(Заняття 1)
ТЕМА 1. ВСТУП В ІСТОРІЮ МЕДИЦИНИ. МЕДИЦИНА ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА.
Історія медицини поділяється на загальну, яка вивчає розвиток медичних знань у людському суспільстві в цілому, та спеціальну, в якій висвітлюється розвиток окремих галузей медицини — терапії, хірургії та ін. Викладання спеціальної історії медицини звичайно здійснюється відповідними профільними кафедрами. Оскільки розвиток медицини залежить від рівня розвитку продуктивних сил та характеру виробничих відносин, то в основу викладу загальної історії медицини покладено поділ на епохи і періоди, прийнятий у загальній історії. Хоч, зрозуміло, тут немає і не може бути повного хронологічного збігу.
Історія медицини як галузь науки і окремий предмет викладання у вищих медичних школах на території України пройшла складний і важкий шлях. Зачатки її знаходимо у медичному класі Києво-Могилянської академії, де історію медицини викладав професор Петро Пелехін (1790–1871, уродженець Черкащини), видатний український лікар ХIХ століття. Поруч з іншими предметами він викладав спудеям Академії «Історію і літературу медицини та висловлювання давніх медичних авторів». Він був палким прихильником українського національного відродження, заповів велику суму грошей на відкриття у Львові українського університету та побудову хірургічної клініки.
У Києві з відкриттям 1841 р. в Університеті св. Володимира медичного факультету почато викладання історії медицини в курсі, що мав назву «Енциклопедія і методологія медицини». Першу лекцію з цього предмета прочитав 12 вересня 1841 p. професор В.О. Караваєв (1811–1892) — відомий київський хірург, організатор медичного факультету і хірургічної клініки та його перший декан.
Статутом для університетів Росії 1842 р. в числі медичних наук було запроваджено предмет «Історія і література медицини». В Університеті св. Володимира пізніше курс історії медицини читали професор-анатом Микола Kозлов (1814–1889) і Олександр Вальтер (1817–1889) — ініціатор будівництва Анатомічного театру, в якому сьогодні розташований Національний музей медицини України; історію медицини викладали також Хрістіан Гюббенет (1822–1873) — професор теоретичної хірургії та шпитальної клініки; Карл-Георгій Гейбель (1839–?) — професор фармакології, Фрідріх Мерінґ (1822–1887) — завідувач кафедри спеціальної патології й терапії (пізніше останній опублікував свої лекції з історії медицини окремою книгою).
На українських землях під пануванням Польщі викладання історії медицини започатковано у Львівському університеті у 1929 p., коли було відкрито кафедру історії медицини. Першим професором історії медицини був Вітольд Зємбіцький (1874–1950, уродженець Львова), після закінчення медичного факультету у Львові працював у клініці внутрішніх хвороб, протягом року перебував у закордонних клініках Цюріха, Страсбурга і Парижа. Він відзначався високою ерудицією, заснував часопис «Боротьба за здоров’я» (1917), був редактором «Польської лікарської газети», опублікував багато праць з історії медицини, видав низку бібліографічних та біографічних праць, був співавтором «Польського біографічного словника», загалом автором понад 500 публікацій. Його власна бібліотека нараховувала біля 15000 назв. Це був перший і єдиний професор історії медицини у Львівському університеті (1929–1944) та на українських землях взагалі. Ця кафедра перестала існувати у 1944 p., коли В. Зємбіцький виїхав до Вроцлавського університету.
В 1935 p. в 1-у Московському медичному інституті створено першу радянську кафедру історії медицини. В 1940 p. кафедру історії медицини Центрального інституту вдосконалення лікарів у Москві очолив проф. П.Ю. Заблудовський (родом з Поділля). В 40-х роках в Інституті організації охорони здоров’я і історії медицини ім. М.О. Семашка в Москві відкрито відділ історії медицини, який став союзним науково-методичним центром. Всесоюзне наукове товариство істориків медицини створено лише у 1946 p., того ж року видано перший посібник з історії медицини для медичних вузів під редакцією Б.Д. Петрова, який декілька разів перевидавався. Виходили також підручники та лекції з історії медицини Ф.Р. Бородуліна, П.Ю. Заблудовського і А.Г. Лушнікова, М.П. Мультановського. 1-й всесоюзний з’їзд істориків медицини відбувся тільки у 1961 р.
Вивчення історії людства започатковано в античному Римі, зокрема, медичну спадщину стародавньої Індії, Вавилону, Єгипту відтворив Корнелій Цельс. Він видав восьми книжковий трактат «Про медицину». Пізніше, за доби Відродження (XVI–XVII ст.), дослідники проявили живу цікавість до забутих та спеціально перекручених пам’яток далекого минулого. На противагу схоластичним догмам середньовіччя, вони відродили культурну та медичну спадщину стародавнього світу. Були розшукані рукописи стародавніх авторів, відкопані статуї, пам’ятники різних видів мистецтва та медицини.
В середині XV ст. Гіованні Тореллі (помер в 1466 р.) опублікував першу книгу з історії медицини.
У XVI ст. Симфорін Таннір опублікував біографії окремих лікарів.
У ХVII ст. історія медицини замість біографічного набула літературно-історичного характеру. Представниками цього напряму були Йоган Лінден та Герман Конрінґ.
У ХVIII ст. в німецьких університетах вперше впроваджено викладання історії медицини.
Історія медицини як наукова дисципліна та предмет викладання в університетах сформувалась в Європі у 20–30-ті роки XX ст. Професор Лейпцизького університету Сігеріст Генрі, досліджуючи у 1925 р. викладання історії медицини в європейських і американських університетах, виявив, що викладання історії медицини проводилося в 63 університетах на спеціальних інститутах або кафедрах, в тому числі в Німеччині було 15 кафедр історії медицини, в США — 9, Італії — 8, Польщі — 5, Швейцарії — 3. Історію медицини викладали відомі вчені Габерлінґ (Дюссельдорф), Кох (Франкфурт-на-Майні), Кардіні (Рим), Нойбурґер (Відень) та ін. У 1928 р. засновано Медико-історичний періодик «KYKLOS» — щорічник Лейпцизького університету; в Нью-Йорку (США) виходив періодик «Annals of Medical History» (ред. — Ф.Р. Пакард), відкрито Інститут і бібліотеку історії медицини при Університеті Джона Гопкінса (США, директор — проф. Вільям Г. Велч).
Польське товариство історії медицини засноване в 1924 р., тоді ж почали видавати «Архів історії і філософії медицини», який виходить досі як квартальник. До 1996 р. відбулося 13 з’їздів товариства.
Формування історії фармації як самостійної науки почалося на початку ХIХ ст., коли почали створювати Товариства та музеї історії фармації, видавати книги і журнали. В багатьох країнах засновано Інститути історії фармації. Фармацевтичні товариства різних країн створили Міжнародне товариство історії фармації (1926). В 1956 р. при Польському фармацевтичному товаристві створено Секцію історії фармації. Музеї історії фармації діють в Чехії, Норвегії, Швеції, Польщі, Німеччині, США. Створені кафедри історії фармації. Одна з перших таких кафедр відкрита 1959 р. в Медичній Академії в Лодзі (Польща).
Відомим істориком медицини був Савелій Ковнер (1837–1896). Він вчився в рабинській школі, був викладачем єврейського училища, опісля закінчив Університет св. Володимира і став земським лікарем, працював довгий час у Ніжині та в Києві. Знав багато мов, в тому числі стародавніх, підготував фундаментальні праці з історії медицини Стародавнього Сходу, Греції та Риму, які ґрунтувалися на першоджерелах; йому належать тритомна «Історія медицини» (Київ, 1879–1888), «Історія середньовічної медицини» (Т. 1–2, Київ, 1893).
У Галичині з самого початку зародження українських медичних видань і організацій, ще в час панування Австро-Угорської імперії, з’явилися українські медико-історичні публікації. У працях Євгена Озаркевича (1861–1916) подано відомості з історії вивчення та профілактики інфекційних недуг (починаючи від Гіппократа); Володимир Щуровський (1890–1969) — шеф санітарної бригади Українських Січових Стрільців, пізніше лікар Української Галицької Армії, опублікував спогади про медицину в УГА; Володимир Білозор (1890–1969) — лікар Українських Січових Стрільців та УГА, комендант шпиталю в Кам’янці-Подільському, опублікував нариси про медичну службу в роки Визвольних змагань. Максим Музика (1889–1972) — згодом професор-мікробіолог, доктор медичних наук, довголітній керівник кафедри мікробіології Львівського медичного інституту, у 1920 p. опублікував велику статтю «Розвиток медичної науки і літератури на Україні в 1917–1918 pp.».
Розпад Російської імперії приніс Україні на деякий час визволення від російського поневолення, настав бурхливий розвиток української медицини, що почався в період УНР і продовжувався протягом десятиріччя «українського відродження». В цей час закладено основи новітньої української історії медицини.
Першим великим медико-історичним дослідженням цього часу є аналітична стаття Овксентія Корчака-Чепурківського (1857–1947) «Основні етапи будування та розвитку вищої медичної школи у Києві за перше десятиліття Радянської влади на Україні».
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
О. Корчак-Чепурківський (1857–1947)
Автор — видатний громадський лікар, гігієніст та демограф. Може видатися неймовірним, що О. Корчак-Чепурківський відважився в той час (1928) писати у цій статті про розвиток української національної вищої школи та реалізацію національної ідеї, роль національних принципів, про русифікаторську політику центру і владних структур.
Окремі матеріали з історії української медицини публікували в 20–30-ті роки українські лікарі-практики, військові лікарі, науковці, що працювали в період українського відродження. Олександр Пучківський (1881–1937, уродженець Чернігівщини), засновник і завідувач кафедри отоларингології Київського медичного інституту, дослідив історію своєї спеціальності від найдавніших часів, праці давніх та середньовічних авторів, зокрема, письмові джерела часів Київської Руси-України, часів Гетьманщини та ін., опублікував велику працю «Основні дати розвитку отоларингології (ЛОР) в колишній Росії та в СРСР» (1936), в якій навів дані про усіх отоларингологів, які працювали до 1936 p. Ця історико-медична праця досі залишається унікальною. О. Пучківському належать обширний «Покажчик літератури громадської та народньої медицини, гігієни, санітарії та бальнеології України по 1890 рік», статті про українців, які створювали російську медицину.
Спомини військового лікаря опублікував Мартирій Галин (1856–1943) — доктор медицини, головний хірург Київського військового шпиталю, один із організаторів і голова Медичної секції Українського наукового товариства в Києві, укладач перших українських науково-медичних словників.
Олександр Грандо
Одним із найактивніших істориків медицини в сучасній Україні є Олександр Грандо (1919, уродженець Вінничини) — професор-гігієніст, організатор і директор Національного музею медицини України (з 1974 p.).
Національного музею медицини України
Протягом минулого часу він опублікував понад 120 праць з питань історії та організації охорони здоров’я, лікарської етики, медичної деонтології, а в останні роки видав низку книг з історії української та світової медицини, заснував (1994) і редагує Український історико-медичний журнал «Агапіт», який видається Національним музеєм медицини України українською, англійською мовами, резюме російською. До 2000 p. вийшло 13 чисел журналу зі статтями з проблем української та світової історії медицини, про українських медиків XVII–XIX ст., про репресованих і забутих українських вчених, статті з української медичної діаспори, про медицину Росії та інших зарубіжних країн. О.А. Грандо є автором книги-альбому «Очима художників. Медицина в українському образотворчому мистецтві» (1994) та книг «Подорож у минуле медицини» (1995), «Визначні імена в історії української медицини» (1997).
Важливою подією в українській історії медицини стало видання Національним музеєм медицини України за редакцією О.А. Грандо об’ємної (320 с.) книги групи авторів «Визначні імена у світовій медицині» (2001), яка містить біля 1300 імен видатних лікарів усіх народів від найдавніших часів до кінця XX ст. Безсумнівною заслугою авторів є те, що вперше видана така фундаментальна праця українською мовою та що в ній вперше нарівні з німецькими, французькими, російськими та іншими вченими представлені українські вчені-медики і лікарі-подвижники.
Окремі матеріали до історії української медицини опублікували К. Дупленко, Л. Лєкарєв, Б. Криштопа, К. Васильєв, М. Барціховська, Я. Радиш, О. Голяченко, Ю. Віленський, В. Коган, П. Петров та ін. Я. Ганіткевичем видано праці Євгена Озаркевича (1999), книгу «Українські лікарі-вчені першої половини XX ст. та їхні наукові школи» (2002), опубліковано кілька десятків статей з питань становлення та історії української медицини.
Українську історію медицини збагачує недоступний раніше в УРСР доробок української діаспори, яка в роки панування тоталітарного режиму багато зробила для збереження і розвитку традицій української медицини та її історії.
Найвидатнішим істориком української медицини, що працював на еміграції, був Василь Плющ (1903–1976) — професор-фтизіатр, доктор медицини, професор кафедр туберкульозу в Києві (1941), Львові та Братиславі, активний член УВАН, УВУ, НТШ. Працюючи в Мюнхені, він підготував і опублікував низку фундаментальних праць з історії української медицини, у тому числі дві великі монографії: «Нариси з історії української медичної науки та освіти. Від початків української державності до 19 століття. Книга 1» (1970) та «Нариси з історії української медичної науки і освіти (дев’ятнадцяте і двадцяте століття)» (1983). В передмові до другої книжки автор писав: «Ці дві книги нарисів з історії української культури є спробою дати систематизований огляд історії української наукової медицини та медичної освіти. Для повного всебічного висвітлення української медичної науки та освіти, зокрема за останні 75 років, потрібно видати не два чи три томи нарисів, а десятки монографій. Це є завдання істориків медицини на Батьківщині».
У 1975 p. за головною редакцією В. Плюща вийшла книга «Матеріали до історії української медицини», т.1, видана УЛТПА, надрукована в Мюнхені. У 1988 p. в Чикаго вийшов II-й том «Матеріалів до історії української медицини» (головний редактор — д-р Павло Джуль). Нагадаємо, що в УРСР ім’я і праці В. Плюща були заборонені.
Значний вклад в розвиток української історії медицини вніс Геннадій Шульц (1907–?), уродженець Києва, український лікар-гігієніст, доктор медицини, працював у Київському НДІ очисних споруд, обласним епідеміологом, співробітником Київського бактеріологічного інституту. З 1943 p. — на еміграції, професор Фордемського університету (Нью-Йорк, США), директор Інституту з вивчення СРСР в Мюнхені, постійний член Міжнародної біографічної асоціації, заступник генерального директора Міжнародного біографічного центру в Кембріджі (Англія). Опублікував понад 200 біографій лікарів і біологів СРСР, близько 200 статей, видав 28 книг-звітів Інституту з вивчення СРСР, що всебічно і об’єктивно висвітлюють різні події та періоди розвитку медицини в СРСР та УРСР.
Низку праць на теми історії медицини опублікував у діаспорних українських виданнях Іван Розгін (1897–1972, уродженець Поділля), доктор біологічних наук, професор та ректор Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, який у різний час співпрацював з О. Богомольцем, П. Кучеренком. На еміграції в Німеччині та США став професором Українського Вільного Університету, дійсним членом Української Вільної Академії Наук, очолював математично-природописно-лікарську секцію НТШ, працював в Детройті в Інституті для вивчення раку. Йому належить низка статтей про історичні постаті української медицини.
Матеріали до історії розвитку медицини на західноукраїнських землях у 1939–1944 pp. опублікував Роман Осінчук (1902–1991, уродженець Тернопільщини), український лікар і громадський діяч у Львові та на еміграції, професор суспільної медицини в Українському технічному інституті в Нью-Йорку, засновник і редактор відродженого в Америці (1954) «Лікарського вісника», голова природничо-хімічної секції НТШ в діаспорі. Історію цього ж періоду висвітлюють публікації Софії Парфанович (1898–1968) — лікаря-гінеколога і письменниці, уродженки Львова.
Із сучасників значний вклад в становлення історії української медицини вносить Павло Пундій (1922 р. н., уродженець Тернопільщини), лікар загальної практики у США, дійсний член НТШ та голова його осередку в Чикаго, довголітній директор бібліотеки та архівар УЛТПА. Він опублікував понад 200 статей про українських лікарів у діаспорі, видав 13 книг «Українського медичного архіву» (1989–1997), які містять цінні добірки опублікованих у різний час матеріалів як про окремих українських лікарів і науковців, так і про події з розвитку української медицини. Йому належить укладання унікального двотомного біобібліографічного довідника «Українські лікарі», виданого в Україні (Львів–Чикаго, 1994, 1996), в якому подані біографічні довідки про понад 1100 українських лікарів — активних учасників громадсько-політичного життя, дипломованих до Другої світової війни, та лікарів діаспори; приведені їх праці, література про них.
Андрій Олеарчик (1935 р. н.) — уродженець Перемишля, кардіохірург і науковець у США, автор біля 150 наукових праць українською, польською, німецькою, англійською та російською мовами, член УЛТПА, опублікував українською і англійською мовами книгу «Коротка історія медицини» (Чикаго, 1991), в якій виділяє імена, пов’язані з Україною.
Матеріали про розвиток медицини на західноукраїнських землях знаходимо в працях польських істориків медицини (W. ZwoРdziak, 1964–1965; W. Ziembicki, 1991; В. Seida, 1997).
Джерела вивчення історії медицини можна розподілити по таких групах.
1. Письмові джерела. Їхній зміст передається з допомогою графічних знаків (рукописи, друк, папірус, кераміка тощо).
2. Речові джерела. Відзначаються розмаїттям форм (знаряддя праці, інструменти, пам’ятники, кістки тварин та людей, медалі, монети тощо).
3. Етнографічні джерела. Це — явища культурного і суспільного життя, які передаються з покоління в покоління (обряди, звички, пісні, перекази, засоби лікування).
4. Спосіб життя сучасних племен, які живуть на рівні минулих епох.
5. Фото- та кінодокументи.
6. Фонодокументи, що відображають звукову сторону історичних подій.
Загальновизнаною є така періодизація історії медицини, яка співпадає із загальноісторичною періодизацією розвитку людства.
1. Медицина первісних часів. Обіймає період орієнтовно від трьох мільйонів до п’яти тисяч років до нашої ери.
2. Медицина стародавнього світу. Обіймає період від п’яти тисяч років до нашої ери до V століття нашої ери, коли впала Римська імперія.
3. Медицина доби середньовіччя (V–XVII ст.).
4. Медицина XVIII сторіччя.
5. Медицина XIX сторіччя.
6. Медицина XX сторіччя.
Кожен з цих періодів поділяється на підперіоди, наприклад, доба середньовіччя — на раннє (V–X ст.), середнє середньовіччя (XI–XV ст.), епоху Відродження (XVI–XVII ст.).
Для України, яка розвивалась в своєрідних соціально-економічних умовах, ця періодизація потребує уточнення. Загалом можна сказати, що цивілізаційні процеси в Україні йшли з певним запізненням. В стародавні часи в Україні розквітла Трипільська культура. Рабовласницька держава на наших теренах не отримала розвитку. Період формування феодальної Української держави — України-Руси — починається з IX ст. Епохи ренесансу, або відродження, Україна не переживала. На підставі вищесказаного, періодизація історії медицини України може бути представлена так:
1. Медицина первісних часів (до IV тис. до н.е.).
2. Медицина стародавніх часів (IV тис. до н.е.–VIII ст. н.е.).
3. Медицина доби середньовіччя (IX–XVII ст.).
4. Медицина XVIII ст.
5. Медицина XIX ст.
6. Медицина XX ст.
Чому лікареві потрібно знати світову і вітчизняну історію медицини?
Історія медицини допомагає правильно зрозуміти сучасний стан медицини і передбачати перспективи її розвитку. Вивчення минулого медицини дає правильне уявлення про те, як виникли й нагромаджувалися навички розпізнавання захворювань, уміння лікувати їх і запобігати їм, як поступово почали правильно розуміти функції організму та зміни їх під час захворювань. Минуле медицини дає змогу простежити в історичній послідовності, як змінювалися зміст медичних знань, спрямованість медичної діяльності, становище медичних працівників у суспільстві залежно від соціального ладу, рівня продуктивних сил, від розвитку наук, зміни світогляду. Історія медицини на багатовіковому досвіді показує, зокрема, всю помилковість численних намагань знайти універсальний засіб лікування — панацею.
Значення історії медицини посилюється тим, що вона на конкретних історичних прикладах учить непримиренності в боротьбі з усілякими реакційними теоріями і поглядами в медицині. Нищівній критиці піддаються антинаукові теорії про біологічну нерівність рас, про поділ людства на вищі і нижчі раси, які повною мірою відбилися в людиноненависницькій теорії і практиці фашизму.
По-перше, не можна уявити фахівця з вищою освітою, який не знає історії розвитку світових цивілізацій, коли було винайдено письмо, сформовані сучасні світові релігії, відкриті перші шпиталі тощо.
По-друге, як казав великий німецький філософ Гегель, без історії предмета немає теорії предмета. Медицина у всі часи свого розвитку ґрунтувалася на певних теоретичних постулатах, на основі яких пропонувались практичні заходи щодо поліпшення здоров’я людей. Створення теоретичних постулатів завжди починається із вивчення попередніх теорій, їхнього розвитку, здобутків і помилок. Фахівець, який формулює сучасну теорію медицини і не знає її історії, приречений пройти тисячі років її розвитку, але ж Бог відвів йому обмежений вік земного життя.
По-третє, знання історії допомагає уникнути помилок попередників. Відомо, що вчитися на помилках або, як ще кажуть, шляхом проб і помилок — це дуже дорого і неефективно. Водночас історія вчить, що нічого нового на цій Землі не буває. Усяке нове — це давно забуте старе, з тою лиш різницею, що воно накладається на нові вимоги часу і ґрунтується на досвіді попередників.
По-четверте, історія є могутнім джерелом виховання патріотизму, усвідомленням того, хто є твій рід — носієм давньої культури чи новітнього варварства. Для українців, чия національна свідомість грубо упосліджувалась, це має особливе значення. Відомо, що народ, позбавлений історії, втрачає свою самобутність, стає натовпом, населенням. Не може заслуговувати на повагу і наука, що не має історичного коріння. Вона приречена на пасивну роль в інтелектуальній взаємодії і здатна лише на запозичення та наслідування.
Нарешті історія медицини є джерелом виховання подвижництва, гуманізму і милосердя. Впродовж тисячоліть існування медицини таких прикладів маємо безліч.
Медицина первісних часів
Обіймає період орієнтовно від Палеоліту (3 млн. років тому) до неоліту (5 тис. років до н.е.). Здобутки цієї медицини усі народи Землі можуть записати на свій рахунок, оскільки немає підстав виокремлювати котрийсь із них. За цей гігантський період розвитку людина набула сучасних антропогенних рис, розвинула мову.
В розвитку людини розрізняють два переломних моменти. Перший, найважливіший, характеризується початком трудової діяльності із застосуванням знаряддя та переходом від стадії тваринних попередників людини до стадії формування людей. До цього періоду в найбільш ранні його стадії відносять такі типи людей, як архантропи (пітекантропи, синантропи) та палеоантропи (неандертальці).
Другий переломний момент на межі раннього і пізнього палеоліту характеризується перетворенням палеоантропів на людей сучасного типу — неоантропів з переходом (40—35 тисяч років тому) від стадії первісного людського стада до первісної родової общини.
У першому періоді формування людей разом з іншими пережитками тваринного минулого людини зберігались і застосовувались при захворюваннях та пошкодженнях засоби, близькі до генетично зумовлених, інстинктивних, які спостерігаємо і у вищих тварин. Адже тварини при пошкодженнях зализують рани, при захворюваннях вишукують і поїдають різні трави, п’ють воду з мінеральних джерел, використовують поклади солі, звільняються від паразитів.
На початкових етапах зародження й формування медицини інстинктивні дії з самодопомоги поступово набирали форми усвідомленої допомоги. Подання допомоги однією людиною іншій при травмах і захворюваннях уже свідчило про зародження медичної допомоги як форми суспільної практики. Початки такої допомоги, за даними науки, можна віднести до кам’яного віку, вони були характерні вже для неандертальців.
Свого часу деякі філософи й історики медицини (Жан Жак Руссо, В. Ріхтер та ін.) дотримувались погляду, що первісна людина взагалі не мала потреби в медичній допомозі. На їхню думку, життя первісної людини минало в повному єднанні з природою, щедрі дари якої вона сприймала безтурботно, не знаючи ні недуг, ні страждань, ідучи з життя лише в глибокій старості, як падає перестиглий плід з дерева. Наукою доведено, що такий «золотий вік», коли людина не знала турбот і хвороб, є лише поетичною легендою.
За даними палеоанатомії середня тривалість життя людини в Юрському періоді (70—30 тис. років тому) становила 29,4 роки, а у Верхньому палеозойському періоді (30—12 тис. років тому) —32,4 роки.
Основною відмінністю людини від інших живих істот є характерна для неї цілеспрямована праця. Виготовлення перших знарядь праці було наслідком певного рівня розвитку мозку і, в свою чергу, спричинювало утворення нових міжнейрональних функціональних зв’язків. Впливаючи своєю працею за допомогою виготовлених нею знарядь на природу навколо себе, людина змінювала і свою власну природу. При цьому людина природно прагнула зберегти свої фізичні сили, тобто здоров’я. Елементарні заходи захисту від несприятливих зовнішніх умов — холоду, негоди, прикриття тіла або окремих його частин одежею, влаштування найпростіших жител, хоча б самого лише даху,— все це примітивні зачатки гігієни.
Тяжкі умови існування, трудність добування їжі сприяли виникненню захворювань. Уже на скелетах тварин і людей, що їх наука відносить до найстародавніших часів історії, знаходять сліди як перенесених хвороб, так і лікувальних втручань.
Доброякісне новоутворення хвостового хребця динозавра.
Основною відмінністю людини від інших живих істот є характерна для неї цілеспрямована праця. Виготовлення перших знарядь праці було наслідком певного рівня розвитку мозку і, в свою чергу, спричинювало утворення нових міжнейрональних функціональних зв’язків. За Енгельсом, вплив праці на психічну діяльність людини настільки великий, що в певному розумінні можна вважати: праця сприяла перетворенню вищих антропоїдів в людину розумну. Впливаючи своєю працею за допомогою виготовлених нею знарядь на природу навколо себе, людина змінювала і свою власну природу. При цьому людина природно прагнула зберегти свої фізичні сили, тобто здоров’я. Елементарні заходи захисту від несприятливих зовнішніх умов – холоду, негоди, прикриття тіла або окремих його частин одежею, влаштування найпростіших жител, хоча б самого лише даху,- все це примітивні зачатки гігієни.
Тяжкі умови існування, трудність добування їжі сприяли виникненню захворювань. Уже на скелетах тварин і людей, що їх наука відносить до найстародавніших часів історії, знаходять сліди як перенесених хвороб, так і лікувальних втручань.
Остеоз стегна Pithecantropus erectus з о. Ява. Приклад найдавнішої патології людини.
З цими ж умовами життя пов’язані і початки лікувальної діяльності, передусім самолікування. До найдавніших лікувальних галузей, очевидно, належать: допомога при пологах (особливо жінці, що родить уперше), при травмах (забиті місця, падіння з висоти, зіткнення з дикою твариною), деякі розлади травлення, явні зовнішні ураження на шкірі. І. П. Павлов писав, що лікувальна діяльність у своїх початках — ровесниця першої людини; було б несправедливо починати історію медицини з писемного її періоду.
Величезною подією було застосування вогню для потреб людини. Очевидно, цей вогонь людям подарувала блискавиця, а спостереження за його дією переконало людину у можливості його використання для власних потреб. Застосування вогню зменшило залежність людини від природи. Людина змогла збільшити територію свого проживання. Урізноманітнилось її харчування. Спочатку це була переважно рослинна їжа і вода, яку люди споживали із прісних водоймищ. Місцем їх першого розселення були береги річок. Поруч із рослинною їжею вживалась і риба. Приготована на вогні їжа набувала нових смакових і споживчих властивостей. Споживаючи рослинну їжу, людина, окрім рослин з їстівними властивостями, виокремила такі, що мали властивості отруйні, цілющі тощо. Очевидно, що першими цілющими рослинами були знеболюючі, проносні, блювотні, зокрема мак, тютюн, конопля тощо.
Першими знаряддями, з допомогою яких людина добувала собі засоби до існування, були каменюка, потім отесана каменюка або кам’яна сокира, поліно, спис з кам’яним наконечником. Люди жили спільно родами, племенами, бо це надавало їм можливість здобути їжу. Очолювали ці роди і племена жінки, що дало назву цьому періоду історії людства — матріархат. Провідна роль жінки проявляється не тільки в тому, що вона очолює рід, а й несе відповідальність за його продовження, тому вона вступає в статеві стосунки з усіма чоловіками. Полігамія є моральною нормою життя.
Провідна роль жінки в управлінні людськими спільнотами знайшла відтворення у численних зображеннях жінок, які виліплювались із глини, вистругувались із дерева або витесувались із каменя (кам’яні баби).
Поживні речовини в разі потреби почали використовувати і як лікувальні. Переконавшись, наприклад, у блювотній, проносній, потогінній, снодійній, болезаспокійливій, збуджувальній та інших діях деяких рослин, використовуваних для заспокоєння голоду, люди почали згодом, у міру потреби, використовувати їх спеціально для полегшення того чи іншого страждання. Досвід навчив їх використовувати певні речовини в певних кількостях, у певному стані й вигляді, піддавати належній обробці. Справедливо кажуть, що аптека виникла з кухні.
Суто досвідним шляхом людина навчилася також використовувати з лікувальною метою воду, сонячне тепло, розтирати, розминати хворі місця, спиняти тиском кровотечу, знерухомлю-вати місця перелому, прив’язуючи до ушкодженої кінцівки палку чи шматок кори дерева. Коли первісна людина вдосконалила свої знаряддя, користувалася вже списом, луком, ножем, що дало їй змогу полювати на більших тварин, займатися рибальством, вона почала вживати ліки і тваринного походження: кров, жир, окремі органи тварин та їхніх утробних плодів. Наступне оволодіння гончарним ремеслом (VI-IV тис. до н. е.) дало змогу не лише краще готувати і зберігати їжу, а й заготовляти лікувальні засоби.
Подальшим геніальним винаходом людини були лук і стріла. Ці знаряддя дозволили перейти до мисливського господарства. Дичина стає постійною їжею нарівні з рослинною, а потім займає домінуючі позиції. Відкриваються цілющі властивості тваринної їжі. Зокрема, в якості ліків для внутрішнього вживання застосовують тваринні органи, кров і попіл тварин, а для зовнішнього вживання — жир, яким натирають хворі місця.
Мисливство незрівнянно збагатило людину, тварину починають шанувати. Вона стає символом племені, тому на зміну зображень жінок приходить зображення тварин. Жінка поступово втрачає свої лідерські позиції, оскільки мисливцем був здебільшого чоловік. Відображенням того, що тварина стала покровителем людини, є різноманітні амулети, які людина чіпляє на шию, встромляє у вуха, ніс тощо.
Тотем племені
Священні тварини племені
Наступною епохою став перехід від мисливства до тваринництва, коли людина приручила диких тварин і перетворила їх у свійських. На цей період припадає дальший поступ у використанні засобів виробництва і споживання. Людина винаходить глиняний посуд, в якому варить їсти і готує ліки. Використовує самородні метали — мідь, олово, свинець, срібло, золото, а потім починає виплавляти їх. Сплав міді з оловом дає бронзу, з якої виготовляють різноманітні інструменти, в т.ч. перші хірургічні.
З’являється можливість спостерігати за дією рослин на тваринах. Арсенал рослин розширюється. Відкриваються проносні властивості чемериці, лікувальні (для ран) золототисячника тощо.
Догляд за тваринами передбачає допомогу їм у невідкладних випадках. Першою операцією, яку людина застосовує з метою допомоги худобі при отеленні, стає цісарський розтин. Невдовзі він застосовується і до людей. Це є, очевидно, перша хірургічна операція. Паралельно і, можливо, одночасно застосовується кастрація, накладання шин при переломах кісток.
Давні люди помітили, що худоба, яка перенесла віспу, надалі цією хворобою не хворіла. А ті, хто доглядав за хворими тваринами, теж набували стійкості до віспи. Так виникає варіоляція, або втирання вмісту віспяних папул в тіло людини, що призводило до запобігання захворюванню.
Тваринництво сприяло ще більшому примноженню багатства людини. Тепер уже не тільки рід, а й окрема людина, звісно, працьовита і наполеглива, могла забезпечити своє існування. Вона перестає бути зацікавленою у спільному казані і хоче, щоб нажиті нею багатства належали їй, більше того, були успадковані її нащадками. Чоловік, який остаточно утверджує свою провідну роль, домагається переходу від полігамії до моногамії, яка дозволяє наслідувати багатство нащадкам, походження яких визначається за батьком. Моногамія сприяє також поліпшенню відтворення людності. Основним шанувальником, після жінки і тварини, стає попередник, тобто чоловік — голова сім’ї, особливо якщо він передав своїм нащадкам пристойне багатство. Нащадки починають відображати попередника-чоловіка на стовпах, скелях, монетах.
Виникають перші уявлення про причини хвороб. Хвороба вселяється у того, хто не шанує предка. У того вселяється його дух, мучить його, робить його хворим. За такого світогляду хвороба, якщо вона не має видимої причини – поранення, удар, падіння,- є наслідком вселення в людину ворожої сили, яку можна вигнати або благанням, подарунком-жертвою, погрозою, або прийманням огидних на смак, з неприємним запахом речовин (полин, кал). Цю ворожу силу можна примусити залишити хвору людину, налякавши її своїм незвичним одягом (шаманський одяг), криком, свистом, грюканням, можна переманити в іншу тварину, предмет, які потім спалити, кинути в річку чи закопати в землю. Розвивається уява, яка породжує міфи і легенди. Розвиваються лікувальні прийоми з метою запобігання або лікування хвороби. Зображенню предка приносяться дари, в його честь виконуються пісні і танці.
Дух предка виганяється шляхом страхітливих прийомів, вигуків, одяганням страхітливих масок тощо. Здійснюються заходи щодо перенесення духа предка у якусь тварину.
Ритуальна маска з острова Шрі-Ланка.
З цією ж метою робиться трепанація черепа, щоб через отвір в голові виходив дух предка. Дух висмоктується із тіла хворого з допомогою трубок, оленячих рогів, скляних банок. Після всіх цих дій з’являється місцевий крововилив, який підтверджує ефективність здійснюваного заходу. Щоб хвороба вийшла ще швидше, тіло піддають скарифікації і насічкам з допомогою щелепи риби, уламків мушель тощо.
Операція трепанації черепа
Бронзовий ніж для трепанації черепа. На ручці зображений процес трепанації.
Черепи первісних людей, які пережили трепанацію черепа (виражена регенерація країв трепанаційного отвору).
Череп давньої людини, яка загинула внаслідок ритуальної трепанації черепу (краї трепанаційного отвору без ознак регенерації).
Надалі предки оголошуються богами, на їх честь будуються храми, в яких зосереджуються медичні знання. Виникає храмова медицина.
ТЕМА 2. МЕДИЦИНА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
Рабовласницький лад, хоч і грунтувався на жорстокому гнобленні людини людиною, створив умови для нового розвитку продуктивних сил порівняно з первіснообщинним: відкрилися можливості для поділу праці та її спеціалізації, виникли різні ремесла, в суспільстві виділилися ремісники-професіонали, зокрема й лікарі. Це все створило умови для розквіту культури стародавнього світу.
Професійна медицина, грунтуючись на досягненнях народної медицини, збагачується новими уявленнями про причини захворювань та засобами лікування їх відповідно до загального прогресу і змін у світогляді тогочасного людства. Розвиток культури й медицини у перших великих рабовласницьких державах мав у кожній з них свою специфіку залежно від соціальних умов і географічних особливостей. У цей час з’являються перші писемні праці медичного змісту, які дають найкраще уявлення про досвід тогочасних лікарів.
У цей період на доповнення до тваринництва виникає і розвивається землеробство, яке сприяє ще більшому збагаченню людської спільноти. Виникає поділ праці та її спеціалізація. Засобом збагачення стає сама людина, яку більш сильна особистість завойовує, привласнює, перетворює у раба, якого змушує на себе працювати. Виникнення і подальший розвиток приватної власності вимагають її захисту, що, в свою чергу, призводить до виникнення спеціального апарату: поліції, армії, суду, державних службовців. Виникає держава як апарат захисту існуючого ладу, яка за своєю основною ознакою (рабською працею як основним джерелом збагачення) отримує назву рабовласницької. В цей період було відкрито календар і письмо. Найбільшого розвитку рабовласницькі держави досягають в таких країнах, як Єгипет, Китай, Індія, Вавилон та Ассирія, Греція і Рим.
Стародавній Єгипет
Давньоєгипетська держава обіймає період з V тисячоліття до нової ери (до народження Христа) та поділяється на такі відрізки: архаїчний період (V–IV тис. до н.е.), Давнє царство (IV–III тис. до н.е.), Середнє царство (III–II тис. до н.е.), Нове царство (від II тис. до н.е. і до народження Христа).
Джерелами для вивчення медицини стародавніх єгиптян є археологічні матеріали (останки людей і тварин, велика кількість мумій), письмові пам’ятки-папіруси, архітектурні пам’ятки з численними написами на них.
З періоду Давнього царства, коли Єгипет був уже централізованою сильною державою з високорозвиненими землеробством та ремеслами, зберігся до наших часів папірус медичного змісту, відомий в історії медицини під назвою Кахунського (від м. Кахун), в якому розповідається про лікування жіночих хвороб та хвороб свійських тварин.
З періодів Середнього і Нового царства збереглися поодинокі папіруси медичного змісту (папіруси Сміта й Еберса) та 6 книг медичного змісту з 42 так званих «герметичних книг».
У більш стародавніх писемних джерелах знаходимо лише збірки рецептів та короткі описи хвороб, причому характерно, що засоби лікування позбавлені містичного характеру, яким виразно позначені новіші джерела.
Серед папірусів з медичними відомостями найважливішим є папірус Еберса, знайдений в руїнах Фів у 1873 р. Це сувій обсягом 110 сторінок, який має назву «Книга виготовлення ліків для всіх частин тіла» завдовжики 20 м, 30 см завширшки, третина його суто медичного змісту. В папірусі Еберса, як у всіх інших, не знаходимо імен авторів, зміст подається як одкровення вищих сил. Безіменний автор папірусу Еберса починає його так: «Я прийшов з міста Сонця, де мудрі вчителі навчали мене секретів. Я походжу з Саїса, де матері-богині навчали і допомагали. Бог То дав мені слово виганяти недуги всіх богів і смертельні страждання людського роду». Зміст папірусу становлять переважно рецепти від різних недуг, але є й відомості, які дають уявлення про анатомофізіологічні та діагностичні знання лікарів тих часів (II тис. до н. е.). Розуміння ними єдності організму можна вбачати в такому записі папірусу: “Кожний лікар, який торкається голови, потилиці, рук, долоні, ніг — всюди торкається серця, оскільки від нього йдуть судини до кожного члена”.
Початок Папірусу Ебреса
Про вміле використання методів дослідження хворих дає уявлення такий характерний запис: «Якщо ти досліджуєш хворого, що терпить, мучиться запором, ти знаходиш у нього таке: він зле себе почуває, коли поїсть, його живіт збільшується в об’ємі, серце втомлюється при ходьбі, як у людини, що хвора па запалення заднього проходу. Запропонуй хворому лягти і досліди його. Якщо ти знайдеш, що тіло його гаряче, а живіт твердий, скажи йому: у тебе недуга печінки, призначай йому проносний засіб. Після того як це вже подіяло, ти знайдеш, що правий бік живота гарячий, з лівий холодний, скажи хворому: твоя недуга на шляху вилікування. Відвідай хворого знов. Якщо ти знайдеш все тіло його холодним, скажи так: твоя печінка розділилася й очистилася, ліки пішли тобі на користь».
Яскраво подається опис непрохідності кишок: «Якщо ти досліджуєш хворого, який мучиться болем в шлунку і часто блює, і знаходиш здуття передньої частини, якщо його очі запалі, ніс загострився,—ти тоді скажи: це гнильне бродіння екскрементів. Ти приготуєш засіб у складі білої пшеничної муки, полину у великій кількості та додаси часнику і зробиш клізму хворому з тваринним жиром і пивом, щоб відкрити шлях його екскрементам».
У папірусі Сміта знаходимо досить правильний опис травми хребта: «Як ти знаходиш хворого з нечулими руками й ногами, напруженим статевим членом, сеча краплями без перерви,— ти кажеш: не випадок зміщення хребців шиї».
У Кахунському папірусі наводяться засоби, що призначалися при розладах менструації, засоби від безплідності, для посилення перейм під час пологів, для збільшення кількості молока.
Богом медицини в Стародавньому Єгипті вважався Анубіс, якого зображали людиною з головою шакала.
Основоположником медицини називали відомого лікаря Імготепа, який жив у період Давнього царства. Наступні покоління обожествили його і вважали патроном лікарів. На честь Імготепа було побудовано храми у Фівах, Саїсі та інших містах, де були школи для підготовки лікарів. При храмі богині Ізіди-Нейтх в Саїсі була спеціальна школа повитух. Очолювали медичну службу в Єгипті жерці, але серед лікарів було багато цивільних осіб і навіть рабів. Лікарі були вузькими фахівцями: одні лікували очі, другі — голову, треті — шлунок, четверті — зуби, п’яті — невидимі недуги (по-теперішньому лікарі загальної практики).
Бальзамування тіл фараонів супроводжувалося розтином трупів, тому єгипетські лікарі мали певні анатомічні уявлення. Вони ж розвинули теорію медицини.
Анатомічні відомості стародавніх лікарів в Єгипті були для тих часів значні. З папірусів часів Середнього царства (папірус Сміта) видно, що центральним органом лікарі вважали мозок і знали, що зміни в ньому позначаються на всьому організмі. Вони розрізняли артерії, вени, нерви. Оскільки при розтинах трупів в артеріях, як відомо, крові немає і її можна знайти лише у венах, вони вважали, як і лікарі наступних поколінь усіх народів ще протягом тисячоліть, що по артеріях розноситься повітря — пневма, яка через легені і серце вступає в обмін з кров’ю, а кров тече лише по венах, і тому від нормального взаємообміну між пневмою і кров’ю залежить здоров’я людини. Отже, гуморальна теорія походження хвороб найдавніша. Оскільки хвороба є наслідком поганої крові, загнилої пневмн, то основою терапії стародавніх лікарів-єгиптян були блювотні, проносні, сечогінні, потогінні засоби.
Причину хвороби рідко пояснювали карою богів, такою причиною найчастіше вважали помсту, обмову ворога, вселення демона.
Військові лікарі, супроводжуючи війська в походах, накопичували відомості щодо лікування ран, переломів та інших травм. На деяких гробницях збереглося зображення операцій на кінцівках. У хірургічному папірусі Сміта, складеному приблизно у III тис. до н. е., міститься розгляд 48 випадків травм; вони поділяються, за прогнозом, на виліковні, сумнівні і безнадійні. В описі травм голови зазначається, що внаслідок ураження мозку невиліковно уражується все тіло. Зустрічаються точні описи паралічу. Даються вказівки, як розпізнати строк вагітності, а також як «розрізнити жінку, яка може і яка не може родити». У Стародавньому Єгипті, як і в інших країнах, практикувалося покарання, за яким людям завдавали різних каліцтв. У договорі, укладеному фараоном Рамзесом II з хеттами 1295 р. до н. е. (цей договір зберігся в кількох примірниках у вигляді написів на каменях), проголошується, що втікачі з однієї країни в іншу «будуть повернуті живими і не будуть покарані пошкодженням їхніх очей, їхніх вух, їхнього рота, їхніх ніг».
Серед вживаних ліків рослинного і тваринного походження широке застосування мав настій маківок (опій), який, очевидно, з давніх-давен увійшов в арсенал найдійовіших ліків. В єгипетських музеях можна бачити ланцети, пінцети, катетери для спускання сечі, маткові дзеркала, набори інструментів для припікань та скарифікацій. Уже на стародавніх муміях знайдено скріплення розхитаних зубів із сусідніми здоровими золотою стяжкою, правильно зрощені переломи кісток. Усе це свідчить про високий рівень розвитку хірургії у стародавніх єгиптян. Постійні війни, повстання, на які багата історія Єгипту з його необмеженою владою фараонів, що трималася на жорстокій експлуатації і гнобленні своїх підданих та армій рабів, напади навколишніх народів — все це змушувало власті країни приділяти велику увагу військовій справі, зокрема медичній службі у війську.
Використовувались хірургічні методи лікування вивихів, переломів, скріплення зубів золотою стяжкою. Для знеболювання використовувався опій.
Стародавні єгипетські хірургічні інструменти
Єгипет мав високорозвинену фармацію. Саме слово «фармація» походить від єгипетського «фармакі», що означає дарування безпеки або зцілення. Знавцями цілющих трав були богині Ніт та Ізіда. Застосовувались ліки рослинного походження: мак як снодійне (вирощувались великі плантації маку), аканта, смола, бальзами, касторова олія, корпія, ладан, пальмова олія, вино, пиво, пивні дріжджі, порошок гнилого дерева, пшеничне борошно, терпентин, фініковий мед, хлібне тісто; тваринного: волосся, жовч, жир, зуби, молоко жінки, особливо після народження сина, молоко корови, ослиці, кисле молоко, сеча, печінка, курячий послід. Фармацевтична техніка включала вариво, мацерацію, вижимання, подрібнення, просіювання. Використовувались такі форми: мазі, пластирі, примочки, припарки, відвари, піґулки. Останні готувались для чоловіків без меду, для жінок — з медом.
Імготеп
Медицина народів Месопотамії
Для землеробства в Межиріччі потрібні були штучне зрошення, іригаційні споруди, постійний умілий догляд за ними. Все це потребувало організації колективної праці великої кількості робітників, які працювали б за певним планом та точними розрахунками. Такі обставини сприяли з давніх часів у цих країнах розвиткові математичних наук, астрономії, будівельної техніки та різних ремесел. Будували гігантські для тих часів іригаційні споруди цілі армії рабів. В Месопотамії було збудовано великі міста з будівлями оригінальної архітектури, з вулицями, забрукованими каменем, з тротуарами для пішоходів. В окремих містах були водопроводи з каналізацією, криті ринки. Поряд з єгиптянами, шумери створили першу в історії людства писемність – спочатку піктографію – систему знаків-малюнків, потім – до середини III тис. до н. е.- клинопис.
Відомості з медицини в Стародавньому Шумері сягають першої половини III тис. до н. е. Серед численних табличок з випаленої глини, виявлених під час розкопок шумерського міста Ніїпура (160 км від нинішнього Багдада), знайдено табличку з медичним текстом – її можна визначити як своєрідну фармакопею, найдавнішу з відомих в історії людства. Цікаво, що вона має світський, емпіричний характер. На відміну від медичних документів Месопотамії більш пізнього періоду тут немає ні заклинань, ні замовлянь, ні самої згадки про богів або демонів. Наводяться короткі рецепти використання засобів переважно рослинного походження – слив, манго, фіг, фініків та інших плодів, гірчиці, рослинної олії, порошку з голок сосни і піхти; значно менше засобів тваринного походження – молоко, органи змій, черепахи; ще менше – засобів мінеральних (сіль, нафта). Зазначено способи приготування і застосування ліків. Рецепти поділяються на розділи – засоби зовнішні і внутрішні.
За 2 тисячі років до н. е. в Межиріччі утворюється могутня Вавілонська монархія, яку пізніше змінює Ассірійська
Медицина у Вавілонії і Ассірії
Давньоассірійська емблема медицини
Теоретичні уявлення медицини Вавилону та Ассирії були такі: людина створена із землі, Бог вдихнув у неї душу — пневму. Недуга — кара за гріхи. Лікар починав огляд хворого зі слів: «Не посягнув ти на будинок ближнього свого, не проливав кров ближнього свого, не наближався до жінки ближнього свого, не привласнював одяг ближнього свого». Хвороба зумовлювалась проникненням у тіло злих духів.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Амулет із зображенням демона бурі Пазузу (зліва) і демона лихоманки Ламашту (справа, внизу).
В центрі амулету зображений хворий, якого лікують асу в одязі бога Еа. Над ними сім добрих демонів, які сприяють виздоровленню хворого.
Тому лікування починалось з вигнання духів заклинаннями, спалюванням фігур демонів. Займались вони і вивченням небесних світил. Звідси лікарі під час лікування цікавились положенням небесних світил, складали для хворого гороскопи, визначали щасливі й нещасливі дні. Застосовувався і такий прийом: хворих виносили на людні місця, де перехожі давали рекомендації щодо їх лікування.
Застосовувались трепанація черепа, видалення катаракт, поверхневих пухлин, ампутація кінцівок, розтин гнояків, лікування переломів та вивихів. Успішна операція з приводу катаракти вільному громадянинові царства приносила лікареві 10 секелів срібла, за неуспішної — лікареві відрубували руку. Якщо оперативне втручання рабові закінчувалось його смертю, лікар відшкодовував господарю вартість раба.
Глиняна табличка з медичним текстом про лікування розладів шлунку (7 ст. до н.е., знайдена в Ніневії).
На початку XX ст. в Ніневії було знайдено «бібліотеку» царя Ашшурбаніпала (VII ст. до н. е.) з глиняних плиток клинопису, серед яких близько тисячі з медичним змістом. Знайдено також набір бронзових хірургічних інструментів.
Стародавній Китай
Бере свій початок з IV тис. до н.е. Основним джерелом вивчення є письмові документи; письмо після Єгипту і Месопотамії було поширено в Китаї.
Серед писемних пам’яток традиційної китайської медицини особливе місце належить трактату “Хуанді Ней-Цзін” (Канон медицини Жовтого Предка). Згідно з легендою, Хуанді — легендарний «Жовтий предок» китайського народу — вважається і основоположником китайської медицини. Йому приписується також авторство першого медичного кодексу «Нуці-Кінг” датованого 2657 р. до н. е. В ньому дуже змістовно визначено можливості медичної науки: «Медицина не може врятувати від смерті, але спроможна продовжити життя, зміцнити моральність, заохочуючи доброчесність, переслідуючи порок — цього смертельного ворога здоров’я,— може вилікувати багато недуг, що уражують бідне людство, і робить сильнішими державу й народ своїми порадами».
Китайці, як і інші стародавні народи, розглядали організм людини як зменшений світ, що в ньому здійснюється постійний взаємообмін між
п’ятьма основними елементами, з яких складається світ: вогнем, землею, водою, деревом і металом. Сили цих процесів концентруються в двох протилежних началах — полюсах, від взаємовідношення яких і залежить рівновага чи порушення її як в усьому світі, так і в житті організму. Одне з цих протилежних начал розглядалося як чоловіче (янь) і вважалося активним, світлим, друге — як жіноче (інь) — пасивне, темне. Всі хвороби поділялися відповідно на дві групи: з перевагою начала янь, що проявляється симптомами збудження функцій організму, і з перевагою інь — з ознаками пригнічення всіх функцій.
Уявлення стародавніх китайців про взаємодію п’яти космічних “першоелементів”. Суцільна лінія – взаємодія, пунктир – протидія.
З метою діагностики хвороб застосовувалось опитування хворого (анамнез), дослідження загального вигляду тіла. Лікарі пильно досліджували вуха, ніздрі, рот, очі, анус, годинами вислуховували пульс (описано 200 видів пульсу), досліджували сечу на вигляд і смак. У лікуванні панувало правило: протилежне лікувати протилежним, наприклад, холод — теплом, тепло — холодом.
Китайські медики надзвичайно розвинули фармакопею. До нас дійшли 52 томи їхніх фармацевтичних засобів, більше 900 назв лікувальних рослин. Із ліків рослинного походження на перше місце був поставлений корінь женьшеню (як омолоджувальний і зміцнювальний засіб); із ліків тваринного походження — роги молодих плямистих оленів, мускус, кістковий мозок. Із мінеральних речовин використовувалась ртуть при сифілісі, сірка та арсен для лікування корости та інших шкірних хвороб.
Схема каналу нирки з точками для традиційного голковколювання.
Чжень-цзю є найпоширенішим методом лікування і в сучасному Китаї застосовується в поліклініках та в стаціонарах. Цей метод лікування в наші часи досить поширений в країнах Європи і Америки, вивчається в багатьох лабораторіях і клініках, зокрема і в нашій країні. Лікувальний ефект його тепер розглядають як наслідок сенсорно-вісцерального рефлексу.
Сучасні китайські голки: шість ниткоподібних для пункції шкіри та підлеглих тканин і одна трьохгранна для пункції вени.
Процедура припікання
Сучасні сигарети для припікання
У Китаї до нашої ери вже застосовувалися запобіжні засоби проти віспи: щоб штучно викликати захворювання, засохлі струпи віспяних пустул вкладали в ніздрі дітей. У стародавніх писемних пам’ятках («Чжоуські ритуали», XI-V ст. до н. е.) радять обмивати все тіло через кожні 5 днів, мити голову через З дні, а руки – 5 разів на день. Рекомендувалися для здоров’я різні види спорту, розроблена була своєрідна система пластичної гімнастики, покликана відвертати увагу хворого від сумних думок, болісних відчувань, створювати життєрадісний настрій. З метою запобігання захворювань на віспу засохлі струпи віспяних пустул вдувались в ніздрі дітей (дівчаткам — у праву, хлопцям — у ліву).
Стародавня Індія
Із цих елементарних часточок утворюється сім органічних продуктів, а саме: хілус, кров, м’ясо, жирова клітковина, кістки, мозок, сім’я. Кожен наступний продукт утворюється із попереднього. Так складається фізіологічний цикл, що триває місяць і створює життєву силу, яку можна збуджувати харчовими і лікувальними засобами.
Медичну допомогу надавали лікарі-жреці та лікарі, які навчались в світських медичних школах. При школах були лікарні і бібліотеки.
За Сушрутою, «учень повинен сприймати науку від учителя не лише вухом, а й розумом, щоб не бути подібним до віслюка, який несе на спині сандалове дерево, знає його вагу, але не знає його вартості». Центральні медичні школи були в містах Бенаресі і Таксілі. У лікарів виховували свідомість свого високого призначення. Лікар повинен бути некористолюбним, ставитись однаково до всіх хворих, незалежно від їхнього становища в суспільстві та матеріального достатку, бути для хворого найдовіренішою особою. «Можна боятися батька, матері, друзів, учителя, але не слід відчувати страх перед лікарем: він для хворого – батько, мати, друг і наставник». У школах звертали велику увагу на розпізнавання хвороб – діагностику. Радили враховувати вік хворого, знати його професію, ознайомитися з його звичками, а під час огляду звертати увагу на будову тіла, характер дихання, пульсу, промацувати живіт, визначати розміри печінки й селезінки. Із Аюрвед довідуємося про вимоги, які ставилися до лікаря, та ставлення до нього оточення. «Лікар, практика якого має бути успішною, повинен бути здоровим, охайним, скромним, терплячим, носити коротко підстрижену бороду, старанно вичищені і обрізані нігті, білий, надушений пахощами одяг. Мова його має бути тиха, приємна та підбадьорлива. Він повинен мати відкрите, співчутливе серце, суворо правдивий характер, спокійний темперамент, бути поміркованим. Завжди намагатися робити добро. Добрий лікар зобов’язаний часто відвідувати і пильно досліджувати хворих. Не бути боязким і нерішучим. Якщо лікар легковажно береться вилікувати хворого невиліковною хворобою, він ризикує втратити репутацію, друзів та великі прибутки».
Серед терапевтичних засобів індійські лікарі віддавали перевагу проносним та блювотним, кровопусканню. Ліки призначались у т. зв. критичні дні (коли порушувалась взаємодія соків): блювотні — раз на два тижні, проносні — раз на місяць, а кровопускання — двічі на рік.
Їхній фармацевтичний арсенал нараховував більше 700 назв ліків рослинного походження (священною була квітка лотосу), а також багато мінералів і металів (ртуть, золото, срібло, мідь, залізо, свинець, олово, цинк, арсен).
Стародавні хірургічні інструменти Індії (знайдені при розкопках в м. Таксила).
Метали розбивались на тоненькі стрічки, розпікались, а потім гасились в олії, молоці або інших рідинах. Використовувались як зміцнювальні засоби. Виділялися також збуджувальні та охолоджувальні засоби. Один із авторів Аюрвед, лікар Сушрута, писав: «В руках невігласа ліки — отрута.., в руках обізнаного вони рівнозначні напою безсмертя». Давні індійці потерпали від укусів змій, тому навчились готувати антидоти із асафетиди, цитрусів у суміші із солями, перцем тощо.
Давні індійці виділялись розмахом хірургічної роботи. Із хірургічних методів лікування застосовувались цісарський розтин, поворот плода на ніжку при поперековому положенні, витини каменів із сечового міхура, видалення катаракт, трепанація черепа, ампутації кінцівок, зупинка кровотечі лігатурами.
В давній Індії рабів карали, відрізуючи вуха і ніс. Це примусило індійських лікарів розробити пластичні операції та відповідні хірургічні інструменти (до нас дійшло більше 200 зразків).
Ринопластика (схема проведення операції, вигляд хворого).
Ілюстрація “індійського методу” – операції з приводу видалення катаракти.
Серед гігієнічних заходів перевага надавалась вставанню до схід сонця, заняттям руханкою, водним процедурам, танцям, іграм. Згідно законам Ману до шлюбу допускались лише здорові пари.
Медицина cтародавнього Ірану
Культуру Стародавнього Ірану створювали перси спільно з народами Середньої Азії та Азербайджану. Про давню культуру Ірану дізнаємося не тільки з археологічних розкопок, а й з канону Зенд-Авести («Живе слово») – збірки народного епосу релігійного і побутового змісту, яка складалася протягом тисячоліть до нашої ери. В Авесті знаходимо й відомості, які характеризують стан медичної справи тих часів. Існування людського організму, за каноном Авести, залежить від чотирьох стихій – сонця, землі, води, повітря та чотирьох рідин – яскраво-червоної, чорної, білої крові та жовчі.
Велике значення надається світлу, яке поділяється на видиме (від сонця і вогню) й невидиме, особливо корисне для здоров’я людини. Воно випромінюється рослинами й тваринами і надає тепла організмові. Центром розподілення тепла в організмі вважали шлунок, центром пристрастей – печінку. Учений лікар користувався великою пошаною. Навчаючи лікарів, особливу увагу приділяли розпізнавальним симптомам. За Авестою, лікар має три основних засоби: слово, рослини (ліки) й ніж. Завжди починати потрібно з першого, часто найдійовішого і цілком достатнього. Право практики надавалось лише після певних іспитів. Спочатку треба було випробувати свої сили у лікуванні осіб з нижчих каст і лише після успішного лікування їх дозволялося лікувати і осіб вищих каст. Лікареві радили бути дуже обережним у діагностиці, а особливо в прогнозі захворювань, оскільки можливі помилки негативно позначаються на авторитеті лікаря.
Право називатися хірургом лікар здобував лише в тому разі, якщо він успішно зробив не менш ніж три операції. У великих містах були громадські і приватні лікарні, аптеки, поля для вирощування лікарських рослин. Військо мало свою медичну організацію. Методи лікування не відрізнялися від методів медицини Єгипту, Індії. З лікувальною метою широко вживали плоди місцевих рослин: фініки, горіхи, айву, оливи. Для знеболювання під час операцій застосовували алкоголь, опій, гашиш, який іноді вводили через пряму кишку. Хірурги користувалися різноманітними інструментами, на рани накладали кетгутові шви. Вміли зміїною отрутою імунізувати проти укусів змій.
Як засіб проти пошесних хвороб застосовували обкурювання різними пахучими речовинами. Іранські лікарі одними з перших почали виявляти інтерес до професійних захворювань. У літературних працях перших століть нашої ери знаходимо описи шкідливості праці ковалів, землеробів, яким при садінні рису доводиться годинами працювати в болоті, захворювань дихальних органів у робітників-каменотесів, виразок на ногах у кушнірів тощо.
Після завоювання Александром Македонським Іран увійшов до складу елліністичної держави Сасанідів. Іранська медицина асимілювала досягнення античної медицини, чому особливо сприяла діяльність медичної школи в Гундішапурі, заснованої в VI ст. лікарями й філософами-несторіанами Учені цієї школи переклали на сірійську та арабську мови праці Арістотеля, Гіппократа, Діоскоріда, Галена, окремі праці китайських та індійських лікарів.
У Стародавньому Ірані трупи людей не закопували в землю, щоб не споганити її (земля і вогонь вважалися священними), а виносили на високі спеціально збудовані башти, де їх поїдали птахи.
У книзі Авести «Вендидат» подається такса за лікарську працю: за лікування жерця – благословіння; начальника міста, що оточене мурами, – пара волів або коней, його жінки – кобила; за лікування старшини села – віл, його жінки – корова; за лікування домовласника – вівця або коза.
Стародавня Греція
Основними джерелами вивчення медицини стародавньої Греції є писемні. Найстародавнішими літературними творами, звідки ми черпаємо відомості про медицину античних греків, є поеми «Іліада» і «Одіссея». З цих поем ми дізнаємося, що за часів Троянської війни (XII ст. до н. е.) в грецьких військах були лікарі, які користувалися великою пошаною. Богом медицини був Асклепій, внук Зевса і син Аполлона. Мав двох синів — Махаона та Подолірія — і двох доньок — Гігією і Панакею. До нас дійшло зображення Асклепія з посохом, обвитим змією. Змія — давній символ мудрості. Знавцями цілющих трав були богині Артеміда і Афіна.
Асклепій та Гігієя. Антична скульптура (Рим, Ватикан).
Панакея – покровителька медикаментозного лікування.
Іліада. Ахілл подає медичну допомогу пораненому Патроклу. (З стародавньої грецької вази).
Лікар Язон досліджує хворого. (Стародавній грецький рельєф).
Гіппократ (Рим, Капітолій).
На відміну від теоретичних уявлень єгипетських, китайських та індійських лікарів, грецькі лікарі шукали причину здоров’я і нездоров’я в природних умовах. Всяка хвороба, за Гіппократом, є результат боротьби між цілющими силами організму і шкідливими природними причинами — розміщенням ґрунтових вод, станом повітря, кліматом, станом харчування, способом життя. Головним завданням лікаря є максимально можливе підвищення цілющих властивостей організму. Для збереження здоров’я слід було користуватись правилом: подібне подібним (simplicia simpliciis).
Великого значення надавалось гігієнічним заходам — індивідуальним і громадським. Культивувався дух мудреця в тілі атлета. До нас дійшли довершені скульптури давньогрецьких дискоболів, списометальників, бігунів. В містах створюються системи водопостачання та видалення нечистот. У відтворенні людності, з одного боку, висувається ідея (Платон, 427–347 до н.е.) про підбір шлюбних пар із заохоченням до розмноження сильних і здорових, з іншого, допускається полігамія.
До наших днів дійшов «Кодекс Гіппократа», який складається із 15 книг з внутрішніх хвороб, 8 з хірургії і 9 з жіночих хвороб. Згідно вчення Гіппократа, людське тіло містить чотири соки: кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага одного із соків зумовлює темперамент людини: санґвінічний (кров), флегматичний (слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч). Сприятливе перемішування соків забезпечує ейкразію, несприятливе — дискразію.
Здобутки Гіпократа.
Величезних успіхів було досягнуто у діагностиці хвороб. На підставі спостереження за їхнім перебігом були виокремлені і описані такі хвороби та патологічні стани: плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опістотонус, параплегія, епілепсія. Недаремно Гіппократа вважають батьком клінічної медицини.
Гіппократ вважав, що лікар повинен володіти методами обстеження хворого, розглядати людський організм в нерозривному зв’язку з природою, розуміти, що хвороба є результатом зміни матеріального субстрату людини, а діагностика, лікування та прогноз мають індивідуальне вираження через постійне спостереження за хворим.
Терапія захворювань ґрунтувалась на такій засаді: протилежне лікувати протилежним (сontraria contrariis) — переповнення спорожненням, працю відпочинком, спокій рухом. При лікуванні рекомендувалось призначати засоби, які б підсилювали цілющі сили природи — Vis medicatrix naturae.
Вважалось, що лікар повинен передовсім не зашкодити хворому — Primum noocere.
Являють великий історичний інтерес афоризми Гіппократа, наведемо деякі з них:
1. «Безпричинна втома віщує хворобу».
2. «Під час усякої хвороби не занепадати духом і зберігати смак до їжі — хороша ознака, протилежне — погана».
3. «Євнухи не хворіють на подагру і не бувають лисими».
Гіпократ проводив також хірургічні втручання, лікував травматологічних хворих.
Хірургія Гіппократа (вправлення вивиху методом витяжіння).
Медичні інструменти еліністичного періоду.
Закінчуючи навчання, учні Гіппократа давали присягу, яка і тепер в незмінному вигляді виголошується в багатьох університетах світу.
КЛЯТВА ГІПОКРАТТА
Клянусь Аполлоном-лікарем, Асклепієм, Гігієєю і Панакеєю і всіма богами та богинями, беручи їх у свідки, виконувати чесно, відповідно до моїх сил і розуміння таку присягу і письмове зобов’язання: поважати особу, що навчила мене лікарського мистецтва, нарівні з моїми батьками і в разі потреби допомагати їй в її потребах; її нащадків вважати своїми братами, і це мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм безплатно і без усякого договору; настанови, усні уроки і все інше в науці передавати своїм синам, синам свого вчителя і учням, зв’язаним зобов’язанням і клятвою за законом медичним, і нікому іншому. Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості. Я не дам смертельного засобу нікому, хто проситиме його в мене, і не вкажу шляху до такого замислу; так само я не дам ніякій жінці абортивного песарія. Чисто і непорочно провадитиму своє життя і своє мистецтво. Ні в якому разі я не робитиму витину у хворих на кам’яну недугу, полишаючи це людям, які займаються цією справою. В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, неправедного і згубного, особливо від любовних справ з жінками і чоловіками, вільними і рабами.
Щоб при лікуванні – а також і без лікування – я не побачив і не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею. Мені, який непорушно виконує клятву, нехай буде щастя в житті і в мистецтві і слава поміж усіх людей на вічні часи; тому, хто порушить або дасть нещиро клятву, нехай буде протилежне цьому.
В часи Гіппократа і після нього у Греції розвинулись дві школи: догматиків та емпіриків. Засновником першої був Платон, другої — Філон. Перші займались теоретичними розмірковуваннями, другі — спостереженнями і дослідом. Школа емпіриків сприяла пошуку нових лікувальних засобів. Цар Мітрідат Еупатор (120–69 до н.е.), побоючись отруєння, робив досліди з отрутами і протиотрутами на злочинцях і на собі. Він щоденно приймав протиотруту із крові понтійських качок, що споживали отруйні рослини, а потім приймав отруту у зростаючих дозах. Він винайшов протиотруту під назвою «теріяк». Вміст теріяку поступово ускладнювався. Виготовлення теріяків збереглось аж до кінця ХIХ ст.
Після Гіппократа давньогрецька медицина, як і культура Стародавньої Греції в цілому, набуває нових рис. В галузі медицини, як і в галузі філософії, розвиваються дві протилежні течії, представлені догматиками й емпіриками Розподіл (розкол) на теоретиків та емпіриків чітко визначився і в медицині, що випливає із присяги Гіппократа. Це було наслідком багатовікового розвитку медицини, коли, з одного боку, формувався освічений прошарок, що закінчував різноманітні школи, передовсім при храмах («лікар-мислитель подібний Богу»), з іншого — прошарок практиків (рукодійників), збагачений багатовіковим емпіричним досвідом. Свого апогею цей розкол досяг за доби середньовіччя.
Стародавній Рим
У 146 р. до н.е. Рим завоював Грецію і протягом майже шести століть владарював над тодішнім світом.
Медицина Риму увібрала в себе здобутки попередніх епох і водночас доповнила її своїм неповторним вкладом.
Про ті часи ми дізнаємося переважно із писемних джерел. До нас дійшло багато творів Асклепіада, Корнелія Цельса, Лукреція Кара і, особливо, Клавдія Ґалена.
Асклепіад (128–56 до н.е.) — грек, вчився в Александрії і Афінах, у 90 р. до н.е. приїхав у Рим. Його уявлення про природу людського тіла та його хвороби багато в чому збігаються із уявленнями грецьких лікарів-мислителів. Згідно вчення Асклепіада, організм складається із атомів, які до нього потрапляють із повітря, що розкладається на атоми в легенях, а також із їжі, що подрібнюється в шлунку. Атоми через кров розносяться по тілу. Якщо цей процес відбувається без перешкод, організм здоровий, якщо ж рух атомів порушується, виникає хвороба. Її першопричинами, що призводять до порушення руху атомів, є шкідливості клімату, місцевості і способу життя. Основними засобами лікування Асклепіад вважав раціональне харчування, тривале перебування на повітрі, фізичні вправи. Із ліків перевагу надавав знеболювальним. Його девізом лікування було: лікувати безпечно, швидко і приємно (Tuto, celeriter et jucunde curarae).
Асклепіад (128–56 до н.е.)
Асклепіад був людиною високої культури, блискучим промовцем, мав великий авторитет у вищих колах Риму, був другом Ціцерона, Марка Антонія. Він багато сприяв поширенню серед римлян популярності грецьких лікарів, яка з часом настільки зросла, що, за словами Плінія, «той, хто практикував з медицини і не знав грецької мови, не користувався успіхом; лікарі-римляни видавали себе за греків».
Оскільки Темісон і його послідовники шукали в медицині простих, зрозумілих усім шляхів (мевобо – шлях досвіду), то представники цієї школи в історії медицини дістали назву методистів. Такі погляди припали до вподоби тверезим, практичним римлянам і невдовзі знайшли багато прибічників, які вважали, що для успішного опанування практичної медицини не потрібно глибоких знань, тривалого навчання; досить лише кількох місяців, щоб навчитись розбиратися у станах хворого організму і знати відповідні набори ліків.
Авл Корнелій Цельс (30 до н.е.–45 н.е.) написав трактат із восьми книг «Про медицину» («De medicina libri octo»). Праця ця компілятивна, але цінна тим, що донесла до нас багато даних, які були втрачені через знищення першоджерел. Вона відтворила історію медицини попереднього періоду. Цельсу властиве нігілістичне ставлення до медицини, яке виражалось у його кредо — «Et morbi, et medicina» (Хвороба сама по собі — медицина сама по собі). Цельс проповідував ідею про безглуздість застосування ліків.
Авл Корнелій Цельс (гравюра видання 1765 р.) і титульна сторінка його праці “О медицине”. Ліон, 1566р.
Видатне місце в історії медицини займає праця Тіта Лукреція Кара (98–55 до н.е.) «Про природу речей» («De natura rerum»), в якій він першим висловив припущення, що пошесні хвороби розносяться невидимим насінням.
Найвидатнішим лікарем давнього Риму був Клавдій Ґален (131–210). До нас дійшло 125 праць Ґалена на філософські і юридичні теми і 131 трактат про медицину. Після отримання загальної освіти в Римі студіював медицину в Пергамі, Смірні, Коринфі та Александрії. Починав як лікар гладіаторів.
Гален (Рубенс, Відень, Національна бібліотека).
Згідно теоретичних уявлень Ґалена, організм — це дивне створіння, побудоване з майстерністю, яка перевищує людські можливості, і є найвагомішим підтвердженням існування вищого розуму. Основу людського організму складає душа, яка є часткою всесвітньої душі — пневми. Ця пневма з повітрям надходить у легені, з них у серце, звідки розноситься по тілу артеріями. Кров утворюється в печінці.
Ґален започаткував експерименти на тваринах — свинях і мавпах, що дало йому змогу класифікувати кістки (плоскі і довгі), відкрити і описати чутливі і рухові нерви, відкрити сім черепно-мозкових нервів, описати м’язи, сухожилля, будову стінок артерій, кишок, матки. У збереженні здоров’я і терапії хвороб Ґален дотримувався гіппократових засад.
В застосуванні лікувальних засобів Ґален пішов далі Гіппократа. На відміну від останнього, який вважав, що в природі дано ліки в готовому вигляді і в оптимальних співвідношеннях, Ґален доводив, що із рослинних і тваринних речовин треба добувати корисні складові і відкидати шкідливі.
За часів Ґалена створюються аптеки. «Аптека» — слово грецького походження і означає комору. Очевидно, виникла необхідність лікарю виокремити особливе приміщення для зберігання і виготовлення ліків. У самого Ґалена була аптека на Via Sacra в Римі. Пізніше аптеки стають самостійними закладами.
Ґален готував і застосовував такі лікувальні форми: порошки, пігулки, болюси, мазі, пластирі, гірчичники, набори, настої, відвари, розчини, мікстури, рослинні соки, рослинні масла, ефірні масла, вина, оцети, компреси, примочки, припарки, теріяки. В своїх книгах Ґален згадує 304 прості рослинні засоби, 61 назву земель і металів, 80 засобів тваринного походження. Ґален розвинув лікувальний асортимент за рахунок сумішей і складних рецептів. Один з його рецептів складався із 23 інгредієнтів.
Він запровадив вагові і об’ємні відношення при виготовленні настоїв, екстрактів, відварів з рослин, що з тих часів отримали назву галенових препаратів.
У давньому Римі створюється перша система медичної допомоги. Запроваджуються arhiater popularis (районні лікарі) на чолі з arhiater palatini (головним лікарем). Відкриваються державні школи для підготовки лікарів. В державі проповідується культ здорового тіла, створюються централізовані водогін і каналізація та громадські лазні.
У III ст. н.е. у Римі вперше з’явились особи, що називались pharmaceutae. Вони готували ліки і лікували хворих. Виокремлюються pharmacopolus, або аптекарі, що займались тільки виготовленням ліків, і pharmacpolae, що продавали сирі лікарські матеріали на базарах. Були ще і збирачі трав.
Хірургічний інструментарій, знайдений при розкопках Помпеї, яка загинула під час виверження Везувію в 79 р. н. е.
Гідролікувальні і спортивно-розважальні споруди (терми) імператорського Риму (212 р. н. е.).
У Римській імперії антична медицина досягла свого найвищого розвитку. Вона майже зовсім звільнилась від впливу жерців, окреслилась як окрема галузь знання, тісно пов’язана з усіма природничими науками. Прогресивні лікарі почали розуміти захворювання не як кару богів та вселення злих духів, а як наслідок матеріальних причин. У справі медичної допомоги, передусім в армії, почали застосовувати заходи державного характеру. Саму людину передові вчені почали розглядати не як творіння надприродної вищої сили, в яку бог вдунув безсмертну душу, а як витвір самої природи – землі, із смертним тілом і душею, яка є лише духовним проявом життя тіла і підпорядкована всім його змінам.
Медицина Візантії
Епоха виникнення, розвитку й занепаду феодальних суспільно-економічних відносин для переважної більшості країн Європи, частково й інших континентів, припадає на середні віки. В той час як Західна Римська імперія внаслідок завоювань тевтонами, кельтами, готами перебувала в стані економічного й культурного занепаду, східна частина Римської імперії – Візантія зберігала й розвивала ще протягом віків здобутки античної культури, зокрема і в галузі наукової медицини. Лікарям-ученим Візантії належить велика заслуга складання збірників, в яких вони крім своїх спостережень вміщували цитати з творів багатьох античних авторів – спеціалістів з медицини. Автором одного з найвідоміших таких збірників був Орібазій з Пергама (326-403), двірський лікар імператора Юліана.
Медицина в стародавній Александрії
Медицина в стародавній Америці
Медицина Арабських Халіфатів
Араби внесли видатний вклад у розвиток культури і науки, зокрема, медицини. Наука зосереджувалась у товариствах освічених (меджліс-уляма) і будинках науки (даріл-фену). Араби винайшли т. зв. арабські цифри, додавши до раніше відомих нуль; започаткували аналітичну геометрію, тригонометрію і алгебру (аль-джабр). В астрономії вирахували географічні широту і довготу. Розвинули хімію, якій дали назву аль-хімія, отримали азотну, соляну кислоти, спирт (аль-коголь), водяну баню, застосували фільтрування. Винайшли перо для писання, водяний і механічний годинники, магнітну голку, збільшувальне скло. Найвидатнішим арабським ученим був Мохаммед-аль-Хорезмі.
Мохаммед-аль-Хорезмі
Консиліум лікарів. (Арабська мініатюра XI ст. Віденська бібліотека).
Найвидатніший лікар не лише арабського світу, а й усієї доби середньовіччя — Абу-Алі-аль Хусейн ібн-Абдуллах ібн-Сіна (Авіценна) — народився в аулі Авшан біля Бухари, працював в Бухарі, Хорезмі, Хамадані, Ізфагані.
Абу-Алі-аль Хусейн ібн-Абдуллах ібн-Сіна (Авіценна)
Жив він у період економічного і культурного розквіту держави Саманідів. Високообдарована від природи людина, він уже замолоду визначався своїми здібностями і мав можливість поповнювати свої знання у великих книгосховищах бухарської бібліотеки. Переїхавши з політичних причин у Хорезм, Ібн-Сіна працював у товаристві найвидатніших учених Сходу, поміж яких був і Аль-Біруні. Це дало змогу Ібн-Сіні розширити обсяг своїх знань у різних галузях. Ібн-Сіну вважали вільнодумцем, безбожником, він зазнав за життя багато переслідувань, незгод, навіть був ув’язнений у тюрмі. Помер він на 57-му році життя у Хамадані (Іран), де до наших часів зберігається його могила-мавзолей.
В Хорезмі (999–1014) написав «Канон медицини», який протягом п’яти століть був основним посібником, за яким майбутні медики не лише в арабських, а й в європейських медичних школах вивчали медицину. В Хамадані був візиром хана і запропонував план економічної і культурної перебудови ханства, який складався із таких основних розділів — покращення системи зрошення, запровадження пільг для купців, розвиток освіти, будівництво лікарень, лазень і водогону. Той правитель розумний, вважав Авіценна, який поширює освіту серед підданих. Теоретичні постулати Авіценни були такими: людина складається із двох субстанцій — тіла і душі; тіло інертне, смертне, душа активна і безсмертна; медицина має служити людині; це наука про будову людського тіла, необхідна для того, щоб зберігати здоров’я або вертати втрачене. В потрактуванні причин захворювань Авіценна розвивав погляди Гіппократа. Основними причинами він вважав шкідливості клімату і місцевості, шкідливості харчування, надмірну працю, конституцію тіла і душевні потрясіння. Для ілюстрації впливу останніх проводив такий дослід: зачиняв у двох клітках по ягняті. Обом давав добру їжу, але біля однієї з кліток прив’язував вовка. Ягня, що мало вовка за сусіда, незважаючи на добру їжу, чахло і здихало.
Авіценна вважав, що дія ліків залежить від таких факторів: ясного розуміння, чому саме ці ліки призначаються, стану хворого, доброякісності ліків, правильної дози та місця введення ліків. Авіценна першим поставив діагноз цукрового діабету, відмітивши у хворих підвищений апетит, спрагу, поліурію і солодку сечу, яку куштував на смак. Застосовував уринотерапію. Описав клініку виразки шлунка, сибірської виразки, розробив техніку трахеотомії, літотомії, екстирпації пухлин, кровопускань. Ввів у вжиток червону ртуть і вісмут, запропонував катетер і ліки від подагри.
Серед пізніших лікарів слід згадати Аль-Букакіса — хірурга-експериментатора, що запропонував багато хірургічних інструментів, увів у практику припікання ран кип’ятком або розпеченим залізом, що використовувалось протягом століть.
Араби, як і Візантія, зберегли науковий спадок давніх Греції та Риму та передали його Західній Європі. Будучи родоначальниками алхімії, вони передали її здобутки в ту ж Європу разом з багатьма ліками на хімічній основі.
Тема 3. Світова медицина середньовіччя
Світова медицина ранньго і середнього середньовіччя
Для розвитку медицини мали значення деякі особливості: по-перше, у Візантії виникають перші християнські монастирі, а при них лікарні і медичні школи (IV ст.); по-друге, торгові каравани, натовпи прочан і походи хрестоносців до гробу Господнього сприяли розносу інфекцій і виникненню епідемій. Так, чума, що розповсюдилась за доби правління імператора Юстиніана (VI ст.) ледве не призвела до падіння Візантійської імперії. Пізніше, в XIV ст., епідемія чуми, що охопила всю Європу, забрала чверть жителів континенту.
Констянтин І Великий
Медицина середньовічної Європи
Водночас християнство воістину започаткувало нову еру в історії людства. Воно зміцнило високі морально-етичні цінності, зокрема милосердя до хворих і немічних. Християнська церква і медицина йшли поруч.
За доби раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались праці Гіппократа і Ґалена.
Окрім медичних шкіл при монастирях, виникають світські медичні школи.
Початок світській (немонастирській) медичній освіті поклала в IX ст. Салернська медична школа в Італії.
Школа в Салерно, зображена в Каноні медичних наук Авіценни
Салернські лікарі збирали і розвивали все краще, що було створено античною, пізніше арабською медициною. Навчання проводилось за працями Гіппократа, Ґалена та Авіценни. В школі було написано ряд трактатів, які використовувались для навчання. В книзі «Пассіонарії» надавались практичні рекомендації з діагностики та лікування різних хвороб.
Гравюра, на якій зображено лікарів і пацієнтів
Салернської школи XI–XII століття.
На розвиток Салернської школи великий вплив мала лікувальна і перекладацька діяльність видатного лікаря XI ст. Костянтина Африканського, який переклав багато арабських медичних праць на латину, що сприяло більш досконалому вивченню медицини. Медична література Салерно постійно збагачувалась: до середини XII ст. було створено трактат «Про лікування хвороб», в якому йшлося про лікування всіх відомих хвороб «від голови до п’ят». Оригінальною була праця лікаря Архіметея «Про прихід лікаря до хворого», яка користувалася широкою популярністю. Він давав таку пораду: «Якщо лікар полишає хворого, то повинен запевнити його, що той обов’язково видужає, а близьких — що хвороба дуже тяжка. Тоді, якщо пацієнт видужає, слава лікаря ще більше зросте, а якщо хворий помре, то люди скажуть, що лікар вірно передбачив сумний наслідок». В школі викладав Арнольд із Вілланови. Він здобув широку популярність, захоплювався алхімією, пропагував свій шлях до приготування багатьох ліків. Він об’єднав хімію і медицину. Захоплювався токсикологією і засобами продовження життя й боротьби зі старістю. Наголошував на лікувальних властивостях вина, розробляв питання дієтетики і гігієни. Він склав поему, присвячену здоровому способу життя та лікувальним властивостям окремих рослин. Ця поема отримала назву «Салернський кодекс здоров’я» (Regimen sanitatis salernitatum).
Крім Салерно, світські медичні школи були відкриті в Болоньї (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім медичних, існували філософські і юридичні школи. В 1200 р. в Парижі під протекторатом короля відбулось об’єднання трьох шкіл в загальну школу (Studium generale). Управлялася школа земляцтвом студентів і викладачів (Universitas). Окремі школи або фахи оформились у факультети (від facultas — здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету обирали голову — декана (decanus — десятник). Учні, що навчались в Studium generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували послідовно такі вчені ступені — бакалавр, ліценціат, доктор.
Bacca laurei — студент, що провчився два роки, після чого увінчувався вінком з ягодами, медичною практикою займатись не мав права. Це право він отримував після п’яти років навчання, коли здобував ступінь licentiatus in medicinum, тобто обізнаного з медициною. Doctor (учитель) — це найвище звання, яке присуджувалось після диспуту. Претендент на здобуття вченого ступеня доктора подавав клопотання до факультету, який визначав тему диспуту, наприклад, «Про корисність вживання кислої капусти для п’яничок», або «Вплив розміщення небесних тіл на перебіг хвороби». Диспут тривав декілька днів, після чого новоспечений доктор влаштовував для членів факультету гостину і робив їм дарунки.
Під час навчання учні називались студентами (від studere — вчити, вивчати). Студенти обирали з-поміж себе правителя, або rectora.
Університети користувалися великою автономією. Характерною особливістю викладання в середньовічних університетах було те, що всі знання, необхідні учню, містилися в працях визнаних авторитетів, і суть навчання полягала в тому, щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів. Були канонізовані праці Гіппократа, Ґалена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного.
Краківський університет
Медицина епохи Відродження
Могутнього, революційного за суттю розвитку медицина набуває за доби Відродження. Цьому сприяли такі фактори. Подальший розвиток міст і ремесел вимагав економічного обміну і торгівлі, подолання феодальної замкнутості. В містах з’являється освічений прошарок городян, що закінчували світські школи (університети). У XIV–XV століттях Європою прокочуєтся хвиля селянських війн, яка завдала незагойних ран феодальним замкам. У 1492 р. Христофор Колумб відкриває Америку, у 1498 р. Васко да Ґама огинає Африканський континент і досягає Індії, у 1519 р. Маґеллан огинає з півдня Американський континент і здійснює навколосвітню подорож.
Ще раніше, у 1054 р., християнська церква розкололась на православну і католицьку, однак цей розкол не мав таких наслідків, як розкол католицької церкви у XVI столітті і виникнення протестантизму — течії у християнстві, яка відсунула Бога на другий план і проголосила Людину центром світобудови і основною цінністю. Цей період отримав ще назву епохи гуманізму.
Ампутація гомілки цирульником під наглядом дипломованого лікаря, XVI ст (Франкфуртський музей)
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Урок анатомування в школі цирульників ХVІ ст.
Король Англії Генріх VIII видає грамоту цеху цирульників у Лондоні в 1540р.
Видатну роль в розвитку середньовічної хірургії відіграв німецький цирульник Герсдорф і французький Амбруаз Паре. Перший почав робити ампутацію кінцівок з використанням шкірних клаптів без шва, другий вдосконалив ампутації, застосувавши лігатуру артерій. А. Паре рішуче виступив проти припікання ран розпеченим залізом або кип’яченою олією. Він однаково ретельно лікував простих солдатів і воєначальників, прагнучи применшити страждання поранених.
Амбруаз Паре (1510 – 1590).
Протези, сконструйовані А. Паре.
З часом у Франції цирульники домоглися рівних прав з лікарями, і їхня підготовка почала проводитись у спеціальних хірургічних школах, а в XVIII ст., незважаючи на опір дипломованих лікарів, в Парижі було відкрито вищий навчальний заклад — хірургічну академію (1731).
В містах, які відзначались щільною забудовою, вузькими вулицями і зовнішніми мурами (бо феодалам потрібно було платити за землю), поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із занесенням інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40 днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його екіпаж в місто не допускається.
З’являються перші спроби створити ідеальні системи людських спільнот, в яких передбачається і низка громадських медичних заходів. Томас Мор написав твір під назвою «Утопія», в якому обґрунтовує устрій держави на всі часи. Він рекомендує державі постійно мати запаси хліба на два роки, щоб попередити виникнення голоду. Описує, яким чином слід лікувати хворих, але найбільше уваги приділяє канонам сімейної моралі, зокрема, вбачає велику шкоду у дошлюбних статевих стосунках, обґрунтовує необхідність заборони розлучень і необхідність суворого покарання, аж до смертної кари, подружньої невірності. Томазо Кампанелла у своєму творі «Держава сонця» особливу увагу також приділяє відтворенню потомства; з його позицій, все, що стосується інтересів потомства, має бути під першочерговою державною опікою.
Епідемія чуми в середньовічному місті.
Костюм середньовічного лікаря під час епідемії чуми.
Покаяння самобичуванням (Flagellatores) під час «чорної смерті» в 1349 р.
З хроніки Ерігіуса Corpus chronicorum Flandriae.
Доба Відродження породила справжніх титанів людської думки і духу. Серед них слід згадати Леонардо да Вінчі (1452–1519), вченого-енциклопедиста, який залишив 13 томів малюнків людського тіла; Миколая Коперника (1473–1543), учня Юрія Дрогобича, який першим обґрунтував геліоцентричну будову світу; Галілео Галілея, фундатора гідростатики і гідродинаміки тощо.
Бок Прагнучи позбутись церковної опіки, деякі королі порушують папські заборони. Зокрема, в 1376 р. французький король дає дозвіл на розтин трупа медичному факультету в Монпельє, в 1460 р. такий дозвіл отримує медичний факультет у Празі. У 1490 р. Александро Бенедетті побудував в Падуанському університеті перший анатомічний театр.
Вид черепу. 1489 рік.
Серед титанів медицини доби Відродження слід назвати таких:
Андреас Везалій (1514–1564), народився в Брюсселі. Після закінчення Паризького університету у 1537 р. був запрошений очолити кафедру анатомії в Падуанському університеті, досконально володів грецькою, латинською і арабською мовами.
Андреас Везалій (справжнє прізвище Віттінгс, 1514-1564)
Найбільше враження на сучасників Везалія справило його відкриття відсутності міжшлуночкового отвору у серці людини, про який писав Ґален.
Ілюстрація до твору “Про будову людського тіла”. Гравюра І.С. ван Калькара, 1543 рік.
Малюнок скелета з атласу Везалія.
Роботу Везалія щодо дальшого вивчення будови людського організму продовжували багато видатних учених, переважно італійських. Габрієль Фаллопій (1523-1562) описав анатомію зубного апарату, слухового органа, статевих органів (фаллопієві труби).
Відштовхуючись від відкриття Везалія, його учень Реальдо Коломбо відкрив мале коло кровообігу: правий шлуночок–легенева артерія–легені–легенева вена–ліве передсердя. Коломбо зробив припущення, що між артерією і веною існують дрібні судини, які пізніше відкрив Марчелло Мальпіґі (1661) з допомогою мікроскопу, який винайшли у 1590 р. голландці Янс і Янсен, а вдосконалив Левенгук. Незалежно від Коломбо до відкриття малого кола кровообігу підійшов Міґель Сервет, пізніше звинувачений у єресі і спалений на вогнищі Кальвіном.
У 1606 р. Ієронімус Фабрицій відкрив венозні клапани і показав, що з їхньою допомогою кров рухається в напрямі до серця. У 1628 р. Вільям Гарвей відкрив велике коло кровообігу, чим остаточно поклав початок науковій фізіології.
Джіроламо Фракасторо (1478–1553) — фізик, астроном, поет і лікар. У 1546 р. написав працю «Про пошесні хвороби» («De morbis contagiosis»), в якій описав різні епідемічні захворювання і розвинув припущення Лукреція Кара про те, що причиною заразних хвороб є невидимі для нашого ока живі істоти — seminaria contagiorum, причому для кожної хвороби окремі, з винятковою здатністю до розмноження. Передача заразних хвороб здійснюється різними шляхами — через дотик, одяг, повітря. Фракасторо перший описав венеричну хворобу, якій дав назву «сифіліс». Лікувати сифіліс рекомендував ртуттю.
Джіроламо Фракасторо (1478 – 1553).
За доби Відродження у зв’язку з розвитком фізики та хімії в медицині з’являються два напрямки щодо пояснення життєвих процесів — ятрофізичний і ятрохімічний. Представники ятрофізичного напрямку (Санторіо-Санторіні, Д. Бореллі, Д. Боліві) пояснювали теплоту тіла тертям частинок крові, роботу серця уподібнювали звичайному насосу, грудної клітки — як міху у кузні, залози розглядали як сита. Представники ятрохімічного напрямку (Ф. Сільвіус) передбачали існування в рідких середовищах організму (слина, панкреатичний сік, жовч, лімфа) особливих речовин — ферментів, — які перетворюють одні речовини в інші. Кінцеві продукти цих перетворень є кислими або лужними. Від кількісного і якісного співвідношення цих речовин і залежало здоров’я людини. Обидва напрямки сприяли глибшому пізнанню процесів життєдіяльності людського організму.
На початку XVII ст. роль передового наукового центру в Європі переходить від північної Італії до Нідерландів. Мистецтво Нідерландів ще більше, ніж італійське, приділило увагу людському тілу, здоровому і хворому, живому і мертвому. Художники малювали портрети анатомів за роботою в анатомічному театрі, портрети лікарів, спілкування з хворими. Це особливо було характерно для творчості Рембрандта. Вражає його картина «Лекція з анатомії лікаря Тульпіуса», який був видатним лікарем і професором анатомії Амстердамського університету, портрет професора Лейденського університету Сільвіуса.
Лейденський анатом Р. де Грааф займався вивченням будови жіночих репродуктивних органів. Він описав труби, пояснив різні фази овуляції, його іменем названі фолікули в яєчниках жіночої статевої системи.
Виникнення шпиталів та їхнє постійне зростання, підготовка дипломованих лікарів, число яких теж невпинно зростало, сприяло вирішенню проблем громадського здоров’я. Виникають початки медико-санітарного законодавства. Так, 1140 р. король Сіцілії Рожер видав закон, згідно якого дозволялось практикувати лікарям, які витримали державний екзамен. Пізніше з’являється розпорядження щодо забезпечення міст харчовими продуктами та їхнього захисту від фальсифікації. Із давніх часів переходять такі гігієнічні заклади, як громадські лазні.
Слід згадати Б. Рамацціні. В 1696 р. він підсумував свої спостереження за працею людей різних професій у книзі під назвою «Міркування про хвороби від занять». В цій роботі він детально описує різні захворювання, які пов’язані з різного роду заняттями. Б. Рамацціні називають батьком професійної гігієни.
У XVII ст. виник статистичний підхід до аналізу громадських явищ, що мало велике значення для розвитку громадської медицини. В 1662 р. Д. Ґраунт передав Королівському науковому товариству працю, в якій виклав свої спостереження над смертністю та народжуваністю у Лондоні (з 1603 р.). Він вперше склав таблиці смертності і вирахував пересічну тривалість ймовірного життя кожного покоління. Цю роботу продовжив його товариш і лікар В. Петті, який свої спостереження над природним рухом населення назвав «політичною арифметикою», що краще відображає вплив на ці процеси суспільних явищ, ніж навіть теперішня назва — демографічна статистика. Невдовзі таблиці смертності почали використовуватись як підґрунтя для страхування життя.
Аптеки працювали як хімічні лабораторії. В цих лабораторіях отримала свій початок методика хімічного аналізу неорганічних речовин. Отримані результати використовувались як для пошуку ліків, так і безпосередньо для хімічної науки. Аптеки ставали центрами науки, а фармацевти займали чільне місце серед вчених середньовіччя.
Особливо гостро цей протест виявився в діяльності Парацельса. Величезний вклад в розвиток фармації вніс Парацельс (Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Ґоґенґейм) (1493–1541).
Сучасники порівнювали його з Лютером, що дуже ображало Парацельса. «Alterius non sit, qui suus esse posset (Нема потреби йти за другого, коли можеш бути самим собою)»,- казав він. Парацельс – справжнє ім’я Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм (1493-1541) – був сином швейцарського лікаря-хіміка. Медичну освіту здобув у Феррарі (Італія); по закінченні навчання, як було тоді прийнято серед учених, він узяв собі латинізоване ім’я Para-Celsus – подібний до Цельса. Розчарувавшись у медицині давніх греків і арабській медицині, він шукає нових знань в університетах і у лікарів-практиків Англії, Франції, Німеччини, Польщі. Маючи вже авторитет видатного лікаря-новатора, він повертається до Базеля, де дістає посаду міського лікаря з правом читання лекцій.
Парацельс – справжнє ім’я Філіпп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм (1493-1541)
Френсіс Бекон (1561-1626)
Рене Декарт (1596-1650)
Уїльям Гарвей (1578-1657)
Почесне місце в історії фармації зайняв послідовник Парацельса Кроль своїм твором «Базіліка хімія» (1608), в якому визначив методи приготування значного числа нових і діючих ліків.
З’являються нові ліки. В 1640 р. в Іспанію з Південної Америки було завезено кору хінного дерева, яка виявилась ефективною при лікуванні малярії. Її дію ятрохіміки пояснювали властивістю припиняти бродіння лихоманкових речовин, ятрофізики — фізичним покращенням густої або дуже рідкої крові. Ефект використання хінної кори порівнювали з наслідками впровадження пороху у військовій справі. Лікувальний арсенал поповнив корінь іпекакуани як блювотний та відхаркувальний засіб, завезений в 1672 р. з Бразилії. Використовують арсен для припікання, а також внутрішнього прийому в малих дозах. Були відкриті вератрин, стрихнін, кофеїн, етиловий ефір, сульфат магнезії.
Вдосконалюється процес приготування ліків. За доби середньовіччя складні прописи ліків сягають свого апогею, число складових частин в одному рецепті зростає до декількох десятків. Особливе місце займали протиотрути. Так, книжка Салернської школи носила назву «Антидотарій» і вміщувала багато нових рецептів ліків. Однак панацеєю від усіх хвороб залишався теріяк (медова каша з 57 інгредієнтів, до складу якої обов’язково входили зміїне м’ясо, опій тощо). Ці ліки готувалися публічно, урочисто, в присутності представників влади і запрошених осіб.
У Флоренції в 1498 р. видано перший міський «реєстр ліків» (фармакопею), який містив опис ліків і правила їхнього виготовлення, та став взірцем для прийняття в інших містах і країнах власних реєстрів. Назву «Pharmacopoea» вперше написав на титулі своєї книжки французький лікар Жак Дюбуа (1548). У 1560 р. з’явилося перше видання Аугсбурзької фармакопеї, яка найбільше поціновувалась у Європі. Перше видання Лондонської фармакопеї датоване 1618 р. Перша в Польші фармакопея з’явилася в Ґданську 1665 р. Із фармацевтичних праць найбільшого поширення в кінці XVI і на початку XVII ст. набула книга М. Хараса «Pharmacopoea Royale et Gаlenique». В 1671 р. Даніель Людвіґ узагальнює наявні засоби лікування і видає свою фармакопею.