ЕПІДЕМІОЛОГІЯ ЯК НАУКА ТА ЇЇ МІСЦЕ В СУЧАСНІЙ СТРУКТУРІ МЕДИЧНИХ НАУК, ВЧЕННЯ ПРО ЕПІДЕМІОЛОГІЧНИЙ ПРОЦЕС. КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ. .
Епідеміологія – самостійна галузь медицини, яка вивчає причини виникнення і поширення інфекційних хвороб, а також розробляє способи боротьби з ними, можливості їх запобігання і викорінення.
Сам термін, що запозичений з грецької мови (epi – на, demos – народ, logos – наука), означає вчення про появу і розповсюдження серед населення якихось масових явищ. На початку він стосувався лише інфекційних хвороб, і вже стало традицією саме таке його вживання. Але останнім часом почали говорити також про епідеміологію неінфекційних хвороб (наприклад, цукрового діабету) і навіть шкідливих звичок (куріння, наркоманія). Таке поширене вживання терміну на практиці нерідко призводить до непорозумінь, тому що між інфекційними і неінфекційними хворобами існує принципова відмінність.
Суттєвою особливістю інфекційних хвороб є їх заразність, тобто здатність розповсюджуватись серед людей і тварин. Ця здатність сформувалась еволюційно і забезпечує виживання збудника як біологічного виду.
Основним об’єктом епідеміології служить епідемічний процес, тобто поширення інфекційних хвороб серед людей. Дослідження його здійснюють за допомогою різних методів, частину з яких розробили самі епідеміологи, інші – запозичені із статистики, соціології, географії, гігієни, мікробіології, імунології, клінічної медицини тощо.
На основі вивчення закономірностей виникнення, поширення та згасання спалахів інфекційних хвороб утвердився й епідеміологічний метод дослідження. Він став своєрідним результатом синтезу методів соціальних, біологічних і медичних наук.
У минулому епідеміологія значною мірою була споглядальною наукою (займалась описом епідемій), а практичні заходи носили переважно емпіричний характер. Сьогодні вона має у своєму розпорядженні добре розроблену теорію і науково обґрунтовані, ефективні протиепідемічні заходи. Епідеміологія успішно задовольняє практичні запити охорони здоров’я, спрямовані на боротьбу із заразними хворобами та їх розповсюдженням.
Розрізняють загальну (теоретичну) частину епідеміології, в якій пояснюється епідемічний процес як явище, та спеціальну (практичну), що розробляє ті або інші технічні (наприклад, дезінфекція, масова імунізація) й організаційні (наприклад, система заходів проти занесення інфекцій з однієї місцевості в іншу) заходи боротьби з інфекційними хворобами.
ЕПІДЕМІЧНИЙ ПРОЦЕС
Будь-який живий організм, у тому числі мікроб, може існувати лише за умови постійного відтворення себе в нових поколіннях, що приходять на зміну одне одному. Впродовж еволюції живого світу багато видів мікроорганізмів (бактерії, віруси, гриби, найпростіші та ін.) пристосувались до життя в організмі людини або тварини, де вони знайшли необхідні умови для росту і розмноження. Але їх біологічний хазяїн є смертним. До того ж перебування патогенного мікроба в організмі людини чи тварини не байдуже для останніх, може спричинити хворобу і навіть загибель. Тому організм, у якому поселився хвороботворний мікроб, старається застосувати до прибульця сили, які б його нейтралізували або й знищили. Іншими словами, між макро- і мікроорганізмом відбувається постійна боротьба, в якій кожна сторона має власні інтереси. У цій взаємодії макроорганізм виробляє імунітет, тобто специфічний захист від мікроба-паразита, і переважно від нього звільняється. Все це диктує патогенному мікробу потребу періодично змінювати біологічного хазяїна, якого він використовує фактично як поживне середовище для відтворення свого виду.
|
Таким чином, епідемічний процес – безперервний процес взаємодії мікро- та макроорганізму на популяційному рівні, який супроводжується поширенням специфічних інфекційних станів серед людей і забезпечує збереження збудника у природі як біологічного виду. |
Будь-який епідемічний процес можна собі уявити як безперервний ланцюг з трьох основних ланок – джерела збудника інфекції, механізму передачі та сприйнятливого організму, що послідовно відтворюються (мал. 1). Розмножившись у макроорганізмі, який фактично стає на якийсь час джерелом збудника, патогенний мікроб за допомогою певного способу (механізму передачі) передається іншому сприйнятливому до нього організму, і цей останній стає новим джерелом.
Зазначені три ланки епідемічного процесу є водночас і його рушійними силами, без яких він не може існувати.
Джерело збудника інфекції
|
Під джерелом збудника, за Л.В. Громашевським, слід розуміти об’єкт, який є місцем його природного перебування і розмноження. Це свого роду резервуар, у якому відбувається процес природного накопичення збудників і звідси вони можуть виділятися й заражати сприйнятливу людину або тварину. |
У ролі джерела може виступати лише такий об’єкт, у якому збудники знаходять необхідні умови для свого існування і розмноження. Оскільки хвороботворні (тобто патогенні) види, як правило, пристосувались до паразитування в організмах людини і тварини, то саме останні можуть бути джерелом збудника інфекції. І лише деякі види збудників вільно живуть у природі, а тому їх резервуар формується у довкіллі.
Залежно від джерела усі інфекційні хвороби поділяють на антропонози, зоонози і сапронози.
При антропонозах джерелом збудника є лише заражена людина (хвора чи здоровий заразоносій). Хвора людина вважається більш небезпечною тому, що виділяє збудників у більшій кількості. Максимальна заразність при різних інфекціях припадає на різні періоди хвороби. Так, при кору, кашлюку, гепатиті А – це початковий період хвороби. При дизентерії, холері, висипному тифі максимальна заразність збігається з періодом розпалу захворювання. При деяких інфекційних хворобах (черевний тиф, паратифи А та В) найбільша інтенсивність виділення збудників у довкілля припадає на другу половину захворювання.
Виведенню збудників з організму сприяють часті рідкі випорожнення при холері, дизентерії, сальмонельозі; кашель, чхання – при кашлюку, кору, грипі. У разі гострого перебігу хвороби завдяки наростанню опірності (вироблення імунітету) організм звільняється від збудника ще до клінічного одужання, а іноді (грип, кір) й раніше. При хронічній формі інфекції відбувається безперервне або періодичне виділення збудника у довкілля, яке може тривати багато років (проказа, трахома, туберкульоз, токсоплазмоз). Клінічне видужання не завжди збігається з очищенням організму від збудника. Іноді виділення патогенного мікроба триває весь період реконвалесценції або й довше.
Людина або тварина, в організмі якої патогенні мікроорганізми паразитують без клінічних проявів хвороби, називається заразоносієм. Носії, виділяючи збудника впродовж деякого часу, а іноді й хронічно, становлять серйозну епідеміологічну небезпеку. Це пояснюється тим, що їх виявити набагато важче, ніж хворих, адже такі люди вважають себе здоровими.
Розрізняють три категорії заразоносійства: 1) здорове (без попереднього захворювання); 2) реконвалесцентне; 3) транзиторне. Здорове носійство часто виявляють в епідемічних осередках холери, дифтерії, скарлатини, менінгококової хвороби, поліомієліту. Спеціальні дослідження показали, що воно небайдуже для організму, бо в останньому відбуваються певні зміни, переважно імунного характеру. Тому здорове носійство свідчить про прихований, або безсимптомний, інфекційний процес. Воно переважно короткочасне і не інтенсивне. Але на одного хворого в епідемічному осередку можуть припадати десятки і навіть сотні здорових заразоносіїв. Така масовість різко підвищує їх роль в епідемічному процесі. Реконвалесцентне носійство спостерігається лише у частини видужуючих, воно також короткочасне і характеризується виділенням значно меншої кількості збудників, ніж у розпалі захворювання. Ще менше епідеміологічне значення має транзиторне носійство, при якому збудник не приживається в організмі зараженої особи і покидає його. Ця категорія носійства свідчить про наявність імунітету після перенесеного захворювання або вакцинації. Збудника вдається виділити одноразово.
Особливе епідеміологічне значення мають хворі або носії, які своєю професійною діяльністю пов’язані з виготовленням, обробкою, транспортуванням чи реалізацією у торговельній мережі харчових продуктів і питної води (працівники закладів харчової промисловості, їдалень, продовольчих магазинів, комунальної служби тощо) або контактують з дитячими групами (вихователі дитсадків, будинків дитини, шкільні вчителі та ін.). Зрозуміло, що одна така особа (декретований працівник) може заразити немало людей і навіть стати причиною спалахів інфекційних хвороб.
Для зоонозів характерне зараження людини лише від тварин (лептоспіроз, бруцельоз, туляремія, сибірка й ін.). Їх збудники адаптувались до безперервної циркуляції серед окремих видів домашніх (сільськогосподарських) і диких тварин. За певних умов людина може заразитись, але після цього сама, як правило, не стає джерелом, бо в людському колективі способи передачі зоонозних інфекцій не спрацьовують. Лише деякі інфекційні хвороби, що існують у природі як зоонози, можуть певний час розповсюджуватись у людському середовищі без участі тварин (наприклад, легенева форма чуми). Але відносно швидко цей епідемічний процес затухає, а тому не може забезпечити збереження збудника як біологічного виду.
Заразитись можна під час догляду за тваринами (наприклад, великою і дрібною рогатою худобою, свинями), їх забою, зняття шкури, розробки туші, стрижки овець і кіз, споживання сирого молока, недостатньо термічно обробленого м’яса, використання території і приміщень, забруднених хворими особинами. Такі зараження часто носять професійний характер (наприклад, бруцельоз у чабанів).
Серед диких тварин найбільше епідеміологічне значення мають гризуни (щури, миші, ховрахи тощо). Вони є джерелом збудника інфекції при лептоспірозі, геморагічних гарячках, чумі, туляремії, кліщовому енцефаліті та ін. При деяких інфекціях джерелом можуть бути хижі ссавці (наприклад, вовки і лисиці при сказі) або птахи (при орнітозі та сальмонельозі). Зараження людини відбувається різними способами, як зазначеними вище, так і внаслідок укусу твариною або через кровосисних комах.
Деякі патогенні для людини мікроорганізми можуть дуже довго перебувати і навіть накопичуватися у довкіллі. До них належать збудники легіонельозу, гістоплазмозу, системних мікозів, газової гангрени, лістеріозу, меліоїдозу, а також Bac. Сereus, що спричиняє кишкові інфекції. Спори цих мікробів можуть десятиліттями зберігатися у ґрунті, а в теплу пору року при високій вологості навіть проростати у вегетативні форми. При погіршенні умов вегетативні форми знову переходять у спори. Отже, ґрунт виступає своєрідним резервуаром цих збудників. Інфекційні хвороби, що спричиняються ними, дістали назву сапронози.
Механізм передачі інфекції
Для усіх інфекційних хвороб притаманна контагіозність (заразність) – властивість передаватися від хворих людей і тварин до здорових. Заразність інфекційної хвороби характеризується індексом контагіозності. Цей епідеміологічний показник позначає кількість захворілих на 100 чутливих до конкретної хвороби осіб, які були в контакті з джерелом збудника. Індекс контагіозності вимірюється у процентах або десятковим дробом (при цьому 100 контактних приймають за одиницю).
|
Збудники інфекційних хвороб переміщаються від джерела до сприйнятливого організму певним способом, що носить назву механізму передачі інфекції. Це друга ланка епідемічного процесу. |
Передача збудника від джерела антропонозної або зоонозної інфекції до сприйнятливого організму складається з трьох послідовних етапів: 1) виділення із зараженого організму; 2) перебування у довкіллі; 3) проникнення у новий організм (мал. 2). При сапронозах, як зрозуміло, перший етап відсутній.
Механізм передачі, до якого найкраще пристосувалися збудники різних інфекційних хвороб, безпосередньо залежить від локалізації їх в ураженому організмі, яка при різних хворобах суттєво відрізняється.
При локалізації збудників у кишечнику їх виведення може здійснитися разом з випорожненнями (фекаліями) або блювотинням. Із забрудненого ними довкілля мікроби можуть потрапити у травний канал сприйнятливого організму разом з харчовими продуктами або водою. Такий механізм передачі називається фекально-оральним.
Збудники, що локалізуються на слизових оболонках дихальних шляхів, потрапляють у повітря (при кашлі, чханні, голосній розмові і т.п.), зберігаються в ньому короткий час у крапельках аерозолю або на частинках пилу і попадають в організм людини при вдиханні. У цьому випадку механізм передачі називають крапельним.
У разі перебування збудників у крові й лімфі джерела вони циркулюють у замкнутій кровоносній системі, яка не має прямого зв’язку з довкіллям. Роль переносника можуть зіграти кровосисні комахи (воші, блохи, комарі та ін.). Насмоктавшись контамінованої збудником крові, вони самі стають заразними і передають його здоровій людині під час укусу. Цей спосіб зараження отримав назву трансмісивного.
Якщо ж збудники локалізуються на шкірі або слизових оболонках, то зараження може відбутись у випадку безпосереднього чи опосередкованого контакту між джерелом і сприйнятливим організмом. Такий механізм називається контактним.
Крім перерахованих чотирьох основних механізмів передачі розрізняють ще один – вертикальний, що забезпечує перехід збудників від матері до плода через плаценту, тобто від одного покоління до іншого. Цей спосіб зараження можна розглядати як різновид контактного механізму.
Перераховані механізми передачі збудників інфекційних хвороб реалізуються за допомогою конкретних факторів – різноманітних елементів довкілля, які забезпечують перенесення збудників від джерела до сприйнятливого організму. Сукупність таких факторів складають певні шляхи передачі інфекції, які при різних інфекційних хворобах можуть суттєво відрізнятись.
Фекально-оральний механізм зараження найчастіше здійснюється водним і харчовими шляхами.
Водний реалізується внаслідок забруднення води стоками, при змиві з поверхні ґрунту забруднень під час злив, танення снігу, при купанні людей і тварин у водоймах тощо. Частіше усього забруднюються відкриті водойми. У систему водопостачання збудники проникають у випадку пошкодження і негерметичності труб, засмічення оглядових колодязів, перебоїв у подачі води.
Люди заражаються при вживанні такої води для пиття або приготування їжі, при випадковому заковтуванні під час купання і т.ін. Такий шлях властивий кишковим інфекціям.
Масштаб заражень залежить від того, відбулося забруднення води одноразово (або протягом короткого часу) чи були повторні забруднення, яка кількість людей спожила її.
Трапляються випадки поширення збудників інфекційних хвороб за течією рік. При цьому спалахи з’являються послідовно в декількох населених пунктах, що розташовані за плином ріки і використовують річкову воду без очищення.
Харчовий (аліментарний) шлях передачі інфекції – один з найчастіших варіантів поширення кишкових інфекцій.
Терміни перебування патогенних мікробів у продуктах харчування коливаються в дуже широких межах і залежать як від властивостей самого мікроорганізму, так і від продукту, умов його зберігання та способів приготування. У харчових продуктах деякі збудники здатні розмножуватись і накопичуватися (наприклад, сальмонели у м’ясі та молоці). Слід зазначити важливе значення у поширенні деяких інфекційних хвороб молока і сметани, позаяк вони широко використовуються без термічної обробки, мають рідку консистенцію, що сприяє розподілу збудника по всьому об’єму продукту.
Зараження може відбутись через м’ясні продукти, рибу, яйця і різні страви з них. Продукти тваринного походження можуть забруднюватись як за життя інфікованої тварини, коли збудник проникає у її м’язи чи внутрішні органи, так і посмертно (через забруднені руки і знаряддя різника або кухаря під час забою і розробки туші; при контактуванні чистих продуктів із контамінованими збудником як безпосередньо, так і через тару, посуд; можлива передача збудників з ґрунтом, водою, виділеннями гризунів, мухами і тарганами). Певну епідеміологічну небезпеку несуть овочі, кондитерські вироби.
Для «молочних» спалахів інфекції характерний раптовий підйом захворюваності зі швидким наступним зниженням, ураження населення території, що постачається молоком з певного господарства або магазину. Захворюють переважно ті, що спожили непряжене молоко (часто діти). Велика концентрація збудників у молоці призводить до важких захворювань.
Передача збудників інфекційних хвороб через ґрунт при кишкових інфекціях може здійснюватися таким ланцюжком: фекалії хворого чи носія – ґрунт – овочі – сприйнятливий організм людини; або: фекалії хворого чи носія – ґрунт – вода відкритих водойм – сприйнятлива людина.
В окремих випадках фекально-оральний механізм реалізується через брудні руки, деяких комах (механічне перенесення патогенних мікроорганізмів мухами, тарганами, мурашками), предмети побуту, що використовуються для пиття, їжі, куріння, купання тощо.
При крапельному механізмі передачі струмінь повітря, яке видихує хворий чи носій, захоплює частинки слизу, що вкриває дихальні шляхи (а з ним і мікробів), і виводить їх назовні у вигляді аерозолю. Найбільша кількість частинок аерозолю утворюється при чханні, менша – при кашлі й розмові. Особливу небезпеку становить найдрібніший аерозоль, який проникає у глибокі відділи дихальних шляхів, аж до альвеол. Тривалість утримування крапельок у повітрі залежить від їх розмірів (великі осідають швидше), стану повітря (у нерухомому повітрі крапельки падають швидше), його вологості та електричного заряду крапельок.
Збереження життєздатності збудників, що знаходяться у крапельках, залежить від вологості повітря, дії сонячної радіації, захисних властивостей слизу й інших причин.
Передача інфекції крапельним шляхом можлива переважно на відстань 2-3 м, тобто в межах кімнати, де перебуває джерело збудника. Лише віруси кору й вітрянки, які стійкіші за інших збудників у довкіллі, можуть поширюватись з потоком повітря у сусідні приміщення.
Крапельним шляхом передаються інфекції дихальних шляхів. Цей шлях забезпечує швидке поширення інфекцій, особливо тих, що мають короткий інкубаційний період. Так, під час епідемії грипу за короткий час захворює велике число неімунних людей. Вважають, що грип поширюється зі швидкістю транспорту, яким користуються заражені люди.
Інфекції дихальних шляхів належать переважно до антропонозів, оскільки крапельна передача типова для колективів людей (мовне спілкування, колективне життя). Вони поширюються переважно у холодну пору року (через значну скупченість людей, краще зберігання збудників у повітрі при низькій температурі, зниження рівня імунітету).
Пиловий шлях передачі, фактично, є продовженням крапельного. Осідаючи на різні поверхні, контаміновані збудником крапельки перетворюються на пил. При підмітанні підлоги, струшуванні одягу патогенні мікроби з пилом піднімаються в повітря і можуть потрапити в дихальні шляхи. Такий спосіб «спрацьовує» лише в разі стійкості збудника до висихання. Тому «пилове» зараження відбувається при туберкульозі, дифтерії і не можливе при кору, кашлюку, менінгококовій інфекції.
При трансмісивному механізмі зараження передачу мікроорганізмів здійснюють кровосисні членистоногі. В їх організмі збудник накопичується, а іноді й проходить певний цикл розвитку (наприклад, малярійний плазмодій в організмі малярійного комара). Такі комахи заражають людину під час кровоссання, якщо збудник знаходиться у слині переносника, або своїми виділеннями, якими забруднюються одяг і шкіра людини. Так, одежні і головні воші є переносниками збудників висипного тифу, вошивого поворотного тифу, волинської гарячки; блохи поширюють чуму і щурячий висипний тиф; комарі анофелес – малярію; москіти – лейшманіози, флеботомну гарячку; іксодові кліщі – кліщовий енцефаліт, гарячку Ку тощо.
Такі біологічні переносники, як інфіковані кліщі, передають деяких збудників інфекційних хвороб своєму потомству (трансоваріально). Це має важливе епідеміологічне значення, позаяк у такий спосіб переносники стають резервуаром тривалого зберігання інфекції у природі.
Для кров’яних інфекцій характерна чітка сезонність, яка збігається з періодом активності переносників. Часто такі інфекції мають природну осередковість, тобто виявляються в певній місцевості.
Контактний механізм властивий для інфекцій зовнішніх покривів. Він здійснюється прямим або непрямим контактом. Інфікування шляхом прямого контакту характерне, зокрема, для таких антропонозів, як: венеричні хвороби, сказ, содоку (хвороба укусу щурів), ВІЛ-інфекція. Збудники цих хвороб малостійкі у довкіллі, тому прямий контакт їм конче потрібний для зараження. Усі інші інфекції цієї групи передаються головним чином непрямим контактом: інфекційний мононуклеоз, короста, сибірка, бруцельоз тощо.
Контактно-побутовий (побутовий) шлях передачі інфекції уможливлює перенесення стійких збудників. З джерела вони потрапляють на різноманітні предмети вжитку (білизну, рушник, іграшки, дверні ручки, ванну тощо). В окремих випадках патогенні мікроби можуть дуже довго зберігатися на об’єктах довкілля, а при переміщенні цих об’єктів – заноситися на нові території. Так, відомі випадки заносу сибірки і гарячки Ку при перевезеннях різноманітних предметів і товарів з однієї країни в іншу.
Розповсюдження інфекції прямим (у тому числі й статевим) і непрямим (контактно-побутовим) шляхами здійснюється повільно. Захворювання концентруються переважно у сім’ях, квартирах, виробничих і дитячих колективах.
Одні інфекції проникають через здорову шкіру, інші – лише через ушкодження під час медичних парентеральних маніпуляцій. Через недостатньо простерилізований інструментарій поширюються збудники гепатитів В, С, D, ВІЛ-інфекція та ін. Враховуючи те, що збудники цих захворювань проникають лише через пошкодження зовнішніх покривів, використовують термін «рановий механізм передачі», підкреслюючи цим те, що для реалізації епідемічного процесу недостатньо лише простого контакту.
Сприйнятливість та імунітет
Третьою ланкою епідемічного процесу є сприйнятливий організм, оскільки лише в ньому може розвинутися інфекційний процес у відповідь на вторгнення збудника.
|
Сприйнятливість – це видова здатність організму реагувати на інфікування розвитком хвороби або носійства. |
До багатьох інфекційних хвороб відзначається висока сприйнятливість людей, що пов’язано як з особливостями збудників (їх патогенністю, адаптованістю до організму хазяїна, інфекційною дозою), так і з факторами, що залежать від самого організму. Так, після зараження бактеріями дифтерії, черевного тифу чи вірусом кору звичайно розвивається інфекційна хвороба з яскравими клінічними проявами. У таких випадках говорять про високу сприйнятливість до інфекцій.
Разом з тим, люди як біологічний вид мають видову несприйнятливість до ряду інфекційних хвороб тварин, що передається за спадковістю.
|
Відповідно виділяють ще одне поняття, за змістом протилежне до сприйнятливості, – резистентність макроорганізму, тобто природну несприйнятливість. |
Вона базується на багатьох неспецифічних і специфічних факторах захисту.
До факторів неспецифічної резистентності належать загальні покриви – шкіра і слизові оболонки, що є серйозною механічною перешкодою для мікроорганізмів. Окремі ділянки слизової оболонки вкриті миготливим епітелієм, який сприяє механічному видаленню мікроорганізмів з її поверхні. Нормальна мікрофлора, що заселяє шкіру і слизові оболонки, є антагоністом для патогенної. Важливу захисну роль відіграють лізоцим, що є практично у всіх тканинах, шлунковий сік і травні ферменти. Вагомий неспецифічний захист складають фагоцитарна система, комплемент, лейкіни, інтерферон та ін.
Другою, дуже потужною лінією оборони організму є імунітет – властивість організму оберігати свою антигенну постійність впродовж життя.
Імунітет може бути природженим і набутим. Природжений імунітет у свою чергу буває видовим, завдяки якому люди не заражаються багатьма хворобами тварин, і материнським (пасивним), що зумовлений наявністю у новонароджених антитіл, отриманих від імунної матері через плаценту або з молоком. Саме цей імунітет оберігає дітей перших 3-6 міс. життя від гепатиту А, краснухи, кору та деяких інших інфекційних хвороб.
Після перенесеної інфекції виробляється набутий природний імунітет, який може бути стерильним (коли збудник, що спричинив хворобу, видалений з організму цілком) і нестерильним (при зберіганні живого збудника в макроорганізмі). Стерильний імунітет виникає після перенесення гострих інфекцій, але напруженість його неоднакова. Так, після краснухи, кору, вітрянки, кашлюку, гепатиту А звичайно виникає стійкий довічний імунітет і повторні захворювання трапляються рідко; дифтерія, черевний тиф залишають менш стійкий імунітет; дизентерія і грип характеризуються короткочасним постінфекційним імунітетом. Нестерильний імунітет формується при туберкульозі, бруцельозі, сифілісі, захищаючи організм людини від повторних заражень.
Штучний імунітет створюється організмом активно, у відповідь на введену вакцину, або виникає пасивно, після введення імунної сироватки чи імуноглобуліну, що містять антитіла до певного збудника.
На формування імунітету суттєво впливають різні фактори: індивідуальні особливості організму (в окремих осіб імунітет виробляється сповільнено або не виробляється); вік (імунологічна реактивність грудних дітей та у старечому віці знижена); особливості харчування людини (негативний вплив незбалансованого раціону та нестачі вітамінів); клімат (при деяких інфекційних хворобах у південних районах імунітет формується активніше, ніж у північних); екологічна ситуація. Чорнобильська катастрофа суттєво змінила імунологічну реактивність людей. Так, протягом останніх років значно зросла кількість
імунодефіцитних станів у людей і дітей зокрема, через що почастішали не лише інфекційні, але й пухлинні, автоімунні, алергічні та інші захворювання.
Крім індивідуального імунітету розрізняють колективний імунітет та імунний прошарок населення. Під колективним імунітетом розуміють несприйнятливість суспільства до інфекційних хвороб. Він створюється внаслідок перенесеної епідемії або завдяки масовій вакцинації населення і досягненню високого матеріального та культурного рівня (забезпечення якісним харчуванням, житлом, екологічне благополуччя тощо). Вакцинацію можна вважати успішною, якщо після неї в колективі не менше 80 % осіб набуває повноцінного імунітету. За таких умов створюється достатній імунний прошарок населення (частка осіб, які несприйнятливі до певної інфекційної хвороби), що стає на заваді появи нових випадків хвороби.
Однак збудники відзначаються мінливістю. У першу чергу це стосується їх вірулентності. Ще на початку XX сторіччя було встановлено, що пневмококи, виділені від хворих і носіїв, мають різну вірулентність. Пізніше було підтверджено, що збудники здатні змінювати свою вірулентність на різних стадіях хвороби. Згодом динамічне спостереження за групами людей показало зміни вірулентності збудників під час епідемічного та інфекційного процесів.
Поняття паразитарної системи набагато ширше, ніж «епідемічний процес», оскільки останній є лише її окремим випадком, при якому взаємодія паразита і хазяїна відбувається на основі специфічного механізму передачі збудників від джерела до сприйнятливого організму.
Залежно від способу перебування збудників у довкіллі та їх стійкості до шкідливих для них чинників навколишнього середовища розрізняють відкриту, напіввідкриту та закриту паразитарні системи.
Чи не найпристосованішими до існування у довкіллі є збудники кишкових інфекцій. Відтак, вони є класичними представниками відкритої паразитарної системи, при якій паразит спроможний відносно тривалий час зберігатися поза організмом хазяїна.
Повною протилежністю відкритої є закрита паразитарна система, при якій збудники в силу своєї непристосованості не можуть зберігатися у довкіллі, а потребують прямої передачі від джерела до сприйнятливого організму (збудники венеричних хвороб, ВІЛ, вірус сказу та інші абсолютні паразити).
Для напіввідкритих паразитарних систем характерне нетривале перебування збудників у навколишньому середовищі. До такого типу належать інфекції дихальних шляхів (грип, краснуха, кашлюк, дифтерія та ін.).
ЗАХОДИ ЩОДО НЕЙТРАЛІЗАЦІЇ ДЖЕРЕЛА ЗБУДНИКА
Збудники інфекційних хвороб у ході еволюції пристосувалися до паразитичного способу життя в організмі людини або тварини. Саме в організмі господаря вони знаходять оптимальні умови для свого існування та розмноження. Відтак заражена людина (або тварина) стає природним середовищем для патогенних мікроорганізмів і головним їх джерелом.
При антропонозах найважливішим заходом, спрямованим на знешкодження джерела, є ізоляція хворих. З’ясовано, що хворі на тяжкі форми інфекційної хвороби виділяють величезну кількість збудника впродовж тривалого часу. Однак, завдяки яскравій клінічній картині, їх, як правило, виявляють і рано ізолюють. При легких та атипових формах хвороби збудники виділяються у значно меншій дозі. Проте через труднощі діагностики (розпізнаються пізно або й не розпізнаються) вони значно небезпечніші для інших. При багатьох інфекціях виділення збудника починається з перших годин захворювання (а часто ще в інкубаційний період), тому ізоляція повинна бути якомога ранньою.
Для своєчасної ізоляції хворих необхідна рання і точна діагностика. Інфекційних хворих виявляють при медичному спостереженні в осередках, санітарних обходах, профілактичних оглядах, зверненні за медичною допомогою самого хворого. У цій роботі важливу роль відіграють сімейні та дільничні лікарі, кабінет інфекційних захворювань (КІЗ) поліклініки. Хворих ізолюють вдома або в умовах лікарні. При черевному і висипному тифах, паратифах А і В, дифтерії, холері, поліомієліті госпіталізація обов’язкова. Хворих на грип, кір, кашлюк, дизентерію за певними клінічними та епідеміологічними показаннями можна ізолювати й вдома.
Для ізоляції вдома захворілому потрібно виділити окрему кімнату та предмети догляду, здійснюють заходи, які виключать можливість зараження членів сім’ї (поточна дезінфекція, носіння масок і т.ін.). При госпіталізації в інфекційну лікарню (відділення) хворі ізолюються в бокси або палату за видом інфекції. Слід зазначити, що інфекційних хворих перевозять до лікарні на спеціальному транспорті, який після використання ретельно дезінфікують. Інфекційна лікарня працює в такому протиепідемічному режимі, який робить безпечним перебування у ній різних хворих і персоналу. Ізоляція реконвалесцентів закінчується після припинення виділення ними збудника.
До методів, спрямованих на знешкодження джерела збудника, належать такі лікувальні заходи, що призводять до звільнення організму від нього. Наприклад, застосування антибіотиків при бактерійних інфекціях чи противірусних препаратів при вірусних хворобах.
Особливу небезпеку становлять здорові заразоносії, адже виявити їх можна лише за допомогою лабораторних досліджень. Так, при поліомієліті та менінгококовій інфекції на один випадок клінічно вираженого захворювання припадають сотні здорових носіїв, котрих частіше виявляють серед осіб, що спілкувалися з хворим (контактне носійство). У разі виявлення заразоносіїв здійснюють їх ізоляцію, медикаментозну санацію (іноді без ізоляції) і повторне обстеження, щоб довести звільнення організму від збудника. Якщо особа належить до так званої декретованої групи, його на період заразоносійства не допускають до роботи у дитячих колективах, закладах громадського харчування тощо.
У разі розповсюдження особливо небезпечних інфекційних хвороб (чума, холера, деякі геморагічні гарячки) вдаються до карантину – жорстких заходів, які забезпечують повну ізоляцію епідемічного осередку і дотримання у ньому суворого протиепідемічного режиму. Карантин супроводжується воєнізованою охороною території осередку із забороною виїзду з нього без попереднього обстеження.
Шляхи знешкодження джерел при зоонозних інфекціях бувають різними. Зокрема, при лептоспірозі, кримській геморагічній гарячці, лістеріозі вдаються до знищення шкідливих гризунів. Особливо цінних домашніх тварин ветеринарна служба може ізолювати і лікувати. Усіх інших – знищують. У господарстві, де виявлені хворі тварини, встановлюють карантин, здійснюють поточну дезінфекцію. М’ясо, органи забитих сільськогосподарських тварин за певних умов (наприклад, після проварювання в казанах під тиском) можуть бути допущені до реалізації.
При кожній хворобі епідемічна небезпека джерела збудника має свої особливості. Знання їх суттєво допомагає визначити обсяг і характер протиепідемічних заходів.
ВИЯВЛЕННЯ, РЕЄСТРАЦІЯ ТА ІЗОЛЯЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРИХ. ЕЛЕМЕНТИ ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ
Інфекційних хворих виявляють пасивно – при звертанні самого хворого за медичною допомогою у поліклінічні та лікувальні заклади, а також активно – шляхом організації подвірних обходів в епідемічному осередку. Важливим методом обстеження є опитування хворого чи осіб, які мають відомості про нього. Отримані в результаті опитування дані дозволяють визначити наступні напрямки епідеміологічного обстеження: виявлення й обстеження осіб, які можуть бути причетні до епідемічного спалаху (контактні з хворим особи, ймовірні джерела збудника тощо); дослідження об’єктів довкілля, які можливо зазнали бактерійного (вірусного, грибкового і т.д.) обсіменіння; обсяг лабораторних досліджень; документація, що підлягає вивченню.
У результаті огляду епідемічного осередку отримують об’єктивні дані про нього. Огляду підлягають квартира захворілого, іноді місце його роботи, дитячий заклад, комунальні служби тощо. Залежно від конкретної інфекції визначають ті об’єкти, які можуть мати певне епідеміологічне значення. Так, в осередку кишкових інфекцій простий огляд джерел водопостачання, місць зберігання і готування їжі іноді може вказати на ймовірні фактори передачі; у разі внутрішньошпитальних інфекцій огляд дозволяє встановити дотримання санітарно-протиепідемічного режиму у медичному закладі.
У ході опитування й огляду епідемічного осередку виділяються об’єкти, які підлягають лабораторному обстеженню: вода, харчові продукти, змиви з обладнання і т.д. Для виявлення джерела збудника вдаються до бактеріологічних, вірусологічних, серологічних досліджень матеріалу від людей і тварин, а також до фаготипування виділених патогенних бактерій.
Результати обстеження заносять у карту епідеміологічного обстеження осередку інфекційної хвороби.
У разі антропонозних інфекцій раннє і повне виявлення інфекційних хворих дозволяє їх своєчасно ізолювати, а відтак – припинити епідемічний процес.
Виявлених хворих госпіталізують за наявності конкретних клінічних чи епідеміологічних показань). Перевезення у стаціонар здійснюють дезінфекційні відділи санепідемстанції, у розпорядженні яких є відповідні транспортні засоби.
При деяких інфекційних хворобах (черевний тиф, гепатит А, дизентерія та ін.) доцільно відвідати квартиру хворого, місце його роботи, провести обстеження контактних осіб.
Медичні працівники, які обслуговують інфекційних хворих, піддаються певному ризику зараження. Щоб його уникнути, слід ретельно мити руки після кожного контакту з хворими чи їх предметами (при інфекціях зовнішніх покривів і кишкових інфекціях), застосовувати респіратори (при інфекціях дихальних шляхів), захисні комбінезони (при кров’яних інфекціях). З хворими на особливо небезпечні інфекції потрібно працювати у протичумному костюмі.
Аналіз інфекційної захворюваності здійснюють за певний відрізок часу (місяць, рік), а також з врахуванням віку, статі, професії хворих, місць їх проживання, пори року, джерела збудника, природної осередковості тощо. Первинним матеріалом для статистичної обробки служать дані обліку та обстеження кожного випадку хвороби, які заносять у карту епідеміологічного обстеження.
Статистичні дані наводять в абсолютних і відносних величинах. Структуру та динаміку епідемічного процесу зручно аналізувати, якщо їх подати у таблицях і графічно – у вигляді графіків, діаграм, картограм і т. ін. Показник захворюваності визначають з розрахунку на 100 000 населення за такою формулою:
× 100 000.
Показник смертності визначається подібним чином:
× 100 000,
для дітей – з розрахунку на 10 000.
Крім смертності є ще таке поняття, як летальність – відсоток померлих з числа тих, які захворіли на певне інфекційне захворювання. Цей показник визначається за таким відношенням:
× 100.
Показник летальності дає об’єктивне уявлення про важкість інфекційної хвороби і ефективність лікування.
Знаючи вказані показники за минулий період (попередні квартали, роки), можна оцінити динаміку захворюваності, ефективність протиепідемічних і лікувальних заходів.
ЗАХОДИ ЩОДО ПЕРЕРИВАННЯ
МЕХАНІЗМУ ПЕРЕДАЧІ ІНФЕКЦІЇ
Щоб розірвати механізм передачі, основні зусилля спрямовують на знешкодження факторів довкілля, через які розповсюджується інфекція. Для цього використовують засоби дезінфекції, дезінсекції та дератизації.
ДЕЗІНФЕКЦІЯ
|
Дезінфекція (des – заперечення, іnfectіon – інфекція) – комплекс заходів, спрямованих на умертвіння або видалення з об’єктів патогенних мікроорганізмів (бактерій та їх токсинів, вірусів, рикетсій, найпростіших, грибів тощо). Цим «дезінфекція» відрізняється від терміну «стерилізація», під яким розуміють знищення усіх видів мікроорганізмів, у тому числі непатогенних. |
Розрізняють два види дезінфекції – осередкову і профілактичну.
Осередкова дезінфекція залежно від того, на якому етапі передачі інфекції вона здійснюється, розподіляється на поточну і кінцеву.
Поточну дезінфекцію здійснюють у безпосередньому оточенні хворого або заразоносія з метою запобігання розсіюванню збудників інфекційних хвороб у довкіллі. Її проводить медичний персонал лікувально-профілактичних закладів. Дільничний лікар при першому відвідуванні хворого організує первинні протиепідемічні заходи в осередку, інструктує обслуговуючий персонал про особливості проведення дезінфекції і передає подальше спостереження за осередком відповідному спеціалісту.
У приміщеннях амбулаторії, поліклініки та лікарні (оглядові кабінети, санпропускники, палати, коридори, туалети) щодня (двічі на день) проводять вологе прибирання із застосуванням мийних засобів. Окремо дезінфікують промарковані збиральний інвентар (посуд, ганчір’я, мочалка, цебра та ін.) для прибирання палат, коридорів і туалетів.
Предмети догляду за хворими знезаражують після кожного користування. Білизну хворих у відділенні збирають у бавовняні мішки або металеві баки з кришкою. Після попереднього сортування і дезінфекції ці речі відправляють у пральню лікарні. Потрібно здійснювати регулярну дезінфекцію приміщень, де зберігають білизну. Клейончасті знімні чохли з матраців старанно протирають дезінфікуючим розчином. Речі хворого складають у мішок і спрямовують для камерного знезаражування. Виділення хворого підлягають знезараженню у туалеті чи підкладних суднах. Судна дезінфікують у спеціальних баках з кришками і миють. Останнім часом почали впроваджуватися спеціальні машини для дезінфекції і мийки суден та іншого забрудненого інвентарю.
Посуд, яким користувався хворий, знезаражують і миють. Знезаражений посуд просушують на виділеному для цього чистому столі і зберігають у шафі. Залишки їжі збирають у бак з кришкою і знезаражують шляхом заливання дезрозчином. Речі і посуд хворих повертають їм лише після попереднього знезаражування.
Автотранспорт, яким був доставлений інфекційний хворий в приймальне відділення, дезінфікується у санітарному шлюзі або на спеціально обладнаній площадці, що має стік для змивних вод. Автомобіль зрошують дезінфікуючим розчином або ретельно протирають спочатку зовнішні ручки дверей кабіни, потім – усі частини салону, причому підлогу – двічі. Металеві частини після обробки протирають чистим сухим ганчір’ям. Взимку рекомендується використовувати гарячі розчини дезінфектантів або додавати у них інгредієнти, що перешкоджають замерзанню (антифриз).
Завдання заключної дезінфекції – знищення збудників інфекційних хвороб в епідемічному осередку після госпіталізації, видужання, виїзду або смерті хворого.
Заключну дезінфекцію виконує дезінфекційна бригада, що звичайно складається з 2-3 працівників (лікаря-дезінфекціоніста чи помічника епідеміолога і 1-2 дезінфекторів). Бригада оснащується гідропультом, відрами, щітками для чищення м’яких речей та одягу, розпилювачами для порошків і рідин, мішками для транспортування речей у дезкамеру, розфасованими дезінфекційними середниками, халатами, шапочками, респіраторами, захисними окулярами, гумовими рукавичками, милом, чистими знезараженими ганчірками. В осередках карантинних інфекцій персонал забезпечується ще й спеціальним захисним одягом.
Профілактичну дезінфекцію виконують незалежно від наявності інфекційних хвороб. Її мета – знищити збудників на тих об’єктах довкілля, на яких вони можуть з’явитись і призвести до зараження людей. Для цього систематично проводять дезінфекцію питної води, нечистот, пастеризацію молока, місць громадського користування (туалети, вокзали), а також підтримують санітарний режим у лікувальних установах, дитячих закладах, на підприємствах харчової промисловості.
При дезінфекції використовують фізичні та хімічні засоби знезараження.
ФІЗИЧНІ ЗАСОБИ ЗНЕЗАРАЖЕННЯ
До фізичних засобів належать механічні, термічні і променеві дезінфікуючі середники.
Механічні засоби – чищення, вологе прибирання, прання, витрушування та ін. Цими засобами можна звільнити багато речей і поверхонь від пилу і бруду, а відтак – від значної кількості мікроорганізмів.
За допомогою побутового пиловсмоктувача разом з пилюкою видаляється до 98 % мікробів. При провітрюванні помешкань протягом 15 хв кількість мікроорганізмів у повітрі різко зменшується, а через 30 хв вони майже відсутні. Промисловість випускає спеціальні вентиляційні установки, що широко застосовуються в лікувально-профілактичних закладах. Провітрювання має велике значення при профілактиці грипу, кору, вітряної віспи, краснухи й інших інфекційних хвороб, збудники яких передаються крапельним шляхом і нестійкі у повітрі. Для зменшення бактерійного забруднення повітря чи води може використовуватися ще й фільтрування.
Термічні і променеві засоби – це використання високої або низької температури, висушування, ультразвуку, струмів ультрависокої частоти (УВЧ), а також надвисокочастотного (НВЧ), радіоактивного опромінення, освітлення ультрафіолетовими лампами, що мають бактерицидну дію (від лат. caedo – убиваю).
Гаряче повітря або сухий жар. Ці засоби застосовують у повітряних стерилізаторах та інших апаратах для знезараження лабораторного посуду, інструментів. Гаряче повітря використовують також у повітряних камерах для дезінсекції одягу, матраців, подушок, ковдр або інших речей. Прасування білизни, одягу гарячою праскою також призводить до знезараження.
Кип’ятіння застосовують для знезараження посуду, предметів догляду за хворими, білизни, іграшок. Знезаражуюча дія кип’ятіння посилюється при додаванні у воду соди або мила. Зокрема, для знезараження постільної, натільної білизни, рушників, хустинок, фіранок і т.п. використовується бучення – метод, при якому забруднену білизну спочатку замочують у 0,5-1 % розчині кальцинованої соди, а через 6-12 год кип’ятять впродовж 1-1,5 год. Сучасні лікарні обладнані пральними машинами, де прання поєднується із знезараженням білизни кип’ятінням.
Водяна пара використовується у дезінфекційних камерах з метою знезараження одягу, постільної білизни й інших м’яких речей. У парових стерилізаторах її використовують для знезараження і стерилізації перев’язувального матеріалу та інструментів.
Випалювання і прожарювання за допомогою спиртівки, газового пальника чи паяльної лампи використовують для дезінфекції лабораторних петель, голок, ватних корків, пробірок тощо.
Спалювання. У спеціальних печах, ямах або на багаттях спалюють сміття, ганчірки, залишки їжі, трупи тварин тощо.
Пастеризація – це прогрівання харчових продуктів до температури 70-80 °С протягом 30 хв або до 90 °С протягом 3 с, що призводить до загибелі вегетативних форм мікробів, але не знищує їх спор.
Тіндалізація (повторна, дробна пастеризація) – прогрівання білкового матеріалу при температурі 56-58 °С протягом 1 год щодня впродовж 5-6 днів. У такий спосіб вдається знищувати спори, які проростають.
Холод. Штучне заморожування патогенних збудників не призводить до їхньої повної загибелі. Однак при низькій температурі знижується кількість мікроорганізмів, а також сповільнюється їхня життєдіяльність. Тому таку обробку використовують як консервувальний засіб у харчовій промисловості.
Висушування. Іноді може використовуватися саме такий спосіб дезінфекції, оскільки деякі патогенні мікроорганізми під впливом тривалого висушування гинуть.
Сонячне світло, ультрафіолетові промені. Їх використовують для зниження бактерійного забруднення повітря і поверхонь. Ультрафіолетові промені одержують за допомогою спеціальних бактерицидних ламп, які широко застосовуються у маніпуляційних кабінетах, операційних блоках, палатах та інших приміщеннях лікарень і поліклінік.
ХІМІЧНІ ЗАСОБИ ЗНЕЗАРАЖЕННЯ
Хімічний метод дезінфекції базується на використанні хімічних речовин та їх поєднанні з мийними засобами. Основною вимогою, що ставиться до хімічних дезінфектантів, є добра їх розчинність у воді або утворення в ній емульсії. Засіб повинен бути ефективним у якомога менших концентраціях і швидко вбивати мікроорганізми; забезпечувати знезаражувальну дію навіть при наявності органічних речовин; бути достатньо стійкими при збереженні та нетоксичними для людей.
Ефективність дезінфекції залежить від ряду факторів: концентрації активної речовини, її кількості, особливостей знезаражуючих об’єктів, засобів їхньої обробки і часу впливу (витримки). Зокрема, наявність у середовищі органічних речовин (кров, слиз, мокрота) затримує процес загибелі мікробів, підвищення температури розчину посилює бактерицидний ефект. Важливе значення має й рівень рН середовища. Так, препарати хлору, які часто використовуються для дезінфекції, діють сильніше в кислому середовищі, ніж у лужному. Їх доцільно застосовувати з активаторами, які стимулюють виділення активного хлору і завдяки цьому посилюють бактерицидний ефект. Активаторами найчастіше служать амонійні солі: хлорид, нітрат або сульфат амонію, а також аміак (10 % нашатирний спирт). Готують активовані розчини безпосередньо перед використанням.
Найчастіше вдаються до вологого методу дезінфекції з використанням дезрозчинів або аерозолів. Зануренням у розчини обробляють білизну, посуд, іграшки, зрошенням – стіни, меблі, протиранням – картини, поліровані речі. Аерозолі застосовують насамперед для знезараження повітря і поверхонь.
У дезінфекційній практиці використовуються різні хімічні сполуки.
1. Хлорвмісні засоби.
Хлорне вапно. Його діюча речовина – активний хлор. Випускається трьох сортів, що містять відповідно 35, 32 і 26 % активного хлору. Хлорне вапно, яке містить менше ніж 15 % активного хлору, для дезінфекції непридатне. Активним хлором називають ту його кількість, яку може витиснути з хлорного вапна розведена соляна або сірчана кислота. Використовується для дезінфекції при кишкових інфекціях та інфекціях дихальних шляхів. Має віруліцидні, бактерицидні, спороцидні та фунгіцидні властивості.
Сухе хлорне вапно застосовують для знезаражування рідких виділень хворого (харкотиння, блювотиння, сеча, рідкий кал) і дезінфекції місць виплоду мух. Для приготування робочих розчинів використовують прояснений (маточний) 10 % розчин хлорного вапна. Для приготування одного відра такого розчину у 10 л води розчиняють 1 кг хлорного вапна. Відро закривають кришкою і залишають на 24 год, причому в перші 4 год необхідно не менше ніж 3 рази перемішати суміш для повнішого переходу активного хлору в розчин. Освітлений розчин, що утворився, зливають або відфільтровують у посудину з темного скла з корком і зберігають у прохолодному темному місці. Такий розчин ефективний лише впродовж перших 10 днів. Він потрібен для приготування більш розведених робочих розчинів. Для дезінфекції житлових приміщень при кишкових і крапельних інфекціях бактерійної та вірусної етіології використовують 0,2-0,5 % розчин хлорного вапна; малоцінні речі та посуд замочують у 0,2-3 % розчинах. Для знезаражування при туберкульозі та сибірці застосовують 5-10-20 % освітлені розчини. Слід зазначити, що хлорне вапно має стійкий неприємний запах, подразнює слизові оболонки очей і дихальних шляхів, знебарвлює тканини, викликає корозію металу.
Хлораміни (хлорамін Б, хлорамін ХБ) – містять 25-29 % активного хлору. Діють бактерицидно, вірулецидно і фунгіцидно. На спори бактерій впливають тільки активовані 1-4 % розчини хлорамінів. Активування досягають додаванням до розчинів аміаку (у співвідношенні до хлору 1:8-1:16) або солей амонію (у співвідношенні 1:1-1:2). Активовані розчини готують безпосередньо перед їх використанням. Активування хлораміну або хлорного вапна дозволяє зменшити концентрацію препаратів у 2-10 разів, експозицію – у 3-4 рази, а витрати препарату – в 2-10 разів. 3 метою знезаражування білизни, посуду, іграшок, предметів догляду за хворими, приміщень, меблів використовують 0,2-3 % розчин хлораміну. Міцні концентрації (5-10 %) застосовують при туберкульозі, мікозах і спорових формах збудників.
Двітретинноосновна сіль гіпохлориту кальцію (ДТСГК) містить 47-52 % активного хлору. Має велику стійкість – може зберігатися до 5 років. Може використовуватись для усіх видів дезінфекції в концентраціях нижчих, ніж хлорне вапно. Застосовують у вигляді сухого порошку, неосвітленого та освітленого розчинів для дезінфекції води, виділень хворого, стін, підлоги, меблів, посуду, ґрунту. Розчин готують за 30 хв до застосування.
Нейтральний гіпохлорит кальцію (НГК) – також має широкий спектр антимікробної дії, оскільки містить 50-70 % активного хлору. Препарат у виді 0,25-10 % розчину застосовується для дезінфекції нежитлових приміщень, надвірних споруд, вбиралень і т.ін. при кишкових і крапельних інфекціях бактерійної і вірусної етіології, туберкульозі у виді освітлених і неосвітлених розчинів, а також у сухому стані.
Натрієва (калієва) сіль дихлорізоціанурової кислоти (НСДХІК) – містить 56-60 % активного хлору. Використовується у вигляді 0,1-0,3 %, іноді 3-5 % водних розчинів. На основі цієї солі синтезовані препарати хлордезин і хлорцин з меншим вмістом активного хлору.
Трихлорізоціанурова кислота – містить близько 90 % активного хлору. Використовується для дезінфекції при кишкових інфекціях та інфекціях дихальних шляхів у концентрації 0,05-0,1 %, при спорових формах збудника – 0,1 %.
Дихлордиметилгідантоїн – містить 69-70 % активного хлору. Використовують 0,025-0,1 % розчини. На його основі виготовлений препарат сульфохлорантин, який застосовують для дезінфекції в 0,1-0,2 % розчинах.
Хлорантоїн – багатокомпонентний дезінфектант третього покоління з мийним ефектом. Має бактерицидну, віруліцидну і фунгіцидну активність. За дезінфікуючою активністю він у 5-10 разів переважає хлорне вапно і хлорамін. Використовується для знезараження виробів медичного і санітарно-технічного призначення, білизни, посуду; для поточної і заключної дезінфекції у лікувально-профілактичних закладах, будинках відпочинку, санаторіях, школах, гуртожитках, вокзалах, підприємствах громадського харчування, осередках кишкових і крапельних інфекцій – у концентрації 0,1-0,2 %, в осередках дерматомікозів і туберкульозу – в концентрації 1-3 %.
Широко застосовуються й такі хлорвмісні дезінфектанти, як гіпохлорит натрію (0,1-0,2 % водний розчин), дезам (0,25-1 % розчин), гексахлор, бентахлор, дезеф (0,1-0,3 % розчини), пантоцид (таблетка, яка містить 4 мг активного хлору і використовується для знезаражування води).
2. Йод, бром та їхні сполуки. Зрідка застосовують:
дибромантин – для знезараження води у плавальних басейнах;
йодофори (комплекс йоду з поверхнево-активними сполуками) –у хірургічній практиці. Виявляють бактерицидні, фунгіцидні та спороцидні властивості.
3. Похідні фенолу. Їх найчастіше змішують з милом або з мийними засобами, щоб розчинити у воді. Застосовують: фенол (3-5-8 % розчин у 10 % калійному милі для дезінфекції приміщень, меблів, білизни, іграшок, ванн, вбиралень, виділень); мильно-фенолову суміш (3-5 % фенолу і 2 % мила); 1-хлор-бета-нафтол (33 % паста) Останньому препарату притаманна вибіркова дія на туберкульозну паличку, тому й застосовують його здебільшого у вигляді 0,5-4 % розчинів у лікувальних закладах протитуберкульозного профілю та в сімейних осередках.
4. Альдегіди.
Формальдегід (альдегід мурашиної кислоти) використовується у вигляді 40 % розчину у воді, який називають формаліном. Його застосовують у пароформалінових камерах, для дезінфекції житлових приміщень і різних предметів. Застосовують 2-3 % розчин формальдегіду.
Бета-пропіолактон в концентрації 1:5000 діє бактеріостатично, а 1:1000 – бактерицидно. Найчутливіші до цього препарату віруси, які гинуть при застосуванні його у концентрації 0,05 %. Бета-пропіолактон можна використовувати у формі аерозолів та в дезінфекційних камерах. Препарат високотоксичний.
5. Окисники. Найчастіше застосовують у хірургічній практиці: перекис водню – 3-6 % на 0,5 % розчині мийних засобів; надоцтова кислота та створений на її основі дезоксон-1 мають сильні бактерицидні, вірулецидні, фунгіцидні та спороцидні властивості, використовуються для профілактичної й осередкової дезінфекції; надмурашина кислота та «Первомур» («С-4») використовують для знезараження рук та операційних інструментів.
6. Луги. Це їдкий натр, їдке калі, негашене вапно, каустична та кальцинована сода, поташ та суміші лугів з різними домішками, поташ і ДЕМП, що застосовуються у ветеринарній практиці.
7. Спирти (етиловий, пропіловий та ізопропіловий). Використовують для знезараження рук хірургів та консервації біологічних об’єктів. Найсильнішу бактерицидну дію має 70 % спирт. Пропіленгліколь і триетиленгліколь рекомендовано для дезінфекції повітря лікарень, бо вони згубно діють на бактерії і є безпечними для людей.
8. Поверхнево-активні засоби. Характеризуються не лише високою антимікробною активністю, але й мийними властивостями. Серед них варто згадати про неіоногенні середники з сильним мийним ефектом (ОП-7, ОП-10, СФ-1, СФ-2); аніонні (мила карбонових кислот та ефіри сірчаної кислоти), катіонні (дегмін, диметамін-10, катіонат, роккал, ніртан, А-660 та ін.); амфотерні (амфолан, амфосепт, амфонафт у вигляді розчинів 0,5-2 %).
9. Інші хімічні сполуки: хлоргексидин і метацид (у вигляді 0,5-1 % водних розчинів застосовуються для дезінфекції в лікувально-профілактичних закладах, спиртових розчинів 1:40 – для знезараження рук хірурга та інструментів); метасилікат натрію (10 % розчином заливають виділення хворих, вміст вигрібних ям, помийниць, сміттєзбірників); дезмол (0,25-0,5 % розчин використовується для дезінфекції посуду); гембар (25 % концентрат, який розводять водою до потрібної концентрації (0,1-0,5 %) і застосовують для дезінфекції поверхонь, посуду, санітарно-технічного і медичного обладнання).
Зараз широко розповсюджені імпортні дезінфектанти: бациллол-плюс і бациллоцид расанд (швидкодіючі спиртові розчини для дезінфекції поверхонь і медичних виробів, не містять формальдегіду); дисмозон пур (гранулят для дезінфекції і миття високочутливої апаратури, а також поверхонь наркозної апаратури, інкубаторів, блоків діалізу тощо); мікробак форте і сокрена (економічні препарати для дезінфекції й миття поверхонь, медичних виробів і посуду); дезін-супер (спеціальний шампунь для обробки фарбованих, синтетичних та інших чутливих до агресивних середників поверхонь); саніфект-128 (безпечний малотоксичний універсальний дезінфектант, дезодорант і мийний розчин); корзолін іД, корзолекс АФ і корзолекс базік, (концентрати для дезінфекції і стерилізації медичних інструментів, зокрема ендоскопів). Ці препарати випускаються у концентрованому виді. Для досягнення робочої концентрації (0,25-2,5 %) їх розводять водою. Як правило, вони універсальні у використанні, дозволяють дезінфікувати, чистити й мити об’єкти довкілля, знезаражувати вироби медичного призначення, білизну, посуд, поверхні приміщень і санітарно-технічного обладнання.
3 метою дезінфекції в домашніх умовах можна застосовувати мийні засоби протимікробної дії, що випускаються промисловістю: «Блиск», «Саніта», «Посудомий», «Дезус», «Дихлор-І», «Гексахлор», «Пентахлор» та ін.
Контроль якості дезінфекційних заходів здійснюють дезінфекційні станції, санепідемстанції та бактеріологічні лабораторії лікувальних закладів. Її оцінюють шляхом візуального, а також об’єктивного контролю, з використанням хімічного і бактеріологічного методів.
Візуальний контроль має на меті з’ясовувати санітарний стан об’єкта, своєчасність проведення дезінфекційних заходів, обґрунтованість вибору об’єктів і методів знезараження.
Хімічний контроль використовують для визначення дієвості робочих розчинів відповідно до інструкцій. Виявлення в лабораторних умовах меншої, ніж потрібно, кількості діючої речовини є доказом поганої якості дезінфекції.
У разі застосування хлорвмісних препаратів можна використовувати йод-крохмальний метод контролю. Якщо контрольована поверхня дійсно була оброблена хлорвмісним дезрозчином, то при дотику до неї тампону, змоченого сумішшю 3 % розчину йодиду калію з 2 % крохмальним клейстером з’явиться специфічне синьо-буре забарвлення. Воно зникне після протирки ваткою, змоченою у 3 % розчині тіосульфату натрію.
Бактеріологічний контроль дезінфекції проводять в осередках кишкових інфекцій шляхом виявлення кишкової палички на оброблених предметах. Для взяття змивів готують ватні тампони на паличках і стерилізують у паперових пакетах. При заборі проб тампон змочують у 1 % розчині тіосульфату натрію або в середовищі збагачення. Змиви за допомогою тампонів роблять не менше ніж з 10 предметів у квартирах і не менше ніж з 30 предметів у дитячих дошкільних і лікувально-профілактичних закладах. Змиви з кожного об’єкта роблять одним тампоном. Після взяття змиву тампон занурюють до дна пробірки з живильним середовищем. При цьому краї пробірки обпалюють над полум’ям пальника. На ній зазначають порядковий номер і під тим же номером заносять у список предмет, з якого була взята проба.
Дезінфекцію вважають якісною за відсутності росту мікроорганізмів.
