ЗАГАЛЬН

ЗАГАЛЬНI ОСНОВИ ФIЗИЧНОI РЕАБIЛIТАЦII.

ОСНОВИ ЛІКУВАЛЬНОГО МАСАЖУ.

Фізична реабілітація при захворюваннях серцево-судинної системи.

Лікувальна фізична культура (ЛФК) – самостійна медична дисципліна, де використовуються засоби фізичної культури з лікувальною, профілактичною та оздоровчою метою.

Основними завданнями ЛФК є:

1. Зберегти та підтримати хворий організм в найкращому діяльному функціональному стані.

2. Попередити ускладнення, які може викликати хвороба і ті, що можуть виникнути внаслідок вимушеного спокою.

3. Стимулювати потенційні захисні сили організму в боротьбі з захворюванням.

4. Залучити хворого до активної участі в процесі виздоровлення.

5.     Прискорити ліквідацію місцевих анатомічних та функціональних проявів хвороби.

6. Відновити в короткий термін функціональну повноцінність людини.

7. Виховати позитивне ставлення хворих до загартування свого організму звичайними природними факторами.

Гіпокінезія має негативний вплив на людський організм (рис. 1). ЛФК використовує основну біологічну функцію організму – рух. Центральна нервова система регулює збалансовану діяльність різних органів і систем. При захворюванні порушується регулююча функція ЦНС. Тому при лікуванні необхідно відновити координовану діяльність різних функцій організму. Для вирішення цієї проблеми використовують фізичні вправи, основою яких є рух. Діючи дозованими фізичними навантаженнями на організм, ми можемо відновити порушені функції, або вдосконалити їх координацію, якщо вони змінились під впливом захворювання. Фізичні вправи діють позитивно не тільки на ЦНС, але й на інші системи та органи.

Покращується діяльність серцево-судинної системи: збільшується систолічний об’єм і зменшується частота серцевих скорочень, а це веде до більш економічної роботи серця. При рухах покращується кровообіг і в області пошкодження, що стимулює регенеративні процеси.

При правильному диханні хворого та укріпленні дихальних м’язів покращується функція дихальної системи. Глибоке дихання викликає збільшення легеневої вентиляції, отже організм краще використовує кисень, більше використовується резервне повітря, створюються сприятливі умови для насичення крові киснем.

При виконанні фізичних вправ рефлекторно посилюється скорочення гладкої мускулатури – отже покращується перистальтика кишківника, секреторна функція, покращується діяльність органів травлення.

 Внаслідок дії фізичних вправ підвищується загальний обмін речовин і енергетичні затрати організму; зміцнюється тонус м’язів. Фізичні вправи діють на кістково-суглобовий апарат: посилюється трофічна роль нервової системи, наслідком цього є покращення кровопостачання кісток.

Лікувальній фізкультурі притаманні особливості, що відрізняють її від інших методів лікування. Систематичне використання фізичних вправ з метою лікування значно підвищує ефективність лікувальних заходів, скорочує строки лікування та перебування хворого в лікарні, зменшує розрив між клінічним і функціональним виздоровленням.

 ЛФК відрізняється від інших методів лікування тим, що цей метод лікування:

– загальнодоступний і безкоштовний;

– природній – в основі лежать фізичні вправи;

– підвищує реактивність організму;

– потенціює дію лікарських засобів;

– не має алергічних реакцій;

-не має травматичного впливу;

– універсальність впливу (загальноукріплюючий і вибірковий);

– легко дозується і вивчається реакція на навантаження;

– можна довготривало або постійно використовувати для лікування та профілактики рецидивів;

– мало протипоказів, а якщо є, то тимчасові;

– висока емоційність занять.

Згідно приказу Міністра охорони здоров’я № 211 від 31.12. 1992 ”Про удосконалення лікарсько-фізкультурної служби” передбачено:

ОРІЄНТОВНІ ШТАТНІ НОРМАТИВИ МЕДИЧНОГО ПЕРСОНАЛУ ЛІКАРСЬКО-ФІЗКУЛЬТУРНОГО ДИСПАНСЕРУ

 Посади лікарів лікувальної фізкультури (ЛФК) встановлюється із розрахунку 1 посада на:

а) 8 посад спортивних лікарів, необхідних у відповідності з пунктами ”а” і ”б” п. 1 цього розділу;

б) 250 тисяч чоловік міського населення, яке проживає на території діяльності диспансеру.

Якщо до диспансеру для надання відповідної медичної допомоги закріплені інші лікувально-профілактичні установи (підрозділи) міста (міського адміністративного району), то в його штат вводяться посади лікарів лікувальної фізкультури (ЛФК), згідно з діючим для них штатним нормативом (розділ Б.В.)

 Посада завідуючого відділенням лікарської фізкультури (ЛФК):

– від 3 до 7 посад лікарів ЛФК – замість однієї лікарської посади

– від 7,5 посад лікарів ЛФК – замість 0,5 посади лікаря.

Посада заступника головного лікаря по лікувальній роботі вводиться при наявності 40 лікарів, які ведуть амбулаторно-поліклінічний прийом.

Посади інструкторів та методистів ЛФК з вищою  освітою встановлюються із розрахунку 1 посада на 4 посади лікарів по спорту, необхідних у відповідності з пунктами ”а” і ”б” пункту 1 цього розділу.

Якщо до диспансеру для надання відповідної допомоги прикріплені інші лікувально-профілактичні установи (підрозділи) міста (міського адміністративного району) в його штат можуть вводитися посади інструкторів по ЛФК з середньою та вищою освітою, передбачені установам за діючими для них штатними нормативами.

Посади інструктора ЛФК з середньою освітою встановлюються із розрахунку 1 посада на 1 посаду лікаря ЛФК або інструктора по ЛФК з вищою освітою, необхідні у відповідності з підпунктами ”а” і ”б”  пункту 2 цього розділу.

Штатні нормативи медичного персоналу відділів спортивної медицини у складі територіальних медичних об’єднань міських поліклінік (міст і районів з населенням понад 50 тис. чоловік).

а) посади лікарів ЛФК встановлюються в залежності від наявності в штаті посад лікарів, що ведуть амбулаторний прийом:

від 10 до 20 – 1 посада

більше 20 до 40 – 2 посади

більше 40 додатково 0,5 посади на кожні наступні 20 посад лікарів, що ведуть амбулаторно-поліклінічний прийом.

При розрахунку посад беруться до уваги посади лікарів, що ведуть прийом у штаті прикріплені до амбулаторно-поліклінічних установ,  але не мають у своєму складі відділення (кабінету) реабілітації

в) посади методистів по ЛФК з вищою освітою та інструкторів по ЛФК з середньою освітою встановлюється із розрахунку 1 посада на 30 посад лікарів, що ведуть амбулаторно-поліклінічний прийом

 Штатні нормативи медичного персоналу відділень (кабінетів) реабілітації у складі поліклінік міст і поселень міського типу (з кількістю населення до 100 тис. чоловік)

І. Лікарський персонал

Посади лікарів ЛФК встановлюються при кількості посад лікарів, що ведуть амбулаторний прийом:

від 10 до 20 – 0,5 посади

більше 20 – 1 посада

ІІ Середній медичний персонал.

1.    Посада методиста ЛФК з вищою освітою або інструктора ЛФК з середньою освітою встановлюється із розрахунку 1 посада при наявності не менше 15 посад лікарів на амбулаторно-поліклінічному прийомі

Г. Штатні нормативи медичного персоналу відділень (кабінетів) реабілітації у складі стаціонарів (самостійних лікарень та лікарень у складі ТМО).

І. Лікарський персонал

Посади лікарів ЛФК встановлюються:

на 200 ліжок – 1 посада

більше 200 ліжок – 1 посада і додатково 1 посада на кожні наступні 250 ліжок; 0,5 – 1 посада на кожне нейротравматологічне, нейрохірургічне, хворих поліомієлітом (інфекційне відділення).

ІІ. Середній медичний персонал.

1.    Посади методистів ЛФК з вищою освітою або інструкторів ЛФК з середньою освітою встановлюються:

а) із розрахунку 2 посади на 400 ліжок всіх профілів, але не менше 1 посади при наявності більше 200 ліжок;

б) 0,5-1 посаду на травматологічне відділення, нейротравматологічне;

в) 0,5-1 посаду на неврологічне відділення, нейрохірургічне;

г) 0,5 – 1 посаду на інфарктне відділення (30-60 ліжок);

д) 0,5 – 1 посаду на відділення кістково-суглобового туберкульозу

0,5 – 1 посаду на інфекційне відділення для хворих поліомієлітом.

РОЗРАХУНКОВІ НОРМИ ЧАСУ ДЛЯ ВИКОНАННЯ ПРОЦЕДУР
ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗКУЛЬТУРИ

1.    Для проведення процедур лікувальної фізкультури дорослим і дітям встановлюється такий розрахунковий час:

1.1.         Для терапевтичних хворих:

   в гострому і напівгострому періоді захворювання, ліжовому режимі – 15 хв;

   в період одужання або хронічної форми захворювання при індивідуальній методиці занять – 25 хв; при груповій методиці занять – 35 хв;

   Для хворих після проведення хірургічних операцій:

   при індивідуальній методиці занять – 15 хв;

   при груповій методиці занять – 20 хв;

1.2.         Для травматологічних хворих, в період іммобілізації:

   при індивідуальній методиці занять – 15 хв;

   при груповій методиці занять – 25 хв;

   при травмах хребта і таза

після іммобілізації:

   індивідуальні заняття – 25 хв;

   групові заняття – 35 хв;

при травмах хребта :

   індивідуальні заняття – 35 хв;

   групові – 45 хв;

1.3.         Для неврологічних хворих:

при індивідуальній методиці занять – 30 хв;

при груповій методиці занять – 45 хв;

1.4.         Для вагітних і породіль в пологових будинках та жіночих консультаціях:

при індивідуальній методиці занять – 15 хв;

при груповій методиці занять – 30 хв;

1.5.         Для дітей шкільного віку (в школах):

при індивідуальній методиці занять – 30 хв;

при груповій методиці занять – 45 хв;

1.6.         Для дітей дошкільного віку (в дитячих дошкільних установах):

при індивідуальній методиці занять – 25 хв;

при груповій методиці занять – 30 хв

ПРИМІТКА: В розрахункових нормах враховано час, необхідний для проведення підготовчої роботи, заповнення документації та безпосереднього проведення процедури.

Основні обов’язки лікаря лікувальної фізкультури

1.    Організаційна робота: постійний діловий контакт з адміністрацією лікарні і всіма завідуючими відділень для покращення постановки лікувальної фізкультури (своєчасне призначення, збільшення об’єму хворих, допомога лікарів та медсестер та ін.)

2.    Лікувальна робота: обстеження хворих з проведенням функціональних проб, призначення форм, засобів, методів лікувальної фізкультури, дозування фізичних навантажень, облік ефективності.

3.    Методична робота: розроблення методики лікувальної фізкультури – підбір фізичних вправ, допомога інструктору в складанні комплексів, розробка показів і протипоказів до лікувальної фізкультури, складання методичних листів, навчання медичного персоналу, лікарсько-педагогічний контроль, комплектування груп для занять.

4.    Постійна робота по покращенню умов проведення фізкультури: розширення приміщень, придбання інвентаря та ін.

Основні обов’язки інструктора по лікувальній фізкультурі:

1.     Лікувальна робота: проведення процедур і облік ефективності.

2.     Методична робота: складання комплексів.

3.     Організаційна робота: перевірка ранкової гігієнічної гімнастики у відділеннях.

ПОКАЗИ І ПРОТИПОКАЗИ ДО ПРИЗНАЧЕННЯ ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ.

Під час реабілітації хворих лікувальна фізкультура займає одне з перших місць у кожній клінічній спеціальності. Її можна призначати практично в любому періоді перебігу хвороби. Показами до призначення ЛФК є її завдання.

Протипоказів до призначення лікувальної фізкультури не багато і вони, як правило, мають тимчасовий характер.

Є постійні протипокази: це тяжкі незворотні прогресуючі загальні органічні захворювання, при яких недопустиме активування як загальних так і місцевих фізіологічних процесів, де основним завданням лікування є полегшення страждань хворого, без надії на відновлення здоров’я (злоякісні новоутворення, захворювання крові, психічні захворювання, прогресування серцевої та дихальної недостатності).

Тимчасові протипокази:

–         гострий період захворювання;

–         важкий стан хворого;

–         гострий запальний процес, що супроводжується підвищенням температури тіла, збільшенням ШОЕ, лейкоцитозом (її можна застосовувати при субфебрильній температурі, в таких випадках ШОЕ повинна показувати тенденцію до нормалізації);

–         гострий період незапальних процесів (гіпертонічний криз, інсульт);

–         прогресування захворювання (в залежності від динаміки процесу);

–         больовий синдром не залежно від локалізації болю;

–         кровотеча або її загроза, кровохаркання;

–         наявність сторонніх тіл біля магістральних судин і нервових стовбурів.

Порядок призначення та оформлення процедур ЛФК.

При відсутності протипоказів до призначення ЛФК лікуючий лікар призначає пацієнту лікувальну фізкультуру, про що робить запис в історії хвороби, де повинен вказати основне завдання ЛФК ( напр. подовження видиху, відновити рухомість суглобів) та рекомендовані форми ЛФК (рис. 2). Медична сестра переносить призначення лікаря в листок призначень. Хворий направляється до лікаря-спеціаліста по лікувальній фізкультурі (якщо хворий на ліжковому режимі, тоді лікар по лікувальній фізкультурі оглядає хворого в палаті). Після обстеження хворого лікар ЛФК дає вказівки інструктору про те, які засоби, навантаження, методика, тривалість, кількість занять показані хворому. Про все це він записує в історію хвороби, а основні дані – в журнал обліку, що знаходиться в кабінеті ЛФК. Інструктор по ЛФК призначає час занять, щоденно робить записи в зошиті обліку. Пізніше проводить звіт, де вказує кількість процедур, що проведено хворим, кількість хворих, відсоток обхвату лікувальною фізкультурою хворих лікарні.

При зміні стану хворого, методики занять лікар ЛФК робить відповідні записи в історії хвороби.

Приклад запису консультації лікаря ЛФК в історії хвороби:

Дата.

Консультація лікаря ЛФК.

Враховуючи суб’єктивні (…), об’єктивні (…) дані, дані додаткових методів обстеження (…), хворому показана ЛФК по режиму (…), форми ЛФК: (…), метод занять (…), місце занять (…). Конкретні рекомендації відносно методики ЛФК дано інструктору (прізвище, ініціали), який буде займатися з хворим.

Підпис.

Основна документація кабінету лікувальної фізкультури.

1.     Журнал обліку хворих, що займаються лікувальною гімнастикою.

2.     Картотека з заповненими картами пацієнтів, що лікуються в кабінеті ЛФК (форма № 42).

3.     Зошит для обліку процедур і охвату хворих ранковою гігієнічною гімнастикою.

4.     План роботи на рік.

5.     Річний звіт: цифрові дані і пояснююча записка.

6.     Розподіл відділів між інструкторами.

7.     Графік роботи інструкторів в кабінеті лікувальної фізкультури і в відділах.

8.     Розклад групових занять лікувальною фізкультурою в кабінеті ЛФК.

9.     Папка з приказами, інструкціями та ін.

10. Папка з методичними матеріалами (комплексами, пам’ятками та ін.)

Крім цього до документації кабінету ЛФК відносять також записи лікаря та інструктора в історіях хвороби.

Обладнання кабінету ЛФК.

Обов’язкові приміщення: гімнастичний зал і кабінет лікаря.

Крім цього бажано мати такі приміщення: кабінети механотерапії і функціональної діагностики, кімнати для очікування з роздягальнею, душову, ігровий зал або зал корегуючої гімнастики.

Обов’язковий мінімум обладнання (кількість залежить від розмірів кабінету ЛФК і від кількості хворих).

Снаряди:

1.     Гімнастична драбина – 2-4 ряди.

2.     Гімнастична лавка.

3.     Кушетка (з набором валиків).

4.     Мати – 4 шт.

Предмети:

1.     М’яч волейбольний – 4 шт.

2.     Медболи 

0,5 кг –	4-6 шт.
1 кг  –	4-6 шт.
2 кг  –	1 шт.

1.     Палка гімнастична – 6 шт.

2.     Еспандер (гумова стрічка) – 6 шт.

3.     Гантелі

0,5 кг –	4-6 шт.
1 кг –	4-6 пар
2 кг –	1 пара

Чим більше буде доброго інвентаря, тим краще. Крім перерахованого можна ще використовувати скакалки, булави гімнастичні, механотерапевтичні апарати.

Форми проведення ЛФК:

 Вибираючи форму проведення ЛФК, потрібно враховувати індивідуальні особливості хворого, важкість і клінічний перебіг хвороби, завдання, які ставлять лікар та методист по ЛФК.

Враховуючи значимість та частоту застосування, є такі форми лікувальної фізкультури (табл. 1):

1.     Лікувальна гімнастика (ЛГ).

2.     Ранкова гігієнічна гімнастика (РГГ).

3.     Індивідуальні завдання хворим для самостійних занять.

4.     Піші прогулянки.

5.     Теренкур.

6.     Ігровий урок.

7.     Елементи спортивних вправ.

8.     Біг.

9.     Процедура самомасажу.

Близько до форм лікувальної фізкультури є сеанси трудотерапії і масажу. Процедура механотерапії – різновидність лікувальної гімнастики, а не окрема форма лікувальної фізкультури.

Лікувальна гімнатика є найважливішою і основною формою проведення лікувальної фізкультури. Саме при цій формі ЛФК використовуються спеціальні фізичні вправи з лікувальною метою. Особливістю ЛГ є те, що вона:

а) доступна всім хворим як по стану здоров’я, так і по обладнанню      (можуть займатися всі хворі, що не мають протипоказів до призначення ЛФК, не потребує спеціального обладнання та приміщень);

б) вибірковість дії (при її застосуванні можна вибірково впливати на певні групи м’язів, наприклад м’язи спини, черевного пресу, руки і т.п.);

в) легко дозується (при необхідності можна змінювати тривалість процедури, кількість вправ, відпочинок між виконанням вправ, темп та амплітуду виконання);

г) недоліком лікувальної гімнастики є відсутність емоційності (її можна створити музичним супроводом виконання вправ) та природності рухів. ЛГ можна використовувати на всіх режимах рухової активності.

Ранкова гігієнічна гімнастика використовується із загальнооздоровчою метою. Загальноукріплюючі вправи підвищують загальний тонус організму хворого, збудливість кори головного мозку після сну, покращують кровообіг. По обладнанню та по стану здоров’я РГГ доступна всім, емоційна, природна, легко дозується, можна вибірково впливати на певні групи м’язів; можна використовувати на всіх режимах рухової активності.

Вправи, рекомендовані в комплекси ранкової гігієнічної гімнастики:

Індивідуальні завдання для самостійних занять – це наперед підібраний і вивчений хворим комплекс з небагатьох простих та ефективних вправ при певному захворюванні. Хворий виконує ці вправи самостійно під наглядом медичної сестри. Такі заняття доповнюють і значно підвищують ефективність занять лікувальною гімнастикою. Самостійні заняття доступні по стану здоров’я всім хворим, не потребують спеціального обладнання, вибірково впливають на певні групи м’язів, проте їх не завжди легко продозувати, відсутня емоційність, вони не завжди є природніми. Призначаються при всіх режимах рухової активності.

Піші прогулянки – проводяться після призначення лікаря в дозованій формі. У хворих підвищується обмін речовин, посилюється та покращується кровообіг, дихання, виникають позитивні емоції, що відволікають хворого від думок про хворобу. Піші прогулянки не потребують спеціального обладнання, доступні не всім хворим (лише на вільному та тренуючому режимах), не мають вибіркової дії (впливають на весь організм), природні.

Теренкур – лікування дозованим сходженням. Використовують при захворюваннях серцево-судинної, дихальної систем, порушеннях обміну речовин. Маршрут теренкуру розмічений на ділянки, кожна з яких має свій кут підйому. Призначається лише на тренуючому режимі, не має вибіркової дії (впливає на весь організм), продозувати навантаження можна довжиною дистанції, темпом ходьби, кутом підйому, кількістю зупинок для відпочинку. Це емоційний і природній метод.

Ігровий урок – це природній метод, викликає позитивні емоції, тонізує нервово-психічну сферу, підвищує обмін речовин, покращує функцію дихальної та серцево-судинної систем. Проте ця форма ЛФК не має вибірковості дії, не завжди точно її можна продозувати.

Елементи спортивних вправ в ЛФК використовують для швидшого відновлення функцій поражених органів, профілактики захворювань, підвищення працездатності хворих. Можна використовувати плавання, греблю, ходьбу на лижах, їзду на велосипеді. Це природній та емоційний метод, не має вибіркової дії, погано дозується. Призначається на тренуючому режимі рухової активності.

Біг, як форма ЛФК – природній, емоційний, відносно легко дозується, не потребує обладнання, впливає на весь організм людини: вдосконалюється серцево-судинна, дихальна системи, збільшується транспортна система кисню, завдяки седативній дії попереджує психічний стрес; підвищує стійкість до інфекційних захворювань.

Засоби лікувальної фізкультури – це те, чим ми ціленаправлено діємо на організм людини з лікувальною метою. До засобів ЛФК відносяться:

–         фізичні вправи;

–         режими рухової активності;

–         вихідні положення;

–         фактори загартування;

–         масаж і прийоми самомасажу.

Фізичні вправи, що використовують в лікувальній фізкультурі – це спеціально організовані рухи для досягнення лікувального та оздоровчого ефекту. Вони поділяються на:

–         гімнастичні;

–         спортивно-прикладні;

–         ігрові;

–         трудові.

Гімнастичні вправи впливають не тільки на різні системи організму, але і на окремі м’язові групи, виховують такі елементи руху, як амплітуда, сила, швидкість. Вони класифікуються по анатомічних ознаках:

–         для мімічних м”язів;

–         для м’язів шиї;

–         для м’язів верхніх кінцівок;

–         для м’язів верхніх кінцівок і плечового пояса;

–         для м’язів спини;

–         для м’язів черевного преса;

–         для м’язів таза;

–         для м’язів нижніх кінцівок.

–         врави для м‘язів ніг

По відношенню до навантаження:

–         без навантаження: використовуються для дії на окремі частини тіла, суглоби, м’язи; для тренування нервової, серцево-судинної, дихальної систем, для підвищення обміну речовин, рухомості хребта, прискорення регенеративних процесів;

–         з навантаженням: для підсилення дії вправ на організм і для підвищення емоційності занять. Вони поділяються на:

а) вправи зі снарядами (гімнастичні палки, гантелі, еспандери, булави);

б) вправи на снарядах і апаратах (вправи на гімнастичній стінці, гімнастичній лавці, механотерапевтичних апаратах і т. п.);

По характеру м’язового скорочення:

–         динамічні (ізотонічні): м’яз працює в ізотонічному режимі, тобто відбуваєтья чергування періодів скорочення і розслаблення м’язів, при цьому відбувається рух в суглобах;

–         статичні (ізометричні): проходить напруження м’язу без руху в суглобі. Такі вправи проводяться в імобілізованих кінцівках. При ізометричних вправах не порушується спокій пошкоджених кісток, проте підтримується в тонусі нервова та м’язова системи іммобілізованої кінцівки, забезпечується нормальний кровообіг в м’язах і надкістниці.

По складності:

–         прості;

–         складні.

По активності:

–         активні: вправи, що виконуються самим хворим при вольовому зусиллі. Вони можуть виконуватись в полегшених умовах. Для цього використовують спеціальні ковзаючі площини, що зменшують силу тертя в момент активного руху. Можливий інший варіант, коли створюють дозований опір в момент виконання активного руху, причому цей опір може бути на різних етапах руху: спочатку, в середині, в кінці. Активні вправи діють на нервову систему, а це підвищує загальну активність хворого; пацієнт сам контролює свої відчуття, що виникають внаслідок руху; тут відбуваються зміщення сухожиль, а це попереджує утворення злук; при активних рухах збільшується капіляризація м’язів, отже покращується кровопостачання м’язів, задіяних у виконанні вправи, так і навколишніх тканин.

–         пасивні: вправи, що виконуються без вольового зусилля хворого з допомогою інструктора, при цьому немає активного скороченя м’язів. Такі вправи призначають тоді, коли хворий сам не в змозі їх виконати. Пасивні рухи покращують крово- та лімфообіг, стимулюють виникнення активних рухів внаслідок рефлекторного впливу еферентної імпульсації, підтримують еластичність зв’язково-сухожильного апарату, попереджують утворення малорухомості в суглобах.

Ідеомоторні вправи – це посилка імпульсів до скорочення м’язів. При відновленні рухів в думці зберігається звичайний стереотип процесів збудження і гальмування в ЦНС. Це підтримує функціональну рухомість кінцівки.

По впливу на організм:

–         загальноукріплюючі: спрямовані на оздоровлення та укріплення всього організму;

–         спеціальні: діють вибірково на ту чи іншу частину опорно-рухового апарату.

По характеру вправ: 

–         на розтягування;

–         на рівновагу;

Вправи на рівновагу

–         корегуючі;

–         на координацію;

–         на розслаблення;

–         рефлекторні;

–         дихальні, поділяються на:

а) динамічні, що поєднуються з рухами рук, плечового поясу, тулуба;

б) статичні – здійснюються тільки при допомозі діафрагми та міжреберних м’язів;

в) спеціальні – використовують для профілактики і боротьби з легеневими ускладненнями.

Спортивно-прикладні вправи:

–         ходьба (звичайна, ускладнена, дозована);

–         біг;

–         лазання і повзання;

–         гребля;

–         плавання;

–         їзда на велосипеді;

–         ходьба на лижах.

Ігри:

–         на місці;

–         малорухомі;

–         рухомі;

–         спортивні.

В ЛФК використовують настільний теніс, бадмінтон, кегельбан, городки, естафети.

Трудові.

Це метод активного відновлення порушених в процесі хвороби функцій і працездатності за допомогою праці.

Призначають при захворюваннях опорно-рухового апарату, неврологічних, психічних розладах. Використовують такі види праці, як столярку, гончарку, виготовлення квітів, плетіння корзин, роботи в саду, на городі.

За допомогою трудотерапії відновлюється або покращується м’язова сила та рухомість в суглобах, нормалізується кровообіг і трофіка пошкоджених органів чи систем організму; у хворого розвивається увага, надія на виздоровлення.

Виділяють 5 трудових режимів ( Третяков С.В., 1981р.):

0 – режим тимчасового невідвідування хворим відділення трудотерапії;

1 – палатний режим: хворий займається трудотерапією в палаті;

2 – учнівський режим: хворий вивчає рекомендований вид праці;

3 – режим скороченого робочого дня: по медичних показах хворому подається скорочений робочий день на 1 год., додаткові перерви в роботі;

4 – режим повного робочого дня з обмеженням виду робіт;

5 – режим повного робочого дня.

Процедуру лікувальної фізкультури можна проводити:

1.     Індивідуальним методом: проводиться у випадку важкого стану хворого, коли він знаходиться на ліжковому режимі. Перевага цього методу в тому, що можна легко продозувати фізичне навантаження, вправи виконуються дуже точно. Але при проведенні індивідуального заняття немає емоційності, а це поступово пригнічує хворого і в кінцевому результаті відбивається на лікувальному процесі.

2.     Груповим методом: процедуру ЛФК проводять з певною групою хворих. Складаючи групи для проведення процедур, необхідно, щоб хворі були з одинаковим захворюванням (наприклад пневмонія, плеврит), якщо це можливо, то і в однаковій стадії перебігу хвороби, пацієнти мали приблизно однакову тренованість, були однакового віку, статі. У випадку, коли немає спеціальних методичних вказівок стосовно захворювання і пацієнти мають приблизно однакові функціональні можливості, в групах можуть займатися хворі з різною патологією. При проведенні занять груповим методом створюється висока емоційність, проте важче продозувати навантаження для конкретного хворого та простежити точність виконання вправ.

3.     Самостійним методом: хворий займається сам вдома і приходить в кабінет лікаря ЛФК для консультацій. Цей метод застосовують тоді, коли хворий не може регулярно відвідувати лікувальний заклад (по стану здоров’я, проживання далеко від лікувального закладу, довготривалість курсу лікування). Самостійний метод занять призначають у тому випадку, коли пацієнт навчений і якісно виконує необхідний комплекс фізичних вправ, правильно і чітко дозує навантаження, проводить самоконтроль.

Підготовка до процедури лікувальної фізкультури.

Інструктор повинен бути в спортивному костюмі і халаті, добре знати контингент хворих, що прийдуть на заняття.

Приміщення, де проводиться процедура, повинно бути провітрене, перед цим провести вологе прибирання, необхідно перевірити справність гімнастичних предметів і снарядів. При проведенні процедури в палаті необхідно виключити радіопередавачі, телевізори, посторонні особи повинні вийти з палати.

Хворий повинен знати значення лікувальної фізкультури для його виздоровлення і перед заняттям опорожнити кишківник і сечовий міхур, прочистити носові ходи; налаштуватись на виконання фізичних вправ; переодягнутися в спортивний костюм і перезутися в зручне взуття; своєчасно прийти в кабінет ЛФК; якщо необхідно, пацієнт перед заняттям повинен своєчасно прийняти медикаменти.

Пацієнти повинні займатися в світлих гімнастичних залах площею не менше 40 м² , де повинно бути не менше двох гімнастичних драбин, покриття – чистим і сухим, справний інвентар. Кімнати для індивідуальної гімнастики повинні бути обладнані необхідним інвентарем, мати площу не менше 16 – 20 м².

Лікувальна гімнастика є домінуючою формою ЛФК і вирішує спеціальні завдання лікування певного захворювання. Її необхідно проводити правильно, адже потрібно:

–         забезпечити систематичну, ціленаправлену дію як на організм хворого, так і на пошкоджену систему;

–         досягти вираженого клінічного ефекту;

–         пропагувати постійні заняття фізичними вправами.

Лікар повинен вміти проводити заняття лікувальною гімнастикою для того щоб:

а) навчити інструктора;

б) при необхідності контролювати його роботу;

в) забезпечити лікарський контроль;

г) разом з інструктором розробляти найбільш ефективні методики ЛГ;

д) проводити процедури важким хворим і при небезпеці ускладнень.

Перед тим як проводити процедуру ЛГ, інструктор повинен навчити хворих ритмічному, плавному, рівномірному виконанню фізичних вправ, регулюванню дихання, довільній зміні його ритму, частоти, глибини, узгодженому поєднанню вправ з вдихом і видихом, довільному розслабленню всього тіла чи окремих м’язових груп, самоконтролю і регуляції свого психічного стану.

При проведенні процедури ЛГ інструктор повинен:

1.        Назвати вправу.

2.        Назвати вихідне положення.

3.        Розказати і показати виконання вправи в поєднанні з диханням.

4.        Запитати чи зрозуміла техніка виконання вправи.

5.        Дати команду до початку виконання вправи.

6.        Дати команду до закінчення виконання вправи.

Процедура ЛГ складається з 3-х розділів: вступного, основного, заключного.

Вступний розділ розрахований на підготовку організму хворого до наступних фізичних навантажень. Ця частина заняття підвищує загальний обмін речовин, помірно розігріває організм, концентрує увагу і регулює емоційний стан. Виконуються дихальні та загальноукріплюючі гімнастичні  вправи для всіх груп м’язів. Акцент робиться на ті м’язи, що будуть мати найбільше навантаження в основній частині заняття. Вправи в цій частині не повинні бути складними, хворі їх повинні знати. Тривалість вступного розділу 5-10 хв.

Основний розділ складають вправи, що мають спеціальну і загальну дію на організм хворого. Завданням цього розділу є ліквідація розладів, викликаних захворюванням, повне відновлення функцій або вироблення компенсаторних механізмів, активізація загального та місцевого кровообігу та обміну речовин, покращення дихання, ліквідація застійних явищ, підвищення функціональних можливостей організму. Вправи цього розділу залежать від особливостей методики ЛФК при певних захворюваннях. Спеціальні вправи чергуються з загальноукріплюючими вправами. Необхідно дотримуватись принципу розсіювання навантаження. В основному періоді навантаження максимальне, тривалість 6-20, іноді 40 хвилин.

Заключний розділ забезпечує ефективне завершення заняття, відновлення вихідного стану організму. Виконуються загальноукріплюючі і дихальні вправи, що поєднуються з вправами на розслаблення. Тривалість від 3 до 6-8 хв.

Інструктор не повинен виконувати вправу разом з хворими. Він повинен спостерігати за пацієнтами, правильним виконанням вправ і при потребі виправляти недоліки і помилки при виконанні вправ. Це можуть бути:

–         скованість, напруженість при виконанні вправ;

–         поверхневе дихання, короткочасні затримки дихання, невміння правильно поєднувати вдих і видих з певними частинами вправи;

–         погана координація рухів, нечітке їх виконання.

Навики правильного дихання виробляються при виконанні дихальних вправ: глибоке дихання в спокої, вдих при виконанні вправи, де розширюється грудна клітка і довгий видих при її звуженні, спостереження хворого за своїм диханням в спокої і при виконанні фізичних вправ.

З перших занять ЛГ інструктор повинен вчити пацієнтів довільно розслабляти м’язи. Для цього необхідно:

1.        Виконувати спеціальні фізичні вправи при розслаблених м’язах (повне розслаблення у вихідному положенні сидячи на кріслі і лежачи на спині; кидок м’яча і розслаблення; гімнастичні вправи, що чергуються з розслабленням м’язів; потряхування кінцівками при розслаблених м’язах);

2.        Обов’язково розслаблювати м’язи в паузі після виконання кожної фізичної вправи;

3.        Самоконтроль при виконанні фізичних вправ і розслаблення тих м’язів, що не задіяні у навантаженні.

Техніка головних спеціальних фізичних вправ на розслаблення м’язів:

Інструктор пропонує хворому з вихідного положення стоячи на вдиху підняти руки вгору, потім під час видиху опустити їх і повністю розслабити м’язи. Спочатку він цю вправу показує на собі, пропонує хворому підійти і пропальпувати біцепс в розслабленому стані і розкачати розслаблену руку з сторони в сторону. Після виконання вправи пацієнтом інструктор перевіряє ступінь розслаблення, розкачуючи руку. Якщо рука легко розкачується – розслаблення повне.

Хворому пропонують розслабитись у вихідному положенні лежачи на спині. Ступінь розслаблення перевіряє інструктор, просовуючи китицю між підлогою і поперековим лордозом пацієнта. При повному розслабленні китицю просунути не вдається.

Медичний контроль під час процедури лікувальної фізкультури здійснює інструктор і лікар. Вимірюють АТ, підраховують частоту пульсу, дихання, спостерігають за ознаками втоми.

 Ці показники заносять в систему координат, де по осі абсцис відмічають час через кожні 3 хв, а по осі ординат – АТ, пульс, дихання через кожні 3 хв процедури. З’єднавши окремо графічні показники тиску, пульсу та дихання одержують фізіологічну криву процедури лікувальної фізкультури. Вона має бути:

–  випуклої форми;                

–         пік навантаження повинен розміщуватись в другій третині основної частини заняття і відповідати максимально допустимому пульсу;

–         синхронність зміни показників тиску, пульсу, дихання;

–         в кінці процедури ці параметри близькі до вихідних.

Під час занять лікувальною гімнастикою необхідно уважно стежити за пацієнтом і враховувати комплексну реакцію організму на фізичне навантаження:

1.     Зміну артеріального тиску (систолічного, діастолічного і пульсового).

2.     Зміну частоти, ритму, напруження, наповнення пульсу.

3.     Характер рухів (правильність виконання фізичних вправ, координацію).

4.     Пітливість.

5.     Колір обличчя (почервоніння, блідість, ціаноз губ).

6.     Вираз обличчя, увагу.

7.     Самопочуття хворого (при опитуванні).

Навантаження адекватне, якщо:

а) у пацієнта відсутні скарги, немає різко виражених ознак втоми;

б) на піку навантаження пульс збільшується:

–         при ліжковому режимі на 8 уд. за 1 хв

–         при палатному – на 16 уд. за 1 хв

–         при вільному – на 24 уд. за 1 хв

–         при тренуючому – за формулою 180 – вік пацієнта.

в) підвищення систолічного АТ на 40 мм. рт. ст., підвищення або зниження діастолічного АТ на 10 мм. рт. ст.; пульсовий тиск повинен збільшитись;

г) почащення дихання на 6-8 дихальних рухів;

д) дихання і тиск повинні змінюватись синхронно з пульсом;

ж) всі показники відновлюються за 3-5 хв.

Важливою умовою правильного лікування хворого є вибір адекватного, дозованого лікарського засобу. Процедуру лікувальної фізкультури також необхідно дозувати в залежності від важкості протікання хвороби, стадії, віку, статі, фізичної підготовленості хворого. Це можна зробити, враховуючи такі фактори:

1.     Величина та кількість задіяних у виконанні вправ м’язів. Малі групи м’язів вимагають менше зусиль для виконання певного руху, отже і навантаження буде незначним, і навпаки, для більшого навантаження потрібно задіяти великі групи м’язів.

2.     Кількість повторень вправ. При багаторазовому повторенні вправи зростає доза навантаження і навпаки.

3.     Темп виконання вправ. Його вибирають в залежності від загального стану хворого і величини задіяних м’язових груп. Збільшуючи темп, ми досягаємо зростання фізичного навантаження.

4.     Ритмічне виконання вправ зменшує навантаження, адже при ритмічному скороченні і розслабленні м’язів у пацієнтів швидше виробляються рухові навички, що приводить до більш економного використання енергії, необхідної для здійснення певних рухів. Ритмічність виконання вправ покращує крово- та лімфообіг, що є важливим фактором для зменшення навантаження.

5.     Амплітуда рухів. Внаслідок сильнішого скорочення м’язу зростає об’єм руху, значить і доза фізичного навантаження збільшується. Тому, щоб отримати невелике навантаження, особливо на ранніх етапах лікування, потрібно починати виконувати вправи з малою амплітудою, поступово розширюючи її при виздоровленні пацієнта.

6.     Кількість і тривалість періодів відпочинку при виконанні вправ. При збільшенні їх – навантаження зменшується і навпаки.

7.     Простота і складність вправ – вони залежать від кількості та виду задіяних м’язових груп і від координації рухів при виконанні вправи. Складні вправи створюють більше навантаження, адже для їх виконання необхідно більшого напруження зусиль та уваги, що веде до швидкої втоми. Процедуру ЛФК починають завжди з простих вправ з поступовим переходом до складних.

8.     Виконання вправ, обтяжених предметами (медицинбол, гантелі, булави, еспандер, резинова стрічка) – при їх застосуванні необхідно прикласти більше зусиль, значить зростає навантаження.

9.     Вихідне положення, яке залежить від характеру захворювання, виконуваної фізичної вправи. Вихідне положення, з якого починають виконувати вправу відіграє значну роль для правильного виконання вправи. Для зменшення фізичного навантаження доцільно виконувати вправу з простого вихідного положення (наприклад сидячи на кріслі, відкинувшись на спинку; лежачи на спині) і навпаки, для збільшення фізичного навантаження потрібно виконувати вправи з ускладнених  або спеціальних вихідних положень.

10.  Дихальні вправи: використовують як засіб зниження фізичного навантаження. Чим більше дихальних вправ у процедурі ЛГ, тим менше навантаження.

11.  Емоційність при проведенні процедури ЛГ: емоційні заняття легше переносяться хворими, дають кращі результати, позитивні емоції знімають або  значно зменшують пригніченість хворого, що зумовлена захворюванням, а це підвищує ефект як лікувальної фізкультури, так і медикаментозного лікування. Не емоційні процедури викликають швидку втому пацієнтів і зменшують бажання займатись лікувальною фізичною культурою.

Масаж – це дозована механічна дія на оголене тіло людини, яка проводиться рукою масажиста чи спеціальними апаратами за допомогою спеціальних прийомів.

При масажі відбувається як загальна реакція організму, так і місцева в зоні дії на органи і тканини внаслідок механічного подразнення. Загальна реакція організму відбувається внаслідок складних взаємопов’язаних рефлекторних нейрогуморальних та нейроендокринних процесів, що регулюються вищими відділами ЦНС. Подразники від рецепторів, що знаходяться в шкірі, сухожиллях, суглобових сумках, зв’язках, м’язах, стінках судин (ангіорецептори), внутрішніх органах (інтерорецептори) по чутливих шляхах передаються в центральну нервову систему і досягають кори головного мозку. Сформовані в ЦНС відповідні реакції сприяють нормалізації регулюючої та координуючої функції, стимуляції регенеративних процесів. Загальна реакція організму на масаж залежить від функціонального стану вищих відділів ЦНС, від функціонального стану рецепторного поля, що отримує масаж, від клінічного прояву хвороби, від дози, методики масажу.

При дії масажу в шкірі утворюється гістамін, ацетилхолін. Це тканинні гормони, що беруть участь у передачі нервових імпульсів, в регуляції судинного тонусу. Подразнюючи нервову систему, вони можуть давати початок новим рефлексам. Отже, основний механізм дії масажу на організм – це процес взаємодії нервового та гуморального факторів. Крім цього, масаж ще має і безпосередню механічну дію на масовані тканини.

Вплив на шкіру. Шкіра утворює зовнішній покрив тіла людини, захищає його від шкідливих впливів. Це величезне рецепторне поле (площа шкіри дорослої людини 1,5 – 1,6 м²), що є периферичною частиною шкірних аналізаторів. Вона приймає участь в обміні речовин, в регуляції водного і теплового обміну (80% тепла, що виробляється в організмі, віддається через шкіру). За добу через шкіру виділяється близько 0,5 – 0,6 л води, з потом виділяються різні солі, молочна кислота, продукти азотистого обміну. Шкіра багата кровоносними судинами. Вважають, що одна третина крові знаходиться в шкірі. Змінюючи просвіт судин при скороченні чи розслабленні шкірних м’язів у відповідь на нервовий імпульс, шкіра приймає участь в регуляції кровообігу, при цьому збільшується або зменшується приток крові до внутрішніх органів.

Шкіра має 2 шари:

1.     Зовнішній – епідерміс. Клітини епідерміса роговіють і злущуються. Епідерміс не має кров’яних судин, тому його харчування здійснюється лімфою і плазмою крові, що поступають по міжтканинних щілинах з шарів дерми.

2.     Глибокий шар – власне шкіра, або дерма, що складає сполучнотканинну основу шкіри; тут є фібробласти, колагенові, еластичні та ретикулярні волокна. В глибокому шарі шкіри закладені потові, сальні залози, волосяні фолікули, кровоносні та лімфатичні судини, вегетативні нервові волокна, тільця Мейснера – сприймають тактильне подразнення, тільця Фатера – Пачіні – чуття тиску, тільця Руффіні – теплове подразнення, колби Краузе – холодові подразнення. Всі шкірні нервові закінчення зв’язані з центральною нервовою ситемою.

Під впливом масажу з шкіри виводяться відживші клітини епідермісу, а разом з ними і мікроорганізми, що знаходяться на поверхні шкіри. Це сприяє покращенню шкірного дихання, збільшується секреторна функція потових і сальних залоз, їх вихідні отвори, отже з організму більше виділяються продукти розпаду. Завдяки масажу пришвидшується крово- та лімфообіг, зменшується венозний застій, покращується кровопостачання шкіри, а значить і її харчування, підвищується  опірність до механічних і температурних впливів зовнішнього середовища. Масаж покращує процеси обміну в масованій області, а так як шкіра приймає участь у всіх обмінних процесах організму, то зростає і загальний обмін.

Під впливом масажу в шкірі утворюються фізіологічно активні гістаміноподібні речовини – це викликає судинорозширюючий ефект, що приводить до перерозподілу крові. Поряд з місцевим впливом на шкіру через периферійний нервовий апарат відбувається рефлекторний вплив на весь організм.

Дія на м’язи.

М’язи – активна частина рухового апарату людини. Всі скелетні м’язи складаються з поперечносмугастої м’язової тканини. Їх скорочення відбувається при вольовому зусиллі людини. Тому ці м’язи називають довільною мускулатурою.

М’язові оболонки внутрішніх органів утворені за рахунок гладкої м’язової тканини. Скорочення гладкої мускулатури не підпорядковується волі людини, тому її називають недовільною.

Кровопостачання м’язів, як правило, проходить з декількох артерій. З венозною кров’ю по венах відносяться продукти обміну. М’язи мають добре розвинуті лімфатичні судини і тісно пов’язані з нервовою системою. До кожного м’язу підходять рухові та чутливі нервові волокна. Рухові волокна несуть у м’яз нервові імпульси з головного і спинного мозку, викликають його скорочення. По чутливих нервових волокнах, що мають свої закінчення в м’язах і сухожиллях, йдуть сигнали про стан м’язів в спинний і головний мозок. Під впливом масажу в м’язи більше поступає кисню і поживних речовин, швидше виводяться продукти розпаду. Це веде до підвищення еластичності м’язових волокон та скоротливої функції, сповільнення м’язової атрофії, а також до зменшення гіпотрофії м’язів, якщо вона розвинулась. Масаж сприяє підвищенню працездатності м’язів, прискорює відновлення працездатності після  фізичних навантажень (рис. 3).

Дія на суглоби. Суглоб – це перервне, порожнинне, рухоме з’єднання. В кожному суглобі є суглобові поверхні зчленовуючих кісток, суглобова сумка, що оточує суглобові поверхні кісток, суглобова порожнина, що знаходиться всередині сумки між кістками. Суглоби бувають прості, складні, комплексні, комбіновані. Під дією масажу покращується кровопостачання суглобу і периартикулярних тканин, збільшується еластичність, міцність зв’язкового апарату і рухомість у суглобі, прискорюється розсмоктування суглобового випоту та паталогічних відкладень в переартикулярних тканинах.

Дія на кровоносну та лімфатичну системи. Кровоносні судини поділяються на артерії, артеріоли, капіляри і вени. По артеріях кров тече від серця до тканин. Артерії по току крові поступово діляться на  менші судини і вкінці перетворюються в артеріоли. Останні в свою чергу розпадаються на систему капілярів. Їх стінки характеризуються високою проникливістю, завдяки чому в капілярах проходить обмін речовинами між кров’ю і тканинами. Від капілярів починаються мілкі вени, котрі поступово зливаються і збільшуються.

Система кровообігу забезпечує безперервну циркуляцію крові, цим забезпечується транспортна функція: до тканин доставляються поживні речовини та кисень і забираються продукти обміну та вуглекислий газ. Крім цього, транспортуючи гормони, ферменти та інші речовини, вона об’єднує організм в одне ціле і здійснює гуморальну регуляцію функцій.

Лімфатична система є частиною судинної системи. Це розгалужена система судин з розміщеними по їх ходу вузлами. Лімфа рухається в напрямку до великих вен шиї, де вливається в кров. Лімфатична система разом з венами забезпечує всмоктування з тканин води з розчиненими в ній речовинами, а також колоїдних розчинів білкових речовин, емульсій жирів, бактерій, продуктів розпаду клітин, які не можуть всмоктатися в кровоносні капіляри. Під впливом масажу зростає швидкість крово- та лімфотоку, особливо в капілярах. Відбувається розширення функціонуючих капілярів, розкриваються резервні нефункціонуючі капіляри. Це сприяє більш активному постачанню органів киснем і поживними речовинами, швидшому виведенню з організму продуктів розпаду, проходить ліквідація застійних явищ, розсмоктуються набряки різного походження.

При помірному розширенні судин на периферії кров від внутрішніх органів перерозподіляється до поверхні шкіри та м’язів, що покращує роботу лівого передсердя і лівого шлуночка серця.

При виконанні масажних прийомів відбувається пряма і рефлекторна дія на місцевий і загальний кровообіг. Ритмічні  масажні рухи полегшують рух крові по артеріях і прискорюють відтік венозної крові (рис. 4)

Дія масажу на нервову систему. Нервова система регулює діяльність всіх органів і систем людського організму, забезпечує його зв’язок як цілого із зовнішнім середовищем. Ще І.П. Павлов вказував, що центральна нервова система може діяти на органи трояко:

1-      пускова дія, викликає або зупиняє функцію органа (скорочення м’язу, секреція залози);

2-      судинно-рухова, змінює ширину просвіту судин, регулюючи приток крові до органу;

3-      трофічна дія, підвищує або знижує обмін речовин, а з цим і використання поживних речовин і кисню.

Центральна нервова система сприймає аферентну (чутливу) інформацію, що виникає при подразненні специфічних рецепторів і у відповідь на це формує відповідні еферентні імпульси, що викликають зміни в діяльності певних органів і систем організму.

Масаж, як подразник, насамперед діє на периферичну нервову систему, а через кору великих півкуль на ЦНС. Проводячи різні масажні прийоми, можна змінювати функціональний стан кори головного мозку, підвищувати або знижувати загальну нервову збудливість, впливати на рефлекси, покращувати трофіку тканин, а також діяльність різних внутрішніх органів. Масаж впливає також на периферичну нервову систему. Ця дія проявляється в покращенні провідності нервів, ослабленні або зникненні болю, прискорюється процес регенерації при пошкодженні нерва, в попередженні розвитку вторинних змін у м’язах і суглобах на стороні пошкодження нерва.

Дія на обмін речовин. Масаж викликає зміни в окисно-відновних процесах, впливаючи на загальний обмін речовин. Під впливом масажу збільшується сечовиділення, причому збільшується виділення азотистих органічних речовин: сечовини, сечової кислоти; з мінеральних речовин – хлористого натрію, неорганічного фосфору.

Під впливом масажу збільшується кількість гемоглобіну, еритроцитів і лейкоцитів.

Протипокази до призначення масажу:

1-      гострий запальний процес;

2-      гострі гарячкові стани;

3-      кровоточивість, кровотеча або загроза їх виникнення;

4-      захворювання крові;

5-      гнійні процеси різної локалізації;

6-      захворювання шкіри (екзема, лишай, любе висипання, фурункульоз і т. п.);

7-      грибкові захворювання нігтів, волосяної частини голови;

8-      гостре запалення, тромбоз, значне варикозне розширення вен з трофічними розладами;

9-      ендартеріїт, ускладнений трофічними порушеннями, гангреною;

10-  аневризми судин;

11-  запалення лімфатичних вузлів;

12-  захворювання вегетативної нервової системи в період загострення;

13-  активна форма туберкульозу;

14-  доброякісні та злоякісні пухлини любої локалізації;

15-  психічні захворювання із значним збудженням;

16-  гостра серцево-судинна, печінкова, ниркова недостатність;

17-  больовий синдром.

Класифікація масажу та його види.

Масаж може бути загальним – в цьому випадку масують все тіло, і місцевим – коли масують певну частину тіла.

За характером проведення процедур розрізняють ручний і апаратний масаж. Останній поділяють на гідромасаж, вібромасаж, вакуумний, пневмомасаж, баромасаж, синокардіальний, банковий масаж.

В залежності від мети масажу і від засобів, що діють на поверхню тіла, масаж поділяють на гігієнічний, лікувальний, спортивний, сегментарно-рефлекторний, косметичний.

Гігієнічний масаж може бути місцевим і загальним.  Його використовують як засіб догляду за тілом, з профілактичною метою для збереження та укріплення здоров’я, підвищення працездатності.

Лікувальний масаж – застосовується як ефективний метод лікування і профілактики захворювань. В лікувальному масажі виділяють 4 основні прийоми: погладжування, розтирання, розминання, вібрація. Може використовуватись в різних модифікаціях, має свої покази та протипокази.

Спортивний масаж використовується в фізкультурній практиці в різні періоди фізкультурної діяльності. В період тренувань використовують з метою укріплення та підвищення фізичної працездатності, швидшого відновлення спортсмена; після змагань – для зняття втоми та швидшого відновлення сил.

Сегментарно-рефлекторний масаж – базується на використанні особливостей сегментарної будови тіла: подразнення шкірних рецепторів певних зон викликає шкірно-вісцеральні рефлекси внутрішніх органів, що інервуються тими ж сегментами спинного мозку.

Косметичний масаж – використовується для догляду за шкірою з метою попередження її старіння, при косметичних недоліках, захворюваннях. Може бути профілактичний, лікувальний, пластичний.

По фізіологічній дії на організм масаж може бути тонізуючим і заспокійливим (рис. 6).

 При виконанні масажу необхідно дотримуватись таких правил:

1.     Прийоми масажу здійснюються по ходу лімфатичних судин від периферії до центру (руки масують від кисті до ліктьового суглобу, потім від ліктьового суглобу до пахвинної впадини, ноги – від ступні до колінного суглобу і до пахової області, тазово-куприкову і поперекову області масують до пахових вузлів; спину – від хребта в сторони; шию – від волосяного покриву вниз до підключичних вузлів; грудну клітку – від грудини в сторони до пахвинних впадин; прямі м’язи живота – зверху вниз; косі м’язи живота – знизу вгору (рис. 5).

2.     Лімфатичні вузли не масують, їх минають.

3.     Положення тіла при виконанні масажу повинно бути таким, щоб не було напруження м’язів.

4.     Масувати чистими руками по чистому тілу.

5.     Масажист повинен постійно слідкувати за своїми руками: на ніч мити теплою водою, змащувати кремом, коротко обстригати нігті, берегти руки від пошкоджень.

6.     Прийоми масажу не повинні викликати больових відчуттів.

7.     Масують ближні кінцівки, потім дальні.

8.     Починати масаж краще з дистальних відділів тіла, щоб посилити крово- і лімфообіг.

Рис. 5 – Напрямок масажних рухів.

Гігієнічні основи масажу.

Приміщення, де проводиться процедура масажу, повинно бути світлим (освітленість 120 – 150 лк.), сухим, добре вентилюватися. Температура повітря від +20 до +22°С. При проведенні процедури масажу повинно бути тихо, не має бути сторонніх осіб. Масаж проводять на спеціальній кушетці. Її висота становить 60 – 80 см, довжина 185 – 200 см, ширина 50 – 60 см. На кушетці повинен бути валик діаметром 25 – 30 см. Валик необхідний для того, щоб при процедурі масажу нижнім кінцівкам надати фізіологічне положення для кращого розслаблення м’язів (табл. 9).

В масажному кабінеті має бути шафа для зберігання чистих простирадл, халатів, рушників, тальку, мила, масажних приборів, апаратів, інших пристосувань, що використовуються під час масажу; умивальник з теплою і холодною водою, два крісла, письмовий стіл з реєстраційним журналом, графін для питної води, стакан, ширма. Обов’язково наявність аптечки, де має бути вата, спиртовий розчин йоду, стерильні бинти, лейкопластир, вазелін, дезинфікуюча мазь, нашатирний спирт, валеріанові краплі, присипки, еластичний бинт.

Перед процедурою масажу пацієнт повинен прийняти теплий душ, або обтертися вологим рушником. Для більшого ефекту масажу необхідно досягти повного розслаблення м’язів масованої ділянки тіла. Такий стан наступає в середньому фізіологічному положенні, коли суглоби кінцівок зігнуті під певним кутом. Якість виконання масажу в значній мірі визначається положенням масажиста відносно пацієнта.

Масажист повинен добре знати анатомію, топографію м’язів, судин, нервів; фізіологічну дію окремих прийомів масажу, проводити діагностичне пальпаторне обстеження, досконало володіти технікою і методикою масажу. Масажист повинен завжди стежити за своїми руками. Вони повинні бути без подряпин, тріщин і мозолів. При жирній шкірі рук масажист може користуватись кремами “Томатний”, “Вікторія”, при  сухій шкірі використовують креми “Велюр”, “Персиковий”, “Нектар”. Добре зм’якшує шкіру рук такий склад: гліцерин 25 г, нашатирний спирт 2,5 г, винний спирт 96° – 5г.

Одяг повинен бути легким, вільним, не сковувати рухів. На руках не повинно бути предметів, що можуть пошкодити шкіру пацієнта. Під час масажу не розмовляти, дихати ритмічно, вільно, своєчасно змінювати положення тіла.

До основних прийомів ручного масажу А.Ф.Вербов (1966) відносить:

1)     погладжування, 2) розтирання, 3) розминання, 4) вібрацію.

Крім основних прийомів є різні їх варіанти – це допоміжні прийоми. Застосування допоміжних прийомів зумовлено анатомо-фізіологічними особливостями масованої ділянки тіла, віком, статтю пацієнта, характером і стадією захворювання. При проведенні процедури масажу використовуються, як правило, всі прийоми. Dollinger J.  писав, що ’’масажні прийоми, як окремі тони музики, ніколи довго не звучать поодинці, а переходять один в другий, зливаючись в акорд”.

Погладжування. Це маніпуляції, де рука масажиста вільно ковзає по шкірі з різним ступенем надавлювання. При цьому прийомі шкіра не повинна зміщуватись. Погладжуванням потрібно починати і закінчувати процедуру масажу; його проводять при переході від одного прийому масажу до іншого.

Фізіологічна дія: шкіра очищується від мертвих клітин епідермісу, залишків секрету потових і сальних залоз. Покращується шкірне дихання та секреторна функція шкіри. Посилюється обмін речовин, підвищується шкірно-м’язовий тонус, проходить розкриття резервних капілярів. При погладжуванні звільняються шляхи відтоку крові та лімфи, це сприяє зменшенню набряку, швидшому видаленню продуктів обміну. Цей прийом масажу діє заспокійливо або тонізуюче на центральну нервову систему (залежить від методики та дозування). Використовуючи погладжування в області рефлексогенних зон, ми можемо досягти рефлекторної терапевтичної дії на паталогічно змінену дію тканин та внутрішніх органів.

Погладжування проводять:

1)  долоннею поверхнею кінцевої фаланги пальця (на обмежених ділянках – при масуванні пальців, міжкісткових м’язів);

2)  долоннею поверхнею кінчиків пальців (на лиці, суглобах);

3)  тильною поверхнею кінцевих і середніх, або кінцевих, середніх і основних фаланг зігнутих в кулак пальців;

4)  опорною поверхнею долоні (спина);

Погладжування можна виконувати однією або двома руками.

Двома руками погладжування виконується:

1)     роздільно одночасно (одна рука іде за другою);

2)     одночасно (одна рука накладається на іншу);

3)     роздільно поступово (то одна, то інша рука);

Погладжування можна проводити повздовж, поперек, зигзагоподібно, спіралевидно, колоподібно (табл. 8).

Методичні вказівки.

1.     Погладжування здійснюють при максимально розслаблених м’язах масованої ділянки і прилеглих частин тіла.

2.     Може здійснюватись самостійно і в комплексі з іншими прийомами масажу.

3.     Цим прийомом починають і закінчують масаж.

4.     Погладжування виконують при переході від одного прийому масажу до іншого.

5.     Під час процедури масажу необов’язково робити всі види погладжування.

6.     Погладжування проводять повільно  і ритмічно.

7.     Площинне поверхневе погладжування можна здійснювати як за, так і проти току лімфи.

8.     При набряках, лімфостазі погладжування починають з проксимальних ділянок.

9.     Погладжування м’язів здійснюється по ходу їх волокон з дистального відділу або сухожилку до проксимального.

10. На різних ділянках тіла потискують з різною силою. Натискування повинно бути більшим в місцях проекції великих судин, на ділянках значного шару жирової тканини, м’язів, меншим – де є кісткові виступи, болючі точки, підвищена чутливість.

11. Погладжування є підготовчою процедурою масованої ділянки до наступних масажних прийомів.

Розтирання. Це зміщення, пересування, розтягування тканин в різних напрямках. На відміну від погладжування, тут рука масажиста не ковзає по шкірі – шкіра зміщується разом з масуючою рукою. Масажні рухи можуть бути як по ходу току лімфи та крові, так і в протилежному напрямку. Напрямок масажних рухів визначається конфігурацією, анатомічною будовою суглобів, сухожилків, м’язів.

Фізіологічна дія. Внаслідок зміщення і розтягування тканин відбувається подразнення рецепторів, що викликає розширення судин і прискорення кровотоку. До масованих тканин поступає більше кисню та поживних речовин, швидше виводяться продукти обміну. Завдяки розтиранню збільшується рухомість тканин, розтягуються рубці, злуки, зростає скоротлива функція та тонус м’язів. Проводячи енергійне розтирання в місцях нервових закінчень або по ходу нервових стовбурів, досягають зниження збудливості нервів та зменшення болю при невритах, невралгіях.

Розтирання проводять:

1)  долоннею поверхнею кінцевої фаланги одного пальця (великого, вказівного, середнього), або долоннею поверхнею 2-3 пальців (в місцях виходу нервів, в області суглобових сумок, при м’язових затвердіннях);

2)  долоннею областю тенора або гіпотенора;

3)  ліктьовим краєм китиці;

4)  кулаком;

5)  кістковими виступами фаланг пальців, зігнутих в кулак;

Розтирання можна робити поздовжньо або поперечно, однією або двома руками.

Основні прийоми розтирання:

Прямолінійне – виконують кінцевими фалангами одного або декількох пальців.

Колове – виконують кінцевими фалангами пальців з опорою на І палець, або на основу долоні. Можна проводити долоннею поверхнею напівзігнутих пальців чи одним пальцем; з обтяженням; одною чи двома руками; почергово.

Спіралеподібне – виконують основою долоні або ліктьовим краєм китиці, зігнутої в кулак.

Допоміжні прийоми розтирання:

Граблеподібне – проводять кістковими виступами середніх фаланг пальців, стиснутих в кулак. Можна виконувати прямолінійно, колоподібно, спіралеподібно.

Пиляння – обидві руки ліктьовим краєм китиць або долонями притискують до масованої ділянки і проводять розтирання в протилежних напрямках (одна рука на себе, друга – від себе). Руки повинні бути паралельно між собою і перпендикулярно до довжини м’язу. Відстань між руками масажиста 1-3 см. Між китицями має виникати валик з масованої тканини. Китиці повинні його зміщувати, а не ковзати по поверхні шкіри. Коли цей прийом проводиться променевими краями китиць – він називається пересіканням.

Штрихування – проводять подушечками кінцевих фаланг – ІІ – ІІІ чи ІІ – V пальців. Пальці прямі, максимально розігнуті. Їх розміщують під кутом 30° до масованої поверхні. Надавлюючи короткими поступальними рухами, зміщуючи тканини, руки пересуваються в певному напрямку як поздовжньо так і поперечно.

Строгання – положення рук як і при штрихуванні. Короткими поступальними рухами занурюють в тканини і швидким надавлюванням проводять розтягування і зміщення тканин.

Щипцеподібне – виконують кінцевими фалангами І – ІІ, або І – ІІІ пальців. Пальці розміщені у вигляді щипців. Рухи прямолінійні або колові. Використовують для масажу сухожиль, дрібних м’язових груп, вушної раковини, носу.

Методичні вказівки.

1.     Розтирання готує масовані тканини до розминання.

2.     Рухи при розтиранні проводяться в різних напрямках, незалежно від току лімфи.

3.     Розтирання проводять повільніше ніж погладжування.

4.     Щоб впливати сильніше на тканини, необхідно збільшувати кут між пальцями масажиста і масованою поверхнею або проводити прийом з обтяженням.

5.     Розтирання чергується з погладжуванням.

Розминання. Це прийом, де масажист захвачує, відтягує, зміщує, розтягує, стискає, зжимає, ’’перетирає” тканини (м’язи).

Фізіологічна дія. Внаслідок розминання в м’язах збільшується крово- та лімфообіг. Це сприяє активізації окислювально-відновних процесів, зменшується, або зовсім зникає, м’язова втома, збільшується працездатність м’язів, їх тонус. Розминання – це пасивна гімнастика для м’язів.

Під час розминання відбувається подразнення рецепторів м’язів, сухожиль, зв’язок, суглобових сумок, фасцій. Внаслідок цього змінюється стан центральної нервової системи і нервово-м’язового апарату. При повільному темпі розминання знижується збудливість ЦНС і тонусу м’язів, і навпаки – вони підвищуються при швидкому, поверхневому і короткому по часу прийому розминання.

Розминання проводять:

1)       долоннею поверхнею кінцевої фаланги І-ІІ, І-ІІ-ІІІ пальців;

2)       всіма пальцями;

3)       кістковими виступами середніх фаланг пальців, стиснутих в кулак;

Розминання можна проводити однією або двома руками в різних напрямках.

Розминання є безперервне і уривчасте.

Прийоми розминання проводять в три етапи:

1.     Китицю щільно ставлять на масований м’яз (з одного боку м’язу знаходиться великий палець, з іншого – ІІ – V  пальці). М’яз китицею віджимають в бік ІІ – V пальців.

2.     Хватають і здавлюють м’яз між пальцями і зміщують його в бік великого пальця.

3.     Основою китиці м’яз притискують до кісткового ложа і повертають на попереднє місце.

Перехід від одного етапу до іншого повинен бути поступовим, плавним, без зупинок.

Ординарне розминання. Виконують однією рукою. Захвачують масований м’яз, піднімають, здавлюють між пальцями, поступово просуваючись по його довжині.

Кільцеве в поперечному напрямку. Виконують двома руками. Обидві китиці масажист ставить поперек ходу м’язових волокон. Великі пальці знаходяться з одного боку м’язу, інші – з другого; лікті масажиста розведені в боки. У випадку однонаправленого розминання м’яз зміщують у бік великих пальців, при різнонаправленому одна рука зміщує м’яз на себе, інша – від себе, просуваючись поступово по довжині м’язу.

Розминання двома руками в поздовжньому напрямку. Беруть м’яз двома руками з різних боків. Великі пальці зверху м’язу, решту знизу. Великими пальцями натискають, віджимають м’яз; ІІ – V пальцями здавлюють м’яз знизу. Рухи по довжині м’язу мають бути м’ягкими, поступовими.

Уривчасте розминання виконують так як і безперервне, але руки пересуваються з поштовхом, ритмічно, здушуючи тканини.

Допоміжні прийоми розминання.

Вижимання. Масований м’яз глибоко захоплюють, відтягують угору і пропускають між великим і ІІ, або великим і решту пальцями. Можна виконувати однією чи двома руками.

Валяння. Долонними поверхнями захоплюють масовану поверхню з двох боків. Китиці розміщують паралельно, пальці при цьому прямі. Рухи проводяться  в протилежних напрямках. Застосовують на кінцівках.

Накочування. Натискують у глибину тканин ліктьовим краєм китиці однієї руки, другою рукою захоплюють тканини, накочують зверху першої і розминають між долонями. Накочування можна проводити на окремі пальці, кулак. Застосовують для масажу живота, бокових поверхонь спини.

Зміщення. Захоплені складкою тканини короткими ритмічними рухами зсувають з кісткового ложа в повздовжньому чи поперечному напрямках. Проводять на м’язах спини, у випадку рубцевих змін шкіри, при паралічах, парезах.

Пощипування. Виконують великим і вказівним пальцями, однією або двома руками. М’яз захоплюють, підтягують угору, посмикують і відпускають. Обов’язково комбінується з погладжуванням. Застосовують у випадку глибоких рубців.

Розтягування. Виконують великими пальцями рук, І і ІІ пальцями. Їх кладуть з двох боків масованої ділянки, натискають або захвачують тканини і розтягують у протилежні напрямки. Використовують при наявності рубців, злук, зморщування, при м’язових контрактурах, захворюваннях нервових стовбурів.

Натискування. Виконують перервно кінцями великого і вказівного пальців в місцях виходу нервів, на м’язах лиця.

Методичні вказівки.

1.     М’язи повинні бути розслаблені і займати фізіологічне положення.

2.     Розминання проводять в різних напрямках, повільно, плавно, без ривків, до 50-60 рухів за хвилину.

3.     Прийом необхідно починати з місця переходу м’язу в сухожилля, спочатку проводити легке поверхневе розминання і поступово переходити до більш енергійного глибокого.

4.     Після розминання необхідно проводити погладжування.

Вібрація. Це надання масованій поверхні коливних рухів рукою масажиста.

Фізіологічна дія. Вібрація викликає відповідні реакції організму по типу шкірно-вісцеральних, моторно-вісцеральних і вісцеро-вісцеральних рефлексів (М.Р. Могендович, 1963).

Вібрацію проводять:

1)       долоннею поверхнею кінцевої фаланги одного пальця (точкова вібрація);

2)       долоннею поверхнею І і ІІ пальців;

3)       долоннею поверхнею І , ІІ і ІІІ пальців або ІІ і ІІІ пальців, І і всіх решту пальців;

4)       долонею;

5)       кулаком

6)       ліктьовим краєм китиці.

Вібрація може бути безперервною і перервною.

При безперервній вібрації руки масажиста, не відриваючись від масованої поверхні, здійснюють ритмічні, різної амплітуди коливні рухи. Якщо рука при цьому пересувається вздовж масованої ділянки – це лабільна вібрація, коли рука не пересувається – стабільна.

При уривчастій вібрації після кожного дотику до масованої поверхні рука масажиста відривається від шкіри, тобто виконуються короткі, швидкі, ритмічні удари. Ці удари можуть виконуватись однією чи двома руками. Китиця рухається тільки в променевозап’ястному суглобі. Після виконання удару її негайно відривають від масованої ділянки.

Допоміжні прийоми вібрації.

Стрясання. Виконують долонями або кінчиками І і ІІ пальців, що розміщені з двох боків масованого сегменту. Масажист проводить в горизонтальному чи вертикальному напрямку швидкі коливні ритмічні рухи, як при просіюванні борошна через сито. Можна проводити на животі, грудній клітці, гортані.

Струшування. Виконують на кінцівках. Масажист обома руками бере китицю пацієнта, і коливними рухами у вертикальному напрямку, виконує ритмічні, з невеликою амплітудою струшування. М’язи кінцівки повинні бути максимально розслаблені.

Пунктування. Виконують долоннею поверхнею кінців вказівного і середнього пальців. Рухи подібні до роботи на друкарській машинці. Проводять в місцях виходу нервів, в місцях перелому, на невеликих м’язах, сухожилках.

Рубання. Виконують ліктьовим краєм китиці. Китиця знаходиться в середньому положенні між пронацією і супінацією. Пальці розведені і розслаблені. Руки в ліктьових суглобах зігнуті під прямим кутом. Руки рухаються швидко, ритмічно, рухи тільки в променевозап’ястному суглобі. Ударяють мізинцем правої і лівої руки на відстані 2-3 см зі швидкістю 250 – 300 уд. за 1 хв.

Поплескування. Виконується долонною поверхнею китиці, пальці трохи зігнуті; можна проводити кулаком. Китиці згинаються та розгинаються в променевозап’ястному суглобі. Між долонею та шкірою утворюється повітряна подушка.

Методичні вказівки.

1.     Вібрація не повинна бути болючою.

2.     Інтенсивність, сила дії при безперервній вібрації залежить від кута між китицею масажиста і масованою поверхнею, чим кут ближче до 90°, тим сильніша дія.

3.     Тривалість виконання ударних прийомів в одній ділянці не повинна перевищувати 10 секунд.

4.     Перервну вібрацію заборонено проводити на внутрішній поверхні стегна, підколінній ямці, місцях проекції внутрішніх органів.

ЛІКУВАЛЬНА ФІЗКУЛЬТУРА ПРИ ЗАХВОРЮВАННЯХ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

ЛІКУВАЛЬНА ФІЗКУЛЬТУРА ПІСЛЯ ІНФАРКТА МІОКАРДА

Захворювання серцево-судинної системи посідають перше місце в загальній захворюваності населення, є основною причиною передчасної інвалідності та смертності. Проблема серцево-судинної патології набула медико-соціального характеру.

Для швидшого відновлення фізіологічної рівноваги в роботі серцево-судинної системи потрібно використовувати весь комплекс лікувальних заходів, в тому числі і лікувальну фізкультуру. Фізичні фактори не мають побічної дії, не викликають інтоксикації, алергічних реакцій, не спостерігається кумулятивного ефекту, привикання, викликають пролонговану дію медикаментів, які призначають в менших дозах (В.Г. Ясногородський, 1987; Л.Ф. Ніколаєва і спів-авт., 1988)

Схема реакцій організму на застосування лікувальних фізичних чинників (за В.С. Улащиком, 1994)

Серцево-судинна система здійснює функцію розподілу крові. Вона характеризується основними гемодинамічними факторами:

1.     Скорочення міокарду (кардіальний фактор).

2.     Причетність судинної системи в переміщенні крові (екстракардіальний фактор судинного походження).

3.     Вплив процесів обміну на функцію кровообігу (фактор тканинного обміну).

4.     Допоміжні (екстракардіальні) фактори кровообігу.

а) робота м’язів – ’’м’язовий насос”;

б) рухи в суглобах;

в) присмоктуюча дія грудної клітки;

г) зміна внутрічеревного тиску при рухах діафрагми.

Клінічно обгрунтовані, адекватні силі хворого, дозовані, правильно методично побудовані фізичні вправи сприяють покращенню загального стану хворого. Такі вправи прискорюють відновлення функцій окремих органів і систем, що порушені хворобою (табл. 12).

Основними завданнями лікувальної фізкультури у хворих із захворюваннями серцево-судинної системи є:

1.        Укріплення міокарду.

2.        Покращення периферичного кровообігу, посилення дії екстракардіальних факторів.

3.        Покращення коронарного кровообігу і нормалізація процесів обміну.

4.        Підвищення загального тонусу хворого.

5.        Тренування серцево-судинної та інших систем з метою підвищення рівня функціональних можливостей організму пацієнта.

6.        Розвиток компенсаторних та пристосувальних можливостей кровообігу організму хворого.

Протипокази для призначення ЛФК :

1.        Гостра стадія міокардиту, ендокардиту, інфаркту міокарда.

2.        Різкі прояви кардіосклерозу у людей похилого віку.

3.        Злоякісна гіпертонія.

4.        Розлади кровообігу, зумовлені слабкістю серцевого м’язу.

5.        Приступи стенокардії.

6.        Гіпертонічний криз.

7.        Тахікардія в спокої більше 100 уд/хв.

8.        Екстрасистолії.

9.        Миготлива аритмія (тахіаритмічна форма).

10.     Наростання декомпенсації.

11.     Тяжкі стани, зумовлені приєднанням до основного захворювання інших: пневмонія, виразкова хвороба та ін.

Призначення лікувальної фізкультури вимагає індивідуального підходу до пацієнта з врахуванням патогенезу, перебігу захворювання. Необхідно враховувати тип розладу кровообігу (право- чи лівошлуночковий), ступінь порушення кровообігу. Показом до призначення ЛФК є симптоми, що вказують на стихання гострого процесу в перебігу хвороби. Це є зниження лейкоцитозу, ШОЕ, нормалізація пульсу, покращення загального самопочуття пацієнта.

Навантажувальні тести в обгрунтуванні допустимого навантаження в заняттях фізичними вправами.

Навантажувальні тести проводяться з метою вивчення реакції обстежуваного на дозоване фізичне навантаження. Аналізуючи отриману інформацію в динаміці, оцінюють зміни функціонального стану хворого, результати проведеного лікування та фізичних тренувань.

Навантажувальні тести повинні:

а) мати достатню потужність для виявлення латентної ішемічної хвороби серця, скритої серцевої недостатності;

б) мати достатньо інформації про стан серцево-судинної системи під час навантаження і зразу після його виконання;

в) тривалість навантаження повинна бути достатньою для отримання стійкого стану функціональних показників;

г) навантажувальний тест не повинен бути надто довготривалим.

Протипокази для проведення навантажувальних тестів.

1.        Стенокардія спокою, або часті приступи стенокардії при фізичному навантаженні.

2.        Передінфарктний стан, чи ознаки недавно перенесеного інфаркту міокарда.

3.        Миготлива аритмія.

4.        Діастолічний тиск 100 мм. рт. ст.

5.        Застійна недостатність серця.

Під час навантаження і у відновний період реєструють пульс, артеріальний тиск, ЕКГ. (Докладніше див. тему ”Загальні основи лікувальної фізкультури” – ІІ заняття).

Особливості лікувальної фізкультури при гіпертонічній хворобі.

Гіпертонічна хвороба – хронічне прогресуюче захворювання, що характеризується підвищенням артеріального тиску внаслідок порушень регуляторної функції центральної нервової системи.

Головним фактором, який зумовлює розвиток гіпертонічної хвороби є емоційне перенапруження, що порушує функцію судинорухових центрів і утворює постійне вогнище підвищеної збудливості. Механізм підвищення артеріального тиску центральний.

Лікувальну фізкультуру призначають з метою впливу на нейрогуморальні механізми регуляції гемодинаміки, процеси обміну, реактивність судинної системи хворих, процеси гемокоагуляції, а також для зменшення суб’єктивних проявів хвороби.

Лікувальна фізкультура направлена на:

1)     покращення обмінних процесів в міокарді;

2)     підвищення адаптаційних можливостей серцево-судинної і дихальної систем до дії факторів зовнішнього середовища;

3)     нормалізацію порушених процесів збудження та гальмування;

4)     ліквідацію паталогічних зв’язків і вогнищ застійного збудження;

5)     нормалізацію судинорухового центру;

6)     покращення емоційного фону і загальноукріплюючого ефекту;

7)     покращення кровообігу;

8)     ліквідацію застійних явищ;

9)     стимуляцію екстракардіальних факторів кровообігу;

10)      зменшення дози гіпотензивних препаратів.

Призначення ЛФК найбільш ефективно в початкових стадіях гіпертонічної хвороби. На госпітальному і поліклінічному етапах реабілітації хворим призначають ранкову гігієнічну гімнастику, лікувальну гімнастику, дозовану ходьбу, теренкур, індивідуальні завдання для самостійних занять, вправи на тренажерах, масаж, елементи спорту (плавання, гребля, лижі, дозований біг).

В комплексі лікувальної гімнастики використовують прості вправи, що не вимагають напруження нервової системи. Вправи виконуються в спокійному темпі, ритмічно, з великою амплітудою рухів у суглобах. Для покращення кровопостачання головного мозку, стимуляції екстракардіальних факторів використовують загальноукріплюючі і дихальні вправи. Проводять спеціальні вправи на розслаблення різних м’язових груп, дихальні, вправи для тренування вестибулярного апарату та на координацію рухів.

                                                                                         

Комплекс ЛФК при гіпертонічній хворобі

Заняття ЛФК доповнюють комплексну терапію і добре поєднуються з дієтотерапією, бальнеопроцедурами та фізіотерапією. Хворі повинні займатися ЛФК постійно і тривалий час. Комплексна терапія в значній мірі сприяє зменшенню ускладнень, затримує прогресування хвороби.

При гіпертонічній хворобі І стадії тривалість занять ЛГ 40-60 хв. Призначають загальнотонізуючі вправи для середніх та великих м’язових груп. Амплітуда рухів повна, темп середній, кількість повторів 6-8. Співвідношення загальнотонізуючих і дихальних вправ 3:1. Навантаження мають бути не інтенсивними, але тривалими (табл. 13). Призначають дозовану ходьбу до 2 км. Пізніше, при адаптації організму інтенсивність і об’єм навантажень збільшують. Хворі починають оволодівати бігом підтюпцем, чергуючи його з ходьбою.

Заняття проводяться під медичним наглядом, враховується реакція пульсу і АТ на навантаження.

При гіпертонічній хворобі ІІ стадії ЛФК призначають з вихідного положення лежачи і сидячи (на ліжковому режимі) (табл. 14). Співвідношення загальнотонізуючих і дихальних вправ 1:1. Виконують динамічні вправи для м’язів рук, ніг, шиї без силового напруження, вправи на розслаблення. При адекватній реакції на навантаження руховий режим поступово розширюють: призначають загальнозміцнюючі вправи для середніх і великих м’язових груп, дихальні вправи, вправи на розслаблення, координацію рухів з вихідного положення сидячи і стоячи. Співвідношення загальноукріплюючих і дихальних вправ 3:1. Тривалість занять 20-25 хв. Якщо реакція хворого адекватна на попередні навантаження – призначають вільний режим рухової активності. Навантаження збільшують, проводиться тренування серцево-судинної та дихальної систем, підвищується адаптація організму до навантажень побутового характеру. Тривалість занять ЛГ 30-35 хв. Вправи повторюють 10-12 разів, виконують спокійно, ритмічно, з повною амплітудою рухів у суглобах. Призначають дозовану ходу в повільному темпі на свіжому повітрі до 2 км. Для кращого розслаблення скелетних м’язів у кінці занять ЛГ доцільно використовувати елементи аутогенного тренування.

У випадку гіпертонічної хвороби ІІІ стадії засоби ЛФК призначають хворим у стадії компенсації. Необхідно дотримуватись індивідуального підходу, враховувати супутні захворювання та ускладнення хвороби, вік пацієнта, функціональні можливості серцево-судинної та дихальної систем.

Використовуючи аутогенне тренування можна швидше ліквідувати нервово-психічну та м’язову напругу, краще відпочити, створити собі добрий настрій, покращити пам’ять. Заняття при гіпертонічній хворобі поєднуються з гіпотензивними засобами, фізіотерапевтичними процедурами. 

Особливості ЛФК при ішемічній хворобі серця.

Ішемічна хвороба серця – патологія серця, в основі якої є пораження міокарда. Це зумовлено недостатнім його кровопостачанням внаслідок атеросклерозу і виникаючими на цьому фоні тромбозом або спазмом вінцевих артерій серця.

Фізичні навантаження є дійовим засобом в лікуванні і вторинній профілактиці. Вони корисні лише тоді, коли не перевищують встановленої для хворого порогової межі. Їх потрібно так дозувати, щоб не виникало приступів стенокардії. Дозуючи навантаження, необхідно враховувати клінічний перебіг захворювання, функціональні можливості серцево-судинної системи, наявність супутніх захворювань, вік, тренованість пацієнта.

Виділяють ІV групи хворих ІХС для занять ЛФК.

І група – хворі коронарним атеросклерозом І ст.

Фізичні навантаження не викликають болю в області серця. ЕКГ: помірне зміщення сегменту S–T, зниження вольтажу зубця Т внаслідок загострення коронарної недостатності. Рівень допустимих фізичних навантажень 60 – 75 % потрібного максимального споживання кисню (ПМСК). Лікуються поліклінічно.

ІІ група – хворі з хронічною коронарною недостатністю. Субмаксимальні фізичні навантаження (швидкий підйом по сходах, швидкий біг) викликають біль в ділянці серця, серцебиття, слабість. ЕКГ: зміни комплексу QRS, зубця Т, зміщення сегменту S–T. Рівень допустимих фізичних навантажень 40 –59% ПМСК. Лікуються поліклінічно або стаціонарно.

ІІІ група – хворі з важким клінічним перебігом захворювання при загостренні хронічної коронарної недостатності. Стенокардія спокою 1 –2 р. в місяць. При фізичних навантаженнях (ходьба по рівній місцевості 100 – 500 м, підйом на перший поверх) виникають болі в ділянці серця, задишка. ЕКГ: зміни зубця Т, сегменту S–T мають перехідний характер, може бути зниження вольтажу, деформація комплексу QRS. Рівень допустимих фізичних навантажень 26 – 39% ПМСК. Лікуються стаціонарно.

ІV група – хворі з коронарним атеросклерозом ІІІ ст. Стенокардія спокою 1 – 2 рази в тиждень. Легкі фізичні навантаження викликають приступ стенокардії, задишку, слабість, серцебиття. ЕКГ: зміщення інтервалу S–T, зміна зубця Т, порушення ритму і провідності. Рівень допустимих фізичних навантажень до 25% ПМСК. Лікуються стаціонарно.

Протипокази до призначення ЛФК:

1)  часті приступи стенокардії;

2)  передінфарктний стан;

3)  стійке порушення ритму і провідності серця;

4)  негативна динаміка ЕКГ в період лікування;

5)  тромбемболічні ускладнення;

6)  гострі запальні захворювання та загострення супутніх хвороб.

Лікувальну фізкультуру призначають не тільки для покращення загального стану організму та коронарного резерву серця, а й для вдосконалення інших фізичних якостей, покращення функціонального стану окремих пошкоджених органів та систем. У хворих ІХС часто спостерігаються такі супутні захворювання, як ожиріння, гіпертонічна хвороба, остеохондроз різних відділів хребта, захворювання шлунково-кишкового тракту, нирок. На ці порушення також необхідно діяти з допомогою форм і засобів ЛФК, призначаючи адекватні фізичні вправи.

Хворим призначають ранкову гігієнічну гімнастику, лікувальну гімнастику, індивідуальні завдання для самостійних занять, заняття на тренажерах, дозовану ходу, біг.

Основне завдання ранкової гігієнічної гімнастики – полегшити перехід від одного фізіологічного стану до іншого: від сну до активних рухів. Вправи повинні бути простими, ритмічними, для основних

м’язових груп. В комплекс ранкової гімнастики включають дихальні вправи, вправи на розтягування м’язів, зв’язок.

Лікувальну гімнастику призначають на 5 день лікування на курс 15 –20 процедур в стаціонарі, 35 – в поліклініці. Вихідне положення залежить від режиму рухової активності. Вправи виконуються спокійно, ритмічно, 6-8 повторень. Фізичне навантаження чергується з паузами відпочинку по 30 – 40 с. В другій половині лікування в комплекс ЛГ потрібно включати вправи для розслаблення м’язових груп, на координацію рухів, вправи на рівновагу (табл. 15, 16, 17). Дозовану ходу хворі виконують по рівній місцевості протягом 30–60 хв. Швидкість ходи для осіб І – ІІ груп – 6-7 км/год, для ІІІ – 5-5,5 км/год, для ІV – 3-4 км/год з обов’язковими періодами відпочинку.

Про ефективність занять ЛФК свідчить поліпшення загального стану хворого, зниження або ліквідація приступів стенокардії, позитивна динаміка реакції серцево-судинної системи на фізичне навантаження, зменшення дози, а іноді і відмова від коронаророзширювальних препаратів.

Особливості лікувальної фізкультури при ревматизмі.

Ревматизм – інфекційно-алергічне захворювання, що характеризується системним запальним ураженням сполучної тканини з переважною локалізацією в серцево-судинній системі.

В гострому періоді лікувальну фізкультуру не призначають.

Показом до призначення ЛФК є зниження лейкоцитозу, зменшення ШОЕ, нормалізація показників пульсу, покращення загального стану хворого.

У випадку формування вади серця змінюється діяльність серцево-судинної системи. Вона пристосовується до нових умов функціонування, зумовлених патологічним процесом. При сформованих вадах серця може виникнути декомпенсація серцевої діяльності. Призначаючи ЛФК необхідно враховувати пристосування систем хворого до фізичних навантажень, ступінь фізичної підготовленості пацієнта.

Завдання ЛФК:

а) активізація периферичного кровообігу;

б) покращення обміну речовин;

в) посилення окисно-відновних процесів;

г) боротьба з ацидозом та застійними явищами в печінці, легенях;

д) покращення моторної функції шлунково-кишкового тракту.

На ліжковому режимі призначають статичні дихальні вправи для збільшення екскурсії грудної клітки та рухомості діафрагми, активні і пасивні рухи в дистальних суглобах, поступово, при адекватній реакції пацієнта виконують рухи в великих суглобах. Вправи виконуються з вихідного положення лежачи в повільному темпі, коли задіяні великі м’язові групи – з обмеженою амплітудою. Вправи для рук, ніг, тулуба потрібно чергувати з дихальними вправами, повторювати 3-4 рази якщо задіяні великі м’язи, 5-6 – середні м’язові групи, 10-12 – дрібні. Тривалість заняття 10-12 хв.

При поступовому розширенні рухового режиму хворого вводять вправи з вихідного положення сидячи, стоячи, збільшують темп виконання, амплітуду, кількість повторень вправ. В кінці курсу лікування потрібно призначити дозовану ходу.

Інструктором та лікарем здійснюється медичний контроль під час процедури ЛГ: підрахунок пульсу, частоти дихання, вимірювання АТ, спостереження за зовнішніми ознаками втоми (увага, пітливість, колір шкіри, координація рухів, звертають увагу на скарги пацієнта)

 

 

Навантаження адекватне:

1.     Самопочуття задовільне, немає різко виражених ознак втоми.

2.     Пульс змінюється відповідно рухового режиму: на ліжковому + 8, напівліжковому +16, вільному +24, тренуючому 180-вік.

3.     Артеріальний тиск: систолічний зростає до + 40 мм. рт. ст.

діастолічний – ±10 мм. рт. ст.

4.     Дихання зростає на 6-8 дихальних рухів, синхронно з пульсом.

5.     Перераховані зміни відновлюються протягом 3-5 хв.

При інфаркті міокарда виникає ішемічне вогнище некрозу серцевого м’язу внаслідок тромбозу або тривалого спазму однієї з вінцевих артерій серця.

Значення фізичної реабілітації хворих інфарктом міокарда важко переоцінити. Програма реабілітації хворих інфарктом міокарда – це комплекс послідовних етапів реабілітації в кардіологічному стаціонарі, у відділені реабілітації місцевого кардіологічного санаторію та в поліклініках за місцем проживання хворго.

Принципами фізичної реабілітації є ранній початок, комплексність, безперервність і послідовність всіх етапів реабілітації.

Завдання стаціонарного етапу реабілітації:

1)     досягнути такого рівня фізичної активності, щоб хворий міг сам себе обслуговувати;

2)     підніматися на один поверх по сходах;

3)     здійснювати прогулянки до 2-3 км за 2-3 підходи протягом дня.

Завдання санаторного етапу реабілітації:

1)     відновлення фізичної працездатності;

2)     психологічна реадаптація хворого;

3)     підготувати пацієнта до самостійного життя та виробничої діяльності.

Завдання диспансерно-поліклінічного етапу реабілітації:

1)     відновлення функції серцево-судинної системи;

2)     підвищення толерантності до фізичних навантажень;

3)     вторинна профілактика ІХС;

4)     відновлення працездатності, повернення до професійної діяльності;

5)     збереження відновленої працездатності;

6)     часткова чи повна відмова від підтримуючої медикаментозної терапії;

7)     покращення якості життя хворого.

Робоча група ВООЗ рекомендує 3- і 5- тижневу програми стаціонарного етапу реабілітації хворих інфарктом міокарда. В.А. Сілуянова, Е. В. Сокова (1978) рекомендують 6- тижневу програму фізичної реабілітації.

У відповідності з рекомендаціями ВКНЦ (1983) виділяють 4 види програми фізичної реабілітації на стаціонарному етапі лікування. Це залежить від класу важкості інфаркту міокарда. В основу визначення класу важкості ІМ покладено поширеність та глибину вогнища, наявність та характер ускладнень, ступінь коронарної недостатносі .

 

 

Примітка:

ДГ – дихальна гімнастика;

П – поворот на правий бік, вмивання лежачи;

С.п. – пасивне присаджування, вмивання сидячи, прийом їжі сидячи;

С.а. – самостійне присаджування в ліжку, ноги опущені;

В – пересаджування на стілець, вставання біля ліжка;

Х – ходьба по палаті;

К/Т – вихід в коридор, користування загальним туалетом;

ЛФК 1 – комплекс вправ з вихідного положення лежачи;

ЛФК 2 – комплекс вправ з вихідного положення сидячи;

ЛФК – комплекс вправ з вихідного положення стоячи, сидячи.

Тимчасові протипокази до призначення ЛФК:

1.     Тривалі та інтенсивні болі  в області серця та за грудиною, що погано купуються валідолом, нітрогліцерином і купуються лише введенням наркотиків.

2.     Наростання ознак серцево-судинної недостатності.

3.     Висока темперетура, лейкоцетоз, що не має тенденції до зниження.

4.     Стійкі порушення ритму (стійка екстасистолія, миготлива аритмія, приступи пароксизмальної тахікардії).

5.     Гострий тромбофлебіт.

6.     Гострий інфаркт легені.

7.     Гостре порушення мозкового кровообігу.

8.     Від’ємна динаміка на ЕКГ, що вказує на погіршення вінцевого кровообігу.

9.     Тахікардія вище 100 уд /хв.

На суворому ліжковому режимі ЛФК призначають після ліквідації больового синдрому та важких ускладнень гострого періоду ІМ.

Завдання:

а) відволікти пацієнта від хвороби, покращити його настрій;

б) профілактика ускладнень (гіпостатичної пневмонії, парезу кишківника, тромбемболічних ускладнень);

в) помірне стимулювання екстракардіальних факторів кровообігу;

г) покращення окисно-відновних процесів в організмі та в міокарді зокрема;

д) навчання хворого навиків правильного дихання;

ж) тренування вестибулярного апарату;

з) підготувати хворого до повороту на бік, сідання.

Форми ЛФК: лікувальна гімнастика, ранкова гігієнічна гімнастика, індивідуальні завдання для самостійних занять.

Лікувальну гімнастику проводять з вихідного положення лежачи на спині, з активних (а іноді пасивних) вправ у дистальних відділах кінцівок.

Темп виконання повільний, кожну вправу повторюють 3-4 рази. Тривалість заняття 3-5 хвилин. В комплекс включають не більше 8 вправ: статичні дихальні вправи, рухи китицями рук, ступнями, вправи на розслаблення, пасивні вправи для середніх м’язових груп верхніх і нижніх кінцівок, повороти голови, не відриваючи її від подушки (табл. 19).

При адекватній реакції на навантаження через 2-3 дні комплекс ЛГ потрібно розширювати: збільшується спочатку кількість повторень вправ, а пізніше в комплекс включають нові вправи для підготовки хворого до повороту на бік. Вперше хворий повертається на правий бік при допомозі методиста в присутності лікаря на 1 хв, потім знов повертається на спину і продовжує заняття.

Якщо хворий освоїв комплекс фізичних вправ і повороти на бік, він може перед сніданком виконувати ранкову гігієнічну гімнастику, використовуючи вивчені вправи, а після тихої години може повторити цей комплекс як самостійні заняття.

Розширений ліжковий режим призначають при адекватній реакції на попередні навантаження.

Завдання:

а) подальше тренування екстракардіальних факторів кровообігу;

б) перевести хворого з лежачого положення в сидяче;

в) адаптувати серцево-судинну систему і організм в цілому до роботи з вихідного положення сидячи;

г) навчити виконувати вправи в положенні сидячи;

д) підготувати хворого до вставання, ходьби.

Перехід хворого з лежачого положення в сидяче досить відповідальний момент. Перше присаджування проводять під керівництвом інструктора ЛФК. Інструктор розказує пацієнту механіку присаджування: поворот на правий бік на краю ліжка, звисання ніг та піднімання тулуба при переході з горизонтального положення в положення сидячи. Інструктор повинен перший раз допомогти фізично пацієнту на етапі підйому тулуба та опущення ніг, вивчити реакцію хворого на це навантаження.

Перехід хворого в положення сидячи починається з заняття лікувальною гімнастикою. Після виконання підготовчих вправ у вихідному положенні лежачи хворого присаджують на 30-60 с, потім переводять у горизонтальне положення і продовжують заняття. Після цієї процедури для кращої адаптації пацієнта можна піднімати головний кінець на 80°, щоб хворий міг 6-10 хв знаходитись в напівсидячому положенні. Коли хворий вже сідає самостійно, в заняття потрібно включати вправи з вихідного положення сидячи.

Крім занять з методистом хворий повинен виконувати РГГ перед сніданком та самостійні заняття після тихої години.

В кінці ліжкового режиму хворий повинен вільно сидіти на ліжку зі спущеними ногами 15-20 хв, пересідати на крісло, не переходячи у вертикальне положення.

При відсутності нових ускладнень, стабілізації АТ, адекватній реакції на попередні навантаження, початком формування на ЕКГ коронарного зубця Т хворого переводять на палатний (напівліжковий) режим.

Завдання:

а) подальше тренування екстракардіальних факторів кровообігу;

б) підготовка і перехід хворого в положення стоячи, навчання ходьбі;

в) адаптація серцево-судинної системи і всього організму до роботи в вертикальному положенні тіла;

г) поступове тренування серцевого м’язу.

На палатному режимі заняття ЛФК проводять з вихідного положення лежачи – сидячи на кріслі – лежачи. Поступово збільшують кількість вправ, що виконуються з вихідного положення сидячи. Включають вправи з рухами в проксимальних відділах кінцівок. Це змушує працювати великі групи м’язів.

Особливу увагу потрібно приділяти хворому в день, коли він вперше за час хвороби прийме вертикальне положення. Заняття починають з вихідного положення сидячи на кріслі. Пізніше хворий з допомогою методистів і спираючись на спинку приставленого крісла поступово встає на ноги. У вертикальному положенні хворий здійснює 2-3 вдихи  і видихи, сідає на крісло і продовжує заняття. Коли він зможе самостійно стояти на ногах, методист дозволяє переступати з ноги на ногу. Наступного дня пацієнт здійснює 2-3 кроки, пізніше пробує ходити біля ліжка, по палаті, поступово збільшуючи відстань ходьби. Необхідно завжди стежити за показниками пульсу, тиску,  самопочуттям пацієнта.

До кінця палатного режиму пацієнт повинен вільно пересуватися по палаті, до 50 % денного часу проводити сидячи. Один раз в день методист повинен провести з хворим заняття ЛФК, тривалість – 15-20 хв. Ще пацієнт повинен самостійно перед сніданком виконувати ранкову гігієнічну гімнастику та після тихої години – індивідуальні завдання для самостійних занять.

При адекватній реакції на попередні навантаження, задовільному загальному стані пацієнта, ЕКГ: наближення сегменту ST до ізолінії і формування вінцевого зубця Т хворим призначають вільний режим.

Завдання:

а) тренування серцево-судинної системи та всього організму до зростаючих фізичних навантажень;

б) навчити хворого ходити по сходах;

в) наблизити рухову активність хворого до побутових умов.

Заняття проводять малогруповим методом. Вправи виконують з вихідного положення сидячи, стоячи. Включають спеціальні вправи, щоб підготувати організм хворого до побутових навантажень (повороти голови, нахил тулуба вперед, в боки) (табл. 21).

На цьому етапі пацієнт засвоює ходьбу по сходах. Спочатку підйом і спуск по сходах хворий здійснює приставним кроком, на видосі. На кожній сходинці потрібно робити зупинку. Освоївши таку ходу, можна приступати до ходьби по сходах звичайним кроком, яка здійснюється в повільному темпі, з опорою на перила. Біля пацієнта завжди повинен бути лікар або інструктор ЛФК.

Як додаткові заняття в другій половині дня хворий може виконувати дозовану ходьбу по рівній місцевості в повільному темпі (70 кр/хв) на відстань 200 м, потім 300 – 500 м (80 кр/хв) в 1-2 прийоми. Тривалість вільного режиму в середньому 7-10 днів.

Лікувальна фізкультура на санаторному етапі реабілітації:

Завдання:

а) відновлення фізичної працездатності хворих;

б) психологічна реадаптація;

в) підготовка хворого до самостійного життя та виробничої діяльності.

Всі міроприємства на санаторному етапі проводять з врахуванням стану хворого, особливостей клінічного перебігу хвороби, супутніх захворювань і патологічних синдромів. Лікувальну гімнастику виконують груповим методом.

Лікувальна фізкультура на поліклінічному етапі реабілітації

Завдання:

а) відновлення функції серцево-судинної системи за рахунок комперсаторної дії кардіальних та екстракардіальних факторів;

б) підвищення толерантності до фізичних навантажень;

в) вторинна профілактика ІХС;

г) відновлення працездатності;

д) можливість часткової або повної відмови від медикаментозного лікування;

Принципи реабілітації:

1.     Програма фізичної реабілітації є логічним продовженням попереднього етапу відновного лікування. Визначаючи руховий режим, необхідно враховувати всі види фізичної активності пацієнта (побутову, професійну). Недооцінка цих даних, неправильно вироблений режим рухової активності,  праці та відпочинку можуть спричинити погіршення коронарної недостатності або негативні гемодинамічні зрушення. Тому після попереднього етапу лікування необхідно знизити виконуване хворим попереднє навантаження і повернутись до нього лише на 7 – 10 день.

2.     Поступове збільшення фізичних навантажень і стабілізація рухової активності у відповідності з функціональними можливостями серцево-судинної системи хворого.

3.     Безперервність, регулярність навантажень. Лише багаторазовий, постійно діючий чинник сприяє адаптації до навантажень.

4.     Простота використовуваної методики, що необхідно для досконалого управління процесом відповідного лікування.

Типи програм фізичних тренувань хворих.

Тип А: заняття лікувальною гімнастикою проводяться в домашніх умовах з періодичним контролем функціонального стану серця.

Тип Б: заняття проводяться в спеціальних гімнастичних залах під медичним наглядом; в перші місяці після інфаркту застосовують дозоване фізичне тренування і субмаксимальні вправи.

Тип В: фізичні тренування лабораторного типу в гімнастичному залі; досягнення максимального рівня в фізичному стані хворого з високою частотою серцевих скорочень; використовують складні тести для визначення функціонального стану серця.

Тип Г: хворий займається за власною методикою.

Програма типу А обов’язкова для всіх хворих, що перенесли інфаркт міокарда; програма типу Б доступна для осіб, що живуть недалеко від поліклініки; програма типу В використовується в наукових дослідженнях; програма типу Г не придатна для інфарктних хворих.

Основні види рухової активності хворих, що перенесли гострий інфаркт міокарда на поліклінічному етапі реабілітації

А. Ходьба – рухова активність людини,  де фізіологічний ефект досягається з найменшими енергетичними затратами та нервово-психічними напруженнями. Це найбільш проста, доступна, легко дозована, зручна форма ЛФК для самостійних занять. В основу цього навантаження покладено принцип багаторазового повторення вправ циклічного характеру. Тут активно функціонують великі м’язові групи. Ходьба активує вегетативні функції (кровообігу, дихання, обміну речовин), відновлює адаптацію до різних по інтенсивності навантажень.

Правила ходьби:

1.     Одяг і взуття повинні бути вільними і відповідати погоднім умовам.

2.     Дихання під час ходьби повинно бути рівномірним: вдих на 3-4 кроки, видих на 4-6.

3.     Не розмовляти.

4.     При ходьбі необхідно зберігати пряму поставу, рухи рук повинні бути вільними.

Для збільшення навантаження спочатку потрібно подовжити дистанцію а пізніше збільшити темп ходьби, для зменшення навантаження – навпаки, спочатку знизити темп, а пізніше дистанцію.

Темп ходьби може бути повільний (70-80 кр/хв), помірно прискорений (до 100 кр/хв) і швидкий (120-130 кр/хв). Це буде відповідно 3-3,5; 3,5-4; 4,5-5 км/год.

Програма дозованої ходьби залежить від рівня функціонального стану серцево-судинної системи. Для осіб І ФК рекомендований темп ходьби 110 кр/хв, можлива швидка ходьба 2-3 хв, біг – 1-2 хв. Для осіб ІІ ФК – темп до 110 кр/хв, 2 – 3 хв хода в темпі 120 – 130 кр/хв, 1-2 хв – біг в помірному темпі. Для осіб ІІІ ФК хода в середньому темпі до 90 кр/хв, біг протипоказаний. Для осіб IV ФК темп ходьби не більше 70-80 кр/хв.

На початку тренувань темп дозованої ходьби і пульс повинні мати 60-70 % від порогових показників, через 3 тижні підвищуватись до 80-90 % при ЧСС  не більше 100-120 за хвилину.

Варіантом дозованої ходи є підйом по сходинках, що може здійснюватись в повільному темпі (1 сходинка протягом 3-4 с), швидкому (1 сходинка за 1 с), і в середньому.

Способи пересування по сходинках: приставним кроком на кожній сходинці  (для IV ФК), приставним кроком на кожній 3-4 сходинці (для ІІІ ФК), звичайним перемінним кроком (І-ІІ ФК).

Б. Лікувальна гімнастика.

Характеристику гімнастичних вправ див. тему ”Загальні основи лікувальної фізкультури”.

У відповідності з програмою фізичної реабілітації осіб, що перенесли гострий інфаркт міокарда (ВКНЦ АМН СРСР) лікувальну гімнастику проводять на диспансерному етапі реабілітації (табл. 27)

Таблиця 27

Фізична реабілітація осіб, що перенесли гострий інфаркт міокарда на диспансерному етапі реабілітації

Після річного курсу тренування хворим рекомендують самостійно продовжити тренування в домашніх умовах. 1 раз в 4-6 місяців хворих направляють на консультацію до кардіолога та лікаря ЛФК для перевірки і корекції навантаження.