XVII ст., вказуються такі професії робітників друкарні цього закладу: «словолитник», його помічник, два «зецери» (складачі), «друкар», його помічник («друкарчик»), два «пресмайстри», два «палітурники». Для виконання інших робіт в друкарні були маляри, слюсарі, столяри.

 

Збільшення кількості друкарень і ріст процесу розподілу праці супроводжувалися нарощуванням їх виробничих потужностей. В 1624 р. кількість друкарських верстатів у Московському печатному дворі була 8, а в 1633 р. збільшилася до 14.

Характерною рисою книгодрукування початкового періоду є тісні російсько-українські друкарські зв′язки.

 

Книги українських друкарень, особливо полемічні, знаходили велике поширення в Росії, друкарі-вихідці з України працювали в російських друкарнях. Так, майстер на всі руки Онисим Михайлович Радишевський родом з Волині, який знав не лише друкарську справу, але й інші ремесла, на початку XVII ст. видавав книги у Москві.

 

На початку XVIII ст. у зв′язку з реформами Петра І був заснований ряд друкарень в Петербурзі, збільшилась кількість друкарень у Москві, а головне, на перше місце в їх продукції вийшла така потрібна для розвитку нової держави світська література. Для неї був створений новий шрифт, який згодом одержав назву «гражданский» (бо був призначений не для церковної, а для гражданської – світської літератури). Його значно легше читати, ніж вживану в церковних виданнях «кирилицю». У гражданському шрифті немає титлів – знаків, що вказують на випущення з слова ряду літер. Ним, з деякими змінами, користуємось ми і зараз.

 

Перша світська друкарня в Росії була заснована в 1706 р. у Москві, її очолювала талановита й освічена людина того часу В. К. Кипріянов.

 

В петрівський час виходять книги про військову і будівельну справу, про правила ввічливості і про історію винаходів, почала виходити перша російська газета «Ведомости» – у Москві, а тоді газета в Петербурзі. Згодом широко розгорнула свою діяльність друкарня Академії наук, з якою пов′язані імена М. Ломоносова та В. Тредіаковського.

 

В 1756 році запроваджується друкарство при Московському університеті.

 

У 1783 р. був виданий закон про відкриття «вольних типографій», який повинен був покласти край державній монополії на книгодрукування. Та діяв він не довго. Царський уряд, наляканий видавничою діяльністю О. Радіщева та А.І. Новікова, вже в 1796 році видав указ про ліквідацію всіх приватних друкарень. І все ж саме з кінця XVIII ст. в Росії починається бурхливий розвиток видавничої діяльності, хоч цензурні утиски не раз гальмують його.

 

Розвиток друкарського виробництва України в XVIII ст. супроводжувався розширенням територіальної мережі друкарень. З 53 друкарень, які виникли в цей час, тільки 12 були розташовані у великих містах, що раніше мали друкарство, – в Києві й у Львові. 41 друкарня була створена у менших містах. Найбільша кількість друкарень виникла на території Волині, де число їх досягло 15 (Почаїв, Олексінець, Луцьк, Попонне, Славута, Дубне та ін.). Виникає також друкарство на. сході й півдні України, в Єлисаветграді (Кіровоград), Кременчуці, Харкові, Миколаєві, Катеринославі (Дніпропетровську) і інших.

 

Найбільш крупними друкарнями, які працювали на території України в XVIII ст., були Лаврська (Київ), Ставропігійського братства (Львів), Почаївська, Піллера (Львів). В 1773 р. в одному Львові працювало 19 друкарень.

 

Збільшуються розміри друкарень, їх потужності, чіткіше вирисовується структура підприємства.

 

Московська синодальна друкарня в 1748 р. нараховувала 19 друкарських станів. Почаївська друкарня в 1736 р. мала такі дільниці: печатню, словолитню, палітурню, столярню. В друкарні було організоване гравірування по дереву і міді.

Техніка друкарського виробництва в XVI–XVIII ст.ст. в цілому не зазнала істотних змін. Всі вони в основному зводилися до дрібних удосконалень, зокрема, до заміни дерев′яних деталей в друкарських верстатах залізними.

 

Протягом першої половини XIX ст. в друкарському виробництві мали місце деякі нововведення. Сюди в першу чергу належать організація літографського друку, винайдення декалькоманії. Необхідність збільшення тиражів привела до впровадження стереотипії. У середині сторіччя в друкарській справі застосовуються гальванопластика і гальваностегія.

 

В першій половині XIX ст. в росії був покладений початок заміні друкарських верстатів друкарськими машинами. Перша друкарська машина була куплена в Лондоні. В кінці 20-х років XIX ст. виробництвом друкарських машин в Росії займалася Олександрівська мануфактура.

 

В другій половині XIX ст. поліграфічна промисловість набирає високого розвитку. Розвиток капіталістичної економіки, бурхливе суспільне життя викликали значне збільшення попиту на книгу, газету і журнал. Набагато збільшився попит і на друковану продукцію промислового призначення.

 

Друга половина XIX ст. для поліграфічної промисловості була періодом технічного перевороту, у друкарнях широко запроваджуються машини. Технічний переворот приводить до переходу до великого фабричного виробництва.

 

Для характеристики процесу технічного перевороту можна навести такі дані: якщо в друкарні М. Д. Вольфа (Петербург) в 1867 р. було 2 ручних друкарських верстати, то через 16 років там працювало 14 друкарських машин. Львівська Ставропігійська друкарня в 1866 р. мала дві плоскодрукувальні машини, в 1890 р. кількість їх подвоюється, а в 1891 р. вже рівна шести.

 

Характерною особливістю процесу машинізації поліграфічної промисловості в другій половині XIX ст. було те, то він базувався на іноземній техніці. Організовані в Росії заводи для випуску поліграфічних машин не витримували конкуренції іноземних фірм і припинили свою роботу.

 

В дореволюційній Росії й на Україні існували окремі друкарні, які не поступалися кращим поліграфічним підприємствам світу (друкарня Академії наук у Петербурзі, фабрика виготовлення державних паперів, друкарня Ситіна у Москві, друкарня Кульженка в Києві, Лаврська друкарня в Києві і деякі інші). Але в цілому рівень друкарства був надзвичайно низький. В більшості друкарень працювали одна-дві машини, переважала ручна праця, низька була культура виробництва і поліграфічного виконання, погані умови праці.

 

Талановиті винахідники не раз виготовляли пристрої, що дозволяли полегшити працю друкарів, підвищити її продуктивність. Однак в умовах царської Росії ці винаходи не знайшли застосування.

 

Символічно, що й книги, які творили нову українську літературу, видавалися в центрі російського книгодрукування – Петербурзі. Саме тут в 1840 р. вийшов Шевченківський Кобзар. Тут виходили твори Котляревського, Квітки-Основ′яненка, Марка Вовчка.

 

В 1863 р. царський уряд, який проводив політику національного гноблення, заборонив горезвісним «Валуєвським циркуляром» видання книг українською мовою. Центр українського книговидавництва в цей час переноситься у Львів, де його очолив Іван Франко. З друкарень Західної України виходять не лише твори великих українських письменників Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка, а й переклади російських і західно-європейських класиків.

 

Таким чином, посіяні визначними слов′янськими першодрукарями зерна впали на добрий грунт, їх праця, як і праця продовжувачів їхньої справи, сприяла тому, що книгодрукування кінця XVI-XVIII ст. стало однією з яскравих сторінок української культури.