Заняття № 1

Медичне nправо і його місце в системі права і законодавства України. Законодавче nзабезпечення охорони здоров’я в Україні.

 

1.           nПоняття, nпредмет, метод, принципи медичного права.

2.           nМедичні nправовідносини: поняття, види, склад.

3.           nСистема nі джерела медичного права.

4.           nЗаконодавче nзабезпечення охорони здоров’я в Україні: сучасний стан і перспективи nрозвитку.

5.           n Міжнародні нормативно-правові nакти у сфері охорони здоров’я.

 

 

1.           nПоняття, nпредмет, метод, принципи медичного права.

 

Характеристика nбудь-якої галузі права, в першу чергу, нерозривно пов’язана nз визначенням поняття, предмету та методів цієї галузі. Саме предмет і метод nправового регулювання є критеріями для виділення галузей права. Причому, якщо nперший з них (предмет) є основним, то другий (метод) — допоміжним. Предмет nправового регулювання – це якісно однорідні суспільні відносини, які nрегулюються нормами права. У загальному вигляді предмет правового регулювання nвідповідає на питання: що регулює ця галузь права. Виходячи з цього, предмет медичного права – це nсуспільні відносини, що виникають у процесі здійснення медичної діяльності. nУ свою чергу під медичною діяльністю необхідно nрозуміти комплексну систему, що включає організацію надання громадянам медичної nдопомоги, її безпосереднє надання в рамках діагностичних, лікувальних і nпрофілактичних заходів, а також контроль якості медичних послуг, що надаються. nТаке визначення медичної діяльності акцентує увагу на тих nпроцесах, в ході яких виникають численні суспільні відносини, що складають nпредмет медичного права. Перелік таких процесів не може бути вичерпним, nоскільки медична наука розвивається, надання медичної допомоги постійно nудосконалюється, з’являються все нові і нові галузі nохорони здоров’я, що обумовлює появу нових суспільних відносин. Проте як основа nдля сприйняття предмету медичного права наведене раніше визначення здається nвиправданим.

Предмет nмедичного права складається об’єктивно, незалежно від волі і свідомості nокремо взятої людини або групи людей. Така об’єктивність пов’язана nз потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному nрегулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не nє секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, nщо потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є nможливість обтяжувати стан здоров’я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, nалергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.). Слід також nвідмітити, що суспільні відносини, котрі виникають у сфері медичної діяльності, nрегулюються не тільки нормами права. Мова йде про те, що nісторично обумовлене відношення до медицини як до мистецтва, а не ремесла, а до nмедичних працівників – як до людей, що керуються в своїх професійних діях перш nза все уявленнями про добро, користь, благо хворого, тобто категоріями, nпов’язаними з морально-етичними цінностями. Така ситуація обумовлює nстановище, за якого відносини між пацієнтами і представниками медичних установ nзнаходяться під значним впливом етичних і моральних nнорм. Шанобливе, гуманне ставлення, турбота при наданні медичної допомоги не nможуть бути регламентовані законом. З цієї причини до nпредмету медичного права належать ті суспільні відносини, які можуть підлягати nправовому регулюванню.

Методи правового nрегулювання — це сукупність правових nспособів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відносини, що є nпредметом правового регулювання. У загальному вигляді метод відповідає на питання як, яким nспособом норми цієї галузі права регулюють суспільні відносини, котрі складають nїї предмет. З визначенням методу правового регулювання nв медичному праві зв’язані деякі складнощі, що і є основним аргументом nприхильників несамостійності галузі медичного права. Дійсно, медичне право як nтаке не володіє власним унікальним методом правового nрегулювання. В той же час мотивуючи наявність медичного права як самостійної nгалузі права слід орієнтуватися на:

другорядний nхарактер такого критерію як метод при обґрунтуванні nбудь-якої галузі права, у тому числі й медичного;

те, nщо об’єктивно існують у правовій науці два основні методи правового регулювання n(адміністративно-правовий і цивільно-правовий) при nреальному існуванні як самостійних достатньо великої кількості галузей права.

Керуючись вищесказаним, методи медичного права — це сукупність правових способів, nза допомогою яких відбувається регулювання суспільних відносин, що входять до nпредмету медичного права. Враховуючи, що адміністративно-правовому nметоду властиві відносини влади – підпорядкування за рахунок наявності як nсторони правовідносин уповноваженого органу держави, а цивільно-правовому nметоду властива рівність сторін правовідносин, необхідно відмітити комплексне nвикористання в медичному праві методів правового регулювання. Як використання адміністративно-правового методу в правовому регулюванні nсуспільних відносин у сфері медицини можна навести приклад організації і nуправління в системі охорони здоров’я, коли керівники вищестоящих органів управління nохорони здоров’я взаємодіють з підпорядкованими ним представниками nлікувально-профілактичних установ. В той же час правові відносини між пацієнтом nі лікарем при наданні медичної допомоги регулюються за допомогою nцивільно-правового методу, проявом чого служить рівність nсуб’єктів правовідносин і можливість самостійного визначення своєї поведінки.

В nданий час є всі підстави стверджувати про існування nтакої галузі права як медичне право. Маючи власний предмет правового nрегулювання, використовуючи сукупність методів правового регулювання, медичне nправо за своїми об’єктивними характеристиками підпадає nпід визначення комплексної галузі права. Зважаючи на обставину, відповідно до якої поява нових nгалузей права – об’єктивний процес, приведемо основні причини, які свідчать про комплексну природу медичного права:

1. конституційно закріплене право на nохорону здоров’я і медичну допомогу;

2. наявність окремих nнормативно-правових актів, котрі присвячені регулюванню виключно суспільних nвідносин у сфері охорони здоров’я громадян;

3. суспільні відносини, що виникають у nсфері медичної діяльності, регулюються як власними нормами, так і нормами, що nмістяться в інших галузях права (кримінальне, цивільне, адміністративне nй ін.);

4. наявність загальних принципів, які nвластиві медичному праву і характеризують його зміст;

5. струнка система і структура nмедичного права, що містить правові підгалузі, nінститути і норми;

6. неможливість у рамках nіснуючих галузей права забезпечити якісне правове регулювання численних nвідносин у галузі медицини.

Як nметодологічну базу, що обумовлює можливість виділення медичного права як nкомплексної галузі права, необхідно відзначити дослідження nВ.К. Райхера, що запропонував саму концепцію комплексних галузей права. Не nможна в даному зв’язку не відзначити і сучасні роботи теоретиків права, що nдопускають можливість наявності медичного права. Так, М.Н. Марченко зазначає, що “формуються галузі освітнього, медичного права, nбезпосередньо звернені до людини і призначені для реалізації конституційних nправ громадян”.

Таким nчином, медичне nправо — це nкомплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих nсуспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної nгалузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних nпрацівників і пацієнтів. Медичне право дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку принципів (основних засад) nдержавної політики у сфері охорони здоров’я, якісніше опрацювати питання nзахисту прав громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити nправовий статус суб’єктів правовідносин, що виникають у сфері медичної nдіяльності.

Принципи медичного права. nЗагальноправові принципи поширюються на всю систему права і на медичне право nтакож. До них відносять принципи: соціальної справедливості, гуманізму, nрівноправності, законності, єдності юридичних прав і обов’язків.

Основні nзаконодавчо закріплені принципи медичного права наступні:

• nдотримання прав людини в галузі охорони здоров’я;

• nпріоритет профілактичних заходів у галузі охорони здоров’я громадян;

• nдоступність медико-соціальної допомоги;

• nсоціальна захищеність громадян у випадку втрати здоров’я;

• nвідповідальність органів державної влади і управління, забезпечення прав nгромадян у галузі охорони здоров’я.

2.    nМедичні nправовідносини: поняття, види, склад.

В nданий час загальновизнано, що система охорони здоров’я і процеси надання nмедичної допомоги потребують регулювання. Значна роль при цьому відводиться nюридичним механізмам.

Завдяки nправу суспільні відносини, які їм регулюються, nнабувають упорядкованості і таким чином стають правовими відносинами. У nзагальнотеоретичному сенсі правове відношення – це “індивідуалізований nсуспільний зв’язок між особами, що виникає на основі норм права, nхарактеризується наявністю суб’єктивних юридичних прав та обов’язків і підтримується (гарантується) примусовою силою nдержави”1. Медична діяльність є сукупністю різної nскладності суспільних відносин, які, за умови урегульованості нормами права, nносять характер правових відносин. Специфічною ознакою суспільних відносин, регульованих за допомогою норм nмедичного права, є те, що вони виникають, існують і розвиваються переважно з nприводу особистих немайнових благ людини – життя і здоров’я. Взаємовідносини nлікаря і хворого є різновидом правових відносин, за nяких обидва є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Надання nмедичної допомоги є комплексною системою, в якій знайшли своє віддзеркалення права громадян, що nпередбачені законодавством. Це стосується як прав пацієнтів nпри отриманні кваліфікованої медичної допомоги, так і прав лікарів, що надають nтаку допомогу. Пацієнт, добровільно вступаючи у правові відносини з лікувальною nустановою, є носієм певних прав. В той же час лікувальна nустанова і в її особі лікар, виступають у цих правових відносинах не тільки як nносії зобов’язань, але і як володільці певних прав.

Загальна nхарактеристика правовідносин у медицині в широкому сенсі базується на nвизначенні юридичної природи відносин між лікувальною установою і хворим, що nзвернувся до цієї установи. Існує декілька основних підходів, nщо ілюструють дане питання. їх можна сформулювати у вигляді класифікації nправових відносин, що виникають у сфері медичної діяльності. Зазначимо, що, nвраховуючи комплексну природу самої медичної діяльності, медичне право як nкомплексну галузь права, в рамках якої виділяються процеси надання медичної nдопомоги, система медичного страхування, виробництво лікарських засобів і nвиробів медичного призначення, організація реабілітаційно-відновних заходів і nбагато що інше, в підручнику представлені найбільш типові nвиди правовідносин, які складають сферу охорони здоров’я з позицій медичного nправа.

Перш nза все, дамо визначення медичних правовідносин, оскільки специфіка медичної nдіяльності обумовлює можливість використання такого терміну. Медичні правовідносини — це nрезультат впливу норм медичного права на поведінку суб’єктів медичного права, nвнаслідок якого між ними виникають правові зв’язки.

Про nсуб’єктів правовідносин йтиметься далі, а зараз зупинимося на питаннях nкласифікації медичних правовідносин. Критеріями класифікації правових відносин у сфері охорони здоров’я є: nа) співвідношення взаємних прав і обов’язків nсуб’єктів; б) напрями медичної діяльності; в) ступінь визначеності суб’єктного nскладу; г) характер дій зобов’язаного суб’єкта. Залежно від співвідношення nвзаємних прав і обов’язків суб’єктів медичні правовідносини бувають:

— вертикальні, що характеризуються nнаявністю в однієї сторони державно-владних повноважень щодо другої сторони nвідносин (наприклад, відносини у сфері державного nрегулювання медичної діяльності);

— горизонтальні, що характеризуються рівністю сторін (наприклад, відносини між лікувальної nустановою з одного боку і громадянином з іншого).

— За напрямами діяльності медичні nправовідносини поділяються на правовідносини у сфері:

— проведення санітарно-гігієнічних і nпротиепідемічних заходів;

— проведення заходів щодо профілактики виникнення особливо небезпечних інфекцій, nпроведення карантинних заходів тощо;

— надання безоплатної медичної nдопомоги;

— надання платних медичних послуг;

— здійснення заходів щодо програми nдобровільного медичного страхування;

— проведення медичних експертиз;

— здійсненні примусових заходів nмедичного характеру тощо.

За третім визначеним у роботі критерієм – ступенем визначеності nсуб’єктного складу — медичні правовідносини можуть бути:

1. Абсолютно визначені – варіант nправових відносин, коли носієві права кореспондує невизначена кількість пасивно nзобов’язаних суб’єктів права. Як типовий приклад абсолютних правовідносин може nбути запропонований обов’язок всіх медичних працівників (лікувально-профілактичних nустанов) надавати медичну допомогу у випадках стану здоров’я людини, що вимагає nневідкладного медичного втручання. При цьому важливо зазначити, що навіть установи приватної системи охорони здоров‘я в даному аспекті nтакож є пасивно зобов’язаними суб’єктами права.

2. Відносно визначені – варіант nправових відносин, коли носієві права кореспондують певні суб’єкти права. Такі nправові відносини притаманні галузі медичного страхування. Громадянин, nзастрахований за системою добровільного медичного страхування, отримує nстраховий поліс, де міститься перелік лікувально-профілактичних установ, в яких nвласникові такого поліса може бути надана медична допомога на безкоштовній для nсамого пацієнта основі. У такому разі вказані медичні nустанови є суб’єктами права, з якими у пацієнта виникають правові відносини при nйого зверненні по медичну допомогу.

Наступний критерій, що лежить в основі nкласифікації медичних правовідносин, – характер дій зобов’язаного суб’єкта, за nяким правові відносини поділяються на:

— активні, де змістом обов’язків є nздійснення певних позитивних активних дій (виконання своїх обов’язків медичним nперсоналом тощо);

— пасивні, що передбачають утримання nвід вчинення певних дій (не розголошувати лікарську таємницю тощо).

Для nвсебічного висвітлення теоретико-правових проблем медицини необхідно nпроаналізувати склад правовідносин при наданні медичної допомоги. Розглядаючи nце питання з позицій теорії права, можна дати таке визначення. Склад медичних nправовідносин — це характеристика правовідносин з точки зору їх внутрішнього nустрою і взаємозв’язку складових елементів: суб’єкти, об’єкт і зміст. Для якісного аналізу важливо nвизначити всі складові елементи вказаних правовідносин.

Суб’єктами права в теоретико-правовому nвикладі є учасники правовідносин, тобто носії суб’єктивних прав і обов’язків.

Зважаючи на різноплановість nмедичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, nнеобхідно розрізняти такі групи суб’єктів медичних правовідносин:

1. Суб’єкти, що надають медичну nдопомогу.

2. Суб’єкти, що отримують медичну nдопомогу.

3. Суб’єкти, що сприяють наданню nмедичної допомоги (підрозділи забезпечення).

В nзв’язку з цим кожна із зазначених груп суб’єктів медичної діяльності у свою nчергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, nсуб’єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і nприватними. В той же час, суб’єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від nполітико-правового зв’язку з державою можуть бути громадянами України, nіноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб’єкти, що nсприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами nзабезпечення – фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними nслужбами установ охорони здоров’я. Ці допоміжні підрозділи також мають nвідношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на nдосягнення результату медичної допомоги – якісне лікування пацієнтів.

Для nтого щоб бути суб’єктами медичних правових відносин, необхідно мати nправоздатність і дієздатність, котрі об’єднуються поняттям правосуб’єктності. nВраховуючи положення нормативно-правових актів з питань охорони здоров’я, під правосуб’єктністю учасника медичних правовідносин слід nрозуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватися nсуб’єктивними правами і нести юридичні обов’язки.

Суб’єктом медичних правовідносин – nпацієнтом – може вважатися особа за умови, що вона:

а) виявила бажання або nдала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює nнеобхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків); щодо особи, яка не nдосягла віку 14 років, а також особи, визнаної в установленому законом порядку nнедієздатною, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних nпредставників;

б) за медичними показаннями потребує отримання nмедичної допомоги (за винятком деяких випадків).

Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в nустановленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання щодо nяких надають їх законні представники, ці законні представники, по суті, також є nсуб’єктами цих складних правовідносин.

Слід nтакож відмітити, що у випадках надання невідкладної медичної допомоги, а також nпри лікуванні пацієнта з обмеженою дієздатністю (кома, параліч, порушення свідомості і т.п.) умови і вимоги до пацієнта як суб’єктів nправовідносин змінюються. Так, згідно з п. 2 ст. 43 Основ законодавства України nпро охорону здоров’я громадян, у невідкладних випадках, коли існує реальна nзагроза життю хворого, згода хворого або його законних nпредставників на медичне втручання не потрібна.

У nтаких випадках, без сумніву, не доводиться говорити про наявність вираженого nсамим хворим бажання вступати в правовідносини і укладати договір з лікувальною установою. Тут необхідно орієнтуватися на nволевиявлення родичів хворого, а за неможливості швидкого контакту з ними n(автомобільна катастрофа, різке погіршення стану nздоров’я людини, що проживає в іншому місті тощо.) — на обов’язок медичних nпрацівників надавати допомогу хворим, закріплений у нормативних актах і який nміститься у самій суті медичної професії.

Щодо nмедичних показань, необхідних для отримання медичної допомоги існують деякі nвиключення у разі, коли пацієнт звертається за nмедичними послугами, не маючи на те об’єктивних медичних показань. У першу nчергу сюди відносять профілактичні заходи (обов’язкові nпрофілактичні огляди окремих категорій осіб, добровільні профілактичні огляди nтощо), а також пластичні операції і подібні до них медичні втручання, котрі nздійснюються скоріше за естетичними показаннями, ніж медичними.

Інший nсуб’єкт правовідносин при наданні медичної допомоги – заклади охорони здоров’я, nщо надають діагностичні, профілактичні та лікувальні nпослуги. Суб’єктом nмедичних правовідносин заклади охорони здоров’я стають за наявності:

а) укладеного з пацієнтом договору на nнадання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору);

б) організаційної єдності і nвідособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної nдопомоги;

в) державній реєстрації у встановленому nзаконом порядку;

г) ліцензії на обраний вид діяльності;

д) положення в статутних документах і nдозволу органу управління охорони здоров’я на здійснення цього виду лікування;

е) належної, підтвердженої nдокументально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні nвтручання.

Таким nчином, наявність перерахованих вище ознак суб’єктів правовідносин буде свідчити про правомірність надання медичної допомоги.

2. Під об’єктом медичних nправовідносин необхідно розуміти ті реальні матеріальні і духовні блага, на nдосягнення яких спрямована реалізація прав і обов’язків суб’єктів медичних nправовідносин. Складність медичних правовідносин зумовлює їх складний об’єкт. У nзагальному вигляді об’єктами медичних правовідносин є особисті немайнові блага nлюдини (життя і здоров’я), процес надання і результат медичної допомоги. nВажливо зазначити розбіжність цільових установок різних nсуб’єктів медичних правовідносин. Якщо для суб’єктів, що надають медичну nдопомогу, цільова установка полягає, перш за все, в nякісному здійсненні лікування, то для суб’єктів, що отримують медичну допомогу, nметою переважно є кінцевий результат лікування – одужання.

3. Зміст nмедичних правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які nреалізуються в поведінці суб’єктів медичних правовідносин. Наприклад, суб’єктивне право хворої людини у сфері медичних nправовідносин полягає в праві погодитися або не погодитися на запропонований nлікарем метод лікування, а юридичний обов’язок – виконувати медичні приписи, nправила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я. В той же час у nмедичного працівника через особливості професії яскраво виражений обов’язок nнадавати медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також nсуб’єктивне право – відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній nне виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони nздоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю nхворого і здоров’ю населення.

М.С. Малеїн і М.М. Малєїна виділяють nтри групи прав і обов’язків у правовідносинах з nприводу надання медичної допомоги:

1. ті, що складають суть (основу) nправовідносин;

2. специфічні права і обов’язки, nзакріплені за окремими категоріями громадян;

3. додаткові права і обов’язки.

Перша nгрупа прав свідчить про право пацієнта на отримання nмедичної допомоги і обов’язок медичного працівника її надавати. Правовий статус nпацієнта передбачає наявність у кожної, що звернулася за медичною допомогою nлюдини, права на її отримання. Безумовно, відсутність медичних показань до nлікування зробить його неможливим, проте, тут мова йде про потенційну nможливість кожної людини, що має потребу, у разі nнеобхідності отримати якісне лікування. Лікувальна установа, nщо належить до державної або комунальної системи охорони здоров’я, nспеціалізується на виконанні певних видів медичної допомоги, у разі звернення nпо медичну допомогу громадянина, що потребує лікування, зобов’язана цю допомогу nнадати.

Сам nфакт укладення договору на надання медичної допомоги передбачає включення в nйого зміст умов висококваліфікованої допомоги в nповному обсязі, що пояснюється природою медичного втручання і подібного nдоговору, і в зв’язку з цим може бути віднесено до першої групи вказаних вище nправ і обов’язків. У загальному сенсі суть (основу) прав людини, що звернулася nза допомогою до установи охорони здоров’я, складають nправо кожного на охорону здоров’я і медичну допомогу (Конституція України, nстаття 49) і права, передбачені ст. 6 Основ законодавства України про охорону nздоров’я (1992). Це свого роду універсальні, властиві будь-якому варіанту лікування, права пацієнта. З nположень Основ законодавства України про охорону здоров’я витікає, що у людини nє право на кваліфіковану медичну допомогу, якому кореспондує відповідний nобов’язок лікувальної установи.

Законодавець nвизначив права громадян при наданні медико-соціальної допомоги: шанобливе і nгуманне ставлення з боку медичного персоналу до пацієнтів; вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; відповідні вимоги до nумов обстеження і лікування; проведення на його прохання консультацій інших nфахівців, згода і відмова від медичного втручання тощо. Повною мірою права nпацієнтів при отриманні медичної допомоги будуть проаналізовані у відповідному nрозділі підручника.

Другу nгрупу – специфічні права і обов’язки – в медицині nскладають:

— nправо матері на перебування в стаціонарі з дитиною, що потребує догляду та nобов’язок лікувальної установи забезпечити його реалізацію;

— nправо пацієнта на оплачувану відпустку й інші компенсаційні заходи у зв’язку з nперенесеним захворюванням і необхідністю реабілітаційних заходів;

— nправо на проведення біомедичних досліджень за nнаявності певних умов та ін.

Таким nчином, до групи специфічних прав і обов’язків при nздійсненні медичного втручання входять лише ті, які виникають у певних nситуаціях і обставинах. Наприклад, право пацієнта на оплачувану відпустку nвиникає не після будь-якого захворювання. Обов’язок nпроведення реабілітаційних заходів виникає тільки в частині випадків, які визначає стан здоров’я nлюдини, ефективність лікування, що проводиться, і висновок лікарської nекспертизи. Цим правам пацієнта кореспондує обов’язок медичних установ nстворювати умови для реалізації nтаких прав. Наприклад, для матері, що виявила бажання знаходитися в стаціонарі nз своєю дитиною, в лікувальній установі повинні бути nстворені умови для реалізації цього законного права.

Третя nгрупа – додаткові права і обов’язки. У практиці надання медичної допомоги такий nзміст правових відносин може виражатися в тих умовах, nпро які досягнута угода при укладанні договору на надання медичної допомоги. nТут може йтися про особливості харчування, післяопераційного nдогляду, окрему комфортабельнішу палату та інші аспекти знаходження пацієнта в nстаціонарі. Іншими словами, в третю групу можуть бути включені будь-які умови, nщо відповідають двом критеріям:

1.                      nВідповідність вимогам нормативно-правових актів.

2.                      nДосягнення згоди з їх приводу між nсуб’єктами правовідносин.

Ілюстрацією nдо питань прав і обов’язків суб’єктів правовідносин у сфері медицини може nслужити стан справ у трансплантології, де суб’єктами правовідносин є донори, nреципієнти і лікувальні установи. Акцент у цьому аспекті робиться на правове nзабезпечення донорів і реципієнтів, охорону їх законних інтересів, дотримання nзаконності проведення трансплантації. У загальному вигляді важливість nвизначення складу правовідносин при наданні медичної допомоги не викликає nсумнівів, оскільки завдяки такому підходу можливе nякісне опрацювання юридичної регламентації питань у сфері охорони здоров’я.

— nВажливу роль у розумінні суті медичних правовідносин відіграють передумови їх nвиникнення. Серед передумов виникнення медичних правовідносин необхідно nвиокремити:

— nнорму права, в якій nзакріплюється теоретична модель можливих правовідносин;

— nсуб’єктів права з їх правосуб’єктністю;

— nюридичні факти.

Особливе nзначення мають юридичні факти, що є тими життєвими обставинами, з якими пов’язано виникнення, зміна або припинення правових nвідносин.

Юридичний nфакт у сфері надання медичної допомоги — це повні життєві обставини, з якими nнорми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин у сфері nмедичної діяльності.

Юридичні nфакти поділяються за їх зв’язком з індивідуальною волею суб’єкта на дві групи:

— nподії — це юридичні факти, що відбуваються незалежно від волі людини n(наприклад, надходження особи до лікувальної установи nв безсвідомому стані);

— дії n— це такі факти, настання яких залежить від волі і свідомості nлюдей (наприклад, згода особи на оперативне втручання).

У свою чергу дії можуть бути правомірними, що відповідають nприписам норм права (класичний приклад надання медичної допомоги, заснований на nзверненні пацієнта до лікувальної установи відповідно до норм чинного nзаконодавства) і неправомірними, що не відповідають приписам правових норм n(протизаконне вилучення органу або тканини для трансплантації).

Нерідко nвиникають ситуації, коли для виникнення, зміни або припинення правовідносин у nгалузі медичної діяльності необхідне поєднання nдекількох юридично значущих обставин – фактичний склад. Наприклад, за наявності nзвернення громадянина по медичну допомогу лікувальна установа повинна спеціалізуватися на наданні саме такого виду nмедичної допомоги (виключення – надання невідкладної медичної допомоги). Лікар nу процесі діагностики повинен встановити наявність nзахворювання у громадянина і необхідність проведення лікування. У загальному nвигляді юридичні факти є найбільш істотними передумовами виникнення nправовідносин у сфері медичної діяльності.

Варто nзазначити, що у сфері медичної діяльності існують також юридичні презумпції, nтобто припущення про існування юридичних фактів, що викликали настання певних nюридичних наслідків. Самі по собі не будучи юридичними nфактами, вони можуть породжувати правові відносини. Як приклад можна навести nпрезумпцію сумлінності медичного працівника при виконанні своїх професійних nобов’язків. При цьому така юридична презумпція тісно пов’язана із забезпеченням nінформованості і компетентності пацієнта перед ухваленням рішення nпро згоду на медичне втручання

 

3.    nСистема і джерела медичного nправа

Виділяючи nмедичне право як комплексну галузь права, важливо визначити і охарактеризувати nйого систему і джерела. Це важливо як в учбових, так і в практичних цілях, nоскільки дає можливість більш якісного вивчення медичного права і системного nйого сприйняття. Наявність системи медичного права дозволяє законодавцям при nухваленні нормативно-правового акта, присвяченого регулюванню того або іншого nнапряму медичної діяльності, ефективно поєднувати положення цих правових nдокументів із вже існуючою юридичною базою. Система медичного права також nзнижує вірогідність для посадових осіб сфери охорони здоров’я, що володіють адміністративно-розпорядними функціями, ухвалювання nнеправомірних соціально-економічних рішень. Будучи такою, що об’єктивно існує, система медичного права надає можливість аналізувати її nвнутрішню будову, складові частини.

Система nмедичного права — це його внутрішня будова.

Медичне право існує в трьох вимірах:

1.                 nяк комплексна nгалузь права;

2.                 nяк учбова дисципліна;

3.                 nяк частина правової nнауки.

Виходячи з nтакого підходу питання про систему доцільно розглянути nстосовно кожної з них. Так, nсистема медичного права як галузі права складається з таких nелементів:

— норми медичного права;

— інститути медичного права;

— підгалузі медичного права.

Такий розподіл nпов’язаний із розглядом внутрішньої структури медичного права за принципом: n”від меншого до більшого”, тобто від най дрібнішої nчастини (норма медичного права) до більшої (інститут і підгалузь), які вже в nсвоїй сукупності і утворюють медичне право як галузь права.

Первинний nелемент системи медичного права – норма nмедичного права, будучи структурним елементом системи права, є nзагальнообов’язковим правилом поведінки, призначеним для врегулювання медичних nправовідносин і забезпеченим силою державного примусу. До особливостей nмедичного права слід віднести ту обставину, що медичні правовідносини nврегульовуються нормами різних галузей права: nкримінального, цивільного, адміністративного й ін. Наприклад, питання nздійснення примусових заходів медичного характеру врегульовані за допомогою nнорм кримінального права. Взаємовідносини пацієнта і приватної лікувальної установи при укладенні договору на надання nмедичної допомоги регламентуються нормами цивільного права.

Інститут nмедичного права — це структурний елемент системи nправа, що є сукупністю правових норм, регулюючих певний вид однорідних nсуспільних відносин у сфері медичної діяльності.

До основних nінститутів медичного права належать: управління у сфері охорони здоров’я, лікувально-профілактична допомога населенню, забезпечення nлікарськими засобами, надання платних медичних послуг та ін.

Підгалузь медичного права — це структурний елемент системи nправа, що є відособленою частиною галузі права, яка регулює якісно однорідні nгрупи суспільних відносин.

Серед підгалузей медичного права виділяються права населення в nгалузі охорони здоров’я, гарантії здійснення медико-соціальної допомоги nгромадянам, медична експертиза та ін.

Розглядаючи nсистему медичного права як учбову дисципліну, необхідно сказати про важливість nвнутрішньої будови медичного права з позицій освітнього процесу. За цим nкритерієм система медичного права включає загальну і особливу частини. Загальна nчастина включає норми, що мають значення для всіх інститутів і підгалузей медичного права. Це норми, регулюючі:

— організацію nохорони здоров’я населення України;

— права людини в nгалузі охорони здоров’я;

— захист прав nпацієнтів та ін.

У свою чергу nособлива частина медичного права включає велику кількість інститутів, кожен з nяких присвячений регулюванню певного різновиду nсуспільних відносин. До них належать:

— правове nзабезпечення медичної діяльності по плануванню сім‘ї і nрегулюванню репродуктивної функції людини;

— юридична nрегламентація надання платних медичних послуг;

— юридичні nаспекти надання психіатричної допомоги;

— дефекти nнадання медичної допомоги: юридична кваліфікація та ін.

І, нарешті, nсистема медичного права як частина правової науки включає складові елементи nмедичного права, які піддаються науковому осмисленню з nметою якнайповнішого та всебічного вирішення завдань, які стоять перед ученими. nСистема медичного права як частина правової науки включає такі основні напрями:

— теоретико-правові nоснови медичного права як комплексної галузі українського права;

— співвідношення і взаємодія медичного права з іншими галузями nправа;

— пошук nоптимальних шляхів регламентації нових напрямів медичної діяльності;

— вдосконалення nосвітніх програм у галузі юридичної освіти та ін.

Таким чином, nсистему медичного права необхідно розглядати з позицій окремої галузі права, nучбової дисципліни і частини правової науки. Саме таке, комплексне сприйняття, nдозволяє більш глибоко пізнати ключові аспекти nмедичного права, досліджувати його складові елементи.

Розглядаючи nсистему медичного права, вельми важливо орієнтуватися в джерелах цієї галузі nправа. Під джерелом права (у теорії права нерідко nнарівні з цим терміном уживається поняття “форма права”) в nзагальнотеоретичному сенсі розуміють спосіб закріплення правових норм. nІсторично виділяють декілька джерел права. Це нормативно-правовий акт, правовий nзвичай, юридичний прецедент і нормативний договір. На сьогоднішній день nнайбільш поширеним джерелом є нормативно-правовий акт, який і буде далі nпоказаний як основне джерело медичного права. В аспекті вивчення юридичної nрегламентації медичної діяльності необхідно відмітити, що джерела медичного права — це nспосіб зовнішнього закріплення правових норм, регулюючих суспільні відносини у nсфері медичної діяльності. З позицій сучасного nрозвитку правової науки можна виділити такі особливості джерел медичного права:

1.                 nнаявність в Конституції України положень, присвячених nзагальним питанням регламентації медичної діяльності (ст. 49);

2.                 nіснування загального нормативно-правового акта у сфері nмедичної діяльності – Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 nлистопада 1992 p.;

3.                 nнорми, що регулюють медичні правовідносини, нерідко nрозташовані в інших галузях права (кримінальне, цивільне, адміністративне nй ін.), що пов’язане з розглянутою раніше комплексною природою медичного права.

Слід виділити чотири критерії для класифікації джерел nмедичного права:

1.                 nЮридична сила.

2.                 nПредмет регулювання.

3.                 nХарактер правового регулювання.

4.                 nСфера дії.

Відповідно до nпершого критерію (юридична сила) джерела медичного права діляться на закони і підзаконні акти. Закони у сфері медичного права – це nнормативно-правові акти, що характеризуються вищою юридичною силою і що nприймаються в установленому порядку по найбільш важливих питаннях медичної nдіяльності найвищим органом законодавчої влади України. Як приклади можна nнавести Закон України від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР “Про лікарські nзасоби”, Закон України від 24 лютого 1994 р. Л® 4004-ХІІ “Про забезпечення nсанітарного та епідемічного благополуччя nнаселення”, а також Закон України від 6 квітня 2000 p. № 1645-11І n”Про захист населення від інфекційних хвороб“.

Підзаконні акти nу сфері медичного права — це акти, що приймаються на основі й у виконання nзаконів України Президентом України, різними державними органами і органами місцевого самоврядування (Кабінетом Міністрів nУкраїни, Міністерством охорони здоров’я України, органами управління охорони nздоров’я на місцях, обласними радами тощо). Наведено приклади підзаконних актів як джерела медичного права:

— Указ nПрезидента України від 6 грудня 2005р. № 1694/2005 “Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров‘я nнаселення”;

— Постанова nКабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № n411 “Про затвердження Положення про Державний реєстр лікарських nзасобів”;

— Наказ nМіністерства охорони здоров’я України від 2 вересня 2005 р. № 441 “Про nзатвердження Переліку лікарських засобів, дозволених для застосування в nУкраїні, які відпускаються без рецептів з аптек та їх структурних підрозділів”;

— Розпорядження nКиївської обласної державної адміністрації від 20 nлипня 2005 p. N? 408 “Про проект Київської обласної комплексної програми nрозвитку сімейної медицини на 2005-2007 роки”.

Загальне правило nв структурі джерел права, яке діє також і в системі медичного права, полягає в nтому, що закон за юридичною силою завжди більш значущий, ніж підзаконний nакт. У разі виникнення суперечностей між положеннями закону і підзаконного акта по одному і тому ж питанню – діє закон.

Залежно від nпредмету регулювання джерела медичного права можуть бути загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх nрегулювання достатньо широкий і охоплює як медичні правовідносини, так і nправовідносини з інших галузей права. Це перш за все Конституція України, nЦивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України тощо. У свою чергу спеціальні джерела медичного права – це nнормативно-правові акти, присвячені виключно питанням регулювання суспільних nвідносин у сфері медичної діяльності. Як приклади можна навести Закон України nвід 22 лютого 2000 p. М 1489-111 “Про психіатричну допомогу” або nЗакон України від 16 липня 1999 р. № 1007-XIV “Про трансплантацію органів nта інших анатомічних матеріалів людині”.

За характером nправового регулювання джерела медичного права можуть бути nматеріальні і процесуальні. Нормативно-правові акти матеріального характеру nпереважно регулюють змістовну сторону медичних правовідносин, тобто права і nобов’язки учасників. До такого роду джерел належать Основи законодавства України nпро охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII. Якщо ж говорити про nджерела медичного права переважно процесуального характеру, то це акти, які nрегулюють порядок діяльності зі здійснення і захисту норм матеріального права, nтобто визначають порядок, процедури здійснення тих або інших значущих для nмедичної діяльності явищ. Як приклад джерела медичного права з переважно nпроцесуальним характером можна навести Наказ Державного комітету У країни з nпитань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства nохорони здоров’я від 16 лютого 2001 № 38/63 “Про затвердження Ліцензійних nумов провадження господарської діяльності з переробки донорської крові та її nкомпонентів, виготовлення з них препаратів, господарської діяльності з медичної nпрактики та проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних nробіт”, яке визначило порядок ліцензування медичної діяльності, nздійснюваної на території України юридичними особами та індивідуальними підприємцями.

І, нарешті, nзалежно від сфери дії джерела медичного права можуть бути:

— nзагальнодержавні (нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, nКабінету Міністрів України, центральних органів nвиконавчої влади тощо);

— nреспубліканські (Автономна Республіка Крим);

— місцеві.

Перші діють на nвсій території України, другі і треті – тільки на певній території України. nЗакон України від 5 липня 2001 року N° 2586-ІІІ “Про боротьбу із nзахворюванням на туберкульоз” — приклад загальнодержавного джерела nмедичного права. В той же час Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 04 жовтня 2005 р. “Про організацію nпрофілактичних заходів щодо захисту населення м. Києва від захворювань на грип, nпташиний грип та інших гострих респіраторних захворювань” – один з nваріантів місцевих джерел медичного права.

4. Законодавство України про охорону здоров’я: nсучасний стан і перспективи розвитку

Починаючи з 1991 року, в Україні почались радикальні перетворення в усіх nсферах державного і суспільного життя, які, звичайно, не могли не торкатись nохорони здоров’я. Українська охорона здоров’я потребує докорінних та виважених nзмін, які необхідно спрямувати на збереження і зміцнення життя й здоров’я nнаселення і створення належних умов для реалізації конституційного права на nохорону здоров’я у нашій державі. В умовах формування правової соціальної nдержави реалізація політики держави, що спрямована на охорону здоров’я nнаселення і реформування системи охорони здоров’я, можлива лише шляхом nприйняття належної нормативно-правової бази. Як зазначає Ю. Шемшученко, nправовою є держава, яка функціонує на засадах верховенства права і закону, де nреально забезпечуються права і свободи людини і громадянина, а також за nнаявності у неї високоякісного законодавства. На думку М. Герасименка, без nвідповідного правового забезпечення, без розробки фундаментальних законів, що nвизначають принципи діяльності національної системи охорони здоров’я, будь-яка nреформа залишиться лише благим наміром.

З метою аналізу законодавчого забезпечення охорони здоров’я в Україні nдоцільно детально розглянути закони, норми яких закріплюють, регулюють і nзахищають право людини на охорону здоров’я.

Конституція України є головним nджерелом і стоїть в авангарді нормативно-правових актів, що регулюють суспільні nвідносини у сфері охорони здоров’я, у тому числі надання медичної допомоги. Конституційні норми створюють правову основу статусу особи у сфері охорони nздоров’я. І ця основа включає не лише закріплення відповідного права, але і nзасобів його забезпечення, що має держава у своєму розпорядженні і закладені у nполітичній та економічній системах, а також його соціальній основі.

Стаття 49 Конституції України присвячена охороні здоров’я і медичній nдопомозі, у якій закріплено право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу nі медичне страхування. Ця норма відобразила вимоги всесвітніх і регіональних nміжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я. Крім цієї статті є ще nй інші конституційні норми, які у тій чи іншій мірі стосуються охорони здоров’я nта акумулюють кращі зразки міжнародно-правових актів з прав людини. Проблеми, з nякими зіткнулась Україна на сучасному етапі, – це ефективність функціонування nінституту прав людини і громадянина та можливість реалізувати ті права, що nгарантовані насамперед Конституцією. Як зазначає П. Стецюк, значна частина nпроголошених прав і свобод не може бути реалізована громадянами України у nповній мірі, а окремі права і свободи майже є неможливими у своїй реалізації в nУкраїні, враховуючи реальний економічний та екологічний стан держави. nІмплементація у закони України, у тому числі в Основи законодавства України про nохорону здоров’я, вимог норми ст. 49 Конституції України не гарантує того, що nправо жителя України на охорону здоров’я буде реалізовано повною мірою. Але nварто погодитись з думкою JI. Деркач, що Конституція країни – це фундамент, на якому nрано чи пізно буде збудовано те, чого ми прагнемо, про що мріємо й обов’язково nматимемо такий рівень охорони здоров’я населення, який передбачено Основним nЗаконом України.

Конституція України 1996 року на основі демократичних принципів розвитку nринкових відносин закріпила у численних статтях права людини у сфері охорони nздоров’я, джерела фінансування, компетенцію різних органів державної влади і nмісцевого самоврядування тощо. Конституційні основи знаходять своє конкретне nвтілення у різних сферах суспільного життя, що розвиваються під регулятивним nвпливом всієї правової системи суспільства. Засоби забезпечення права людини на nохорону здоров’я, що закріплюються у Конституції України, отримують у nвідповідних конституційних нормах узагальнене політико-правове вираження. Це nсвоєрідний мотор, що призводить у рух весь механізм практичної реалізації права nна охорону здоров’я.

Конституційні норми, які проголошують людину, її життя і здоров’я, честь і nгідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, права і nсвободи невідчужуваними і непорушними, у тому числі у сфері охорони здоров’я, nотримують предметно-юридичне втілення у всій національній системі права. Тому nдоречно розглянути регулювання охорони здоров’я на рівні інших законів.

Серед законів особливе місце nзаймає Цивільний кодекс України від 16 січня 2003року, що вперше на такому nрівні закріплює низку важливих прав людини у сфері охорони здоров’я, зокрема, nправо на охорону здоров’я (ст. 283), медичну допомогу (ст. 284), медичну nінформацію (ст. 285), медичну таємницю (ст. 286).

Важливим регулятором відносин у сфері охорони здоров’я серед галузевого nзаконодавства є норми адміністративного права, які регулюють nорганізаційно-управлінські процеси в охороні здоров’я. Державне регулювання у nсфері охорони здоров’я має свої специфічні ознаки, що обумовлені першочерговим nсоціально-економічним значенням охорони здоров’я, що становить фундамент nсоціальної політики держави, значною кількістю об’єктів управління, відомчою nнормотворчістю, а також фаховими та кваліфікаційними особливостями nуправлінського персоналу. Вихідним в адміністративно-правовому статусі закладу nохорони здоров’я є їх взаємовідносини з вищестоящими органами виконавчої влади. nСпеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони nздоров’я є Міністерство охорони здоров’я України, правовий статус якого nвизначається Положенням про Міністерство охорони здоров’я України, що nзатверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. N° n1542.

Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установами й nорганізаціями різних форм власності, а також приватними особами за наявності nнеобхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Заклади nохорони здоров’я незалежно від форми власності повинні отримати ліцензію на nправо здійснення медичної практики, яка видається Міністерством охорони nздоров’я на три роки і діє на всій території України. Заклади охорони здоров’я nпідлягають акредитації незалежно від форми власності, яка проводиться один раз nна три роки Головною акредитаційною комісією при МОЗ та акредитаційними nкомісіями на місцях.

Адміністративним правом передбачаються певні обов’язки громадян, що nпов’язані з наданням медичної допомоги, із забезпеченням nсанітарно-епідеміологічного благополуччя тощо. Наприклад, певні категорії nнаселення повинні проходити профілактичні медичні огляди (ст. 31 Основ nзаконодавства України про охорону здоров’я); у певних законодавчо визначених nвипадках необхідно провести обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, nлікувальні та карантинні заходи (ст. ЗО Основ) тощо.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного nблагополуччя населення” від 24 лютого 1994 року, Положення про державний nсанітарно-епідеміологічний нагляд в Україні від 22 червня 1999 року та інші nнормативно-правові акти регулюють питання щодо основних завдань та порядку nздійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду, функціонування nдержавної санітарно-епідеміологічної служби тощо. Завданням такого нагляду є nзабезпечення профілактики захворювань людей шляхом попередження, виявлення і nприпинення порушень санітарного законодавства України. В ст. 1 Закону У країни n”Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” nсанітарне та епідемічне благополуччя населення визначається як стан здоров’я nнаселення і середовища життєдіяльності людини, при якому показники nзахворюваності перебувають на усталеному рівні для цієї території, умови nпроживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища nжиттєдіяльності знаходяться у межах, що визначені санітарними нормами.

Адміністративна відповідальність передбачена за порушення вимог nзаконодавства про працю та про охорону праці (ст. 41 Кодексу про nадміністративні правопорушення України), за порушення санітарно-гігієнічних і nсанітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42 Кодексу про адміністративні nправопорушення України), за ухилення від медичного огляду чи медичного nобстеження (ст. 44і Кодексу про адміністративні правопорушення України), за nухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну nхворобу (ст. 45 Кодексу про адміністративні правопорушення України), за умисне nприховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46 Кодексу про nадміністративні правопорушення України) тощо. Ці норми прямо чи опосередковано nмають за мету охорону здоров’я населення.

Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року у главі 14 регулює питання nрозмежування видатків між бюджетами. Стаття 87 Бюджетного кодексу закріплює nвидатки, що здійснюються з Державного бюджету, де у п. 8 передбачено видатки на nохорону здоров’я, а саме: на первинну медико-санітарну, nамбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу, санітарно-реабілітаційну nдопомогу, спеціалізовану і високоспеціалізовану амбулаторно-профілактичну та nстаціонарну допомогу, санітарно-епідеміологічний нагляд та інші програми у nгалузі охорони здоров’я. Видатки з місцевих бюджетів визначені у ст.ст. 88-90 nБюджетного кодексу, зокрема, на первинну медико-санітарну, nамбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу, програми медико-санітарної nосвіти, санаторно-курортну допомогу тощо.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року містить численний nперелік складів злочину, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані з nохороною здоров’я, у тому числі наданням медичної допомоги. Одним з ключових nрозділів Кримінального кодексу у цьому контексті є розділ II “Злочини nпроти життя та здоров’я особи”, у якому вміщено, зокрема, такі склади nзлочинів, що пов’язані із зараженням вірусом імунодефіциту людини чи іншою nневиліковною інфекційною хворобою (ст.ст. 130-133 КК України); неналежним nнаданням чи ненаданням у встановленому порядку медичної допомоги (ст.ст. 139, n140 КК України), порушенням встановленого порядку проведення медичного nвтручання (ст.ст. 134, 138, 141-145 КК України). Окрім цього, розділ XIV, що nспеціально присвячений примусовим заходам медичного характеру та примусовому nлікуванню, закріплює поняття, мету, види, осіб, до яких застосовуються nпримусові заходи медичного характеру, продовження, зміну або припинення nзастосування таких заходів, а також підстави застосування примусового nлікування.

До Особливої частини Кримінального кодексу включено поряд з розділом II n”Злочини проти життя та здоров’я особи” й інші розділи, склади nзлочину яких безпосередньо стосуються охорони здоров’я. Зокрема, розділ III n”Злочини проти волі, честі та гідності особи” (ст. 151), розділ IV nзакріплює норми, що передбачають злочини проти статевої свободи та статевої nнедоторканності особи.

Крім цього, Кримінальний кодекс України містить низку норм, які передбачають nсклади злочинів, що опосередковано покликані забезпечити право людини на nохорону здоров’я, зокрема розділ VIII “Злочини проти довкілля”, nрозділ IX “Злочини проти громадської безпеки”, розділ X “Злочини nпроти безпеки виробництва”, розділ XI “Злочини проти безпеки руху та nексплуатації транспорту”, розділ XII “Злочини проти громадського nпорядку та моральності”, а також розділ XIII “Злочини у сфері обігу nнаркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші nзлочини проти здоров’я населення”. Також не можна не вказати у цьому nпереліку норми розділу XX “Злочини проти миру, безпеки людства та nміжнародного правопорядку”, які також покликані захищати право людини на nохорону здоров’я.

Кримінально-процесуальний кодекс України визначає, наприклад, порядок nзастосування примусових заходів медичного характеру (глава 39), порядок nпроведення експертизи та окремих слідчих дій із залученням судово-медичного nексперта або лікаря із дотриманням вимог щодо їх безпечності для здоров’я (ст. 227, n491) тощо. Дуже цікавою є стаття Кримінально-процесуального кодексу, яка nпов’язана із проблематикою імунітету свідка, розголошення медичної таємниці n(ст. 65).

Кримінально-виконавчий кодекс України закріплює норму, згідно якої nзасуджені користуються всіма правами людини і громадянина, окрім винятків, nпередбачених чинним законодавством. Серед них у ст. 8 гарантується право на nохорону здоров’я. Охорона здоров’я забезпечується системою медико-санітарних та nоздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм nмедичної допомоги. Засуджені до позбавлення волі з-поміж інших прав мають право nотримувати медичну допомогу і лікування, у тому числі платні медичні послуги за nрахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних і близьких. Медико-санітарне nзабезпечення засуджених до позбавлення волі реалізується через організацію nнеобхідних лікувально-профілактичних закладів, для лікування засуджених, які nхворіють на активну форму туберкульозу – заклади на правах лікувальних, а для nспостереження і лікування інфекційних хворих – інфекційні ізолятори відповідно nдо ст. 116 Кримінально-виконавчого кодексу. Для засуджених осіб також nгарантуються необхідні житлові умови, що відповідають правилам санітарії і nгігієни, харчування, яке забезпечує нормальну життєдіяльність організму тощо.

Захист прав споживачів, у тому числі й споживачів, які придбавають, nзамовляють або використовують товари (роботи, послуги) у сфері охорони здоров’я nмає виключне значення. Споживачі, згідно з Господарським кодексом від 16 січня n2003року, Законом України “Про захист прав споживачів” від 12 травня n1991 року ), мають право на державний захист своїх прав, належну якість товарів n(робіт, послуг), безпеку товарів (робіт, послуг), відшкодування збитків, nзавданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, nзаподіяної небезпечними для життя і здоров’я товарами (роботами, послугами). nДержава має конституційно забезпечити рівні можливості для реалізації прав nлюдини, захищаючи її права як споживача. Соціально-економічний аспект проблем nмає вирішуватись з урахуванням інтересів і потреб споживачів. Держава повинна nсприяти забезпеченню рівня споживання населення, достатнього для підтримки nздоров’я і життєздатності, гарантування безпеки продукції, захисту від nнесумлінного продавця, виконавця робіт, послуг тощо.

Право на охорону здоров’я відображається також і в нормативно-правових nактах інших галузей. Зокрема, Кодекс законів про працю України містить норми, nякі регулюють робочий час і час відпочинку (ст. 50-84 КЗпП), норми про охорону nпраці, у тому числі передбачається створення безпечних і нешкідливих умов nпраці, видача молока і лікувально-профілактичного харчування, обов’язкові nмедичні огляди працівників певних категорій, переведення на легшу роботу за nстаном здоров’я тощо. У Кодексі також регламентується праця жінок, зокрема nвизначено роботи, на яких забороняється застосування праці жінок; передбачено nпереведення вагітних жінок на підставі медичного висновку на іншу роботу, яка є nлегшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів; надання вагітним nжінкам і жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, путівок до nсанаторіїв і будинків відпочинку. Також у Кодексі визначено умови праці молоді, nзокрема вік, з якого допускається прийняття на роботу; медичні огляди осіб молодших nвісімнадцяти років; роботи, на яких забороняється застосування праці осіб nмолодших вісімнадцяти років й інше. Всі ці норми спрямовані на охорону здоров’я nосіб, що працюють.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року з метою охорони здоров’я nвстановлює шлюбний вік (ст. 22 СК); визначає осіб, які не можуть перебувати у nшлюбі між собою (ст. 26 СК); гарантує державну охорону сім’ї, дитинства, nматеринства і батьківства (ст. 5 СК) та інше. Особливо цікавою є ст. ЗО nКодексу, яка закріплює обов’язок наречених повідомити один одного про стан nсвого здоров’я. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження nосіб, які заручились. Результати медичного обстеження є таємницею і nповідомляються лише нареченим. У ч. 5 цієї ж статті передбачено, що приховання nвідомостей про стан здоров’я одним з наречених, наслідком чого може стати n(стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх nнащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним. Особа, яка nвідмовилась від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні витрати, що були nнею нанесені у зв’язку з приготуваннями до реєстрації шлюбу та весілля, що nпередбачено ч. З ст. 31 СК, але такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо nвідмова від шлюбу була викликана прихованням обставин, що мають для того хто nвимовився від шлюбу істотне значення, серед яких є тяжка хвороба.

Важливим документом є Закон nУкраїни “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 nлистопада 1992року (далі – Основи) – нормативний документ, що присвячений регулюванню nвідносин у сфері охорони здоров’я. Цей закон є nсвоєрідною декларацією прав людини у сфері охорони здоров’я, який визначає nправові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров’я України nі регулює суспільні відносини у цій галузі. Цей документ відображає державну nполітику у галузі охорони здоров’я, принципи охорони здоров’я, визначає nструктуру права на охорону здоров’я й обов’язки громадян, встановлює державні nгарантії щодо юридичного захисту права на охорону здоров’я, визначає політику nсвітового співтовариства у сфері охорони здоров’я, регулює питання проведення nмедичної експертизи, закріплює гарантії охорони здоров’я матері і дитини, nпередбачає основи правового статусу медичних і фармацевтичних працівників та nінші питання у цій сфері життєдіяльності. Норми Основ конкретизують, nдеталізують і розширюють конституційні норми, які у тій чи іншій мірі nприсвячені охороні здоров’я, у тому числі і ст. 49 Конституції України, що nбезпосередньо закріплює конституційне право на охорону здоров’я, медичну nдопомогу і медичне страхування. Основи є свого роду “медичною nконституцією” України1, своєрідною підвалиною для всього законодавства про nохорону здоров’я. Цей акт був задуманий як фундамент для створення майбутнього nзаконодавства у цій сфері2. Одним з ключових положень цього акту, на нашу nдумку, є норми, які визначають принципи, тобто основні засади, вихідні ідеї nохорони здоров’я, які дають уявлення про ті витоки, на яких стоїть держава nсуспільство при створенні належних умов для реалізації права людини на охорону nздоров’я.

Цей законодавчий акт також передбачає формування державної політики охорони nздоров’я, основу якої забезпечує Верховна Рада України. Серед численних nзаходів, які повинен здійснювати законодавчий орган у цьому напрямі, є nзатвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони nздоров’я, що у повній мірі відповідає ч. 2 ст. 49 Конституції України. При nрозробці та оцінці політики охорони здоров’я необхідно робити акцент на nуніверсальних цінностях галузі (медична етика, відповідальність і nпрофесіоналізм медичного персоналу, повага до людської гідності тощо), nвраховуючи те, що здоров’я є однією з основних потреб і невід’ємним правом nлюдини, а також однією з цілей розвитку суспільства.

Положення ч. З ст. 49 Конституції України щодо доступності для всіх nгромадян медичного обслуговування відтворено у ст. 4 Основ як один з принципів nохорони здоров’я. Ця ж конституційна норма, у якій визначено, що існуюча мережа nлікувальних закладів не може бути скорочена та держава сприяє розвиткові nлікувальних закладів усіх форм власності, відображена у ст.ст. 4, 9, 16 Основ. nЧастина 4 ст. 49 Конституції України знайшла свою конкретизацію у ст. 32 Основ, nу якій визначено заходи, яких вживає держава для утвердження здорового способу nжиття. Питання безоплатності медичної допомоги, яка надається у державних і nкомунальних закладах охорони здоров’я, що конституційно гарантовано у ч. З ст. n49 Конституції України, в Основах передбачено лише через норму ч. 2 ст. 25, де nвизначено, що безоплатно надаються медична допомога і соціальне обслуговування nособам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх nжиття і здоров’я. У ст. 6 Основ передбачено право на кваліфіковану медико- nсанітарну допомогу, а у ст. 7 закріплено одну з гарантій – надання всім nгромадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що nвстановлюється Кабінетом Міністрів України, але проблему оплати за надання nмедичної допомоги у них не визначено. Наприклад, звернемо увагу на ч. З ст. 20 nОснов законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я громадян від 22 nлипня 1993 року, що чітко закріплює право громадян на безоплатну медичну nдопомогу у державній та муніципальній системах охорони здоров’я.

Фінансування охорони здоров’я здійснюється відповідно до ст. 18 Основ за nрахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого nта регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних nфондів і будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством. Також передбачено nстворення і функціонування системи медичного страхування населення. Право nкожного на медичне страхування передбачено у ч. 1 ст. 49 Конституції України, nкрім того, відповідно до Основ законодавства України про загальнообов’язкове nдержавне соціальне страхування від 14 січня 1998 року, медичне страхування nналежить до загальнообов’язкових видів державного соціального страхування. nПроте закону, який врегулював би відносини у сфері медичного страхування, nсьогодні немає. Такий акт повинен визначити принципи, правові, організаційні та nфінансові засади й механізми функціонування загальнообов’язкового державного nсоціального медичного страхування в Україні.

З метою врегулювання цього питання в Україні було розроблено кілька nзаконопроектів щодо медичного страхування і фінансування охорони здоров’я, а nсаме: “Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування” n(11.04.2003, автори: народні депутати М. Поліщук, О. Ремарук, Т. Бахтеєва, В. nБондаренко, М. Лобода, М. Сятиня), “Про загальнообов’язкове державне nсоціальне медичне страхування” (12.12.2003), “Про загальнообов’язкове nмедичне страхування” (23.01.2004, автори: народні депутати М. Добкін, О. nМорозов), “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне nстрахування” (06.02.2004, автори: народні депутати І. Шурма, П. Кузьменко, nЯ. Сухий). У 2006 році з’явились два нові законопроекти “Про nзагальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування, підготовлені: а) nСухим Я.М., Денісовою Л.Л., Шевчуком С.В., Мельничуком М.В.; б) Бульбою С.С., nГригорович Л.С., Карпуком В.Г., Стасів Л.В.

Ситуація, що склалась в Україні з охороною здоров’я, є однією з nнайактуальніших і найгостріших. На сьогодні не всі громадяни мають можливість nотримувати безоплатну медичну допомогу, яку їм гарантує Конституція України, nсаме за нестачі власних коштів, оскільки потрібно оплачувати все: ліки, nматеріали, госпіталізацію. Вкрай низька оплата праці медичних працівників не nзабезпечує їм навіть мінімального прожиткового рівня. Таке становище змінило nморально-етичне ставлення медичних працівників до хворих, а, відповідно, nпацієнтів до медиків. У Рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного nтлумачення положення ч. З ст. 49 Конституції України “у державних і nкомунальних закладах медична допомога надається безоплатно” (справа про nбезоплатну медичну допомогу) від 29 травня 2002 року вказано, що необхідність nофіційної інтерпретації обґрунтовується народними депутатами тим, що сьогодні nгромадяни України фактично не можуть отримати медичну допомогу у державних і nкомунальних закладах охорони здоров’я, не сплативши власні кошти за ліки, nхарчування та “необхідні витратні матеріали”. Значна частина nнаселення не спроможна відшкодувати такі витрати, і тому багато громадян nзмушені відмовитись від відвідування закладів охорони здоров’я.

Аналізуючи цю критичну ситуацію, що склалась в охороні здоров’я, у тому nчислі з її фінансуванням, науковці і практики намагаються знайти вихід, який би nзадовольнив потреби всіх верств населення, а особливо малозабезпечених.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні щодо відповідності Конституції nУкраїни (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України “Про nзатвердження переліку платних послуг, які надаються у державних закладах nохорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти” (справа про платні nмедичні послуги) від 25 листопада 1998 року зазначив, що подолати ту кризу, яка nсклалась з бюджетним фінансуванням охорони здоров’я, можна не за рахунок nзапровадження практично необмеженого переліку платних медичних послуг, а шляхом nзміни концептуального підходу до вирішення цієї проблеми, а також запровадження nмедичного страхування. У нашій державі помітною стала активізація сил щодо nконцептуального підходу у вирішенні нагальної проблеми з фінансуванням (п. 2 nКонцепції розвитку охорони здоров’я населення України від 7 грудня 2000 року, nп. З Указу Президента України “Про додаткові заходи щодо поліпшення nмедичної допомоги населенню України” від 8 серпня 2000 року).

Питання функціонування лікарняних кас як альтернативного джерела nфінансування охорони здоров’я, “плюси” і “мінуси” їх діяльності nвсе більше привертають до себе увагу. Лікарняні каси з кожним роком отримують nвсе більше територіальне поширення: від 5 областей у 1999 році до 22 областей у n2002 році. При перевірках діяльності лікарняних кас було виявлено багато nнедоліків і зауважень. Чинне законодавство не регулює фінансового контролю за nїх діяльністю, але з іншого боку – це один з каналів фінансування нашої охорони nздоров’я. Керівники лікарняних кас переконані, що у майбутньому навіть за умови nвпровадження страхової медицини такі каси продовжать своє існування як nальтернативне джерело фінансування охорони здоров’я. Навіть Конституційний Суд nУкраїни у своєму Рішенні від 29 травня 2002 року (справа про безоплатну медичну nдопомогу) зазначив, що безоплатність медичної допомоги не виключає можливості nчерез фінансування охорони здоров’я за рахунок розвитку позабюджетних nмеханізмів залучення додаткових коштів, у тому числі і шляхом створення nлікарняних кас (фондів, спілок), діяльність яких має регулюватись законом. nВраховуючи положення п. 6 ст. 92 Конституції України (“виключно законами nУкраїни визначається… охорона здоров’я “) і ситуацію, що склалась на nпрактиці з лікарняними касами, наголошуємо на необхідності розробити і прийняти nЗакон України “Про лікарняні каси”, який би став належним правовим nпідґрунтям для діяльності таких кас і забезпечив би максимальну прозорість їх nфункціонування.

Однією з точок зору щодо проблеми фінансування є пропозиція про доцільність nзалишити на бюджеті таку кількість лікувальних закладів, яка б забезпечила nгарантований рівень медичної допомоги, а частину медичних закладів перевести у nнекомерційні неприбуткові організації з надання медичних послуг, на основі nдоговору з адміністраціями районів чи територіальними органами самоврядування. nНа думку Н. Болотіної, основний обсяг медичної допомоги має надаватись nдержавними закладами охорони здоров’я, а також може надаватись і на підставі nцивільного договору в приватних закладах охорони здоров’я як за рахунок власних nкоштів, так і за рахунок коштів медичного страхування.

Хочемо зосередити увагу на тому, що відповідно до Рішення Конституційного nСуду України від 29 травня 2002 року (справа про безоплатну медичну допомогу) nзапровадження обов’язкового державного медичного страхування не суперечитиме nконституційному припису “у державних і комунальних закладах охорони nздоров’я медична допомога надається безоплатно” лише у тому разі, коли nплатниками обов’язкових страхових платежів (внесків) будуть організації, nустанови, підприємства, інші господарюючі суб’єкти, які займаються nпідприємницькою діяльністю, державні фонди тощо. Стягнення платежів з громадян nу системі державного медичного страхування не відповідатиме конституційному nположенню, що тлумачиться, оскільки буде однією з форм оплати за надання їм nдопомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я. Тому при роботі nнад проектом Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне nмедичне страхування” необхідно чітко дотримуватись положень конституційних nнорм, у тому числі й ч. З ст. 49 Конституції України.

На нашу думку, на підставі аналізу чинної законодавчої бази та наукових nпозицій як у національній, так і зарубіжній літературі, доречно, обираючи за nкритерій систематизації предмет правового регулювання, виділити такі групи nзаконів у сфері охорони здоров’я:

1.                 nнадання медичної допомоги;

2.                 nправового статусу пацієнтів;

3.                 nправового статусу медичних і nфармацевтичних працівників;

4.                 nфінансування охорони здоров’я;

5.                 nоздоровчо-профілактичної nдіяльності;

6.                 nзабезпечення безпечних умов nжиттєдіяльності;

7.                 nорганізації та управління охорони nздоров’я;

8.                 nбіоетики.

Щоб краще зрозуміти потребу в удосконаленні законодавства України про nохорону здоров’я і гостру необхідність у заповненні численних прогалин у цій nсфері, пропонуємо більш детально розглянути кожну групу законів. При цьому nзвернемо увагу на ті особливості, що зустрічаються при формуванні nнормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я у виділених блоках, зокрема, nу деяких з них відсутні закони, що безпосередньо повинні врегульовувати nсуспільні відносини у сфері охорони здоров’я, а, як правило, домінують акти, що nопосередковано стосуються даної галузі тощо.

До першої групи відносимо закони, що присвячені наданню медичної допомоги nнаселенню: Закон України “Основи законодавства України про охорону nздоров’я” від 19 листопада 1992 року, Закон України “Про nтрансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” від 16 nлипня 1999 року, Закон України “Про донорство крові та її nкомпонентів” від 23 червня 1995 року, Закон України “Про психіатричну nдопомогу” від 22 лютого 2000 року, Закон України “Про імплантацію nелектрокардіостимуляторів” від 14 вересня 2000 року, Закон України n”Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” від 5 липня 2001 року, nЗакон України “Про заборону репродуктивного клонування” від 14 грудня n2004 року тощо.

Друга група законів, яку ми виділили, представлена Законом України n”Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада n1992 року і Законом України “Про захист прав споживачів” від 01 nгрудня 2005 року. Крім цього розроблено проекти Закону України “Про права nпацієнтів в Україні” від 16 січня 2003 року та 21 лютого 2005 року (на nсьогодні вже є проекти постанов про відхилення цих законопроектів), метою яких nбула систематизація і розширення, порівняно з діючим законодавством, прав пацієнтів nу нашій державі, а також закріплення юридичних гарантій їх забезпечення. nДосліджуючи права пацієнтів, що визначені у проектному законодавстві, можемо nвиділити такі тенденції, що намітились у вітчизняній законопроектній практиці, nяк: розширення переліку прав пацієнтів, інколи невиправдана їх деталізація, не nу повній мірі відповідність проектного законодавства чинній вітчизняній nнормативній базі, необхідність подальшого вивчення та врахування при розробці і nприйнятті національних нормативно-правових актів у даній галузі nміжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я. На сьогодні Комітет nВерховної Ради України з охорони здоров’я розробив Концепцію законодавчого nзабезпечення охорони здоров’я на 2006 – 2011 роки, у якій передбачено nпідготовку законопроекту “Про правовий статус пацієнтів в Україні”.

Ситуація із законами, які б мали входити до третьої група, викликає nособливе занепокоєння, оскільки актів, безпосередньо присвячених питанням nправового статусу медичних і фармацевтичних працівників, у нашій державі немає. nНа сьогодні ці питання врегульовані в Основах законодавства України про охорону nздоров’я (розділ X), частково окремі аспекти регламентовані у спеціальних nзаконах (розділ V Закону України “Про запобігання захворюванню на синдром nнабутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, ст.ст. n27-29 Закону України “Про психіатричну допомогу” тощо) і в nпідзаконних актах, що є неприпустимим. У Російській Федерації розроблено проект nзакону “Про права і соціальний захист медичних працівників” . У Концепції nзаконодавчого забезпечення охорони здоров’я на 2006 – 2011 роки передбачено nпідготовку законопроекту “Про правовий статус та гарантії діяльності nмедичних і фармацевтичних працівників в Україні”.

До четвертої групи відносимо закони, що регулюють дуже складне питання у nсфері охорони здоров’я в Україні – фінансування охорони здоров’я. У чинному nзаконодавстві це питання частково регулюється Основами законодавства України nпро охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року, Бюджетним кодексом від 21 nчервня 2001 року, Законом України “Про страхування” від 7 березня n1996 року, Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне nсоціальне страхування від 14 січня 1998 року, Законом України “Про nДержавний бюджет” від 12 грудня 2005 року.

У нашій державі розроблено численні законопроекти, що безпосередньо nприсвячені фінансуванню охорони здоров’я, зокрема проект Закону України n”Про фінансування охорони здоров’я” та проекти Закону України n”Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”, nкороткий аналіз яких було проведено вище. Нещодавно було розроблено і nзареєстровано у Верховній Раді України 19.09.2006 проект Закону України n”Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування”. Як nбачимо, увага законодавця спрямовується на неухильне виконання положень Рішення nКонституційного Суду України (справа про безоплатну медичну допомогу) від n29.05.2002 року, яке передбачає, що питання медичного страхування повинно nрегулюватися виключно законом. Тому на сьогодні перед Верховною Радою України nпостає дуже складне і важливе завдання, що вплине на реформування охорони nздоров’я України у цілому – створення належної правової основи для nзапровадження обов’язкового державного медичного страхування. Це має бути nвиважена робота, що базується на медико-правовій доктрині, врахуванні nміжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я, яка спрямовується на nприйняття такого законодавства, яке максимально забезпечить конституційне право nлюдини на охорону здоров’я.

До наступної, п’ятої групи законів, що покликані регулювати nоздоровчо-профілактичну діяльність, належать Закони України “Про nзапобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний nзахист населення” від 12 грудня 1991 року, Закон України “Про фізичну nкультуру і спорт” від 24 грудня 1993 року, Закон України “Про обіг в nУкраїні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і nпрекурсорів” від 15 лютого 1995 року, Закон України “Про державне nрегулювання виробництва і обігу спирту етилового коньячного і плодового, nалкогольних напоїв та тютюнових виробів” від 19 грудня 1995 року, Закон nУкраїни “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня n2000 року, Закон України “Про курорти” від 5 жовтня 2000 року, Закон nУкраїни “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” від 5 липня n2001 року.

Шоста група представлена законами, які забезпечують безпечні умови nжиттєдіяльності, а саме: Закон України “Про охорону навколишнього nприродного середовища” від 25 червня 1991 року, Закон України “Про nохорону атмосферного повітря” від 16 жовтня 1992 року, Закон України n”Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини” nвід 23 грудня 1997 року, Закон України “Про захист людини від впливу nіонізуючого випромінювання” від 14 січня 1998 року, Закон України n”Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” nвід 7 лютого 2002 року тощо.

Регулювання питань організації й управління охорони здоров’я (сьома група) nзнайшло своє відображення в одному з чинних законів – Законі України “Про nлікарські засоби” від 4 квітня 1996 року, що регулює правовідносини, nпов’язані зі створенням, реєстрацією, виробництвом, контролем якості та nреалізацією лікарських засобів, визначає права та обов’язки підприємств, nустанов, організацій і громадян, а також повноваження у цій сфері органів nдержавної виконавчої влади і посадових осіб.

Хочемо окремо звернути увагу на регулювання експертної діяльності в nУкраїні. Питання експертизи, що частково стосується й охорони здоров’я, nврегульоване у Законі України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 nроку. У розділі IX “Медична експертиза” Основ законодавства України nпро охорону здоров’я визначено види медичної експертизи і коротко розкрито їх nзміст у статтях, з посиланням на те, що порядок організації і проведення nекспертиз визначається на рівні підзаконних актів. Можна було б розробити Закон nУкраїни “Про медичну експертизу в Україні”, який би визначив порядок nпроведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, nвійськово-лікарської, судово-медичної, психологічної і судово-психіатричної експертиз, nщо забезпечило б більшу прозорість, об’єктивність їх проведення, а також nзменшило б ту численну кількість зловживань, що є на практиці, у процесі їх nпроведення шляхом встановлення належного контролю за їх здійсненням.

До цієї групи відносимо і Закон України “Про рекламу”, де у nрозділі III “Особливості рекламування деяких видів продукції” nвизначено порядок реклами лікарських засобів, виробів медичного призначення, nметодів профілактики, діагностики і лікування, а також реклами тютюнових nвиробів та алкогольних напоїв. Спеціального закону з реклами у сфері охорони nздоров’я в Україні немає. Для прикладу, у Російській Федерації розроблено nпроект Закону “Про рекламу медичних послуг, виробів медичного призначення nі лікарських засобів”, а також проект Закону “Про обмеження реклами nалкоголю і тютюну”. Такий закон на сьогодні є особливо актуальним, nоскільки величезна кількість фірм-виробників ліків пропонує свої товари, nтелебачення і радіо переповнені незліченною кількістю реклами різноманітних товарів n(алкоголь, тютюн, лікарські засоби тощо), і тому, щоб допомогти і захистити nспоживача від недобросовісної та неетичної реклами, встановити вимоги до неї, nзокрема до форми розповсюдження, змісту реклами, і необхідно прийняти закони nпро рекламу у сфері охорони здоров’я, зокрема Закон України “Про рекламу у nсфері охорони здоров’я”. З метою врахування усіх особливостей і nврегулювання господарської діяльності у галузі охорони здоров’я вважаємо за nдоцільне прийняти Закон України “Про господарську діяльність у сфері охорони nздоров’я”.

Згідно з класифікацією, яку ми запропонували, до восьмої групи повинні nналежати закони, що регулюють питання біоетики. На сьогодні в Україні nрозроблено проект Закону України “Про правові основи біоетики й гарантії nїї забезпечення”, який зареєстрований від 08.06.2005 р. № 7625.

На шляху створення якісної нормативно-правової бази у сфері охорони nздоров’я, на нашу думку, зустрічається чимало перепон і труднощів, серед яких nвиділяємо такі:

а) недостатньо виражена державна політика у сфері охорони здоров’я, у тому nчислі її законодавчого забезпечення;

б) відсутність науково-обґрунтованої стратегії законотворчої діяльності у nсфері охорони здоров’я;

в) низька законотворча активність суб’єктів законодавчої ініціативи;

г) складність проходження законопроектів про охорону здоров’я у Верховній nРаді України;

д) незначна кількість спеціалістів, які б мали необхідний обсяг знань як у nсфері юриспруденції, так і в медицині;

е) неконсолідованість діяльності представників правової і медичної науки;

є) недостатнє врахування міжнародно-правових стандартів у сфері охорони nздоров’я і неефективне використання позитивного зарубіжного досвіду в nрегулюванні охорони здоров’я;

ж) нечіткість правової бази у сфері охорони здоров’я, законодавчі колізії і nпроблеми, що виникають на практиці, коли норми різних актів, що регламентують у nтій чи іншій мірі охорону здоров’я, суперечать один одному;

з) надмірна розпорошеність норм щодо охорони здоров’я по всьому nукраїнському законодавству.

Нормативні акти у сфері охорони здоров’я повинні прийматись з урахуванням nпопередніх ретельних напрацювань і науково-обґрунтованої концепції nзаконотворення у сфері охорони здоров’я. Перша спроба була зроблена в Україні у n2000 році, коли було розроблено концептуальну модель створення нормативно-правової nбази охорони здоров’я, яка базувалась на десяти засадах: конституційний nрозвиток законодавства; верховенство закону в ієрархії всіх інших nнормативно-правових актів; системність правотворчого процесу; юридична сила nнормативно-правових актів; предметний розподіл законодавчих актів; динамічність nправотворчого процесу; послідовність розміщення нормативно-правових актів; nкомплексність блоків питань охорони здоров’я; диференціація нормативно-правових nактів за їх прямою чи опосередкованою дією; кількісне вираження законотворчого nпроцесу. При реалізації концепції розвитку законодавства про охорону здоров’я nпотрібно проводити комплексну роботу, яка повинна спрямовуватись на nпрогнозування необхідності прийняття актів у даний час, на проведення nгромадських обговорень через засоби масової інформації, круглі столи, nконференції і семінари із залученням медиків і правників як науковців, так і nпрактиків, на здійснення наукових досліджень для теоретико-правових напрацювань nщодо регламентування проблем охорони здоров’я.

Слабка законодавча ініціатива і складність проходження законопроектів у nВерховній Раді – це два боки однієї проблеми. Незважаючи на те, що nконцептуальна модель створення нормативно-правової бази охорони здоров’я однією nз засад передбачає динамічність правотворчого процесу, але на практиці постійно nгальмується прийняття законів, що регламентують ключові питання функціонування nвітчизняної охорони здоров’я. Тому законопроекти про охорону здоров’я, зокрема nпро загальнообов’язкове державне медичне страхування, про правовий статус nпацієнтів, про фінансування охорони здоров’я тощо не один рік знаходяться на nрізних стадіях законотворчого процесу, так і не ставши частиною національної nправової бази охорони здоров’я.

Особливу увагу варто приділити питанню об’єднання зусиль і знань юристів і nмедиків для створення належної життєздатної нормативно-правової бази і nпідвищення ефективності та якості законотворчого процесу. Для цього, вважаємо, nдоцільним було б створити робочу групу, до якої мали б входити юристи, медики nта спеціалісти інших сфер (психологи, філософи, соціологи тощо), основним nзавданням якої було б якісна робота із законопроектами у сфері охорони nздоров’я. Таку робочу групу доречно створити при Комітеті Верховної Ради nУкраїни з питань охорони здоров’я, яка повинна бути забезпечена державним nфінансуванням, підтримкою наукових установ, кафедр провідних навчальних nзакладів для отримання консультацій та експертних висновків і проводити nобговорення законопроектів у медичних і юридичних колах як серед науковців, так nі практиків тощо.

Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я, досвід зарубіжних nкраїн щодо медичного законодавства повинні враховуватись вітчизняним nзаконодавцем при розробці власної нормативно-правової бази. Обов’язково при nзаконотворчій діяльності потрібно враховувати національні особливості, традиції nі реалії, не можна сліпо займатись “імпортуванням”) законодавства, nяке не завжди може адаптуватись у наших умовах. Але у той же час вивчення nміжнародно-правових стандартів і зарубіжного досвіду у цій сфері дасть nможливість виділити перспективні напрями для оновлення українського nзаконодавства та реформування охорони здоров’я у цілому.

Одним з пріоритетних напрямів удосконалення законодавства про охорону nздоров’я в Україні є систематизація діючої нормативно-правової бази. Правові nакти, що регламентують охорону здоров’я громадян, приймаються безсистемно, nхаотично, відсутня єдність у підходах до законодавчого забезпечення права на nохорону здоров’я, при правотворчому процесі законодавці керуються кон’юнктурними nміркуваннями й особистими інтересами, але не потребами і реаліями сьогодення. nТакі обставини обумовлюють необхідність комплексного підходу до удосконалення nзаконодавчої бази охорони здоров’я. Створення належної нормативної бази у сфері nохорони здоров’я, насамперед законів, – справа творча і нелегка, що потребує nзнань у галузі охорони здоров’я і медицини, досвіду у сфері законодавчої nтехніки, відповідального ставлення до справи та усвідомлення тієї nвідповідальності, яка лягає на плечі розробників медичного законопроекту. Лише nзакон, який створений за таких умов, зможе бути дієвим, життєздатним і займе nважливе місце у системі нормативних актів, що регулюють охорону здоров’я, а nтакож матиме можливість скоординувати й спрямувати усі інші акти на забезпечення nжиття і здоров’я людей.

Серед шляхів удосконалення і подолання проблемних ситуацій у регулюванні nвідносин у сфері охорони здоров’я пропонуємо такі основоположні заходи як:

— визначити ключові принципи законодавчої діяльності у сфері охорони nздоров’я, які, на нашу думку, мають бути такими:

а) розуміння охорони здоров’я як однієї з головних умов забезпечення nнаціональної безпеки. Закон України “Про основи національної безпеки nУкраїни” від 19 червня 2003 року однією з можливих загроз національним nінтересам і національній безпеці України визначає кризу системи охорони nздоров’я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення nстану здоров’я населення, поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб. nУ зв’язку з цим всі заходи, щодо забезпечення охорони здоров’я, у тому числі nправові, будуть пов’язані з національною безпекою;

б) пріоритет прав і законних інтересів громадян у сфері охорони здоров’я, nщо випливає з ст. З Конституції України;

в) забезпечення гарантій з боку держави щодо надання безоплатної медичної nдопомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров’я відповідно до ст. n49 Конституції України;

г) наступність у законодавчій роботі, яка полягає у тому, що кожні п’ять nроків при чергових виборах як правило, оновлюється склад Верховної Ради, а nвідповідно “нові” законодавці міняють з тих чи інших міркувань план nроботи законодавчого органу, у тому числі й пріоритети законотворчості. Тому nдуже важливо, щоб витримувалась певна статична лінія у законопроектній і законодавчій nдіяльності, щоб вона була позбавлена політичного забарвлення й азарту nпередвиборчих баталій, щоб діяльність новообраних депутатів була спрямована на nпродовження певної виробленої законотворчої стратегії, у тому числі й у сфері nохорони здоров’я;

— ініціювати розроблення і прийняття законів, які б регламентували охорону nздоров’я;

— створити базовий документ – Медичний кодекс України, який зможе nкомплексно врегулювати усі аспекти охорони здоров’я, зокрема надання медичної nдопомоги. На відміну від поточного законодавства, кодифікація впорядковує nзначну частину чинного законодавства, як правило, його змінюючи, доповнюючи і nперетворюючи.

Актуальність і важливість створення кодифікованого акту — Медичного кодексу nУкраїни — пояснюється багатьма обставинами, основними з яких є:

1. необхідність комплексного реформування вітчизняної системи охорони nздоров’я, у тому числі її законодавчого забезпечення як фундаменту для усіх nінших перетворень;

2. відсутність на даний час науково-обґрунтованої концепції законотворчої nдіяльності у цій сфері;

3. прагнення забезпечити підвищення рівня правової освіти медичних і nфармацевтичних працівників;

4. сприяння і допомога юристам при розгляді і вирішенні так званих n”медичних” справ;

5. неузгодженість у деяких випадках окремих законів у сфері охорони nздоров’я з галузевим законодавством;

6. необхідність чіткої регламентації правового статусу медиків і пацієнтів;

7. потреба правового регулювання різних систем охорони здоров’я (державної, nмуніципальної, приватної).

На нашу думку, робота ця (тобто щодо створення Медичного кодексу -Авт.) nвідповідальна, яка потребує залучення спеціалістів і займає досить багато часу. nЗазвичай процес кодифікації діючого законодавства відбувається декілька років. nБагато розвинутих країн (Австрія, США, Франція, Італія, Іспанія тощо) у своєму nнаціональному законодавстві про охорону здоров’я мають так звані медичні чи nлікарські кодекси, норми яких регулюють відносини між медиками та їх nпацієнтами, а також їх родичами, професійні відносини медиків між собою, з nадміністрацією установ охорони здоров’я і державних органів.

У Медичному кодексі необхідно реалізувати вимоги міжнародних стандартів з nправ людини, щодо охорони здоров’я, зокрема надання медичної допомоги, оскільки nсаме він у подальшому стане міцною опорою медичного права України – галузі nправа, що починає невпинно розвиватись й у нашій державі.

Медичний кодекс – це “дороговказ” nдля медичних працівників, пацієнтів і правників. По-перше, він буде гарантією nдля пацієнтів, оскільки у разі порушення медиками правових норм, що nзабезпечують їх права у сфері охорони здоров’я, пацієнти отримають належний nзахист; по-друге, цей акт – це “щит” для медичних працівників, nоскільки у ньому буде закріплено юридичні основи діяльності медиків, які nповинні ці знання при потребі використовувати на практиці; по-третє, даний nнормативний документ буде “надійним помічником” для юристів при nвирішенні “медичних справ”. На нашу думку, Медичний кодекс повинен nвключати норми, які врегулювали б суспільні відносини у сфері надання медичної nдопомоги, а всі інші відносини у сфері охорони здоров’я повинні nрегламентуватись у інших нормативно-правових актах. Кодекс повинен бути nспрямований на детальне і всебічне регулювання цих суспільних відносин, і nнеобхідно виключити або скоротити до мінімуму можливість наявності тих напрямів nмедичної діяльності, які б не знайшли регулювання у цьому акті. Не виключаємо nтакож ситуації, коли виникне потреба врегулювати деякі аспекти надання медичної nдопомоги в окремих законах, оскільки кодекс повинен містити норми, що регулюють nнайбільш важливі та істотні питання організації і здійснення такої допомоги.

Визначаючи загальні риси Медичного кодексу та його структури, хочемо nвказати на ті особливості, що повинні, на наш погляд, знайти своє відображення nу ньому, зокрема:

1.                 nНаявність Преамбули, Загальної та nОсобливої частин;

2.                 nЗакріплення норм, які б nврегульовували ключові питання надання медичної допомоги;

3.                 nПріоритет прав і свобод людини у nпроцесі надання медичної допомоги;

4.                 nВрахування міжнародно-правових nстандартів з прав людини й охорони здоров’я;

5.                 nДеталізація основоположних nконституційних принципів щодо надання медичної допомоги;

6.                 nУзгодженість Кодексу з nнормативно-правовими актами інших галузей права;

7.                 nНеобхідність врахування розвитку nнауки і прогресу медицини, з метою забезпечити “довготривале життя” nКодексу;

8.                 nЕтична забарвленість більшості nнорм, що регламентують питання надання медичної допомоги.

Преамбула Кодексу повинна розставити акценти і визначити пріоритети у сфері nнадання медичної допомоги, відобразити конституційні принципи і врахувати nміжнародно-правові стандарти. Кожну частину Кодексу пропонуємо ділити на окремі nрозділи, які б закріплювали норми, що регулюють однорідні суспільні відносини у nсфері надання медичної допомоги (правовий статус пацієнта, біоетичні основи nнадання медичної допомоги тощо). Загальна частина повинна містити належно nрозроблений понятійно-термінологічний апарат, межі правового регулювання, nзавдання Кодексу, принципи біоетики, основи правового статусу пацієнтів і nмедичних працівників тощо. Особлива частина повинна регулювати питання надання nмедичної допомоги у різних напрямах медичної діяльності, зокрема стоматологічна nсправа, хірургічна справа, сімейна медицина, психіатрична допомога, nфармацевтична справа, косметологічна справа, гематологічна справа та інші.

Детальний аналіз nзаконодавства про охорону здоров’я, з’ясування його позитивних і негативних nаспектів, а також пропозиції щодо удосконалення чинної нормативної бази nвикривають ті суттєві прогалини і недоліки, що притаманні національному nзаконодавству у цій сфері. Але поступ у законотворчій діяльності, який nспостерігається в Україні, дає можливість сподіватись, що у нашій державі nпоступово і виважено буде створено якісну нормативно-правову базу, яка буде nзапорукою успіху всіх інших реформ у системі охорони здоров’я.

5.    nМіжнародні nнормативно-правові акти у сфері охорони здоров’я.

 Основним напрямком державної політики в реформуванні nсуспільних

відносин в Україні є європейська інтеграція, тобто nдосягнення європейських

міжнародно-правових стандартів у всіх nсферах суспільногожиття.

Міжнародно-правові nстандарти у сфері охорони здоров’я – це зафіксовані

міжнародно-правовими актами принципи й nнорми, які визначають зміни й обсяг

прав людини у сфері охорони здоров’я і слугують nюридичними нормами для

національної політики у цій сфері .

Ознаки nстандартів у сфері охорони здоров’я є:

− обґрунтованість з наукової, практичної і технічної точки зору;

− реальність, тобто визначеність обсягу медичної nдопомоги, конкретність

вимог до якості медичного обслуговування з урахуванням nреального стану галузі, а

саме фінансового і кадрового nзабезпечення, матеріального-технічного ресурсу,

освітнього рівня фахівців nтощо;

− надійність, тобто відповідність принципам nнауково обґрунтованої

медичної практики і узгодженість з думкоюбільшості nвисококваліфікованих лікарів;

− чіткість, nконкретність ізрозумілість визначень;

− актуальність, якої можна досягти шляхом nперіодичного аналізу та

перегляду раніше встановлених стандартів, вироблення nмеханізму забезпечення

або стимулювання виконання чинних стандартів.

Стандарти в охороні здоров’я визначають, як і що nдіагностувати або лікувати,

як організувати профілактичний nогляд, якимповинен бути результат тощо .

Основною метою nрозробки стандартів в охороніздоров’я є:

1) охорона ізміцнення здоров’я населення;

2) захист прав людини (пацієнта);

3) поліпшення якості життя суспільства за допомогою nвдосконалення

діяльності служб охорони здоров’я;

4) розробка законів у сфері nохорони здоров’я;

5) забезпечення соціального прогресу n.

На основі nаналізу міжнародно-правових актів доходимо до висновку, що

структурними елементами права людини на охорону nздоров′я як

загальносоціального (природного) права людини є такі nможливості:

1) життєвий рівень, включаючи nїжу, одяг, житло, медичний догляд і

необхідне соціальне nобслуговування, необхідний для підтримання здоров′я:

2) заборона катування чи жорстокого, нелюдського або nтакого, що

принижує гідність, поводження чи покарання, зокрема, nособу не можна без її

вільноїзгоди піддавати медичним чи науковим дослідам;

3) забезпечення зниження рівня мертвонароджуваності та nдитячої смерті

й здорового розвитку дитини;

4) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього nсередовища і гігієни

праці у промисловості;

5) запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, nпрофесійних та

інших хвороб і боротьба з ними;

6) медична допомога;

7) консультативні і просвітницькі послуги;

8) справедливі й сприятливі, безпечні та здорові умови nпраці;

9) охорона материнства;

10) захист дітей і молоді у сфері охорони nздоров′я .

Внаслідок аналізу чинного законодавства, вітчизняної nта зарубіжної наукової

літератури доцільно систематизувати закони за nпредметом правового регулювання і виділити такі групи законів, які стосуються питань:

1) надання медичної допомоги;

2) правового статусу пацієнтів;

3) правового статусу медичних і фармацевтичних nпрацівників;

4) фінансування охорони здоров′я;

5) оздоровчо-профілактичної діяльності;

6) забезпечення безпечних умов дляжиттєдіяльності;

7) організації та управління охороною здоров′я;

8) біоетики .

Джерелами, які nвизначають міжнародно-правові стандарти у сфері охорони

здоров’я є nдокументи, видані Організацією Об’єднаних Націй, Всесвітньою

організацією nохорони здоров’я, Міжнародною організацією праці, Радою Європи і

Європейським nСоюзом, Всесвітньою і Європейською медичними асоціаціями.

Основними з тих, що безпосередньо стосуються прав nлюдини і охорони

здоров’я, є такі:

– Міжнародна хартія прав людини, яка складається з nп’яти документів –

Загальної декларації прав людини (1948 р.), nМіжнародного пакту про громадянські

і політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про nекономічні, соціальні і

культурні права (1966 р.), Факультативного протоколу nдо Міжнародного пакту про

громадянські та політичні права (1966 р.) і Другого nфакультативного протоколу

про відміну смертної кари;

– Конвенція про захист прав людини і основних свобод n(1950 р.);

– Конвенція про права дитини (1989 р.);

– Європейська соціальна хартія (1961 р.);

– Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 nр., переглянутий

1990 року);

– Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі (1994 nр.);

– Конвенція про права людини і біомедицину (1997 р.).

Міжнародні документи про охорону здоров’я (переважно nВсесвітньої

медичної асоціації, створеної у 1947 р.):

– Міжнародний кодекс медичної етики, прийнятий nГенеральною асамблеєю

Всесвітньої медичної асоціації у 1948 р., із змінами і nдоповненнями 1968, 1983,

1994 рр.;

– Женевська декларація Всесвітньої медичної асоціації, nприйнята в 1949 р., із

змінами і доповненнями 1968 і 1983 рр., орієнтована на nвипускників медичних

вишів – майбутніх лікарів.

– Рекомендації для лікарів, що проводять біомедичні nдослідження на людині

(1964 р.);

– Лісабонська декларація про права пацієнтів (1981 nр.)53

– Дванадцять принципів надання медичної допомоги у nбудь-якій системі

охорони здоров’я (1983 р.);

– Рекомендації з надання медичної допомоги у nсільській місцевості (1983 р.);

– Заява про використання психотропних засобів nізловживання ними (1983 р.);

– Заява про використання протипіхотних засобів nізловживання ними (1983 р.);

– Заява про свободу контактів міжлікарями (1984 р.);

– Декларація з прав людини і особистої свободимедичних nпрацівників (1985 р.);

– Заява про торгівлю живими органами (1985 р.);

– Декларація про незалежність і професійну свободу nлікаря (1986 р.);

– Заява про підготовку медичних кадрів (1986 р.);

– Декларація щодо евтаназії (1987 р.)

– Декларація щодо трансплантації людських органів n(1987 р.);

– Мадрідська декларація про професійну автономію і nсамоуправління лікарів

(1987 р.);

– Декларація прожорстоке ставлення до людей похилого nвіку і старих (1990 р.);

– Заява про політику у сфері лікування смертельно nхворих пацієнтів, які

терплять хронічний біль (1990 р.);

– Заява про недбале ставлення лікарів до своїх nобов’язків (1992 р.);

– Заява про професійну відповідальність за якість nмедичного обслуговування

(1996 р.).

 

Основні джерела(детальніше)

 

ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ

Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ)

ЗДПЛ не належить до міжнародних договорів, nале має великий авторитет. Вона відіграла визначальну роль у формуванні nсучасного законодавства про права людини: багато її положень фактично nповторюються у міжнародних пактах (див. далі), багато її норм набули статусу nзвичаєвого міжнародного права, тобто вважаються загальними й незаперечними.

Її основні положення:

стаття 3 (право на життя);

стаття 5 (заборона на застосування тортур nабо жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і nпокарання);

стаття 7 (заборона дискримінації);

стаття 12 (заборона безпідставного nвтручання в особисте і сімейне життя);

стаття 19 (право на свободу переконань і nїх вільне волевиявлення);

стаття 25 (право на достатній життєвий nрівень і соціальне забезпечення).

МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ

Усі сім основних міжнародних договорів про nправа людини містятьположення, які гарантують захист прав людини в сфері nохорони здоров’я. Хоча ці договори є обов’язковими тільки для держав, які їх nратифікували, закріплені в них норми мають сильний моральний і політичний вплив nнавіть на ті країни, які їх не ратифікували. Багато договорів, наприклад, два nміжнародних пакти і Конвенція про права дитини (КПД), було схвалено більшістю nкраїн (а КПД – майже усіма країнами).

Договірні  органи, які контролюють nвиконання міжнародних договорів як офіційні джерела тлумачення законодавчих nнорм, видали численні загальні коментарі. Наприклад, Комітет з економічних, nсоціальних і культурних прав (КЕСКП) видав Загальний коментар № 14 до ст. 12 nМіжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (МПЕСКП), в nякому право на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я nтрактується як право людини ухвалювати рішення стосовно власного здоров’я і nвласного організму.
nУсі договірні органи ведуть моніторинг дотримання договорів через розгляд nперіодичних національних  доповідей, що подаються державами, результатом nїх вивчення є прикінцеві зауваги. Більшість договірних органів, у тому nчислі Комітет з прав людини (КПЛ), Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації nщодо жінок (Комітет ЛВФДЖ), Комітет проти катувань (Комітет ПК), Комітет з nліквідації расової дискримінації (КЛРД) і Комітет з прав інвалідів (Комітет nПІ), тепер також можуть за певних обставин розглядати індивідуальні скарги, в nбільшості випадків за умови, що держава ратифікувала відповідний Факультативний nпротокол до міжнародного договору. В сукупності ці матеріали можуть бути nвикористані для тлумачення міжнародних норм.

Міжнародний nпакт про громадянські і політичні права (МПГПП)

МПГПП, поряд з ЗДПЛ і МПЕСКП, є частиною nМіжнародного білля про права. Моніторинг виконання МПГПП провадить КПЛ.

До актуальних для захисту прав пацієнта nположень належать такі:

стаття 2 (ч. 1) (заборона дискримінації);

стаття 6 (право на життя);

стаття 7 (заборона катування, жорстокого, nнелюдського або такого, що принижуючого гідність поводження чи покарання);

стаття 9 (право на свободу та особисту nнедоторканність);

стаття 10 (право на гуманне поводження і nповагу до гідності, властивої людській особі);

стаття 17 (заборона безпідставного nвтручання в особисте і сімейне життя);

стаття 19 (ч. 2) (право на свободу nпоглядів та їх вільневираження);

стаття 26 (рівність перед законом і nзаборона дискримінації).

Міжнародний nпакт про економічні, соціальні і культурні права (МПЕСКП)

Моніторинг виконання МПЕСКП провадить nКЕСКП.

Основні положення:

стаття 12 (право на найвищий досяжний nрівень фізичного і психічного здоров’я) (див. Загальний коментар № 14).

Спеціальний доповідач щодо права на nнайвищий досяжний рівень здоров’я – це незалежний експерт (на сьогодні – Ананд nҐровер, що змінив на цьому посту професора Пола Ханта в серпні 2008 р.), якому nООН доручила вивчати способи ефективного дотримання права на найвищий досяжний nрівень фізичного і психічного здоров’я. Спеціальний доповідач відвідує країни з nвізитами, публікує щорічні доповіді й поглиблено досліджує конкретні питання. nНаприклад, у вересні 2007 р. спеціальний доповідач опублікував проект nрекомендацій для фармацевтичних компаній щодо забезпечення доступності ліків.
nДо інших актуальних для захисту прав пацієнта положень належать такі:

стаття 2 (ч. 1) (заборона дискримінації);

стаття 10 (ч. 3) (захист сім’ї, nматеринства, дитинства);

стаття 11 (право на достатній життєвий nрівень).

 Конвенція nпро ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (КЛВФДЖ)

Моніторинг виконання nКонвенції провадить Комітет ООН з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок n(Комітет ЛВФДЖ).
nОсновні nположення:

стаття 12 (заборона дискримінації щодо nжінок у галузі охорони здоров’я);

стаття 14 (п. «b» ч. 2) (право жінок, що nпроживають у сільських районах, на доступ до відповідного медичного nобслуговування).
n Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх nформ расової дискримінації (КЛВФРД)

Моніторинг виконання nКонвенції провадить Комітет з ліквідації расової дискримінації (КЛРД).
nОсновні nположення:

стаття 5 (п. «е» ч. 1) (заборона расової nдискримінації щодо права на охорону здоров’я та медичну допомогу).

Конвенція nпроти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують nгідність, видів поводження і покарання (КПК)

Моніторинг виконання Конвенції провадить nКомітет проти катувань. У 2002 р. було ухвалено новий Факультативний протокол nдо КПК, в якому основну увагу приділено попередженню катувань.

Конвенція nпро права дитини (КПД)

Виконання Конвенції контролює Комітет з nправ дитини. КПД містить широкий спектр гарантій дотримання громадянських, nполітичних, економічних і культурних прав.
nОсновні положення:

стаття 24 (право на найвищий досяжний nрівень фізичного і психічного здоров’я).

Міжнародна nконвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей (МКМ)

Моніторинг виконання nКонвенції провадить Комітет ООН із захисту прав працівників-мігрантів і членів nїхніх сімей. МКМ містить широкий спектр гарантій дотримання громадянських, nполітичних, економічних, соціальних і культурних прав.
nОсновні положення:

стаття 28 (право на медичну допомогу);

статті 43 і 45 (п. «с» ч. 1) (однакове nповодження у сфері медичного обслуговування).

Конвенція nпро права інвалідів (КПІ)

КПІ стосується осіб зі n«стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями», nїї мета «полягає в заохоченні, захисті й забезпеченні повного й рівного nздійснення всіма інвалідами всіх прав людини й основоположних свобод, а також у nзаохоЧенні поважання притаманного їм достоїнства». КПІ містить широкий nспектр гарантій дотримання громадянських, політичних, економічних, соціальних і nкультурних прав.
nОсновні положення:

стаття 25 (право на найбільш досяжний nрівень здоров’я);

До інших актуальних для захисту прав nпацієнта положень належать такі:

стаття 5 (рівність і недискримінація);

статті 6 і 7 (жінки й діти – інваліди);

стаття 9 (доступність);

стаття 10 (право на життя);

стаття 14 (свобода та особиста nнедоторканність);

стаття 15 (свобода від катувань і nжорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та nпокарання);

стаття 16 (свобода від експлуатації, nнасильства та наруги);

стаття 17 (захист особистої цілісності);

стаття 19 (самостійний спосіб життя та nзалучення до місцевої спільноти);

стаття 21 (свобода висловлення думки та nпереконань і доступ до інформації);

стаття 22 (недоторканність приватного nжиття);

стаття 26 (абілітація і реабілітація);

стаття 29 (участь у політичному й nсуспільному житті).

ІНСТРУМЕНТИ, ЯКІ НЕ Є МІЖНАРОДНИМИ ДОГОВОРАМИ

Мінімальні nстандартні правила поводження з в’язнями

Звід nпринципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню у nбудь-якій формі

Принципи захисту психічно хворих осіб і поліпшення психіатричної допомоги

ІНШІ nМІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

Низка інших важливих nміжнародних документів, схвалених на основі консенсусу, не мають обов’язкової nсили міжнародного договору, але мають суттєвий політичний і моральний вплив.

Алма-Атинська nдекларація

У декларації ще раз підтверджено, що nздоров’я є станом повного фізичного, духовного й соціального благополуччя, а не nтільки відсутністю хвороб чи фізичних дефектів, і становить одне з nфундаментальних прав людини (ст. 1). В декларації наголошується на важливості nпервинної медико-санітарної допомоги.

Хартія nпро право на охорону здоров’я

У хартії розглядаються такі питання, як nнедоторканність приватного життя й інформована згода.

Лісабонська nдекларація про права пацієнта

У декларації, зокрема, висвітлюються nпитання права на конфіденційність, інформацію та інформовану згоду.

Нижче подано уривок із преамбули:

За останні роки відносини між лікарями, nпацієнтами й широкою громадськістю зазнали значних змін. Хоча лікар повинен nдіяти в інтересах пацієнта згідно зі своєю совістю, необхідні також відповідні nгарантії автономії та справедливого ставлення до пацієнта. 
nЦя Декларація затверджує основні права, які, з погляду медичної спільноти, nповинен мати кожний пацієнт. Лікарі та інші особи чи заклади, які беруть участь nу наданні медичної допомоги, несуть солідарну відповідальність за визнання і nпідтримку вказаних прав. Якщо в будь-якій країні положення законодавства чи дії nуряду перешкоджають реалізації перелічених нижче прав, лікарі повинні прагнути nвсіма доступними засобами поновити й забезпечити їх дотримання.

Декларація nпро медичну допомогу, орієнтовану на пацієнта

Декларацію опубліковано МАОП nу межах діяльності Альянсу з відстоювання прав пацієнтів на міжнародному рівні nй посиленні ролі пацієнтів у визначенні відповідних аспектів політики у сфері
nохорони здоров’я для того, аби впливати на міжнародні, регіональні й nнаціональні програми й політику в цій галузі.
nУ документі проголошено nп’ять принципів:

– повага:
nПацієнти й особи, які надають їм медичну допомогу, користуються фундаментальним nправом на охорону здоров’я, яке орієнтоване на пацієнтів і є таким, що гарантує nїхні унікальні потреби, переваги та цінності, а також їхню самостійність і nнезалежність.

– вибір і розширення можливостей:
nПацієнти мають право й обов’язок, у міру своїх здібностей і переваг, брати nучасть як партнери в ухваленні рішень, що стосуються сфери охорони здоров’я, й nтаких, що впливають на їхнє життя. Для цього необхідна система медичного nобслуговування, яка реагує на потреби пацієнтів і забезпечує адекватний вибір nваріантів лікування захворювань, що відповідає цим потребам, а також заохочення nй підтримка пацієнтів та осіб, що надають допомогу пацієнтам, задля досягнення nякомога вищої якості життя. Організації пацієнтів повинні мати можливість nвідігравати провідну роль у підтримці пацієнтів та їхніх сімей задля здійснення nїхнього права на інформований вибір медичного втручання.

– участь пацієнтів у формуванні політики nу сфері охорони здоров’я:
nПацієнти й організації пацієнтів повинні мати можливість взяти на себе частину nвідповідальності за формування політики в сфері охорони здоров’я через реальну nта заохочувану участь на всіх рівнях і на всіх етапах ухвалення рішень, щоб у nтаких рішеннях на чільне місце було поставлено інтереси пацієнта. Вони не nповинні обмежуватися політикою у сфері охорони здоров’я, а мають включати в nсебе, наприклад, соціальну політику, яка в підсумку матиме вплив на життя nпацієнтів.

– доступність і підтримка:
nПацієнтам повинна бути доступною необхідна медична допомога, під якою nрозуміються безпечні, якісні й адекватні послуги, види лікування, профілактики nта медичної просвіти. Необхідно забезпечити всім пацієнтам доступність послуг nнезалежно від їхнього стану й соціально-економічного статусу. Щоб пацієнт міг nдосягнути максимально доступної якості життя, медичне обслуговування повинно nзадовольняти емоційні вимоги пацієнтів і враховувати немедичні такі фактори, як nосвіта, зайнятість і сімейні проблеми, які впливають на вибір пацієнтом nмедичних послуг і на організацію таких послуг.

– інформування:
nДостовірна, своєчасна й повна інформація необхідна для того, щоб пацієнти та nособи, які надають медичну допомогу, могли ухвалювати інформовані рішення про nлікування й про те, як жити з цим захворюванням. Інформацію необхідно надавати nв доступній формі відповідно до принципів медичної деонтології та з урахуванням nстану здоров’я, мови, віку, інтелекту, здібностей і культури пацієнта.

Джакартська nдекларація про провідну роль зміцнення здоров’я у XXI столітті

Декларація є підсумковим документом nЧетвертої міжнародної конференції з питань охорони здоров’я. У ній зазначено nнизку пріоритетів у галузі охорони здоров’я у XXI nст., включаючи соціальну відповідальність, збільшення обсягу інвестицій, nзабезпечення стабільної інфраструктури й розширення можливостей кожного nвідстоювати свої права й інтереси.

Позиційний nдокумент: медсестри і права людини

МРМС вважає право на медичну допомогу nправом усіх осіб, не- залежно від фінансових, політичних, географічних, расових nчи релігійних факторів. Воно включає: право на вибір методів лікування чи nвідмови від нього, право погодитися на певне лікування чи харчування або nвідмовитися від них, право на інформацію, право на конфіденційність, право на nлюдську гідність і право на гідну смерть.
n
nМРМС стежить за дотриманням прав як осіб, які звертаються за медичною nдопомогою, так і осіб, які її надають. Медичні сестри зобов’язані завжди й nусюди захищати та активно заохочувати до- тримання прав людини у сфері охорони nздоров’я. Це зобов’язання включає у себе забезпечення своєчасної допомоги з nурахуванням усіх наявних ресурсів і відповідно до сестринської етики. Крім nтого, медична сестра зобов’язана забезпечити отримання пацієнтом відповідної nінформації зрозумілою йому мовою перед тим, як пацієнт надасть згоду на будь-яке nлікування чи обстеження, у тому числі на участь у наукових дослідженнях.