ЗАКОНОМІРНОСТІ ГЕОГРАФІЧНОГО ПОШИРЕННЯ ҐРУНТІВ

ЗАКОНОМІРНОСТІ ГЕОГРАФІЧНОГО nПОШИРЕННЯ ҐРУНТІВ

 

Географія ґрунтів — один з важливих nрозділів ґрунтознавства. Вона вивчає закономірності просторового поширення nґрунтів і є основою їх обліку і оцінки як природного ресурсу. Знан­ня законів nгеографії ґрунтів, зональних та регіональних особливостей ґрунтового покриву nпотрібні для раціонального використання земельних ресурсів, охорони і nмеліорації ґрунтів.

Як наукова дисципліна географія ґрунтів nвиникла і почала розвиватись на початку 80-х рр. XIX ст., коли В. В. Докучаєв nта його учні заклали основу наукового ґрунтознавства та встановили зональне nпоширення основних типів ґрунтів. Важливу роль в розвитку географії ґрунтів nвідіграє картографія.

ОСНОВНІ nЗАКОНОМІРНОСТІ ГЕОГРАФІЧНОГО ПОШИРЕННЯ ҐРУНТІВ

Географія ґрунтів одночасно вивчає nзакономірності просторових змін ґрунтів і причини цих змін. Причинами nпросторових змін ґрунтів є просторові зміни факторів ґрунтоутворення (клімату, nґрунтоутворюючих порід, рельєфу, рослинності і тваринного світу, діяльності nлюдини, тривалості ґрунтоутворення тощо). Отже, закономірності географічного nпоширення ґрунтів є результатом складної взаємодії всіх факторів nґрунтоутворення.

Основними nзаконами географії ґрунтів є:

1) nзакон горизонтальної зональності;

2) nзакон вертикальної зональності;

3) nзакон фаціальності ґрунтів;

4) nзакон аналогічних топографічних рядів (зональних nтипів ґрунтових комбінацій).

Закон горизонтальної зональності nсформулював В. В. Докучаєв у праці «К ученню о зонах природи» (1899). Згідно з nцим законом основні типи ґрунтів поширені на поверхні континентів земної кулі nширокими смугами (зонами), які послідовно змінюють одна одну відповідно до nзміни клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення. Цей закон nпроявляється в наявності на земній поверхні ґрунтово-біокліматичних поясів, які nперетинають континенти. В Північній півкулі виділяють п’ять широтних nґрунтово-біо­кліматичних поясів: полярний, бореальний, nсуббореальняй, субтропічний і тропічний. Для кожного nпоясу характерні свої ряди типів ґрунтів, які не зустрічаються в інших поясах.

Закон вертикальної зональності також nвідкрив В. В. Докучаєв, вивчаючи ґрунтовий покрив Кавказу. В гірських системах nпро­стежується послідовна зміна типів ґрунтів у міру наростання абсо­лютної nвисоти від підніжжя гір до їх вершин у зв’язку зі зміною клімату, рослинності nта інших факторів ґрунтоутворення. Склад ґрунтових зон в гірських країнах в nосновному аналогічний складу зон на рівнині.

Закон фаціальності nґрунтів обґрунтували Л. І. Просолов ї І. П. nГерасимов. Суть його полягає в тому, що місцеві провінціальні (фаціальні) nособливості клімату зумовлюють появу специфічних місцевих ознак ґрунтів і nнавіть формування інших типів. Така різ­номанітність зумовлена неоднаковою nконтинентальністю клімату, неоднаковим сезонним розподілом опадів тощо.

Закон аналогічних топографічних рядів n(вчення про зональні ґрунтові комбінації) остаточно сформулювали при проведенні nвеикомасштабних ґрунтово-картографічних досліджень nдля потреб землевпорядкування. Основи його було закладено в працях В. В. nДокучаєва, М. М. Сибірцева, Г. М. Висоцького, М. О. nДімо, С. О. Захарова, С. С. Неуструєва та інших nвчених. Суть його в тому, що поширення ґрунтів на великих територіях (в межах nзон) зу­мовлене переважно впливом рельєфу, ґрунтоутворюючими породами та іншими nмісцевими умовами ґрунтоутворення. У всіх зонах ця закономірність має nаналогічний характер: на підвищених елемен­тах залягають автоморфні, nгенетично самостійні ґрунти, яким влас­тива акумуляція малорухомих речовин; на nпонижених елементах рельєфу формуються генетично підпорядковані ґрунти (гідроморфні), які акумулюють в своїх горизонтах рухомі nпродукти ґрунтоутворення; на схилах залягають перехідні ґрунти. В наш час nвивчен­ня топографічних закономірностей поширення ґрунтів виділилось в окремий nнапрям географії ґрунтів під назвою вчення про структуру ґрунтового покриву (В. nМ. Фрідлянд, 1972).

ҐРУНТОВО-ГЕОГРАФІЧНЕ nРАЙОНУВАННЯ

Ґрунтово-географічне районування — це nподіл території на ґрунтово-географічні регіони, однорідні за структурою nґрунтового покриву, поєднанням факторів ґрунтоутворення і можливостями nсільськогосподарського використання.

Сучасна схема ґрунтово-географічного nрайонування розроблена Ґрунтовим інститутом ім. В. В. Докучаєва (м. Москва) nспільно з іншими установами (1962), у цій розробці прийнято таку систему nтаксономічних одиниць (1962):

1. nҐрунтово-біокліматичний пояс

Для nрівнинних територій

 Ґрунтова зона

2. nҐрунтово-біокліматична область

Для nгірських територій

3. nГірська ґрунтова провінція

4. nҐрунтова провінція

5. nҐрунтовий округ

6. nҐрунтовий район

(вертикальна nструктура ґрунтових зон)

4. nВертикальна ґрунтова зона

5. nГірський ґрунтовий округ

6. nГірський ґрунтовий район

Опорними одиницями nґрунтово-географічного районування є: на рівнинних територіях — ґрунтова зона, nв горах — гірська ґрун­това провінція.

Ґрунтово-біокліматичний nпояс — це сукупність ґрунтових зон і гірських ґрунтових провінцій, об’єднаних nподібністю радіаційних і термічних умов. У межах кожного поясу виділяють nґрунтово-біокліматичні області.

Ґрунтово-біокліматична область — це nсукупність ґрунтових зон і гірських провінцій, об’єднаних (крім радіаційних і nтермічних умов) подібними умовами зволоження і континентальності, які nзумовлюють особливості ґрунтоутворення, вивітрювання і розвитку рослинності на nданій території. За ступенем континентальності об­ласті поділяють на океанічні, nконтинентальні і екстраконтинентальні, за характером nзволоження — на гумідні, перехідні (субгумідні, субаридні) і аридні.

Ґрунтова зона — ареал зонального типу nґрунту і супутніх йому інтрозональних ґрунтів.

Ґрунтова провінція — частина ґрунтової nзони, яка відрізняєть­ся специфічними особливостями ґрунтів і умовами nґрунтоутворен­ня (зволоження, континентальність, температура).

Ґрунтовий округ — частина ґрунтової nпровінції є певним типом ґрунтових комбінацій, який зумовлений характером nрельєфу і грунтоутворюючих порід.

Ґрунтовий район — частина ґрунтового nокругу, яка характеризу­ється однотипною структурою ґрунтового покриву n(закономірним чергуванням в межах району тих самих ґрунтових комплексів).

Гірська ґрунтова провінція — ареал nпоширення чітко визначе­ного ряду вертикальних ґрунтових зон, який зумовлений nположен­ням гірської країни в системі ґрунтово-біокліматичних областей.

Значення інших таксономічних одиниць nрайонування ґрунтів од­накові для рівнинних і гірських територій.

Тривалий час вчені багатьох країн nпрацювали над проблемою ґрунтово-географічного районування світу. Детальну nхарактеристику ґрунтового покриву Земної кулі наведено в спеціальних nмонографіях і підручниках М. А. Глазовської n(1972—1973), Б. Г. Розанова (1977), М. М. Розова і М. nМ. Строганової (1979). Зусиллями ґрунтознавців і nагрономів різних країн складено загальну схему ґрунтово-біокліматичних областей nсвіту.

Нижче наведено перелік ґрунтових nобластей, виділених на схемі ґрунтово-біокліматичного районування світу:

Полярний nпояс: nПівнічно-Американська, Євразіатська.

Бореальний nпояс: а) nтайгово-лісові області: Північно-Американська, nІсландсько-Норвезька, Європейсько-Сибірська, Берінгово-Охотська, nВогняноземельська; б) мерзлотно-тайгові області: Північно-Американська,, Східно-Сибірська.

Суббореальний nпояс: а) nлісові області; Північно-Аме­риканська східна, Північно-Американська західна, Західно-Європейська, nСхідно-Азіатська, Південно-Американська, Новозеландсько-Тасманська; б) степові області: Північно-Американська, Євразіатська, nПівденно-Американська; в) пустинні і напівпустинні nобла­сті: Центрально-Азіатська, СБп2 — Північно-Американ­ська, Південно-Американська.

Субтропічний nпояс: а) nобласті вологих лісів: Північно-Американська, nСхідно-Азіатська, СТл3 — Південно-Аме­риканська, nАвстралійська; б) посушливі області: Північно-Американська, nСередземноморська, СТ3 — Східно-Азіатська, Південно-Американська, nПівденно-Африканська, Австралійська; в) пустинні і напівпустинні області: Північно-Американська, Афро-Азіатська, Південно-Американська, nПівденно-Африканська„ Австралійська.

Тропічний nпояс: а) nобласті вологих лісів: Американська, Африканська, Австрало-Азіатська; n б) саванні обла­сті: Центрально-Американська, nПівденно-Американ­ська, Афро-Азіатська, nАвстралійська; в) пустинні і напівпустинні області: Південно-Американська, nАфро-Азіатська, Південно-Африканська, Австралійська.

ҐРУНТИ АРКТИЧНИХ nІ ТУНДРОВИХ ОБЛАСТЕЙ

У nмежах полярного поясу виділено дві області: Північноамериканську і Євразійську. nКожна з областей ділиться на дві грунтові зони – nарктичну і субарктичну (тундрову).

1. Арктичні грунти

Це група грунтів nарктичної зони. Розповсюджені на островах: Земля Франца-Йосифа, nНова Земля, Північна Земля, Північно-Канадський архіпелаг, в північній частині nпівострова Таймир. Загальна площа – 7,16 млн. га.

Виділяють два підтипи арктичних грунтів: пустельні й типові гумусові.

Пустельні арктичні грунти nрозповсюджені в північній частині зони, під дуже розрідженою рослинністю, часто nмають сольову й водоростеву кірку, нейтральну або слабо лужну реакцію nсередовища, гумусовий горизонт дискретний, потужністю біля 4 см.

Типові гумусові арктичні грунти відрізняються значно потужнішим гумусовим nгоризонтом, більшим вмістом гумусу, відсутністю сольових акумуляцій, слабо nкислою реакцією середовища.

Грунти скелетні, оглеєння відсутнє у зв’язку з малою кількістю опадів і nлегкою материнською породою, тріщинуватістю й щебенюватістю. nАрктичні грунти в сільському господарстві не nвикористовуються, але на них можна організовувати мисливські угіддя й nзаповідники.

2. Тундрові глейові грунти.

Типові для тундрової (субарктичної) nзони, що являє собою смугу різної ширини по північній околиці Євразії та nПівнічної Америки. Площа грунтів у світі біля 39 млн. nга.

Використовують їх переважно як кормову nбазу для оленярства. У південній частині тундри можливе локальне вирощування nовочів, коренеплодів, трав при внесенні органічних і мінеральних добрив.

ГРУНТИ nБОРЕАЛЬНИХ ОБЛАСТЕЙ

Бореальний грунтово-біокліматичний пояс займає значні території nПівнічної Америки, Європи й Азії. У межах бореального nпоясу виділено дві групи областей: тайгово-лісові і мерзлотно-тайгові. В nтайгово-лісовій зоні основними типами грунтів є nпідзолисті й дерново-підзолисті, а в мерзлотно-тайговій – кріогенні nмерзлотно-тайгові грунти.

1. Тайгово-лісова зона

1.1.  Підзолисті грунти nтайгово-лісової зони.

Основним процесом грунтоутворення nв зоні є один із різновидів елювіального – підзолистий. Суть підзолистого nпроцесу полягає в руйнуванні у верхній частині профілю первинних і вторинних nмінералів за рахунок їх кислотного гідролізу та виніс продуктів руйнування в nнижні горизонти. В найтиповішому вигляді підзолистий процес проходить під nхвойним лісом з моховим покривом і при короткочасному перезволоженні.

1.2. Дерново-підзолисті грунти тайгово-лісової зони.

У світі вони займають близько 350 млн. nга, в СНД – 185 млн. га, в Україні – 2,5 млн. га. В Україні дерново-підзолисті грунти є зональними для Полісся, інколи зустрічаються на nборових терасах і стародавніх прируслових валах рік лісостепу й Карпатської nгірської області. Великі масиви даних грунтів є в nКанаді (центральній і східній частині), США (північному сході), середній та nсхідній Європі, Японії, Далекому Сході Євразії.

Дерново-підзолисті грунти n– найбільш розорані в тайгово-лісовій зоні. Але вони мають низьку родючість і nтому потребують окультурення.

2. Мерзлотно-тайгова зона.

Мерзлотно-тайгові грунти.

Мерзлотні явища та оглеєння nй заболочення відіграють значну роль у північній частині тайгово-лісової зони, nсибірській її частині, на півночі Далекого Сходу Росії, північних островах nЯпонії, північно-західній частині Канади. Це зона розповсюдження nмерзлотно-тайгових грунтів, що займають 47,7 млн. га.

Тут розвивається оленярство, мисливство, nзвіроловство, грунти зайняті лісами. Можна nвикористовувати їх для вирощування трав, овочів, кормових культур при внесенні nN- і Р- добрив, протиерозійних заходах, теплових меліораціях.

Болотні грунти.

Болотні грунти nшироко розповсюджені на земній кулі в різних природно-кліматичних зонах, але nголовні їх площі знаходяться в тундрі, бореальних і nтропічних лісах на великих водно-акумулятивних рівнинах (площа складає майже n392 млн. га). На Україні площа боліт і заболочених земель становить приблизно n5,5 млн. га,а власне боліт – 1,17 млн. га. Найбільші площі боліт знаходяться в nПоліссі, Лісостепу, Карпатському регіоні. Заболоченість території України nзменшується, загалом, з північного заходу на південний схід.

Залежно від водного режиму, nгідрохімічних умов, характеру рослинності й ботанічного складу торфу, виділяють nтри типи боліт: низинні, перехідні та верхові. Виникнення цих трьох типів nнайкраще простежується за еволюцією болота, що утворилось при заростанні nводойми. У даному випадку стадії еволюції такого болота збігаються з типами nболіт.

Перша стадія еволюції: низинне болото. nПотужність торфу не перевищує висоти капілярного підняття грунтових nвод і тому в торф надходять води, що містять порівняно високу кількість nмінеральних речовин. Розвивається вимоглива до умов мінерального живлення nрослинність: злаки, осоки, верба, береза, вільха. При їх розкладі утворюється високозольний торф (7-15%о), часто сильно-розкладений n(30-60%), слабокислий або нейтральний, з великим nвмістом валового азоту (4% і більше), фосфору (0,2-0,4%)) – інколи у вигляді вівіаніту.

Друга стадія еволюції: перехідне болото. nЗ наростанням торфовища вверх відбувається відрив його від грунтових nвод, головним джерелом поживних речовин стають дощ, пил. Отже, погіршується nпоживний режим, злакова рослинність замінюється менш вимогливими пушицею, шейхцерією, гіпнумом, болотною сосною. На купинах ростуть багно, nпідбіл, вереск, голубиця. Проходить підкислення середовища, зменшується nзольність, кількість фосфору.

Третя стадія еволюції: верхове болото. nЙде подальше нарощування шару торфу, він повністю відривається від грунтового живлення. У торфовищі розвивається промивний nводний режим, спостерігається виніс зольних елементів із нього, накопичуються Fe, A1. Серед рослинності панують мохи. Зольність, ступінь nрозкладу незначні. Верхове мохове (сфагнове) болото – завершальна стадія його nрозвитку. В центрі нього може виникнути опуклість із моху висотою до 5 м.

Дернові грунти.

Дернові грунти n– результат прояву дернового процесу грунтоутворення. nТеорія цього процесу розроблена В.Р.Вільямсом, І.В.Тюріним nта іншими вченими. Дерновий – це процес, що відбувається під впливом nтрав’янистої рослинності й призводить до формування грунтів nз добре розвиненим гумусовим горизонтом. Суть його полягає в накопиченні nгумусу, поживних речовин і створенні водостійкої агрономічно nцінної структури у верхньому горизонті.

Даний тип грунту nмає високу потенційну родючість, але потребує поліпшення водно-повітряного nрежиму (достатньо агромеліоративних заходів), після чого він стає придатним для nвирощування технічних, овочевих і кормових культур.

Болотно-підзолисті грунти.

Болотно-підзолисті грунти nрозповсюджені серед грунтів підзолистого типу, в nкомплексі з підзолистими й дерново-підзолистими, в тих же умовах грунтоутворення, але на слабко дренованих елементах nрельєфу, що характеризуються тимчасовим застоєм атмосферних вод або високим nрівнем м’яких грунтових вод. Відносно стійке сезонне nперезволоження грунтового профілю викликає розвиток nпроцесів оглеєння й появу іржаво-вохристих примазок, сизих прожилків, плям, глейових горизонтів.

Використовуються в nсільськогосподарському виробництві ці грунти за nрахунок регулювання водного й теплового режимів і внесення добрив.

ГРУНТИ nСУББОРЕАЛЬНИХ ОБЛАСТЕЙ

Суббореальний грунтово-біокліматичний пояс охоплює великі території в nПівнічній Америці і Євразії. У південній півкулі цей пояс займає незначну nтериторію на півдні Аргентині і в Новій Зеландії. У межах суббореального nпоясу виділено три групи грунтово-біокліматичних nобластей: вологі лісові, степові, напівпустельні й пустельні.

1. Грунтовий nпокрив суббореальних лісових областей. Бурі лісові грунти

Суббореальні лісові області nрозташовані на океанічних околицях всіх материків. У грунтовому nпокриві переважають бурі лісові грунти.

При розташуванні в сприятливих умовах nрельєфу буроземи при розорюванні дають хороші орні землі високої природної nродючості, але вони потребують вапнування, систематичного внесення органічних nта мінеральних добрив (особливо фосфорних), створення потужного орного nгоризонту. Внаслідок непоганих фізичних властивостей типові бурі лісові грунти особливо придатні для багаторічних плодових насаджень nта ягідників, в центральній та південній Європі на них вирощують виноград. nДосить стійкі до водної ерозії, але після вирубування лісів на гірських схилах nдощові потоки можуть повністю зруйнувати грунт. У nприродному стані буроземи забезпечують високу продуктивність лісів. Складніші nдля окультурювання глейові підтипи, які потребують регулювання водного режиму nяк агромеліоративними, так і гідротехнічними заходами.

2. Грунти суббореальних степових областей.

На схемі грунтово-географічного nрайонування світу виділено дві грунтові області суббореальних степів – Північноамериканську і Євразійську. nВ межах кожної області виділяють три грунтові зони:

– зону Лісостепу сірих лісових грунтів, чорноземів опідзолених, вилугуваних і типових.

– зону Степу чорноземів звичайних і nпівденних;

– зону Сухого Степу каштанових грунтів.

2.1. Грунти nзони Лісостепу

2.1.1. Сірі лісові грунти.

Ці грунти nзональні для суббореальних Лісостепів, як виняток nзустрічаються в Поліссі України (на лесових островах), в північних районах nстепу, у Євразії утворюють вузьку перервану смугу, яка включає північну nМолдову, Україну, Росію, Казахстан, Східний Сибір і тягнеться аж до Байкалу; nневеликі масиви є в інших країнах східної Європи, в Канаді, США.

Зона лісостепу характеризується nінтенсивним землеробством, її розораність складає 75-80%, вирощують всі nрайоновані сільськогосподарські культури. Сірі й світло-сірі лісові грунти мають понижену родючість через малий вміст гумусу, nазоту, погану структуру. Треба вносити органічні та мінеральні добрива, nвапнувати, використовувати травосіяння, накопичувати та зберігати вологу, nборотися з водною ерозією.

2.1.2.Чорноземи Лісостепу.

Чорноземи – багаті темнозабарвлені гуматним гумусом грунти, насичені nосновами, із зернистою або грудкуватою структурою, що не мають ознак сучасного nперезволоження і сформувались під багаторічною трав’янистою рослинністю в nконтинентальному суббореальному поясі.

Чорноземи розповсюджені на материках nпівнічної півкулі. В Україні вони утворюють широку чорноземну смугу в межах nлісостепової та степової зон, яка тягнеться з заходу на схід через усю nтериторію країни, займаючи площу 27,8 млн. га ( лісостеп – 11,3 млн. га, степ – n16,5)

У світі площа чорноземів складає ~314 nмлн. га, це 2% суші: центральна Європа (Німеччина, Польща, Румунія, Угорщина, nЧехія, Словаччина, схід Австрії), центральна частина Північної Америки (південь nКанади – провінція Манітоба, північні регіони центральних штатів США – Міннесоти, Міссурі, Дакоти, nАрканзасу, в межах Великих рівнин).

2.2. Чорноземи степу. Грунти сухого степу.

2.2.1. Чорноземи степу.

Степ у недавньому минулому чітко nрозділявся на три підзони: північна частина з різнотравно-ковильно-типчаковою рослинністю, середня – з nковильно-типчаковою та південна – злаково-полинна. Ліс зберігся лише на окремих nділянках у долинах рік, заплавах, байраках тощо. Велику роль у формуванні nчорноземів степу відігравали дощові черви та землериї n– перемішували та оструктурювали грунт.

2.2.2. Грунти nсухого степу.

В умовах сухого степу формуються nкаштанові грунти. Каштанові грунти n– це зональний тип сухих суббореальних степів. У nсвіті вони займають величезну площу – 269 млн. га, на території СНД ~107 млн. nга, в Україні ~2 млн. га. В Україні вони розповсюджені в південній частині nОдеської, Херсонської, Миколаївської областей, на півночі Криму.

Великі масиви цих грунтів nє на території Монголії, Китаю, півдня Румунії, у внутрішніх засушливих районах nПівнічної Америки (штат Міссурі, провінція Саскачеван), тощо.

Засолені грунти

До формації засолених та лужних належать nгрунти, в утворенні яких брали або беруть активну nучасть легкорозчинні солі. До легкорозчинних відносяться солі, розчинність яких nперевищує розчинність гіпсу в холодній воді, тобто 2 г/л. Це, наприклад, сода – nNa2СО3, хлориди, сульфати, гідрокарбонати, борати тощо.

14.2.4.1. Засолені грунти, nсолончаки

Засолені – це такі грунти, nщо містять у всьому профілі або в його частині легкорозчинні солі в кількостях, nшкідливих для рослин.

Таке районування дає змогу оцінити в nузагальненій формі поширення головних типів ґрунтів Земної кулі в тісному nзв’язку з кліматичними умовами. Ґрунти і клімат, як відомо, є головними nфакторами, які визначають біологічну продуктивність ландшафтів набір сільськогосподарських nкультур і їх урожайність. Тому грунтово-біокліматичне nрайонування одночасно є і ґрунтово-агроекологічним.   Ґрунтово-біокліматичні   області   nсвіту   М. М. Розов   і В. М. Фрідлянд nрозглядають як агроґрунтові області.

У  nнаш час найдетальніше вивчено ґрунтовий покрив Європи і Азії. Тому nфактичний матеріал третього розділу посібника базу­ється в основному на даних nлітературних джерел, які присвячені географії ґрунтів цих частин світу.

ЗНАЧЕННЯ РЕЛЬЄФУ nВ УТВОРЕННІ ҐЕОГРАФІЇ ҐРУНТІВ

Рельєф — своєрідний фактор nґрунтоутворення. Його значення у формуванні і географічному поширенні ґрунтів nвелике і різноманітне. Він виступає як головний фактор перерозподілу сонячної nрадіації і опадів. Залежно від експозиції і крутизни схилів впливає на водний, nтепловий, поживний і сольовий режими ґрунту, визначає структуру ґрунтового nпокриву 5 є основою ґрунтової картографії.

В практиці польових ґрунтових досліджень nприйнято користува­тись такою систематикою типів рельєфу: а) макрорельєф; б) nмезорельєф; в) мікрорельєф; г)  nнанорельєф.

Кожний з цих типів рельєфу відіграє nпевну роль в ґрунтоутворенні і географії ґрунтів, у формуванні структури nґрунтового покриву.

РОЛЬ nМАКРОРЕЛЬЄФУ

Макрорельєф — крупні форми рельєфу, які nвизначають загальний вигляд великої території земної поверхні: гірські хребти, nплоскогір’я, долини, рівнини тощо. Виникнення форм макрорельєфу пов’язане nголовним чином з тектонічними явищами в земній корі.

Форми макрорельєфу впливають насамперед nна перерозподіл атмосферних опадів на великих територіях і зумовлюють nгоризонтальну і вертикальну зональності ґрунтів.

На великих рівнинах в певному напрямку nвідбувається зменшення або збільшення кількості атмосферних опадів. Це зумовлює nзміну біокліматичних зон, для яких характерні певний тип рослин­ності, тип nводного і температурного режимів. Таким чином, певне поєднання факторів nґрунтоутворення набуває зонального характеру. В результаті формуються ґрунтові nзони і підзони, що є про­явом закону горизонтальної nзональності. На материках Земної кулі можна виділити кілька прикладів nгоризонтальної зональності ґрун­тового покриву на великих рівнинних територіях. nЗакономірні змі­ни ґрунтових зон мають місце на території Східно-Європейської nрівнини, на рівнинній частині Африки, Північної Америки та інших континентів.

Вплив форм макрорельєфу на зміну nградієнта тепла і вологи залежно від висоти місцевих форм виявив І. В. Тюрін (1949), ви­вчаючи ґрунти Правобережної України. Він nпоказав, що масив сі­рих лісових ґрунтів приурочений до підвищеної і nрозчленованої частини Волино-Подільського плато. По nпериферії цього підвищен­ня на пониженій території з півдня, сходу і півночі nпоширені чорноземи. Це явище І. В. Тюрін пояснює тим, nщо підвищені райони Лісостепу більше зволожені, ніж понижені. Процеси nвилуговування і опідзолення на підвищених і nрозчленованих ділянках відбуваються швидше. На понижених ділянках ці процеси nвиражені слабко тому, що ґрунтові води залягають ближче до поверхні і тим самим nуповільнюють промивання ґрунту. Сірі лісові ґрунти в цьому райо­ні мають nпромивний режим. Аналогічні явища є на території Руської і Приволзької nвисочинах.

Гірські системи також здійснюють nперерозподіл атмосферних опадів, що зумовлює зміну рослинних і ґрунтових зон. nВисокі гори є бар’єром на шляху теплих вологих повітряних мас. Тому на навітрені схили випадає велика кількість опадів, а на nсхилах протилежної експозиції формується посушливий клімат. Зрозуміло, що nґрунтовий покрив вологих і сухих схилів неоднаковий. Такі конт­расти мають nмісце між західними і східними схилами Кавказу, між східними і західними nсхилами Великого Водороздільного хребта в Австралії, nміж схилами Кіліманджаро в Африці та в багатьох ін­ших районах світу.

Крім перерозподілу сонячного тепла і nатмосферних опадів в гірських районах на ґрунтоутворення впливає абсолютна висота nмісцевості. Зі зміною висоти місцевості змінюються всі кліматичні фактори: nтемпература, вологість повітря, кількість опадів, тиск, інсоляція тощо. З nпідняттям у гори розріджується атмосфера, у повітрі зменшується вміст водяних nпарів і пилуватих часток, збільшується сонячна радіація, надходження nультрафіолетових променів і одночасно випромінення nтепла.

Такі зміни кліматичних умов зумовлюють nдиференціацію рослинності і ґрунтів, тобто виникнення природної зональності. nҐрунтові зони, які закономірно змінюють одна одну, утворюють верти­кальні nґрунтові структури.

ЗНАЧЕННЯ ФОРМ nМЕЗО- І МІКРОРЕЛЬЄФУ

Форми мезорельєфу — це форми середніх nрозмірів за висотою і протяжністю (кілька квадратних кілометрів). При­кладом nтаких форм є яри, балки, улоговини, тераси, долини струмків, горби тощо. nВиникли вони в результаті геологічних процесів денудації, утворення nконтинентальних відкладів тощо.

Під мікрорельєфом розуміють дрібні форми nрельєфу, які зай­мають незначні площі і є деталями крупних форм. Сюди належать nгорбочки, пониження, купини, невеликі западини, спучування, кар­стові воронки, nберегові вали тощо.

Елементи мезо- nі мікрорельєфу перерозподіляють сонячну енер­гію і вологу атмосферних опадів на nданій території.

Перерозподіл сонячної енергії nвизначається наявністю схилів неоднакової крутизни і експозиції. Північні схили nу всі пори року на всій території Північної півкулі дістають менше тепла, ніж nпів­денні, і тому холодні. Різниця температури ґрунту влітку між пів­нічними і nпівденними схилами при однаковій їх крутизні може до­сягати 5—8°.

Особливості теплового режиму на схилах nрізних експозицій не­однаково впливають на їх водний режим і характер nрослинності. Це зумовлює формування різнотипних ґрунтів. На південних схи­лах nґрунти формуються в умовах відносно меншого зволоження і більш контрастного nтемпературного режиму, що характерно для південнішої зони. У зв’язку з цим на nпівденних схилах, як правило, розвивається землеробство, а північні схили nзалишаються неосвоєними.

Нерівності рельєфу зумовлюють стікання поверхневих nвод. Во­да атмосферних опадів стікає по схилах з підвищених елементів рельєфу в nпонижені. В результаті підвищені ділянки втрачають частину вологи, а ґрунти nпонижених одержують їх додатково.

З перерозподілом вологи по елементах nрельєфу пов’язана міграція твердих і водорозчинних продуктів вивітрювання і nґрунтоутворення. Стікаючі по схилах дощові і талі води несуть з собою частки nґрунту і розчинені сполуки, які акумулюються на понижених ділянках. Таким nчином, ґрунтоутворення на різних елементах рельєфу відбувається в різних nгідротермічних і геохімічних умовах.

За положенням на рельєфі і характером nперерозподілу атмосферних опадів виділяють три групи ґрунтів, які називають nгенетичними рядами зволоження.

На підвищених елементах рельєфу в умовах nвільного стоку поверхневих і при глибокому заляганні ґрунтових вод, тобто в nавтономних ландшафтно-геохімічних умовах, під впливом низхідного руху води по nпрофілю формуються автоморфні ґрунти.

Гідроморфні ґрунти nформуються на понижених ділянках рельєфу в умовах тривалого застою поверхневих nвод або при неглибокому (менше 3 м) заляганні ґрунтових вод, які збагачені nхімічними елементами і сполуками, принесеними з підвищених елементів. Ці ґрунти nформуються залежно від ландшафтно-геохімічних умов під впливом висхідного руху nводи.

Ґрунти, які формуються в автономних nумовах, але їх короткочасно затоплюють поверхневі води або вони формуються при nне­глибокому (3 – 6 м) заляганні ґрунтових вод, називають напівгід-роморфними n(лучно-чорноземні ґрунти).

Ґрунти, які формуються в умовах nсезонного ґрунтового зволоження, називають автоморфно-гідроморфними.

Залежність гідроморфних nґрунтів від хімічного складу порід і ґрунтів підвищених елементів рельєфу nназивають геохімічним сполученням ґрунтів.

ПОНЯТТЯ ПРО nСТРУКТУРУ ҐРУНТОВОГО ПОКРИВУ

Під структурою ґрунтового покриву nрозуміють пев­ний тип його будови, тобто склад, конфігурацію і відносне nположен­ня територіальних одиниць ґрунтового покриву. Первинним ком­понентом nґрунтового покриву за пропозицією В. М. Фрідлянда n(1965) прийнято елементарний ґрунтовий ареал — площу, яку зай­мають ґрунти nоднієї класифікаційної одиниці. Елементарні ґрунтові ареали генетично пов’язані nміж собою і утворюють певний просторовий малюнок.

Система елементарних ґрунтових ареалів, nякі регулярно чергуються між собою в просторі, утворюють ґрунтові комплекси, nсполучення, плямистості, варіації тощо.

Провідну роль у формуванні структури nґрунтового покриву ві­діграють форми мезо- і nмікрорельєфу. Закономірну зміну ґрунтів, яка тісно пов’язана з елементами nмезорельєфу, С. С. Неуструєв назвав ґрунтовим nсполученням. Кожній зоні властиві свої сполу­чення ґрунтів за елементами nрельєфу.

Так, для південнотайгової nпідзони в умовах горбкуватого рельєфу е характерними nсполученнями дерново-підзолистих, болотно-підзолистих і болотних ґрунтів. nДерново-підзолисті ґрунти формуються на вершинах і схилах горбів, nболотно-підзолисті — на переходах від підвищень до замкнутих понижень, болотні n— в замкну­тих пониженнях.

У зоні широколистяних лісів вододіли nзаймають ясно-сірі і дер­ново-підзолисті ґрунти, схили — сірі лісові, а нижні nділянки схи­лів — темно-сірі. Такий розподіл ґрунтів за рельєфом зумовлений nвилуговуванням СаСО3 з вододілів і міграцією його до нижніх ділянок рельєфу.

Просторову зміну ґрунтів, пов’язану з nелементами мікрорельєфу, С. С. Неуструєв назвав nґрунтовими комплексами.

Ґрунтові комплекси — це чергування nдрібних плям (від 1 м до десятків метрів) ґрунтів, які контрастно відрізняються nодна від одної і приурочені до певних елементів мікрорельєфу, їх виникнен­ня nзумовлено в основному перерозподілом вологи.

Прикладом ґрунтового комплексу є nнаявність в сухих степах солонців в невеликих западинах на фоні каштанових nґрунтів. В лісостеповій зоні на фоні типових чорноземів в блюдцях формуються nлучно-чорноземні ґрунти, а на схилах — вилуговані nчорно­земи.

Структура ґрунтового покриву може бути nзумовлена не лише формами рельєфу, а й іншими факторами: механічним і хімічним nскладом ґрунтоутворюючих порід, впливом ґрунтових вод, рослин­ністю тощо.

Тісний зв’язок між елементами рельєфу і nхарактерними відмін­ностями ґрунтів став основою розробки методу опорних nділянок («ключів») при картуванні ґрунтів. Суть цього методу в тому, що на nтиповій для даного району ділянці встановлюється зв’язок елементів рельєфу з nрослинними угрупованнями, із складом ґрунтоутворюючих порід і характерними nособливостями ґрунтів. Для цьо­го закладають потрібну кількість ґрунтових nрозрізів на різних еле­ментах рельєфу і встановлюють приуроченість до них ґрунтових nвідмін. Добуті дані є гіпсометричною основою для картографування ґрунтів даного nрайону.

ЛОКАЛЬНІ ФАКТОРИ nҐРУНТОУТВОРЕННЯ

Розглянуті раніше фактори nґрунтоутворення — гір­ські породи, клімат, живі організми і рельєф — є nглобальними. Во­ни впливають на процеси ґрунтоутворення на всій території суші. nКрім глобальних факторів є ряд локально діючих. Це виробнича діяльність людини, nґрунтові водн, вулканічний попіл та ін.

ҐРУНТОВІ ВОДИ

На значних територіях суші земної кулі nґрунти формуються під прямим впливом ґрунтових вод. Наявність ґрунтових вод на nглибині гумусного горизонту і в ґрунтоутворюючій породі є одним з критеріїв nоцінки водного режиму ґрунту, його агровиробничих nвластивостей. Ґрунтова волога може бути тимчасовою, сезонною. Формується вона в nрезультаті інфільтрації дощової, снігової або зрошувальної води. Близький до nповерхні водоносний горизонт може утворитись в результаті виходу наорних підземних вод.

Доведено, що ґрунтові води, які nзалягають на глибині більше 10—12 м, не впливають на ґрунтоутворення. При nзаляганні на глибині 7—10 м вони впливають на ґрунтоутворення через рослини, nякі засвоюють вологу на цій глибині. Якщо ґрунтові води залягають на глибині n4—7 м, то в нижній частині ґрунтового профілю з’являється капілярна волога, яка nнесе з собою водорозчинні солі. Постійний приток вологи забезпечує живлення nрослин і тим посилює акумуляцію органічної речовини. Крім того, під впливом nцієї вологи змінюється хімічний склад нижніх горизонтів ґрунту. Це так звані напівгідроморфні ґрунти. До цієї групи належать чорні nтропічні ґрунти, ґрунти прерій і лучних степів.

При незначній глибині ґрунтових вод (1—3 nм) капілярна во­лога бере активну участь в ґрунтоутворенні, в житті рослин, у nформуванні хімічного складу ґрунту. У верхніх горизонтах ґрунту акумулюються nхімічні сполуки. Значна кількість капілярної вологи витрачається на nвипаровування і транспірацію. Такі ґрунти нази­вають гідроморфно-акумулятивними, nвони часто є засоленими.

Джерела надходження води в ґрунтові води nдуже різноманітні. Здебільшого це інфільтрація атмосферних опадів, зрошувальних nвод, через русло річки, через іригаційні споруди, надходження па­водкових вод nтощо.

При високому заляганні ґрунтових вод n(1,0—1,5 м) в заплавах і дельтах річок, низинних болотах розвивається глейовий nабо торфово-глейовий процес ґрунтоутворення. Ґрунтові води в цих умовах є nпостійно діючим фактором акумуляції механічних часток і хімічних елементів. Тут nформуються високородючі гідроморфні nзаплавні ґрунти (алювіальні лучні, торфо-глейові, nдернові, глейові, алювіальні, лучно-болотні).

Своєрідне nпідводне ґрунтоутворення відбувається на мілководдях заток, озер, водосховищ nтощо. Біогенним фактором тут є рослини гідатофіти і nгідрофіти (водорості, очерет, стрілолист, латаття, сусак тощо). На дні nводоймища накопичується спочатку тонкий глинястий алювій, в який занурені nкорені рослин. Тут же живе величезна кількість мікроорганізмів, нижчих і вищих nтварин. З часом утворюються брижі, драговина, відкладається сапропель, торф.

ВУЛКАНІЧНИЙ nПОПІЛ

Вулканізм відіграє важливу роль в nпроцесах ґрунтоутворення. В районах діючих і недавно згаслих вулканів nсформувались так звані вулканічні ґрунти, які мають високу родючість. Такі nґрунти поширені в Італії, Чилі, Японії, Індонезії, на Філіппінах, Гавайських nостровах, в Центральній Америці та на інших територіях.

В наш час на Землі налічується близько n1000 згаслих вулканів, які діяли протягом четвертинного періоду, а діючих — nблизько 500. Діючі вулкани викидають велику кількість подрібнених уламків nпороди, попіл, різноманітні гази (СО₂, СО, Н₂S, SО₂, Н₂, nН, СН₄). пари води, сірки, соляної кислоти тощо. Ці речовини nвипадають на поверхню ґрунту і займають сотні і тисячі квадратних кілометрів. З nісторії вулканізму відомо, яку колосальну масу попелу, пилу, води викидали nвулкани Кракатау (Індонезія, 1883), Везувій (Італія) nта ін.

Вплив nвулканізму на ґрунтоутворення полягає в тому, що на існуючий у цій місцевості nґрунт періодично випадають «свіжі» вулканічні викиди. Ґрунт приростає догори. nГумусовий горизонт перекривається, процес ґрунтоутворення припиняється.

Мінералогічні складові вулканічних nвикидів дуже різноманітні. Серед них виділяють дацитові, nандезитові, базальтові і нефелінові ультраосновні nпродукти. На свіжому покриві вулканічних опадів починається нове nґрунтоутворення. В умовах вологого клімату на пухких вулканічних туфах швидко nрозвивається трав’яниста і лісова рослинність. Наново утворений ґрунт, як nправило, подіб­ний до попереднього. Нове виверження вулкану знову перериває nґрунтоутворення, засипаючи ґрунт «свіжими» викидами. Таке може повторюватись nдесятки і сотні разів. Тому поблизу діючих вулка­нів знаходять десятки і сотні nпохованих ґрунтів.

Якщо вулканічний попіл випадає на nповерхню ґрунту в незначній кількості, то він вбирається гумусовим горизонтом. nВ результаті регулярного надходження незначних порцій попелу утворю­ються nґрунти з потужним гумусовим горизонтом.

В Італії, Японії і на Філіппінах є nтериторії, де формуються алювіальні вулканічні наноси, на яких утворюються гідроморфні високородючі ґрунти n(тераси, заплави, дельти річок). Родючі вулканічні ґрунти, поряд з ґрунтами nстародавніх і сучасних дельт річок Європи, Азії, Африки і Америки, були місцями nпоселення людини і розвитку стародавніх цивілізацій.

ҐРУНТОВО-ГЕОГРАФІЧНЕ nРАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ

Ґрунтовий покрив України дуже nрізноманітний. Номенклатура ґрунтів, прийнята при великомасштабному ґрунтовому nкартуванні, нараховує біля 650 видів. Якщо ж узяти до уваги різновиди за nгранулометричним складом, материнською породою, ступенем еродованості, nзасоленості і т.п., за якими не всі ґрунти підрозділені, то кількість ґрунтових nіндивідуумів зросте до декількох тисяч. Розподілено всю цю розмаїтість ґрунтів nна території країни нерівномірно: по-перше, відповідно загальної nфізико-географічної (ландшафтної) зональності; по-друге, у зв’язку з місцевими n(провінційними) особливостями природної обстановки. Але поряд із дуже nстрокатими в ґрунтовому відношенні територіями, як, наприклад, Полісся, nЛісостеп, гірські провінції, на величезних просторах Степу, що займають майже nполовину площі країни, ґрунтовий покрив простий – монотонний на великих nвідстанях. Ступінь складності ґрунтового покриву визначається не тільки nтипологічною розмаїтістю ґрунтів, але і різними їхніми сполученнями, розмірами nі формою контурів.

Існуючі ґрунтові сполучення різних nрангів дуже численні, але їхня розмаїтість легко укладається в порівняно nневелике число макротипів структур ґрунтового nпокриву. Отже, типи ґрунтового покриву генетично нерозривно зв’язані з nфізико-географічною обстановкою – ландшафтними типами місцевості. Тому nгеографія ґрунтового покриву на території України (як і скрізь на земній суші) nтісно зв’язана з фізичною (ландшафтною) географією. Ґрунтові регіони різних nтериторіальних рангів до деталей повторюють фізико-географічні регіони n(області, пояси, зони, підзони і провінції). І тому, nщо ці ландшафтні регіони на території країни суворо закономірні, то також nзакономірно розподілені і типи ґрунтового покриву, що представляють ці регіони n(Фізико-географічне районування УРСР, 1968).

Ґрунтовий покрив країни чітко зональний, nтому що також чітко зональний і розподіл на цій території двох основних nприродних чинників – клімату і рослинності. Існуючі на Україні найбільші великі nфізико-географічні, а отже, і ґрунтові регіони (пояси, області і зони) є по nсуті південно-західним продовженням тих же регіонів на великій території nСхідноєвропейської (Російської) рівнини, де вони класично виражені.

Агрогрунтове районування nУкраїни в 60-і роки здійснене ґрунтознавцями Українського НДІ ґрунтознавства та nагрохімії. Територія України має два ґрунтово-біокліматичні пояси – бореальний (помірно холодний – Полісся) і суббореальний (помірний – інша частина території ). Крім nцих двох, чітко виявлений третій субтропічний теплий пояс, поданий дуже nнезначною територією (частиною південного берега головної Кримської гряди). nПояси й області поділені на ґрунтові зони.

Лише одна степова зона на Україні nпідрозділена на підзони – північну степову з nчорноземами звичайними та південну степову з чорноземами південними. У межах nзон і підзон виділені провінції і підпровінції. nВони виділяються за сукупністю показників, що визначають своєрідність ґрунтового nпокриву. Підставою до виділення провінцій в окремих випадках служать фаціальні nособливості ґрунтів, обумовлені місцевими особливостями клімату. За фаціальними nособливостями ґрунтів або за відомими модифікаціями структури грунтового покриву виділяються підпровінції: n

П – зона змішаних лісів дерново-підзолистих nтипових і оглеєних ґрунтів Українського Полісся: П1 – nзахідна провінція: П2 – центральна правобережна провінція; П3 – лівобережна nвисока провінція; П4 – лівобережна низинна провінція.

ЛС – Лісостепова зона чорноземів типових nі сірих лісових ґрунтів: ЛС1 – західна провінція; ЛС2 – правобережна центральна nвисока провінція, ЛС21 – північна підпровінція; ЛС22 n– південна підпровінція; ЛС3 – лівобережна низинна nпровінція, ЛС31 – північна підпровінція. ЛС32 – nпівденна підпровінція; ЛС4 – лівобережна висока nпровінція, ЛС41 – південно-західна підпровінція, ЛС42 n– східна підпровінція

С – степова зона чорноземів звичайних і nпівденних: СА – підзона чорноземів звичайних nпівнічного Степу: СА1 – південно-західна провінція, СА2 – nДністровсько-Дніпровська провінція, СА3 – Дніпровсько-Донецька провінція, СА4 – nДонецька провінція, СА5 – Задонецька провінція; СБ – підзона південно-степова чорноземів південних: СБ1 – nПридунайська провінція, СБ2 – Азово-Причорноморська nпровінція, СБ3 – Кримська провінція, СБ4 – Керченська провінція.

СС – Сухо-степова зона темно-каштанових nі каштанових ґрунтів: СС1 – Причорноморська провінція, СС2 – Північно-Кримська провінція.

К – зона буроземних грунтів nУкраїнських Карпат: КЗП – провінція лугово-буроземних оглеєних nгрунтів Закарпатської низовини: КП – зона nбурувато-підзолистих поверхнево оглеєних грунтів передгір’їв до 300-500 м а.в.; nКПЗ – зона буроземів опідзолених оглеєних nзакарпатського передгір’я до 125-400 м а.в.; КПЛ – nзона гірсько-лугових буроземів полонин з 1200-1500 м а.в.; nКГ – зона гірсько-лісових буроземів до 500-1500 м а.в. n

Кр – грунтові зони Гірського Криму: КрС n– зона чорноземів передгірського степу; КрЛС – зона грунтів передгірського лісостепу; КрГ n– зона буроземів гірсько-лісових; КрЯ – зона nгірсько-лугових грунтів яйл; КрП n– зона коричневих грунтів південного схилу головного nгірського хребта.