Внутрішня картина
хвороби.
Загальні закономірності внутрішньої (аутопластичної) картини хвороби
Аутопластична картина хвороби є по своїй сутності суб’єктивним сприйманням її хворим. Вона має 4 основні сторони:
1) сенсорну (локальні болі і розлади),
2) емоційну (страх, тривога, депресія, надія, тобто емоційні переживання),
3) вольову (зусилля хворого справитись з хворобою, потурбуватись про обстеження і лікування і довести їх до кінця),
4) раціональну і інформативну (знання про хворобу і її оцінка).
Ці сторони (сфери) формують горизонтальні зв’язки в аутопластичній картині хвороби. В дійсності психічні процеси всіх цих сторін переплітаються в різних комбінаціях і нерідко формують “вертикальні зв’язки”. Прикладом такого “вертикального” зв’язку є факт так званої раціоналізації, коли раціональний компонент в більшій або меншій мірі піддається впливу безсвідомими процесами. Наприклад, хворий, який ухиляється від хірургічного втручання “пояснює” це тим, що не вірить в успішний результат операції, коли в дійсності головною причиною є скритий страх перед операцією
Обумовленість аутопластичної картини хвороби
Прояви аутопластичної картини хвороби визначають 6 основних факторів: 1) особливості хвороби; 2) обставини при яких протікає хвороба; 3) преморбід особистості; 4) соціальне становище хворого; 5) характер хворого; 6) відношення хворого до своєї хвороби.
Особливості хвороби: гостра, хронічна, яка необхідна допомога або лікування (амбулаторне чи стаціонарне, консервативне чи хірургічне), чи мають місце сильні болі, обмеження рухливості, неприємні косметичні симптоми.
Обставини, при яких протікає хвороба:
Проблеми і “Хто буде турбуватись про сім’ю? Хто буде платити за лікування? (Медикаменти є дуже дорогими… Чи повинен я в цей час написати заповіт? Чи збережеться за мною робота? Йде скорочення і зростає безробіття…) Чи говорить мені лікар правду? Чи компонентні медики у своїй справі? Чи не зап’є чоловік, поки я знаходжусь в лікарні? Чи не розпадеться сім’я, коли мені прийдеться піти на інвалідність? Чи не занадто я нагрішив(ла) в житті? Чи хвороба не є розплатою за минулі гріхи?” тощо.
Середовище, в якому розвивається хвороба. Домашнє середовище, якщо воно є гармонійним, є більш благоприємним для переживання хвороби; Поза домашньою обстановкою люди гірше переносять хворобу, особливо в чужій незвичній країні без страхування і без належних фінансів. Аналогічне значення має також характер лікарняних умов; пригнічуюче діє перебування з помираючим хворим, перебування в закритому інфекційному чи психіатричному відділенні.
Причина хвороби: питання, чи вважає хворий себе винуватцем хвороби чи інших. Наприклад, при травмі, отриманій явно з вини потерпілого, він проявить більше власного активного зусилля до видужання, ніж тоді, коли винуватцем травми є інші, а особливо, в тому випадку, коли він може отримати компенсацію, страхування, пенсію або інші вигоди. Аналогічна ситуація виникає і тоді, коли нове захворювання є ускладненням внаслідок лікування іншої хвороби. При цьому тут під загрозою знаходиться довір’я до подальшого лікування, особливо у цього лікаря.
Преморбід особистості тобто якою була особистість перед захворюванням. При цьому мають значення, головним чином, наступні фактори:
Вік: в дитячому віці на перше місце виходить емоційна, безпосередньо інстинктивна (першосигнальна) сторона хвороби і ситуація навколо неї: біль, боязнь болю і всього невідомого, розлука з батьками, обмеження свободи пересування. В старості велике значення має боязнь одинокості в хворобі, страх смерті. Старша людина часто ототожнює себе з своїми однолітками, друзями або родичами, котрі поступово умирають, порівнюють їх захворювання з своїми хворобами, задумуються чи не підійшла їх черга. Побоювання і невпевненість нерідко посилюються поведінкою лікаря, який обстежив хворого, але не проявив до нього належного розуміння і інтересу. В середньому віці відходять на задній план явища, що супроводжують хворобу – біль, стан невизначеної тривоги тощо, а найбільше значення набувають побоювання наслідків хвороби. Ці наслідки можуть бути безпосередніми, наприклад, звільнення з роботи, зниження заробітної платні з ускладненням відносин у сім’ї, що випливають з цього, або довготривалими, наприклад, переведення на іншу роботу, проблеми подальшого життя, часткова або повна втрата працездатності, зміна членів сім’ї відношенню до хворого у сім’ї.
Ступінь загальної чутливості до неприємних факторів, наприклад, до болю, шуму, незвичних лікарняних запахів. Тут мають значення вроджені якості, виховання, тренування і досвід. В цьому плані є некоректним говорити про розпещеність, низьку опірність організму і недостатнє загартовування. Потрібно сприймати як реальність, що хворі з підвищеною чутливістю реагують на неприємні подразники більш виражено ніж інші. Але підвищена чутливість не є протипоказом для детального обстеження пацієнта. Хворі з підвищеною опірністю, навпаки, недооцінюють свої відчуття, зневажливо відносяться до своєчасного обстеження і лікування. Ось чому необхідно пояснити таким хворим можливість неприємних наслідків зневажливого відношення до себе.
Темперамент хворого. Емоційні хворі більш схильні до страху, жалю, в більшій мірі коливаються між безнадійністю і оптимізмом. Більш стримані натури відносяться до своєї хвороби розсудливіше. Необхідно особливо підкреслити, що зовнішні прояви і особливо демонстрація впевненого виразу не завжди відповідає внутрішньому емоційному стану хворого.
Соціальне становище хворого.
Для більшості хворих недуга означає соціальні невигоди і економічні втрати, тому вони намагаються якомога швидше одужати. Але інколи, хвороба, а точніше тимчасова непрацездатність, може бути джерелом певних вигод. Наприклад, захворів бізнесмен, для якого час – це гроші, тому він активно старається одужати і навіть недолікованим виходить на роботу. Інший використовує бюлетень непрацездатності для ремонту квартири, дому, якщо матеріальне становище не дозволяє найняти ремонтну бригаду. Жінка з маленькою дитиною, агравуючи, може довше побути з дитиною в дома, а не відводити її в дитячий садок. Якщо захворіє людина, яка має високу посаду чи престижну роботу на контрактній основі, вона, як правило, старається якнайшвидше вийти на роботу, щоб показати свою незамінність (особливо, коли серед підлеглих є талановиті, роботящі люди).
Завжди була проблема так званих “дуже важливих персон”. Раніше нашій країні для них функціонували спеціальні лікувальні заклади. Зараз крім осіб, що займають високе становище в суспільстві (працівники держадміністрації, банків), з’явились нові категорії людей, які претендують на це становище. Це новоявлені збагачені громадяни, які претендують на особливе відношення до них. Вони вимагають застосування найбільш сучасних методів обстеження, інколи самі оплачують їх. За ходом їхнього лікування повинні (на їх переконання) “медичні світила”, їх лікарняна палата, “повинна” бути максимально комфортабельною тощо.
В медичній психології окремо розглядається проблема лікаря, який захворів. Теоретично стан здоров’я медичних працівників повинен бути кращим, ніж у іншого населення. Але на практиці ситуація часто є протилежною.
Характер і шкала цінностей.
Люди з низьким ступенем відповідальності по відношенню до своїх співпрацівників і суспільства інколи використовують хворобу для своєї користі. В період, коли їм виплачують гроші по листку непрацездатності, підробляють на стороні, займаються бізнес-туризмом тощо. Деякі з них можуть при цьому нашкодити своєму здоров’ю. Інші люди просто зловживають бюлетнем непрацездатності заради свого спокою. І, навпаки, люди з підвищеним почуттям відповідальності по відношенню до сім’ї, роботи або до суспільства нерідко переборюють свої неприємні відчуття і ухиляються від обстеження і лікування. При захворюванні вони намагаються якнайшвидше “одужати” і знову приступити до роботи, навіть недолікованими. Таким чином, багато залежить від того, як людина ставиться до певних цінностей таких, наприклад, як зручності, здоров’я, підвищення життєвого рівня, особистий успіх і почуття відповідальності перед суспільством.
Має певне значення ступінь медичної освіченості. Вона являється реальною оцінкою хвороби і відповідною оцінкою власної ситуації. Основи такої оцінки закладаються і створюються ще в дитинстві. Батьки і дорослі люди своїми висловлюваннями про хворобу, лікарів, медицину і лікування можуть виховати у дитини різні, нерідко діаметрально протилежні точки зору. Іншим джерелом поглядів, що стосуються хвороби, лікування і медичних працівників є власний досвід дитини: в одних випадках бажання швидко одужати, щоб покататись на щойно подарованих ковзанах, і, навпаки, перебільшені вигоди від хвороби можуть призводити до поглиблення відчуття хвороби і до тенденції захворіти знову в вигляді так званої “втечі в хворобу”. Так буває, наприклад, коли мати перебільшує свої турботи по відношенню до дитини, яка захворіла, понад міру пестять її, занадто продовжує період ліжкового режиму і період відсутності в школі.
Цей особистий досвід має значення і у дорослих людей. Він базується, в значною мірою, на тому, як реагували на їх хворобу родичі і виробниче середовище. Наприклад, коли в минулому дружина по відношенню до чоловіка, який захворів вела себе упереджено, докоряла йому хворобою, то при повторному захворюванні він буде реагувати з побоюванням і невпевненістю, отже, зовсім по іншому, ніж у випадку, якби дружина була йому опорою чи проявляла гіперопіку.
Іншим джерелом медичної свідомості є санітарна просвіта населення, що надає інформацію і поради, про здоров’я і хвороби. Відіграє певну роль ступінь популярності медицини. Проте слід пам’ятати, що громадськість інколи розуміє можливості медицини спотворено: або оптимістично-необгрунтована віра в нові методи лікування, наприклад, раку, в ефективність лікування, що викликає омолодження, або надто песимістично – травмуючі психіку описання або демонстрації плакатів, де зображено патолого-анатомічні зміни, наприклад, при інфаркті міокарда тощо.
Перш ніж говорити про відношення хворих до своєї хвороби зупинимось на основних типах хворих.
Типи хворих
Усі хворі в певній мірі бояться своєї хвороби, її можливих наслідків – інвалідності, смерті. Вони по-різному реагують на госпіталізацію у лікарню, перебування в ній, лікування, режим, вимушену бездіяльність обмеження особистої свободи і спілкування з іншими хворими. Медичному працівникові дуже важливо знати психологію хворих.
Виділяють такі основні типи хворих:
Підозріливі (тривожно-підозріливі). Вони –“теоретики” (мислительний тип, за Павловим) і прагнуть довідатись все про свою хворобу від сусідів по палаті, медичного персоналу, знайомих, із медичних книг. Але набуті ними напівзнання не сприяють заспокоєнню (їх напівзнання нерідко є більш шкідливим, ніж незнання). Незважаючи на скептичну настроєність, такі хворі легко піддаються навіюванню в межах кола неприємних думок, що стосуються їхньої хвороби. Вони не можуть позбутися своїх нав’язливих страхів і вигаданих хвороб, хоч і розуміють їх необгрунтованість, а часом і безглуздість. У таких хворих часто бувають уявні гастрит, виразка шлунку, холецистит, захворювання серця.
Боягузливі – близький різновид підозріливих. Здебільшого це люди, які погано знають медицину. Їх діагнози обмежуються словами “печінка”, “серце”, “голова”, іноді з уточненням – “рак”, “Інфаркт”, “гіпертонія”. Але йти до лікаря вони уникають із побоювання, що вигаданий діагноз може підтвердитись.
Мнимі (істеричні) хворі відрізняються від боягузливих тим, що вони охоче йдуть до лікарів, піддаються різним, часто неприємним, діагностичним маніпуляціям, наприклад, рентгенівському дослідженню шлунка, взяттю шлункового соку, дуоденальному зондуванню, іригоскопії та ін., акуратно роблять усі призначувані аналізи. Незважаючи на негативні результати всіх досліджень і запевнення лікарів, що підозрюваної хвороби немає, ці хворі іноді роками відвідують кабінети поліклінік.
Ліниві хворі. Це справжні хворі, здебільшого хронічні. Оскільки хвороба не тяжка, вони не вважають її серйозною. Призначені ліки приймають від випадку до випадку, “коли пригадують” або після багаторазових нагадувань. Вони часто не дотримуються рекомендованого режиму ( наприклад, не роблять фізичної зарядки, лікувальної гімнастики, щоденних прогулянок), не дотримуються призначеної дієти, не відмовляються від куріння, вживання алкогольних напоїв і т.п. Словом, не виконують усього того, що потребує хоча б найменших зусиль волі або пов’язано з відмовою від звичок.
Заглиблені в хворобу (іпохондричні). Хворий підкорився своїй хворобі, звикся з нею, іноді вважає її невиліковною, проте скрупульозно виконує всі приписи і рекомендації лікарів. День хворого розписаний по годинах. На спеціальному аркуші розмічено час приймання ліків, відвідання поліклініки для приймання фізіотерапевтичних процедур, дні прийому в лікаря. Хворий весь час, систематично, кілька разів на день вимірює температуру, лічить пульс, дуже цікавиться результатами багаторазово повторюваних аналізів. Якщо в нього гіпертонічна хвороба, то він з усякого приводу добивається повторного вимірювання тиску; якщо “сердечник”, то домагається повторення ЕКГ і т.д. Уважно стежить за новинками в галузі медицини, виписує журнал “Здоровье”, має вдома фармакологічні та інші медичні довідники. Він завжди стежить за новими препаратами і, відвідуючи лікаря, з’ясовує, чи можна йому приймати їх.
Хвороба стала змістом і метою життя хворого. Видужання може позбавити його інтересу до життя.
Вередливі, метушливі хворі. Дратівливість властива багатьом хворим як внаслідок їхньої хвороби, вимушеного перебування в лікарняній палаті і багатьох інших обставин. Але серед різних хворих виділяється категорія метушливих, нетерплячих. Здебільшого це молоді люди, зв’язані з фізичною працею або з машинами та іншою технікою. Вони вважають, що людський організм також своєрідна машина. Вони чекають від медицини і вимагають від її представників швидкого “ремонту”. Їм ніколи чекати, поки зламана кістка зростається. Їм здається, що уламки можна склеїти або зварити, як зварюють металеві конструкції. Ці хворі завжди в претензії до лікарів і конфліктують з ними. Вони порушують встановлений для них режим. Це в них ламаються гіпсові пов’язки, розв’язуються бинти і трапляються різні “аварії”. Вони твердять, що медична сестра робить ін’єкції не так, як треба, і не туди, куди слід, дає не ті ліки. Своєю метушливістю і нетерпінням вони часто самі затримують своє видужання і виписання з лікарні.
Аграванти і симулянти. Агравацією називається свідоме перебільшення симптомів хвороби. Симуляція – це пред’явлення вигаданої, удаваної хвороби. І те й друге трапляється не так рідко.
До агравації схильні істеричні особи. При дослідженні вони охкають, стогнуть, здригаються від кожного дотику. Скарги їхні перебільшені. Практично межу між агравацією і симуляцією не завжди легко провести.
У більшості випадків за допомогою агравації і симуляції хворі хочуть здобути якісь вигоди або переваги: отримати або продовжити лікарняний листок, пенсію або компенсацію за виробничу травму, додаткову житлову площу відповідно до характеру захворювання, придбати путівку на курорт тощо.
Справжні симулянти завжди набридливі і нерідко нахабно настирливі. Вони не зупиняються ні перед будь-якими засобами для досягнення своєї мети.
Дисимулянти. Дисимуляція – це приховування своєї хвороби або фізичної вади. Найчастіше дисимулюють особи, які вступають до вузів та інших організацій і закладів, а також душевно хворі. Так, нерідко дисимулюють депресивний стан хворі на маніакально-депресивний психоз, домагаючись передчасної виписки з лікарні (іноді з метою самогубства).
Адекватні хворі. Їх поведінка відповідає гармонійному типу реагування на хворобу.
Ясна річ, названі типи не охоплюють усієї різноманітності хворих, з якими доводиться мати справу медичним працівникам. Вони тільки ілюструють, як важливо медичному працівникові знати кожного із своїх хворих.
Хвороба і сфери психіки
Будь-яка хвороба в тій чи іншій мірі змінює життєдіяльність організму, а отже впливає на фізичний і психічний стан людини. В свою чергу зміна функціонування психіки призводить до видозміни певних проявів захворювання. Тобто, ясно проявляються взаємовпливи хвороби та психіки. Простежимо основні з них стосовно кожної сфери психічної діяльності.
Хвороба і пам’ять
Хвороба впливає на сферу пам’яті. Виснажлива хвороба послаблює всі процеси пам’яті (фіксацію, утримання і відтворення). Якщо немає органічного ураження мозку, це явище є тимчасовим і носить функціональний характер. Внаслідок погіршення якості і об’єму пам’яті у деяких хворих з’являється думка, що у них “склероз головного мозку”, що їх пам’ять не відновиться. В цьому випадку лікар повинен пояснити хворому, що ці явища минучі і після одужання пам’ять відновиться. Лікар не повинен забувати, що астенізованим хворим з ослабленою пам’яттю і увагою потрібно кілька разів повторити інструкцію, а основні положення краще дати хворому у письмовому вигляді. Ні в якому разі лікар не повинен ображатись на хворого за те, що він неуважно його слухав, або не запам’ятав необхідну інформацію. З іншої сторони лікар не повинен загострювати увагу хворого на несуттєвих неприємностях, пов’язаних з хворобою. Проте у багатьох хворих хвороба викликає односторонню вибіркову гіпермнезію (посилення пам’яті). Хворі пригадують, у кого з родичів або знайомих відмічались подібні симптоми захворювання, яке лікування приймали ці люди і чим закінчилось захворювання. Причому, здебільшого згадуються неприємні або навіть трагічні факти. Медик повинен пам’ятати про особливості змін пам’яті, викликаних хворобою і відволікати увагу хворого від неприємних спогадів та асоціацій, пов’язаних з захворюванням.
Хвороба і мислення та інтелект
Більшість хворих намагається осмислити причини, сутність і
наслідки свого захворювання. Цей процес осмислення залежить від інтелектуального рівня хворого, його обізнаності в питаннях медицини, його емоційного стану і установки щодо співпраці з медиками.
Передусім осмисленню підлягає сутність хвороби. Одна справа, коли у хворого сезонне гостре респіраторне захворювання, а інша – коли інфаркт міокарда чи цукровий діабет. У хворих художнього типу з багатою уявою хвороба може змінити стиль мислення і воно приймає характер афективного. В цьому випадку в процесі осмислення на перший план виступає не логіка, а емоції (передусім тривога, страх і депресія). Для того, щоб хворий зрозумів пояснення лікаря щодо сутності його хвороби , в даному випадку, необхідно зняти емоційне напруження за допомогою психотерапії, а при необхідності і за допомогою фармакологічних засобів.
Хвороба привносить у свідомість людини багато проблем і дуже часто стан невпевненості. Хворий починає задумуватись над багатьма питаннями:
– Хто буде платити за лікування?
– Яка ціна курсу лікування чи операції?
– Хто буде турбуватись про мене під час хвороби?
– Хто буде турбуватись про сім’єю?
– Чи не стану я інвалідом?
– Чи збережеться за мною місце роботи?
– Чи не розпадеться сім’я?
– Чи говорить мені лікар правду?
– Чи достатня кваліфікація лікаря?…
У хворого виникає безліч подібних питань, які він осмислює сам,
обговорює з родичами, сусідами по палаті, лікуючим лікарем, медичним персоналом. Інтереси хворого звужуються навколо проблем, пов’язаних з захворюванням. Нерідко хворий не може знайти однозначної відповіді на якесь питання чи низку питань. В таких випадках він постійно думає про те, що для нього є найбільш важливим. Вдень хворий має змогу в певній мірі відволікатись від цих думок, бо переключає свою увагу на лікарів, лікування, контакти з оточуючими. Але вночі він залишається наодинці зі своїми думками і переживаннями. Ці думки, страхи, тривога не дають йому змоги заснути, знесилюють хворого, підточують здоров’я.
Медики повинні спрямувати думки хворого у правильному напрямку, корисному для нього. Потрібно добитись, щоб хворий вночі спав, а не мучився душевно, щоб вдень він проявляв зацікавленість і активність у лікувальному процесі, а не “копався” у своїх неприємних переживаннях і думках.
У деякої частини хворих хвороба супроводжується напливом настирливих і надцінних думок, які домінують у свідомості і з’являються у людини поза її волею. Як правило, ці думки мають виражене емоційне забарвлення. Зміст думок може бути різним: кардіофобія (страх перед серцевим нападом), канцерофобія (страх, що у хворого злоякісне захворювання), танатофобія (страх раптової смерті), ніктофобія (страх ночі), сифіло- і снідофобія, страхи, що хворий внаслідок своїх переживань може втратити розум тощо. Медик повинен встановити наявність таких думок, тому що вони вимагають втручання психіатра. Зневажливе відношення до таких станів може призвести до суїцидальних дій хворого.
Таким чином, хвороба змінює зміст, форму і якість мислення. В той же час змінене мислення може впливати на хід хвороби, видозмінювати її симптоматику. Наприклад, афективне мислення у істероїдних особистостей може викликати істероформну симптоматику функціонального характеру (відчуття клубка в горлі, функціональні кардіалгії, приступи психогенної ядухи, істеричні паралічі і парези тощо).
Своєрідні установки і забобони хворого також можуть погіршити його стан. Наприклад, багато хворих вважають, що при приступі болю, обумовленого радикулітом, потрібно «вигрівати» місце ураження. В дійсності, внаслідок дії тепла корінці нервів розбухають, ще більше ущемлюються , що посилює больовий синдром і навіть викликає некроз частини нервових волокон. У деяких хворих є установка, на те що всі ліки являються отрутою і їх не слід приймати. Внаслідок своїх забобонних уявлень частина хворих старається лікуватись не у лікарів, а у різного роду цілителів, знахарів або звичайних шарлатанів. Медики повинні вміти вчасно виявити сутність негативних установок і шкідливих забобон, щоб прийняти адекватні і ефективні заходи коригуючого характеру.
Спілкуючись із хворим і пояснюючи йому сутність захворювання та необхідність лікування, медик повинен враховувати ступінь інтелекту хворого, його кругозір, рівень медичної обізнаності і спрямованість установки хворого щодо лікування. Зрозуміло, що система пояснень хворому з вищою освітою і широким кругозором повинна відрізнятись від стилю просвітньої роботи з неграмотним, а тим більше примітивним хворим. Трафаретний “середній” рівень інформації може образити високоосвіченого інтелегента, який може запідозрити, що його вважають недостатньо грамотним. Але цей же рівень може бути недосяжним для усвідомлення неграмотною чи розумово недорозвиненою людиною. Медик повинен говорити зрозуміло, переконливо, уникаючи специфічних термінів. Завжди необхідно підкреслювати шанобливе ставлення до гідності хворого. Недопустимо насміхатись над необізнаністю чи забобонами хворого. Навпаки, дуже корисно вислухати і зрозуміти причину помилкових суджень, тоді їх буде набагато легше коригувати. Якщо хворий відчує зневажливе ставлення до себе, він здебільшого “замкнеться” у собі, формально буде слухати медика, але залишиться при своїй думці. Діалог з таким хворим буде нагадувати спілкування “німого з глухим” і буде безплідним або навіть шкідливим для хворого.
Низький рівень інтелекту може негативно впливати на перебіг захворювання, що обумовлено неадекватним відношенням до хвороби, неспроможністю усвідомлено дотримуватись вимог режиму і лікування. Проте не завжди низький рівень інтелекту перешкоджає лікувальному процесу.Здебільшого люди з примітивним інтелектом мають високий рівень гіпноїдності. Ось чому такі хворі легко піддаються психотерапії. Причому, чим незрозуміліше, містичніше і «нахабніше» буде діяти індуктор, тим, як правило, кращим буде результат. Саме цим і користуються різного роду провидці, «чудо-цілителі» і шарлатани. Молитва, заговор, магічний ритуал і театральні паси, голос і погляд викликають цілительний ефект, який стосується лише функціональних змін. Медик при проведенні психотерапії повинен враховувати рівень інтелекту хворого, його установку і ступінь навіюваності. Проте завжди необхідно поважати особистість хворого і не втрачати свою гідність.
Таким чином, хвороба має прямий і зворотній зв’язок з мисленням та інтелектом хворого і медичні працівники у своїй професійній діяльності повинні враховувати усі можливі нюанси цих взаємовідносин.
Хвороба і емоційно-вольова сфера
Любий патологічний стан впливає відповідним чином на емоції, переживання і вольову сферу хворого. Здебільшого серйозні захворювання викликають у хворого стани тривоги і страху, котрі інколи можуть сягати рівня відчаю і паніки. Тривалі захворювання супроводжуються депресією, котра може трансформуватись у апатію.
Як правило, перераховані типи емоційного відреагування на хворобу поєднуються з явищами загальної астенізації. В результаті цього у хворих виникають слідуючі основні синдроми психічного відреагування на наявність соматичної патології.
1. Астено-депресивний синдром (на тлі астенізації хворого
турбує зниження настрою, туга, незадоволення своїм станом, відчуття безперспективності);
2.Астено-фобічний синдром (поєднання явищ астенізації і
чітко визначених страхів, наприклад, кардіофобії);
3.Астено-тривожний синдром (до явищ астенізації приєднується тривога і неприємні передчуття, які не мають чітко визначеного змісту);
4.Астено-іпохондричний (хворий у своїй уяві перебільшує важкість свого захворювання, вважає себе приреченим або практично невиліковним, уважно фіксує свою увагу на хворобливих відчуттях і гіпертрофує їх значення);
5.Астено-невротичний (на тлі астенізації відмічається виражена емоційно-вольова лабільність).
Деякі патологічні стани, навпаки, можуть викликати
неадекватне підвищення настрою (наприклад, виражена туберкульозна інтоксикація, органічне ураження лобних долей головного мозку, стани алкогольного, наркотичного або токсикоманічного сп’яніння).
Душевні муки, викликані хворобою можуть суб’єктивно значно важче переноситись хворим, ніж саме фізичне захворювання. Важкий душевний стан може привести навіть до появи суїцидних тенденцій (наприклад, усвідомлення наявності злоякісного захворювання, або ВІЛ-інфекції). Неадекватне підвищення настрою може зашкодити лікувальному процесу, тому що внаслідок недооцінки свого стану такі хворі схильні до порушень належного режиму і технології лікувального процесу.
Як відомо, емоції проявляються не лише у суб’єктивних переживаннях, але також і у відповідному інтегральному відреагуванні практично всіх органів і систем організма. Так, емоції змінюють показники гемодинаміки (від гіпертонічних кризів до колаптоїдних станів із знепритомненням), викликають тахікардію або аритмію серцевої діяльності, посилення перестальтики, або сповільнення роботи кишківника, спазми сечевого і жовчевого міхура, пітливість, приступи ядухи, тремтіння тощо. Встановлено, що у кожної людини емоційне напруження викликає характерний саме для цієї людини своєрідний психовегетативний синдром. Чим інтенсивніша емоція, тим яскравіше проявляються прояви психовегетативного синдрому.
Емоції тісно пов’язані з вольовою сферою, котра також змінюється внаслідок наявності захворювання. Вольові процеси обумовлені інстинктом самозбереження можуть посилюватись. Хворий проявляє гіпербулію (посилення вольових процесів) в якості контрміри, спрямованої на боротьбу із захворюванням. Інколи гіпербулія приймає односторонній характер. Наприклад, наркоман на тлі загальної гіпобулії і втрати інтересу до роботи, навчання, сім’ї, минулих захоплень, проявляє море енергії, рішучості, витримки, хитрості, настирливості і сміливості у питаннях, котрі стосуються добування чергової партії наркотика.
Але у більшості хворих внаслідок астенізації і пригніченого стану вольові процеси слабшають. На тлі астенічних емоцій інстинктивна діяльність (апетит, бажання діяти і пізнавати нове, сексуальна активність) знижується, об’єм соціальних контактів звужується, розвивається загальна слабість і знесилення.
Проте наявність стенічних емоцій у вигляді суб’єктивного рішучого протесту проти свого стану, як правило, посилюють вольову сферу і при наявності необхідної кількості життєвих резервів можуть сприяти ефективнішому лікуванню. Але, якщо вольова діяльність є більшою, ніж резервні життєві сили організма, надмірна трата енергії може погіршити стан хворого.
Емоції впливають на стан вольової сфери, а можливість або неможливість активної діяльності впливає відповідним чином на емоційний стан хворого. Особливо важливим є адекватний вплив на емоційно-вольову сферу на етапі реабілітаційної терапії. Наприклад, кожні кілька додаткових кроків хворого котрий переніс інфаркт міокарда, буквально окрилють і додають йому віри у видужання.
Між хворобою і емоційно-вольовою сферою існує прямий і зворотній зв’язок. Хвороба видозмінює емоційний стан хворого. Виражені емоції супроводжуються психовегетативним синдромом, який змінює діяльність вегетативної нервової системи, а як наслідок – функціонування більшості органів і систем організма. Порушення соматичного стану емоційного генезу посилює негативний вплив хвороби на емоційно-вольову сферу. Емоційні орушення фіксуються і стають більш вираженими. Інколи вони трансформуються у небажаному напрямку, наприклад, депресія – тривога – страх – відчай – почуття безвиходу – суїцидні наміри… Іншими словами, хвороба викликає порушення емоційно-вольової сфери, а це , у свою чергу, підтримує патологічний процес.
Гіпноз – теж неусвідомлений прояв свідомості, що за своїми фізіологічними якостями дуже схожий на сон.
Розглядаючи сон як внутрішнє гальмування, І. П. Павлов зауважив, що стан гіпнозу досягається організмом у випадку, коли процес внутрішнього гальмування зачіпає тільки частину кори великих півкуль головного мозку. І. П. Павлов відзначив, що “гіпноз – це такий же сон”. За своєю сутністю від сну він відрізняється особливостями фізіологічного перебігу.
“Це повільно наступаючий сон – сон, якай, по-перше, охоплює маленький, вузький район (мозку), а потім все більше розширюється, доходячи до того, що з великих півкуль досягає підкірки, залишаючи незайманими лише центри дихання, серцебиття тощо, хоча і в деякій мірі послаблює їх роботу”.
Стан гіпнозу досягається рядом психофізіологічних механізмів:
1 ) дія монотонних подразників;
2) релаксація, розслаблення м’язів;
3) сприймання звукових сигналів у сні;
4) дія фактора навіювання.
Феномен навіювання з фізіологічної точки зору виглядає як найбільш спрощений типовий умовний рефлекс людини. Він полягає в концентрації подразнення, яке викликає гіпнотизер, в одному вузькому місці мозку, разом з тим викликаючи гальмування в інших ділянках мозку і знімаючи цим дію всіх теперішніх та минулих подразників.
Щоб викликати гіпноз, застосовують різні подразники, що діють на зоровий, слуховий або шкірний аналізатор, але найсильнішим подразником є слово, яке завдяки минулому життєвому досвіду дорослої людини пов’язане з усіма зовнішніми і внутрішніми подразниками, що надходять до півкуль великого мозку.
Ефективність гіпнотерапії залежить від ступеня навіюваності пацієнта і глибини розвитку гіпнотичного сну, що, у свою чергу, визначається типом вищої нервової діяльності того, кого гіпнотизують. Велике значення мають віра хворого в даний метод і авторитет лікаря, який проводить гіпноз.
Показаннями до гіпнозу можуть бути сильний біль при невралгії трійчастого нерва, при новоутвореннях, який не можна зняти анальгетиками, головний біль іншої етіології, фантомний біль. Позитивні результати одержані при лікуванні гіпнозом атипових форм бронхіальної астми, приступів стенокардії, гіпертонічної хвороби 1 та II ступеня, неврозів, деяких форм шкірних захворювань. Досить ефективним є лікування логоневрозів у дітей, нічного нетримання сечі, поганих звичок. З успіхом гіпноз застосовують при лікуванні алкоголізму і наркоманії, в акушерській і стоматологічній практиці.
Протипоказаннями для гіпнотерапії слід вважати інфаркт міокарда в гострій стадії, тромбози, інсульт, III стадію гіпертонічної хвороби, гіпертонічний криз, маячні форми психозів, істерію з гіпноманічними пориваннями. Не слід застосовувати гіпноз особам, які мають до нього упередження, бояться його
Поняття несвідомого у психологічній науці дуже ретельно досліджене 3. Фрейдом, у його “теорії несвідомого”, яку він побудував на низці феноменів, що спостерігалися при проведенні сеансів гіпнозу. Ним була помічена неусвідомленість причини виконуваних дій; абсолютне виконання дій, прагнення знайти пояснення своїм діям: можливість шляхом довгих розпитувань довести людину до пригадування істинної причини її дій.
На думку Фрейда, психічне життя людини визначається її потягами, головний { яких сексуальний – лібідо. Ці потяги мають великий енергетичний заряд, але не можуть бути безпосередньо задоволені завдяки механізму “моральної цензури”. Нс звертаючи уваги на це, вони періодично прориваються у свідоме життя людини, приймаючи потворні або символічні форми: сновидіння, помилкові дії, неврологічні симптоми.
Для дослідження проявів несвідомого використовують метод вільних асоціацій та метод аналізу сновидінь.
У своїх роботах Фрейд встановив, що несвідоме проявляється у витісненні інфантильних і заборонених переживань, що зберігають свій енергетичний потенціал і виявляються у вигляді психічних порушень. Загалом теорія Фрейда розкриває несвідоме як дію природжених інстинктивних потягів у психічному житті людини, що у свою чергу ще й біологічно детермінуються, забуваючи при цьому про соціальні та природні чинники в детермінації людської життєдіяльності.
Відомо, що навіть при ясній свідомості людина не завжди все усвідомлює, тому що існує світ несвідомого. Ясперс писав, що у рамках несвідомого суб’єкт та об’єкт переживаються як окремі сутності, але особистість не усвідомлює розходження між ними скільки-небудь чітко. Без свідомості психічна субстанція не може проявити себе (її і немає без свідомості в зазначеному розумінні).
Говорячи про несвідоме, слід розрізняти події, дійсно пережиті особистістю, але залишені непоміченими, та події, що відбувалися за межами свідомості і, значить, не пережиті. Перші у сприятливих умовах можуть бути помічені й таким чином можуть довести свою реальність. Другі ж ніколи не можуть бути помічені. Отже, перед психологією та психопатологією стоїть важлива задача: висвітлити непомічені події психічного життя і тим самим зробити їх доступними усвідомленню та пізнанню. Таке прагнення до осяяння несвідомих глибин особистості стало одним із магістральних шляхів психотерапії.
Дослідження останніх років поглибили знання про несвідоме. А. В. Петровський (1996) вважає, що нижчий рівень психіки утворює несвідоме – сукупність психічних процесів, актів і станів, обумовлених діяннями, у впливі яких людина не дає собі звіту. Будучи психічним, несвідоме являє собою таку форму відбиття дійсності, при якій втрачається повнота орієнтування у часі та місці дії, розладжується мовне регулювання поведінки, неможливі цілеспрямований контроль за скоєними діями та оцінка їх результатів.
До області несвідомого входять сновидіння, “субсенсорні” реакції, неусвідомлювані рухи, деякі безцільні спонукання до діяльності, марення, галюцинації тощо.
Несвідоме не можна прирівнювати до тваринної психіки, тому що воно настільки ж специфічно людський прояв, як і свідомість, воно детерміноване суспільними умовами існування людини, виступаючи як часткове, недостатньо адекватне відбиття світу в мозку людини.
3.Фрейд під несвідомим розумів потяги людини, які їй не вдалося реалізувати, оскільки вони суперечили соціальним нормам. Це, за Фрейдом, призводило до їх витискування у сферу несвідомого. Своє існування ці потяги виявляють у обмовках, застереженнях, сновидіннях.
У духовному світі несвідоме достатнього ступеня виражене у менталітеті – сукупності прийнятих і в основному ухвалених суспільством поглядів, форм та способів поведінки, яка відрізняє його від інших людських спільностей. Він має надсвідомий характер, тому що “не закріплений у матеріалізованих продуктах, а розчинений в атмосфері суспільства”. Тут діє механізм установки, свою залежність від якої людина не усвідомлює, тому що установка склалася незалежно від її волі та діє на несвідомому рівні. Саме тому менталітет не дає можливості суб’єкту здійснити рефлексію. Носій його перебуває в переконанні, що він сам сформував свої позиції та погляди. У цій обставині полягають величезні труднощі перебудови свідомості людини у світі, що змінюється.
Також до неусвідомлених явищ у життєдіяльності людини належить група над-свідомих процесів.
Перехід від несвідомого до свідомого – інсайт – момент осяяння, в ході якого людина раптово приходить до рішення тієї чи іншої проблеми.
Вважається, що момент інсайту не можна побачити ззовні. Те, що він відбувся, спостерігач може зрозуміти тільки в результаті його прояву в поведінці людини. Розрізнені раніше елементи психічного життя людини об’єднуються завдяки інсайту в єдине ціле. Людина не народжується зі здатністю до інсайту, вона набуває її.
Інтуїція – спосіб прийняття рішення шляхом аналізу, при якому результат ґрунтується головним чином на здогаді.
Інтуїція близька до станів (натхнення, духовного бачення, відвертості), які знаходяться в несвідомому рівні психіки людини. Сьогодні ніхто не заперечує, що інтуїція – це прояв несвідомого у людині.
Відомо, що більшість наукових відкриттів здійснюється непередбаченим шляхом. Інтуїція дійсно тісно пов’язана з творчим проривом. А. Ейнштейн любив грати на скрипці. 1 за цим заняттям він нерідко намагався знайти емоційний підйом для подолання труднощів мислення. Не даремно кажуть, що його теорія ймовірності – плід геніальної інтуїції.
Однак інтуїція взагалі не є “вихлопним клапаном” для пізнаючого розуму. Вона служить достатньо самостійним і самодостатнім засобом світосприйняття.
Інтуїція – базисний природний дар людини. Випереджаючи обставини та явища життєдіяльності, вона реалізує особистісну природу.
Рівень стану неспання, що супроводжує діяльність людини, навіть у нормі буває різним, тобто він має якісну характеристику. Інтенсивність бадьорого етану залежить від загального стану організму і тонусу ретикулярної формації. Отже, стан неспання – це сприятливе підґрунтя для функціонування свідомості.
З іншого боку, коли порушена свідомість, змінюється реальний стан, тобто вони взаємопов’язані. Серед основних ознак порушення в клініці розрізняють: нечітке сприймання навколишньої дійсності, порушення орієнтування в часі і просторі, а іноді й у власній особистості, ослаблення мислення. Спостерігається амнезія подій, що сталися з хворим у цей період. Стани порушеної свідомості гостро виникають і гостро (критично) розв’язуються. Можливий і поступовий вихід, наприклад при алкогольному делірії. Звичайно такий стан короткочасний, але іноді він триває кілька днів.
Відомі такі порушення свідомості якісно продуктивного характеру: делірій, аменція, онейроїдний синдром, потьмарення свідомості (паморочний стан), стан амбулаторного автоматизму.
Делірій – галюцинаторне потьмарення свідомості. При делірії порушена здатність хворого орієнтуватися у просторі та часі, хоча орієнтація у власній особистості зберігається. Такий розлад свідомості супроводжується руховим збудженням, станом тривоги і яскравими зоровими,сценоподібними, часто жахливими галюцинаціями. Хворі обороняються від страшних нападаючих чудовиськ, утікають або кидаються з метою захисту на уявні образи.
У лікувальній практиці цей розлад свідомості здебільшого спостерігається у хворих на алкоголізм (біла гарячка), при тяжких інфекціях, інтоксикаціях, при гострих соматичних захворюваннях. Після виходу з делірію хворий частково пам’ятає пережите.
Аменція – форма потьмарення свідомості, при якій переважають розгубленість, мовчання, безладність мислення та руху. У хворого порушується здатність орієнтуватися не лише у часі та просторі, а й у власній особистості. Аментивний стан звичайно триває кілька тижнів, і спогади про свої переживання у хворого не зберігаються. Хворі розгублені, метушливі. їхню мову і мислення характеризує плутаність. Типовий зовнішній вигляд хворого – гарячкове почервоніння обличчя, сухі, запечені губи. Це порушення спостерігається при інтоксикації, інфекціях тощо.
Онейроїдний синдром – потьмарення свідомості, характеризується руховим загальмуванням і поринанням у фантастичні сновидіння. Хворий ніби збоку спостерігає незвичайні сцени, часто космічного змісту. Онейроїд нагадує сон наяву. Хворий неначе подумки бере участь у подіях, які переживає. На відміну від делірію, при якому хворий неначе бере участь у галюцинаторних переживаннях, при онейроїді хворий лишається тільки глядачем. Емоційний стан при онейроїді відповідає його переживанням. Спогади про перенесені переживання частково зберігаються.
Паморочне потьмарення свідомості (паморочний стан) – етан, що раптово виникає і так само раптово закінчується, після чого настає амнезія. Зовні поведінка хворого здається упорядкованою. Правда, відразу ж складається враження, що хворий ніби відчужений від дійсності. Коли виникають страхітливі галюцинації, вчинки хворого можуть становити загрозу для оточуючих. Паморочні зміни виникають при органічних ураженнях головного мозку та епілепсії. Після виходу із паморочного стану хворого спогадів про пережите у нього не залишається. Однак при поступовому виході з паморочного стану у свідомості хворого залишаються уривчасті спогади про пережите. У таких випадках можливе формування й окремих фрагментів хворобливих переживань, так званого залишкового марення.
Варіантом паморочного розладу свідомості є амбулаторний автоматизм – потьмарення свідомості без марення, галюцинацій або виявлених афективних розладів. Хворі виконують досить складні й цілеспрямовані дії, хоч після виходу з цього стану нічого нс пам’ятають. Амбулаторний автоматизм часто спостерігається у хворих на епілепсію. Виявом цього є сомнамбулізм (лунатизм, сноходіння). Більш тривалий стан амбулаторного автоматизму називається трансом. Транс триває тижні, місяці. За цей час хворі здійснюють складні переїзди, подорожі. Після виходу з трансу настає повна амнезія і хворий нс може згадати, яким чином він опинився у зовсім незнайомому місці.
Нерідко хвилювання з приводу своєї уявної потворності таке сильне, що може спричинити суїцидальні спроби. Деперсоналізація може виникнути при епілепсії, шизофренії, після черепно-мозкових травм.
Перелічені розлади свідомості називають якісними, продуктивними, бо для них характерна наявність якоїсь психологічної продукції. Окрім них, розрізняють якісно непродуктивні розлади свідомості за типом її виключення. Це обнубіляція, гіперсомнія (сомнолентність), оглушення, сопор, кома.
Обнубіляція – найлегший ступінь потьмарення свідомості. Свідомість неначе запаморочується на кілька секунд або кілька хвилин. Характерне чергування періодів легкого потьмарення свідомості з моментами просвітлення. Орієнтування в часі і просторі зберігається. Амнезія післяобнубіляції не настає.
Гіперсомнія (сомнолентність) – патологічна сонливість. Може тривати годинами і навіть протягом кількох діб. До свідомості доходять лише дуже сильні подразники. Як і при обнубіляції, орієнтування в оточуючому середовищі не порушується і амнезії не настає. Спостерігається при отруєнні алкоголем, снотворним, при зменшенні вмісту глюкози в крові, ураження середнього мозку.
Причини непритомності різні. Однією з головних причин є гостра гіпоксія головного мозку. Спостерігається найчастіше психогенна непритомність, зумовлена дією факторів, які викликають перехідний спазм судин головного мозку. Це можуть бути негативні емоції у зв’язку з переляком, неприємним видовищем, конфліктною ситуацією, а також співпереживання. Медики-початківці іноді не витримують присутності на складних і тяжких операціях. У цих випадках спостерігаються брадикардія й падіння артеріального тиску. Непритомність ортостатична може статися внаслідок швидкої зміни положення з горизонтального на вертикальне чи тривалого нерухомого стану, при значних фізичних зусиллях, інтенсивній розумовій діяльності, що супроводжується емоційним напруженням, при хворобах серця, отруєннях тощо.
Залежно від виду порушень свідомості тактика лікаря при наданні допомоги має бути різною.
Особливої уваги потребують хворі, які знаходяться у стані делірію та паморочному потьмаренні свідомості, оскільки під впливом марення та напруженого афекту хворі здатні на небезпечні вчинки.
При деперсоналізації лікарю треба бути насторожі з огляду на можливість суїцидальних спроб.
Спостережливість, вдумливе ставлення до роботи допомагають лікарю помітити погіршення таких станів, як сомнолентність та оглушення, розвиток сопору та коми. Фізичний і психічний стан таких хворих можна полегшити ретельним доглядом за ними. Такий догляд вимагає від медика великої витримки, терпіння, майстерності, обраності і душевності. Разом з тим лікарю у процесі спілкування з хворим слід навчитися розмежовувати патологічні порушення свідомості і подібні до них стани, що виникають унаслідок утоми, афектів та інтоксикацій, коли знижується рівень стану неспання аж до сонно-дрімотного.
Хвороба і сфера свідомості
Патологічні процеси обов’язково впливають на сферу свідомості. Важкі патологічні процеси, виражена інтоксикація, органічні ураження головного мозку можуть викликати кількісні і якісні зміни свідомості. Лікар любої спеціальності буде зустрічатись із різними станами і рівнями виключення свідомості: знепритомненням, оглушенням, сопором і комами. При оглушенні об’єм свідомості зменшується, якість усвідомлення подразників погіршується. Внаслідок підвищення порогу відчуття подразники звичайної сили хворим не сприймаються. Звертатись до хворого потрібно голосно, нерідко розтормошувати його. Відповідає хворий коротко і лише на прості запитання. При сопорі і комі свідомість хворого втрачена і у контакт із ним вступити неможливо. Проте, при сопорі безумовні рефлекси ще збережені, а при комі вони зникають. Симптоми виключення свідомості свідчать про важкість стану хворого, що вимагає інтенсивних дій зі сторони медиків.
Прийом деяких препаратів і наркотиків стимулюючої дії можуть покращувати якість свідомості, викликати стани так званої “люцидної” свідомості. Після дії таких речовин у хворого обов’язково розвинеться стан виснаження.
Крім кількісних можуть спостерігатись і якісні зміни свідомості (делірій, онейроїд, аменція, сутінкові стани свідомості), які свідчать про розвиток психотичного стану. Ці види порушення свідомості будуть вивчатись при проходженні психіатрії..
Якщо кількісні і якісні зміни свідомості є ознакою важкого стану хворого і мають визначену симптоматику яка привертає увагу оточуючих, то зміни самосвідомості є обов’язковими для любої патології. Передусім у хворого змінюється самопочуття. Розвивається в’язкість, загальна слабість, відчуття занедужання. Хвора людина усвідомлює, що з її організмом негаразд.
Самоусвідомлення зміни свого здоров’я включає інтегральне відреагування усіх сфер психічної діяльності на хворобу з позицій прямого і зворотнього зв’язку. Таке самоусвідомлення може бути самокритичним і адекватним, а може бути неадекватним, обумовленим установкою, забобонами, афективною логікою, нерозумінням сутності захворювання і т. ін.
Саме індивідуальні особливості самоусвідомлення свого стану, яке грунтується на самоаналізі, осмисленні та емоційно-вольовому відреагуванні на власну хворобу, лежить у основі так званої внутрішньої картини захворювання.
Відчуття фізичного негаразда і усвідомлення хвороби впливає відповідним чином на прояви підсвідомих процесів. Переусім у хворих загострюється інтуїтивне сприймання відношення до себе, як до хворого. Рівень і якість підсвідомого сприймання невербальних засобів спілкування (поза, погляд, міміка,жести, пантоміміка, тембр голосу, характер пауз у розмові, ознаки щирості, нещирості або розгубленості лікаря і т.п.) також значно підвищуєтья.
Деякі підсвідомі процеси внаслідок хвороби частково тимчасово “блокуються”. Так хворому важко згадати у потрібний момент необхідну інформацію, яка знаходиться у зоні підсвідомих процесів. Внаслідок цього у деяких хворих розвивається страх з приводу, на їх думку, “загрози втрати пам’яті”. В деяких випадках подібні необгрунтовані переживання вимагають проведення психотерапевтичної корекції.
Внаслідок астенізації, загального ослаблення вольових процесів, котре здебільшого поєднується з підсвідомою установкою видужати любим шляхом у деяких хворих підвищується рівень підсвідомої гіпноїдності і навіюваності. Це полегшує проведення психотерапії, але може принести хворому шкоду, коли він попадає у руки цинічних і нахабних навколомедичних шарлатанів.
Таким чином, хвороба впливає на свідомість, самосвідомість і підсвідому сферу хворого. Зміна цих сфер у свою чергу впливає на особистість хворого і на протікання хвороби. Адекватне самоусвідомлення свого стану сприяє гармонійному відношенню до хвороби, а суттєві порушення вищої єдності психічних процесів призводить до інших форм відреагування на хворобу. Типи відношення хворого до хвороби значною мірою визначають перебіг її і ефективність лікування.
Особливо велике значення у розвитку неврозів, неврозоподібних станів і психосоматичних захворювань (наприклад гіпертонічної хвороби, виразкової хвороби шлунка, хронічного коліту і т.п.) має сфера безсвідомого.
Таким чином, що хвороба змінює свідомість тобто вищу єдність усіх психічних функцій людини, а зміни свідомості, самосвідомості, підсвідомих і безсвідомих процесів впливають на протікання захворювання.
З цієї теми необхідно усвідомити наступні положення:
1. Хвороба змінює не лише фізичні, але і психічний стан людини.
2. Хвороба впливає на усі сфери психіки.
3. Між хворобою і сферами психіки існують прямі і зворотні взаємозв’язки.
4. Для кращого розуміння цих взаємозв’язків потрібно знати основи загальної психології, тобто повторити матеріал, який вивчався на попередніх заняттях.
5. Досягнення сучасної медичної психології підтверджують справедливість поглядів медиків античної Греції “Важливішим є не те, що лікуєш, а те, кого лікуєш”.
6. Без засвоєння основних положень клінічної психології медик не може плідно виконувати свої фахові обов’язки.